А як Смерть усе ж заявиться по мене,
прийму її, як гостю:
за чаєм чи там кавою із круасанами
покажу без поспіху
над чим працюю,
розкажу,що тільки в задумах дрімає...
Смерть сучасна – не якась там старезна баба із косою,
а миловида молодиця із смартфоном,
що од Небес отримала таку посаду на Землі.
Навіть поспівчуваю гості:
«Краще б приймати породілля...»
І як здвигне вона плечима чи й усміхнеться
(«Мовляв не всім судилось просить у Бога вибір»),
спитаю: «Невже нема незамінимих на той світ?
Рецидивіст якийсь там
або ж той, що нудиться цим світом,
чи хто так і не знайшов,
до чого б прикласти голову й руки».
Цікаво б знати,чи Смерть зв’яжеться із Небесами?
P.S.
Не смерті боюся, а форми відходу з Життя.
Якби можна було, поминувши хвороби й борги,
залишить лаконічне: «Подавсь в інші сфери...»
і без сліз, без прощань
просто вийти з Життя
крізь зачинені наніч двері.

М.

Моя Королева світанків
У коконі сумніву тче
Малюнки, що медом розтануть,
Кохання, що Богом стає.

Столітні троянди гойдають
В пелюстках проміння святе.
Моя Королева до ранку
Без мене ніяк не засне.

Її золотаве волосся,
Шанелевий шлейф почуттів,
Її оксамитовий досвід
У серці любистком осів.

Вживаюся мовчки у роль,
Я тільки із нею – Король!

05.10.14

Я уявляю зооклас
у зоні нашого Донбасу,
де виставляють напоказ
антигероїв цього часу.

І неживі орли і леви,
і де-не-де живі осли,
аби туристи без перерви
дивились, –
               «цо то ми були».

Об’єкти пафосу і рими:
усі опудала москви –
митці! Жирафи жірінви,
яким не вистачало Криму.

Усі козирні у Кремлі –
ахмети, фірти, коломойські
і їхні прихвосні ростовські,
а нині голі королі.

Пихаті юди з ополонки
і цезареві руки Пшонки,
Захарки, беркути, тузи
у ролі знаної кози –
майбутні прохачі-подонки....

Є Берія, і є Сосо,
і Кім, і Мао, й папа Карло –
усі вожді утильо-тарні*,
яким у зоо – «колосо».

А далі рідні, як Чичерін,
що наче дулею скрутивсь,
ще далі – линучі увись
залізні Фелікси печерні
і прісно, й нині , і колись.

Я бачу Яника й кубіту,
і воскову як смерть Аніту
з кусочком Яника в руках
із місця, де у мужиках
стирчать коліна і підметки.

І видно як її любив,
і як хотів із нею спати,
але за неї не успів
про це по радіо сказати.

– Ой, глянь – у вишиванці Ленін,
– А он Пєтюня у бачку.
– Ого! Вітренчиха на сцені
з гранати вийняла чеку.

А ось і карлики із Прєсні,
що бяшуть під гармошку пєсні,
під ними – баловни судьбы:
чинуші, лаврики, жлоби,
а далі не такі ізвєсні.

Усяка нечисть при кориті –
повії й Вії від попси,
і Повалії для краси,
і Нестори самопобиті
за недоїдки ковбаси.

А далі – гицелі люстрацій,
антигерої інших націй,
за кого Рашія була,
і кігті їхнього орла,
і шкура майстра махінацій,
і вуха мертвого осла.

                              10.2014

Проголосують нами... Переможуть...
Укриють шини, пасіки, дахи.
І лізтимуть зі шкіри зловорожі
Під козаків затуркане "бухи".

Зачистять села, вимочать оливи.
Посадять - за столи, дроти, стовпці.
Мотай календи, зацукровуй линви...
Знеславлять пси савойські та сліпці.

Налий у склянку оцту чи бальзаму.
Кривися чи хвали - повсюд олжа.
І пнуться у васали гниди-зами...
І вищають регістри - кіз і жаб...

Люби своє - узвар, меди, колосся,
Усмішку гречкосія, звій марнот.
Десь Ебола лютує... Гладиш лосів -
І віриш у громи, горицвіт, зонт.

Жаріє схід.
Стриже Мусій отари...
Плете кума шкарпетки - на війну.
Збирай грушки. Ще є охвітні шпари,
В які зефір захмелений війнув.

Дорога в листі... Білка гостровуха.
Ген дятел-ас у "кузні".
Срібний мус...
Ти крила розпростор! І слухай... слухай -
Ось-ось Харон відслонить судний шлюз.



2014

Ловить день осінній рибу на живця
Пера качачі ховають очерети
Збігло літо тихим сумом до кінця.
Сплять тумани в незалатаних наметах.

Губить день осінній думи тут і там
По щоці сосновій скрапує живиця
У мереживі густих вітрил чи хмар.
Сонце зорі сіє у водицю...

День осінній - мудрості печать,
Білий слід від попелу на скронях
Він не проти випити винця,
Але ждуть його золотогриві коні...

2014

НАПУТТЯ

Чрез світло Бога зазирни в життя
Й крізь віхи йди, ступаючи на вітер,
Не озираючись, у ритм серцебиття,
Свій крок здійсни, аби не стер час літер.
Неси з собою щирість співчуття,
Збирай, даруй і засівай знов квіти,
Діли хліб-сіль як цінність каяття
І барви створюй. Не спіши тьмяніти.

Розсяяний твій промінь – блиск буття!
І шепіт думки – здатен засурмити
Величним Словом! Гідно! В майбуття!
В століть скрижалі! У віках не стліти
Зерну твоєму! Йди без вороття
У глиб кінця початку. Гартом оповитий
З сльози росу скуштуй, не кровопролиття,
Тоді зумієш й смерть свою прожити!

Павло Гай-Нижник
5 жовтня 2014 р.

Інтернет, і цей його сайт, зокрема, - це те місце, яке можна залишити.
Ось так і вийшло.

'2014

Сьогодні - свято.
Освітян.
День пам'яті яких -
помпезний день,
свята святих,
цікавий номер "Дригом проти дриг!"
Причетний десь і я
до них.

Сьогодні - подарунки:
- до біса геть рахунки;
- киш сумніви до сумки!
Я тішуся. Я йду.
Веду себе. Веду
за подарунком.

В обличчя
я ще з вересня -
неначе 8 березня!
Весь білий і пухнастий,
погоджуюся вчасно
отримати дари.
Ще мить... і:
- На! Бери)))

"Улюбленому вчителю
в честь свята кожен клас
дарує новий (з ніпеля)
ну мало не Камаз!"

Колега має "Fabia",
директор - зі "Slavuta",
а юна секретар -
володарка "Аvео".
Один я, хто роками
не числиться
у МРЕО.

Різницю "в русі" -
виправити!
Учителя
не витравити -
всадити за кермо!
Враховуючи прізвище,
хай на колесах лігвище
вже з'явиться його.

Ого!

А це ще що?

За що?!

За вчительським моїм
водійським майже столиком -
з повітряною кулькою
і іграшковим кроликом
маленький папірець:
- Вітаєм з Днем учителя!
Який Ви молодець!"


5.10.2014

оте невблаганне
пручання думками
оте небоманне
блукання словами
оте незатерте
захоплення станом
оте круговерті
п’янкої омана
оте переможне
приборкання спраги
оте вже не можна
пройти без уваги
оте вже не в силі
прослухати глухо
оте недоспіле
народження рухів
оте нерозбите
некуплене щастя
оте нерозлите
багаття квітчасте
оте непритомне
замовчене маю
оте небездомне
відлуння ковтаю
оте переломне
прояснення тіні
оте ще не повне
занурення в синє
оте пережите
у краплях і крихтах
оте перемите
нехолоду мито
оте бездоганне
спонтанне вразливе
оте барабанне
накликання зливи
оте балаганне
заглади вкладання
оте безустанне
згорання кохання

12 Серпня, 2014

Translation:

I’ll do it all

I’ll do it all… I will survive… and pass…
Be furious, you Pilate and you Slayer!
My soul which was enwrapped by vivid grass
Can raise and fall… and feel each heaven layer…
It’s tinctured with the pain and with affrays,
It’s like a white preheated stone… thrown badly
By Destiny on this the only way
Where all humanity is praying sadly.
As for a soul, there are no limits made
Between the pain and joy, regret and sorrow,
Though after you fly knives with sharpened blades,
The war with self will reach its peak tomorrow.
And who would hear you in this endless war
Where Truth is shared not equally in boundaries…
I whisper wistful songs and reach for more
My spirit, goodness, and Ukraine, my country.
I sing about a nighttime change for days,
About the sun which shines above in glory.
Oh God, please send us your true love embrace
Among the fights and calmness of song stories.
Let’s love the ones who’s “pro” and who’s “against”,
Who is with us, who stays alone as island…
Fulfilled with ever lighting powers’ sense
Be blessed my burnt-through tear, be blessed my silence!


Original:

Зумію все... Усе переживу...
Хай скаженіють палачі й пілати.
Душа моя, загорнена в траву,
Уже уміє падати й вставати...
Настояна на болях і боях,
Вона мов камінь, білий і гарячий,
Що викинутий долею на шлях,
Де всеньке людство молиться і плаче...
А для душі не створено межі
Між болем-радістю, між втіхою-журбою,
Хоч вслід летять заточені ножі
І йде війна - війна з самим собою...
І хто ж тебе почує в тій війні,
Де ділять правду...надто половинну...
Вишіптую пісні свої сумні
Про волю...
Про добро...
Про Україну...
Про те, що замість ночі буде день,
Що сонечку судилося світити...
Поміж боїв, у затишку пісень,
Пошли нам, Боже, ближнього любити...
Любити тих, хто "проти" і хто "за",
Хто тут і там, хто поруч і не з нами...
ОсвЯтиться пропалена сльоза
Наповненими
світлом
почуттями...

наванговані зустрічі
місце і час
розцарьовані догми
знегорені плечі
до кісток перемитий
політики джаз
на чолі проступає
панічна малеча

моніторна квапливість
іде на угар
допікає вразливість
зіниці на вату
і протиснутий пальцем
із клави базар
проривається нетом
мов горлом комбата

криє матом небоже
святе лайкане
і запостить як факт
нефільтровану дезу
скільки там пролітало
Парижем фанер
хто з політиків носить
макітри протези

бум бомбезними фарбами
бум-тарабум
на пронизливі лайки
в нас мода сьогодні
вороги утікають
до греблі гребуть
жах побільшало духів
в диванної сотні

певно чули що кума
забрали в АТО
і собаку змололи його
на сосиски
ну а наш легітимний
колишній батон
прикупив монастир
і тепер вже єпископ

певно смаженим пахне
де слизько було
а недобрим занудить
де півні не піли
певно легко кричати
хай здохне ху.ло
донезмоги напхавшись
попкорном поспілим

хай огрядним сідилищем
вим’ятий пуф
а добротним вином
недоживлені жала
ще дзюрчать блискавиці
б’ють словом "капут"
пам’ять компом звиса
у мишиних забралах

розвелися на славу
диванні мужі
македонскі і черчиллі
рембо-амбали
як потягнуть волинку
сичать як вужі
пропадуть колоради
гудуть віртуалом

поле бою на RAM
кіло_вати жере
поле попису тролів
невдах і бурчалок
і ні куля ні дуля
ніщо не бере
аби тільки новини
папужно кричали

що там папки з війною
чи порно з вінда
під піжамним жилетом
спивоване брюхо
уперед браве військо
бравадна хода
заслуговує слів
макаронних на вуха

6 Серпня, 2014

Тихше!
Чуєте? – Осінь!
Мовчки йду по алеї,
зойк опалого листя
знов озвався у серці.
Вже душа в листопаді…
Як в сповільненім кадрі -
так нечутно встеляють
стежину листочки.
Ні, я зовсім не плачу,
Де ви бачите сльози, –
То останній дарунок
швидкоплинного літа.
Гляньте!
Бачите? – Осінь
Жовто-синім фарбує
Холодні світанки…
Та вже хтось на мольберті
Готує скраєчку білила,
І йому опиратися
Вересню й жовтню несила…
І хоч нині вони
Ще панують у власній господі –
Десь поблизу зима
Колисанки збирає природі…

1975-2014

Були ви синьо-білі і червоні.
Є й інші марки якості людей.
Made in Ukraine – це гнані і голодні,
і сироти, й убиті у полоні,
і матері похованих дітей.

Донбаська карта мічена, та бита.
Крові хотіли? Нате полину.
Хотіли бути ближче до корита
і годувати мафію бандита?
Обрали владу. Вибрали війну.

Немає влади. Вас чогось навчили?
Такі ж і хитромудрі і дурні.
Хотіли Рашу? Риєте могили.
Хотіли брата? Маєте дурило
і будете глаголити одні.

Оце і все: і музика, й програма,
і маршируйте під убогу гаму,
глаго́ляйте на всю губу і рот.

Ходіть тузами. Обирайте даму.
Та не спішіть, коли вперед ногами
вас «от ворот» чекає поворот.

                              10.2014

Співає мама колискову,
А журавлі: «Курли-курли…»
Вертають у дитинство знову,
Де ми щасливими були.

Танцюють птахи в піднебессі,
Тужлива пісня долина…
На вирію прозорім плесі
Гойдає хвилі далина…

Я їхню пісню проводжаю,
Чи ніжні мамині слова?
Дитиною біжу до гаю,
Гортаю спогади, сумна.

Але крізь смуток усміхаюсь,
Із журавлями летячи…
Дитячого шматочок раю
Впіймаю, мамочко. А чи

Щемливу мить продовжить пісня,
Та колискова: «Люлі, спи…»?
Вже я її співаю слізно,
А журавлі: «Курли-курли…»

04.10.14

А пока мы идем к тебе, крошится поезд
и окурки сошедших вздымают стоного
клеверки свои, серые в красную прорезь,
что кургузый мороз перемнет, успокоясь,
очень скоро,
сейчас,
к половине второго.
Но пока мы идем к тебе, крошится повесть
на убитых и спасшихся наших знакомых.

Руді десантники, хоробрі гарбузи,
розсілися, немов вони – тузи,
з усіх городів – у подвір’я і двори
за тихої осінньої пори.

І щирять пики – радісні, руді
(засмага їхня – сонечком налита!)
З’їдять їх люди – стануть молоді,
щасливі будуть до нового літа!

2008

«Made in Ukraine»

1.
Чому двоїтись стала Рута Вітер?
«Made in Ukraine» співав «Зелене жито»

Краса дівоча – ніжна і чудова,
відьмацькі очі, пісня чорноброва.

Тремтить душа, немов зіниця свічки –
Лиш не загинь, дівчино невеличка!
( не впади)

2
Таку подвійність навіває дим,
він дихає мені в лице зі сцени.

Як страшно й добре
бути молодим
Ох, як це боляче,
як гарно і даремно


3
Птахо сизокрила,
не кохай так біло,
не чаруйся світом
журавлиних слів

Той скрипаль не знає
сонячного раю
туги золотої –
не тобі цей спів…


***

Тобі
не доведеться
постаріти.
Бо ти –
весна і
розкіш літа!
Бо ти –
навічно –
Рута Вітер!


06.2008

Густі і прозорі меди
наливає осінь
в цілющі
і справжні такі
сповідальні часи.
Розкрилося небо.
Дерева пішли на прощу...
Себе віднайди,
у землі попросивши сил.
Бо тут, на землі,
починається навіть небо
і правди гіркої
медові осінні річки.
Шукаючи світло -
згаси невситиме еґо,
в медові часи -
переплав
у медові свічки...

2008

Собача відданість – не фарс
не вигадка, не казка.
Коли хазяїн каже: Фас!» -
не утікай від ласки.

А як спитає: «А чи їв?» -
дивись уважно в очі:
якщо не зрадив хазяїв,
то оближися: «Хочу…»

Ось дяка, різьблена пером:
«Труди твої не марні…
Лишайся шолудивим псом
в моїй придворній псарні!»

03.10.2014

Самотня, кажуть, пані Осінь...
Не тільки їй дощить журба.
Не тільки їй зима - на носі
й у сумнів проситься "хіба".

Дай обійму її за плечі,
дай поцілую у вуста...
Нехай її промокнуть речі -
її самотність не пуста.

Я відсвяткую кожну зустріч,
проголосую тільки "за":
не тільки золотом назустріч
так тихо зве її краса.

Хай як у решеті sinoptik
їй настрій не розназива,
"Дай обійму, - кричу, - їй оп...ік!"
І тиші слухаю слова.

03.10.2014

По эту сторону войны
не слышно пуль, не рвутся мины,
и небеса не прожжены
снарядов воющей лавиной.

По эту сторону от бед,
за чашкой кофе у экрана,
вам так легко давать совет
тем, у кого земля как рана.

Тем, у кого подвал – ночлег,
и свет в окошке опустелый,
тем, кто сжимает оберег
свой от обстрела до обстрела…

Остановились на стене
часы. И натянулись нервы…
А на войне как на войне –
здесь правда погибает первой.

Скажи-но, гілко Палестини:
Де ти росла, де ти цвіла?
Яких бо пагорбів, долини
Окрасою тоді була.

Чи біля вод чистих Йордана
Тебе теплом схід обвівав,
Чи вітер ночі з гір Лівана
Тебе сердито колисав?

Молитву тихую читали
Чи лився спів старовини,
Коли листки твої сплітали
Солима біднії сини?

Чи пальма та жива й донині?
Все также вабить в спеку днів
Вона мандрівника в пустині
Широким листям в гущині?

Чи мо’ в розлуці безвідрадній
Зів’яла, як і ти, вона,
Лягає порох безоглядно
На пожовтілий лист сповна?..

Скажи: побожною рукою
Хто в край оцей тебе заніс?
Чи сумував він над тобою?
Чи бережеш слід його сліз?

Чи божий ратник – диво- воїн,
З безхмарним був тоді чолом,
Як ти, завжди небес достойний
Перед людьми і божеством?..

Хранима в таїні незримій
В іконі золотій моїй
Стоїш ти, гілко Солима,
Святині вірний вартовий.

Прозорий морок, блиск лампади,
Ківот і хрест стоять поспіл...
Все повне миру і відради
Понад тобою і довкіль.


М.Лермонтов
ВЕТКА ПАЛЕСТИНЫ

Скажи мне, ветка Палестины:
Где ты росла, где ты цвела?
Каких холмов, какой долины
Ты украшением была?
У вод ли чистых Иордана
Востока луч тебя ласкал,
Ночной ли ветр в горах Ливана
Тебя сердито колыхал?
Молитву ль тихую читали
Иль пели песни старины,
Когда листы твои сплетали
Солима бедные сыны?
И пальма та жива ль поныне?
Всё так же ль манит в летний зной
Она прохожего в пустыне
Широколиственной главой?
Или в разлуке безотрадной
Она увяла, как и ты,
И дольний прах ложится жадно
На пожелтевшие листы?..
Поведай: набожной рукою
Кто в этот край тебя занес?
Грустил он часто над тобою?
Хранишь ты след горючих слез?
Иль, божьей рати лучший воин,
Он был, с безоблачным челом,
Как ты, всегда небес достоин
Перед людьми и божеством?..
Заботой тайною хранима
Перед иконой золотой
Стоишь ты, ветвь Ерусалима,
Святыни верный часовой!
Прозрачный сумрак, луч лампады,
Кивот и крест, символ святой...
Всё полно мира и отрады
Вокруг тебя и над тобой.

Відень. Величний Дунай –
неба тривожне люстерко.
Осені вальс через край
у фронтових гімнастерках…

Вічна життя течія
й серед воєнного пилу:
жінка, пологи, хлоп’я…
Долі стрімке мотовило…

Стрий, Кишинів, Львів, Алжир…
Між міражів у Сахарі -
подих Карпатських вершин,
храмів заломи сакральні.

Кульман, рейсфедер, проект –
хліба насущного крихта.
Архітектурі – респект!
Та етнологія – сила!

Експедиційний запал
у полинові поліття…
Тут таки пан, не пропав!
І… двадцять перше століття…

Книги, дипломи, звання…
В колі сім’ї й на роботі,
дай же снаги, Боже, Вам
й миру на творчий неспокій!

17.09.2014

Ейфорія на обличчі…
Стоп – червоне…І стоїш.
Покурив би уже тричі,
Очі ріже ніжно ніж –

Тобто промінь світомами,
Що дітей поза мільйон
Має гріє і руками
Спить літає в унісон.

В ті секунди мав видіння –
Червоне стоп і навмання
Шукали руки там коріння…
Жахливий крик сліпого я.

А потім з’їхались сирени,
Червоний стоп горів чекав,
І тепло швидко, десь із вени,
Тиск бив і бив, а я чекав…

"Нету!" - нет! А интернет
на "мать Кузьмы" найдёт ответ.
Наобіцяв Хрущов по суті
не "маму Кузь", а - вумен... Путін.

03.10.2014

Ну ось і осінь сунеться у гості
особою веселої оси.
Гуляємо оглядини у хости,
і поки сонце не знесли норд-ости,
даруєм хості промінці усі!

Ожина сині додає, озону,
запалює політ озимина,
а золото березове прозору
сльозину від падіння зупиня.

У хаті, у культурному окопі,
чекаєм окупації зими,
укутані надіями, укупі.
І з нами, що до полум`я прикуті,
Поезіє, кохайся і живи!

03.10.2014

Спиляли сосну. Хить — упала.
Убив її безум і блат
в догоду одного вандала
й нещасних його вандалят.

І ліс якось осиротіло
поглянув на нас, на людей:
«Невже ви тепер тільки тіло?
Невже ви…? Ви ж люди». Ачей.

(жовтень, 2014)

Дерево жовте серед зелених
Жалем листочки тягне до мене.
От зупинилось тут на хвилинку:
Музика лине з неба будинку.
Осінь із літа вийшла строкато,
Зачарувала ритмом токати.
Позолотила, наче медами.
Перестелила свіжими снами.
Приколисала вітром у груди.
Не відпустила більше нікуди.
22.10.07.

стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна

підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
наче вістря списа в Божий Дім

облягає вибухами гніву
обіймає зашморгом боїв
градом б'є в налиті зерна ниви
в тихі груди матері моїй

неміччю з плечей солдат спадає
набирає світла в глухоту
та нічого в неї не питаю
на родинну ватру я іду

хай мене минає зла година
а як ні то проросту в ланах
паростком Чигирина прокинусь
і гірчитиме в мені війна

1 Серпня, 2014

(під "верше мій верше")

небо
низького росту
де ти
моя дитино
там де
померти просто
круки
летять у гості
чорна
з вогню година

чорна
з вогню година
очі позатуляла
може
щe не загинув
бачили мого сина
там де
війна лягала

там де
війна лягала
світе
ти сивий наче
душі повисихали
труни позабивали
злива
не йде
а плаче

злива
не йде
а плаче
там
на землі розбитій
сина
і сну не бачу
хай він
мені пробачить
вісткою
нині вбитій

вісткою
нині вбитій
в горі
перегорілій
як же
на світі жити
Бога
й людей любити
сину
мій цвіте білий

30 Липня 2014

що не день
що не мить
час паде
і болить
хто ти є
придивись
течіє
у колись

де твоє
джерело
в небо б’є
де крило
ріже даль
в’яже синь
і гойда
голоси

у душі
висихай
у вірші
не втихай
не німій
від сльоти
болю мій
відійди

світе мій
розцвіти
до-ре-мі
розпусти
відспівай
ранній рай
оспівай
небокрай

то моя
течія
що сія
у боях
і пече
просто жах
бо тече
по ножах

був туман
і нема
і війна
мов зима
обіма
у димах
відійма
дух і страх

небеса
небеса
ви краса
і коса
що не день
що не мить
час паде
і болить

25 Червня, 2014

чи можливо забути себе призабути і час і місце
магістраллю іти вперед не торкнувшись розлитого місяця
там у небі сакральний пил а тут на земній дорозі ми майже справжні
я і мої слова і ніч у чотири сажні

чи можливо навстріч снігам стрепенутися від утоми
роздробити себе теплом навмання залишившись у споминах
ото як у віршах шукають слова вирію віск виливає осінь
щоб не згубились щоб забули страхи назовсім

неупіймано-вільно йшли зазираючи вглиб озерам
скільки треба складали казки ув'язнивши журбу химерами
що не крок то окраєць люстерка збитого й така невимовна невідь
чи то сім літ отак іти чи то усі дев'ять

03.09.2014

Вміємо платити ціну –
Більшу не заплатить ніхто…
Маєм і ганьбу і війну,
Називаєм чомусь АТО.

Маємо підступних братів,
Маємо гарантів глухих,
Гори маєм брехливих слів,
І обіцянок, і інтриг.

Крим “віджали” в нас – дивина?
І конвої йдуть раз-по-раз…
А у нас проблема одна –
Маєм заплатити за газ.

Маємо міхи співчуття,
І стурбованості вози…
Маємо віддати життя –
Так, щоб не зронити сльози.

Маємо полічені дні,
Щоб уникнути більших бід.
Маєм не зостатись одні,
І не дати знищити рід.

Маєм виборів целюліт,
Маєм президентський кортеж,
Патріотів маємо цвіт,
Ницих зрадників маєм теж.

Маєм слово – палке й живе,
Маєм славу, що воскреса.
Маєм кача, яке пливе,
І возносить на небеса.

Господи, візьми під покров,
Душі в рай, на землі хрести…
Маємо у серці любов
І надію таки дійти…


02.10.2014

Багато чого тобі (мені) може не подобатися. Не завжди можна пересилити себе заради це все бачити - як оце зараз, у 2020-тому році на сайті.
А вірш був старим.
це його дата виходу "в люди".
'2014

Ніяк не вгодиш їм: ні з неба манною,
Ні сплеском джерела – де цвіль і твань.
До видива Землі обітованої
Бредуть… від нарікань до нарікань.

Недовірки! Якого ще Мойсея вам?!
Поганите стежки: не ту, то цю…
«До біса всі скрижалі зі знаменнями –
Зручніше-бо молитися Тельцю».

І моляться. І в сумнівах змагаються.
І докоряють – кожен за своє…
З таких блукань уже не повертаються.
Нема путі назад. Лиш вихід є.


2014

Негода станеться.
ЇЇ не оминути…
Натрусить листя на жовтневі сторінки,
і вовчим голосом завиє вітер лютий,
грудьми вколовшись об оголені гілки.

А нині – юна осінь, вільна від сльоти,
голубить нас вустами бабиного літа,
напрочуд ніжними, неначе з оксамиту,
такими чуйними – до сліз, до німоти…

Как франкенштейн хотел создать чтото
На основе крови и плоти.
Но в тех местах по разному велось.
И запаха хвои ноты
Играли некую лесную мкзыку.
Так я начал писать песни
На валке както соченил одну
И слезы накотились резко;
В них был цвитущий двор
С царской короной на клумбе
Где я малым прочитал стихов
Множество, много из них о доме.
В режыме же хмурно всегда,
Словно влесу дримучем
Здесь только одна темнота
Злорадно впиваеться в душу.
2014p.

Завітайте, будь ласка до нашого клубу
Дуже раді ми будемо бачити вас.
У червоне фарбуємо кожного зруба.
А на бані: серп з молотом – сонцем для нас.

І червона табличка „Будинок культури”
Прикрашає тепер браму світла й тепла.
А на стінах тепер – лиш дешеві брошури:
Тільки лозунги й море „червоного зла”

А прислухайтесь – но до ранкової тиші,
Коли сонце іще не сміється в шибках:
Чути службу та хор у рідкій сірій тиші…
І вже венами йде ледве впізнаний страх.

Дайте голосу мідним таврованим трубам!
Дайте ножиці й стрічку – настав уже час.
Завітайте, будь ласка до нашого клубу.
Дуже раді ми будемо бачити вас!

Translation:

Де ті квіти, де вони?
Де нам їх шукати?
Де ті квіти, де вони?
Що з ними є?
Де ті квіти, де вони?
Вирвали дівчата всіх.
Чи то навчило їх,
Чи то навчило їх?

Де дівчата, де вони?
Де нам їх шукати?
Де дівчата, де вони?
Що з ними є?
Де дівчата, де вони?
Заміж вийти їм не гріх.
Чи то навчило їх,
Чи то навчило їх?

Де ті хлопці, де вони?
Де нам їх шукати?
Де ті хлопці, де вони?
Що з ними є?
Де ті хлопці, де вони?
На війну забрали всіх.
Чи то навчило їх,
Чи то навчило їх?

Де солдати, де вони?
Де нам їх шукати?
Де солдати, де вони?
Що з ними є?
Де солдати, де вони?
Вітер дме у ями сніг.
Чи то навчило їх,
Чи то навчило їх?

Де могили, де вони?
Де нам їх шукати?
Де могили, де вони?
Що з ними є?
Де могили, де вони?
Там на квіти вітер ліг.
Чи то навчило їх,
Чи то навчило їх?

Де ті квіти, де вони?
Де нам їх шукати?
Де ті квіти, де вони?
Що з ними є?
Де ті квіти, де вони?
Вирвали дівчата всіх.
Чи то навчило їх,
Чи то навчило їх?

Original:

Sag mir wo die Blumen sind,
wo sind sie geblieben
Sag mir wo die Blumen sind,
was ist geschehen?
Sag mir wo die Blumen sind,
M;dchen pfl;ckten sie geschwind
Wann wird man je verstehen,
wann wird man je verstehen?

Sag mir wo die M;dchen sind,
wo sind sie geblieben?
Sag mir wo die M;dchen sind,
was ist geschehen?
Sag mir wo die M;dchen sind,
M;nner nahmen sie geschwind
Wann wird man je verstehen?
Wann wird man je verstehen?

Sag mir wo die M;nner sind
wo sind sie geblieben?
Sag mir wo die M;nner sind,
was ist geschehen?
Sag mir wo die M;nner sind,
zogen fort, der Krieg beginnt,
Wann wird man je verstehen?
Wann wird man je verstehen?

Sag wo die Soldaten sind,
wo sind sie geblieben?
Sag wo die Soldaten sind,
was ist geschehen?
Sag wo die Soldaten sind,
;ber Gr;ben weht der Wind
Wann wird man je verstehen?
Wann wird man je verstehen?

Sag mir wo die Gr;ber sind,
wo sind sie geblieben?
Sag mir wo die Gr;ber sind,
was ist geschehen?
Sag mir wo die Gr;ber sind,
Blumen wehen im Sommerwind
Wann wird man je verstehen?
Wann wird man je verstehen?

Sag mir wo die Blumen sind,
wo sind sie geblieben?
Sag mir wo die Blumen sind,
was ist geschehen?
Sag mir wo die Blumen sind,
M;dchen pfl;ckten sie geschwind
Wann wird man je verstehen?
Wann wird man je verstehen?

непоранені тьмою
ранимі
неприборкані вітром
натхненні
розростається вглиб
архівимір
наливаються світом
легені

опікає гортані
убоге
то оголені нерви
і зруби
то озолення серця
небогом
і від оцту порепані
губи

новина пороста
новиною
а жалі повиваються
горем
і відкашлює сонце
війною
вийшло крові сухотної
море

вийшло мало
і дня
і хвилини
схаменутися
Бога згадати
тож немає
для смерті
провини
як і кулі святої
солдату

і влітає метал
відчайдушний
розриває пороги
і м’язи
ось така вона
зціплена мужність
в ній заходиться тіло
від сказу

і радіє душа
що вже вільна
бо не ріже нутро
крововилив
залишаючи жадобу
війнам
а надію
воюючим силам

подавайте
хуткіше набої
розгортайте
в блакиті пшеницю
і ведіть небокрай
за собою
ще не займаний
свій і без криці

ворогам наворожуйте
ями
новородженим зрадникам
гану
ваші душі
розбуджені храми
ваше серце
відкрите мов рана

ваші очі
важкі і глибокі
бо побачене
важко збагнути
побратимів
небеснії кроки
через місиво
тіл і мазуту

а зима
захлеснеться весною
мов черга кулеметна
в облозі
вічна пам’ять
пропахла війною
освятиться в піснях
й перемозі

18 Червня, 2014

світла надихала
в серце любов
кров’ю набігла
грозою немов
янголів сила
ранок білила
пісню звільнила
з горла оков

пісня окрилена
вітром і днем
в душу полинула
вільним вогнем
і пломеніє
море надії
долі намрію
не промине

вірити міряти
щастя добром
чутися птахою
там під ребром
бути собою
моря прибоєм
вітру напоєм
пухом й пером


4 Червня 2014

кров прибуває
потяг швидкий
слово
як вікна
у білій палаті
з неба надія
вірш
від руки
марш патріотам
із фаршем що з вати

як тебе звати
трупе ти мій
в пасма зодягнений
в стиль колорадо
думки покруччя
капище змій
мріє
пройтися
кістками парадом

царство довічне
в ріст ковбаси
звивини всохлі
з часів сересеру

з ранку по сутінь
лезо коси
змащені люттю
мої машингвери

з пекла воскресло
енкаведе
ходить по душах
і мокне в набоях
бій наступає
біль не спаде
тут розминаються
світло із тьмою

тут переходить
правди межа
і спотикаються
хвилі заграви
клигає жертва
ниє хижак
душі висмикують
бог і лукавий

кепські ці справи
з крові вино
хочеш упийся
багряним безсонням
ось тобі місце
хрест і вінок
спи затиснувши
свій хрестик в долоні

спи
не турбуйся
і не казись
що над тобою
блакитніє нива
тіло зітліє
стане колись
юним колоссям
народженним в зливах

3 Червня 2014

Вже стільки у боях їх полягло
цих світлих, молодих і зовсім юних,
а смерть жнивує... І жнивує зло...
І вугляться криваві долі руни.

Вже скільки сліз гіреньких пролилось,
і скільки зморщок вирізьбила мука,
у матері, скажіть, питався хтось?..
Стоїть, німотно заломивши руки…

О сину, мій… дитиночко моя,
пощо така тебе спіткала доля?
І до труни, немов до вівтаря,
чоло схиляє у нестерпнім болю.

А він лежить, урочистий такий,
повінчаний із Небом воєдино.
Печально-тихий, світлий, аж святий...
І чорна мати… відпускає сина...

2014

Це осінь насилає чари.
Так римовириться-гуркоче голова...
...Все напливає,
Все сплива –
І товариство, і думки, і мрії…
І я десь поміж травами і птаством
Блідою цяткою впаду,
З’єднають лінії безмовні
Політ, буяння і ходу...
О ти, підтоптане єство,
В тобі ще стільки знади-міці,
Та вже запізно крикнуть:
«Veni, vidi, vici!»
Радій з чужого талану.
Роби що сила,
Щоб талану поталанило.
...Це осінь насилає чари.
У кольорі, у гомоні, у порухах душі –
Нічого повного, усе наполовинне:
Напівчуття, півтони, півжалі.
За руки взявшись, ловить лист кленовий
Малеча гамірна і вікопомність.
А осінь сипле, сипле свої чари.
І римовириться-гуркоче голова.

черкни мені вересню кріпості білим пером
пером золотим не питаючи в осені дозволу
рятуй від безсилля недосвітів кінськими дозами
бреши що(б) зі сходу смертельних надій не привозили
на мій забинтований лжеперемир’ям перон

черкни мені вересню залпами по глухоті
і димом зайди під повіки як чиниш для вибраних
хай в’їдливі сумніви у макрокосмос не вибродять
хай серце прийме тимчасово до себе їх – вибраком
хай думка затерпне й не вибухне до холодів

Ще рано, Господи! Мені - ще рано!
Хоча відомо, що Тобі видніше…
Але панує у душі коханий,
І ще найкращого не написала вірша.

А в Україні біди чималі:
Печалі, горю ще немає краю.
І доки це хвилює на Землі,
Не забирай іще, хоч і до Раю
2014

Північно-західний вітер його підіймає над
сизим, ліловим, рудим, кервавим
роздолом Конектикута. Він, еге ж,
не бачить долішніх ласих знад
курки, що цибає занепалим
двориком ферми, ховраших стеж.

На потоках повітря розпластаній, птасі ниць
ще даленіють спадисті спини
згірків і сріблина ріки –
буцім ожилим клинком в’ючись,
сталь, зазублена об мілини;
схожі на бісеринки дахи

Нової Англії. Заціплі біля нуля
термометри – ніби лари в ніші;
стигнуть, гамуючи жар заграв
листя, шпилі церков. А для
яструба, це і не церкви. Вище
щирих вірників і відправ,

він пливе океаном блакиті, заціпив дзьоб,
простаючи до охвістя плесна
– кігті, як пальці у кулаці –
пір’ям зціджуючи озноб
подуву знизу, веде південно
– ока ягоду – по дузі,

до Ріо-Ґранде, дельти, розпареної юрби
буків, сховків у шумовинні
трав зі лезвами догори,
гніздища, товченої лушпи
в червіні крапинку, па́хів, тіні
брата або сестри.

Серце, хистиме м’язом, пухом, пером, крилом,
тріпочучи з частотою дрожу,
буцім ножицями січе,
власним наснажуване теплом,
осені синяву, до знеможу
синю, множачи її ще,

мовби у поміч оку, коричного буруна
цятою, щезлою в хитавиці
хвоїн, коштом осмут облич
дитини, задивленої з вікна,
пари, щойно з авто; назирці,
з ґанку, жіночих віч.

Та висхідні потоки його підіймають вверх:
вище і вище. Черево в перах
пощипує холодом. На позір
яструба, обрій мовби померк,
він бачить ніби тринадцять перших
штатів, він бачить: зі

труб підіймається дим. Та саме число
труб підказує одинокій
птасі, де це тепер вона.
Ич, куди мене понесло!
В погорді угадується неспокій
птаха. Перевернувшись на

крило, він падає вниз. Та цупкий сувій
повітря вертає його: у прірву,
у ціпеніння прозорих лон.
В жовтій зіниці з’явився злий
блиск. Тобто, помісь гніву
з пожахом: стрімголов

годі звергтись... І, буцімто стінка – м’яч,
як гріхопадіння – до скріп у вірі,
його вертає назад, і квит.
Його, нівроку гарячим, бач!
Вище, вище. В іоносферний ирій.
В астрономічно вивірений Аїд

птиць, де ні кисню для цих істот,
ні тобі проса, – хіба що зерня
зір. Що у двоногих вись,
те для крилатого назворот.
Не мозочок, а пуста легеня
його переконує: не спастись…

І тоді він кричить. Зі ввігнутого на крюк
дзьоба, мов крик навісний ериній,
розпанахує небеса і пне
механічний, непогамовний звук,
ніби залізо рве алюміній;
инде роблений, адже не

сподобився долі сягати вух:
людських, вивірчиних – з дупельця
плигма, лисових – в шелюзі,
мишу ми́лує польову;
так сльозою не віділлється
ще комусь. Тільки пси

задирають морди. Пронизливий, різкий крик,
зі моторошністю ре-дієза
алмаза, що надрізає скло,
оперізує небо. I світ принишк,
буцім його полоснуло лезо.
Ще б пак: яструбове тепло

обпіка просторіні, як унизу
опікає чорна горожа руку
без пальчатки. З гуками: "отамо,
онде!", бачим вгорі сльозу
яструба, плюс павутину, звуку
зіткану, пізнаємо

нісенітні – ні сіті, ні ятері
для відлунь, де пахне апофеозом
звуку, у жовтні – і поготів.
І у сині узірній, рідня зорі,
сяєву, висріблена морозом,
инеєм, що зряхтив,

прихопив їй пера, птаха пливе в зеніт,
в ультрамарин. Нам у бінокль помітний
перл, сліпуча для віч деталь.
Нам чутно: щось угорі дзвенить,
як порцеляновий посуд битий,
як фамільний кришталь,

чиї сколи, одначе, не ранять, а
тануть в долоні. Якоїсь миті
лишать сітківці цятки, мазки,
вічка, кільця, стібки шитва,
віяла райдужні та плямисті,
колоски, волоски –

пер у відливах колись узір,
мапу, спушену у роїнні
жвавім над згірками кружкома…
І, хапаючи пальцями пух, у двір
вибігає дітва у яркім одінні,
і англійською чути: "Зима, зима".



1975

Ну ось і осінь -
жбурляється каштанами.
І яблуками рваними
вже яблуні десь босі...

Кохана осінь
з листом загоратиме...
А звідки осінь знатиме,
що хлопці у дорозі?

Святу її красу
душа бажає випити...
І сам собою ніби ти!

Каштани - у росу
(кому коли яке ім'я)...
Осіннє з листу полум'я.


30.09.2014

А доки наш Мишко маленька миша,
допоки ще дає ночами спати,
я сни і мрії в люльці заколишу,
наївно і досвідчено, як мати...

Переберу у роздумах таланти
рідні, що близько, і, яка далеко.
В уяві син постане… не атлантом,
але принаймні трішечки атлетом,

розумним неодмінно – весь у тата
(нехай у кучерявим буде в нього!)
Нехай уміє солодко співати,
(як я, а не Юрко – заради Бога!)

Хай буде гарним (в братика чи тітку),
здоровим (у прапрадіда по мамі),
Щасливим і удачливим настільки,
щоб тим усім ділився з вами й нами.

Замріюся, притулена до мужа.
Вовтузиться тихенько миша наша.
Одне лише бентежить:
знати мушу,
а що, як не Мишко, а буде Маша?
30.09.2014

Пародія

Якби Європи обережність мала –
То ще б донині, певно, дівувала…
А як була б Америкою тою,
Віддала би коханому всю… зброю!

А як була б як фрау Меркель дама –
Не викрутився б в мене і Обама,
Бо звик уже на все дивитись "ззовні" –
Як риби всі вони… холоднокровні.

Як Франція була – пішла би далі:
Сама собі продала би Містралі!
Оланду дуже вірити не варто –
Лякливий ще з часів від Бонапарта.

Якби була (о, Боже!) мама мія,
Як путінозомбована Росія –
То, як Яга, собі б літала в ступці
І цілий світ би мала десь у… думці…

От розізлюся – вирішу задачу:
Вертаю атом! Зразу розтлумачу
І назавжди втокмачу (я ж бо здібна!),
Що Україна світові потрібна!


22.09.2014