Розмите світло відмира крізь товщу сірих вод Луари,
і затихає звук волань і реготи берегові...
А поруч голий, як і ти, з тобою зв’язаний до пари,
поза порогом небуття скінчив ковульсії свої.

Якщо ти греків цитував, то голові твоїй—на палю,
її з тріумфом пронесуть під танці й радісні пісні,
а ні — то буде дно ріки і наречений—кожній кралі;
не відцурається ніхто «республіканської» рідні.

Безумства людського жнива— і пошук спрощення у смерті,
прямобіжуча і дзвінка стрімка видайність гільйотин.
Вінець «просвітлених» умів у їхній п’яній круговерті --
захолоділі гори тіл і їх скривавлених частин.

А ще попереду—Гулаг, страхіття помсти і покари,
у топках спалені живцем, для себе вириті рови,
але у мозкові чомусь— «весілля» на плотах Луари,
червоний регіт крізь розрив тонкої, мов папір, кори.

2014

раSSєї ВІРИТИ НЕ МОЖНА!!!
Вкраїнські витязі, герої,
Ви – із крутянами тотожні.
Не подолати зло без зброї!
РаSSєї вірити не можна.

Ти вже й десятому закажеш,
Чи атеїст, ачи набожний,
Чи рідновір, чи християнин:
РаSSєї вірити не можна!

Московія – держава диких
Головорізів і ординців,
Дрімучих нелюдів тайожних.
РаSSєї вірити не можна!!

Що московин – не брат нам зовсім,
Те знає в нас й дитина кожна.
Не будь байдужим, сплячим зомбі!
РаSSєї вірити не можна!!!

У рідній хаті – власне щастя.
Не вір казкам чужинським ложним.
Як заповіт, скажи нащадкам:
раSSєї ВІРИТИ НЕ МОЖНА!!!
(© Любов СЕРДУНИЧ).

О ти, у кому тиша і любов!
Цю землю обіймаєш ти до втоми;
в твоїх руках є вітер, що піски
перебирає пальцями худими;
перебирає насипи людей,
цивілізацій, етносів, народів,
і щось він залишає на землі,
а інше в часі гине незворотньо...

Ми в повний зріст сьогодні стоїмо,
тому що нам вказали—наша черга;
і невідомо, що чекає нас,
у серці ми стуляємо відвагу.
Скажи йому, щоб тих не загубив,
не поховав під безліччю уламків,
хто стали, мов заслона, під удар—
вони увесь наш золотий запас!..
2014

О, княгине! І де тепер ти?
Опеклася, а чи піднялася?
Нам забракло колись висоти,
І позаду – сліди черепаші.

Як побачиш мене – упізнай!
Це не можу тобі я сказати.
Напишу. Так найкраще. Так най-
Потаємніше. Вперше. Вдесяте.

Непотрібні останні слова.
Усміхнутися варто востаннє.
Це емоція не числова.
Це – пір’їна і щем від кохання.

1

Друг танцпольний, худий, розкрутив на дві піци і вранішній секс...
Та й лишив біля моря, де скло і чайки на шезлонгах,
Як бляшанку зім`яв... Підібрав за три дні веселун-екстрасенс
Із тату буро-синім на литці дебелій "Серьога".

Мав Лоліту аж місяць, леліяв, купив сарафани до п`ят.
Обіцяв діаманти, показував слайди: "Рим... Піза...
Зароблю, солоденька, на справі слизькій баликів, грошенят...
Є у мене боржник... все окей... буде шубка і віза".

Полонянка повніла. Зів`янула пальма арека в кутку.
Ні каскадних оргазмів, ні м`яса принишклим пантерам.
Ну а потім... злетіла, лишивши цукерки, перуку витку.
І лілово кричало дитя-безімення у сквері.

2

Гороскоп.
Ворожіння.
Наперстки.
Лоліти пришерхла рука.
Трухне мертвий сезон. Позміталися фантики, хвоя.
"Принци тут - меркантильні. А в мене натура чутлива, тонка.
Шкутильгають до моря вчорашні пілоти, ковбої.
Ні любові, ні дому. Живу по знайомих... до сина лечу.
Обираю гніздечка. Збираю на плед і помаду...
Ще буває, насниться на зливу мій перший. Розвихрений чуб.
І розбите коліно... і смак із руки винограду.
Не танцюю давненько. І вени, і клятий хронічний артрит.
Ти не хочеш дізнатися, що там - за вивертом-рогом...
Знову шторм... Я лишуся отут, між розбитих надій і корит.
Хай хтось інший підкаже до щастя крутезну дорогу".


2015

Святкує диявол і кров розливає в карафи...
За вибухом - тиша... така, аж у вухах дзвенить.
Як тяжко любові - в оковах безсилля і страху.
Як легко згубити до глузду тонесеньку нить.

Натягнутим нервом - убивча енергія болю.
Обвугленим словом - уламки вчорашніх надій.
Обманутий світе, розгублений голий королю,
Ти й досі на троні? А трон той - давно вже не твій.

...Диявол регоче, знов суміш гримучу готує.
Залишилось тільки відкинути Божий покров...
О хто ж тебе, світе, від кроку в безодню врятує,
Якщо не зумієш в собі врятувати любов?

16.11.2015

Як дивно…
Я не злякалась залишитися без тебе
Навіть тоді, коли благала небо
Про випадкову зустріч,
Чи два слова,
І прагла погляду твого одного
Із глибини очей…

Що ж зараз?
Я боюсь…
Під ковдрою одна трясусь,
Коли стоїш ти під дверима
І стукаєш, і стукаєш
Невпинно…

16.11.2015

Покотилась луна через простір, вивчаючи далі,
А беззахисній тиші несила було опиратись.
Осипались і линули в безвість хвилини опалі.
Нерозважно утрачене – це своєрідна розплата.

Наша вічна душа невідривно до часу прип'ята,
А тому він із нами завжди іронічно-зухвалий.
Сьогодення природно міняє, і маски, і шати.
Ми приходимо в завтра і знаємо: нас не чекали.

І тому в лабіринті життя нам не бачиться вихід,
Закривавлені рани епохи тривожать нестерпно,
І луна безпорадна до нас озивається сміхом.

Непроглядні тумани попереду й руки затерпли...
Покарає безпам'ятних час прозаїчно і тихо
І поверне на пройдені людством в минулому терни.

2015

Б"є з-під землі джерело,
Вода така чиста,студена,
Влітку у спеку воно,
Ніби оазис в пустелі.

Всі поспішають сюди:
Звірі,птахи,подорожні.
Хоч раз скуштувавши води,
Назвати цілющою можна.

Відновлює ж сили вона,
Куди і поділася втома.
Водиченьку із джерела
Пийте усі на здоров"я.

2015 р.

Є люди серед нас,які себе лиш люблять,
Більше ні на кого не зважають,
Заради свого блага "йдуть по трупах",
Все мусить бути,як вони бажають.

Погано їм,коли щасливі інші,
Задоволені,якщо у когось горе.
Але вони цим роблять собі гірше,
Бо зло та підлість їм же таки шкодить.

Хай зрозуміють:ненависть і заздрість
З"їда усе єство й завчасно старить.
Любов до ближнього приносить тільки радість,
А добрі справи сам Господь благословляє.

2015 р.

Мой друг, учи повадки зла. Жизнь не даёт спасенье даром.
И миллионы до тебя бросали в небо вопли гнева,
когда из жаркой глубины обманом плещущего зева
на мир обрушивалась смерть мутноседым девятым валом.


Есть в мире тысячи наук, трудов ума и поклоненья,
и притяжение любви, и натяжение культуры,
но Бог играет неспроста на всех рядах клавиатуры
стон патетических глубин 6-й симфонии творенья.


Идя на лекции с утра в одну из многих академий,
зубря финансы, языки, причины полио и кори,
учи, как проникает зло в ход человеческих историй,
чтобы безудержность понять свирепейшей из эпидемий.

2015

Смерть, пританцьовуючи, суне по землі, у дзеркальці милуючись собою
(гніздовища людей під каблуками тріщать, немов горіхові шкарлупи),
закручує розірвані спідниці і зрить, простоволоса, як до бою
нестримно линуть голови гарячі—зірвать ядучий цвіт і все забути.

Утішно огляда свою фігуру і кожної хвилини робить селфі,
з-під лоба спозирає володіння умів, які для сумнівів закриті,
гидливо обминає ріки крові, стуляє сльози в мерехтливі персні
і спалахи свідомості останні—в вінки із трав судомної блакиті.

Дешева, ніби золото фальшиве, готова кожний подих обірвати,
байдужа до причин і до провини, і кожній стороні надавши певність,
вона все дозволяє, все прощає, як та нерідна і лукава мати,
яка в усмішці потурає дітям, скеровуючи їх в холодну безвість.

2014-2015

Співає музика і плаче,
Переливається за межі почуття.
Чи ти, любов, щось дійсно значиш
Перед тяжкими фактами життя?

Світ розмаївши кольорами владно,--
Лице природи і людей вбрання,--
Чи ти, красо, опустишся у надра,
Куди не проникає світло дня?

Віршовані рядки—садові грати—
Буйно-зелену осягають грань.
Поезіє, що зможеш ти сказати
В провальний час лихих випробувань?

Нічого. Мерехтять закличні далі.
Здається чудом вранішня роса.
І в потойбічній неземній печалі
Краса мистецтва—неземна краса.
2009

Благословен,
хто не сприяв навальній силі,
й, себе долаючи,
з різким серцебиттям
став поруч з тим,
хто опинився під прицілом,
і потерпів,
єдиним важачи життям.

Нехай його
у скаламучену годину
плече надійне
не покине в самоті,
якщо не ангела,
то смертної людини,
що не зречеться
і підважить на хресті.
2015

Тоді, як гинули катари,
стовпи стояли вогняні
і пасмом диму йшли за хмари
тіла їх, зранені в борні.

Із пут лукавого закону
виборювався їхній гурт
біля Без’є, під Каркасоном,
біля фортеці Монтсегюр.

Їм відкривалася дорога,
їм опускалися мости—
вони їшли до свого Бога,
до ідеала чистоти.

2012

В останні хвилини їм зла не бажай.
Їх крики брутальні, і звужені очі,
і пафос фальшивий відійдуть за край
твоєї свідомості в час передночі.

Хай все, що збагнув ти і все, що любив,
з тобою уклінно прийде попрощатись,
дитинство з далеких примчить островів
і стане як стій біля тебе на чати.

І вся недоспівана юність твоя
хай білим цвітінням незнаного саду
в чуттях твоїх вибухне—й гляне земля,
як ти до небесного ступиш параду.

Під вражий брудний розперезаний сміх,
розп’ятий-- на фарса і зла перехресті,-
в останню хвилину не думай про них—
не дай їм такої сподобитись честі!
2014

ПРОЩАЛЬНИЙ ЛИСТ! З ВІЙНИ…

Я лицар світла, що ввірвавсь в війну
За мир і за життя, за волю й честь козачу!
Біда не в тім, що скоро я помру,
А в тім, що більш Вас не побачу,
Більш до душі не пригорну,
Не засміюсь і не заплачу…
Що вкотре знов не обійму́,
Що очі милі назавжди́ вже втрачу
І їх не стріну ще раз. Що не обітру
Зі щік сльозинку, що вже не збагачу
Себе цілунками й усмі́шки не візьму
Кудись в дорогу, в згадку і на вдачу.
Я просто в вирій відійду. В пітьму…
За обрій… Кров’ю борг свій спла́чу
Тобі народе мій! Я смерті зазирну
І плюну в вічі! Твій тріумф відзначу!

Павло Гай-Нижник
15 листопада 2015 р.

як вечір ще хилився до небес…
ще чорна кішка в чорному квадраті...
і юність гарцювала серед плес...
згорав твій сум в багряному багатті --
я довго підбирав оті слова...
ішов на звук… на світло на червоне
якою ти ні разу не була
якими визволятимеш з полону...
16.11. 2015.

Не вбивай мене,мамо,я дитина твоя ,
Хоч руйнує всі плани поява моя.
Так як зірвана квітка ще хоче цвісти,
Світ побачити мрію із тобою зрости.
Не вбивай мене,мамо,я тебе обійму ,
Як на світ цей прекрасний з любов’ю прийду .
Є в житті дорогих ще багато речей,
Найдорожча, де кров твоя рідна тече
Не вбивай мене,мамо,хай розсудить нас Бог:
Чи зустрітися нам і чи жити удвох?
Та не страшно мені ,що не виживу я…
Я за тебе боюсь,люба мамко моя…..!!!
15.11.15р.

Горы с плеч. Мы расстались с тобою.
Так устроена жизнь. Позади
Радость встреч на вокзале, и ноет
Память сердца тоскою в груди...

Боль разлуки осенние ливни
Смоют в будней устроенный лад,
Но без муки прошедшей счастливей
Наша жизнь никогда не была б...

Без зашторенных тайны покровом
Наших нежных свиданий и встреч...
Дай же слово, прощальное слово
В сердце таинство встречи беречь.

Это НАШЕ дано лишь немногим.
И ведут, исповедуя грусть,
Вдаль дороги, дороги, дороги...
Я вернусь... Непременно вернусь.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115111512351

Застигли в тривозі мільйони сердець,
Ця ніч не мине вже ніколи.
Плаче від горя сивий чернець,
Полягли невідомі, сміливі герої.

Під пулі пішли, не боялись нічого,
Їх броня - це віра в майбутнє,
Не стало тій владі слова простого,
Сотня злягла, та народ став могутнім.

Подяка для Вас мабуть неможлива,
Всіх слів не достатньо сказати,
Ви хотіли як краще, та доля мінлива,
Пролила сльозу не одна сива мати.

Дощ потріскує і жебонить,
І печаль насувається рання,
Мов чиясь обривається нить –
Це - природи сумне умирання.

І здригання розпачливе віт,
Наче рідних – німотне ридання.
Пише осінь немов заповіт,
Свою волю диктує останню:

Залишу для красуньок-беріз
Бурштину мерехтливі сережки.
Хай одягне хиткий верболіз
Із дощин мої срібні мережки.

Хай зігріє, мов ковдра пухка,
Рідну землю це листя зів`яле.
А для дуба – накидка легка
З бахромою пожухлих опалів.

Жовтизну в голубі небеса
Поцілунком пошліть з вітровієм.
Хай верба у журбі нависа
І повіки печальні закриє.

І несуть хай ключі журавлів
Той мій настрій щемливий у леті
А надгробне це золото слів
Я прошу, залишіть для поетів.

14.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став.

До тебе сонячно далеко,
Я тут - ти там. Так треба. Небо
Людину просто не питає.
Саме все знає....
Ти там - я тут. Це просто відстань.
Життя триває в вічній вісі.

Не спечена, жива,
Не обгоріла - диво!
Моя душа зсивіла
Шукає тихо сили....
Ой, леленько, злетіли б
У парі у париииии....
Та я ось тут - і зрима,
А ти - лети, лети!

Сину



Всі стерли - все - і за, і проти,
Навколо будівництво йде -
Будують дзоти днів гризоти
Собі на голову.
Святе
Існує тільки -син і мати-,
А так із боку - наплювати,
Обмалювати, позіхнуть,
Піти зварить локшини трохи,
Не для помину, для брехні.
А ВАШІ ДІТИ? ВИ - СВЯТІ?

слово для @ ....

У просвіті – лжеліхтарі
І ніч, і осінь.
Огонь і кров на вівтарі
Жертвоприношень.

Гаряча даль, холодна вись,
Вози чумацькі.
Мовчать дуби іще з «колись»
Їм літ за надцять.

У вирі зрад і ницих рад
Піїти й ліри.
Війна, паломники, парад…
Чи те хотіли?...

Юрба іуд, невинний Бог
Розп’ятий досі…
Межи гріхів згадають мо’
Про світ і просвіт…

голубиний політ
рими біг
солі смак на губах
далебі

ноти блюзу
на вітру трубі
видуває цей день
голубий

ноти блюзу
на вітру трубі
видуває цей день
голубий

кожна думка
сама по собі
кожне слово
гербарій для мрій

то тобі
квіти втіх
болю мій
барви дня
крила сну
серця бій

то тобі
квіти втіх
болю мій
барви дня
крила сну
серця бій

ти не гострий
і ще не тупий
то так просто
візьми
і надпий

спи
мій болю колисаний
спи
не губи
мої сни
не губи

спи
мій болю колисаний
спи
не губи
мої сни
не губи

то так легко
устати
й піти
та не в силах
палити мости

поміж нас
стільки болю мій
днів
у яких
ми з тобою
одні

поміж нас
стільки болю мій
днів
у яких
ми з тобою
одні

1 Жовтня 2015

мої побратими по зброї
побільшало ран після бою
безногі безрукі безтілі
мов листя завчас пожовтіле

на серце моє опадали
трофеним вогнем проростали
у душу наповнену ніччю
за вас проливався мій відчай

я зливою куль розродився
і кров’ю ворожою впився
ви неба загублений колір
заручники пекла і болю

у смерті заручини скоро
лютує на підступах ворог
а скільки везіння не знати
отримала доля солдата

а скільки чекати підмоги
дороги від віри до Бога
кмітливі у кривдоньки очі
де впали там рай кровоточить

де сіли і вештали круки
млини поставали для муки
і вітер думки наганяли
молитви мололи до шалу

кричала земля обідніла
безного безруко безтіло
для мене мої побратими
ви ті що відходять святими

ви янголи світла з мечами
і все що стояло за вами
ріднішого бути не може
в цей день як на зло непогожий


29 Вересня, 2015

є
й немає
пісень солов’їних
у гаї
хвилини
руїни стрімкої
життя
що спливає рікою

суму зграя
думки журавлино збирає
у сонну артерію
рине
не кине
тебе на коліна

я триваю
у видиху
тканим кохаю
у серці
закутому в болі
у слові
що крає
і коле

і згораю
забутим
непізнаним раєм
торкнися
благання живого
візьми тепле серце
в дорогу

може вкраєш
мене неземного
згадаєш
у відчаю
диких поривах
в промінні
що ллється
по зливі

і хто знає
де світла душа
виринає
там певно
веселки коріння
впивається
в небо весіннє

не минаю
щомиті цвіту
облітаю
я час твій
невпинний
і впертий
що ситий тобою
до смерті

27 Вересня, 2015

А дудочка кличе, а дудочка грає…
Позичимо заступ: життя – котлован.
Смарагдове поле поволі вмирає.
Мелодію Верді завчив барабан.
Усе, як по нотах: оголені Музи,
на Заході – геї, були і єси,
на Сході – топ-скрепи, зґвалтовані узи,
і кров із аорти – поразка краси.

А дудочка кличе, а дудочка грає…
Керовані душі. Палає свіча
не надто високо – над маревом-плаєм,
та нижче від кари – сліпого меча.
Тут люди як люди і землі родючі,
та обшири миру зійшли нанівець
і тільки бажання, єлейно-гадюче,
навіює тишу: А хай йому грець…

А дудочка кличе, а дудочка грає…
Побачити Бога раніше за всіх.
Симфонія віри, мелодія раю –
в чотири копитця, під куплений сміх.
Задушливо-тісно у храмі надії.
Із шістки – у шістки, побивши туза.
Приходить потвора: зведіть мені вії,
хай землю втішає жалоби сльоза.
15.11.2015

Ні́де дівати Росії мільйони.
Вічно голодні її вояки
знову готують свої батальйони
на українські полки.

Ваші воєнні сірійські гастролі
завуальовують міру біди.
Випробуваннями сили і волі
суне іго орди.

Ваші конвої і п’яті колони –
в душах – клеймо, і на оці – більмо.
Нас небагато? За нами мільйони.
Ми вистоїмо.

Не покорчуєте наше коріння.
Божа покара за все настає:
і за розп’яте твоє покоління,
і за моє.

Я у Європу, до себе, додому,
до Аеліти в моєму саду.
Перемагаючи горе і втому,
я іду.

Маю і волю, і віру, і право.
Чуєте віщий удар булави?
А не почуєте, йду Святославом
на ви.

Я не один. Є і воїн у полі,
і поводир. і вожді між людьми.
І переможемо вражу сваволю –
ми.

10.2015

… я не вірив своїм очам
Він назустріч спішив по яру
так по-людськи:
"молись, вовча!.."
наче грім зачепивсь за хмари
захлиналась трава
слізьми...
спонукали пеньки
присісти
десь під ранок воскресли ми
і пішли
помирати
в місто…
14.11. 2015.

Що Пу – це не Пушкін, а Каїн,
і чукча Якутії знає,
і дикий тунгус, і калмик,
і кожен укроп курултаю,
і комі, й буряти Алтаю,
і сущий у Раші язик.

Стратегія й тактика гада
відомі Оланду, Асаду,
Обамі, Анжелі й те-де.
І мури нового Китаю
охоплюють Рашію скраю...
А Пу у Європу іде.

Там Ле Пенелопа чекає
і ніжно, месьє, називає.
То як не іти напролом,
не бути її самураєм,
і Юлієм Цезарем Гаєм,
і олександрійським стовпом?

Було водолазом, пілотом
і Пушкіним бути не проти...
Воно і Батий, і Тимур!
І лаври Отелло-Аттіли
уже прикладає до тіла,
а там і Парижу – ажур.

Але на путі – Україна,
татари, донецька руїна,
єдина у світі стіна,
зросійщена наполовину,
що не піддається на спину,
але й не здається вона

скаженому наполеону
адольфу, месії-масону
у ході гібриду війни...
Ромеї, русини, ІГІЛи
вилизують сатанаїлу
закаляні в бійні штани.

Одні катаклізми у світі,
одні парадокси у свиті
норманського генія зла.
Не віють у Рашу містралі,
зате на Уралі й Аралі
є ядерна бімба – ...ла-ла.

Араби, Європа і Штати
не можуть його упіймати
і спекатись іга орди.
Бо те, що потрібно судити
або у біде намочити,
вилазить сухим із води.

10.2015

На пеньочок сіла осінь.
Літо бабине пливе.
Довго йду до тебе в гості,
Телефоном – ні телень.

Добре бути таємничим,
Бо не завжди до мети
Через вітер, через відчай
Є гарантія дійти.

Ти оце не зрозумієш,
Ти на іншій висоті.
Крила паляться у мрії
І хитаються мости.

Висне пам’ять поміж нами.
На зустріння наше йду.
І асфальти під ногами
Угинаю, як біду.

Простелись, моя доріжко!
Ноги зовсім не болять.
Срібна повня – ніби діжка
І ніде нема багать.

Я сиджу край вікна і дивлюся,
Як сніжинки кружляють пухнасті.
Але лячно чомусь,я боюся,
Що забрали вони моє щастя.

Чи було воно справді - не знаю,
Мабуть то мені тільки наснилось,
Але я тебе й досі чекаю,
Чи повернешся знову,мій милий?

Прилети хоч на мить,подивися,
Як страждає душа моя,плаче.
Поцілуй,обігрій,усміхнися,
Серце знову хай стане гарячим.

1983 р.

Все похмуре навкруги:
Річки сірі береги,
Вільхи й верби роздяглися,
Вітер позривав з них листя.

І тремтить стара осика,
Плаче бідна тихо-тихо,
Щось шепоче очерет,
Гойдаючись назад-вперед.

Змерзли молоді кленки,
Хвиля теж "б"є дрижаки".
Осені холодний день,
До зими ж бо крок лишень.

2015 р.

О, сонна осене, в полоні падолисту
Сумуєш, сниш жаринками...дощем...
Втішаюся рясно-калиновим намистом,
Брунатне плетиво - мінорний щем.
У антуражі магії твого прощання,
Квітую орхідеєю за шклом.
І паморозь вкрива осіннії ридання...
Та ще любов зігріє літеплом..

оксиморонно-несинхронний горе-час
о порожнечо! є у тебе сила
як смертник-ісламіст іду
на вас
а вірші
наче янголи безкрилі.
розсипався над містом
сліз гердан
порозліталися всі образи
як з кольта
колт місяця пливе мов істукан
і біль - не біль. усе пішло
до чорта
оксиморонно-несинхронний кібер-час
у зорях лиш печаль
непрочитальна
абсурдно.. не існує більше
вас..
елементарно і елементально.

...І буде твій ворог безжальний і хитрий.
В болотній гарячці, отруйнім повітрі,
в недужому мозку — з бажанням убити.
«За що?» — він не зможе тобі пояснити.
І будуть навколо задушливі хащі,
де праведні душі і душі пропащі,
де не розбереш серед цвіті всієї —
— де світло, а де маячливі ідеї.
Ти сам зрозумієш холонучим серцем —
— в отруєних душах немає братерства,
і смерть твоя буде для ближнього — свято,
бо гірш не буває за ворога-брата.
Слова будуть в небі — як чорні ворони,
з кількох інфікованих будуть мільйони,
несуєтний роздум нічого не значить —
— зло має коротші шляхи передачі.
Це праліс — глухий, непроникний, первинний,
просякнутий страхом і адреналіном;
це світ вовкулаків, абсурду, спотворень,—
— ти б сам у такий не повірив ніколи,
якби наразившись на вістря незримі,
не падали мертві твої побратими.
Для їхніх голів твої руки — як ложе...

Пішов без вагання? Храни тебе, Боже...
2014

Вскач пориви підганяють,
Скручуючи в кому.
Я калорії втрачаю
На вітру такому.

Друзі деякі щоразу
Кличуть моржувати.
Я би зміг, але наразі
Хочеться у хату.

Зараз ніженьки напарю,
Ковдрою накрию:
Я з дружиною напару
До весни котію.

14 листопада 2015 року

Серце обпечене полум"ям.
Спокою пошук облиш.
Стань до останньої сповіді-
Полум"ям в серці Париж.
Жаб"яча лапка- не каша?
Каша. А нині ще й наша...

Зброю олією вимасти,
Вирий бліндаж у кутку,
В кого котедж (чи хатинонька)
Краєм села у бузку.
...світ значно більший, ніж треба...
Світ вже надходить по тебе.

Часу удосталь ти матимеш
Злити вірші у гальюн.
В ньому ж-бо скоро й писатимеш
Ту писанину свою.
...вклади в афери Мавроді-
Стануть вони у пригоді?

"Совість" ти, вчавлена, нації
У ізоляціонізм,
Мрієш надійно сховатися
В "метаквітчастій" фігні?
...треба б відзначити, схоже,
Тих, хто читать її може...

Мильної опери серія...
Щастям уквітчаний край...
Тільки про Римську імперію
Й варварів не забувай.
...бо до Прогресу- стежки.
...а по узбіччях- кістки...

Баїньки. На ніч вдягаємо
Бронежилет від Кутюр.
Виживем- знову "злабаємо"
Метаквітчастий гламур...
...тих, хто такому навчили,
Варто б підняти на вила...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115111411072

Пожухли вже листки опалі.
Над гаєм – золотавий дим,
Як медитація печалі
У передзим`ї молодім.

Така пресвітла – до обожнень –
Все розпливається вона
У вітровіянні тривожнім,
У схлипах весельних човна.

Димінуендо* сонця. Хмурі
Злилися тіні в ноту «ре».
Акорд останній на бандурі
Озерній – промінець бере.
* Димінуендо (муз.) – затихаючи.

13.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став.

***
Героям лихої години
ще буде прозріння пора.
На сході зоріє світлина,
на заході кане зоря
сльозою малої дитини
за обрії й сині моря.

***
Усе існує, поки пам'ятає
випробування, Божу благодать
і неминучі істини понять:
даремного нічого не буває,
ніщо не мучить, як душі немає,
живемо, поки мозолі болять.

***
І внизу, і на горі
всі хороші, неповторні –
і даючі хабарі,
і беручі лікарі,
і високі душі чорні –
як у демона зорі.

***
Удачу небо подарує,
якщо низинами іти
до зоряної висоти.
Земля у неба одесную
на кожну дію реагує
у іпостасі доброти.

***
Є устави у монастиря,
є пряма і є своя дорога,
є путі у прірву і до Бога.
Кожного веде своя зоря
від поразки і до перемоги.

***
Можна жити, поки мани-мани
шелестять у сейфі крадія,
про якого пишуться романи
не поета, а зорі екрану –
депутата і багатія.

2015

У акварелях осені – перо жар-птиці,
Розмитість фарб – від подиху дощів…
Злітає жовтий лист і відкриває лиця,
У графіці дерев – романтика шляхів…
2015

А місяць споглядав на зоряну печаль,
Присвячуючи зорецвітам оду.
І сипався з небес, подрібнений кришталь,
Заславши срібним сяйвом в ріках воду.
А місяць споглядав...і снилися гаї,
Шовкові трави в росяних обіймах...
І зорі забували всі пісні сумні,
Кружляли в темнім небі гармонійно.
А місяць золотий пророкував
Новий виток, новітні горизонти...
У ряснозорих душах прихистку шукав.
Перебирала ніч п'янкі акорди...

2015 р.

місто просочене технікою та людьми
місто товстими кабелями пронизує землю
місто спокійно існує. у ньому живемо ми
у нього спокійний темп і наш темп лю-
бові у ньому скажений (бо ми драйвові)

місто постійно хоче туристів на вулицях
місто постійно хоче і просто мандрівників
новими роками замінює гори минулих років
місто – це не реальність
а те що – збудеться

місто хоче постійно всього і всюди
місто постійно хоче і ми його хочемо
ми в ньому хочемо (це неймовірно збочено)

(йому роздирали груди кожен так як умів)

ми в місті раби.
добуваємо руди
істини в родовищах слів.

2015

Не плач моя рідна матусю,
Не думай про горе страшне.
Не плач скоро я повернуся.
І війна там на сході мине.

Не плач, ти просто молися.
Молися за мир на землі.
Не плач і я повернуся.
І будемо щасливі ми.

Я маю піти так далеко,
Я маю піти на війну.
Я знаю там буде не легко,
Й без тебе я не засну.

Але я буду боротись.
Я переможу це все.
Й додому повернуся,
Рідненька заради тебе.

Не ляжу я там на полі,
Не пролл'ється моя кров,
Бо я повернуся додому
Й щасливі будемо знов.

Цей світ… він знову котиться кудись.
Усі віки, поки «єси», котився.
Всі думали: у Божу небо-вись.
На півдорозі, мабуть, зупинився.
Є точка неповернення, коли
усяке благо покидають суті,
а потім дотлівають у золі
чи тонуть у кривавій каламуті.

14.11.2015

-Чим далі в ліс,тим більше дров,-
В народі так казали.
В житті тих дров з тобою вдвох
Багато наламали.

І наробили помилок,
Може й шкодуєм нині.
Якби ж то можна хоч разок
У молодість полинуть.

Не розгубили б почуттів
Ми на шляху життєвім,
І не жаліли б теплих слів
Для тебе і для мене.

Літа розтали,мов сніги,
Як вранішні тумани,
Кохання ж ми не зберегли,
Чужі з тобою стали.

2015 р.

Молоденькі верби виросли над ставом,
Хороводи водять вони навесні
У вінках зелених,всі такі яскраві,
Аж співати хочеться із ними мені.

Влітку свої коси у воді купають,
Вітер їх розчісує довгим гребінцем.
А красуні тішаться барвистим розмаєм,
Сонечку всміхаються і радіють ще.

З дощиком осіннім нумо сльози лити,
Бо не повернути днів тих чарівних.
Їхні ясні очі мати-осінь витре,
Вигаптує золотом хусточки для них.

І,немов у казці верби-королеви
Знову над водою підуть танцювать,
Стануть,замилуються вродою своєю.
Колискову зимонька буде їм співать.

2015 р.

Лушпинням слів засмічено думки,
порожній пафос виїв серцевину,
і кидається прудко навтьоки,
вертиться і танцює без упину
магічне слово правди й гіркоти,
неначе кулька ртуті невловима.
Давай своїм мовчанням – я і ти—
вшануємо тяжку свою провину.

Що заклики? Хто винен, як не ми,
у тому, що століттями щосили
країна наша рухала крильми,
але у небо так і не злетіла;
що діти обдаровані її,
зухвало переманені чужинцем,
байдужі —існувати їй чи ні,
а чи троянським втішитись гостинцем.

Із пафосу гучного сміючись,
вони тихцем свою провадять справу,
доводячи, що й нині, як колись,
емоціями дрібно, без угаву
ми сліпо й несвідомо живемо...
Як довго ми молились і просили!
Давай тепер удвох помовчимо—
лише у тиші дух черпає сили.

2015

Приспіть моє серце—вечірня годино,
чорних дерев розперезаний дух,
лист, що черкнувши, злітає вдолину
(весь—таємниче смирення і слух).

Тиші глибокої нитка прядеться.
Колом мовчазним мене обступіть
І нетерплячу довірливість серця
В коконі синьому захороніть.

Валиться, пада в життєвий неуспіх,
у підозрінь розтривожений нерв
Перемагаюча ця непорушність
чорним громаддям застиглих дерев.

Ніч підставляє шкіру тремтливу,
як сторожке нерішуче лоша,
й дивиться вглиб сторопілого гніву,
що ним обдурена марить душа.

Список невдач, мов змія, довжелезний.
Як мені бути—довіритись вам,
знати—все людське розчиниться й щезне,
ніби старий спорохнявілий крам?

О, фаталізму розпізнана милість!
Але й крізь неї тебе навідліг
від Homo sapiens несправедливість
з протягом б’є, як з вузлами батіг.

2010