**********
1.Рік жаху й смерті щойно промайнув,
Й ніби відбувся в нас «ремонт» у владі.
Великою ціною народ перемогу здобув,
Й, здається, побороли ми корупцію і зраду.
2.Та ні, українці, ми тільки на старті,
Й ще довго нам до фінішу брести.
А хабарі як брали, так і будуть брати,
Щоб систему цю змінити – треба довгий путь пройти.
3.Уявіть собі, мої добрі люди,
Що хабарництво в нас більше вже як 20 літ.
І в тому плані в нас довгенько змін не буде,
Й це тільки ще початок наших бід.
4.Верховна Рада – це велика родина,
Суцільні друзі, куми і брати.
Крісло в Раді по династії: від батька до сина,
Й ми самі в цьому винні, як не крути.
5.Чому «вершки» від колишньої влади,
Ще й досі покарання не зазнали?
Чи для того знов народ має повстати,
Щоб про обіцянки ви свої не забували?
6.Чому ще й досі штани у кріслах протирають?
Хіба вміють щось крім крадіжки робити?
Через їх вчинки люди кров проливають,
Через них звучить страшне слово «вбити».
7.Та як відомо, є дві в медалі сторони,
Друга – це ми, прості українці.
І кожного разу йдучи на вибори,
У кандидатів було по сопілці.
8.Й ми танцювали, сліпо вірячи в слова,
Плекаючи надію на краще.
Та з кожним роком все більшою була стіна,
Й здавалося б, що стали ми пропащі.
9.Стіна, що ставала нам на заваді,
Й все більше й більше руки зв’язувала нам.
Стіна, за якою купувались посади,
Стіна, за якою не було місця нам.
10.Своїми руками ми її збудували,
Й дали Їм шанс на розкішне життя.
Та ми збудували, ми й зруйнували,
Й загнали їх в кут, звідки нема вороття.
11.Раптом прокинулась наша свідомість,
Змінили владу ціною життя.
І що отримали ми натомість?
Один крок вперед й два кроки назад.
12.Ремонт цей в владі тільки косметичний,
Чи готовий знов наживку проковтнути народ?
Всі помічають, що поки що все знов проблематично,
Й не дай нам Боже, щоб знову були біда й потоп.
13.Потоп від крові українського бійця,
Потоп від крові простого селянина.
Біда, коли уже не повернути до життя,
Маленьку дворічну дитину.
14.Я розумію, що не можна все змінити одразу,
Я знаю, що потрібен для цього час.
Цілий рік ми викорінюємо заразу,
Заразу, що згубила всіх нас.
15.Кожного з нас страх обіймає,
Коли вкотре нам обіцянки дарують.
Та надія у серці в нас не згасає,
Що вірою нашою вже не торгують.


15.03.2015р

**********
1.Спи спокійно, наш герою,
Спи, бо ти своє відвоював.
Мужньо ти бився з московською ордою,
Й у битві з ними ти життя віддав.
2.Приїдеш, брате, в домовині,
Вже не обнімеш матусю свою.
Не мине від сьогодні і днини,
Щоб не згадала мати дитину свою.
3.Спи спокійно, наш вічний герою,
Мужньо ти віддав своє життя.
Ти не підеш вже більше до бою,
Хто зна, чим завершиться ця боротьба.
4.Мунили ночі, пройшли тривожно дні,
І ось ти на порозі рідної домівки.
Ти вдома…в цинковій труні,
Останній раз мати цілує у голівку.
5.Вже не відчуєш материного тепла,
Не будеш знати ніжності обіймів.
Для тебе вже закінчилась війна,
Ти помер за вільну Україну.
6.Спи спокійно, мій шкільний друже,
В останню путь тебе сьогодні проводжають.
І кожен щиро за тобою тужить,
Та кожен знає, що герої не вмирають.

27.02.2015р

Про маму.
1.Сірі очі, що випромінюють любов,
Усмішка, що нагадує промінчик сонця.
Ніжні обійми, що дарують тепло,
Й вічно страждальне материне серце.
2.Завжди усміхнена, незважаючи на біль,
Знайде слова підтримки у важку хвилину.
Одна-єдина у мами є ціль,
Захищати і виховати свою дитину.
3.Ніжні руки, що вічно у трудах,
Спітніле чоло, бо в роботі зранку до ночі.
Й ніколи не минаючий страх,
Й сльози, що затуманюють очі.
4.Страх за дитину, що зараз в дорозі,
Страх за маля, що безтурботно спить.
Страх за бійця, що встати не в змозі,
Страх, щоб не втратити радості мить.
5.Матуся, ніби справжній хлібороб,
Де полем є душа її дитини.
Любов і щирість – таким засіває зерном.
Й не забуває про добра зернину.
6.Й вірить неня, що скоро вродить урожай,
Що дасть плоди душі засіяне поле.
Й сподівається бідненька, що бодай
Один разочок за життя відчує за дитину гордість.
7.Щоб швидше проростали паростки зерна,
Кожен день роками обробляє поле.
В душі ж самої ведеться боротьба,
Чи це поле не затопить жорстокості море.
8.А ти ростеш даруючи надію,
Що зможеш залишатись «на плаву».
Й боїшся, щоб не розтоптати мрію,
Щоб не розчарувати неньку свою.
9.Та якось ненароком так буває,
Що не помітиш як завдаш матусі болю.
Вона обличчям усміхнеться, а душею страждає,
Й ні сльозинки не ронить, та серце обливається кров’ю.
10.Сиджу і згадую ту колискову,
Під яку в дитинстві засинала я.
І хоч на мить так хочеться вернутись знову,
В світ дитинства, в світ безтурботного життя.
11.Бо ще тоді я безтурботно засинала,
І гадки не мала, яким буде завтрашній день.
Світом казок я в снах мандрувала,
Й не думала про те, що все колись пройде.
12.А зараз засинаю з думкою одною,
Щоб завтра знов побачити її живу.
Нехай вже сивою, нехай не молодою,
Та найріднішу – матусю свою.
13.Я рідко говорю слова любові,
І рідко кажу дякую тобі.
Та чомусь не забуваю причиняти болі,
Й від мене рідко чуєш ти «Прости».
14.Страшно, мамо, уявити цю картину,
Що одного ранку не обнімеш мене.
Не пригорнеш до свого серденька дитину,
Хоч вже доросла, бо час невпинно йде.
15.Пробач, кохана, за те, що стала я доросла,
Прости, наймиліша, за неслухняність мою.
Жаль, що повернути час назад не можна,
За тебе щиро Богу я молюсь.

04.04.2015р.

Мертві окопи першої світової
З космосу видно й досі,
Бо ж не буває шрамів без воєн,
Шрами – платня за досвід.
Сітка траншейна густо побита
Вирвами на Донбасі.
Поки це небо ще привідкрите,
Ми оминемо пастки.
Може, зрадієм колись з тобою,
Тільки от плаче осінь:
Мертві окопи першої світової
З космосу видно й досі.
2015

1.

у сніжно-крилій
у круговерті
блукає світло
помежи смерті
шукає серця
що шви згубило
і розійшлося
вогнем
по тілу

мандрує снігом
а сльози
сміхом
думки минає
мов ласка
втіху
і припадає
на ґанок святом
на примхи
бідне
людьми
багате

2.

то зірки листя
що облетіло
озолотило
хрести й могили
мости і вікна
морозом скуті
окопи
ями
підвали ртуті

не пожаліло
волоссю срібла
дитині
казки
про рать у сідлах

3.

то військо бите
глухе неначе
плететься краєм
між сном і плачем

збирає сили
лякає тупіт
тримайся враже
не глипай
тупо

за нами правда
одна
єдина
в проміння травах
тремтить країна
тебе не шкода
де дівся сором
на милість пізно
у яму
скоро
тобі негідний
тобі стоклятий

відкриєм пекло
гарматній ваті

4.

війна не глипне
душа не хлипне
а сніг цей липне
неначе в липні
до крил бджолиних
цвітіння липи
прозорість вікон
бог криги випив

і день не рушить
і ніч не втішить
ці білі душі
що вкрали тишу

умовні грані
між сном і шалом
немов кохання
якого мало
чи неміч тіла
у час падіння

ці душі білі
до посиніння

5.

до неба
видих
землі подушка

і вже не видно
що кров
не юшка
душі не чути
між голосіння
ні слів отрути

ви мов насіння

гостинність тиші
два метри росту
не треба глибше
лягайте гості

нехай насниться
рай журавлиний
хай ворог вчиться
тут Україна

6.

дев’ятий місяць
життя в утробі
лети не бійся
неси у дзьобі
родині щастя
лелеча доле
там світлу впасти
де Бог дозволить
розраді бути
маляті зріти

молитв почутих
і світла квіти
нехай полонять
тінь розворушать
чи син чи доня
яса у душу

26 Лютого, 2015

1.

усе
що має відболіти
нестерпно прикре
і нудне
ситніше
ближче до корита
в помиях рило
день за днем

2.

таке
що має облітати
просохло
до останніх жил
сказати є що автомату
коли у серці засніжить
і кулі
з дикістю стрімкою
шукають місця
для вини
кривавою спливе рікою
це бісоявлененя війни

3.

це переповнення емоцій
і недоживлення подій
ти на якому
правдо
боці
найнепідкупніша з судів
тобою
їздять миротворці
латаюсь хрестиком
діла
то їхня шия
вік у шворці
без опочивки провела

4.

кров
на пагонах генерала
цвістиме липою
й вогнем
чого ти
правдонько
шукала
між тьмою вічною
і днем
кому ти долю дарувала
з короною
і кумачем
той зняв твій лик
із п’єдесталу
і блазня виставив
з мечем

5.

паяц в палац шмигнув
і щиро
роздав капусту паяцні
коли б то я
собі так вірив
на Боже ‘так’
порожнє ‘ні’
на п’яне ‘стій’
тверезе ‘тупни’
стисни скрути
і відіжми
загостення
проходить тупо
між дичиною
і людьми

6.

та світлий той
у кого свічка
від вітру вільна
і задух
несе мене венозна
річка
у море кисню
упаду
насолоджуся
кругозором
багатим стану
на сльозу
і небо
у душі прозоре
опеленаю
у грозу

7.

давися владою
паяце
лякай проказами
вогнем
ти вклав багато
сил
і праці
аби приборкати
мене
але любов
росте не з кусня
не з крихти
з царського стола
давися
поки сам не луснеш
ла-ла ла-ла
ла-ла ла-ла

8.

весна в любов
а та на серце
лягає наче там сніги
немов холодний світ
помер цей
а з ним душа
і вороги
і виросло
в безхмар’ї небо
що жоден постріл
не візьме
мені би трішки сонця
ще би
і покурличе в мандри
смерть
і роздаватиме надію
тепло і радість
той кого
так легко
розпинати вміють
прикрившись іменем
його

24 Грудня, 2014

В графі надія - поставлю прочерк.
І там де віра - т.д., т.п.
Моя любове, до гурту хочеш...
А може, зразу - у ДТП?

Моя любове, у тебе з трійці
Нехай примарний, а таки шанс.
Ну що ти робиш на цій бруківці?
Доволі гніву. Ну ж, підіймайсь!

Надія, віра і трохи щастя...
Нехай для когось, чи про запас.
А ти, любове, прошу, зостанься.
Тобі, любове, іще не час.

2015

* * *

Порятуй, Богородице, Україну!
Більше, мабуть, нема на кого надіятись.
Бо Спаситель – довірливий і наївний
і, здається, крізь пальці
на біль наш дивиться.

Бо в шикарному храмі (метро „Кропоткінська”)
просять зовсім про інше Кирил і компанія.
Розумієш, Маріє,
Його заклопотаність!
Стільки різних прохань...
Переповнення пам’яті.

Світ іще не оговтався від Волновахи –
а свічки вже шикуються
в „Я – Маріуполь”.
І горить.
І кровить.
І триває навала
на упертих укропів,
нескорених укрів.

Так явись,
не злякавшись вогню і диму –
захисти нашу землю,

Цінуймо кожен день,проведений з коханими
І пам"ятаймо мить,коли любов цвіла
Трояндами,ромашками,тюльпанами,
В серці запалила іскорки тепла.

Життя таке коротке і час швидкоплинний,
Літа біжать так стрімко,мов бистрая ріка.
То ж бережім,шануймо кохані половинки,
Нехай лунає щастя мелодія дзвінка.

2014 р.

Як мені поетом стати?
Як ті віршики складати?
Каже мама:"Треба, сину,
підібрати гарну риму!"
Каже тато:"Треба зміст!"
а бабуся каже:"Хист!"
А дідусь додав:"Учення!
І краплиночку натхнення!"

2015

В парку міському вічний вогонь
Палає,мов серце солдата
Того,який ворожий дзот
Собою закрив.Врятувати

Вдалося йому побратимів своїх,
Про це вони всі пам"ятають.
Вже їхні онуки приходять щорік
Сюди,щоби вшанувати,

Вклонитись могилі героя-бійця,
Подякувать за перемогу.
Повторюють подвиг діда й отця
Нині вони там,на Сході.

2015 р.

- Тату, розкажи-но казку,
Розкажи мені, будь-ласка.
Хоч одненьку, хоч маленьку,
Щоб заснула я швиденько.

Про лисичку та ворону,
І бичка, що із соломи,
Й хлопчика Котигорошка
Розкажи мені хоч трошки.

Розкажи про рукавичку,
Чи про редьку і про мишку.
А ще краще про поросят
І про маленьких козенят.

Розкажи якусь ти нову,
Що мені ще не відома.
Знаєш ти казок багато,
Ти ж у мене добрий тато.

- Знаєш ти, моя маленька,
Всіх казок вже чималенько.
Обніми міцніше тата,
Буду я розповідати.

Розповім я про Адама
І про Єву, першу маму,
Про осличку, що говорить,
Про дорогу серед моря.

Про хлопців, що не згоріли,
Про левів та інших звірів.
В Біблії чудес багато,
Буду їх розповідати.

Слуха тата моя доня,
„Ще історію” – спросоння
Тихо шепче й посміхнулась.
От і все. Уже заснула.
04.06.2012

...Це осінь насилає чари.
Так римовириться-гуркоче голова...
...Все напливає,все сплива –
І товариство, і думки, і мрії…
І я десь поміж травами і птаством
Блідою цяткою впаду,
З’єднають лінії безмовні
Політ, буяння і ходу...
О ти, підтоптане єство,
В тобі ще стільки знади-міці,
Та вже запізно крикнуть:
«Veni, vidi, vici!»
Радій з чужого талану.
Роби що сила,
Щоб талану поталанило.
...Це осінь насилає чари.
У кольорі, у гомоні, у порухах душі –
Нічого повного, усе наполовинне:
Напівчуття, півтони, півжалі.
За руки взявшись, ловить лист кленовий
Малеча гамірна і вікопомність.
А осінь сипле, сипле свої чари.
І римовириться-гуркоче голова.

Мало спала,
Рано встала,
Мила, прала, вишкрібала…

А вона не відпускала…

Щось читала, щось писала,
На листи відповідала,
Телефонувала,
Все розмови розмовляла…

А вона сильніш тримала…

Погуляла, пострибала,
З Дао кісточки рівняла,
Все вдихала й видихала…

А вона «впусти!» кричала…

Як пустити?
Ти ж стискаєш,
Ніби морок закликаєш,
Серце в шмаття розриваєш…

Рана, рана…
Ким ти дана?..
Спи, дурненька,
Не здолаєш.

02.10.2015

Поміж зорями нам скитатись
З незрозумілих для них причин
Чи інфузоріями прикидатись
Пустившись за течією в плин

Кожен сам добуває долю
Обирає свої шляхи
А потім отримує ролі
У спадок від своїх страхів

30.07.2015

Заполонила ніч симфонія безкрая:
Алегро шумовиння – без паузи й на мент.
Мелодія дощу колише... Засинаю...
За пультом бездоганний небесний диригент...
Прокинуся, а ніч – мовчанкою зустріне,
Наслухавшись фінальних акордів досхочу,
В подушку позіхну й відчую ностальгійно –
Закінчилась, на жаль, мелодія дощу…

25.09.2015

Бувало, так здавалось, ми - не пара,
Мов хтось об небо вимастив смолу.
І ясен світ увесь мені потьмарив,
Навіявши, як сон, почвару злу

У образі божественому яро,
В полон віддавши чорному крилу,
Накинувши із темного муару
На душу сіть – пекельну кабалу.

Та гетьте к бісу, чари невеселі!
Хай сонця меч вас лезом розтина.
В коханні є свої Макіавеллі*.

Облесливості хтива гнилизна –
Ознака їх. Та каже голос Лелі,
Що це усе – химера навісна.


30.09.7523 р. (2015)

Тепла жовтнева сльоза листочка.
Тільки душа і зорі...
Всесвіт мовчить, наче винна бочка,
Чи хробачки підкорі.

Я ж у собі, як в дуплі старому,
Тихо чекаю щастя,
Хоч відмовляюсь від чаю з ромом.
Частіше йду до причастя.

Борюся з кров’ю своєю, брате,
Учу історію світла:
Побільше давати, поменше брати
Від цього світу.

Оце дивитися і любити
Сусальне золото клена.
Чим ближче до Бога, –
Тим більше битий
Будеш отут скажено.

Це вже я знаю не з книг прадавніх.
Життя мені показало.
У долі рухи різкі, а плавні
Рідко –
Як сало...

То ж коло-сальних
Мало у світі,
Де гуляє страждання.

Вітер глибокий.
Зламані віти –
Як дороги останні.

1 жовт. 15.

У ніч ми стрімко падали
на сонце, міддю сплюснуте,
крізь небо, навскіс деколи
по космодромах тріснуте.

Крізь полум’яні тріщини,
задимлені від старту,
розплавлені площини
текли в небесні карти.

Об’єми же розплавлені,
краплинами зірок
були у простір вчавлені,
мов у бархан – пісок.

І правилось повітря
у променя пряму,
аби звільнити світло,
загорнуте в пітьму.

2015

* * *

ЮНЕСКОмістке місто,
вітаю тебе, вітаю!

...Я множу на нуль відстань,
вимірювану літами.
І знов – кам’яні леви
та сходи Будинку Вчених,
і знов – золоті клени
та цей ревізор
нечемний...

І знову на Площі Ринок
співають гуцули „Ксеню”,
а біля Каплиці Боїмів
чарує „Червона рута”.
Правиця шукає гривень,
пірнаючи у кишеню
(ну де ж ті червінці, Боже мій:
співцям позлотити руки).

Цукерні,
церкви,
кнайпи...
Від них величезна користь:
вони ж не дадуть стомитись
ні духу, ні, звісно, тілу.
... І крає серця навпіл
мінорний маестро
Скорик
в ЮНЕСКОмісткому місті –
у Фебовім
побратимі.

Чи пізнє літо зніме цю напругу
гарячим полуденним зойком
чи зі світлини хвацький бойко
по-змовницьки моргне мені з-за пругу,

розвіє ялинову сиву тугу,
відкіль готичні манять вежі,
де на витоптинах ведмежих
зустріну долю - файну волоцюгу.

Колись таки воно буває варто, -
підемо нищечком у парі
гарячі, молоді, зухвалі
станцюєм танго під заграву ватри

і вереснево теплим зорепадом
як ковдрою укриєм плечі,
ніхто не спинить нашу втечу
допоки ранок не озвучить радо

тишу в рапсодії карпатських гір:

і скажеш ти мені повір,
і я скажу тобі повір, -
колись зустрінемось ще знову
і знов продовжимо розмову
в світах, що ваблять позачассям,
бо зустріч ця була дочасна
бо зустріч наша не у часі,
а в гомоні гінких лісів,
у водоспадах і потоках,
притишених травою кроках
і зморщечках нових між брів.

Чи рання осінь визріє в мовчанні
чи пустить нас Чумацьким шляхом
і дим від ватри стане дахом
над цим задавненим прощанням…

Щось змінилось в мені –
І змінився весь світ,
Я себе віднайшла –
І себе загубила,
Мені вкотре хотілось
Сказати «Привіт!»
Новим людям в житті,
Новим сонячним змінам,
Мені вкотре хотілось
Віддячити всім:
Ворогам, вчителям,
Рідним, близьким і друзям...
Розуміння, що все
Переважно є – тлін,
І що вище існує,
Душа з ним в союзі.
Ледь відчутний,
Приємний,
І вічний зв’язок,
Навіть з Тим, Кого я
ношу в серці своєму...
Поміж нами один лиш
малюсінький крок...
Та не час ще, не час...
Але єдність взаємна.

Вже вітер-костюмер
явив свою личину.
А в тебе ще тріумф.
А ти - і досі та:
мереживна хода
під шурхіт криноліну...
беззахисне зап'ястя
і маска золота...

Холодний блиск очей
і посмішка незмінна:
в оваціях дощу
купаєшся на біс.
Ще приймеш дар Небес:
не успіх, а - успіння.
А поки що ти - Прима.
Продовжуй бенефіс.

01.10.2015

Я - коханням окрилена,
Моя думка розкрилена,
Що у простір безмежний летить.
Ти,мій любий козаченьку,
Серце маєш гарячеє,
Мені щастя даруєш щомить.

І в похмурий день сонячно,
Коли знаю,що поруч ти,
Зізнаєшся в любові мені.
А якщо душі радісно,
Вона бачить прекраснеє,
І народжує вірші й пісні.

2015 р.

Стара верба на березі ставка
Стоїть уже котре десятиліття,
Чи хто садив чи виросла сама,
Всього побачила вона на цьому світі.

Якби ж то ще і вміла говорити,
Цікавинок таких розповіла б!
Закохані так люблять тут сидіти,
Коли буяє зеленню весна.

Влітку ховаються під нею риболови,
Якщо добряче сонце припікає,
Впійма котрий рибину чи не зловить,
Але байок розповіли чимало.

Я ж восени приходжу теж сюди,
Довго сиджу у цілковитій тиші.
І золотом листочки по воді,
В моїй душі народжуються вірші.

Верба-бабуся усю зиму спить,
Закуталася снігом,мов кожухом.
Весняне сонце візьметься будить
Її і знову піде все по тому ж кругу.

2015 р.

Якби усі діти
За руки взялися,
Сонцю посміхались
В небо голубе ,
Все буяло б, квітло
На полях і в лісі,
Мрії всі збувались
Отоді б в людей.
Приспів:
Ми – українці,
Діти України,
Вам бажаєм миру,
Щастя і добра.

Якби усі діти
Дружно заспівали,
То відлуння навіть
Зупинило б зло.
Усім многі літа
Разом побажали,
То рікою щастя
По землі б текло.
Приспів:
Ми – українці,
Діти України
Вам бажаєм щиро
Многії літа.
Многії літа, многії літа,
Многії, многії, многії літа.

Якби усі діти
Помолились Богу,
Наша Україна
Встала б із колін.
Було б добре жити,
Не було би горя,
Нам благословення,
Господи, пошли.
Приспів:
Ми – українці,
Діти України
Вам бажаєм миру,
Щастя і добра.
02.01.2014

Я для мами і для тата
Помічниця, робітниця.
Справ у мене є багато,
Відпочинок тільки сниться.
Приспів:
Ось така у мене вдача:
Хоч мала, та не ледача.
Ось така у мене вдача:
Хоч мала, та не ледача.

Посуд мити я бажаю,
Як варити борщ - я знаю.
Тісто з миски як тікає,
Я вщіпну і в рот ховаю.

Татові спішу на поміч,
Коли з ним разом надворі.
Тато хвалить, вихваляє
Та й до мами відправляє.

В школу скоро я піду вже,
Буду вчитись гарно дуже
І додому поспішати,
Мамі щоб допомогати.

Я на хвильку зупинюся
І до Бога помолюся:
"Боже! Сили дай багато,
Буду всім допомогати".
2013

Навіщо те з квітів ліжко?
Грошей мені теж не треба
Просто трішечки сонця
Синього сьомого неба

Мов тінь на твоїй дорозі
Я промайну непомітно
Торкнувшись теплом-собою
Ніжним яскравим світлом

В серці мені болиш ти
Просто май на увазі
Молитва моя не лишить
Тебе ні в якому разі

Світ — маленький достатньо
Бачиш — тебе ж зустріла!
Мить кожна — наче остання
Втікатимеш… не зігрію…

Світ такий величезний
Скажеш — двері відкрию
І тихо назавжди щезну
Сховаю ангельскі крила

І Світ ще несправедливий
Невчасна та недоречна
Пробач, що з`явилась дивно
Ще й з поглядом небезпечним

І знай, що світ — пречудовий
Коли без умов, що душать
Очима гарячими знову
Виймаєш мені ти душу

Київ, 2014

Коли тебе засмоктує в’язка невідомість
День ніби склянка вщент, хочеться крикнути «Ей, хто-небудь…»
Втрачається і так ледве зібрана до купи свідомість
Дівчинко, дивись тільки вгору, чуєш, тільки в прозоре Небо…


Коли тобі будуть торочити: «ніколи не станеться, любов поросла травою»

А твоє нездійсненне обкрутиться тернами, що й сонця не роздивитись

Дівчинко, не зважай, ти маєш з цього колодязя вирватися на волю

Пам’ятай, в цій пригоді важливо не зупинитись
і бажано, не сказитись


Коли ти мусиш вдавати байдужість там, де несамовито душевно тісно

Все дратує, напружує, тоне в нерозумінні того, що навколо коїться

Я прошу тебе, не зволікай... живи сонячно на фортіссімо

І рани минулих втрат обов’язково загояться…

Городенка, Івано-Франківська область, 2015

Мов сопілка, виграє душа.
Стрілися ми всоте, наче вперше.
Хоч мій вірш тебе не перевершив,
Я тобі все ж вивершив вірша.



30.09.1998

Хай Бог простить, що зорями повінчані,
А місяць свідком був, периною – трава,
Хай Бог простить нам, що не перед вівтарем
Ми клятви вірності промовили слова.

– Коханий, милий мій, ти завтра йдеш до бою,
Щоб захистити батьківщину і мене.
І знай, що усім серцем завжди я з тобою.
Нехай щастить тобі, хай куля омине.

– Дівчино мила, я тебе кохаю –
Чи у дозорі, чи в запеклому бою.
«Не вмерла Україна», – я співаю,
До подиху останнього стою.

Дурепа-куля – то недарма кажуть,
Не обминула, влучила у груди.
Доповз туди, де колосочки в’яжуть.
Останнє слово ще почули люди:

– Пробач, кохана, за ту ніч єдину,
Що не пройшли разом дорогою життя.
Живи й за мене та народжуй сина.
Пробач, що ночі тій не буде вороття.

25.07.15

Солнце воздух обжигает,
Переходит в зной жара.
Прикоснувшись, оплетает
Васильковая пора.

Горячейший воздух, блики,
Тридцать пять в тени, рябит.
Томно, томно, полдень. Лики,
Обольстительный ланит.

Лето. Ягоды нектаром
Наливаются в лесу.
Растекаясь тёплым жаром,
Что в ладонях я несу.

Обозримо небо выше,
Широченные поля.
Отдыхает ночью, дышит
Испечённая Земля.

31 августа 2014 г.

1
Плинув рай-острів, за формою - риба.
Ніс дивоглядії-снива, дивани.
Діти мастили повидлами скиби...
І виростали - хто пізно, хто рано.

Їм не казали, що хижі акули.
Казка за казкою... Мультики добрі.
Острів імлистий бої сколихнули.
Хтось белькотнув: "Уставайте, за обрій...".

Діти побігли - камінням... лускою...
Сказано: треба охвітне шукати.
Що ж ти, мольфаре підступний, накоїв?
Жваві малята, загрозливі скати.

Плавають голими пупси, балетки,
Пальми нахилені, зрубані сосни.
Пеппі згубила смугасту шкарпетку.
Шарф підібрали щурі вінценосні.

Попліснявіли сири між капусти.
Вату залляли кармінові синім.
Хрипнуть від вірусу зла златоусти.
Без копійок порцелянові свині.

Ковзько і хитко... Вітрила роздерті.
В конгломераті - стрічки та ліани.
Вівці бажали дрібнішої дерті,
Важчих пайків - голосні павіани.

Рейвах, де мюслі хапали дорослі.
Впали скульптури зайчат на ведмедів.
Діяли всі блискавично, наосліп,
Острів спокійний анцибол пригледів.

Шиби розбиті, вітрища, палатки.
Їздять оглушно чиїсь драндулети.
Холодно дітям, ні голки, ні латки.
Три товстуни подалися в поети.

2
Острів-сновида сповитий у Прозу.
Кулі, петарди, пікети, погрози.
Карлсон-безштанько, тер`єри ікласті.
Кіт розчарований в кістці та Насті.
Рота солдатиків - з олова й цаму -
В тиші коробки викрикують: "мамо...".
Гноми не знали ні лепри, ні грипу.
Кнайпи розколоті. Зойки та скрипи...
Пір`я на тортах, банани пожерті.
Білка майнула за борт круговерті.
Сьома жар-птиця знялася у вирій.
До плавників хтось доточує гирі...

Важчає острів.
Падіж репутацій.
- Лад наведу... - рикнув лев Боніфацій.


2015

Усі повз мене, по натоптаній...
Усі значимі, заклопотані.
Хто з пекінесом, хто із пуделем.
Я пригощаю зграї штруделем.

Родзинки першими покльовано.
Іти самій так ризиковано.
Ні з ким із жаб не покумалася.
Катма гармонії у галасі.

Під абрикосом - ятка осені.
У черзі бабці набурмосені.
Купують щось, а більш торгуються.
Півтемні вікна, жовта вулиця.

Вже потонули пупси, бантики.
Десь Пікаділлі, пік, романтики.
Хитаю гойдалку, бо виросла.
Мені б стило та пуд папірусу.

Далеко йти, туманні істини.
Враг цілуватиме, друг - їстиме.
Бог над смолою, біс на криласі.
Гештальти шпальтами накрилися.

Листочки вербні по копієчці.
"Палити кинь..." - товчу Марієчці.
Учора втрапила в десяточку.
Розбите серце - не горняточко.

Торт натуральний, крем синтетика.
Всепереможна річ - генетика.
Вузенька стежка, крила ширшали.
Пацьорки смичуть шавки миршаві...

Черлена тиша, ліс, пахотнява.
Ще повернуся - з меду боднями.


2015

Височить над озером полум’я зорі.
У бору зі стогоном плачуть глухарі.

Сумно квилить іволга у дуплі чужім,
а мені, щасливому, світло на душі.

Знаю, вийдеш в ніченьку за петлю доріг.
Не заросиш ніженьки, занесу у стіг.

Зацілую квіт очей у руках своїх.
від любові п’яному відпускають гріх.

І не заховаєшся за вуаль фати.
У обіймах каятись буду я і ти.

І нехай від жалості плачуть глухарі,
поки світить радістю полум’я зорі.

03.10.2005

Легким повільним летом хитких фантасмагорій
Замінюється чиста прозора яснота.
Оторопілий всесвіт стоїть нечутно поряд,
А сонце світлотіні готує для вистав.

Для чистих душ у хмарах лишає небо проріз,
Щоб з аркуша нового наступний день постав.
Коли підступний безлад рубає нас під корінь,
Дивують час і простір величністю постав.

І розумом, і серцем не можна осягнути,
Який мінливим часом готується коктейль.
І буде в нім достатньо, і солоду, і трути,

А треба відшукати покликання святе,
Спіймати мить потрібну, яка нічим не скута,
Між тою, що минула, і тою, що гряде.

2015

Розкажи мені осінь
Розтопи неба синь
Відпусти сонця промінь
Тіні темні покинь

Жадно хочеться пить
Свіжим подихом жить
Віддавать , і ділить
Дорожити , цінить

По вологій траві
По росі , по землі
Грона стиглі в вині
Стелять пристрасть зорі

У прикрасах прикрас
Лине щастя до нас
Приспів осені в вальс
В нас горить в одночас.
2015р.

Я із бурлак, але не із рабів.
Умію виживати, як усюди
ще виживають пересічні люди,
ґаруючи на власному горбі.

За це мене не люблять буржуї,
що сунуть рило у моє корито.
Але і я не можу їх любити,
як і діди, і прадіди мої.

Пульсують гени кріпака і пана.
Ятрить у підсвідомості жага –
узяти шаблю проти батога
і самопала проти ятагана.

У дикім полі вижати жита
і прилучити орія до плуга,
і козаками йти Великим Лугом,
де оживає воля золота.

Аби уже ні ляхи, ні ординці
її не садовили на кілок
і не палили у биках кісток
моїх дідів, утятих поодинці.

Аби ніяка унія чужа
не толочила більше мого роду
ні іменем радянського народу,
ні вояжами, де ще є межа.

Де є увіковічена границя
моїй державі у моїй душі,
моїй землі, що орють лемеші
з меча і шаблі кованої криці.

Я із бурлак, що трудяться щодня.
І хай мене цурається рідня,
що кровно полигалася з ордою.

Я ще у поле виведу коня,
коли осатаніла кацапня
заллється нею про́литою кров'ю.

09.2015

Виховувала дочок мати
В молитві,добрі та любові,
І постраждали дівчата
За відданість вірі Христовій.

Віра,Любов та Надія -
Діви святі,непорочні,
А матінка свята Софія
Їх смерті дивилася в очі.

Яка ж то пекельная мука,
Бачити,як гинуть діти,
Нелегка із ними розлука,
Але і змогла порадіти,

Дівчатка ж не зрадили віри,
Трималися мужньо на страті,
Молилися ревно і щиро,
Бісились кати їх прокляті.

Не витримало серце болю,
Пішла за доньками Софія.
Її називають святою,
Як й Віру,Любов та Надію.

2015 р.

Говорив мені мій тато:
«Вчися, сину, вчись.
Бо інакше жде лопата
Заробляти щоб на хліб»

Ой, як би то повернути
Років тридцять десь назад,
Я би гриз граніт науки,
Щоби землю не копать.

Радила мені і мати:
«Синку, гарно вчись,
Щоби ручкою писати
Щоб здоров’я зберегти».

Ой, як би то повернути
Років тридцять десь назад,
Я би гриз граніт науки,
Важко щоб не працювать.

Вчителі також казали:
«Дуже здібний ваший син
Та лінується, хоч знаєм,
Міг би бути медаліст».

Ой, як би то повернути
Років тридцять десь назад,
Я би гриз граніт науки,
Мільйонером міг би стать.

Сорок років маю скоро,
Вже за мене вищий син.
Я батькам із болем вторю:
«Вчися,синку, вчись»

Знаю: років не вернути,
Якби того не хотів…
Боже мій! Дай вдячним бути
За все, що маю у житті.
30,10.13.

На спогади серце багате
У всіх вчителів на землі
Та спогадів більш чим достатньо
В стареньких лише вчителів.
Ви душу свою в нас вкладали,
Учили щодня лиш добру.
Я вірю: усі пам’ятають
Учительку першу свою.

Приспів:
Вчителі, сивочолі вчителі,
Вам поклін аж до землі
За ваш труд і за любов
«Дякуємо» кажем знов.
Вчителі, наші перші вчителі,
Ще приходять до вас в сни
Школа, учні і урок,
Будить вас шкільний дзвінок.

Ми виросли в іншу епоху,
Де інші закони були
Та все ж ви боялися Бога
І вчили дітей, як могли.
На спогади серце багате
У всіх вчителів на землі.
Ми будемо вас пам’ятати
Ми будемо вас берегти.

Приспів:
Вчителі, наші любі вчителі
Бачу сльози на лиці.
Недаремний ваш був труд
Коли з вами ми отут.
Вчителі, сивочолі вчителі!
Вам поклін аж до землі
За ваш труд і за любов
«Дякуємо» кажем знов.
08.10.2013

Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимось схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Щемом вливається у серце...
...А за пейзажами вбачається
Одна й та ж доля на Сході:
Сусіда невситимий клопочеться,
Аби шмат краю одчикрижить.
Отож, молю Всевишнього:
«Те, чим Ти Ізраїль наділяєш
У лиху годину, дай і Вкраїні --
Єдність і силу».

Кортить погратися у жмурки.
І як на разі, є із ким.
Чи то зі смертю – для науки,
чи із Донбасом бойовим.

Орда у розпалі байраму
у ризи одягає Крим.
Кирило сурами Корану
охрещує четвертий Рим.

У летаргії літургії
куняє православний світ.
І переписує Росія
комуністичний заповіт.

У яників ще тліють німби.
У коаліції – дует.
Рецепти ядерної бімби
готує екзо-комітет.

І очманілі малороси
стають у чергу до яси.
У влади – вибори на носі
і продають себе Носи.

На мир «Свободу» проміняли
і «Батьківщину» оплювали.

Та знають сучії сини:
немає миру у народу.

З лукавим будь-яка угода
веде дорогами війни.

09.2015

***
Цілунок один відкриває Пандорин ящик.
І поки не пізно не знати мене на дотик.
І як це не важко було б, але буде важче –
За першим цілунком не другий іде, а сотий.

За першим цілунком потягнеться з ящика туга
За світом терпким, який ти впізнаєш одразу.
Прокинеться ніжність до дрожу по шкірі за другим,
Яка проросте і наллється по вінця часом.

І втратиться лік нестримному тому потоку
Думок необ’їджених, радості, відчаю, болю…
Цілунок один відкорковує одинокість,
Цілунок один випускає, мов Джина, долю.

Лови своє щастя в скупому моєму «Не варто!».
Я – дужа ріка, і повінь моя нещадна.
Один – це багато, щоб більше над власним «завтра»
Ніколи не бути владним.

Хай буде усе на правах затяжного прологу,
Бо повість – не наша, а переписати пізно.
Бо перший цілунок – це завжди нова дорога,
Стрімка, як стріла,
І як рана її – наскрізна.

***
У чужому місті, що пахне кавою,
Де вузькі провулки – лоза між каменем –
Сонце озиралось услід ласкаво нам,
Ти гадав, що вічність – не менше – знав мене.

Розчинявся вечір, як не тримай його,
(Ми іще про нього колись напишемо…).
Все було так просто – ні слова зайвого…
Дерев’яні сходи зітхали тишею,

Осипались клени, і в невагомості
Осідала осінь на дно бруковане.
Місто це залишиться в підсвідомості
Листопадом лагідним, зацілованим,

Урочистим небом у сонмі зорянім,
Золотим настилом, недбало скинутим…
Місто це залишиться не повтореним
В наших долях більше ніде, ні з ким отак.

Кава пахла, ніби з життя минулого,
Післясмак якого гірчить і досі нам.
За рікою ж пам’яті береги забули ми…
Що робити будемо із цією осінню?

В паралельні будні навіки викине
Час проточний з гавані міста чинного.
Як же тонко й щемно нам долі виткано!
Кавою просипано нерозчинною…

Осінь щедро в золото прибрала
Тишею налякані ліси,
Хоч раніше там було чимало
Теж різноманітної краси.
То палахкотіли край діброви,
Горнучись довірливо до ніг, –
Вогники синенькі барвінкові,
Поки літо не згасило їх.
А коли я в спеку на хвилинку
Зупинявсь між стовбурів і трав, –
Бачив і чебрець, і материнки
Життєдайні запахи вдихав...
Щось посохло, щось відквітувало,
Щось поблякло, наче образи, –
Щойно осінь в золото прибрала
Тишею налякані ліси.
29.09.15

Подаруй мені весну
Ранню , ніжну , чарівну
Співом пташки у саду
Заплети вінок вінку

Дай надії шаленіть
Піснею в житті звеніть
Не згораючи горіть
Потаємним володіть

Відпусти свої страхи
Запроси , і пригости
Постели нам рушники
В дві руки , у дві стопи

Де любов у дім ввійшла
Де посіяла , змогла
Де від серця , де душа
Щирість щирості - життя
2015р.

Шлю вітання всім Людмилам,
Хай же будуть людям милі,
Та усміхнені,вродливі
І душею теж красиві,

Добрі і талановиті,
Щирі та хазяйновиті,
Ще - кохані і привітні,
Ніжні,радісні та світлі.

Нехай ангел-охоронець
Від лихого вас боронить.
Щастя вам,здоров"я й сили,
Іменинниці-Людмили.

2015 р.

Вітер-вітрисько шмагає дощем,
Як батогом по обличчю,
І нахиляє гілки дерев
Аж до землі,низько-низько.

Одна за одною хмари густі
Збіглись докупи,мов гуси,
Розрізала вже блискавиця навпіл
Небо,немов хліба кусень.

Стоїть довкола,наче стіна
Дощова темна завіса,
Та обзивається грому луна
Уже далеченько за лісом.

Значить недовго триватимуть ще
Оції примхи погоди,
Визирне сонечко і ясний день
Прийде на зміну негоді.

2015 р.

Усі ми родом із дитинства,
Дитинство родом із села.
Село-це нації колиска,
Її і сила,і краса.

Село-це витоки культури,
Село-натхнення водограй,
Джерела чисті пісні й слова.
Прошу,село,не помирай.

Не вимирай,відроджуйся,благаю
Життя колоссям наливайсь.
Село моє,ти мій шматочок раю,
До Бога з вірою звертайсь.
16.03.15.