Запалала зоряниця на сході країни,
котрий рік нога московська топче Україну.
Котре літо гинуть люди і палають хати,
котру осінь нас ґвалтують "брати"-супостати.

Все гримить, усе палає, рвуть землицю "гради"…
Час іде, а ноша тяжча – треба обирати!
Та немає куди дітись бідному народу –
дорогою стала плата за нашу свободу.

Нема миру, нема правди, немає надії,
що залишать нас в спокої вороги лихії.
Станем, браття-козаченьки, з ворогом до бою,
боронімо Україну, як завжди, собою.

Вип‘єм, други дорогії, цю гіркую чашу,
захистімо рідну Матір і майбутнє наше.
Аби лиха не пізнали хоч наші нащадки,
а жили і розквітали в мирі і достатку.

Запалала зоряниця, сяйво на півнеба...
Знову, браття-козаченьки, вибирати треба!

* * *
Відгомоніла золота діброва,
Одвеселила мовою беріз.
І журавлі летять печально знову,
Вже ні за ким з жалю не ронять сліз.

Кого жаліти? Той, хто любить мандри
Прийде і стане знов мандрівником.
Про всіх одійшлих конопляник марить
З широким місяцем над голубим ставком.

Самую серед голої рівнини,
Зникають журавлі у далині.
І дум веселих сповнений я нині,
Та не шкода минулого мені.

Не шкода літ, розтрачених намарне,
Хай обліта душі бузковий цвіт.
Вогонь палає горобини гарно,
Та не зігріє ні людей, ні віт.

Ні, не зотліють горобини грона,
Не спалахне від жовтизни трава.
Як тихо дерево листочки ронить,
Так я зроняю ці сумні слова.

І якщо час їх вітром розметає
Й тоді згребе, мов непотрібний хмиз,
Скажіть отак: діброва золотая
Відлебеділа мовою беріз.

30.04.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

* * *
Отговорила роща золотая
Березовым, веселым языком,
И журавли, печально пролетая,
Уж не жалеют больше ни о ком.

Кого жалеть? Ведь каждый в мире странник
Пройдет, зайдет и вновь оставит дом.
О всех ушедших грезит конопляник
С широким месяцем над голубым прудом.

Стою один среди равнины голой.
А журавлей относит ветер вдаль.
Я полон дум о юности веселой.
Но ничего в прошедшем мне не жаль.

Не жаль мне лет, растраченных напрасно,
Не жаль души сиреневую цветь.
В саду горит костер рябины красной,
Но никого не может он согреть.

Не обгорят рябиновые кисти,
От желтизны не пропадет трава.
Как дерево роняет тихо листья,
Так я роняю грустные слова.

И если время, ветром разметая,
Сгребет их все в один ненужный ком...
Скажите так... что роща золотая
Отговорила милым языком.

1924

Чорним полиском в'ється дорога,
Жовте листя в калюжах - під ноги
Розкидала, підняти в знемозі
Пізня осінь моя, пізня осінь…

Мокре гілля у світлі ліхтарнім
Ледь відсвічує сріблом примарним,
А на плечі спадає журливо
Мокрий сніг – незакінчене диво…

Я б у тебе тепла попросила,
Та із прірви піднятись – несила,
Не злетіти у небо, мій друже,
Як листочку – із тої калюжі.

Мені приснилась ніч, із зорями пів неба,
Осінній падолист, і десь далеко я.
Ти кликала мене, а я спішив до тебе.
До тебе я спішив, Україно моя.

До тебе я спішив, в обійми світанкові,
І серце розривали солодкі відчуття.
Колись ти серцю дала надії і любові,
Які несло воно через усе життя.

Від тебе я пішов, із тих садів квітучих,
І спомини про них, не зміг збороти час.
Зігрів мене в світах.вогонь твій неминучий,
Який в моєму серці, ні разу не погас.

Лунала ще з дитинства, твоя далека пісня,
Ним кликала мене знедолена земля.
Я повернусь тепер, я повернусь опісля,
Я так тебе люблю, Україно моя.

Львів.2014р.

Якщо стрімкий життєвий крутінь
З дороги виштовхне на край -
Терпи, неси й не нарікай,
Не скочуйся в узбічну сутінь…
Не втратити щоб цілі й суті,
Свій зір і крок не зупиняй…

©25.10.2016

Всі кудись йдуть:
Хто поспіхом, хто -не кваплячись,
Хто сам обирає путь,
А хто чекає, що візьмуть за руку і поведуть...

Хтось йде з усміхом,
Хтось - понуро.
Хто вприскок, а дехто
Обережно собі ступає,
Є такі, що завжди на бігу,
А кульгаві - на ногу одну припадають.
Хтось прямує собі,
А дехто: попідтинню, городами...
І, не знаючи броду, -
Шубовсь! -
І уже по воді, по вірі...

Хтось у двері постійно стукає,
Не чекаючи, що відчинять, йде до інших дверей.
Є й такі, що заходять у двері,
І постійно для них все відчинено.
Не потрібно з ноги - просто так, без ваги і причини.

Є такі, що на місці постійно топчуться,
Поглядаючи на світлофор,
Є й такі, що крокують упевнено
Не по зебрі, а навпростець,
Інші - задніх пасуть овець,
Що не крок -то затор, затор...

Хтось чвалає, а хтось чалапає,
Тупотить, ледве тягне ноги,
Хтось упевнені робить кроки,
А хтось шаркає й ноги не підіймає.

Всі ідуть: хто наліво,
А хто до Бога.
Комусь вишитим рушником
Устелилася вся дорога.

Хто за картою йде,
А комусь навігатор
Відміряє його екватор.
Хтось тверезий, а хтось під мухою.
Ідучи, дехто репчик слухає...
Хтось блукає з чужого розуму,
Хтось не знає куди - все в роздумах.

Я іду: по землі, по небу.
Онде дороговказ спалахує.
Я оукей та дійду і без тебе
До мети. А ти йдеш...

Собі в утіху шепочу слова,
Що варто жити, доки ще жива
У мене пам’ять ніжності тієї…

О так! Ще варто в цьому світі жити,
Бо чую голосукохані оксамити
Ще іноді з мобілочки моєї!

2016

Подивися вперед, бачиш хвиля палена,
І по небу хмаринки поплили у далеч.
А під ними земля, в небеса окаймлена,
І ховається в обрії синьому Галич.

Здійнялись до гори чорні вежі і вишки,
Вбиті в землю давно заіржавлені палі.
І забулось уже як пра діди опришки,
Тут ціляли в панів із своїх самопалів.

І ще може колись, як буде в тім потреба,
На святій цій землі, де ти змалечку ріс,
Знов пра діди зійдуть по драбині із неба,
І піднімуть ще раз заіржавлений кріс.

2015р.

Радіопередача

Коли зустрічаю я в людях дурне,
не вірити довго у це ще стараюсь.
Скоріше всього то лиш все напускн́е,
або випадќовість. Та все ж помиляюсь…

Шуќаючи думам подібним підґрунтя,
я прагну повірить, забувши про докір:
Брехун відчуває фантазій відлуння,
а хам випадково складає свій покер.

Пліткар, що сьогодні прийшов у мій дім,
можливо здорового ґлузду лишився.
А друг, що залишив мене у біді,
не зрадив, а просто тоді розгубився.

Від бід не ховаюся я під крило,
належно другими тут мірками м́ірять.
Страшенно не хочеться вірити в зло
і в підлість до болю не хочеться в́ірить!

Тому, як зустрінеш нечесних і злих,
частенько стараєшся всупереч волі
в душі своїй буцім-то виправить їх,
спрямити кути у трикутному колі.

Ті факти болючі – зовсім не дурн́иці,
та як не силкуйся не витруїш зла.
Бо гниль все одно лізе підло в світл́ицю,
сховати не можна, як вуха осла.

А злого, зізнаюсь, в своєму житті
не так вже і мало стрічать довелося.
Доволі крилатих надій не збулося,
і друзів втрачав, і тонув в каятті.

Та вірити все ж я ніколи не ќину,
щоб в світі буремнім шалених ідей
у кожній особі не бачить скот́ину,
а з міркою доброю йти до людей!

Хай будуть пом́илки, бо все не так просто,
та як же ти будеш безмірно радіти,
коли ота мірка прийдеться по зросту!
То щастя з таким все життя ще й дружити.

Хай циніки жалко бубнять, ніби діти,
що все ж ненадійна то штука – серця…
Не вірю! Живуть же, існують у світі
і дружба навіки, й любов до кінця!

Підказує серце – не бійся шукати,
але пам‘ятай лиш одне напер́ед:
Себе не забудь з тим мірилом рівняти,
а решта завжди неодмінно прийд́е!

08.09.2016

* Cпроба перекладу чи за мотивами твору Едуарда Асадова „Когда мне встречается в людях дурное“.

Тихо колишуться віти,
сумно край лісу стою.
Поле укрилося цвітом,
гаривом пахне в гаю.

Свіжа могила під віттям,
хрест на узліссі бринить.
Хто в ці часи лихоліття
у домовині тій спить?

Може невпізнаний воїн,
Неньки святий захисник,
що повернувся із бою
у придорожній терник…

Тихо колишуться віти,
рядом вмирає село.
Скільки з усього їх світу
тут за цей час полягло…

Через чиюсь недолугість,
через жадобу і гнів
хтось положив свою юність
і в синє небо злетів…

Та чи ж за те вони бились,
йшли уперед до кінця,
щоб ми із хамством мирились,
власні заклали серця?!.

Ухнуло десь з-за лаштунків,
чується відгомін залпів –
„старшого брата“ дарунки
небо розрізують навпіл.

Тихо колишуться віти,
сумно край лісу стою.
Поле шматують привіти,
жарко в донецькім краю.

Спека по всій Україні,
спрагло у душах, серцях...
Всім ворогам в домовину
вгоним осиковий цвях!

Середина осені собі
Багрецем вистелює стежини
Між повитих тишею дубів,
По уклінно схилених билинах.
Середина осені мені
Пісеньку наспівує нехитру
Про похмурі і короткі дні
Упереміж із дощем та вітром.
Середина осені іще,
А уже тривожно до нестями
Від холодних подихів ночей
У пітьмі, осяяній зірками.
Половина осені в очах
Залишилась правдою тією,
Про яку не хочеться мовчать,
Мимохіть стрічаючись із нею.
Середина осені…
25.10.16

Злий вітер лютує.
Це осінь багряно-барвисто
Данину із листя виплачує літу...
Почуйте наш клич!

Ніхто нас не чує.
Ми листя. Ми зірване листя.
І вітер недолі нас носить по світу.
Ми вже відійшли.

На дереві гарно
Висіти, вчепившись у віти,
Та нам не судилось у спокої жити,
Бо стовбур гнилий.

Триматися марно.
І нам на багаттях горіти.
Ми ляжем, собою встеляючи плити
Загиблих надій.

Що ж, дерево-мати,
Ти підеш також на багаття,
Та й нікому буде вже цим перейматись.
І тільки колись,

Неначе відплата
За наше тобою прокляття,
Дитина, можливо, підійме погратись
Загублений лист...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116102501030

Іди від мене геть солодка боле,
Не повертайся спомином ніколи.
Іди із моїх весен, з мого літа,
Тобою дай мені переболіти.

Іди від мене в цю пору мою осінню,
Іди від мене не лишайся тінню.
Ти більше не заводь мене в безвихідь,
Дозволь мені тобою вже не дихать.

Солодка боле, мого серця римо,
Зі мною ти завжди була незримо.
Поплач в мені, поплач і одболи,
Потім забудь що разом ми були.

Ти більше не моя, ти не моє терпіння,
Тепер під неба голубим склепінням.
Тебе на все від себе відокремлю,
Ти над землею будь, я опущусь на землю.

Тепер без мене будь, солодкий боле мій,
Тепер мене забудь, вертатися не смій.
Життя було таке, що далося взнаки,
Все ж не жалію я нітрохи все – таки.

Солодкий болю мій,забудь мене, забудь,
На цій святій землі ти з кимось іншим будь.
Попутчиків тобі багато є довкола,
Забудеш ти мене, а я тебе ніколи.

Не скажу що з тобою, час пройшов бездумно,
Не скажу що було мені з тобою сумно.
Та вже не буде сліз, солоного дощу,
І в своє серце більше, тебе я не впущу.

Іди від мене геть солодка боле,
Не повертайся спомином ніколи.
Серце має вже з тобою межі,
Ти мені вже більше не належиш.
2005р.

Сльози ці... Ну чого вони варті?
Звичайніська солона вода.
Ці нервові пориви, фальстарти...
Осінь винна?.. Відьмачка руда...

Знов з розгону сторчма в ополонку:
чому жити - те, певно, не вмре!
Рветься завше тоді, коли тонко...
Не твоє бо. Чужіське. Чуже...

Не метайся, мов схиблена зовсім.
Та й узри - то ілюзій дурман.
То душа лиш осінньо і босо
розтинає інійний туман.

2016

… перевірені часом велечини
різноманітністю спільних обставин
вже тихо пристали верхом на спину
і не до сну… і не до кави…
він весь в унісоні він весь у процесі
і печать на лиці з усіх блискавиць -
вклонитися змусять десь разів з десять
і боже вас збав без рукавиць…
торкнутись у слід тієї стежини
чи спити той трунок, чи у ночліг
під привідом лік стелити під спину
бодай би одну із своїх ніг…
не треба не тре… на святості - пута
не вам не мені і навіть нікому -
блАгий наш намір для нього отрута
родом звідкіль
теж невідомо…
……25.10.2016.

У перший клас прибігло мишенятко,
На перший у житті своїм урок,
Де по заведенім давно порядку
Почувся перший же ж таки дзвінок.

І вчитель-кіт пронявкав: – Фізкультура
Дає здоров’я ( а кому й життя).
Хто хоче мати цілим хвіст і шкуру,
Нехай хутчіше знайде укриття.

Інакше з’їм!!! – І вишкірився люто.
Всі кинулися врозтіч – хто куди.
А наше мишеня – мерщій між люди –
Від несподіванки (чи від біди).

Та в нірку – шасть, до мами під спідницю,
А серце аж витьохкує – стук-стук:
– Хай навіть і поставлять одиницю,
На той урок я більше не піду!!!

Там вчитель – Кіт!!! Страшні у нього очі,
І зуби, й кігті – і усе с-с-с-ттттрашне-е-е-еееееееее!
До вчителя х-х-х-хорошого я х-х-х-х-очу,
Бо цей колись мене назззздожен-н-н-н-не…

– З тобою в дечому я, може, й згодна,
Та вивчи назубок, мале моє,
Урок, котрий отримало сьогодні:
Найкращих Вчителів – Життя дає.

В житті бува по-різному:
спіткнуся на наріжному
і далі йду, не падаю.
Засмучуюсь і радую.
То кладка.
То трапеція.

В поезії -
по лезу я.

24.10.2016

Пора ліку курчат яструбом; скирт у тумані,
міді у швах кишень, заскоченої на бриньчанні;
хвиль північних річок, що, заціплі в усті,
пригадують витоки, гребні – гінкі, розкуті,
і на мить зігріваються. Час ніби впалих в кому
діб, зніманого плаща, кваші чобіт, судом у
шлунку від вареної жовтої брукви;
дужого вітру, що витіпає хоругви
листолюбивого воїнства. Пора, коли справи терплять,
дні одноликі, як ті Іванови-браття,
і кору задирає жадібний, стидкий трепет
пальців. І що більш пальців, то благіш плаття.

Пекла жара і працювали „Гради“,
то смерть летіла від „братів-слов‘ян“.
Вони снарядів не жаліли гади,
зі шкіри ліз російський „брат“ Іван…

Спинився час, а пил їв хлопцям очі,
у танків навіть плавило броню.
Живі принишкли і чекали ночі,
щоб вийти з моря крові і вогню.

Тут всі свої, нема лиш генералів,
що помирати кинули своїх.
Тим підлим гнидам місце за Уралом!
А як іще назвати можна їх?!

Серпневі дні у пам‘яті надовго,
залишаться у тих, хто вижить зміг.
І вічна пам‘ять всім, хто ту дорогу
не подолав, а у котлі поліг.

Тяжка година, мов зима надворі,
народ крокує у непевну путь.
Серця загиблих світять ніби зорі
і шлях нам у майбутнє осяють.

Сонце визирає із-за хмари,
променями в хвилях виграє,
над Інгулом розсіває чари –
з ночі ранок тихо постає.

Небо впало прямо у заплаву,
весняні́ униз пливуть хмарки.
Біля мосту, мовби на забаву,
вранішні зібрались рибаки.

Вітерець-пустун у очереті
колисає лагідно пташо́к.
Шпак завзято, ніби на кларнеті,
грає гами, сівши на вершок.

Ген туман над річкою спадає
і серпанок стелиться мов дим –
новий день природа ріднокраю
ранком починає чарівни́м!

Під ноги знов осипалося листя
старенького горіха край межі,
тепер йому від холоду не спиться,
їдка печаль осіла на душі.

Ще й вітер хижо дримбає на гіллі
пісні про грудень і колючий сніг.
Думки горіха стали сірі-сірі
і, наче листя, скапуюють до ніг.

О, де пташина, де ота відрада,
що серед літа бавила його?
Та марно, знає відповіді, правда,
старий горіх на всі свої "чого"...

І знає те, що ще сумніше буде,
що день за днем до того приведе,
коли в його вже задубілих грудях
навіки серце втишиться слабе.

Тоді безрадно схлипне день, а вітер
змахне сльозу непрохану з очей
і вшкварить польку на усохлих вітах,
востаннє їх піснями обпече.

Та поки ще від холоду не спиться,
і довго-довго сходить кожна ніч,
горіх сумує за розкішним листям,
котре під ноги скапує щоріч...

22.10.16 р.

Ой, погода нині щось не та,
Крона паркова нас не зігріла.
У цих справах логіка проста –
Причастились ми удвох… чорнилом*.

Не пізнати, що там унизу,
Почаклуй, будь ласочка, рукою.
Вже долоні плямами повзуть…
Місяців, я бачу, стало двоє.

Ой! Ти - крейзі**, затули тили!
Ти мене підвів тихцем до лави –
Як чарчину - всю перехилив -
І чорнильну крапку ще й поставив!

*Чорнило - колись так називали у радянські часи кріплене вино невисокої якості.

**Крейзі – Божевільний (англ.)

24.10.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Доспівує день пісеньку свою –
Усміхнено-багряно-ясночоло…
Як затишно в осінньому гаю,
Аби не вітер цей, аби не холод!

Удвох аж навалилися вони
На віти і тендітні верболози.
Посилюється подих крижаний –
Вітання мов од Дідуся Мороза.

І жалить, жалить холод, як оса…
Вечірнього де взяти Прометея?!
Осіння вся зіщулилась краса
І зблідла, наче небо понад нею.

23.10.7524 р. (2016)

Конча Озерна, Стрибогів гай

Під вербами, на тОму бережку
До стовбура самотньо притулилась…
Мій смуток, милий, словом полікуй.
Понурі віти в дзеркало дивились
Під вербами, на тОму бережку.

Почувши пісню горлиці легку,
Душа травневим сонцем засвітилась,
Промінчики заграли на ставку,
Неначе теплим медом причастились,
Почувши пісню горлиці легку.

Вода - мої вигойдує слова,
Несе, несе до тебе частку неба,
І я – торішнім сном лечу до тебе,
Солодким смаком губ твоїх – жива!
Вода – мої вигойдує слова.

Спитаюся: художнику сумний,
Кому свої присвячуєш картини,
Акриловими фарбами зими
Вибілюючи листя тополине,

Крило Ікара, вільхи п'яструки
І вечір цей, і кров його лілову?
А зимно-о-о-ох! - аж падають зірки.
А тихо як,- аж відбирає мову.

Кипить ворон розріджена смола
Між світлими вербовими серцями.
Колись і я сердечніша була...
Мовчить, як ти, і ходить манівцями

Старий Дедал, зіщулений увесь.
Летять у вирій всі його провини
І гублять із кленових піднебесь
Великі, ледь опалені пір'їни.

2016

Місяць - як печатка золота,
Темні хмари - плямами чорнила,
А краї вечірнього листа
Рвана крона паркова - закрила.

Не пізнати що там, унизу,
Де в сувій ховається світило,
А чорнильні плями - все повзуть,
Тло «паперу» - всотує чорнило,

Щось сказати хочуть ліхтарі,
Та дерева глушать їх старання...
Лиш «печатка» - світиться вгорі,
Нача крапка в повісті... остання.

ID: 688602

Колись – пісні співала у покосах.
А зараз – круком чорним на ріллі
Розхристана, бліда, простоволоса
Прямує знову – на оті ж граблі.

Вже жайвороння в вишині – не чути,
Переорали поле, і межу,
Все, що цвіло – уже не повернути.
«Іди, примаро» - знову їй кажу.

Але вона – стоїть, ховає очі,
Та невідступна бісова мана,
Поблідлі губи щось собі шепочуть,
Що, певне, розуміє лиш вона:

«Ан-дрій-не-свя-тий, чо-ррно-птах-віль-шан-ка,
Ой, ви-ккумм-ки-беллі-мовви-ра-ти-ці-світ-лан-ки
Ди-вись-я-ко-лись-гар-но-дрі-бо-тіл-ла
По-над-кле-ном-кло-ном-кла-ном-ди-мом-про-ле-тіла…»

О, не зважай, коханий! Сни пророчі
Вказали: «Стежка виведе на сніг,
Як сірий попіл вибілить сорочку,
Так промінь сонця цей розвіє гріх».

Ходімо – до струмочка через гай.
Дивись: зоря заграла вечорова…
Пішла вона. Не думай, не зважай.
Та… чуєш, милий? Чуєш? Ніби знову:

«Ан-дрій-не-свя-тий, чо-ррно-птах-віль-шан-ка…

Голосиста весна за рікою, --
Я до неї добратись не можу, --
І торкає легкою рукою
Не мене, а стрімких перехожих.


Анемічні вони, блідолиці,
З анемонами, багатозначні.
Уночі їм нічого не сниться,
Вслід за ними – одненькі удачі

І мені, і зі мною, і – більше…
Час освячення, духу і світла.
Я піднесений, ніби в Парижі.
Традиційна обнова всесвітня.

Пожовкло буйне листя у саду,
задума на обличчі захолола –
сидить стара матуся і біду
мов квітку в сиві коси заколола.

Знеможена, покинута, сумна,
погаслі очі вицвіли на сонці,
волосся снігом вкрила сивина –
сидить сама у хаті, край віконця.

Сидить, дорогу сумно спогляда,
і туга як косою серце крає.
Усе синів і дочок вигляда,
а їх не видно, все чомусь немає…

Безпомічна, уже не носять ноги,
хатина похилилась від дощів,
зітлілий тин поліг біля дороги
і цілий світ для неї опустів.

Лиш думка про дітей і непокоїть,
водою мозок точить, душу рве,
а час пливе юрливою рікою…
І так старенька спомином живе.

Колючий вітер садом пролетить,
засвище і шугне у верболози.
Схрестивши руки матінка сидить,
усе гіркі ковтає мовчки сльози.

Укрила осінь знову землю листом.
Вже незабаром у останню путь,
але не їдуть в гості діти з міста
і їй цього ніколи не збагнуть…

Налетіла чорна хмара, затягла все небо,
знову військо запорізьке вже збирати треба.
Нашу матір Україну юди розпинають –
брешуть, крадуть оптом, вроздріб і міри не знають.

Годі, браття-козаченьки, гірку чару пити,
знов скрутні часи настали – Неньку бороніте!


Ой, скоріш сурміте в труби та паліть багаття,
поспішіть на Запоріжжя, козаченьки-браття.
Бийте в дзвін мерщій на сполох і збирайте раду –
треба всім нам в круг ставати, щоб здолати зраду!

Годі, браття-козаченьки, гірку чару пити,
знов скрутні часи настали – Неньку бороніте!


Били друзі москалів ми, били жидовинів,
ще й татар повоювали аж за морем синім.
Куштувала польська шляхта шабель наших гострих,
мандрували і в Європу ми не раз у гості.

Годі, браття-козаченьки, гірку чару пити,
знов скрутні часи настали – Неньку бороніте!


І летіла наша слава попереду коней.
Слава Ненці, слава Богу і святій іконі!
Ворогам давали раду, з чортом вже знайомі.
Чи ж ладу не наведемо ми у ріднім домі?!

Годі, браття-козаченьки, гірку чару пити,
бо святі часи настали – Неньку захистіте!

2016

Поки чужинцем
ще не всі потоптано конвалії й суниці,
поки ще Чорне море не відгонить
триповерховим московським матом,-
каміння і олива кожна,
і навіть безголоса бадилина
волають денно й нощно:
«Прийди на поміч, Україно!
Вернися в Крим якомога скорше,
бо за безвладдя супостат глумиться,
упершись в край наш автоматом!»
----------------------------------------------------
Князь М.Д. Горчаков (1793-1861) – російський воєначальник, командуючий Південною армією, керував обороною Севастополя під час Кримської війни.
Процитовано за: Анри Труайя «Александр Второй».М.,»Эксмо»,2003, стор.45.

Я хотіла тобі позувати,
Роздягнулася так безсоромно,
Розпласталася так непритомно.
… Та співала десь пташечка скромна –
І пішов ти до гаю із хати.

Я хотіла тебе злікувати,
Так вже бігла додому з роботи,
Та застала лиш птаха в польоті,
Що витьохкував солодко ноти,
Засіваючи простори святом.

Я б хотіла з тобою кохатись,
Говорити з тобою уголос,
І жагою наповнити колос.
Тільки Муза чека на твій голос –
Їй належиш, мій друже вусатий...

24.10.2016

…пейзажі оживали голосом
день пам’яті усіх неправд і правд
о дай опохмелитись солодом
пройдешніх вже
і ще майбутніх травм
… асфальтний пил у зоні регістрації
майнуло зайченя крізь світло фар
цікава параллель: чи заї нація
спускає своїх душ - подібний пар?!..
а за кутом, по праву світлофора
по зносу шин ( плюгавий «мішелін» )
я згоден завернути до комори
й згорнути свою правду в нафталін…
……..

Тісніше сплітаються пальці,
І очі, знайомі такі до знемоги.
А листя танцює в останньому вальсі,
І падає, падає тихо під ноги.

Дихає осінь і подихом вітру,
Розриває тонку павутини вуаль.
Впитують очі осені ніжну палітру
Щоб печаль не вселялась натомість і жаль.

Гублять губи слова - розмова без теми,
Зупиняється час, зупиняється світ.
Квітом холодним цвітуть хризантеми,
І останні, осипають по осені цвіт.

Радію,що прожите життя недаремно,
Думка – вітер, десь далеко гайне.
Ти щось говорила, усміхалася чемно,
А душа, а душа цілувала мене.

2014 р.

Знесилені, знервовані -
крізь мат і каламуть -
змарнілі дні змарновані
в історію бредуть.

Марнота - у наплічниках,
за пазухою - страх.
На гіркоту - гірчичники,
а від зневіри - на_х...

В осіннє небо кашляють
воронячим: ках-кар!
...Даремно крила спалює
відважний час-Ікар.

23.10.2016

Запитай, де була я сьогоднi, -
У твоїх обiймах, моє сонце,
Хоч ти не здогадувався навiть.

Запитай, хто нiжив мене нинi, -
Твої губи, радосте солодка,
Хоч ти їх не притуляв до мене.

Запитай, що очi мої тiшить, -
Ти, коханий, в них стоїш - як сонце,
Хоч мiж нами кiлометри рокiв.

Хочеш, я скажу, де ти навiки
Поселився? – У моєму серцi, -
Хоч дорогу не шукав до нього…

Вечір... Кава... Я мрію... Десерта доїв...
Ніч розвісила зорі у небі...
Місяць хмарку роздражнює сяйвом своїм-
Ох, воздасться йому по потребі...

По потребі... Чогось потребує душа...
(Тіло стерпить... Сьогодні- самотність)
Кришталево- очищений відзвук вірша
Проливається в серця безодню...

Хмарка здобич доїсти у небі спішить-
Повний місяць... Немов баракуда...
Сум зі смутком торкнули ті струни душі,
Без яких і натхнення не буде,

Без яких наче є ти, а наче нема...
Для яких особливі закони...
...Скільки часу розтринькав отак задарма,
Не почувши сріблястого дзвону...

Скільки слів, що вінком не сплелися, отак
Свого часу (не свого...) прогавив...
...Хмарка місяць, підступно- зрадливий хижак,
Мов десерт дожувала до кави.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116102200731

Не вставай, я сама зачиню за собою двері,
Вітер виє у комин, як сивий, бездомний пес.
Ми себе віддали цій добі, одкровенням, ері…
Ніч беззоряна, тьмяна, лиш місяць, як срібний перст.

Що між нами лишилося? Осінь, сльоза, дороги,
Кілька реплік без змісту, фатальні, хиткі мости.
Заховався (дивака!)у ніч, від сльоти вологу,
Паперовий кораблик, що так й не навчивсь пливти.

Чи під силу піти, коли вітер січе у плечі?
Достобіса ілюзій, утримати мить – не зміг.
Вись боліла дощем і вчорашнім крилом лелечим...
Далі – сніг…

Твої рядки, як чисті океани,
як світлий день, що морок осява.
Душі моєї стоголосі рани
відживлюють живі Твої слова.

І дихати мені стає направду
багато легше в цій нелегші днів,
коли знаходжу раду і відраду
у глибині Твоїх живильних слів.

20.10.16 р.

Вікна знімають тендітні серпанки
Вікна своє так показують серце
Нашим очам – лиш соромляться вранці,
Паром вкриваючи вогку відвертість.
Вікна мов очі твоєї кімнати,
Вікна – дороги до тисяч секретів,
Будь-коли – вчора, сьогодні чи завтра
Вікна не зрадять – якщо у корсетах
Тюлів і штор, занавісок. Гостинно
Вікна всміхнуться тому, хто назовні.
Більше – ні слова сторонній людині,
Одяг для вікон – то вияв любові.
Та коли тілом виблискують голим,
Надто у хтивих обіймах сузір’їв,
Вікна тоді Вам, напевно, не ворог,
Але й не друг – у такому привіллі
Вікна показують кожну дрібницю,
Кожну деталь особистої справи,
Хто говорив з ким і хто загубився
У лабіринтах любовної лави,
Хто що готує і що одягає,
Ручку, якою історії пише,
Вікна опісля усе забувають,
Тільки спочатку нашіптують іншим.

Висновок проситься з думи про вікна,
Їхні ознаки та їхню природу:
Мова французька достатньо логічна –
Все таки вікна жіночого роду

…стояв паркан подешлий край людей
і згадував життя: невже пройдешнє?!..
без вікон, без горища, без дверей
здригався уві сні поет
тутешній…
і вітер полоскав його гвіздки
іржа з дощем залипли у засосі -
бо тільки так приходить залюбки
засвідчити печаль свою ще й осінь…
……..23.10.2016

Я тихо торкаюся душі. Холодно.
Її душа чомусь холодна на дотик.
Ще заглядаю в очі заодно.
Зелені, з відтінками жовтого.

Ні , вона молода. Вона не вмирає,
Очі світяться, наче очі вовчиці.
І своїх жертв сама вибирає,
Вона молода, ще тільки вчиться.

Я відчуваю її холодний погляд,
Нічого з собою не можу зробити.
Підкоряюся, залишаюся поряд,
Залишаюся поряд із нею жити.

Ми ще могли би розійтися врізнобіч,
Як би попросив, то вона б відпустила.
Та тепер тільки уже вся в тому річ,
Що я не хочу. Просити несила.

Я більше не вірю у випадковість,
І хочу щоб було все правдиво.
Скоріше у неї така спадковість,
В ній в наслідство передалося диво.

Вкотре заглядаю в її дивні вічі,
Здається що в них утонула перлина.
Я з нею переживаю вічність,
Бо вічність з нею кожна хвилина.

2015р.

Боже
як тихо
я сплю
сонце ляга
на ріллю
небо
пошите з калюж
стежкою в’ється
як вуж

хмар на межі
прибуло
в них
потонуло село
легіт
голубить сади
Боже
я сплю
не буди

мама
з очима весни
погляд
безмежно-сумний
сина свого
вигляда
мов за відерцем
вода

голосу
вже не почув
бо не лежу
а лечу
видно
як поле горить
падаю в небо
на мить

падаю
наче зола
болем згораю
дотла
і наяву
не у сні
тулиться янгол
до ніг

6 Листопада, 2015

... півсотні літ спітнілий маркер
як вірний пес?… ні, гвалтівник
він їсть і п’є з моєї кварти
і пахне тим… як в ніч словник
і слід його знайомий - тлустий
це як для кого, під фасад…
свої літа - печаті згусток
штовхне колись під самокат
і згине з хрустом коліщати
трамвая, пряди слів-думок
і там чекатиме присвяти
ще до народження зірок…
……

Розмалюйте нас,
розмалюйте повністю!
Сірі очі червоних будівль,
запорошене плаття
для молодого погляду!

Дайте нам фіолетовий,
вимастіть в жовтий!
Ми вам під сонця променем
пронесем по райдузі
пакунки спогадів.

Хіба немає майстрів?
Хіба не зможуть вишити
у очах квіти
розові і бордові!

Розмалюйте нас
і гляньте в дзеркало:
зморшки в кутиках —
щасливі очі.

2016

Не криви усмішки, не заламуй рук,
Я направду іншу, не тебе люблю.

Ти ж бо добре знаєш, знаєш все без слів,
Не тебе я бачу, не тобою снив.

Ось проходив мимо, серцю все одно –
Просто задивився у твоє вікно.

Зимовий холод сковує гаї…
Біля дубів, де затишно і тепло –
Послаблює він щупальця свої,
І відступає враз холодне пекло.

Дзюркоче тут живинкою струмок,
Ховається під крилами у дуба…
Аж вітер впав у воду – хоч і змок,
Але відчув, як добре тут і любо.

І я у цю низинку упірнув –
Мов під омофор велетня старого.
Неначе скинув холоду ману,
Зігрітий диханням самого Бога.

21.10.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Конча Озерна, Стрибогів гай – дача.

Ти у мені, як іду.
І як піду, ти не один.
Як далеко б не були, будем поруч кожну мить.
Ти у мені, коли я іду.

Ти є у мріях моїх.
І в темну ніч ти є в мені.
Не завадить відстань нам зорі бачити одні.
І ти завжди у мріях моїх.

Цей довгий шлях такий складний,
Та ми не будемо одні.
Як далеко б не були, в серці я тебе ношу
І ти в мені, коли я іду.

Ти знаєш, якось я переживу
відречення твоє, і біль, і сльози...
Впаду собі в нескошену траву,
зберу з душі усі громи і грози
Та Богові віддам.
Він має міць
вділити сонця кождому, хто просить.
Мине ще трохи часу і синці
мої гіркі (віват!) замедоносять.
І прийде розуміння, жаль мине
за всі слова, за дії і бездію...
А ти, як зможеш, то прости мене,
за те, що і без тебе жити смію.

17.08.16