Запрохані паростки світла
Отими що йдуть
Зоря невагомо-пресвітла
Осяла їм путь
Молитовня до неба
На стеблах
Що з плоті ростуть
Суть
Невловимої вічності
У світлі роси
…а десь фарисеї і нехристи
Біль і хрести

Неба димні шпалери,
Кулі шалені
Простріляний обрій
Недобре
Боляче
Пече
Під серцем
Усе це
Намарно хотіли
Між чорним і білим –
Біле?…

Півгодини як дощить,
Міряють плечима стіни
Необачні – там, за ними,
Арок вільних дефіцит.

Пуп’янок троянд не спить –
Він зомлів з часів заграви,
Не помітив, не сказали –
Півгодини як дощить.

Подощи іще хоч мить…
Ти візьми її у зграї,
Яка вище хмар злітає,
Й миттю там не дорожить.

Ти не бійсь, не зазнобить,
Лиш підкреслиш міць фонтанів,
Ниць спадаючих каштанів,
Вислизаючих з орбіт.

Протягнись коротка мить,
Дощ не знав такої слави,
Коли після віку спраги
Півгодини як дощить.

Сказати світу «Спинися!» –
Не можна і миті чекати;
Сказати світу «Живи…» –
Йому ж бо під силу вмирати:

Палаючий дім на Землі
І вбиті вогнем гармати –
Сказав би щось світ мені,
Бо він лише вміє згорати.

І знову забили тривогу,
І знову не той наче час:
Благаєм про допомогу,
Але всім байдуже до нас.

Сказав би я світу: «Спинися,
Ти весь у крові, у вогні. –
Кричав би йому. – Схаменися!
Дай спокій моїй Землі!»

Та світ мене досі не чує,
Про мир і про тишу забув.
Він тільки невтомно чатує,
Аби боєць не заснув.
2015

Удвох варили «йо-хо-хо».
Рецепт аналогів не має.
Всього, хоч трісни, не згадаю,
А смак, повірте, ого-го!

Не суп, не каша – щось м’яке,
По три половника на брата.
Мабуть, японцю під саке…
От тільки… рису малувато.

Каструля терпить, в’ється дим.
Лавровий лист з вінця поета…
У жижі булькають сонети
Пісні і поки що без рим.

З пшона витягуєм навар,
Цибуля спеціями буде.
Довіку згадувати будем
Війни «божественний нектар».

За стіл вмостилася рідня:
«Воно» тягуче, наче тісто.
Переселенцям треба їсти
Свій хліб і, бажано, щодня.

Рецепт: потроху усього –
Десерт для льошок свинорилих.
Удвох варили «йо-хо-хо»,
Завзято, весело варили.

15 червня 2015 року

Комусь здається простим,
А я здивований ним:
Отим незбагненим чудом –
Не чути.

У серця повільний хід,
Бо в жилах не кров, а лід,
І мало його зігріти
Щоб жити.

До кого кричать уста?
То я перед Богом став.
Аж раптом – ожив, почутий.
Це – чудо!

Міняє нас часу плин.
Незмінний – то тільки Він.
Байдужістю нас не згубить,
Бо любить.

14 червня 2015

У віршах - доленька моя,
У творчих пошуках - всі роки,
Стрімка бурхлива течія
Снаги й горіння.Та неспокій.

Хтось після себе залиша
Дітей,онуків,дім просторий,
Моя ж ліричная душа
Сади поезії все творить.

Думок нескорений потік,
Для мене вірші,наче діти.
Перед людьми життєвий звіт
Про недарма літа прожиті.

Постійні протяги ходили у старому домі,
Й не знав ніхто, де їхнє джерело.
В кімнатці ж тій, що у кінці самому коридору,
Було прадавнім каменем закладене вікно.

В мрійливому самотньому дитинстві
Я йшов туди - в розмиту й чорну ніч.
Страху не знаючи із павуками наодинці,
Я у цікавості зростав своїй все більш.

Кінець-кінцем, я все ж привів каменярів -
Відкрити краєвид хотів, що за вікном ховався.
Вони дістали камінь - і стрімкий порив вітрів
З незнаних потойбічних пусток увірвався.
Вони втекли, та зазирнув я у вікно,
І вздрів світи, якими марив так давно.

Безпідставна тривога розбилась, утративши суть,
Поринали думки у захмар'я, небачене досі.
Зосереджений час, і повзе, і біжить поблизу,
А тендітні хвилини на сонці скресають, як роси.

Пересушений простір не видавить щиру сльозу,
А задивлені в небо, чекають, немов під гіпнозом, –
Заколисані хмари пливуть і надію несуть,
Що не буде байдужою вічна і лагідна просинь.

Всеочисної зливи очікує спрагла земля,
А небесні “ідеї” – розмови з фантомом Платона.
Промінь сонця, немов навмання у зеніт поціляв,

Та від спеки було унизу все живе безборонне.
Перед кроком у небо – лякає відсутність щабля...
А уперта уява від сумнівів душу заслонить.

2015

Дрібка великого.
Безліч дрібного.
Тісно душі:
тче надію тихцем -
бути помешканням
Духа Святого,
а не тілесності
винаймачем.

2015

У Гоголя поеми – не пісні,
але і він єдиний, неділимий.
Цікаво інше – вибрали б чи ні
його гетьманувати в Україні?

Воно, звичайно, не його вина,
що іноді нема чого співати.
Давно відома кожному ціна,
кому не догодила альма-матер.

Але електорат – без перемін.
Ну, не уміє думати, мазило.
Ото як скаже радіо, – це він,
за нього й галасуємо щосили.

А ще як уявити шоколад,
ми наче багатіємо думками...
Але не піде мафія назад.
Її не взяти голими руками.

І ліземо покірно у ясу,
усміхнені обіцянками Яці.
А ще якщо згадаємо косу,
то і розумне судимо по с*аці.

Не вистачає злості на народ.
Ото і може, що сукати дулі.
Три рази пересічний ідіот
голосував за опонента Юлі.

І противсіхи, і пролетарі,
і нині непідкупні регіони.
І маємо те саме на горі –
несите, гонорове... Та законне.

А ми ще не були на Колимі.
А ми такі, піде́мо і на мури.
Ми іншомовні і глухонімі
колаборанти вищої культури.

Дарма, що пожинаємо війну
і у людей не всі сьогодні вдома.
Зате ми за «єдіную страну»
кацапуваті, гідні і свідомі.

Добро́дії алярмом – за оплот,
в якого олігархи розводящі.
А що ти хочеш, горе-патріот,
коли народ культурно говорящий?

                              06.2015

Лунає саксофону блюз
Спокійне узбережжя моря
Схід сонця ніжиться від іскр
Романтика бажань довкола

Крик чайки потривожив ритм
Погладив хвилю теплий вітер
Я віддаюсь в полон харизм
Окутаний в туману бісер

Прострація де тільки ти
З думками власними в розмові
У невагомості краси
Один в оточенні любові

Цей ритуал немов ода
Мов таємнича епопея
Як грішне для святого гра
У вірності душа лілея

Я цим всим завжди дорожу
Моментами вітань з собою
Я так кохаю , так живу
Забудусь , тай пливу рікою.
2015р.

Ти наче й є,
А наче вже й нема,
Але чомусь таки тебе бракує,
Надворі літо,
А в душі - зима,
Я сподіваюсь, ти мене почуєш...


Змія підступна – сварка проповзла.
Ти впертий був, а я іще більш вперта,
Ти говорив, що щиро покохав,
Питання в тім, чи мовив се відверто.

То ти брехав?
Чекання ночі-дні,
А я живу, як і до тебе, далі,
То ти неправду говорив мені?
А я тобі призи усе, медалі...
І критика була (не без підстав),
Мотивувала, інколи не дуже...
Обожнюю – мені ти щебетав...
тепер, напевно, все змінилось, друже.

Слова без дій - пустопорожня суть,
Як показник байдужості чи ласки,
нехай ці зміни краще принесуть,
в очікуванні дива я...і казки...

Широкі плато кам'яні й величні шпилі
У нескінченній ночі губились під зірками,
А вогнища чужі для зору відкривали
Кошлатих звірів із дзвіночками на шиях.

Рівниною донизу шлях південний вів
До темного зиґзаґу мурів дальніх -
Вони лежали, як Піфон епох прадавніх,
Що з плином часу тут завмер та скам'янів.

Здригався я в повітрі холодному й тонкому,
Дивуючись: куди і як оце потрапив я?
Від ватри ж піднялась раптом фігура в балахоні,
І підійшла, мене назвавши на ім'я.
Під капюшоном мертвий лик я вздрів,
І вмить надію втратив, бо все зрозумів.

Коли ти у блискучій ракеті емігруєш на Марс чи Венеру, я пришлю тобі місто в конверті із тонкого цупкого паперу - ти навряд чи захочеш втрачати ластовиння полтавських околиць, але дечого поза печаттю не знайдеш: несподіваний полиск сонця на широті тротуару чи на шифері від магазину, ледве-ледве окреслена пара, що лишається після хмарини – це усе не здолає сторожі міжпланетного злого метражу: атмосфера, густа і ворожа, суперечить земному пейзажу. Тут, повір мені, справа не в коштах; не сплануєш оманливу вилку, бо можливості нашої пошти не сприяють подібним посилкам.

Решта слів невимовно затерта, як ідея пуститися в мандри, тому просто очікуй конверту, що запахне найпершим скафандром.

11.06.2015, Миргород

***
Ми такі і ми сякі,
і фашисти, і не наші
завойовники лихі,
наче ми – не ми, а Раша.

***
Об'єднує минуле і сучасне
історія, яка на всіх одна.
Але існує й діє сатана.
Реалії такі, що кожен ахне.
Де «русский дух» –
там Руссю і не пахне.
Де «русский мир» –
там лихо і війна.

***
Зі шкури аж вилузується Рашка.
На сцені людоїди – як боги.
Комедію ламати – це, будь ласка.
І різати, і нищити не тяжко,
але творити їй – не до снаги.

***
Живучі русофіли, як мікроби.
Але немає ради на бацил.
Якщо узяти на один копил
міліціянта, п'яницю, неробу,
і перелицювати в русофоба,
то де візьметься українофіл?

***
І рашія, і путія – садисти.
Відома раса урки-вояка.
Воюють за «ідею» сателіти,
а наші доморощені бандити
годуються із каси общака.

***
Рахітні держави. Круті ліліпуті.
Зачахли Гиреї у Чудії взуті,
яка у Європу війною іде.
Немає надії на світле майбутнє,
якого у Раші немає ніде.

                                                                                          2015

Не поруч я , не поруч ти
Ще тягнуться до сонця пелюстки
Не чую я , не кажеш ти
Ще наша зустріч обира шляхи

Де я стою , там ти ідеш
Тобою марить а ти не ждеш
Чим я живу , ти не збагнеш
По течії один пливеш

Моя любов твоя душа
І не повторна , і не земна
Візьми її вона одна
Для тебе вічна за життя...
2015р.

Не йди за лозунгами тих
Хто має дар Хамелеона
Будь спільником людей простих
Із них не падає корона

Ми звикли бачити гнідих
Уповноважених нардепів
У брендах вишуканий пих
Спільнота обраних аскетів

Таланту їм не позичать
Оскароносні всі актори
Уміють обіцянки дать
А потім поховатись в нори

А ми ковтаємо у опт
Чи не сприймаєм ? Чи наївні ?
Пора сказати усім стоп
Бо в черзі вже до божевільні

Верхи кришують і деруть
Все списується траншом - боргом
Поборами все нижче гнуть
Придушений народ законом

Так і несем , так і везем
Вірніше тягнемо зажертих
Можливо правнукам знайдем
Політиків своїх , і чесних...
2015р.

Неначе літа і немає,
а нібито і є.
Ще соловеєчко співає.
Зозуля не кує.

Пече її мабуть печайка
за розданих дітей.
Кигиче край дороги чайка
обиду на людей.

Наївна горлиця туркоче
неви́мовн жалі,
та інде одуд проти ночі
заквилить у дуплі.

Залітна іволга сумує
у келії чужій
і то́му, хто її почує
не світло на душі.

Опе́рюються пташенята,
стаю́чи на крило.
Але обіцяного свята
неначе й не було.

І тільки небо сяє синьо,
втираючи сльозу,
і тихий вітер у соснині
очікує грозу.

                              11.06.2015

Поникли шляхами із вирію
Далекі світи.
Ще яму дорогою вириє,
Світи-не-світи,
Біле сонце розп’яте…
На ката
Хто може піти?

Знайти
Нам себе у Всевишнього
На ложах журби
У шатах і білих, і вишитих
Жалями… Люби…

То час наступає на п’яти,
Снаги, як води
Проси
Тобі дати.
Сльозами
Себе ороси…
У світлі ходи,
Бо у чистім –
Начало краси.

До тебе
І небо
На зустріч іде…
А де
Наші коні
Червоні
І золоті? –
В путі.

Із вирію йдеш, чи до вирію –
Вирішуєш сам.
До себе, чи Господа вибрав ти, –
Записано там,
У небі твоїм, у синах твоїх,
Де гени твої…
О, шати, і білі, і вишиті! –
У русі – строї…

2015

Там, де горбів застигли хвилі
поміж дерев, зеленопінні,
старими спинами, похилі,
пнетесь до сонця, скелі, з тіні.

А ми, крізь каменю принади
і літо, щедре цвіркунами,
і сонця скалок міріади
любуємось любов’ю — вами.

* Група мальовничих скель неподалік від Львова.
(11 червня 2015)

Літак пролетів понад смоківницею
Понад чоловіком, що був під смоківницею
А пілот – це я а чоловік під смоківницею – це теж я
Хочу переінакшить ТаНаХ.
Так хочу переінакшить ТаНаХ.

Я вірю деревам, не так як колись ми вірили,
Віра моя уривчаста й нетривала
До весни прийдешньої, до зими наступної,
Я вірю в настання дощів і в схід сонця.
Устрій і справедливість плутають добро й зло
На столі переді мною начебто сіль і перець
Начинання так схожі.
Я так хочу переінакшить ТаНаХ.
Світ повен знань добра й зла.
Світ повен навчання:
Птаство вчиться у вітру, літаки – у птаства,
А люди вчаться у всіх і забувають.
Земля не печалиться, що в неї ховають покійників.
Як і сукня моєї коханої не весела, що живе в ній.

Діти людські – хмарини
І Арарат – глибокий-глибокий.
І я не хочу вертатись до свойого дому,
Бо до нього простують зловісні вісті,
Як оті, що в Книзі Йова.

Авель убив Каїна, Мойсей увійшов в обіцяну землю
А люд ізраїльський лишився в пустелі.
Я переношусь у надскладні проблеми Єзекіїла
А Єзекіїл сам танцює як Мір’ям
У долині кістяків пересохлих.
Содом і Гомора розквітли.
Дружина Лота стала стовпом із цукру й меду
І Давид – цар Ізраїлю живе й діє.
Я так хочу переінакшить ТаНаХ.

Ти малюєш мені світанок, коли темно.
Ти знаєш, де сонце ховає найяскравіші промені,
Де блакитні волошки безкрайнього неба
Ніжать хмари своїми долонями.

Ти в моєму серці розливаєш море.
Глибиною очей зачіпаєш мій спокій.
Мимовільно мене розфарбовуєш
Щастям, як безтурботними дотиками.

Ти обіймами розсипаєш в мені зорі,
Чаруєш мерехтінням весни,
А я сяю любов’ю, як полум’ям,
Що в мені ти навік запалив.

11.06. 2015

Ліперуся захворіла.
Мабуть, щось немите з’їла.
Болять ніжки і животик,
Болить хвостик, болить ротик.

Що робити, кого звати?
Як хворобу їй здолати?
Де таку пігулку взяти,
Що би враз здоров’я мати?

Прийшов лікар, засмутився,
Зовсім трохи погнівився,
Що маленьке поросятко
Та не слуха маму з татком.

Дай чарівний напій, кашку,
Розповів повчальну казку.
Побажав їй: „Будь здоров!”
Щоб не їла брудне знов!


27.10.2014 р.

Ліперуся миє лапки,
З милка піну виробля.
Мама все спостерігає:
Хай потішиться маля!

Піна – зайчик, піна – кіт,
Піна – тортик на обід,
Піна – кулька, борода...
Ой! Та не смачна ж вона!

Добре з милом – чистота!
Тільки це – не смакота.
Милом можна лапки мити,
А не тістечка ліпити!


11.10.2014 р.

(текст тимчасово вилучений авторкою. На конкурс)

Насупилося небо і мовчить.
Але недовго - здалеку гуркоче.
Темніє, злиться, гусне. Ще лиш мить -
І все довкола зливою промочить.

Всі води неба, неба і землі
Полилися. Торкнувся хтось кресала.
Зітхнуло грізно – краплі, мов джмелі,
Летіли стрімко, геть усе кусали.

А біля мене вже танцює дощ.
Шалено, дико, рвучко і нестримно.
Щось там зламалось у небесних площ -
На мене лиє, наче із-під ринви.

Регочуть краплі, хлюпають, дзвенять,
Притупують то зліва, то праворуч.
Яка стихія! Вся небесна рать
Баталію провадить зовсім поруч.

…Травнева злива злилась і гула,
Бо блискавка їй небо шматувала.
І градом била, потічком несла
Ті води, що на небесах тримала.

Не втримала. Немов відкрила шлюз.
А в епіцентрі я - така вже доля!
Зіщулився весь страх, в мені загруз.
Не захистить ніяка парасоля.

Хвилина, дві – вже їх не полічу.
А тут - потоп всесвітній під ногами!
На хвилі срібні, ніби на парчу,
Ступаю, поки грім ще не отямив.

«Побудь удома, хмара перейде», -
Сказала б я із мудрістю Софокла.
А так… з дощем танцюю па-де-де
І визнаю: сьогодні я промокла.
26.05.2015

Знов язичеський сум, християнська невиспана радість.
Мов сльозину по шрамі, я долю до Бога гонив.
Ще тепліє душа, як гніздо на радянській сільраді,
І збуваються предківські сни.

Горні духу вершини дзвенять у мені та іскряться.
Відболіло.
Пройшло.
Зачепило коріння крилом.
Риб Сузір’я вгорі.
І смакує людині ікра ця.
У аптеці душі дивні трави – немов з НЛО.

Бунт і бинт у бутті.
Ніж і ніжність.
І промисел Божий.
Всього, всього було.
А зостався тепер автомат...
І сльоза, і горілка, й кровинка,
І ночі тривожні.
І малинове щось, таємниче,
Якого нема.

Маска, миска, мазок білим золотом по водяному.
З гріхолюбною плоттю змагання один на один.
Із лампадкою в серці, без диму і дому...
Я ж бо трохи із пісні, а трохи з води.

Материнської ласки не знав я, батьківського вчення.
Як умів, так і жив, у країні, що тяжко вмира...
Після світу й до світу лиш слів магнетичних жменя
Ще рятують від відчаю, наче березу кора.

Я шукав ті слова, щоби світ увібрали, як губки.
І знаходив, і квасив, як дід мій капусту, гриби...
Біля слів моїх будуть нащадки, немов біля грубки,
Гріти душі свої і тіла – отих душ гроби.

Страх розвію, як дим.
Полюблю ворогів, як себе я.
І медовий льодок із душі, наче скло, упаде.
Мій «Паломник» в епосі засвітиться, як епопея,
Для отих он і тих, не народжених ще людей.

Ну а зараз мені все одно, що говорять люди.
Прокляла мене стерва.
Я дякую всім за все.
Не було мене довго.
І скоро знову не буде.
Стану світлом.
У цьому сенс.

24 трав. 15.

Я був у Празі сотню років тому, –
У цій старій церковці між могил...
Було тут щось з дитинства мого, з дому –
І хруст хреста, і тінь Баби Яги...

Мости і замки, Кафка, Швейк, кав’ярні...
І Якуб Мучка – чех, мій юний друг.
Пливуть у Лтаві лебеді попарні,
Здається, так, мов «чайки» по Дніпру.

Європа.
Центр.
Королі і «Шкода»...
Я Чехію за три дні полюбив.
Політика.
Релігія.
Природа...
Гриби – мов храми.
Храми – мов гроби.

Я в Чехії, як у дитинстві ріднім,
Де в нашій хаті чехи мали дах*...
Де на горищі гномики і відьми,
В льохах – горілка і свята вода.

...Глибока висота пісень народних,
Які співали з Якубом вночі.
Блаженна не політика, – природа...
Ростуть на храмах трави і кущі.

Ласкава тиша зір над шумом Праги.
Беру їх в себе.
Легшає мій шлях.
І світиться, вознесений над прахом,
Вселенський дух...

І меншає Земля...

31 трав. 15.

Поки минають околицю
і буревії, і опади,
люди упоєно моляться, –
дай мені, Господи.

Щастя своє за печалями
іноді не помічаємо,
і зачаровані далями,
тихо куняємо.

А на осонні погідному
віє чумизою світлою.
І залишається бідному
жити молитвою.

У революції гідності
тиша міняється градами.
Поки нікуди не дінемось,
ще не пропа́демо

Бігме, куди бо діватися
поза межею безмежною?
Кіптявою умиватися?
Грітись пожежею?


Боже, не прошу і досі я
зайвого і незвичайного.
Не пожалій моїй осені
мого останнього.

                              10.06.2015

***
Не підіймеш не підйомну тушу,
не затулиш рупори чужі.
Марне діло відкривати душу
тому, хто не відає душі.

***
Нічого Бог намарне не дарує –
ні душу, ні високі почуття…
І навіть пам’ять не дається всує,
а щоб не забарилось каяття.

***
Сам себе побачиш – не повіриш.
Іншого почути не захочеш.
Правдолюбця возом не об’їдеш.
Брехуна конем не перескочиш.

***
Люблю жінок не без причини
і легковажних, і невинних,
прощаю вищих не по чину –
і маніпуніх, і козирних,
не ділю на багатих, бідних,
а на чужих і майже рідних.

***
Моє сучасне не таке й погане,
і на майбутнє зав’язь є на плід.
Та швидко проминає довгождане:
близьке і рідне, щире і кохане,
все найдорожче – все з минулих літ.

***
Все особисте, сльозами омите,
моє і спільне, власне і нажите –
усе роздав, що виплекав, окрім
великого розбитого корита,
що обіцяю ворогам своїм.

***
Є ще шляхи до входу у Сезам,
та от із нього виходу немає.
Душа як море, поки не палає,
але ніхто не вірує сльозам.
Ці труднощі я переношу сам,
бо радості на двох не вистачає.

                                                                           2015

Это сон ли?
Не спящий во сне,
Я все помню... И чудится мне
Потаенное место для радостных встреч,
Где былое возможно навеки сберечь.
Это явь ли?
В строении сна
Ты реальна... Как наша весна,
Та, где мы преступили запретный порог,
Что растаяла в прошлом в разлуках дорог...
Я не знаю-
Ты здесь или нет.
Попадаю в затерянный след,
Что ведет в память прошлого наши сердца,
Что терзает, как раны от терна венца...
Но светает.
И порвана нить.
Обретает явь желание быть.
Попытаюсь запомнить свой сон наизусть,
И в потливой истоме навеки... проснусь.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115061100494

насправді більшість вічного пусте
пусте у сенсі повне як пустеля
пусте у сенсі тихе як пастель
пусте як переповнена оселя
як переспілі вишні як стіна
як спів як голос і як тишина
пусте це тільки спосіб наректи
чи відректися від усього й зразу
й уже нікуди більше не іти
не поспішати не гребти не разом
не пішохід не сніг не падолист
велосипедна вигнута доріжка
маленьке місто струхлявілий міст
до берегів прикутий як до ліжка
фотографічна техніка садів
пусте - коли нічого не садив
десь був народ і десь він перенісся
усе тобі нашіптує: мудрій
холодний дощ січе по переніссю
болотна м'ята в'яне у відрі
а пустота - це тільки у тобі

Я, здається, в тобі потонула,
В очах бездонних кольору блакиті.
І та хвилина щастя вже минула,
Мені не вистачає тої миті.

Здавалося, що все було взаємно,
Здавалося, що сам цього бажаєш.
І погляди, і дотики приємні,
І руку ти мою не відпускаєш.

Гадаєш, це мені лише наснилось?
Самій на мить здалося, що я марю.
Та серце так шалено тоді билось,
Коли з тобою у тих "снах" літала.

Я вже зовсім не мрію, про "разом назавжди"
Ну а те, що болить - вже давно не завада.
Але ти б написав: "Привіт. Все чудово, як завжди",
Я б відповіла: "Молодець. Щиро рада".

Я вже знати не знаю, про наші розмови,
Хоч раніше була я їм рада безмірно!
Але ти б написав: "Привіт. Просто втратив дар мови,
Як дивився на тебе - ти була неймовірна!"

Я вже зовсім забула твої всі цілунки,
І не коле вже щоку брутальна щетина.
Але ти б написав: "Ти, напевно, чаклунка!
Бо як я міг закохатись у тебе, дитино?"

Усе вже забулось, спалились всі вірші,
Вже стертий твій номер і всі СМС!
Чому ж всі наступні у сотні раз гірші?
Для чого ж зустрілись? Який в цьому сенс?

Ну а я все пишу: "Маєш вільну хвилину?
Бо без тебе не настрій - суцільний мінор...
Слухай, а хочеш, розповім всі новини?"
А у відповідь чути один лиш ігнор.

І враз подумалось,
А літо,
Шрапнеллю
Боляче задіте,
Засіяло країну маком,
А мак - любов!
Багато маку -
Це нездоланність -
Подолати
Можливо лиш
Одну мачину!
А ми - степи,
Нас безмір - сила! -
Красива, чиста і вразлива.

10.06.2015. Т.- Ф. Мілєвська

дві руки мені – дві ріки
обвивати і напувати
розливатись на всі боки
Фебу дзеркалом слугувати
очі – місячними колисками
кульовими сяйними блискавками
нез’ясованої природи
загартованої породи
мені голос – для молитов
долітати до неба піснею
молодою птахою пізньою
прикликати у світ любов…

Наче віяло – кинь пасьянс,
Розгорни мої варіанти.
Поки впала уся у транс,
Вигравай мого тіла гранти.
Карту карті клади на масть,
Попаруй всі можливі фігури.
Все, на що розшаровує нас,
Невситимості творча натура.
Ти – гравець, я – колода, мабуть.
Може, краплена. Може, чиста.
Роздивись, чи дволика суть?
Що ховає рубашка барвиста?
Лише пильним будь, бо таки
В кожній карті ми навпіл злиті.
Поки граєш, тобі не з руки
Поза грою ловити миті.
Придивляйся, як я лежу,
Як всі карти складаються легко.
Заздри власному куражу.
Ми зійшлися синхронно в камбеках.
Наче віяло – карти кинь.
Це розсипала Доля карти.
Тільки так і не навпаки.
Тільки мене пасьянс твій вартий.

початок червня 2015

Ми на одній землі і на одній подушці –
Щокою до щоки, зітханням до зітхань.
Хоч незворушний дощ терплячу шибку лущить,
Ми усередині. Але ми ніби грань.
Тремтлива грань чи пробіл між словами.
Заступиш у слова – перелетиш у вир.
Тож поки на подушці головами –
Живи і вір у мить. І їй одній лиш вір.
Дощ шибку не зіп’є, а сонце не пропалить.
На кладочці між слів зійшлись усі часи.
Хай котиться сльоза і світиться опалом.
Коштовностей своїх іще мені неси.

початок червня 2015

З морозних голих піків Ленґівського плато,
Під холодом зірок, людським очам невидних,
Крізь морок сходить синій промінь світла,
І пастухи молитви згадують затято.

Місцеві кажуть (хоч ніхто й не був там з них),
Що промінь - з маяка у башті кам'яній.
Останній Древній доживає вік там свій,
І з Хаосом говорить під барабанний дріб.

Казали шепотом, що маску носить він,
І жовтий шовк її під складками ховає
Обличчя неземне. Ніхто б спитати не посмів,
Що з-під матерії химерно випирає.
Багато хлопців молодих шукали той маяк,
То що вони знайшли - не взнати вже ніяк.

Ніч... Дзвінкий перелив
У долоні стікає твої.
Мов би янгольський спів -
То в садочку дзвенять солов"ї...

А надвір, крізь вікно
Наче стежка зіркова лягла...
Отже, пройдемо знов
До крутих берегів джерела.

Випий склянку води,
Наче хтивість налий до країв!..
Підійди! Підійди!
І віддайся в обійми мої.

Тільки зараз. Тепер...
І тіла поєднались нараз...
Темні очі Химер
Хижо дивляться з ночі на нас...

Цю стежину пройдем
Ми сьогодні удвох у Раю...
Мов казковий Едем,
Ніч нам постіль дарує свою.

Розпались, шаленій
Під сопілковий спів солов"їв!
Ці казкові пісні -
Мов цілунки твої і мої...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Св. №115060900216

"Святої Жаби стережися дзвонів", - він скричав,
Коли з шаленого провулку зміг я вийти
До лабіринтів темних та розмитих
На півдні від ріки, де сонм століть дрімав.

Скрадливий, зігнутий, загорнутий в лахміття,
Він з мого поля зору вмить кудись пропав.
Я ж - далі у нічній пітьмі блукав,
До зубчастих дахів йдучі - страшних і непривітних.

Хотів би я маршрут собі знайти в путівнику!
Та знов якийсь старий мені скричав:
"Святої Жаби стережися дзвонів". Я почав
Тривожитись, та третій вже заголосив в жаху:
"Святої Жаби стережися дзвонів" - і я втік,
Дзвіниці чорній щоб не жертвувати вух своїх.

Ховається десь серед снів місцина зла:
Покинуті високі стовбичать там будівлі
Вздовж чорного канальцю зі смородом огидним,
Який вода брудна зі світу жахів принесла.

Провулки ті, де старі стіни небо затуляють,
Ведуть на вулиці: всі спогади там - марні.
І сяйво місячне, безсиле та примарне,
Похмурим мертвим рядом вікон там блукає.

Не чути кроків там - води лиш тихий звук,
М'яке лиш струменіння під мостами;
Повільна течія веде між берегами
До океану певного невпинний рух.
І не розкаже вже ніхто, коли ж до світу снів
Знедолений район цей потік смердючий змив.

Не благай, не проси – не пущу!
Ці обійми стокрилі, сторукі!
Ти вдаєш, нібито не почув –
Вберегти мене хочеш від муки.
Я відмучусь не раз. І не раз
Градом літнім впаду і розтану.
Наша спека настала – пора!
Хоча й крига так само – настане.
І тому не пущу – не благай!
Відпущу, але просто не зараз.
Відлюби, відхочи, відбажай
До найглибшого ніжного жару.
8 червня 2015

Усе так просто в дикості своїй,
В первісності єднання тіла й тіла,
Коли він прагнув догодити їй,
Вона – дари приймала, бо хотіла.
І вся поезія не варта без цих тіл.
І музика не так звучить – не щиро!
Усе про те, як він її хотів.
Вона – також двобою, потім – миру.
8 червня 2015

Ліперуся пече хліб,
Щоб смачніший був обід.
„Дріжді, сіль, вода, мука...
Ой, що ж ще не вистача?

Піду, лишень, запитаю
У матусі я, Що ще?”
А вона відповідає:
„Головне – зробила вже!

Як солила – посміхалась,
Дріжді сходили в теплі,
Як місила, то зізналась
У любові до сім’ї.

Оцей хлібчик – найдорожчий,
Бо у ньому є любов!
А якщо щось і забула,
То новий спечемо знов!”



11.10.2014 р.

Поросятко Ліперуся
Має татка і матусю.
Воно трішечки шкідливе
Та аж ой яке грайливе!

Має братика й сестричку
Та одну погану звичку:
Як нашкодить – добре знає
Та ніколи не признає.

Крутить, вертить та стрибає,
Раз у раз ідеї має:
Де пограти, що спіймати,
Кому пісню заспівати.

Ліперуся – добрий друг!
Хоче муху – ловить двух!
Як же ж так, одна – мені,
Друга – на, тримай, тобі!

15.09.2014 р.

Я уві сні збиралась на війну,
Цілком реальну, не якусь химерну,
В яку проклятий ворог огорнув
Країни добрий шмат, немов у скверну.

Я чистила й складала автомат,
Вдягала форму і взувала берці.
Дививсь на мене з дзеркала солдат,
Що прагне ворогам усипать перцю.

…Відкрила очі – поруч спить маля,
Синочок мій, хлоп’я чотирирічне.
Невже паскудний чобіт москаля
Його свобідну долю покалічить?

Синочка не покину і у бій
Не кинуся, до рук узявши зброю,
Але щоденно борг священний мій
Віддати мушу справжньому герою.

Щодня для перемоги щось роблю,
І скільки треба – той тягар нестиму.
За мене хлопці гинуть у бою,
Тож осторонь стояти – непростимо.
4 червня 2015

Поетам постійно усього замало –
життя їх калічило, било, ламало.
Їх доля повільно у пекло несе.
Поетам потрібно, напевно,
– усе.

2015

Навідав попіл я. Еге ж, чужий.
А впав у вічі, візіями надив,
хоча між нас межа, і пріч межі…
І жадної в нім копанки алмазів.
Лиш морок відусюди наповзав.
Гримів трамвай. А сніг іскрів на дроті.
А падаючи в попіл, вищезав,
як на щоки моєї теплій плоті.
І мов не тратив попіл той тепла
на дощ і вітер, віючись до маєв.
А вітер запевняє, що дотла,
бодай і недалеко розвіває.
Еге ж, уявні, вутлі ниточки
взаємин удає оте стремління,
хіба за натяк датися взнаки.
Гризоті, пак, неясного сумління
на майва ман, на милиці калік.
У ній, еге ж, – ітиметься за поміч
безногому зі пошуками ніг,
ловцю сніжинок поночі – навпомац.
Еге ж, нічна полуда і мені
навіює, куди твої витії:
не все почезне безвісти в огні,
що і малої декого надії
збавляє, і остач житечних сил,
що піддає єство поталі, мукам,
смакує смерть єства – на свій копил
жадає порахунки звести з духом.
Згорають і цілком. І у чаду
пекельнім ними лишеної влади
сотати мусять попелом сльоту
і місивами твані вікувати.
І попелища доста чим ріднить.
Ріднить бугри лискучий наст над ними.
Увічнює і мармур, і граніт
удатних убачати їх відміни.
У тім і річ, якщо дощів пора,
і сходить ніч, і небо блідне де-де,
а зелені ніякої з бугра
не каже світло денне, світло денне,
– і саме впору думці, менше з тим,
дійти ураз, коли вже умирає,
дійти ураз, коли згорає дім,
і поготів – єство людське згорає,
і разом все пропало: мрії, сни,
і на трамвайних колій повороті
бугор не зеленіє щовесни –
то попіл і тяжітиме до плоті.
Навідав попіл я. Той умлівав,
безживний геть. Инак явив би тіло.
За рогом торхтів у млі трамвай.
Щось блимнуло. І знов усе затихло.
Еге ж, вогонь взяв тіло, і – агов,
а ніч гнітючі речі шепче вуху,
мовляв, зійшов у попіл дух його,
і жах – неусипуща форма духу.

Зійшлися восени, як чорнобривці зрілі
Одним погідним днем всі кольори зуміли
Ввібрати з дивини гаптованого літа,
Коли в нас не було і гадки, щоб зустрітись...

Приспів:
Бурштинові зірки накрили нас з тобою,
Відбившись у душі шаленого прибою;
А почуття зайшли з настояного цвіту...
Які ж вони терпкі ці доленосні квіти... Двічі

Розвісила пора мережку з павутиння,
Щоб не подумав хтось, що ми у чомусь винні.
Адже зайшли у цвіт якОсь так...ненароком:
Від погляду очей - до неземних потоків...

Приспів.