Дід читає Ладу Лузіну.
Окуляри мінус п`ять.
Оточили сни - медузами...
А надшвидкісні гримлять.

У руці тремтить книженція,
Впав зачовганий ціпок.
Незбагненна екзистенція.
Шерх прижовклих сторінок...

А в Гребінці врівноважено
Пахнуть яблука, дими.
Наворожено всім важелям
Аж до ранньої зими.

Плинуть бабці - хто із пончиком,
Хто з онуком - по нужді.
Сперечаються вагончики...
Зір замилюють вожді.

Бульбашками вкрите около.
Цапи вийшли голяка:
Голосують знов за сокола,
Той шельмує світляка.

Щось намислили, радесенькі...
Так повірити кортить:
До розвою помалесеньку
Всіх веде шовкова нить.

Сонце сліпне над платформою.
На городі гарбузи.
Люд хизується: хто формою,
Хто нагодою - проси...


2015

Це все не важливо сьогодні, -
З ім’ям чи безіменний,
Важливо те, що насподі,
І ті, що стали легендою.
Важливо відкриті рани,
І біль, що ніяк не минає,
Важлива воїна мати,
Яка і досі чекає…
2015

Умліває вся планета,
торопіє білий світ.
Одягає еполети
карла Раші у похід.

Надоїли малороси,
надокучила Чечня.
У Америки під носом
починається різня.

Ублажає апетити,
мочить Сірію й Ігіл.
Чує Сербія бандита, –
викапенний гомофіл.

І заходять азіати
українцеві у тил.
Їм нема куди дівати
накопичений тротил.

Атакує цілі мирні
авіація кремля.
Жандармерія – на цирлі,
Кацапетіє Земля.

Заговіли канібали,
дегустатори лайна.
Олігарха й генерала
вигодовує війна.

Інвазія йде із Дону.
Новороси – у вогні.
На чолі армагедону
їде Путя на коні.

Доля іншої горили
не нагадує йому,
що і карлі у екзилі
є вже яма у Криму.

Перевтілюються звірі
бутафорії тюрми
і есбешнуті азіри
визирають із пітьми..

Миротворці із руїни
у масштабі України –
яничари – відгули.

І на мапі світу нині
соловіють у гордині
двоємислячі орли.

10.2015

Упряжка осені і літа
не поспішає за саньми,
та ранками уже помітна
поява пішої зими.

У позолоті крони клена
узори інею горять.
І сонне сонце п'є зелене
й багряне полум'я багать.

Перефарбована алея
очікує меча Арея
за визиваючу красу.

І сумно заглядає вітер
у очі бабиного літа,
готові на скупу сльозу.

10/2015

У пістрявому келиху змін
обертаються очі турбін.
Відключилися гальма, зроста
незбагненно складна простота.

Простота.
Проміжний результат не такий.
Віддаляється фініш - він чий?
Не до скарг і жалю: шашлики -
ось і все з відпочинку роки.

Шашлики.
А душевність проводить дуель
ледь не з зашмаргом вище плечей.
О, прискорюється карусель
все нових, все комфортних речей...

Вище плечей.


09.10.205

Всі пустелі не в нас. Всі пустелі холодні – навколо.
Їх пустельно-болотна волога втопила серця.
Не шукай тут живих, бо вони продалися мерцям –
тільки големи бродять із написом: "Істина гола".

Хоча в оці його тільки теплий світляк ледве же́вріє,
хоча в небі отруйні тумани і протоптахи,
хоча цей горизонт небогів до землі прихилив –
кожен голем надалі мандрує і вічністю жертвує.

І щоразу шляхи заплітаються важчими й вужчими.
Він повинен іти, хоча в юності хмари долав.
Його серце із каменю, шкіра – титановий сплав…
Він прямує собі до мети. Всі провини
відпущені.

2015

Цвіт папороті не є облуда –
Закоханим священний дар.
До тих приходить світла Муза,
Хто віддано на неї ждав.

Лелеками не стануть чорногузи,
А пива ріки не замінять джерела.
Втрачають всі таланти боягузи –
Мій любий геній вже без тягаря…

09.10.2015

Вітаю!
Ти мене позбувся!
Тепер і день і ніч вплітаю
У вільні шелести безумства.

Одвічна сила
Не скосила
Мене до тебе,
То й тепер
Я буду мила
Синьокрила
Над сивим подихом дерев!

Лечу…
Туман тут не завада –
Й сльозинка навіть не впаде.
Мій Київ!
Ти моя розрада
У щасті й горі
Попри все!

09.10.2015

Затрепетали ресницы,
Грустный, рассеянный взгляд.
Ярко идут выпускницы -
Время пришло улетать.

Выпорхнет с лёгкостью юность,
В вальсе отвесив поклон.
Чистая радость проснулась,
Свято хранима потом.

Пять лет прошло в универе,
Дивных и жёстких пять лет.
Каждый, взрослея, уверен -
Лучше студенчества нет.

Лето, июнь, восемнадцать -
День, когда вручен диплом.
Станем кружиться, смеяться
И вспоминать этот сон.

18 июня 2008 г. Среда.

У куточку душі, де дрімає закутавшись Бог
Ще нескоро світанок, ще темно, неначебто у
Материнському лоні: ніхто не запалить свічок
І не знає табу.

Де твій Бог поки спить, зачаївшись у мороці, без
Діадем світлових, не розбуджений ще у церквах
Твоїх мрій і думок, поки ще не поставлено хрест,
Не забито ще цвях.

Поки Бог твій не йде на паломництво в сірі піски,
Поки бачить у снах коси дів, на захованих під
Чорні крови тканин, поки меч не наточений і
Поки місяць не зблід.

Де твій Бог ще не вигнав себе пізнанням антитез
І де ділить на нуль, безкінечності лічить вві сні,
Не бажає пожертв, олтарів, ритуалів, аскез
І не терпить постів.

У куточку душі, де дрімає закутавшись Бог,
Ти його розбуди і себе розбудити зумій.
Він - ще первісний, з небом в очах і без тривог
І з думками про мир.

Він ще поки не знає смаку безнадійності, смут,
Як іржавіє дух, бо гартований гірше, ніж сталь.
Але знає одне - у куточку душі, саме тут
Починається рай.

В нашій країні триває війна.
А на війні – атеїстів нема!
Ті ж, хто хизується: «Ми – атеїсти!»,
лиш відпрацьовують гроші на «їсти»…

Грає на скрипочці вітер-маестро,
Осінь запрошує на карнавал.
І на душі так привітно і тепло
Від дивовижних звуків та барв.

Краплі дощу - намистинки прозорі
Падають-котяться десь у траву,
Сріблом виблискують там,наче зорі.
Красу відчуваю,а значить живу.

2015 р.

Це ті жінки, яких не долюбив,
В яких залишив скалкою провину,
З’являються раптово серед черг,
А ти стоїш і дивишся їм в спину.

І все пливе, - мовчанням серед шпальт,
І все стоїть, - питання і годинник,
Строкатість шаликів і різнобарв’я пальт,
І рук її підступне павутиння.

В руках – усе, відкрите, напоказ,
Рахунків незчисленне задзеркалля,
І всі твої, - за світло, воду й газ,
За неувагу і роки чекання.

І ось вона підходить до касира,
Виймає гроші, дивиться крізь скло,
І у відображенні раптово помічає
Усе твоє, що з нею вже було, -

Порожні ліжка й лабіринти слів,
І погляд в мить затемнює світлину.
Це ті жінки, яких не долюбив,
А ти стоїш і дивишся їм в спину.

Не корися сліпо нікому й ніколи
І не прогинайся ти ні перед ким.
Не маєш здоров"я,коли важко хворий,
Кидай виклик долі ти до боротьби.

Ти молися Богу,Він Всемилостивий,
І не посилає труднощів таких,
Яких би здолати не змогла людина,
Витримки й терпінню кожного з нас вчить.

Вмій перебороти падіння й невдачі
І не май же звички іншого судить,
Нехай твої очі з радості лиш плачуть,
Завжди вір у краще і до нього йди.

Вмій не існувати - повноцінно жити,
Радіти,любити,слухать спів птахів.
А за наполегливість дасть тобі Спаситель
Все,до чого прагнув,все,чого хотів.

2015 р.

Якби не жив я з іменинником в один і той же час,
Воістину годилося б спитать по-пастернаківськи:
«Панове, а яке тисячоліття сьогодні в нас?»
Не Калігула він і не Нерон...Не Іван Грозний...
Зо Сталіним в амбіціях є певна схожість ...
Не кругла дата, аби в єдиному пориві мільйони
(ті, що майже до ста відсотків його рейтинг підняли)
Захлиналися: «Vivat, президенте наш незамінимий!»
Можна було б просто шайбами в хокеї обійтись,
Які дозволили забити імениннику.
Але навіщо було із Каспію аж в Сирію
Ракетами крилатими салютувать?
Надивившись на дивні іменини ці,
Світ лише знизує плечима з острахом:
«А що ж то буде, як президентові краю,
Що ще нікому не вдалося обійняти розумом,
Сповниться шістдесят п’ять чи й сімдесят ?
Які ракети, відкіль і де салютуватимуть імениннику?»

Мандрівка на захід

Нині не певна чи їду додому
Рідне це місце, чи знов не моє
Сердце підказує тую дорогу
Де поруч із бідністю щирість живе

Гостинність та посмішка там без натуги
Проста зрозумілість всiх істин життя
І незалежно від чорної смуги
Ти світлі вмикаєш в собі почуття

Нужда, як та пані, що ходить по світу
Збирає останнє, лишає без сліз
Та щоб лихоліття разом пережити
Ти маєш підтримку посіяти скрізь

Не злість, як жалобу вбирати на себе
Не гордість, як саван, що тхне небуттям
А милість – прикрасу, яскраву, як небо
І прощення, як найцінніше шиття.

Ивано-Франковск, 2009

Львiвський вечiр

Не вулиці створили магію у місті
Не вулики будинків диво зберегли
То бачення моє та серця добра звістка
Перетворити попіл на живе змогли

Не вулицям зраділа хоч вони чудові
Не вікнами кав’ярень тішиться душа
То почуття в мені тендітні, щирі, нові
І жити хочеться… хоч смуток не лиша

Не вулиць давніх знову полонянка
Не вогник розпалив багаття у мені
То погляд! І від нього гине бранка
І безпорадна, мовчазна…не годна ніц…

Журюсь лише за тим, що доля лине
Минає днями стрімко все життя моє
І все ж цілую та ціную кожную хвилину
Так, дяка Богові за все що в мене є…

Тут на увазі мається не “шмото-одяг”
Не механізми “пристрої для спрощення буття”
Я дякую за промінь. Літо. Подих
За погляд ніжний. Шлях до забуття…

Не вулиці дають натхнення посміхатись
З колін вставати після болісного “Ні”
То виклик, від якого не сховатись
То виклик ЖИТИ, кинутий мені

Він прийнятий. Бій буде неодмінно
та я готова до випробувань лихих
Екзамен скласти намагаюсь навідмінно
Бо годі з мене помилок своїх-чужих.

Львов, 2011

З небом бронзовіючи під старість,
жив фантаст, що вигадав Соляріс –
без материків, без очерету,
в океан занурену, планету.

А на ній, хоч без материків,
все ж чекав під бурунами слів
штормовий розумний океан
побратимів інопланетян.

Світлові роки зоріли чудно
та фантаста вже чомусь не чутно…
Й вирішив Соляріс до знайомця
самому летіти. Ген до Сонця.

Наче крапля, кинута у вир,
він прямий тримав орієнтир,
поки втрапив край Сатурну у
пастку сил тяжіння гамівну.

Злива відстаней ставала градом.
Скрижанів Соляріс Енцеладом:
це ім’я – усе, на що з утоми
спромоглись розумні астрономи.

Тільки океан волає змін.
Гейзерами в небо рветься він,
вірячи, що друг його фантаст,
врешті, німоти зламає наст.

2015

ОСІННІЙ ТРИПТИХ

1

За вуаллю дощу
поховалися лики церков.
У повітрі повисло
непрошене тихе «Чекатиму».
Допиває земля
винограду розбавлену кров,
І калюжі загачено
яблунь
плодами
щокатими.
Саме зараз, у жовтні, кортітиме жити і йти
У такі не близькі – та, напевно, потрібні – світи…


2

О кленові багаття!
Я – ваш. Розумієте? Ваш.
Через вас і у небо холодне
тепліше дивитись.
Ще повернеться літо.
Ще буде блискучий реванш.
Ще згадає щасливі роки
почорніла вдовиця;
Під новий календар приміряючи зігнутий цвях,
Саме в нього, у жовтня, проситиме світла і свят…


3

Обережно: твердіший від каменя
може зректись.
І його не зупинять
ні бог, ні сполохані півні.
Потемніли ікони,
зносились натільні хрести;
Помарніло без сонця
принишкле у серці трипілля.
Саме жовтень розсудить: quo vadis, і з ким, і коли.
За серпанком дощу
знеяскравились ґрона калин…

Від землі до чистої блакиті,
Свіжістю осінньою налита,
Далина, безмежна і прозора,
Широчіє ніжно перед зором.
Мов зродилась влітку і розквітла
Восени прозорість оця світла, –
І стоїть довкола мене колом,
Ледь прогріта сонцем прохололим…
07.10.15

Додому...
з болю і тривог,
із безнадій і чаду...
Стоїть
у балаклаві Бог,
мовчить услід...
Позаду
криваві сходи на ланах,
нерваний крик - луною.
І перемир'я пелена,
зрешечена війною.

2015

ах эта Осень… снова у порога
из ниоткуда мчится в никуда
не надо слов, молчите, ради Бога
она лишь приложение к годам…
как седина, усталость… как улыбка
как вздохи… и как воздух среди трав
изменчиво, и впрочем - как ошибки…
где босиком… с настойчивостью вплавь…
и рвешь зубами плод ее поспевший!
ведь сладок день, дороже всех мастей
под занавесь сыграть успеть бы сэйшен --
неважно где и как, но лишь бы с ней…
2015.

Осінь!.. небо синє, Сонце ясно сяє!..
Біле павутиння Між беріз літає...

...Про кохання пишуть, В більшості, весною...
Я ж - у Осінь вийшла, Й стрілася з тобою!..

Очі загорілись!.. Серце запалало!..
Погляди зустрілись!.. Ну... і все пропало!...)))

Знаю... трохи пізно... Але ж - ще не вечір!
Тепла шаль барвиста Огортає плечі...

Я іду до ТЕБЕ! і душа радіє!..
Осінь!.. синє небо Золотом зоріє...
2015

твій мозок, ще досі не випитий часом,
сприймає світанок губами нейронів,
хоч темінь мінорить іще контрабасом
по вулицях міст і безлюдних перонів.

ще сходи німують підошвами вітру,
рахуючи кроки торішнього листя,
і жовта трава, упиваючись сидром,
зриває із себе прозоре намисто.

сьогодні ще буде, ще буде і завтра,
ще небо освітять віконні очиці,
і серцебиттям підгодована ватра
ще грітиме гордих, ще грітиме ницих.

Лягли жита у золоті покоси,
Останні маки тліють на межі...
Вже й павутиння заплелося в коси,
А ми з тобою стали, мов чужі...

І це тоді, коли вже холод в небі!..
Коли душі так хочеться тепла!..
... Мені здавалось - я жила для тебе!..
Тепер здається - зовсім не жила...

... Як сонячно!... погожий день надвОрі,
Мов храм святий - у позолоті сад!..
І, як печально в цю осінню пору
Шукати стежку, що веде назад...
2015

* * *

Дайте побути з осінню наодинці.
З вами щодня я, а з нею... Отож. Ідіть собі.
Любить/не любить – це вже окремий диспут.
Я – до нестями. Й тут недоречні диспути.

Дайте побути з осінню наодинці!
Грудень-зануда поки не народився,
листя в траві зеленій – то скалки сонця.
Дайте побути з осінню, майте совість.

Я й помолюсь їй, і піднесу їй келих,
я притулю до губ
горобини кетяг.
Краще я – сам. Залишіться, шановні, осторонь.
Дайте побути
в обіймах
п’янкої
осені...

Бачу колони вкляклі онуків,
гріб на лафеті, огира круп.
Вітер мені не навіює звуків
строю заплаканих жалісних труб.
Бачу в регалії убраний труп:
в засвіти слідує зоряний Жуков.

Воїн, оруда чия здолала
вражі мечем, їх тупіш упень,
блиском маневру дух Ганнібала
волзького лишивши для епопей.
Глухо дожив, як спіткала опала,
як Велізарій або Помпей.

Скільки пролив у землі чужинній
крови своїх він! Що ж, горював?
Кликав котрого на одрі, в цивільній
білій постелі? Ба, німував.
Що він їм скаже у тиші могильній
кіл підземельних? "Я воював".

Правому ділу Жуков десниці
не докладе тепер у бою.
Спи! У історії стане полиці
споминам тих, хто у пішім строю
сміло ходив на сусідні столиці,
боячись кроку зайве в свою.

Маршале! Візьме ненатла Лета
кілько цих слів і твої прахорі.
Кажучи вголос – мізерна лепта
ця за рятунок у праведній прі.
Бий, барабане, і, маршова флейто,
нумо висвистуй, як ті снігурі.

Щастя жіноче - це коли легко на серці,
Діти здорові,кохає тебе чоловік,
А в домі злагода,завжди добро там ведеться,
Ніколи-ніколи літам не ведеш своїм лік.

Якщо в п"ятдесят почуваєшся так,як у двадцять,
Коли із донькою вас сестрами зможуть назвать,
Дружнє,надійне плече є кому підставлять.
Оце й воно є,справжнє жіночеє щастя.

2015 р.

Курли,курли,курли,курли,курли...
Кидають клич прощальний журавлі
Рідному краю,тій святій землі,
Де їхні гнізда,де вони зросли.

Не хочеться так покидати дім
І луг,і поле,річку та озерце,
За ними плаче-тужить їхнє серце,
Летіти треба все ж у вирій їм.

Хоч не звивають гнізд на чужині,
Там не з"являються у них малі пташата,
Їм би лиш до весни перечекати,
Щоб знов прилинути до рідної землі.

Птахи долають довгий-довгий шлях,
Хоча в дорозі їх немало гине.
Та знають,що чекає Батьківщина,
Летять додому з радістю в серцях.

В людей же все виходить навпаки,
Шукають кращого життя десь за кордоном.
А чи сумують,як птахи за домом,
Чи вміють,як вони свій край любить?

2015 р.

Бережи мене, чуєш, попри все бережи,
де б не був і в які б ти не ринув дороги,
не руйнуючи даль від межі до межі,
помолись ти за мене тамтешньому Богу,
розкажи, що де я, небо падає ниць
і чорничним смерканням лякає будинки,
що зірок збляклий відблиск торкає зіниць,
оминаючи безліч поштамтів і ринків.
Скільки літ світових, скільки літер і нот
не пройшло б поміж тим, як зануришся в коси,
бережи мене, чуєш, бо я - весь народ,
що з піснями у серці викохує роси.

2015

Це улюблена гра -
«Головний патріот»,
У якій переможець
«Уграє» країну.
Не одразу помітно,
А тег «ідіот»
Ідеально римується
З тегом «руїна».
Передвиборний спіч -
Над зеленим сукном
Карти пурхають, мічені
Жовтим та синім.
А за вікнами – ніч,
І народ перед сном
Споживає отруту
Що зветься «новини».
Ця спаскуджена гра -
Не моя. Не гравець,
Не букмекер, хоч мушу
Тинятись між ними.
Подивлюся на жадібну
Стрижку овець,
І удвох з Діогеном -
Шукаю Людину.

Я перестала підганяти час,
Нікуди не лечу, не поспішаю...
І світ відкрився безліччю прикрас,
Мов двері прочинилися до Раю!..

І так спокійно стало на душі,
Коли нічого зайвого не треба...
Моя порада - Люди!.. не спішіть!..
Цінуйте те, що вам дарує небо!..

Любіть, мов перший і останній раз!
Радійте сонцю, і дощу, і квітам!..
... Я перестала підганяти час,
І тільки зараз починаю жити!..
2015

Торкнулась осінь берегів ріки
ЧарІвним пензлем з фарбами густими...
Пливуть на хвилях вдаль мої роки,
Я ж не встигаю й подумки за ними...

Короткі дні у довгому житті,
І кожна мить тонка, мов павутиння...
Пливуть листки, мов зорі золоті...
Чи то пливе печаль моя осіння?..
2015

Вже ліси золоті-
Дорогі декорації драми...
..............................
Нам з тобою летіть
На вітрах над нічними ярами,

В наш осінній політ...
І такого в тебе вже не буде...
І бажання тремтить,
Мов живіт в екзальтації блуду...

Ми- пілоти удвох-
Терпим креш у останнім польоті...
Пить жадання дівок-
Це тобі не" зашорені" тьоті-

Запалися жаги
Розіп"ято-дівочого тіла,
Від цнотливих огид
До солодкого слова "грішила"!..

Ми в польоті одні
Всі відтінки кохання пізнАєм.
Я тобі, ти мені
Зміни всіх відчуттів докладаєм,

Про заплющеність віч,
Про здригання оголене тіла,
Як смарагдова ніч
В центрифузі екстазу крутила,

Мов летіла душа
Макрокосмом по тілу до низу...
Як звільнялась від шат
Ти, в себе відкриваючи візу

Для польоту мого
У світи, де мистецьки сприймала
Мій Небесний Фагот...
Чималий... Та тобі усе мало...
...............................
Час невпинно тече,
Нас штовхаючи в прірву ласкаво...
Ранок очі пече,
Мов долоні заварена кава.

Ми з випробувань тих
На глісаду виходим додому...
По стежках золотих...
Потаємного... Аеродрому...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115100600996

Не босі ноги,
бо – осінь трохи.
А осінь, знаєте, -
на сон чомусь «свербить».
А тут подія –
немов олія…
Хоч що там варите,
а шкварка вже шкварчить.

Забуто тости,
бо гасла просто
так несподівано
підкреслено - «Є-є!»
- Вчорашню муху
(за груповуху)
комар омріяно
за себе заміж зве.

Ой що то за шум учинився?
То комарик та й на мусі оженився.


06.10.2015

Коли він чекає її,
Завше їй скаже,
Повторить знову й знову:
«Яка ж бо вона божественна!»

Коли буревій любить хмаринку,
Завше їй каже,
Повторює знову й знову:
«Яка ж бо тендітна ти...
Така ж бо на подив ніжна!»

І тільки я мовчу од надміру любові...

Коли ґедзь любить муху,
Завше їй каже,
Повторює знову й знову:
«З-поміж усіх ти найкрасивша!»

Коли слон кохає слониху,
Завше їй каже,
Повторює знову й знову:
«Ходи ж бо до мене, кохана!»

І тільки я мовчу од надміру любові...

Коли янгол коха янгелівну,
Завше їй каже,
Повторює знову й знову:
«Яка ж бо ти справді красуня!»

Коли апостроф любить крапку,
Завше їй каже,
Повторює знову й знову:
«Ніщо я перед тобою!»

І тільки я мовчу од надміру любові...
---------------------------------------------------------------------------
Йосі Банай (1932-2006) – ізраїльський актор, співак. Лауреат Премії Ізраїлю.

за квадратом квадрату
квадрати бруку
липень лип позлипався
у липовім вальсі
маргінали по бруку
рука у руку
за вікном моїм
вперто розрісся
ігдрасіль
пролинають хмаринок лини
над ігдрасілем
і панянок швабри
пролинають по друку
ну які цервікальні підцвілі
консонанси
декаданси від стансів
данс макабру докука
спам сполук і сполучень
прескриптів і скрипторів
писк поетів що несуть
поетизну гнилу
задовбали давно ці
збивання із ритму
піснеспіви про смерть
олігархів війну
линуть думи мов швабри
квадратами бруку
липне лип і поетів
що рука у руку
не несімо о людство
давке безнадійне
данс макабру кобра
те що тлінне
відійде!

Приховаюсь у осіннім листі,
Заховаюсь у роси краплині,
Я сховаюсь від усього міста
І думками до зірок полину.
Обійматимуся з небозорем,
Цілуватиму я місяць ясний,
І на згадку зорі подарують
Спогади чарівні зорещасні.
Тихо стану на кленове листя
І жаринку - неба подарунок
Понесу я усвоє помістя:
Для свічада - ночі візерунок...

На лист осінній,ще подекуди зелений
Впали сніжинки перші,мов метелики.
Чомусь так сумно на душі у мене,
Шкодую за теплом,що вже не вернеться.

Прийде зима з вітрами-вітровіями,
Із віхолами,сніжними заметами,
Та буду все ж про весну-красну мріяти
Із килимом квітковим,соловейка трелями.

А серденько моє й пори зимової
Не впустить зла,байдужості та холоду,
Зігріюсь ніжністю та щирістю,любов"ю я,
Що випромінюють очі твої так молодо.

2014 р.

Блакитні волошки і маки багряні,
Ромашки біленькі,дзвіночки бузкові,
Ще й колосочки тугі,золотаві
Вплелися в яскравий вінок обжинковий.

Врожай уже зібрано.Будемо з хлібом.
Вродили на славу жита й пшениці.
Ми - хлібороби із прадіда-діда,
То ж знаємо ціну цій праці важкій.

А в короваї з нового врожаю -
Тепло літнього сонця та свіжість вітрів,
І присмак солоний,мов піт трударів.
Їм,як і хлібу святому вклоняюсь.

2015 р.

Місячне сяйво
тче для осені килим —
срібно-росяно.

Росяно-срібно
манить досвіток мене —
я ж закохана.

(6 жовтня 2015)

Я просила у млу не впасти.
Перспектива була - на пік.
Ми відкинули всі баласти.
Залишився мій сердолік.

Вже були нічні перельоти,
Крила мали міцний каркас...
Ти ладнав щось уп`яте... всоте...
Чийсь гамак від каміння спас.

Тут за прихисток просять зелень,
І дрібніші, чужі слова.
Їхній млин чудернацько меле,
Ось робота для нас нова.

Ми у птиць відрізаєм крила.
Сотня чучел - є суп і хліб...
Тут не сходить сяйне Ярило.
Ти від лампи за рік осліп.

Я шептала: гора - ліворуч,
Ти повірив у рій... компас.
У печеру несеш знадвору
Тушки тих, хто упав на раз...

Сердолік я кладу на серце -
І злинаю у віщий сон.
Знову рідне село-кубельце,
Стіл дубовий на сто персон.


2015

- а в ній щось є, - шепоче листя, -
диви… диви, яка хода! --
і простилається намистом...
і б'є ключем у слід вода…
і оживає колір мертвий…
і хтось у стрій призве сім нот!
і видий стан простане твердо
лицем гравюр і позолот...
2015.

**********
1.Не грім гримить вже майже рік без перестану,
Не блискавка палить над головою.
Це Україна виривається з капкану,
З капкану, що зветься війною.
2.Стікає кров’ю бідна ненька,
Тримається з останніх сил.
Кричить від болі, куля рве серденько,
Ніхто їй не прикриє тил.
3.Європа й Америка на нашому боці,
Як жаль що це тільки в словах.
Тільки й говорять на кожному кроці,
А українці гинуть в боях.
4.Тисячі уже померлих українців,
Десятки тисяч ранених лежать.
Чому ж не покарають цих злочинців?
Через яких ми змушені страждать.
5.Та ми ж українці, не якесь там бидло,
Не має часу, щоб жалітись і страждати.
Під ковпаком Росії жити вже набридло,
Нам треба Україну захищати.



31.08.2014р

Намазую ніч на медову скоринку місяця,
легка, невагома, у кріслі м'яких кипарисів.
Акваріум неба – і зоряні риби світяться
чужими світами, висріблюють осені риси.

Мережу на ли́сті (ще жовтень його не знівечив)
жоржини й ожину, стихійні орнаменти моря.
Повітря хрумке, як забуте у сумці печиво.
Мов рись, нашорошена тиша чатує на морок.

Туманна ріка, витікаючи з інших вимірів,
покірно, як пес, лиже руки. На правому боці –
три пта́хи в моєму шатрі, ще одна – розмірено
видзьобує з темені визрілу ягоду сонця.

2015

Д Р О Г О Б И Ч

„Трохи є”, – відповідають місцеві мешканці
на запитання про відстань до церкви Юрія.
Місто, яке спонукає вештатись, вештатись...
Дорогоцінні миті
у Часу
чи відвоюю я?

Не за хмарами – жовтень:
гречку, а, може, й ратиці
роздаватимуть людям,
як додатковий стимул.
Та плювати б на ті вибОри
з високої ратуші!
(На яку охоронці тверезі
чомусь не пустили).

П’ятдесять „Карпатської”.
Бо попередні двіста
вже всотались у кров
і трансформувались у вірші.
Старовинні маєтки,
з осудом не дивіться:
я зазвичай – борець за тверезість
(найпередовіший);
це лиш зараз,
натхнений музикою,
застиглою в дереві,
я дозволив собі пообідати
не без змія...

І, відчувши себе –
ризикну сказати –
напівбандерою,
водночас і з марксистами
шукаю
порозуміння.

2015 р.

Закликає бабця - сива, голосиста:
"Ви купіть у мене низочку намиста!
Ось ще сумка ціла, блискавки робочі.
Небагато, дітки... Лиш троячку хочу".

Не спинився дядько, підлітки - повз неї.
А багата осінь б`є у мідні реї...
Сипле обіцянки, листя - серед бруду.
Я згубила гудзик, це ж знайомство буде.

Всюди - маслючками - виросли хатинки:
Тимчасові, різні.
Тисни на пружинки...
Все отут незмінне, все пливке, вагоме.
На одну принцесу - три мільйони гномів.

- Гордо за сьогодні, прикро за учора... -
Каже вибивайло край кафе "Комора".
Є у нього привід, вистачає втіхи.
Задарма годують бідолах без стріхи.
Тельбухи, капуста, хліб, компот солодкий.
Дід край сміттєбака лом збира - на водку.

Всепроникне Щастя.
Злото, цезій, стронцій.
Всевидющий Боже, дай ще мирних опцій.
Якось ми до тями прийдемо - по листю...
Хай в живих солдатів будуть руки чисті.


2015

я п’ю і п’ю твою холодну воду
дощів і водопадів і озер
а осені химерний костюмер
міняє щодоби на колір моду
я ще так щедро роздаю тепло
я ще так сонячно сміюся над собою
не зберігаю сили для двобою
і не ховаю тіла у кубло…
я ще засну… вже дзвін далекий б’є…
моя любов остуди захотіла…
осиротілу душу обів’є
вогонь мого палаючого тіла…

Щороку в день цей дивна осінь
тобі під ноги знову простила
багрянцем вкриті з листя коси ,
дарує кольорів дива.

Тихенько так, неначе боса,
навшпиньках вийшла із воріт,
в твоє життя прокралась осінь,
в скарбницю додаючи літ.

Та не сумуй – зима твоя далеко,
а літо бабине порадує теплом,
онуків нам ще принесуть лелеки
й покажеш їм ти батькове село.

Нехай твої посивіли вже скроні
і став не раз ти гарним дідусем –
твоє серденько , наче на кордоні,
далеку юність й досі стереже.

Ти не сумуй, що вже настала осінь,
у кожної пори є і свої плюси:
рука за руку ми з тобою й досі
берем любов з осінньої краси.

03.10.2015

Темновишневі гарні черевички
Подарувало літечко зозулі,
Вона зраділа їм,але не взула,
Поклала між зеленої травички.

Ними милуються усі,хто тут буває,
І птаха нахвалитися не може.
А квіти ці вмиває теплий дощик,
Втирає сонце рушником яскравим.

2015 р.