Сяють галактики яблунь
у космосі
осені...

14.10.2014

Запалімо свічу. За невинно загублені душі.
У хвилину мовчання скріпім у скорботі серця.
Пом’янімо усіх, одлетілих у вічне грядуще,
хто майбутнє живим захищав у борні до кінця.

Запалімо свічу. У молитві взиваймо Пречисту.
Омофор Пресвятої – надійна небесна броня!
Дар незламності духу - цей сонячний день падолисту.
І Її запорука: “ Я з вами щомиті щодня…»

Запалімо свічу…

14.10.2014

Предвыборное



Ведь заслужили мы,
Поверьте, заслужили,
Счастливой, радостной судьбы-
За горе, голод, беды...

Страдали наши деды,
Матери, отцы,
За счастье и тепло,
Чтоб детям сыто и светло…

Мечтали, думали они –
О счастье и добре,
На этой грешной,
Матушке Земле…


Вы депутаты – наши господа,
Когда вы долг нам отдадите…
Забрали наши голоса,
Иуды, обещанья – возвратите.







14.08.09г.

Одні ізгої б’ють у тулумбаси.
Історія дає урок на час...
Все розчинилось у потоках часу,
а що в осадку, – не питайте нас.

Майбутня наша, суща і билинна –
золочений і посивілий край.
Стоїть на роздоріжжі Україна
тай подумки звертається до сина:
– А ти мене у серці пошукай.

Не чують пісню вирослі синочки.
Не добачають матір з висоти.
Стоїть на кручі ненька-одиночка
тай подумки звертається до дочки:
– А ти порадь, куди мені іти.

Просніться, діти. Відкривайте очі,
куди веде осатаніла рать –
у світло дня, а чи у темінь ночі?
Чи нам і очевидне не під стать?

Яка краса, яке земне багатство
на кожній п’яді рідної землі,
та скільки і біди, і святотатства
нав'язують іще у лоні братства
пани великі і пани малі.

Усе, що суперечить Україні,
потрібно з хати вимітати скрізь,
де йде на користь рядовій людині
всеукраїнський націоналізм.

Якщо ми етнос, нація, держава,
то час прийшов стояти до кінця
за нашу волю, кожну спільну справу,
яка єднає душі і серця.

Одні ізгої б'ють у тулумбаси.
Чи так було в історії колись,
щоб яничарам не сказали, – брись, –
як хоче Україна й цього разу?
Все розчинилось у потоках часу,
а що в осадку, – встань і подивись.

Шикується і молодь по порядку,
і барабани слухають діди.
Щоб так було в історії завжди
і щоб не стало на душі осадку, –
під стяг УПА!
                    З Покровою!
                                           Іди.

Жовто-блакитні, підняті на руки
з червоно-чорним високо сплелись.
Йде Україна по дзвінкому бруку
тай подумки звертається до внуків:
– А ви мене згадаєте колись?

                              2013

вулиця Калініна
вулиця Гагаріна
вулиця Чапаєва
вулиця Колхозная

Тракторная уліца
уліца Строітєлєй
уліца Цвєточная
уліца Совєтская

уліца Центральная
уліца Московская
уліца Зельоная
Заводская уліца

вулиця Дзержинського
вулиця Базарная
вулиця Пархоменко
вулиця Беззубова

вулиця Слєсарний Овраг
вулиця Красний Флот
уліца Классовий Враг
уліца Гуйтєврот

вул. 324-ї Стрілкової Дивізії
вул. Патріса Лумумби
вул. Полковника Валькевича
вул. Космонавта Ніколаєва

вулиця 50-ліття СРСР
вулиця 60-ліття СРСР
вулиця 70-ліття СРСР
вулиця 80-ліття СРСР

вулиця Леніна
вулиця Маркса
вулиця Енгельса
вулиця Крупської

Устакаси
Хурынлых
Василькасы
Ільбеші

вулиця Кукшумська
вулиця Шота Руставелі
вулиця Свободи
вулиця Перемоги

Я вірші їй присвячував,
між невідкладних справ, -
і ласками гарячими
щоразу дивував.
Турботою оточував,
збиваючись із ніг, -
і вродою жіночою
натішитись не міг.
Хтось інший би не витримав,
погоджуюсь на спір, -
такі на неї витрати
без краю і без мір.
Та я на те не зважував
і гаманцем не тряс, -
був чемним, врівноваженим
і добрим водночас.
Обдмухував завбачливо
пилиночки на ній -
спокусливій, удачливій
і пристрасній такій.
Але прокукурікали,
на жаль, півні зрання:
- "Відпустка, мов канікули,
скінчилася твоя..."
І ми порою літньою,
задивлені увись, -
під буками столітніми
в Карпатах розійшлись.
Вклоняючись жіночості
без будь-яких умов, -
не можу, хоч і хочеться,
таку зустріти знов.

Слова: Олексій Василюк
Музика: Олексій Василюк
Виконує: Тінь сонця (альбом "Танець Серця")

Translation:

she walked after Morning Star
where the dew had laid
touching wet grass rich in charms
with her golden braid
she walked after Morning Star
passing mist-by-mist
all these shoots pressed to the ground
fresh like time just missed

how to know where she is now
in the swampy lands
in cattails with sedge and reeds
with wide-opened hands
how to know where she is now
by the lag of time
I just know her timely steps
blooming flowers’ signs

where those floodplains and those ponds
are my hints to hold
she will find her peace of mind
free of winter cold
in the spring the singing birds
will awake her and
in the spring she will be washed
by upcoming rains

she walked after Morning Star
where the dew had laid
touching wet grass rich in charms
with her golden braid
she walked after Morning Star
passing mist-by-mist
all these shoots bloomed on the ground
fresh like time just missed

October 2, 2014

Original:

Йшла по вранішній зорі, понад росами,
Торкалась мокрої трави златом-косами,
Йшла по вранішній зорі між туманами,
Притискала до землі свіжі пагони.

Де знайти її тепер між болотами,
В очеретах, рогозах із осоками,
Де знайти її тепер роками-літами?
Знаю я - її сліди квітнуть квітами.

Десь між ставів і заплав віднайде собі
Тихий сховок від усіх, сховок до зими,
Навесні її птахи розбудять співами,
Навесні її дощі вмиють зливами.

Йшла по вранішній зорі, понад росами,
Торкалась мокрої трави златом-косами,
Йшла по вранішній зорі між туманами,
Розквітали при землі свіжі пагони.

Translation:

this summer for the third time in a row
you’ll come to bloom again my tender heady flower
the room will lose its peaceful features’ power
for your cortege of things has space to grow

you’ll turn to silver and to crystal – dust
give the decay ability to shadows
and after pushing walls away with petals
you are the distance which concurs the last

while people have no longer place for shrines
you could become the first one saint or evil
though know you won’t receive their cries and snivels
remember that two blooming days – your shine

this summer for the third time in a row
you’ll come to bloom again my tender heady flower
the room will lose its peaceful features’ power
for your cortege of things has space to grow

September 29, 2014

Original:

(Слова: Кость Москалець)

Ти втретє цього літа зацвітеш
Такою квіткою тендітною п'янкою.
Кімната втратить риси супокою,
Бо речі увійдуть у твій кортеж.

Обернеш пил на срібло і кришталь,
Наділиш тіні здатністю до тліну.
Одна із пелюсток розсуне стіни.
Ти – даль, і подолаєш іншу даль.

В людей уже нема своїх святинь –
Ти можеш стати першою, одначе
Знай, біля тебе жоден не заплаче,
І пам'ятай два дні всього цвісти.

Ти втретє цього літа зацвітеш
Такою квіткою тендітною п'янкою.
Кімната втратить риси супокою,
Бо речі увійдуть у твій кортеж.

Translation:

not today for sure tomorrow
some of friends will come to borrow
whole your room for drinking wine and chill

some will bring white-petaled asters
life’s more beautiful and vaster
yes the life is beautiful and thrilled

and she will
and she will
be sitting sad and still
won’t get drunk
from cheap wine drinking
making sense of what is real
I will sing for her and crystals
shall vibrate not knowing how
with my voice in silent distance
overcome this sadness now

so it happened God knows where
I love her free flowing hair
I love her thin lips and know them well

soon enough the leaves will fall and
we’ll disperse while cities calling
with the voice so Russified like hell

so she will
so she will
be sitting sad and still
won’t get drunk
from cheap wine drinking
making sense of what is real

oh my little girl with sad eyes
oh my golden fate and rest
I continue with my screaming
for the night is bare and vast

September 24, 2014


Original:

Завтpа пpийде до кімнати
Твоїх дpузів небагато
Вип'єте холодного вина

Хтось пpинесе білі айстpи
Скаже хтось: "Життя пpекpасне"
Так, життя пpекpасне. А вона

А вона, а вона, сидітиме сумна
Буде пити, не п'яніти від дешевого вина
Я співатиму для неї, аж бpинітиме кpишталь
Та хіба зуміє голос подолати цю печаль

Так у світі повелося, я люблю її волосся,
Я люблю її тонкі вуста
Та невдовзі пpийде осінь, ми усі pозбіжимося,
По pусифікованих містах

Лиш вона, лиш вона сидітиме сумна
Буде пити, не п'яніти від дешевого вина
Моя дівчинко печальна, моя доле золота
Я пpодовжую кpичати, ніч безмежна і пуста

тонка розмова тонше тільки змах
життя повітря під крилом колібрі
я пригорщами вітру неміч вибрав
прорвало слово тишу і нема

в несамовито-певній голові
де вседозвілля подихи ворушить
чекають воскресіння мертві душі
закопують в думках себе – живі

там вічно прибувають холоди
надовго не затримуюся дії
і сонце не купається в надії
де місяць вийде чистим із води

там переходять з війнами воли
які тягли недавно мед зі сіллю
і смерть справляє щонедень весілля
де поминальні ломляться столи

таке вагання – легше вбити лінь
а від мовчання – краще вже кричати
нехай хвилює свічку цнота хати
то ніч прийшла із відрами по тінь

не серце а збіговище доріг
не співрозмовник а опале листя
яке ж позавіконня голосисте
яке воно недихання зорі

то ж мало світу більше пустоти
не зацвіли кути іконним духом
та мироточить те що Бог прослухав
і не зникає те що відпустив

2 Жовтня, 2014

я не наважився покликати
так не хотілося стиратись
яка свідома і велика ти
моя невиправдана втрато

на холод вулиці нарвалося
на неміч світла налетіло
те що людиною вважалося
у вузлику душі і тіла

старезний світ узявся сипатись
з того що ставилось на карту
і вже нема від чого хлипати
і прислухатися не варто

а десь тепло з обійм навіялось
знайшло собі нічний притулок
навіщо очі ви посіяли
при перших сутінках минуле

спаливши кроки може вигорю
тобою сповнений до болю
то як вода що попід кригою
хребта свого навпіл розколе

хай неба синь з чорнила сірого
відмиється і день прозріє
я на ножах стою із вірою
допоки в серці веремія

19 Вересня, 2014

коли у шибу дощ постукає
я болю ниткою вірвуся
не називай мене розлукою
моя невипита спокусо

по лінії руки розходились
непереконливо і тихо
вже не такими як були колись
для сну гостинними і втіхи

не називай мене неспокоєм
і серцем що тебе відкрило
тінь опаде чужими кроками
я саме те чого хотіла

так мало сонця у твоїх садах
так бідно яблуні вродили
така холодна слів жива вода
такі безвітряні вітрила

не називай мене злим відчаєм
нагодою вино сушити
що не для тебе світ освічую
до шиби краплями пришитий

чого тримаєшся думками ти
кому співаєш алілуя
я не забув тебе обрамити
у те що більше не почую

18 Вересня, 2014

Охота ( 16+ )

Как и я, ты охотиться любишь.
Ты со мной, ты в меня влюблена...
В эту ночь ты охотиться будешь
На меня! На меня! На меня!

Ружья наши стоят в турникете...
Ты со мною- и это не сон!..
Мы одни в эту ночь на планете
Отворили охоты сезон...

Огоньки по болотам блуждают...
Тени тьмы паутину плетут...
Мы с тобою в палатке и знаем-
Силы зла нынче нас не найдут.

Ты ко мне влажным телом прижалась,
И в истоме любовной горя,
Обреченно со мной целовалась
До утра! До утра! До утра!

Ветер кроны деревьев колышет...
Догорает костер у реки...
Мы единым желанием дышим,
И желанье сжимает виски...

Завтра мы этот остров покинем.
Завтра нас разлучат города...
Только в памяти сердца отныне
Мы останемся здесь навсегда...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473957
рубрика: Лирика любви
дата поступления 21.01.2014
автор: Сокольник

(Комедійний переспів)

Не ходи восени з декольте!
(Грип, застуда, бронхіти – не те,
що потрібне на конкурсі «Осінь»)
Краще листя багряне у коси
заплети, під заграви рум’ян,
а на плечі – пухнастий туман,
ложе вистели золоте,
жовта сукня, підбори... Проте,

він присуне, як завше, під ранок,
захмелілий од сонму коханок.
Усміхаючись хитро у вус -
дим для вибачень... Нині ж - конфуз:
Ти - згадаєш йому павучка
в декольте... Не здригнеться рука:
("Гарним тілом узимку потішу?..")
впУстиш жевжику в пазуху мишу!

14.10.2014

Росте руїна. Падає Донбас.

Вмирають люди. Родяться каліки.
Наш простір опановують владики.

Колись казали, – все лікує час.
Але усе, що об’єднало нас
тепер так само рухнуло навіки.

Єднає доля, убиває зло.
Либонь добро і любить, і прощає,
аби душі нічого не було
якщо не в пеклі, то хоча б у раї.

Бо у душі ми – діти-малюки.
І наші ігри – бути залюбки
супроти маячні і показухи.
Якщо такі ми неугодні Духу,
то нащо це безсмертя на віки?

Воно і атеїсту не потрібне,
і вояку, і лівому совку,
і тим, mersi bocue, що на боку,
і то́му, що дурне, тому що бідне
і вічному Кощеєві подібне,
і тим, кому давно уже, – ку-ку.

                              10.2014

Пародія

Чи індіанці ми, чи може блідолиці,
Що сидимо вже другий день підряд в копиці?
Збирати квіти в поле йшли, була ти в міні.
Я збився з теми, бовкнув щось – тепер на сіні…

Я вже просився і благав – послухай, мила,
Хоч би на ніч мене додому відпустила.
Вже світ пливе повз мене, люба, ноги з вати,
Оглух чи гуси перестали ґелґотати?

Ти, мов Пулюй, мене просвічуєш… без тями…
Віддам кінці я тут з твоїми “відчуттями”.
Боюся – двічі вже неначе серце стало…
А ти (де логіка?), прикинь – сказала “Мало!”

Ще день, кохана, і від нас лиш будуть тіні…
А починалось файно так – була ти в міні…


13.10.2014

Просвічують, немов Пулюй, слова осінні…
Ти, легковажачи усім, лежиш на сіні.
Повз тебе плине цілий світ і всі проблеми,
А ти, задивлена в любов, тасуєш теми.

Пасуться гуси край воріт, печаль ґелґоче,
Косе проміння на землі зігрітись хоче,
Прозоре сонце із-за хат волосся гладить.
Твоїх думок чорновики не мають влади.

Ти вся живеш у відчуттях – ніяких логік.
Усе, що збуджує тебе, втрачає облік.
А що дратує, бісить що, веде до стресів –
То, певно, знаю тільки я – то не для преси.

Але тепер це все пусте! Безпретензійно
У себе дивишся, бо є лиш ти і тіні!

13.10.14

Дощ розвісив в повітрі на нитках кришталики суму.
Він сьогодні печальний, буває ж веселий чи злий.
Про безглузді дрібниці життя я впадаю в задуму,
дощовими сльозами очищусь в цей день дощовий.

Дощ танцює веселий хіп-хоп на дахах і на листі.
Дощ співа під осінній сонет серенаду свою.
Тротуари, дороги, мости і авто будуть чисті.
Дощ умиє листки і, можливо, занудність мою.

Дощ малює краплинками – я, так як він, не зумію,
виплітає мережива мрій он на тому вікні.
В цей знайомий будинок спішу, бо ще маю надію
від дощу утекти, і що тут будуть раді мені.

-----------
2014

Не знаючи спочинку,
Із кубиків хатинку
Будую вже півдня.
Аби була простора,
Кладу ушир і вгору –
Помістить і коня.

Старався я немарно,
Хатинка вийшла гарна –
Хоч сам у ній живи.
Усім достатньо місця:
І зайчикові, й лисці...
Кімнатка для сови.

Для котика малого –
М'якеньке на підлогу,
Щоб теж у хатці спав.
А мешканець вусатий
Пустився галасати,
І дах у хатки впав.

Я плакати не буду,
Полагоджу споруду,
Накрию від дощу.
Звірята ляжуть спатки,
А котика до хатки
Я більше не пущу.

Ви, всім шепочете до вуха,
ви, мудрагелики рутинні,
засохлі, як осіння муха,
що вже давно у павутині.
Довкола вас одні куліси,
порядні з вигляду й хороші.
Телевізійні лапшовіси —
усіх вас я маю в носі

Міняйли, гендлярі, банкіри,
що вмієте лиш брати й брати.
Ви всі вилазите зі шкіри:
«Я мушу мати! мушу мати!»
І ви, маєтні, товстозаді,
хоча ще вчора голі-босі.
Вже вам ніщо не на заваді?
Усіх вас я маю в носі.

Паяци, тюхтії, кривляки
і ви, славоспівці солодкі,
раби і підрабки всілякі,
що власний погляд — у колодки.
Панам, панятам без упину
цілуєте ви руці-нозі
і гнете перед ними спину —
усіх вас я маю в носі.

І ви, солідняки у рясах,
в розпяттях, черева обвислі.
Жируєте на темних масах,
облудники, святоші кислі.
Ви друзі юди і пилата
і бог ваш — влада, слава, гроші.
Ви продаєте батька, брата —
усіх вас я маю в носі.

(жовтень, 2014)

Не піддавайся журбі,
Це ж не хвилина остання,
Я подарую тобі
Квіти весняні кохання.

Пісня цих квітів проста,
В серці відлунює лунко,
Там пелюстки, як уста,
Хочуть жагучих цілунків.

ПРИСПІВ:

Тож хай закрутить він нас –
З вечора і аж до рання
Квітів чарівних цей вальс,
Вальс пелюстковий кохання.

Квіти, розкішні, як ти,
Ніжністю так осіянні,
Казка у них – теплоти –
Квіти кохання не в`януть.

О дивовижна їх суть,
Я ж бо розкрить її мушу,
Квіти кохання цвітуть
Вічністю в люблячих душах.

ПРИСПІВ:

Тож хай закрутить він нас –
З вечора і аж до рання –
Квітів чарівних цей вальс,
Вальс пелюстковий кохання.

24.03.7520 р. (Від Трипілля) (2012) Київ

Всесильний Бог
зішле нам допомогу:
зупинить час,
щоб довше день синів.
Благословить у бій...
Та перемогу
виборювати мусимо самі.

2014

Павучок опустивсь в декольте
І заплутався лист у волоссі -
Ти прекрасна, як завжди, проте,
Конкурує з тобою ця осінь.
Жовта сукня, заграви рум'ян,
Тихий шелест цілунків дворами,
А холодний ранковий туман
Вибачається теплими днями.

Ложе вистелила золоте
І мені підморгнула неначе:
Я не проти дізнатись про те,
Як за мною ця осінь заплаче.
Обіцяла мені - роздягнусь,
Гарним тілом зимою потішу...
Та всміхатимусь хитро у вус -
Обману, бо закоханий в іншу.

(трішки з іронією)

Я – тиша. Штиль. Безвітряна гладінь
широт морських, безмежжя і розкрилля,
вітрил опалих одчайне безсилля,
на дні заснула неба голубінь…

Я – буря! Шторм! Нуртовище і грім,
цунамі, смерч, завія і торнадо!!!...
… Свічадо-плесо в сяйві зорепаду…
Бо… - жінка, просто жінка… А, утім:

Я – тиша. Штиль. Безвітряна гладінь…


2014

напів-ювілейні запалено свічі
і мить здивування заблисла в очах -
уперше збитошне якесь_п’ятиріччя
вальсуючи листом торкнулось плеча

а жовтень так щедро тебе пригощає
прозорістю неба палітрою барв
а ти перед ним розсипаєш навзаєм
душевні перлини й натхненності жар

тобою не може натішитись осінь -
у слові та пісні сягаєш висот
і може чогось не осягнуто досі -
чекає на тебе безпрограшний лот!

13.10.2014

Вспомнить шутка ли:
ханы в плен меня брали,
жгли-убивали,
из дому гнали.
Но покорной начинкою
не была.
Из слезинки - я.
Родилась я на свет
украинкою.
Скажут парни:
я сама - как цветочек есть,
что живут мои слова -
речкою не счесть;
что душа моя поёт,
что улыбочка...
А я просто украинка,
украиночка!

13.10.2014

Пуйло ваш хутін. Ясно і дитині,
Хто він такий і з чим його їдять,
І те, що п’яна промосковська рать
Витворює з народом нашим нині.

Задумайтесь, кацапи (суки, гадь!!!) –
Що ваші діти роблять в Україні.
Чи їм знамена наші жовто-сині
Поперек горла кісткою стоять?!

Чи ви придурки, чи звичайне чмо? –
А як іще вас називати? – Мо,
Вам невтямки, і хата ваша з краю?

У вибухах триклятої війни
Вкраїнці гинуть. Ваші теж сини,
Та тільки їм нема шляху до раю.

Пародія:
В час шалений горіхопаду
Ув обійми твої упаду...
Просто тут, просто посеред саду...
У людей, у дерев на виду...
Ти вважаєш гріхопадінням
Божевільну ідею ПРО ЦЕ?..
Я така ще дитинно-осіння,
Що зігріє і тепле слівце.
Гріхопади бувають різні...
Тиха осінь...Багряний сад...
Ти приходь...а то буде пізно-
Бо не вічний горіхопад...
09.10.14.

ця каштанова стиглість осені
гіркувато_солодка терпка
ця чаїна печаль над долею
ця застигла в повітрі рука
передзвонами хризантемними
відлітає душа чиясь
а моя над шляхами богемними
просто полум`ям зайнялась...
невгасиме полинне полум`я
світлі розсипи почуттів
так жертовно згорає душа моя
в шумовинні стражденних днів
посилаючи в космос незвіданий
заримовані коди мрій
він такий незбагненний і відданий
не чужий мені вже не чужий
тихі сповіді вислуховує
пеленає оголену суть
в нас із космосом спільна мова є
спільний обрій і біль як ртуть
ця каштанова стиглість осені
ця незрима доріг висота
розсипаю в холодному просторі
віру
вірші
свої літа...

Молотовский коктейль любви ( 16+ )

Рушится прошлое на площадях.
Рушится, рушится все в головах.
Ночи пронизаны снежною мглою...
Мы в эту ночь не замерзнем с тобою.
Сладковозвышенно в мир влюблены,
Видим вдвоем Революции сны.

Здесь, в уголке потаенных желаний,
Мы отогреемся в неге слияний.
Родина время нам даст отдохнуть,
Просто согреться любовью чуть-чуть...
В жажде любовной измята постель...
"Молотовский" изготовим "коктейль"...

Этот рецепт в совершенстве познали.
Кровь площадей в свое тело впитали.
В жажде познанья вхожу я в тебя,
В ушко желанья шепчу я, любя -
Рушится прошлое на площадях,
Кружится, кружится мед в головах...

Родине нашей сейчас мы поможем.
Ингредиенты смешаем, умножим
Страсть первобытную с дрожью сольем,
Трепетом наши тела обовьем,
Девичью гордость сольем с униженьем
Поз утонченных.. Глубоких вхождений...

Этой энергии темная сила
В сладкой истоме нас соединила...
Мы отогреемся, мы отдохнем,
И леденеющий мир подожжем!!!
Рушится прошлое на площадях...
Кружится счастье у нас в головах...



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475024
рубрика: Лирика любви
дата поступления 26.01.2014
автор: Сокольник

Нудистка (16+)

Оголена дівчина, вигнувши спинку,
Стоіть по коліна в воді,
А море ласкаве, за хвилькою хвилька,
Змива на пісочку сліди...

Оголеність дівчини, ніжно-цнотлива,
Приваблює погляд людей,
І поза її, соромливо-грайлива,
І зваба маленьких грудей,

І ніжки стрункі, і оголеність лона,
На спину волоссячко впало....
Неначе скорившись одвічним законам
Природа шедевр написала....

Стоїть і милується з власного тіла.
Всим видом показує, що
Лиш морю та сонцю віддатись хотіла б-
Юначе, тобі- ні за що!..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470340
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 05.01.2014
автор: Сокольник

За вікном у золоті дерева,
Небеса просвітлені без хмар,
І природа чиста-кришталева,
Мов у світі – ні війни, ні чвар.

Наче мир – і ні боїв, ні грому,
У минулім хижі дні і злі.
Наче всі вернулися додому,
Відлетіли тільки журавлі….

А на цвинтар скорбно ходить мати,
Батько теж до втрати ще не звик.
Будуть дрýжки хату оминати,
Без весільних запальних музúк.

Одиноке журавлине пір’я –
В їх серцях немов лавини зсув…
Пояснити як їм – перемир’я,
А Петрусь додому не вернув?

І не тішить осінь золотава,
Недоречні співчуття слова,
Що їм орден чи Петрова слава?
Їм би внуків через рік чи два…

Навіть в горі не клянуть, бо горді…
Ранять серце долі лемеші –
Хтось до них всміхається з білбордів,
І пекельно кепсько на душі…


13.10.2014

Позолотила стежку сухозлітка,
Лягла під ноги осені й зимі.
А я дивлюся. Та мені не видко,
Відкіль тебе чекати, милий мій?..

Лелечий клин – тонесенька мережка –
Курликнув десь у небі та й затих…
А я стою. Яка ж холодна стежка,
Коли на ній
Нема
Слідів твоїх!..
12.10.2014

може, стане чортам затісно
між людей, та й у пекло кануть…
із молитви складеться пісня,
що загоїть пекучі рани…
і Всевладний нарешті схоче
відігнати війну подалі…
і криваві слова пророчі
не впадуть на нові скрижалі…
і небесний несе месія
не хрести, не вінці тернові –
а єдине для всіх спасіння
на долонях Любові…

2014

Недовимовленності й необачності – квіти мої сльозотворні,
Словопотоки й миттєва засторога – плоди отруйні, дарунки пітьмяні,
Я ж за вас і до вас, наче нема іншої долі,
Ілюзії дивні – то зламані гілки: пахучі й на диво духмяні.

На руїнах возводить палаци-хришталі – то справа крихка і болюча,
Не жени мене в шию, не жени мене з серця, крилатий,
Я ж така поступова в помилках і ваганнях,
Я ж така за тобою, та тільки ти надмірний й пихатий.

В чеканні стомитись не треба зусиль і в болю горіти є норма,
Як ті дарунки, ти вимагаєш радіти й вмирати постійно,
Відшукаю стежку твою і стану на неї, - персональний мій ешафоте,
Але знай: як люблю, то затягну тебе із собою, вбивчо й нестримно.

Возила себе
в осінь
учора
до небосхилу.
Там буки летіли,
граби – співали.
І такі лагідні-
лагідні
трави…

Слухала тишу вітру.
Пила ясне гіркотіння
жовтого-жовтого листу…
Сосні
притулилась
в обійми.

Кора у сосни –
тепла
стара сухенька долонька.
Ось тут,
на краєчку неба,
дізналась,
що я – її донька.


11.10.2014

чи доживем
до сівби горизонту
наші стосунки
на лінії фрону
наші керунки
у пальці зрослися
дивляться в серце
хортами на лиса

в крапці над ‘і’
ледь засовгані йоти
грішні слова
мов знецінені ноти
і валідол
переходить на зміну
танцю вина в голові
з анальгіном

губ літаки
бубонять і таранять
вираз такий
аж витріщує бані
трупи ідей по ідилії
струпи
глиняний крам
не тримається
купи

спалено простір
пряміше фаланги
це вам не інші
стискати у танго
це вже коли
словники застаріли
греблі пішли
затупилися стріли

військо спинилося
флангами в боки
справджує око
де наслідки кроку
ось вам і фізика
в сенсі кухоннім
яблучні бебехи
на підвіконні

ось вам і лірика
трахнута тиша
хочеш
люби
а як можеш
навішай
глянь
зі сідничок
білизна спадає
де ті фаланги
нехай обступають

12 Вересня, 2014

де світло
вибите з вікон
з колін
завіси гільйотина
хвилин без тебе
терикон
переливається
в причинах...
у запаху
від простирал
твої обійми
відбувають
а дотик
на устах вмира
мов Єві сад
у брамі раю

ніч
по периметру долонь
така безока
і глибока
кочує
подиху вогонь
спадає за дверима
спокій
як дерева
осінній блюз
чи голосу
капризні ноти…
моє пристрелене
люблю
мов кров’ю мічені
банкноти

і відкривається тепер
усе ненавчене
збагнути
серцебиття
живе
не стер
із дихання
бажання
бути...
у кожнім шереху
війна
між неминучим
і минулим
і нічия
у тім вина
що крила янголам
зітнули

12 Вересня, 2014

(колискова)

спи
мій синочку
спи
ще цуценята
пси
і янголята
ті
хто би
твій край
хотів

випити кров
до дна
коситься
чужина
кидає око
там
де доживати
нам

спи
мій синочку
спи
ще не будив
не бив
храму надривний
дзвін
хай подрімає
він

я запалю
свічу
влюляю
полечу
у колисковий
світ
в Бога простити
літ

спи
мій синочку
спи
тато тобі
купив
коника
гойда-да
може мине
біда

скоро настане
мир
горя не стане
тьми
ще не родився
день
снами на схід
іде

спи
мій синочку
спи
силоньки
не губи
віченьки
затули
в ніченьку
що болить

сон принесе
тобі
тата
на білий світ
сильного
як Дніпро
в жилах
козацька кров

9 Вересня, 2014

Мій зір чарівний образ полонив,
Коли довершена краса цвіла.
Природи вміння тільки відтінить
Те благородство, що Творець послав.
Та розуму лихого сила зла,
Відбившись у її очах, вбива,
Коли промінням б’є, немов стріла.
Здається, що Пандора йде нова,
Кого у лютій змові божества
Послали в світ, ганебний і глухий.
Вона, немов розплата, насува
На злодіїв за скоєні гріхи.
Відколи ти - покара і жура,
За всі провини лагідно карай.

Салютують високо дерева ворОнами,
голубам обігріті дахівки для бесіди.
Доримуємо погляди і не сторонніми
голубино-воронячі обри окреслимо.

Поміж ними залишимо зблиски помітними –
дотанцьовує осінь циганочку з виходом.
Перелітним вітрам і життю перелітному
за таку зачепитися – вічністю дихати.

Завсесвітлиться дужо млинові старезному,
пилюговим акордам не правити жорнами.
Перемелемо час і слова на поезію,
не мішки найцупкіші, а небо наповнимо.

2014р

Ця синява свіжа, як море, солодка, мов сік.
Вдихаючи осінь, вертати щорічну залежність.
В пожухлому листі заховує жовтень усіх:
живих і прийдешніх.

А ти на межі, одинак ненароком, ідеш,
доводиш самотністю давню буття теорему
під визрілим небом, що звісилось низько, таке ж
занадто окреме.

І котиться сонце, щоб ввечері впасти за ліс.
І сохне трава, по зимі аби знов зеленіти.
Блаженна прозріння пора, про яку так моливсь
давно навесні ти.

У ритмі дощу одягаєш спасенно в слова
голúзну мінливих думок і бажань сокровенних.
Це осінь тебе зупинила і творчо влилась
снагою у вени.

2014

1

«Селючкою» прозвали у столиці
За українську мову – за свою!
А я втішалась тим, що білолиця,
Що не в Каїрі за ситром стою...
Ровесниці соромились початків,
Городів... Про свій рід – анітелень.
Кайфуючи, стрибали ті дівчатка
Під музику й слова чужих пісень.
Лишали мову на полицях – в`яла,
Несли у погріб – там її не чуть…
Росли відземки мови – блідо, рв`яно –
Між покручами й окриками «жуть!».

В хитких долонях Ялти, мово рідна,
Зерно твоїх словес неволив Сон.
Аронією стигла б – чорноплідно –
Між перехняблених брилів та крон…
Не на Ай-Петрі ти розквітла! В червні
Ступила я на врожаїстий ґрунт.
Повзуть нетруєні пажерні черви,
Тратують ниву сонми клешень, рук...

2

Перевертні, застрільники! На площу
Не вийду я – за гречку, сухарі.
Електорат линяє денно й нощно,
Манкуртів дзумкотить неситий рій.

Палахкотіють-відцвітають маки.
Повчаю в полі тлустого крота:
«Ось ти, байдужий, сліпо множиш статки...
Для мене пісня матері – свята».

Безмов`я.
Тиш.
Ні парубка, ні дівки…
Міцне зерно – у лабіринт полівки.


2006

Як сумно йти, як гірко йти
Услід минулому коханню
На гострім лезі самоти,
Надію гублячи останню…

Лише ці спогади і ти...
І біль, і парк, і ці каштани!

2014

Базар вистигає, мов кава,
Йде осінь, щоб вибрати хустку,
Тролейбусом вправно править
І смика його за мотузку.

Він мовби й нікуди не рветься,
Сідає слухняно на лапи,
І теплим на сонці здається
Зупинки охайний тапок.

Базар, пересипаний листям,
Зникає, згасає гомін.
Тролейбус, вагітний містом,
Везе свою осінь додому.

Той довгий шлях здаля -
покута чи осанна?
Чия оця земля,
кому - обітована?

Надії світлий лик...
Приреченість до згуби...
Душі гортанний крик
і Єрихонські труби.

2014

З густого виру спогадів буремних
Сюжет один за іншим визира:
Несе бабуся рясту оберемок,
Березового соку піввідра.

То як вона чаклує біля печі,
Аби наворожити нам обід...
То сяде і розказує малечі,
Від чого у житті втікати слід...

На прикладах життя - чужих чи власних,
Що гідне, що низьке, онук навча,
Аби не стало скривдженим, нещасним,
Не впало, не спіткнулося дівча...

То на городі сапкою махає...
Веде на пастівень співучих кіз...
А то в сльозах зажурено зітхає –
Вже син її - мій тато - між беріз…

«Ой, без Івана й вулиця погана»,-
Поплаче і вертається до справ.
І так щодня, до пізна і від рана,
Аж поки Бог до себе не забрав.

А я іще й тепер – щодня і часто
Її науки згадую слова,
Що не давали схибити і впасти.
У совісті моїй вона жива.

Тих настанов ніколи не порушу:
Ні в радісні години, ні в журбі,
Бо що тобі в дитинстві вклали в душу –
До подиху останнього в тобі.

Сп`янілий світ у летаргійнім сні...
Коли Шляхи розходяться з Словами,
Болить Христос, розп`ятий у мені
Таки моїми ніжними руками.

10.10.05.

Я вас забувала… і вдруге, і втретє.
У тиші кімнати в уявнім портреті
Зникали всі рисочки, ямки… А очі
Я просто не бачила. Кожної ночі
Я вас забувала малюнком бароко,
Ви зникли нарешті... Здавались пророком,
А нині в уяві лиш пляма далека:
На серці ні холоду вже, ані спеки.

10.10.2014

Так ось буває –
Життя делікатне й грубе,
Щось несподіване
Завжди в собі несе.
Хтось тобі дзвонить
І каже, що тебе любить.
Потім – удруге,
І каже, що жарт усе.

Потім утретє –
Говорить, що жарт був вдруге,
Далі сміється
Й на фразу “Ти не лукав”
Трохи помовчавши
Голосом повним туги,
Ледве шепоче у трубку –
Давай без кав…

Ти і застиг би так
Із відкритим ротом,
Але реальність вібрує.
Тремтить рука.
Кроки квапливі
Наче питають – Хто там?
Кроки ще мають пам’ять –
Вона гірка…


…Десь понад містом
Падати будуть зорі,
Навіть амури
Всядуться тихо без чвар.
Втратить на вечір
Двох абонентів хворих,
Зареєструє вранці їх
Київстар…



10.10.2014