Недовимовленності й необачності – квіти мої сльозотворні,
Словопотоки й миттєва засторога – плоди отруйні, дарунки пітьмяні,
Я ж за вас і до вас, наче нема іншої долі,
Ілюзії дивні – то зламані гілки: пахучі й на диво духмяні.

На руїнах возводить палаци-хришталі – то справа крихка і болюча,
Не жени мене в шию, не жени мене з серця, крилатий,
Я ж така поступова в помилках і ваганнях,
Я ж така за тобою, та тільки ти надмірний й пихатий.

В чеканні стомитись не треба зусиль і в болю горіти є норма,
Як ті дарунки, ти вимагаєш радіти й вмирати постійно,
Відшукаю стежку твою і стану на неї, - персональний мій ешафоте,
Але знай: як люблю, то затягну тебе із собою, вбивчо й нестримно.

Возила себе
в осінь
учора
до небосхилу.
Там буки летіли,
граби – співали.
І такі лагідні-
лагідні
трави…

Слухала тишу вітру.
Пила ясне гіркотіння
жовтого-жовтого листу…
Сосні
притулилась
в обійми.

Кора у сосни –
тепла
стара сухенька долонька.
Ось тут,
на краєчку неба,
дізналась,
що я – її донька.


11.10.2014

чи доживем
до сівби горизонту
наші стосунки
на лінії фрону
наші керунки
у пальці зрослися
дивляться в серце
хортами на лиса

в крапці над ‘і’
ледь засовгані йоти
грішні слова
мов знецінені ноти
і валідол
переходить на зміну
танцю вина в голові
з анальгіном

губ літаки
бубонять і таранять
вираз такий
аж витріщує бані
трупи ідей по ідилії
струпи
глиняний крам
не тримається
купи

спалено простір
пряміше фаланги
це вам не інші
стискати у танго
це вже коли
словники застаріли
греблі пішли
затупилися стріли

військо спинилося
флангами в боки
справджує око
де наслідки кроку
ось вам і фізика
в сенсі кухоннім
яблучні бебехи
на підвіконні

ось вам і лірика
трахнута тиша
хочеш
люби
а як можеш
навішай
глянь
зі сідничок
білизна спадає
де ті фаланги
нехай обступають

12 Вересня, 2014

де світло
вибите з вікон
з колін
завіси гільйотина
хвилин без тебе
терикон
переливається
в причинах...
у запаху
від простирал
твої обійми
відбувають
а дотик
на устах вмира
мов Єві сад
у брамі раю

ніч
по периметру долонь
така безока
і глибока
кочує
подиху вогонь
спадає за дверима
спокій
як дерева
осінній блюз
чи голосу
капризні ноти…
моє пристрелене
люблю
мов кров’ю мічені
банкноти

і відкривається тепер
усе ненавчене
збагнути
серцебиття
живе
не стер
із дихання
бажання
бути...
у кожнім шереху
війна
між неминучим
і минулим
і нічия
у тім вина
що крила янголам
зітнули

12 Вересня, 2014

(колискова)

спи
мій синочку
спи
ще цуценята
пси
і янголята
ті
хто би
твій край
хотів

випити кров
до дна
коситься
чужина
кидає око
там
де доживати
нам

спи
мій синочку
спи
ще не будив
не бив
храму надривний
дзвін
хай подрімає
він

я запалю
свічу
влюляю
полечу
у колисковий
світ
в Бога простити
літ

спи
мій синочку
спи
тато тобі
купив
коника
гойда-да
може мине
біда

скоро настане
мир
горя не стане
тьми
ще не родився
день
снами на схід
іде

спи
мій синочку
спи
силоньки
не губи
віченьки
затули
в ніченьку
що болить

сон принесе
тобі
тата
на білий світ
сильного
як Дніпро
в жилах
козацька кров

9 Вересня, 2014

Мій зір чарівний образ полонив,
Коли довершена краса цвіла.
Природи вміння тільки відтінить
Те благородство, що Творець послав.
Та розуму лихого сила зла,
Відбившись у її очах, вбива,
Коли промінням б’є, немов стріла.
Здається, що Пандора йде нова,
Кого у лютій змові божества
Послали в світ, ганебний і глухий.
Вона, немов розплата, насува
На злодіїв за скоєні гріхи.
Відколи ти - покара і жура,
За всі провини лагідно карай.

Салютують високо дерева ворОнами,
голубам обігріті дахівки для бесіди.
Доримуємо погляди і не сторонніми
голубино-воронячі обри окреслимо.

Поміж ними залишимо зблиски помітними –
дотанцьовує осінь циганочку з виходом.
Перелітним вітрам і життю перелітному
за таку зачепитися – вічністю дихати.

Завсесвітлиться дужо млинові старезному,
пилюговим акордам не правити жорнами.
Перемелемо час і слова на поезію,
не мішки найцупкіші, а небо наповнимо.

2014р

Ця синява свіжа, як море, солодка, мов сік.
Вдихаючи осінь, вертати щорічну залежність.
В пожухлому листі заховує жовтень усіх:
живих і прийдешніх.

А ти на межі, одинак ненароком, ідеш,
доводиш самотністю давню буття теорему
під визрілим небом, що звісилось низько, таке ж
занадто окреме.

І котиться сонце, щоб ввечері впасти за ліс.
І сохне трава, по зимі аби знов зеленіти.
Блаженна прозріння пора, про яку так моливсь
давно навесні ти.

У ритмі дощу одягаєш спасенно в слова
голúзну мінливих думок і бажань сокровенних.
Це осінь тебе зупинила і творчо влилась
снагою у вени.

2014

1

«Селючкою» прозвали у столиці
За українську мову – за свою!
А я втішалась тим, що білолиця,
Що не в Каїрі за ситром стою...
Ровесниці соромились початків,
Городів... Про свій рід – анітелень.
Кайфуючи, стрибали ті дівчатка
Під музику й слова чужих пісень.
Лишали мову на полицях – в`яла,
Несли у погріб – там її не чуть…
Росли відземки мови – блідо, рв`яно –
Між покручами й окриками «жуть!».

В хитких долонях Ялти, мово рідна,
Зерно твоїх словес неволив Сон.
Аронією стигла б – чорноплідно –
Між перехняблених брилів та крон…
Не на Ай-Петрі ти розквітла! В червні
Ступила я на врожаїстий ґрунт.
Повзуть нетруєні пажерні черви,
Тратують ниву сонми клешень, рук...

2

Перевертні, застрільники! На площу
Не вийду я – за гречку, сухарі.
Електорат линяє денно й нощно,
Манкуртів дзумкотить неситий рій.

Палахкотіють-відцвітають маки.
Повчаю в полі тлустого крота:
«Ось ти, байдужий, сліпо множиш статки...
Для мене пісня матері – свята».

Безмов`я.
Тиш.
Ні парубка, ні дівки…
Міцне зерно – у лабіринт полівки.


2006

Як сумно йти, як гірко йти
Услід минулому коханню
На гострім лезі самоти,
Надію гублячи останню…

Лише ці спогади і ти...
І біль, і парк, і ці каштани!

2014

Базар вистигає, мов кава,
Йде осінь, щоб вибрати хустку,
Тролейбусом вправно править
І смика його за мотузку.

Він мовби й нікуди не рветься,
Сідає слухняно на лапи,
І теплим на сонці здається
Зупинки охайний тапок.

Базар, пересипаний листям,
Зникає, згасає гомін.
Тролейбус, вагітний містом,
Везе свою осінь додому.

Той довгий шлях здаля -
покута чи осанна?
Чия оця земля,
кому - обітована?

Надії світлий лик...
Приреченість до згуби...
Душі гортанний крик
і Єрихонські труби.

2014

З густого виру спогадів буремних
Сюжет один за іншим визира:
Несе бабуся рясту оберемок,
Березового соку піввідра.

То як вона чаклує біля печі,
Аби наворожити нам обід...
То сяде і розказує малечі,
Від чого у житті втікати слід...

На прикладах життя - чужих чи власних,
Що гідне, що низьке, онук навча,
Аби не стало скривдженим, нещасним,
Не впало, не спіткнулося дівча...

То на городі сапкою махає...
Веде на пастівень співучих кіз...
А то в сльозах зажурено зітхає –
Вже син її - мій тато - між беріз…

«Ой, без Івана й вулиця погана»,-
Поплаче і вертається до справ.
І так щодня, до пізна і від рана,
Аж поки Бог до себе не забрав.

А я іще й тепер – щодня і часто
Її науки згадую слова,
Що не давали схибити і впасти.
У совісті моїй вона жива.

Тих настанов ніколи не порушу:
Ні в радісні години, ні в журбі,
Бо що тобі в дитинстві вклали в душу –
До подиху останнього в тобі.

Сп`янілий світ у летаргійнім сні...
Коли Шляхи розходяться з Словами,
Болить Христос, розп`ятий у мені
Таки моїми ніжними руками.

10.10.05.

Я вас забувала… і вдруге, і втретє.
У тиші кімнати в уявнім портреті
Зникали всі рисочки, ямки… А очі
Я просто не бачила. Кожної ночі
Я вас забувала малюнком бароко,
Ви зникли нарешті... Здавались пророком,
А нині в уяві лиш пляма далека:
На серці ні холоду вже, ані спеки.

10.10.2014

Так ось буває –
Життя делікатне й грубе,
Щось несподіване
Завжди в собі несе.
Хтось тобі дзвонить
І каже, що тебе любить.
Потім – удруге,
І каже, що жарт усе.

Потім утретє –
Говорить, що жарт був вдруге,
Далі сміється
Й на фразу “Ти не лукав”
Трохи помовчавши
Голосом повним туги,
Ледве шепоче у трубку –
Давай без кав…

Ти і застиг би так
Із відкритим ротом,
Але реальність вібрує.
Тремтить рука.
Кроки квапливі
Наче питають – Хто там?
Кроки ще мають пам’ять –
Вона гірка…


…Десь понад містом
Падати будуть зорі,
Навіть амури
Всядуться тихо без чвар.
Втратить на вечір
Двох абонентів хворих,
Зареєструє вранці їх
Київстар…



10.10.2014

Я Вас – три крапки… І на Вас – три коми.
Куди бажаєте -
У профіль чи анфас.
Та Ви ніколи, чуєте, ніколи! -
Чому я Вас, тим більше, чом на Вас.
Ідіть Ви на.
Ми ж навіть незнайомі.
Ні, не погоджусь.
Що пораджу Вам?
Кажу ж – три крапки… Іже тії коми.
Проходьте далі.
Бачите? - вігвам.


10.10.2014

Я Вас – три крапки … В кожній – профіль коми,
зникомих літер і вульгарних буднів,
тінь вершників на витертих волошках,
омитих першим, наче ніч, дощем.
Насніть мені себе – з липким піском і
тертим снігом – до колін майбутніх
стоянь у Вас, мов у ріці, – до зморшок,
тримань за Вас – так щемно – за плече

печер правдавніх Ви, які ходили,
як ходять пори року – поміж голі
поля – аби поля ті оживали
і вірили у зерна і траву…
Насніть мені! – ліхтарикові хвилі
у вікна, лампу в позі богомола,
задивлену на нас, і теплий шалик
із першо-вічних згадок, здертих з вуст

напівцілунком… Пелюстки і замах
на ніч – безсонням, сміхом-лабиринтом…
Шумерських знаків на чолі-табличці,
де пишеться, що я Вас…. (Але – цить).
У рукавах, з’японених сльозами,
ховає день вогонь, який горить на
іншім боці, наче марні титри
ненаших кін. Ночам погано спиться.
І замість зорь – вологий антрацит,

що видають – зі знижкою – за повінь
пустельних спин в безхатніх «надобранчах»,
за вигірклі настоянки знайомців
в зміїних кільцях втомлених квартир…
За те, що Болівар – щодалі – поні.
За час, що, наче стигла помаранча,
текти не хоче: то лоскоче в оці,
то треться, наче висохлий імбир –

в сумливий чай. За порохи музейні
на тім плечі, де плавилася втома
і виростали ельфові-мигдальні
сади, і пахло небом, світлом, тлом
подвійних снів, що в них нічні озера
тілами риб і світлом пишуть, хто ми,
і на дзеркалах їхніх в сонних спальнях
метелики впиваються теплом…

… крайнебо заїдає марципаном
фантазій і бажань черговий вечір.
Насніть мені! – набутися – за руку,
лишаючи на ній, мов письмена
шумерів чорних, – нас, ману і манну,
несказане й летке, як вітер втечі
з людей – у диво, й білосніжні рухи
снігів на чорночолих племенах
Тих-хто-любив…

Ти спиш. Як потойбіччя
в земній печері. Горілиць-безлицьо.
Шумери, Шуберт, щуча ласка в шубі
і шарудіння марне шпигунів
тобі не сняться. Наче тиха мжичка –
з землі у небо – пнуться колісниці
розчавлено-затиснутих між губи
« Я Вас… Тебе…», – безсилі і смішні…

Ви бачили духмяне вишиття?
Коли небудь стрічали таке диво? –
З отим бузком – через усе життя –
красивим, ніжним, незрадливим.
Даруйте,
але пахощі оті
З дитинства родом,
І, повірте, рідні!
Хоч вже забуто стежку у траві
Та ще цвіте бузок
На полотні.
Так рідно...

2014р.

Сіла повня на старий горіх
І казки закоханим
Розказує.

Жовтень сіє листя і росу,
Холодом проймаючи
Щоразу.

Візії нанизує на сон
Ніч, що заховалась
Під горіхом.

Надихає хмара на красу,
Обійнявши місяць,
Мов повіки.

Дивно так… Далеко ти, але
В небо задивились ми
Обоє.

Падають плоди у жмені мрій
Тишу цю розколюють
Надвоє.

09.10.14

кінець

'2014

Невже так тяжко - вірити в Добро?
Невже так просто - втратити надію?
Стикаючись із диким холодом,
Несемо в світ дитячу мрію.
Вітри гуляють в наших головах,
Для сумніву в нас двері привідкриті.
Нечуєм слів - в нас діє тільки страх.
Забули й те, чиї ми діти.

...Впізнавши у собі Велику міць,
Здолавши сумніви і біль тілесний, -
Підем туди, де Батьківський поріг,
Де жде нас всіх Отець Небесний.

Усмішку злу зітри з лиця свого,
Це незнання, це страх - це не дорога!
Христос прийшов, - чи слухали його?
Він мир приніс, посіяв у нас Слово...

Любов'ю ми народжені у світ,
Любов'ю в світі будем виживати.
Прийнявши все - підем де та Зоря!
Щоб щирим серцем Небо покохати.

Переспів

ми з осінню зіграєм в дві руки
хоча могли б звичайно і в чотири
та канули роялі і клавіри
у темні кола світлої ріки...
що нам ударні струнні духові
для увертюри золотого падолисту
на подив для усіх земних артистів
зіграємо на струнах павучків…
нам жолуді ударять в тамбурин
каштани пострибають геть стакато
намріяли колись отак зіграти
без партитур аплодисментів ми
її рука в моїй у напівсні
а друга доторкає струни серця
на попелищі у фінальнім скерцо
ти підіграєш осене мені?


09.10.2014

1.
Оця печаль, розчинена в журбі
Осінніх днів, укутаних в тумани.
Де падолист нагадує тобі -
Чекай весну, вона іще настане.

Та це колись, а нині золотінь
З беріз і кленів на зелені трави.
І серцю люба кольорів сплетінь -
Листочки сонць і молоді отави.

2.
Двірники згрібають жовте листя,
Гіркотою дим увесь пропах.
Заблудився у моєму місті
Чи забрів кудись любові птах.

Вечорами голубіє просинь,
Доспівають яблука в садах.
Зафарбую осінь у волоссі -
Прилітай, мого кохання птах.

Ворони кружляли над стовбурами у висі,
дими точилися з позаміських заплав.
Хтось містом блукав у домашньому светрі й джинсах,
підходив до перехожих
і промовляв:

"Я часто міняю локації перебування,
в кишенях своїх несучи пустоту важку.
У цій широті дорогі ресторани й книгарні.
Мене звідусіль виганяють у сутінь міську.

Вкажи мені місце невизначеної ролі,
де плескають не по крилах, а по плечу,
і де усі двері без пластику й фейс-контролю,
і де чоловіку в светрі наллють борщу."

Але не було йому ні від кого вказівки,
лише перехожі, пірнаючи у пітьму,
усі відверталися якось однаково стрімко,
одними губами
посміхнувшись йому.

Убивче каміння й думки про невірний вектор,
убивчі не ті серця й не ті ліхтарі,
але у провулку завжди знайдуться узбеки,
володарі забігаловок
та шампурів.

І він полетів - під вивісками чи понад,
минаючи моноліти пустих машин,
і в`язнем за ґратами бігала кров у скронях
од запаху м`яса та
тугих лавашів.

Один із узбеків запорався біля пательні,
а інший замовлення взяв і кудись побіг,
і наш подорожній заговорив наскельні
слова, що зовсім трохи
злякали їх:

"Я стопи оббив об меридіани й ліги,
та ось де оаза... Ось вона! Ось вона!" -
й зі светру його, неначе з ламкої криги,
скресали у темінь скрижалі
та письмена.

А потім досяг він ліній метрополітену,
скрижалями женучи із тунелів жах,
і сів на потяг, наривши жетона в кишені,
але і досі тримаючи все в руках.

Він вийшов посеред вагону і став кричати,
і кожен в його присутності був німий,
і голови повернули міські сурогати,
каліки, вагітні та пасажири з дітьми.

Настінна реклама одсвічувалась на клунки,
цікаві гніздились, мовби птахи на стерні,
шепочучи:

"Він втюхує нам піґулки
від болю в суглобах
чи ще від якоїсь херні."
08.10.14

Жовто-сиза кішка бродить
Між копиць, базарів, лодій...
Кине хтось рубай чи м"ясо -
Усміхнеться, візьме ласо.
Очі мружить, щось шепоче.
У трамвай "Зима" - не хоче.
На пеньку спочине зранку,
Лиже від хвоїни ранку...
Повертає хмиз, грибочки.
Шерех...
Пір"я.
Пелюсточки...

Їй не треба нір, живиці.
Дайте кішці рукавиці.

Теленчить дзвіночок лунко...
Дріботить у гай пустунка.
До воріт хуртечі близько.
Обіймає стовбуриська...
Нічия та кішка тлуста
Муркотить:"...січи капусту".

Семиділуха кирпата
Обійшла іржу і злато.
Плед несе мені - овечий -
Третю днину...сьомий вечір...


2014

Пародія

Я кожну збірку більшу хочу мати –
Стандартні не влаштовують формати!
Потрібний зміст, не кволі “тúри-пúри” –
Колись я починала з А4.
Та час спливав, писала більше, більше,
І довшими чомусь ставали вíрші.
Нові вже згодом розкрутила теми –
З’явилися балади і поеми.
Писати мушу – все довкіл дістало,
Тепер вже навіть А1 замало!
Аж страх бере, що час колись настане –
Паперу бракне, як почну романи!

… Ото тоді й покину вже писати,
І заведу “примата” біля хати.



09.10.2014

Стежці закотилася за комірець
Шина велосипедна.
Осінь стоїть вздовж доріг, продає
Жовто-гарячі пледи.

Нитка асфальтна розгойдує
Машин дороге намисто.
Осінь знімає сорочку з плеча
Та одягає місто.

Якщо їси з кривих долонь,
не зневажай за зморшки скронь.

Усіх неправд росте вогонь?
Так що ж ти вертишся - боронь!
Лихих, як лихо, відсторонь.

Либонь... пальто,
"в котором конь".

08.10.2014

«Цвет московской конницы, которая совершила счастливые походы 1654 и 1655 годов, погиб в один день. Никогда после того царь московский не был в состоянии
вывести в поле такое сильное ополчение»
Сергей Соловьев «История России с древнейших времен»

Розкажи всім, Конотопе,
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
З матюками полководці
Ханові дістались.
Як в лахмітті зі сльозами
Цар до люду вийшов,
Щоб Москву порятували
Праведні і грішні .
А сам уже намірився
Покинуть столицю
Та в якімсь глухім кутку
Мовчки оселитись.
P.S.
Стала б вільною Вкраїна ще од Конотопа,
Та охочі булави ішли тоді товпами.
Тож, не дай Бог, щоб таке повторилось нині
Та завадило б в Європі бути Українi.
---------------------------------------
Іван Виговський (рік народження невідомий, розстріляний 9 березня 1664 року) – гетьман України.
Після смерті Богдана Хмельницького ( серпень 1657 року), коли царський уряд порушив приписи Переяславської Ради, щоб остаточно приєднати Україну до Московії, новий гетьман вирішив розірвати союз з північним сусідом і йти на зближення з Польщею та Литвою. Підтвердженням цього стала Гадяцька угода (6 вересня 1658 року).
Не бажаючи втратити Україну, Москва послала проти неї 120-тисячну армію. Військо Виговського, до якого приєдналися поляки й татари, було в кілька разів менше. Але завдяки талану гетьмана добірна армія супротивника була або знищена, або потрапила в полон під Конотопом 29 червня 1659 року.
.Шлях на Москву був відкритий, але за плечима Виговського кувалася зрада охочих до булави полковників, один з яких - Іван Безпалий йшов у складі московського війська.. Їх підтримав також кошовий Війська Запорозького Іван Сірко, напавши на Крим. Після чого хан змушений був залишити Виговського.
І все ж попри такий фінал перемога під Конотопом, яку зарубіжні історики порівнюють з битвою легендарного Ганнібала (247 р. до н.е. -183 р. до н.е.) під Каннами, де були розбиті римські легіони., дала змогу Україні ще два століття бути автономною.
Щодо такої значної перемоги, яка набула європейського розголосу, цікава позиція сьогоднішньої Росії. Якщо радянські історики відбувалися мовчанкою , то в ноті протесту Міністерства закордонних справ Російської Федерації у зв’язку зі святкуванням в Україні 350-річчя Конотопської битви говориться про неї, як «об одном из мелких эпизодов». А державні заходи спрямовані начебто на «втягування українського народу в штучне й надумане протистояння з Росією»..
З огляду на сьогоднішню ситуацію агресивної політики Росії щодо України значення перемоги в Конотопській битві набуває особливої ваги.
С.М.Соловьев «История России с древнейших времен», т.11, глава первая, стр.50.

***
ми з осінню зіграєм в дві руки
цю увертюру для стрімкого падолисту
і для життя позбавленого змісту
на темних колах світлої ріки...
зіграємо зіграємо "на біс"
для жолудів опалих і каштанів
для почуттів невидимих фонтанів
для всіх земних акторів і актрис...
ми мріяли зіграти так удвох
надривно_тихо ніби на прощання
мелодія буває теж остання
у ній фінальні ноти пише Бог...
уявимо що скоро вже фінал
що спалюєм себе на попелищі
І звуки підніматимуться вище
понад підмостки сцени понад зал
так грають на межі або у сні
без партитури і аплодисментів
задля любов`ю зцілених моментів...
ти підіграєш осене мені ?..

Розкішного кольору корінь-трава:
ніяк не опишуть (хто бачив).
З Мукачева, кажуть, є зрячий,
який підібрав необхідні слова
й одразу забув їх добряче.

Ростеться їй добре на схилах гори:
ходив хто, то мріяв про засіб -
підйомник, літак, (на УАЗі б).
Та є там "хатинка" (нехай півтори),
щоб шлях був не кроком на насип.

Ніхто в тій "хатинці" уже не живе,
хоч зовні на це і не схоже.
Мукачево поряд. Таке, як vip-ложе.
І корінь-травою на ярмарок зве
у гості (хай спробує кожен).


08.10.2014

Ти боїшся дощу. Ціле місто у гумових мештах.
У махрову печаль загорнулись будинки старі.
Цей солоний туман нас, напевно, поглине без решти.
Так фальшиво звучить метушливих думок попурі.

Не рятують плащі. І трамваї холодні, як туга.
Ти не віриш дощу у шерензі кривих парасоль.
Всі прогнози мовчать про осяяну сонячну смугу.
Буде довго отак грати жовтень завбачливу роль.

Ти не зміниш цей день. І додому далеку дорогу.
І озера калюж під ногами не зникнуть, атож.
До зими вже, мабуть, ця похмура покірна волога.
Знову – дощ…
5.10.2014

Щоб перестрів його в тайзі
ведмідь голодний!
Щоби на ірода башку звалилася
важка колода!
Аби недомірка вкусила
змія отруйна! –
каправому щоб не під силу
ні дихать, ані вЕсти війни.

А, може, він, дияволом спокушений,
давно укушений?
Либонь, іще в утробі
вже був спустошений.
І, мо’, у тім’я вдарений від роду.
…Якби не вдарений, не вкушений,
не зазіхав би на скарби
сусіднього народу.
2014

Коли дівчата одягають ліфчики
І потрапляють груди у неволю,
То запитали спершу би у лікаря,
Чи прагнуть груди темної недолі.

Як макіяж на личка накладають,
Підводять очі, нігтики подовжують -
Вам не побачити, але включіть уяву,
Бо це нікому ще не заборонено.

Як йдуть у сауну дівчата із коханими -
Це так приємно, весело - не нудно.
Везе панам, буває, з тими паннами -
І вдячні волі їхні голі груди.


08.10.2014

Крила великі у тебе
І світла та ніжна душа.
Літає й співає небу
Чайка на ймення Джа.

Співає про квіти і очі,
Ніщо вже давно не межа,
Ні біль, ні заплакані ночі,
Для чайки на ймення Джа.

Ми зроблені із Любові,
Нас в Небо вона проводжа.
Ти - голос моєї крові,
Чайка на ймення Джа.

2014 - Затока-Київ

Ковтала задоволення у спробі
Мовчати знову про оте найсправжнє.

Цукруючи самотність, мрії здобу
Глазур’ю маскувала так відважно.

І небом задихаючись, німіли
Очей зіниці – ширших не буває.

Лиш зрадницьки тремке волало тіло,
Засвідчуючи біль довічних таїн…

2014

Гаї диміли під горою*,
І обрій теж вогнем горів…
Нас залишалось тільки троє
Із вісімнадцяти бійців.

О скільки їх, хороших друзів,
У тій спочило темноті –
Край незнайомого містечка,
На безіменній висоті.

Ракета падала додолу,
мов та зоря, що догора…
Не позабути вже ніколи
тому, хто бачив це хоч раз.

Він не забуде, не забуде
Атаки відчайдушні ті –
Край незнайомого містечка,
На безіменній висоті.

Гули сталеві птиці хижі,
І видно, наче вдень, було…
А ми дружили ще міцніше,
Гарматним обстрілам назло.

І хоч би як було не важко,
Ти вірним був своїй меті –
Край незнайомого містечка,
На безіменній висоті.

Усі вони у снах зі мною –
Товариші з воєнних днів,
І наш бліндажик під сосною,
Геть обгорілою на пні.

І сниться: знов стою я з ними
На вогняній межі хисткій –
Край незнайомого містечка,
На безіменній висоті.

09.2014

Серце, мов скиба вкраяна,
Сохне від люті дикої.
Брате мій, званий Каїном,
Нащо біду накликуєш?
Наче й не знаєш правила
Крові, безвинно злитої –
Рани на тілі Авеля
Вічно й тобі болітимуть!..
Очі бере полудою,
Совість у муці скрикує…
Брате мій, званий Юдою,
Як тобі – під осикою?
Межи любов’ю - зрадою,
Межи гріхом і святістю,
Світе, куди ж ти падаєш?
Світе, за що триматися?
Стежка до ніг пригорнеться,
Небо зірками всіється…
Слово, мов біла горлиця,
Біля душі зігріється.
Йтиму крізь вітру хрипища,
Шлях у пітьмі затерниться…
Я того птаха випущу,
Знаючи:
Він
Повернеться!..
07.10.2014

Покликали: прийди і прокляни -
нам цей народ, немов у горлі кістка!

Погодився. Хоч до його "вини"
шлях неблизький, і темрява, і хистко.

Куди ж ти? Не порадився з Отцем.
Послухав тих, чиї бажання ниці.

Невже не бачиш Янгола з мечем
в очах твоєї впертої ослиці?

Цього народу стежка золота
ще висіється славними ділами.

Допоки не отверз палкі вуста, -
вважай, не помилися, Валааме!

2014

кінець
'2014

Лиш спогад іще теплий на осонні,
Доспілих яблук пізній аромат.
Твої вуста від сліз моїх солоні,
Слова прощань, цілунки невпопад …
Що не збулось – усе розкаже осінь
В листках-листах пожовклих і сумних,
Я їх пишу тобі, складаю досі
В шухляду днів однаково-пустих…
І щастя слід шукаю на долоні,
Який веде в той тихий листопад,
Де яблука доспілі на осонні,
Мов губ твоїх солодких аромат…

10-10-2012

Іде війна. Упень від крові п’яна.
Реальна, як невиграшне лото.
Судомиться земля у рваних ранах.
Іде війна. У гримі під АТО.

І рідко день згасає без «двохсотих»,
І ночі, як у пеклі, – не до сну.
А перемир’я?.. - Тішиться босота:
це для «бандёр» - припинення вогню…

Спливає час, та оминули нари
і кернесо-єфремовський кагал,
і «у бігах» розталі «янучари».
Але зате – під мушкою «Айдар».*

Усі «колишні», начебто у казці,
де битий та небитого везе –
з «теперішніми» ув одній упряжці
планують післявиборчий хосен.

Пролазять, як блощиці, в бюлетені,
опозиційний творячи вертеп,
соратники- мерзотники численні…

Не дивина?.. Щось коїться не те…

06.10.2014

зустрілися двоє…
схрестились мечами…
така не нова драматична імпреза…
зажурені янголи сіють мовчання
на зранені долі…
на зламані леза…

а та нерозважливо зраджена сила,
яку мудреці називають коханням,
надсадно і тяжко пульсує у жилах…
не вперше…
аби ж то іще не востаннє…

У центрі зайнятості ґав
я видряпав ще день.
Звернувся до усіх держав
мій визнать бюлетень.

У світі виборчих дільниць
знайдеться хай і та,
не пропонують де дурниць
в мішечку для кота.

В прозору урну - папірець,
добробут - у роки.
Відпустить зморений терпець,
а радість - навпаки.

Засвідчать спостерігачі
не кризу - happy end.
Нарешті зникнуть рогачі,
дасть раду президент.

07.10.2014

Коричнева пляма (дуже сучасна сюрреалістична байка)

Якось сімейка одна дуже мила
Дачку під ключ в передмісті купила.
Батько в міськраді провадив афери...
Гроші водились в корупціонера.

От вся сімейка за стіл посідала...
Дивляться- Боже! На стелі зростала
З кожною миттю коричнева пляма...
Від переляку скінчалася мама.

Що ж тут поробиш? ЇЇ поховали.
Тільки за стіл опісля посідали-
Пляма на стелі нова, як на грець!
Батьку настав з переляку капець...

Хлопчик- мажор залишився один.
Як же то житиму?- думає він-
З горя повішусь!- вірьовку узяв,
Та й на горище поліз, бо ж як знав-

Гак там на стелі міцнючий такий...
З горя повіситись- шлях не важкий.
Виліз, та чує- "мур-мур" у кутку.
Глянув- картину побачив таку-

Он на підлозі сидить кошеня.
Там воно... пісяє... кожного дня...
..... ..... ..... .....

Знаєм "гаранта" одного тепер,
Що від яйця якось мало не вмер.
Зведений згодом народом на пси,
Втік, загубивши червоні труси.

А на трусах тих коричневі плями...
Так і пішов... до чортячої мами...
То ж перед тим, як добряче злякатись,
Може, сходи з кошеням... прогулятись?


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491066
рубрика: Байка
дата поступления 08.04.2014
автор: Сокольник

Балакучі хомяки ( така собі цікава байка )

У одній країні милій-
Здогадайся сам, якій-
На прилавках раз з"явились
Балакучі хом"яки...
Та такі ж іще драйвові-
Що не скажеш, наче в сні-
Все незмінно, слово в слово,
Переказують мені...
Невідомо, як це стало,
Що слова у хом"яків
Трансформуючись, міняли
Те, що ти сказать хотів.
Якось дивно відтворилось-
З чиїсь легкої руки
Мова хазяїв змінилась
В виконанні хом"яків.
Згодом- хочеш, чи не хочеш,
А- скачи вже, бісів враже!-
Хом"яки собі белькочуть
Не своє, сусідське кажуть.
А під ту сусідську мову,
Що її не чуєш суть,
Інші тихо-хом"яково
Все несуть, несуть, несуть...
Не помітили, як сало,
Неприховане на горе,
Під шумок перетягали
До сусідів у комору.
Поки гнати їх на весну
Роздивилися, нажаль,
З балачками перенесли
До сусідів весь врожай.
Врешті-решт, як роздивились,
Почали до біса гнати-
Повтікали до сусідів,
Ще й грозяться покусати.
..... ..... ..... .....
То ж до того, як ви спати
Полягаєте на лавку,
Перш сходіть порозглядати,
Що з"явилось на прилавку.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490170
рубрика: Байка
дата поступления 04.04.2014
автор: Сокольник

Цей тихий вечір обійняв… хмарину!
Вона, як жінка, стерпла від обіймів,
така жива, така палка, нестримна,
розплакалась від щастя…
Чуєш, гримнув

десь грім далекий, блискавка зійшла
у запалі небесного кохання…
І хмарка падає дощем… така імла
прекрасна, ніжна, тиха й безталанна…

Чи є від тої пристрасті хоч слід,
на березі хвилястого узлісся?
З лісів заплаканих так м’яко, наче кіт,
туман ступає, гладить мокре листя.

Довірся небу! З чорної пітьми.
з гіркої і вологої задухи
дощ народився!Хочеш? Ось, візьми
краплину в руки – про любов послухай!

06.2008

Кава з коханою – радість.
Радість з коханою – рай!
Вітер гойдає фіранку,
Син ухопився за край

Щастя, що мов скатертина
Ковзає з гладі стола…
Я доторкнувся до трему,
Ти за покірність взяла

І пригорнула до серця,
І повела до узвись
Духу, натхнення, прощення…
Долями ми обнялись.

Долі сплелися в косу.
…Витри з обличчя росу…

06.10.14

Аби високі почуття
не виглядали майже смішно,
усі шукають сенс життя –
як жити праведно і грішно…
               …і вірити у чудеса.
               Чого надіятись даремно?
               Адже відомо, що напевне
               на землю рухнуть небеса.
Напевно це не поетично,
коли нечуване – логічне.
               Але лишається – іти
               із вірою в добро космічне,
               аби наосліп –
                              до мети.
З одного боку – це дилема.
Якби знаття, куди ідемо,
усі упали б на ходу.
А з іншого – яка проблема?
Немає винних, що помремо
усі пропащим на біду.
               Свої заслуги й нагороди
               отримаємо на війні.
А ні, то ми і так ще горді,
що всі живучі – на білборді,
а ми із мріями – одні.
               Мине усе – і ми, і мова.
               Війна мине, як злий урок.
               І вічністю запахне знову.
А що тоді, якщо не Слово
веде крізь терни до зірок?
               Усі кінці і всі начала
               намотують одну спіраль,
Ніхто не знає, що там далі
на другій стороні медалі,
чи переповниться Ґрааль,
чи вічне колесо печалі
зруйнує написи скрижаль.
               Минає віра у майбутнє.
Надія діє як наркоз.
               І хоч любов така могутня,
               наука не дає прогноз,
               коли є бомба і безпутне
               у себе має бомбовоз.
Самі для себе небезпечні,
як мавпи в ранзі Ліліпуть
навпомацки шукають суть
і забезпечені, і чесні...
               ...приречені, але безсмертні
               у рай немислимий ідуть.
……………………………
Нічого кращого у долі
не випросиш, як без ідей
померти воїном у полі,
і залишити стіни голі –
               ані рідні, ані дітей.
Піти як мисляча людина
і вимести у серці геть
все, що заповнює ущерть
і мучить, як твоя провина,
що так пручається невинне,
               але приречене на смерть.

                              10.2014