Яке це щастя линути додому!
Лелечим шляхом довгим і неспинним
Летіти, не зважаючи на втому,
До рідної землі, до України.

Вiдкрию дверi i зайду до хати,
Вдихну повiтря до сльози знайоме.
Десь тут мене чекають мама з татом –
Чи бачать, що приїхала додому?..

Скраєчку сяду я на віко скрині,
Огляну стiни, вишивками вкритi,
Де хрестиками хиляться стеблини –
Червонi маки i волошки в житi.

Садок у цвіті, примули рядочком,
Барвінок усміхається гостинно,
Чого ж ти серце розливаєш мовчки
По всьому тілу гіркоту полинну?..

… Провiдала. Могилам поклонилась
Та й мушу знов рушати у дорогу.
А, може, то менi лише приснилось?.. –
Пасхальне щастя рiдного порогу.

ой як же важко їхати iз дому

после холодных зим и морозных ночей,
тепло, что так нужно и надо,
не сумело лед в душе растопить
и сердце не успело оттаять.

28.03.16

рабочая неделя подходит к концу,
улицы шум стихает.
город потихоньку погружаясь во тьму -
свет за собой забирает.



23.03.16

Місто надве́чір. Химерні мазки світлотіні.
Наче дві ластівки, низько над нами майнули
тиша і травень. Земної краси воскресіння,
тож не дивуйся солодкій бузковості вулиць.

Сонячно, м’яко, і небо – мов ліплене з вати,
синьо штовхає у літеплі світу обійми.
Разом із ним кришталеву прийми мою клятву
вірити в мир і людського добра незглибимість.

2016

Це коли небо на світанку випиває повне горня парного молока
і бреде туманом за маржиною — брязкальцем - дзвоником.
Гори зачудовано наслуховують як посеред зелених смерек
мрійливо розмовляють між собою Черемош, Тиса і Прут.

Птахи у колисках своїх гнізд у режимі «наживо»
виколисують новий всесвіт із казки — з яйця та кохання.
А мольфарка - зозуля голосно диктує пророчі послання
та щедро роздаровує літа — наліво і направо, наліво і направо…

Ти – моє чорне золото,
Пасмо, неначе смола.
Снів золотистим солодом
Спалюєш, ніби дотла -
Ти – моє чорне золото.

Ти – моє чорне золото,
Клятий розпукою жаль…
Б`є мозок думка молотом –
Мого кохання скрижаль –
Ти – моє чорне золото.

Ти – моє чорне золото,
Ночі хмільної крило.
Сяє в нім щастя молодо –
Тьму побороти змогло...
Ти – моє чорне золото.

Ти – моє чорне золото
Неба вечірнього виш,
Зірка, котру дозволити
Доле, зірвати звелиш –
Ти, моє чорне золото.

2.05.7524 р. (2016)

Київщина, Конча Озерна

перестріти шипшиною
не вбоятися кислого
не вбоятись колючого
дарувати що є

пригостити калиною
нею губи зволожити
ліки справжньої ніжності
ледь терпкі та густі

цвітом липи осипати
вітром в очі заглянути
серед ночі притихлої
обійняти дощем

і поволі проллятися
і останніми краплями
розчинити калинову
гіркоту на губах

Трепетливо ніжно і тривожно –
Може нас любити так не кожна.
Всі гріхи у світі нам прощати,
Без питань проблеми наші знати.
Ніжно пригортати до серденька,
Можеш тільки ти, кохана ненько!

30 квітня 2016 року

Омана зору простір випивала,
Стоокий безмір поглинав уяву.
Невтомний погляд – прагнучий блукалець
Ставав тепер заручником обставин.

І невідомо скільки це тривало –
Народжувався в муках світлий травень...
А потім космосом відкрилась далеч,
Промінна і насичено-яскрава.

Свідомість гасла і з'являлась знову,
Та це не створювало перепони.
Здавалося, душа на все готова,

Бо вже не діяли земні закони.
Не спало небо ніжно-лазурове,
Будили простір Великодні дзвони.

2016

Скажіть йому, хай більше не жартує,
Хай перестане мене мучити слівцем.
Вже недоречно ноги обтирати,
Нехай відпустить, просто дасть цей спокій.

Я все забуду, тут же,обіцяю.
Уже не хочу, остогидло...Все!
Йде до завершення...немає більше казки.
Проїлись вже ці нетерплячо-щирі мрії.

Нічого й не було,
Повір...і вже не буде.
Достатньо з мене...шах і мат!
Перегравати партії - не буду!

Я уже здалась, умиваю свої руки,
Змиваю бруд весь у стічні канави.
Вже не повернеш і не змусиш полюбити,
Очікування, в більш як сотню днів-
Промило нутрощі та вимило усе!

24.04.2016 р.

Серед тьми я кличу людей:
Відповідає тиха сновида луна -
Тільки вона незрима й сумна
І все. Вітер-варяг Борей
Щось проспіває. Колись. До дна
Випитий келих сутінок зла.
Алеями йде Доріан Грей.
І все. І край. І людей нема.
І кожне слово почуте - ліс,
Хащі, терен і дзьоб орла.
Стільки часу кличемо з тьми:
Кличемо й кличемо - все дарма.
Якийсь дивак загубив слова:
Збираємо в кошик речей.
Над вратами напис: «Все марнота»
А ми все блукаємо,
А ми все шукаємо,
Собі серце краємо,
А ми все збираємо,
Слова, слова, слова...

Ніхто не має мрій сильніших ніж кити,
Котрі щодня з глибин солоних вистрибають.
Вони лиш мріють не торкнутися води,
Після стрибка, немов у небо відлітають.

Збирають волю, набирають сил,
Один лиш крок і ось вони вже птахи.
Але такими вже їх світ створив,
І за секунду б'ють об воду, бідолахи.

І за секунду знову океан навколо,
Знову незбута мрія довжиною у життя.
Але ж так хочеться в польоті глянути на гори,
Бо мрії не викидуються, мов у відро сміття.

Бо мрії їхні з кожним днем сильніше,
І спроба кожна, немов в перший раз.
Їм чайки кажуть: "Ну ж бо. Стрибай. Хутчіше.
Можливо це твій шанс, твій час."

Ми всі чудово знаємо, літати кит не вміє,
І не покине він ніколи рідний океан.
Але, не дивлячись на все, він мріє,
Одного дня побачить його в небі кожен капітан.
2015

Ніхто не має мрій сильніших ніж кити,
Котрі щодня з глибин солоних вистрибають.
Вони лиш мріють не торкнутися води,
Після стрибка, немов у небо відлітають.

Збирають волю, набирають сил,
Один лиш крок і ось вони вже птахи.
Але такими вже їх світ створив,
І за секунду б'ють об воду, бідолахи.

І за секунду знову океан навколо,
Знову незбута мрія довжиною у життя.
Але ж так хочеться в польоті глянути на гори,
Бо мрії не викидуються, мов у відро сміття.

Бо мрії їхні з кожним днем сильніше,
І спроба кожна, немов в перший раз.
Їм чайки кажуть: "Ну ж бо. Стрибай. Хутчіше.
Можливо це твій шанс, твій час."

Ми всі чудово знаємо, літати кит не вміє,
І не покине він ніколи рідний океан.
Але, не дивлячись на все, він мріє,
Одного дня побачить його в небі кожен капітан.
2015

Мале дитя, мій ангел у людській подобі,
Прийшла на землю і мене знайшла.
Я вирився, все життя в свободі,
Та ти мене легенько обняла.

 Я виривався, оббивав об клітку крила,
Зламав я клюва об міцний замок.
Не звично було відчувати, що пусті вітрила,
Що вітер волі так раптово змовк.

А ти дивилася за мною,
Дивилася на пориви мої.
Ти знала, звикне, буде птах з тобою,
Адже цей птах приходив у ві сні.

Проходив час і було трохи звично,
Літати лиш коли дозволиш ти.
І клітка марилась мені хронічно,
Ти все ж добилася мети.

Уже я не тікав коли відчинені дверцята,
Лиш клав голівку на твоє плече.
Тебе частіше брала цікавість та дівчача,
Як невідома сила в небо тіло те несе?

Тобі було цікаво, ти хотіла знати,
Яка Земля на вигляд у пташиному польоті.
Я щебетав, мені було що розказати,
Там я життя провів, а не в болоті.

Ти так цим захопилась, що дійшло до того,
Що захотіла ти навчитися літати.
І я нарешті дочекався свого,
Ось він, момент, мені пора тікати.

Та подивився я на очі, що цікавістю палали,
Маленькі ще дитячі ті долоні.
В чому вина її, щоб птахи ображали?
І чи насправді я знаходжуся в полоні?

Я вирішив, що підійму її у небо,
Хоч людське тіло, та все ж янгольська душа.
Мені лиш роздобути пару крил їй треба,
А далі вже вона якось сама.

Може віддати свої? Я у клітці. Вони ж мені не треба.
Завдяки їм прийде до дівчини весна.
Я вже з своїми розпрощатися готовий, раптом з неба,
Пару тендітних білих крил подарували небеса.

Бувають же дива, коли на все готовий,
Коли не жалко до останньої краплини.
А потім образ, неймовірний, білосніжний, новий,
В голубкі я впізнав лиш оченята щасливої дитини.

Так це вона, вдягнувши свої крила,
Перетворилась на чудову пташку.
І ми разом наповнюємо вітром ті вітрила,
Свободу бути разом відчуваємо. І нашу власну казку.
2015

Вона буває метушлива, з нервовим сміхом недоречним,
книжок роками не читає і не вжива розумних слів,
а чоловік її на людях -- в манерах вишукано-гречний,
із бурштиновими очима з темно-палких жіночих снів.

Вона завжди в життєвій прозі —чи у дворі, чи на городі;
час розмежований натроє —вечеря, снідання, обід...
Невпинно рухаються крила, в завзятті юному пророслі
у ті роки, як прокладали вони у парі перший слід.

Її би можна пожаліти, але сміється вона вголос,
біжить, розхитуючи кладку, понад обмани і роки;
і так заведено між ними --усе, що мужем розкололось,
їй треба склеювать довіку, що Божий день, у дві руки.

Вона живе, неначе пісня, земного й вічного на стику,
в кишенях бляклого халату —прощення й вірності ключі.
І я чомусь її згадала під звук схвильованого крику
гусей, що клином розщепили небесну сферу уночі.

2015

Обсипаний, поколотий,
Надій розбитих склом, –
Ходжу донині колом тим
В якому скрізь погром.
Перехрипіли криками
І він, і ти, і я, –
Бо злиднями й каліками
Наповнилась земля.
Себе давно запитую,
Адже не зрозумів, –
За що сидів на плитах я
І в полум’ї горів?
Чіткіше бачу здалеку
Страждальницький мій шлях, –
Усім сіяв кристаликом
Дарма в чужих руках...
30.04.16

Ранкова свіжість. П’ятниця. Гудуть
невтомні бджоли в яблунево-цвітті…
…Учора в Гетсиманському саду
Учителя упіймано у сіті…

Милує цвіт. Купається бджола
в обіймах квітки на небеснім лоні…
…А той четвер для зрадника – хула:
від срібняків обпечені долоні…

Із полудня з уклоном – як один –
миряни припадуть до плащаниці…
…Тоді – у П’ятницю – і крапельки води
Христу кати пошкодували ниці…

Моя державо, мудра споконвіку,
Ти при батьках, а ніби сирота.
І з владою, що бреше скрізь без ліку,
Словами повна, а в ділах пуста.

Чи думала, майданами побита,
Щоби зміїне правило кубло,
І щоб держава стала їм коритом,
І щоб в країні оселилось зло?

Хрести ростуть на цвинтарях країни,
Сини щодня вмирають на війні.
Торгує влада з ворогом донині,
Бо є ворожа і тобі й мені.

Зібралися докупи всі заброди,
Сини чужих світів, чужих країн.
Для українців на війні свободу
Тут захищає батько, друг і син.

І скільки треба нам іще терпіти,
Чому чужинцям владу віддали?
А на дворі дощить холодний квітень.
То хто врятує нас від кабали?
27.04.16

О жорстока панно!
Я люблю ще Вас
Люблю Божевільно і п'яно
Люблю, як вперший раз.

Ви світлом моїм стали,
Подихом душі моєї
Ви запалили спалах
Зірки в небі своєї.

Ваш голос, тепер в снах
Він як музика зі мною,
Ваші очі, як голки на соснах
Стали мені барвою основною.

Ви стаєте, для мене дорогою:
Людиною, жінкою, сестрою
Без вас страждаю нудьгою
І вмираю, як солдат, без зброї.

27 квітня 2016

щоб з місця рушити... здається мало буде й року... та знаю – досить і одного кроку.
29.04.2016 р.

Пропечене безкрайнє дике поле.
Десятипагорб`я. І сива ковила. І маки.
Понурі ідоли - забуті кимось знаки,
Насіння вічності - покинуте і кволе.

Цю чорноту не будять зорепади.
І сон, як морок - переляканий, схололий.
Це тут десь бродить Каїн сивочолий,
Шукаючи спасіння і відради.

Очами яструба тут вічність споглядає,
Як мла усе заповнює собою,
Як смерть летить монгольською стрілою,
І в мене між лопаток застрягає.

Коли жура за радість стала
І віри блиск в очах потух, –
Живу гальмуючи помалу,
Або прискорюючи рух.
Живу безглуздо й безпорадно,
Безсилий втішено збагнуть, –
Чому довкола непроглядна
І нездоланна туги муть?
Живу із волі пресвятої
Творця одвічного буття,
Хоча всілякого накоїв,
Без молитов і каяття.
Живу надіями на диво,
А час летить, як листопад, –
І дні усотує жадливо,
Їх не вертаючи назад.
Хоч міг би духом занепасти,
Життєвим мукам завдяки, –
Живу в очікуванні щастя
За переболені роки.
Живу!..
29.04.16

Здавалося, в душі є стільки сил,
що можемо всі драми пережити,
аби було із ким поговорити,
усе обмацать, перегнуть навпіл
й, зачудувавшись, у собі зложити.

Та ось уже обтяжують слова
і необхідність бесіди лякає,
світ пружиться і раптом вибухає
в чужій руці, як в бою тятива,
стріла летить і в бік тобі влучає

або у серце. Все міняє мить
і не дає з минулим попрощатись--
від неї неможливо заховатись.
Ось телефон панічно верещить...
Як нам назад до берега дістатись,

щоб мати спокій? Від життєвих драм,
хоч би яких отруйних і барвистих,
і від чужих гріхів, чи то навмисних,
чи випадкових -- здавна любих нам --
сахаємось, немов від скель урвистих.

Куди подівся емоційний струм
колишніх бесід? Хочеться мовчати,
молитися, в тривозі пильнувати...
Не повімо нікому про свій сум.
Хіба хто має сили розказати?

Насичені тяжким передчуттям
і сутінки, й годинникові кроки;
слова не є достатні і глибокі,
щоб змірять мовчазні безодні драм,
які колись би ми долали скоком.

2010

Куди веде тебе
Твоя дорога,
І хто єси?
Коли душа
Постане перед Богом,
То що відповіси?

Фантомний бiль минулої любовi –
Уже нема, а все iще болить.
На згустках перепаленої кровi
Душа скалічена ледь мерехтить.

Тримаюсь… Не тримаюсь – так здається.
Як дерево пiдрубане стою.
Та пробує ще ворухнутись серце,
Виспівуючи музику свою.

Так гiлочка вiдрiзана калини
Пiсля зими ще навiть розцвiла,
Ще випустила з пазухи стеблини,
Не знаючи, що зрубана, – жила.

Але коріння в землю знов вростає.
Загоївши минулого слiди,
Душа нову мелодію приймає:
Вона жива і житиме завжди.

А щоб тобі отак лежала,
Як досі ще мені стоїть:
Веселка в полі жито жала
Й лягла у дощик відпочить.

Вся простяглась на ціле небо.
А знизу річка, лан, луги.
Я пориваюся до тебе –
Туди, де звівся край дуги.

Я пориваюся… Я хочу
Свій час – твій простір сумістить,
Щоб осягнули тіло й очі:
Лежить веселка – і стоїть

Не на китах, а на любові
Наш світ і в ньому геть усе.
…Ти крізь жита біжиш за овид,
Де рай-дуги чекає серп.

5 січня 2016 р.

    Федорові Сологубу

Теменну тьму в століттях
Пробувши в небутті,
Пізнавши все на світі,
Знайшов свої путі.

По них я волочився
У пристрастях земних
І прахом днів живився –
Пороків огняних.

Та дух повстав мій нагло –
Бездушна ж плоті кліть!
Він прагнув, прагнув, прагнув,
Щоб чудо сотворить.

Мене безперестанно
Разив жадань порив.
Я розсипався, танув
І в пристрастях горів.

І знову повернувся
Я у чертог небес.
Дух в пару обернувся,
І долішній світ щез.

І мило знов блукаю,
Де зір й небес краса,
Й минуле споминаю,
Яке придумав сам.

28 червня 2015 р.

У мене є ще сили й арсенал
розпізнавати зародки атаки
на рідну мову і на ті порядки,
які не помічає самохвал.
З дрібного починається усе
і виростає до глевкої брили.
Ще на місцях вітійствують горили
із наміром вернути еСеСеР.
Романтики весняної пори,
осліплені революційним сонцем,
ви інколи дивіться у віконце,
але не тільки знизу догори.
Легіонерів гарту молодого
відомо і від чого, і чого
не прибуває у моїм полку.
І я розповідаю це того́,
що інколи не відаєте то́го,
що має бути ясно їжаку.
О Донкіхоти піки і сідла
на тощій спині свого Росінанта.
Ой, не пересідайте на осла,
де зброєносцю дутого таланту,
реміснику строкатого пера
із вітряками легше воювати.

Я не один, хто застує усім.
Б’ю у кімвали і водиця ллється.
Коли з нічого виникає грім,
поет не злиться. Гірше – він сміється.
А як воно – сміятися до сліз
поети знають. Є у нас дорога,
де діє спільне кредо і девіз:
«За нами правда, Бог і перемога».

Коли сіяє сонце із небес,
а зі стіни – ясні дереворити,
а із амвону стоголосся мес,
і Слово ще устами не убите,
не рано і не пізно говорити, –
Христос воскрес!
               Воістину воскрес!

04.2016

Ходім у засвіти, ходім
у сон до_світній...
Ген за межею - рідний дім
у вічнім квітні.
Там ненароджених малят
Марія бавить.
На чатах янголи стоять
край смутку брами:
сльозу покутну обітруть
смертельній втомі...
Звільни себе.
І - в довгу путь,
у невагомість...

...У пастці кревних протиріч
єство ятриться.
І виє знов
на тихий клич
душа-вовчиця.

28.04.2016

У Львові проїздом!
В.Корнарос "Еротокрит", (вид.-во "Веселка", 2016р.)

13.05 16.00-17.00 10. Суперсила «Зачудована» Простір «Лекційна» Презентація вперше перекладеного на українську мову грецького епосу В.Корнароса "Еротокрит". Презентуватиме перекладач книжки - Василь Степаненко.

Чекаючи з раннього ранку на автобус
На сільскій зупинці
Серед ранкового мороку і туману
Що тягнеться в напрямку від річки
І аж до твоєї душі
Згадуєш що тобі снилося
Чуєш як пахнуть здалеку комиші

Якось вони виринуть
Прямісінько з-за того туману
Усі хто став тобі немилим
За різних обставин та політичних устроїв
Усі кого ти поховав глибоко в пам’яті
Стоятимуть над твоїм ліжком
Мовчки
Не дуже й роздивляючись твою фізіономію
Так ніби їм немає до тебе ніякого діла

Ну а ти не тікатимеш
Бо й тікати вже нікуди
Та й якби було - чи наважився б?
І ніхто з них нічого до тебе не говоритиме
Тільки десь за будинком листя горітиме
І характеринй запах
Ледь-ледь помітно зайде до кімнати

І тоді твоя пам’ять відкриє усі
Усі до однієї зарослі пори
Усі тайники
І ти не ставатимеш їй на заваді
Не шукатимеш чергової опори
І залишиться тільки...

Передаєш мовчки той дріб’язок за проїзд
А водій з хорошим почуття гумору
Ледь-ледь посміхаючись
Киває тобі цього холодного ранку
Мовляв, всідайся, будемо їхати
Ти вже не перший

І аж тоді стає трохи легше дихати
Тільки десь за зупинкою ще листя тлітиме
І характерний запах
Ще деякий час супроводжуватиме тебе дорогою

2016

Писалось би, та застує полуда
навроченою лірою богів.
Поезою влізає словоблуддя
у мороці хаосу марних слів.

Багатослів'я – це ще не поеза,
і римування кожному дано.
Поезія, як правило, твереза
і не туманить, як гірке вино.

Вона не рафінована – це добре,
але у ній, у темній і сліпій
ніколи не заграє синє море
і не осоловіє лиходій.

Вона сама підказує поету,
чи пахне Муза у її рядках.
Ми є недосконалі інструменти
у ніжних і невидимих руках.

Поезія потішиться над нами,
якщо вона не вміє – навпаки,
порадувати точними словами,
які оберігають словники.

2016

Весна колише в небі жовте сонце,
пташиною виспівує пісні.
У серці ворухнулось щастя - хто це
до щастя раптом серце заповів?

Чи то Господь із молитов жаданих?
Чи янгол зі стареньких образів?
А, може, то сьогодні ти, коханий,
мене до лету вгору заповів?

Стривожило думки суцвіття юне,
у грудях розгойдався океан,
розщебетався дзвінко - диво-луни
летять аж до горішнього вікна.

Десь там собі тихенько спочиває
святих пророків мудра сивина...
Але ж і їхні душі не минає
заквітчана, розкрилена весна.

То ж усміхнися, світе мій прекрасний!
Жени зажуру з-між похмурих брів,
бо все довкруг вбирається у щастя,
його нам день весняний заповів...

(10.03.16)

Мамо, вам досі кривавлять рани,
Незагоєний біль весни.
Квітневі стигми – то квіти ранні,
Проростуть у зимові сни.

Майже тридцять ви спали, мамо.
В напів-мареві, в забутті.
Квітень знову роз’ятрив рани
І насіяв в житах хрести.

Стільки болю – на ваші плечі,
Не всихає сльоза в очах.
Коли вкотре вмирають предтечі,
Коли пагін зелений зачах.

То все квітень ламає віти,
Полинове гірчить вино.
Та погляньте - змужніли діти,
На своє вони стали крило!

Вчора шуміла гроза,
рання апрільська грімниця.
Вечір-сновида казав,
буря з моєї вини ця.
Бо цілувала пахкі
на квітнику гіацинти,
очі, мовляв, навпрошки
павоть плетуть лабіринтом.
Клала Ярилу зерно
в рінь одволожену сонну.
Пахло чому полином?
Літньо, жоржинно, півонно?
Буцім ворожу тайком,
сонях зову на гостину…
Заспаний місяць лінько
хмарі сховався за спину,
ливень лопоче, рече
щось потаємне, казкове...
Липа крислата плечем
тердь колихає бузкову...
Вечір правий, далебі,
за небовидом зерниться...
Начаклувала собі
теплу тремку блискавицю.




павоть-павутина

Ледве вщухла над рікою злива,
Ще вода затоплює луги, –
А уже веселка блискотлива
Аркою лягла на береги.
Вигнулась, округлилася вгору,
В мокрих нетрях сизої пітьми,
Де, злякавшись блисків і озорень,
Змовкнули невидимі громи...
Між хмарин осяяних розщілин,
Променями теплими вогні, –
Відгоріли швидко, відмигтіли
І безслідно зникли вдалині.
28.04.16

Хай не грішу
(і без того вже грішний!),
що напишу
один сміливий крок.
У цьому вірші
я зауважу лише,
що напишу...
один такий рядок.

"У Богородиці
чоловік Іосиф.
Цей чоловік -
без тещі чоловік.
Не був голодним,
голим він чи босим.
Як особистість,
через шлюб не зник."

28.04.2016

Де височить Чумацький шлях,
лунає пісня українська.
І сяє у палких серцях
неопалима наша зірка.

                         Де ти не є,
                    зіронько часу,
                       сонце встає.
                    Темрява гасне.
                    Спів солов’їв
                      лине до тебе.
                             Очі твої
               дивляться з неба.

І поки наші рубежі
оберігає світла зірка,
нехай на відстані душі
у небесах сіяє Квітка.

І хай співають козаки –
американці України.
Нас об’єднала на віки
небесна Квітка Чураївна.

                         Де ти не є,
                    зіронько часу,
                       сонце встає.
                    Темрява гасне.
                    Спів солов’їв
                      лине до тебе.
                             Очі твої
               дивляться з неба.

2014

Золоті
        промені,
золоті
        промені,
на дахи
        бронзові
зорями зронені
в синьому
        пломені
пізнього вечора.
Золоті
        промені
з роду лелечого,
з роду
        летючого,
міжгалактичного,
руху
        співзвучного
й не потойбічного.
От
    над карнизами
золоті промені
овид
        пронизують,
так і нескорені,
так
      і не зломлені
часом та відстанню,
просто
        ледь втомлені
даллю іскристою,
даллю
        космічною,
трохи фізичною,
трохи –
        магічною.
Та таємничою
дивною
        силою
в вікна
        устромлені,
чи
    відпочили би,
полум’ям
        сповнені,
промені з золота,
якщо
        зневажено
скло
        і розколоте
на відображення
й золоті промені,
в сяєва
        домені,
мчать
        над похмурими
архітектурами
міста
        бетонного?
Світлом вдоволені,
люди
        фотонами
линуть у гомоні
дня
      невблаганності
і в людській парості
ночі
        туманності
гинуть від заздрості.

Красна є
втеча ця!..
Нею оновлені,
вічністю
точаться
золоті промені.

2016

Ти не шукай мене посеред міста,
Не виглядай даремно за порогом,
Не приведе до тебе більш дорога,
Хоч винен ти мені оте намисто.

Ти ще питав, якого більше хочу -
З перлинок а чи може бурштинове,
А я просила з променів ранкових,
Щоби твої ясніли в ньому очі.

Сердито ти насупився і знову
Просив на чомусь вибір зупинити.
То я сказала ниточку зробити
Із маків та голівок волошкових.

Хотіла ж - з поцілунків губ коханих,
Солодких, ніжних, до нестями рідних.
Усі намиста світу будуть бідні
Напроти цього, бо воно жадане.

Ні, не Баба-Яга –
Кістяної ноги не було –
Із-за яру прийшла,
З невідомого світу і краю
(Знаю: в тамтому світі
Жило загадкове село,
Чув, у тамтім краю
Є щось дивне – від пекла і раю).
Я на вигоні пас
Нашу Катьку – безрогу козу,
Біля припутня грався
Латунними гільзами
Зранку…
Ні-не-Баба-Яга
Від рогозу полола лозу
Й напихала рогозом
Торбинку свою,
Полотнянку.
Потім вийшла на вигін
Присіла спочить поблизу
І шматок скатертини
На вогкій траві постелила,
Корінець рогози посолила –
Вгостила козу,
І мене заодно
Рогозою смачною вгостила.
Ні-не-Баба-Яга
Щось таке бубоніла під ніс,
Чи молитву яку,
Чи якийсь наговір-заклинання,
І від того так рясно
В яру розростався рогіз –
Сорок восьмого року
Єдине поживне снідання.
Призабулося все –
Як-не-як, півстоліття пройшло –
Лиш не смак рогози
Й Ні-не-Баба-Яга із-за яру…
Знов збираюсь поїхати
В те загадкове село,
Що сховалось від мене,
Мов сонце осіннє
За хмару.
Написали мені:
Вже немає лози й рогози
В пересохлім яру,
Висихає криниця остання –
Ні-не-Баби-Яги
Крапелина солона
Сльози,
Отієї,
Якою
Солився рогіз для снідання.
Вигибає минуле –
Не все в нім погане було:
П’ятирічним хлоп’ям
У демонологічному світі
Почувався я добре –
В жар-птиці сидів під крилом,
І гойдали русалки мене
На вербовому вітті;
Уночі мої сни
Вартував домовик-моховик,
Добра відьма мурликала
Біля подушки моєї,
А дідусь-лісовик
Шелестів падолистом осик,
Проганяючи геть
Перелесників і берендеїв.
Де й поділося все –
Пустирі розорали й луги,
Розвалили наш хутір –
Ставки повтікали з руїни…
Вже ніколи, мабуть,
Не знайду Ні-не-Баби-Яги
На просторах
До пня розкуркуленої
України…

01 – 02.03.1998

Ти була рвучка, Анастасіє -
Ручки цілував би я тобі,
Ніжки цілував би - та надії
Я на те не маю, далебі.

Задивився в очі ясно-сині –
У зіницях зачаївся сміх...
Як зустріну, запитаю нині:
"А тебе зачарувати б зміг?.."


27.04.16

Подарувала книгу –
о мій зайчик -
Весело проведемо час,
Резолютивні частини
Читати не варто,
Вони вочевидь не про нас.
Он наприклад поглянь –
Зґвалтування
Ти ж відчуваєш слів таких чар
Умисне вбивство
Побиття
Пограбування
Та навіть банальний підпал.
Ти ж розумієш, мій любий,
Все йде лиш волею Творця,
І якщо вже з тобою я разом
То разом ми до кінця.
То я й прошу тебе, милий,
Займись справою чоловіків –
Будь дітям нашим за приклад
Будь гордістю для батьків.
Цивілізація розпочалась із відкриття кримінального провадження.

За рік без людей заніміють стежки,
село бур’яни покрадуть,
оселі, де зріли хліби, як зірки,
по вікна у землю ввійдуть.
Розмови розвіються вітром з дощем,
людини поглинеться слід,
густа павутиця зеленим плащем
задушить повалений пліт.
Старенька не буде сварити щодень
нальоти прудких горобців,
розпорпана стріха для їхніх сімей –
недовгий, та затишний дім.
Високих акацій мережаний шум
(чи зрубані вже? чи живі?)
в вітрах заколишуть злочинства і глум,
безумства людей світові.
О час, не малюй запустіння картин –
я бачила їх досхочу,
забуті селянки в прозорий твій плин
вгортались, немов у парчу.
Навчи мене мужності йти по стерні
і далеччю міряти путь,
бо їхні життя протекли, як у сні,
і наші так само минуть.

2016

Тісно й на цвинтарі,
Не пропхнешся –
Зрештою, лиш у вузькій домовині
Замість заплакати – засмієшся,
Що непристойно живій людині.

Повно і тут всепикатої пихи:
Серед могилок – такі монументи!
Добре, що тихо.
Ніяке лихо
З мертвих не стягне вже аліменти.

Друзі всі тут – і молодші, і старші.
Може, лишитися поряд з ними,
Власною впертістю смерть поправши
Вкупі з гріхами своїми й чужими?!

Ще одного поховавши друга,
Може, останнього вже з найкращих,
Я відчуваю: всевбивча туга
В серце вповза ще живе і… пропаще.

2004

Немов тугі пориви вітру,
Між неоглядних трав і лоз, –
Весняних днів хмільне повітря
В легенях м’яко уляглось.
І вже не видихнуть до літа
Мені крізь ніс або гортань
Ані молочний запах цвіту,
Ні дух жаданих проростань...
27.04.16

Там сонечка маленькі у траві
З кульбаби ткали золоті мережки.
Там під тинами вільно кропиві
Й берізки одягалися в сережки.

Там понад Сеймом скрізь конвалій цвіт,
А часнику і щавелю – на лузі!
Там жив мого дитинства дивний світ
В полях зелених, що на виднокрузі.

Там пахощі черемхи у лісах,
Бузок, тюльпани, дикий мак червоний.
Не загубився у моїх літах
Ванільний запах, Великодні дзвони.

Була і буде тисячі віків
Моя мала велика батьківщина.
Бо тут могили родичів, батьків,
У Пісках, що над Сеймом, на Сумщині.
26.04.16

В криницю плюнув, хоч батьки спиняли.
Недовго думав… – плюнув і на них.
Від несподіванки ті ледь не впали,
Спинилось сонце, теплий вiтер стих.

Прийшли сусiди та уся родина,
Стоять в нiмотi, дивляться на грiх,
Повiрити не можуть, що дитина
Батькам ув очi плюнула при всiх.

Чи ж ти, дитятко, менше всiх поїло,
Чи мало ми голубили тебе,
Що пiна з рота раптом полетiла
I стало головою ти слабе.

Який це сором i яка скорбота,
І біль пекучий і нестримний гнів.
Яка важка і клопітна робота –
Очищення від бруду і плювків.

А чистити потрібно. Бо з криницi
Пили дiди i прадiди вiки,
I буде пити з джерела водицю
Наш рiд, допоки в небi є зiрки.

А ти вернешся, перейшовши броди,
Постукавши у безлiч iнших брам.
Але плювати в чисту свiжу воду
Бiльш не посмієш – захлинешся сам.

За грiх учинений отримаєш ти пекло –
На цьому свiтi, а не десь-колись.
Як маєш каяття, то ще не смеркло.
Земля простить – на неї ти молись.

Кожну пелюсточку вишні
спрагло цілую очима,
і на п'янкому узвишші
знову стаю, мов дитина.
Та, що безмежно наївна,
та, що безкрайно мрійлива...
Душу лоскоче пір'їна,
вишня дарує їй крила!
І вже за мить над дахами
гойдалка втіхи несеться,
он чеберяє ногами
радістю сповнене серце.
І навіть сонце зімліле
йде і собі танцювати,
котяться відблиски білі
щастям від хати до хати.
Лиш підставляй душу спраглу
та загортайся у крила...
Вишня цвіте - як же гарно...
Вишня цвіте - диво...
Диво!

21.04.16

ми є поети нової доби
так говорило багато дебілів
та що тобі треба бери і роби
та ні йому треба всілякі баби́
та бабки та слава та інша хуйня
страшенно серйозні і жодного ня
ні краплі каваю чи хоч доброти...

ну що ж
із дебілів лишився лиш ти
всі інші давно повмирали в канавах
на ідіотських телеканалах
у барах порожніх у тихих могилах
і доля ота що тебе породила
тебе по-класичному тихо уб'є
оу є!

2016