Усі ми - свободолюбний і гордий народ,
Козацького роду прадіди наші й діди,
Разом боронили землю свою від заброд,
А також пліч-о-пліч у радості час та біди.
Їм,ворогам рідний край не дамо на поталу,
Нізащо тут не дозволимо хазяйнувать,
А зробимо все,щоб Вкраїнонько ти розквітала,
Ми ж клянемося завжди тебе захищать,
Охороняти простори твої від напасті,
Як дружня родина жити в мирі,любові і щасті.

2015 р.

Існування у сутінках: сонце, немов праліне,
по-осінньому тихо розтало в небеснім сиропі,
і здається: ніколи всесвітній потоп не мине.
День у день одурманює місто Перуновий опій.

Дощові телеграми: краплини – крапки́ і тире,
хтось із темних висот видає монотонні тиради
на безлюддя доріг і діряві киреї дерев,
у непевну, як дим, антрацитову ніч листопада.

До останньої нитки промокла. Дощу в унісон
акапельно – пісні, невибагливі па. Знаменитість…
І єдиний глядач – на розпутті загублений сон,
що і той поспішає комусь до світанку наснитись.

2015

Антисердечна аритмія
нагадує урочу мить,
коли і тіло оніміє.
Зніяковіла пам'ять ниє.
Душа це чує і болить.
               Зоріє.
               Місяця немає
               і сутеніє за вікном.
               Світає!
               ...Поки не смеркає.
Полями вітер пролітає
і сіє вруна за селом.
               Заурожа́їлось. Дощіє –
               іде і лиє
               по росі.
Кочують хмари як отари.
Б’є шумовиння у литаври.
Відлунює на ноті сі
струна живучої гітари.
               Життя минає в унісон
               погоді. Нічого чекати.
               Зринають постаті і дати,
               як тільки-що – хороший сон,
               який не можу пригадати.
Чи то були учителі?
А може новосели раю?
На гущі дощовій гадаю,
кого лишаю на землі,
кого у виріъ чекаю.
               І уповаю
               на Отця.
І уві сні усе літаю.
І не чекає молодця
чиєсь осіннє, – баю-баю...
Моя ідилія минає,
але триває до кінця.

                              11.2015

Коли гуляєш сонячної днини
Узліссям або степом,
Можеш ти помітити тварину,
Хоч побачити її не зовсім легко.

Двадцять сантиметрів завдовжки вона,
Кольору брунатного й зеленого.
Лежить і гріється на камені,
Бо звикла до режиму повсякденного.

А як хто її злякає -
Дуже швидко у траву тікає.
Та коли і попадеться в руки,
Щоб уникнути тяжкої муки,

То тікаючи, в руках хвоста лишає.
І зовуть її повсюди
Ящіркою прудкою люди.

Із неба роздолоненого диво -
сяйвинко, з-поміж диму, зла, сльоти:
прозорі крильця - літа переливи -
лети додому, Сонечко, лети!

А я отут побуду - в зиму впершись.
Мені ще рвати петлі, бити лід,
а ти лети...із двох доріг найлегшу
не вибирай - бо то високий спит.

Ув осенях не вишуковуй весен,
води не пий з отруєних керниць.
Якщо заполовіли черню плеса -
умри високо, а не падай ниць.

Чи вижуряться пелюстки обмерзлі,
і вдарять обосічні холоди,
Чи дні обтешуть часу строгі теслі -
не піддавайся розпачу - лети!

Бо в сухостої не відродиш гаю,
не відшукаєш золота в золі.
З двох зол немає меншого - ти ж знаєш!
З двох зол не вибирають взагалі!

Хай світ і вoрохобиться, й клубиться,
а ти додому, сонечко, лети.
Зірки, як неопіхана пшениця
осипляться в невизримі сліди.

На улице так пасмурно, уныло...
И даже солнца не видно уж совсем.
Как вдруг так ярко небо засветилось
И комнату залило светом тем.

А дочка маму спросит перепугано:
Почему тот свет гримит как будто гром?
Но мама просто бросит взгляд в окно:
К сожалению пришла война в наш дом...

Но ты не бойся, солнышко, не плачь,
Все это скоро ведь закончиться.
Ведь это просто время неудач,
Я помолюсь, и сразу жить захочется.

Буду молиться сколько сил есть
За наших воинов в броне.
За их отвагу, доблесть, честь...
Они за нашу жизнь сражаются в огне!

А за вікном вже листопад.
Так холодно і вітряно.
І не вернуть тепло назад,
Поля, що вкриті квітами.

Така погода створена,
Щоб грітися під пледом.
Сиджу собі задумана,
Смакую чаєм з медом.

Я просто мовчу.
Мовчу про свій біль.
У душі кричу.
Думки звідусіль.

Мовчу про проблеми,
Які їдять мозок.
Одвічні дилеми
Без всяких підказок.

Мовчу про страхи
І про таємниці.
А комусь розказати...
Їм всім без різниці.

Мовчу я про те,
Що рве зсередини -
Про зради, образи,
Про душу людини.

Я буду мовчати,
Бо, знаю, інакше,
Будуть сипати сіль
В мої рани багатше.

Неначе спогадом сумним,
Скажи мені, чому ти знову
Неспокоєм прийшла у сни,
Моя утрачена любове?

Чому мене тривожиш ти
У пізню цю пору осінню?
Перебираю знов листи,
Немов коштовнеє каміння.

Душа, здається, вимерза,
Шляхи всі втрачено до раю…
Та тихо падає сльоза,
Тепло те давнє воскрешає.

Й хоч серце сковує зима,
Схололим тисне безгомінням,
Та мертву кригу вже лама
Весни невигасле проміння.

І ожива, і ожива,
Як навесні травиця рання,
У віршів сонячних словах
Моє загублене кохання.

22.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став,

Аналізую. Думаю-гадаю,
чи я сліпий, чи нація така?
Змієголове Пу її єднає.
Солодке Пе їй миру обіцяє.
Маркіза рада – має п'ятака.

– Нема альтернативи шоколаду, –
цитую те, що бачить і сліпе.
Іде війна і боротьба за владу.
Тріумвірат із гоцманів – ЧаПе,
але – о’кей! Маркіза дуже рада.

Б'ють батареї. Ось і по війні.
Панує мир і троєсота тиша.
Росія заробляє на пені
і перемога падає в ціні.
А Україна ще ...жива і дише!

Оббріхує її сатанаїл,
іслам альтернативою лякає.
Атаки є, але немає тіл.
Салют Європі – Рашія-Ігіл...
Є інтереси, доказу немає.

Євросоюзу вибору нема
і Пу-головок має ще надію –
утікачів без візи порідіє...
На п'яти наступає що? Зима.
А що маркіза? Тишею радіє.

А що їй? Усмиряємо Донбас,
лівіє коаліція потроху,
за неї все ще голосують лохи...
Електрику міняємо на газ
і буде економія по торфу.

Що маємо, те маємо... О'кей!
Корупція і кругова порука,
у меріях – ті самі гепи-дуки,
данайські коні фірми com.ua,
з подачі зека – уряду жокей,
із рук маркізи – судії і щуки.

Переобрали все на чорнейшо.
Багато влади і уся у жмені.
Свобода, грубо кажучи, до фєні.
Комісії працюють «хорошо»
і буде другий термін у кишені.

Получиш дулю, як не голосуй.
Комісії і голови – приватні,
а далі все лягає як по карті:
тарифи і субсидії рахуй,
діли кредити і володарюй –
голотою найлегше керувати.

А хата то палає, то горить.
Ідуть конвої Раші на огниво.
Пакується украдене і ...гидь.
Пожежі заливає сива злива.
Линяє жовте, си́ніє блакить.
І червоніє що? Альтернатива.

.........................................
А як маркіза? Чадіє, сопе,
але займає місце у купе
за візою утраченого раю.
Усе тупе – намазуй канапе.
Ногами голосуємо за Пе
і варіанту іншого немає.

11.2015

За все відповідай. За страчене кохання,
Падіння із верхів`я, вдивляння в небеса.
Розтрощені опори край затхлого лиману.
Спасаєш мрійне серце.
Ширяють словеса...

У мряці чорно-синій перун тобі не ворог.
Цейтноти, збайдужіння, прогнози лиш на день.
У хвилі угрузає вісімдесятий скорий.
А ти пливеш вільготно: чи острів, чи мішень...

Хай піниться будення, правуєш самотужки...
За овидом - теракти, осмислення ярма.
Ікони закровили.
Линяє спогад-смужка.
На березі далекім - юрма глухоніма.

Осріблені ковчеги, приземкуваті ної...
Ошкірені зайчиська... прадідні явори...
А ти чекаєш світу - без ницості та воєн,
Хапаєш мокру зірку на скалочці кори.


2015

З гори униз гуркоче колесо часів
і миготить тривожно спицями епох,
і шарудить безмежжям мертвих голосів,
що все шукали і питали --що є Бог?

Перетиралося обіддя на шляху
і обростало знов народами й людьми.
Родилась відповідь, як сповідь на духу,
гуділо роєм у повітрі : «Бог — це ми!».

Вони гукали у пилюці сонми літ:
«Якщо не щастя -- справедливості би нам!».
Бездонне чуючи мовчання у одвіт,
в гарячім запалі кричали: «Бог –отам!»

І знову мчить на грані світла і пітьми
це дивне колесо, так само, як колись,
і шелестить у русі спраглими людьми,
що поколіннями гадають — що є вісь?

Ми несемо його із первісних часів —
Духовних пошуків обпалюючий дар,
Відколи хтось нас раптом висмикнув із снів
І світ уразив нас, як сонячний удар.

2015

Коли рідшає пошта, дзвінки і привіти,
і на двох не розділиш підслуханий жарт,
серце смутно приймає на стигнучі віти
перший холод, що доброго слова не варт.

Я б іще запитала «чому?» і «для чого?»,
щоб не було безглуздих гірких помилок.
Але що я почую? Непевна й убога
буде оповідь зім’ятих напівдумок.

Я не буду чужою тобі прикидатись,
розпочавши відчуження справу пливку.
Хай послужливий вітер завіє палаци,
що з тобою ліпили удвох на піску.

Я сильніша тепер, бо, здається, вже знаю,
що це вітер, який—чи уб’є, чи спасе—
нам віщує майбутнє, і збою немає,
бо між нами він, третій, вирішує все.

2014

Сну мого верба не стереже -
і здається сірим кожен ранок.
Тільки в пам’яті лишилось вже
щотравневе ворожіння мавок,
сонця шовк пекучий та ясний
й неба синь на вітах, мов на п’яльцях,
і вологе відчуття весни
у простягнутих зелених пальцях.
Ось дощі підставлять знов їй струни!
А вона – косу свою вітрам!

Та верба все мріяла про юність,-
а її спиляли, бо стара.
2008р.

В вікнах навпроти недавно робили ремонт,
плакали вікна крейдяним безладдям і пилом.
А вже сьогодні окреслився чітко кордон,
що розмежовує дім для живих і могили.
Ще позавчора з’явились фіранки нові.
Нова косметика, миючий засіб зі спиртом,
а вже сьогодні по той бік стекла – vis-à-vis
дама, яка не сприймає ніякого флірту
і недомовок. І часто буває права,
не довіряючи ні почуттям, ні словам.
2008р.

Як пучку врізать. На найвищій ноті.
Щоб позникало все й запанувала тиша.
Слова набрякли короком у роті,
та мірятись не нам: хто з двох сильніший.

Льняні полотна власного «кохаю»…
Я знала – космос, виявилось –більше.
Хай краще я усі їх розпатраю,
ніж посягне на білину хто інший!

Хоч «посягти» і «здужать» - різні речі,
як прірва межи «перший» і «передній».
Бо той тягар в мої врізався плечі,
а ти в той час страждав від різних «недо»:

від «недобачить» до «недопослухать»,
від «недодати» до «недовхопить»,
від недовіри до недорозлуки,
від «недомріять» до «недолюбить».

Я ж стільки снів від тебе народила
З байстрячою закоханістю в фатум…
Та годувати враз забракло сили
усі їх. Отака із мене матір…

У кожного із нас своя дорога,
що зробить крок пружнішим і легким.
Від тебе я іду поганським богом
жорстоким і голодним, і глухим.
2008р.

Ми витрачаєм ся на стільки міражів:
стосунки, від яких лишився тільки попіл,
на втілення чужих неадекватних снів,
на вільгих рук чиїхсь байдужий дотик.

Для мене, вочевидь, дорога - океан.
Орієнтир – зоря, одна, яка не згасла.
Та має ж бути десь і генеральний план,
а все, що відбувається,- лише частина пазлу.
2008р.

Я не знаю тебе. Я слова все до тебе римую
у сполуки чудні, типу "терен плюс дуріан".
Тільки пальці попухли неоковирні й тому я
щохвилинно стромляю їх у світанковий туман.

Й вірю я, ігноруючи цим перше срібло на скронях,
й голу правду про себе, яку не прикриєш, бо нічим,
що у тому тумані натраплю на вільглі долоні,
а відтак,- і на того, хто не лякається погляду в вічі.
2008р.

У душі первозданний мотлох:
ніби пусто,та ще не чисто.
Я для тебе вдягла намисто
по сезону: блакить та вохра.

Я для тебе не склі віконному
малювала стежки, мов вени.
Заспокоєна, переконана,
що і ти десь щось пишеш для мене.
2008р.

Зима завжди є невчасною…
Я її планувала зустріти
усмішкою, відчуваючи,
як хутро лоскоче щоки,
червоні в морозному перці.
Аж губи рясніють клюквенно:
цілуй – так смакує вітер,
що гладив брунькам спинки…
Та я вигинаюсь дзвінко,
бо стільки вільного місця
є зараз межи шкірою
моєю й легкою тканиною,
що має зарадити холоду…
Бодай, і не так, та ж зустрілися.

Ну от, ти й прийшла, зимо….
2008р.

Я чула як бринить твоя душа,
напнута на зорю. Стікали миті
на бубон не тамованих бажань.
А я собі сиділа край вікна
і слухала ту музику крізь стекла,
і думала про очі і про стегна,
про погляд з-під важких повік твоїх.
Підспівувала, знаючи, що скоро
я очі ті не вигадаю – взнаю,
зримую те, про що й не мрію нині.

Чи ти усе те чув по той бік скла?
2009р.

Я дивилась на дощ. Я слухала джаз.
Чорний кіт перетнув кришталевий потічок.
А ти десь сидів у машині.
Фари натемно – тільки джаз.
Голосніше приймач увімкнено.
Слухав і думав, що я,
парасолю тримаючи міцно,
стрибатиму через калюжі
до самого того моменту,
доки таки не відчую, що дощ
зайшовся осінньою зливою…

І в цей час ти побачив,
що кіт перетнув
той самий сріблястий потічок.
2009р.

Ілюзорність самот-самотин,
недовершеність багатозначна.
І якщо я – одна й ти – один
роздягаємось – лиш необачність,
то, в той час, як валує ніг
навперейми снам вирушати в ніч
поодинці нам – то вже майже гріх,
а не похибка. От у чому річ…
2010р.

... усе гаразд піднявсь іду
на право вліво у півросту
а як ви думали біду...
хіба її потрібен острів?!..
отож, отож із круч униз
котились ми котигорошком
а дух святий іконопис
перемальовував потрошку...
22.11. 2015.

небо зоряне з вікон зчитую
перевтілюю у слова
завтра нібито не дощитиме
й не болітиме голова
мапа неба почне історію
я завершу її у снах
чорноморською акваторією
я плистиму – сумний монах
недорікий відлюдник Господа –
до моїх родових гробів
неземною німою постаттю
як Геракл межи стовпів
я дійду до межі безвиході
і впаду нічиїм дитям
данину заплатив я лихові
й краплі радості – не віддам
голим-босим чекаю вирію
все душа моя відбула
і літає щасливим пір’ячком
із лебідчиного крила…

Тиша така що можна сконати від твого безсилля
і твої торкання мов фрески надбились до мого плеча
зізнання роздряпали яму над нашим проваллям
спалах за спалахом так вибухають слова
місяць ковзнувши тілом вжахнувся відблиску плоті
ця променада углиб оголила надто людське
котре перетліло у цноті і в власній нудоті
переросло у агнозію й вже так не пече
знаєш байдужість найгірше що сталося з нами
поволі заплуталась в пальцях упавши між нас
між нами моря континенти айсберги і океани
між нашим теплом застиг прастарий снігопад
якого диявола прагнеш побачити в моїх зіницях
в шалено-ритмічному диханні що вже на спад
скотилось й забилось над серцем як цвях
диявол застиг на моїх устах

2015

Щось під шкірою, в жилах, пориває на друзки спокій,
продірявлює обрій, промальовує лезом сліди,
хтось оголює крик під покровом блудниці-ночі,
хтось оголює тіло, проковтнувши бедламу ази.
Як кохаються ті, над якими заплісніло небо?
У яких навіть дотик прогнив до кінцівок й кісток,
бо цей страх, ця безвихідь - прорізають заховані вени
і ховають в кишеню, мов в трунву, шматок
того серця, що хтось загорнув у обман, мов в листок.
Як відвертість дається тим, кому відчай, заткавши горлянку,
пролізає у кров, зазирає у седно думок,
кому клаптик свободи – дочекавши до ранку,
зачерпнути енергію-ци із пляшок.
А як моляться ті, кому зиркала смерть у зіниці?
Кому протягом вимело рештки душі,
кому лігва скрипіння миліше, ніж галас дзвіниці,
чиє лоно цілують частіше, ніж образ - черниці,
чиє недобуття зачепилось у жмені руки.
Я тобі не скажу. Я закрию долонями очі.
Я закрию устами уста і запалю півсонця в тобі,
і єдиний рятунок, відрікаючись власної плоті, -
закопати відгомін спраги в утробі землі.

осінь, 2015

Щось є запаморочливим
У шелесті листків...
І лезом не обточеним
Проймає вітер ціль...
Злітає осінь хмаркою
У світанкову млу,
І вистраждане, чаркою
Вливається у сум...
Чомусь не припиняються
Баталії, бої...
А клени зневіряються
У завтрашньому дні...
Так хочеться розвіятись
Мелодією снів...
Надіятись...надіятись...
І не забракло б слів...

2015 р.

… хвилиною мовчання п'ю на брудершафт.
і скапує безсилля на подушку рвану.
чомусь так зле! болить! у решето душа!..
як довга ніч і безпросвітний ранок…
вироде!!!
і хай твоя зловтіха сита…
тобі -- мене
ніяк!
ніде!
нічим!
не вбити.

Антонич зміг колись на вишнях жити,
Умів на мить зробитися хрущем.
Поет умів і білі вина пити
Чи написать сонета під дощем.

Йому я щиро заздрю /гріх чи ні це/,
Читаючи його поезій том.
Краса –це тиша…- десь сказав би Ніцше –
Це вітер молодий, не вітролом.

…Там, поміж віттям, кисень просто в груди,
Геть близько до цнотливих ще красот.
Ніхто його раптово не розбудить,
А Муза прийде на хвилин сімсот.

Ніхто поету не порушить тишу,
Збере він першим із листків росу,
І неповторно сонця схід опише,
Із ниток срібних випустить красу.

…Поет на вишнях…Як йому я заздрю
І аплодую нині знов і знов.
Він словом грався, як дитя у пазли,
Півсловом змалювати вмів любов.

2015

Так хотілося б з долею бути у долі,
І всі трабли - в мішок, а мішок - за плече,
Тільки тисне на паузу хтось мимоволі,
Зупиняється птах і ріка не тече.

Зупиняється час. Він сьогодні не йтиме.
Світ вчорашній, як слід, під вітрами прочах.
Нам дивитись так боляче стало очима,
Бо історія твориться в нас на очах,

Бо сьогодні чіткіше межа, де тут наші,
І чутніш, як сичать нетутешні чужі.
Навіть ангели нині і ті в камуфляжі,
Їхні крила – надійний блокпост на межі,

Де ріка і де птах, і де очі безсонні,
І де ангелом бути тепер багатьом.
Наймолодший, якому посріблило скроні,
Озирнеться й моргне нам: Все буде путьом!

І ріка потече по-весняному лунко,
І перерве крилом довгу паузу птах,
І засяють веселки з дитячих малюнків,
нахилившись до ангелів на блокпостах.

22.03.15

А де ті курви, що кричали: ми…
усі разОм… вперед… до перемоги…
Вужами уповзли в людські уми,
тепер об "гідність" витирають ноги.

Два роки "честі", як коту під хвіст,
І куля в лоба не сягнула цілі.
Все глибше прірва… не будують міст,
і курви на місцях – усі при ділі.
21.11.2015

Об’єктивно важка філософія болю
Променадно постане – читай і мовчи.
І народжені сумніви – дітоньки кволі,
І нагострені зуби – супроти личин.

А душевне йде осторонь, мов потогінне,
І напружує м’язи байдужих облич.
І життя – не життя, а пливкі фотозміни
Та якась науково задумана ніч.

Духмяний сік останнього плода.
Сумирний сад: спокушувати нічим.
Пакує слива листя в чемодан,
і я хапаю поспіхом наплічник.

У нім – живильні пахощі жоржин
і сонцежар, припасений на січень.
Снує імла в кишеню, наче джин,
із лампи світу. Світ. Йому не личить

пастельний тон блідого кімоно
і мушля неба, сіра, безголоса.
Наснись мені сьогодні теплим сном,
наснись, аби підсолодити осінь!..

2015

Умный Фрейд в просветлённом старании
бросил нас в непростой круговерти:
у людей есть инстинкт выживания
и подспудно—желание смерти.

Под просторным науки навесом
парадокс и иной поместится:
в людях есть тяготенье к прогрессу--
и желанье умом опроститься.

Бьёт до крови прогресса синица,
клювом ранит упрямое темя,
возникает желанье забыться,
возвратиться в пещерную темень,

возникает желанье ослепнуть
и руками зажать себе уши,
и о том, что живёшь ты нелепо,
как бы кто ни старался-- не слушать,

убежать к худосочным объятьям
детской спальни, родных убеждений,
ставших тесными байковых платьев
и простых, как роса, сновидений,

и, забившись в спасительный угол,
скалить зубы, рычать недовольно,
потому что расти—это туго,
это страшно, опасно и больно.

Легче выкрикнуть хрипло: «уроды!»
в адрес всех адвокатов процесса...
Никого не лишайте свободы—
вожделенной свободы регресса!

Никому—это горько и просто—
ни примером, ни словом, ни вдохом—
не внушайте желание роста...
А не то вам самим будет плохо.

2015

Стоять сестриченьки-берізки,
Тріпочуть золотавим листям,
Про щось шепочуться із вітром
Та нахиляють коси-віти,

І ними візьмуться гойдати,
А хто їх буде заплітати?
Матінка-осінь тим берізкам
Пов"яже гарні жовті стрічки,

Одягне їм і сукні білі,
Ніби готує до весілля,
Бо вони й справді чарівні,
Немов дівки на виданні.

2015 р.

Життя й під час війни трива:
Хтось зустрічається,кохає
І свої доленьки єднає,
Дітей народжує,співає.

В цей світ тому й прийшла людина,
Щоб в мирну та лиху годину
Слабшого себе захищати
Та ближньому допомагати,

Щоб жити,а не існувати,
Даремно час не марнувати,
Світ цей прекрасний пізнавати,
Радість і щастя дарувати.

Життя нікуди не зникає,
Воно і на війні триває...

2015 р.

Немає сенсу зупиняти лет.
Усе іде за планом і по колу.
Політ нормальний. На столі – буклет.
Питання лиш: угору чи додолу?

Усюди ями – точковий ремонт.
Казну повітря, звісно, розпиляли.
Летить настрічу божевільний дронт.
Додо! Додо! – розумники кричали.

Іду на ви! – баяли ворогам,
ішли з мечем звитягу здобувати.
Пішли ви на… – уже казали нам,
спиняючи лиш натяк на дебати.

Політ нормальний. Дай сюди кермо!
І ніс за вітром… Відчуваєш – пахне
за розою вітрів земне лайно,
аж ружа чайна у буклеті чахне.

Немає сенсу і нема мети.
Розвінчані усі великі цілі,
та, літачку, ти все одно лети
до альбіносів, де всі негри – білі.
21.11.2015

Вірш створено у співавторстві з поетесою Уляною Задарма (Надією Капінос)

...Неймовірно...нереально!.. несподівано!.. і -факт!
Загубив СЛОНА у спальні мій забудькуватий брат...

Це жахливо! Неможливо! Загубився - ну хоч плач!-
Це ж не кісточка від сливи... Гудзик... Пензлик... Жуйка... Мяч...

Цвяшок...корок... чи монета... Зник безслідно,наче сон
Не батончик...не котлета... не дрібничка - сірий СЛОН!

Ось чому з самого ранку ми із братом - я та Гриць-
В славнозвісні слонознавці - детективи подались...

Гриць шукав на підвіконні... На полиці... На столі...
На балконі... У вазоні... Та під ліжком на землі...

Може СЛОН заліз у тумбу? За диван в щілину впав?
Повзав Гриць... Жував я гумку... Міркував і керував...

Тут прийшла сестричка Настя: Я - майбутній детектив!
Я зніму відбитки пальців у того, хто це зробив.

Ще й пройдете тест розумний на детекторі брехні!
(Щось від цього трохи сумно стало й брату, і мені...)

Детективів забагато, а злодюжка- чи не ти?
Хтось же мав слона з кімнати... хоч у штанях пронести?

Нумо- виверніть кишені! Все складаєм на столі!
Гляньте, що це??? Величезна... сіра грудка... пластилін!..

Ось де зник ваш слон, "забудьки"! Розчавили? Та дарма...
Виліпіть нового хутко! Складу злочину нема.

Детектив я непоганий. Та й чимало в мене справ-
Там на кухні хтось сметану і кота Степана вкрав...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115112101180

Ні, Ізольдо.
Не всьому призначено строк.
Неприкольно,
Коли до ненависті крок
Від любові
Без пані робитиме пан.
Скинь покрови!-
Вернувся до тебе Трістан.

Він блукав
Довгий час у чужій стороні,
По містах,
Що на мапах не знайдені, ні.
Ночував
У байдужо-холодних хатах,
Тамував
І бажання, і втому, і страх.

Ми, Ізольдо,
Удвох крок назад відійдем
По стежинах,
Що з ночі стікають у день,
Мов волосся
До п"ят із оголених пліч...
Ми вернЕмось
Назад, в ТУ, омріяну ніч,

Де у небі
Кричала тужливо сова,
Де я тебе
Жагою на згин напував,
Де ти тіло
Мені дарувала своє,
Що горіло
Від шалу. І це навзаєм...

Це єднання
Ми зараз повернем собі,
Бо кохання,
Цей з присмаком солоду біль,
Не проходить.
Крізь попіл палає вогонь...
То ж, Ізольдо,
Торкнися губами долонь

Ти Трістана,
Що з мандрів до тебе прийшов...
Наостанок...
А далі- все знову і знов...
Скинь покрови!..
Розпалим вогонь, що не згас...
Від любові
В ненависть іти нам не час.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115112100197

А було це – півкроку до серця.
Так витьохкували солов’ї,
Що утілилися в кілогерци
Сонцесяйних емоцій нових.

Цей відкритий ефір не на жарти,
Бо неждано відсутні слова.
І хотілось любовного гарту,
І боліла чомусь голова.

Що із того? Ми час не спинили
І себе зупинить не змогли.
І тому ти всміхаєшся мило?
І тепер найпрекрасніша мить?

Ошуканко! Я бачу щось інше
На обличчі твоїм осяйне.
Крок між нами, космічності тиша.
Ти не бачиш, не чуєш мене.

Заглянь в цей світ...де дикі маки квітнуть...
Де в плавнім ритмі вже не можна вальсувать.
Там стільки сонця...лиш би не осліпнуть.
Чи тайну світла прагнеш ти впізнать?
Там розмаїття кольорів гарячих...
І розлетілись в дрізки зайчики-вогні,
Колібрі п'ють нектар в садах висячих...
Скажи: "Ти бачиш сю ілюзію, чи ні?"
Там павичі барвисті чинно бродять,
А квіти...квіти...у мозаїці ясній,
Чарує очі дивна осолода,
Ти певне думаєш, що я фарбую сни?..
О, якби я хотіла малювати
Поверху темних кольорів сього буття...
Із орхідей нектаром приправляти
Весь брудно-журний тон туманностей життя.
Замалювала б всю жорстокість світу
У веселково-бурштинові кольори...
Лантани, гіацінти - вічне літо...
Заглянь в цей світ ілюзій...барв і сонця гри....

2015 р.

вирує листя спогадів забутих
у прочутті жовтневої спокути,
маршрут, зупинка, люди поміж люди,
а я на сам, завіявся в нікуди,
чи то мій ангел за чужим плечем,
чи я чужинець ангелу своєму,
і хто із нас з погрозливим мечем
переповів цю одиноцтва теорему?!

на Пасху вийдеш — вже Різдво,
реве, гуде безодня неба,
чи то на трьох, чи то на двох,
для мандрів, Бога та поетства,
за хмарами пливуть роки,
та я і сам себе переволів шукати —
і неба божа широчінь
горить уся у зоряних каратах

то ж не спиняй, автобусе, свій біг,
пиряй плавцем крізь осінні вітання,
на цій дорозі, де нема узбіч,
а тільки час жовтневого згорання —
буває так, що спомин, як той лист,
то ось він є, а ось його немає,
пір'їна, вітер, іскорки «колись» —
та хто кого, насправді, споминає?

21 серпня – 11 вересня 2о15

Осінь французька в червонім береті
Листя кленове збирає в букети,
Усміх печальний під маскою міма
Вічна журба, що не знатиме стриму.

Ейфеля вежу не видно з Монмартру,
Вибір ховаю під книжкою Сартра,
Кави ковток і шматки круасану
В горло не лізе звичайний сніданок.

Вибухне погляд таємним проханням.
Як же відчути таке здивування,
Те, що порушено звуком осіннім?
Як заглушити в собі голосіння?

Замість дощу небо скапує кров'ю,
Важко тепер залишатись собою.
Змінює осінь звичайну картину.
Хто забажав підігнути коліна?

Ніхто тобі не друг, ніхто тобі не ворог.
У цьому світі сам за все відповідай.
Лежать не терезах дороги дні і порох,
а ще жага бажань, гадюче слово «дай!»
Дай, Господи, життя, багате і рожеве...
Здоров’я, Боже, дай і силу молоду…
Полюй на дичину, шуліко, вовче, леве!
А ти, людино мрій, вистежуй суєту…

20.11.2015

Я вижу - мир сегодня синий,
В руке лилово-синий лист.
Набросок близких сердцу линий,
Струится воздух, образ чист.

Глаза лучистые, улыбка,
Коричный запах, взгляд любя.
Мгновений дымка лёгких, зыбких,
Томиться, чувствовать себя.

Неспешно, вдоволь наглядеться,
Любви минутки нанизать.
Утешиться, душой согреться,
Мечты счастливые позвать.

Мой мир сегодня синий синий,
Крещендо мягких, тонких линий.
Лилейно-матовый мистраль
Несётся безоглядно вдаль.



14.02.2014 г.
Пятница

Стоїть калинова колиска в куточку,
З десяток гойдала вона поколінь.
Коли виростали доньки й синочки
То колихали в ній діток своїх.

Вона натрудилась,ночами не спала,
Розповідала малятам казки,
Сон з дрімотою в дім закликала,
Щоб солодко спали й здорові були.

Тепер відчуває себе сиротою
І плаче тихесенько,все скрип та скрип,
Бо прикро їй,що непотрібна нікому,
Душа калинова у неї болить.

Та не журися,колисонько-мамо,
Дітей та онуків невдячних прости.
Ти ж натомилась,напевне з роками,
Отож відпочинь,дорогенька,поспи.

2015 р.

Радість із журбою
Завжди разом ходять,
Ну,а щастя й горе
Теж постійно поряд.

Кажуть у народі:
Ще дитя в утробі,
А вже йому доля
Вготувала всього:

І добра,і лиха,
Та й сміється стиха.
Підросте маля те,
Мусить все здолати:

Прикрощі,печалі,
Йти все далі,далі.
Падати,вставати,
Вперед прямувати,

Плакати,сміятись,
Тільки не здаватись.
Поздирать до крові
Камінцями ноги,

Руки поколоти,
Вимазать в болото.
Лиш душі та серця
Бруд хай не торкнеться.

2015 р.

Мег вийшла із душу, рум’яна й пахуча.
Джон митись іде після неї.
Дзвінок—і у банний рушник загорнувшись,
іде відчинять вона двері.

Біл—друг і cусіда її й чоловіка—
невчасно стоїть на порозі.
Про Джона спитав і сказав, що пізніше
зайде...та «відчалить» не в змозі.

Виймає, нарешті, він доларів пачку
і Мег віддає половину,
якщо лиш рушник вона трохи ослабить
й до пояса спустить, скажімо...

Подумала Мег: «Я нічого не втрачу»,
Неспішно напівоголилась
й на доларів двісті—свій чесний заробок—
ледь збуджена, враз збагатилась.

Біл знов пропонує-- таку саму суму
заплатить він тут, на порозі,
як тільки рушник вона зовсім відпустить,--
нехай він лежить на підлозі.


Одержить вона двісті доларів знову,
Й на цьому скінчиться їх бізнес.
«Since I’ve got that far*,--Мег подумала слушно,--
то вже відступати запізно».

Вертається, втішивши Біла цікавість,
й прибутку радіє, як дару.
«Так хто там приходив?»--лунає із душу
крізь хлюпання, пирхання й пару.

«Це Біл був!». І тут долітає питання
До Мег від її половини:
«Приніс він чотириста доларів, врешті,
які вже давно мені винен?».

*"Якщо я вже так далеко зайшла..."

2015

дивися, сину, витвір… із майбутнім
одна в одну… як ноти… звукоряд
за ес-се-сер -- дісталось, призабули…
а ми ось так, душею… без затрат
зігнемо в стрій свіженьких миловидно
вони із лісу вийшли б вже давно
я десь, приблизно, вивів з половину...
та їх там безліч в хащах все одно
тримай за хвіст… за гриву і за плечі…
ця музика безвучна і без слів…
прадавня… в рушниках… вся в кровотечі
і чує той, єдино раз, хто плів…
20.11. 2015.