Вихопило око ниточку трави –
Стебельце тоненьке з вітром танцювало
І торкалось лячно пліч і голови.
А вже світ запнуло чорне покривало.
Гасли горизонту обриси німі,
Ніби сонце збігло лавою в долину.
Холодом горнуло, як серед зими,
І торкало льодом нерухому спину.
Квола-квола думка – спогад із пітьми –
В ніжну павутину полонила душу…
Господи! Роботонька! Душоньку прийми.
Бо юнацьке серце крові вже не рушить.
Біла юна шкіра – сліпнуть небеса –
Як же її треба ковдрою прикрити.
Упаде завіса – упаде роса
Й буде чисте тіло смертю холодити.
Що згадав соколик, упізнавши смерть?
Поки ще торкався поглядом – стеблини?
Гибель затопила його очі вщерть.
Плоть закам’яніла у первісну глину.
І здалося Богу, що він сам пропав,
Зник і занепав, розчинився в тишу,
Коли серед степу лицар часу впав –
Честі не продав, віри не полишив.
Захлинеться ще ой не раз земля,
Вихлипає біль, знову ним зайдеться,
Поки степ повіє нам аж звідтіля,
Що розквітло в ньому українське серце.

Листопад, 2014

(На основі реальних подій)

Прийшла в село зі сходу похоронка,
Неначе в душі вцілила свинцем.
Йому лиш двадцять, двадцять лиш сегорку*,
Лежить в труні не був ще під вінцем.
Найменший він із трьох синів в родині.
В його селі лиш двісті десять хат.
І знову тишу об’явили нині,
Черговий «гумконвой» направив кат.
На триста душ ота чорнезна звістка…
Тут старожили бабця й два дядьки,
Вони іще служили в польськім війську,
Їх чола, як поорані грядки…
…Малі й великі стали на коліна –
Поліг на сході їхній захисник.
І навіть кущ червоної калини
Схилив пожовклі віти і принишк.
І бабусі молились за онука,
Діди стояли, як старі діди,
А юні говорили: путлєр – с..а:
Посіяв стільки горя і біди.
І плакали жінки – сільські мадонни,
А з ними молоденькі матері.
Згорали ув гірких сльозах прокльони
І гасли свічі, гасли без вітрів.
Хтось вигукнув герої не вмирають
І мати затулила гріб крильми.
Її кровинку в землю загрібають.
О! Людоньки, та ж будьте вже людьми…
…Зі снігом звістку принесла сорока…
В хустину мати схлипнула тихцем:
…Став старший батьком… то не похоронка…
Сльозина покотилася лицем.

*Цього року (діал.);
Грудень, 2014

узимку ґрунт гріє руки
в багатті неба
узимку рот грає криком
посеред поля

сивіє серце
посеред поля
порослого снігом
порослого тінню
білою тінню
пітьми

невидимий крик
посеред поля
порослого димом
багаття неба

холодного сонця рот
лякає промерзлий ґрунт
сивого серця ритм
збився
зі шляху
у хурт-
онив/овин
і

2014

прийшли рано вранці
як травневі заморозки
голого забрали
забрали далеко й надовго
катували жорстоко
говорили на вухо секрети
і вбивали щоб не видав
питав
навіщо розповідаєте
якщо це секрети
відповідали з реготом
вбивати тебе подобається

одного разу він утік невбитий
із їхніми таємницями
звичайно розповідати нікому не збирався
а просто закинув удома за ліжко
і заснув
як прочитана книжка
а з-за ліжка ще довго лунали
шепотіння і крики
аж допоки вітер
віконницею не грюкнув
і таємниці мишами
по щілинах не розбіглися

2014

Навколо упирі, колона п’ята,
Що зачаїлась в прагненні реваншу,
Чекають з Півночі, зі Сходу, знову траншу,
І виродкам вручають автомати.

Довкола диверсанти-окупанти,
Снують, як рать, у владні кабінети,
Наліплено на боки ті таланти,
Що лиш чекають розвитку сюжету.

Петро, я знаю, ти на сковорідці,
Бо в лоба – ворог і позаду теж,
А той, хто поруч, вартий пів-довіри,
Бо ніж у спину – тільки-но не встеж!

Скажу простіше – сам скликай Майдана,
Бо рік тому, коли ще був ніхто,
Ти ж не боявся, що з тобою стане,
І обіцяв закінчити АТО.

Та сил не стало. Ти один у зграї,
Яка не знати, чи й була твоя,
А Україна рішення чекає,
Та ти ж ПЕТРО, а не безликий «Я»!

То встань, як вчора, не тремти, їй-Богу!
Народ твій ось! На нього обіпрись!
Вкажи шакалам стежку від порогу,
Петро, ти - Камінь, то ж ним будь. Не гнись!

Та хвиля гніву, що в мільйонах зріє,
Не має впасти на самих себе,
Ген там, на Півночі, наш спільний ворог мріє,
Щоб засмердіти небо голубе.

Петро, дивися, часу менше й менше,
Під боком ворог, тільки озирнись,
Там гинуть хлопці, а шакали брешуть.
Петро, пора вже. Просто піднімись.

Ераст ІВАНІЦЬКИЙ
25 грудня 2014 року,

Північний олень мчить у рай крижин...
Дівча в зеленій шубці.
Де ж ти, Каю?
І грак на кучугурі ворожив.
І я кричу:"Вперед, за сни!".
Вмовкаю.

Минули розбіяку... Муфта є.
Червоний сніг. Заметено півсвіту.
Молочний ранок щось не настає.
А ми із Гердою такі відчайні діти.

Презент замерз.
Нарешті - край землі.
Так, недоречні тут любов і маки.
Ну що ж ти, Каю, про пінгвінів плів?
Не видно й Королеви. Лиш собаки.

Прозорий трон.
Дзеркала і слова.
І тьменна-тьмуща неотипних блоків.
Якась інфекція сердечно-горлова.
Низенький олень. Градуси - високі.



25.12.2014

А нам би пережити свято.
І не впустити зло до хати
з казками про дари й обнови...
Не будьмо вівцями, панове!

12.2014

В трёх тайнах Мира – Вечное Начало…
Остановитесь! Злобу прогоните!
Отбросьте прочь бездушия забрало
И тьму огнём сердечным осветите.

Пусть упадут пред вами на колени
Лжебоги, что гнездились в ваших душах.
Уж слышен Глас из глубины Вселенной, -
В устоях Лжи он равновесие нарушил.

Пусть, наконец, сольются воедино
Любовь Земная с Духом изначальным
В единой сути Огненной годины…
Три тайны Мира в гранях эпохальных
Откроются для тех, кто поднялся над пеплом
Страстей земных, над фарисейством в Вере,
Над стоном жажды, над гордыней блеклой–
Да, распахнутся им благословенны двери!
Три тайны сохранённые – нетленны –
Откроются для тех, кто в одеяньи белом
Пройдёт сквозь тучи пепла неизменным,
Оставшись телом и душою зрелым.

И тот, кто луч Святых энергий
Вдохнул в себя с молитвой сокровенной
И отдаёт потоком чудо – добросердья
Через любовь земную неподдельно,
Тем облегчая муки искупленья
Грехов земных, в которых Суть хоронят…
Кто не готов – пусть сердце не затронут
Три Тайны: Тьмы, Огня и Вознесенья…

В подсвечнике свечи сгорели.
Со тьмой я остался вдвоём.
Мерцает звезда еле-еле
Через оконный проём.

А свет её зябнет и гаснет,
Сгущая вконец темноту.
Становится ночь непролазной,
Избравшая тропку не ту.

Запутались мысли, как в сетях -
Им трудно дорогу найти.
Пока мои свечи не светят -
Им долго сидеть взаперти...

Но вздрогнула ночь.И на диво
Летят сквозь неё письмена:
Что ложно во мне, что правдиво,-
И падают подле окна...

Вітер в лице –
Невловимий, як штурмовик.
Різко вдаряє свіжість його
По жилах.
Ми не тужили
В передчутті
Вражень нових –
Вітер свободи
В мені,
У кожній з прожилок.

Ми не тужили – вдихали дим попелищ.
Все дотлівало довкруг,
Не лишало звітів.
Серед руїн ми лишалися вдвох із вітром,
Вдвох павутиння свободи
З вітром плели...

Люди...
На кавовій гущі про них ворожи:
Вкрай ненадійні, мінливі, слабкі істоти.
Вітер – його ж непостійність і віражі
Виправдані завжди
(Відсотків на сто).

Б’є суховій крильми,
Б’є об тіло ріллі,
Як чорний скажений крук,
Клює чорноземи –
Та між кострубатих вчень,
Між усіх релігій
Він обирає дзен.

Кисень п’ю скупо,
Як воду живу зі струмка,
Плата за нього, мов за канабіс, – триста.
Триста секунд – жадібна мить, стрімка –
І воля мене ріже навпіл
Ножем бісектрис:

Одна половина пожовкла,
Від тіла відстала,
Інша ж – набралась життям.
Їй без вітру тісно.
А трави здригаються, наче тонкі вуста,
Шепочучи: «Kiss me».

як би я хотів
побачити тебе
у тій блакитній сукні…
яка губилася в небесах…
у твоїх очах…
на яку зліталися скляні метелики…
спливалися сумні риби…
на якій Пікассо малював свої сни…
на яку мружилося сонце…
в яку стікалися усі ріки...
...а витікала тільки одна – любов…
як би я хотів
побачити тебе
у тій блакитній сукні…

А зима за дверима сьогодні святкова і сніжна,
З ароматом ялин і добром осяйним на устах.
Я зустріну тебе по-грудневому віддано, ніжно.
З пирогом запашним у зігрітих мовчанням руках.

Ти поглянь, як усміхнено сяє вогнями оселя.
Наша казка на двох вже лунає дзвіночками слів.
І танцюють сполохані тіні бузкові на стелі.
У мішечку бажань цілі пригоршні радісних див.

Ти нікуди не йди. Цього року останні хвилини
Вже завзято летять крізь вікно у пітьму голосну.
Так смакує нам чай і пиріг з лісової малини.
І ця ніч новорічна без сну.
21.12.2014

Вишивала нічка зорі
На небеснім оксамиті,
І були стібки в узорі -
Наче золотом умиті.

Вигаптовувала небо,
Підбирала візерунок.
Та хіба ж вона для себе?
Для коханого дарунок.

Сподівалася, що ранок
Убереться в ту сорочку.
Тільки він прийшв - не глянув
У її мрійливі очка.

Одягнув блакитну з шовку,
Бо вчорашню сіру виправ.
Нічки пісня стихла, змовкла,
Полетіла вслід за вітром.

Насміхався з нічки вечір,
День приніс йому ту звістку:
“Краще б стала ти до печі
Буревію за невістку.

У твоєму рукоділлі
Сенсу менше, ніж у бурі.
Все одно він буде в білім,
В сірім - у часи похмурі”.

Обірвала ту розмову:
“В круговерті часограю
Я для нього знову й знову
Воскресаю і вмираю.

І щораз гаптую шати,
Не пліткуй, що то даремно.
Хочу зорями стрічати,
Бо не любить ранок темне.

Хоч на мить його торкнуся -
Вже й від того я щаслива.
Я піду й не озирнуся,
І нехай горить, що шила”...

В теплій земній утробі
зріють Давидові зерна...

Жінко в довічній жалобі,
мамо моя не кревна,
будь мені хлібом, словом -
не проганяй невістку.
З болем повінчана, Богом
зватиму добру звістку.
Любо мені збирати
долі благі колосочки...

Благослови, Мати,
в щасті зачати синочка.

24.12.2014

Вітре, чом зриваєш дах,
Сієш людям в серці страх?
Знаю, що хороший ти,
Облітаєш всі світи.
Краще б сів ти, відпочив,
Географію повчив.
І тоді, щоб добрим бути,
Знав би ти, ізвідки дути.

24 грудня 2014 р.

Небесна сотня – воїни добра
Й заручники великого обману.
Яка ж ця істина затерта і стара:
Ми всі – деталі не свойого плану.
Небесна сотня високо тепер.
Ще далі, ніж були мета і мрія.
Вам добре – ви у крижмі вищих сфер,
А ми – на роздоріжжі безнадії.
І коли «Качу» голоси ведуть,
На ниточки розсотуючи серце,
Лиш отоді здається, що ви – тут.
Але ж я знаю, що лише здається.
Я – що? Мені вже видко геноцид.
Мені вже ці мільйони – теж небесні.
І не сховатися у прихистку апсид,
Щоб оминути хід до ями хресний.
Ой – не туди! Нас не туди ведуть.
А сотня не поможе, якби й хтіла.
В очах вождів, нетривких наче ртуть,
До нас нема сльози, нема і діла.
Небесна сотне! З вирію вертай…
Єдина втіха – твоїх крил притулок.
Бо Україна, хоча й справді рай,
Для янголів під ігом а чи дулом.

грудень 2014

Кевларова каска –
Була Божа б ласка
Або хоч запаска
Життя.
Він був миротворець,
Стріляли потвори.
Це вже позавчора.
Гаття!
А батьку – могила.
А неньці – несила…
А синові – крила!
Лети!
Лети над Майданом –
Над бідним і паном.
Вкраїни не стане.
Кати.
За що ти, Устиме?
Упав, як хустина
Із терпкої спини
Душі.
Бо знову ж – неправда.
Свої – гірш від зайди.
Устимчику, гайда!
Верши!
Кевларово-ніжна
Блакить – не безгрішна.
А рана – невтішна.
Ти вмер.
Загинув. Чи треба?
Під каскою з неба –
Це вибір чи жереб
Тепер?
А все – як раніше,
А може, і гірше.
Всього, що напишеш, –
Поплач.
Ой хлопчику, втрата –
Велика й не варта.
Все знову – на карту.
Пробач!

грудень 2014

Скажи мені, державо, хто ти є?
Із кого ліпиш владарів над нами?
І павутину навкіл нас снуєш,
Вдаючи з себе досконалу маму?
Який ти вірус щеплюєш вовкам,
Що ще учора вівцями гуляли?
Ні, не збагну їх псевдо, їх аккаунт
І гру бездар державними «рулями».
Як той, що вчора «мліяв» за народ,
Назавтра – першим в списку серед катів?
Невидимий, але потужний код,
Потрібно вміти дупою вмикати,
Посівши крісло в рівень голови.
Оце і є державний рівень влади?
Із потягом до крісла й булави,
Оздобленої візерунком зради?
(Коли стаєш народу на плече,
То скільки ж там до голови народу?).
А совість там, де, мабуть, не пече,
Бо щеплення працює разом з кодом.
Нема відгадки – хіба що також,
Експерименту ради чи забави,
Протиснутися у бомонд вельмож,
Що вершать нашу долю й брудну справу.
Чи, може, десь за «Лексуса» кермом,
Чи, може, на верховному фуршеті
Збагну, як облаштовано дурдом
В найкращій батьківщині на планеті.
Вродили нас однаково чи ні?
Одним повітрям дихаємо разом?
Тільки чомусь народ – завжди в лайні.
Вовки ж завжди з коштовним унітазом.
Ні, унітаз – не мрія, не мета,
А просто так – метафора держави.
Бо є народ – і сила ця свята.
І влада є – безпечна і лукава.
Спасибі. А кому? Мабуть, собі,
Що я – серед народу, слава Богу.
А не в цинічній напомадженій юрбі,
По наших спинах що кладе дорогу.
Куди ведуть перевертні-вовки?
Які хвороби владу так калічать?
Мені, як і раніше, невтямки
Загадка обміну народу – і на «лички».
Гіпотезу посмію огласити:
Сумління, очевидно, орган спільний.
Якщо мажором став чи вовком-ситим,
То – і безсовісним, але відтак – дебільним.
І золото ніяке не верне
Того, що ампутовано «за крісло».
О Боже, убезпеч всіх нас, мене
Від ампутації народу нині й прісно,
Й навіки віків…

грудень 2014

Може хто ще не відчув наразі -
Від війни немає укриття,
Бо вона пускає метастази –
Виїдає радість із життя…

Поціляє у серця реальні.
І ростуть на цвинтарі хрести,
Дошки все нові меморіальні –
Біль уже довіку цей нести!

Душі ті потрапили до Раю –
Їм вітчизна освятила путь!
Знаю, що герої не вмирають –
У народній пам’яті живуть!

2014

Пробач мені: своїй служила волі,
Призначення комусь роздаючи.
Як можеш, то звільнися від неволі,
А як не можеш, - кайся і мовчи, -

Як я роблю.А ще ж пройти терпіння -
За себе і за іншого. Прости...
Бо у серцях ми носимо каміння,
То мусимо носити і хрести:

Замкнутих кіл і виходів із урвищ,
Останніх днів і ще не знаних Слів,
Й високих гір, де із коштовних урнів
Розвієм прах, забутий на Землі.

14.03.07р.

І вирушив Лот за посланником Бога –
Величний і світлий – по чорній горі.
Дружину завзято вмовляла тривога:
Не пізно, ще можеш минуле узріть.

Оглянься на башти Содома – черлені,
На площу співочу, на дворища лад,
На вікна спустілі, обитель студену…
Там чад народила, там прядка гула.

Поглянула – й біль пронизав тогосвітній.
Враз очі оскліли, зробились, мов лід.
Прозорою сіллю постала між ріні,
А ноги стрімливі – навік у землі.

Хто жінку оплаче, упавши на груди?
Є більші утрати в ряду забуття?
Лиш серце моє пломінке не забуде
Спроможну за погляд віддати життя.

2014


Анна Ахматова

Лотова жена

И праведник шел за посланником Бога,
Огромный и светлый, по черной горе.
Но громко жене говорила тревога:
Не поздно, ты можешь еще посмотреть
На красные башни родного Содома,
На площадь, где пела, на двор, где пряла,
На окна пустые высокого дома,
Где милому мужу детей родила.
Взглянула - и, скованы смертною болью,
Глаза ее больше смотреть не могли;
И сделалось тело прозрачною солью,
И быстрые ноги к земле приросли.
Кто женщину эту оплакивать будет?
Не меньшей ли мнится она из утрат?
Лишь сердце мое никогда не забудет
Отдавшую жизнь за единственный взгляд.

1924

Не такі ми уже й модерні.
Як Пилипи із конопель,
оживають Дем’яни Бєдні,
і на ребуси незбагнені
насобачився менестрель.

Впали генії. І з досади,
мов гієни геєнний рик,
емісари із вертограду
оголили двоглаву правду,
викопилюючи язик.


Рими пишуться косо-криво,
як осінні дощі в полях.
А оцінює юродиве, –
чи являється ексклюзивом
непомітне у їх очах?

І посипавши сіллю рани,
поки місія є така –
миє руку своя рука,
і оцінюється незнане
бухгалтерією совка.

Опечалені трубадури
оперіщені батогом
приналежності до халтури.

І не знає ніхто, чого
у осадку – жерці культури
у останній графі –
                           в с ь о г о.

                              12.2014

Здіймаємося знов угору,
знов падаєм. Шукаємо опору,
шукаємо. Але натомість —
ні неба, ні землі. Лиш невагомість.

Позбутися б шукання хіті
й ширяти просто так, як угорі ті
одвічні мандрівці — комети,
забувши про призначення і мети.

(23 грудня 2014)

Моє дитинство в платтячку простім,
Що мама вечорами взимку шила…
Кричати пізно: зупинися, стій!
Залишся, бо мені ти любе й миле.

Раділа, як воно втікало в ліс
Між літніх трав некошених босоніж,
Бо в інший бік мене тоді поніс
Невпинний час в юнацькому безсонні.

Ще зустрічей чимало в нас було,
Та маму й тата рано відспівали…
Чужими стала хата і село,
Де в піжмурки з дитинством часто грали.

Якось моя малеча до села
Із тітонькою з’їздила улітку,
Мені дитинства дотик привезла -
Світлини чорно-білі, що сусідка

Забрала із хатини-сироти,
Аби тамтешні зайди не топтали.
“Матусю, ось поглянь - це ж наче ти”.
Покинуте далеко на поталу,

Лишилося самотнє серед стін,
Господарем забута кицька наче…
Моє дитинство в платтячку простім,
У снах мені всміхається і плаче.

Я слушаю время.Стучит метроном -
Движенье судьбы отмеряет.
А вечность своими глазами кругом
На суетность нашу взирает.

Но ритм задаётся совсем не такой
Каким-бы хотел его слышать.
И время смеётся над жизнью людской,-
Его назначение выше
Понятий извечных для нас и простых,
Как новой зари восхожденье,
Последнего вздоха того кто затих
И первых ростков появленье.

Безудержно льются слепые дожди-
Природа себя повторяет,
А время выходит на виражи,
Как-будто себя догоняет.

А всё ведь пройдёт! Лишь останется прах
От нас и других поколений.
И каждый носить будет тягостный страх
Перед неистовством времени.

Оно возвратит всё на круги-своя:
Откроются старые двери,
А на пороге вновь встретят тебя
Надежда с сестрою Неверьем...

Стучит метроном. За ударом - удар,
Как вечного сердца биенье.
Ложится на воду мерцанье Стожар
Реки пронизающей время.

Как древний старик, опершись на клюку,
Бессилье своё проклиная,
В глубоком раздумьи гляжу на реку.
Величье её созерцая...

Я смію отут літати.
Розділено маски, плеса.
Десь там у кишенях вата,
І знишк по литаврах месник.

Чекання хліба, видовищ.
Ялинок і чаю не бракне.
Зів"янув пихатий "овощ",
Прийшов кат-месія в акне.

Копають ямки гуінплени...
І валяться крайні опори.
І здохла телиця Семена -
Зі штемпом чітким "Непокора".

Я можу над горами бути.
Земля промерзає кармінно.
Влягаються сніг, парашути
І сірі огрядні пінгвіни.

Короткі лютневі крила.
Чи просто лежати краще.
І змії облизують рила...
Невже ми оспалі, пропащі?

Складаються пазли і схеми.
За тано - села, калюжі.
Зіржавіли єдності клеми.
В печах - мечі харалужні.

Чудово усе.
Тож не варто...
Ще меду початий слоїк.
І п"єси Шекспіра та Сартра.
І пари, й сусід-параноїк...


2014

Вокзал - место встреч и разлуки,
Роялей из тысячи шпал,
В объятьях сплетённые руки,
Страстей неуёмный накал.

И всё будто просто, привычно,
И подан к посадке состав:
Ты смотришь вокруг безразлично,
Свой путь наперёд предсказав...

И лязгнут тупые сцепленья,
Зальётся знакомый свисток,
И двинется,как приведенье
Вагонов железный поток.

Бывало желание спрыгнуть -
Остаться на месте пустом,
Чтоб сердцевину постигнуть
Разлуки проклятой вдвоём...

Врезается в сумерки, в ветер
Мой поезд. Чернеет окно.
Усталость ложится на плечи,
Но я не вернусь всё равно...

А ти занедужав, бо осінь затиснув у жмені.
Стояв без пальто на старому, як туга, пероні.
У жовту гуаш зафарбовував листя зелене.
Журився без міри, збирав сподівання солоні.
Уперто чекав, що зупиниться потяг єдиний.
І вийде вона із вагону у жовтень безлюдний.
На зустріч дощу, не лякаючись вітру у спину.
З разком намистин на хустиною вкутаних грудях.
Вологі слова приховає в обіймах безпечних.
Тобі до плеча приголубиться міцно щокою.
І зникне недуга твоя недолуга, негречна.
І ніч на вокзалі зненацька запахне весною.
28.11.2014

по сусідству арабський шейх...
його серце в моєму дзьобі
ви повірили!!! файний фейк
бо насправді це - я у робі…
це, насправді, майбутній фільм
ми з ним разом в "авганістані"…
а із Криму волами сіль
двісті літ босоніж востаннє…
і спасали цей світ не ми…
другорядні… по епізоду
він автівки на сонці мив
я дивився в "капот" зісподу
ми за спільне ішли в пітьму...
на розбірках були найкращі
він там зрадив собі й тому
на початку "кіна" у пащі…
22.12. 2014.

Музика душі моєї
Мова музи - скрипаля
Співставляю паралелі
Тонкощів - квіток поля

На ді мною небо тане
Мрія мрії - почуття
Все за мене серце каже
Рифмою - свого биття

Невагомість віддаляє
Чари в чарах - відкриття
Значуще гірке стирає
Цілиться - криниць вода

Відлітаючи минаю
Круч бурхливих - поворот
Тут я справжній , спочиваю
Звільнений - від всих думок.
2013р

Всі рухи прискіпливо стримані,
Підпорядковані внутрішній рації-
Вони відтворені від імені...
Щоб заощадити фальсіфікації.

Іржа відшлаковує вірус гідності!
Час не міркує- чеканить завдання.
Сила гори - в її монолітності.
Віра і воля - частки визнання!

Треба плекати в душі терпіння:
Нас провокують невтішні новини.
Прийде очікуване спасіння,
Щоби зарадити гніт домовини...

...Не стой у окна своего и не жди
Меня. И тоскою своею не жги
Себя среди звёзд и пушистого снега,
Под утро упавшего с сонного неба.
Смотри! Я - в качании чутких ветвей,
Шумящих в ознобе осенних аллей,
Где мы танцевали свой вальс до утра,
Как-будто всё было лишь только вчера...
Я в крике твоей заболевшей души,
Меня осужденьем казнить не спеши...
Я - жив! И вернусь вновь когда-то опять,-
Пусть даже не будут меня вспоминать.
Не плачь над могилой,считая года.
Не верь,что я мёртв, никогда...никогда...

Ця темінь затоплює все: і холодні рови,
Й скелети споруд, і дороги без назви і цілі.
Вона безголоса. Її німота норовить
До ранку питати, чи є ще навколо вцілілі.
Повільний рахунок загиблих, та тільки своїх.
І схлипи на вдиху, та лиш над своєю журбою.
Вгадати б на зоряній гущі, а скільки боїв
Зосталось до смерті отої останньої з воєн.
Хоч темінь і ворог, який не ховається, ні,
Примарами ночі спроможна вцілілих навчати:
Важливий розмірений подих і перші вогні,
Важливий кінець, і таки другорядний – початок.
2014

В ткань укрыты, безмолвные скрипки
Спят в обнимку с котомкой овса...
И пылит по дороге кибитка,
Приседая под скрип колеса.

Уж рассвет полыхнул спозаранок...
Скоро птицы в садах запоют...
И цыганка в обнимку с цыганом
Вровень с лошадью рядом идут.

Догорел их костер на поляне...
Уж рассвет полыхнул, как в крови...
О любви петь умеют цыгане,
И вовек не погаснуть любви...

Так запой мне, румнЫ, пред разлукой,
Про камАм, о любви мне, жена!..
Мы в разлуке с тобой друг без друга
Выпьем вдоволь печали вина...

Рассвело. Нас разводят дороги
В те края, где ночует печаль.
Снова встречи попросим у Бога.
Только прожитой ночи нам жаль.

Жизнь ведет. Мы опять одиноки.
Нам надолго расстаться пора.
Словно память у самой дороги
Кучка пепла ночного костра...


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114122300177

Мама-Одеса співає з листа
почесті гідному сину.
Майже зима. А пора – золота.
Бачу нову Україну.

Ту, що у пам’яті понад усе.
Слава їй, воїну слава!
Йдуть новобранці, і гордо несе
кожен знамено держави.

Ще улюлюкають зайди чужі,
немічні духом, незрячі.
Ой, накипіло у нас на душі.
Ворог отримає здачу.

Є атрибути героя-бійця
і амуніція справна.
Що там попе́реду і до кінця?
Де та опора державна?

Тільки немає у серці страху́.
Бог і Вітчизна із ними!
Ви́стоїмо і на цьому шляху.
Треба вернутись живими.

Лиця суворі. А усміх цвіте.
В’ється блакитне. Ярить золоте.
Ллється мелодія гімну...

Сльози прощання. Колона іде.
До генералів далеко.
                                 Зате
з ними
               уся
                           Україна.

                              11.2014

Попросила ручка-мати,
Щоб сини зайшли до хати.
А вони, всі п'ятеро,
Слухалися матері.

А зайшли до рукавиці -
Та й давай за місце биться,
Кожен лізе без упину
В не свою малу хатину.

Завела терпляча мати
Кожного в його кімнату,
Щоб не мерзли діточки,
Бо тепер не літечко.

***
Годину заворожено дивлюся –
Ця справа, певно, зовсім не проста:
І як воно виходить у матусі –
З клубочка рукавичка вироста?

Немов з якої казки диво-птиці,
Приручені матусею колись,
З петельками нанизаними спиці
Летять по колу – тільки подивись.

Не можу відвести й на хвильку очі,
Чи магія така іще де є?
Поволі тане, наче сніг, клубочок
І вовну рукавичкам віддає.

/ Саше Лаврову / 

"я в музыке не слышу и не вижу…"
сентябрь пусть развеет эту ложь…
Вы где-то одиноко по Парижу... --
полмира примеряет следом брошь
аккорды Вас любви сопровождают
капельками скрипки: кап-кап-кап…
о аромат! что в воздухе витает --
иллюзия? причал? хотите - трап…
позвольте, я присяду возле трапа
позвольте, я сыграю наизусть…
побыть смешным… всего четверо-лапым…
и помолчать
зализывая грусть…
22.12. 2014.

Там, де лежала країна-колос, –
тільки берізок верхівки:
сіро-брунатне там скрізь розлилось
море гидкої гноївки.

Все наймерзенніше в нім назбиралось,
і клубочить цей пекельний Солярис.
Мов над болотом, блукають вогні
в злобних міазмах брехні.

Десь попід товщею гатять ключі
жирну багнюку добірну
в темпах стахановських, вдень і вночі, –
медіателеефірну.

Світові тхне за мільйон кілометрів.
Тим же, хто в гущі її, в самих нетрях, –
жодного смороду в носі! Ба ні –
мов ті духи запашні…

Тванню просякли вони. Цей кисіль
став їм живильним бульйоном.
Тягне всю погань туди звідусіль;
плесо покрилось планктоном.

Все це роїться, кишить, комашиться,
а над усім – щось жовтаво-безлице:
чи то грибок, чи плювок, чи пухир…
Цар. А по-нашому – тхір.

Вже їм у себе затісно стає
в їхніх просторах безкраїх,
тож вони пхають паскудство своє
всюди, де їх не чекають.

Зносячи греблі, межа за межею,
топлять планету смердючою лжею.
Вірна прикмета: де вал цей пройшов –
буде велика там кров…

12.2014

Пускаючись у ніч свою,
Висвітлюючи дно,
Велику Книгу Вічності
Читає наш геном.

Мов альпініст з ущелини
Серед високих гір,
Дорогу правди стелить нам
Біді наперекір.

Шукаючи сторіччями
Одвічного пуття,
Рівняє Книгу Вічності
Із Книгою Життя.

Де співпадає речення,
Чи розділ, чи абзац,
Той запис лине зречено
У осяйний палац.

А звідти - світлі вісті нам -
Набуток скарбу знань.
І суть розкриє Істина,
Мов чашечку тюльпан.

Не проминають промені,
Бо чисто літній час.
Робота є геномові -
Вести в безсмертя нас.

22.12.2014р.

Господній день… молитви з ноти "до"
В дозрінні ми на колії мінору
Домініканам не пройти кордон
А солов’ям у травні саме впору
На полотні залишиться фрагмент…
Всього один знароку надцікавий
В цей самий час - зневолений момент -
Я підійду, і запрошу на каву…
22.12.2014.

Затерли вже до чорних дір
портфелики і течки.
І що не прихвостень, то звір
під шкурою овечки.

22.12.2014.

Ні кроку ступити не смій самотужки, Ізраїлю.
Потойбіч- телескопи націлені не в небо - на тебе,
Посейбіч – із мікроскопами доморощені недруги.
Не смій, як звелів Господь, множитись скільки змога.
Не смій ані метра нового житла на землі своїй зводить.
На Храмову гору, де покоївсь Всевишнього Заповіт,
Зась юдею зійти – попід Стіною Плачу під градом каміння молись.
Ідеал «прогресивного» людства для тебе – нацистський барак
Із нарами мало не до піднебесся. Щоб змістилися всі юдеї.
А для тих, хто прокидається з кличем: «Аллах акбар!»,
Забаганка Європи здається чимось таким дивовижно смішним.
Треба їм набагато більше: знищить навік сіоністську пухлину...
...Казиться «прогресивний» світ перед нестримним натиском тих,
Хто перекував Коран на мечі й зносить невірним голови,
Хто готовий собори й церкви на мечеті перетворить...
Казиться «прогресивний» світ, боїться такі дорогі голоси
Мусульманські згубить перед черговими виборами. ..
Казиться світ і підгодовує тих, хто несе йому смерть,
У потаємній надії за будь-яку ціну вижить поверта
Неминучу загрозу собі на Ізраїль - Всевишнім освячену землю.
-------------------------------------------------------------
Газета «Новый американец», декабрь 1981.

Моя вдячність тобі нагорода -
За той рай - що даруєш мені
Щира посмішка , віддана врода -
Світанкова усмішка зорі

Я для тебе відкрита долоня -
Де ти бачиш - кохання моє
Моя збита в рутинах дорога -
Для рясних насолод - зацвіте

Там до тебе спішать поцілунки -
Світить сонце , щебечуть пташки
Кольорові метелики грають -
Пахнуть квіти , буяють сади

Пропаду у гарячих обіймах -
Звеселю у палітрі промов
Побажанням , вустами дурману -
Із тобою потраплю - в полон

Будь моїм талісманом навіки -
Все прийми - у дарунок собі
Буду вічним твоїм первоцвітом -
Пам*ятай - ми у долі одні.
2013р

Любов живе у тих серцях -
Що вміють відчувати
Що знають ціну за ні , і так -
При бідному , і в знаті

Любов дає шаленну міць -
Велику силу волі
Ти можеш в небо полетіть -
З скали пірнуть - у воду

Своє ти будеш боронить -
Відстоювать до крові
Щасливим в злагоді прожить -
У радості , і горі.
2011р

Той вітер - що тривожить спокій
Проник у душу запальний
Не дав забути солод , муку
Твоїх обійм - букет німий

Смакує знов на повну силу
Весни - принади аромат
Малюю гаммою натуру
Де сам собі і хід , і мат

Вином приваблюєш , мускатом
Все тішиш вродою себе
Пробач - мене всього дістало
Учуся гнів не підпускать

Не вболівай - тобі не варто
Я досить лаконічно , сам
Та пам*ятай - тому відкрито
Хто від любові - міг вмирать.
2011р

Слова твої - ворожа сила
Прозора інію вуаль
Мов привид - поламавши крила
Летять у невідому даль

Тінь темряви в тобі блукає
Смакує горечі - мендаль
Зарозуміла , пил пускає
Гримує щастя -ніжну лань

Ти служиш їм - піскам оману
Голодним звірям , крихтам цнот
Споїли люті цукат - напоєм
Готують свято , обряд украть

Я не змирюсь , не поклонюся
Повстану сотнею причин
Жива іще у світі сила
Що розганяє - хижий прит.
2014р

Я витягну , спасу з полону
Орду ворожу спепелю
Всим покажу - блакитні очі
Які без пам'яті - люблю.

Ти для кого беріг ? - все приніс на поріг
Відкривався , благав , зарікався
Чи ти впевнений був ? Чи минуле те знав ?
Що так щиро у всьому признався

Не спіши , не хвали - поки свіжі мазки
Не гони у галоп , зупинися
Ти не перший такий - хто вступив , хто сліпий
Хто тікаючи звідси - хрестився

Вона з роду була - чепурна і проста
У розмовах відверта , і щира
Та талант там один - за рахунок чужий
Відібрати , присвоїть для блага

Та коли станеш ти - їй перечить гребти
Переступить , розмаже , обгадить
Зробить так що це ти - будеш винен завжди
Тут злорадства панує - подяка.
2012р

Так уже повелось - хто прораб , а хто лось
У життя досить різна подача
Різні правила гри - тут пани , тут раби
Ризикова ця штука - удача.

Поминальна горить свіча -
Холод тіла , молитва болю
Розпливаються небеса -
Віддають свою тугу - горю

Нескінченний потік життя -
Притаманний людському духу
У яких вівтарях душа ? -
Чи долала удар закону...

З ким ти плачеш ? Чиї вуста ? -
Прошепочуть для тебе тихо
Чи знайома тримбіт журба ? -
Що навколо лунає - дико

Сивиною мої літа -
За тобою ідуть , існують
Ще гаряча гірка сльоза -
Хто живий - того мертві чують.
2014р

Ти воїн , ти герой , ти звір
Братаєшся з мечами
Готовий - зачитати твір
Де судиш кулаками

Ти волонтер своїх ідей
Лякаєш - своїм криком
Ти маєш тисячі очей
Що гнобляться - під тиском

Твоїх амбіцій антураж
Зашкалює - від гніву
Ти зрадив власне амплуа
Тепер ховаєш - гриву

За що боровся - те і взяв
Напхав по саме горло
Без примусу згорів , пропав
Вже поминають - гостро.
2014р

Як би ти знав ! - як я чекав
Тодіб і не торкався
Як хвилювалася душа
Осліплена - від щастя

Як би ти знав ! - коли втрачав
Тоді б і не вагався
Мене ще носить плоть жива
Зневірена - та власна

Як би ти знав ! - яким пером
Писалася ця доля
Ти б не цурався мій герой
Бо ця любов - прекрасна

Мені в перед , тобі назад
В житті усе складніше
Учора тут , а завтра там
Шукаю сам - те вічне...
2014р