Ось підслухав синій став,
Як ромашці джміль шептав
Щось на вушко зовсім тихо,
І залився щирим сміхом.
Поруч мак червоний дуже
Теж не міг стоять байдуже.
Та й волошки, дві сестриці,
Мліли радісно в пшениці.
Про любов наш джміль шептав…

Саме це й підслухав став –
І блакитним небом став.

15 лютого – 5 квітня 2014 року

Немало див стрічалося мені,
Але нема блаженнішого дива,
Ніж немовля усміхнене вві сні –
Уся земля милується, щаслива.

Маленькі дітки пахнуть молоком,
Вони такі зворушливі й казкові.
Одвічна тема – мама з малюком,
Зерно життя, найвища суть любові.

А я в лікарні бачила малят,
Що кинуті були напризволяще.
Чи їх батьки вночі спокійно сплять?
Спитати б їх: живуть на світі нащо?

Які скарби химерні чи шляхи
Їх відвели від істинної суті?
Які іще здійснять вони гріхи
І чи колись настане час покуті?

Нехай до ніг впаде уся земля,
Та їм найголовнішого не знати:
Усміхнене щасливе немовля –
Цей скарб ні з яким іншим не зрівняти.

Січень 2011

Воно – суцільний шепіт невтишимий,
Могуття хвиль на берегах самітних,
І тисячі печер поглине спритно,
Поки Геката чар міцних не зніме.
Як ніжна лагідність огорне німо
Морську гладінь, то ракушка тендітна
Не зворухнеться на воді помітно,
З тих пір, коли вітри не знали стриму.
О, ви, чиї стомилися зіниці,
Потіште очі на морських широтах,
І ви, чий слух уже оглух від шуму,
Кому нудних пісень обридли ноти,
Присядьте біля гроту у задумі,
Вам заспівають німфи яснолиці!

В тиху зоряну ніч
Вітер колише комиш.
Тихо дзюркоче вода,
Ніби цвіркунчик співа.
Зорі блищать в небесах,
Місяць на них погляда –
Не описати ті почуття,
Що так вражають наші серця
В тиху зоряну ніч,
Де розквітає душа...

2007 р.

Я у думці нікому не видимий,
і, буває, що й сам я не свій.
То мені увижаються привиди,
то пародії, бісики й Вій.

І минуле нагадує образи
і образи, які не кляну,
і невидимі бачаться обриси,
що навіюють іншу ману.

Гомонять маразматики-коміки.
На екрані парується тля.
І у пайзлики граються гномики
у сіянні рентгену Кремля.

І – сьогодні, – таке неприкаяне
у майбутніх картинах сім’ї.

Об’їдаються багатії,
і ніхто не вертає украдене.

Але ким же усе це нараяне,
як не вами, нерідні мої?


                              02.04.14

Чи не вихлюпнеш, сонце, весну мені завтра,
та таку, щоб омани ні крихти, ні звуку,
та таку, щоб розбіглася холоду варта
і буланому злотом під ноги пилюка.

О, близенько від сонця до віщого хмелю.
Не помчати б лишень по колючому колу.
Хто кого і чому в цьому світі окрилив –
таїною озброїтись варто такою.

Проминуще як череп – торкнешся й заплачеш,
а безсмертне відчуєш у помислах жінки,
без якої немає правдивої втечі,
без якої і святість осонцена - мілко.

2014р

Художник Ярослав Саландяк

...цей ранок синій в березі ріки!
ці солов’їні трелі на світанку!
А я думками, ген, аж там, навскид,
де вже берези зеленю розм’якли.
Де перший сонячний "ясмин"
перебирає тишу голосами,
де гонорове птаство голосні -
святі - співає весноньці осанни!

Нет большего абсурда на планете,
за глупость взрослых отвечают дети,
и не спасает шлейф тысячелетий,
убийц возносят громче всех на свете.

Приказ не может дать кому-то право
жизнь отнимать у левых или правых.
Я точно знаю, что вы все не правы,
кто сеет смерть налево и направо.

Зачем для этого нужна ракета?
Ведь кожа наша тоньше миллиметра,
а для души не выдумали цвета.
Не отнимайте солнечного света!

Еще не скоро мы найдем ответы:
кому и где другие звезды светят?
Оружием не рвите континенты
столь хрупкой обитаемой планеты!

На ваши игры смотрят миллионы
и понимают: смертоносны тонны
игрушек ваших для Земли бессонной,
вид игр кошмарен, цены их огромны.

Мир изменился, горе-гегемоны:
никто не хочет жить на полигоне,
опоясали шар земной колонны,
земляне просят: ”Прекратите войны!”

Знову правді - і мілко, і мулько.
Стигне в часі желе дежавю.
І надія - мара без притулку -
тінь між "виживу" і "доживу"...

03.04.2014

Обвуглена печаль багать сердечних.
Крізь порох залп салютів трав’яних .
Пом’якнув час, що у душі застиг.
Погожий день розправив теплі плечі.

Кудлату пам'ять вересень підстриг,
До золотої вирядившись втечі,
Хоча усім закоханим перечив,
Мовляв, теплом ряснітиме для них.

Хто молодий, - журби не осягне,
Не притаманне юності сумне, -
Веселощі, закоханість безкрая…

А той, хто постриг зрілості прийняв
І увійшов до завтрашнього дня,
За щастя спогад радості приймає.

02.04.14

"Merde!", - жваво ділиться брат мій Жан
думкою більшості парижан.

2004

Когда догорала свеча
И близился солнца закат,
Один Человек спросил:
«А в чем я был виноват?»

И в воздухе над землей
Завис этот важный вопрос:
«А в чем же я виноват?
Что я в этот мир принес?»

А по истичению лет,
Пройдя много разных дорог,
Нашел Человек ответ,
Он правду увидеть смог…

Ступив на родной порог,
Узрев свой сгоревший дом,
Он с ужасом осознал:
«Я сам виноват во всем.»

И, выразив свой протест,
Он выбрал себе звезду,
Взвалил на плечи свой крест
И сам обозначил судьбу.

Когда догорела свеча
И жизни пришел закат,
Один Человек признал,
Что сам во всем виноват…

3.04.2014

Вуста пошматовані, кров запеклась.
Та я ще жива, я іще не здалась.
Шматуйте мене, сірі круки німі,
Утоптуйте в землю, у бруд, в чорний сніг.
Кийками вбивайте і вірте у те,
Що з мене життя більше не проросте.
Колись ви проллєте сльозу каяття,
Бо раптом збагнете, що Я є життя.
Не можна згасити сонце дощем,
Не можна убити камінь мечем.
І прагнення волі кийком не убити –
Воно пророста з-під землі первоцвітом.
Прорве заґратовані вікна невпинне
Прагнення волі в дітей України,
Прагнення гідності, правди жадання.
Народ наш ридає, але це востаннє.
12.02.2014

Минуле торкає мене за плече,
Майбутнє сміється іскристо.
І кожна секунда руба, мов мечем,
Подій всіх і фактів намисто.
І котяться перли, об вічність б’ючись,
А я їх збираю у жмені.
І кожна секунда живе, летючи,
З’явившись на мить в сьогоденні.
11.07.2005

На весняний тихий луг
Прилетів мій милий друг,
Примостився він на листі,
Ну, а крилечка барвисті
Все так весело тріпочуть –
У блакить злетіти хочуть.

24 березня 2014 року

Життя зігнуло, мов підкову,
Давно сусідку, та стара
Іще до вигону корову
Жене, коли стає пора.
І на городі із сапою
Не розлучається ніяк,
Неначе сили їй потроїв
На старості якийсь мастак.
Чи за свої гріхи минулі
Не розрахується повік,
Що господарство не згорнула,
А лиш примножила вторік?
Були в хліві качки і кури,
І завжди пара поросят,
А віднедавна сіро-бурий
До них додався “експонат”.
Старезний цап, увесь облізлий
І хворобливий, ніби дід, –
Валився з ніг й просився слізно
У двір охайний підобід.
Хіба не вмиєшся сльозою,
Коли жура – нехай чужа, –
Об тебе треться бородою
І відступати не бажа?
З печальним усміхом і жалем,
Недовго думала стара –
За мить одну цап підупалий
Водичку сьорбав із відра.
Іще вона, як і належить,
Шкребла і терла шерсть брудну,
Адже зібрав на себе, лежень,
Чимало пилу й бур’яну.
Він, між лежанкою й стіною,
У хаті тижнів зо два жив,
І все з цікавістю німою
Дививсь на фото й образи.
Здавалось, плакав, як дитина
По тих, чий лик на них узрів,
Кому, безмовному, на зміну
Прийти негадано зумів.
Бо, призвичаївшись до хати,
Став чоловіку цап під стать –
Якщо не губи облизати,
То за поділ спідниці хвать.
Ось, незворушна і байдужа,
До тих настирних залицянь, –
Бабуся зразу, як піддужав,
На нього крикнула: – “Відстань!..”
Хоч упирався гість убогий,
Але такого “жениха”
Хазяйка вивела за роги
У хлів подалі від гріха.
З тих пір до бабці обережно
Козел підходить, а вона
Веде з ним бесіди бентежні
Про примхи долі дотемна.
А він все слухає уважно
І, певно, згадує часи,
Коли, проворний і безстрашний,
До кіз стрибав через вози.
І геть не думав про постелю
В хліві чужому дощану,
Бо спав – де ніч йому постелить
І подарує спокій сну.
Не міг подумати, що в прийми
Нужда незмірна пожене,
Що хтось, покірному, ошийник
Дбайливо й вміло застібне.
А він не хоче бути збитком
Для господині, бо яка
Від нього буде користь діткам –
Ані яєць, ні молока.
Але бабуся, мов читає,
Його думок нехитрий зміст: –
“Своїх дітей, на жаль, не маю,
І на подвір’ї ти не гість.
Нема в житті біди чужої,
Усі на світі ми рідня, –
Зійшли із волі пресвятої
Колись на землю ти і я…
А зараз йди, давай, у клітку
І не журись, що дармоїд…”, –
Зітхнула втомлено сусідка
І подивилась цапу вслід,
А потім глянула на мене
Очима повними жури –
Скінчилась праця цілоденна
Аж до ранкової пори…
03-04.04.14

Ніч задрімала в пітьмі.
Сірниками - зорі.
День молоком на вогні
попри спокій - скорий.


4.04.2014

Не знає молодість, що скоро
Промчать комоні літ баских
І плоть квітучу в тлінний порох
Розмиють немочі мазки.

Та не запитується фатум
Про неприємність знань гірких,
Бере життя, немов заплату,
Нещадним помахом руки.

І хай ми проти дум отих,
Що знати молодість не хоче, -
Приходить час, щоб хтось затих,
А хтось живий промовив: "Отче..."

02.04.14

Шевченка я не раз читала.
«Кобзар» був завжди на столі.
Щораз нове щось відкривала,
Шукала грані все нові…

Чому Шевченко знаменитий?-
Не раз питала я себе.
Пройшли століття, а відкритий
«Кобзар» не вичерпав себе.

І враз, неначе вибух грому,
Країну сколихнув Майдан!
Підняв з колін народну втому,
Яку сплели брехня й обман.

І на столі «Кобзар» старенький,
Здається, тихо застогнав:
«Не спи, народе, піднімайся,
Великих звершень час настав!»

І пробудилася країна
З Шевченком рідним на вустах.
Не Україна, а руїна –
Та блиск уже кипить в очах.

Здавалось, спав народ, не дихав,
Здавалось, всім вже все одно.
Здійнялась молодь, наче вихор,
І все це правда, не кіно.

Не голлівудська кінострічка -
Столиця наша у вогні,
А десь собі хтось розкошує,
А хлопці гинуть у борні.

Хтось їсть, хтось спить, а хтось літає,
Хтось до екрана прикипів,
А на майдані цвіт вмирає
Від рук невігласів-катів.

Чекали київські каштани
Любові, миру і весни…
Змішалось все: і дим, і рани,
І снайпери, і прапори!

Усе в кривавій круговерті,
Все вочевидь, не на словах.
А молодь йде на зустріч смерті,
Щоб Україна розцвіла.

Радіє й плаче Україна
З Шевченком рідним на вустах,
А в душах воскреса руїна,
А хлопці гаснуть на очах.

Як пояснити смерть героїв?
Це ж наші з вами земляки,
Які не знали справжніх воїн,
Це ж мирних буднів вояки.

Небесна сотня освятила
Своєю кров’ю наш Майдан:
А хтось співає колискову,
А десь підступний жде тиран.

Хтось ставить свічку в честь героїв,
А хтось тихесенько: «Хи-хи…»
Хтось йде на смерть, а хтось таємно
Міняє душу на гріхи.

Отож борімся і поборем,
І я звертаюсь до краян,
Бо ж не даремно на Майдані
Читав Шевченка Нігоян.

І будемо гострить сокиру,
Як нам Шевченко заповів,
Хоч ми, вкраїнці, хочем миру,
А не інтрижок ворогів.

Хай не потоне наше діло
В буденності рутинних справ,
Бо ж не даремно за Вкраїну
Майданівець на смерть стояв.

Згорнім сміття в велику яму,
Не даймо волі закиптіть,
І не втрачаймо дух Майдану,
Щоб нашим душам не згоріть!

От видерти би з мулу ту перлину
І в літери ушифрувати враз…

У мозку – наче звалище й руїна –
Фальшивість, епігонство, перифраз.
17.02.14

Покинули ви сало й променади
І в белькотінні рабської пори
Возносили над світом барикади
І підіймали в небо прапори.

Та вам співати – вже вузькоколійно.
У мене пропозиція проста:
Ото би вам на згарищі й руїнах
Позводити заводи та міста.

17.02.14

хвилинний спокій і програли
тебе нестача - мов сліпий
коли цю тишу грабували
король бив ферзь в манері злій

а як падіння відбулося
погоду вітер повідав
він заплітав твоє волосся
а потім зтиха обійняв

і дощ запахне теплим червнем
ліхтар розлуки весь в вогні
бери футболку - не замерзнем
нас обігріють ліхтарі

а світло це несе образу
чи я чи ти - кому сльоза?
але не вір крихкому часу
залий цемент - почни життя

я усвідомлю смаки раю
коли розлиє снігокрив
але від пару чи від чаю
звільнив для себе час чи змив...

2014

келія наповнена магічною різьбою
колись тут голос бога обнімав
вірвався дикий вітер і з собою
в нормандські землі шлях він вікінгу проклав

святе письмо не зникло не відчахло
ідея тліла навіть в серці битв
рікою кров дала його начало
рікою люд наспівував молитв

ні індульгенція ні суд ні покаяння
не помогли молитву відібрати
не відьми заслужили на багаття
а ті "святі" дегенерати

ті що розколи церкви насвятили
і паству ханові дали
ті що безвір'я породили
щоб пожинали ми плоди

і ті "святі" в овечій шкурі
повчають й судять на показ
такий от сенс у цій мікстурі
от би господь простив той час

от би петрова їм сміливість
от би не гроші а слова
і християнська божа милість
промила б рани й зажила...

03.04.14

Вертаються додому журавлі
і, пролітаючи понад Єрусалимом,
передають «кру-кру» братам своїм,
що до землі навіки прикипіли.
Щодня вони великі гнізда в’ють.
Щоправда, для людей, а не для себе.
І люди журавлям отим належне віддають,
з надією вдивляючись у небо.
Що вежа Вавілонська перед тим,
на що ці журавлі земні спроможні,
бо ж це не витівка біблійних зухвальців,
а тричі благословені справи Божі.

Бабуся кришить хлібчик голубам,
Відламує і кидає потрошку...
Заштопана кофтинка голуба,
Між брів - глибока вирізьблена зморшка.

Весна алею сонцем залива,
Ласкаво гріє руки мозолясті,
І тішиться бабуся, що жива,
Осяяна простим старечим щастям.

Вже й молодість, і зрілість відбула,
І кожен день прожитий - мов постскриптум.
Лишилися окрайчики тепла,
Їй хочеться віддати все, до крихти.

А поруч дітки бігають малі,
Життя по колу - у невпиннім русі...
Пташки збирають крихітки з землі,
Блаженно усміхається бабуся...

Весна. Холодний вітер гріє тіло
Ерзац тепла в твоїх думках
Метіль остання
Сніги злизали пси. І сам не відав
На п'єдестал зійшов не секс
А п’ять хвилин кохання...


2013

Давно зафіксований в картинах поп-арту
Ти бачиш? А чуєш? Ти чуєш? А варто…?
Я так за життя й не побачив русалку,
Тобі не до того, - ти хлопець поп-арту...
Тобі би піджак із барвистими красками,
Щоб легше іти між людей з тою маскою.
Ти хлопець поп-арту і цим тут все сказано,
Ти хлопець поп-арту прогладжений праскою.
Мені би свободи і моря побільше, -
Тобі ж не до того, ти мариш найбільшим...
Життями підпоєний фразами лишніми
Ти водишся з хвойдами з бюстами пишними!
Мені би любові і радості зранку, -
Та ти не по цьому, ти хлопець поп-арту...

Твій сон, оголений і чистий,
Окутує спокуса-ніч.
Зірок окрилене намисто
Тобі так личить. У сторіч

Такий же спокій. Незбагненно
Твої висвічує вуста
Яскравий місяць. Гобелени
Вдягають місто. Неспроста

Тремтять повіки безголосо
Спивають збудження тепло.
Художник юну, злотокосу
Поклав тебе на м’яте тло...

Це сюр. Гармонія Далі…
… і пара яблук на столі…

02.04.14

Цвітуть сади, пташки співають,
І сонце світить сміючись.
З трави сонливої спадають
Блискучі крапельки роси.
Цвітуть сади, співають птахи
Під світлу музику душі,
Що виникає в нас раптово
Десь у цю пору, навесні.

2012 р.

за вікном клопочеться весна
молодіє час на видноколі
голизна сповзає в яр поволі
і брунькам сорочка затісна

за вікном у саджівці небес
ранній птах купається з дороги
проростає стайня гострим рогом
щоб не гриз тепла сусідський пес

за вікном за вершею воріт
де туман збігає зі стодоли
на зорі зберуться чисті долі
розкидати лугом первоцвіт

Хто манто заплямує, хто - мантію,
хто - матерію, хто - материк...

Той - на паті*. А та - в апатію.
Хтось - у фрак. А комусь - у фрик.**

2014

Политика ложью своею жива.
Так было и будет, примеров не счесть.
Теперь же совсем потеряла страна
свою депутатскую совесть и честь.

На смену формации выползли все
прикрытые страсти советской души,
когда Горбачев на своем рубеже
цензуру сумел хоть слегка придушить.

Второй был в России всемирный урок:
нигде никому так не следует жить -
трансконтинентальный ничейный пирог
по капелькам крови бездушно делить.

Настала пора узаконить грабеж
всемирно известных российских светил.
Но разве без выборов днесь разберешь
кто, сколько и чем душ у смертных купил?

Да я бы и так от души отдала
желанный спасительный иммунитет
тому, кто сумел сам поправить дела
и грабил страну много горестных лет.

Когда ж взамен ног раздают ордена,
войну освящают и мочат на “с”,
я плачу: страна безнадежно больна,
высаживать поздно десант МЧС.*

И мне непонятно: как может война
быть движущей силой единства сердец?
Промчатся года, и поймут все сполна
какой у спектакля печальный конец.

4 января 2000

* депутаты Шойгу, бывшего министра МЧС

А я тобі годила, як могла –
Давала їсти і давала пити.
Тебе від злого світу берегла,
Хотіла, аби ти міг вільно жити.

В усьому потакала я тобі –
Вино ти пив, їв українське сало.
Чому, скажи, мене не розумів,
З моєї мови кепкував чимало?

Чому співав чужинських ти пісень,
Чужих героїв вихваляв завзято?
З весни по осінь кожен Божий день
У тебе були гості, було свято.

Чи ти не знав, як тяжко я жила,
Як гарувала, зводилась на ноги?
До того ж юна, молода була,
І так потребувала допомоги.

Та ти собою зайнятий лиш був.
Хоча жили ми разом в одній хаті,
Про мене зовсім ти давно забув
І за паркан став нишком поглядати.

От і розстались… Ми вже не одне…
Ти шлях цей сам обрав, мій Криме-сину.
Та вірю, ти назад таки вернеш.
Чекати вмію. Підпис – Україна.

20.03.2014 р.

старі ноти забутої арфи
обігріють дзвінкою росою
тихе небо почне цілувати
розірвавши сорочку покриту сивиною

я захочу побачити старість
ти сидітимеш в ній загадково
відпочине і дітям на радість
сонце викаже їм колискову

разом з тим ти нап'єшся піснями
ми загубимо голос від крику душі
і так солодко солодко з нами
задрімає сосняк у травневій весні

а над вечір літатиму схилом
закарбую у пам'яті зорі
і класичним віддаленим стилем
намалюю задихані гори

25.03.14

Віднеси у траву молоденьку,
в переповнену колами тишу
легкокрилих – не місце у жменьці
комашиній сонаті найвищій.

Перемучили сутінки мізки.
Де й коли береже світлячкове?
Не поклонишся крилам залізним,
що не мають від серця покрови.

Перекреслено смугами небо,
і під чорною міткою трАви.
Так війна тобі душу теребить –
аж до неба кривавій неславень!

О, хутчіш би… у жменьку. Притулок
пошукати б у затишку ніжнім…
Відмахнешся й за сонечком чулим
попід сонцем – на вибухи грізні!

2014р.

криптонний фейс слизькі очиці
короткий хвіст жарка сльоза
на шпицях ходиш - не барися
ти стрибунець але й коза
за спину чорну від недуги
а може дуги? декольте?
пливеш зміїною ходою
химера-публіка цвіте
від того що калічиш собі ноги
від того що не змиєш макіяж
від голоду твого в очах негоди
але ти йдеш у свій простий вояж
ти моду модно пропагуєш
ти спиш у славі і неславі
і мозок ти вже не шліфуєш
а нащо то гламурній дамі
та квітне квітка не роками
і захід сцени вже не схід
ви краще б власними руками
знайшли життєвий антиspeed
але гламур це не наука
не віра жанр і не краса
це бабин яр для мозку мука
та ще не пізно не біда...

01.04.14

Квітка на довгому пагоні
Вихором винесла серце
В небо, а душу засіяла
Ніжністю з перцем.

Квітко з високого пагорба,
Тихо виписую віршем,
Спогад про тебе, лагідну.
Вітер колише

Квітку, у коси вплетену
Мавці казкового гаю,
Тій, що у вітті калиновім
Пісню співає.

Квітка. Над нею тендітною
Тишу джмелем розрізаю.
Він, за пелюстку скинуту,
Вигнаний з раю.

Квітко, довіку не встигнемо
Матір весну наздогнати.
Я ж все одно не наважуся
Поцілувати.

Зашиваєш мою свідомість білою грубою ниткою
По чорній канві - я без розуму
Від цього божевілля, невідання, ризику
На тебе стаю трохи схожою

Старанно проколюєш мої мрії циганською голкою
Гарно виходить - я вже на небі
Від сірого відчаю, пригнічення,сорому
Стаю потрохи схожа на тебе

Який візерунок ти вибереш? Невже чорно-біле сяйво
Твоєї душі - я розчулена
Переливом тонів і прозаїчністю барвів
Тебе у тобі ж і загублюю

Зашиваєш мою свідомість - певно, своєї свідомості
Тобі замало - забрав і мою
Так непомітно, гірко, солодко і болісно
Зустрінемось в пеклі чи у раю

Зостанусь для себе чорною матерією відомого
Творчого заспіву - моя душа
Від еклектизму думок увечері втомлена
У скрині схована, не спокушай

Зустрічами, вишиваннями, латками взаємних ілюзій
Я вже була на небі - сьомому
Піде́мо, коли хочеш божевілля, напруги
Не в рай - на задвірки свідомості

Знайдемо там полотна - виткані кольорами незримості
Межі знання - тобою розбито
У щось невпізнаване, але навіки цілісне
У першодень взаємного світу.

Мертвых надо хоронить,
А не таскать умерших за собою.
Прошлое надо пережить,
И боль тогда уйдет без боя..

Людей стоит отпускать,
И след их душ не волочить как трупы..
И лишь заставить перестать
Готовить новые патроны

Надо и жить и умирать
И все прощать и ничего не забывать
С любовью вспоминать мгновенья
Не надо лишь терзать
И убивать себя в живую..

То, что давно ушло невозможно удержать
То, что должно придти не остановишь
2013

ой летіла весна на рябому коні
рукава золоті
коміри вивірчаті
наловила линів у глибокій луні
у торішнім гнізді
розіклала багаття

та й сиділа сама та й сиділа одна
а довкіл пастухи
дітлахи ворожбити
- ой позичте мені сім аршин полотна!
- штири мірки вівса
та полукіпок жита!

десь мисливець ходив по дощу від Сули
по снігу від воріт
по дрімоті від скрині
запопав розбудив запитався
- коли?
а вона відреклась
і промовила:
-нині...

Я не зайшов у вашу хату…
Зовсім не хочу воювати,
У мене є братів багато.
Мене не називайте братом!
2014

Ходімо до розквітлих абрикос,
Прекрасних, як щасливі наречені,
І на Весни рожево-білій сцені
Похмурість похоронимо й мороз.
Ходімо до розквітлих абрикос.

Ходімо до розквітлих абрикос,
Ходімо до жерделі, до жирголі,
Щоб музики послухати живої.
Не на показ ходімо, – на покос.


Де радощі ми пожинать почнемо,
Бо абрикоса схилить до нас небо.
Почнем солодкі слухати слова.
А потім яблунево і вишнево
Весна медово й доля заспіва.

Щоб щастя пташку в пахощах зустріть.
Журбу і жах жирголями загоїм,
Читатиметься майбуття запоєм,
Щоб навіть і найглибшою зимою
Серцям сіяли сонечка суцвіть.

Ходімо до розквітлих абрикос,
Щоб ескадрилья зоряна-бджолина
І доля нас не жалила – жаліла,
Бо покохав надовго і всерйоз.

Ходімо до розквітлих абрикос,
Прекрасних, як веселі наречені,
Щоб серце там тривожно-навіжене
І спокою, і світла напилось.
А добрим людям, гарним людям ось
Рецепт від Ескулапа-Авіцени:
Від всіх хвороб і бід всіх панацея –
Ходімо до розквітлих абрикос!

04.2011

* * *
А серце досі крається й болить,
І невигойний біль той не вщухає,
І жодних ліків від жалю немає,
І смуток не щезає ні на мить...

А люди - ті ж, і все довкола - те ж,
Знов у саду цвітуть весняні квіти,
Та тільки ти у сад той не прийдеш,
Весні й онукам не будеш радіти...

Мені казали: стихне, відболить,
Потрібен час, і треба жити далі...
Але куди подітись від печалі
Й журби, що не щезає ні на мить...

1-04-2014

Першоквітнева заметіль
Москву засипала й некрополь –
Оце тобі, Кремлю, за Крим,
За кораблі і Севастополь!

Дев'ятибальний неба знак,
Шкода, що тільки - завірюхи:
Оце тобі і Крим - «за так»,
І «референдум», «заварухи».

Москву заклали в давнині
У жерлі древнього вулкану,
У центрі кратера - і дні
Її в Господній Божій длані.

Росія ж марить про війну:
Гуркочуть чорні гвинтокрили,
А у Москві – та чули, ну! –
Квітневим снігом все укрило…


01.04.2014

Ех, буваємо в снах… охочі
На палку неземну любов!
Але вчора – заплющив очі,
І наснився мені… Лавров.

Ліпше б Клавдія Шиффер, але…
Був не в дусі Серьога, злим.
Не подумайте щось нездале –
Про політику ми із ним…

Він уміє – ще той оратор,
Бреше моцно – аж входить в раж!
Ще наразі не імператор,
Без віночка, як Пшонка наш.

Лик серйозний – немов з ікони,
Щось торочить про статус-кво…
Снилось – я президент законний,
Або, мінімум, я – ве.о.

Ми дебати почали зрання –
Не подавишся Кримом на…?
Він сміявся – Да брось ты, Ваня,
Федерация вам нужна!

От агресор – година чорна,
Тягне, тягне назад в ярмо!
Я затявся – У нас Соборна,
Більш ні п’яді не віддамо!

І про військо в вас цифри дуті!
– Ну вот это ты, Ваня, зря.
– Блекотою об’ївся Путін?
Несусвітнє таке витворя…

А у погляді – злість пантери,
Ось Лавров дістає блокнот:
Вы там, слышишь, одни “бэндэры”,
Мы за вас все решили – вот!

Дах поїхав у тебе “брате”?
Чи на старість попутав біс?
Дулю в лоб – він дар мови втратив,
Ще послав я його у ..ліс…

Сперечалися до вечері –
Хоч я знав – москалю не вір,
Все ж сказав – Ось під’їде Керрі,
Перепишемо втрьох папір!

Про гарантії, вивід війська,
І ще Крим віддавай назад,
Але клятва яка російська?
Був гарантом вже “старший брат”…

Він погодивсь відразу – Кльово!
Я підсунув папір – осьо!
– Нет, подпишем у Кисельова,
Тот что Дима – он может все!

Потім крикнув – ЄС “на мыло”!
І про неньку таке сказав…
І оце вже мене добило –
Я Лаврову по пиці дав!

…Світ завис на краю безодні –
Там таке закрутилось в сні!
…Я прокинувсь в поту холоднім,
А Лавров з Кисельовим – ні!


1.04.2014

Не вмерти б. Пристрасті запеклі?
Ти, Боже, - Суд і зі спини.
Або втрачай мене у пеклі,
або Ти Сам і розіпни.

1.04.2014

Ударить гроза ми втікаєм до хати
Стікає сльоза краще глянути в небо
Розкидане сміття підбере наша мати
Паління це звичка на ділі це вбивство
І збитий дзвінок це і теж що послати
В сучаснім житті все зручно й не просто
В любій ситуації ти зможеш змовчати
Просто забудься просто не схочеш
Між війн і роботи ми можем поспати
Не те шоб аж довго лишайся заможним
І дикі та скуті не зможуть сказати
Які є любові які є в них злості

Вже сорок днів лікує втрати час.
Вже пісня "Лине кача" одзвучала.
Молитва тиха, тризна і свіча...
І сотня воїнами Світла стала.

Тамуєм сльози, ревний біль і крик
За тими, хто за небокрай полинув.
На місці страти - тисячі гвоздик...
Сум і весна... Майдан гірчить полинно.

Ті, що в безсмерті, нам дають наказ:
Хай не панують чужаки-заброди!
Живіть, боріться і не зрадьте нас!
Здобудьте волю для свого народу!

31.03.2014 р.

Поважайте чужу свободу,
Хоч тому, що вона чужа.
Не втручайтесь у справи народу –
Це не доблесть, а крайня межа.

Наче прірва тепер під ногами,
Наче виходу більше нема
І залізним продуманим ритмом
Б’є по скроням слово «війна».

Схаменіться і досить мовчати!
Ну хіба ж ми не маємо прав?
Може час ланцюги розірвати?
Хто ж так ними нас міцно скував?

Хто розп’яв на хресті нашу долю,
Хто труїв наші води, поля,
Хто посмів суперечить народу –
Згине хай, бо це наша земля!

Хай вогонь тепер плавить залізо
І тікають чужі вояки,
Бо не буде ноги супостата
На святій українській землі.
25.03.2014

Ми – Русь.
               Із глибини тисячоліть –
і західні, і східні посполиті.
А ти що є,
               Московія жахіть,
у ролі міжнародного бандита?

Імперія крові і боротьби
ще не убита вироками суду,
тобі пасує випинати груди
і роль ієрихонської труби,
але ніхто у світі не забуде
історію російської ганьби.

Чию ви кров «мішками проливали»?
За Севастополь з ким вели бої?
За спинами козацькими стояли
прославлені російські генерали.
А недотепи-унтери твої
тілами української сім’ї
окопи перемоги устеляли.

О ви, фальсифікації чини,
чого дерете носа вище стелі
у славослів’ї духу сатани?
Вас прославляли сукини-сини
і куплені «на шару» менестрелі.

О ви, зміїне пещене кубло
у потуранні подвигові Раші,
яка і є оте вселеленське зло.

Але коли дійде у мізки ваші,
як припинити ці дурні демарші,
аби реваншу більше не було?

                              30.03.14