Ми вже потроху забуваємо як пахне літо,
Як теплий вітер нам шепоче про життя,
Як біля річки бігають і веселяться діти,
На жаль, в минуле ми не маєм вороття.

А хтось кричить:"В житті немає правди!"
Можливо й ні, радій, що воно є,
І пам'ятай усе, що ти зробити мав би,
Не просто так життя наступний рік дає.

І хто би що там не хотів змінити,
Та головне, я вірю, - не втрачати час.
Відчутен вік, бо душі завжди діти,
І докази цього я бачив вже не раз.
2013р.

А потім я знову буду посміхатися люстерку
І розмальовувати глиняні фігурки,
Я тільки прошу: ти до кінця дослухай,
Вірніше, до кінця дочитай.
Бо той факт, що ти бачиш цю сторінку,
Вже говорить про те, що ти мене читаєш,
І ти навіть не можеш уявити,
Якою щасливою мене це робить.

*

Іноді слово "кохання"
Нічого не значить
І навіть нічого не варте.
Сказати можна будь-що,
Особливо, після кількох келихів рому
(і ти розумієш, я маю рацію),
Коли ти казав, що закоханий,
Я не те, щоб не вірила у майбутнє нашого рок-н-роллу,
Я навпаки, захотіла повірити,
Що у моїх вух не сталася галюцинація,
Що я не божевільна.
Іноді слово "кохаю" -
То просто щось кимось сказане,
Наприклад, під час ідеального сексу,
Коли обидва вже доходять до грані,
З запалених вуст вилітають подібні фрази,
Та це нормально. В житті й не таке буває.
Так от, коли я нарешті сказала
Це важке для вимови слово,
Я вже взагалі не жахалася того,
Що насправді воно означає.
І це вже можна з серця
Хіба що сокирою вирубити,
Це приступ такого вишуканого мазохізму.
Кохати моторошно -
Болить і зверху, і знизу
(особливо знизу),
І це у голову не лізе.
А я тієї сокири неймовірно боялася,
Страшилася того, що як у серіалах
Все з однієї контори,
І якщо перший сезон,
Зазвичай, викликає банато галасу,
То другий і третій - то таке, лише гарна згадка,
Але з тими самими акторами.
А від зйомок четвертої частини саги
Актори іноді взагалі відмовляються,
Їм вже не цікаво, і вони шукають інші
Більш популярні розваги.
Та ми ж з тобою з самого початку
Рубили дрова із правди,
Ми не виконували ніяких ролей,
Просто чесно і просто двоє,
І серце моє не крав ти,
Я його віддала сама.
І нехай, не одразу,
Адже такі дивні речі
Відбуваються виключно з часом.
І сьогодні я прокинулася
З дивною думкою для понеділка:
Я з тобою не боюся нічого!
Навіть коли ти не поряд,
І коли я не чую твоє муркотіння
Під час наших ніжних поцілунків.
Навіть коли ми в різних містах
І навколо немає друзів,
Я завдяки тобі нічого вже не боюся,
Мені тепло на серці,
Я божевільна.
Лікарі не рятують від такого,
Тільки сокира вищезгадана вирішує,
Я залежна від твого слова.
І може, в моїх словах
Не так вже й багато ніжності,
Але останню краще залишити тілу.
Хоча, про тіло краще писати окремо.
І про ніжність окремо.
У мене ще досить багато паперу,
Щоб написати про все, що мені заболіло.
Мені так хочеться про тебе піклуватися,
І коли ти спиш,
Прикривати тебе теплою ковдрою,
І, насправді,
Чим би я не займалася,
Мені добре, тільки коли тобі добре.
Та мені зовсім не хочеться тебе до себе приклеїти,
І я не мрію пришити
Тебе до себе циганською голкою
Щоб щодня і у кожному місці
Ти був поряд і не відходив ніколи ти...
Ти й без того в моєму серці,
Я завжди була пацифістом.
І я усвідомлюю, що все це занадто сміливо.
І що ти можеш все не так зрозуміти,
Я просто, коли тебе відчуваю,
Морально й фізично, зверху і знизу,
Я стаю так банально щасливою,
Хіба я може це припинити?
І тепер, завдяки тобі, моє небо зелене,
І мені посміхаються навіть дикі тварини,
Бо мене нічого в тобі не лякає,
І я не боюся нічого,
До мене
З тобою погане більше не лине.
Іноді, відверте слово "кохаю"
Означає схильність до порозуміння.
Я курю із тобою в вікно,
І ми думаєм, кожен про своє.
Моє слово щире.
Я не боюся відкривати душу.
Я божевільна.
Іноді, слово "кохаю" і дійсно багато важить -
Це залежить від того, чи щиро його кажуть.
Я щиро.

2012

Живі! Живі! Ніякі не раби!
Закрийте пельку раціоналістам!
Ми вийшли з історичної юрби,
Нанизані на щастя, як намисто.
Ми – нація, з якої все пішло.
Над нами – оком яблуневим сонце.
Ми – поле, що вже золотом зійшло.
Ми молимось у кожнім нашім кроці,
Щоб далі плинув зоряний наш час!
Скінчились болі – хмурі та пекучі.
Ми бачили в тумані, як Тарас
Сміється радісно, гуляючи на кручах…

Досить марнословити, молю…
Що вам очі оловом залило?!..
Не брешіть хоча би Кобзарю…

Він марить від безсоння у могилі
Та іноді виходить із піску –
Мабуть, приємно думати у русі –
Сідає коло темного ставку
І щось шепоче, плачучи, у вуса.
Я бачив той нічний прозорий став.
Я чув його слова у ту годину:

“Матінко… Чи я тобі брехав?..
Чому ти мені брешеш, Україно?..”

18/2013

Темрява на дворі, знаєш, вже о п'ятій,
Ніби то правдиво, ніби назавжди.
Гаманцем та серцем я і ти багаті,
І, здається, схожі маємо світи.

Я фарбую губи, ти читаєш Кафку,
Я шукаю привід, ти вбиваєш гранж,
Ти мене поцупив, в гру мене забрав ти
І тепер годуєш кавою меланж.

Хто насправді гірший, хто насправді винен,
Хто кого кохає, подолавши біль -
Ми з тобою майже дві простих людини:
Майже у кареті, майже на горбі.

Не чекай на інше, я не дочекалась,
Ми лише фантоми в темному вікні,
І куди не глянь - скрізь постійний галас.
Я не те, щоб вірю, і не те, щоб ні.

Всі наші i love you, всі наші where are you,
Мікси із Шекспіра - be or not to be,
Я просила в храмі, я ще сподіваюсь,
Що колись навчуся вірити тобі.
Собі.

я малюю сріблясті зорі, серед них ти такий особливий,
я шукаю кармічних бонусів, щоб забути життя буденне.
ти смієшся такий зосереджений, і я бачу - тобі це властиво,
відкидаєш чуба назад: "Повертайся.
До мене."

я танцюю космічний джайв на твоїх блискучих кометах,
відбиваю останній ритм, як чичіткою, стуком та степом.
ти мені особистий Кафка, ти мені золотий Кастанеда,
я кажу лише: "Я повертаюсь.
До тебе."

Будда дивиться зі світлих небес, чистить ауру, змінює карму,
розсипає гарячі думки, і без жалю криє любов'ю.
я готова перемогти три мільйони розлючених армій,
аби бути десять хвилин.
З тобою.

Я хочу варити з тобою гарячий пунш і сидячи на килимі лише удвох балакати про революцію.
Там де небо твоє стає моїми білими рукавичками, й ти відкидаєш чуба назад, ніби то таке намисто з перлин,
Я хочу запалювати червоні свічки у твоєму серці і ставити кришталеві льодяники, як сама я люблю це,
Й на перехресті наших думок, пірнати у озеро з найблакитнішою з усіх глин.

Я хочу волонтерити у твоєму серці, вішати стрічки з твоїм, вишуканим, як картини Далі, обличчям,
Я хочу наливати солодкий ультрамариновий чай, і вирощувати тендітні квіти у твоїй фантастичній уяві,
Там мольфари плетить вінки й продають їх в маленьких крамничках,
А пухкі янголята готують дванадцять страв й накривають святковий стіл на одній із небесних галявин.

Там Ісус обіймає дітей, а вони, посміхаючись, плетуть французькі коси з його волосся,
Там левів та тигрів цілують у ніс, як домашніх котів, і жоден з них ніколи не вкусить,
Там родини щовечора збираються разом, й купа гостей залишають крилаті мешти на калиновому порозі,
Вони варять різдвяну кутю і пригощають їю Ісуса.

Українські поля дивляться на хмари твоїми зеленими, як перше весняне листя, очима
Сніг сідає на мої губи пасмами твого темного волосся, коли ти відкидаєш чуба назад.
Я смакую десерт з твоїх літер та речень з гіркуватим чаєм з калини,
У цей час наді мною сиві й бородаті старці роблять святкову вечерю на небесах.

Я хочу варити з тобою гарячий пунш з полуниці і роздавати людям взимку на вулицях міста,
Щоб вони ставали щасливішими і ділилися власним щастям з іншими, збираючись на планерці.
Я хочу розсипати твоє волосся перлинками стародавнього білого, як сніг намиста,
Я хочу волонтерити у твоєму серці.
Волонтерти у твоєму серці.

2013

Є гуси, з яких вода…
Є хами, з яких ганьба…
Є мудрість, якої немає.
Є дурість – її вистачає
на владу, на нас і на мрію.
Будуємо хепі-Руїну?

Криком волай у пустку…
Бабця зав’є у хустку
своє мінімальне життя
і свічечку на побиття
отих, що ціною глузду
хвалять ціну на капусту,
отих, що гарчать на гоїв
із висі своїх покоїв.

Як їх не бити, люди,
крихами на долоні?
Кара яка остудить
злодіїв у законі?
Як їх не бити, люди,
болем, ганьбою, гнівом?
Вітер словами крутить,
скоро замете снігом.
Прикро – така країна,
майже свята обитель,
та в одного – торбина,
інший – як небожитель.

Є гуси, з яких вода…
Є хами, з яких ганьба…
Є мудрість, що болем зріє.
Є дурість... що тверезіє.

15.01.2014

Мене нема...Помер,зогнив,загинув.
Мене нема...У небуття поринув.
Мене нема...І не шукайте більше.
Мене нема...Лишився тільки віршик

Полетімо з тобою в вічність,
Полетімо з тобою в Рай,
Нам літати стане у звичність
Серед янголів диких зграй.
Ми тепер з тобою вільні -
Нас обійме небограй.
Наші душі з тобою спільні
Серед янголів диких зграй.
Кожна квітка нам шепоче:
Ти кохай, кохай, кохай!
Сонце нам сплете віночок
Серед янголів диких зграй.
Ми коханням затьмаримо сонце
Душ теплом зігріймо світ
І у спадок лишімо донці
Букет згадок файний цвіт.
Ти поглянь, моя кохана:
Це Едем! І це — наш Рай.
У нім кохання вічним стане
Серед янголів диких зграй.

Щодень серед звичного натовпу
Мелькають повз сотні очей.
Й можливо, читаючи погляди,
Заглянути в душі людей.
А в більшості випадків, знаєте
Все досить прозоро і ясно:
Одразу у них упіймаєте
Печаль, радість, біль, розпач, щастя.
Та часом увага зачепиться
На дивному, іншому погляді.
Він манить і кличе, притягує,
Водночас тікає, відштовхує.
Пильніше якщо придивитися,
В зіницях тріпоче благання.
Поринути б в нього, прислухатись,
У відповідь тільки мовчання.
А десь там під серцем, всередині
Закована в тиші глухій,
Свій крик посилає з надією
Душа, через погляд у світ.
Та жаль, що не в силах абикому
Відкрить таємниці свої.
І знову гукатиме криками
Хто справді почує її.
Огорне теплом і доглядом,
Побачить очей блиск фальшивий,
Й за дивним розгледить поглядом
Ту душу з роздертими крилами.
І в тишу ввірветься стихією,
Відімкне кайдани ключем,
А серце заповнить надією,
Та вижене смуток з плачем.
У небо дозволить піднятися,
В дарунок дасть крила нові
І світу навчить не боятися,
Хранителем стане душі.
І кожного з них терпляче
Чекає така душа.
Це правда, повірте, я знаю:
Одна дочекалась, знайшла...

Запала в душу золотим волоссям,
Сяйвом очей, що щирістю налиті.
Ще в серці залишилось відголосся,
І присмак на губах боюся змити.

Так хочу ще в долоні цілувати
І в оксамиті пліч твоїх купатись
Я розумію:у уполоні, бігти варто,
Але чомусь не хочеться пручатись...

Та знаєш,я, напевно, не здивуюсь,
Що не один ти міокард тривожила.
І що сама того, мабуть, не знаючи,
Серцевий біль разів у сто помножила.

А що найбільше не вкладеться вголову:
Як так водночас і зухвало й мило,
Від тебе віє і теплом і холодом,
У очі дивишся ти пристрасно-цнотливо.

2013.

Рыжий цвет за окном,
Осень правит свой бал.
Ты забыл об одном:
О любви не сказал.

Пр-в:
Листопад, листопад,
Твой звонок невпопад.
Но ты снова звонишь,
И молчишь, и молчишь.

Дни мелькают, бегут
От зимы до зимы.
Листья все опадут,
Но не встретимся мы.

Пр-в:
Листопад, листопад,
Твой звонок невпопад.
Но ты снова звонишь,
И молчишь, и молчишь.

Много разных людей,
И пусть нет им числа.
С каждым днем нам трудней -
Ты один, я одна.

Пр-в:
Листопад, листопад,
Твой звонок невпопад.
Но ты снова звонишь,
И молчишь, и молчишь.


1997

Кулі дзижчать, ми зі смертю танцюємо вальс,
Щось про своє торохтять з висоти кулемети.
Війни дають багатьом на той світ аусвайс,
Царство померлих – суцільні військові намети.

Чуєш, кохана, я скучив, хоч наче й не час –
Серед снігів мені мариться постать легенька.
Я повернусь, не розлучить ніхто більше нас,
Поки ж молися за мене, моя ти рідненька.

Так невловимо стікає між пальців життя,
Ти не повіриш, буває, здається, вже мертвий.
Так навіть легше, бо не заважає виття
Льоту снарядів, що сліпо вишукують жертву.

Кожен мій крок переповнений словом «люблю»,
Тільки для Бога й для тебе моя перемога.
З вирію скоро додому летіть журавлю,
Тільки до тебе моя пролягає дорога.

1.

З морями ріки - в ногу шпарко.
Вони не тонуть й не горять.
Я їх писав у закамарку.
Не ставте "два" - поставте "п’ять"!

2.

Я не пишу партійні вірші.
Є безпартійний мій Пегас.
Рядки стікають кров'ю рвійно.
Шепоче Муза: "Ще - не час!"


15.01.2014

...у залитому світлом човні без біди біди,
у воді із веселками з мертвої плоті барвів
вона гіркне, мов мул зірок, протисмак води,
і їй хочеться, аби хтось її грів та бавив.

Пахнуть китиці неба щастям чужинців-гідр.
Стигнуть грона вітрів бронхітом ляльок у птастві.
Наче рвана футболка, розходяться береги.
Б'ється пульс попід коміром, наче горня смугасте
просто так разбивається, а не на усміх щасть.

Вишиваючи битви вітряцькі, відьомський погляд,
вона просить у неба відчаю і хвороб,
щоб боліло по-справжньому, а не камінчик ногу
серця-привида муляв, скрививши прокислий рот.

Навкруги треться світло гієною - коло трупа.
Навкруги пахнуть музика, сонце і спориші...
Велетенські чар-рути до лип випускають трутнів.
Марсіанські ангелики німби на гаражі

надягають, мов квіти - на душі собак і мавок.
Все цвіте й шаленіє, живе, як світляк, - навік...
А із неї ростуть болотяні чортяцькі трави -
і облизують зморшки з піщинками між повік,
наче темряву з хріном.

Хитається човен. Жалить
бджілка-місяць. Кусається світ, як терновий бриль...
...розпускаючи світло - не в'язаний чорний шалик, -
вона слухає воду пітьми, як диван - піжаму,
й антимолиться: "господи.. хай уже... забери..."

дивися дивися як п'яно вцвітає квасоля
яка невигойна лягла поза нею ріка
мов цівка ножа крізь усю нерозказаність поля
де й стежки не видко бо кришиться стежка тонка

де тиша незнана де Господи тиша бджолина
і Ти вже забув що вздрівалось Тобі що було
Ти ж дід Ти Господь Ти пастух отії квасолини
що морю молилась і морем зломила стебло

квасоля вцвітеться небесні обдмухані звірі
відмучаться геть як її не до мене слова
і з ними впадуть і попросять не моря а миру
осіннього миру і крові з мого рукава

2014

Місячне сяйво та білий сніг
Стали мені розрадою.
Сил не було вже та Бог поміг
З ангелами крилатими.

Місячне сяйво у сріблі хмар
Дрібно гіллям порізане.
Скільки ще, Господи, дивних чар
Сховано за кулісами?

Місячне диво, подай мені
Сяйва свого небесного.
В ньому побачу щасливі дні
Й сонце - лице Воскреслого.

***
Комусь комфортно і в лайні,
Навколішки чи навіть раком.
І байдуже - смердить чи ні,
Зате не холодно і м'яко...

***
Ані смоли не бояться, ні ладану.
Хоч і сплива їхній "зоряний час",
Злодій у злодія краде накрадене,
Те, що поцупили в кожного з нас.

...І уся ця чортова маячня - ніби сніг і тріщини на льоду того моря, яке я не перейду і ціною втраченого життя, що мене, як дріб’язок, розміня на таку ж самотність, як цю ходу, і на вітер стрічний, що так подув, що від нього коси твої летять.

Ми – яничари. Гвардія. Еліта.
Маестро болю й музики наруг.
Нам – крові пити… Тільки крові пити…
Але – міцний утримує ланцюг.

Ми – яничари. Бувші полонені.
Нам шабля, а не лялька – з колисок.
Собаки ми. Без жон і наречених.
Не нам – трава, і літо, і бузок,

Бо скальпами пропахло наше літо,
І добра нам лиш палена трава.
Колись комусь були малі ми діти…
Та що усохло – вже не ожива.

Угорські, сербські, українські бранці,
Осмалені вітрами забуття…
А потім – вбивці, потім – новобранці.
Ні суму, ні зірок, ні каяття.

Колись була священна нам – калина.
Тепер – священний місяць Рамадан.
Колись – перлина, нині же – руїна,
Та ще в долоні гострий ятаган.

Ми – яничари. Строгі наші сурми.
Не треба нам від битви срібняків.
Коли якесь містечко взяли штурмом,
То вирізали навіть жебраків.

Ми кинули в пожар камінну браму.
Радів – бо переміг же! – наш султан.
А потім – увірвалися до храму
Місцевої общини християн.

..В минулому – угорці, українці.
На срібних лезах – кров жінок, сиріт.
Ми – яничари, дикі чужовірці –
Спинились біля храмових воріт…

Що то за чари, дивні, дивні чари?..
Що то за досі невідома мить?..
Ми – яничари. Дикі яничари.
Та що, та що це в серці нам щемить?

14.01.14

Люби, сніжний Каю, свою королеву
У вічному холоді, де навсібіч зима...
А я берегтиму щосили нерви,
Вдягатиму шовк та акойські перли,
Й дивитимусь болісно, як врешті-решт вона

У тіло вростатиме білим снігом,
Щоб дощенту знищити мною втрачений світ...
І стане жаданим холодним ігом
Колючої ніжності срібна крига
З твого безголосого серця ревних молитв.

Люби, сніжний Каю, цей лютий холод,
Де кров раптово сповільнює швидкісний плин,
Де кожен цілунок - це тільки голод,
Де сонце поглинув північний морок,
І тягнеться маренням часу зимовий сплін...

А я залишуся, як теплий спомин,
Нарешті байдужа та цілковито німа...
Коли посивіють вічністю скроні
І ожеледь вкриє вогкі долоні,
Відчуєш, як холодно серцем любить вона!

А соловей мовчить притишено,
Бо снами спить утомлена рілля...
І хтось шепоче тихо віршами,
І в такт гойдається верби гілля.
І ті слова такі намолені
Причастями самотності й журби,
А місяць, зреченням оголений,
Скидає срібні тіні до води...
Лови тумани над світанками,
Сягай щосили сутності глибин...
Поміж коханцями й коханками
В житті є та одна чи той один!

Окрайцем радості поснідав,
Сльозою просвіту запив.
Оце і весь покорм для діда, -
І не рясний, і не скупий.
Полонять погляд онучата,
Дружини усміх в унісон.
Дарує серцю крихту свята
Життя буденний раціон.

14.01.14

я радий, що не багатій
тіпун язика приурочив:
радій становищем, радій!
аплодуватиму охоче
подібних більшає щодня
ми вже "сообщество" - громада
і позитив - одна фігня -
нам євро сни оскомить радо
аплодисменти як різьба -
зісподу, зверху, все секретне
і як респект - потухне бра...
і вітер догризе конкретно
молочні ріки й кисілі
течуть й течуть... від греблі... мимо
піду подалі, приболів
бо ще, бува, звірячим гримне
14.01.2014.

Нескінченно тягнуться віки.
Їдуть по свою козацьку мрію
На волах за сіллю чумаки
В давнюю країну Кіммерію.

По тій солі тихо в’ється путь
По степу, як по спині спітнілій
Краплі поту, скочуючись жжуть
Шлях із Криму в Неньку-Україну.

Дикий степ, за обрій зазирнуть.
Синя ніч, зірки над головами.
Чумаки у небо завернуть,
Між зірок проїдуться возами.

Непомітно тиха ніч сплива.
На шляхові не знайти криниці.
От тому – вода тут, як жива,
Вимовляється з повагою – водиця!

Спека. Даль, ні хати, не верби.
Лиш, - дивись, десь куряву підняли.
То ногайські вершники з орди
За сайгаком по степу помчали.

Блискавкою шаблі сполиха,
Ятагани наче ліс постали.
У рожевий колір того дня
Краплі крові сіль пофарбували.
Серпень 2008
.

Ми нащадки київських князів,
Ратників і смердів-землеробів.
Шляхом йдемо тих богатирів
І стежкою мирних хліборобів.

Та за мить опинимось інде
На поліських капищах між лісу.
Хоч коли, а хоч в Іванів день
Розтуляє час свою завісу.

І пливуть віночки по струмку.
Шаленіють парубки навколо.
Як дівчину вирвати з кругу,
Із сплетіння кос та рук із кола.

Розігнатись з нею і щомдух
Перестрибнуть полум’я за руки.
Пролетівши так, очистить дух
І в кохання зануритись муки…

Випить з нею думки та слова,
Мов вина чаклунської привади.
То генетика, чи ДНК?
То слов’янський дух. Даємо ради.
20.12.2013

Очі дівчини чорно-сонячні:
погляд пристрасті, погляд поночі...
Як люблю я цей погляд дівчини!
Як боюсь, що час - втаємничений!

Ох, не випадок - глибина очей!
Вирок спокою там моїх ночей,
привид вогнища переможного
спопелив мене некіношного.

Та не скаржуся, не дратуюсь я.
Просто тішуся і хвилююся:
все, що Бог мені дав досвідчений,
жертвую очам козир-дівчини.


14.01.2014

Хто посміхається, а хто сльозу ковтає.
Через плече виразно хтось гаркавить –
З гарячим захватом усім розповідає
Про три хвилини дикої розправи.

І мимоволі десь у пам’яті спливають
Ті кадри, що в новинах транслювали,
Як мусульмани хлопцям голови рубають…
І музика при цьому не вщухала!

І це кіно побачить може кожен.
У записах мобільних відшукає.
І лиш душа кричить : Що ж буде далі, Боже?
Всі розійшлись. Коментарів немає.

2008

Сім раз по сім прости мені мене,
Я магматично рвуся на свободу,
Посттравматично знуджений народе,
Хай Істина тебе не омине.

Сім раз по сім за генія помстись,
Сувоєм неба нагодуй німого,
Він потім скаже правду – то нічого,
Йому у правді тільки й вознестись.

Сім раз по сім – це далі, ніж до дна,
Хоч Немовля й не вміє рахувати,
Та поряд з Ним Прісноблаженна Мати,
Простить мені мою печаль Вона.

Софіти, піт і маска лицедія.
Іуда, Брут, Морозов, хто іще?
У колі Божім агентура Змія
розносить заготовлені кліше.

Блаженні всі, прихилені до Слова.
Сльота осіння барабанить блюз.
Час розпасів, а карта пре вістова
і джокер голлівудський – Томі Круз.

Шекспіри повмирали, все банально:
оголений король і свита жаб;
картина маслом, дико і реально;
життя, як драма із комеді клаб.

Ну от і все. Поклони без овацій,
герой останній, хепі енд і глюк:
четвірка ніжних білосніжних грацій
і я у їх серцях – шалений стук.

В душі скребуться лицедійні миші.
Під машкарою рум’яніє ніс.
Стається диво – в одіозній тиші
пияк з гальорки крикнув: Браво! Біс!

14.01.2014

танцюють довгі тіні на снігу
ведуть мінливий танець загадковий
морозяно дзвенять нові підкови
а в небі гусне присмерковий гул

вечірні бджоли зимної пори
покинувши у вуликах вечерю
летять на землю з чистого етеру
де свічка свят різдвяно їм горить

так ясно-ясно тиха ніч пливе
вздовж коляди несе до серця серце
і рясно бджіл у місячному скельці
що на долоні згаснуть через мить

Невесела стала, невесела.
Наче у сльоті осінній села,

наче занехаяне обійстя...
Не займай у свято – Бога бійся!

Засмутилась, білий квіт зронила,
як розлука розлила чорнило

по життєвім аркуші по білім –
віршем, болем – по дівочім тілі.

Втерла сльози – розірвала пута,
щоб коханий з сонцем переплутав,

як Паріс із сонечком черленим
сплутав лик Спартанської Єлени.

05.12.2013

Еталонна етнічна епіка
Епатує ерзаци етики,
Емпіричні етапи емоції
Емулюють егіду естетики.

Епігони етеру- Еринії
Енергійно елеять енігмами,
Елегантно ексодять Етрурію
Екзотичними ендоритмами.

Зустріла я магнолію в цвіту,
Вона ще тільки розпускає віти,
А я шукаю ще життя мету
І думаю: «Як це прекрасно жити» !

І наче вчора ще була зима,
Й доводилося часто сумувати,
А нині суму у душі нема,
Я хочу цю весну тобі подарувати.

Ти бачив як магнолія цвіте?
Як розгортає квіти обережно?
Чи знаєш ти, мій любий друг, про те,
Як я давно люблю тебе безмежно?

Пташки співають в парках і садах,
І все живе до сонця тягне віти,
Листочкам тісно враз стає в бруньках
Все прагне жити, жити, жити, жити.

Життя таке коротке, та його,
Прожити треба і прожити гідно.
Від добрих справ продовжиться воно,
А якщо зло чинить - мине безслідно.

Я так люблю магнолію в цвіту,
І взагалі весну, як не любити?
Здається, бачу вже й життя мету,
Але про це так складно говорити.

Мета така далека і близька:
Я хочу жити і людей любити.
І щоб дорога не була слизька,
Душею просто треба не кривити.

Я хочу так багато ще зробить:
Сім’ю створити, думаю, що зможу
Дітей хорошими людьми зростить,
І Бог мені у цьому допоможе.
7.04. 98.

ніяких тілесних ушкоджень!!!
ніяких зруйнованих душ!!
третина питань і надходжень
із місця на осуд не руш!
збирайтесь до іншого ранча
до біса усі… в три чорти
ви чуєте... бачите...
Панчер
а цей ще страшніше
Орди
14.01.2014.

Пародія

а він такий, що в морду вріже,
вона - все здачу віддає...
читає він газету свіжу,
а потім пиво з нею п`є...

вона картопельку зварила,
він самогонку подає...
їх темна ніченька накрила...
а їм то шо...як є - так є...

вона така, як шкварка в смальці,
а він - немов буряк у дощ...
засунь у рот - відкусять пальці,
вони такі - герої площ...

а він такий, як сіре небо,
вона - як льоха серед льох...
та зачіпати їх не треба
ні по одному, ні обох...

ох-ох
буває так парує Бог
ох-ох
дає два чоботи на двох

Wi-Fi "не добиває" на той світ -
Душа пішла, а тіло ще в онлайні.
Ще шлють "мессаги" молодиці файні,
А ти вже відписав останній tweet.

Колись ішли зі свічкою в руці,
Тепер лиш гаджет блимає в зіницях,
Зі стрічки сумно поглядають киці,
В блокнот графітом плачуть олівці.

Число тринадцять - якесь магічне…Казились тіні…
Вони шипіли… шукали жертву…мене шукали…
З висот зривали тонкі вітрила рожево-сині,
Гойдали човен, мій тихий човен…перевертали…
Колись ці тіні дивились в очі, ходили поруч…
Побіля мене…побіля дому…побіля серця…
Як розпізнати , де друг, де ворог, де просто покруч,
Хіба іуда своїм іменням коли назветься?..
Як розпізнати, скажіть, будь ласка, де лицеміри,
Що фальш і підлість в личині файній ховають досі?..
Хитнули човен, зірвали якір моєї віри,
Втопили зорі під повний місяць в моїм волоссі…
Число тринадцять таки магічне…фатально хворе…
Гуляють відьми і різна нечисть, до них подібна…
Замало світла…замало вітру…а злості – море…
Рятую душу…
Вона ЖИВОЮ
Мені потрібна…

Ти чуєш в стрісі вітру голосіння?
Від нього щастя заховалось в сінях,
і з хати до весни вже ні на скік.
А ти ще не зимовий, ще ж осінній…
Хоч до волосся і торкнувся іній,
у жилах струменить живлющий сік.

Терновим долі шлях був, не шовковим.
Од вірних коней – згадками підкови,
а рани рвані гріє серця піч.
Ти чуєш в стрісі вітру голосіння…
А згадуєш, як на духмянім сіні
злітала голова від щастя з пліч.

2013

Як довго я чекав цю зустріч із тобою,
Як палко сподівався, що ти десь справді є.
Навколо цілий світ, але тепер нас двоє,
І серце, що у грудях, воно навік твоє.

Не вмію я співати, пробач, моя кохана!
Інакше б всі пісні присвячував тобі.
Любов, то є на серці найбажаніша рана,
Мій ангел-охоронець у вічній боротьбі.

Як довго я хотів твій подих відчувати,
І дотик твоїх губ, і погляд із-під вій.
Коли в твоїх руках, не можу не літати,
Бо кожен у полоні своїх нестримних мрій.

У голові моїй думки лише про тебе,
Ти зводиш з розуму мене, моя мала!
Але мені нічого іншого, повір, не треба:
Все, що хотів собі, то доля вже дала!

Хочеш бути?
Хочеш бути – щасливою? Будь!
Усе так просто – як небо, земля і сонце, як вода і повітря.
І все так непросто, коли задуха,
і повітря тікає гарячими цівочками крізь руки,
коли сонце украли,
а небо починає падати на землю несамовитою зливою,
а вода - чорно, синьо, зміїно лютує за вікном,
розкриває за склом небачений оскал люті...
Як бути щасливою?
Молитва свічечкою горить у темній кімнаті – “Господи, спаси!”
Ти сама виливаєшся на оті збатожені зливою вулиці,
танцюєш і підстрибуєш над скакалкою синіх дощів
(а вони вже приймають тебе за свою!),
викручуєшся джгутом аж до найволохатішої хмари
і зазираєш їй в очі.
Блискавка так огріла тебе – як посміло, зухвале дівчисько?
Але ти вже прозора і дивна, як дощ, ти не боїшся,
ти тільки засяяла у вогні блискавиці довгоруким променем –
рай-ду-го-ю,
ра-діс-но-ю –
перелилася через усенький світ,
сизий, як сливи у сусідовім городі –
і нумо танцювати – таки знову танцювати –
і тепло-тепло –
дрібними слідочками
по зелених стеблинках,
по високих листочках,
по асфальту, втомленому і перегрітому –
танцюєш-гамуєш
і люту несамовитість грози
і її спустошливий відчай.

Хочеш бути щасливою – будь!
Навіть після страшного буревію.
Стань сама веселкою – щоб усміхнувся світ!


13.01.2014

А щось людське іще живе в очах...
Тваринний страх, але людська надія.
І совість - у буремну ніч свіча -
Ще жевріє, ще теплиться, зоріє.
Безвихідь? Відчай? Подив? Переляк?
Що в погляді спецназівця в облозі?
А, може, усвідомив: щось не так,
І він тому противитись не в змозі?
Якби ж він завтра скинув свій шолом,
Почав життя із чистої сторінки,
Навіки розпрощався з хижим злом,
Яке йому диктує грішні вчинки...

Чи каяття, чи паніка, чи жах,
Чи все, укупу зібране відразу...
Що криється в округлених очах
Людини-звіра, воїна спецназу???

Тихо-тихо, мов пух, з неба сиплеться сніг,
Білим саваном землю встеляє:
Це Різдво заступає до нас на поріг,
Україна до столу сідає.
Наче вулик, світлиця вкраїнська гуде:
Південь, Північ, Схід, Захід — єдині,
Згуртувалися разом на дійство святе
У великій і спільній родині.

Приспів:

Різдво, Різдво, Різдво – величне свято —
Запалює свічки у кожній хаті,
Щоб Немовля, народжене в яскині,
Теплом сердець ми зігрівали нині.
Різдво, Різдво, Різдво у рідній хаті
Злетілися ми разом зустрічати.
А Немовлятко Боже із яскині
Свою любов дарує Україні.

Затремтить, мов сльоза, свят-вечірня зоря,
З віншуванням у рідну господу
Із духмяного сіна внесе дідуха
Пан-господар — старійшина роду.
За святковим столом із дванадцяти страв —
Дух єднання і пахне кутею,
І молитва до Того, хто щастя нам дав
Святкувати всією ріднею.


Приспів.

2006

Стоять вожді,
як фалоси років,
обіцянок, прожектів і надії.
Деінде вже
їх п’єдестал зітлів,
як і, до речі, утопічні мрії.

Із того світу
все стоять вожді,
у діянні своїм – криваво-сущі.
І що їм голубИ,
і сонце, і дощі?
Вони давно вже – главо-неімущі.

Час, як стріла,
вражає наповал,
та ці божки, ще за життя дволикі,
вхід стережуть
у бронзовий портал –
де їх гріхи, химерні та великі.

Інакше все:
народи і портал
(як плід ума і нано-революцій),
та в камені
стоїть донині шал
із крові братовбивчої й полюцій.

А динозаври
із сучасних днів
усе пильнують цю іржаву касту.
Знамено їх
у мареві вогнів
ховає «святість», ситу і мордасту.

13.01.2014

+
Нічний косар у полі наді мною
лишив по собі блискітки стерні.
Його коса – блискуча параноя,
яка щораз ввижається мені.

У тому полі колосом стриміти,
рости крізь ніч – в поезію, у міти,
чекати – тілом! – кроків косаря.
А перед ранком вкритися росою,
лягти в покіс під срібною косою,
щоб там, де ріс, родилася зоря.


++
Всі великодні вислови – крилаті.
Всі яйця – потенційні крашанки.
Усі поети – хворі у палаті,
а санітари – родичі й жінки.

Зо дня у день себе самого грати,
чекати слів, дивитися за ґрати,
шукати сенс в римованій борні,
довкола себе ширити пустелю,
із ночі в ніч дивитися у стелю,
яка щомиті важчає мені.


+++
Між нами все лишається насподі,
а на поверхні – тиша і мара.
Всі почуття і дотики – на потім,
усі слова – на кінчику пера.

Безмовний стан – предтеча цього стану!
Я віддаляюсь.
Списуюся.
Тану.
Хоча у мене стільки рим і слів,
що стільки не родилося поетів!
Я замовкаю пташкою на злеті…
Я розчинився – вигорів – зотлів.

Віршик від оптиміста:
Взимку – весна у місті;
Дні мої – повні змісту;
Ночі – тепла і снів;
Майже дорослі діти;
Виголений і ситий.
Гей би, чкурнути світом!
А, здається, приплив.

Оберти… ні, не скинув,
Серцем у небо лину,
Келих свій до краплини
Питиму, хай там що!
Скільки у чаші трунку?
Скільки ще поцілунків?
Треба підбить рахунки,
Доки триває шоу.

Совісті б – добрій справі!
Чуєте, дні лукаві?!
Книги давно на лаві –
Світові ж не до них.
Кожному б - віри подвиг,
Вільний відкрити подих,
Теплий відчути дотик,
Дружній почути сміх.

Прісний калач без солі,
Слово пусте без волі.
Краще тверезе «соло»,
Аніж хмільний мотив.
Стерпить читач на сайті:
Суд промовляє: «Встати!».
Правди не написати –
Гірше від німоти.

12.01.2014

Не "сію" я, не "вію"... Інший хист.
Святителю Василію й Емілії*
щедрівочний я адресую лист:
- Завдячуємо вашій ми Фамілії!

Родилося і родиться. Нехай
цей рік увесь Коню - рука ідилії!
А Україні долю, Боже, дай:
і Києву, й регіональній філії!

Здорові будуть люди день за днем
молінням і Василія Анкірського.
Щедрую і вітаю з Василем!
Зі щедрістю їх духу богатирського!

Щедрівочку мою не осудіть:
не маю на меті бажання здирського.
За щедрування щедро наділіть
коментарями змісту компанійського.

13.01.2014

а він такий... що й в морду вріже
воно таке - за гречку скрізь
а ти такий ... газету б свіжу
вони такі… причина сліз

а він такий - як бульба в смальці!!!
воно таке - як буря в дощ...
а ти такий… десятий палець
вони такі - страхіття площ...

а він такий... як сіре небо!
воно таке - як з ляку в льох
а ти такий - як прірви ребус
на всіх один - єдиний Бог...
12.01.2014.

Вогке повітря і тихі потоки води,
В дзеркалі пам’яті купа торішнього снігу.
Він заміта нетривкі силуети біди,
Пахне весною раптова невчасна відлига.

Нашепочи мені паморозь на полотні,
Наговори її, потім довіку відспівуй.
Викричи, вимоли, випиши золотом дні,
Ті коли світ ще не був аж такий знавіснілий.

Тиха тривога над водами, вітер і щем,
Янголам в небо дерева сигналять осанну.
Ті прилетять, може, в серце спустошене ще
І принесуть йому тиху надію останню.

ні батьківщини ні патріотизму
голий як сиріт, ситий - як смерть
все через довбану тринадцяту кризу
втримати б ложку й зникнути геть
чортова ксива не з аплікації
чортове плесо райдужних фраз
всеневезіння стомлене працею
азбука морзе - не перелаз…
ось вам мої… за всі вдосконалення
ось вам за сіль… до купи й за хліб
доле моя, зникаємо плавнями
здержано, дружньо Сонцю услід…
12.01.2014.