Минають дні, минають ночі
Біжать роки, за ними дні,
Листки календаря гортаєм,
Чоло у сивий сивині.


Дитинство я своє згадаю,
І маму й тата ще не раз,
І те коли мене вони вели за руку,
Найперше в світі в перший клас.

Життя було барвистим степом,
Де колосилися жнива,
Там по другому соловейко тьохкав,
Та пісня й досі ще жива.

Росли і вірили у вічність,
Бажали ми усім тепла,
Не знали що роки у збіжжя,
Ріка їх випила до тла.

Мы с тобою совсем не совпали
В ту далёкую зимнюю ночь.
Я с тобою тогда поскандалил,
Не прогнавши сомнения прочь.

Не совпали, как небо с землёю,
Как не дружит с зимою гроза.
И в ту ночь, расставаясь с тобою,
Я лишь видел сухие глаза...

Твои мысли собрались в дорогу,
Увозившую в даль навсегда
Мою боль и мою недотрогу,
И вопрос к нам обоим - Когда?

Не совпали с тобой. Не совпали
Наши мысли о зле и добре.
Они порознь куда-то летали,
Не вернувшиеся в декабре.

Разошлись кто куда...Потеряли
Мы себя на изломах дорог.
Не совпали - единым не стали,
И прожили мы жизнь, кто как смог...
- - - - - - - - -
...А теперь, ты сидишь предо мною,
Перешедшая Зимний порог.
Мы глядим друг на друга с тоскою,
Подводя нашим судьбам итог...

Как на школьной доске
белым пишем по чёрному,
или чёрным по белому
свою бренную вязь.
Из крестов и нулей
письмена беспризорные,
но не можем найти
в них желанную связь.

День грешит, как вандал,
отражаясь в ночи́.
Погружаясь в себя
неосознанно будим,
То, что спит до поры
и упорно молчит
под порогом души
и лузгой словоблудия.

И оставшись вдвоём
сам с собою воистину,
разрывая покров
пережитого дня,
оголяем свой нерв
ощущений, как выстрелы
в постижении тайн
о себе для себя…
Ночь – покинутый храм
с темнотой устрашающей,
с литургией без слов,
с алтарём без икон.
И беснуется дух
всё собой облекающий
от истока Начал
с добиблейских времён…
Ухнул филин – вещун
и рука нервно вздрогнула.
Заметался пожар
в переулках души.
И открылись глаза
родниками холодными;
чей-то голос, как ментор
загнусавил в тиши...

Тень качнулась в углу –
полоснула по зеркалу,
И сломавшись шагнула
в зазеркальный проём,
засиневший пятном,
как окно предрассветное,
удаляясь в туннель,
чтоб вернуться потом…

Может там, за стеклом
все ответы положены
и лежат до поры
в зазеркальи чужом.
Ночь бушует во мне
океаном встревоженным
и качает меня
будто в кубе пустом…

Всё случится потом
с суетой безутешною,
когда кончится вязь
под холодной рукой.
Вдруг откроется дверь
на пороге Предвечного,
где кончается то,
что зовётся судьбой…

Объединим сердца в любви!
Пускай в окно стучит ненастье.
Залогом будущего счастья-
Объединим сердца в любви!

Огонь любви, гори, гори!
Вовеки не коснется вьюга
Сердец, горящих друг для друга.
И ты дари его, дари

Тому, кто ждет любви ответа.
И на порог не ступит стужа,
Когда ты чувствуешь, как нужен
Любви порыв, как лучик света,

Ему упавший на плечо...
Ты женщина. Твоя ментальность-
Мечта, истекшая в реальность...
Дари любовь! Дари!.. Еще!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114121909756

… и деньги, поди, тоже не спят
бессонница - мама родная!
с крыши на крышу ночи подряд -
ищут меня, я знаю…
створки открыты окон двойных
стих приготовлен заветный!!!
вот и соперник -
призрак войны
желтым
лицом монеты…
19.12. 2014.

Яка аудиторія!
Нема де впасти міні.
Велике Пу настоює,
що Рашія homini.

Заціплює іронія
сутягу журналіста.
Тушується агонія
ужимками фашиста.

Осатаніли клоуни
від гумору й харизми.
І як же ясно, хто вони –
сугестії рашизму.

Диявол ізгаляється,
а їм по барабану.
Рахітик насміхається, –
Усё іде по плану.

Аукається долару,
ікається Обамі.
Пакують у триколори
рубель вперед ногами.

Упоєна опричнина
Донецької руїни,
і кримське триязичіє
рятує Україну.

Зобидили ведмедика
і він бере на кпини
історію Америки
і хартію людини.

Обілює за акції
ічкерика-холопа,
і за кусючі санкції
очорнює Європу.

Осоловіла Рашія
безтямно аплодує.
Опутеніла нація!–
Диявола віншує.

                              19.12.2014

відгомоніла нічка… в бризках
зійшли на покут образи
ніяк не може голуб сизий…
діждатись там озимини…
на тілі чорнім попіл сивий
а попід ним і кров, і страх
слова любові полохливі…
і у долоні знову цвях...
поглянь! поглянь, рабопокірне:
дзюркоче крізь столітній пил
і ти завжди своєму вірний
тому не птаха…
і без крил.
19.12. 2014.

Здригнувся мій самотній берег,
А хвиля б’є!
О ця любов терпка, як терен –
Яка вже є.

Дві тіні – пара і не пара,
Печалі дві…
І сіє небо сум захмарний,
Старий, як світ.

Що ж, так було і є, і буде –
До болю трем…
Такі ми різні-різні люди,
А поряд йдем.

У серці вгадую на подив
Ім’я твоє –
О ця любов невідворотна –
Яка вже є…
2014

Омана мрії – полиновий мрець,
та солодко устелені дороги
поміж баюр до сяючих фортець.
На брамі окрик – чуда-юда роги.
Окремо Цербер – це заброда-пес:
колись щеня прибилося до двору,
тепер гарчить на землю із небес,
перетворившись у гидку потвору.

Шинок глагола – кожен п’є своє
(борець за долю й раб чужої волі),
а так, сп’янівши, чашу пійла б’є,
бо все – ніщо і королі всі голі.
А потім вже, з похмілля – каяття
і Церберу цукрову кістку нести.
Такі собі хаптурні почуття
заради недосяжної фієсти.

Триглавого за вуха потріпай,
та стережися… спиною до нього,
бо нині свято – ходить Миколай,
а ти у руб’ї вийдеш до святого.

19.12.2014

Сни — тривоги поцілунки —
розсипаються, як цедра.
В ложі короля Артура
досвіток з обличчям юнки.

І народжується всоте,
ночі розірвавши бедра,
день новий з обличчям юнки.
Бійся, гордий Камелоте!

(19 грудня 2014)

Доросла, в душі – дитина,
Благаю у Миколая
Я миру для України –
Найближчого серцю краю.

Прошу для близьких і рідних –
Здоров’я міцного, вдачі,
І миру для України!
Не можу інакше, бачу...

Повторююсь у проханнях,
А прагнення надто сильне,
Бо маю одне бажання –
Земля українська – вільна,

Щаслива і плодовита,
Квітуча і незалежна
Нема штучних війн, кредитів...
Миколо, прошу, простеж-но!

Березень
Пом’якло небо, спінило ліси.
Забилося під снігом серце квіту.
Холодний вітер, ще зимовий вітер,
приносить звідусюди голоси

і сміх, і свист, і галас – то все діти.
І мій узув гумівки, напросив
піти до парку в пошуках краси,
забувся шарф і рукавиці вдіти.

Обсіли горобці дроти і вишню.
Стара сусідка із під’їзду вийшла
уперше за три місяці, либонь.

Ще день короткий, а таки не спиться,
мугикається випадкова пісня,
і цілуватись хочеться. Любов?..

Квітень
Як цілуватись хочеться! Любов
пускає корінь і повзе на світло
зеленим пагінцем. Майбутнє літо
ще тільки-тільки зародком було,

а вже квітує рястами, або
кульбаби жовті простягає світу.
Плетуть із них вінки сусідські діти,
і тішиться тому із неба Бог.

Така весна, що виростають крила,
і ти до мене: «Люба, ніжна, мила…»
А на дротах туркочуть голуби.

І мліють на вікні тюльпани в глеку,
і ми думками в літі, і далеко,
десь біля моря Чорного… Люби!

Травень
Десь біля моря Чорного: «Люби…»
ти шепотів мені. Холодні хвилі
нам п’яти лоскотали. Вечір квилив,
хтось у піску вишукував скарби.

Ми ніжно цілувалися щохвилі,
і навіть не помітили б, якби
зірвався шторм на морі й на диби
ставали гребні, і ревли, і вили…

Напівпорожній пляж, передсезоння.
І телефони, звісно, позазонні,
щоби ніхто любов не турбував.

В степу вітри чесали юні трави,
ще тільки наливався соком травень,
а ми вже стільки столочили трав…

Червень
О скільки ми потолочили трав,
а скільки у траві згубили звуків!
Як дні стогнали, як тремтіли руки,
коли мене ти вкотре обіймав...

До нас в хатину хтось тривожно стукав,
хтось без кінця у шибку заглядав,
хтось нарікав, що в нас немає прав
порушувати тишу… вдень. Ті злюки,

напевне, дуже заздрили коханню.
Солодкий червень полунично танув,
у поцілунку пестячи вуста.

Котились перед ранком громовиці,
І я, згорнувшись поруч, наче киця,
У сні щось говорила про літа.


Липень
У сні щось говорила про літа,
уранці – про казкові сновидіння.
Ховалися весь час від сонця в тіні,
бо спека розпікала. По світах

ми мандрували подумки, і так
реально, ніби ось вони – Мальдіви,
Гаваї чи Венеція. Раділи,
мов дітлахи цукеркам на свята.

А липень допікав усе навколо.
Хотілося води чи з льодом коли
і трохи прохолоди та дощів.

Страшенна спека вигнала родину
на дачу, де травичка і малина,
де сонця менше між густих кущів.

Серпень
Тут сонця менше. Між густих кущів,
у плетиві густого винограду
в альтанці, ти читав мені докладно
старі журнали з купою вірші´в

про світле майбуття, колгосп і ради,
та так читав, що син до нас мершій
прибіг, аж майструвати полишив,
сердито мовив: «От писали гади!»

І смажив серпень, наче на пательні.
раділи ми, що стіни не панельні,
що літо добігає ось кінця.

І щось писалось нам з тобою наче,
варилося варення (це ж бо дача),
і ще засмага липла до лиця.

Вересень
Ще так засмага липла до лиця,
ще так просились груди в голі блузи,
а вересень уже життя вовтузив
роботою, навчанням. Ох же ця

невчасна осінь. Бідні-бідні музи
(твої й мої)! В потребах гаманця
забуто їх і вірші. А серця
так бились! Та життя шалено «грузить» –

ні часу, ані сил немає більше.
Радію сну і довгожданій тиші,
тобі, коли вертаєшся з робіт…

І тільки ніч у літо повертає,
Де ми були залюблені безкраю,
де плавився медово цілий світ.

Жовтень
Так плавиться медово цілий світ
у сонці літа, бабиного нині.
Дерева золоті і небо синє,
і терпко пахне хризантемний цвіт.

В’яжу на зиму кетяги калини,
розвішую по кухні, як і слід.
Ховає ніс під лапу сірий кіт –
напевне, на морози. Безупинно

щось мушу доробити до зими,
товчуся серед кухні. Любий, ми
ще сік недокрутили, он ще лечо

кипить (пітніють вікна) в казані.
А ти, згадай но, обіцяв мені
романтику… хай не в усьому – в дечім.

Листопад
Романтика. Так, не в усьому, в дечім.
Практично тиждень вдома при свічах.
Спочатку гарно, нині ж – просто жах.
Непланові відключення, до речі,

щоб не спіткав колапс який чи крах
всю нашу енергетику. Щовечір
тому між нами вірші… хліб і лечо
(бо плити електричні). Їде дах

у тебе без борщу, у сина інше –
немає Інтернету, тож не пише
якесь дівча. Ну що ж, дорослий син.

Короткі дні сльотаві, невеселі,
так холодно буває ув оселі,
та я з тобою не боюся зим.

Грудень
А я з тобою не боюся зим
і грудня, що опалений як-небудь.
Аби обійми, як політ у небо!
А що мороз рипучий – бог із ним!

В мороз такий сильнішає потреба
любитися… Нас розуміє син.
Він сам нарешті бранець у краси
і першості кохання. Ох ті ребра

Адамові: хмеліє голова,
у вірші виплавляються слова,
у підліткові та наївно світлі…

Шампанське, мандарини, олів’є.
Наступний рік у двері гучно б’є –
зустрінемо. Надіюся, при світлі…

Січень
Зустріли рік Новий. Таки при світлі,
частково при свічках і каганцях.
Зізнаюсь, економія оця
дісталась печінок… Та все ж привітні

були свята. А легкість гаманця,
яка відчутна буде аж до квітня,
ми стійко подолаємо. Тож витри
негайно хвилювання із лиця!

Дивись, які сніги лягли довкола.
Давай на гірку, чи на лижах коло –
втамуємо пригодницьку жагу.

Чого сидіти в Інтернеті в хаті
закутаним у ковдри і халати?
Ти краще обваляй мене в снігу!

Лютий
Ти краще обваляв мене в снігу,
ніж то колись бувало у дитинстві.
«О, баба снігова!» – хтось пальцем тицьнув,
ще й моркву простягнув. (То на рагу

згодиться потім.) А душевна близькість
(і наддушевна) нам дають снагу
на ніжний Лютий… Чуєш, на даху,
хоча зима і холодно, і слизько,

активніше туркочуть сивокрилі
в передчутті весни, яка щохвилі
так зближує укотре нас обох.

І спиться нині, нібито у хмарах,
аж запізнився сім разів на пари.
Виною все кохання – бачить Бог…

Снова осень. И вновь я болею.
Не поладив с душою своей.
Я как старый колодец мелею,
Истощившись под срубами дней.

Остывая от летнего зноя,
Приходя наконец в себя, –
Я плыву на свой остров покоя,
Целый год ожидавший меня.

Там нет резких звонков телефона,
От которых бросает в дрожь.
Я на острове этом, как дома, –
Может быть на себя похож.

И никто меня здесь не слышит,
Не поймут, где-же делся я.
В моем недуге – всякий лишний
До последних дней октября.

Отболею под звездный шепот,
Под минорную песнь дождя, –
Задрожу, как замерзший тополь,
Сея листья вокруг себя.

Выйдет всё из меня лихое,
Точно дым из сырого костра.
Когда пламя взлетит живое, –
Очищенья прийдет пора…

И умывшись вечерней зарею, –
Облегченно вздохну. Налегке
Попрошу перемирья с судьбою,
Чтоб пожить еще год на земле.

Но когда-то войдя в штопор
От напАстей своих земных,
Под души негодующий ропот,
Войду в землю, сгоревши вмиг…

...Губы шепчут волшебное слово,
Позабытое ими давно.
Встрепенулась душа, будто снова
Кто-то стукнул в ночное окно...

Это прошлое мысль источает,
Возвратившись глухою порой:
"Я - люблю! - и как белая стая
Слова эти кружАт надо мной.

"Я - люблю!" - может снова услышишь
Возглас мой в своём тихом раю...
Губы шепчут. Пространство колышет
Недопетую песню мою...

Напи́шу колективного листа
від імені дорослої малечі.
І хай не усміхаються уста,
але дитяча істина проста
розправить ваші молодечі плечі.

Ми знаємо – ви воїни добра.
Іде війна великого народу
супроти завойовника-заброди.
Одні воюють кінчиком пера,
а інші пишуть кровію свободу.

Біда лиха, та горе – не біда,
коли усі готуються до бою.
Сьогодні освящається вода
і недалекий час, коли орда
піде у власне пекло за водою.

У покоління кожного – свій хрест
і за діла, і за гріхи дідизни.
Діди за внуків моляться з небес.
Козачий дух у кожному воскрес,
аби стояти за свою Вітчизну.

Якщо її без бою віддамо,
то гріш ціна і владі, і еліті...

За тих, кого нема на цьому світі,
і тим, хто буде, ми відстоїмо
їх майбуття...
                        Герої, не умріте,
але сьогодні збийте це ярмо,
аби колись не умирали діти.

                              11.2014

За розбиту ілюзію дякую, Боже,
За Твій істинний світ, частку світла його.
Білий ангел, як завше, стоїть на сторожі,
В моїм серці палючий пильнує вогонь.

І меча свого вістрям торкає легенько
Грубі двері сердечні за кров не мою.
Терези похитнулись на долю маленьку, -
Просто я піднялась на своєму краю.

Просто стало можливим опертись в повітря,
Щоби згодом на небо ступити в страху.
Щоби серце пробило розпечене вістря
В час віддачі з лихвою за пам`ять лиху.

Вдячна, Боже, за те, що усе забираєш,
Залишивши для мене частинку свою.
Поросла полинами дорога до раю,
Та чим далі відходжу, тим ближче стаю.

28.04.09р.

Яка вага! –
у землю вгрузло днище.
А міць! А височінь! –
лиш небо вище.

Та звідусіль –
плювки і кпини гострі:
це що?
Кошара?
Дім?
Плавучий острів?
Зібрався в мандри Ной?
То непогано.
До цього «корабля»
ще б океану!
Сміються,
крутять пальцем біля скроні…

Стоїть ковчег
у Бога
на долоні…

2014

було тут

Глагол брехні випалює серця.
Машина узурпації у дії,
аж поки не затягне до кінця
петлю неволі мачуха Росія.

Кому там що, а курці просо дай
і зразу благоденствіє настане.
І гасло є, – руйнуй і убивай
і будеш мати море розлива́нне.

Свободу вмерти Рашія дала.
І слава, й сало є поперек горла...
Утопитесь! – коли з басейну зла
ропа червона хлине в море чорне.

І чашу горя, що пили не раз
доллють у ваші келехи терпіння.
Сезам кротів не урятує вас.
Немає сонця
               під чужим
                              склепінням.

                              11.2014

Пройдений шлях відміряю не верстами -
Тими рядками, що зібрані, зверстані,
Тими, що хрещені творчею працею,
Дні пережиті - до них ілюстрації.
Наче й не йшла, а позаду - історія.
Ниву словесну я знову розорюю.
Кину зернята - думки незавершені.
Добрі та щирі проклюнуться першими.
З колосу знову рядочки нанижуться,
Може, й наступна народиться книжечка.
Може, довічним посіяне учнем
Стане для когось і хлібом насущним.

28.11.2014

Пекучий біль.
Народжується слово.
Далеких журавлів
Сивіє тінь.
Горить полин.
В молитві чути тихе
«Амінь».

Світ не побачить тих чудес,
Що ми в казках читали.
Дитячі мрії – дар небес –
В реаліях пропали.

Втім ти, відчувши крах надій,
Відмовивсь відступати.
Вступив із долею в двобій,
Взявсь храм побудувати.

В фундамент істину поклав,
Честь врізав у фасади.
Абсиду віри влаштував
Й надії балюстради.

В плафоні – прагнення ліхтар,
Чесноти величаві,
І справедливості вівтар
У милосердя наві.

У думки вікнах – вітражі
Для світла знань й свободи.
Врата сумління – сторожі
Від суєти-негоди.

Старанно зводиш ти свій храм,
Окрилений натхненням.
Герой! Зі світом сам-на-сам,
Мов янгол з одкровенням.

О Ейфель чистої душі!
О архітектор волі!
Чи відчуваєш на собі
Лукавий погляд долі?

Ти зводиш пустку! Лиш святих
Готовий в храм впускати…
Втім, грішні всі, тому таких
Не вдасться відшукати.

Не прозвучить молитва там
Чи шепіт до ікони.
Люд іншим молиться богам
І іншим б’є поклони.

Ти, з жахом зрозумівши це,
Той храм знесеш, зрівняєш.
І під руїнами себе
Навіки поховаєш…

17.12.2014

Я просто вчитель. Вчитель у селі,
Де сонце вранці променями будить,
Де шлях до школи – стежечки малі,
А наші краєвиди не забуду.

Де вийдеш на перерві – і дива!
Довкола гори, всипані лісами.
Ген-ген - дорога, та, що привела
Мене до мене тут, під небесами.

Сільський учитель. То не просто так.
Спокон віків село народ живило.
І я вбачаю в цьому добрий знак,
І я черпаю в цьому знову силу.

Вже є тут і комп’ютер, й телефон,
Вже мережа всесвітня – на соснині!
А Тростянець – моє життя. Не сон.
І я стою тут перед вами нині -

Сільський учитель, що зумів знайти
Натхнення в праці, радість – аж в утомі.
Відкрив цим дітям у знання світи.
Та річ, напевно, навіть і не в тому.

Колись сказав усім Сковорода:
Найвище щастя – це є сродна праця.
Тоді щодня легка твоя хода,
Якщо тобі знайти цю працю вдасться.

А я знайшла. Хай труднощі, бува,
Затягнуть небо, задощать, заниють,
А сонце блисне – думка вже нова.
І роси чисті вранці душу миють.

Я вірю, що в селі тут проростуть
В серцях ті насінини, що я сію.
І учні виростуть, у світ підуть,
І понесуть вони мою надію.

Я вірю в Україну, у народ,
Якого я – частинка нездоланна.
Бо він достоїн всіх людських свобод.
І встане Україна невпізнанна!

16.12.014 р.

Окраєць початку. Немає кінця.
Котел мега-часу - ні дна, ні вінця.
Бульйон(за рецептом «любов і тепло»)
скипає жагою і піниться зло.
І вариво мліє із місива душ,
танцюють панянки з кафе «Мулен Руж».
Стріляють, вбивають – то каїна слід,
за нить павутинки чіпляється світ.
І крізь, де воїтель, немає добра,
і серце сумує. А, може, це гра
між раєм і пеклом, де німб на кону
і сонми лукавих на святість одну?
Невже треба крові, щоб виграти сон,
в якому обол вимагає Харон?
Усюди – непевне, невідань літа,
від роду до віку – суєт суєта.
У безвість геєни, у вічний розмай.
Є чорне і біле - тропу обирай...

15.12.2014

Десь у Плеромі тихо та огрійно...
Немає конкуренції, війни.
Там пахне портулак і жовте сіно.
Мотається і рветься сонценить...

Сидять вчорашні недруги у колі,
Попихкують, підкашлюють, гудуть.
Не треба амуніції та солі.
Вирішують: у чому ж смерті суть?

Так довго не приходить Мати Божа.
Так гірко, несусвітньо в далині.
Комп зависає... Щит на огорожі.
І ніде наловити щук, линів.

І кожному відкрилося дитяче.
І виходу немає у пітьму.
Плерома набрида - жовтогаряча,
Хоча - нарешті - просторо уму.


2014

Чергову пережив подію?
Про що тут плакать чи кричать?
Якщо щось сотворить зумієш,
тоді відчуєш благодать.
Потрібне щось для свого міста
змайструй, придумай чи посій.
І в мить натхнення урочисту
оцінить хтось доробок твій.
І хоч мастак ти чи простак,
коли ж бо знатимеш «для чого»,
не так важливо «що», ніж «як»,
бо самобутність – це від Бога.

перекладаючи симфонію дощу
на скам’янілі ямби і хореї
прощу собі… на волю відпущу
легенькі крила душеньки-психеї…
калюжі намалюють небеса
і кола коливатимуться вітром
відрубаними головами гідри
помножено мій голос воскресав
щоразу як мене тримала тьма
щоразу як в мені тремтіла тиша
самотність все густіша і мудріша
крім неї світла іншого – нема…
вже кличуть до молитви каяття
протяжні дзвони вимерлого храму
і Мова найсвятішими дарами
віншує в світ заслухане дитя…

А перший сніг - мов перший поцілунок:
Зворушливий і чистий, та недовгий.
Розтане на губах і вмить під ноги
Впаде сльозою, спогадом - відлунням.

Він в очі мені зазирає,
Він горнеться ніжно до ніг,
Дарує прелюдію раю,
Та це - тільки сніг, тільки сніг.
Цілунками душуе лоскоче,
Сміливий - коли тільки встиг?
Від щастя примружую очі,
Та це - тільки сніг, тільки сніг.

А потім буде снитися ночами,
Наповнить ранки трепетом чекання…
А перший сніг - жаданий, мов кохання,
Та щастя в ньому менше, ніж печалі.

2 грудня 2014 р.

Не відпускають відстані з полону
і вечори гірчать, немов полин,
мій смутку, до Дністровського каньйону
крізь холоди і хуртовини линь.

Спинися, де хрещатицькі безодні*,
де річка з містом тихо обнялись.
О смутку мій, тобі це — лиш сьогодні,
і я туди полину теж колись.

І я… Тоді у місті заквітують вишні
й купатимуться кручі в бистрині,
а смуток і розлуки — вже колишні,
вже більше не згадаються мені.

* Хрещатицькі безодні — високі скелясті схили Дністровського каньйону біля селя Хрещатик, що навпроти міста Заліщик.

(17 грудня 2014)

А вік був примхливий...війною благословен.
Надвечір за рогом посіяла темряву ніч та посходила стигла мла.
І капали зорі в озера, наче з ялиці густа і пахуча смола,
І час витікав калиново линвами з вен...
Десь Бог говорив - проростали слова, мов льон...
Стогнали вітри безупину свої молитви голосами чужих стихій...
І кралися нишком вздовж берегу бригом тіні кошлаті і дивні страхи,
Та падали...падали зорі в яри крізь сон.

Моя безнадіє, на дворі зима пряде:
Сніги виростають стос за стосом вгору, виймаючи крихти з душі тепла.
Так хочеться вкотре навшпиньки торкнутися пальцями криці з блідого скла,
Допоки іще не почався на сході день...
Та Бог казав: молись! Попереду холоди;
Попереду зойки завії, прокльони хурдиги й черлений навколо сніг...
А я до сих пір пам'ятаю виразно вчорашнього ранку солдатський сміх...
Мій хлопчику, хай Господь вбереже від біди!

Твоя душа – м’якуш,
без віри зглевіє:
запнись молитвою,
розхристана Ніневіє!
Бо жде тебе
час болю і страждання…

…Ще зріє Слово
в череві чекання.
Лиш тиші океан
«во врем’я оно».
Сузір’я Риб.
І тьма…

Ти прийдеш,
Йоно?!

2014

Під звуки сопілки, під шелест морського припливу
Удвох ви, дівчата, п"єте поетичність думок,
Тіла і думки у екстазі з"єднавши грайливо,
Щоб голос бажання ніколи для вас не замовк...

Достиг виноград. І п"янкі сонцесяючі грона
У глеки наснагу сп"янілу свою переллють...
І пружність грудей, і спокуса дівочого лона
У вірші чарІвнім закохану мить відіб"ють...

Це світ без страждань. Тут ніколи не звідано горя...
Лиш шепіт кохання... Бо в тиші кохання- чутніш...
І віршів рядки, наче хвилі звабливого моря...
І зваби шаленість... І опору хибу- облиш...

Цей присмак вина, ця зваблива поезіі сила
Увійде в богему. І ймення сьому- комільфо.
Співзвучне повік поетесам ім"я, що носила
Красива дівчИна з ім"ям поетичним- Сафо...



© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114121611186

Нікому в цьому світі
зрозуміти,
Що у душі моїй,чому
тріщить?
То скорше можна,з
розуму скотити,
Або собакою на місяці
завить!

Втікаю крізь наморені ліси.
Позаду звірина малину топче.
У вуха лемент: брешеш, віддаси…
О Господи, що ліс від мене хоче?

Ага, сновиддя… Ну і хижаки.
Моє таємне? Сонною водою
стікаю у яруги і яри,
шугою застигаю під горою.

А щезники у вигині очей
щезають навесні у схлипи-рани,
та віється закоханий Борей
вгамовує нестриманість нірвани.

Хай ноги потлумила в маків цвіт,
зате у ситі навчена носити –
як забавку, до скону мега-літ,
із Янусом укупі світ дурити.

11.12.2014

Упрігшись у тяжке ярмо,
рішили* отамани, –
злощасне шість не віддамо
поету-графоману.

ПееМ хай буде ГеПеУ,
аби не помічали,
хто з пошанівком лізе у
весільні генерали.

І ад’ютантам завдяки
по правилу простому
скасуємо усі крапки
і анулюєм кому.

Великі літери й тире
забудемо навіки.
Хай інь у янь їх забере
на славу чоловіку.

І запанує укро-сюр,
ла-ла-ла-ла і проче.
І несучасний Епікур
запіє, – аве, Отче!

Долой і рими, і хорей,
якими сочиняли
запретні оди для царей
нащадки Ганнібала.

І уявляється така
олією картина –
прозора!!! І без мастака,
який у Лету згине.

І заридають читачі
від нео-публікацій.
Дайош за два рядочки – шість!!!
Чекаємо овацій???

                              16.12.2014

Згадай мене - це так важливо
Той наш вечірній зорепад
Згадай мене - тримає міцно
Хоч мусить повернуть назад

Кохання крихти підбирає
Що тут лишилися - слізьми
Голубить , пестить , пригортає
Букетом квітів - все прийми

Все так чудово починалось
Зрослось , з'єдналось , заплелось
Без сумніву усе сприймалось
Хоч і не легко - довелось

Знайшли дарунки розуміння
Усе гаразд , усе віват
Та ти пішла у світ видіння
До запитання - адресат.
2014р

Чи я живу ? - і сам не знаю
Чи зможу я ? - питання ще
Згадай мене , я так благаю
Хоч мрією - дозволь іще...

Десь поза снами... ще тоді, коли
ніхто не знав ні змори, ні покори,
слова самі пір'їнами пливли
в зелений день за Базилевську гору.

Десь там, де юність умивала світ
своїм дощем, важким і неспочинним,
а світ минав за папороттю літ –
за ним стояли трунами ялини...

І що тепер? – ні колоса в жнивах,
ні просвітку в задавленій дрімоті.
Усі мої спрозорілі слова
тремтять, мов краплі на холоднім дроті.

Я – птах...
Довкола – непочатий ліс...
Хто ж тут мені окрайчика покришить? –
Хіба що юність, висохла до сліз.
Хіба що мова, випита до тиші.

2014

У серці досі гріється твій погляд.
А листопад наворожив розлуку.
Були так близько, зовсім-зовсім поряд,
Що можна привітатися за руку,
Що можна і розмову розпочати...

Та ми мовчали, говорили очі...
Самотній вечір за вікном вагона.
Вердикт осінній виявивсь пророчим.
Тебе чекав удома чай з лимоном,
Мене донька чекала так крилато...

Холодний вечір. Колії. Перони.
Нам листопад наворожив розлуку.
Збігає на уста сльоза солона.
Чому, скажи, не взяв мене за руку?
Чому не зміг розмову розпочати?

Ми за мовчання щастям платимо...

на(тому)місц'у(де)пожеж(у)по(го)лосо
(се)щеб(опила)деровіїєм(окос)у(по)миру(от)
иорла!
грид(мови)і(по)міче(мови)д(озне)мог(задмух)о(ти)
(щир)и(тис')у(ка)лино(чу)і(на)поріг(вас)вишу(като)
й(се)берв(зна)д(у)ти(мер)щиїй(одлий)се(орни)
дивач(не)ще(не)є(потвой)є(те)мін'(вина)го(рід)
не(міт')у(то)й(за)різ(рид)ли

туспам'ята(й)телануро?

Усе мине, коли кохання є,
А ревнощі – вони ще підігріють!
Це давнє спостереження моє:
Ревнивці довго злитися не вміють!

2014

Вже злидень-грудень мостить гріб на воза –
Йому лишилось жити півдоби;
Ген сонце, недодушене лейкозом,
Висить в гіллі сухотної верби…

Віршар-каліка - вироблені руки -
На цвинтар, жуючи чернеток жмут,
Городами повзе… Яка ж падлюка
Ровами перералила межу?!

(Джерело натхнення - тут: http://maysterni.com/publication.php?id=106055)

Закарпатський край прекрасний,
Гарний та чудовий.
Тут всі в мирі живемо,
В злагоді й любові.
Різні люди в нас тут є
Угорці та руські
Завжди знайдуть спільну мову
Та й живуть у дружбі.
Нічого нам тут ділити
Треба всім єднатись.
Україну нашу неньку
Треба зберігати.
Всі ми діти України,
Про це пам*ятаймо!
Батьківщина в нас одна,
Другої-не маймо!

2014.

Від небокраю до небокраю,
Північ і Південь, Захід і Схід,
Не прикордонні стовпи нас тримають -
Звитяжної крові одвічний завіт.

Брат оступився - подай йому руку,
Сам упадеш - хтось підставить плече.
З ближнім на двох розділи свою муку,
Радість із другом удвічі зросте.

Будьмо єдині! В єдності сила!
І обламає зуби пітьма.
Ми переплетені, нерозділимі,
Без кожного з нас України нема.

16.12.2014

осінь із коромислом ішла
лити студінь на гарячі весла
сіла край самотнього весла
і густим туманом раптом скресла

там де човен листям плюскотів
і ховав свічки попід коріння
залишила відра золоті
голоси топити в павутинні

Одного разу в Україні…
Чому одного? Кожен раз,
як витікало зло з Руїни,
то повертав надії час.
Поміж невіри думи-мрії
справляли очі в небеса,
але вожді, сліпці, повії
на них цькували глумо-пса.
І той гарчав і рвав в ошмаття
жагу чергових сподівань,
і гуртувалися прокляття,
і переходив розум грань.
І плакала тоді країна
слізьми сиріт і матерів.
Одного разу… Україна…
і дежа вю лихих часів.

15.12.2014

Усе пройде,
Не все забудеться,
Як сонце зайде-
Душа розбудиться
Усе пройде,
А в серці звурдиться,
Тіло знайде,
Усе розкрутиться.

Чи ви не ми?
А ми не ви?
Візьми,
І розберися!
А може перейдем на ти?
Й у сні мені приснишся?
Чи я це ти?
А ти це я?
В вісні зможеш сказати,
Та знову в погляді твоїм,
Буду я оживати!
І зранку може не згадаю,
Що снилось тої ночі,
Хоч мутно,але пам'ятаю,
Чарівні твої очі!

Каламутна вода на прозорі сніги.
Чи зима? Чи нема? Іній вже навкруги.
Потопає земля в каламуті отій,
Повертає гілля чорний смуток густий.

Та панує мороз поміж розсипом вен,
Та чекає погроз і загублених тем.
Не врятує сльоза, не розтопить сніги.
Віддалилися геть золоті береги.

Може прийде весна, як не раз вже була?
Може скаже вона, що омана – імла?
Та далеко іще до зелених пісень,
Та не скоро іще знову квіти несе.

Йдуть по ґрунті громи,
Сіють гільзи у зорану землю
І гіркі врожаї проростуть у пекучій сльозі.
Знов оббреханий день огорнувся у куряву темну
І пропахле огнем отепер надвечір’я врази.

І могили ростуть…
В небесах, і так близько до сонця
У заплющений позір невинно крадеться тепло.
Як вам, Ангели, там і чиї ви тепер охоронці,
Чи болить іще досі, кажіть, перебите крило?

По затерплій ріллі,
Замороженій люттю і груднем,
Цуприкує недоля зухвала нехитрі паї.
Українці? Хіба? Не були ше до нині, то будьмо.
Станьмо гідними дітьми, оскверненій мамі своїй.

Как это знакомо... Художник... Модель...
Мольберт... Табурет... Руки в краске... Постель...
И страсти извечное чувство...
И вечная тяга к искусству...

Как это бывает... Знакомый сюжет...
И нового тела желает мольберт...
Познания терпкая влага...
И к новому вечная тяга...

И куклой забытой уйдешь за порог...
И скроешься в дымке житейских дорог...
Игрушки, что нам надоели,
Простите... Простите, модели...


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114121600353