приходить Він після війни
бадьорий… всміхнений… щербатий
і саме гав ловили ми
поза столом посеред хати…
отож ввійшов, усівся, глянь, -
а Його місце в святотатстві…
і розрядив у кожну "бл-дь…"
семизарядну свою -"паству"
2015.

Струмить коляда, розсипається срібними дзвонами.
Вертепи нам радісно вісточку добру вістять,
Що в яслах на сіні між мли і ягнятами сонними
На світ народилося чисте, як зірка, Дитя.

Прости нам, Ісусе, що місця не стало для Матері,
Не дали Пречистій у хаті скупого кутка...
Слідами зневір'я і муками віри розп’ятої
Ярить під ногами покутою стежка витка.

Маленький Владарю, оглянься, ми інші, ми виросли
Окріпла надія у наших замлілих серцях.
Вертаються хмари, неначе лелеки із ирію
І снігом невинним у душі мете без кінця.

О зірко, що в небі, світи у пітьму над окопами
Різдвяним теплом огорни відчайдушних в борні.
Жертовним огнем і до болю щемливими кроками
Печуть під ногами нам нині дороги курні.

Ми просимо, Боже, не блага у сріблі чи золоті
У світі, що зараз, благаємо лиш одного:
Не дай оніміти, застигнути каменем в холоді.
Христос народився! У серце прийміте Його…

А навколо холодно і грізно.
І не знати, ворог ти, чи ні?
Та й кого врятує твоя пісня -
Не найкраща зброя на війні?
Ти не бійся, брате,
Я з тобою
Ще стою в цій дивній боротьбі...
Вкотре перелічено набої.
І один --
Залишено
Собі.
09.01.2015

"Пишайсь!"- підлесники тобі сказали.-
Земля, увінчана вінцем,
Земля у сталі нездоланній,
Півсвіту ти взяла мечем!
Безмежні твої володіння,
І, доля, примх рабиня вірна,
Слухняна гордим повелінням
Тобі скоряється покірно.
В красі твої степи просторі,
Черкають гори холод зір,
Озера даллю неозорі…»
Не слухай, не пишайсь, не вір!
Хай хвилі рік твоїх глибокі,
Як хвилі синії морів,
І надра діамантів повні,
І хліб у золоті степів.
Хай перед сяєвом державним
Схиляє голови весь світ,
Плюскочуть сім морів невгавно,
Тобі несуть хвалебний міт,
Нехай грозу твою криваву
Перуни пронесли, мов шал,
Не згадуй силу марну й славу.
Усим цим прахом не пишайсь!
……………………………………………….
Безглуздий всякий дух гордині,
Злото -не вірне, сталь - крихка,
Та сильний світ ясний святині,
Міцна побожного рука.

А.С.Хомяков
«РОССИИ»

"Гордись! - тебе льстецы сказали. -
Земля с увенчанным челом,
Земля несокрушимой стали,
Полмира взявшая мечом!
Пределов нет твоим владеньям,
И, прихотей твоих раба,
Внимает гордым повеленьям
Тебе покорная судьба.
Красны степей твоих уборы,
И горы в небо уперлись,
И как моря твои озеры..."
Не верь, не слушай, не гордись!
Пусть рек твоих глубоки волны,
Как волны синие морей,
И недра гор алмазов полны,
И хлебом пышен тук степей;
Пусть пред твоим державным блеском
Народы робко кланят взор
И семь морей немолчным плеском
Тебе поют хвалебный хор;
Пусть далеко грозой кровавой
Твои перуны пронеслись -
Всей этой силой, этой славой,
Всем этим прахом не гордись!
Грозней тебя был Рим великой,
Царь семихолмного хребта,
Железных сил и воли дикой
Осуществленная мечта;
И нестерпим был огнь булата
В руках алтайских дикарей;
И вся зарылась в груды злата
Царица западных морей.
И что же Рим? и где монголы?
И, скрыв в груди предсмертный стон,
Кует бессильные крамолы,
Дрожа над бездной, Альбион!
Бесплоден всякой дух гордыни,
Неверно злато, сталь хрупка,
Но крепок ясный мир святыни,
Сильна молящихся рука!

И вот за то, что ты смиренна,
Что в чувстве детской простоты,
В молчаньи сердца сокровенна,
Глагол творца прияла ты, -
Тебе он дал свое призванье,
Тебе он светлый дал удел:
Хранить для мира достоянье
Высоких жертв и чистых дел;
Хранить племен святое братство,
Любви живительный сосуд,
И веры пламенной богатство,
И правду, и бескровный суд.
Твое всё то, чем дух святится,
В чем сердцу слышен глас небес,
В чем жизнь грядущих дней таится,
Начало славы и чудес!..
О, вспомни свой удел высокой!
Былое в сердце воскреси
И в нем сокрытого глубоко
Ты духа жизни допроси!
Внимай ему - и, все народы
Обняв любовию своей,
Скажи им таинство свободы,
Сиянье веры им пролей!
И станешь в славе ты чудесной
Превыше всех земных сынов,
Как этот синий свод небесный -
Прозрачный вышнего покров!

Осень 1839
---------------------------
О.С.Хомяков (1804-1860) - поет, художник, публіцист, богослов, основоположник раннього слов'янофільства.

Просто запити водою б
Жагу із болю і сліз,
Каву на стіл - двобою
Хай би і був реліз.

01.01.2015

ПОРА ВЕСНИ, КОХАНА…

Зорі́ють ночі, сяють дні…
Нам би дожити до весни, кохана.
Де во́ди гратимуть чудні́
Й земля у квітах дивини зацілува́на.

В неопалимій купині
Нам би любитись без війни, чека́на.
Не попектися б у вогні
Серцями, де згорять вони. Оса́нна.

Прозріти б й вийти з осені́
Нам із коханням, без вини́, бажа́на.
Там барви б віднайти ясні́
Й купель любові, що у сни заколиха́на.

Летять сніги засріблені…
Крізь час, як зможеш, зазирни, жада́на,
Та попри ві́три крижані
Розгледь в хуртовині́ зими як зрана

Заграють сяйвом промені́.
Як дзвін струни́ і сила нездоланна
Звесе́лять щастям мовчазні
Тайни життя. Нам би сягнуть весни, кохана.

Павло Гай-Нижник
9 січня 2015 р.

На вітринах — палаци і замки
з шоколаду, цукатів, халви.
Знов зима. Знов дитинства уламки
в цьому місті шукали ви.

А його і не треба шукати,
бо воно — ось, у неї в очах,
бо воно, мов з цукрової вати —
на солодких його устах.

(8 січня 2015)

Начало і кінець, владарця, вседержитель
моїх білявих мев, моїх скажених псів,
мій полиск золотий у сплетеній косі,
мій оцет і мускус, під шкірою розлитий.
Крізь темінь і нудьгу зови мене своєю,
онуку Нептуна, нещасну Галатею...

Неси мене у ніч. Вона сьогодні рання.
Там сестри, як зірки. Крізь них мене неси,
здійми моїх страждань коштовні пояси
над піняву нуртин, над вічне здивування.
У мокрих рукавах, у буркотінні грому
неси мене до губ розімкнутих, додому.

Я вигнуся як тінь, я роздеру коліна
об ту темнаву міць, обламану як віть,
я всю обмерлу кров зіп'ю несамохіть,
оддам її на карб медузам і нуртинам:
хай блискає вона, безрадісна, як люстро,
на чорні подушки, плющі моєї пустки.

Я вже не відомщу ні каменям, ні м'язам.
Немає в мене мсти. Я вже не відомщу.
То сестри, як зірки, віднайдуть по дощу
плачів моїх вапно, гаряче від образи.
І заячать самі, і згинуть од ячання,
безлисті, як ліси, беззахисні, як лані...

А ти мені повстань – із шепоту, із хвилі,
з усіх моїх палких і марних нарікань –
солоний, як мусон, нестримний, мов ріка
у білих парусах затоплених флотилій.
Між піною й піском назви мене своєю,
онуку Нептуна, нещасну Галатею.

2015

На віях дощ. І солоніє мить.
І бліднуть сни рожево-кольорові.
У затишку моїх сумних пісень
Тепер – музей забутої любові...

Тут навіть простір – цінний експонат.
І тиша промовляє так вагомо…
Тут всі стежки вже спалено. Назад
Тепер не повернутися нікому…

На шибці січня – дивна акварель.
Ми підсвідомо ще складаєм ноти…
Щоденник мій – самотній менестрель-
Терпкі, цілющі ліки від скорботи…

Тремтить рука. А як душа тремтить.
В музеї цім – історія висока…
Тут десь за склом живе щаслива мить,
Що відібрала мій щоденний спокій…

Святочно так, як в церкві при свічі…
Німіють строфи і німіють рими.
Тут навіть не молися. Тут мовчи
Під почуттями світлими моїми…

Тут музика нечувана щораз
Перегортає сторінки у слові.
А томик віршів – як іконостас
Від нас самих врятованій ЛЮБОВІ..

До тебе, як до неба – висота.
Регоче громовиця, дощ періще.
Мій світлий спогад – ти. А трохи вище
Фантазії минулі. І міста
солоних сліз і граду, і дощу.
Лякає день, в якім тебе немає.
Сідає сонце там за небокраєм.
Долаю біль. За все, за все плачу.

Такого хмелю навпіл із дощем
ще не було, відколи перша осінь
пробралася сусідкою. А ще
ніколи не любив твого волосся…
А тут хмелію раптом. Ну скажи,
чи не ворожку раптом – в допомогу?
Така неждана, сонячна лежиш,
заплівши на мені смагляві ноги…
І це волосся (дивно – не любив)
немов тече на груди водоспадом.
Мені би ще годину, ще б! Аби
долоням, що тремтять, давати раду…

Яке чудове видиво! -
Сонм ангелів! - І видно нам!
Лягає сяйво відблиском
В холодну далечінь.
Під звуки срібних дзвоників
У небо світло зводиться
Незвичної свічі.

Підмісячна мелодія
У тиху ніч, як лодія
Ясою виплива...
Не спи, о Вифлиєме, бо
У світ іде дитятко-Бог
І змінює його.

07.01.15.

Віра, Надія, Любов –
Вірка і Надя, і Люба.
Любо в Любомлі було,
Жаско – на озері Люб’язь.

Царство земне, буяхи,
Зникли приваби Полтави.
Інші тривожні шляхи,
Напрямок – Акутагава.

І українства імла:
Храм на сльозах, не на крові.
І не весільні столи –
Дами за ними червові.

У палітурках долонь
Тихнуть печаль і гординя.
Шепче лампадки вогонь:
Діва моя – триєдина.

Храмова в’ється любов,
Віра, надія - із нею.
Ми – для житейських основ.
Докори ми для пігмеїв.

Храмоєднально тепер,
Діво моя триєдина.
Нас обступають – етер,
Тихa молитва травини.

Зорі – лише для писак.
Пафос – не наше сузір’я.
Ти не мовчи! Щось не так?
Не перевірю – повірю.

у бринзі по коліна
надріз мороз аж-аж
рубцює шкіру гримом
солоний антураж

різцями січень в глину
маскуючи сліди
лишає грубі ринви
стеблу озимини

біліє легкокрилик
вітрилом на стіні
солоні грудобрили
жарують увісні

секунда і повіки
розімнуться ураз
ізникне і каліка
і бринза й антураж

фарбує вечір іній
у колірні вогні
повнезні глеки візій
наснилися мені

2015

розвісила зима торішнє листя
намолена печаль моя – німа
захúрів, захворів мій геній місця…
прокльонами замучена зима
скрадається ночами попідтинню
занурює сподіване у сни
ніяк не дочекається весни
моя душа – народжена дитина…
різдвяна зірка гасне для волхві'в
веде дорога у чужі єгипти
але куди б я душу не привів
вона у воскресіння зрине звідти…

Ідеш крізь тихий вечір
до Різдва,
привітна стежка інеєм іскриться,
вдягла на свято хата вікова
очіпок білий,
ніби молодиця,
у марній спробі скинути сніги
зітхають пишні
віти живоплоту,
й така врочиста тиша навкруги,
що вочевидь уже не знаєш,
хто ти –
чи у світах загублене дитя,
чи павутинка чистої печалі,
чи безпритульний паросток буття,
чи то почутий Господом прочанин…

Десь далеко, десь там, де кінчається дощ,
Так розмило шляхи – не пройти, хоч-не-хоч.
У дитинстві туди ми літали вві сні –
В дальню ту далину, де кінчається сніг…

З невичерпних джерел б’є вода там жива,
Там не ранить долонь зірка, впавши, бува…
Не байдужий ніхто до чужої біди,
Там і друзі, й любов – назавжди, назавжди.

Десь далеко, десь там, де кінчається біль,
Вічні віра, любов і надія в тобі,
Там ніхто не продасть, наче Юда чи Брут,
Там кінчається фальш, там кінчається бруд…

Світлий цей дивокрай має ще дивину:
Там ніколи ніхто і не чув про війну,
Там не ловлять в приціл ні тварин, ні людей,
Не катують старих, не вбивають дітей…

Десь далеко, десь там, де кінчається дим,
Де не мусить ніхто йти з життя молодим,
Там земля не горить, гаром день не пропах,
Там кінчається смерть, там кінчається страх.

Десь далеко, десь там, де ясний виднокруг,
Де світанки ніжніші коханої рук,
Всі турботи і сум там відносить ріка,
Мов кораблик, за обрій, де сонце зника.

Десь далеко, десь там, де роса, як вино,
Я цей сонячний край віднайду все одно.
І любов, і всіх друзів візьму я в той край,
Тих, без кого мені не потрібен і Рай.

…і Тебе в Віфлеємській вечірній юрбі
не пізнає ніхто: сірничина
чи осяє у кого пушок на губі,
чи об дріт електричка поспішна
там, де Ирод обагрені руки скидав,
іскру висікла у предмісті;
а чи німб із малям тої ночі вгадав
на віки в непривабнім під’їзді.


1969—1970(?)

Я ховала вогонь у нагрудній кишені,
Він ще більше горів.
І не треба було ні стрільця по мішені,
Ні катів-упирів –
Так боліло, пекло, убивало поволі,
Спопеляло ущент.
Прогоріла діра в неприкаяній долі,
Я гасила дощем,
Та не з неба, не з хмар, а гірким і солоним
З-під опухлих повік,
Та й шукала, яким затулити заслоном
Продірявлений вік.
Не тулилось ніщо до відкритого серця,
Не ховало душі:
А ні латка пихи, ні байдужості дверці,
Вже із зовні дощі
Заливали діру, замерзали у кригу,
Закипали в окріп...
Буревії мене у черниці постригли,
Голос долі охрип
І під скрегіт зубів до півшепоту стерся,
Мов скорився біді,
Та молитви слова у обвітренім серці
Не змовкали й тоді…
Добрела до зими – замело, забіліло…
Не чекала Різдва.
Аж відчула якось: у душі потепліло,
Зрозуміла – жива!
Що за дивне тепло від морозу закрило
Незагойну діру?
Хто під руку мені дав над яром перила?
Звідки сили беру?
То така ж, як моя, занапащена доля
Підійшла упритул.
Розділили на двох вкупу складені болі,
І життя-сироту
Прийняли як дитя, приголубили щиро,
Пригорнули з теплом.
Де гірчила сльоза – просочилося миро,
Відступив бурелом…
Та як тільки тепер віддаляється серце
Хоч на крок від мого,
Позбувається все життєдайного сенсу,
Знову – крига й вогонь.
В тому серці – моя, мов у кисні, потреба,
Я без нього впаду.
Хай би що не було – притуляю до себе
І долаю біду!

Ніч – як день – у посвіті зорі…
Світ завмер… Очікує на диво…
Вифлеєм... Яскиня… Три царі…
І Пречиста – у Різдві щаслива…

Запалила вісточка блага
день новий – рождається Месія!
Тліє у безсиллі сила зла.
І новітній Ірод скаженіє…

07.01.2014

Іду по струні, що натягнута світом і прірвою,
Іду в незнайоме, туди, де немає межі.
І може востаннє крізь млу незахищено-вірною
Сльозою проллюся, у вік, що давно збайдужів.

У висі втоплю нелегкі молитви і пробачення,
Тремке безталання посію на білий папір.
Помежи світання наге і ще досі небачене
Проб’ється проміння умовності наперекір.

Я буду щаслива. О так, хоча йду наді темінню .
Сумну височінь охрестили немилі дощі.
Іду, як на сповідь, дорогою сотою, енною
У день, що поник од неспокою, зблід, поночів…

Чом сумуєш, дитинко?..
Що ж, свята відійшли...
Новорічну ялинку
Щойно ми роздягли.

У веселому святі
Вона тішила нас.
Час настав- викидати...
Розпрощатися час...

Підіймися навшпиньки
І верхівку зніми,
І востаннє ялинку
Ніби в серце прийми,

І до вогнища світла
На руках віднеси,
І тихенько простити
Ти її попроси,

Що зростати не доля
Їй у тиші лісів,
Що в святковому колі
Відлунав уже спів...

Догорають багаття
У вечірнім дворі,
І в останнім завзятті
Ти теплом відігрій

Своє серце дитяче,
Що сльозою cтекло.
Прийде час, ти побачиш -
Це не марно було.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Св. №115010711724

Улюблене дитя чужого бога
Ідеш по тернам - що у звабі б'ють
Нещастям тим постелена дорога
Застерігає - безутішним буть

Відповідаєш за рідню родини
Боїшся гніву - що в тобі болить
Витримуєш , переступаєш глиби
Що ждуть нагоди - випадково вбить

Свій ризик вже у звичку ставиш
Так розумієш - це твоя війна
Наперекір обставин тратиш
Стійкі зусилля - ворогів добра

Ти спотикався падаючи плідно
Виносив вирок - на своїх плечах
Ти намагався донести те зерно
Що проростало - із долонь в літах

Відпочиваєш зранений , і чистий
Достойно , гідно - у тіні ночей
Не поспішаєш , ти доволі ситий
У насолоді - нагород людей.
2013р

предвічні вікна і колядники
і рушники ялицею заклечані
обходять світ не впійманий ніким
завіяний по маківку хуртечею

приносять і кладуть під образи
попід свічки які хитнувши тінями
засвічують на крайчику сльози
солодке мерехтіння павутинове

і світ від того миру і тепла
стається непочатим і несходженим
і воскресає спалений до тла
і засинає до свого народження

Заріздвяніло шибкою у хату
у цьому році, що майне й мине.
І радості – до болю небагато,
якщо несамовите не засне.

І хоч невиліковна ця гарячка,
надія є, що у холодні дні
упаде Раша у зимову сплячку
бодай альтернативою війні.

У муках народилась Україна.
Лютує Ірод. Гине патріот
за право називатися – людина,
за віру, за об’єднаний народ.

У протидії – нелюди і люди.
Байдуже – суне голову в пісок,
оклигують перевертні і юди,
оскалюється злобою совок.

Яріють мужні, ниють боягузи.
Мокаючи у каламар перо,
витійствують служителі у Музи
і... Мало що нагадує Різдво.

Розказують, які вони хороші,
церковні канонічні брехуни.
Бойовики рахують довгі гроші.
Упились кров’ю ідоли війни.

А воїни готові у дорогу
во ім’я Духа, Сина і Отця
загнати звіра у його барлогу,
діждатися агонії кінця.

Аби не сміло юрбище нещадне –
ні збройне, ні неоново-естрадне
являти людям нелюда єство.

І – Бога ради, ради України
вітати найсвітліші іменини,
аби не опечалити Різдво.

                              07.01.2015

сидів отак зеленим вухом слухав
вбирав у себе мучився любив
аж до воріт розквітлу завірюху
аж до очей закутаних бабів

хай ніч оця німа і непроникна
хай серце вже збулося на тепло
а вже Різдво поцілувало вікна
і на причілку співом проросло

2015

* * *

Сніжинки в сні жінки...
Лечу конем.
Бісяться люди, стріляють...
Коли вже горілка пила мене, –
Спивався.
Більше не хляю.

Природа кругом – молитва без слів.
І я молюся так само.
Христос у снігах.
Майбутнє у млі.
А серце кричить «Мамо!..»

Кругом християни найкращі, бо –
Смиренні – немов дерева.
У них, поміж ними, над нами – Бог
І дупла – мов пащі левові.

Повісив на них годівнички я,
Бо холод пташкам і голод.
І предки, й нащадки, всі інь і янь
Зійшлися отут, де голо.

В мені оцей окаянний час,
Запої, бої, забої...
Дай Боже усе, що залежить від нас,
Змінити,
Але без зброї.

Як цвіт березневий, сніжинки ці
Іскряться – хрести без тіні.
Лягають на снайперський чийсь приціл,
Рятують життя безцінні.

7 січ. 15.

Кохання - благодатний рай
Зірниця доленосних течій
Любові - самоцвітів край
Квітучі аромати прерій

Кришталем - б'є ручай зізнань
Амуром вісники симфоній
Мелодій - чародійний плай
Застіллям у серцях історій

Тут вічність - у своїй красі
Життєвий , сокровенний досвід
Тут сповіді дітей землі
Духовність - домінує в щасті.
2013р

Не в тому суть –
Воскрес чи не воскрес,
Вознісся до Всевишнього,
Сидить з ним одесную...
Чи, може, як усі,
Перетворивсь на прах,
Пробивсь з-під каменя травою...
Не тим, що начебто узяв гріхи на себе
(Якби Всевишній усе воїнство Своє
На Землю був послав,
Було б і воно безсиле
Впоратися з нашими гріхами).
Кожен, як запевняють мудреці,
Сам понесе на суд Господній
Свої погані й добрі справи .
Суттєвіш інше – Боже слово,
Принесене Мойсеєм на скрижалях,
Утаємничене і потрактоване,
Як дар Всевишнього тільки юдеям,
Усім народам виніс він із Храму
І випростав півсвіта до Небес.
І цим, а не дивами й чудесами,
Над усіма пророками
Вознісся на віки Ісус.

Ти сьогодні приручаєш
Час - де все уже міняєш
Медитуєш , протестуєш
Прислухаєшся - чи чуєш...

Від вчорашнього згорнувся
Над зухвалим - спотикнувся
Не забувся , схаменувся
З новим досвідом зіткнувся

Від нахабства відрікався
Від зневаги - закалявся
Поклонився , народився
З джерелом добра зріднився

І радів , і посміхався
До любові пригортався
До недоліків - не крався
У кохання закохався

Не літаючи - злітав
Без сторонніх визнавав
Хто він є? Які слова?
Піднімають сильних - з дна...
2011р

Таких не беруть в дружини,
Таким не дарують квіти.
Із ними роки - години
Із ними - бажання жити.

Заради таких - у прірву,
Клянуться сягнути неба.
І квітку з вершини зірвуть
Віднайдуть нові планети.

Порівнюють із кришталем,
Вони повсякчас потрібні,
Їх образи за вуалем
Нічним міражам подібні.

Захоплено недосяжні
І так відчайдушно щирі
Слова-карамель протяжні,
На зиму летять у вирій.

Примхливі, мрійливо-горді
З очима, мов океани.
В останнім своїм акорді
Вони не відкриють рани.

Їх ім'я значать пунктиром.
І серце, здається лине.
Та доля голосить вирок:
Таких не беруть в дружини.

2014

07-01-15

Коли потреба стане – перебути
і віднайдеться втрачений жетон,
коли забуте( як і незабуте) –
осяде шаром пилу на пальто,
сформованою часткою суспільства,
системи, колективу і т.д.

я повернуся у знайоме місто,
і місто буде, певно, золоте –

така уже традиція вертатись
в осінню пору, мокру та гірку,
така уже неоціненна вартість
банального епітета в рядку,
така уже жага себе пробудить:
холодними проспектами пройти,
і щоб навколо – посторонні люди,
а понад ними – небо і дроти,
і до кіоску мовчки продощитись –
ні спогаду, ні думки про земне –

і в синьому – та сама – продавщиця
не запитає паспорт у мене.

30.12.14

Не хочу зважувати слова і озиратися назад,
Є крапка, система відліку, система координат.
Життя – чорно-біла смуга, а крейда в руці кольорова,
Візьму фарбу зелену, щоб доля була веселкова,
Візьму фарбу червону, блакитну і трохи незнану,
Щоб життя було пристрасним, щоб співали гітари.
Жовтогаряча фарба, щоби сонячно жилось,
Щоб надіями рожевими зустрічав нас синій дощ,
Щоб трояндовим коханням розквітали всі сади,
Щоб лелеки в путь щасливу звістку радісну несли,
Щоб усім було світліше, більше щирості, тепла,
Щоб далека десь планета нам позаздрити могла,
Щоб спокійно засинала вся уквітчана земля,
Щоби люди усміхались: чорних смуг у нас нема.
2015

Сьогодні місяць – мов звізда
В руках у хлопця з Бетлегема.
І ніби, чути: Коляда
Звучить віддалено із неба.
Христос рождається і ми
Із ним рождаємося. Боже!
Зроби щасливими людьми
Закоханих. Най переможе
Любов і правда. Снігу кинь
За комір тим, хто продається,
Щоб їм кутя – гіркий полин,
А нам – ряди мажорних терцій.
Бо Ти – Любов. Бо в ніч Різдва
Бувають щедрими дива!

06.01.15

Нехай Різдво Господнє втішить,
Ця звістка радості для нас,
Христос у яслах народився,
І нам подав чудовий глас,
Любові, миру і достатку,
Хай колосяться всі лани,
Птахи по райському співають,
І дочекатись нам весни,
В вертепі у сім*ї і згоді,
Нехай благословить Христос,
Той що Ісусом назоветься,
Та подвиги звершить для нас!.
З Різдвом Христовим!!!
06.07.2015

Древнейший Вифлеем – Дом Хлеба, Сердце Мира,
меняя облик твой, уходят прочь века.
В сакральной глубине тончайшего эфира
твой негасимый свет влечёт издалека –
со всех концов земли – к Земле Обетованной,
где Вечны и Святы библейские места,
где чувства так сильны и несказанны,
заветны, как само Рождение Христа.

Як не при на рожен - а дожити до смерті стане. Чим себе не дури і чого собі не обіцяй – ти ще годен пройти через війни або майдани, але, чорт забирай, тебе виїсть тривога оця.
В нас немає імен, але ми іменуємо зброю, наче дітям своїм роздаємо святі імена, бо пройшовши війну ще ніхто не лишився собою – в тебе є автомат і оця розпроклята війна.
Паралельні світи перетнуться в твоєму окопі, твоя кров і земля – як полотна військових знамен. І ані у Москві, ані навіть у ситій Європі жоден тлустий мудак не дізнається наших імен. На світанку до нас позлітаються міни і круки, але що тобі в тім, коли знаєш, що правда – твоя. Захищай її так, щоб від жаху здригалися суки і пили валідол, твого гвера зачувши ім’я.

ну й пихата ж наша хата
не добром-майном напхата
кожухами-лантухами
а смішними дітлахами
он звізда зійшла на небі
всім уже до столу треба
всі одягнені святково
у даровані обнови
кіт на припічку муркоче
на подвір’я йти не хоче
хоче шиночки й ковбаски
і малечиної ласки
до молитви кличе мама
тато деко з пирогами
виставляє перед нею
і макітру із кутею
мама хрестить ці дари
і голівки дітвори
щастя лине із обох –
тут народжується Бог...
тут любов на всі віки…
в хаті – в храмі малюки…

чорна муха сіда на твоє хворобливе обличчя
й розтає як туман у твоєму легкому подисі
ти спокійний
вона не тифозна й не сифілітична
але тут трохи інше тож
не заспокоюйся
бо
твій біль й боротьба як частина твоєї нудоти
рвуть назовні щоб їм поєднатись з холодом
а та муха злетіла з ока твого
чи з рота
тож без сумніву саме ти тут
проклятий
і ніхто не врятує тебе від твого прокльону
і ніхто не підійде ніхто не подасть води
бо
багато таких і усі ви
безоборонні
а всевишній один
то і ти
один
як війна одна
вона скрізь а тому ніде
власне скрізь і ніде це одне й те саме
всі чекають що може нізвідки
і пропаде
та засне поміж блудними (і)
богами
як вода
тече вона чи стоїть
а по ній все ж ідуть кораблі диваки та ідоли
а вона точить ноги чергового з
тисячоліть
й що суттєво в ній тоне усе
щоб вона
поснідала
у ній тонуть нещирі твої молитви
а в молитвах останні щирі твої надії
і якщо їх не квапити й не
ловити
то вони вмруть останніми й
заніміють

і єдине що буде з тобою на цьому світі
це сам світ і все
і ніщо крім нього
і нічого конкретного
світ і
пітьма
тож скажімо конкретно
нічого

2015

Растворится в рассвете
Свет печальный свечи.
Примет утренний ветер
В руки солнца лучи,
И гонимым изгоем
Ночь отринет за круг,
И в истоме покоя
День, как ласковый друг,
Над землею построит
Царства светлого храм...
Обольщаться не стоит.
И постигнуть не нам
Отчего царство света
Вновь сменяется тьмой?
Отчего вслед за летом
Мир сжимает зимой?
Отчего быстрокрылых
Прерываем полет,
И людей, тебе милых
Предначертан уход?
Отчего непременно
Зло идет за добром?
Как пробиться сквозь стену
Любопытным умом?
В порицании строгом
Вера молвит одно:
Что замыслено Богом-
Нам познать не дано.
Воплощенный фантазм,
Тьмою созданный свет,
Человеческий разум
Ищет схему-ответ.
Все, как с женщиной, сложно.
Так бывало всегда.
Невозможно, но можно.
Если НЕТ- значит ДА.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115010601403

Стискаю у кулак усі свої думки.
Я знаю, тісно, їм бракує висі,
Щоб у світанки сонячно-займисті
Іти помежи ніч шляхом своїм крихким.

Щодня у суєті краплиночку себе
Я залишала, всім жалям навзаєм.
Як безпритульна тінь ота, що серце крає
Блукала ніч в мені зірками із небес.

Не вигоріла, ні, від того брала міць,
Хоча порою ниділа від болю.
Ідіте,ви, думки, ідіте з тьми – на волю
Тримати у душі не стану силоміць.

Над світом ніч. Дари волхвів- плацебо.
І ось засяє ясно Зірка в небі.
І свято віриться,
Що має ХТОСЬ з"явитись...
Що все ще зміниться...
Що може світ змінитись...

Розірвана завіса вівтаря...
І Божим оком Віфлеємськая зоря
Укаже місце таїн,
Що здійсняться,
Що ВІН ПРИЙШОВ,
Лиш треба дочекаться-

І день настане, і відступить ніч,
І люди- браття й сестри, пліч-о-плІч,
Змітуть з землі
Лихі засади зла...
ВІН НАРОДИВСЯ.
ВІРА НАДІЙШЛА.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115010511644

Тримаючись усталеного курсу,
Дніпровською продеренчить камаз,
коли до мене кафкіанський мусор
постукає у двері в темний час.

Напам`ять бурмотітиме закони,
згадає пару давніх позивних,
і вицвітатимуть пусті погони
у світлі, що спадатиме на них

згори, з обліпленої чимось лампи.
Не знаючи, за що такий візит,
я буду вибитий словесним штампом
із власних світобачень та орбіт,

і стриманих його обвинувачень
цілком достатньо буде для мети,
поставленої ним собі – що значить:
зв`язати руки, мовчки повести;

і нас, відрізавши шляхи до втечі,
дев`ятка по проспекту понесе,
і провінційний вишгородський вечір
ніяк не зреагує на це все:

причалюють на набережну тонни;
дорогою розлите світло ГЕС;
на задньому сидінні – Посторонній;
холодне мерехтіння перехресть.

22.12.2014

Ходи-ходи, високий тихий світе.
Ходи-ходи в далеку синю даль.
Розвіє вітер – мій? – минуле літо
І захворіє серце на печаль.

Немає ліку і числа немає,
Є тільки вибір – хід від себе – ввись.
В чиєму серці я себе ховаю?
Чий плач над тілом місяцем завис?

Недовге світло, біле, поминальне.
Всі сорок днів, ще три – і вже по тім.
Летів у хмарах місяць, як востаннє.
А вільний дух від місяця летів.
28.09.07.

любов лише любов врятує світ
цей дивний світ з пожарищами й війнами
і Божий слід глибокий Божий слід
і світло за відчиненими вікнами...
і милосердя тихе мовчазне
і співчування до живого й сущого
а все лихе мине колись мине
несемо хрест тяжкий задля грядущого
де буде мати сонячна як день
і добрі люди дивом зачаровані
і зорепад нечуваних пісень
і почуття Всевишнім подаровані...

28.12.2014

Минають і зима, і літо,
і юні роки, й золоті.
І важко долю заслужити,
аби уміти легко жити
і об'явитись у житті.

Не новина – любити слово,
що людям спати не дає.
Нове – це хоч би випадково
старе не повторити знову,
але освоїти своє.

Усе лишається слідами
на нерозталому снігу.
А потім зійде ручаями
по траєкторії до ями,
де і пропаде на бігу.

А захотілось наслідити –
по іншій лінії іди:
по колу, еліпсу – туди,
де ще шукають слідопити,
піднявши камені і плити,
чиїсь заплутані сліди.

                                2014

Не угодна Україна кату.
Раша видає йому мандат.
Диктатура пролетаріату
убиває пролетаріат.

Не навчила східняка нічому
ні біда, ні путінська війна.
І не кличе нехриста додому
новорічна хата різдвяна.

Ні жалю, ні розуму, ні глузду.
Вовкулакою було і є.
І з позицій Рашії-Союзу
у лице майбутньому плює.

У криницю, де вода іскриться,
у серця печальних матерів,
що синів не діждуться з боїв.

І немає на землі нічого,
окрім себе, «самово радноґо»
у затятих «сукіних синів».

                        2014

Він завтра народиться знову.
А ми
готові чи ні до оновлень
цієї важкої, сумної зими,
залитої ріками крові?

Він завтра засвітить зорю.
Ну а ми
чи ладні світліти серцями
у потемках цеї жаскої зими,
змордованої до безтями?

Він завтра обійме усіх.
Ми? А ми
чи здатні розправити крила
в неволі цієї гіркої зими,
що небу чоло зажурила?

Він завтра надією блисне.
Чи й ми
сповна вберемо те проміння
на згарищі темному цеї зими,
що нищить найліпше насіння?

Він світові завтра всміхнеться.
То й ми
зупинимось, може, над краєм -
степліє холодна утроба зими
спасінням...
Христос ся рождає!

(5.01.15)

Наївно не чекай, що терен вродить
Тобі плодів медових три коші,
Колючий лиш очікує нагоди,
Аби шипом торкнутися душі.

Хоч ягідки, як у чорнявки очі,
Ясою звабні, та терпкі без меж,
Ти і донині голову морочиш,
Що поміж них солодку віднайдеш…

05.01.15