прости мене, продерлась крізь бої
і знову смерть… за спиною гигоче
а ти такий... прости, як надоїм…
приходиш спілкуватися… щоночі

хіба мені?… о Боже, як на зло
ні сили, а ні сліз - куди поділись?…
життя моє від пострілу сповзло…

і я одна на безліч понеділків

лютневий Київ змійкою скорбот

тече й тече... здіймається до неба

там сотні завойованих висот

а я ще тут… мені ніяк без тебе

у кожному куточку погляд твій

торкається до серця наче лезо

я згодна настромитися… тоді

чому при пам'яті?
чому твереза?..

прости, синочку, ……..
22.02.2014.

Смачний, духмяний хлібчик. Та в суботу
Чи буде з чого випекти буханку…
Ідуть вмирати сполом патріоти…
І пише френд: по битій трасі – танки.

І кольори злинялі, й вірші слізні…
Червоно-чорні вилиці та площі.
І зупиняти недоречно, пізно.
І Смерть безока прапори полоще…

Кому війна – арт-хаусне творіння.
Мені – пашенна яма з черепами.
Є миска борошна і жбан боління –
Залізняків: бабуні, діда, мами…

Чи молитви Полтави й Луцька – різні?
Чи замовляти пісню-зладу пізно?

Постаньте берегинями, сирени.
Крамольні шахівнички. Дикі сцени…


2014

Іде революція духу.
І годі шукати причини,
чому зневажають, як муху,
тирани імення людини.

І мало кого непокоїть,
що «Альфи»
               не ельфи в погонах
і аура серця ізгоя
не знає кармічні закони.

І весь негатив із екранів,
який накопичили тролі,
криваво тече по майдані
в прицілі на мінному полі.

І мацає наші легені,
і очі виймає клюкою,
і долари -
                  мне у кишені -
оплачені нашою кров’ю.

І поки земля не пригорне,
нікого не милує зграя.
Безбожники вірують в чорне.
То що їх,
               крім цього,
                              чекає?

Але не бояться «оплоти»
живе у душі убивати.
Немає ні пекла, ні чорта,
ні Божого суду й розплати.

І теги чужої програми
малюють людські силуети –
не доні, не тата, не мами,
а іграшок сірі скелети.

І знову злітаються круки
на каркання Гепи і Допи,
і знову протягують руку
до Раші із центру Європи.

«В солдатики» грають солдати.
Їм люди – мішені у полі.
Пірати, скажені пірати...

Розплата
               за продані
                              ролі –
умиються кров’ю Пілати
і в слині утопляться тролі.
               21.02.14

Пролита кров не змиється сльозою.
І не одійде –
стане в головах.
Навіки вже залишиться з тобою
чуже прокляття,
біль і чорний страх.

З яких офір, з якого злого бруду
складеться твій
останній заповіт,
коли душа на милицях облуди
оте прокляття
понесе у світ?

Але й вона таки здригнутись може
на перехресті всіх
пекельних кіл,
як інший снайпер,
чимсь на тебе схожий,
твоє дитя впіймає у приціл…

Багрянець крові запалав, наче ватра,
Дивись, Україно, як плачуть Стожари, -
То брат із рушницею рушив на брата,
Брат брата ножем в саме серце ударив.

І знову тремтять над Вкраїною зорі, -
Бої братовбивчі знов плодять рекрутів.
"Просніться, убогі, - зірки їм говорять, -
На вістрі ножа-бо - смертельна отрута!"

Та наче не чують сліпці, повні люті, -
У серце ножем один одного колять.
"Прозрійте, Вас враг нацькував і заплутав,
Тримайтеся купи, - благають тополі, -

Сміються над вами лихі супостати,
Від них не очікуйте кращої долі,
Не дайте в собі нелюбові зростати,
Що вас отруїв нею злий Капітолій."

Заплакало небо по дітям убитим,
Та сяйвом життя мерехтітимуть зорі!
Всі біди, просіяні зоряним ситом,
Любов'ю прозрілі брати переорять.

А народ - народом...
А народ - не бидло!
Жити "мимоходом"
геть уже обридло.
Покарай нарешті
брехні-обіцянки,
Істино (бо де ж ти?)!
Обіцяєш?
Зранку?
Досі обіцяли...
Досі говорили...
Може, вже настали
і часи, і сили?

"Не суди - судима
будеш як людина"...
Нині за плечима -
тільки Україна.
Об'єднала раса:
тисячі, мільйони!
Перекрита траса
"Злочини - закони".
"Завтра" буде завтра.
Зло не торжествує -
торжествує Правда
правдою.
Не всує.


22.02.2014

Про Україну світ почув ціною крові…
Помилуй, Господи, й спаси, подай любові.
І суд Свій праведний зішли на руку ката,
Щоб не пішов на батька син і брат на брата.
Щоб схаменулись вороги всього святого,
Не мали спокою і сну й молили Бога
Аби Він їхній гріх закрив життям Ісуса…
Вбивать без докору й жалю? Яка спокуса!
За слово й діло їм воздай, о Боже правий…
Жбурнув їм тридцять срібняків тиран кривавий…
Двадцяте лютого… Майдан… Гірка отрута…
Немовби вдруге пережив народ наш Крути.
І невигойний знову біль й на серці рана,
І Україна знов моя у чорне вбрана!
І знову сльози пролива над сином мати…
О, Боже, скільки ще землі моїй страждати?
Катівні Сталіна, Сибір, Голодомори –
Хіба не досить вже біди, страждань і горя?
Добра і щастя нам подай небесний Отче,
І Словом душі просвіти Своїм пророчим…
Героям десь на цвинтарях хрести поставлять –
А Ти, наш Боже, сотвори їм вічну пам'ять…

21 лютого 2014 року

Які каштани зацвітуть! Які каштани!
І Київ світлом обіймуть не задля слави,
А перше травня відліта в стрімкім тумані:
У наших днів свої свята. Героям Слава!

20.02.2014

Чуєш, чи ні, чоловіче? -
Ребра людські хрустять,
Пси у погонах калічать
Хлопців, старих, дівчат.
Б'ють і вагітних, суки,
Щедро, з ноги, в живіт.
Ллється кийковий стукіт,
Топить майдан в крові.
Що ж ви, хорти державні,
Геть озвіріли вкрай,
Сильна для вас забава
Душу кийком рубать?
Ви упивались болем,
Зойками мирних мас,
Вами гарчали вголос -
Демони і пітьма.
Пащі вдоволені мали
Цербери душ людських,
Була в звірячих оскалах
Втіха й тваринний сміх.
Мо', хтось вночі буянив,
Опір крізь сон чинив?
Мо', це посвята в кияни,
В якості новизни?
Били слабких, беззбройних, -
Звіра ж, що дав наказ,
Мужнім бійцям в погонах
Здати - слабка рука!
Як би то там не було,
Справу розсудить час -
Він за слизьке минуле
Вже не пробачить Вас.

22.12.13

Затісно в стінах пишного чертога,
Мов заклик, ллється в небо мідний марш.
Говорять тут присутні всі про того,
Кого, насправді, в залі цій нема.

Усі зайшли: і грішні, і духовні,
І ті, що носять праведні хрести,
Його ж, що їх чекать лишився зовні,
Забули усередину впустить.

Я посміхаюся людям,
Дарую краплю тепла,
Облиште всі пересуди,
Проблеми, біди і плач.
Дарую всім перехожим
Альтернативу нову,
Нехай і були вже схожі,
І йшли десятками з вуст.
Моя ідея - банальна,
Мабуть, гранично проста,
І в тім її геніальність:
Лиш усміхнути вуста,
Подарувати від серця
Комусь частинку добра,
Вона ж до вас повернеться, -
Тепліша, більша встократ!
Мовчать обличчя дорослих...
Шукаю погляд "на злість",
Що не дивився би косо,
Мов я - небажаний гість.
І ось майданчик, дитинка...
Здригну́лась се́рця струна́, -
В ту ж мить, без крихти затримки
Мені всміхнулась Вона.
Так! Це взаємно відбулось!
Маленький експеримент.
Дорослі ж - наче акули,
Усмішка - мов рудимент.
Відпала в нас необхідність
Душі́ провітрить халат,
Відкрити дверці привітно.
Завіси гучно скриплять.
Та як же жити на світі,
Як душить сірість облич,
Що їх усміхнене літо
Вже перейшло в параліч?
Чи то хронічна хвороба,
Чи то епохи лиш дух -
Перетворитись в мікроба,
Чи розлетітись, мов пух?
Ні! Почекаю ще трішки:
Початок завжди малий.
Моя маленька усмішка -
Чарівний ключик до мрій!

Горілки з перцем немов чарчина,
Набравсь по вінця цей ниций світ
П"янких ілюзій гірким полином,
І у безодню кудись летить.

І штучна радість за копійчину,
І фальш-усмішка поверх іржі,
І навіть їжа у магазинах
Вже бездоганна, мов муляжі.

І ось, як зірка на небосхилі,
Серед мутантів і ГМО,
У віці жінка, уже похилім,
Мов спростування всіх аксіом.

Вона торгує домашнім хлібом,
Сама з любов'ю його пекла.
"Москвич" старенький і бабця з дідом, -
Щодня у місто, самі з села.

Швиденько місто про неї взнало,
І став збігатись місцевий люд:
Такої черги з часів навали
Ніхто не бачив з усіх усюд.

І я приплентав, і чергу зайняв,
З десяток було нас чоловік,
Я був спереду, а тут вже - крайній!
Таки живемо в щурячий вік...

І ось пробила лиха година,
І до базару летить "Москвич",
Голодна зграя, мов голубина,
Наливсь багрянцем весь гурт облич.

Застигла в позі "На старт! Увага!..."
Клієнтів купка, мов гончі пси,
З машини, бабці на противагу,
Тягли хлібини, що було сил.

Летіло пір'я, скублися птахи,
І шерсть летіла, як із хортів,
Хапали здобич. Гримаси жаху.
"Поперед батька..." усяк хотів.

І сам завиєш у вовчій зграї,
Свою нахабність я увімкнув:
Все менше хлібу, а час збігає
І ось лишили мені одну.

Ну слава Богу... Та звідкись тітка -
Спереду мене і тягне хліб:
"Ви, тьотю, стали, звичайно, мітко,
Та стати в чергу Ви не могли б?"

"Ти що не бачиш, що я у черзі?"
"Так, бачу, тьотю, одне "але" -
За мною станьте - і нуль претензій"
"Та я ж залишусь тоді з нулем!"

"А де Ви, тьотю, були раніше?
Годину в черзі я простояв,
Так вийшло: Вас я без хлібу лишив,
Та чиста совість чомусь моя."

Таки погоджусь: за хліб домашній
У черзі варто віддати час,
Та на клієнтів дивитись страшно, -
Стає все менше людей між нас.

на абордаж сволоту, до народу
на шибеницю Звіра, хай висить
щоб видно було Заходу і Сходу
хто клявся захищати і боживсь
почути кожного, оглох відразу
добробут кожному - але з казни:
гребіть, сини, в сім тисячі.. до сказу
лукавив Богу, біг до Сатани…
і так щодня не чорт його попутав
бо сам є чорт… шукав токої кари
отож виси… із вітерцем попутнім
усю братву розвісимо до пари
на абордаж сволоту!..
21.02.2014.

Не до елегії білої...
Магія інше навіює.
Спокою в серці нема.
Пахне лозою і м’ятою,
віхолою пелехатою
в пам’яті віє зима.

Туга забута знесилює.
Думи немає красивої.
Є потайна і сумна.
Ірод усіх переслідує,
але за віщо не відаю,
і не чарує весна.

І у молитві щовечора,
мов піднімаю на плечі я
гору тяженную дум.
Ночі глибокої чорної
із одіссеї нагорної
в келію сіється сум.

На території рідної,
тої, що зву Україною,
зріє народний терор –
діти ідуть з коліщатами
і над Майданом і хатами
крила підняв егрего́р.

               20.02.14

Мамо, не плач.
Я повернусь весною.
Прийду на світанні в садок із росою.
А, може, дощем на поріг упаду.
Голубко, не плач.
Так судилося, ненько.
Вже слово, матусю, не буде моїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько.
Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає.
І рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває.
Душа за тобою щемить.
Мамочко, вибач, за чорну хустину.
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я любив. І любив Україну.
Вона, як і ти, була в мене одна.

вот оно наступило: ни слез, ни строк;
ты ведь был расстрельных своих грубей.
только ветер вернулся со всех дорог
да январь, янтари его ференц и кнох
надо мной и над памятью о тебе.
боже мой... над памятью о тебе.

знову питання: здохнути - вмерти?!
вибрати спосіб що таке спосіб...
знову до стінки вітром припертись
світлом червоним… може під поїзд?
може із мосту в гущу двобою
там, де брати
і братсво тотальне
може під кулі, може алоєм…
тільки щоб тил… плече і вербальне
може десь осторонь… тепло де піч
скраю у хаті в жоній спідниці…
пилом звичайним, а може як річ...
левом отим, де вмирає
левиця???
20.02.2014

Сироватка правди тепер не врятує від тиші,
бо вечір хворіє мовчанням розмірено-ситим,
і зорі сьогодні різьбили вітри з антрациту –
ніхто не побачить і віршів про них не напише.

Ця темінь багата: у ній оживає уява,
і те, що ховали за серце, тікає у морок;
печаль холодить, а жадання свободи у крові
отак закипає, неначе розпечена лава.

Уроки століть випинаються з пам’яті гостро:
два кроки до неба... не здолано крихітну відстань –
і тісно, так тісно у цьому камінному місті,
де кожній народженій мрії розламують кості.

Сироватка правди безсила, не варт і просити?
Бо правди тепер між брехнею і сном не побачиш?
Старі ліхтарі верховодять парадом незрячих,
ще й зорі сьогодні різьбили вітри з антрациту…

Та хто не сліпий, не глухий і, нарешті, свідомий,
не дасть нищівні опустити на голови плити.
А вечір хворіє мовчанням розмірено-ситим,
що можеш, герою, живим не вернутись додому.

28.01.2014

Дивлюся - з екрану –
Як вбивчі міни,
Гранати під ноги –
Враз!
І на барикаді
Відважний хлопчина
На лоб
Натягнув
Протигаз…
Дивлюся – і знову
У ярому танці –
Кийок та фанерний щит,
А їм на підмогу –
Нові вихованці
Ціпків та бейсбольних бит.
У лаві найпершій –
Стоїть донеччанин,
І львівський – опліч із ним.
Там спалахи слабкости
Й миті одчаю –
До неба уносить дим.

Ті скаляться:
Ми у ведмежі жорна
Вас кинемо й перетрем!
Їм відповідь –
Стяги червоно-чорні
Над згарищем та вогнем…

Вони – в белькотінні
Тривожної ночі
Пролляли червону цівку…
Їм відповідь – лють,
Закарбована в очі,
І видрана з долу бруківка.

То правда,
Що скресла
З тяжкої станації
У битві супроти катюг,
Нуртує у жилах
Повсталої нації,
Гартуючи меч і плуг.

19.02.14

Таїни всі перед нами, хоча і незримі,
Грають в мовчанку, чекаючи власного часу,
Сонце у надрах прабатьківського Аркаїму*
Світла промінням-руками виконує паси.

Хто зазіхає на право накладення вето?
Мудрість пірнула у темінь, сховавши причину:
Здатність відчути душею закрила планета
Тим, що лиш чують вухами і бачать очима.



*Аркаїм - прадавнє місто, найдавніша
астрономічна обсерваторія арїїв,
потужний духовний центр наших предків.

невір мужам чиновничого рангу
невір словам, обіцянкам -
пусте!
їм знову обіцяти спозаранку
коли ж його засвоїти усе?!..
вчорашнє ще комочками у грудді
а поза-поза денне як оса…
позаторішнє бавлять чесні суді
очікуєш? - прирівнюється стам…
а ще в печінці, в коликах, в судомах
у міакардах, просто, на лиці
цінуй себе, своїх, і те, що вдома…
синичку, при нагоді, у руці.
невір мужам чиновничого рангу
їм стрельнути як плюнути… погодьсь,
коли горить - вони танцюють танго
коли тріщить - латають на авось
О страшний Звіре… соціум - Чиновник
я цілюсь в око, куля - оптимізм
із вірою на почесті тернові
без страху долучитися до віз...
20.02.2014.

В сорочку вишиту вдягла...
Перехрестила...
Проти моїх молінь - у зла
Не стане сили.
Серед усіх земних доріг,
З вовками танців
Моя любов - твій оберіг...
Живим вертайся!!!

20.02.2014

Моя даремна...
Ночі пам'ятають все
Ти жадібно ковтала сльози у вечір зимній
Тримаючись за свої рани, наче за святе, ти танцювала з вітром
Боролась проти сказаних тобою ж слів
Що все забуто і вже немає сенсу

Смій...Смій заперечувати мені!
Проказуй мрій своїх слова
І йди за ними, ніби одкровення
Неначе шальки терезів, що не знайдуть спокою, ти - приречена
В тобі гублю я слід думок своїх
В тобі знаходжу я свою беззбройність

Чим далі роблю крок у світових стежках
Тим більше маю я бажання повернутись
Але куди?
Нас не виховували в світлі сонця
Жаль - моя дитина
І вона не спить сьогодні

Моя даремна
Ночі пам'ятають все!
Ми пожалкуєм ще не раз з тобою
За те, що відрікались
Що забули день, коли зоря манила сяйвом
Та, що за височиною...

08(08)2012 - 12(08)2013

Минає все, колись мина,
Вже закінчилася страшна війна,
Лиш мирні літаки гудуть,
Щасливі люди по домівках йдуть.

Лише вдова іде одна,
Навік лишилася вона сама,
Колись дружина, тепер – вдова,
Так закінчилася лиха війна.

Сльозами зрошені поля,
Зігріла світ нова весна,
Співають і цвітуть сади,
О Боже, збав нас од війни.

Ось причаїлася чужа війна,
Нові плацдарми вибира вона,
Який малий й крихкий наш світ,
Як легко зруйнувати все і вбить.

О Боже, збав нас од війни.
Убивців руки відведи,
Нову війну не допусти,
Дітей, батьків, всіх захисти.
9.05.1999

Коли над горами сонце зійде
і в степу колосок зашумиться,
прислухайтесь - серце країни живе,
ніхто не примусить не биться!

Країна жива, та душа лиш болить
за дії спровоковані вами ж...
Народ, схаменися, дай день нам прожить
без бійок, крові та поранень.

Чи знаєте самі за що боротьба?
За що ваші ж брати позлягали?
Ці бійні народні - просто ганьба,
краще з лікарень ви б їх витягали.

Боріться за правду, красу, доброту,
не треба такого безвладдя.
Боріться за волю, за щирість свою,
лишіть всі каміння, знаряддя.

Народ, схаменися, прокинься, прошу,
верни Україні небесну блакить.
«Хай зупиниться безлад!» - я Бога молю.
Країна жива, та душа лиш болить.

Коли ми разом – грізна сила,
Хоч тяжко і гірка ціна,
Свободі не обріжуть крила,
Не обведе густа мана.

Не можна далі без уваги,
І вперто йти в глухий ігнор,
Коли волає «допомоги»
Багатолюдний слізний хор.

Та ось нарешті перемога.
Її чи втримає рука?
Забудуться усі тривоги,
Бо злу прийшов нарешті крах.

я вже всередині у лігві звіра...
чорти… чорти…
єфрейтор на чолі
нічо собі чортяче поголів'я
картини, правда, Софи і Далі…
а золота… а платини -
об'ївся б
а сяєво… не сонце-
унітаз!!!
це ж треба так, воїстино…
я лише
підсуну свою дупу... тільки раз
хай висреться до сміху,
це ж бо дупа!
такий собі місцевий, а прохід…
по сяєву сповзає
запах
трупний
це щастя! задоволення… сто віп
відходили від штурму і облоги
хто по домівках
думаю, що - влип...
о серденько - Єфрейтор не від Бога!
шельмує Чорт - майбутнім
з-під поли...
19.02.2014.

Маленький ребенок катит шину
времени свободного в обрез...
человечек наш за Украину!!
вот бы ему в руки дать обрез
Но пихает мама авторучку
не спеши, сынуля, умирать
сладенький… сынок, давай, не мучай
это ли не папки благодать?!..
Наш сынок - боец такой, что надо
вот с друзьями тащат автокран
встречным отвечают: мы бы рады
но вначале нужно на Майдан
Наши там родители, соседи
целый двор и улица поди…
не горюйте машеньки-медведи
надо ведь повстанцам подсобить!?
Вслед по зову свиста - вертолеты,
войско оловянных партизан...
впереди трубач и строем ноты -
катят шины хором на Майдан…
20.02.2014.

Ви не беркути… чорні ви круки,
Знавіснілі раби брехуна.
Ви претеся з лихої принуки,
Лихо й смерть засіваючи нам.
За кривавицю, вкрадену в люду,
Вас послали вбивати цей люд –
Захищати від правди облуду,
Зграю вбивць, лиходіїв, паскуд.
Ви не беркути. Ви – янучари,
Люті найманці хижих заброд.
І по мордах провісником кари
Вам бруківкою плюнув народ.
Захищайте ручного шакала,
Бороніть золотий унітаз!
Не мине справедливої кари
Ані він, ані кожен із вас.
19.02.2014

Палає бруківка, палають серця
За волю до бою стають громадяни.
З безстрашшям повстали живого мерця
Скидаючи з себе столітні кайдани
За волю повстали старі й молоді
На захист людей, ненароджених діток,
Бо годі країні тонути в крові,
Три місяці люди чекали на диво.
Та люди все гинуть, і сліз вже нема
Здається що вічно терпіти цю муку
Надтріснуту долю накрила війна
І смерть забирає людей попід руку.
Підступная куля вже вкотре свистить
Звільнила під ребрами ще одну душу
А тіло героя під пилом лежить –
Посмертне знамення минувшого штурму.
Лихе і ненависне гору бере
Шрамовані ниють душа вже і тіло
Нічого не варте життя вже людське
І наче над пеклом збудовано Київ.

Смерть відсувається від кулі до бруківки.
Що відбувається?
Й спроможні покоївки нас захистите тая к ми того бажаєм?
Когось там вбили.
Наш – чи Ваш?
Не важить:
Вприклад! –
Взаєм!

Страшно, мамо. Людей вбивають,
Замордовують безневинних.
А серця беркутяк догнивають –
Сморід чути по Україні.

Світ притих і спідлоба зирить,
Розглагольствує так неспішно,
А з народом ця влада чинить
Все, що хоче. Бездушно. Грішно.

Як це страшно, коли навпроти
Смерть із дула – тобі ув очі.
А у тебе – лиш мирний спротив,
А вмирати ти так не хочеш…

А отому, з щитом, в шоломі,
Обіцяли нову квартиру...
І за це у крові потопить
Свою совість і свою віру.

На Майдані – усі пліч-о-пліч.
Бо інакше ніяк не можна.
В тих, навпроти – душі параліч.
І у мріях – життя заможне.

На крові?! На смертях?! Ніколи
Більше їм не зазнати щастя.
Своїм духом, навіки кволим,
Із Вкраїни тут познущались...

Моя мамо! Моя Вкраїно!
Я за тебе щодня молюся!
І за тебе, моя єдина,
Ще сльозою не раз проллюся.

Але віра тверда, як камінь,
Непохитна, як сонце в небі:
Буде владі кінець. І амінь.
Бо інакше мені не треба.

19.02.2014

Бід не боюсь, землетрусів і повені,
Кризи, я вас не боюсь.
Бути боюсь лиш у лоні Московії,
Втрапити в Євросоюз.

Я - Україна, земля з власним іменем,
З мудрістю тисячоліть.
Здавна зламати, скорити хотів мене
Ласий на здобич сусід.

Кров проливали за волю омріяну
Віддані доньки й сини,
Тіло моє розривали і міряли
Орди врагів навісних.

Стихли всі війни, і дихає волею
Жовто-блакитно мій стяг,
Пам'ять дітей лиш зробилася кволою, -
Волю шукають в гостях.

Зиркають нишком, як мавпи, на сторони,
В хату сусідську, тихцем.
Де ти, народе, живий і нескорений,
Де твоє мужнє лице?

Де твоя мудрість, роками гартована,
Розум твердий, наче сталь?
Бійся лише іноземної повені,
Бійся стулити вуста.

Тільки свій шлях торувати не бійся ти,
Слів не стидайся палких,
Ноги сусіду на того не звісити,
Хто вже стоїть на своїх.

Місто огорнув зненацька вечір,
В серце крихту спокою приніс,
Зоряне мереживо на плечі
Впало, наче казкою вві сні.

Кожна була зіронька красива,
Та не більш, ніж гарна мішура.
Лиш одна незнану мала силу,
Що сильніше вабила встократ.

Кроки стали довші і частіші,
Та ніяк не ближчала зоря.
Хто ти, що тобі складають вірші,
І кому вогні твої горять?

Зірко, ти у небі мій ліхтарик
Звістка про народження моє,
Не тікай від мене поміж хмари,
Доки сяєш, доти я і є.

Доки я живу - й тобі горіти,
Темінь розриваючи нічну,
І твоїй свободі неприкритій
У душі моїй торкать струну.

Ми з тобою, рідна, двоєдині,
В купі ми пройдемо спільний шлях,
Кожен з нас окремо - сиротина,
А разом - крилатий в небі птах.

Мерехтиш незмірено далеко,
Сплять між нами відстаней роки,
Та ніякі зоряні парсеки,
Ні тисячоліть шалений клекіт
Не розірвуть нам тісні зв'язки:
Ти і я - життєвий смолоскип.

Спинися, брате,
і послухай:
голосить київська луна,
де розрива кайдани духу
твоя покора мовчазна.

Так непотрібно,
невмолимо,
живим лишаючи борги,
ідуть сини за сивим димом
і сіють попіл на сніги…

Людиноподібнії звірі
У серці любові не мають,
Та всім воздається по вірі,
Моліться за нелюдів навіть.
Хай щирі молитви не стихнуть
За псів у гуманній подобі,
Щоб виникла в "лівері" їхнім
Відраза до вбивчого хобі.
Хай хижі тваринні оскали
Навіки ці звірі сховають,
Бо навіть вовки і шакали
Подібних собі не вбивають...

Спочатку побили – натхненно, уміло
і душу надії, і змучене тіло.
Лупили, бо знали, нічого не буде,
а може і буде – медалька на груди.
Кийком по макітрі, ногою по нирці.
Якщо не скорився, то знову по пиці.
А потім в додачу ще порцію «мата» –
за пайку, за батю, нашивку і брата.
Ну просто герої – на дошку пошани
і зірочки срібні у повні стакани.
А тих, кого били – за що і навіщо?
Із вибитим оком - Бандера!? Так смішно…
За те, що ходили, за вільне повітря.
За те, що хотіли до правди, до світла.
За те, що у стрічці означено вибір.
За те, що сваволі не мовив: - Спасибі!
За те, що людина – це гідно і гордо.
За те, що обличчя – не пика, не морда.
За те… можна довго, та все без причини.
З пихатої висі – оскал мертвеччини.
А потім до суду, побитих і крайніх,
і всіх під копірку, і перших й останніх:
як бидло до стайні – у камери тюрем
і страшили лячно: - Надовго засудим!
Так довго тягнули – і час, і волинку,
і плакали слізно, згадавши ялинку.
Тепер скаженіють і Бога не знають,
в прямому етері стріляють, вбивають…
Мільйон терористів – супроти закону?
Одне лиш питання: закону якому?!
Отому, щоб жити рабами смиренно,
та силу зневаги терпіти щоденно?
Не знаю, що стане – війна, перемир’я
і плід перемоги чи знов межигір’я?
Та знаю єдине: ніхто не забуде
відірвані руки, прострелені груди.
І прощення звіру ніколи не буде,
бо нащо у хлопців… прострелені груди…

19/02/2014

крові рідної квіти червоні
душі болем безмовно п"ють
плаче мати у регіоні
батько сльози втира в краю
сатана сміючись тронне крісло
укріпляє усім напоказ
і нема ні месій ні місій
щоб зламати його каркас
брат на брата іде вороже
зло кладе ультиматум добру
простягни свою руку о Боже
зупини цю абсурдну гру

20.02.14.

Комфортно жити, мості-пани,
у жерлі в цей буремний час?
Затишно? Тепло?
                              Непогано.
І ось вам, нате! Форте!!!
                              П’яно
у хвилях Ельзи океану,
та лунко б’є набат.
                              Без нас
монтуються живі сюжети
навколо горезвісних рад.
І знову трупи.
                              Знову жертви
невинних. Владі браво?
                              Клас
надресированих і ситих
кришує банду гамадрил.
Стіною навколо корита
єднається когорта.
                              Рил,
а рил то скільки в цій кориді
вершителів подій і доль:
дебелі, тлусті, повновиді
пани.
               І журналісти-злидні
щось добиваються.
                              Юдоль
безпринципних і звироднілих,
качають теж свої права.
Вони за Рашу і за «білих».
Та «ще не вмерла...»
                              Ще жива
і у скорботі посивіла...
Рве коси на собі Сивіла.
Нема Богдана.
                              Булава
не досягає від Софії.
Нема заступниці Марії–
і кров’ю зрошена трава.
Кати,
               печерні мастодонти,
ви ще жируєте єси?
Чого ж линяєте в Європу
із п’ятикутної яси?
Обман і кривда ваше кредо.
Убивці – виродки села.
Історія не спише зла,
коли з щитами попереду
зухвале псевдо.
                              Патріоти, –
ви та руда і сіль землі,
що є, була і буде доти,
допоки щезне у імлі
Горгона влади.
                              Прометеї!
Життя і воля – ось де суть.
Заради істини цієї
вони свої хрести несуть –
сини Вітчизни однієї...
Ой, не розбійники за неї
сьогодні душу покладуть.
І буде правда, буде суд
і оніміють супостати
і яничари.
                              І прокляті
попи Гапони пропадуть.
«...і буде син, і буде мати»,
«...и братья меч вам отдадут».

                              18.02.14

До чого спонукаєш мій народ?
Не будувать, не сіяти, не жати.
Загрібши війська, грошей і клейнод,
Лякаєш перспективою "за ґрати"?

На що кидаєш хлопців у цвіту,
Кому встромляєш кулі і гранати?
Зібравши казнокрадів і тітух,
Зібрався ти над нами царювати?

Будь проклятий! Хай Бог мені простить,
Вже кров невинних в порох перетерта!
Ти ще живий, та вже тобі - не жить,
Вже правлять в пеклі за твоєю смертю.


2014

Розпука і біль...
Що ж ви, нелюди, робите?
Під небом,
безлюдним як степ,
ви душі людські,
наче хліб святий, дробите
в коритища власних потреб.
Ви долі людські,
як насіння лузаєте.
Лушпинням обмов плюєтесь.
І давитесь Правди зернятком...
А знаєте?
Й на вас меч розплати є десь.
Гадаєте, він обмине вас?
Побачимо.
Все має логічний кінець.
Я вірю, народу моєму терплячому
колись та й урветься терпець.

2003

В’ячеслав Гук

Майдан

Я знаю гаразд, якою буває вкраїнська зима,
коли виривається крик з крижаного потоку –
із куль і вогню – й незглибима стає глибина
очей, яких вбили, коли брость набиралася соку;
забути навідліг про ніжність і горло зірвати на хрип,
герої у трунах лежать – з сивиною в волоссі,
безстрашні сини України йшли смерті наздиб,
зерно суходолів ржавіло в тяжкім суголоссі;
о Боже, просякнуте запахом диму небо вмерза
у те, що ховаєш в душі, що колись відігріє сльоза.

Закривавлений прапор – це і вирок і поводир,
де Київ шалений обростає вздовж ран сивиною,
вода безшелесна з гідрантів жбурляла у вир
розп’ятої вулиці, й серця вирували війною;
і шпальти газет пахли цинком друкованих слів,
на площі кінь зорив на все схарапудженим оком, –
так вмирають поети зі швами зашитих ротів,
так кінь кам’яний гарцює пожвавленим скоком,
і шикуються в шерег солдати, і лунає останній звук
урочого вірша, що звільняє душу од мук.

Народжені вмерти – залишаться жити в віках,
надвечір – поволі крижаніє оскліле галуззя,
довічним назавше стає місто в померлих очах:
серця вчились вірити в сон і химерне безглуздя;
та скупі мої вірші, як гортань, що дарує слова,
як життя, що підкорене силі тяжіння, як мідне
биття крові у сплутаних жилах, яке зберігає нова
мелодія пісні звитяжної чи гасло, гучне і побідне;
неважливо про що говорити, мовчання – це дар,
нечутно крізь пробиті покрівлі стікає сумирна вода.

Здобутись на відповідь, відновити порядок подій,
усе подолати, як латина колись – руйнацію Риму,
цибух у зубах – як прогірклий полинний удій,
на морді коня – протигаз і гнуздечки зжована линва;
і знову щоранку ратай долатиме свій суходіл,
складний і виснажливий, коли розривається думка
од болі та смутку, тому очей уночі не стулив,
під ралом гучав переліг по-зимовому – борзо і лунко,
щоб зі стебел трави, що проб’ється із жил навесні,
Свята Вероніка пошила знамена міцні!

Джерело: http://sumno.com/xts

Складаються пазли волі
У долю Вкраїни. Кров’ю
Вмиваються руки влади.

Ладнаючи власні справи
Справляють нужду велику –
Потребу усе забрати
Безбожні кати народу.

Герої стоять на варті,
Воюють брати з братами,
А бидло тікає звідси
В Європу, яку таврує
При кожній малій нагоді
На всіх Інтернет порталах,
У пресі і на каналах,
Що брешуть щодня красиво.

Машини горять й намети,
Вмирають надії й люди,
Бійці молоді і сильні
Вбирають у груди кулі.

Метро не працює. Світло
Погасло довкола серця.
Та дальній кінець тунелю
Тримає тендітну свічку
І полум’я розгортає
Червоно і чорно прапор
Нової країни. Завтра
Поставить до стінки зраду
Продажних повій партійних,
Що вічно міняють шапки…

Ми мали учора право
Собі вибирати вбивцю…

18-19.02.14

За правду революції
Поклав і душу, й тіло.
Сторінка у фейсбуці
Як дім - осиротіла.
"Живий!!!" - кричать світлини,
"Помер..." - портрет на пОлиці...
Душа до Бога лине...
А на Майдані моляться...

Увага: твір містить ненормативну лексику


Січень місяць.
Йордань. Беркут землю гребе.

Ті довбають бруківку, А інші шукають належного й справного вектору.

Є оден.
В Межигір’ї сидить, і нічого його не їбе.
Дочекаєшся. Скоро прийдуть вони й по тебе,
Вже досвідчені хлопці з реального правого сектору.

А ми таки круті, брати слов’яни.
У кожного в Європі по сестрі.
Народжені від однієї мами,
ідемо разом до одної ями:
на три дороги – три богатирі.

Уміємо брататись і любити
собі на втіху, іншому на зло.
Усе – нічого. Якось можна жити,
якщо було на всіх одне корито,
а іншого нічого не було.

Один співає, інший веселиться,
а третій хилитається, хмільний.
Йому то що? Аби де похмелитись –
вина чи крові ближнього напитись,
аби війна. На те він і дурний.

А у війну – які були ми наші
і німці. Це по-нашому – німі.
А як єднались навколо параші!
А як дали березової каші,
яку варили аж на Колимі.

І нам таки не раз побили писки
за те, що в нас реакція не та.
А нам то що? А ременя чи різки
за те, що перші випали з колиски
ще до розп’яття нашого Христа.

А може й за прапрадіда Яфета
до того, як посунула орда,
до того, як розкидала вендета
петлюрівця, есера і кадета
подалі від орлиного гнізда.
.............................................
Гойдаємо колиску всіх народів
і няньчимо у хаті ворогів.
У всьому винен той, що десь на споді –
сумирний, неотесаний тай годі.
Оце і є найменший із братів.

Гойдається над урвищем три люлі.
Минає ера аріїв-рабів:
лелеки, соловейка і зозулі.
Три нації – і в кожної по дулі
єдинородній братії совків.

Гойдала доля не одну колиску.
Кому – на горе, іншим – на біду
імперію плекали молоду.

І що за диво, що у цьому списку –
колгоспну,
             поліцейську
                          і злодійську
не об’єднати у одну орду?

                          2001

Можна, я ненароком украду твої обійми?
Покладу собі під голову і ляжу спати,
Пройшовши крізь вогонь, воду та мідні труби Криму,
Знайду відпочинок зі смаком свіжої м'яти.

А можна, я ненароком украду твою душу?
Розкладу її на столі і буду вивчати,
Давно не читала історій - людських та блискучих,
Твоя - напевно, цікава, дарма що прим'ята.

Можна? Мовчання інколи теж стає відповіддю,
Красномовною, невимовленою згодою,
Я, зізнатись, невкраденим устигла насититись,
Позиченим у кредит з річними відсотками.

Можна? Ти, можливо, боїшся сказати відверто,
Твої очі мовчать. Лише спітніли долоні.
Серед ясної тиші почується шепіт серця:
- Я не згодний, ні. Я завжди був за чесний обмін.

Про Павлюка – і С. Кримовська,
Про Павлюка – і Г. Гнатюк,
А я дивлюся трохи скоса –
Чи це такий у мене глюк?

Та глюк, здається, не у мене,
Глюк має Сірий В. – отак,
Та що ж це робиться, чавеле?
Павлюк є кожному у смак.

Про Павлюка й Олехо пише…
А я, скажіть-но, гірший чим?
Пишу я вірша теж про вірші -
Про Павлюка та іже з ним.


18.02.2014

Знову стріляють в прямому етері.
Вибухи, гази, бруківка і біль
стукають в серце, у душу, у двері
в рану заюшену сипати сіль.
А чи поступиться влада поганська?
Стільки украли – куди їм іти?...
Хвиля народна і повінь повстанська
змиють в клоаку злочинні сліди!

18.02.2014

наші серця як зібгані папірці
почуваються чернетками у Господа в руці

він міцно стискає ці серця паперові
допоки на денці лишається крові

хоч крапля гарячих солоних чорнил
допоки ще грає цей світ-вініл

архаїчний заїжджений ссучений ніжний!
та мені не від цього мій Господи смішно

а від того що стільки примхливих років
обертався довкола чиєїсь мороки

чи кудись не встигав чи чогось чекав
що життя - як граната а я - чека

та допоки ще пишеться хоч один вірш
тільки собі єдиному й віриш

і допоки в запасі хоч один стук
Господь не ослаблює своїх ніжних рук