Оте, що «є», і те, що «має бути»,
розведені на рингу по кутах.
Одне снагою напинає груди,
а інше на тремких стоїть ногах.

Добро і зло – одної долі грані.
Нові ворота та старі «козли».
Липневі ночі зорями духмяні.
Кому, за що, а головне, коли?

Зійшлись у герці. «Є»…, ач, здоровило,
за опонента більше у рази.
Віками скрути жИло, не тужило,
вкорінене у думи і ази.

А «має бути» – недолуге й кволе,
мана ілюзій, віри, сподівань.
Бажання щирі, але тіло голе –
об’єкт для пересічних кепкувань.

Тримаю кулаки за «має бути».
Надія ще жива у сущу мить.
Скоріше би сконали Юди й Брути,
бо те, що «є», у печінках сидить.

25.07.15р.

Чатувала ніченьку
Розливала річечку
Щоб шляхи були чистенькі
По яких іде миленький

Замісила тістечко
Заспівала пісеньку
Щоб доріженька легка
Мому любому лягла

Вже і місяць посвітлів
Зорю ясну засвітив
Та нема коханого
В любов мою вбраного

Знаю-знаю хто тримає
Долю нашу не пускає
Хто не вірить в щастя сам
Не дозволить його нам

Смаколиків напекла
Пташенятам віднесла
Щоб забувать на це життя -
Разом ми до небуття

30.07.2015

Йому все одно
Чи свята ти
Чи грішна
Чи напилась гіркої води
І йдеш сама – пішки
Йому все одно

Йому все одно
Чи гарна ти
Чи потворна
Чи співаєш вночі пісні
Чи балдієш в кіно – від поп-корну
Йому все одно

Йому все одно
Чи бідна ти
Чи з грішми
Чи відкрита до нього душа
Чи як забита – діжка
Йому все одно

Йому все одно
Чи щаслива ти
Чи плачеш
Чи відпустила свої гріхи
І на лисій горі – скачеш
Йому все одно

Йому все одно
Чи радієш ти
Чи нудьгуєш
Напився твоєї води
І за іншими вже – пильнує
Йому все одно

Йому все одно
Чи наповнена ти
Чи скеля
Хотів тебе випити всю
А далі йому – хоч пустеля
Йому все одно

Йому все одно
Чи вулкан ти
Чи кратер
Палить за собою мости
І на попелищі – плаче...
Йому все одно?

А тобі все одно?
Та не зовсім…
Але знову пустився – дощ!
Тому виживеш ти
Сьогодні
І звариш іншому борщ

29.07.2015

Вернувся у бронзі. Велично постав
На рідній горі Святоюрській.
Високе чоло, молитовні уста,
А постать… неначе у русі.
Неначе – в апостольській праці увесь
Ти знов, український Мойсею,
Освячений літнім дощем із небес,
Ведеш нас, Владико Андрею!

29.07.2015

Хвалить шеф. Мовчки піч колупаю.
Та немає в очах моїх захвату.
Може, сватати буде, гадаю,
Може, просто збирається трахнути.

29 липня 2015 р.

Я хочу бути з тобою
У щасті, у горі, завжди.
Як берег в обіймах морської
Води.

Я хочу бути з тобою,
Байдуже, що думає світ.
Без тебе я черствий, а серце –
Граніт.

Без тебе так зимно весною
І холодно від пустоти…
Я хочу бути з тобою!
А ти?

29.07.2015

Як нема кому,
То і кум куму –
Та нехай би й так - просто обійняти.
"Але де той кум?" -
Й обіймає сум
Боязку куму у нічній кімнаті.

І тремтить кума -
"Знову все дарма!"
Почала кума на очах сивіти.
Глу́па ніч німа,
Кума все нема -
За вікном горять зорі-самоцвіти.

Не росте полин
Поміж капустин,
Не пливуть качки, не шукають ряски,
І нема кому
Боязку куму -
Де подівся кум, матері ‘го трясця?

Не приходить кум
І проймає сум -
Десь блукає кум, шляк його би трафив!
То ж нема кому
Відтепер куму...
За вікном скрипить під ногами гравій...


29.07.15

Вітрів серпневих стежка – навмання.
Циганський піт, копит відбитки срібні.
Крізь пилюгу, що лошачок здійняв,
Тремтить піскар на синій волосіні.

Штурмують ластівки нічий курінь.
Мандрують кавуниці автобанами.
Пора сплітання-відсікань корінь
І обміну – помешканнями, ранами.

Шукай залізо в рудному пласті.
Тримай рецепти щастя в таємниці.
Зріс ломикамінь між сердець та стін.
Кого вбив кум – стирається різниця.

Пливуть качки, дараби, міражі...
Кумі набрид Ванкувер, хоче в Драбів.
...Ступаю в човен кавних ворожінь,
Минувши парасолі димних пабів.

Годинники пісочні між колон.
І всюди – рейвах, перманентний шмон.

2015

Так. Дивно. Лише темрява. Навіть
без соку лимона владнають діла.
У нього їх двоє і кожну він бавить,
і в кожній він бачить порожні тіла.
У них - він суміжний, в англійському дусі
парфум вивіряє скупий детектив.
В любовних митарствах - однакові друзі,
у стрижці газону - пасив та актив.
Останні тортури. Листопад на вістрі -
жалітися пізно на зойк голосів.
Під попілом скуте смарагдове листя
навіки лишає цинічність кутів.
Зруйновані маски на мармур сумління,
ковтаючи зраду, торочать одне:
Так. Дивно. В коханні немає спасіння.
Кохання для тебе спасіння і є.

2015

Різьблене ошатне листя,
Як липень навкруг, зелене.
А в жовтні вбереться місто
У золото цих же кленів.

А зараз панує спека,
Аж вицвіло з неї небо.
До осені ще далеко,
Ще в літі в усіх потреба.

Ще яблука спіють, груші,
Зварились варення з вишні.
Але гризота у душах
І настрій такий невтішний.

Війна у моїй країні,
Поранені є і вбиті.
Сирітські сльози, вдовині,
Не сохнуть навіть у літі.

Тепер їх уже навіки
Зігріти ніщо не зможе.
Без батька і чоловіка
Життя їхнє горе множить.

А як там на фронті діти?! -
Серце не змінює думу.
По липню іду, по літу,
Повна безсилля й суму.
09.07.154

* * *

Квітнева рань.
Співають хижі птахи.
Незвані гості сходяться до нас.
У час цвітінь, державну пору краху
Весна – війна.

Свою війну я вже учора виграв
І душеньку забрав у біль і сон,
Де квіти, зорі і вогнисті тигри,
Де лонний схрон.

А тут лікують кров’ю від ілюзій,
Тирани в масках «демократ» чи «сер».
Коли мені стріляли в спину друзі,
То космос розпадавсь, як СССР.

І стогін мій, мов світло, буде довго
У ньому йти і йти кудись туди...
Де сам Дідусь по вічній Хаті човга,
Знов ліпить щось із хліба і води.

Війна вбиває музику квітневу.
Попівен провінційних чути плач.
Летять пташки і голенькі дерева.
Хрести летять...
І біси зі ствола.

А влада шинкарів у цій країні
Погубить і країну, й шинкарів.
Окраїна?..
Украйна.
Степ...
Руїна...
Душевне м’ясо.
Небо у Дніпрі.

Молився я всю ніч.
На ранок – світло.
Біль розчинився.
Біло.
Просто.
Даль.
І хочеться – щоб чесно і не підло...
І мріється – щоб мама молода...

Немає мами.
І держава... бачиш...
Війну почати легше, ніж любов.
А я із безпритульності собачої
Солідних келій так і не знайшов.

Хоча все більше монастирська пасіка
Мене голубить.
Там же мед і біль.
І Місяць в небі плюскає карасиком,
Нагулює сріблистість для весіль.

Мов сірнички з головками зеленими,
Валяються дерева молоді.
І збиті людом пам’ятники-Леніни
І кров на молодесенькій воді.

Сумна й шумна кругом і в нас погода.
Весна зі снігом.
Прірва і тоска.
І меншає в державі цій народу...
Ключі ржавіють у чужих замках.

Майбутні дні, мов букви із хмаринок,
Над горизонтом гаснуть, гаснуть, га...
Тепер усе виноситься на ринок:
Людська душа, подушка порога.
.
І важко жити...
І вмирати легко
У ці часи таких перетирань,
Що світ – немов чорнобильський лелека,
У напівсні болючім умира.

Засну і я з моїм дурненьким світом,
Що таємничий, древній, корінний.
Любив до болю землю, іскри, вітер...
Моя дорога – біла тінь струни.

Історія ж бо з крупними мазками
Мене хвилює мало – там брехня...
Над мамою росте хрестатий камінь.
Я йду з хрестом.
І пташка доганя...

Мене з хрестом догнати їй не важко.
Вона тихенько сіла на хреста.
І став хрест легший...
І душа – як пташка...
І з ангельськими крильми висота.

І кисне чорний кисень України
У золотих туманах забуття.
І знову, знову нам стріляють в спини
Під сивий космос вовчого виття.

І світло зір лимонним соком грає
У горлі тих, що впали і лежать,
Адже ніхто отут не воскресає,
Хто не навчився чесно умирать.

Ми ж міряємось болями своїми
Із ворогами й друзями тепер.
Хто біль несе найбільший –
Зі святими
Спочине в Бозі,
Коли вже помер...

Любив життя, неначе богослужбу.
За чесну битву дякував святим.
І згадував мечиська харалужного,
Який лікує душу, стертий в дим.

І вороги хвилюють кров осінню.
Я їх люблю.
Свою голублю смерть.
В чаїно-журавлинім голосінні
Минуле чорно-біле і німе.

Танцює смерть на вулицях Вкраїни.
Між кулями велика скукота...
Вони дзижчать над серцем комарино,
В якому глибиніє висота.

Поміж мечем, плачем я – тихий промінь,
Солоний спів мій без високих слів.
Рятують друзі, церква, чай із ромом...
І сіль Землі.

Моє ім'я на Бугові напишуть...
Країна хора.
Я її поет...
Як з корабля, що тоне,
Скачуть миші,
Так людські душі скачуть із планет,
Які уже втомилися крутитись
У жадібній печалі забуття.
Стою біля розбитого корита,
Немов дитя.

А наді мною журавлі і чайки.
Кругом ростуть вокзали і церкви.
П'ю чорний чай.
Смалю козацьку файку.
Дивлюсь у вир.

І вир мене вже більше не лякає.
Горить в мені лампадка золота,
Яку бабуся принесла з Почаєва?..
Не пам'ятаю.
В даль несу хреста.

Допомагаю іншим, тим, що поряд.
Мені допомагають ближні теж.
І предків кров згортається на корах.
І біль душі уже не має меж.

Лиш біль і сон.
Бодун після Майдану.
Не радують ні слава, ні хула.
І рано ще зализувати рани
У цій великій битві світла й зла.

На все я буду з космосу дивитись.
Ні смерті не боюсь і ні життя...
І квіти мені зорі, зорі – квіти...
І я уже удома, не в гостях.

Паломник я.
Попереду зірниця.
Вже осудів брехливих не боюсь.
І солодко мені дитинство сниться.
І сонячно-казково сниться Русь.

А потім сни збуваються химерно.
І плаче зірка – рибка золота.
Міняю лаври на криваві терни.
Болюче глибиніє висота.

Бо справжній Шлях земний – завжди терновий.
Розквітне терен – радісно душі.
Коли фальшиві ідоли і слово –
Небесна кров іскриться на ножі.

А я все більше з Богом, а не з вами,
Тепленькі люде, схильні до іудств.
Я не такий, як ви, бо ріс без мами.
Впадав у єресь і влітав у блуд.

До голоду – врожай на горобину, -
Колись мені казала це бабуся...
Вродила нині так, що віти гнуться,
А серце мучать думи без упину.

Я розумію – нас попереджають
З небес високих з голоду померлі.
Колись їм Лета вже відкрила жерла,
Й зібрала смерть високі урожаї.

Хай кетяги червоні горобини
Горять яскраво тільки на весіллі.
Ми вирвемо війни та болю зілля
І мир зі щастям прийдуть в Україну.
20.07.15

у передмісті незнаних істин
у топці світу
згорає віра
що шнур бікфордів
прип’яв до літа
у передсердя вливають ріки
бунтарську піну
від бруду душу
холодна вічність
чи хто омиє
іржа на волі
старої зброї
вгрузає в глину
війни немає
бо переможець
давно загинув
чужі лелеки над рідним полем
клюють майбутнє
а сутність долі живе в окопі
життям безпутним
нема команди
нема набоїв
лиш волонтери
немов насіння
чи передвісник
нової ери

25-26.07.15

От не художниця. Аж ні з якОї
(з правої, з лівої- НІ- сторони)
До галереї із передпокою
Водить та й водить потічок рясний...

-Мистецтвознавець. Живопис вивчала.
(а як вивчала, то можу й навчить)
З роду я пензля в руці не тримала,
Та малювати навчу вас за мить.

У магазині набір продається.
Пензлі. Інструкція. Фарби. Рядно.
Вивчив. Розвів. І малюй, що прийдеться
Згідно шаблону. Мені все одно!

Ще не завадило б по галереї
Як екскурсантам зі мною пройтись-
Поллака трохи змішать з Рафаелем...
Як малювати уміли колись!..

Як у віршІ не підібрана рима,
Автопідбірник ввімкни- і вперед!
(хочеш- пиши. Та з казками такими
Щось я не чув, щоб виходив поет)

Ну, а як будеш не надто слухняним-
Буде не радісна доля твоя.
Мною заведено у малюванні-
Мистецтвознавець сьогодні- ЦЕ Я!!!
....... ....... .......
От не на часі... Обпалені крила...
Справи... Турботи... А серце щемить-
Скільки талантів ти щойно згубила?
Скільки ще згубиш... як не зупинить?


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115072900331

мені комета впала за комір:

вкусила голкою за плече,
лягла у кратер зі шкіри, –
не йми віри
усім, хто каже, що не пече
носити зірку у кулаці,
чи сонячному сплетінні,
чи над лопаткою, як Пелоп.

візьми за правило телескоп,
терпіння лише з прямих ліній,
лягай горілиць,
бо небо надто старий кобзар:

порветься сузір’я – матимеш свій квазар.

комети падають не за обрій,
комети падають у людей.

комети падають в люди
у гороскопі - як пил як опік
як зміст,
рудий хвіст
комусь у волосся, комусь - на груди

тому, якщо замість серця чорна діра
спробуй комету витягти з-під ребра


2015

За місце під сонцем
найвищої проби
касирка з віконця
продала квиток.
Поляку з естонцем -
під знаком особи;
мені ж росіянин -
до скроні пісок.

Не завжди на пляжі
шукають засмаги.
За місце від сажі
борюся життям.
Та тільки у чаші
занадто аж спраги.
Під сонцем є місце
хіба що чубам.

У світі новела -
сама штовханина.
І навіть Говерла
ще не Еверест.
Але ще не вмерла -
живе Україна.
Стоїть Володимир.
Й освячено хрест.


28.07.2015

Чи так завжди було,
Чи це таке поліття,-
Все добивається настійно в пам”ять.
Туман поплив за Десну.
Катер надсадно простогнав.
Врізнобіч розтеклася пара молодят.
Не доказала щось важливе сойка...
А, може, це надходить літність?
Серце готується до нових ритмів?
Якомога більше обертонів хоче долучать до тону?
З призахідного скравка неба всі позбирать відтінки?
Кожну бадилину по імені назвати?
Так, це не поліття, а справжня літність надійшла.
Стривай, вона, здається й знаки подавала
З дупла он тої одинокої верби.

Іду по літу,
Потрапляю в липень,
В медовий цвіт,
Де трубадурить джміль.
Де абрикоси
Сонечком зігріті,
З наливом білим
Розливають хміль.

Іду по сонцю
В молодих калюжах,
Одне вгорі,
А інше на землі.
Сміються радо
І в’юнок, і ружа,
Петрів батіг
Уже дістав шаблі.

Далеко ще
І листопад, і грудень,
Ще скоситься не раз
Густа трава.
Іще калина зробить
Свято в будень.
А у поета
Визріють слова.
18.07.15

Дощ збиває абрикоси...
Засихає кріп.
Ділять грушу чорні оси.
Ти - за десять кіп.

Зранку дзвониш: "хутко їду...";
"глохне білий джип...".
Рве-шматує "Енеїду"
Цап у тіні лип...

Та куди ж подався, Йване?
З козами - сама.
Сибарит рудий, диванний.
Ще ж діток нема...

Обіцяв цюцькові буду,
Клуні - тин і саж.
Прийняла тебе - приблуду.
Вивчила масаж...

Наварила пива, раків,
Їв густі борщі.
Не зірвав ні руж, ні маків...
Повернись мерщій!

Хоч такий - мені ти любий,
Прилаштуй насос...
Узяла у прийми Люба
Карлоса, він - бос.
Каже, треба десь у тиші
Пересидіть з рік.
Був до нього митник Гриша,
Добрий чоловік.

Я тебе лиш до господи
Рвійно завела.
Знову дзвониш: "Я у Бродах...";
"ще веду вола...".

Накосив би вранці-рано,
Обійняв би стан.
Лепехою гою рани...
Заграє Богдан...

П"ю нектари і настойки,
Вишила бузок...
Відведу тебе до Зойки....
Був десь мотузок.

2015

Не покарай нас, Господи, війною!-
Просили всі прапращури мої.
На жаль, всі покоління наді мною
Відчули на собі тягар її.

Якщо караєш – не карай війною,
Смертями рідних, Боже, не карай!
Хай половіє жито і весною
Нам вистачить на хліб і коровай.

Нехай скоріше світлий час настане,
Щоб з горя не сивіли матері.
Нехай мої Амалія і Таня
Щасливі будуть в мирі і добрі.
24.07.15

Ніякий чоловік ніяким буде
Усе життя, із юні до сивин.
Хоч надуває він і щоки й груди,
Мілким він є і не шукай глибин.

Не порятує, не подасть вам руку,
Ніякий – він однаковий до всіх.
Хоч гірко плачте, хоч гризіть науку,
Йому байдужий ваш і біль, і сміх.

З ніяким буде і життя ніяке,
З його калюжі не злетиш до зір.
З ніяким і життя – суцільна мряка.
Не віриш? Віднайди і перевір.
25.07.15

В хустинах біленьких сидять біля двору
Старенькі бабусі, за вісімдесят.
За кожною світ повен радості й горя,
І пелени повні малих онучат.

Розмова їх жвава, але не тихенька,
Бо недочувають, слова, мов горох.
Минулого року сиділа тут ненька,
Сиділи чотири, а нині – утрьох.

Пропалюють спогади серце, і душу,
Як мама просила: - Надовго не йди.
Пухова хустина і курточка з плюшу...
Ти де, моя рідна?! В усьому сліди

Твоєї любові, де ти, ніби свічка,
В свої дев’яносто горіла для нас…
І нині розмова тече, ніби річка,
Говорять про ціни, тарифи і квас.

Ровесниці мами старенькі, на лаві,
Тримають минуле у серці, в собі…
Як хочеться миру для них у державі,
Щоб не доживали в тривозі, в журбі.
23.07.15

Секонд-хенд аж до дверей - обіцяють сайти.
З Філадельфії фартух, з Ангулема батик.
Від версальських бабць шовки, гольфи із Тулузи.
Я не зналася із тим, хто жбурнув рейтузи,
І ніколи не візьму недоносків, штори.
Ось червоні ганчірки. Де ж тореадори...

Щось накидав нам Лімож, додавали Канни.
Уявляю торс вельможі - замастив "банани".
Ось жилетка п"є-де-пуль - мрія пекінеса.
Скільки тут набито гуль, випито еспресо...

Клюнув сукню попугай, дірочка чимала.
- Я зашию залюбки... - ухопила Алла.
Ось бікіні від повій, комбідрес у цятку...
Затуляю носа... Йду - повз пахучу ятку.

Дивна щедрість. Все для мас: бренди Левіс, Гуччі.
Приміряє дід Панас байкові онучі.


2015

Не приходь густої ночі
Не любімось поза очі
Вийде сонце – стане ясно
Світ без тебе не прекрасний

Не пускай до себе в серце
В очі не дивись відверто
В темряві нам цілуватись
Без вельона віддаватись

Не покриють хусткою
Назовуть розпусною
Слава – тобі
Сльози – мені

Я не буду захищатись
На небезпеку наряджати
Бо все що їм – то і тобі
Тому іди
Просто йди

27.07.2015

А ти шукаєш порт Геракліон...
Гортаєш на шезлонгу ветхі мапи.
На ланцюжку - сапфірний скорпіон.
Засапані гребці... Служниця-мавпа.

В Ізіди просиш сина, в Зевса - злив.
Складаєш артефакти, голиш пейси.
Твій кукурузник дуб наш завалив.
Пологів жде сусідка-стюардеса.

Писав Стесихор, надгризав стило...
Боги заводили в оману греків.
О брате, привези перлин з кіло -
Коли доцмулиш пульке від ацтеків.

Хто б напоумив, хто б тебе спиняв...
На мандри Макоцвітне проміняв.

2015

Сосни настрУнились – позамовкали.
Вечір … стострунно мовчить.
Тиша складає екзамен вокалу –
Може зірватись на стогін за мить.

Сосни мої! Золоті недотОрки!
Як же заграти на вас темну ніч?
В сутінках двоє – гітара і Лорка –
Разом злилися в струну протиріч.

Раптом в поліських пісках – Еспаньола!
Острів – не острів! Образ. Міраж.
Сосни наструнчились, вийшли у коло.
Тихо. Так тихо, що голосно аж!..

27 липня 2015

А Вітра назавжди не зловиш. В обійми
Напроситься сам, де чутки - навперейми...
Опінює снива, пливкі пантоміми.
Цвіте простирадло...
Іржавіють клеми.

Так свіжо-вільготно кохається в юні.
Паруюча бульба, когут - за будильник,
Шматки оселедця на таці трикутній,
Що мати внесла - і самотня, й прихильна.

Село за тополею, хрест надвисокий,
Розвалля хатин, усихаючі вишні,
Сюрчання цикади, росисті осоки.
Роман у Бордо все мережить колишній...

А Вітрові кучері плутають мари.
- Лети... легковірна... - солом"яний шерех.
Ти губу копилиш...
Сачок на гітарі.
Над хутором Літо - жаль барви мадери.

2015

У сонцем коронованому гаю
Поволеньки добро моє росте.
Так болісно до свого повертаю,
Немов душі вікно своє протер.

У ній – росток, мов квітка польовая,
Своє лице відкриє золоте,
Як дощик її щедро поливає –
Вона сміється, пахне і цвіте.

Але і крук чигає десь на гілці,
І вигнались осоти й пирії
Щоб придушити ніжні ті пагінці…

Тож на сторожі будь, життю радій,
Як бореш зло гуртом, не поодинці –
Зникають раптом прикрощі твої.

26.07.7623 р. (2015)

Цей вечір можна пити з молоком.
Мастити м"ятою на скибу хліба.
І запах грушок, здобрених вином.
І зорі в небі оп"янілі ніби.
Серпнева втома тулиться до ніг.
Та вітер обіймає плечі ніжно...
Немовби зупинився плину біг
І Єва з дерева зриває груші грішно.
Медовий місяць поспішає нині :
Готує груші ночі-господині...

Так є завжди: від щастя
До нестям.
А спробуйте із неба відчеканити монету –
Назвіть життям.

2015

Нестримна спрага літа...
Летючі міражі...
Пустеля неба.
Хмари - мов ковчеги.
Юрмляться нетерпляче
за обрієм
дощі -
погримують
і ждуть своєї черги.

Але ночам у млості
вже сняться холоди,
і ватра днів
поволі догорає.
І щедрий сад
останні
вигойдує плоди,
нічого
не чекаючи навзаєм.

26.07.2015

Ти хочеш мистецтва? Мистецтва забракло –
Готується рама чи рампа, чи тур.
Я вже не пір’їна в руках у Геракла –
Мистецтво не стерпить повтору тортур.

Ти хочеш мистецтва. А я невблаганна.
Я стомлена й чемна. І майже свята.
Хоч грала мистецьки, не знаючи гами –
Бо не розуміла, що то – висота.

То тільки тобі зрозуміло достоту,
Що я – Галатея – і задум, і плоть.
У власних очах я – вразлива істота.
В очах у митця – найкоштовніший лот.

Ти хочеш мистецтва. А я поламалась!
Банально. Як лялька, чи гаджет, чи план.
Для нас семи нот було ніби замало –
Ураз обезкрилів обіймів реглан…

Усе я вгадала. Усе ти прогавив.
Нехай не фальшивіє нота кінця.
Натхненно зіграли і пристрасть, і славу.
За це мені – волю, митцеві – вінця.

26 липня 2015

Ты далеко. Ты решаешь вопросы.
Душная ночь, словно дым папиросы...
Скучная ночь. Мне тебя не хватает.
В вазе с мороженым скука растает
Под коньячок. И ложиться-то рано...
...постная рожа гугнявит с экрана
Новости. Правды не видно ни зги.
Тупо жара расплавляет мозги...
Стелется дымом вопрос без ответа
В тему "дожить бы теперь до рассвета",
Словно забитая чем папироса...
Смех... И печаль... И ответ без вопроса...
Все возвратится -так верится в это-
В это чумнОе по цельсию лето,
Словно кипящие чаны в аду...
Вскроется рана. Ты жди. Я приду.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115072700455

...А діти виростуть.
От тільки б нам не старіть.
Щоб дівчина,
Яку ти оглядаєш так не по-батьківськи,
Не кинула, мов докір:
«Дядьку...»
Аби дружина наніч не сказала:
«А пам’ятаєш?..»
...А діти виростуть.
От тільки б якомога довше
Із ними друзями лишатись.
Щоб їхні друзі нашими були.

Чоловіки не люблять жіночих віршíв,
вимащених карамеллю римованих звуків:
антисоціальний сльозливий мотив,
матріархальні проблеми і муки,

безпорадних жалів метроном,
змішаний з присмаком дешевого градусу,
іронічний, колючий тон,
як ознака відсутності пафосу.

Безкінечні присвячення всім,
хто і був, і не був, і колись-то, можливо, і буде,
закіптюжений сталений ритм,
і не менше трьох крапок, і оклики майже усюди.

Чоловіки не люблять жіночих віршів,
і будь-які схожості в них відкидають.
Але поміж із тим, в годину до снів
свої імена у їх назвах шукають.

красивий чоловік
в дорогому костюмі
сідає в блискучий лексус
наближаюсь пішки
в нього ситі вдоволені очі
а в мене як у золушки
в рюкзаку три горішки
два ф-1 та один ргд-5
сповнений сумнівів я і сум’ять
як господь що спогляда гонорово
на содом і гоморру
треба зрештою вирішити
таке легко тільки сказати
а от як воно краще
йобнути зразу
чи все ж випити пива
і до завтра почекати

Читаю для настрою Солу Монову.
А мрії про Делі - в дірі озоновій.
Знов дятел цюкає: "...тут буде краще...".
Шукаю між тронів місцин підходящих.

То сукня і серги надто блискучі.
То трен відірвала панночці сучій.
Впритул підійшла не в ту мить, не до того.
...Чужі бумеранги цяткують дорогу.

Шептав мені Легіт:"хороша...прегарна...";
А вибрав Хіврю з села Цитварне.
Круг неї діти - чужі, босоногі,
У них сім хат, сімсот патологій.

О людоньки рідні... Коли ж те КРАЩЕ
Відкине із шовком китайським ящик?
Турчать під ясмином голубки сірі...
Усім воздається - по злобі... вірі.

Ведуть на герць ошуканці-соцькі...
"Я нє люблю..." - цебеніє Висоцький.

Писала вірші.
Ловлю махаонів.
- Ми - сила... - скрегіт обдертих вагонів.

Для гниди - кобра, для Зосі - кобіта...
Впадаю в буяння-шаленство щоліта.

Купила рамці, полив"яний горщик.
І рада-раденька - мов крез-мільйонщик.

2015

ще календар торочить про липневе,
а літо вже сумує про осіннє,
вже визріває вересня насіння,
Дніпро-ріка виблискує сталево,
і неба червоніє піднебіння

і крижаніють подихи ранкові,
і птах сумний вдивляється у вирій,
і біле сонце в усмішці нещирій
глядить на світ без всякої любові,
мов циферблат в прозорому сапфірі

і долу гнеться віттям яблуневим
веселе літо - час його минає,
ще ніби є, і вже його немає,
і місяченько оком мигдалевим
щоночі літо в осінь відправляє

2015

Вітер по небу жене сиві хмари,
Наче пастух величезні отари.
Тихо туман у повітрі вже тане,
Скоро росою-сльозою він стане.
Крильцями жайвір малює світанок.
Сонечко сходить на небо. Вже ранок.

22-24 липня 2015 р.

За сонцелітом прийде жовта осінь,
А потім землю замете зима...
Та половіє, повниться колосся,
І пахне липа, а дощу нема.

З’єдналось поле з синім небокраєм
І прапором держави скрізь цвіте.
А невеличка перепілок зграя
Згори пірнає в жито золоте.

Де на узліссі дуб високочолий
На світ зорить із-під густющих брів.
Він стільки бачив різного довкола,
Та хлібний лан отут з далеких днів.

Кругом земля, що знала воза й плуга
І босі ноги древніх орачів.
А я у цьому полі маю друга
І вірну руку на його плечі.
10.07.15

Тут птахи не злітають у небо, а падають ниць,
Гостродзьобо вгрузаючи в землю свою, як чужинну,
Важкокрилі без лету, лежатимуть так долілиць,
Заростаючи травами тихо, безслідно, невпинно.

Шукачі за птахами не прийдуть, загублять сліди,
Чи пощезнуть самі, заблукавши, німі та безликі.
Не знайшовши ні мертвої, ані живої води,
Стануть каменем, горем чиїмось важким і великим.

Годував наших птиць із тарелі, долоні...
Я варила їм кашку рано-вранці - солону.
Я збирала дощі у комору зелену.
Вишкірялися маски із важкого ебену.

Відлітали поволі сім журавок, синичка...
Висихало бадилля. Вкорінялися звички.
Ти блукав аж до ночі - в хаті лад і жарота.
...Вполював у столиці Адигуль тонкороту.

Обіцяв - до Айови, оголявся - за мані.
Я годую жар-птицю, ти - чужих доберманів.

Десь хатина у лісі - для мандрівця і ноші.
Ніж впівоберта кинув: "...ти занадто хороша"...


2015

Бал. Варшава, наполеонівський період, тільзитський мир...

Станьмо, панове!
Ставайте, панянки!
Станьте у пари,
Та нумо до танку!
Всі наші справи
Залишим сьогодні.
Як же постави
У вас благородні!

Пари... Ще пари...
Пройдемо по залі!
Поки бажання
Сховаєм подалі!
В вирізі плаття
Так дихають груди!..
-Поки танцюй!
-Я тебе не забуду!

Дами у платтях
Цвітуть, наче рожі,
І кавалери
З жоржинами схожі.
Воїни світла...
Митці і таланти...
Стильно спадають
З плечей аксельбанти.

Весело в залі.
Оркестр шаленіє.
Ночі кохання
У танці омрієм!
Сотні свічок
Залили залу світлом.
Дивляться очі
Ласкаво-привітно.

Сонце із Місяцем
В залі зійдеться,
Як з Імператором
Пані Валевська...
Десь шпигунам
В Петербурзі не спиться...
Десь на кордоні
Злий ворог чаїться...

-З ранком- на ложе!..
-Тебе я жадаю!..
Воском зі свічки
Час мирний спливає...
Може, з наказом
Нам завтра до бою.
Може, востаннє
Танцюєм з тобою...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115072500718

…Протистояння закінчилось миром.
Тепер в землян єдиний колір шкіри.
Не шкіри! Зазвичай всі кажуть: шкури.
Товста вона. Й відтінок сіро-бурий.
Ввели в зиготу ген один – пінґвіна, –
І не страшні нам спека й хуртовина!
Єдина мова – інґліш-піджин-пінґвіш,
Яку всі називають просто: пінґвіш.
Мужчини, котрі мачо, тяжко крячуть:
Поміж ногами яйця піґвінЯчі.
Смереки, кипариси, баобаби,
Секвойї і папаї, буки й граби –
І взагалі: дерева із кущами, –
Усі пішли до йо… блудниці-мами.
Мишій-пирій, мокрець і костерева –
Всі трави теж туди, куди й дерева.
Про них ти навіть мріяти не смій.
Із флори є один лиш отравій!
Росте, як дерен, ув один сувій,
Планету забезпечуючи киснем.
Із ним пребудем нині й вічно-прісно.
Він хліб, салат. В нім мікроелементи.
Пощезли і фригідні, й імпотенти.
На отравію, в затінку дерев,
Що з пластику, коханців чути рев.
Цей рев – найвища пісня із пісень.
Тривають акти п’ятий – сьомий день!
Хто ж п’ять хвилин – той осоромивсь. Прямо…
До мами піде разом із кущами.
А риб у морі – і не вибирай!
Дріжджепланктон лише росте – китай!
В нім поєднались щука, хек і кит.
Лежи і їж і чухай свій живіт.
В дібровах штучних не знайти тварин –
Шкідливий для життя холестерин.
Є птахи. Гнуться синтетичні крони –
Співають, мов шпаки, пінґвоворони.
Від ранку й до вечірньої зорі
Звучить, мов дримба, їхнє ніжне «крі!..»
Не стало диких мов і різних націй –
Найбільш успішна із глобалізацій!
Були проблеми, правда, з «русскім міром»,
Та й він накривсь… почив, як всі, із миром.
Й насамкінець, скажу вам для інтриги,
Санація була – палили книги!
Тюменським синім полум’ям, що з газу,
Горів і Гемінґвей, і Мештергазі,
Толстой, Конфуцій, Пушкін, Ів Гандон,
Сенека, Аристотель і Катон.
Палали Кафка, Криловець, Кричевський*…
Він знав англійську – пінґвіш дуже кепсько.
Не раз було зело під хмелем Паша
Казав знущально: «Пінґвіш – то параша».
Забанили для нього вхід у вічність.
Ґудбай-цурюк! Йо гауз із античність!..
Печальна доля й творів Криловця.
Що б не писав, а думав про кінця.
…Палають «Чаша» і «Скресання», й «Квітка»**.
Щось пеніса***, мов фенікса, не видко.

…І соромно, і нудить, і негарно.
І, мабуть, сон тому такий кошмарний.
Це ж треба: у корчмі напередодні
Із друзями хильнути зо дві бодні!
І цілий тиждень я боюсь заснути –
Приходять Чингізхан і Гітлер, й Путін…

24 липня 2015 р.

1
Питав усевідо про витоки стежки -
В лункім кабінеті у випарах чаю.
За нами в щілину Захеканий стежив...
Усі захлинулися... всім пробачаю.

З чарунок не брала запилений бісер,
Не кидала каменю в шатра лежачих.
Єхид посилала - вряди-годи - к бісу.
Пегаса жени - повз естради прискаче.

Отак і дійшла до красолі в барвінку.
Лягають на плеса шовки-парашути...
Танцюють захожі вогнисту лезгінку...
Скрегоче платівка... І ніц не розчути.

2
І дзенькіт наперстків, і кола по хвилях...
І коси цибулі між лисин томатів.
Не треба нікого здіймати на вила -
У скопищі блазнів, повій, акробатів.

Не варто чекати у погребі смерчу.
Змінитися важко. Змінитися просто.
Є тьма причандаль і перук у гримерці...
Замаже облесник відразний коросту...

Всі хочуть найліпше - дитині, собаці.
Чухрають атланти, підставивши плечі...
А витоки стежки моєї - в байраці,
Де пера за сміх роздаються лелечі.

2015

Осінній дощ мій спокій тішить
Ведем розмову сам на сам
Лист на деревах промінь сліпить
Примусив мружитись очам

Ми так давно не спілкувались
Нам так цього не вистача
Відкрито , радо привітались
Коли можливість ця прийшла

Багато є з чим поділитись
Перегорнуть , перелистать
Над чим із сумом пожуритись
З іронією жартувать

У всьому є свої причини
Завжди у крайнощах байки
З розради набираюсь сили
Щоб далі надихать плітки

Ось так живу , і іншим раджу
Ви пам'ятайте головне
Коли говорять , мають втіху
Значить життя у вас своє.
2015р.

Не сперечайся , не переч
Ти знаєш тільки те що знаєш
Ти не учасник моїх втеч
Ще не відомо чи здолаєш

Мені знайома боротьба
В якій я програвав свідомо
Важливі забував слова
За що і заплатив жертовно

Я знаю силу почуття
В якому розум загадковий
Я помирав із того дня
Коли той канув подих томний

І вистояв , і подолав
З'їдали , їли з апетитом
За себе свою плату знав
Над прірвою тримався хистом

Тому не вчи , не каламуть
Цим берегам усе відомо
Учися своє серце чуть
Тоді і сприймешся свідомо.
2015р.

Ти божевільною була
Коли приймала його чари
Не мала спротиву від дня
Коли вінок з вінком сплітали

Він також радісно ділив
Надійні ставив обереги
Тобі єдиній він відкрив
Всіх загадок своїх секрети

Весінній паводок дібров
Зливався з вами ароматом
Все шепотів у такт розмов
І спокушав любові - злаком

Ця молодості ворожба
Між вами стала заповітом
Ви приклад цінностей життя
Рясних в коханні - білим цвітом.
2015р.

о дерево довірене мені
довтілення душі, довоскресіння
дароване спасительне сумління
проросле через води і вогні…
тобою дихаю, для тебе, у тобі…
обірваною брунькою причастя
жертовним листям виміряне щастя –
то радісно вмирати далебі…
коріння замурованих судин
п’є забуття закинутого ставу
слова переосутнюються в славу
що Бог один… і чоловік один…
о вилита вселенська самота
венозна кров чорніє бузиною
і дерево озвучуване мною
не вміщує безмовна пустота…

Через зарослі диких ожин і глоду.
Заберуся туди, де немає стежини
У глимеї, де холодно без одежини,
Щоб душа моя не померла від голоду.

Буду дихати потоком гірського вітру,
Розмовлятиму уже тільки сам з собою.
І підставлю долоні до сонця, і зітру,
Всю втому з душі листочками звіробою.

Ляжу в трави, як тіло звикне до затишку,
Скрипучі дерева будуть музику грати.
Буду вмирати від кисневого надлишку
Буду душу заблудлу спасати від страти.

Притулюся ввесь до замшілого каменю,
Давнього, вічного і ще невблаганного.
З блискавиці візьму в жменю трохи пламеню,
І запалю своє серце ще раз, заново.

2015р.