У сонцем коронованому гаю
Поволеньки добро моє росте.
Так болісно до свого повертаю,
Немов душі вікно своє протер.

У ній – росток, мов квітка польовая,
Своє лице відкриє золоте,
Як дощик її щедро поливає –
Вона сміється, пахне і цвіте.

Але і крук чигає десь на гілці,
І вигнались осоти й пирії
Щоб придушити ніжні ті пагінці…

Тож на сторожі будь, життю радій,
Як бореш зло гуртом, не поодинці –
Зникають раптом прикрощі твої.

26.07.7623 р. (2015)

Цей вечір можна пити з молоком.
Мастити м"ятою на скибу хліба.
І запах грушок, здобрених вином.
І зорі в небі оп"янілі ніби.
Серпнева втома тулиться до ніг.
Та вітер обіймає плечі ніжно...
Немовби зупинився плину біг
І Єва з дерева зриває груші грішно.
Медовий місяць поспішає нині :
Готує груші ночі-господині...

Так є завжди: від щастя
До нестям.
А спробуйте із неба відчеканити монету –
Назвіть життям.

2015

Нестримна спрага літа...
Летючі міражі...
Пустеля неба.
Хмари - мов ковчеги.
Юрмляться нетерпляче
за обрієм
дощі -
погримують
і ждуть своєї черги.

Але ночам у млості
вже сняться холоди,
і ватра днів
поволі догорає.
І щедрий сад
останні
вигойдує плоди,
нічого
не чекаючи навзаєм.

26.07.2015

Ти хочеш мистецтва? Мистецтва забракло –
Готується рама чи рампа, чи тур.
Я вже не пір’їна в руках у Геракла –
Мистецтво не стерпить повтору тортур.

Ти хочеш мистецтва. А я невблаганна.
Я стомлена й чемна. І майже свята.
Хоч грала мистецьки, не знаючи гами –
Бо не розуміла, що то – висота.

То тільки тобі зрозуміло достоту,
Що я – Галатея – і задум, і плоть.
У власних очах я – вразлива істота.
В очах у митця – найкоштовніший лот.

Ти хочеш мистецтва. А я поламалась!
Банально. Як лялька, чи гаджет, чи план.
Для нас семи нот було ніби замало –
Ураз обезкрилів обіймів реглан…

Усе я вгадала. Усе ти прогавив.
Нехай не фальшивіє нота кінця.
Натхненно зіграли і пристрасть, і славу.
За це мені – волю, митцеві – вінця.

26 липня 2015

Ты далеко. Ты решаешь вопросы.
Душная ночь, словно дым папиросы...
Скучная ночь. Мне тебя не хватает.
В вазе с мороженым скука растает
Под коньячок. И ложиться-то рано...
...постная рожа гугнявит с экрана
Новости. Правды не видно ни зги.
Тупо жара расплавляет мозги...
Стелется дымом вопрос без ответа
В тему "дожить бы теперь до рассвета",
Словно забитая чем папироса...
Смех... И печаль... И ответ без вопроса...
Все возвратится -так верится в это-
В это чумнОе по цельсию лето,
Словно кипящие чаны в аду...
Вскроется рана. Ты жди. Я приду.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115072700455

...А діти виростуть.
От тільки б нам не старіть.
Щоб дівчина,
Яку ти оглядаєш так не по-батьківськи,
Не кинула, мов докір:
«Дядьку...»
Аби дружина наніч не сказала:
«А пам’ятаєш?..»
...А діти виростуть.
От тільки б якомога довше
Із ними друзями лишатись.
Щоб їхні друзі нашими були.

Чоловіки не люблять жіночих віршíв,
вимащених карамеллю римованих звуків:
антисоціальний сльозливий мотив,
матріархальні проблеми і муки,

безпорадних жалів метроном,
змішаний з присмаком дешевого градусу,
іронічний, колючий тон,
як ознака відсутності пафосу.

Безкінечні присвячення всім,
хто і був, і не був, і колись-то, можливо, і буде,
закіптюжений сталений ритм,
і не менше трьох крапок, і оклики майже усюди.

Чоловіки не люблять жіночих віршів,
і будь-які схожості в них відкидають.
Але поміж із тим, в годину до снів
свої імена у їх назвах шукають.

красивий чоловік
в дорогому костюмі
сідає в блискучий лексус
наближаюсь пішки
в нього ситі вдоволені очі
а в мене як у золушки
в рюкзаку три горішки
два ф-1 та один ргд-5
сповнений сумнівів я і сум’ять
як господь що спогляда гонорово
на содом і гоморру
треба зрештою вирішити
таке легко тільки сказати
а от як воно краще
йобнути зразу
чи все ж випити пива
і до завтра почекати

Читаю для настрою Солу Монову.
А мрії про Делі - в дірі озоновій.
Знов дятел цюкає: "...тут буде краще...".
Шукаю між тронів місцин підходящих.

То сукня і серги надто блискучі.
То трен відірвала панночці сучій.
Впритул підійшла не в ту мить, не до того.
...Чужі бумеранги цяткують дорогу.

Шептав мені Легіт:"хороша...прегарна...";
А вибрав Хіврю з села Цитварне.
Круг неї діти - чужі, босоногі,
У них сім хат, сімсот патологій.

О людоньки рідні... Коли ж те КРАЩЕ
Відкине із шовком китайським ящик?
Турчать під ясмином голубки сірі...
Усім воздається - по злобі... вірі.

Ведуть на герць ошуканці-соцькі...
"Я нє люблю..." - цебеніє Висоцький.

Писала вірші.
Ловлю махаонів.
- Ми - сила... - скрегіт обдертих вагонів.

Для гниди - кобра, для Зосі - кобіта...
Впадаю в буяння-шаленство щоліта.

Купила рамці, полив"яний горщик.
І рада-раденька - мов крез-мільйонщик.

2015

ще календар торочить про липневе,
а літо вже сумує про осіннє,
вже визріває вересня насіння,
Дніпро-ріка виблискує сталево,
і неба червоніє піднебіння

і крижаніють подихи ранкові,
і птах сумний вдивляється у вирій,
і біле сонце в усмішці нещирій
глядить на світ без всякої любові,
мов циферблат в прозорому сапфірі

і долу гнеться віттям яблуневим
веселе літо - час його минає,
ще ніби є, і вже його немає,
і місяченько оком мигдалевим
щоночі літо в осінь відправляє

2015

Вітер по небу жене сиві хмари,
Наче пастух величезні отари.
Тихо туман у повітрі вже тане,
Скоро росою-сльозою він стане.
Крильцями жайвір малює світанок.
Сонечко сходить на небо. Вже ранок.

22-24 липня 2015 р.

За сонцелітом прийде жовта осінь,
А потім землю замете зима...
Та половіє, повниться колосся,
І пахне липа, а дощу нема.

З’єдналось поле з синім небокраєм
І прапором держави скрізь цвіте.
А невеличка перепілок зграя
Згори пірнає в жито золоте.

Де на узліссі дуб високочолий
На світ зорить із-під густющих брів.
Він стільки бачив різного довкола,
Та хлібний лан отут з далеких днів.

Кругом земля, що знала воза й плуга
І босі ноги древніх орачів.
А я у цьому полі маю друга
І вірну руку на його плечі.
10.07.15

Тут птахи не злітають у небо, а падають ниць,
Гостродзьобо вгрузаючи в землю свою, як чужинну,
Важкокрилі без лету, лежатимуть так долілиць,
Заростаючи травами тихо, безслідно, невпинно.

Шукачі за птахами не прийдуть, загублять сліди,
Чи пощезнуть самі, заблукавши, німі та безликі.
Не знайшовши ні мертвої, ані живої води,
Стануть каменем, горем чиїмось важким і великим.

Годував наших птиць із тарелі, долоні...
Я варила їм кашку рано-вранці - солону.
Я збирала дощі у комору зелену.
Вишкірялися маски із важкого ебену.

Відлітали поволі сім журавок, синичка...
Висихало бадилля. Вкорінялися звички.
Ти блукав аж до ночі - в хаті лад і жарота.
...Вполював у столиці Адигуль тонкороту.

Обіцяв - до Айови, оголявся - за мані.
Я годую жар-птицю, ти - чужих доберманів.

Десь хатина у лісі - для мандрівця і ноші.
Ніж впівоберта кинув: "...ти занадто хороша"...


2015

Бал. Варшава, наполеонівський період, тільзитський мир...

Станьмо, панове!
Ставайте, панянки!
Станьте у пари,
Та нумо до танку!
Всі наші справи
Залишим сьогодні.
Як же постави
У вас благородні!

Пари... Ще пари...
Пройдемо по залі!
Поки бажання
Сховаєм подалі!
В вирізі плаття
Так дихають груди!..
-Поки танцюй!
-Я тебе не забуду!

Дами у платтях
Цвітуть, наче рожі,
І кавалери
З жоржинами схожі.
Воїни світла...
Митці і таланти...
Стильно спадають
З плечей аксельбанти.

Весело в залі.
Оркестр шаленіє.
Ночі кохання
У танці омрієм!
Сотні свічок
Залили залу світлом.
Дивляться очі
Ласкаво-привітно.

Сонце із Місяцем
В залі зійдеться,
Як з Імператором
Пані Валевська...
Десь шпигунам
В Петербурзі не спиться...
Десь на кордоні
Злий ворог чаїться...

-З ранком- на ложе!..
-Тебе я жадаю!..
Воском зі свічки
Час мирний спливає...
Може, з наказом
Нам завтра до бою.
Може, востаннє
Танцюєм з тобою...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115072500718

…Протистояння закінчилось миром.
Тепер в землян єдиний колір шкіри.
Не шкіри! Зазвичай всі кажуть: шкури.
Товста вона. Й відтінок сіро-бурий.
Ввели в зиготу ген один – пінґвіна, –
І не страшні нам спека й хуртовина!
Єдина мова – інґліш-піджин-пінґвіш,
Яку всі називають просто: пінґвіш.
Мужчини, котрі мачо, тяжко крячуть:
Поміж ногами яйця піґвінЯчі.
Смереки, кипариси, баобаби,
Секвойї і папаї, буки й граби –
І взагалі: дерева із кущами, –
Усі пішли до йо… блудниці-мами.
Мишій-пирій, мокрець і костерева –
Всі трави теж туди, куди й дерева.
Про них ти навіть мріяти не смій.
Із флори є один лиш отравій!
Росте, як дерен, ув один сувій,
Планету забезпечуючи киснем.
Із ним пребудем нині й вічно-прісно.
Він хліб, салат. В нім мікроелементи.
Пощезли і фригідні, й імпотенти.
На отравію, в затінку дерев,
Що з пластику, коханців чути рев.
Цей рев – найвища пісня із пісень.
Тривають акти п’ятий – сьомий день!
Хто ж п’ять хвилин – той осоромивсь. Прямо…
До мами піде разом із кущами.
А риб у морі – і не вибирай!
Дріжджепланктон лише росте – китай!
В нім поєднались щука, хек і кит.
Лежи і їж і чухай свій живіт.
В дібровах штучних не знайти тварин –
Шкідливий для життя холестерин.
Є птахи. Гнуться синтетичні крони –
Співають, мов шпаки, пінґвоворони.
Від ранку й до вечірньої зорі
Звучить, мов дримба, їхнє ніжне «крі!..»
Не стало диких мов і різних націй –
Найбільш успішна із глобалізацій!
Були проблеми, правда, з «русскім міром»,
Та й він накривсь… почив, як всі, із миром.
Й насамкінець, скажу вам для інтриги,
Санація була – палили книги!
Тюменським синім полум’ям, що з газу,
Горів і Гемінґвей, і Мештергазі,
Толстой, Конфуцій, Пушкін, Ів Гандон,
Сенека, Аристотель і Катон.
Палали Кафка, Криловець, Кричевський*…
Він знав англійську – пінґвіш дуже кепсько.
Не раз було зело під хмелем Паша
Казав знущально: «Пінґвіш – то параша».
Забанили для нього вхід у вічність.
Ґудбай-цурюк! Йо гауз із античність!..
Печальна доля й творів Криловця.
Що б не писав, а думав про кінця.
…Палають «Чаша» і «Скресання», й «Квітка»**.
Щось пеніса***, мов фенікса, не видко.

…І соромно, і нудить, і негарно.
І, мабуть, сон тому такий кошмарний.
Це ж треба: у корчмі напередодні
Із друзями хильнути зо дві бодні!
І цілий тиждень я боюсь заснути –
Приходять Чингізхан і Гітлер, й Путін…

24 липня 2015 р.

1
Питав усевідо про витоки стежки -
В лункім кабінеті у випарах чаю.
За нами в щілину Захеканий стежив...
Усі захлинулися... всім пробачаю.

З чарунок не брала запилений бісер,
Не кидала каменю в шатра лежачих.
Єхид посилала - вряди-годи - к бісу.
Пегаса жени - повз естради прискаче.

Отак і дійшла до красолі в барвінку.
Лягають на плеса шовки-парашути...
Танцюють захожі вогнисту лезгінку...
Скрегоче платівка... І ніц не розчути.

2
І дзенькіт наперстків, і кола по хвилях...
І коси цибулі між лисин томатів.
Не треба нікого здіймати на вила -
У скопищі блазнів, повій, акробатів.

Не варто чекати у погребі смерчу.
Змінитися важко. Змінитися просто.
Є тьма причандаль і перук у гримерці...
Замаже облесник відразний коросту...

Всі хочуть найліпше - дитині, собаці.
Чухрають атланти, підставивши плечі...
А витоки стежки моєї - в байраці,
Де пера за сміх роздаються лелечі.

2015

Осінній дощ мій спокій тішить
Ведем розмову сам на сам
Лист на деревах промінь сліпить
Примусив мружитись очам

Ми так давно не спілкувались
Нам так цього не вистача
Відкрито , радо привітались
Коли можливість ця прийшла

Багато є з чим поділитись
Перегорнуть , перелистать
Над чим із сумом пожуритись
З іронією жартувать

У всьому є свої причини
Завжди у крайнощах байки
З розради набираюсь сили
Щоб далі надихать плітки

Ось так живу , і іншим раджу
Ви пам'ятайте головне
Коли говорять , мають втіху
Значить життя у вас своє.
2015р.

Не сперечайся , не переч
Ти знаєш тільки те що знаєш
Ти не учасник моїх втеч
Ще не відомо чи здолаєш

Мені знайома боротьба
В якій я програвав свідомо
Важливі забував слова
За що і заплатив жертовно

Я знаю силу почуття
В якому розум загадковий
Я помирав із того дня
Коли той канув подих томний

І вистояв , і подолав
З'їдали , їли з апетитом
За себе свою плату знав
Над прірвою тримався хистом

Тому не вчи , не каламуть
Цим берегам усе відомо
Учися своє серце чуть
Тоді і сприймешся свідомо.
2015р.

Ти божевільною була
Коли приймала його чари
Не мала спротиву від дня
Коли вінок з вінком сплітали

Він також радісно ділив
Надійні ставив обереги
Тобі єдиній він відкрив
Всіх загадок своїх секрети

Весінній паводок дібров
Зливався з вами ароматом
Все шепотів у такт розмов
І спокушав любові - злаком

Ця молодості ворожба
Між вами стала заповітом
Ви приклад цінностей життя
Рясних в коханні - білим цвітом.
2015р.

о дерево довірене мені
довтілення душі, довоскресіння
дароване спасительне сумління
проросле через води і вогні…
тобою дихаю, для тебе, у тобі…
обірваною брунькою причастя
жертовним листям виміряне щастя –
то радісно вмирати далебі…
коріння замурованих судин
п’є забуття закинутого ставу
слова переосутнюються в славу
що Бог один… і чоловік один…
о вилита вселенська самота
венозна кров чорніє бузиною
і дерево озвучуване мною
не вміщує безмовна пустота…

Через зарослі диких ожин і глоду.
Заберуся туди, де немає стежини
У глимеї, де холодно без одежини,
Щоб душа моя не померла від голоду.

Буду дихати потоком гірського вітру,
Розмовлятиму уже тільки сам з собою.
І підставлю долоні до сонця, і зітру,
Всю втому з душі листочками звіробою.

Ляжу в трави, як тіло звикне до затишку,
Скрипучі дерева будуть музику грати.
Буду вмирати від кисневого надлишку
Буду душу заблудлу спасати від страти.

Притулюся ввесь до замшілого каменю,
Давнього, вічного і ще невблаганного.
З блискавиці візьму в жменю трохи пламеню,
І запалю своє серце ще раз, заново.

2015р.

Мережила маревом ночі сумні...
Гіркої біди наковталась, як трунку...
Тепер, з далини, розпізнав би в мені
Русяву і юну свою сміхотунку?

В оселю, із клунками туги й сльоти,
Прибилася гостею осінь неждана.
І добре: ніколи не знатимеш ти,
Як сивіє стрімко чужа Несміяна.

07.2015

…і то нічия провина,
що зріють літа і вина,
глухішають душі, спини
незмінно-незмінно-невпинно

шукають вини каліки,
винують калік базіки,
вживають без ліку ліки,
а я натискаю «кліки»…

я «лайками» світ чудую,
без вдаваного «what do you…»
живу собі! алілуя!
живу я! живу я! живу я!

24 липня 2015

ти борсаєшся в пошуках чуттів
без радості
обділена увагою
романтики насмішник відлетів
лишивши ліжко м’яте
мов нагою
лежиш посеред площі міражів
гойдаєш небо хвилями зрадливими
припливу до сум’яття
на межі
великі руки пригощають сливами
чи яблуками з молодих садів
Семіраміди
зради на столі
неначе книги
у уяві
вдів
усі у чорних палітурках
злі
злітаються до сліз твоїх ворони
щоб виклювати музику очей
а ти себе від страху не борониш
а ти себе знервовану несеш
на вістрі
на межі
на роздоріжжі
великий камінь сумнівів
болять
слова наріжні
чи твої
не ніжні
в коктейлі поцілунків і проклять
а руки пригощають
мов лещат
холодні губи тиснуть мрії
скроні
і чорним попередженням блищать
на підвіконні раю
злі ворони
23.07.15

Удостоєний недавно злого тролінгу,
Жартував, сідаючи в літак:
Очевидно, винен лиш у тому я,
Що занадто юний... Певно, так...

Бо, коли я у одній столиці
Надсекретну техніку вивчав,
Троль ще молоко смоктав із циці –
Хто ж над ким сміятись мав би, га?..

А коли відстежував я строго
Корабля космічного політ,
Троль на пляжі грав у волейбола -
Хто у чому був спеціаліст!..

І, коли махав троль кулаками
Із таким же тролем, як і сам -
Не складав тоді я оріґамі,
А летів у місто Магадан

Студзагонівцем простим зі Львова:
Будував дороги і мости…
Ох, наївся ж там ікри та плову!..
І годинник мамі я купив.

А, коли ішов по Магадану,
Зупиняли всі мене здаля:
«Ти зі Львова, хлопче? Западнянин?
На Вірменській є у нас рідня!»

Бачив я свинцеве чорне море –
Ні, не Чорне, Чорне – то у нас! -
А Охотське сиве, неозоре...
Та немає фото - знищив час.

Знищить час і того троля злого,
Що не вартий ані дум, ні слів...
Я ж бажаю щастя всім довкола
І прожити кожному сто літ.

Піду в душ, роки із себе скину,
Вийду звідти юний, молодий,
І рядок згадаю із Єсеніна:
«Пройде все, як з білих яблунь дим».


01.06.2015

10 000 годин на любов і кіно,
діафільмові кадри, прожекторні спалахи,
стимульований сміх і дешеве вино,
загартовані смутком локальнії запахи,
лімітований простір з окремим вікном,
досконало окреслені рухи колінами,
мигдалеве волосся, вдих/видих разом,
і бубнові валети з порожніми стінами,
паперово-картонні щити і броня,
недубльований текст і польоти під дулами...

Пам'ятай, щоб не було, моє ти ім'я.
Пам'ятай ти ім'я моє, щоби не було.

Спливають дні, минають ери,
Час невблаганний до життя,
Лише любові дивні сфери
Долають прірву небуття.
Тому усе, що є живого
Шукає захисту тих сфер,
Бо сенс дає одне лиш Слово,
Одна Любов долає смерть.

Згорає літо. Палахкоче
В ясних багаттях квітників, –
І увільняється щоночі
Душа полегшено від слів.
Минає літо без зупинки
Мої похилі береги, –
Летить, як пісня в далеч, дзвінко, –
Приваби повне і жаги.
Проходить літо і сміється,
В мені втопивши погляд свій, –
Чомусь не чує крику серця,
Коли молю його: "Постій!..
Cпочинь хоч трохи в пишноцвіті!..
Замри спокійно поміж трав!..",
Але тікає миле літо
На шум осінніх переправ.
23.07.15

розділяють не (с)тільки гори
не моря не ліси...
розділяє неспільне горе
позашлюбний син

тихо в світі... очима стежиш
неомрій караван
мов крізь сітку протипожежну –
ні москітів ні пран

тілу млосно – нутру спокійно
це життя скаже хтось – і
перерве комусь дрінк подвійний
одиничний постріл

Завеликі обноски
вечір підкоротив;
награє у кіоску
співчутливий мотив
про тюрму, про хлопчиська
та про рани від куль;
“Ти бери жигулівське,
а не балтику-нуль’ –

дядя Вова, кирпатий,
сивий, наче сніги,

(він податки не платить,
але платить борги,
він зав’язує з грою,
звідки брама – в мерці,
синім “Тільки Тобою”
він відбив на руці)

промовляє малому,
усміхається, щоб
я навік усвідомив
без помилок та спроб
через п’ять або більше
літ під оком зірниць,
що вихоплює вірші
найдрібніша з дрібниць
і що легко програтись
на роки-копійки,
адже будь-який напис
вицвітає з руки.

23.07.2015

Поезія чекає Параклета.
Понура і зажурена, сумна.
Не надиха до творчості Поета:
давно вже ледве дихає сама.

Завжди плела свої Поету сіті
з ниток шовкових, срібних, золотих,
не має він милішої на світі.
А нині щось осунувся притих.

Поезія, одягнута квітасто,
кидає взір у неба глибину.
Надхнення – і для неї – тихе щастя,
а Дух лишив Поезію одну.

Вона, було, творила дифірамби
для того, хто при славі і майні.
Приймав поет подяку як відраду,
бо йдуть йому на захід сиві дні.

І ще вона хвалила можновладців,
а почесті ділила на обох,
і солодко стається їй при згадці.
А нині не співається їй, бо

вже сорок днів мовчить небесний голос,
хоч не живи, не дихай, животій.
А перед Духом, наче Богом, гола,
і соромно від того в серці їй.

Чоло схиляла низько перед ницим,
для забаганок нижчого була.
А Дух зове у небо, наче птицю:
не вистачає довжини крила…

Уся її краса – як на долоні,
і недоречні всі її жалі.
Без неї лопотять крилаті коні,
і крила натирають мозолі.

А Дух – не йде. Їй, судженій одвічно
Йому одному на усі літа –
Його слова носити. Бистротічно
отак проходить доля золота…

Святам Зеленим замаїла хату,
пригадує допущені гріхи.
Як тяжко для Поезії мовчати,
хай більше не поплутає лихий.

Її цілунок збудить віршописця,
і лист порожній виявить слова.
У свято Трійці, між духмяним листям
відродиться Поезія нова.

Вона від зір очей не віднімає,
шукає давні розчерки комет.
Поезія чекає Параклета.
Поезію чекає Параклет.
2015

ПарАклетос - з грецької "утішитель", "захисник", "адвокат". Утішителем є Святий Дух. Спірне питання щодо наголосу в українській - парАклет чи параклЕт?

Тож ховайся в дощах і вимінюй підказки на фанти -
так стурбовано в безвість зникають закони тяжіння.
Принциповість твоїх забобон виринає з-під правди
і запалює в шепоті душ вогняне мерехтіння.

Нам не вистачить долі, щоб хтось дописав діалоги,
переглянув й піддався, щоб бути із слабшою чемним.
В нас є тридцять і сім, і у кожного власні дороги...
В нас є все, щоб цю гру не прожити з тобою даремно.

Люди зникають, обіцяючи бути поряд завжди,
ділитися літніми вечорами, пригощати своїм досвідом,
захищати твій сон, домальовувати сліди,
будувати мозаїку днів із прихованим ніжним посміхом,
шарудіти в коморі сумлінь, зберігать діалекти вимов,
надихати на хмари з дощем і зелений вітряк за тюльпанами,
нервувати в самотнім вікні, щоби з ранку приходити знов,
і носити пожовклий квиток з непотрібними вкрай чемоданами,
кожний ранок гасити зірки, забувати про клопіт питань,
лікувати вчорашні поразки, вижимаючи з болю цитрину.
Люди просто зникають у мить, несподівано й без коливань,
зустрічаючи поряд з собою якусь іншу нову людину.


2015

А що як скажу я не в змозі чекать!
А що як Ворота Хтивості висаджу –
І шлях порятунку – до нього!
А що як пущу в небуття Смерть -
Глянь де мені болить – цього задосить
І проберуся в Свободу!
Вони нізащо не зможуть мене схопить!
Зможе голос - В’язниць і Зброї
Невиразно попросить - мене зараз
Як сміх – був годину тому –
Чи мереживо – чи Мандрівне Шоу-
Чи той, що помер учора.

Emily Dickinson (1830-1886)

WHAT if I say I shall not wait?
What if I burst the fleshly gate
And pass, escaped, to thee?
What if I file this mortal off,
See where it hurt me,—that ’s enough,—
And wade in liberty?

They cannot take us any more,—
Dungeons may call, and guns implore;
Unmeaning now, to me,
As laughter was an hour ago,
Or laces, or a travelling show,
Or who died yesterday!

Маю душу кларнетну.
Я твій джаз.
Внучка старого корнета
У наш час.

Вся – доторкнись! – глісандо!
Розтіклась!
Ти у джазовій банді –
Контрабас.

Тіла мого, ой тіла!
Соло? Ритм?
Грати регтайм уміло –
Алгоритм!

Знаєш, душа кларнета
Мріє блюз.
Соло – ніщо! Дуету б –
Зізнаюсь.

Свінг? Контрабас безтямний:
Флажолет…
Млість. Синкопи. Регтайм.
Тактів лет!..

Джазові – тільки джазу!
Такту – такт.
Ноти мого екстазу
Чують так.

(корнет не той, що корнет Оболєнскій, а той, що інструмент)


23 липня 2015

Сусідська Настя - викапана Шерон Стоун.
Срібна медаль у чашці, на дивані - клоун.
Не стрівся їй Річард, купив обручку Саша.
Баба край хвіртки хвалиться: "Розумниця наша...".

А Настя удосвіта мчить... Електричка на Київ.
Ліпить-пече пиріжки... Тату "синиця" - на шиї.
Телефонує подрузі: "Збираю на краще...".
П"є густий кефір на ніч, зелений чай - натще.

Кола під очима.
Секс...
Вагітність...
Сесія.
Мати строчить пелюшки: "Важка професія...".
Батько-далекобійник доїхав таки до "білки".
Серги Насті в борошні, вихідні - понеділки.

Очі великі, сірі, волосся пшеничне.
Тицяють вагонні тітки книги езотеричні.
Купує сосиски дешеві, бо лащиться Мася...
Була перша дівка левади - за рік одцвілася.

Їй би - ролі найліпші, сукню синю фалдисту!
Відмовила продюсеру з Ічні, з Божків - танцюристу...
Балдахін "Besta fiesta NEGA", піджак - Гуччі.
...Люляє доню, співає: "...а ти живи лучче...".



2015

Стоїть на узвишші околиці Львова
У небо задивлений храм –
Осердя нетлінного Божого слова,
Що сходить від салезіян*.

Тут кожен знаходить душевну розраду,
Тут б’ються серця в унісон,
Не важать ні статки, ні вік, ні посади –
а править молитви канон.

Тут ближнього люблять за Божим завітом –
Правдиво, а не напоказ,
Тут люди поважні радіють, мов діти,
На мить зупиняючи час.

О храме величний Святої Покрови,
Тобі наш доземний уклін.
Прийми нашу дяку, оазо любові,
І щиру молитву.
Амінь!

2015

Ще юним і дурним подавсь
Я в дальній Мандалай,
Де у бірманку закохавсь,
Прекрасну, наче рай.

Не шкіра - золота сувій,
І вигин чорних брів:
"Переспимо, - сказав я їй, -
За двадцять срібняків?"

У погляді її, здалось,
І цнота, й сум горять.
Прошепотіла діва щось...
Почув: "За двадцять п'ять".

ОРИГІНАЛ ТВОРУ - в коментарі

Ще кілька літ тому хвалився привселюдно:
«Не помічаю старості. Знаю, що їсти й пити.
А головне – не класти на серце зайвий клопіт.
Сказати б, глухою стіною відгородитися од світу.
Знавців, як жить, обходить смерть стороною».
І хоч мудреці й пророки, що перейшли за сотню,
Були далекі од цієї схеми, і далі він вважав, що молодий.
Та ось, як на собаці, рани перестали заживати .
Болячки почали одвідувать частіше..
«Дістала все ж і мене триклята старість»,-
Скаржиться тепер тим, перед ким хвалився.
Став богомільним. І в молитвах благає
Забутого ним Бога здоров’ям наділити, а не віком.

Грає оркестр... танки кораблем:
Такт і ефектність... Забути про ,,рвучко''!
Наче для камер, ікон кавалер
Буде тебе цілувати...
у ручку...

Музика стихла... закінчився вальс -
Очі вогнем! Жага! Не дитинно -
Пристрасті шал!
Дон жуан,
ловелас
Буде тебе цілувати...
в коліно...

Голод для вовка
І жертва - вівця.
Грайте, музики!
Красуйтеся стани!
Все швидкоплинне!
Не має кінця
Бал
феєричний...
чаруючий
танець...

У співавторстві з Юрієм Прокопенко)

«Гармонія розмови і мовчання»

Холодний вечір диктує нам кроки
І знову у мовчання загорнемось згодом
Чи вистачить світла осяяти простір?
Щоби розтанула крига

Чи світло зігріє нас по дорозі
Чи вистачить сил повернутися знову
Просякнуті часом помилитись не в змозі
Чи варто міняти мовчання на мову?

Відлунюють кроки на вулицях міста
Усе, що нам зараз потрібно - втримати цей спокій і не відпускати його
Відшукати гармонію у мовчанні
Відшукати гармонію у нашій розмові

Гармонія кроків, розмови і міста,
І наше мовчання не холод, не крига,
Зі слів ми зробили життєве намисто,
Мовчання як нитка... Хай буде відлига.

Липень 2015

Скарбів розмаїття одвічне -
Природи прикметні принади.
Рубінові грона порічок...
Господа Господнього саду.

Тут вишні і яблуні - кралі.
Дарма, невисока і боса
Стоїть абрикоса: у косах -
Тугі бурштинові коралі.

07.2015

А завтрашній день без осанни розквітне.
Йому ж оминати іржаве, неплідне,
Розсохлі човенця, стриножені хмари,
Пергою всипати перони, бульвари...

А блискітки-зорі ковзнули у море.
Були крапелинками фантасмагорій.
Не кожне потятко злетить - осовіти.
Вціляє Перун у вчорашні граніти...

Намрію слона, паланкін червонястий.
Лишу в сьогоденні купюри, баласти.
Подамся за обрій - у вирі екзотик
Ловити піщини, складати у соти...

22.07.2015

Тихне в обійстях гучна клопотнеча,
Наче повітрям окрадений міх.
Фарби яскраві позмішував вечір,
Кольором сизим розбавивши їх.
Гусне поволі по закутках темінь,
Ніби нектаром насичений сік, –
Мов у душі нерозвинута тема,
Вкотре відсунута трохи убік.
Стежу за стрілками на циферблаті,
Очі втомивши й зродивши думки, –
Час уже, певно, і спати лягати,
Вкривши пітьмою себе залюбки…
22.07.17

Твои мысли об одном:
Как напиться и уснуть
От реальности уйти
Позабыть свой вечный путь...
Жизнь тяжела, и в сладком сне
Все забываешь ты на миг
Открыл бутылку, и на дне
Реальность ты уже постиг.

Темнеет взор, тяжка стопа
И ты теряешь ориентир
Нет больше правил для тебя
Бутылка "Бог" и твой "Кумир"
А утром рано снова в путь
Искать от жажды утоления
А вечером, опять уснуть
Без тяжести и сожаления..

Ніхто не знає на землі і досі,
Чи є стрімкому часоплину край.
Ти не дивись на зиму у волоссі,
Аби любов не в'янула, зважай!

Роки посіють на обличчі зморшки,
Поблякнуть очі, зміниться хода...
Хай буде щастя у життя завдовжки,
Хай буде мрія вічно молода!

Хоч дуже швидко побіліли коси
І ти собі у дзеркалі чужа,
Буває й тепла, ніжновійна осінь...
Не допусти, щоб сивіла душа!

Липневим медом вій вітрилом
вливався день рахманний клином
у мегапростір хмар і хвиль
кораблику а скільки миль
ти плив до берега святого
до неприкаяного мого
де білий виболіло біль

в солодких сутінках прощання
ти був мені як зірка рання
а я стелила простір зір
вчувалось відчайдушне вір
в очах палючого бездоння
чи знали ми що ця іронія
рефреном виспіваних мрій

тужливо ворожила муку
лягала тиша стиглим звуком
у царстві вибляклих надій
закарбувався образ твій
розлогим берегом прозорим
де море й небо неозорі
перебродили кров на хміль

хто знав що в піднебесних зливах
бринять ще сльози лейтмотивом
слідів двох тіл в глевкім піску
всотали риб крихку луску
упали інеєм мовчання
бо літо те було останнє
бо літо те було причалом
пора дощів прийшла одчаєм
прийшла пора для нас
відчалюй…
відчалюй в дощ
вітрильнику

в нього дуже красивий костюм
дорогі шкіряні туфлі
щира білозуба посмішка
в мене з цього переліку нічого
зате тт в кишені старого піджака
куля з тт пробиває бронежилет
це для загальної ерудиції
заувага на маргінесах
а так не пробував
а от що характерно бронежилету
в цього хлопця нема
хоча це корисний був би аксесуар
принаймні корисніший аніж гаманець
але він про таке ще не знає
вилазить з автівки припалює озирається
кривить губи на мій неохайний вид
ще не знає що моя неголеність
штани в якихось дивних плямах
розтоптані туфлі такі як були у шарло
і особливо старий піджак
внутрішня кишеня якого обшита шкірою
це останнє що лишиться на сітківці
лівого ока
замість правої очниці буде велика рана
в яку навіть тома невіруючий
не схоче встромити пальця