Жартує сонця промінь жвавий
Ми у двох зустрічаємо день
Босоніж - по росі кольоровій
Заохочуєм ноти пісень


Щастя крила , мелодії раю
Поцілунок в гарячі вуста
Соло пристрасті розум бентежить
Зацвіла мальовнича земля

Заплелося колосся у травах
У очах - кришталева ріка
Загадкова сопілка кохана
Ворожила у полум'ї сна

Геніальність ранкової тиші
Солод лагідний , грація тіл
В котре знову себе запевняю
Хто не вірив в любов - той не жив.
2012р.

Бачиш - як весна заводить
Поміж хмар громами бродить
Сліпить заревом , спішить
Сонцем вище все горить

- Знай ! Це я по тебе йду...

Чуєш гомін - спів пташиний
Із під снігу цвіт первинний
Промінь грає веселун
Пролітає мов скакун

- Знай ! Це я до тебе йду...

Вірь що щастя не криниця
Тільки раз дає напиться
Водить хороводи мрій
Чистим серцем щоб зустрів

- Знай ! Це я тобі кажу...

Як не може день без ночі
Як чарує звін природи
Як безкрайність глибини
Як відвертість чистоти

- Знай ! Я так в тобі живу...

Ранком я тебе цілую
Білим голубом воркую
Повінь береги змиває
Лебідь парою літає

- Сталося ! Коханий , і люблю...
2010р.

Нотатки на полях,

Ні слова, ні півслова...

Куди проліг цей шлях?

Куди веде розмова?

Пронизливо вдивлявсь,

А я ховала очі,

Ні, не благав-вмовляв,

А диктував – це точно.



Я транслювала біль,

Зневіру, недовіру,

Загублена в собі...

Та пристрасть ще горіла,

Нестримний посил вів,

І вводив у оману...

В мені чаївся звір,

Я іншою не стану.



А час коригував,

тавром на душу осінь,

чому не розгадав

мою загадку досі?

Нотатки на полях...

Я іншою не стану...

Омана у словах,

Туманом...

Ігор Павлюк нікого не вбив.
Хіба випадково мурашку.
А ще, коли закривав гриби,
Змолов слимака на кашку.

Ігор Павлюк розумів повій
І навіть мову пташину.
Стати, як Ігор Павлюк, зумій
І випий за це плящину.

У нього на пляжі украли труси
(А, ні, це, здається, у мене),
А коли гаманцем він своїм трусив,
Красуні збігались – ой, нене!


17.03.2015

Дзвони досі непогамовні у місті тім, Теодоро,
не в етері ти мовби звіялась пропелерчиком сніжинки,
і виникаєш з сутіні, як сяйво в млі коридору,
прямуючи до майдану з мармуром "друк.машинки"*,
і ми встаємо з-за столиків! Кочівника від осілих
різнитиме змога речі текучі пивати й двічі.
Я не кажу за янголів, я не кажу за сірих,
в яблуках, і понині спраглих тимдуж, що ближчі
чаші фонтанів! Ба, чимала пустеля
за горожею в’яже рейки у жмут вокзалом!
Тож-бо струмінь і захлинається, пустомеля,
поготів недолугий своїм вокалом
до твоєї краси! Бо міста, Теодоро, щирі
зайве не менше нашого й жадають щастя,
плюс неабияк важать відтінки шкіри,
зачіска, витонченість ступні, зап’ястя.
І поволі стаєш отим, що ближче зміг роздивитись.
Зі пристрастю спадкоємця джулій, октавій, лівій,
Рим услід тобі задивився, буцім гульвіса-витязь:
що тягліші вулиці, довше міста щасливі.




----------------------------------------

Йшов до тебе так довго і тяжко
Вже не вірив , втомився іти
На душі було холодно , зимно
Не малі мої стали роки

Весь зневірений , збитий до крові
У похмуру буденність свою
Я побачив тебе свою долю
Йшла на зустріч в краплині дощу

Обігріла мене , обласкала
Привіталась , відкрила чоло
Ніжно пестила і промовляла
Все ніщо - у минуло пішло

За турботи твої і недуги
За щедроти твої , доброту
Посилаю тобі половинку
Що зуміла у світі знайти

Будьте разом завжди - нерозлучні
Не спіткає вас розпач і біль
Бо ви саме є ті половинки
Що знаходяться раз - у житті...
2011р.

Біля вікна стояла мати -
Маленький аркуш у руці
Тремтіли пальці , сльози градом -
Загинув , вбили палачі...

Ввійшла до двору , в небо звила -
Усе від жаху змовкло в мить
У бога слізно так просила -
Верни його , він має жить

Візьми мене , і все що маю -
Тільки благаю ти почуй...
Віддай мені мою дитину -
Живу чи мертву - поверни

Вона сама не розуміла
У розпачі - немов сліпа
Від болю тільки шепотіла
Я це не я , клята війна...

Не хочу вірити нікому -
Не хочу бачить , вірить , знать
Одного хочу... Біля сина -
Хотіла б на коліна впать...

Відпочивати поряд нього -
Навіки залишитись з ним
Біля кровиночки своєї -
Я згодна мальвою - цвісти...
2014р.

Босим по воді , сонцем у ночі
Чи пливу чи йду - сам не доведу
Тіні мовчазні - квітам запашні
Хибній глибині - темряві сестрі

Місяць колихав , на руках гойдав
Пелюстком вкривав , піснею співав
Ти не йди в сліпі - пристрасті сади
Ти не пий нектар - мертвої сльози

Вибух почуттів - звабив , закусив
Заздрість , ворожба - тернами кружля
Не знайти мені - проблиску в тобі
Так і пропаде - при собі в душі

Спи , відпочивай , злобу відганяй
Погаси вогонь - із своїх долонь
Сповіддю у храм - звони каяття
За усих хто зрадив - помолись без сна

По воді іду , ноги не мочу
За мої молитви - по мені , по дну
Сам відсторонив , сам і прихилив
Не шукають сильні - втрачені роки...
2012р.

Ти запитуєш крізь час -
Чи тривожить пам'ять нас ?..
Чи збираються у коло -
Чи самотня винятково ?..

Загубився щастя ключ -
Десь в минулому між круч
Висотою , над горою -
Спогадом пішов з бідою...

Деколи мене хвилює -
Хоче судить , хоче чує
Інколи колючим терном -
Емоційним , буйним сплеском

Обірвалось в голосах -
Втратилося в міражах
Всі гуртом із співчуттями -
Тільки я - ховав роками

Знає ніч і знає день
Де у збірці зміст пісень
Як чекаають , пам'ятають
Найдорожче зберігають.
2011р.

Сонце гріє.
Не моя вина,
Що таке трапляється зі мною...
Бачу, як у хвилю йде вона,
Сяючи яскраво голизною.
Купідон за деревом присів
І стрілою цілиться у серце -
Ох і закохався ж я у дів,
Що у морі хлюпалися в серпні!
Десь поодаль чути голоси...
На осонні засмагаю тихо
Поряд з королевою краси -
І від захвату тамую дихання.
А чи предкам тим не все одно?..
Чи не проженуть мене, до біса?..
Як смакує молоде вино
З юнкою оголеною в лісі!


17.03.2015

Так часто в людях помилявся
Що звик собою потурать
Завжди при цьому повертався
В минуле - де я міг сказать

Мене цінили , розуміли
Цвіла гармонія душі
За нами весни голосили
Коли у осінь - канув ти

Як поділив ? Не розумію
Як пережив ? В слоьзі слова
Я кожен раз уперто вірю
Прийде до тями почуття

А воно вабить і дратує
Чіпляє нові ярлики
Якщо в довірі допускає
То потім садить - на шипи

Не маю сили більше жити
В такому омуті доїсть
Я вирішив - пора стріляти
У цілі що приносять злість...
2014р.

Я влаштую банкет , і рояль , і кларнет
Хай ду - дук нам поплаче на втіху
Я поставлю для тебе фінальний балет
Тільки б ти покохала до віку

Випивай свій бокал , без мене не скучай
Зовсім поряд хвилююсь помітно
Яка радість в мені , ти її розділяй
Хай примножиться миттю трократно

Вибачай , почекай , це тріумфу момент
Я тобі даруватиму серце
Розпочну із вірша свій інтимний сюжет
Чи готова почути відверте ?..

На високій горі , по глибокій воді
Ехом линула звістка зірниця
Відлітали у даль білих два голуби
У краї де відлуння - скарбниця...
2012р.

Із півдня на північ , від сходу на захід
Із чистих джерел , із Едемських світлин
Для тебе здійсниться , від смутку проснеться
Мелодія пісні відвертих причин...

Напрочуд вродлива , смілива , вразлива
Тендітна на дотик , солодка вустам
Така неосяжна , така благодатна
З найкращого краща нектару - нуга

Мальована ода у кольорі слова
У скрипці лунає , барвінком плете
На воду пускає , на місяць гадає
В дівочому серці у затишку жде...

Швидкою ходою , загадкою долі
Цвіте у колоссі в широтах дібров
У пишних відтінках , у гідних стосунках
Для нас витинається текстом - промов

Я навіть не знаю горю , чи згораю
Над зорями - зорі , вершини - вершин
Упевненість маю , завжди запевняю
Коли ти закоханий - ти не один...
2010р.

Поглянь у обійма кохання...
Напийся живої весни
Побач кольорові видіння
То полум'я стиглі - плоди

Забудься у справах щоденних
Розлийся суцвіттям снаги
Відкрийся у мріях таємних
Хай розкішшю ввійдуть - в роки

Побудь сам на сам із собою
Вогнем благодатним зійди
Вінчайся із тою любов'ю
Де квітнуть коханням - сади

Так часто в собі ми хороним
Те власне - що в мріях живе
Так рідко приємне говорим
До тих - хто підставив плече...
2011р.

У мріях - мрія яскравіша
За вітром аромат гурман
Моя любов у самоцвітах
Міраж пустелі - караван

Тонкий кришталь їства людського
Ігриста манна почуття
Прозора грань знання живого
Яке вивчає - сенс життя

Цей ідеал мов агнець божий
До нас палітрами творця
У променях кохання спокій
Над тишою - твого добра

Щасливі долі виняткові
Дійшли до спільної мети
Стояли поряд дві тополі
Це на майбутнє я , і ти.
2007р.

Навколо прохолода плаєм
Смакує тишу пелина
Ось - ось прорветься сонця промінь
І заіскрить роса - рясна

Туман вкриває верховини
Ранок водоймами річок
Летить , вирує спів пташиний
Заводить їх стрімкий - струмок

Де я , і ти нас тільки двоє
І бездоганне визнання
Де колос зріє , ніжність мліє
Любов'ю живиться - життя

У порівняннях ми чудові
Один у одному сади
У квітах , у ознаках долі
Свої знаходимо зразки...
2013р.

Я відчуваю. Закутий в руках
Ночі, у атомах темного кисню
Зникла прозорість, та страх не з`явився.
Я відчуваю, ця тьма має знак.

Я відчуваю. Хтось розпорядився
Щоб з підвіконника ллявсь конденсат,
І оцинковані холодом лиця,
«Ти відчуваєш» кричали весь час.

Злиться окурок у їхніх вустах –
Я відчуваю, як кров`ю налився
Щоб задимілись ті ж атоми кисню,
Щоб задихнувся і я в відчуттях.

Я відчуваю. Секунди зависли,
Вухом грудей доторкнулися краю –
Слухати, серце кипітиме свистом
«Я відчуваю, я відчуваю».

2012

Ти давно уже виріс, але ще й досі боїшся темряви.
Думаю, в цьому немає нічого такого, якщо твої демони
досі живуть під ліжком і їхнє повернення –
це, напевно, питання часу.
Невідворотність
зустрічі із дитячими параноями –
це навряд чи щось гарне, якщо ти – не супергерой,
це нагадує рану, болючу і невигойну,
що ганебно перевертає твій час
і простір.

Ти ще й досі лягаєш спати з нічним освітленням,
переконуєш всіх (а частіше – себе), що ти – не божевільний,
але потім заплющуєш очі. І це дорівнює
відчуттям, ніби падаєш в яму чи навіть урвище.
І твоя голова розривається, наче від вибуху.
Ще буває таке, що не хочеться навіть дихати,
та нічого не хочеться, навіть шукати виходу,
бо єдине, що має значення: темрява згущується –

і в твоїй голові оживають забуті спогади...
Ці чотири стіни і кляте життя під сходами –
щось таке, що ніколи із пам’яті не виходило,
що засмічувало її і завжди отруювало.
Ти тоді засинав на холодних старих матрацах
під мелодію своїх зубів, що ритмічно клацали.
Всі сусіди вважали тебе розумово відсталим (простіше – прибацаним),
але ти їм не вірив, хоча й почувався чужим
і розгубленим.

А тепер ти лежиш із розчахнутими дверима
у порожній квартирі, пропахлій потом і давнім димом,
бо ж у цьому немає нічого страшного чи навіть дивного,
бо ж у цьому нічого –
як у тобі –
немає.
Твій демон виходить, коли ти заплющуєш очі,
він поруч з тобою – з дитинства чи навіть з народження,
він знає усі недомовки, які ти замовчуєш,
і знає, на що ти схожий
сьогодні,
Гаррі.

Може, візьмеш себе у руки, Поттере?

17.02.2014

Риба-Ліліт пливе собі голічерева
у черешнево-вигірклий чорний червень,
у перелітно-вигуслі сльози зе́лені,
що червоніють вишнею на щоці.
Риба-Ліліт боїться уже не вижити,
рибу-Ліліт учора накрило тишею,
риба-Ліліт щоночі нестерпно вищає,
з відчаю перетворюючись на ціль,

бідна, чіпляється в світло блідого місяця.
Їй на землі не треба ні сліз, ні місця –
риба-Ліліт воліла б собі зігрітися
і наостанок вишнею прорости.
Риба-Ліліт, ти знаєш, казково-каверзна:
ерос лоліток – ре́верс, кістяк – на а́версі.
Риба-Ліліт вмерзає в осінню паморозь,
небо розкреслює сіткою на хрести.

Риба-Ліліт живе собі потихесеньку
у кришталево-вимерлому піднесенні,
у непоштиво ви́пеленаній версії
Кая і Герди, раю і пекла – всіх.
Риба-Ліліт хотіла звідсіль поїхати,
рибу-Ліліт хитає в снігах і віхолах,
риба-Ліліт в палітрах різдвяно-білого
з подиву перетворюється на сніг.

Риба-Ліліт леліє в собі Осіріса,
що вбереже її від гіркоти і сірості.
Човен відчалює, вічність скажено піниться –
чорна зіниця вичовганих воріт.
Риба-Ліліт уже не боїться вижити…
Рибу-Ліліт учора накрило тишею…
Риба-Ліліт щомиті нестерпно вищає –
риба-Ліліт пливе собі в інший світ.

13.08.2014

Повітря, ти впило природи соки,
Твій погляд став мені нестерпно гострий,
Вже не тебе на два – ділюся сам на сотні,
Тепер для тебе є я вільний простір.

2013

Коли в висках безсилих
Тріщали думок звуки,
Здавалось, оніміло
Їм відміряли рухи.

А там в саду у вишні
Весною мерзли бруньки.
Вони мов сохли й никли,
Від їх пустої думки.

Повітря звали киснем,
Все задихалось в муках
І на шляху до листя
Вбирало з ним сполуки.

А листя, листя в небо
Дивилось ридма в жилах -
Тепер живий зелений
Вже зветься хлорофілом.

А був всього лиш кисень…
Лише зелене листя…
Ніхто не знав таємних
Всього лиш бруньок істин.

2013

Не обязуясь найти, отныне
Я побегу по молчанью лет
Не выбирал бы пути такие,
Если б на них не увидел след.

Наверняка и Они не знали,
Где быть падению, где летать,
Но неспроста раскаленной сталью
Мчалась их кровь в сердца остывать.

И неспроста сквозь века страданий
Не научились рубить по корню
Даже иссякших, сухих буревалин.
Нет неспроста им лежать на ветру.

Не от тяжелых тебе преданий
Ты полусогнут сегодня бредешь.
Лишь от простудных, ненужных миндалин
Нам помогает зажим и нож.

Если решишься бросать переправы,
Ты подыми ее временный свод
Там, где следы неспроста утопали
Переходящих все реки вброд.

Если обиды за век навязались,
Выпей взахлеб из кувшина воды
С кем не напрасно не пересекались –
Перетоптались дедов следы.

2015

Намарне філософію учити,
не знаючи абетки житія.
Бажаємо за правилами жити.
А я не уявляю, що бандита
в поезії(читайте – ерудита)
влаштовує позиція моя.

Бо я не маю тої панацеї,
якої заслуговує поет.
Ми не свідомі місії своєї.
І у полоні бестії цієї
не вирватися із її тенет.

За прикладом далеко не ходити,
коли рятує дух не Божий дар,
а заборона дихати і пити –
писати, малювати і носити
таємно за халявою «Кобзар».

Коли Арал досліджували «зеки»
і там служив Шевченко рядовим,
його не знала Україна ненька,
а він забув, що він уже Шевченко
і навіть не збирався бути ним.

Нема удачі – що твої старання?
Немає маку – жито не кутя.
Немає муки – мало каяття.
Критерії теорії пізна́ння
не осягнути протягом життя.

І буде день, і буде сита їжа.
Здавалось би – молись, а не воюй.
Твори своє, а на чуже наплюй.
За окаянне, поки дуба вріже,
себе не розпинай і не катуй.

Усім дається те, за що воздасться,
якщо не взяв і інших не навчив,
і не даремно мучився і жив.
Але не всім таке дається щастя,
якщо його життям не заслужив.

                              03.2015

Спускалося в низини і так спокійно гасло
Усе, що йде на хвилі піднесення і втіхи.
І зайвими ставали обітниці і гасла,
Надії помирали приречено і тихо.

Ті, що в сини годяться, відчули присмак лиха:
Чола торкнулась мудрість раніше за сивини.
А декого у вічність забрав смертельний вихор,
Не давши зрозуміти, у чім його провина.

Не до ладу сміялись і плакали невчасно
Годинникові стрілки, руйнуючи закони.
Усі в життя приходять помріяти про щастя,

Вдивляючись у небо, як в очі на іконі.
Чи варто сподіватись, що час комусь пояснить,
Коли для благодаті підставити долоні?

2015

Тонка струна душі твоєї
Так лине , стелить , розмовля
Розповідає наболіле
У ритмі звону - хрусталя

Тендітна іскорка таланту
Висока нота пісняра
Так поспішала до олімпу
Що розгубила сів - добра

Тебе для втіхи пригортали
То дарували , то в займи
Те чисте небо плямували
За щире серце в глиб - пітьми

Та це тобі допомагало
Від них все вище в сонцеграй
Де від тепла усе зростало
Кому на заздрість - тобі в рай...
2013р.

Тужила , гнітила , себе запустила
У пазурах звіра нудьгу розлютила
Затіяла розлад у власній душі
Навколо оголені- стіни пусті

Ти годиш калікам , голодним вовкам
Вони гарно стелять під гави забав
Із жадністю п'ють твою віру сліпу
А потім заб'ють , запроторять в труну

Це жахи - жахіть від зневаг палачів
Вони всі не варті твоїх чесних слів
Того откровення , того забуття
Палкого кохання - де всім ти чужа

Свій стан зворуши , все минуле збагни
У кращих традиціях біль відпусти
Як станеш до зустрічі рай готувать
Тоді і дозволять - любов пригощать.
2012р.

Де не сів там не впав , і не хвилювався
Де садив , де збирав - там і намагався
Де кохав , де пропав - занесло з прибою
Де зустрічне признавав - зберігав душою

Хто стріляв , хто вбивав - поминають гнівно
Хто від себе відривав - пам'ятають вічно
Що для ворога гострив - на тому піймався
Що у вчинках залишив - відкрито пишався

Знав людей пил очей , доводив до сказу
Жалкував , повертав - тулили образу
Все гуртом , всі ривком - без суду , і слідства
Назбирав помилок - щоб не знать каліцтва

Знаєш ти , учиш як - за них боротьбою
Не забув , все збагнув - лякаєш бідою
Мирний сон , білий фон - для всіх усе ясно
Дуже добре як доводиш - до дітей завчасно...
2011р.

Туман покровом покриває
Фату розкішної весни
Вже ранок сонцем зігріває
Усе - що колихало сни

Багатогранний спів природи
До серця тулиться теплом
Вся пишність у прикрасах вроди
На твоїм тілі - джерелом

Я привітав тебе цілунком
Кохання щирого привіт
Несу любов свою дарунком
Тоне у пахощах - весь світ

Це невичерпне спілкування
Виводить пензлем натюрморт
Тут візерунком залицяння
У ласощах - п'янкий акорд.
2007р.

Поверни , поверни - так не віддаляйся
Ти до мене пригорнись - більше не вагайся
Сторонись , бережись - від того падіння
Ти не перша , я не перший - хто врачав коріння

Зелен сад , зелен сад - по весні буває
Не усіх , не завжди - перший раз вражає
Кому цвіт , кому плід - а кого й минає
Кого з молоду голубить - кого забуває

Не спіши , не картай - ще стане від чого
Більше щиро віддавай - час минає скоро
Не міняй на ходу - підкову гнідого
Поспішить , утече - що матимеш з того

Приструняй , зупиняй - сприймай як належне
Де із богом , де без нього - вивчай протилежне
Поверни , поклонись - все буде почуте
Як поставишся до кого - від того і буде...
2014р

Сказав той демон, що мене він поверне додому.
Ті сутінкові землі я згадував насилу:
Небесний вітер там гуляв би терасами пласкими,
Та б’ється він дарма об балюстраду мармурову.
Внизу ж, удалині, під тісним павутинням
Із куполів та веж, розкинулося море.
Ще раз – мені він говорив – на ті прадавні гори
Я підіймусь, щоб з них почути відголосся піни.

Він все це обіцяв; як тільки сонце згасло,
Ми увійшли у землі вогняних басейнів,
Де на червоно-золотих престолах безіменні
Боги здригалися в страхах за долю власну.
І, врешті, море ми почули в порожній, чорній ночі.
«Це був твій дім», - сміявся він, - «коли ще мав ти очі!»

Туманна димка верховин
Тримбіти ранок розважають
Себе ти бачиш головним
Коли з любов'ю - розмовляють

Ти зичиш щедрого тепла
Міцних в надійності - стосунків
А сам шукаєш небуття
Що так цуралося розлуки

Любов чекає того дня
Коли ти станеш забувати
Не в тім біда , не в тім вона
Що мав колись - проси щоб мати

Не ти один , є безліч днин
В яких приховуєм пропаще
Потрібно відпустити в плин
Щоб повернулося - найкраще

Лети , спіши , уже сплатив
За що ще можна докоряти...
Тобою марить щася вплив
Дозволь йому - вас повінчати.
2013р.

Вона дивилася у воду
На сонця промені ясні
Вона ховала свою вроду
В чудову пору навесні

Вона так щиро посміхалась
Коли не дивиться ніхто
Вона так щиро сподівалась
Що принесе весна тепло

Тепло в чарівну її душу
І тут нагрянуть почуття
Вона розділить свою ношу
І серця ніжного биття...

19.03.15(Досич В.Л.)

Трепітна отча сторона
Моя вина , моя провина
Як часто ніжиться душа
Коли насниться мати - сива

Не розмінять , не замінить
Не втамувати того суму
Як хочеться туди спішить
Де в перше чув від батька - сину...

Цей божевільний ритм життя
Нам наспіває з часом пісню
Де ще невинне немовля
Так любить дорогу - родину

Така швидка стрімка вода
Вона завжди безповоротна
Та поки пам'ять в нас жива
Ти називаєшся - людина.
2013р

Я поспішу в твою біду
Нехай вона в мені загине
Я розжену пітьму нічну
Нехай навіки - в пеклі згине

Я поряд стану починать
Допомагать тобі вставати
На цьому світі розпочать
Бо тиж так мріяла - кохати

Якщо не я нехай другий
Аби тобі був до вподоби
Бо ради тебе я прожив
І ради тебе - буду дбати

Хай незабутнім буде день
Коли ти в щасті засіяєш
Зберу тобі букет пісень
А обраний - нехай співає...
2011р.

Чекай ! І все повернеться до тебе
Чекай ! Тобі віддячить доброта
Ти знай ! Життя це панорама
В якій іде за нас війна...

Де ворог - завжди поряд друзі
Де знають - там плетуть плітки
Де заздрять - там ледачих будні
Бо з ними нероздільний ти...

Відкрийся - хай побачать злидні
Хай сліпить їм твоє ім'я
Хоч мають і вони в заслузі
Свій очерк - де початки зла...

Між нами не існує правил
Між нами - откровень різня
Де кривдять там навчають правди
Поділять - де чия вина

Такою є і буде мантра
Всі різні - та одна біда
Всі грішні на митарства карма
Де жив , а де віддав дарма...
2009р.

Ти так на довго забарилось
Ти в іншім світі зацвіло
Моєю долею загралось
Терпляче в пам'яті - жило

Все відпускати не хотіло
Від інших потай берегло
Тільки ночами шаленіло
Сумлінно вабивши - його

Минуле все минало тяжко
Ледь - ледь трималось на плаву
Воно з тобою спочивало
Розрадою було - жалю

На цьому тлі я не зцілився
Я відродився в чистоті
Тому хто знов мені судився
Я розпишу - на полотні

Узлісся полем , низиною
Під пагорбом біжить ріка
Домівки сад , любов з любов'ю
Одна для одної душа...
2010р.

Від міста Ветлі Джон десь в милі проживав -
Вгорі, де пагорбів тісний гурток зібрався.
Він серед нас розумним не вважався,
Бо свою ферму цілковито занедбав.
Весь час він витрачав на книги чудернацькі,
Що на горищі дому власного знайшов.
Незвичний вираз з часом на лице його зійшов –
Казали люди, його погляд став дивацьким.

Коли почав він вити по ночах,
Три хлопці з Ейлсбері пішли його забрати -
Щоб шкоди він собі не встиг завдати -
Але назад принесли тільки власний страх,
Бо бачили: два плазуни з тим Ветлі говорили,
А потім на великих крилах чорних відлетіли.

Руки мольфара тримають вітри і хмари —
гори у грозах,
гори в руці димлять.
Бог дав тобі голос,
бог дав тобі кару,
карму,
бог дав тобі вуха —
слухай і говори.

Пальці мольфара плетуть смерекові храми,
голі ялини —
скеля в пісок росте;
не помилися —
небо висить над брамою,
пий з нього воду,
пий з нього подив,
йди.

Пальці мольфара місять розмоклу глину,
глина болить,
глина голосить —
хтось
мне її тіло,
біль натирає воском.
Простір куйовдиться,
дибом стає —
біжи

в руки мольфара, в груди мольфара, в бороду.
Коло гончарне крутиться,
догори
бог піднімає браму,
зорю
і голову,
сонце у пазусі
цього ґазди —
бери.

Голос мольфара гойдає роки і дотики —
дай йому руку,
стукай у тінь
дверей;
п'ють молоко з грудей золоті гадюки,
трусяться кості —
в ребрах
згорає
смерть.

Пальці мольфара тримають світи і храми,
голка у горлі
вістрям кудись униз.
Гори димлять,
і ватри горять під хмарами...
Глина відкрила око —
дивись,
дивись!

13.07.2014

Скільки таким, як ми, ще шукати спо́кою
в білих квадратиках ві́кон і фар автостопу,
в зоряних ку́полах, під канделябром місяця,
що заплітає світло в подобу кіс?
Нерви в тугий клубок, як гніздо, закручені,
смужки вогню печуть і постійно вужчають,
ду́ші й тіла́ сплітаються по-зміїному
у покоління на́вхрест
і світ навскі́с.

Ні, не дивись униз із живого дерева!
Оси кусають світ за роздуте черево –
жала тонкі і гострі сягають Господа,
скрученого калачиком в животі.
Під інтерлюдію Моцартової іволги
з богом і зброєю ми на війну поїхали,
вслід голоси й дахи обростали попелом
і волочились ящірки золоті.

Ми загубилися у крижаній обителі,
наші зіниці звузилися і витекли.
Білою кісткою поле твоє засіяне –
світло на вістрі голки серед імли.
Скільки таких, як ми, це мовчання слухало,
в часі і просторі мчалося центрифугою?
Скільки таких, що з мі́сіями і месі́ями
в зуби драконячі і на мечі пішли?

Нам би іти Аїдовими дорогами,
і в темноті молитись чужому богові,
і проклинати білі коліна ідола,
поки болітиме цей божевільний світ.
Cерце скажено гупає, як ошпарене,
вузол ілюзій переростає в марення.
Під інтерлюдію Моцартової іволги
ми, як планети, знову зійшли з орбіт.

26.08.2014

У долоню розкриту руки
Впали сни...
Ти хоч трохи поспи, допокИ
День ясний

Не почне випивати з душі
Сили знов...
Я тобі розповім у віршІ
Про любов,

Що мене зігріва повсякчас
В холоди...
Що кохання торкнулося нас
Назавжди...

Сон в розкриту долоню впаде-
Не мине...
Хай на мить, та у ньому знайдеш
Ти мене...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115032412337

Примарна вседозволеність весни.
І пізній сніг, і заморозки в травні –
То лиш борги зими.
А весна справдешня –
З усіх усюд поскликувати птаство,
Од панцирів дубам звільнити плечі,
Добрати шати кожній деревині,
Піднять з колін охлялу бадилину,
Зорать, заскородить, засіять, посадить...
І тільки вже як солов’ї зневолять,
Весна зодягне празникову сукню,
Пришпилить до кофтини гілочку бузкову...
Тоді кажіть про вседозволеність весни.

Камін згортає полум'я у грань.
Не ніч, не вечір - присмак напівтону,
мов сповивальна магія бутону
крихкої тиші поміж інь і янь.

Розчахнув безмір непрозорість стін.
Вогненна плоть, порізана на дрова, -
пильнує порух звільненого Слова
із самоти задуманих вершин.

Котрась із яблунь припаде до шиб
(гріховний плід - пожива стародруків):
"Яке ж воно - це житіє онуків,
довершене в макулатурний триб".

Камін згортає пелюстки тепла -
вдихнувши Всесвіт в клапті манускрипту.
Чолом святих, вмурованих у крипту, -
скрипить перо, прикутих до стола.

Холодний торк зволожених долонь,
звитає поруч ще когось з наївних...
Поезія, як штука депресивна,
Сторожить пильно "божистий вогонь".

У нетрях світлових зароджувався сон...
Я бачила, гаптовану...в хмаринах
Хвилю фантазії...І зорі в унісон
Сіяли вічністю в аквамаринах...  

Я заблукала серед безлічі світів,
Мене гойдали ранки веснянії...
Евтерпа з флейтою здіймала шлейф вітрів,
Мчали назустріч коні вогнянії...  

І я у вихорі космічних міражів...
Пульсую з Всесвітом в душі синхронно...
У пошуках абстрактних теплих типажів,
Блукаю...мчу...І так головоломно...

2015

Колись закривались штрафбатами
Тепер – патріотами
Яка тут спільна суть ?
Озброєння їм, майже, не дають

Найкращих – на м,ясо?
Не страшно вам часом?
Чисті душею повірили вам,
Своїм багатим вождям



Мілліардери України! Опам,ятайтесь!
З патріотів наших не знущайтесь
Вони життя не жаліють на війні
А ви гроші ховаєте десь «на дні»

Не гнівайтесь, на правду не зліться
Багато хто за статки свої боїться
Та згадайте хоч своїх синів
Не кличте на них Божий Гнів

Бо коли час прийде
Він вас кругом найде
Тоді «буде каяття –
Та не буде вороття !»

Раби намагались з колін встати
Згодились на майдані це сказати
Катам наказано їх повбивати
І судилось їм «Небесною сотнею» стати

Та залишились ще живі
Хоробрі, активні, дійові
Змогли і владу поміняти
Та не змогли контролювати

Від,їхали на війну всіх захищати
Життя за нас класти, каліками ставати
Вас патріотами за це назвуть
Медалі Вам видадуть

Протези ж самі будете купувати
Кати Майдану на волі будуть гуляти
«Колишні» в кріслах своїх жирують
Чекають коли Вас на війні повбивають

То ж хоробрі, активні, дійові !
Вставайте скалічені! Ви ж іще живі
Справу кінчати, навіщо ж було починати
Тисячам побратимів «Н.С.» ставати

Люди не гра в кеглі !
Скільки вже доказувати?
Не дурні круглі !
Досить маніпулювати !

Однією рукою свічки ставите
Хороводи водите де ми вмирали
Іншою очі прикриваєте
Щоб катів під застави відпускали

Цікава ваша гра, панове,
І ви артисти не з останніх
Та все це нам давно не нове
І з вами теж «пасти задніх?»

Війна - війною !
І на неї не все можна списати
Цікавтесь країною !
Народ за все може спитати

Київ – в н о к а у т
Мер знає як досягнути
Країну – в н о к а у т
Народного гніву не минути

Вирішувати треба вже вам
Нашим майбутнім вождям
Скільки ще треба чекати
Щоб «путінських» департувати

Вони керівні посади займають
П,яні кацапи нами помикають
Як скажете? Нехай лишаються?
Керують нами, насміхаються?


Для чого ми владу міняли, вмирали
Щоб нами такі «кацаї» керували ?
Чи знову збиратись і старим, і малим?
І скаліченим воїнам ще живим !

Живуть на Україні ненавидячи її і нас
Половина країни їх уже зараз
Та вовк завжди на ліс поглядає
І кожен з них путіна виправдовує

Терпіть!Мовчіть! А якби їх вояки прийшли
Всі дерева на шибениці б для нас пішли
Це війна! На ній середини не буває
Або–ти! Або–він тебе вбиває! Не зміг і тебе немає!

Бездушні, безбожні, тупі виконавці
Ви вбивали студентів – надію нації
Іуди! За 30 монет ви їх продали
Вас доля накаже - де б ви не були

Ті з вас, що людьми були
Шкуру беркутні зняли – посвідчення кидали
Відмови давали – людей не вбивали
На бік свого народу ставали

А покидьки злість на людях зганяли
Свої «30 серебрянников» - відпрацювали
Після всього спокійно в автобуси сідали
Перед телекамерами, сміючись, від,їжджали

Теперішні вожді! Тоді - майбутні!
Ви пам,ятаєте ті дні незабутні?
Захарченки-Пшонки змогли повтікати
А «беркутню» ви могли б не випускаи?

«Сім няньок – дитина без носа»
Не знайшлося одного та владного голоса
То ви йшли за Україну вболівати
Чи так спішили владою стати?

Найманці поранених добивали
Нелюди! І це на весь світ показали
Зекам надоїло в тюрмах гнити
Прийшли в нашу землю лягти

Багата «отморозками» Росія - «их мать»
Та хто їх буде пам,ятать
Без могил кинуться заривати
Боятимуться афішувати

Звірі розумніші від них
Всіх мастей злочинців дурних
І ми повинні до них рівнятись?
І ми повинні з ними брататись?

Насильно нас нагнути ?
До п,яних «братів» повернути?
Скільки нас уже полягло !
Щоб цього ніколи не було!





Скільки ще нам помирати ?
Щоб світові показати
Ми достойні кращими стати
Допоможіть звір,я здолати!!!

Гілля глодин, що захльостує литі-ковані ґрати.
Безкінечність, що вісімкою ровера принюхується до коридору.
Просторінь поглинають літаючі апарати,
і легені тут не при ділі, скільки не сіпай штору.
О, взірця тинькування – місячної парсуни
гідний, ич, – із-за тріщинок ніяковий в браваді
з громовицями флігель! за оруди рудої дюни
віднаджений од єдвабів блідої морської гладі.
Те і чіпає серце – і душу – в окаменінні
Амфітрити, тритонів, нівечених знічев’я
тіл, що самі краєвиди украй нікудишні,
що фронтон – пристановище, далебі, кінцеве.
Ось на що уповали жанни, ядвіги, лялі,
павли, тезки, євгенії, ледарі і чистоплюйки:
таким дзеркалам ось бажані, у них і попоявляли
грудей напастям, як губ під ті поцілунки.
Багато хто – ба, усі! – у світі вітрів-етерів
варті митей любові, бодай їх і духопелив,
не збавляючи обертів ні в стратосфері,
ані в штучному вакуумі торопкий пропелер.
Цілував би їх гаряче, затяжним, як стрибок в порожню за люком,
мокрим французьким способом! Ба – віддав би й кокарду
за звізду в головах – і повітряним крив цілунком,
і воскреснув, пригублюючи, наче десантник, мапу.

-------------------------------------------------



Bagatelle*
Єлизаветі Леонській

І
Очманіння липневих бульварів, коли,
як банкноти вві сні,
вищезають кудись гонорово шумкі міліарди.
І, як решта, зорини бриньчання срібло́м жовтизні
несусвітних полів ластів'ячого ирію карти.
Вечір липне до пліч, мимохідь гризучи козинак,
умістивши красунь з їхнім чаром у профіль камеї;
від великих кохань залишається рівности знак
в поперечинах голих лавок костеніти з алеї.
І нічний аквілон м’язу млявому тче волокно,
як можливе життя, нашорошений торсає гарус;
у рванині піткань від землі відпливає фоно
в рукотворні борвії, здійнявши лакований парус.

II
Лиш міста знають правду про пам’ять, про уступи
сходів до кас
розкурочених гнізд, про звитягу стопи над краєчком.
І нічого нема безкінечніш життя після нас,
воскресіннями ловких, як післані на ніч кур’єрським.
А за спиною вам – рук, що кинули кості, яса –
чи кивком, мелькома – в бік нічим не оплачених лотів,
чи пасажем навкидь, – закидаючи вас в небеса,
із-під пальців акордом зголоситься сума цих сходів.
Ба, що ближче зоря, то бракує перил;
у квартир –
вигляд пірваних хмар, попоятих квадратністю,
тюлем,
і спіралям версти з грамофона, сягаючи зір,
ліпше кинутись притьма у ноги, підставлені стульцем.

III
Нетривкий, як думки у хмарин про блакиті свої,
час життя, беручись опиратися терміну смерти,
надихається звуком сріблених рулад солов’їв,
відцентровою голкою ширячи кін круговерти.
Так творяться світи, адже радіус кіл, біжучи
їх садами й назирці керуючись пильною віссю,
неприкаяним пальцем на слух підбирає ключі
до буття по собі, в безголоссі тамуючи пісню.
Так падкі до промінь просторіні; так пальці сліпця
негодящі спинитись, заскочені окликом "Світло!"
Так осяяна річ набуває подоби лиця.
Що чорніша платівка, тимдуж їй дограти несила.




* Абищиця, усіляччя {франц.)


---------------------------------