На майданчику ти з онуком граєшся,
Золоті берези – сизий сум.
Озираєшся на мене. Усміхаєшся.
Усмішка пронизує, мов струм.

І печальна осінь, як Бетховен
Виграє симфонію в душі.
Відпливаєш, мов самотній човен,
Ніби ми з тобою вже чужі.

Котить вітер листя по бруківці,
У колясці спить маленький син.
(Що знайшов ти в цій фатальній жінці?)
На життя бракує рим і сил.

І погода гарна, не шаблиста,
Небо п”є росу зелених трав.
Золотий букет – кленове листя
Твій онук мені подарував.

Це було найбільше в світі щастя...
Чи забуду я цей день колись?!
Як очима мовчки ти прощався,
Як без поцілунку розійшлись...


2012

О, сонця вихлюп - рідне босеня!
Магнітна буре, циганча біленьке,
перелилася калабанька дня -
уже ось-ось і перша зірка дзенькне.

Розбігані стежки - не вгамувать.
Казки закучерявлені яскріють,
нездолана загадок ціла рать,
дахам на плечі ллються з неба мрії.

Твоя планетка м"ячика летить
у завіконня завтрішньої збитки,
а ти поспи допоки пелюстки
світанку ще не розгорнулись. Видко

як десь потойбік нашої Землі
колотять спокій куль дощі шалені.
Кують мечі Небесні ковалі,
і б"ють у тулумбаси Вої древні.

а ти у сні ростеш - мужнієш ти-
козацьке зело в чужині...ой, сину!-
ще час прийде високої мети
i ти вдихнеш у серце Україну!

Одійде скоро літечко тихцем,
І листя посвітлішає на вітах.
І осені замислене лице
У золотавій посмішці розквітне.

І затремтить від холоду вода,
Багряні коні – до кабріолету –
Щемливий серпень віжки передасть
Вже вересню – мрійливому поету.

Він у човні натхнення попливе,
Осяяний медових віт волоссям…
Іде пора душевних одкровень
І музики глибокої, як осінь.

25.08.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Дажбогів гай, Конча Озерна - Київ.

Завересніло вже, завересніло,
Стоїть природа матінка сумна.
В її зелене листя знавісніло
Вплітається вже перша жовтизна.

У води, що тепла набрали в літі,
Неначе підкидає хтось льодок.
У землю і повітря розігріті
Змією заповзає холодок.

І дощ у душу налива печалі,
І монотонність навіва хандру,
Немов мені уже не жити далі,
Немов би я ось-ось уже помру.

Мов зачинилися ворота раю,
І вся в сльозах похилена верба...
Не я, це знов природа помирає,
І знов на душу наляга журба.

Київщина, Конча Озерна 7510 р. (Від Трипілля) (2002)

Про що мовчить маленьке місто?
Чи є у ньому дикий холод?
Чи пролітають сумні вісті?
Чи може сміх тут скрізь навколо?

Про що мовчать кам’яні стіни?
Що криє попіл у собі?
Вони несуть людські провини,
Солоні сльози і думки.

Про що мовчать мости й дороги?
По них пройшло сотні людей.
Хтось виливав тут свою душу,
А хтось проводив з сонцем день.

Море людей! Так,їх – мільйони!
Море думок і море слів!
Багато смутку – океани!
Ще більше пошуків в собі!

Летять години, линуть ночі,
Біжить рікою стрімко час.
Але міста і океани
І досі згадують про нас..

2013 р.

художнику почуй мене поклич
я твій товариш - справжній і єдиний
хоч маю душу не як у людини
та не фальшивлю з масками облич...
тебе я зрозуміти прагну так
коли мовчиш кричиш коли голосиш
коли не помічаєш і не просиш
коли біжиш розхристаний навспак
коли малюєш хмари океан
морську безодню чи похмурі тіні
я заглядаю в дні твої осінні
я щирий я не здатен на обман...
я лащусь до усіх твоїх жінок
відчути хочу душу що почує
твою печаль і не зневажить всує
ні подих твій ні погляд ані крок...
багато хто із них такі лукаві
повір мені руденькому повір
що заведуть у твань земних зневір
бо мріють покупатися у славі....
художнику мені твоя журба
така чомусь близька і зрозуміла
якби тваринка говорити вміла
то стало б легше нам обом... та ба...
сумуємо в майстерні при свічах
невидимого світла на картинах
бо я - твій Кіт а ти - моя Людина
із неземною тугою в очах...
промуркочу нечутний монолог
засну в твоїх обіймах до світанку
замолимо густу пекучу ранку
вона ж одна на двох... одна на двох...
цей світ не для художників ачей
вони у нім розп`яті непочуті
я твій товариш у сумній спокуті
в безсонні та у сірості ночей
а ти усе спішиш кудись спішиш
збагнути хочеш те що незбагненне
малюєш білим це життя буденне
я ж муркочу тобі цей теплий вірш
ТИ СПИШ???

Є велика різниця між цифрами «двісті» та «триста».
Вона більша, аніж в «двісті двадцять» і «триста вісімдесят».
І навіки стоять кимсь трагічно не випиті стопійсят
У кімнаті посеред Богом забутого міста.

У вогні молитов і боїв проминула перша Пречиста,
Вже не хоче ніхто оббивати пороги, ефіри,
Починати дзвінки із магічного "сорок чотири",
Щоб дізнатися раптом, що з того ж наліплені тіста

І люди й недолюдки тут і десь там, у столиці.
Тільки їх там мільйони і може не так разюче,
Не так поміж ребра ножем, в свіжі рани болючі
Коли поміж ликів трапляються миршаві лиця.

А коли тільки ти і чотири стіні й стопійсят
І не випито їх і ніколи вже мабуть не буде,
Бо не вміють без тіла бухати від розпачу люди,
Бо немає у цинку ні голосу, ані лиця,

То всі числа складуться у вісімку й ляжуть на бік,
І покаже лице нелюдське небуття нескінченність,
І поступиться місцем для смерті життя небуденність,
Бо ізнову на «двісті» іще чийсь помножився вік.

Відтепер заглядаєш у книжку і бачиш сторінку "двісті"
І не думаєш більше «чи не задофіга прочитав»,
Ти лякаєшся думки, що хлопець, якого не знав
Десь лежить у холодному цинку у зовсім чужому місті.

Ти жахався колись в телефонному номері зайвої шістки,
Вичисляв номери більш козирні в потоці чужих машин,
А тепер вичисляєш бігом із котрої ж із тихих місцин
В тебе снайпер поцілити зможе під час нової зачистки.

Третій тост поділився на третій і третій плюс
І ні той ані інший вже не за любов ані разу
За небіжчиків ну і щоб ними ж не стати одразу,
Замість маршів у вухах все більше – тотальний блюз.

Є велика різниця в словах теле- і тепловізор,
Ти за бронік чужий платиш більше, ніж собі за харчі
Бо коли за тобою прийдуть, то кричи не кричи,
Не почує ні сліз, ні прокльонів гаряче тупе залізо,

І всі числа складуться у вісімку й ляжуть на бік
І покаже лице нелюдське небуття нескінченність
І поступиться місцем для смерті життя небуденність
Бо ізнову на «двісті» іще чийсь вкоротиться вік.

Душі суцільний морок... запах крові...
Світ вип'є небо й вічністю заїсть...
Весь рід земний з дияволом у змові?!
А Я ж творив людину із любові.
А Я ж для щастя виплекав її.

...Гадав: упоравсь - можна й відпочити.
...Після Потопу тямив - не кінець.
...Тримаю Слово. Стримую терпець.
Путі - Господні. Непутящі діти:
Це ж треба так звести все нанівець!

01.09.2014

шептання мої пташині
підслухало море синє
благання мої дитинні
розхлюпало по світах
занесло мені вітрами
загублений подих мами
з країв де війни немає
і гине голодний страх…
я голубом не воркую
серед суєти і всує
оракулом пророкую
сивілою лепечу
і всі мої бормотання
залишені наостаннє
летять у нові світання
я з ними – не полечу…
я ляжу у землю чорну
коріння мене огорне
натруджене моє горло
лавандою проросте
під запах її полинний
задумається дитина
і слово у світ полине –
беззахисне і святе…

Стріти б ще раз літо це —
яблуневе, зоряне.
Але ж ні — його лице
зморшками пооране.
А воно цвіло колись,
пам’ятаєш, маками,
що в серця тоді влились
вам дивами всякими.
А із них — найбільше з див —
ви в любов запрошені…
Ех, знов серпень переплив
у тумани осені.

(серпень, 2014)

Яка прекрасна далечінь морська
Виблискує і мерехтить на брижах
В промінні сонця! Голуба вода,
Як любі очі, за собою кличе…

Ти чуєш мелодійну пісню хвиль:
Шикуються у стретну фугу
І обіймають почуттям п’янким, –
Беруть у свій полон і серце, й душу.

Вся в кольорах, приваблює вода
І поліфонією, й ароматом,
І обіймає бриз легкий; шкода,
Тебе не може все оце тримати.

Дивись, як ніжно тулиться до ніг,
Неначе просить залишитись, хвиля.
Не залишай принаді цій морській
Мене. Вернись, побудь зі мною, милий.

Але ти їдеш, інша даль зове…
Здається, що тебе назавше втрачу…
Дивись, сумує море, як живе…
«Не залишай мене», – благає й плаче…

10.12.2012

Пригрій усе, що струшене із гілки,
Отари - без цеберка і води.
Веде заблукана, зурочена сопілка...
Лягає павутиннячко в меди...

Пантрує чорна бабця білу хату.
Змітає курка лапою врожай...
І жорна трощать зернята червчаті...
Кричать онуки Горю: "...заїжджай!".

Наопашки ворота, не підперті.
А мимо - пастила та шоколад...
Шукають свині жолудяні дерті.
Тьма гусениць - по шовку автострад.

Лишаються коти напризволяще.
Кислички гепають на сім драбин...
Коти, мій Вересню, діжу!
А туск - у ящик.
Загоюй кукси, серденька, лоби.

Вдягни сиріт.
Змети хитляві трони.
Обарвлюй дим, слова, діяння, шал.
Стомили і цирцеї, й цицерони.
Я не прошу ні замку, ні гроша.

Мені даруй осяяня-інсайти.
Іду під лавровишеньку з низин...
Гаси війну - край шахт, у лоні сайтів.
Стели на попелища кармазин.

І десь отам, де срібляться основи,
Стають вітри й лелеки на крило,
Звари тинктуру осені - тернову,
Дощі пролий, щоб радісно було!


2014

до зубів озброєна Росія...
волонтери, любі волонтери!
маю на останок одну мрію:
вибити всі зуби сучій стерві
Мужевладець родом із транзиту
випуклі пузяки добре свідчать…
може б вже косою… паразита
до гіляки оптом - якшо нічим?!
строєм повзки до могил загиблих
молитвами, знаю, не вернути…
в ланцюги без хАрчу, нехай скиглять
ой момент, і привід... щоб позбутись
недомовка слів моїх доречна
ми в тилу, ви знаєте, не лежні
переб"юсь, бо слово має речник
надто він сьогодні обережний…
кажуть зрада, "злили" кращих хлопців
у котлі потрійного всевбивства
півсела у решето на сопці
Бог не чує, а чортяка висне…
любі мої, любі волонтери
взійдемо усі у небосхили
тільки щоб спочатку в зуби!!! стерві
кожен українець і, -- щосили.!!!!!!!!!
01.09.2014.

****

Ти був один такий мені,
Як сльози, рідний.
Купалося у сивині
Ще сонце мідне
Твого волосся. Та очей -
Зелене світло
Чому ще дотепер печеш?
Немов магнітом...

Магнітні бурі там, де ти,
Сумні акорди,
Пишу тобі я ще листи,
Де взяти гордість?

А ти не вір моїм словам -
Тобою хворим,
Ти на прощання цілував,
Як чайка - море.
Мій сивий хлопчику, земний
Мій чоловіче,
Любов скінчилася в мені.
Кохати нічим.

2014

Я не знаю імені твого,
Але так хотіла б я дізнатись,
Не помітила у роздумах: давно
Зевесніли айстри біля хати?

В бочках бродить молоде вино,
Пахне ліс опеньками і мохом,
Так уважно дивимось кіно,
Як і чим живе тепер епоха.

Ти - у золотому кімоно,
Я у рваних джинсах та у светрі,
Повіває звідкись тютюном,
І розносить чад на кілометри.

Ми з тобою гарно мовчимо,
Ми не познайомилися досі...
- Починаюся на букву "о",
Мене звати - Осінь. Просто Осінь.

2014

На заході сієш – і сходить, на сході – війна,
на сході не сходять синці і земля кровоточить,
вода каламутна, як жінки заплакані очі,
і небо тьмяніє, мов світ від міцного вина.

Одна Батьківщина... І, може, серця їх до дна
(прихильників хаосу) виїсть отрута провини!
Ідеш, бо в душі – патріот, чи тому, що
повинен,
і ліку не знаєш в тім пеклі проведеним дням.

Своєї ганебної манії апологет
на простору свіжість і синь задивляється ласо.
На цьому шляху лиш граблі (пригадай
Переяслав!)
Дорога на Захід – піти б, не звертаючи, геть!

Одна Батьківщина – і смерть невблаганно
одна.
Вітрів голосами і грому розкаянням пізнім
відправить вночі по тобі, убієнному, тризну
живими і мертвими проклята тричі війна.

2014

Смерть одна… обличчя різні
усе по Сонцю, вздовж Життя
приходить тихо рано-пізно
а звабить як - без вороття…
2014.

Бринить роса на павутинні літа,
Гойдає сонця зайчиків малих –
Лисиця осені примружилась на них
І синьо дзвонять піднебесні квіти.

Стебло зігнуло шию до землі,
На стежку вуж погрітися виходить,
Шукає ранок у калюжі броду,
А у повітрі паморозь стоїть…

А чи дзвінке її передчуття?
Проймає дрож – ніяковіє цнота,
Що вже її торкнулась позолота…

Під тиші мелодійне прикриття –
Вистава тіней, близькість таїни…
Неначе і нема у нас війни…

31.08.14

Тебе не розстріляють просто так,
а лиш за те, що українська – рідна,
за те, що трИзуб – то не тільки знак
і гама кольорів любові гідна.

Тебе не розстріляють, друже мій,
як донесеш на патріота краю –
ще і пайок поповниш з того свій
і доповзеш до зрадженого раю.

А що життя? Конає за вікном.
Молися, брате. Богу не однако,
чи ти помреш іудою з баблом,
а чи відмовиш нечисті зі знаком…

31.08.2014

Не в радість мені сьогодні свята –
Ні світські, ані релігійні,
Бо ж нечисть за горло вже хвата
Й до прірви штовхає Україну.
Під жаб’ячим поглядом Московії
Закляк світ. Про санкції белькоче, про ООН...
І невтямки йому, що ще з часів Петрових
Підлоту й силу Росія возвела в закон.

немає слів і сил нема
упень і розум не сприйма
блюзнірства «русского вождя»
без честі совісті чуття
лише диявольський оскал
і на чолі тавро – москаль…
та зримі путінські путі –
хлюпоче у чеканні Стікс
вискоблює човна Харон
не будь-кому – для ВІПерсон
перевезе без мідяка:
персона-бо дивись яка!..

31.08.2014

Дотепер, як згадаю твій голос, то мандражу
не вгамую. Що взагалі природно. Й ті ж бо зв’я́зки
не рівня голому м’язу, пасемцю, багажу
під скліючими баньками, або бздику з утряски
речі з літами. І поза м’ясом, звук
не убуває й опісля тертя об тишу
розрядженого повітря і, з двох запорук
трапити у халепу, обере гіршу:
вторення казаному. Справна ще голова
паморочиться, як вечоріє, гудить мороку,
ніби платівка, нівечачи слова,
і пальці навзаєм завадять смикнути голку,
дати спокою звивинам, – наче віддати честь
полуді у формі нестач у змісті
за повноти мелодії. Знаєш, існують десь
речі, предмети такої ниті
цільних зв’язків, що, беручи обіт
дійсно праматері тощо і таке ін., природі
під силу ступити ще один крок і злить
їх воєдино: тум-тум фокстротів
з крепдешином спідниці; муху і цукор; нас,
в разі, кепськім украй. І піднести в ранзі
до дивовиж Мічуріна. Он щука вже домоглась
блиску луски на пустій бляшанці,
на виделці в руці. Пак, природі не в дивину
й розділяти, помішуючи, й убавляти в тілі
частіше, аніж додати; взяти б хоч звірину
в плейстоценовій пущі; ми – часточки змалілі
крупного цілого, що хвостом й вильне
яко шнур телефонний, від динозавра
лишивши хіба-що хребтину. Й дзвонити не
випадає нікуди, хіба що у післязавтра,
де озветься хіба інвалід – хіба
як утратить кінцівку, подругу, душу –
сам продукт еволюції. І набрати цей номер, – ба,
що виповзти із води на сушу.

.
1982

Не впокореним стадом,
А народом-воїном
Ми під кулями й «Градами»
Свою волю виборюєм.
Не словами, а славою,
Кров’ю чесною, чистою,
Ми тіла свої сплавлюєм.
Ми єдині.
Ми вистоєм.
У окопі з солдатами
Ми до Господа молимось.
Б’ють нас танками. Й зрадами.
Не чекайте.
Не зломимось!
Б’ють брехнею лукавою.
Чуєш, Боже?... Ми зможемо!
Ми з Тобою і Правдою
Цю пітьму переможемо!!!
Лють орди брата-Каїна
На землі своїй спинимо.
…Нам не страшно – ми знаємо:
ТИ за НАШИМИ СПИНАМИ….

31/08/14

Світання ледь~ледь
Розлива на поля
Сумну круговерть
Про минувшину дня
Той сум знов встає
Тче солодкі пісні
Й забува серце моє
Про минулі вже дні.
І дивні сни,
Як ті сонця
Зайдуть за піски
Багрянці без лиця.
Ідуть дна по одній
Так схожі мені
На пройдені дні,
Що відходять за обрій.

Неправда й правда б’ються – знають люди,
Добро і зло, ненависть і любов.
Наш дух незламний – паніки не буде,
Народ ніхто ніколи не зборов!

Кровинка в жилах закипає кожна,
І б’ють серця во ім’я перемог!
Бо нація така – непереможна,
І ціль свята у нас, і з нами Бог!

Зневіра – гірше, як ковток отрути,
Ще куля не одного обпече…
Та затремтить вороже плем’я люте –
Бо ми єдині, до плеча плече!

Хоч знаємо – немало з нас поляже,
Але то честь загинути в борні!
Не відступаймо! Начувайся, враже!
Могутнє «Слава!» чуєш вдалині?

Той волі клич тобі не побороти –
Змете заброд народний буревій!
То добровольці знов стають у чоти
В бою смертельнім!
І змикають стрій!


31.08.2014

Крадеться осінь, стука у вікно…
Агов, чаклунко!
Щось ти надто швидко…
Серпневу ніч спиваєш, як вино,
мов оковиту, вистояну влітку.

Вплете земля жоржини у вінки,
достиглу зав’язь поскладає в кошик…
Які плоди – медові чи гіркі –
ховає твій небесний міхоноша?

Удосталь поцарюєш, далебі,
але минеться, знову все минеться…
Не зрадь, чаклунко! Вернеться тобі,
коли морози визріють під серцем…

Я - "ура".
А ти - "гора".
На гору я здіймаюся -
ось тобі і гра.
Дістатися давно б
вершини вже пора,
але... але я, за контрактом,
не маю ще відра.
Сізіф ось надихає,
в їдальні є ікра...
Поаркушно вилущується
стовбур єдиного пера.
Ти задоволена?

Все ж таки це гра...

31.08.2014

вдвічі скорше горять сірники
і ціна на життя впала вдвічі
безкоштовно метуть двірники
антиподи до лейбли "від річчі"
я схиляюсь - скоротшать усіх
кого втричі, кого аж до дупи
значить Святість віднімуть і Гріх…
значить гривня, всерівно, чи рупій
я ніколи не вірив рублю
ну, і долар за мною не бігав
тільки раз я промовив "люблю"
і півсвіту проснулося ігом…
я свій сад омолоджував… в піт -
діаманти фамільного склепу
я уперше промовив "нарід"
і вкоротшав одвічну потребу…
30.08.2014

все ближче ближче гауб-стріли…
прапрадід дзвони б"є
на сплох
на магістралі цівки біглі
і смерч гарцює в танці
колом…

ось - ось замкне кінці ведучий
ось - ось розплющить очі осінь
а Бог Війни,
падлюка сучий,
веде ЇЇ в таємний спосіб…

а ми такі…
не ликом шиті!
а ми такі...
що й до гіляки!
хай не завжди з похмілля бриті
проте у нас звірячі чакри
30.08.2014.

Все буде файно, людоньки.
Авжеж.
Ніхто не відбере макітр і меж.
Галушку зліпимо під реп "тарах..." і "му-у...".
Кого ж молити?
Каятись кому?

У резеді музики й самоскид.
Кружляє в танці тьма оман, обид...
Збирає Байда на джгути і гак
Між вуркаганів, партій, гультіпак.

Тулюся до верби, шукаю тиш...
А Той, хто греблю рве, сичить:"Облиш...
Тепер ні сну, ні вільного дупла.
Приплинь до мене... Булькотить смола...".

І так мені червоно аж до Фів...
Хіба ж буває щастя пів-на-пів?

Чудна любов теперішня - бо зла.
Сплетіння вулиць...
Кігтів...
Сил...
Розлам.



2014

Ти іди - не лякайся, що вогко.
У саду поміж яблук і слив
Дуже росяно, дуже!
Зігрій!
Чи не треба,
І крапельку дьогтю,
Наче вправний і мудрий аптекар,
Доливай до нектарів зорі,
Щоби рани загоїлись і
Щоб у груди ввірвалася спека,
Щоб не гріти.
Три кроки назад -
І нікого, хіба що застуда...
Чи вже був, а чи, може, ще буде
Той сливовий і яблучний сад?
Чи зігрієш, а, може, покинеш,
Прикриваючись терпкістю рос?
У такому невіданні проз
Усе далі простую на північ,
Де напевно, що ранки - вологі,
І де подих - одразу в росу.
Я тебе у сади запрошу,
Коли зовсім закінчиться дьоготь.

(щось, наче ремейк)

Ой сумно, Боженьку, сумно.

Сумно-о-о
нині
в Україні
є…

Вражий москаль
знову-знову-у-у
крівцю п’є-є-є.
Бога не боїться,
і ніко-о-ого…
Коли ж той путін
вже наїситься…
м’яса людсько-о-ого.

Ой не вситИться
він ніко-о-оли…
Вже аж чорної нап’ється
у пеклі смО-о-оли.

О-о-о- є!
Мати їхала в авто
і діток дво-о-оє
тікали з АТО,
порятував-а-атись…
Вже була би й ра-а-да,
але тут москаль – а хто?
Ох, пальнув із гра-а-ада.

Ой,все загорілося!
Куди ж діва-а-атись,
а так не хотілося
помера-а-ати.

Плакала дити-и-ина -
а де тато?
Притулитись хо-о-очу
і обня-а-ати…
Та знайшлась причина
і на те:
ой моя дитино
батенько тай на АТО.

Щось неве-е-есело стало…
Щоби москалева сім’я
тай не діжда-а-ала
завтрашнього дня.

Ой сумно-сумно,
сумно-о-о… та не знати…
Ще заплаче
й москальськая мати
та її московська дочка
ой тай гіркими сльоза-а-ами
за синочком
й за коха-а-аним…

Ой, сумно-сумно в Україні,
москаль пекельний казИтся,
та йому, ох, так не минеться!
Сумно буде й в МосковщИні!

25.08.2014

вновь лета бабьего чуднУю позолоту
поет душа предательски дрожа
как паутинка в солнечном киоте
что может оборваться на глазах
и падают листочки как надежды
на тишину на трепетность волос
а в глубине записанное прежде
и все что срисовать не удалось
ни красками ни звуками словами
ведь что они для дня и высоты
такая сокровенность между нами
что не постигнуть и не перейти
сравнимая с ночными журавлями
неуловимо чистая для слов
что колоситься будет не словами
а золотом нескошенных хлебов
что заискрится где-нибудь на взлете
орбитами придуманных миров
а завершится в этой позолоте
совсем без слов

'2014

Час монотонно тягнеться,
мов стрічка з продуктами у магазині.
Будинки у сон одягнені,
Богові душу винні.

Трамвай на браслеті колії
пізнім розцвів аметистом.
Дерева руками прозорими
душі колишуть над листям.

Кому потрібна ця війна?
Хіба не вбий – не актуально?
Та має силу сатана –
безумну силу, не моральну.

Давно – мізерне і низьке…
закомплексоване дитинство.
Тепер – цинічне і слизьке…
доросле і огидне свинство.

Лжу хрюкає на цілий світ.
Дивись, громадо, – чисте рило,
і тишком риє чужий пліт.
За тином щедро уродило.

В чужий город, в чуже життя,
з уставом права «хто сильніше»,
несе усякого сміття
і кожен день усе рясніше.

Тих посіпак – орда і рать.
На троні свинка – командором.
Кому біда, їй – благодать
зі всім її кнурячим двором.

Така ось видиться дурня…
А що город? Було б до столу,
якби не хижа та свиня,
а ще щурі зі свого роду.

29/08/2014

Коли у нічному борделі,
що пристрасним потом пропах,
здригаюсь в обіймах Аделі,
блукає під вікнами страх

із п’яним обличчям бриґанта,
чекаючи, поки засну,
щоб двері фанерні зірвати
і викрасти душу ясну.

Чого би лякав мене злодій?
Та я не зважаю на це,
і з криком у груди холодні
ховаю солоне лице.

Тому мене більше Адела
не любить уже, як було.
Тому в цю січневу хурделю
до церкви мене занесло.

Сміються дружки наді мною,
і скоса зорить панотець,
коли волоцюга із гною
до янгольських кличе сердець.

З лопатою я нерозлучний
таланти ховаю в землі.
Все так. І мене це не мучить.
Слова мене мучать малі.

Поети то грішна порода,
спасай мене мати свята
шепочуть самі із болота
осквернені срібні уста

Сонце ніжило всіх без упину,
Умлівало цілісіньку днину -
Мов на мить спалахнуло кохання
Й усміхнулося літо - востаннє!

29.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Хто каже, що мистецтво надиха,
що є ще хтось між нами без гріха,
що Путін на Донбас не зазіха,
тому - моє потрійне "Ха-ха-ха!"

2014

Пігулку гірку - під язик.
Аполітичність - на кадик.
Горілку всю - на материк
(здоровий глузд зненацька зник)...
А Україна - не м'ясник,
не зазіхач, не
руйнівник.
Любов, яка не під шашлик, -
не поліцейський
віри
крик...
Є бізнес.
Котрий
гвалтівник.

29.08.2014

Де всі мої поділися стіхі
які я так складав
упевнено та марно
і навертав од Катманду до Варни,
немов солдатиків
впроваджував до лав.
Я, певно, наловив
багато
ґав.

Я, певно,
наловив
і не наївся.

І ґави
гавкаючи,
наче доктор Лівсі,
набудував але вже не нарився,
і тільки виповнився звідси

тільки так
це зроблено лихі
стіхі
собі на знак

вернусь додому із тобою скутий –

з тобою – «я» мої, як слід ламкий,
мов тінь, примара, видимість чи смуток
(як майже хтось, хто є завжди ніким)

хто був ніким, допоки ти вернулась,
назавжди пережив самотню мить
і мріє, щоб печаль пішла в минуле,

зійти зірками крізь твою блакить:

тому ім’я любові забарилось
не більше, ніж терпів би я ярмо –
відсутність миті, де мене щосили
тримає зайда, ніби натюрморт

хто ти, якщо страхи й надії
зникають всі і радість серце гріє?

ні дива ні діви ні видива димного
ні аду ні саду содомного дому
ні сонця старому ні сну молодому
в блідому пророцтві каліцтва родинного…
поломані кості незламного остова
загострено сохнуть націлені в ціле…
впиваються теплі затуплені стріли
в засмолені очі солоного острова…
не вірить ніхто а хто вірить – не слухає…
застане зима – не замерзнемо голими…
і не злетимо в небеса відчайдухами
померти нікому не буде дозволено…

2007р
Зафарбувати невагомість
Того відвертого торкання
Між нами вдерлося кохання
І все червоним залилось.

За чорні чари, ще й без чварів
Заламіновані пісні про страх…
Страх і горе за бажання
Чужої долі. Так хотіти
Нам один одного далось
Це невід’ємне право.

Кудись все дерлось, десь
Тяглось і ти – все глибше
Далі й далі танок нестримного кохання
В шаленім темпі розгорання.
Між нами став солодкий крик.

Ти поряд. Таке жарке тіло
Навколо мене обвилось
І ми лежали…
Серця наші з грудей тікали і тікали…
Саме тоді все відчувалось
Немов живу зараз востаннє
А завтра буде просто сон
Просто намарена пригода.
Зустрінемося й там
Щоб знову
Теплоти горнутись
І в морі криків захлинутись.
Вже скоро буде нам нагода.

Кривавий,
болісний, стоклятий
пульсує час від сатани…
Найкращі кинуті вмирати
в обійми лютої війни…
Регоче зрада їм в обличчя,
терпіння випито до дна…
І дотліває на узбіччі
неопалима купина…

Коли розроблять нам
зручний
безпечний
план "Стоп Афганістан"?
Провокаційний стан.
Терпець урветься.
Як не янголам,
то нам...

29.08.2014

Я не хотів, щоб за мене вмирали
але виходить наперекосяк.
То бог вивішує на небі чорний знак,
то мама покидає, наче мало

без неї люду на тім світі - і вона
душею виповнить нарешті порожнечу.
Так говорити гидко і негречно.
Стою один. У черепі - війна.

Я не хотів твоєї смерти, мамо.
Я сам за тебе вмерти би хотів.
За тебе я б на бога руку звів,
аби не їхала ти з ним у синь незнану.

Я всі дороги склом позасипав
і вказівки зірвав на перехрестях.
Але цей бог без сорому і честі
з моєї муки тільки ся сміяв.

Я завалив деревами дороги.
Я трав насіяв заросли стежки.
Даремно все. І крок його тяжкий
все далі від життя. Чавунні ноги

пробили скрізні ями у землі.
Навіщо йдуть слухняно, мов дитячі,
за богом чорним, мертвим богом, лячним,
на інший бік твої сліди малі...

І я стою стовпом посеред шляху,
запізно битись, сліз мені нема...
Бридка блакить, висока ця тюрма,
на мене налягла чавунним дахом.

І я стою, немов дурний лівкут,
якого правою примусили писати.
Я незборимий вал хотів побудувати,
і ось стою із жменями піску...

Дві жмені часу в мене залишилось
і віршами заповнений мішок.
“На що мене ти проміняв, синок?”
я чую голос. Як у мозок шило.

Я серед пустки бовдуром стою.
Ліси повалено. І засклено дороги.
Пісок у небі й місяць однорогий.
Рогачиком я душу, як змію,

із грудей закривавлених виймаю.
А бог городить цЕркви на церквИ,
і лізе на хреста серед мокви
і на хресті - ногами чеберяє?..

У небі роздавили крашанку
і гине на хресті єврей.
Душа, від тіла одірвавшись,
пішла к порогу до дверей.

Стояв я посеред кімнати
розгублено, ні в тих, ні в сих.
Я міг би сльози проливати,
гіркий вдавати міг би сміх,

але дивився їй у спину,
очей не змога відвести,
і в пам’яті, мов у комині,
палив коханої листи.

А я усе кричав: ‘Не йди!’,
а я молився: ‘Повернися!’
незчутно посеред біди,
й не міг на тебе надивиться...

Вона до вулиці зійшла,
де пізні їхали трамваї
і хмара лапами гребла
на хмарочосів вертикалі.

Мовчали всі, ніхто не йшов,
у вікна деякі гляділи,
хтось тіло їв і божу кров,
і споглядав господнє діло.

Вона пройшла, за рогом зникла,
немов ніколи й не була,
мене - як паперову квітку
серед камінного села..

Не приходь до мене в сни
Птахом білим, птахом чорним,
Не мене до себе горнеш,
Світ між нами не тісний.

Не тривож мене вночі
Вогником очей зелених,
В мою душу безіменну
Не тряси гіркі дощі.

Ти не мій небесний знак,
Не лети, як сині зорі,
У полинні, срібнокорі
Вірші - наче дикий мак.

2014

І глибшає мені осіння ця печаль,
І пахне яблуками день, і золотиться,
Ще літо бавиться з погодою квача,
Йому ще сниться чорна шовковиця...

А вранці понад горами - туман
До неба, як до Бога, притулився,
У полонині злим, застудженим вітрам -
Самотнє сіно, пересохле у копицях

Шепоче тихо: "Зимно уночі.
Учора тут дзвеніла косовиця,
Присядь, людино, поруч. Помовчи,
Хай зачекає сонячна столиця."

Печаль осіння бронзова, окрила,
Немов поет у віршах - душу оголила.

2014

Скрадаються сутінки. Наміри їхні темніють.
Обачні felini лишають сліди на воді.
Та ближче до півночі гусне вода, як олія,
І кігті фелінів од неї - брунатно-руді.

Сміється Діана. Вклякає навколішки Туллій.
Стріла орхідеї свої пустоцвіти рече.
І пахне повітря сльозами німої косулі,
І пахне мускатом безбожно красиве плече.

Призахідний промінь у кучері озера Гарди
Востаннє занурив обличчя своє осяйне...
О, вечоре дикий, приборканий мій леопарде,
Лиш сонце сховається, знаю, ти зрадиш мене.

2014