Маестро, Ви зіграйте вальс,
Я хочу, щоб бажаннями зустрілись,
Щоб вічно музика душі лилась
І вихором октав мелодія сніжила…

Маестро, Ви зіграйте вальс,
Щоб полонити мить щасливу,
Три кроки вбік – красивий реверанс,
У музиці дощів блукають зливи…

Маестро, Ви зіграйте вальс,
Так пристрасно і ніжно,
Щоб зупинився раптом час
В обіймах і цнотливих, й трохи грішних…

2015

Приверзлося Путіну в Кремлі
В божевільних снах, що він – месія,
І на всіх околицях Землі
Домінує путінська Росія.

Але я цих марень не боюсь,
В мене теж є сокровенна мрія,
Уявляю – там, де був Союз,
Синьо-жовтий прапор майоріє.

2015

чекаю дива спрагло кожний день,
у кожду шпарку зазираю вперто -
а там хурделиця регоче і мете
небілу яву спузи,
наче вето
на білий сніг...
бо нині, ти диви,
у моді сіре - люди і природа...
хапає вітер в неба з голови
благеньку хмару,
рве,
йому не шкода
ані зими, що груднем розляглась
на голо-голих вуличках, алеях,
ані чекання світла...
бо на світле - зась!
довкола темнолика епопея
думок і слів,
і навіть сподівань...
пуцує скло плаксивий промінь,
вечір...
та поміж пальці ревних нарікань
усе ж пульсує віра...
і, до речі,
можливо завтра, як зійде́ божок
нового дня супроти злого герцю,
жадане диво стиха зробить перший крок
на стрічу геть зарюмсаному серцю!
і врешті сніг охрестить чорний слід,
добрішим стане слово,
думка, дія...
всміхнеться світ,
бо забіліє світ,
і навіть совість, може, забіліє...

(26.12.15)

У жовтих снах зотліла осінь.
Відтінки сірого на слух.
І дні короткі голі босі
стоять у черзі в третій круг.

А там усе по номіналу.
Кладе життя на терези
гріхи нужди і капіталу
під пильним поглядом Кози.

Баланс активу і пасиву.
Роздача кульок і слонів.
Уже друкує Мавпа ксиву,
збирає кворум голосів.

І ходить колом скотиняка,
вдягає маски на роки.
Минулий раз була коняка –
вродили мрії-будяки.

А нині кізочка-овечка,
хай ме і бе, та все не те.
Донизу гривня, вгору гречка.
Їй в очі плюй – вона: святе…

А на підході рік макаки
з червоним задом на лиці.
Єднайтесь в люди, небораки!
Глухі обридли манівці.

Живемо, наче в зоопарку,
у клітці миру і війни.
Сидить штукар на троні-карку,
за вуха тягне гожі сни.

За роком рік тупцює доля.
Її утримує дракон
(отой,що в кожному). Є воля,
та заважає моветон.

Іди, убоге, йди вже з миром,
щоб в Лету канули часи,
де ниций рай з щурячим сиром
і духом псевдоковбаси.

26.12.2015

Откройте мне весну, я умоляю!
Не то в окно сама за ней уйду.
На первом же попавшемся трамвае...
чтобы забыть всю эту ерунду.

Уеду без пальто и без перчаток.
Без шапки даже... Мамочка, прости!
в моей судьбе так много опечаток,
отныне лишь сама буду расти.

Спешить куда-то, падать, ошибаться...
Пускай болит - такие пустяки!
Хочу любить, как будто бы пятнадцать,
скрываясь от губительной тоски.


24.12.2015р.

***
Ніхто не їде, поки не помаже –
одна із хибних істин де-не-де,
яка не ігнорується ніде,
аж поки калабаня не покаже,
куди його лукавий заведе.

***
У екзилі маялись поети
і писали вірші без імен,
і гонимі… їхали до смерті.
Та і досі є апологети
безголов’я нашого здавен.

***
У іншу душу в’їдеш не відразу.
І їздові лишаються чужі,
і поганяйли, наче по заказу –
куди не їде, все одно – зараза.
Немає місця пробі у душі.

***
Похваляють за роботу
і не помічають,
що не їде у ворота...
А коли малює ноти, –
цього не прощають.

***
Приїхали і пасинки, й сини.
І ті, і сі – Адамового роду.
Оба із гущі люду і народу.
А є і з категорії шпани –
відсіяна пуста чужа порода:
нувориші, злодії і пани.

***
У рай не перевозять кораблі.
Човен Харона у аїд чекає.
Але і там опиняться малі –
оті, на кому і вини немає
у тому, що Його земля палає.
Тому то і біда, що на землі
Бог творить, а лукавий управляє.

2015

Осідлала я Пегаса
Вже багато років,
Муза - подружка прекрасна,
Без неї - ні кроку.

Іноді цей кінь "брикнеться",
Мене з себе скине,
Тоді болить моє серце,
Пісня-туга лине.

Муза лагідна не завжди,
Теж свій гонор має,
То ж скажу вам чисту правду:
Тоді я страждаю.

Але все ж - ми друзі вірні,
Проживаєм в мирі,
І летять птахами вірші
Душевні та щирі.

2015 р.

Подільський засніжений краю,
Рідна моя сторона!
Тебе з Новоріччям вітаю,
А келих за щастя - до дна.

Летичівщино,серцю мила,
Село загубилось в садах,
Де юності білі вітрила
Й кохання сполоханий птах.

Там люди привітні і добрі,
Досі Богу молюся за вас,
І за тих,хто пішов вже за обрій,
І за тих,хто іще топче ряст.

Та від смутку усіх очищала
Щоби радості чиста сльоза,
А зла,заздрості отруйне жало
Нехай в душі не заповза.

Серця кригою щоб не скувало,
З Новим роком ще раз,земляки,
Щоби ваше життя розквітало
Нині,завтра й на вічні віки!

2012 р.

Мешкаю у Ймовірнім –
Надійніш мій Дім, аніж Проза –
Не злічить, скільки вікон у нім,
Двері чудові напрочуд.

Кімнати – із Кедра –
Непроникні сторонньому Оку.
На віки вічні Дах,
Немов Небесна підкова.

А найчарівніш – Гості.
Займаються в чім є потреба
Розгорну на всю широчінь малі Руки мої
Аби пригорнуть Рай до себе.


Emili Dickinson
I dwell in possibility –
A fairer House than Prose –
More numerous of Windows –
Superior – for Doors –

Of Chambers as the Cedars –
Impregnable of Eye –
And for an Everlasting Roof
The Gambrels of the Sky –

Of Visitors – the fairest –
For Occupation – This –
The spreading wide my narrow Hands
To gather Paradise -

Безодня. Чи справді без дна?
Коли то зостала одна?
Безодня. Без огляду дня.

Застигла імла. Таїна.
Загублена крихта зі скла.
Така невловима вона.

Тамовано погляд очей.
Тамовано подих оцей.
Примарне суцвіття ідей.

Що сховано в простір без дна?
Що зможе здобути вона?
Стоїть ще і досі стіна.

Прорвало у серці діру.
Не вдасться прогнати мару.
Так важко ловити зорю.

Ця дівчинка в червонім сарафані—
вона хотіла, щоб її любили,
розшукувала тих, кому погано,
давала свої іграшки задурно,
лише за похвалу собі прилюдну,
за дружбу і за відданість—до гробу.
В душі вона невпевненість ховала
і все ж втрачала друзів по одному,
тікали вони--потай чи відкрито--
і недалеко юрмились, невдячні.
Здавалось їй—сміються вони з неї,
із щедрості великої кепкують,
звертаються до решти, хто лишився,
на зраду їх так само підбивають.
І ось уже остання з її подруг—
ота, що з нею бавилась найдовше,
із тих, що так звикаєш-присихаєш,
що бачиш їх додатком безголосим
до себе, що завжди при тобі буде,--
для затишку, і кпинів, і престижу—
й вона убік почала поглядати,
до гурту потягнулася чужого,
зробила крок у сторону несміло,
два береги схотівши поєднати.
У дівчинки в червонім сарафані
в очах, мов серед бурі, потемніло,
опора під ногами подалася,
в свідомості крутилося «це зрада»,
і все в ній збунтувалося панічно,
як зранена тварина, скавуліло,
у череві росло бажання помсти,
жорстокої покари за образу.
Ця подруга—остання, найвірніша—
ще довго дивувалася : «за віщо?
чому мене катовано найтяжче,
розтерзано, обідрано, побито?
Чи ж мушу в добровільному союзі
розплачуватись кров’ю за свободу
розширювати коло своїх друзів,
розвідувати берег невідомий?»


Величний світ, немов старезний батько,
засвідчував могутністю мовчання
в космічну даль задивленого сфінкса,
що колисав зорю цивілізацій:
не з гострих протиріч непримиренних
ростуть апокаліпсису почвари—
а з ревності , розгубленості, страху,
щенячого тонкого скавуління...

2014

1

Напише бевзень-ас беліберду,
Присмакою - часник із жовтим салом...
Беруться перекласти на урду.
Непотребу на ринках Делі мало?

Від альманахів, книжечок тріщить
Старенька дача, прадід звів за кревні...
А слово-меч, орнаментальний щит
Обсіли чаєчки, щурі галерні.

2

На маяки охвітні ще пливу.
То мушлю підніму... то булаву.
Штормило... та світлішає етер.
Десята паралель. Куди тепер?

Це широта північного пасата.
Ні посестри, ні вірного собрата.
Кавоваріння, вірші, хлюпіт хвилі...
І де-не-де - оті, що в ярій силі.



2015

Вже рік минув…
А ти
Не встанеш рано
І не розбудиш у своїх обіймах…
Я не вдихну тебе
Так рвучко,
П’яно,
Не поцілую жадібно й надійно…

Не надихну тебе на новий день,
На новий бій,
На нову радість…
Не подаруєш ти мені дітей –
Пізнаю біль і тиху заздрість…

Так рік пройшов…
Чи може сто?..
А ніби вчора
Пірнула в очі наче в море…
Ні!
В Океан!
У Всесвіт!
В Нескінченність!..
І що ж тепер?..
Наш світ завмер…
Сумна любові незбагненність…

26.12.2015

люблю її
як янголи плече
коли душі не слухається тиша
той рай земний
і глибину очей
в яких лечу на сьоме небо
й вище

за дотик губ
настояний в медах
та море ласк
гостинне
і солоне
вона мій струм
вогонь
і дах
і срібла проблиски на скронях

люблю її
як яблуні свій цвіт
коли він осипається
і гасне
люблю
за слів жіночий смак
і рід
за крихітну зневіру
і невчасність

за прихисток весни
і гавань зір
ті сльози
кошти теплоти
і втіхи
люблю її
як грім
відлуння з гір
до однини
коли нестерпно тихо

люблю
як промені складають день
як материнське серце
Божу Ласку
вона
неначе літній дощ
іде
та не читається мені
мов казка

та не приховує
своїх думок
то мляві
то квітучі
то тернисті
люблю її
немов непевність
крок
коли за ним стає
високо
й чисто

13 Жовтня, 2015

Милый дэвушька мой!
Я сэгодня нэмножька узбэк.
Прихады мнэ дамой.
Я любить тебя буду навэк.

И нэ надо никак
Гаварить пра любовь мине слов.
Я все знаю и так.
Для тибя пригатовлю пальов.

Я вазьму баран-бэ,
Лук с марковь, черный пэрец- ништяк!
И с любовью к тибе
Делать буду сначала зирвак,

А патом круглый рис
Заложу, как основу основ...
Ты сэгодня влюбись
Как в меня, в это блюдо богов!

Нежный девичий стан
На персидских белеет коврах.
Я сегодня султан.
Ты- наложница, я- падишах.

Ты мне шепчешь- Бери!..
И без устали брать я готов
От зари до зари...
Это чудо, конечно- пальов...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115122501257

Зі мною тут Поезія ходила,
Схиляючи голівку на плече.
І шепотіла, мов дівчина мила.
І променями пестила очей.
Зі мною тут Поезія ходила.

Зі мною тут Поезія літала,
За спиною висіла, наче ельф.
Натхнення чарівливе опахало
Відносило мене в небесний шельф.
Зі мною тут Поезія літала.

Увись мене Поезія водила.
І бачив я, як Велес розпростер
Перисті хмари, як орлині крила,
І слухав музику високих сфер –
Увись мене Поезія водила.

Вона на Землю грішну опускалась
В рожевім сяйві, наче в НЛО.
І всю її, немов концертну залу,
Наповнювала світлом і теплом –
Вона на Землю грішну опускалась…

25.12.7523 р. (2015) Київ, ботанічний сад ім. Г.Гришка,
Українська ділянка

Мені б цей ранок наче рану
Цілющим зіллям огорнути,
Погідно думку-несміяну
Занести на самотній хутір…

І ти зізнаєшся, втікачко,
Що за ранкові есемеси!
Вони летять багатозначно.
За ними бачаться ексцеси.

На відстані погано спиться.
Причини -- нібито немає.
Тіла роз’єднані. Синиця
На двох одна, за небокраєм.

Здраствуй друже , привіт брате
Пише тобі місто власне
Незабаром прийде свято
Стіл накриється багато

Чуєш - я тебе вітаю
Твою мужність обіймаю
Зігріваю твоє серце
Наймужніше , вірне , чесне

Я все добре пам*ятаю
Як ти ріс у ріднім краю
Як ходив ти тут по парку
Як любив свій дім із малку

Я за тебе тут молюся
Ти є тим - ким я горжуся
У душі ми всі з тобою
Ти сльоза моя покою

І тобі , й товаришам
Звоном шлю привіт всім вам
З вами правда , з вами бог
З нами - оберіг чеснот.

*
і
на порі
рік
опечалений
тим
що не міг
сіяти ситами
на оберіг              
і на проталини
іній і сніг                   
                    на недочитані      
саги доріг сущої та́їни
.

*
нам
і полям
і із малечею
мамі синам
татові донечці
мріям і снам
буде предтечею         
                    білим ночам
і у віконечку
явиться сам                         
         рано увечері
морю гаям                  
                   зорям і сонечку
.

*
і
одягне
ялини хвоєю
і промайне             
           поза утрачене
і пом'яне                   
               мічене волею
не омине                           
                       диво небачене
і неземне                 
іншою долею
.

*
і
на межі
люті і січені
на віражі           
           скороминущого
хати чужі                   
           будуть уквітчані
сильні мужі                 
        виженуть дужчого
за рубежі
.

*
віє
хур-
делиця
біля села
килими віхоли
перемела         
         сива метелиця
йде до стола                 
         дідух із віхою
і омела                         
                   лякає стріхою
чари зела у ступі мелються
.

*
і
не зове
небом осяяне
ладо нове
         і непомічене
перепливе                 
                   ріками та́їни
і оживе                    
ерою вічного
.

             12.2015

… світ «пішов, як на дно». Цить, малята! – льодяники сплять
у чаклунській корчмі біля ліжечка. Стелі сурмлять
у нагострені зорі (в них кожний трикутничок – дуло).
Вартові пропускають. По сотні. Частіше – по тьмі.
Клямкам гномики карки ламають, неначе хрумкі
і тьмяні настанови спастися – зі слізних цидулок

і не сказаних слів. Наступає невидиме. Дме
у пропахле піском несвідоме – не зло, а, бігме, –
не довершена в давнім минулім праводна розплата.
І до того, як сніг чи різдво, – всі підемо углиб,
де розкришиться світло на хліб – на отруєних риб,
що в них очі – то виразки нас, а роти – банькуваті

і всеїдні, хіба що повільно. Дивіться у них!
Гарпун бачить горлянку. Знедомненість бачать вогні.
Темний пляж себе бачить поромом в іоновій пастці.
Той, що носить обличчя з мурах, бачить подих печер,
де – таємна хода, де сумний бородань, темний дверг,
на коштовному троні сидить, а камінне багатство

вкаменовує тих, що побачили (свідків – не тре)…
Люстро гномів із тверді м’ясної, з волосся дерев
не відтворить холодного інею Імира. Але
так повториться – створиться – зникне – зпідводніє – світ.
Спіть, малята, в чаклунсько-корчмарському тілі доспіть! –
доки сонце не виявить вашу подібність на альвів,

доки біла гадюка з розбитої плоті небес
не покаже чудес передсмертя – й буденних чудес,
коли людство у присмерку майже от-от – і дозріло,
і даліла, схиляючись долі, нам долю приспить….
А льодяники – будуть: добілить сльоза антрацит,
рана рану залиже, як дерево – щогла зотліла, –

до солоного струпу. До оплесків бульбашок. До
«не дивіться на мене!», бо йду на знедонене дно,
що з прогнилого кухля вичерпує кисень і мряку,
і нагострені дула трикутників зорь, і страхи,
і споріднені збіги ковчегів, світів і богів,
і обличчя людей, що людей з них поїли мурахи…

І лишається: ліс із волосся, і скелі – до хмар,
і химерні печери – від Гріга, і грогу, і гра
зі святкового снігу, що ліпиться, світить, не тане.
Й оживає каміння, й мигдаль процвіта з полину,
і заклеює світло на щоглі рванину льняну,
й випливають з Вальгалл тіні воїв, і мариться дну,
що навіки плистиме земля, мов морозний льодяник –
крізь вогненну ангіну, й червоний потоп не настане…

Колобочок скік та скік,
Лисиці втрапив на язик,
Давно відома казка.
А злі пліткарок язики
"Перемивають кісточки"
Вчора,сьогодні,завтра.

Вони не можуть помовчать
Хоча би трішки,хвилин п"ять,
Бо їх штовха Антипко
Шукать за іншими гріхи,
І не зважати на свої,
Чуже ж далеко видко.

І хто у кого ночував,
Хто і коли та де украв
На продаж чи додому,
Хто ще живий,а хто помер,
Який у кого кавалер,
Завжди їм все відомо.

Якби ж то кожен совість мав,
Бруду на всіх не виливав,
А стежив за собою.
Тоді б не було більше чвар,
Мали б в серцях найбільший дар,
Який звемо Любов"ю.

2015 р.

За вікном хурделиця,подруга зими
Всі стежки-доріженьки снігом замела,
А в шибку постукала синичка крильми,
Зголодніла пташечка до людей прийшла.

Поспішили бідную та й нагодувать:
Хліба крихту кинули,дали ще й сальця.
І пташина голосно пісеньку співа,
Це її найкращії вдячності слова.

2015 р.

Тут не літають птахи
І від тиші здригається небо.
Тут у товщі асфальту
Живемо непоховані ми.
До часу надіємось, ждемо.

Ми на вічній дорозі,
Нами дихають сотні живих.
Ми заступили на варту.
Без надії на вихід, в облозі.
Сотня вічноживих вартових.

Нас не чують радисти,
Не пеленгує сам чорт.
Ми готові до страту.
Наша точка на карті -
Донецький аеропорт.

...Тут не літають птахи
І від тиші здригається небо.
Тут у товщі асфальту
Живемо непоховані ми.
Дочекайтеся! Ми - повернемось!

Є, крім агресії, троянські лиси, змії.
Підступність не маскується у веремії,
Шатро надме, розкриє тайни-парасолі,
Цяцянками обвішає: "Ви ж напівголі...";
Запевнює, що ця руйнація - на краще,
Відкриє щедровито позиковий ящик.
Хоч безголів`я пік - жгути на кровотечі...
Йдемо...
Стежки до втихомирення - овечі.

О скільки промайне чудних ілюзій-нарній,
Допоки виринуть з отар свої, зугарні...



2015

Повис завісою туман
І враз посутеніло,
Безтінним мороком оман,
Повітря обважніле.
Зволожений імлою, сад
Розмився перед зором, –
Дерев німих пляміє ряд,
Немов тремка потвора.
Чи стане сили пережить
Мені це колисання, –
Щоб знову бачити блакить
Веселого світання?..
25.12.15

Якби ти знову снилася мені
Так, мов колись – до головокружіння,
То не було б уяви маячні,
А спогади не стали вічним тлінням.
Безсонню опір подумки чиню,
В наповненій утомою кімнаті, –
Чи намагаюсь порвану струну
Кохання невсипущого з’єднати?
І радощів, і смутків голоси
Знайшли в мені пристанище для себе, –
Їх не лякають відстані й часи,
Тут, на землі і, певно, там у небі...
Я на світанні очі не протер,
Почувши в небі журавлиний клекіт, –
Бо тільки марю снами, що тепер,
Як семибарвні радуги, далеко.
О відшуміла пристрасте моя, –
Сто раз тобі подякувати маю
За повінь неземного почуття
І за журу даремну та безкраю!
24.12.15

Велике й різне наше плем'я,
а до душі – одна шопта,
і ні душі, із ким дощем я
переполоскую літа.

Наївні, босі і голодні
колись щасливими були,
а нині ситі аж по горло,
що до свободи дожили.

Але у сутолоці часу
толоку місимо усі,
кому дісталось цього разу
стояти на земній осі.

Ідемо стезями вузькими
по будяках і споришах
ще од козацького коша.
А як іде завіса диму.
то я інтуїтивно з тими,
до кого тягнеться душа.

2015

Коли робити що – нема,
то пишеться. Само собою,
що і поезія сама,
манера стилю і письма
готує ліру у герої.

І видається на гора
і вінегрет, а то і силос.
І – видаватися пора!
А видає ота діра,
в якій поети опинились.

Із головою видає…
Але – у небі сяють зорі.
Ми є поети апріорі,
і це споко́ю не дає.
Обороняємо своє
і на посту, і у дозорі.


12.2015

Сіяв руту, сіяв рожу,
Сіяв я лелію.
У саду літа юнацькі,
Як траву, посію.

Сходить рута, сходить рожа,
Сходить і лелія.
І літа юнацькі сходять,
Що в саду посіяв.

Квітне рута, квітне рожа,
Квітне і лелія,
І літа юнацькі квітнуть,
Що в саду посіяв.

Рута й рожа відцвітають,
Відцвіта й лелія,
Відцвіли літа юнацькі,
Що в саду посіяв.

Не губись в моїх очах , не топися
Не течи в швидких річках , сторонися
Тиж для мене папороті ворожба таємна
Ти для мене сік життя , біль приємна

Не згубись в моїх піснях солов*їних
Стрічкою плетись в словах наших ніжних
Душу з серцем повінчай , пригорнися
У коханні розквітай , причастися

Тільки раз прийде вона та що справжня
Тільки раз летить стріла та що власна
А за сходом захід нас так огорне
І відпустить в небо в парі - невгамонне .
2015р.

Ловити тепло в рукаві,
стояти за лівим плечем.
Цілунок, що пряно пече
залишим без назви в avi.

Людей на бульварі катма.
Розлита напалму каністра.
І жаром розхристує місто
бешкетна паризька зима.

Судини наповнені гелієм
Тіла мов розмоклий картон.
Цих двох розлучає перон
по коліям різним. І келіям.

24 грудня 2015

Ненавиджу цю темну бороду,
Ненавиджу твоє мовчання,
Яке для мене гірше голоду…
Це що? Твій принцип невтручання??

У мене все нормально, любий!
Доросла дівчинка – давно!
Ігнорування гірше губить,
Ніж некоханнячка гірке вино.

І все ж ми друзі, чи не так?
Я впевнена, без мене тобі також сумно.
В маленьких радощах настільки відмовлять?
Погодься, це не так вже і розумно!

І знай!
Як не позбавишся дурних думок,
Разом з такою ж бородою,
Повішаю на серденько замок,
Зріжу волосся, й хрін з тобою!

24.12.2015

В озерній купелі розкошували зорі,
Пірнаючи, заманюючи вглиб...
А місяць, ясним паничем у видноколі
Гуляв поважно...повновидий лик...
У сяйві ночі...золотому дивогляді,
Зобачила я жінку чарівну.
Обвив зелені кучері вінок смарагдів.
Вона була подібна на весну...
І гармонійно колисалася на хвилях,
Здіймала руки, мов злітала ввись.
Ой леле! Раптом я зненацька оніміла...
Бо замість ніг, торкався хвилі - хвіст...
Та се русалка!..Блискавично осяйнуло,
В зачудуванні місяць підморгнув.
Я може сплю?..Та свіжим вітерцем задуло,
І очерет обличчя черконув.
Душа відчула щось незмірне, надприродне...
Прекрасна німфа, щиро сміючись,
Раптово плюснула лином у плесо водне.
Дісталась суші... ніби граючись,
Стягнула хвіст майстерно...мов з ноги панчоху,
Постала грацією на піску...
І нумо зводити курінь із ряски й моху,
Вплітаючи у днище, осоку.
Підбіг до неї з лісу, легінь синьоокий,
Почав квітчати маками сліди,
І сипав пелюстки, за кожним ніжним кроком.
А потім танець...арфа...світ жаги...
Чи то лиш мить минула, чи доба...година?
Згубився час у шелесті трави.
Та раптом сон підкрався...блиск аквамарина...
І я лечу, несуть мене вітри.
Прокинулась,  а диво-озера немає...
За шибкою народжується день.
А де ж русалка...легінь, марево у сяйві?..
Де арфи звук...чаруючих пісень?
Все кануло кудись, злетіло в інший вимір,
Лишаючи хмаринку відчуттів...
Стираючи з листів крилатих, стиглі рими,
Я слухала русалчин дивний спів...
Накинула на плечі шаль, і бігла...бігла...
У світанковий...в'їдливий туман.
Та біля озера нікого не зустріла,
На місці куреня знайшла жупан.
Неподалік, в траві - зів'ялих маків шелест,
А на піску вилискував смарагд...
Чи ж то був сон, мара?..
Пташиний лемент: "Тобі наснився щастя зорепад!"

Не буде «С лёгким паром» у цю ніч.
«Служебного романа» теж не буде*.
Вже більше не зворушує м’який
блакитноокий шарм інтелігентів.
Уся тепер іронія тонка
порожньою здається, а «душевність»—
вже знаєш—неспроможна подолать
інфантилізм в обіймах у безумства.

Стрічки минулі—фільми для малят,
із сонмом ненав’язливих героїв,
що нібито цінують над усе
людську порядність, скромність і правдивість.
При них опустить очі «вічний хам»,
і стихне море збурених інстинктів,
в якім низькі амбіції і страх
намул із дна виносять на поверхню.

Ми їх колись любили, та в той рік,
коли щербата дійсність посміхнулась,
дорослішання вимостило путь
крізь низку усвідомлених обманів.
Розбився чарівний калейдоскоп,
і у душі розпався образ друга—
це лиш фігура з кольорових скельць,
помножена уміло дзеркалами.

Не стану фільм дивитися...І що?
Від того їм ні гаряче, ні зимно,--
кажу собі—отим, хто до цих пір
упевнені, що в ньому—їх подібність.
То в чому твій здобуток?—Ні у чім,
хіба що в новознайденій скорботі
із тих, які приносить нам знання,
як повелось з часів царя Давида.

...А, може, диво станеться якраз,
як це було в «Обыкновенном чуде»,
й закляття озвірілості спаде,
в момент, коли утрачено надію?

2014

*Вибачаюсь перед світлої пам'яті Е. Рязановим та Л.Ахеджаковою, яких глибоко поважаю.

Є одна, сказати б, звичка
(зовсім навіть не шкідлива!) -
жити й жити... Мати личко...
Хай доба - не особлива.

Не завжди рум'яна щічка.
Не штурвал тримають руки.
Є одна, сказати б, звичка -
бачить сонце й чути звуки.

Десь у небі грає вітер,
закликає взяти участь...
В слові "жити" кілька літер:
"Же" - із успіхом "живучість".

Жити. Не об дріт колотись.
Не неволити бажання.
Хоч доводиться боротись.
Хоч загострене питання.

24.12.2015

За що сварились горобці уранці?
Сумні зізнання,
Сумні зізнання…

Про що заплуталося сонечко в фіранці?
Прощай, зітхання…
Прощавай!
Зітхання!

Чим ружі пахнуть в трилітровій банці?
Новим коханням?
Так.
Новим…
Коханням...

24.12.2015

Хоч осінній замислився ліс
І в задумі навколо земля,
І утіхи ніхто не приніс –
Не болить голова в журавля.

Я до нього не можу дійти.
Що йому розказати здаля?
Те, що ліс, болота – золоті?
Не болить голова в журавля.

Якщо десь осяння убуде,
те місце накриє пітьма:
чи завтра, якого не буде.
чи нині, тягуча зима…
І люди із «богом» у серці
і люди з тавром «не убий»
стикаються знову у герці –
хто більше за Папу святий.
А святість спливає криваво,
маліє у світі добро,
в сухому остатку – не право,
а правди своєї зеро.
Та іншого шляху немає,
допоки це гноїще «гнів»
не витече горем із рани
народів, кумирів, часів…

23.12.2015

Не той мені сердечний побратим,
Хто одягає всюди вишиванку, –
І носить на собі її, як грим,
Нутро своє маскуючи, циганка.
Не той мені завжди надійний друг,
Хто перед зором людяний і чемний,
А поза ним веде нещиру гру,
Хоч завжди явним робиться таємне.
Мені той українець вічно брат,
Будь він жебрак чи чоловік заможний, –
В якого людська тіла кожна п’ядь,
І честь, і гідність мати він спроможний.
23.12.15

Якась така буремна ця краса
У будній день в моїм гаю коханім.
Сьогодні в нім я абсолютно сам –
Сиджу-ходжу в піднесеному стані.

Здається, вітрюган ось-ось почне
Ламати віти, може і дерева…
І гне гілля гудіння це гучне,
Сутулить спини тиснява сталева.

Порвати хоче міць озерних струн –
Гліссандо* рвійне відчувають води –
Вдаряє в берег бризками Перун,
Мов пісню революції заводить.

А там ген-ген світліють небеса
І дух весни сп`яніло щастям сяє…
А може то – майбутнього краса,
Життя мого народу у розмаї?!

* Гліссандо (муз. італ.) - рвучке проведення медіатором по струнах вперед-назад – своєрідний ефект створення бурі.

14.12.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став

Ніч жбурляє в вікно
Зорепадом бажання любові.
Цей ефект доміно
Нас штовхає на килим... Обоє,

Наче скошених трав
Дві безсило- пониклі стеблини...
Ми безумство уяв
На підлозі збираємо нині.

Сипле зорями ніч.
Як дарунки збери їх у руки!
Шовк оголених пліч...
Дотик ніжно-солодкої муки...

Доторкнись до основ,
Що постануть, мов в горах смереки!
Знов і знов... знов і знов...
Мов світанок... Близький... І далекий...

...Зараз знову візьму
Твій дівочий тріпочучий вигин...
Стогін ллється в пітьму
Пеклом лави металу у тигель...

Світом темряви плуг
Поле хіті дівочої оре.
...По підлозі навкруг,
Мов перлини, розкидані зорі...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115122311251

ЧУТТЯ ВІЙНИ

Війна – зморщена нація!
У венах – болісна акація!
Війна – невроджена пульсація!
Любов – життя і смерті ґрація...

Війна – до миру вакцинація,
Сльози́ і крові ґенерація!
Війна – інстинктів токсикація!
Труна – людини коронація!

Павло Гай-Нижник
23 грудня 2015 р.

Коли слоненятко лягає спати,
То сниться йому пісня мами і тата,
І лагідно-ніжне слово син,
Солодке й духм'яне, немов апельсин.
Ще сниться йому знайома папужка,
Та пальма зелена, жирафа-подружка,
І як граціозно ступає фламінго,
І як завиває засмучений дінго.
Як стадом пробігли великі бізони,
І всі африканські легенди й закони,
І як задивилося сонце у Ніл,
А сяйво його упіймав крокодил...
А потім на ранок, розплющивши очі,
Мале слоненятко благає ще ночі:
Там клітки немає...і слова, де арка,
Страшного й пекучого - Вхід зоопарку...

Скількох дороги з розуму звели…
Дощем і кров’ю умиваються асфальти.
Ті епіцентри ближчі до столиць.
Тісні узбіччя, ями, і смертельні сальто,


І щастя жити – раптом утекло.
Яке лягло зурочення в дорожні суті?
Тече дорога тихо за село,
На ній – дебільні «мерси», ніби на батуті.

А потім – біль і пригорщі вини…
Навіщо без війни несамовиті жертви?
І знов, моя печале, ти брини-брини…
Бо гналися – зіткнулися, і стали інші -- мертві…

Не люблю Росію ситу
і несамовиту.
А за що її любити
українофобську,
а до того ще і жлобську
націю московську.
Не люблю я ненависне,
що віками кисне.
І чого їй жаба тисне
на моє законне
на окраїни до Дону
і на море Чорне?
Не люблю усе побите
картою бандита.
Я не хочу до корита –
до її союзу,
ні протоки Лаперуза,
ні ікри від пуза.
Не люблю я їхню баню,
пику у стакані –
ані рвані, ані Вані
у анфас. У профіль –
голомозий Мефістофель
риє у картоплі.
Заглядає у кишені,
ниє на арені
і Юпітером на сцені
світом поганяє,
наче нація не знає,
що воно конає.

Серпантином-інеєм
Дерева покриті,
Зимонька дарує всім
Неповторні миті.

З неба,наче зіроньки
Падають сніжинки,
І лунають пісеньки
Навколо ялинки.

Сяють,сяють блискітки
На зеленій сукні,
Танцювати залюбки
Навкруг неї будем.

Бо ось-ось вже рік Новий
Прийде із морозом,
Попросити в нього ми
Щиросердно хочем:

Щоби були усі дні
Сонячні й безхмарні,
Не гинули на війні
Українці марно.

Щоби ночі мирним сном
Дітей колихали,
За святковим всі столом
Новий рік стрічали.

2015 р.

Чи знаєш ти свій родовід,
Його глибокеє коріння,
Хто був прапрадід твій,прадід
І прабабуся що робила?

Ким були пращури твої,
Хіба тобі це не цікаво?
Як називалися вони,
Якого віросповідання?

Дерево роду намалюй,
Його гілля таке високе,
Все по порядку розташуй,
Десь там й твоя гілочка збоку.

Може ти граф,а може князь
В дванадцятому поколінні,
Чи славний витязь,чи козак,
Чи хлібороб,гончар умілий?

Священник,а чи музикант,
А може добрий будівничий?
До чого в тебе є талант,
Куди душа і серце кличе?

Ніколи ти не забувай
З народження і аж до тризни:
Повинен рід свій шанувать,
Любити матінку-Вітчизну.

2015 р.

Обійми ночі харалужні.
Змія в сорочці гамівній.
Так легковажно... близько... пружно...
Ще видихаю в чуба "ні...".

Посоловіли очі пуми.
Порвався яшмовий браслет...
Адаме, восьма ранку. Нумо
Орати зорний фіолет.

Є в тебе відсьогодні Єва.
Вари дамаск, ламай мечі.
Ти був царинником у лева.
Тепер царюєш на парчі.


2015

На вулиці так казково танцює дощ,
А я мокну, закохана на всю голову,
Розбавляю усмішкою прозорість площ
І стигне щастя сльоза подібна олову.
Та я поділюсь з тобою куточком раю,
Згасаючим вогнем впаду на вуста,
Бо ж я, як та посіяна зірка згораю,
Розсипаючись, лечу, цілую сонні міста.
Чекаю на мрії забуті світом давно,
Відкриваючи очі на щось незбагненне
І те кохання, що прийшло до мене само,
Освічує самотнє життя до жаху буденне.
Але чому ти мовчиш? Я стомилась чекати!
Чи для тебе занадто лічити закохані сни,
Я готова кричати, в ніч і тишу кричати,
Лиш би насправді всі здійснились вони...

15.12.15

Твій силует написаний сірими снігами,
Пронизливий погляд заморожує кров,
Ти пройшовся по житті босими ногами
І розтерзав моє палаюче серце знов.
Тоді небо заплакало уві сні від туги,
Та сонце сховалось глибоко в океан,
Я покидала цей світ від страшної недуги-
Протікав по венах твій останній обман.
Втішало лиш те, що колись було,
А пам'ять жаліла змарновані роки,
Як би я хотіла щоб серце не відчуло,
Не цілувати тоді твоєї тіні, щоки...
Та життя давно протекло як річка,
Змивши з лиця всі теплі кольори,
Закохуватись не в тих- уже звичка
І приходити як завжди не тієї пори...
Та я не жалкую про прожите життя,
За світлі хвилини, нехай навіть у снах,
Знаю, назад не буде вже вороття,
А кохання згубилось далеко в дощах...

15.12.15