Самотній гуляю притишеним містом
У пошуку рим і небачених див, –
Неначе обгризене вміло окістя,
Темніє гілля на тілах стовбурів.
Куди б не ступив я – наліво чи вправо
Із вкритих асфальтом плескатих доріг, –
Пожовклі, пов’ялі, погорблені трави
І щуляться, й туляться дужче до ніг.
Заклякли будинки високі, як вежі,
Бетоном угрузнувши в лоно землі, –
На вікнах зашерхлих відбитки пожежі,
За вікнами – очі і добрі, і злі.
Осіннє повітря потроху холоне,
Знедавна позбувшись туманів і мряк, –
Поспішно розстелений килим червоний
Не може підошви зігріти ніяк.
Заглушений в’їдливим шурхотом листя,
Сіріє, мов тінь, догоряючи день, –
Вертаюсь додому притишеним містом,
Минаючи в сутінках осінь ген-ген...
11.10.15

Я знову тут і досі ще
Немов очам своїм не вірю.
Легкий бере за серце щем,
З душі зникають барви сірі.

Від променевого мазка
Мені всміхнулася водиця.
Неначе риб'яча луска
Переливається, сріблиться.

Пропурхотіло пташеня,
Впірнуло в жовтий кущ акацій.
Над озером він закуняв,
Немов стомившися від праці.

За пеленою диво-хмар
Жовтава світиться примара.
Спітнілий сонця окуляр -
Немов протитуманна фара.

І холод сковує луги
І навіть небо сіро-синє.
І воду й віти навкруги
Немов пронизує тремтіння.

11.10.7523 р. (Від Трипілля) (2015) Конча Озерна

Вся планета - не ботсад,
А різниця.
Трони, труни, гам посад,
Рев традицій...

У капусту принесе
Сон-лелека.
Жуй, пиши казки, есе.
Пий із глека.

Майталається волан.
Стигнуть сливи.
Зазіхають на талан
Шолудиві.

Всюди доки-павуки,
Павіани.
Засівати не з руки.
Лий осанни.

У клюйдерева аврал:
Туки-цюки...
Вуж вилазить у астрал
Із багнюки.

Нарядилася свиня -
Бісер їсти.
Внук у діда кут відняв
Для невісти.

Недорізаний когут -
За топольки.
Умліває борщ... рагу...
З барабольки.

Тихомирно, крупна сіль -
На окрайці.
Біля Кибинців Мусій
Встрелив зайця.

Роги зрізані, архар
На палеті...
Закривавився вівтар.
Спи, плането.

Йдуть бої - за серпантин,
Смалець, нафту.
Між нехлюйства і доктрин
Хлібчик пахне.

Десь новітній Ренуар
Просить моні.
Я доварюю узвар...
На долоні.



2015

Псує уперта діва і черства
З пихою смисл моїх невинних фраз.
Прийнявши лавр, що я подарував,
Бере в полон і волю відбира.
Сказала: «Ви творцям славетних справ
Нетлінний лавр на голову кладіть,
Належить він і майстрові пера,
Що прославляє велич їхніх дій».
Якщо бажає взяти роль судді,
Хай бачить у мені раба свого,
Її шляхетне торжество тоді
В мені запалить неземний вогонь.
Прикрашу лавром голову її
І славитиму ревно як піїт.

Понад усе так хочеться дожити,
Аби не місяцями Максимка вік лічити,
Щоб не питать щоразу в сина одне й те ж:
«Скільки зубочків з’явилося уже?»
Щоб не здригатися, як до поріжка
Онук підходить надто близько
Та ще й непевно, по-матроськи,
А порадіть, як в рот заводить ложку.
Запізно мріяти, що відведу онука в школу,
А вдовольнюсь, що книжці не зрадить він ніколи,
Що іграшки складає на належне місце,
Що мамину роботу оглядає по-учнівськи...
...Чимало що являється мені у снах і наяву...
Та лиш Всевишній зна, до чого доживу.

Липнути - справа невдячна у липня.
З липнем, укотре вже, я зав'язала.
Як в мою осінь дні літа проникли?
Я ж всі паролі й замки поміняла!

Я ж оповила і душу, і тіло.
Я приструнила і залишки волі.
Листя вогняно відпалахкотіло,
Сонно-байдуже осипалось долі.

Злотом - багатим, а мідним - для бідних.
Дзвоном скорботи - свіжосхороненим.
І коли схочеш покликати: "рідна",
Знай, між ріднею зв'язки заборонені.

2015

Привіт, мале, по збіганому дню-
так файно впасти у твої обійми.
Кордони мого серця перетнув
коханий голосок...ну хто ще вийме

із мене втому - як не ти, синаш?
і хто ще розщебече вечоріння?
Так тепло на порозі хатнім - аж
напрошується в гості зірка синя.

До стелі барикади із крісел,
уявні коні спінені у гоні...
о, скільки ж волі ти мені несеш,
маленький вою, - вогник у долоні.

а я...а я так голосно мовчу
про справжні війни на твоїй прадавній-
калиновій землі, нашестя чум
у зайшлій черню - проданій Лугані.

Так ридма не говорю про сумне:
як ходить хижо зрада чорноп"ята...
є ж біль, який ніколи не мине:
возведені борцям - не слава - ґрати.

В одчинених дверцятах - світла дух...
Привіт мале, скучала за тобою!
Мамусь, я тез, люблю тебе - ух-ух,-
високо так як в небо головою,

так сильно- сильно, як торнадо, як
маленькі квітки сонячну зернину,
широко так , як космос, і ще так...
так без кінця - як стежка в Україну.

Не бачило око,
Не чуло те вухо
Що Бог приготовив
Для вірних своїх.
Не буде там болю,
Не буде там смутку
У царстві Христовім,
У небі святім.

Приспів:Свят,свят,свят
Бог в Своїх небесах.
Свят,свят,свят-
Заспіваємо там.
Слав,слав,слав
Божа Церква Христа.
В небесах
Будем вічно співать.

Побачимо рідних,
Зустрінемо друзів,
Кого ми любили
Обнімемо там.
Де радість без міри,
Христу "Алілуя"
Співають спасенні
Небесний псалом.

Там золото всюди,
Каміння коштовне
У вічному домі
Царює Господь.
Все славне ,все нове
У Царстві Господнім,
Там сонця не треба-
Всім світить Христос.

Не бачило око ,
Не чуло те вухо,
Не може людина
Усього збагнуть.
Наш Бог є Великий,
Господь наш є Чудний.
Він наше спасіння-
Вклонімось Йому!
30.12.13.

У безмежжя неба
Ангели святі
Підняли до себе
Щоб почув я спів.

Дивний і чудовий
Неземний псалом,
Світлосяйна мова,
Ті слова – вогонь.

Зрозумілі серцю
Хоч немає слів.
Звідусіль несеться
Ангельський той спів.

Наповняє душу
Спокій неземний
Та вертатись мушу,
Я би не хотів.

Ангели спустили,
Ось, мій дім, сім’я.
Мені б їхні крила –
Полетів би я.

У безмежжя раю,
Де немає зла.
Шкода, що літаю
Тільки в своїх снах.

У безмежжя неба
Ангели святі
Підняли до себе
Щоб почув я спів.
22.01.2013

... однажды во Львове в энном прошедшем
сельский мальчишка пел для львовян
было в нем нечто от сумасшедшего
чуточку выше тональности "ля"
и волосы вьющие цвета смолистого
и взгляда обильного где-то в партЕр
с детской наивностью парень неистово
на растерзание выпустил Нерв…
11. 10. 2015.

Я букет жоржин приніс в дарунок,
У своїх зізнався почуттях,
Ти ж мовчала,тільки усміхнулась,
Плечі кутала у теплу сіру шаль.

Сподівався на взаємність,мріяв,
Як в моїх обіймах втонеш ти.
Та розбились на друзки надії,
Коли тихо мовила: "Іди".

Я ж не зміг,не вистачило сили,
І пішла ти у вечірню даль.
Лише на тім місці залишилась
Про тебе згадка - тепла сіра шаль.

2015 р.

Лісового озеречка плесо чисте-чисте,
Там плавали усе літо та й гусоньки дикі.
І лебеді зупинялись на перепочинок,
Качки дикі купалися та ловили рибок.
Милувалися красою всі,кому бувати
Довелося тут.А нині його не впізнати:
Все поросле очеретом,всохло,замулилось,
Із великої водойми калюжа зробилась.
Ніде й звірині напитись,не те,що купатись.
Залишився жаль у серці,колись була ж радість.

2015 р.

Богеми сивий карнавал.
Проектор світить за лаштунки.
На сцені п'яний кардинал
Шукає "грами порятунку".
Пусті місця, прим'ята ложа.
Абсурду навіть не знайти!
А поряд з ним сидить вельможа -
Столітній парубок-кретин,
Його стара, її дівчата,
Маркізи, лорди, простота...
І дійство, нібито почато,
І, ніби взята висота,
Але мелодія не та!
Не ті слова, імпреза стилю,
Манери, рухи невпопад -
Як щойно знята курка з грилю,
Як ще гарячий мармелад...
Повітря лине з вентиляцій
Партерним пилом-самоти.
Не здійме він тобі овацій,
Яких жадаєш так знайти.

Невтомні оплески лунали
Нестримним викриком у вись...

"Ще тільки раз! Уже дістали!
На біс! На біс! На біс! На біс!
Ще раз, останній, і завіс!..".
"Чекай-но, любий, тут пустеля!".
"Ага, пустеля-простолюд...
Чи, може, зірку до готелю,
Як вчора, тягне знов на блуд?!
А я - найсаміший верблюд?!"
"Я хочу вийти ще разочок!
Ну, стій, будь ласочка, стривай!
"Я, може, теж багато хочу,
Але усьому, врешті, край!
Тепер саму себе "благай"...".

Завіса впала ніби скеля -
І зникло разом з тим Святе.
І нащо здалась та "пустеля",
Коли життя - не вар'єте.

Яка печаль, яка краса німа!
Нові пейзажі бачу на природі.
Радію тихо, мовчки, крадькома,
Як добрій справі зробленій – добродій.

Ген барвами осінніми цвіте
Розлогий вигин озера розкішний.
І павутиння сонця золоте
Холодним сяйвом опліта неспішно.

Повітря найчистіше – бо ж сюди -
В найкращих мріях навіть не потрапив.
У повені небесної води
Пливу я поглядом, сп`янілим раптом.

Вже вітер нагулявся, майже стих,
Лиш на поверхні – ледь помітні брижі -
Місця людей і берегів крутих
Легкими навіваннями маніжить.

10.10.7523 р. (Від Трипілля) (2015) Київщина, Конча Озерна.

Як зустрілися –
Диво сталося,
Бо влюбилися,
Закохалися.

І вдивлялися,
Прислухалися,
Посміхалися,
Милувалися.

Так хотілося
І бажалося,
Бути назавжди
В щасті і біді.

Дочекалися
Та й побралися,
Повінчалися
І це сталося.

Поєдналися,
Приліпилися,
Разом мріяли,
Разом діяли.

Разом плакали
І сміялися.
Те, що Бог з’єднав –
Не розпалося.

Діти виросли,
Розлетілися,
Як колись, удвох
Залишилися.

Посивіли, давно
Сили втратили,
Та кохання тепло
Не розтратили.

Часто згадують
Як все сталося,
Як зустрілися,
Закохалися,

Як влюбилися,
Пригадалося
І журба уся
Де й дівалася.

Гріють спогади,
Посміхаються.
Що назначив Бог –
Все збувається.
02.11.14

Обліта зелене листя,
Смерть морозом по гілках
І кричать вони:"Навіщо,
Осінь ,зрадила ти нас?

Ми ж хотіли пожовтіти,
Проводжати журавлів...
А де бабине те літо
З павутинням у траві?"

Опустила Осінь очі:
Шкода,їх не вберегла...
І летять ,летять листочки,
Жде в обійми їх земля.

У конвульсіях тріпочуть,
У агонії дрижать.
Відриває смерть листочки
Всі із дерева життя.

Обліта зелене листя,
В жовтні справжній листопад.
Сонечко теплом ще блисне
Та заплаче гірко Сад.
10.2015.

Виноградную кісточку в теплую землю зарию
І лозу поцілую, і спілії ґрона зірву,
І всіх друзів зберу, і в любов усім серцем порину...
А інакше навіщо на землі цій вічній живу?

Завітайте-но, гості мої на скромную учту,
Говоріть простовіч, хто я зараз для вас наяву,
Цар небесний простить всі огріхи мої за спокуту...
А інакше навіщо на землі цій вічній живу?

В пурпуровому строї для мене співатиме Далі,
В чорно-білім своїм перед нею я мовчки схилюсь.
І заслухаюсь враз, , і умру од любові й печалі...
А інакше навіщо на землі цій вічній живу?

І коли заклубочиться захід, в кутки завітає,
Перед зором моїм нехай знову вкотре пропливуть
Білий буйвол і синій орел, і форель золотая...
А інакше навіщо на землі цій вічній живу?
--------------------------------------------------------
Далі Цаава – грузинська поетеса, автор кількох поетичних збірок. Померла в Тбілісі 2003 року.
В грузинській міфології Далі – богиня мисливців, уособлення краси.


Булат Окуджава – «Грузинская песня»

Виноградную косточку в теплую землю зарою,
И лозу поцелую, и спелые гроздья сорву,
И друзей созову, на любовь свое сердце настрою...
А иначе зачем на земле этой вечной живу?

Собирайтесь-ка, гости мои, на мое угощенье,
Говорите мне прямо в лицо, кем пред вами слыву,
Царь небесный пошлет мне прощение за прегрешенья...
А иначе зачем на земле этой вечной живу?

В темно-красном своем будет петь для меня моя Дали,
В черно-белом своем преклоню перед нею главу,
И заслушаюсь я, и умру от любви и печали...
А иначе зачем на земле этой вечной живу?

И когда заклубится закат, по углам залетая,
Пусть опять и опять предо мной проплывут наяву
Белый буйвол, и синий орел, и форель золотая...
А иначе зачем на земле этой вечной живу?

Дождь желанный прохладу принес,
Словно Божью великую милость.
Приутихшее таинство слез
На промокших ветвях затаилось.

Птичьи песни умолкли. В леса
Дождь осенний вступает по праву,
И блестит голубая роса
На скорбящих по осени травах.

И уже не окончатся без
Снегопадов осенние битвы,
И дожди, словно руки с небес
Нам навстречу простерты в молитве,

И на сникший седой небосвод
Мы взираем, надеждой согреты,
И приемлем осенний приход,
Сознавая, что кончилось лето.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115101001059

однажды во Львове заморосило
львовян удивило и вышли с квартир
и кто-то промок, смотрелось так мило…
в улыбке застыл вечерний Трактиръ
… а кофе заморский стелился по скверам
томил и дурманил своих и гостей
но радости мало… я кофе доверюсь
среди недомолвок и новостей
10.10. 2015.

Дивиться сонячний зайчик в вікно,
З шибки на шибку стрибає й стрибає.
Колись і мене,(а це було давно)
Теж на побачення так викликали.

Русяве дівча підхопилося вмить,
Поправило кіски,всміхнулось,побігло,
Чекає ж на дівчинку хлопчик сусідський.
Мені ж давній спогад душу ятрить.

Ой,не вернути вже юності пору,
Коли кохання - троянда п"янка.
А сонячний зайчик то вниз,а то вгору,
Когось на побачення знов виклика.

2015 р.

Осіння пора завжди всіх зачаровує,
Як фея,у казку чудову зове,
А там так прекрасно,аж дух перехоплює,
Тоді забуваєш,здається,про все.

Золотом,золотом все тут прикрашено,
А краплі роси,немов справжній кришталь,
Рубінову ватру калина розпалює,
Яка забирає і смуток й печаль.

Листочки кленові,як ті парашутики
Падають долу багряним дощем.
Ніколи-ніколи уже не забудеться
Такої краси неповторний фрагмент.

2015 р.

Дід читає Ладу Лузіну.
Окуляри мінус п`ять.
Оточили сни - медузами...
А надшвидкісні гримлять.

У руці тремтить книженція,
Впав зачовганий ціпок.
Незбагненна екзистенція.
Шерх прижовклих сторінок...

А в Гребінці врівноважено
Пахнуть яблука, дими.
Наворожено всім важелям
Аж до ранньої зими.

Плинуть бабці - хто із пончиком,
Хто з онуком - по нужді.
Сперечаються вагончики...
Зір замилюють вожді.

Бульбашками вкрите около.
Цапи вийшли голяка:
Голосують знов за сокола,
Той шельмує світляка.

Щось намислили, радесенькі...
Так повірити кортить:
До розвою помалесеньку
Всіх веде шовкова нить.

Сонце сліпне над платформою.
На городі гарбузи.
Люд хизується: хто формою,
Хто нагодою - проси...


2015

Це все не важливо сьогодні, -
З ім’ям чи безіменний,
Важливо те, що насподі,
І ті, що стали легендою.
Важливо відкриті рани,
І біль, що ніяк не минає,
Важлива воїна мати,
Яка і досі чекає…
2015

Умліває вся планета,
торопіє білий світ.
Одягає еполети
карла Раші у похід.

Надоїли малороси,
надокучила Чечня.
У Америки під носом
починається різня.

Ублажає апетити,
мочить Сірію й Ігіл.
Чує Сербія бандита, –
викапенний гомофіл.

І заходять азіати
українцеві у тил.
Їм нема куди дівати
накопичений тротил.

Атакує цілі мирні
авіація кремля.
Жандармерія – на цирлі,
Кацапетіє Земля.

Заговіли канібали,
дегустатори лайна.
Олігарха й генерала
вигодовує війна.

Інвазія йде із Дону.
Новороси – у вогні.
На чолі армагедону
їде Путя на коні.

Доля іншої горили
не нагадує йому,
що і карлі у екзилі
є вже яма у Криму.

Перевтілюються звірі
бутафорії тюрми
і есбешнуті азіри
визирають із пітьми..

Миротворці із руїни
у масштабі України –
яничари – відгули.

І на мапі світу нині
соловіють у гордині
двоємислячі орли.

10.2015

Упряжка осені і літа
не поспішає за саньми,
та ранками уже помітна
поява пішої зими.

У позолоті крони клена
узори інею горять.
І сонне сонце п'є зелене
й багряне полум'я багать.

Перефарбована алея
очікує меча Арея
за визиваючу красу.

І сумно заглядає вітер
у очі бабиного літа,
готові на скупу сльозу.

10/2015

У пістрявому келиху змін
обертаються очі турбін.
Відключилися гальма, зроста
незбагненно складна простота.

Простота.
Проміжний результат не такий.
Віддаляється фініш - він чий?
Не до скарг і жалю: шашлики -
ось і все з відпочинку роки.

Шашлики.
А душевність проводить дуель
ледь не з зашмаргом вище плечей.
О, прискорюється карусель
все нових, все комфортних речей...

Вище плечей.


09.10.205

Всі пустелі не в нас. Всі пустелі холодні – навколо.
Їх пустельно-болотна волога втопила серця.
Не шукай тут живих, бо вони продалися мерцям –
тільки големи бродять із написом: "Істина гола".

Хоча в оці його тільки теплий світляк ледве же́вріє,
хоча в небі отруйні тумани і протоптахи,
хоча цей горизонт небогів до землі прихилив –
кожен голем надалі мандрує і вічністю жертвує.

І щоразу шляхи заплітаються важчими й вужчими.
Він повинен іти, хоча в юності хмари долав.
Його серце із каменю, шкіра – титановий сплав…
Він прямує собі до мети. Всі провини
відпущені.

2015

Цвіт папороті не є облуда –
Закоханим священний дар.
До тих приходить світла Муза,
Хто віддано на неї ждав.

Лелеками не стануть чорногузи,
А пива ріки не замінять джерела.
Втрачають всі таланти боягузи –
Мій любий геній вже без тягаря…

09.10.2015

Вітаю!
Ти мене позбувся!
Тепер і день і ніч вплітаю
У вільні шелести безумства.

Одвічна сила
Не скосила
Мене до тебе,
То й тепер
Я буду мила
Синьокрила
Над сивим подихом дерев!

Лечу…
Туман тут не завада –
Й сльозинка навіть не впаде.
Мій Київ!
Ти моя розрада
У щасті й горі
Попри все!

09.10.2015

Затрепетали ресницы,
Грустный, рассеянный взгляд.
Ярко идут выпускницы -
Время пришло улетать.

Выпорхнет с лёгкостью юность,
В вальсе отвесив поклон.
Чистая радость проснулась,
Свято хранима потом.

Пять лет прошло в универе,
Дивных и жёстких пять лет.
Каждый, взрослея, уверен -
Лучше студенчества нет.

Лето, июнь, восемнадцать -
День, когда вручен диплом.
Станем кружиться, смеяться
И вспоминать этот сон.

18 июня 2008 г. Среда.

У куточку душі, де дрімає закутавшись Бог
Ще нескоро світанок, ще темно, неначебто у
Материнському лоні: ніхто не запалить свічок
І не знає табу.

Де твій Бог поки спить, зачаївшись у мороці, без
Діадем світлових, не розбуджений ще у церквах
Твоїх мрій і думок, поки ще не поставлено хрест,
Не забито ще цвях.

Поки Бог твій не йде на паломництво в сірі піски,
Поки бачить у снах коси дів, на захованих під
Чорні крови тканин, поки меч не наточений і
Поки місяць не зблід.

Де твій Бог ще не вигнав себе пізнанням антитез
І де ділить на нуль, безкінечності лічить вві сні,
Не бажає пожертв, олтарів, ритуалів, аскез
І не терпить постів.

У куточку душі, де дрімає закутавшись Бог,
Ти його розбуди і себе розбудити зумій.
Він - ще первісний, з небом в очах і без тривог
І з думками про мир.

Він ще поки не знає смаку безнадійності, смут,
Як іржавіє дух, бо гартований гірше, ніж сталь.
Але знає одне - у куточку душі, саме тут
Починається рай.

В нашій країні триває війна.
А на війні – атеїстів нема!
Ті ж, хто хизується: «Ми – атеїсти!»,
лиш відпрацьовують гроші на «їсти»…

Грає на скрипочці вітер-маестро,
Осінь запрошує на карнавал.
І на душі так привітно і тепло
Від дивовижних звуків та барв.

Краплі дощу - намистинки прозорі
Падають-котяться десь у траву,
Сріблом виблискують там,наче зорі.
Красу відчуваю,а значить живу.

2015 р.

Це ті жінки, яких не долюбив,
В яких залишив скалкою провину,
З’являються раптово серед черг,
А ти стоїш і дивишся їм в спину.

І все пливе, - мовчанням серед шпальт,
І все стоїть, - питання і годинник,
Строкатість шаликів і різнобарв’я пальт,
І рук її підступне павутиння.

В руках – усе, відкрите, напоказ,
Рахунків незчисленне задзеркалля,
І всі твої, - за світло, воду й газ,
За неувагу і роки чекання.

І ось вона підходить до касира,
Виймає гроші, дивиться крізь скло,
І у відображенні раптово помічає
Усе твоє, що з нею вже було, -

Порожні ліжка й лабіринти слів,
І погляд в мить затемнює світлину.
Це ті жінки, яких не долюбив,
А ти стоїш і дивишся їм в спину.

Не корися сліпо нікому й ніколи
І не прогинайся ти ні перед ким.
Не маєш здоров"я,коли важко хворий,
Кидай виклик долі ти до боротьби.

Ти молися Богу,Він Всемилостивий,
І не посилає труднощів таких,
Яких би здолати не змогла людина,
Витримки й терпінню кожного з нас вчить.

Вмій перебороти падіння й невдачі
І не май же звички іншого судить,
Нехай твої очі з радості лиш плачуть,
Завжди вір у краще і до нього йди.

Вмій не існувати - повноцінно жити,
Радіти,любити,слухать спів птахів.
А за наполегливість дасть тобі Спаситель
Все,до чого прагнув,все,чого хотів.

2015 р.

Якби не жив я з іменинником в один і той же час,
Воістину годилося б спитать по-пастернаківськи:
«Панове, а яке тисячоліття сьогодні в нас?»
Не Калігула він і не Нерон...Не Іван Грозний...
Зо Сталіним в амбіціях є певна схожість ...
Не кругла дата, аби в єдиному пориві мільйони
(ті, що майже до ста відсотків його рейтинг підняли)
Захлиналися: «Vivat, президенте наш незамінимий!»
Можна було б просто шайбами в хокеї обійтись,
Які дозволили забити імениннику.
Але навіщо було із Каспію аж в Сирію
Ракетами крилатими салютувать?
Надивившись на дивні іменини ці,
Світ лише знизує плечима з острахом:
«А що ж то буде, як президентові краю,
Що ще нікому не вдалося обійняти розумом,
Сповниться шістдесят п’ять чи й сімдесят ?
Які ракети, відкіль і де салютуватимуть імениннику?»

Мандрівка на захід

Нині не певна чи їду додому
Рідне це місце, чи знов не моє
Сердце підказує тую дорогу
Де поруч із бідністю щирість живе

Гостинність та посмішка там без натуги
Проста зрозумілість всiх істин життя
І незалежно від чорної смуги
Ти світлі вмикаєш в собі почуття

Нужда, як та пані, що ходить по світу
Збирає останнє, лишає без сліз
Та щоб лихоліття разом пережити
Ти маєш підтримку посіяти скрізь

Не злість, як жалобу вбирати на себе
Не гордість, як саван, що тхне небуттям
А милість – прикрасу, яскраву, як небо
І прощення, як найцінніше шиття.

Ивано-Франковск, 2009

Львiвський вечiр

Не вулиці створили магію у місті
Не вулики будинків диво зберегли
То бачення моє та серця добра звістка
Перетворити попіл на живе змогли

Не вулицям зраділа хоч вони чудові
Не вікнами кав’ярень тішиться душа
То почуття в мені тендітні, щирі, нові
І жити хочеться… хоч смуток не лиша

Не вулиць давніх знову полонянка
Не вогник розпалив багаття у мені
То погляд! І від нього гине бранка
І безпорадна, мовчазна…не годна ніц…

Журюсь лише за тим, що доля лине
Минає днями стрімко все життя моє
І все ж цілую та ціную кожную хвилину
Так, дяка Богові за все що в мене є…

Тут на увазі мається не “шмото-одяг”
Не механізми “пристрої для спрощення буття”
Я дякую за промінь. Літо. Подих
За погляд ніжний. Шлях до забуття…

Не вулиці дають натхнення посміхатись
З колін вставати після болісного “Ні”
То виклик, від якого не сховатись
То виклик ЖИТИ, кинутий мені

Він прийнятий. Бій буде неодмінно
та я готова до випробувань лихих
Екзамен скласти намагаюсь навідмінно
Бо годі з мене помилок своїх-чужих.

Львов, 2011

З небом бронзовіючи під старість,
жив фантаст, що вигадав Соляріс –
без материків, без очерету,
в океан занурену, планету.

А на ній, хоч без материків,
все ж чекав під бурунами слів
штормовий розумний океан
побратимів інопланетян.

Світлові роки зоріли чудно
та фантаста вже чомусь не чутно…
Й вирішив Соляріс до знайомця
самому летіти. Ген до Сонця.

Наче крапля, кинута у вир,
він прямий тримав орієнтир,
поки втрапив край Сатурну у
пастку сил тяжіння гамівну.

Злива відстаней ставала градом.
Скрижанів Соляріс Енцеладом:
це ім’я – усе, на що з утоми
спромоглись розумні астрономи.

Тільки океан волає змін.
Гейзерами в небо рветься він,
вірячи, що друг його фантаст,
врешті, німоти зламає наст.

2015

ОСІННІЙ ТРИПТИХ

1

За вуаллю дощу
поховалися лики церков.
У повітрі повисло
непрошене тихе «Чекатиму».
Допиває земля
винограду розбавлену кров,
І калюжі загачено
яблунь
плодами
щокатими.
Саме зараз, у жовтні, кортітиме жити і йти
У такі не близькі – та, напевно, потрібні – світи…


2

О кленові багаття!
Я – ваш. Розумієте? Ваш.
Через вас і у небо холодне
тепліше дивитись.
Ще повернеться літо.
Ще буде блискучий реванш.
Ще згадає щасливі роки
почорніла вдовиця;
Під новий календар приміряючи зігнутий цвях,
Саме в нього, у жовтня, проситиме світла і свят…


3

Обережно: твердіший від каменя
може зректись.
І його не зупинять
ні бог, ні сполохані півні.
Потемніли ікони,
зносились натільні хрести;
Помарніло без сонця
принишкле у серці трипілля.
Саме жовтень розсудить: quo vadis, і з ким, і коли.
За серпанком дощу
знеяскравились ґрона калин…

Від землі до чистої блакиті,
Свіжістю осінньою налита,
Далина, безмежна і прозора,
Широчіє ніжно перед зором.
Мов зродилась влітку і розквітла
Восени прозорість оця світла, –
І стоїть довкола мене колом,
Ледь прогріта сонцем прохололим…
07.10.15

Додому...
з болю і тривог,
із безнадій і чаду...
Стоїть
у балаклаві Бог,
мовчить услід...
Позаду
криваві сходи на ланах,
нерваний крик - луною.
І перемир'я пелена,
зрешечена війною.

2015

ах эта Осень… снова у порога
из ниоткуда мчится в никуда
не надо слов, молчите, ради Бога
она лишь приложение к годам…
как седина, усталость… как улыбка
как вздохи… и как воздух среди трав
изменчиво, и впрочем - как ошибки…
где босиком… с настойчивостью вплавь…
и рвешь зубами плод ее поспевший!
ведь сладок день, дороже всех мастей
под занавесь сыграть успеть бы сэйшен --
неважно где и как, но лишь бы с ней…
2015.

Осінь!.. небо синє, Сонце ясно сяє!..
Біле павутиння Між беріз літає...

...Про кохання пишуть, В більшості, весною...
Я ж - у Осінь вийшла, Й стрілася з тобою!..

Очі загорілись!.. Серце запалало!..
Погляди зустрілись!.. Ну... і все пропало!...)))

Знаю... трохи пізно... Але ж - ще не вечір!
Тепла шаль барвиста Огортає плечі...

Я іду до ТЕБЕ! і душа радіє!..
Осінь!.. синє небо Золотом зоріє...
2015

твій мозок, ще досі не випитий часом,
сприймає світанок губами нейронів,
хоч темінь мінорить іще контрабасом
по вулицях міст і безлюдних перонів.

ще сходи німують підошвами вітру,
рахуючи кроки торішнього листя,
і жовта трава, упиваючись сидром,
зриває із себе прозоре намисто.

сьогодні ще буде, ще буде і завтра,
ще небо освітять віконні очиці,
і серцебиттям підгодована ватра
ще грітиме гордих, ще грітиме ницих.

Лягли жита у золоті покоси,
Останні маки тліють на межі...
Вже й павутиння заплелося в коси,
А ми з тобою стали, мов чужі...

І це тоді, коли вже холод в небі!..
Коли душі так хочеться тепла!..
... Мені здавалось - я жила для тебе!..
Тепер здається - зовсім не жила...

... Як сонячно!... погожий день надвОрі,
Мов храм святий - у позолоті сад!..
І, як печально в цю осінню пору
Шукати стежку, що веде назад...
2015

* * *

Дайте побути з осінню наодинці.
З вами щодня я, а з нею... Отож. Ідіть собі.
Любить/не любить – це вже окремий диспут.
Я – до нестями. Й тут недоречні диспути.

Дайте побути з осінню наодинці!
Грудень-зануда поки не народився,
листя в траві зеленій – то скалки сонця.
Дайте побути з осінню, майте совість.

Я й помолюсь їй, і піднесу їй келих,
я притулю до губ
горобини кетяг.
Краще я – сам. Залишіться, шановні, осторонь.
Дайте побути
в обіймах
п’янкої
осені...

Бачу колони вкляклі онуків,
гріб на лафеті, огира круп.
Вітер мені не навіює звуків
строю заплаканих жалісних труб.
Бачу в регалії убраний труп:
в засвіти слідує зоряний Жуков.

Воїн, оруда чия здолала
вражі мечем, їх тупіш упень,
блиском маневру дух Ганнібала
волзького лишивши для епопей.
Глухо дожив, як спіткала опала,
як Велізарій або Помпей.

Скільки пролив у землі чужинній
крови своїх він! Що ж, горював?
Кликав котрого на одрі, в цивільній
білій постелі? Ба, німував.
Що він їм скаже у тиші могильній
кіл підземельних? "Я воював".

Правому ділу Жуков десниці
не докладе тепер у бою.
Спи! У історії стане полиці
споминам тих, хто у пішім строю
сміло ходив на сусідні столиці,
боячись кроку зайве в свою.

Маршале! Візьме ненатла Лета
кілько цих слів і твої прахорі.
Кажучи вголос – мізерна лепта
ця за рятунок у праведній прі.
Бий, барабане, і, маршова флейто,
нумо висвистуй, як ті снігурі.

Щастя жіноче - це коли легко на серці,
Діти здорові,кохає тебе чоловік,
А в домі злагода,завжди добро там ведеться,
Ніколи-ніколи літам не ведеш своїм лік.

Якщо в п"ятдесят почуваєшся так,як у двадцять,
Коли із донькою вас сестрами зможуть назвать,
Дружнє,надійне плече є кому підставлять.
Оце й воно є,справжнє жіночеє щастя.

2015 р.