Світанок радіє хмарами, співає осяйний блиск...
Граційно іде бруківкою чарівна принцеса-міс,
А сонечко ніжиться-тулиться до премагічних кіс...
Легенда. Казкова. Марево. Царівна. Богиня. Писк!

Забуду буденне - плинності, стріла ж бо Амура б'є!
Не буде законам чинності, допоки кохання є!
Вона всепідкорна в справжності перлинок очей-намист.
Не можна, щоби не проснувся до версиписання хист.
2011

Неба крапля, золото-водиця,
Сонця келих... чистота і блиск...
Очі - космос, коси водоспадом...
Роси свіжі, зорепадний мис.

Диво справжнє! Неозора мрія!
Снився сон... і так раптово зник.
Я знайшов Тебе одного разу...
І шукати буду цілий вік.
2011

Слався предвічно, земле! Славтесь сини і доні!
Славен народ з прадіда царствує, як на троні!
Хори, співайте ставно, тенором, а чи басом?
Славтесь святі герої!
Слався, гарматне м'ясо!

- Ворог!
- В полон не брати!
- Нищить осиний вулик!
- Вигризти перемогу!
- Ми не здамося!
- Ми...
- Ми підемо на конях!
- Що нам залізні кулі?!
Гасло держави здавна, магму гасить людьми.

- Воля, вона ж, як мати...
- Волю в нас не забрати!
- Нас не здолать нікому!
- В серці вогонь не вщух!
- Ми захищати будем Землю від окупанта!
- Нам не зламати духу!
Тільки й те є, що дух.

Слався предвічно, земле! Славтесь сини і доні!
Славен народ з прадіда царствує, як на троні!
Слава самопожертві: смертю бить смертні врата!
Слава безсмертним воям!
Слава мільйонним втратам!
2011

І ніколи не струться скрижалі,
Наша пам'ять - навіки жива!
І в які б не заносило далі,
Пам'ятаємо, земле, жнива

Тих смертей, що їх сотні і сотні,
Тих життів, що за нас полягли.
Тих бажань, які були на сході...
Й не діждали своєї весни…

Тих смертей, що їх тисячі тисяч,
Аж устелена ними рілля…
Тих жертов, що піднялися вище,
Дим яких не хоронить земля.

І ніщо, кожен крок не закуто!
Ви - герої, хоч доля сумна.
І ніхто вже не буде забутий,
Аж допоки не прийде війна.
2010

А фортеця ставна височить...
І на вежі, люба, ми ще двоє...
Я беззбройний, голіруч іду
Забирати воїнову зброю.

Ех, ви, мури, що навік впадуть...
Стріли, списи, піки і... надія -
Ворог дав зі сміхом арсенал,
Але зброя у руках не діє...

Де це знано? І хіба бува?
Як фортечні втримати висоти?
Битися в трояндовім саду...
І не мати сили побороти...
2011

Намалюй мені усмішку,
добротою уквітчане золото,
Намалюй мені соняхи
і безмежністю сповнену синь,
Намалюй мені озеро,
де кохання сіятиме човником,
Бо немає й між зорями
яскравішої в світі краси...

Намалюй мені затишок
і доверши його оченятами,
Намалюй мені загадку,
що й премудрі її не збагнуть,
Намалюй свою радісність,
і,
кохана,
не прошу багато я:
Просто
будь.
Просто
будь.
Просто
будь.
2012

Когось дороги ведуть до Рима. А хтось – у вирви сирих горбів.
Ідеш, дірявих бронежилетів латаючи невагомість.
Тож хто мене захистить, коли я тепер не живу у тобі?
Коли у моє нутро вповзає чужа вогнева свідомість?

Мінливе місто смердить смертями, руйнуючи твій Колізей.
Невже це безсмертя: втрачати все, у що відчайдушно вірив?
Метелики, Божі діти, мутують, урісши в живих людей.
Куди ж їм іще подітись, коли навколо суцільні діри?

А люди риють окопи. Мінують весни - для селфі у повний зріст.
Засвідчать свою земну присутність ворожим кодом мутацій.
Перевертень-пілігрим - в утробах великих спадкових міст.
У сумнівах. У мені. Клітинно благаю тебе: «Зостанься».
2015

Коли міняю стелю на пустелю
і орані поля на цілину,
сідаю у веселу каруселю
і їду у далеку далину.

А як нема, то я її малюю
за обріями синіх берегів.
Лечу туди, де може й заночую –
у вирії омріяних птахів.

Лечу один, як у житті буває,
коли воно минає уві сні,
бо кращої пташиночки немає,
аніж ота, що є удалині.

Я й наяву до неї ще полину.
Обніму, як єдину, а тоді
збудуємо на двох одну хатину
на острові нетанучих надій.

Поринемо у небо очі в очі
і наодинці з місяцем на ти
безмовно розмовляючи до ночі,
упадемо у зоряні світи.

І будемо напевне раювати
подалі од існуючих людей.
Усе реально. Тільки де узяти
палітру ще не висохлих ідей?

................................................
Коли міняю мрію на постелю,
лечу у свій забутий закуток,
де пасіка чекає і садок...
І намалюю інші акварелі.
Гуаші поміняю на пастелі...
На те і воля
               на один ковток.

                              06.2015

Невтомне сонце припинило біг,
Поклало промені у теплі люльки.
Рудий котяра на траву приліг,
Бідаку,певно, утомили гульки.
У небі квіти вечір посадив,
Лишив для ночі таємничі знаки.
Картина Бога - просто диво з див:
На небосхилі розцвітають маки.

Чоловіки!Своїх жінок кохайте,
І говоріть їм лагідні слова,
Шануйте ви обраниць,поважайте,
Будуть вони обожнювати вас.

Кажіть їм,що вони - найкращі
Та найвродливіші,а ще - єдині в світі.
Мов дивна музика слова сприймуться ваші
І зацвітуть у серці щастя квіти.

Бо жінка створена Всевишнім для любові
Та ніжності й добра на всі віки,
Заради милого на все вона готова.
Не забувайте ви про це,чоловіки.


2004 р.

Зміна курсу валют –
Тут!
Зміна курсу людей –
Там!
Наче десь висить
Вивіска:
"Смерть.
Недорого.
Продам."

2015

Кружля кульбабки білий-білий пух,
Квітує в полі молодеє жито.
Це в капелюсі синім тепле літо
Вже вкорте робить традиційний круг.

І запах свіжоскошеного сіна
Стоїть,здається над усеньким світом,
По росяних стежках згори в долину
Йде у вінку ромашковому літо.

Чую:про щось шепочуться берізка з кленом,
Так ваблять зір духмяні ніжні квіти,
Та й думаю,що вже життєве літо
Підкралось непомітно і до мене.

1997 р.

А за вікном рахує місяць на дереві каштани,
Й малює в небі свій каштан зірок:
Молочний шлях і сяйва полум"яні,
Зіркові грона, мов каштановий листок.

Каштанчики, наче малі планети,
Можливо там зародиться життя,
І промайне у небі на кометі,
Той, зто наспівує мелодію буття.

Упав каштанчик:покотився в трави,
І з неба зірка полетіла вмить,
І милувався місяць як в отаві,
Поруч з каштаном зіронька блищить...

Чекатиму тебе, немов Христа,
До подиху останнього, до скону.
Хоч вже позаду води Рубікону
І попіл від останнього моста, -

Суцвіттям снів мене не відпускай!
Мов у Путивлі я на заборолі.
На тихі води щоб, на ясні зорі
Ти повернувся у веселий край, -

Хай пронесуться мимо стріли, кулі!
Я буду ждати звістки день у день.
І на Ітаці ткати гобелен.
І плакати тихенько, щоб не чули.

12. 05. 2011

Вже не квітнути місяцю повнею,
Не повзти більше зміям між травами.
Я пройшла крізь вогонь та полум’я,
Щоб дізнатись, що щастя – марево.

Обірвалися дні намистами.
Я вернулася з битви останньої.
А тебе проводжають тризною
Й зорі плачуть в степу над курганами.

22.10.2009

Якби душа не знала
Не любила би нікого
Якби я не кричала
Ось так лишилася з тобою
Якщо такий турнір, то я не краща боса
Я наче гіркий мед
Й чесала собі коси
Неначе уві сні
Пливла за течією
І наче у пітьмі
Не раз була своєю
Якийсь прадавній страх
Охоплює і кличе
Не хочеться отак
Замкнути і закрити
І не впустити сни
І не закритти очі
Я бачила пітьму
І більше вже не хочу…

@ Дівчур Христина 2015 р

Так плинність часу всихається на вік
І я б пішла з тобою – та ти лишень поклич
Та то не та погада і був лише прилив
І якби не негода – то вітер би все змив
Короткочасні втечі не врятували хіть
І наші колотнечі розпалюють мов мідь
Я плавлся з тобо і все одно тону
Не відпуска хлвоя і вся уже горю
А починалось мило – і квіти, все було
Чому так похитливо- так сталось й понесло
Неначе мови гомін, неначе стаї клич
Так голосно й сміливо -скрізь тисячі облич
А я боюся ночі – вона все забере
І я більш не захочу – і відпущу тебе

@ Дівчур Христина 2015 р

Всміхнулась доля врешті і мені,
Радіймо всі кому на скільки вдасться.
Ще є земля що ми живем на ній,
Ще родиться на ній маленьке щастя.

І я лиш тільки дякую за те,
Що ще на світі хочеться творити.
Маленьке щастя – хай воно росте,
Йому на цьому світі довго жити.

Хай тішить нас оця жива краса,
Немов весняна квітка пелюстками.
Ці ясні очі , наче небеса,
Що сховані тепер за пелюшками.

Життя лиш щастям пишне і п’янке,
Лелій це своє щастя моя доне.
І щоб воно завжди було таке,
Таке безмежне і таке бездонне.

2014р.

Бродило літо в скошеній траві,
Гули джмелині серенади...
Сріблили роси кучері землі,
Пірнала спека у левади...
Малиново-ожинові уста...
Квітчались гронами кохання...
В жасминових розплющених очах
Застигли радість і страждання....
О, літні дні! Із лепетом цикад...
Та млосним ароматом тиші...
Омана се...бо відгуки гармат
Затьмарили красу...Облиште...
Радіти сонячно-ясним словам...
І посміхатись...барвам літа.
Зітхає, зморений вогнем, туман...
Надія й розпач...серед жита...

2015 р.

Мала,
ми обоє на рік поближчали.
(Кохання -
єдина річ,
що дорожчає сплавами.)
Ходити без срібла та й із -
чи личить нам,
Коли і сьогодні в серці знаходимо барви ми

Веселки,
жаги,
краси від іскристого:
"НАВІКИ УДВОХ",
"НАЗАВШ",
чим
кохання
прославимо...
Підношу на руки...
цілунком пишемо:

КОХАННЯ -
ЄДИНА РІЧ,
ЩО ДОРОЖЧАЄ СПЛАВАМИ.
2012

Ніч голосила , плакав день
В обіймах зливи літо
Занурився у думу степ
Ми розмовляли тихо

І світло включене мовчить
Втомилось майоріти
Чомусь твій голос знов хрипить
Приходить час терпіти

Даремно грім лякав грозу
Ламав деревам віти
Усім хто накликав біду
Клянуть вже власні діти

Посіяні зійшли ростки
Негода їх не тішить
Ідем тунелем до мети
Надать їм віри вірить

Зніс ворогові роги смерч
Бадяжиться мов брага
Застрягла в гогрлі суміш перць
Їм мелена рос - правда

Їх поводир овець кумир
Вже штопає шкарпетки
Ведмедик дуля - підхалим
Став колорадом секти

Нам не відомо скільки ще
Посіє маків кривда
Одне ми знаєм - хто він є ...
Кого накриє кара

Ми боремося в боротьбі
Над нами сходить сонце
Ми всі родина у душі
Нам не під стать потворне.
2015р.

Небо - краса,
невід'ємна від серця,
незбагнена,
Небо -
домівка для духу й престол Бога Вишнього...
Денне,
ранкове,
вечірнє
і...
сповнене чарами...
Хмарами,
маревом,
заревом,
краплями чистими...

Небо - величне,
далеке і близьке для кожного:
Небо і серце
з давен оспівали
безмежністю.
Славнями всепіднесними і
діями гожими
Небо,
красиве і щире,
хай в серці оселиться.
2012

Доторкнись душою , серцем приголуб
Заіскри солодкою ніжністю спокус
Полони назавжди поцілунком губ
Будь в мені відвертою сповіддю розлук

Ляж туманом сивим на мої сліди
Запозич у молодості чародійні сни
Все вдихни до краю , страви засмачи
І побач відродження талої води

Як вона стікає із гірських вершин
Поспішає , котиться венами рівнин
Як від мене гонить хід сумних годин
Хоче буть з тобою вічністю хвилин

Тих що незабутні , тих що головні
Що в житті бувають з тисячі одні
Не вагайся , чуєш , я давно в тобі
Піснею лунаю в музиці струні.
2015р.

А найперше чистилище - це земне,
А найважча дорога - дорога праведна,
І існує краса, яка не мине,
Хоч кусає її по початку згаданий.

А найбільша сльоза, та, яку проллєш,
Як зашкалює жаль, чи без міри весело...
А найперша любов - це любов без меж,
І немає у ній низькоти тілесного.
2012

Перехресна рима
Хрестиком незримим
Вишиває долю чорним у рядок.
А поміж рядочків – віють снігом зими.
А мені б квітучий бачити садок.
Щоб у ньому Доля
Колисала Волю.
Щоб у ньому стежка проганяла страх.
І ніякі болі,
І ніякі ролі –
А лише чекання лагідна пора.

30 червня 2015

Сонце в кроні кальвілю заграло.
Ноти мацав проміння смичок.
Вже вчувалося срібло хоралу,
І душа подала голосок.

Стовбур теж зазвучав – обертони –
Виривались на волю – фагот!
Одяглася в симфонію крона –
Кожна гілочка прагнула нот.

Достигали дочасно кальвілі.
Сонце гнало від обріїв сон,
Опадали октави незрілі
В сутінковий м’який баритон…

30 червня 2015

Я не мамоні, а Богу молився.
У самоті, у чаду суєти
що тільки грішнику ніччю не сниться,
поки несе його в інші світи?

Не у пустелі великій, гарячій
душу мою гартував херувим.
Я опинився у храмі, неначе
маю покаятись бестіям злим.

Як у кіно із дешевого мила,
Зала сіяє, накриті столи.
Інтелігентно начищені рила,
наче не п'яні, як завше були.

І ради цього надутого лиску
посереди́ні неначе і я.
Будуть судити по чорному списку
книги неписаного житія.

Зирять на мене і косо, і криво
ситі й нена́ситні люди-жлоби.
Мало одного на юрмище хтиве.
Хоч би і двоє – тріщали б чуби.

Той наміряється різати руку,
інший ціляє у серце моє.
Рило нахабне виймає шаблюку,
а нахабніше – кайдани кує.

Люта містерія хижого кодла.
Деякі пики знайомі мені.
Ця інквізиція Савонароли
чимось нагадує нинішні дні.

Путі і жирі – ще ті ненажери.
Злобні вампіри жадають крові.

.....................................................
Раптом у зал відчиняються двері
і – на порозі мої візаві.

Я ще повірити цьому не можу –
чудом являється дивний дует:
он усміхається ніби Серьожа,
а із гітарою – наче поет.

Поряд зі мною сідають до столу,
залу гадючу очима їдять.
В пики нахабної черево голе,
роги і ратиці з ляку тремтять.

– Ну, шалапути, злодії, горили, –
мовить суворо колишній Жеглов, –
може, із вас я мотатиму жили,
може у вас я пускатиму кров?

Що за претензії, ей, супермени?
І припечатав на стіл пістолет.
– Хто проти нього, давай, проти мене.
Де там диявол? Іду тет–а–тет.

І... опустіла містерії зала.
І усміхнувся Єсенін мені.
Це неймовірно, і цього немало,
поки Висоцький іще на коні.

І задзвеніла високо гітара.
Він семиструнну акордами рвав.
І українською з нею на пару
пісню про клена Єсенін співав.

Голос тонесенький, як у дитини.
Я пам’ятаю, він був ягоза.
Забороняли його люди-свині.
І покотилась у мене сльоза.

Він обійняв мене. Теж – зі сльозою.
Ось воно наше родинне життя.
Наче мій син повернувся із бою.
Він же давно мені – юне дитя.

І як буває у добрій родині,
тихо повідав мені сам-на-сам:
– Злодій повісив мене на бантині.
Не довіряй самозваним братам.

І приєднався до наших секретів
той, що і перший, і другий, і третій,
поки співав про війну і бої:
– Знаєте, був я і битий,і тертий,
тільки не я винуватий у смерті.
Я не помер. Мене вбили свої.

І помахавши прощально рукою,
разом пішли у небесний вокзал,
не зачиняючи хід за собою,
поки сугестії виметуть зал.

Дивно, що ми говорили на рівних
і не було ні вини, ні проклять
за анексовану берега п’ядь.
Тільки і мови:
               – Ідемо до прірви.
Не забувай. І прости за невірних,
адже не відають ще, що творять.

..........................................................
Я просинаюся. Мокра подушка.
Отже, буває таке уночі.
Бозя громами везе калачі,
зирить сова, нашорошивши вушка.
На підвіконні – «жегловская пушка»,
а за вікном пугачі і сичі.

Літечко друге уже проминає,
поки на сході війна не вщухає.
Сонце ще сходить і мріє блакить.

Як же простити губителя раю?
Я не прощаю. Хай Бозя прощає,
тих кого Бог ні за що не простить.

                              06.2015

Пташечку ти мій,
через ліс веди мене
подалі від сліз.

Через тихий спів
пересій мої жалі,
ти, пташечку мій.

(30 червня 2015)

Яблуками пахне - серпень на порозі,
А моє кохання - в далекій дорозі.
А,може,кохання за мене забуло?
Може його в мене і зовсім не було?

Ні,було кохання,солодкі цілунки,
Завмирало серце від п"янкого трунку.
Яблука достигли.В серце стука осінь.
А моє кохання десь блукає й досі.

1991 р.

Гладеньким не буває шлях життєвий,
Трапляються вибої й колючки.
Та пам"ятаймо лиш одне:нам треба
Гідно прожить відміряні роки.

Щоб не образити нікого ненароком,
Любити ближнього,завжди добро творить,
Душу не ранити щоб необачним словом,
Прощати і тобі Господь простить.

Вірити в Бога і Його просити,
Щоб відпустив усі наші гріхи,
Лише по правді намагатись жити
І нині й завтра,на вічні віки!

2011 р.

Бриніла музика в саду
Гірким неперебутним горем.
І зимно, й гостро пахли морем
З тарелі устриці в льоду.

Він проказав:«Я вірний друг!».
Торкнувся сукні – злегка, рвійно…
Ніяк не схожі на обійми
Ці дотикання звабних рук.

Так гладять кішку чи орля,
Так споглядають вольтижерку...
Лиш усміх ув очах примерклих,
Лиш вій рудава перія.

Тужливих скрипок голоси
Течуть за пасмами туману:
"Безхмар"я в неба попроси -
Уперше ти сама з коханим».

2010


Вечером

Звенела музыка в саду
Таким невыразимым горем.
Свежо и остро пахли морем
На блюде устрицы во льду.

Он мне сказал: "Я верный друг!"
И моего коснулся платья.
Как не похожи на объятья
Прикосновенья этих рук.

Так гладят кошек или птиц,
Так на наездниц смотрят стройных…
Лишь смех в глазах его спокойных
Под легким золотом ресниц.

А скорбных скрипок голоса
Поют за стелющимся дымом:
"Благослови же небеса -
Ты первый раз одна с любимым".

Анна Ахматова
1913

Дзвеніла музика в саду
Усеохоплюючим горем.
Яскраво й гостро пахли морем
На блюді устриці в льоду.

Мені сказав: «Я вірний друг!» -
І до мого торкнувся стану.
Та не введуть мене в оману
Легенькі доторки цих рук.

Так пестять кішок чи повій,
Так вершниць окидають оком…
Лиш сміх в очах його і спокій
Під золотистим змахом вій.

Тужливих скрипок голоси
Пливуть за сизим пасмом диму:
«Благослови же небеси –
Уперше ти сама з любимим».


30.06.15

О пыль, Вавилонская пыль,
Дороги Ирана покрыла!
Смешалась и небыль и быль
В песках от Евфрата до Нила...

И пылью засыпан забвений
Царя Хаммурапи гений,

Бессмертный законов Кодекс
Царя Хаммурапи.

И царь был всегда почитаем.
И кодекс всегда соблюдаем.
Но кто-то неосторожно
Сомненье посеял, возможно,

В его неземной правоте,
Хоть сам был "не на высоте"

Законов бессмертных Кодекса
Царя Хаммурапи.

Наказан он был справедливо
По клинописи курсива
Законов. Но маленький камень
Был брошен. И дальше веками

История все повторялась,
И правда законов терялась

Извечно-бессмертного Кодекса
Царя Хаммурапи

А далее- все шито-крыто.
И пыль вековая разрыта.
И Рима Империя пала...
И в воздух Аврора стреляла...

Везде, где ни глянь, лишь кости
На трехтысячелетнем погосте.

А чтили бы все Хаммурапи-
Было бы дело в шляпе.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115063001030

Біла зима самоти
сивої долі
тихо питає, – де ти?
– Там, де розводять мости.
А із неволі
тяжко до тебе іти.
Чую недолю гірку,
бачу обличчя.
Ти і не ти у вінку
у непробудному сні
ночі і лічені дні
того сторіччя,
що проминуло як сон
білої ночі
тими очима ікон,
що дивували здавен –
як у берези на клен,
дивляться очі.
Потім у іншому сні
музика грала
тільки тобі і мені,
як у німому кіно
так незабутньо давно…
І перестала.

                              2012

Пахнуть липи медвяно і хмільно
В серці – збудження радісний щем.
І рука твоя ніжно й повільно,
Як у вальсі, ляга на плече.

Всесвіт чулий летить понад нами,
Ніч шепоче мені: «Приголуб!»
І сп`янілий, торкаюсь губами
До твоїх нецілованих губ.

Пахнуть коси медвяно, духмяно,
Сіножать засина поміж плес,
І здається, в тобі я розтану,
Наче хмарка у сині небес.

Ніч заснула і впала на груди,
Засина поміж трав вітерець,
І нічого навкруг нас не чути,
Окрім стукоту наших сердець.

Я не можу із пам `яті стерти
Ніч, коханням наповнену вщерть…
Я хотів би від щастя померти,
Бо ж кохання сильніше за смерть.

Ніч зітхає і млосно і хмільно,
Сіножать ожива поміж плес,
І згорають, як роки, повільно
Зорі в куполі синіх небес.

2008 р.

***
А я ще є!
І з горя не нап’юся.
Якщо надоїдаю – молоток!
Ну, не відбійний... Але я боюся,
що істиною правди не доб’юся,
якщо не дістаю
до печінок.

***
Радує світ сонце над нами,
слави зеніт понад світами.
Все це моя вільна сім’я,
де і моє є ще ім’я,
поки я з вами.

***
Поети ранимі. Буває й тендітні.
І їм не комфортно на білому світі,
якщо несусвітнє у душу плює:
то ментор, то жаба...
Таке житіє,
що краще сидіти собі непомітно
і не зачіпати чуже
як своє.

***
Є і немає –
ні утіх,
ані коли один за всіх,
ані – ударом на удар...
А є такий минулий гріх,
який майбутньому – тягар.

***
Чого дурному сповідатись,
коли примушені змагатись,
не досягаючи мети?
Чим легше свого добиватись,
тим важче цього досягти.

***
Оце і все. А ви чекали:
поеми, оди і ...мімози.
У дефіциті вищі бали...
Поезії бракує прози.
Усе своє пороздавала
і залишилося на сльози.

                              2015

Поруйновано наші храми,
Хоч давно нема
комунізму.
На руїнах гуляє вітер -
Повноправний володар балу.
І розбиті дверей завіси,
І немає вцілілих вікон.
І вівтар,
що тріумфу символ,
Наче ковдра,
накрили гільзи.

І заметено нам дорогу,
Хоч, здається:
нема
завії.
Хоч, здається:
настала тиша,
А, насправді -
велика пустка:
Бо вогонь,
він горить -
на славу!
Що робити із попелищем?
І вівтар, де домівка Бога,
Порожніє лиш.
Порожніє...
2012

Порожньо мені, порожньо... -
Пишу по дюнах літерами,
Вкотре пісок розвіяно,
Дує хурдельно вітер, а ми,
Ми вже й не знаєм хто то є
Наші боги і демони...
Тільки Земля все всотує...
Рухами чимраз терплими...

Мріяно мені, мріяно
Ткане з душі звеличити...
Поле пусте, засійся ж но!
Скільки ж тобі назичено!
Порожньо мені, порожньо...
Думаю, що не сплутаєш чи
Може ще хто терпіти так?
Бути у вас, все стукаючи...
2012

Мла вікно затулила крильми,
Опечалила темінню серце.
Не здолавши удару пітьми,
День упав у безжальному герці.
Сумно мчить одиноке авто,
Прокрадається кіт, ніби злодій.
Одяглась ніч у чорне пальто,
Бо для неї завжди воно в моді.

Ізраїле, чому тебе, кому самим Всевишнім дано Скрижалі,
Щоб якомога далі відійти од печерного минулого,
Зневажають ті, кому несеш даровану Ним мудрість?
Невже тільки за те, що сам ти сходиш з Господньої путі?
Чи, може, настанови Божі просто не до вподоби?
Ну, як, скажімо, втриматись, аби не вкрасти те,
Що тобі потрібніш? Пручатимуться – можна й убити...
А дружина сусіди невже тільки йому належить?..
...І так куди не кинь - в тих приписах Господніх усе наперекір,
Щоб повноцінно (себто як заманеться) по-свинськи жить.
«Мабуть, вони для тих, хто вже на тому світі,
Де ані пристрастей, ні намірів зловісних», гадають мудрагелі -атеїсти.
Розлад у християнськім і юдейськім світі беруть до рук своїх ті ,
Чия віра зродилася пізніш. Хто ділить люд на вірних і невірних.
Хто не спиняється ні перед чим, щоб кров’ю невинною
Повсюдно насадить свій погляд на буття.
Здивована Європа не второпа , як так сталось, що з Нотр-Даму
Невдовзі залунає голос муедзина і християни опиняться на зеленавім килимку.
Точнісінько, як перед ханами татарськими плазували колись князі Русі,
Вимолюючи ярлики на владарювання землями своїми...
Спритних синів Аллаха підтримує ООН, перекладаючи вину всю на Ізраїль.
Мовляв, тільки-но поділиться він тим, чим поділитися не в змозі,
Невгамовний мусульманський світ нарешті вгомониться в обіймах демократії ...
P.S.
Блажен,хто не спроможен бачить небезпеку.
----------------------------------------------------------------------------
Григорій Сковорода «Твори у двох томах». Київ, ТОВ «Видавництво «Обереги», 2005, стор.10.

Тепер,
Коли розбуджено потік
І прямовисно він летить зі скелі,
Коли у нім вгадався чоловік
Химерно й раптом поруч на постелі,
Я всю себе – під цей потік – бери!
Омий мене, мини мене достатком,
Дай мені все дарунками згори –
Щоб по тобі хоча б струмочком стати…

25 червня 2015

То холодно з тобою,а то спека,
То пестиш сонечком мене,то вітром дмеш,
То близько-близько ти,а то далеко,
Чекаю,хоч не знаю чи прийдеш.

То весело з тобою,а то смуток,
То боляче,а то немов бальзам,
Але не можу вже тебе забути,
Ніколи і нікому не віддам.

Коли цілуєш,милий,ніжно очі
Пташам тріпоче серденько моє.
В житті ж бо щастя більшого не хочу,
Кохаю я такого,як ти є.

2004 р.

Чому щаслива долі мить –
Не щедра мірка?
Вино провини не п’янить,
Від нього гірко.
Воно стікає по щоці,
У серце болем…
А всі дороги – манівці
Мінорним полем.
Ніхто не рвався навздогін,
Нхто не кликав.
Не бив на сполох жоден дзвін,
Не бачив лиха.
А я дійшла до рубежу
Через розтяжки.
Й собі самій не розкажу,
Чи то не тяжко –
Пройти, мов прощена давно,
В юрбі веселих,
До дна допивши те вино,
І в друзки келих!

А блискавиці срібна тятива
Навпіл синь небесну розколола,
І грому колісниця золота
Прогуркотіла ген за видноколом.

Радіє першим крапелькам дощу
Зело і квітка,і травинка кожна,
Що в сірий пил упали придорожній,
І напоїли землю досхочу.

Повіяв прохолодний вітерець,
І відступила спека полуднева.
Щодуху,через поле навпростець
Поспіша кудись гроза липнева.

2006 р.

Ти воїн на своїй землі
Ти захисник сім'ї , родини
Даруєш дітям мирні сни
Щоб не образили кровини

Ти став учасником війни
Яку ведуть жреці - тирани
Ти обраний сюди прийти
Щоб відстоять свої кордони

Заблудші душі трударів
У зашмарку чуми - омани
Їх зневажає бич хачів
Що цупить , і руйнує храми

Дістало їх , і нас , і всіх
Ця безталанність ненажерства
Для них це символ для утіх
Для нас - національна жертва

Тримайтеся , за вами світ
За вами правди постулати
Поборемо підступний гніт
Зухвалого зруйнуєм плани

Низький уклін тобі від нас
Подяка щира , благовісна
Хай береже тебе всяк час
Молитвою - вся Україна.
2015р.

Ти вишивала , ти плела
Стелила долі рушниками
Своє покликання знайшла
Блакитним небом над полями

Твої довершені пісні
Завжди поєднані з душою
І жартівливі , і сумні
Розспівані Дніпром рікою

Твоя приваблива краса
Неперевершена , вразлива
Тараса твори Кобзаря
Тобою писана картина

Зросла в нерівній боротьбі
Мечами рубана , війною
Розкішно квітнеш на землі
Калиною , бандури грою

Наш материнський заповіт
І батьківське благословіння
Нас знає , поважає світ
Бо всі разом ми - Україна.
2015р.

Ти привид для моїх очей
Ти заздрість для моїх ночей
Ти опій для сліпих ідей
Ти карта для моїх мастей

Мішенню будь моїй стрілі
Героєм стань моїй війні
Будь вітром повені , грозі
Знайди скарби своїй душі

Не бійся , натискай курок
Спіймай мене , здійсни стрибок
Будь впевнений - це вірний крок
Я не посмію крикнуть стоп

Люби мене , кохай мене
Рви пестячи за все живе
Злітай і падай то пусте
Там головне - де все це є

Акардеон під саксофон
Нехай надасть інтиму фон
Вже не спинить армагедон
Ми кинуті у віщий сон

Тут я згорав , тут я вмирав
Тут молодості жадно грав
Де я від серця відривав
Там тільки ти - мене чекав.
2015р.

Неважливо, де ти опинишся,
Неважливо, де спиниться час.
Через поштовх душі чи за примусом,
Коли доля цвіте чи озиміє,
Просто мить збережи - про запас.

І чи ти у собі задихнувся,
Чи щасливий від мрій оп'янів,
Маєш погляд, властивий безумцеві,
Чи заплутався в сенсах презумпції,
Просто мить збережи - в плині днів.

Чи ти вранці зустрів чисте небо,
Чи дощами життя освятив,
Що громи - наче гімн, гради - гербами,
А за прапор - лиш гро́зи і темрява,
Просто мить збережи - в морі снів.


Будуть ночі та дні, коли в пам'яті,
Наче в полі, немов неприкаяні,
Проминатимуть миті - обкрадені,
У лахміттях, такі занехаяні,
І проситимуть в тебе подаяння...

Просто мить збережи - ще незгаяну.

Відпустила кермо
на крутім повороті
не засватана ніч ліхтарем.
У висотах
на розтятому обрії
зліва і справа
найчорніші кучЕрики
вмить золотаві.
На прощання із вуст
переливами грому:
покарала ліхтар - не до пари нікому.

2015р.

Ой,ти,ніченько Купальська,
Запали вогонь кохання,
Знайди папороті квітку,
Даруй щастя всім довіку.

Хай дівчатонька ворожать -
На русалок трішки схожі.
Щоб спіймав віночок милий,
За яким серденько мліє.

Очі сяють,наче зорі,
Бо єдна Купало долі.
Всіх скупає у коханні
Дивна ніченька Купальська.

2004 р.