Всій час ми тратимо даремно,
Коли туман шукає слід.
Душа, як ніч, повстала темна,
А замість серця б’ється лід.

Чим розтопити цю морозність,
Як подолати цю біду?
Твоє кохання несерйозне
Від тебе мабуть я піду.

Бо ти нічим не допоможеш.
Воно приречене на смерть.
І навіть звернення, о Боже!
Коханням не заповниш вщерть.

Не народилась ще вона,
Вона і музика, і слово,
І тому-то всього живого
В’язь непорушна і міцна.

Світліє день, мов буревій,
А море дихає спокійно
І ,як бузкова повінь, піна
В оправі блідоголубій.

Набудуть хай мої вуста
Ту первородную німоту,
Як кришталево чисту ноту,
Що мов джерельная вода.

Лишайсь, як піна, Афродито,
І слово в музику вернись,
І, серце, в серце перелийсь
З життям першопричинно злите.

О.Мандельштам "Silentium"
Она еще не родилась,
Она и музыка и слово,
И потому всего живого
Ненарушаемая связь.

Спокойно дышат моря груди,
Но, как безумный, светел день
И пены бледная сирень
В мутно-лазоревом сосуде.

Да обретут мои уста
Первоначальную немоту –как кристаллическую ноту,
Что от рождения чиста.

Останься пеной, Афродита,
И, слово, в музыку вернись,
И, сердце, сердца устыдись,
С первоосновой жизни слито.

Не допусти упасти на коліна,
Не дай завчасу згаснути свічі.
І вознесеться тишею моління –
Моя любов приречено-нетлінна.
Мій Боже правий, зглянься, не мовчи.

Додай по краплі моці мені в душу,
Грими дощами ранньої грози.
Не затремчу від розпачу, не змушуй.
Холодний день неспокоєм, як плюшем
Встеляє світ буремніший в рази.

Я буду сильна. Так, я не скорюся,
Жаги моєї вистачить на двох.
Хай навіть осуд серце сірим флюсом
Заповнить вщент. А я не відіпруся
Нести свій хрест. Нелегко, видить Бог.

Душа людська – мов копанка-криниця:
У когось каламутна і мілка,
З чиєїсь так і хочеться напиться,
А хтось і сам не вип’є і ковтка.

Приваблює душа в красі первинній,
Коли вона ще чиста й молода,
Та може зарябіти жабуринням,
Якщо у ній застоїться вода.

Відзорюється сонце променисте
У кришталево прибраній душі.
А дно криниці має бути чистим,
Щоб мул її джерел не задушив.

Ні гласу з небес не було,
Ні брук не репнув –
Спинилась, плечем здвигнула:
Чи ж не дурепа?

Сім років дірки докупи
Зшивала здуру,
Плодила сопливо-трухлу
Макулатуру…

Обридло щодня трусити
Порожні верші.
Пощезни, нудьго несита!
Аріведерчі!

Смеркання світи осінні
Скубе-коротить.
Наопаш курними сіньми
Гасає протяг,

Подвір’ям – чужі котиська
В листвянім смерчі…
Терпіла б – та ніч заблизько.
Аріведерчі!

І лячно – а треба гнати
Нудьгу-вампірку:
Три кола навколо хати,
Часник – на хвіртку…

Така їй гостина вперше,
Напевно, зроду.
Що ж, ікла тепер хай стеше
Хоч об колоду,

Сльозами її посолить
І ще й поперчить.
Не крейда доб’є – так голод.
Аріведерчі! ;))

Б.ю у дзвони дощу,
Запізнілі тумани гукаю,
Позмиваю печаль,
Що на всьому лежить, як мана.
Я біду не впущу -
Розляглася аж до небокраю.
Скільки розуму й сил
Треба нам, щоб розтала вона.

Б.ю у дзвони громів,
Виганяючи з дому недугу,
Піднімаючи день,
Що заспався, зіває, мов кіт.
Зледачів, не зумів
Рятувати народ від недуги.
Скільки сонця було -
Не розцвів, то й не з,явиться плід.

Б.ю у дзвони кохань,
Бо вони відгукнуться на щастя.
І розірвуть ланцюг
Отієї тремкої біди.
І не треба прохань -
Все своїми руками - удасться.
І відступить війна,
Переможе народ, як завжди.
13.09.13

Отави пахнуть, зеленіють густо,
Озимина зійшла вже на ріллі.
До вирію у небі сірі гуси
Відносять літо на міцнім крилі.

Куди не глянь - усюди жовте листя,
Смарагдово всміхається трава.
І затишно мені в селі і в місті,
Закінчуються осені жнива.

І урожаєм повняться комори,
А яблуками пахнуть всі сади.
Не віриться, що прийдеться вже скоро
Пірнати нам у гострі холоди.

А на городі сяють чорнобривці,
І щоки надувають гарбузи.
А хмари в небесах - отари вівців,
І дощик з неба, наче крик сльози.

Ступаю в осінь, бо не оминути,
І перейти крізь жовтий листопад.
Щоб калинові кетяги відчути,
Прожити треба ще травневий сад.
03.10.13

Ой сіяла чорнобривці мати коло хати...
Чи гадала Україна, що ме воювати?!
Та полола мати грядку, щиро дозирала...
Не відала Неня того, що вража навала
Насунеться чорним ралом на блаженне поле...
Пригортала мати квіти: діти мої, доле!

Обіймає Неня тихо згиблого солдата...
Поливає гірко-гірко слізьми сива мати
Пелюстята помарнілі, зборлені, пов'ялі...
Непритомніє Вкраїна в похоронній залі,
Де поснули сном тойбічним сини її милі...

Сіятиме чорнобривці мати на могилі...

(14.08.14)

- Оце твоє, людино, – хліб у поті.
І ношу цю у гніві не кляни.
Живи в полоні вічної турботи,
спокушена лукавством сатани.

Народжена у муках – в них погинеш.
А там мій суд – єдино правий суд:
чи в небеса осяяні полинеш,
а чи тебе в огненний кину спуд.

Зате ти можеш ті плоди вживати,
що я тобі забороняв колись
і таїни усякі пізнавати,
але пізнавши, скутку бережись.

Не приведи тобі дійти до крапки,
бо далі я – тріада, як одне,
межа пізнань, де всі кінці й початки
не ділені на грішне і святе.

Отож трудись , людино, і учися.
Хай розум не лиша тебе повік.
У час сумнівний в небо подивися –
твоєму «Я» там усебічний лік.

09.11.2014

Коли осінь між пальців сиплеться листям,
Ноги в теплих шкарпетках гріються пледом,
Набувають слова відповідного змісту,
Зігріваючи душу чаєм із медом.
І тоді між містами тонкою струною
Павутинка осіння нанизує рими.
Я цю осінь за листя погладжу рукою –
Ми не вміли й не вміємо бути простими.
Кожен в світі своєму межований чаєм
Та словами до віршів… А також – безсонням.
Де ми є поміж осені – точно не знаємо.
Поміж осені двоє, взаємно сторонні.
І коли хриплий голос перших морозів
Візерунки на вікнах залишить помітні,
Ми допишемо вірш. Та перейдемо в прозу,
Яка визріє може у травні чи в квітні.

повертайся додому, мій болю фантомний, мій зрізаний,
я так гризлась без тебе ці кілька мільйонів секунд,
я так змучилась, скучила, зсучилась врешті, а пріснява
все в очах не настане, все солоно, глухне кут
і — ще трохи — я теж чи оглухну на шкіру, чи вицвіту,
полиняю без тебе тут, википлю до смоли...

повертайся...
я так...
врятуй мене...
вибав...
вицілуй...
прорости в мені знову, мов вірусом, і...
боли.


2014

Я любила тебе, коли це ще не було мейнстрімом.
І боролась щоденно за тебе, була тобою,
говорила тобою, до тебе зверталась, нестримно
пропадала в тобі, усе глибше впадала. То боєм,
то без бою тебе проголошувала чи й більше -
приголомшувала тобою, ти чуєш, рідна?
Цілувала тебе у тім’я у кожнім вірші
і молилась тобі повз рими, кляла повз ритми.

Просто знай: раптом вітер зо сходу тебе знесилить,
раптом скине тебе в найглибше з усіх проваль...
На родючій землі, не-залежній землі мого тіла
Я збудую тобі шпиталь.

***

Я любила тебе, коли це ще не було мейнстрімом...


9 березня 2014

Нас ніколи не трапиться більше. І менше теж.
Я оплакую кожен неспільний, нестрічний день,
кожен дотик, якого не сталося, кожну з меж,
непорушених нами, і кожне із одкровень,
недовимовлених чи вимовлених не так,
не тоді, не тому... [Я тону в тобі, я тону,
я проходжу тебе, як гру, я тебе по дну,
я тебе замість кисню...]
...Та струмить уздовж хребта,
що потрібна тобі не та.

2014

несподівано знаю - птахи не літають навспак
несподівано бачу - порожня ріка без води
і порогом стає мертвий дім на імення літак
і з орбіти зникають не люблені нами світи

нам іти треба йти у ріку крізь ріку до ріки
наші ноги і руки і очі лягли у намул
пелену піднебесся гойдають голодні круки
та ми певне живі бо не знаємо хто Вельзевул

аж до болю живі - ув одежі прохромлених днів
гінно жили пульсують пульсують пульсують до скронь
несподівано знаю - ми ріки отих берегів
що зростають ростуть з наших сильних і теплих долонь

На трамвайній зупинці стояв чоловік в пальті.
Він дивився крізь час і мені видававсь знайомим.
Намагався згадати обличчя людей… не ті.
Чоловік одвернувся. Я не пішов додому.

Я стояв біля траси. Поряд шипіння авт.
Гомінке вороття безупинно і такт безчасся.
Не змовкає місто. Тут не буває втрат.
Рух горизонтом. Все – перехід у масі.

Той чоловік повернув до мене лице.
Я подивився пильно йому у вічі.
Може, це він. Ні, неможливо це.
Той чоловік – це я, та сильніше відчай.

Дивиться – мов крізь час. Кам’яний, німий.
Хоче сказати щось, на лиці ж гримаса.
Біль у очах. І втома, і розпач – мій.
Він – як і я: ми – здичавіла раса.

"А знаєш, почерк у нас однаковий...
І у очах зелених твоїх бачу своє відображення!..
А що це було? - Тільки руками
розводжу...
Серце замовкло, а розум не визнає!..

Я молюся про тебе... Вже,
мабуть, дістала Бога:
Чого ще цій поетесі? Хіба їй
замало рим?!
Ми розлетілись - у мене лишивсь твій номер,
Щоб інколи хоч твій голос мене у цій тиші грів...

Мені страшно признатися:
Я к о х а л а..!
Тільки тс-с-с... читай тише,
Моє Щастя заснуло й сопе у спину..." -

Ти торкаєш мого волосся...
Твої жарти, розмова... - Мало!!!

В мене син... І він зветься, як ти, .........!

2014

Згасає життя
за похиленим плотом,
в незрячих віконних зіницях.
А містові байдуже,
що там чи хто там
забутій хатині
ще сниться.

Вже й сад –
наче привид,
а в ньому вітрище
Лякає ворон
сухостоєм.
І тулиться сонях
деревам до тріщин
Шорсткою
своєю щокою.

Зітхають дерева –
ну як воно буде?
Зима,
завірюха,
хуртеча…
…Та якось
до двору
насходились люди –
Аж хата
зіщулила
плечі…

Загупали молоти
в білені стіни,
Натужно
завили мотори, –
І знесли усе.
Навіть
пам’ять
нетлінна
Димами
здіймалася
вгору.

Те вогнище
пахло
рум’янком,
а може,
освяченим зіллям
чи маком, –
І згасло.
А поряд
Стояв
перехожий.
І
Плакав.
08.11.2014

Удвох за місто викотили літо,
а втім не все відчули золотим.
У кучерях її найтонше світло
впіймав гуляка
і жонглює ним.

Зрадливий поруч – знала і терпіла,
захмарний, хоч за бороду хапай.
Коли красу втрачала, очманілий
ще й ревнував
до кожного стовпа.

О ні, божився, постарався інший,
бо не цуралась містом – голяком.
В колисці золотій
з’являлись вірші –
хіба від нього – личка васильком?

Хіба прозорі, як і він,
у леті,
емоцій їхніх перші пелюстки?
Картав обраницю,
і недопиті
лилися чвари з помахом руки

Таке життя – від шалу до палітри,
на кожного художник є і гід.
Портрет сімейний
осені та вітру –
в музей небесний.
Золото услід...

2014р.
Художник Володимир Федорчук - "Туман". Полотно-олія.

То вже потім тут іржали коні,
Ворог чув зі стін могутнє – Вмри!
А спочатку – репались долоні,
Підіймали мури догори.

Щоб твердиня виросла на скалах,
Не один тут положив живіт!
Тут плелась історія кривава,
І з бійниць дивилася на світ.

Тут колись пролилось вдосталь крові –
Смотрич за віки не обмілів…
Ті грубезні стіни триметрові
Пам’ятають різних ворогів.

Хижі, косоокі, кровожерні
Бились в мури хвилі диких лав.
Та ревли згори гарматні жерла,
І лилáсь смола, запáл палав.

До загину боротьба заядла :
Тут стояли всі – і чернь, і знать!
Ще донині в тілах мурів ядра,
Що ночами ниють і болять.

Ті звитяжці так багато вміли –
Без гучних і галасливих слів
Жали збіжжя, і кували стріли,
Дóньок тут ростили і синів.

… Їхнє небо нині нам належить –
Тут за це кістьми лягала рать…
Свідки тих часів звитяжних – вежі,
Ще у снах воюють… і мовчать…


8.11.2014

з"їжені пошепки вошами
мама казали: - зима…
ще пам"ятаю… "зможемо…
тільки у серці… ой, мам…"
і забиралися вечором
в небо… за кілька секунд
нас із сестричкою четверо
з котиком важили пуд…
під простирадлом ліхтарики...
з по перечитаним скрізь
пересувалися парами
ми рівноважили вісь…
попри сп"янілі від ризику
осінь і свіжа зима…
ось приручити б нам блискавку -
як на це дивитесь, мам???
2014.

Золото це - зурочене.
Золоту цьому не вір -
це в передзимному почині
гаснуть ліси горові.

Це прикінцеві ігрища
ноти вогню на гіллі.
Тінню старечою вирушив
день у хмаристу бурлінь.

хто цю негоду випустив?-
осінню вистогнав біль?
тихнуть кущі смолоскиписті...
смоги од крові рябі.

Сонце - як вовча ягода.
Жухне кайма часова.
вОйну, що вітер вигойдав-
чорна звістує сова.

***
А ми з тобою – дві душі,
замріяне у сни кохання…
Повір мені чи все лиши,
від надвечір’я і до рання.

І дай для відповіді знак,
бо я не знаю, що робити…
Світає день, темніє парк,
промінням розповитий…


***
Нездійсненного мрія давня –
Розбудити тебе цілунком
І, солодкої ночі, в травні,
Напоїти жагучим трунком…

Воєдино сплести долоні,
Щоб до ранку не розплітати…
Щоб душею не охолонуть,
Як у приймах чужої хати…


***
Недовго лишилось, кілька годин
тобі, що прилинеш птахою.
У тістечках знову – духмяний кмин
і пахне в кімнаті кавою…

Запалена свічка, бокал з вином,
душа до небес розкрилена…
Метелики й дощ гойдають вікно
Крильми, вітрами й вітрилами…


***
Не сповідалась. Грішною знов пішла,
Зачинила для тебе двері.
І розбився об стіни небесний шквал,
Заощаджуючи на нервах.

Знову віри тобі не має ні як:
Ти потратив усе до нігтя.
Знову стежка зміїста веде на шлях,
І облизує вітер лікті…

а груші обернулись на гілля
обсипались посипались корою
останній лист тріпочеться мов «ля»
на вітрові
цей вітер - звідкіля?
ще рано вітру ще удвох з тобою
накидавши грушок й книжок до торби
ходили тут і бачила земля
дивився бог – нам літньо так
так добре
мов у раю до часу до пори
до крапки не поїдженої ще
тріпоче між гілля остання «ля»
все небо нам погрожує дощем
а ми незрілі ми ще не зросли
ще соком ми не налились до краю
ще не готові до примар імли
театру тіней вигнання із раю
ще прагнем спеки нам кортить грушок
гітарних вигинів і виплеску й нектару
а груші обернулись на гілля
збезгрушені
а ми з тобою в тару
у склянки чи у слоїки чуттів
під соусом у маринаді в солі
де я в тобі тремтітиму мов «ля»,
а ти в мені зажеврієш як «соль»

холодні будні бутлі та слова
олія розлилась.. така олія..
гануся оступилась
все бува
і значить бал і точно – голова
чиясь впаде не втримана
дива
скотилась та й розсипалась корою
на вітрові
цей вітер - звідкіля?

а груші обернулись на гілля
як може обернемось й ми з тобою

13.09.2014

а її вуста холодні холодні стулені сині
труп не може нічого крім лежати рівно
і повільно крізь неї по ній проростає
мокра трава, висихає на вітрові в сіно
перетворюється в музику вітру мокра трава
а вона лежить нерухома й неправа
у своїй передчасній смерті, у смороді
непритомності тіла вуста її хо-
роші холодні гарні сині
у ній сконцентровані дуги мостів
вогнів життів риб гуркоту потягів
реву автомашин зойків алколюдей
диякон топив у ній чоботи
маньяк - ідеї та геїв і чоботи
лихвар - іудею й нові штіблети
поети топилися самостійно
розпластавши руки віялом чи склавши їх на пузі
кожному по вірі його по заслузі
але їй байдуже, мертвим все-рівно
до чужого життя до власної смерті вона -
холодний труп не царівна вона потопельниця
янгол міста незрячих з красивим жіночим ім'ям
Устина. Устя.
Рівне

Танець оголеного полум’я
У темному вікні.
На «ти» із долею,
День при дні
Сумбурні вітри
Пишуть листопадові мемуари.
Осінь, що не говори!
Неспокійна, мені до пари.
Вирізьблені тіні дерев
Блукають у шоколадній імлі.
До-ре…
Мі…
Уривчасті награвання ночі
На зоряній арфі.
Крізь «не хочу» –
Упевнені, жваві
Цокання секундної стрілки.
Час – митар,
Що мандрує хтозна звідки.
Його не зупинити…

– Так, вірний мій слуго,
наш ворог – сильний.
Питаєш: як нам бути?
Не боятись!
Об стіни
б’ється регіт замогильний…
Але дарма втішається
триклятий.
Наш ворог – Звір.
Натура в нього підла.
Та з нами – Бог.
Дивись!
Будь справді зрячим:
Небесне військо…
Легіони Світла…

– Я бачу їх, мій пане!
Я їх бачу!!!

2014

Життя людське – екзамен на дозрілість.
Знання і вибір визначають стаж.
Дух - у душі. Душа живе у тілі,
Неначе в гримі - сцени персонаж.

Написаний сценарій наших ролей,
Але і в мене – серце й голова.
Коли підкосить волю справжнім болем,
То що мені – призначені слова?

Відходжу геть далеко від сюжету,
Щоби нарешті замовчав суфлер!
Якщо на сцені – вводжу піруети.
Та поряд – яма, а внизу – партер.

І незручну усе ж – приймаю! – ролю,
Щоб повести на сміх себе, на глум.
Немає болю тут, на сцені долі,
Є тільки зрідка ностальгійний сум.

Все ж визнаю – хоч не свою – провину.
Прощаю все, і явну зраду теж.
Я тут за роллю, - може, і загину –
Нема обмежень і немає меж.

І буду цілувати не з любові,
Кричати, бігти, плакати дарма.
Мов чужака питати свого: хто ви?
Чи інших слів у мене вже нема?

Я маю волю. І глядач незримий:
Шатро прожекторів укрило все.
Хоч біль мій сильний, та слова терпимі.
Я граю так, як хоче Режисер.
15.09.07.

Листопад. Голе гілля. В тумани
осінь млиста маскує лице.
І виносить вологі догани,
колихає в саду деревце.

Ледве чутно довкола ступає
і малює на вікнах росу,
в сіре олово даль одягає,
нівелює колишню красу.

Хоч людська одинокість – не диво,
і в погоди є біль самоти.
Пише осінь зажурене чтиво,
епілоги ховає у сни.

06.11.2014

Болить ріка і заболіло небо,
Дощами з хмар течуть мої жалі.
То, може, по життю мені так треба -
Злетіти вгору, впасти до землі.

Загоївши свої синці і рани,
Від сліз у зморшках залишити сіль,
Тужити за минулим і коханим,
Та в небесах нечутний крик і біль.

Тепер без нього повернулось боком
Моє життя від завданих образ.
І з кожним днем і з кожним старшим роком
Густішають рядки солоних фраз.
26.12.13

Цю осінь ти збери у жменьку,
сховай від зимної роси,
і, мов пташину ту маленьку,
зігрій, крізь холод понеси.

І хай вона тобі пульсує
кардіограмами стрічань.
А що болить, хай стане всує
і заповіддю «Не порань!»

(7 листопада 2014)

Спішу до Лисої гори,
Додому йду, в свою Голгофу.
Замерзлі клени у дворі
Крильми зерняток пишуть строфи.

Уже на білому снігу
Зими поезія - у вірші.
І я кладу життя жагу,
На паперовий сніг скоріше.
20.01.14

У кожного сезону – свій Кобзон.
Один і той же чоловік, а дії – різні:
Один уславлений партійний баритон,
Другий через кордони нишпоркою лізе.
Втомився звоювати Україну Аніка-Стрелков,
Та місце для підлоти – завше вільне.
І ось у ролі журналіста Мишко Пореченков
Летовище донецьке розстрілює прицільно...
...Ну, що тут Макаревичу та іже з ним говорить,
Як черга сраколизів квапиться в путінське болото,
Аби Вкраїну газом і танками по-варварськи душить,
Закривши шлях людський Росії немічній в Європу?
-----------------------------------------------------
Аніка-воїн (іронічне) – той, хто вихваляється силою, забіяка, заводіяка. Вихваляючись своєю силою, Аніка викликав на поєдинок Смерть і загинув.

Це ж треба так -
Мов недруг, телефон
Мовчить, а в мене
Від мовчання - рана.
Це, ніби вскочив
У чужий вагон,
А потяг твій -
Ліхтарики з туману.

І так важливо
В цей осінній час,
Коли у кленів
Золота розлука,
Щоб голос твій,
Об,єднуючи нас,
Мені у серце
Радісно постукав.

І я тоді
Не зважу звіддалік
На хмарний день,
Нудну осінню втому.
Чекатиму,
Що прийде чоловік,
Повернеться до мене
І додому.
05.11014

Вузенька річка,
Чиста мир-вода.
У верб сріблястих
Довгувате листя.
І вайлуватих
Каченят хода...
А у човні сидить
Білява Христя.

Кидає в річку
Голі камінці,
Радіє - на воді
Врізнобіч кола.
Гиля-гиля -
Луною по ріці.
І сонцедень,
І сонцесвіт навколо.

Безмежна ця
Липнева далечінь
Зелене й жовте,
Де не кинеш оком.
І над усім цвіте
Небесна синь,
І дихається вільно
І глибоко.

Дитинства день -
Це, начебто, роки.
Широкий простір
І душа в польоті...
Дні стануть менші,
Полетять роки,
Поменшає усе...
Це буде потім.
13.09.14

Розіб,є час тягар важких сумлінь,
Все підбере одвічна річка Лета.
Залишиться зв,язок між поколінь
У звичаях, піснях, словах поета.

Злодійство воєн теж колись мине,
Відновить мир у сіл і міст обличчя.
Праправнук мій згадає і мене
Із віршів, що з минулого сторіччя.
22.09.14

гамівна сорочка ночі
душу зав'язала
не вглядайся в мої очі
я тобі сказала
засиляю в голку тугу
туго зашиваю
все що сталося зі мною
бо ніхто не знає
тОго
як убого богу
як під небом гасне вогник
ельма пресвятого
як зі пальців вислизає
вічності хоругва
й непіддатливо тривожна
долі джомолунгма
не вглядатись в мої очі
я тебе прохала
куди йшла?
чого спіткала?
що я не пізнала?
бо думки всі за водою
як мокоші діти
розквітають край стежини
страхом первоцвіти
втихомирюється тіло
присмеркова смута
вже у грудях дотліває
противага люта
гамівна сорочка ночі
зав'язує душу
переректи б усі провісництва...
та стриматись
змушена.

Вона дивилася - волога, млосна -
І шепотіла: "Маю кілька вин...".
Струміли вірші, блискотіли коси.
Метелики летіли з тятиви...

Комусь була жадана, цільна, гожа.
А я хотіла швидше у трамвай.
І опадав пилок на загорожі.
Лякало і бентежило "чекай...".

Мої троянди над батистом білим,
Її хвилеві доторки, ром-чай...
Чогось вона у вечір той хотіла.
А я сказала:" Темно. Де свіча?".

Тепер такі спіткання вельми в моді.
Земля двигтить...
Заслабли три кити.
Ми з нею випекли млинці на соді.
Її рука тремтіла: "...тільки ти...".


2014

Відпочивай, захекана житухо.
Я мрію розкладаю на склади –
і усмішка від вуха і до вуха,
і погляд очманілий: то куди?

Туди, дружок, де поспіху немає
і хай би що та абияк усе,
надія із кишені визирає
і вимисли в реалії несе.

Аби так жити, щоби не тужити,
усяке лихо зводити в ніщо,
і по землі без клопоту ходити,
і не питати в талану: за що?

Аби так жити, як у казці дурень –
щоб на печі, в сметані карасі,
цибуля, шинка, солонини кусень
і оковита в ранішній росі.

А ще красуня, що завжди під боком,
її очей спокусливих жага –
так цілий вік крокує рік за роком,
а казочка і досі ця жива.

Бо маячня ніколи не вмирає
і дурнів не маліє топ-число.
А може, так: ледащо спочиває,
бо видумав для інших колесО?

05.11.2014

Сегодня я проснулась от того,
Что стало пусто, холодно и тихо…
Откуда-то, ко мне подкралось Лихо,
А я и не заметила его!

Оно украло счастье быть с тобой,
Замерзли листья яблоньки зеленой…
И как мне жить с душой опустошенной,
Где одиноко поселилась боль?

Утратив краски, утро занялось.
Огромный мир мне стал неинтересен!
Умолкли звуки всех стихов и песен.
Как дальше жить? Все мучает вопрос…
2014

Зараз “там” може тиша,
Може гуркоче “град”.
Що ж ти накоїв, Міша –
З брата зробився гад?

Помисли підлі й ниці –
Зроблено в пекло крок…
Бігали злі очиці,
Як натискав курок.

Кажуть – кругленька сума…
Буде сафарі, сміх!
Чим ти, придурку, думав
Взявши на душу гріх?

Хтілось “укропам” смерті?
Мислив: життя – кіно?
Кадрів хотів відвертих?
Маєш – мішок з лайном.

Ха! Лугандон адреса?
Тішся – досяг мети.
Лячно? На касці – “Преса”.
Ох і сміливий ти!

І не актор-аматор,
Відео є – повір,
Там ти – не термінатор,
Підлий, лякливий тхір.

Бренькати на гітарі
як “настрєлялся всласть”?
Думаєш за “сафарі” –
Бог тобі не воздасть?

А на землі – параша,
Плата за твій візит.
Ти вже – не просто “раша”,
Ти – терорист-бандит.

Влип ти, де правду діти?
З совістю черв’яка –
Ти представник “еліти”
“творчєская” яка.

Постріли в Україну –
“ніжє бєрі, в просвєт”…
Здох би ти, вражий сину,
Краще б ще з юних “лєт”.

З “укрів” тебе хтось рухав?
Зараз хіба молись.
Сука ти, Міша, сука,
Будеш сидіти, слизь…


6.11.2014

Миколі Гоголю було раз п р о с в і т л і н н я.
Йому відкрилась тьма російської душі.
Та заплатив за це він повним помутнінням
в своїй «хахляцкой» геніальній голові.
Ввижалося йому, що я і Спілберг
разом з Толстим й Мохамедом Алі
з таранею п’єм оболоньський «Zibert»,
позуючи Да Вінчі і Далі.
Що ніби я з Бетховеном і Бахом
зіграли проти Марадони і Пеле;
а Горбачов ширяв над нами птахом,
і «пролетіли» всі тоді незле.
Із Майком Тайсоном ми ласували салом,
«Сонця В Бокалі» випивши стакан.
Займався з Джекі Чаном я вокалом –
пісні «Deep Purple» ми співали під баян.
Під «Smokie», «Space» і «АББу» танцювали
з дівчатами із групи «Boney M».
Оркестром Поля Моріа диригували
бригада хоббітів і «лічно» Tolkien.
Кумири й генії сюди не наближайтесь.
Політики, спортсмени і бомжі,
дурнЯ щоб не ввижалась, ви тримайтесь
подалі від російської душі.

----------
27.12.2011

кінець

'2014

Ці сумніви, як тіні, звідусіль…
Ахаве, чи ТЕБЕ вона кохала?
Солодка Єзавель… Жадання хміль…
Дарунок – храм… для ідола Ваала.

Вчепився гріх, як шолудивий пес –
Обнюхує і лиже царські руки.
Вже стільки літ – ні крапельки з небес.
Земля аж зашкарубла від засухи.

А той пророк, подейкують, десь є.
Щодня літають вОрони до нього.
Їсть хліб насущний. І з джерельця п’є.
І молиться за пазухою в Бога.

Край неба виколисує свій дар:
Душі цілитель, заклинати майстер…
Ще трохи – й вознесеться вище хмар
І звідти гримотітиме: Покайтесь!!!

2014

Той самий біль,
і паморозь та сама…
А вже, здалося, ти пірнув у міт…
Що на роду написано сльозами,
мені не стерти клавішею літ…

Лишивши втому
і журу на згадку,
згубився в часі безпритульний світ…
Німує «Enter»,
владний, мов печатка,
а я намарне тисну на «Delete»…

Черговий досвід робить мене злим,
хоча таким не прийнято ставати,
розкопуючи щось нове. Затим,
я стверджую, що так лягає карта

і міг би нині дертися увись
(хоча насправді тільки ніс дереться);
не помічати характерних рис,
які цілком сумісні з теплим серцем;

навчитись розрізняти моветон,
при цьому відкидаючи статути;
ходити у богемному пальто
як в аргументі говорити скуто;

в кінці катрена виставляти хрест
як пам`ять про невідворотні втрати;
а ще напитись, намутивши десь
(хоча мені зарано споживати)­.

Натомість лампа замість каганця
хитається у побутовій тиші,
і річ, яка повзе з-під олівця,
нагадує букет із перебільшень.

04.11.14

привіт, Матвійку, друже, брате, це все ще я – з нових широт
а ув очах наш клас – десятий – твій профіль лисий – мій кудлатий
посеред віршиків і нот…
я марю морем і вітрами серед чужого барахла
ми тільки там лишились нами – замріяними пацанами
старого кримського села…
забув мій син гряду одвічну… моя душа – серед висот…
тече життя – і скоро січень – мій день народження – цинічний
і бородатий анекдот…
і чи не вперше я без тебе – наллю не нашого вина
літатиму високим небом – щасливим і прекрасним Фебом…
... на скроні – перша сивина…

А ця війна – завжди голодна сука.
Вишукує поживи день і ніч.
Над полем бою – чорні кола крука
і запах гару – прозаїчна річ.

Пекучим болем йде вона по світу
і стукає у двері: дома хто?
Комусь – біду, для себе має втіху:
чиїсь ридання виграла в лото.

Шикуються у черги муки, рани
і пільгова – пропалі та мерці.
Живим війна розносить мітки-гани:
ти пиво п'єш, а побратим в труні.

А ще війна – безумна мати горя.
Знак божевілля у її очах.
Степи донецькі і окрайок моря
стискає міцно у цупких руках.

І чавить тишу, серце, мрію, ранок…
Крізь пальці витікає сік журби.
На східцях – котик. Уцілілий ганок.
Де дім стояв, руїна від стрільби.

Своїх дітей – і нЕнависть, і злобу,
тілесний страх і відчай у душі –
людьми годує і хова в утробу
від забиття затуплені ножі.

А ще війна – тріумф бездушшя часу.
Прокльонами освячена любов.
Заробітчани зла ідуть у касу
одержати платню за «братську» кров.

04.11.2014

Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та є і тут моя відрада – осінь:
На небі сіре відступає в просинь,
Опалим листом вітер шарудить...
Хай наше птаство в інший край не відліта,
Європа приліта на крилах журавлиних –
На Хулі попоїсть, перепочине,
А далі в Африку безпечно полетить.
Словом, для нарікань причин нема,
Хто не шука повсюди віхоли й пороші,
А годен і в пустелі віднайти хороше.
...Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та все ж сини вони обоє в осені.
---------------------------------------
Хула – долина й озеро в Ізраїлі, що є вузьким місцем міграції птахів.

Так повно смутку у твоїх очах,
Неначе сліз у українських віршах.
Стікає з неба запізнілий час
І сам себе обіцянками тішить.

Така зневіра! Кутиками губ
Опущено донизу крила віри.
У гіркоту занурює вербу
Туман образи. Ніби чорні діри,

Притягують печаль твоїх зіниць
Невтішні думи. Відчай полохливий
Пустив коріння. Сльози, мов човни
У морі тонуть. Вересневі зливи

Ідуть до грудня. Подих мовчазний
Зім’яте серце тисне до стіни.

04.11.14

І чом жоден дурень не пише
Таких картин:
Де глухне ялинне відлуння, де
Ти – один;
Де смуга призахідна вужчає,
Нишкне, мре;
Де травами – знаки оклику
І тире;
Де всіх нас засмоктує райдуги
Хижий рот;
Де давиться сміхом на виході
Доктор Фройд;
Де корчиться світ, линяє у
Фіолет;
Де наче живі ще всі – але вже
Ледве-лед…