Над поэзией тьма.
Форма дышит, а смысл безнадежно убит.
В наших душах зима,
И метель в летний зной, и тепла дефицит.

Погляди- не стошнит-
Вот заказ на метафор пустой звездопад,
Или лживо польстит
Рваных строчек тупой графоманский наряд.

Ну и что тут сказать?
Заскорузлые мысли в пустых головах.
Ну и что написать?
Кто застойную воду лакает во рвах,

Тот не встанет с колен.
Это сон. "...на заре ты ее не буди..."
Разлагающий тлен
Черной плесенью лег у нее на груди.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115031211645

Поезія – красива математика.
До рими рима, і до такту такт.
Якби вона , до речі, не була така,
Я б і не знав її координат.

Не рони сльозу

Ось настали не спокійні ночі
небо пахне вже свинцем
і щоб до світанку до тягнути
сьогодні ночуватимемо в окопі.

В грязі, голоді і холоді
на брата хоч півлітра
в руках подружка АК-47
в кишені біблія біля серця.

На посту буду першим
і сну чекаю я з нетерпінням
бо ти приходиш до мене у снах
і це єдина радість в цей скрутний час.

Крізь сон тихо прошепочу,
пробач кохана!
я сьогодні до дому не прийду
не поцілую, не обійму.

Пробач за образи,
за те,що так рідко говорив теплі слова
пробач, я не зі зла
і по скроні побіжить сльоза.

Нас окружать по різним сторонам
накриють непреривним вогнем
і у кого в грудях серце ще б'ється
лиш позавидує тим, хто вже десь там.

Все життя пробіжить під дулом автомата,
а в руках зіжата фотографія твоя
в останнє загляну в очі сипаратиста
як взагалі носить таких земля?.

Якщо в кімнаті заворушиться фіранка
чи раптом відчиняться дверчата
ти будь ласка, не лякайся!
це до тебе прийшла,душа моя...

Автор: Володимир Мартиник
11.01.2015 р.

Вони знайшли весну — ой гожу!
Зове, п’янить її розлог!
І вже ніяк вони не зможуть,
не зможуть бути не удвох.

(11 березня 2015)

Він до неї чужий, бо з осені,
В синю мжичку, як дзбан, оздоблений.
Вона в матері ледве впроситься,
Присягнеться, що їй пороблено.

В листопаді сади зашторені.
Листоноші на хвіртках ввічливо.
Він до неї таки впокорений,
По долоні лицем, як свічкою.

Мати вийде на ґанок змушено
Із обличчя розмови витерти.
Він прийде нетвердою мушлею
У вікно зимним морем дихати.

Небонько, це весна!
Людоньки, - це ж уже!..
Пуп"янок тайну знад
тугістю береже.

Марець із пуху вій
скліпує в яр туман.
Слізоньки горові...
вихудлі скроні...тьма

Зчервлене ябко зла
гепнуло в тишу трав.
окрики, рвань, зола,
артовий тарарам.

Гусне в очах ропа-
в серці - то й поготів.
Погаром чорних пащ
дихає сто фронтів.

Кревні пацьорки дня
звисли в безсонну ніч.
Дівко на видання,
любка не клич - не клич.

Згірчений сонця диск -
Скупаний в полинах.
Б"ється мечами кіс
в шатах весни - війна.

Тримаючись за руку поруч з тобою,
Неначе та зірка, що сяє весною,
З надією в серці з думками на волі,
Тримаюсь я міцно твоєї долоні.

Десь тихо шепоче трава серед ночі,
Скоріше благає зажмурити очі,
Замкнутись серцями в нічному тумані
І тихо радіти цим щастям в дурмані.

2013 рік

Іноді навіть краще бути не разом..
Відчути цю невимовно-нестерпну біль всередині..
..неначебто ниє все тіло;
все це ванільне кохання - воно просто нам необхідно..

Всі ці квіти, цукерки, обійми, весілля.
Хіба ж це не чудо побути хоч раз божевільним?!
Надіти промінчик осінній на своє кохання
і бути щасливим вже першого вечора, неначе востаннє..


2013 рік

не ведая ни страха, ни упрека
зашел я в мир, оставлен кем -то в спешке
где истина смотрелась недотрогой
где короли склонялись перед пешкой
где чудеса свершались… в ночь под утро --
зажег свечу
за здравие, за смелость
и воспарил меж звездами как будто
лишь изредка соприкасаясь телом…
11. 03. 2015.

Ти не гнівайся лиш. Я боюся весняного грому,
Водопілля і злив, що змивають минулого слід.
Я боюся пітьми, що принишкла в самотньому домі,
Де мовчить за вікном яблуневий оманливий цвіт.

Ти не знаєш про те, як болить незагоєне слово.
Синє полум’я сліз обпікає холодну щоку.
І не сяє мені рідний погляд очей пурпурових.
І сумління скупе сиротою сидить у кутку.

Я боюся надій, що на плечі сідають в утомі.
Ти не гнівайся лиш. Буде ранок яснішим колись.
Буде наша печаль, як хмарина, легка, невагома.
Не вернеться зима. Відлетить у принадливу вись.
10.03.2015

Знов те, що вчора, те й сьогодні
бере усіх і все на глум.
А ми? Задивлені в безодні
власних дум?

Гудуть оркестри всі в мінорі,
довкола танці кривуляк.
А ми? Тримаємо в покорі
власний ляк?

Здіймаються нові редути,
тривожні дзвони звідусіль.
А ми? Стараємось не чути
власний біль?

(2015, 2026)

Передмова. Вірш народжений та виконаний у творчому дуеті з поетесою Уляною Задарма.

...Блідне смарагдова Тиша... Ховається Ніч
Попід предметами сонними... Синіми снами
Риби впливають у царство
Примарного краю... Заплющених віч...
Сплетених рук... І впокорених
Ніжних цунамі...

Де я знаходжу Себе у Тобі
І щоразу - втрачаю...

...знаю
Цих вуст золотих
Недопиті меди...
Перса немов
Заборонені небом
Плоди...

А між них
Стежка...

Стежка
До
Раю...
.......... ......... .........
Тиша сховалась у віти верби понад берегом сонним.
Дивиться з крони, із захватом щирим дитини,
Як мОго моря припливом солона вода прибуває...
Море моє вже чекає великої риби,
Тої, якої у пружності рівних немає,
Тої, що води мої переповнить ікрою.

Мушля прекрасна собою,
Та тілу моєму в ній тісно.
Може на згин, та я вийду із неї- бери!

По-над водою
Стежина із місяця світла
Тріпотна на дотик...

Лінія біла
Від підребер"я до лона
Вказує шлях...

Я не можу чекать...
Увійди...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115031101093

Залишився один, в безнадії
( Ти ж пішла у далекі світи).
Я тепер не зустріну і в мрії,
То ж хоч в сни завітай мої ти.

Принеси мені голос свій з вітром,
Посміхнися ночами з небес,
Бо на серці так тоскно і гірко –
Я ж від неба чекаю чудес.

Я не можу полинуть в ті далі,
Обійняти хоч душу твою,
То ж приснись мені, мила, в печалі,
В тихім щасті тебе пізнаю.

Мені вітер шепоче про тебе,
Я ж тебе виглядаю одну,
То ж прийди у мій сон хоч із неба,
Поки вічним я сном не засну.

Я ніколи не думав, кохана,
Про безодні світів навісні.
Бо я жити тоді перестану,
Як тебе не зустріну вві сні.

І так хочу, щоб сон не кінчався,
Як дарунок від Бога, з небес,
Я з тобою вві сні зустрічався
І від щастя душею воскрес.

Ти знаєш, я можу літати,
Хоча і не маю крил,
В небесному морі блукати,
Немов корабель без вітрил.

Ти знаєш, що я маю душу?
І крила мої-це вона.
Як Всесвіт вона неосяжна,
Як море глибока вона.

Ти знаєш, і серце я маю,
А серце у мене живе,
І ним я усе відчуваю,
Із нього життя все пливе.

І знаєш, я можу любити...
Так-так, не почулось тобі!
Любов моя ніжна мов квіти,
Ти втонеш в її глибині.

І знаєш, я можу творити,
Творити прекрасне й нове,
Думки мої вільні мов вітер,
В душі моїй Всесвіт живе.

У тій же душі живе Сонце,
Яскравим багаттям горить,
Своїм воно світлом оживить,
І світлом своїм спопелить.

Ти знаєш як часто я плачу?!
Хоч сліз ти не бачиш моїх,
Як часто сміюсь і радію,
Як в мріях купаюсь своїх.

А знаєш, і думать я вмію,
І сенс у життя мого є,
Повір, гарно я розумію,
Що добре в житті, що лихе.

Ти знаєш, я бачу прекрасне,
І вмію його відчувать,
Ти знай, незбагненне це щастя,
Любити життя і літать.

Але нас таких небагато,
Ми в світі живем не одні,
Живуть серед нас і безкрилі,
Бездушні, безрадісні, злі.

Для них наші мрії - безумство,
Табу в поведінці-це сміх,
Таких вже не радує Сонце,
Зима в них - лиш холод і сніг.

Вони поривання душевні
У землю спішать закопать,
І крила прозорі і вільні
На шмаття дрібні порубать.

Вони насміхаються з інших,
Хоча є не краще самі,
З емоцій в них страху найбільше,
В них душі порожні й мілкі,

Любов для таких-лише маска,
Лише щось фізичне й пласке,
А серце у них зачерствіле,
Холодне й мов камінь шорстке.

Своїми брудними кігтями
Вриваються в душі вони,
І чисті легкі поривання,
Мов свині руйнують вони.

Говорять усім, що все знають,
Говорять, що в них це було,
Себе мудрецями вважають,
Психолог-це їх ремесло!

І вірять вони, що єдині
Спроможні цей світ осягнуть,
Чванливість-це друге їх ім'я,
І гордість в них не похитнуть.

Життя-це для них аксіома,
Тверда, непохитна, пряма,
Лиш досвід і те, що відомо
Цікавить їх душу сповна.

А те, що для них незнайоме,
Незвичне, яскраве, живе,
Залякує їх до нестями,
Творить для них гріх щось нове.

І ми для таких лиш пилюка,
Лиш порожні, бездушні тіла,
А серце у нас-каменюка,
А в мозку-бездумна смола.

Ми дивні, смішні, одержимі,
Для них ми безумці сліпі,
Бо в них лише сум і серйозність -
Єдиний маяк у житті.

Слова-це для них мов багнюка,
Лиш топчуть вони їх і все,
Серця в них глухі і замкнуті,
І ти вже не зміниш все це.

Їх небо уже не цікавить,
І мріять не мають вже сил,
І крила не можуть розправить,
Життя у них сіре мов пил...

Хоча всі родились ми вільні,
І радощі мали в житті,
Проте стаємо ми всі різні,
І разом не можемо йти.

Боїмся розправити крила,
І душу ховаєм в мішок,
Весь путь озираємсь лякливо,
Тремтим і боїмся пліток.

Виковуєм маски залізні,
Ховаєм свої почуття,
Нам страшно дивитись на Сонце,
Ми в тінь загортаєм життя.

Усмішка для нас-це гримаса,
А сміх-це сарказм і глузня,
Зливаємось з сірою масой,
Де день не відрізниш від дня.

Нам страшно здаватись яскравим,
В нас чорна вуаль на очах,
І посмішка наша лукава,
А в серці-лиш розпач і страх.

І потім ми плачем ночами,
Що в нас розуміння нема,
Всім байдуже, що буде з нами,
Наш світ-це холодна зима.

Забули, що маємо серце,
Забули, що можем любить,
У сутінки сонце сховали,
Хоча воно й досі горить.

І посеред сірого пилу,
В нас жевріє вогник в тілах,
Ми хочемо щоб нас любили,
Але зупиняє нас страх.

О надуті булькою нудисти,
як же ви умієте вкусити,
і за шкіру заливати смальцю.
Ніби не беретеся судити,
а у небо тикаєте пальцем.

О гіляки без кореневища,
холуї сучасних людоловів,
ница раса голубої крові
із польотом жаби і не вище.

І неначе не дурні, а бідні.
І немов би мудрістю багаті.
А чому очорнюєте гідне?
А чого випендрюєте кляте?

Ніби галасуєте за мову,
а готові ближнього ...огріти,
і учора цитували Слово,
а сьогодні лаєте Нємцова,
що за ваше дав себе убити.

Ніби не сліпі ...у окулярах,
віруєте істині. А нині
наче і не бачите у Лаврі,
що за конвертовані дола́ри
хліб і сіль черстві́ють у корзині.

Наче патріоти Батьківщини.
Нібито за волю і свободу.
Тільки-що на місце Катерини
образ хвойди тулите народу.

Продаєте Україну-неньку
за рублі дурного есесеру,
і тому не чуєте Шевченка,
боїтеся тіні ...і Бандери.

Їздите далеко за кордони.
В хаті виливаєте помиї.
Із Москви чекаєте Батия
і якогось хана з Лугандона.

Наче не на рівні п’ятирічки,
а еліту корчите із себе
за чужу Георгієвську стрічку.

Ніби і учились, так як треба,
та усе чекаєте – на небі
сатана за вас поставить свічку.

                              09.03.2015

*арійське, посвяченим*

Люба Подруго, я за тобою сумую.
Руку дай. Скоро зустріч. Тебе проведу я
Через міст водорозділу темних фантазій,
Що світи наші знов поєднають наразі...
Це місток, що створив зачарований Демон...
Це місток, що удвох ми з тобою пройдЕмо
По-над темними водами Стіксу нічного,
Де в лататті орнаментів схлипу німого
Впізнаватимеш Фрейї рунічного знаку,
І навколішки ставши, складеш ти подяку
Чоловічого тіла оголеним гронам,
Що тебе переповнять за покликом лона,
І цілунком торкнешся мого ти чола...
У воді віддзеркаляться наші тіла,
І моєю себе ти відчуєш рабою
З насолодою здатись на милість без бою...
Відчуття поєднання- у Вирій дорога...
Міст світів... Тут стрічавсь Білобог з Чорнобогом...
Тут Смородини-річки круті береги...
Доторкнусь... Увійду... Наберуся снаги
Від твого прохолодно-вологого тіла,
Що для інших святе, а для мЕне грішило...
То пусте. Он латаття вночі розцвіло...
Знай- ДО МЕНЕ ТЕБЕ ВЗАГАЛІ НЕ БУЛО.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115031000771

Пливу без весел, не рахую дні,
Лечу без крил до фінішу від старту.
І десь у нетрях, на самому дні
Свого життя знаходжу іскру ватри.
Не буду лити воду, хай горить:
Як є печалі, то й живе надія.
Чомусь душа тривожиться, не спить
І просить в Бога, вірить, марить, мріє.
А на шляху і добрі сни, і злі,
То дні пусті, то знову кольорові.
Іду я то по квітах, то по склі,
Прямую у обійми до любові.
Пливу кудись... хтозна куди пливу?
Як всі, мабуть,- до фінішу від старту.
Пройдуть роки... Побачу-поживу,
Яких людей і слів яких я варта.
2015

Це можна назвати рокіруванням стін.
Палата раптово втрачає набуті риси -
такі, як сусід, з яким довелося змиритись,
або регулярно вколюваний анальгін.

Раніше місто, розтягнуте в лінзі вікна,
сприяло мовчанню. Доволі струнка береза
тепер у квадраті скла, і якщо тверезо,
то функцію міста виконує саме вона.

Не віриться: ти – одноповерховий Ікар –
провівши у цій кімнаті п`ятнадцять з лишнім,
спромігся все це забути за декілька тижнів.

У лавці внизу латає дірки чоботар,
до ГЕС невагомо надходять сталеві плоти,
пісочниці, ніби форти, атакує малеча.
Є певна безглуздість у плануванні втечі;
вона випливає з нездатності просто йти.

Затягнутий нею, ти забуваєш про те, що
весна розгортає наступ на мерзлі ґрунти.

04.03.2015

Відтоді, як Україна стала
Лиш чеканням стрічі,
Де б не довелося бути,
Шукаю гору, на яку зійти спроможен.
З літами нижча вона й нижча,
Але незмінно одна й та ж – Чернеча.
І коли сходжу на ту гору,
Дозбирую думки про Україну,
Неначе я й навсправж на Канівщині:
От-от останню сходинку здолаю,
Вклонюся по-синівськи Кобзареві
Та й разом з ним огляну те,
Що він збирав собі на старість.
...І якщо серце гуркотітиме гучніш,
То це від туги. Не од перевтоми.

Ми Мамі принесемо квіти,
Щоб у будень її здивувати.
Мама скаже: ну що ви, діти,
Не потрібно так гроші втрачати.
Про любов вашу я все знаю,
Ви для мене завжди дорогі,
Ну, а квіти – в саду хай лишаються,
Їхня доля – далі цвісти.

2006

Ожиновим кущем твоє кохання ранить.
Та й кислувато-терпким присмаком п'янить...
Смарагдовим плющем чіпляється...та вабить.
Зоріє відблиском трояндових суцвіть...  

Збираю похапцем, розсипані з корзини...
Зім'яті ягоди, що смакували нам.
Зриваю з уст твоїх крихкі слова-ожини,
Й кидаю в круговерть весняно-літніх гам...  

Я з них створю мелодію того кохання,
Що ще жевріє там...в окрайках протиріч...
Вони не знатимуть палючого страждання.
Вони лунатимуть принадно навсібіч.  

Я з них створю симфонію душі в розмаї...
В червонобарвних променях гарячих зір...
І вірю, що тоді на нашім небокраї
Розсіється холодна мряка недовір...

04.03.2015

впав птах на мапу, янголи ходять в білих халатах.
палять в палатах, плачуть у простір, у грудях —
постріл.
Бог вимкнув радари, доля осліпла, вмерла в датах.
з сумом апостол пише про птаха, пише про втрати.

час спинився у хмарах, на сході — сонячний спалах.
біль проростає, бій наростає, бо поранене небо.
смерть підкрадалась, як звір, діти спокійно спали.
де їх світлі душі сьогодні? скажіть, хто-небудь.

плачуть свічки, сльози з’явились на квітах і травах,
мертві, надіюсь, стали птахами і полетіли без болю,
зникли у світлі вечірнім, в небесній яскравій заграві.
хочу вірити, що я сплю, але все марно —
дихаю війною.

летять птахи по небу і плачуть на землю дощами,
що змивають на наших вокзалах сліди війни сходу.
моє покоління уже має від часу і пострілів шрами,
нами, як пішаками невдалої партії шахів, ходять.

і хочеться миру, та передають невтішні новини.
смерть плете свої сіті, на сході вмирають
знову не ті.
снайпер стріляє, куля підло входить у спину,
зникають птахи, поміж хмар на пораненій висоті.

Недолюблена... Недоцілована...
Відчай б’ється у кожнім слові.
Вся ти часткою «не», мов скована,
Мов замерзла у нелюбові.
Я погляну на тебе ніжно,
Промінь сонця вкладу в долоню –
Й розтоплю все, що було сніжним.
Зацвіте в тобі сад півоній!
Ти забудеш про недоспіваність,
Бо співатимеш оду щастю.
І повіриш у те, що диво є,
І що ти на землі найкраща.

І не спиться вже —
світанок березневий
цьомає в щоку.

(2026)

Так легко , радісно заграла
На сонці райдуга весни
На росах квітів заіскрила
В симфоніях стрімкі - струмки

Вівчар жене отару плаєм
На верховинах білий шовк
Відродження краси вражає
Від подиву - мій погляд змовк

Букет захопливих емоцій
На витканому полотні
На вишиванці пишність грацій
Коханням - у моїй душі

Мої привітні залицяння
Голублять терпкістю вина
Я принесу свої признання
Щоб випити - тебе до дна.
2012р.

Ти так завзято почала
Звеніти в пісні пісняра
Порвавши струни утекла
У долі вкравши почуття

А він роками все шукає
Твоїм слідом снігами тане
У бога просить , помирає
Де губить сльози там і стане

Кругом роздивиться , спитає
Твій образ милий пам'ятає
У дикім полі заволає
Згадавши - тяжко так зітхає

Курган стоїть серед дороги
На ньому хрест дубовий , новий
Тут серця болі зупинили
Туманами його покрили

Зозулі люблять тут літати
Її душі пророчать знати
Ніколи так не жартувати
Любов з оманом - не рівняти...
2011р.

МАТРИЦЯ

Наш Всесвіт – бульбашка в долонях Бога,
А світ земний – кулька блакиті гри дітей
Його науки. Він диригент. Він – ноти і дорога
Буття щоденного, молекул, атомів, людей
І космосу зірок… Свята пересторога:
Бурлінь життя закута в ланцюги смертей
Є світлом злуки. Все йде до порога
До «до» і «після» злету ди́хання ідей,
В останній крок. Насправді доля – вбога,
Жертва спонуки вищих сил речей
З роси, сльози і крові духу. Року перемога –
Тріумф народження і праху апогей.

Павло Гай-Нижник
8 березня 2015 р.

Весна приходить восьмого чомусь,
Крізь квіти зазирає в нескінченність.
Вальсує сонце лагідно і чемно,
Котам дарує голос і трубу.

І вже звучать закличні позивні,
Хвости антен виловлюють сигнали,
Записувати нікому в аннали –
Усі в любов занурені. Сумні

Слова зійшли снігами в небуття –
Попереду кохання і натхнення.
Життя – непереборне одкровення,
Первісне незбагненне почуття.

Бажання маю, певно, неспроста
У чомусь бути схожим на кота.

08.03.15

І сльози, і радість - усе проминає колись,
Зникає під сонцем, як дрібка солодкої вати.
І мрії відходять, які за роки не збулись,
Ховаючи в пам`яті прагнення вічне - кохати.

Усе затихає: і шторм безупинних проблем,
І те, що у світі здавалося надто важливим.
А спогади пахнуть забутим гірким мигдалем,
І ниють ночами обшарпані, зранені крила.

Та в час, коли день заглядає у шпарку гардин,
Ти вже не лежиш і не плачеш невтішно.
Натомість
У вузол збираєш волосся розкішний бурштин
І знов робиш крок відчайдушний в хитку невідомість.

07.03.2015р.

Вслухаючись у дальній шум весни,
завжди звільняю тіло від недуги,
бо подумки чалапаю за плугом,
вдихаючи духмяність борозни.
Я сіяти й орати так вже звик,
що прагнення це віком не притлумиш -
воно мене зціляє, наче суміш
найкращих сподівань, із року в рік...
08.03.15

День особливої уваги до Жінок,
А хочеться – її постійно,
Щоб нам щодня назустріч робили крок,
Щоб все було красиво й гармонійно…

І все ж, є свято, і Весна!
І ми такі чарівні…
Нехай ніколи не згаса
Любов Чоловіків надійних.

2013

О, доле ти доле
Гірка та зрадлива
Мене молодого
У горі втопила.

Когось ти щаслива
Цілуєш, голубиш,
Когось ти зрадлива
Навіки погубиш.

Чому поступила
Зі мною так гірко
Мене ти втопила
У чарці горілки.

Комусь ти волієш
Дати іномарки
Від мене жалієш
Горілки півчарки.

О, доле ти доле
Гірка та зрадлива,
Мене молодого
У чарці втопила.

Як би у майбутнє
Я міг зазирнути,
Якби молодії
Роки повернути.

2014 р.

Живу на чужині
Та дуже нудьгую
По своїй родині
Безмежно сумую

Я рідних не бачу
Ні друга ні брата
Собі не пробачу
Поступки прокляті.

Хай нічка та перша
Забута навіки
Коли я уперше
Взяв голку у руки.

За зілля, за травку
За голку іржавку
Несу я покуту
За грати закутий.

Сиджу я не мало
Вже й нари прогнили,
А батька та маму
Чужі хоронили.

Вже скоро, вже скоро
Я вийду на волю
Не знаю як бути
Із чого почати.
2014 р.

Лебедина вірність , лебединий плай
Лебедину пісню скрипкою заграй
Про любов минулу , про кохання рай
До останніх крапель у мені вмирай

Долюби до краю , докохай до сліз
Щоб так часто більше не ввижалось скрізь
Засуди за думку - спогади мої
Або тут дай спокій , або кинь землі

Ти такий далекий , і такий близький
Став чомусь сторонній , у ві сні чужий
Я в собі замкнувся , біль замаскував
Тіло власне грішне - просто вибачай

Відійду від всього , відійду навік
Забере від світу осуду потік
Пригорнуся ніжно , припаду до ніг
Тільки б бути поряд - топить мене гніт

Тут моє безумство , тут моя весна
Тут моя пропаща по тобі сльоза
Це мій біль нещасний - душу сповідав
Це мій крик до неба - хмари розривав...
2006р.

Торкнутися думкою неба
Торкнутися серцем другим
Здолати відверті призирства
Відкритися зрячим , живим

Краї мальовничої долі
До сонця ростком , пелюстком
Нечувані досі мотиви
Заручені в музі пером

А ти надихаєш натхненням
Твій геній співзвучний до мас
Почесні , вразливі бажання
Летять благодаттю до нас

Герой , бенефісу романтик
Дістався до краю зірок
Я твій бездоганний учасник
Якого торкнувся - сам бог.
2011р.

Паралельний світ видінь
Ти там з розмахом прозрів
Розгортав талант умінь
Все у приспівах - твій спів

Між вчорашнім , і майбутнім
Ти між прощеним , і сутнім
Жаль передчуттями жахів
Втрати - таким болем власним

Не пропустиш , і не впустиш
Все що так панічно - змусиш
Пізнання свої розділиш
Де не зрозумів - обійдеш

Як відкриєш так закриєш
До замріяного встигнеш
Відзвітуєш , допрацюєш
З чим допустиш - з тим і будеш.
2012р.

Ах, девчонки, милые девчонки,
В чьих сердцах безумствует весна,
В длинных и в коротеньких юбчонках,
Или даже вовсе БЕЗ (в штанах))) )...

Вы, девчонки, украшенье мира!
Вы его статичность и прогресс!
Я пленен, как музыкою лиры,
Дивными стихами поэтесс...

Ваша страсть немалого нам стоит...)
Вам пожар тушить хватает сил...)
Ваши руки лошадь остановят
(Хоть об этом я и не просил...))) )

В вас огонь любовного азарта
Я еще сильнее разожгу...
Как мужчина, в день Восьмого марта
Лишь одно скажу- ХОЧУ!!! МОГУ!!!


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115030800578

Пройдисвіти скозуються за владу
Над душами бездухого юрмиська.
Голодний гололід. Аж масно – слизько.
Не хочу йти, впаду чи краще сяду.

У небесах сузір’я п’ють на трьох:
Овен суворий, апатична Риба,
В підступності правдивий Козерог.
Їх світло на коня, якого хлібом

Годує дід у латаній фуфайці,
Сумирний дід, праправнуча козаче.
Усе його життя – відлуння плачу,
В приниженнях, нужденності та лайці.

Незвично на льоду сидіть мені,
Встаю і, спотикаючись, чвалаю.
Старий себе знайшов в своїм коні,
А в чому я знайду себе – не знаю.

Вона товаришує із найманим бійцем і пацифістом.
Коли приходять потеревенити, пахтить винцем і тістом.
Колишній вбивця то регоче, то в келих мутно плаче.
- Як був у Лівії, дружина зрадила. Життя собаче.

Вона мовчить, обох жаліє, бо дружбани таки хороші.
Не духопелили отут клієнтів, не позичали грошей.
Обидва - однокласники, ще сниться парта крайня...
Коли її хтось хоче, вислизають: "Ми в скверик, Аню...".

Безхатьки лементять, а ще вигулюють Додо - тер"єра.
Вона - повія середньостатистична, без сутенера.
Лиш три аборти відбула і двічі вени зашивали...
Вітчим бив по щоках, а п"яна мати жебоніла - "мало...".

Задимлені іконки, пеньюари, псевдооргазми, зради.
А що дітей не буде, то вона частково навіть рада.
Перемотала пацифіста ручку полосатим скотчем,
Бард пише на шматку шпалер у дощ, під ніс рядки вуркоче.

Вона не любить шоколаду, Хічкока фільмів, садомазо.
Із неї малював латентний гей-француз картину маслом.

Ще параноїк був - курдупель - завіз в котедж посеред лісу...
Купив обручку, мармелад, весільну сукню і валізи.
Тепер у Ані крос щоденний - від школи аж до хащі.
Оката жінка у веснянках, а світ кричить: "Пропаща...".


2015

Не буди туману спокій
Не ходи - журбою
Не шукай бурхливий вирій
Течи - мілиною

Піднімає поле трави
Колоссям - рясніє
Промінь блисне із за хмари
Теплом все - зігріє

Погляд з поглядом зустрівся
Від землі - до неба
Десь повіявся , подівся
Любов весн - воскресла

Буде завжди щастя поряд
Із тим - хто бажає
Те кохання дає приклад
Яке світ - вражає.
2012р.

А ти мовчав , а ти мовчав
Коли у заздрощах згорало
А ти страждав , а ти вбивав
Коли кохання помирало

Куди пішло ? Куди втекло ?
Ти схаменувся та запізно
Чи небом , чи в туман ввійшло
У пересудах просто гасло

А ти біжиш , а ти тремтиш
Уже назад не повернути
Від нього без адрес листи
Яких ніколи не збагнути

Ти б не мовчав , ти б не волав
Кому судилося той знає
Той біль їй заголовком став
У пісні - де любов прощає...
2014р

Немов ті гулі-пагорби,
Що навесні кульбабами і маками
Освітлюють нам лиця,-
Такими всі ви бачитесь мені,
Вагітні різномовні молодиці.
Нехай чоловіки гримкочуть день при дні,
Лякають війнами в словесному двобої,
Інші громи вчуваються мені:
То діти, наче квіти, пориваються на волю.
Гриміть частіш, майбутнього громи,
Квітчайте землю безтурботним сміхом,
Робіть нас, як велів Господь, людьми
Для праці мирної та для земної втіхи.
Носіть же з гордістю, любі жінки,
Життям налиті перші чи й десяті гулі,
Щоб ми вслухались не в прогноз гіркий,
А в наймилішу в світі пісню: «Люлі-люлі!»

Раїсі Обшарській

Стелиться цвіт духмяно
В час пелюсткових віхол.
Танцем кружляє п'яно
Білих мелодій вихор.

Квітень сміється дзвінко,
Ласкою лине в літо.
З милим вальсує жінка.
Пахне волосся квітом.

Понад свою оселю –
Наче веселка з раю.
Ніжністю серце стелить
Жінка, яка кохає.

Після дощу освячень
Зайде у сонця зливу:
– Хай солов'ї не плачуть
В місті, де я щаслива!

2009р.

Во всех грехах Америка - зачинщик
свои грехи нам в радость, словно мед…
желающих пожить в ней до ебища
вот только дел своих невпроворот…
с утра обвесить… дело то святое!?
в обед украсть -- и требовать взамен
по меньшей мере звание Героя
а если нет, хотя бы комплимент…
06. 03. 2015.

Ватяна тиша
Пухка та щільна,
Бар’єр надійний
Від світу звуків.

Пройде крізь неї
Весняна повінь?
Пташині співи
Прорвуть мовчання.

А ще громами
Зіллються зливи,
Не встоїть мертва
Порожня пастка.

І звуки знову
Складуться в пісню,
Мелодій гроно -
Нова свобода.

Я людиною міг стати,
Чи поетом, чи спортсменом,
Міг піти би в депутати,
Або просто джентельменом.

Стала чарка на заваді
До себе тягне як магніт
Мені рідні вже й нераді,
Я став рідним наче гніт.

Через чарку, через пляшку,
Опинився я на зоні,
А на серці дуже важко,
Ломить туга мої скроні.

Хрін у жмені, хрін в долоні,
Голі нари, голі нари,
Паханом я став на зоні,
А на серці рвані рани.

Хто ж загоїть серця болі?
Чому ж мовчать всі, як німі?
Бо за мурами на волі
Жити гірше як в тюрмі

То ж душа моя повстала,
Як могла, то так боролась,
Опиратись перестала,
Бо на чарку напоролась

Будьте прокляті напої
Корумповані суди
Ви зламали долю мою
Від сьогодні назавжди.

2014 р.

За зраду дівочу,
За друзів паскудних
Я знову заскочив
На лаву підсудних.

За спиною руки
Скріпили браслетом
Погрожують суки
Мені пістолетом.

Кількох я порізав
Кількох я побив
За п’янку прокляту
Життя погубив.

Я вироку суду
Повік не забуду
Років п'ятнадцять
За ґратами буду.

Чарочка винна
Така мені мила
Та скільки невинних
Ти душ погубила.

Молюсь я і каюсь
До Бога звертаюсь
Прости мені Боже
Поступки негожі.
2014 р.

А. Черняхівському

Вже занурилась в осінь
Череда гожих днів,
Але сад плодоносить
І квітник не відцвів.
Хоч плодів небагато,
Й пізні барви бліді, –
Поміж них, як на святі,
Ти однак змолодів.
Адже скрізь на подвір’ї
Справ натхненних сліди –
Пишних квітів сузір’я
І вагомі плоди.
Ходиш сильний і гордий,
Повен згадок і мрій,
Хоч вже літа акорди
Стихли в тузі німій…
07.03.15

Ночь озарила небосвод
Мерцающей луной.
Как свет ее суров!

Ты, выступающий в поход,
Глаза во тьме открой.
Божественный покров,

Cокрывший пыль дорог ночных,
Сорви. И ты увидишь их,
Пути, ведущие в ночи
Навстречу цели. И лучи,

Как указатели в судьбе,
Дороги осветят тебе,
И ты их выбирай,
Холодный Самурай.

Ты, выступающий в поход,
Узри в ночных потоках вод
Угрозы отраженье,
Опасности знаменье.

Умом с подобием Воде,
Умом с подобием Луне,
Все к сведенью прими.
Лишь важное возьми

В поход далекий свой ночной
Вдвоем с подругою- Луной
За тем, что скрыли зеркала,
За тем, что некогда дала
Сакральность перворОдства
С изысканностью сходство.

И ты, изведав Рай и Ад
И возвратившийся назад,
На долю не ропщи,
И честно получи

В час обнаженья при луне
На бело-бархатной спине
Веснушек желтизну...
Возьми ее. Одну,

Ту деву, что любил всегда,
Ту деву, что сказала "да"
В ответ на твой вопрос...
С которой все сбылось...

Ту деву, что твоей судьбе
Дана, как дар ночных небес...
Испей ее, как сны
Мерцающей луны...

Пусть день божественно взойдет,
И в дар познанья принесет
Что хочешь- выбирай!

Тебе не нужно ничего.
Добьется ночью своего
Холодный Самурай.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115030700458

Посивіли кульбаби на луках
Поміж пагонів юних трави.
Ніби сум віковічний розлуки
Голівоньку мою оповив.

Тихий шепіт озерної ріні,
Де вітрець легкі хвилі жене,
Щебетання палкі солов`їні
Утішали немовби мене.

Чи небесні навіяли чари
Чи уява ті спогади в`є,
Раптом в образі ніжної хмари
Личко миле явилось твоє.

Де взялася незвідана сила,
Що злетіти давала снагу?
Так до себе та хмарка манила
Поцілунком повітряним губ.

Як метелик, на світло, на диво
Вітерцем полетів я увись.
Хмарні коси я пестив щасливий
І вуста із вустами злились.

…Посивіли кульбаби на луках,
Сива думка по мозкові б`є:
«Все минає, мине і розлука –
Чом так тьохнуло серце моє?!»

11.05.7522 р. (Від Трипілля) (2014)