забери мене Господи забери
до рожевої ріки, сивої гори
де переутомлений від забав
так засну як зроду в житті не спав
я нап’юся радості від дерев
мене вкриє гривою мудрий лев
покладе під бік мені левеня
рудочоле й брами позачиня
покладе лошатко мені до ніг
білочоле мудрий єдиноріг
щоб із сонця виросли і води
мною повирубувані сади…

Оце ж пустило, попустило,
Аж розпустило все вкінець.
Моє таке грамОтне стИло –
Римує «майстер», це - «песець».

Та з боку іншого дивиться –
Хмарин імлистих табунець,
Натхнення… з Божої криниці –
Це ж Образи! Я – молодець!

І Бога Ра уже шаную,
(Хоч наголОси – не туди!)
Його не поминаю всує,
Розхвалюю на всі лади.

Видать таки від «Бога» знак то –
Цей «поетичний» лексикон:
В траві… осінні, літні акти –
«Високий» смак мій – як закон!

Двояке чтиво – шоу нині –
Читач гукнув мені: агов! –
Я посміхнувся над бікіні,
Ну а тоді вступив у «гов»!

4.09.7523 р. (Від Трипілля) (2015)

Лишь в одиночестве моем,
Мне часто снится один сон,
В котором я в тебя влюблен,
И вспоминанием одарен.

Ты растопила в сердце лёд,
Который всё тебя лишь ждет,
И в ожидании тебя,
Я в сон врываюсь не шутя.

Забить тебя я не смогу
Скорее без тебя умру
Ведь тебя мне очень плохо
Мне страшно, жутко и одиноко

Всё сны прекрасны и чудесны
И даже очень не уместны
Но как тебя увижу вновь
Я поглощаюсь в сон-любовь.

А.А. Отченко 1.02.2010р.

Сижу на паре и мечтаю,
Лишь о тебе, лишь о тебе,
Что делать сам не представляю,
И что творится я не знаю…

А боль бездушная в груди,
Рвет мое сердце на куски,
Зжыгая в сердце ту же кровь,
Что подарила мне любовь…

И очень больно... неприятно
Да всё серьёзно и опасно
Понять я всё же не могу
Ведь без неё я же умру

И кажется что я страдаю,
Да что ж творится... я не знаю,
И чувства лишь к тебе одной,
Мне подарила боль - любовь.

А.А. Отченко 30.01.10р

Щось виблискує в ніч на воді у лататті...
Що то- місячний диск? Світ від свічки? Ні?
Ми з тобою прийшли у чаклунськім завзятті
З потаємних цих місць Чару пить. В ніч.
Роздягнись, і чутливістю срібного тіла
Напої мою хтивість, мов Чару налий до країв.
І від Чари
Відпий.
Чаро- дій!
А тоді...
Що ти бачиш у темній безодні води?
Йди
По слідах, що проклав по воді, як ходив
Див.
Так, це диво із див. Відірвись. Бо ще стогнеш...
Ти
Легка, мов пір"їна. Водою підЕш- не потонеш.
Гониш
Вітерцем по воді ти ці хвилі легкі....
Припади, мов прочанка, й торкнися моєї руки.
І сама проведи вздовж по тілу із верху- униз.
Місяць сріблом на тілі твоєму змалює Альгіз.
І Беркани ти руну вкладеш унизу живота.
І останній твій стогін бажання впаде, мов сльота,
На замшіле рядно берегів, на тумани, що в Хель
Нас в прадавнє стежками ведуть до таємних земель.
Легкість ВІдання Знань-
Глянь...
Ось Перунів Наказ-
Раз.
Ще й Одвічні Слова-
Два.
Що даю- то бери-
Три.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115090400207

1

Для кофі-тайму куплений сервіз.
А ти злинай, бо гаряче на денці.
Ні вежі серед рейваху, ні віз.
Іде роздача дзвонів, індульгенцій...

Високі ставки. Міні-бакара.
У каламуті потонули жриці.
Скоцюрбилася чорта машкара.
Дитя притисла юна удовиця.

Країна пертурбацій...
Чорна ртуть.
Диванне словоблуддя: "Йди, борися...".
Її ж по крапелині рознесуть.
Під лопухом народиться Орися...

Із брязкотельцем буде ждати руж,
І заміж вийде між мичок і маку.
Дофантазовуй, очі ще примруж.,
Твій фаетон домчав до Сагайдаку.

І піде у світи Котигорох,
Лишивши булаву на попелищі.
Омана зелень витягла з панчох -
Щоб чернь кургани насипала вище.

В`юнкий, дешевий осені шарлат.
Калини безнадійна кровотеча...
Женуть у хакі хлопців-небожат...
Комусь потрібні вбивства, товкотнеча.

2

Постій, аж поки хвиля не спаде
І торбохвати не поділять сланцю.
Ще гаспидське одягнеться в руде...
Запроданець повис у вишиванці.

Тебе вестимуть ланці до боліт.
Побачиш між болідів хату діда.
Навиліт - вірші...
Нетлі...
Живопліт.
І теореми-клопоти Евкліда.

Отак і буде.
Ну, а зараз чай.
Сухий листок полтавської меліси.
Із постаменту звергли Ілліча.
На груддя вперто узурпатор лізе.

Складай у семикнижжя флаєри.
Жалій простих, із пантелику збитих.
І йди до матері - на маківку гори.
І лущ горіхи, лавром оповита.


2015

Жоржинова осінь фарбує все нові світлини,
Така чарівна ця палітра її кольорів.
Дивуюсь завзятості осені кожної днини,
З мольбертом літає з дібров і до наших дворів.
Ось клен підрум’янився ,це її витівки хитрі,
А ясен засяяв ,мов сонечко біля вікна.
І вільхові шишки, неначе у бронзу, налиті.
Береза бурштинові коси свої розплела.
І тільки ялина не хоче чомусь чепуритись,
Стоїть непорушна,зелена ,немовби у сні .
І золотом осені їй нині не спокуситись:
Клялася ,що вічно зеленою буде,зимі!!!

Вечір землю цілує у спрагнені губи,
Надягає намисто із зір золотих,
Ти мене приведи в сни свої,о мій любий,
Найяснішу зорю у душі засвіти.
Ти не бійся,що я спопелю твої крила,
Не торкайся мене ,а лише пригуби,
І розправимо разом рожеві вітрила.
Поведемо ковчег у кохання світи.
А коли вечір зникне, так спритно,як злодій,
І лиш дотиком лишиться в пам’яті час,
Заховаю у серці віночок мелодій,
І любов,що зуміла воскреснути в нас.
25.08.15р.

Заспівай дитині колискову, пісню, що приспить її:
Тато пішов на роботу, тато пішов на війну,
А ти засни.
Вовк завиває, ворог у воротах, а ти засни.
Дім наш стрясає, світ палає,
Але ти засни, засни.

Не розказуй дитині про небесних янголів,
Не оповідай про метеликів,
Ані про птахів золотих.
Заспівай про речі жахливі голосом ніжним,
Про зброю та голод.
Це заспокоює.

Забери од дитини колискову.
Вона попри все засне, виросте попри все.
Забери дитину од колискової.
Пісня самотужки поллється в світ,
І врешті-решт він заспіває її.
І засне, як завжди.
---------------------------------------
Єгуда Аміхай - класик івритської літератури.

В эту трудную минуту
О тебе я вспоминаю
Столь прекрасной в мире этом
Я себе не представлял

Вспоминаю я тебя
Твои нежные слова
Вспоминаю нашу встречу
Что казалась длится вечность

А ещё я вспоминаю
Как смотрел я на тебя
Как ценил твою улыбку
И любил твои глаза

Вспоминание словно сказка,
Длится долго и не гаснет,
Очень долго вспоминал
Ведь тебя я повстречал

А.А. Отченко 30.01.10р.

Без тебя... очень плохо.
Всё стало не нужным и не интересным.
Жизнь кажется поставила точку в моем сердце.
Убеждения друзей кажется не имеют смысла.
Не могу уснуть...
Сны с тобой превращаются в сказку.
Боль в сердце...
- Очень больно.
В голове лишь ты и всё что связано с тобой.
Эмоции овладевают мной,
И рвут сердце на части.
Вспоминания живут и страдают во мне.
На мгновение кажется что я что то упустил...
Тебя?
Вспоминаю что "Без тебя" я УМЕРАЮ.

автор А.А. Отченко 30.01.10р.

На, блядь, на! В ухо донос ору
на блядь навуходоносору.

2015

Ніяк не скину фартушка -
доволі справ є.
Рука обов'язку важка -
не відпускає.

Зібрати миті золоті...
Полити квіти...
Весна майнула, мовби тінь, -
ми з нею квити.

Квиток у давнє - поверну
(без місця й дати).
Надій мелодію чудну
не пригадати.

Чого ж, обірвана струно,
зовеш і досі?
Зненацька гляну за вікно:
а там - вже осінь.

03.09.2015

Подяка небу! Попустило…
Хмарин імлистих табунець
у широчінь свою пустило
і спека спала – хай їй грець.

А завтра дощ, натхнення висі
нести на землю диво-дар –
поїти з Божої криниці
задухи літній календар.

Ти так палило, шаленіло,
о сяйне літо бога РА,
що охолоди прагне тіло
а також поле, ліс, трава.

Подяка небу. Акт осінній
іде за літнім – часу зов.
Сміється одяг над бікіні:
- Пора тобі, устиде, в схов.

03.09.2015

Живу, не тужу, не боюсь нікого.
Ідоли, бачу, плачуть.
Пливу, наче сіль, по сльозині Бога.
Вірю в удачу.

Я не вкладаюсь ні в які рамки.
Чую душею кістку.
Зовсім відвик від люльки і самки.
Край свій люблю і хорошу звістку.

Світлу вологу печаль люблю я,
Тихе нічне мовчання.
Коли співають так «алілуя» –
Наче востаннє.

Не м’ясо слова, а кістку слова
Кидаю в душі,
Так, як в огонь нетутешній – дрова,
Риба на сушу...

Глибин долітаю таких високих,
Що, може, було й не треба...
На шляху вузькому немає спокою
Під чорним, та добрим, небом.

Мені зостається прожити, може,
Десь років 15-20:
Собача тривалість...
Зі змістом Божим.
Оце й воно є –
Щастя.

3 верес. 15.

У барвистому натовпі знову побільшало чорного…
О Небесний Митцю! Чи забракло Тобі кольорів?
Чом у смуток і біль, мов у ковдру колючу огорнений
Той барвінковий край, над яким зорепад майорів?

Скільки світлих доріг ми під тим зорепадом намріяли,
Скільки склали пісень, тільки «Кача» і досі пливе…
О Небесний Митцю! Та коли вже воздасться по вірі нам?
Ти прости, що питаю – підштовхує лихо нове.

Ти прости, та щодня я тебе у молитві питатиму,
Доки буде біда панувати в моїй стороні.
О Небесний Митцю! Та невже ж нас так мало у натовпі –
Тих, кому не однаково: бути Вкраїні, чи ні?

Вот опять запаздывает время...
Время, что даровано судьбой...
Мы его и ценим, и не ценим
В миг, когда встречаюсь я с тобой.

У стены, отмеченной часами,
Словно у позорного столба,
Я прикован временем... Мы сами
Муку встреч избрали для себя.

Этот миг свиданья предрешенный
Маревом над стрелками повис,
Как утес над пропастью бездонной...
Как рука по струнам... Сверху-вниз...

Вот и ты!.. В помады метке алой,
С поцелуем павшей на чело...
Время в руки яблоком упало...
Сорвалось... И понеслось в галоп.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115090300697

Лежали, кинуті долів,
Як Дон Кіхотом Дульсинея,
Зів’ялі квіти на столі -
Рельєфні з каменю камеї.

І оберемки шелюги
Висіли, кинуті на реї,
Купці збирались на торги,
Пашіло сонце в апогеї.

І, поки день свого добіг,
З ковадла іскор гасло світло
І снопом падало до ніг -
Вона то плакала, то блідла...


02.09.15

Людське дитя - беззахисне, дрібне -
Учора народилося по зливі.
Шукає цицю... То щоку торкне,
То плаче, бо матуся з`їла сливу.

В палаті сонце. Радощі-дзвінки...
Усе - для малюка: цяцьки і люля.
А десь ховають воїна. Вінки...
І харапудиться-мовчить зозуля.

Скажіть собі, майбутні матері:
Чи ви народите дитя для жертви?
Оті пани, що сіли на горі,
Звикають крівцю пити, ситно жерти.

В котлах для люду - шкура та крупа.
Щедротно - перців суміші та солі.
Герой чи ні - отой дідок з УПА...
Новітні героїни, ломки-болі...

Ну як свою кровинку вберегти?
Якби ж варили голови незлецько...
Ідуть на ху..., біжать на ви і ти...
А в пелюшках - сонцята і опецьки.

У купелях любисток, м`ята, хміль.
Бульдозером рівняються голготи...
Осіннє остигання краснопіль.
Цвяхи вбивати - є й така робота.


2015

Мала королева ельфів
Латає розідране плаття:
Сьогодні вона уперше
Забула, що вміє літати –

І падала крізь міжгроззя,
І черкали тучі по віях,
А блискавки – врозтіч, врозсип,
Між пальцями… О, якби їх

Могла цілий сніп набрати
Й пожбурити позад себе –
Хай трощать усі загати
І греблі, що поміж ребер!

Зів’ється день у мить, і світ новий постане.
Нове і небо, і земля нова.
Повітряно і легко, наче танець,
копами стануть Ангели-слова.

Копи складуться в більші піраміди,
засяють діамантами верхи.
Ромбічно заіскряться, як боліди
полинуть, наче швидкісні птахи.

У зблисках сонця – райдуга на крилах
і музика небесна – в голосах.
Поєднані у радості і силі,
і серця розгортається краса.

Хори зведуть у висоту хороми.
Прихильністю наповнять стільники.
Як добре, що нарешті ми удома
і живемо у небі, як зірки.
2015

Лежала "Камасутра" на вікні,
А любощі вивчалися без неї.
Змальовував оголену вві сні.
Пірнав... і підіймавсь на Піренеї...

Губила персні, волю, ланцюги.
Вертав із рубежів, мотав дороги.
Приносив оберемки шелюги.
Затоптував мої перестороги.

Тобі ім`я - то Вітер, то Розмай.
Таких як ти не забувають юнки.
Сміялася суперниця: "тримай...".
А я - з вогню - шукала порятунку.

Ти був п`янким, відчайно-молодим,
Віддався безбережності, бешкетству.
Зустрівся волоцюга Саврадим -
І вже оба навчаєтесь купецтву.

А перед цим опанували бокс,
Возили хулахупи зі Стамбула.
Моє життя - суцільний парадокс.
Повсюдоньки чужа-щойноприбула.

...А ось і ти - чуттєвий Скорпіон.
І вже готовий на підйоми, спуски.
Зминаю кармазиновий піон...
І срібне сонце скрапує крізь блузку.




2015

Велика і славетна путь –
Сім літ навчання для мети:
І лорда гідним назовуть
Вперед на ворога піти.
Засяде куля в голові,
Відійде плоть лише траві.

На вітер сотні три пішли,
Аби зміцнити дух і тіло,
Для того, щоб тебе звалив
Підступний постріл досить вміло.
А потім спробуй запитай:
Освіту цінить Юсуфзай?

На прикордонні бій – убитим
В глибоку прірву хтось упав.
Дві тищі фунтів за освіту
Джезайл дешевий змарнував.
Пошани і хвали взірець –
Поцілений раптово, – мрець.

Не віднайти в книжках цитати,
Нічого не писав Евклід,
Як можна кулі відвертати
І відхиляти вбік шаблі.
Стріляй у ціль, хутчіше бий –
Простіших поважає бій.

Від шабель вкрадені шнурки
Цілком годяться для оплати
Якогось із нероб гірських,
Що літер може і не знати,
Та діло знаючи своє,
Хоч з лівої руки уб'є.

Везуть військові кораблі
Новоприбульців на борту,
Аби в чужій для них землі
Перемогти народ пушту –
«Заручників меча і лука»…
Задорога для нас наука.

Я переходжу на цикорій і міняються траєкторії руху думок,
я виходжу на новий рівень не кавового розуміння світу
і мені бракує не спільно пройденого літа, але ще крок і я забуду.
Я забуду все те, що сказала тобі і те, що ти мені не сказав.

Я переходжу на цикорій, бо моє серце вмирає від кави,
Я його безнадійно люблю, як тебе, і воно таке дурне як ти.
і дивно, що те серце ще й досі буває комусь цікаве,
бо воно лиш спалює мости і час від часу вигоряє само.

Я переходжу на цикорій і користі від цього по самі вуха,
хоча в середині задуха, ніби в останній день Помпеї,
і через трахею крадеться щось неймовірно гірке …
але життя – воно таке, а я переходжу на цикорій …

2014

МОВОНЬКО ВЕЛИЧНА
Йшли тебе понищити зусібічні зайди,
Ти – не штучно створена, тож і не загинеш.
Ти ще вся – не сказана, ти – диво несказанне,
Мово українська, Мати-Берегине!

У душі злеліяна, серцем облюбована,
Запульсуєш говором, а була ж й столична!..
Та була й розстріляна і не раз шматована,
Мово українська, страднице велика!

Ти здіймись орлицею та понад руїнами,
В золото-блакить вдягнись на віки, як звично.
З кожним рід-родиною хай тобі вкраїниться,
Наша предковічна ти мовонько велична!
(© Любов СЕРДУНИЧ).

І знову кров. Заради чого?
Немає логіки війни.
Шляхи до миру – свій на свОго
і гинуть люди без вини.

І гине віра… чи довіра.
І плаче мати. Кожен раз
граблі ті самі. Інша міра
гемблює душу в той же паз.

Блукає доля… чи недоля
у лабіринті самоти.
Сміється ворог: ось вам воля,
дитя омани й марноти!

І тане мрія. Буде світло
в кінці дороги чи війна
свинцем начинить юне тіло?
Купують мир. Яка ціна?

01.08.2015

Відновлюючи спалені мости
І заживляючи сердечні рани,
Ми маємо до злагоди прийти,
Відкинувши в стосунках все погане.

І більше – ні жалю, ні гіркоти,
У щастя розчинившися нірвані,
Його ми мусим в душах берегти –
Хай світло ллється в нас безперестану.

Та добрим є це тільки до пори,
Як після сварки раптом за хвилину
Покотиться у прірву із гори…

Життя прекрасне лиш наполовину –
Від радості прямує до жури,
Тонкого болю ронячи перлини.

16.01.7522 р. (2015)

яка там різниця,
про що ми тоді говорили,
далекої осені
тисячу років тому

янтарна живиця
із запахом хвойним творили
обіцянку провесні
і розганяли сум

яка там різниця,
чим ми тоді надихАлись
(надИхались правда киснем,
спасибі й на тім),

якщо наші лиця
відтоді не раз мінялись,
хоч очі лишилися
як і тоді - голубі

яка там різниця...
що було - забуто, забуто!
яка там різниця,
що було в колишні дні

...від запаху глиці
неначе старої отрути
я гасну і блідну
і тану як сніг навесні

2015

Запишусь у Конституцію
однією із статей.
На Майдан - як еволюцію,
так і полум'я очей!

Не обмежуся подією,
не забуду автомат.
Годі жити лиш надією
(як останньою)! Це спад.

Нам обіцяного вистачить -
як одна та й голова.
Олов'яні ще б де вистрочить
залишилося права.

01.09.2015

Шкільний дзвінок до класу кличе,
він не мовчатиме і дня,
вбрання святкове тобі личить
та ти подумай про знання.

Бо вересень теплом зігріє
і жовтень золотом вкрива,
а листопад дощем умиє
і ось зими уже пора.

Нас пригостять свята різдвяні,
з коханням Валентин віта,
теплом зігріють дні весняні,
бузок навколо розквіта.

Швиденько рік шкільний проходить
для наших донечок, синів
і на поріг уже виходять -
в дорогу дзвоник задзвенів…

Неба миро.
Саду птахоспіви.
Дня жаринка
у кадилі часу.
Післясмак причастя.
І - о диво! -
післясон
Горіхового Спаса.

Прощення -
росинкою на віях.
Коло каяття.
Псалом прощання.
Літа п(р)оминальна літургія.
Летаргія.
Серця завмирання...

01.09.2015

Спекота...
Дощ пройшов...
Не дощ -
краплини поту...
А далі -
знову сонця позолота...
Коли вже завітає вітерець,
І спека врешті зійде нанівець?
Хмариною небо витерло чоло,
Серветка щезла...як і не було...

А павутина бабиного літа
Вже поснувала трави і кущі,
Милує верес своїм ніжним цвітом,
Мережать землю-матінку дощі.

Пташина зграя піднялася в небо,
Гартує крила в дальній переліт.
Та серцю в осінь поспішать не треба,
Кохання там мелодія бринить.

2002 р.

Життя моє,мов чорно-біла стрічка,
Так промайнуло,наче день один:
І радості текла бурхлива річка
Та болю й втрати був нестримний плин.

Мене любили,вірили,кохали,
І заздрили,ненавиділи теж.
Я намагалась не звертать уваги,
Хоча образа в серденьку пече.

Нині живу,радію та співаю,
І пишу вірші,просяться ж самі.
Таки щось залишу я по собі,
Хай добрим словом хтось колись згадає.

2015 р.

Темучін відійшов до ріки...
Доля зрадила... Військо тікає...
Ти, Джамухо- слабкий. Ти- слабкий.
Нині смерть ти свою відпускаєш.

Він повернеться з помстою, злий.
Знов розбиті з"єднаються в зграю.
Побратима ти кров не пролив-
Та у владі братерства немає.

Ти, Джамухо, у юрті сидиш,
І з кумисом вливаєш у в жили
Переможні пісні... Ти облиш...
Слабкодухість- це крок до могили.

Ще коханки-рабині- твої.
Їхні перса- бальзамом на рани...
Чи баранини ти переїв?
Скоро станеш жертовним бараном.

Це- війна за Світи. У війні
Звичні речі- удари у спину.
Подивись- вже твої курені
Відійшли до руки Темучіна.

Не кумис... Це ти доленьки п"єш
Схлип останній, віднесений вітром.
Ти, Джамухо, в ніщо відійдеш.
Темучін- у Володарі Світу.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115090100651

Янголи курили і сміялись,
дивлячись в бузкові нетрі світу,
білі крила втомлено зім'ялись,
нервний прояв ніде було діти,
мокре зілля лоскотало руки,
загортаючи в обійми грубий попіл,
вирізняючи із тиші мертві звуки,
вони мороку давали сміхом опір.
Десь в опіллі, наче апельсином,
розкотився вересневий вечір,
янголи сиділи поміж димом
і сміялись із людської втечі.

2015

Панянка осінь чимчикує,
легке замріяне дівча.
Принади літа ще не всує
у ритмі танцю ча-ча-ча.
Прозорі зорі вересневі,
серпанки білі у ріки.
Звичайно, руни не липневі,
але й корити не з руки.

Минає час, вже пані зріла
в оточенні своїх принад.
Там остудила, тут зігріла
і люляє багряний сад.
І літо дідове запросить
(ефірні залишки тепла)
на вальс осінній. Сиві роси
торкнуться сонного зела.

Ще далі час – уже безсила,
іде в убогому вбранні.
Куди дівча поділось миле
і амазонка на коні?
Уста зів’ялі, очі-стріли
нездатні вразити мішень.
Холодні ночі зволожіли,
кульгає служка, куций день.

Усе минає - хто не знає,
але щоразу, як огонь
в жіночім серці запалає,
то догорає біля скронь.

30.08.2015

Вечір ласкаво вбивав день
Десь били дзвони йшло відлуння
Стукіт копит танці тіней
Хтось грав Пяцоллу немов безумний

Стоїш навпроти дратуєш погляд
І кучерями маниш з пліч
Глибокі очі з-під окулярів
Шукають в мені шанс на ніч

Щось імпульсивно жестикулюєш
Лиш долинає Claro... Si...
Вдаєш немов мене не чуєш
Що ти не граєш в ігри ці

Вечір ласкаво вбивав день
Десь били дзвони йшло відлуння

Три чверті дня вже влились в вічність
Забрали ніжність й теплоту
Сльозило небо родило спішність
І водночас тягло до сну

Слизька бруківка столітнім горем
Кудись несла бездумний люд
Туман спускавсь мов біле море
Вкривало землю звідусюд

Тебе нема достатньо довго
Вже сниться смак твоїх грудей
Жага нестримна без тактовно
Дає зриватись на людей

Три чверті дня вже влились в вічність
Забрали ніжність й теплоту
Сльозило небо родило спішність
І водночас тягло до сну

Завітало літечко,
землю всю зігріло,
розбудило сонечком,
росою умило.

Запросило літечко
хмари й блискавицю,
зашуміло грозами,
налило криниці,

Посміхнулось літечко
веселкою в небі,
злетіло хмаринкою
наче білий лебідь.

Заплело нам літечко
у коси віночок,
завели метелики
веселий таночок.

Нас частує літечко
медом із горняток
і посипе золотом
з колосків зернятка.

Подякуєм літечку
за врожай багатий
і на нашій вулиці
знову буде свято.

Тетяна Сахно 2014 рік

Галю,Галино,Галинко,
Ти зупинись на хвилинку,
Візьми подивися в люстерко
І сум прожени десь далеко.

Промінчик яскраво засяє,
Це ти усміхаєшся,знаю.
В тобі є зваблива родзинка,
Галю,Галино,Галинко.

А подружка-пісня з тобою
Крокує у радості й горі,
Щоб ти у час лиха й тривоги
Нізащо не збилась з дороги.

Любила життя та співала,
Всевишнього ревно благала,
Тобі щоб послав мир і спокій
Та щастя на довгії роки.

2015 р.

У темряві живе гнітюча темінь,
А сяйво поселилося у світлі.
У темряві все в"яле, в світлі - квітле...
Та де межа, щоб світло не сліпило,
Чи серце в теміні навік не скам"яніло?..
Проникне сяйво в темінь - буде синість,
Небесна, чиста, Божа невловимість:
Всі кольори, яким немає ліку
Закладені в небесному одвіку.
Найвища мудрість темінь розчиняє,
Блакитну Землю в синьості плекає...

(пісня)

В біло-рожевій купелі садів
Потопає воно навесні,
Соловейка чудовий спів
Нині часто сниться мені.

Приспів:

Грушківці,Грушківці,рідне село,
Це дитинства мого причал.
І матусиних рук тепло,
Пирогів з калиною смак.

А джерельна вода криничная
Спрагу в спеку усім вгамовує,
Влітку пахне село суницями,
Яке стало нашою долею.

Приспів:


Пригощає медовими грушами
І старих,і малих восени.
Ой,село моє,милі Грушківці,
В серці житимуть завжди вони.

Приспів:

2014 р.

Дзеркала... Дзеркала... Дзеркала...
Вічний спомин, що сплив у минуле?
Що я бачу у вас, дзеркала?
Мовчите? Чи, можливо- поснули?

Пробудіться! Проходжу крізь вас-
В міждзеркаллі нам зустріч вготована.
Я- з життя. Ти- зі смерті. Ми час,
Що спинився, у ВІЧНОСТІ- вловимо.

Ти холодна. Я теплий іще.
Це приємно обом. Це приємно...
Жар пустелі покрився дощем
Не даремно... Ой, ні... Не даремно...

Що це- Лімб*? Ми сюди надійшли
Мов на страту... Останнє побачення...
Поцілунок гірчить, мов полин...
І все інше не матиме значення

В час без часу, в буття без буття...
В тліну цвілі пожухлих лілей
Ти прийшла, і холодне тертя
Об щоку... Мов на рану єлей

Протіка з дорогої руки,
За життя що була зацілована...
Ще не час... Зупинись, допокИ
Дзеркалами нам зустріч дарована...

*Лімб- Чистилище


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115083100174

вмуроване каміння «ти моя!»
витесується долею в скрижалі...
отрутою на змієвому жалі
засохла кров солодкого дання
розчинені в твоєму молоці
руді шматки божественної глини…
усі шляхи зійшлися воєдино
у лінії на Євиній руці…
пече у місці взятого ребра
душа десь там – де брат катує брата
губами з рідних рук беру стократно
плід врожаюʹ новóго зла-добра…
давай присядемо – я казку розкажу
як я летів з орлом і гладив лева
а ти – блакитнокрова королева –
ішла за Богом, креслячи межу…
… завмерла пустотою висота
заціпеніло воїнство вселенське…
і я зрубав те дерево едемське –
зробив собі голгофського хреста…

Прикрасивши лавровим листям одяг,
На співчуття дала надію ти.
Для мене це таємний знак відтоді –
Засвідчення твоєї доброти.
Спромігся я зміцніти й осягти
Твою тендітну душу незлобиву.
Солодкий щем у серце умісти,
Сповита листям лавра юна діво!
Від шалу Феба Дафна полохлива
На фесаліський берег утекла.
Боги її уразили гнівливо,
Перетворивши на зелений лавр.
Ти Феба оминати не спіши,
Любов і лаври виплекай в душі.

А правда, що осінь фригідна
і бабине літо – обман?
Фліртує… На більше не згідна.
Пологи псуватимуть стан.

А хто залицяльники? Вітер –
проноза, Спіноза, штукар.
Шукає листочки для літер
і в’ється, бабій, біля хмар.

А ще стукачок, вуйко-дятел,
зі струсом кебети на ти.
Ну що із болящого взяти?
Піднести гарбуза: лети!

А може, у Ра, бога Сонця,
до осені є інтерес?
На огляд прислав охоронця
і кілька земних поетес.

А ще є… не варто гадати.
У марах блукає вона.
Тасує підпалені карти.
куштує терпкого вина.

29.08.2015

В черевичках зозулиних фея присіла на тин.
Розглядає малюнки, намистечка, вишиті мальви.
Підбігає до черги окроплений дощиком син.
Не приніс їй нічого, общипує китицю сальвій...

На столі між гайок - недоліплений палевий кінь,
Олівець Н-4, блокнот, недописана казка.
Хилитається черга...
Бракує нетлінних творінь.
А у феї лиш усміх. Ні місць призових, ні підказки.

Похвалила усіх, роздала вісім жмень кукулі.
Змій таркатий просив політати до ранку над плесом.
Бились нетлі об шиби... Балакали з вітром кулі...
Чорт вигадував бомбу, хтось - вічний двигун, хтось - колеса.

Притомилася фея.
Зів`янув зелений роброн.
Чорний кіт перейшов три дороги й одну автостраду.
Все принесене відьма сховала у кований схрон.
- Аж до сьомого поту... - сказала... Чи, може, до граду.


2015

Тебе народили - живи.
Ніхто не питав, чи захочеш.
Під натиском слів і трави
Годуєш мишей, тамагочі.

Виходиш у перший тираж
Крізь лавром уквітчаний вилом.
Не люблять за модус і раж
Лошата, безгриві кобили.

Рахуєш на вигоні пульс,
Летиш на вогні-перепони.
Не знає тебе Ліверпуль.
Диканька вшановує поні.

Хапаєш гірлянди сяйні,
Зупинить ластата проява.
"Ти наша?.."
Чекаєш на пні,
Бо звичніша моськи уява.

Вже й лави нема - для таких,
І келих тобі не підносять.
І селезень пройде "ках... ких...";
І вкаже місцину трьом осам.

Спочинеш - і знову політ,
Досмаживши сирник у манці.
А нижче - між тирси й боліт -
Ягняток ведуть сіроманці.

Регочуть: "До щастя оаз...
Їм буде ситніше, пухкіше".
Брели кавалькади, щораз
Оплакані співаним віршем.

І жодна із вибраних правд
Не кинута напризволяще.
Підходить - нарешті! - Синдбад.
Цілує. Підсовує ящик.

"Ти вибери мегакорунд!"

...покотиться камінь у вирву...

Вступала у мишачу гру.
Побила туза й даму чирву.




2015

Намалював на полотні
Бездонну ніч, безсонну ніч,
Подивував на кольори:
Блакить зорі, бурштин зорі.

"Лети, твори" кричить та ніч
Мене заклич, таки заклич.
За мить та мить мов оксамит,
Коли зоря ще пломенить.

Малює ніч безкрая ніч
Мені навстріч, вітрам навстріч,
У тиші снів без зайвих слів
Чекає злив холодних злив.