Не такі ми уже й модерні.
Як Пилипи із конопель,
оживають Дем’яни Бєдні,
і на ребуси незбагнені
насобачився менестрель.

Впали генії. І з досади,
мов гієни геєнний рик,
емісари із вертограду
оголили двоглаву правду,
викопилюючи язик.


Рими пишуться косо-криво,
як осінні дощі в полях.
А оцінює юродиве, –
чи являється ексклюзивом
непомітне у їх очах?

І посипавши сіллю рани,
поки місія є така –
миє руку своя рука,
і оцінюється незнане
бухгалтерією совка.

Опечалені трубадури
оперіщені батогом
приналежності до халтури.

І не знає ніхто, чого
у осадку – жерці культури
у останній графі –
                           в с ь о г о.

                              12.2014

Здіймаємося знов угору,
знов падаєм. Шукаємо опору,
шукаємо. Але натомість —
ні неба, ні землі. Лиш невагомість.

Позбутися б шукання хіті
й ширяти просто так, як угорі ті
одвічні мандрівці — комети,
забувши про призначення і мети.

(23 грудня 2014)

Моє дитинство в платтячку простім,
Що мама вечорами взимку шила…
Кричати пізно: зупинися, стій!
Залишся, бо мені ти любе й миле.

Раділа, як воно втікало в ліс
Між літніх трав некошених босоніж,
Бо в інший бік мене тоді поніс
Невпинний час в юнацькому безсонні.

Ще зустрічей чимало в нас було,
Та маму й тата рано відспівали…
Чужими стала хата і село,
Де в піжмурки з дитинством часто грали.

Якось моя малеча до села
Із тітонькою з’їздила улітку,
Мені дитинства дотик привезла -
Світлини чорно-білі, що сусідка

Забрала із хатини-сироти,
Аби тамтешні зайди не топтали.
“Матусю, ось поглянь - це ж наче ти”.
Покинуте далеко на поталу,

Лишилося самотнє серед стін,
Господарем забута кицька наче…
Моє дитинство в платтячку простім,
У снах мені всміхається і плаче.

Я слушаю время.Стучит метроном -
Движенье судьбы отмеряет.
А вечность своими глазами кругом
На суетность нашу взирает.

Но ритм задаётся совсем не такой
Каким-бы хотел его слышать.
И время смеётся над жизнью людской,-
Его назначение выше
Понятий извечных для нас и простых,
Как новой зари восхожденье,
Последнего вздоха того кто затих
И первых ростков появленье.

Безудержно льются слепые дожди-
Природа себя повторяет,
А время выходит на виражи,
Как-будто себя догоняет.

А всё ведь пройдёт! Лишь останется прах
От нас и других поколений.
И каждый носить будет тягостный страх
Перед неистовством времени.

Оно возвратит всё на круги-своя:
Откроются старые двери,
А на пороге вновь встретят тебя
Надежда с сестрою Неверьем...

Стучит метроном. За ударом - удар,
Как вечного сердца биенье.
Ложится на воду мерцанье Стожар
Реки пронизающей время.

Как древний старик, опершись на клюку,
Бессилье своё проклиная,
В глубоком раздумьи гляжу на реку.
Величье её созерцая...

Я смію отут літати.
Розділено маски, плеса.
Десь там у кишенях вата,
І знишк по литаврах месник.

Чекання хліба, видовищ.
Ялинок і чаю не бракне.
Зів"янув пихатий "овощ",
Прийшов кат-месія в акне.

Копають ямки гуінплени...
І валяться крайні опори.
І здохла телиця Семена -
Зі штемпом чітким "Непокора".

Я можу над горами бути.
Земля промерзає кармінно.
Влягаються сніг, парашути
І сірі огрядні пінгвіни.

Короткі лютневі крила.
Чи просто лежати краще.
І змії облизують рила...
Невже ми оспалі, пропащі?

Складаються пазли і схеми.
За тано - села, калюжі.
Зіржавіли єдності клеми.
В печах - мечі харалужні.

Чудово усе.
Тож не варто...
Ще меду початий слоїк.
І п"єси Шекспіра та Сартра.
І пари, й сусід-параноїк...


2014

Вокзал - место встреч и разлуки,
Роялей из тысячи шпал,
В объятьях сплетённые руки,
Страстей неуёмный накал.

И всё будто просто, привычно,
И подан к посадке состав:
Ты смотришь вокруг безразлично,
Свой путь наперёд предсказав...

И лязгнут тупые сцепленья,
Зальётся знакомый свисток,
И двинется,как приведенье
Вагонов железный поток.

Бывало желание спрыгнуть -
Остаться на месте пустом,
Чтоб сердцевину постигнуть
Разлуки проклятой вдвоём...

Врезается в сумерки, в ветер
Мой поезд. Чернеет окно.
Усталость ложится на плечи,
Но я не вернусь всё равно...

А ти занедужав, бо осінь затиснув у жмені.
Стояв без пальто на старому, як туга, пероні.
У жовту гуаш зафарбовував листя зелене.
Журився без міри, збирав сподівання солоні.
Уперто чекав, що зупиниться потяг єдиний.
І вийде вона із вагону у жовтень безлюдний.
На зустріч дощу, не лякаючись вітру у спину.
З разком намистин на хустиною вкутаних грудях.
Вологі слова приховає в обіймах безпечних.
Тобі до плеча приголубиться міцно щокою.
І зникне недуга твоя недолуга, негречна.
І ніч на вокзалі зненацька запахне весною.
28.11.2014

по сусідству арабський шейх...
його серце в моєму дзьобі
ви повірили!!! файний фейк
бо насправді це - я у робі…
це, насправді, майбутній фільм
ми з ним разом в "авганістані"…
а із Криму волами сіль
двісті літ босоніж востаннє…
і спасали цей світ не ми…
другорядні… по епізоду
він автівки на сонці мив
я дивився в "капот" зісподу
ми за спільне ішли в пітьму...
на розбірках були найкращі
він там зрадив собі й тому
на початку "кіна" у пащі…
22.12. 2014.

Музика душі моєї
Мова музи - скрипаля
Співставляю паралелі
Тонкощів - квіток поля

На ді мною небо тане
Мрія мрії - почуття
Все за мене серце каже
Рифмою - свого биття

Невагомість віддаляє
Чари в чарах - відкриття
Значуще гірке стирає
Цілиться - криниць вода

Відлітаючи минаю
Круч бурхливих - поворот
Тут я справжній , спочиваю
Звільнений - від всих думок.
2013р

Всі рухи прискіпливо стримані,
Підпорядковані внутрішній рації-
Вони відтворені від імені...
Щоб заощадити фальсіфікації.

Іржа відшлаковує вірус гідності!
Час не міркує- чеканить завдання.
Сила гори - в її монолітності.
Віра і воля - частки визнання!

Треба плекати в душі терпіння:
Нас провокують невтішні новини.
Прийде очікуване спасіння,
Щоби зарадити гніт домовини...

...Не стой у окна своего и не жди
Меня. И тоскою своею не жги
Себя среди звёзд и пушистого снега,
Под утро упавшего с сонного неба.
Смотри! Я - в качании чутких ветвей,
Шумящих в ознобе осенних аллей,
Где мы танцевали свой вальс до утра,
Как-будто всё было лишь только вчера...
Я в крике твоей заболевшей души,
Меня осужденьем казнить не спеши...
Я - жив! И вернусь вновь когда-то опять,-
Пусть даже не будут меня вспоминать.
Не плачь над могилой,считая года.
Не верь,что я мёртв, никогда...никогда...

Ця темінь затоплює все: і холодні рови,
Й скелети споруд, і дороги без назви і цілі.
Вона безголоса. Її німота норовить
До ранку питати, чи є ще навколо вцілілі.
Повільний рахунок загиблих, та тільки своїх.
І схлипи на вдиху, та лиш над своєю журбою.
Вгадати б на зоряній гущі, а скільки боїв
Зосталось до смерті отої останньої з воєн.
Хоч темінь і ворог, який не ховається, ні,
Примарами ночі спроможна вцілілих навчати:
Важливий розмірений подих і перші вогні,
Важливий кінець, і таки другорядний – початок.
2014

В ткань укрыты, безмолвные скрипки
Спят в обнимку с котомкой овса...
И пылит по дороге кибитка,
Приседая под скрип колеса.

Уж рассвет полыхнул спозаранок...
Скоро птицы в садах запоют...
И цыганка в обнимку с цыганом
Вровень с лошадью рядом идут.

Догорел их костер на поляне...
Уж рассвет полыхнул, как в крови...
О любви петь умеют цыгане,
И вовек не погаснуть любви...

Так запой мне, румнЫ, пред разлукой,
Про камАм, о любви мне, жена!..
Мы в разлуке с тобой друг без друга
Выпьем вдоволь печали вина...

Рассвело. Нас разводят дороги
В те края, где ночует печаль.
Снова встречи попросим у Бога.
Только прожитой ночи нам жаль.

Жизнь ведет. Мы опять одиноки.
Нам надолго расстаться пора.
Словно память у самой дороги
Кучка пепла ночного костра...


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114122300177

Мама-Одеса співає з листа
почесті гідному сину.
Майже зима. А пора – золота.
Бачу нову Україну.

Ту, що у пам’яті понад усе.
Слава їй, воїну слава!
Йдуть новобранці, і гордо несе
кожен знамено держави.

Ще улюлюкають зайди чужі,
немічні духом, незрячі.
Ой, накипіло у нас на душі.
Ворог отримає здачу.

Є атрибути героя-бійця
і амуніція справна.
Що там попе́реду і до кінця?
Де та опора державна?

Тільки немає у серці страху́.
Бог і Вітчизна із ними!
Ви́стоїмо і на цьому шляху.
Треба вернутись живими.

Лиця суворі. А усміх цвіте.
В’ється блакитне. Ярить золоте.
Ллється мелодія гімну...

Сльози прощання. Колона іде.
До генералів далеко.
                                 Зате
з ними
               уся
                           Україна.

                              11.2014

Попросила ручка-мати,
Щоб сини зайшли до хати.
А вони, всі п'ятеро,
Слухалися матері.

А зайшли до рукавиці -
Та й давай за місце биться,
Кожен лізе без упину
В не свою малу хатину.

Завела терпляча мати
Кожного в його кімнату,
Щоб не мерзли діточки,
Бо тепер не літечко.

***
Годину заворожено дивлюся –
Ця справа, певно, зовсім не проста:
І як воно виходить у матусі –
З клубочка рукавичка вироста?

Немов з якої казки диво-птиці,
Приручені матусею колись,
З петельками нанизаними спиці
Летять по колу – тільки подивись.

Не можу відвести й на хвильку очі,
Чи магія така іще де є?
Поволі тане, наче сніг, клубочок
І вовну рукавичкам віддає.

/ Саше Лаврову / 

"я в музыке не слышу и не вижу…"
сентябрь пусть развеет эту ложь…
Вы где-то одиноко по Парижу... --
полмира примеряет следом брошь
аккорды Вас любви сопровождают
капельками скрипки: кап-кап-кап…
о аромат! что в воздухе витает --
иллюзия? причал? хотите - трап…
позвольте, я присяду возле трапа
позвольте, я сыграю наизусть…
побыть смешным… всего четверо-лапым…
и помолчать
зализывая грусть…
22.12. 2014.

Там, де лежала країна-колос, –
тільки берізок верхівки:
сіро-брунатне там скрізь розлилось
море гидкої гноївки.

Все наймерзенніше в нім назбиралось,
і клубочить цей пекельний Солярис.
Мов над болотом, блукають вогні
в злобних міазмах брехні.

Десь попід товщею гатять ключі
жирну багнюку добірну
в темпах стахановських, вдень і вночі, –
медіателеефірну.

Світові тхне за мільйон кілометрів.
Тим же, хто в гущі її, в самих нетрях, –
жодного смороду в носі! Ба ні –
мов ті духи запашні…

Тванню просякли вони. Цей кисіль
став їм живильним бульйоном.
Тягне всю погань туди звідусіль;
плесо покрилось планктоном.

Все це роїться, кишить, комашиться,
а над усім – щось жовтаво-безлице:
чи то грибок, чи плювок, чи пухир…
Цар. А по-нашому – тхір.

Вже їм у себе затісно стає
в їхніх просторах безкраїх,
тож вони пхають паскудство своє
всюди, де їх не чекають.

Зносячи греблі, межа за межею,
топлять планету смердючою лжею.
Вірна прикмета: де вал цей пройшов –
буде велика там кров…

12.2014

Пускаючись у ніч свою,
Висвітлюючи дно,
Велику Книгу Вічності
Читає наш геном.

Мов альпініст з ущелини
Серед високих гір,
Дорогу правди стелить нам
Біді наперекір.

Шукаючи сторіччями
Одвічного пуття,
Рівняє Книгу Вічності
Із Книгою Життя.

Де співпадає речення,
Чи розділ, чи абзац,
Той запис лине зречено
У осяйний палац.

А звідти - світлі вісті нам -
Набуток скарбу знань.
І суть розкриє Істина,
Мов чашечку тюльпан.

Не проминають промені,
Бо чисто літній час.
Робота є геномові -
Вести в безсмертя нас.

22.12.2014р.

Господній день… молитви з ноти "до"
В дозрінні ми на колії мінору
Домініканам не пройти кордон
А солов’ям у травні саме впору
На полотні залишиться фрагмент…
Всього один знароку надцікавий
В цей самий час - зневолений момент -
Я підійду, і запрошу на каву…
22.12.2014.

Затерли вже до чорних дір
портфелики і течки.
І що не прихвостень, то звір
під шкурою овечки.

22.12.2014.

Ні кроку ступити не смій самотужки, Ізраїлю.
Потойбіч- телескопи націлені не в небо - на тебе,
Посейбіч – із мікроскопами доморощені недруги.
Не смій, як звелів Господь, множитись скільки змога.
Не смій ані метра нового житла на землі своїй зводить.
На Храмову гору, де покоївсь Всевишнього Заповіт,
Зась юдею зійти – попід Стіною Плачу під градом каміння молись.
Ідеал «прогресивного» людства для тебе – нацистський барак
Із нарами мало не до піднебесся. Щоб змістилися всі юдеї.
А для тих, хто прокидається з кличем: «Аллах акбар!»,
Забаганка Європи здається чимось таким дивовижно смішним.
Треба їм набагато більше: знищить навік сіоністську пухлину...
...Казиться «прогресивний» світ перед нестримним натиском тих,
Хто перекував Коран на мечі й зносить невірним голови,
Хто готовий собори й церкви на мечеті перетворить...
Казиться «прогресивний» світ, боїться такі дорогі голоси
Мусульманські згубить перед черговими виборами. ..
Казиться світ і підгодовує тих, хто несе йому смерть,
У потаємній надії за будь-яку ціну вижить поверта
Неминучу загрозу собі на Ізраїль - Всевишнім освячену землю.
-------------------------------------------------------------
Газета «Новый американец», декабрь 1981.

Моя вдячність тобі нагорода -
За той рай - що даруєш мені
Щира посмішка , віддана врода -
Світанкова усмішка зорі

Я для тебе відкрита долоня -
Де ти бачиш - кохання моє
Моя збита в рутинах дорога -
Для рясних насолод - зацвіте

Там до тебе спішать поцілунки -
Світить сонце , щебечуть пташки
Кольорові метелики грають -
Пахнуть квіти , буяють сади

Пропаду у гарячих обіймах -
Звеселю у палітрі промов
Побажанням , вустами дурману -
Із тобою потраплю - в полон

Будь моїм талісманом навіки -
Все прийми - у дарунок собі
Буду вічним твоїм первоцвітом -
Пам*ятай - ми у долі одні.
2013р

Любов живе у тих серцях -
Що вміють відчувати
Що знають ціну за ні , і так -
При бідному , і в знаті

Любов дає шаленну міць -
Велику силу волі
Ти можеш в небо полетіть -
З скали пірнуть - у воду

Своє ти будеш боронить -
Відстоювать до крові
Щасливим в злагоді прожить -
У радості , і горі.
2011р

Той вітер - що тривожить спокій
Проник у душу запальний
Не дав забути солод , муку
Твоїх обійм - букет німий

Смакує знов на повну силу
Весни - принади аромат
Малюю гаммою натуру
Де сам собі і хід , і мат

Вином приваблюєш , мускатом
Все тішиш вродою себе
Пробач - мене всього дістало
Учуся гнів не підпускать

Не вболівай - тобі не варто
Я досить лаконічно , сам
Та пам*ятай - тому відкрито
Хто від любові - міг вмирать.
2011р

Слова твої - ворожа сила
Прозора інію вуаль
Мов привид - поламавши крила
Летять у невідому даль

Тінь темряви в тобі блукає
Смакує горечі - мендаль
Зарозуміла , пил пускає
Гримує щастя -ніжну лань

Ти служиш їм - піскам оману
Голодним звірям , крихтам цнот
Споїли люті цукат - напоєм
Готують свято , обряд украть

Я не змирюсь , не поклонюся
Повстану сотнею причин
Жива іще у світі сила
Що розганяє - хижий прит.
2014р

Я витягну , спасу з полону
Орду ворожу спепелю
Всим покажу - блакитні очі
Які без пам'яті - люблю.

Ти для кого беріг ? - все приніс на поріг
Відкривався , благав , зарікався
Чи ти впевнений був ? Чи минуле те знав ?
Що так щиро у всьому признався

Не спіши , не хвали - поки свіжі мазки
Не гони у галоп , зупинися
Ти не перший такий - хто вступив , хто сліпий
Хто тікаючи звідси - хрестився

Вона з роду була - чепурна і проста
У розмовах відверта , і щира
Та талант там один - за рахунок чужий
Відібрати , присвоїть для блага

Та коли станеш ти - їй перечить гребти
Переступить , розмаже , обгадить
Зробить так що це ти - будеш винен завжди
Тут злорадства панує - подяка.
2012р

Так уже повелось - хто прораб , а хто лось
У життя досить різна подача
Різні правила гри - тут пани , тут раби
Ризикова ця штука - удача.

Поминальна горить свіча -
Холод тіла , молитва болю
Розпливаються небеса -
Віддають свою тугу - горю

Нескінченний потік життя -
Притаманний людському духу
У яких вівтарях душа ? -
Чи долала удар закону...

З ким ти плачеш ? Чиї вуста ? -
Прошепочуть для тебе тихо
Чи знайома тримбіт журба ? -
Що навколо лунає - дико

Сивиною мої літа -
За тобою ідуть , існують
Ще гаряча гірка сльоза -
Хто живий - того мертві чують.
2014р

Ти воїн , ти герой , ти звір
Братаєшся з мечами
Готовий - зачитати твір
Де судиш кулаками

Ти волонтер своїх ідей
Лякаєш - своїм криком
Ти маєш тисячі очей
Що гнобляться - під тиском

Твоїх амбіцій антураж
Зашкалює - від гніву
Ти зрадив власне амплуа
Тепер ховаєш - гриву

За що боровся - те і взяв
Напхав по саме горло
Без примусу згорів , пропав
Вже поминають - гостро.
2014р

Як би ти знав ! - як я чекав
Тодіб і не торкався
Як хвилювалася душа
Осліплена - від щастя

Як би ти знав ! - коли втрачав
Тоді б і не вагався
Мене ще носить плоть жива
Зневірена - та власна

Як би ти знав ! - яким пером
Писалася ця доля
Ти б не цурався мій герой
Бо ця любов - прекрасна

Мені в перед , тобі назад
В житті усе складніше
Учора тут , а завтра там
Шукаю сам - те вічне...
2014р

Простяглася до
неба стежина,
Там де зорі сіяли
сумні,
Місяць по небу в
блакиті,
Там де зірки
світили тобі.
Роси сльозу
оплекали,
Та насів той
ранковий туман,
Що ми в
озері-щастям назвали,
Називався він
сивий обман,
Де твоє, де моє,
Хто це знає,
Де правда, де
доля гірка,
Лихорадкою щастя
тримало,
Змахом птиці, і
криком грака,
Вже очистились
води від спеки,
І не гріє так
сонце ясне,
Жайвір у полі
співає,
Про колишнє,
насущне, й святе,
І осиплеться
листя вербове,
Понесе його чиста
вода,
За моря, океани
дрімучі,
Туди де немає
тепла,
Я так вірив і
вірю у тебе,
Ти у мене єдине й
святе,
Залишайся
листочком з вербою,
І вода тебе хай
не несе,
Так душа болить,
давить нудьгує,
Загубилась вона у
степах,
Віднайди її
промінь щасливий,
У лісах у ланах
та степах,
Обігрій, зачаруй
невпізнанно,
Розтопи свої
чисті слова,
Дай води і
свавілля напитись,
Прийде віра і
правда нова,
Я з тобою і в
горі і в правді,
І у щасті-і ласці
тепла,
Хай Господь нам
подарить крильчата,
У любові кохатись
до тла.

В думках твоїх я хочу оселитись,
Щоб думала про мене кожну мить,
Щоб не змогла ти більше зупинитись,
Щоб в серці було те, що не згасить.

Я хочу мрією твоєю стати,
Я хочу, щоб в тобі палав вогонь,
Давай не будем більше зволікати,
Ти лиш в собі не охолонь…

Ти лиш знайди мене у своїх снах.
Поглянь, не відпускай на волю,
Ти мед відчуєш на вустах
І вирватись з обійм я не дозволю.

Я не дозволю бути в самоті,
Я буду з тобою до світання.
Той сон мине у темноті,
Та не мине моє кохання…

Прости, що перервав польоти мрій,
Прости слова націлених образ…
І оксамит обманутих надій,
Й, отрутою розбавлений сарказм…

Прости мене за ласку, за печаль
За ніжність і розбещеність мою…
За те, що моє серце не кришталь,
За те, що все життя Тебе люблю..

Тепло в хаті нічній. Нишкне тиша.
Ми з тобою на теплій печі
Шурхотіння настирної миші
Будем стомлено слухать... Мовчи!..

Ти вслухайся у темряву ночі,
Спраглим тілом овивши мене!..
Лиш скінчила... Та знову от хочеш
Ти кохатись... Нескоро мине

Це шаленство у теплій постілі,
Що дарує нам лагідно піч!..
А на дворі в лихій заметілі
Замерзає скоцюрблено ніч.

Ми кохатися будем до ранку
Під пульсуючий спів цвіркуна...
Ніч у ніч. Аж-но як на світанку
Зазирне у віконце весна...


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114122111775

Серед звичних днів - я її зустрів
Фарбами небес , кольором снігів
На ранковий сон - місяця хода
На святковий стіл - серця почуття

Очі голубі - крила висоті
У видінні лине - магія весні
Хто ти є така ? , як твоє ім*я ?
На яке прохання ? - відповідь знайшла

Я любов твоя , сяйво хрусталя
Я дарунок долі , я твоя душа
Запали мене , підбадьорь вогонь
Щоб могли зігріться - тисячі долонь.
2011р

Ніч п’янкою була аж до рання…
На світанку почув cолов’їв…
Я напився земного кохання
І любов’ю тебе напоїв…

Я чекав на цю зустріч роками,
В безнадії надію плекав…
Та не тими блукав я стежками,
І не тих до грудей притискав…

Казка-ніч розчинилась в бажанні,
Загорнулась в ранкову імлу...
Я з тобою був наче в останнє;
Віддавався з любов'ю теплу…

Я росою сріблястою вмився,
Загорнувся в серпанковий дим…
Та на ціле життя запізнився
Ще відтоді, як був молодим….

Ніч п’янкою була аж до рання…
На світанку почув cолов’їв…
Я напився земного кохання,
І любов’ю тебе напоїв…

Любов- це надзвичайне відчуття,
Яке дарує у житті наснаги.
Воно не потребує каяття,
А потребує ласки та уваги.
Краса неголовне в коханні,
Душа окраса всіх часів,
Любов покається в зітханні,
Якщо кохать по-справжньому схотів.
Під час душевних поривань,
Людина здатна на неможливе,
Вона не боїться страждань,
Коли її життя щасливе!

Деб за тобою я не йшов -
Деб я не був , когоб не слухав
Я вірно бережу любов -
Що долею - була почута

Мій найдорожчий серця дар -
Моя покірності - соната
З тобою забува печаль -
У первоцвітах - квітів дяка

Ми поруч будемо завжди -
Краси повінчані - перлини
Тобою ткані пелюстки -
Підібрані - рідством родини

Ти головне що в мене є -
Я свідчу - перед богом
Моє ти сонце золоте -
Весь світ підтвердить - хором.
2013р

Пролетіло літо,
Пронеслись роки,

Й ти любове
вічна,

Пронеслась в
віки.



Так кохалось
тяжко,

Так впізнало
крах,

Відвернулась
доля,

У твоїх руках.



Не співа вже
пташка,

Не дзвенить
струмок,

Все на дно осіло,

Від лихих чуток.

Життя прожити, не
поле перейти

Казала мені мама,

Усе впізнать,
побачить все,

Та цього дуже
мало,

Звести свй дім, і
власний сад

З натхненням
посадити,

Щоб внуки й
правнуки життя

У ньому ще
дожили,

Зустріть, любить,
не відпустить,

Кохання п*яні чари,

Життя прожить і
хліб зібрать,

Де колосяться
ниви.

Мої сини і діти України,
обороняйте наші рубежі.
За цю біду, за ту тяжку руїну,
за убієнну душу безневинну
нехай ізгинуть найманці чужі.

Такий наказ Вітчизни і родини
від імені дружин і матерів.
Не допустіте тя́жкої години.
За всі його знущання і провини
«звільніте змія» від його голів.

І ми не пожаліємо останнє,
аби скарати це вселенське зло.
І ради того, щоб живе жило,
пройдемо гідно всі випробування,
як це не раз в історії було.

Сини мої! Ви є!
                              Але немає –
у нас немає вибору тепер:
або умерти нам за волю краю,
або забути мучеників раю
із сотень тисяч, хто за нас помер.

За ще живу, розорену бандитом,
за неподільну, за її пісні,
за неї, за єдину посполиту,
за мене – ще бандитом не убиту,
але уже опалену в огні.

Ми обіцянок влади не забули.
Не буде більше панувати пан,
і сирота ще виоре свій лан.

Але якщо повернеться минуле,
і Рада ще нічого не почула,
то повертайте
               збройно
                          на Майдан.
                              12.2014

Почему горизонт стал казаться
мне краем обрыва,
Но не местом откуда
желаю взлететь к небесам?
Почему Восходящее Солнце
не вливает мне новые силы,
А мир вижу лишь в точке,
что выдумал сам?

Почему от меня сумрак ночи
Вечность скрывает?
Голос ветра не кажется больше,
как раньше живым.
Почему мою грудь пустота и печаль
наполняют?
Небо вижу беззвёздным
и не голубым…

Боже! Неужели меня
уж Любовь покидает?
Неужель я теряю сознанье
единства с Тобой?
Смолкла Музыка Сфер,
её звон с высоты не вещает.
Отчего Красота и Единство
простились со мной?
Что ж случилось?

Укажи мне провину, Несказанный!
Кого предал?
Кому нА сердце я наступил?
Что присвоил себе?
Где злобою я связанный?
Где я волю свою
от Твоей отделил?

Ах, Единый!
Взорви сердце моё своей Истиной!
И пусть вместо него
будет рана, страдания боль…
Пусть бездомным скитальцем
будет дух мой расхристанный,
До тех пор, пока сыщется мною
прощенье и Истины соль…

Прийми , візьми , приворожи
До дна допий , втамуй свій голод
Рідні , знайомим покажи
Як любиш ти - хмільний свій солод

Гори в мені , спали в вогні
Я дозволяю рушить стіну
За стільки років , в самоті
Я віддаю - пригод перлину

Ти не лякайся що в рубцях
Заносило - на поворотах
Іти прийшлося босоніж
Кривда людей - уся від бога

Я знаю ти , і тільки ти
Відпустиш - бумерангом ехо
Щоб разом ми могли втекти
Побачить - де є наше небо...
2013р

Бежим, торопимся куда-то день за днём,
То ли по делу, то ли по привычке.
О смерти друга часто узнаём
В закрепленной к надгробию табличке.

Меняются прописка и родство
(Он где-то бродит в запредельной дали),
Но что-то ведь осталось всё равно,-
Ведь он тут был и мы об этом знали!

А сила некая безжалостной рукой
По знаку свыше нити обрывает
Судеб людских и прекращает бой
Сердец. И свечи наши задувает.

А где мы были? Что-же нас гнетёт?
(Пульсирует неведомая сила...)
Так это ж память в нас живёт,
И по ушедшему, как мать заголосила!

Ах, если бы! Ах, если б мы могли
Быть рядом, когда жизнь теплилась
В его глазах. На наши бы мольбы,
Уж смерть бы точно жизни уступила.

...Что толковать, коли оборван путь?
Лишь запоздалые слова витают,
Кричащие, текущие как ртуть.
Увы! Они друзей не возвращают...

Коли нема нікого на межі,
Лиш я і час, і томне бездоріжжя.
Коли цей світ учора збайдужів
До суєти, до мене і до інших.
Коли життя – пітьма і віражі.
Отак, як є: не менше і не більше.

Коли нема… Молю за те, що є.
Плоїться дим густий помежи віття
І очищає день в собі своє,
Скупе єство – тремке і не зігріте.
Із муки воля тужиться, встає
У небутті не хоче більше скніти.

А я іду дугою поза грань
Невільні сльози виплакавши вволю.
Наївне сонце мрій і сподівань
Зимово зирить у нетеплу долю.
Віджила осінь, а печаль – жива
І я її ввібрати в серце зволю.

Коли нема нікого на межі,
Лиш я і час, і томне бездоріжжя…

Шантажист мирового масштаба
направляет историю вспять -
тот гибрид идиота и Штази
человечеству нужно унять.

Разлетался вокруг континентов
обнаглевший двуглавый орел
и в Австралию шлет контингенты:
очевидно, с ума он сошел.

Безопасность планеты разрушил,
из покойной империи лжи
в безнадежно заблудшие души
ввел холодной войны виражи.

А холодная стала горячей,
переплавила жизнь и металл…
Лишь один на планете – «незрячий»,
отрицающий факты вандал.

Превратил в полигон центр Европы,
ультиматумы всем предъявил,
но сценарий фашистских холопов
наш продвинутый век откатил:

запикировал рубль в баррель нефти
в свой последний свободный полет…
Море слез с пожеланием мести
всю Рассеюшку с карты сотрет.

По Московии пепел урода
свежий ветер Земли разнесет,
чтобы с ядерным пеплом народы
не встречали шестнадцатый год.

17 декабря 2014
https://www.youtube.com/watch?v=Q32CBs5z4cw – читаю стих.
http://ozdorov.info/vita/book/a/tom1.html#/240/ - "Воїнам світла".

Безтурботний дух у рань
Серце римою повнить,
Ніби в піжмурки пограв
З часовим судом на мить.

Йду я, феє, по траві
Через непролазний ліс.
Сонцесяйний дотик твій
Вогняну росу приніс.

Місяць посмішку зростив,
Половинить крапель блиск, –
Мов ховатись і знайти
Хлопець і дівча зійшлись.

Я пірнаю в глибину
Променів містичних злив
Із перлини-серця сну
Крізь вуаль годин з імли,

Де кільце неясних сяйв
Навкруги стійких святинь.
Там я прихистку досяг –
Осягаю мрій світи.

Хтось у пошуку краси
Таємничим слідом біг.
Славлячи тебе щосил,
Я гублю себе в тобі.

Ламаючи замки нічної скрині,
Ти кречетом упився волі гострої.
Шаманило та хмарилося помстою
напругле небо - наче вена синя

і місячне летіло покотьоло-
як черокійське, яре око баффало
i землі згорбатілі сяйвом лапало
на клапті рвало літ огуслі смоли,

а ти лови упущені піроги,
Визбируй стріли лютістю мантачені,
викопуй томагавк оспалий в зачині -
закопану війну без перемоги

і відпливай на клич - у край пелазгів,
де вбиті з потайсвіту просять колосу-
будь їм за очі - станься волі голосом,
oсвідчи словом голоду "гулаги".

і винесуть на спинах дужi тури
досвітнє сонце - викрадене тінями
і зацвіте садами українними
допіру індіанське серце хмуре.

лице обпалене посмішками
оплавлене поглядами-пострілами
латане-перелатане
перешите-перелицьоване
окільцьоване
з вирізами на вилицях
ніч у нього і та не дивиться
світ навколо – сферичне дзеркало
все пошерхло і все померкло там…
… сни тлумачить прекрасний Йосиф…
відбулося все і збулося…
роздиратиме Моше рану –
згірклу землю обітовану…

Жовтогарячі очі ліхтарів
Звисають над алеями намистом.
ЗимовиЙ дощ удосвіта забрів
Тихенько, мовби знехотя, до міста.

Блищить дорога, скраплена дощем ,
Вона така казкова і врочиста!
А ще ж недавно, позавчора ще
Білів сніжок по закуточках міста.

Спочатку ним поласував туман,
Лишив дощу ще трохи скуштувати.
Тепер від снігу й спомину нема.
Коли? І де? І як його чекати?

Він досить близько підпускав
Він дозволяв - себе любити
Він з нею просто жартував
Ховав надійно - плагіати

Зненацька трапилося те ...
На що він і не сподівався
Відверте , ніжне почуття
Розбило самолюбу - серце

Коли він їй хотів сказать ...
Вона давно була далеко
Зламавшись об його цинізм
Злетіла - у похмуре небо

Трагедія дилем буття
В сприйманні втіхо - блудства
Один - суцільний листопад
А іншому - суд самогубця.
2014р