What all we need from you, George Bush,
Now making for the Russian beach
Is just a push, a vigorous push!
But not the Chicken Kiev speech.

2014

Я бачив маску «праведного» гніву.
Вона кричала яро: - Розіпни!
Під лють юрби, немов на гільйотину,
вели когось уже у наші дні.

Людину не міняють часоплини.
Як і тоді, багато літ назад,
на крові слова плинуть домовини,
а осторонь стоїть «святий» Пілат.

Це сон душі чи бісова утіха
штовхає ум на «Розіпни! Убий!» –
іще одна смертельна чорна віха,
іще один зомбований живий…

06/03/2014

Душа людська, немов маля,
Відлучене від мами,
У небо дивиться здаля
Псалмами - молитвами.

І нахиляється воно,
Як неня до дитяти.
Блаженний той, кому данó
У вись його пірнати.

06.03.14

...Пришліть ради поезії святої Лермонтова хоч один том,
велику, превелику радість пришлете з ним
вашому удячному і безталанному землякові
З листа Тараса Шевченка до М.М.Лазаревського
від 20 грудня 1847 р., Орська кріпость

Яка чарівна липнева ніч.
Шкода, що лип немає тут
З їхнім медовим квітом.
Та місяць годен заворожить
Навіть оцю пустелю кам’янисту.
Хвала Всевишньому за гармонію
У Всесвіті безмежному Його.
Такої ж ночі, незадовго до смерті,
Оці рядки благословенні,
З Небес напевне почулися Поетові:
«Выхожу один я на дорогу,
Предо мной кремнистый путь блестит
Ночь тиха, пустыня внемлет богу,
И звезда с звездою говорит".
Спасибі, мій ровеснику,
Що хоч на мить якусь відраду вніс
В невольничу і безпросвітну мою днину.
Тобі, мій Всемогутній Чоловіколюбце,
Що даруєш силу душі і тілу,
Аби пройти зумів я морок цей тернистий,
Ані на йоту не принизив людську гідність.
Щоб міг коронованим тиранам
Від себе й любого Михайла кинути:
«Караюсь, мучуся, але не каюсь».
Р.S.
Наче молитвою, рядками Лермонтова
Душу Тарас угомонив, та як глянув
На скелю, де шкірились гармати,
Піснею порушив чарівну тишу ночі:
«Та нема в світі гірш нікому,
Як сіромі молодому».

Дим у повітрі, біль у серцях,
Сонце сховалось подалі,
Долю будуєм на власних взірцях
На славі козацькій й моралі.

Стаху немає, він вмер ще тоді,
Як перший раз штурмували,
Волю хотіли втопити в воді,
Наші герої не дали.

Знову світанок, десь сонце бринить,
Та не над нашой тугою,
В нашому світі світанок димить,
І скоро знов братись за зброю.

Є барикади, та друзів нема,
Смерть їх забрала з собою,
Стяг наш піднявся, заграла сурма,
Кинулись й мертві до бою,

Кинулись всі, як один, до кінця,
За волю і славу до смерті,
Сотня із них зараз коло Творця
Читає молитви відверті.

Свічка не згасне, Герою, ти жить, в наших серцях будеш вічно,
Пам*ять про тебе ніколи не вмре,
Може й звучить прозаїчно...

06.03.2014

В України є гетьмани,
В неї є поводирі,
Хто в людей заслужить шани,
Зменшить наші тягарі.

Зло хто знищить і ненависть,
І корупцію й брехню,
І жорстокість і лукавість,
Спалахнуть не дасть вогню

Братовбивства і прокльонів
Що ведуть в провалля тьми.
І напише нам закони,
Які схваляться людьми.

Згуртувати всіх зуміє -
Схід і Захід заодно.
Хто від слави не сп`яніє,
Як буде в руках кермо.

Щоб з Донецька і до Львова,
По містах і селах всіх,
Пісня линула чудова,
І дитячий чувся сміх.

Рідна мати, Україно,
Від морів і до Карпат
Вільна будеш неодмінно
І прославлена стократ!

05/03/2014

У холодній північній столиці,
на далекій чужій стороні
Україна так солодко сниться
в ці останні Тарасові дні.

Сниться щастя: добробут і воля,
мов з небес перенесений рай,
де у кожного праведна доля,
де радіє оновлений край.

Сняться кручі дніпровські та зорі
на прадавніх чумацьких шляхах
і простори ланів неозорі
в тих примарних навіяних снах.

Світом правлять владики жорстокі,
та будують його мудреці.
Поміж них і поети-пророки
із печаллю років на лиці.

Дар пророка – дивитись у вічність.
Із портретів теперішніх днів
споглядає Кобзар нам у вічі
тихим сумом несказаних слів:

- Помолися за мене, країно.
Через товщу омріяних літ
над усе я любив Україну
та її поневолений рід.

Обнімітесь, брати мої любі,
не діліться на Захід і Схід.
Нездоланні ви, поки укупі,
споконвіку єдиний нарід.

Обнімітесь, брати мої, прошу,
не шукайте натхнення у злі.
Хай здаля я побачити зможу
світле свято на рідній землі...

У холодній північній столиці,
спопеливши себе у вогні,
перестало страждати і битись
палке серце в останньому сні.

Із архіву

Пролягла через весь континет нерозривна стежина,
То буяє козацька Євразія цвітом весни,
Від Карпат до Камчатки розкинулася Україна,
Півпланети, ген-ген, по-вкраїнськи уже гомонить.

Не забули, Тарасе, нащадки твого заповіту -
Відродилась духовна колиска на теренах зла.
Україна, мов сонце, засяявши ясно в зеніті,
Непомітно для світу, висот небувалих сягла.

Ген, від Тихого вже океану до Чорного моря,
Ллється "Слава Вкраїні!" і "Слава Героям!" із уст.
Українською скоро планета уся заговорить,
Над всіма височітиме гордо Шевченковий бюст.

Україна - надійний оплот для майбутніх нащадків.
"Ще не вмерла" співає Земля, шлях простелить Сварог.
Від карпатської, ген, полонини - до сопок Камчатки
Мріє супердержава в яснім ореолі зірок.

а весна цьогоріч – майданна
крізь пов’язки і крізь дими
пролетить зголодніло канею
перебита у землю кане і
підведемся із неї ми

цьогоріч не розквітне ніжною
через пам’ять і тінь війни
крик її пробіжиться хижами
закіптюжені дні-підсніжники
повкидає в короткі сни

Сил нема. Надії розіп’яті.
Рідша дим. Багаття догора…
Де усі? Останній штурм о п’ятій…
Молимось. Прощатися пора.

На усе Господня воля й ласка –
Під кінець не дай упасти в страх!
Вже ідуть – з щитами і у касках,
Як один – із бітами в руках…

Бій останній прúймем за багаттям –
Снайпер ціль вишукує живу…
“Вибачайте – запізнились, браття,
Ми готові на передову!”

І уже немов нема загрози –
Боже, перемогу нам зішли!
Не встидались – витирали сльози,
Обнялися – і вони пішли…

Ще не знали – в заметіль криваву,
Проти “беркутні”, наруги-зла.
Львівська сотня вирішила справу,
Але за годину полягла…

За свободу, нас усіх заради,
Що на Україні воскреса!
Нам здалось – пішли на барикади,
А вони – у вічність, в небеса…

Потім сум і розпач серце виїв –
Де той снайпер, що по них стріляв?
Де ДАІ, що не пускала в Київ?
Де той кат, котрий команду дав?

Бог воздасть. Правí і винуваті –
Суд Страшний відбудеться без сурм,
Бо вони, щоранку тут, о п’ятій,
Відбивають той останній штурм…


05.03.2014

Чорна туга нависла над нашою країною,
Ми востаннє називаємо її Батьківщиною,
Будуть називати Родіной,Отчізной,
А ми поховаємо її тихой тризной.
Може хтось заплаче, а хтось заридає,
І востаннє нам гімн наш рідний заграє,
Прапор синьо-жовтий з флагштоку спустять,
Росіяни нас люб*язно до псарні запустять.
А народ таки скаже-шкода що померла,
Чому не повстали, за неї не вмерли,
Чом же ми не схаменулись, не взялись за зброю,
І не напоїли рідну землю ворожою кров*ю.
Ми мали державу-свою Україну,
Та зреклися від неї у тяжку хвилину,
Побачивши скруту ми лише тікали,
А щасливую долю, ні не будували.
Хай прокинеться свідомість усих українців,
І ми вистоїмо проти брехливих чужинців,
Візьмем владу в Україні у власнії руки
І припинимо чорні, народнії муки.


25.03.2013

У Львові не вулиці -
транспортні вудиці:
хто що забудеться -
гав не лови!
Але...
голови
в громадському транспорті
все ж не губи.

В громадському транспорті
візою в паспорті
"взгляд необласканый"
не зустрічай.
То й що,
що трамвай?
Звернулась львів'яночка*
(а не бабай):

- Мужчина, у Вас упало сало.

-!!! Украине слава...


5.03.2014

Твої «Неофіти», брате Тарасе, гарна штука, да не для друку!
Не годиться напоминать доброму синові про ледачого батька,
ждучи від сина якого б ні було добра.
Він же тепер первий чоловік: Якби не він, то й дихнуть нам не дали б.
А воля кріпаків – то ж його діло.
Найближчі тепер до його люде по душі – ми, писателі, а не пузатії чини.
Він любить нас, він йме нам віри, і віра не посрамить його.
Так не тільки друкувати сю вещ рано, да позволь мені, брате,
не посилать і Щепкіну, бо він з нею носитиметься,
і піде про тебе така чутка, що притьмом не слід пускать тебе у столицю.
З листа П.Куліша до Т.Шевченка від 20 січня 1858 р.

Це ж треба так:
Просив його лише переписати й прочитать,
Аби побачив, що не сиджу тут склавши руки,
Отримав же в одвіт, про що і словом не обмовивсь.
До друку справді ще далеченько,
Та не в тім причина.
Перелякавсь, видно, Панько,
Бо насправді у доброго царя повірив.
Схаменися, друже, та розгляньсь довкола.
Чи спроможен той, хто з пелюшок тільки те й чув,
Що він обранець бога, а насправді виповз
З триклятого лігва батька свого - ката Миколи,
Полюбить нас більше, аніж тих,
Хто припадає до царського корита,
Що йме нам віри.. Дає привільно дихать.
І йме, й дає лиш тим, хто чобіт його лиже.
Якщо доля Сенеки для тебе не урок,
То згадай тих праведних, загнаних в сибірські нори.
А чи ж не доказ, що обіцянка царя - дурман,
Твоя пересторога: «Неофіти» можуть перепинить мені
Вистражданий десятиліттям шлях у столицю?
Ось вона справжня ціна удаваної царської любові.
Кажеш, що воля кріпаків – то його діло.
Наївний ти, як бачу, друже.
Таж вийде так, як із братами моїми:
Без землі відпустять кріпаків.
Не набагато краща буде воля од неволі.
Здогадуюсь, що хочеш ти «процідить на решето,
Щоб не осталось шкаралущі абощо».
Знаю, та не спроможен стать я супроти совісті своєї.
Не на те поневірявсь поза Уралом.
Тож прийми те, з чим, як пишеш,
«Розхриставшись, далебі, не годиться виходить між люде»:
«Окують царей неситих
В залізніє пута,
І їх, славних, оковами
Ручними окрутять.
І осудять неправедних
Судом своїм правим,
І вовіки стане слава,
Преподобним слава»

Перебравши хмільного віскі
в колі рівних собі гульвіс,
ходить сонце непевно-низько
і за мить упаде на ліс.

Візьме вечір кинджал із міді
за примарно-блідий ефес
і розріже прощальним слідом
порцеляну сумних небес.

Поки мрево свого гарему
в позахмар’ї спрядуть зірки,
ярий вітер – холодний клеймор
залоскоче глибінь ріки

і відправить зиму завчасно
на останній нічний експрес,
аби ранком здійснити власний
свіжо-синій весняний рейс.

2014

думки переплетені так тісно,що аж душить
за горлянку бере і не відпускає
і поки ти даєш собі дурні обіцянки,
терміни яких переносяться знов і знов.
інший змінює світ та руйнує стереотипи
він - свіжа кров;
блискавка, що складається з іскорок.
той, на кого усі надії.
той,хто грає хард-рок.
а ти далі сидиш у кріслі,
складаючи плани
на майбутнє.
які одразу приречені.
чому б тобі одного ранку
не прокинутись іншою людиною ?
викинути цю бляшанку
з місивом,склад якого ти ніколи так і не дізнаєшся,
під назвою
алкоголь.
тобі гидко від самого себе, але тобі подобається
ця роль.
кажуть,це модно, красиво, незвично.
а інша людина вже ходить по небу,
та не бачить кінця шляху.
ідей та натхення повно
окрилена вірою в майбутнє вона
не посадить ні одного реп.яху.

***
В найвищому світі, найдальшій глуші
невимірне і многолунне
Шевченкове слово бринить у душі,
найтонші торкаючи струни.

***
Луна звитяг. Доба відлунь.
Крізь марево століть
Шевченко дивиться на юнь.
Замислився... Мовчить...

***
Чужа правда. Чужа воля.
Продається й хата...
А кричали: не моголи!
нас не подолати!

***
Здригнеться гранітний: свавілля заброд,
нащадки, ділами знеславлені...
Якби не та віра у вічний народ,
здається, вже б "вийшов із каменю".

***
Час досконало вивчає параметри
і підбирає фасон по фігурі:
хтось після смерті - безсмертний - у мармурі,
хтось за життя - неживий - у гламурі.

***
Пілон, рулетка, модний тренд,
джек-пот, валюта, крам...
Ларьок. Аптека. Секонд-хенд.
Кобзар. Дорога. Храм.

***
Якби, Кобзарю, ти ожив,
хоча б на пів доби!
...ще підпирають небосхил
Тарасові стовпи.

02.2014

І був Мамай, козак! Таки ж козак!
Не просто – люлька, шабля. лук і стріли.
Для ворогів – невірний і відьмак…
Для побратима – щирий до могили.

І був Григорій (справді Божий син),
втікав от світу думкою про вічне.
Не спокусили ні жінки, ні чин
його учення стисло-іронічне.

І був Тарас, поет. Таки ж поет!
Знесилив долю, присягнувши Слову.
Він білій ночі скрасив силует,
додавши досі стильні чорні брови.

Такі герої.. Воля. Серце. Дух.
Стоять за ними, як світи за Богом.
Сорочка біла, ризи і кожух, -
обнявши пустку, мерзнуть за порогом.

Відважний перший. Другий, ох – нудний!
А третій , люди, що то був за красень!
Всі їх портрети малював сліпий…
Сліпому світ завжди правдиво ясен.

Тепер на стінах – пір’я від папуг!
Герої й справді – птахи екзотичні…
Козацька воля, заводнивши Луг,
куняє в бабі сюрреалістичній.

А Сад Пісень?! Філософ нині – мрець…
Найвища мудрість в тім, аби не гірше.
Знайомий всім до болю папірець
розмінну гривню злотоустом тішить.

Тайнопис Слова генних серцевин
трактують ближні, як ментальне лихо…
Мене щоразу р о з п і к а є син:
«Мамай з болота теж уперто дихав».




Юлія Курташ – Карп
1996р

Я дала синові ймена –
Святослав –Тарас.
Щоб князем Духу він зростав у люди.
Щоб Україна була з ним усюди.
І роду не згубився щедрий пласт.

Про все здалось,
заздалегідь подбала :
купіль в любистку, ласка в молитвах.
І Дерево будило в бруньці прах.
Новим пагінням в небо піднімало.

Я дала синові ймена…
Проте, можливо,
так мало бути не з моєї волі.
Ми в цьому дійстві лиш читаєм ролі.
Героїка ж – Творця прерогатива…

Думки ятрять тепер,
мов з автоклава:
чи не заважко хрест такий нести,
шукаючи Тарасові стовпи
в сорочечці малого Святослава.

І як же син мій
з янголом Поета –
чи Бог його любитиме за це?
У нього кров поганина тече.
І під Горою взята естафета.

Молюсь над ним
тихенько й не квапливо.
До всіх стражденних найрідніших душ.
А на порозі, ще трипільський вуж
добром зімкнувся в коло терпеливе.

Юлія Курташ – Карп
1989р.

Я вбиваю тебе всім зрозумілим словом
А ти не такий — ти прагнеш оригінальності
Я заспівала б тобі без слуху своєю мовою
Та ти зазвичай зовстім на іншій тональності.

А мова моя природня і мова моя ніжна,
Країна та світла, яка нас обох зродила.
Тут, за кордоном, туман, а далі йде роздоріжжя,
А потім - хто знає - далі я не ходила.

Тож не чекай — не треба мене чекати
Я й досі свідомо на місці стою, зволікаю,
Тільки те слово, яке ти повинен знати -
Спробуй, хоч на прощання, скажи: «Кохаю».

28.02.2014 р.

Даруй, о Господи, надію,
коли отак – нізвідкіля –
вдовиний вітер в очі віє
і мовчки сивіє земля,

коли услід лихому вчора
скриплять захекані вози –
сховай життя під омофором
ще не пролитої сльози,

даруй, о Господи, терпіння
на зламі чорної доби,
що біль і смуток поколінню
вплітає в коси і чуби…

Чому в червоно чорний день
В чарівний червень через пень
Чатуй численні чари, чар!

Де в чесний час, чума до нас
Чиргик та й через чагарник
Чатуй численні чари, чар!

Почвара, чортів чоловік
Щебече наче щойно втік

Чи чаю чан,
Чи червень сам?

Чатуй численні чари, пан!

Путин, уйди!
Не стой на пути!
Мы – не твоя губерния.
Мы выберем сами,
Куда нам идти
И кто поведет нас сквозь тернии.

Путин, уйди!
Воды не мути.
Нас не считай холопами.
Мы выберем сами,
С кем нам по пути
И как говорить нам с Европами.

Путин, уйди!
И не разводи
Мосты меж Востоком и Западом.
Народ украинский,
Как прежде, един.
Тебе не разжечь тут зарево!

2014

Природа чи мистецтво познача
Тонку чарівність неповторних рис?
В них лагідність і гордість повсякчас,
Краса неперевершена яскрить.
Ласкавий погляд кличе до пори,
Бо тимчасово гордість відступа,
Та докір у її очах узрить
Усяк, якщо полонить хіть сліпа.
Від неї так не раз я потерпав,
Було життя бентежним, дні сумні.
Як посміхнеться – світлом осипа
І гріє серце зранене мені.
Вона навчає поглядом простим
Тому, чого у книгах не знайти.

Ластівки кружляють над подвір’ям.
Ллються звуки радісних пісень.
Райдуги малюють сизим пір’ям.
Золотом іскриться новий день.

Тих мелодій просто не злічити:
Радість і тривога – навздогін!
І вони усі, немовби квіти –
Розповідей ніжний передзвін.

У коловороті м’яти - рути
Не така і сива давнина.
Здалеку вже голос кобзи чути.
Пісню зачина дзвінка струна…

І біжать, шепочуться дворами
Стоголосі вогники-струмки.
На гілках виблискують бруньками
Сонячних мелодій завитки.

Ластівки кружляють над подвір’ям,
Нам несуть на крилах теплий день
Райдуги малюють сизим пір’ям.
Ллються звуки радісних пісень.
2008

На наших українських сторінках
історія писалась густо кров'ю,
і попелом калатала в серцях,
і утішалась владною любов'ю.

Історія тулилась до журби,
до генетичних витоків печалі
і не цуралась чорної ганьби,
народженої з рабської моралі.

Та кожний раз, в критичний час доби,
коли марніло сонце України,
її сини, незборені сини,
вставали із духовної руїни.

Із тих синів найпершим є Тарас,
наш геній слова, волі та свободи.
З минулого звертаючись до нас,
він знову кличе: уставай, народе!

Той клич палкий лунає з давнини.
В нім осуд страху і настава мужнім:
- Боріте кривду, доньки і сини,
а не живіте віком непробудним.
Вставай, народе. Час вже сіячам
засіяти своє, духовне й рідне,
щоб не жилося вільно бур'янам,
а коренилось українство гідне.
Вставай, народе. Годі крайніх хат.
Збирай героїв під свої знамена.
Хай згинуть пута, що тягли назад,
а вільний дух постане на теренах.

-Пророче наш, вже досить сивих літ,
як ти спочив у Канівській могилі,
як повернувся в наш стражденний рід
під синє небо в Україні милій.
Тарасе, спи. Ми чуємо твій біль.
Його відлуння аж до Бога лине.
Хай зачерствіє хліб і згіркне сіль,
якщо колись в безпам'ятстві він згине.
Тарасе, спи. Надій твоїх жага,
пройшовши часу неозорі далі,
засіялась на вдобрені поля
і вродиться світанком без печалі.
Тарасе, спи. Ми справами життя
розвіємо у часі рабську долю
і на підмурках нового буття
твою завітну вознесемо ВОЛЮ.

Із архіву

Перед весною всі такі красиві,
Немов хтось у сріблястім решеті
Злотисті зерна лагідно просіяв
І засіяли зорі золоті.
Перед весною всі такі чарівні,
Немов мене у казку віднесли,
Немов усі – принцеси і царівни,
Всі претендують на престол Весни.

Що буде світом править дев’яносто
Безхмарних днів і зоряних ночей.
Що буде світом править доленосно,
Хто виграє й з відривом конкурс цей.

Перед весною всі – такі ласкаві,
Немов сховала доля пазурі
І пестить нас троянди пелюстками.
Немов мене, як голову журі,
На кастинг цей, в цю казку запросили.
І хоч на трон зійде лише одна,
Перед весною всі – такі красиві,
Бо кожна знає: це вона – Весна!

02.2011

Моя історія давніша снів:
Я бачив ангелів спокон віків –
Я був їм сином, так, я їх слуга,
Допоки річка Зло не в берегах.

Я брав у руки меч – боровся з злом:
Я все долав тоді, як був рабом.
Коли ж на волю світ мене пустив:
Я у молитві каменем застив.

Я побоявся йти, робити вдих.
Я думав, що лишився сам на всіх.
Я позабув, що поруч завжди Бог.
І знову захотів побуть рабом…

… І так було колись й до нині-днів,
Допоки сам одне не зрозумів:
Зі мною ЗАВЖДИ Бог і всі святі:
Самого не залишать у житті.
Львів, 14.11.13

Що сталося – того вже не вернути,
Не знайдуться відкуплення слова…
У темряві глибокої засмути
Скорбить Вкраїна – чорна, як вдова.

Осиротіла матір, овдовіла…
На шиї камінь, а на серці шрам
Вона ж для них майбутнього хотіла!
Віддати все могла ж своїм синам!

Що сталося – того вже не забути.
Тут мало співчуття, були важкі хрести.
Майдан прийняв за нас гріхів спокуту.
Нам треба пам’ять про Героїв берегти…

(c) Ірина Зінковська
2014

К пяти утра?..
Давай без по_пуга_ев.
Вот "на ура"
блокируешь Почаев -
не только Крым.

Ну, с Богом...
С Ним?

04.03.2014

ВОЛОДИМИРОВІ ІВАСЮКУ ПРИСВЯЧУЮ

I.
І «Рута» квітне в парі з «Водограєм»,
Що ти залишив людям назавжди
Не юним, але зовсім молодим
Сплатив свій борг перед правічним краєм,
Де досі небеса, мов твої очі,
Такі блакитні і такі живі.
І стрибунець виспівує в траві
Мелодію, яку ти напророчив,
І ті мотиви, що загусли в серці,
А не зійшли баладою чи скерцо.
(Раптово твій обірвано політ).
А ті, що проросли – то гріють душі,
Ти людяності кодекс не порушив.
І піснею твоєю грає світ.

II.
І піснею твоєю грає світ,
Веселка воду п’є над небокраєм…
Але чому? Чому лиш тридцять літ?..
І під хрестом тобі свіча палає…
Від нелюдів то помста чи розплата,
Як рутою розквіт поміж сердець?
Раптовий і безглуздий той кінець,
Що руки-крила заломила мати.
Любов і горе – в серці нероздільні.
Ридатимуть трембіти сильно-сильно –
Осиротів увесь батьківський світ.
Та не спинити звуки водограю,
Ще квітне рута у карпатськім краї,
Шукають нині той чарівний цвіт.

III.
Шукають нині той чарівний цвіт
На цій землі, що славив ти усюди.
(Вже тридцять мідяків проїв приблуда).
Якби ти міг, ти б обійняв весь світ.
І землю рідну, гори і Чере́мош
Заклав у душу десь на саме дно.
Бездушники «розбили в ній вікно»,
Безбожникам чомусь усе мож’…
Завжди черпав ти од землі любов,
Під музику живого падолисту,
Немов Дністер, ти розливався чисто.
У береги вертався знов і знов.
Родилась пісня ніжна і безкрая
В Карпатах синіх і у ріднім краї.

IV.
В Карпатах синіх і у ріднім краї
Хто в силі обійти таких очей?
І мати знову недоспить ночей.
Бо любить син, бо син уже кохає…
З тих пір летять по світу ніжні звуки,
Бо мав іще із юності мету:
«Крило стає крилом лиш на льоту»*.
Чотирирічним скрипку взяв у руки.
Коли буяв знов на землі розмай,
Заграв на своїх струнах водограй,
Збирало всіх вже на гостину літо.
І неповторні лилися мотиви,
У праці відчував себе щасливим,
Творив для друзів, для усього світу.


*Ці слова любив повторювати ВОЛОДЯ;

V.
Творив для друзів, для усього світу,
А як же ти любив своїх дівчат?!
І був для них вже більше, аніж брат, –
Їм дарував мелодії, мов квіти.
Співав Оксані* першу колискову,
Для рідних ще нічого час не стер.
Щасливим був, що мав ти двох сестер,
У мандри вирушали ви казкові.
Було кохання перше незрадливе.
Вона, немов весна, така красива.
Стекло із гір чимало вже води…
(Зловмисники чомусь калькують Юду.)
Згас соловейко, – скажуть добрі люди,
Що всіх залишив раптом, назавжди.


*Сестра композитора;

VI.
І всіх залишив раптом, назавжди,
Чере́мош, Буковину, Львів з дощами,
Мелодії, що лилися світами.
(Спинися, мите, просто підожди).
Ти був, немов пророк серед людей,
Що свій талант освячував у праці.
«Єдіний» був кордон іще для націй
І скажуть люди: ніжний наш Орфей,
Що квітку віднайшов у синіх горах,
Розносив вітер квіт її у звори.
В Карпатах бачив сотні різних див.
Де милувався заходом і сходом,
Душею став великого народу.
Не юним, але зовсім молодим.

VII.
Не юним, але зовсім молодим
Знайшов пісням стежину у майбутнє,
У праці ти не був ніколи трутнем,
В липневу спеку чи у холоди.
Зловмисників твій непокоїв успіх,
Про неповторність говорив весь світ.
Минуло лише двадцять ясних літ.
Є зваженість у діях, а не поспіх.
Коли вже зазвучало: ІВАСЮК,
І комом був ще твій вкраїнський звук
Й твої пісні – твої духовні діти.
Мелодії стежками з краю в край –
«Перстені…», «Рута…», «Пісня…», «Водограй»*
І міг би батько успіхам радіти.


*Пісні Володимира Івасюка;
VIII.
І міг би батько успіхам радіти,
Бо ти для нього був не просто син,
Але раптово канув в неба синь.
І буде довго серце ще боліти.
Він знав твої всі помисли і дії,
Розгледів вчасно у тобі талант.
І творчий визрівав у нього план,
Підтримувала все свіча надії.
Повторював ім’я, немов молитву.
Ти став із блискавицями на битву,
Не шкодував ніколи серця й рук.
Все вірив він – в тобі вже щось іскриться,
Не міг до смерті з небуттям змириться.
Це сам Творець вже вибрав: ІВАСЮК.

IX.
Це сам Творець вже вибрав: ІВАСЮК,
І ти завжди тягнувся лиш до сонця.
Навчатися пішов на «піснетворця»,
Був потяг і до пісні, й до наук.
Ой не солодким видався той час,
Хоч визнаним вже був і дипломантом.
Усе шипіли недруги: аматор,
Але і досі «пісня поміж нас».
Мелодіям своїм давав ти крила,
А пісня, як любов, – велика сила.
Тебе Орфеєм ніжно нині звуть.
В самій душі ти засівав зернини,
В рядок збирав їх у якусь хвилину
І десь із серця виростав вже звук.

Х.
І десь із серця виростав вже звук,
А скільки незавершених мотивів.
У горах ними грають літні зливи,
І в чорнім лісі плаче чорний бук.
Як ноти недописаних пісень,
Застиглих поміж ліній на папері,
Затих твій голос… Не відкриєш двері
І не промовиш: здрастуй, новий день!
Все не для слави, просто для людей,
А люди скажуть: ніжний наш Орфей.
Та в чому гріх, у чім твоя провина?
Чи запитати це у вітру зворів,
Чи в снігу, що посиплеться на гори.
Хто Моцарт український з Буковини?

XI.
Ти – Моцарт український з Буковини,
Збирав навколо себе голоси:
Левко, Назар, Софія і Василь –
Пісенний шар вкраїнської родини.
Із Сопота твоя розлилась пісня –
Майбутній медик зріс у пісняра.
Рясна й гаряча була ця пора.
Зловмисникам чомусь ставало тісно.
Ти музикою жив уже щоднини.
Мелодії, мов листя тополине,
Все світом розлітались знов і знов.
Для « Рути…», «Водограю…» чи для «Пісні…»
Вишукував стежки безмежно чисті,
Черпав мотиви в молодих дібров.

XII.
Черпав мотиви в молодих дібров.
Мелодії в карпатських водограїв,
Де їхня вся краса здавалась раєм,
Там рути квіт і там цвіла любов.
Світились очі, сяяла душа,
Коли нова народжувалась пісня.
Та кожна мить, на жаль, стає колишня.
Миттєвість не оціниш у грошах.
Запалювались часто серця струни,
І голос, як оте безцінне руно,
Розносив тільки радість і любов.
Долав уперто труднощі й печалі
І вирушав із піснею у далі,
Але чому ти смерть не поборов?

XIII.
Але чому ти смерть не поборов…
Як сили набирав пшеничний колос,
Вилунював між грозами твій голос,
Став ближчим ти для степу, для дібров,
Для кожної ріки… У ріднім краї
Не згаснути мелодіям повік.
Ти мав у серці те, що не вмирає,
Але рокам-пісням спинився лік.
Боги не захистили Прометея…
Вкрав чорний птах зірниці у Орфея.
Та не згорить, як Фенікс, кураїна!
В твоєму серці народилась рута,
Ніхто не схоче нот печальних чути,
Бо ж світ збіднів, не тільки Україна.

XIV.
Бо ж світ збіднів, не тільки Україна,
А ти – її коріння, її син.
Геть молодим подався в неба синь,
Зосталась пісня – туга журавлина.
І вічний той обірваний мотив,
Тих вічних недописаних мелодій,
Що грають між потоками сьогодні,
Шумлять колоссям золотистих нив.
І б’ють у скелю все джерела чисті,
Калина світить вогняним намистом,
Життя крокує далі рідним краєм.
Мільйони свіч у травні на каштанах
Нагадують: живе народна шана
І «Рута…» квітне в парі з «Водограєм…»!

XV.
І «Рута» квітне в парі з «Водограєм»,
І піснею твоєю грає світ.
Шукають нині той червоний цвіт
В Карпатах синіх і у ріднім краї.
Творив для друзів, для усього світу,
І всіх залишив раптом, назавжди
Не юним але зовсім молодим,
А міг би батько успіхам радіти.
Бо сам Творець вже вибрав: ІВАСЮК
І десь із серця виростає звук,
Ти – Моцарт український з Буковини.
Черпав мотиви в молодих дібров,
Але чому ти смерть не поборов?
Бо ж світ збіднів, не тільки Україна.

2011

Вставай, Вітчизно! Вставай, народе!
Похідна сурмо, гучніше тривогу грай!
Супроти нарваного заброди
ставаймо всі за рідний край!

У двері суне свавільний ворог,
ступа нахабно й зухвало на наш поріг.
Та ми тримаєм сухим наш порох
і шаблю - грізний оберіг!

Виходьмо разом! Формуймо лави!
Робім стрункіш колони, щільніш - ряди!
І під козацьке могутнє "Слава!"
на герць виходьмо як один!

Нас окупанту не настрахати,
хай він - озброєний мало не до зубів!
За рідні землі, за рідні хати,
народе мій, ставай на бій!

Оборонитись від бузувіра
нам допоможе незламний вкраїнський дух!
І сильна воля, і світла віра,
і до свободи спільний рух!

До зброї, браття! Усі - до зброї!
Під синьо-жовтий державний ставаймо стяг!
Ми - мирні люди і ми - герої!
Йдемо ж рішуче до звитяг!

2 березня 2014

І скринька Пандори відкрита...
І ллється сльоза оковита...
Подзьобано стяги і паші.
Засліплені недруги й "наші".

Прийди, миротворче Ісусе.
Земних легіонів боюся.
Ти можеш - по хвилі, бруківці,
Ти знаєш, хто звірі, хто вівці.

Ти дав німоту, крила бджолам.
Палає охайна стодола...
Ін"єкції Волі - підшкірні.
Герої живі, сувенірні...

Прийди, бо жирують лукаві -
Над "Слава...", "убийся" і "аве...".
Не вірю в цяцяночки, вафлі.
Містечка брехнею пропахлі.

Багата господа - нарозтіж.
І топчуть гостинчики гості...
Весна зупинилася.
Тиша.
Країна-астматик ще дише.





2014

Птахи щебечуть -
відспівують душі Героїв.
Якщо упасти -
то тільки душею ввись.
Країно наймиліша,
тебе скупали в крові!
"Не плач, матусю,
за мене весь світ моливсь.
Мені на руки тихо
сів голуб білий-білий -
Так тепло стало...
Свічки горіли скрізь.
Любити Україну
сама ж бо научила.
Ти не печалься, рідна,
твій син героєм зріс.
Серця і скроні підло
нам лоскотали кулі.
Оплакують чимало
синів сьогодні.
Безсмертя накують мені
сиві зозулі.
Ось-ось весна...
А я -
один із Сотні."

Трепет черлених руж
Плесом натхнення тліє.
Вирви мене чимдуж
З болю, що заподіяв

Всім, хто прийняв мене.
Покутою стане слово.
Серце наздожене -
Скільки йому святого

Бачити довелось;
Відати біль і зради.
Серце сумне чогось,
Але дійде до радості.

Вирви мене хутчій
І підведи до святості.
Щастя - у простоті,
Мудрості, мов у *малості.

...

Легіт - меткий хитрун,
Руки твої - то марева.
Як же тебе люблю,
Доле моя осяяна.



*дитинстві


[6 лютого 2014 р.]

Коли війна постукає у двері
і ввійде смерть до сталості буття,
згадай минуле: велич всіх імперій
залита кров’ю волі і життя.
Та кров убитих проростає в пам'ять
і вибухає у серцях живих –
уламки болю тиранію ранять
і та вмира… Росія не з таких?

03/03/2014

Там тьма.
Так безпросвітно, що аж коле око
Ця темнота, цей морок навісний
Десь там внизу у хащах міст далеко
Заснув народ і спить Єршалаїм,
Поснули і солдати, й фарисеї, і пророки
Заснув торговий кишеньковий люд,
Та є молитва, є слова і роки
Якими йти, які збирати тут
У кошик неможливого, серед зневіри,
Де ненависть збирає в душах урожай,
Нам йти і йти, нам дуже віри треба,
Нам треба жити, зберегти свій край,
І вистояти і шматочок неба
Нести у серці в свій – незайманий вирай.
Наразі ніч. Наразі пси і зло,
Наразі тільки слово і молитва,
Наразі горе і страждання – тло,
І слово правди – наше ремесло.

* - «А над ранок, як дуже темно було, уставши, Він вийшов і пішов у місце самітне, і там молився.» (Євангелія від святого Марка. 1.35.) (лат.)

Пораднице, поезіє печалі,
Яка висока глибина твоя!
Ти мрії оживляєш підупалі,
Як гай весною пісня солов"я.
Береш на руки зранену самотність,
Даруєш певність на наступні дні.
Нехай вони такі безповоротні,
Але з тобою зовсім не сумні.
На терезах розхристаної долі
Ти протиставиш злу чіткий контраст,
О зодягни у спокій нерви голі,
Поезіє, допоки твій ще час.
Любити кожен ближнього повинен,
Бо й сам з любові випурхнув у світ.
Поезіє, молися у людині,
Аби насилля подолати гніт.

02.03.14

Уві сні бачив церкву святої Анни в Вільні
та любу Дуню, чорноброву Гусіковську, як молилась у цій церкві
Тарас Шевченко «Журнал», 5 вересня 1857 р.

Ішов я на перший урок малювання ,
Та не знав до пуття дороги.
І ось біля церковці бачу –
Дівчина стоїть... Вилита Оксана.
Питаю, чи вірно йду, а вона:
«Так, проше пана».
«Який я в дідька пан?»,- подумалось,
Та чую знов: «А як на імє пана?»
Зазнайомились. Од своїх панів
По-польськи трохи вмів я,
Удвох ввійшли в церковцю.
Ще з порогу Мати Милосердя
На мене, православного, дивилась.
У срібні шати вбрана. Накидка на голові.
Позаду - гострі промені блискучі,
А поміж ними – зорі шестикутні .
На шиї в Матері –намисто й хрестик.
Руки на грудях – навхрест.
Уся любов’ю світиться вона
І начебто шепоче: «Вчись, Тарасику,
І малярем станеш неабияким ...»
Відтоді і ношу в собі ікону ту святу
І як до розпачу доводила солдатчина дурна,
Звертавсь до неї, Матері із Вільна.
-------------------------------------
Йдеться про ікону Матері Милосердя, звану ще Остробрамською.Чимало чудес пов’язано з нею. Останнє відбулося під час другої світової війни: колону юдеїв гнали на розстріл. І ось біля Острої Брами одна з жінок крикнула: «Маріє, юдейська мати, в тебе був син! Змилуйся, зроби диво - порятуй наших діток!» І диво таки сталося: литовські жінки, що стояли в цей час на вулиці, почали хапати малят, ховаючи їх під плащами й хустками (Сюжет запозичено зі статті: «Шевченко й ікона Богоматері у Вільні» о. д-ра Івана Музички. – Тижневик «Українська думка», 7 березня 1966 року, Лондон.

Спокійно спатимуть буржуї,
поки при владі - шмарклежуї.

2014

Я звертаюсь до тебе, владо!
Тобі вручено мою долю.
Хочу жити своїм ладом
І здобути свою волю.
Скільки треба життів людських?
Скільки треба смертей марних?
Щоб апетит твого ЕГО стих,
Щоб дожити до днів безхмарних.
Я благаю тебе спинитись,
Не робити розколу країни -
Брат від брата почав боронитись.
Але ж ми є народ єдиний!
Збережи нашу рідну країну –
Край квітучий і край свобод.
Не роби з України руїну,
Не вбивай її, твій народ.

“Брат” кремлівський закусив вудила -
“Хочете свободу, вашу мать?”
І поперла “дружня, братня” сила
За кордон, “ісконноє спасать”…

Що їм горе, кров і сльози-біди?
І ганьби-брехні на цілий світ?
Дав же ж Бог – такі у нас сусіди,
Але й дав Шевченка “Заповіт”.

Знов на танках їдеш, старший брате?
На броні несеш Союзу цвіль?
Чи тебе просили ми до хати?
Чи піднесли гостю хліб і сіль?

Знай, великий і міцний народе –
Нам несуть не наші прапори!
Розійшлись кремлівські ляльководи,
Ті, що маскувались до пори.

“Там бандити, нелюди, бандери,
От би їх усіх на Колиму! “
То у Пскові наші БТРи,
Чи російські все-таки в Криму?

Може наші роти у Тамбові?
А сусід ще ядерний гарант…
Скільки раз дурили нас на слові,
Скільки раз “кидали” - то талант…

Буде жати той, що лихо сіяв,
Хто плащем кинджала прикрива!
Але кремль – то ще не вся Росія,
Не “глубінка”, навіть не Москва.

І для вас свобода теж настане,
Ми вам шлях вказали до мети!
Покажіть, брати, що ви слов’яни,
І не старші, істинні брати!!!


2.03.2014

Цикл

За Родину горсть умирает, за свободу – десяток.
А вся остальная война для кого?..

Із пісні В.Оксіковського «Махно».

1.

Цвіт рожевий, весело танцюючи,
Падає з п’яніючих дерев.
Вік – як віск, –
Тепло своє кочуюче
На погані долари дере.

Театральний Місяць над левадою.
Сік блистить вікном у інший світ.
Серце, мов обличчя, що пригадує,
Як воно стогнало у траві.

Пахне тілом жінки високосної
Ця земля космічно-весняна,
На якій із шаблями і косами
Юні весни… і стара війна.

І війна, стара та неодружена…
Тяжко воювати навесні…

Блиснуло.
І з голосом простудженим
Сам Перун пронісся на коні.

Дві сестрички-кулі обіймаються:
Тій на Захід, ну а тій – увись.

Десь над серцем хлопчик усміхається
Той, що на війні не народивсь.

15 берез. 2003

2.

Старе, набридле предкам нашим небо.
Сіряча правда.
Золото церков.
Весна й війна,
Якої всім не треба, –
Як сік і кров.

Весна й війна.
І цвіт, і бинт рум’яний…
Безкрилий ангел душу обійма,
Аж поки окаянно-покаянна
Засне зима.

І златосрібне молоко із медом
Захлюпає, розбестить далину.
Весна й війна.
Вони усій планеті
Складуть ціну.

І після того вірити у поступ?
І після того людство прославлять?..

Липке, набридле… з молитвами й постом…
Як в церкві… тать.

Та серед людства –
Мама і кохана.
Та серед людства –
Діти і діди…

І я впаду –
Поранений, весняний –
У їх сліди.

15 берез. 2003

3.

Дурна війна поза межею слів.
Багдад гуде молитвами імамів.
Я, в людстві розчарований, змілів,
Немов дитя під бомбою без мами.

Своєї зірки голос загубив,
Який вже чув, мов дзвін своєї ж крові.
Повстали рабовласники –
Раби ж
Були і так завжди й на все готові.

Печаль космічна.
Бойня ще земна.
Хоч не за землю, не за честь…
Куди там…
В мою весну просочилась війна,
Немов ковбой з повадками бандита.

Тож замість птахів зверху літаки,
Немов розп’яття срібні в золотому…

Чом людство не людніє за віки,
Відомо Богу.
Спільному.
Одному.

25 берез. 2003

* * *

Слова згоріли в полум’ї Майдану.
Майдан в диму, у свисті, у крові...
Я знав, що мій народ колись повстане,
Як повстає людинобог і звір.

Після повстань – пронизливо і нудно.
Після повстань – глибока висота...
Душа, що настраждалася у будні,
Рости до Бога хоче на свята.

Змінились маски.
Сніг і цвіт зустрілись.
І жлобська позолота з душ спада.
Весна.
Війна.
В серцях Амура стріли,
Стріляють в спину бидло й «гаспада».

Що ж...
Бійтесь гніву доброї людини.
Бо ж «куля в лоб – то куля в лоб!..»
Кому?..
Історія моєї батьківщини
Це все вже знала:
Хаос, бунт, пітьму.

Знов отамани бігають по трупах,
А двоголовий беркут тут-як-тут.
Товчемо біль, як Чорне море, в ступах.
А горда кров до неба йде, мов ртуть.

Весна й війна побралися за руки,
Смерть із любов’ю, з коренем крило.

«Йшли діди на муки, підуть і правнуки!» –
Гарячий сніг щоб цвітом замело.

1 берез.14.

Ми знали і розуміли, що всі ми - смертники...
Ще більше скажу, що страшно насправді на смерть іти...
Під кулями снайпера впасти, але не зламатися,
Бо скільки, скажіть, вже можна всього боятися...
Святі небеса назустріч пливли херувимами...
І Ангели в першій колоні у крок із загиблими...
Хтось скаже опісля, що всіх нас, мовляв, підставили,
А ми просто шанс останній для вас зоставили...
Ми знали, за що вмирали, за що не вижили...
Нам буде на небі легко, аби тільки ви жили...
Аби ви жили достойно, бо того варті,
Ми будемо вічно стояти в небесній варті...
Могло все інакше бути, та довго спали ми...
Візьміть же свободу із наших долонь пропалених...
Із наших сердець надії черпніть високої,
А ще...збережіть Україну у мирі та спокої...
Ми знали, за що вмирали...і ми не каємось...
А пильно
у ваші очі
з небес
вдивляємось...
28.02.2014.

Я мрію спалити весь рок,
Хай живе славна фабрика зірок,
Депутату свободу для слів і думок,
За заслуги лавровий вінок.

Більше б їсти на зламі епох,
По МакДональдсу дайте нам на двох,
А міліції - честі і віри без меж:
Справедливішу ти не знайдеш.

Я хотів би лишитися в ній -
У країні мрій,
Очі сліпить, мов сонце, мені
U.країна мрій.

Я учора ходив на концерт,
Бунтарі заспівали на десерт,
Мовби дух боротьби у серцях ще не вмер,
крикнув я: "В нас турботливий мер!"

Я звичайний вкраїнський студент,
Я не бачу причини для сцен,
Бо і бомж тут щасливий і пан Президент, -
Це небачений ще прецедент.

Я хотів би лишитися в ній -
У країні мрій,
Очі сліпить, мов сонце, мені
U.країна мрій.

Але згодом сигнальні вогні
Підморгнуть на ранковій зорі,
Я полину на крилах надій
У краї наших мрій.

Я хотів би лишитися в ній -
У країні мрій,
Очі сліпить, мов сонце, мені
U.країна мрій.

http://vk.com/wall-58937135_5 - тут можна прослухати аудозапис пісні.

В час, коли зірки по небу ходять,
Бавлячись у темряві нічній,
Два блакитні вогники свободи,
Сяючи, наснилися мені.

Сяяли теплом солодким очі,
Воля з них дивилася палка,
Утоплю в них думи парубочі,
В тих очах-бо ніжності ріка.

Очі ті з незнаної причини
Кликали мене в свої світи ,
З них мені всміхалася дівчина,
Я ж не міг висот її сягти.

Ціль, проте, все ближчою ставала,
Та дійшов кінця зненацька сон,
Зникло і зіркове покривало,
Сонце запалило горизонт.

Нащо вкрав навіки в мене спокій
І безслідно зник в пітьмі нічній?
Погляд уві сні блакитноокий,
Повернись, стань долею мені.

Порода наша мудра від природи,
Ми знаєм все, бо осягнули все.
І глипає на нас зворушено і гордо
Щасливий предок - щирий шимпанзе.
(Василь Симоненко)
***

Куди-но еліпс котиться земний?
Світ, певно, десь, колись утратив клепку.
Людино, краще думать припини,
Бо легше тут живеться недалеким,

Бо ближнього тут легше не любить,
І заздрощі в плітках брудних топити.
Думками не обтяжені лоби
Жують котлети в стінах "общєпіту".

Їством набивши черева товсті,
Горілку закусивши смачно м'ясом,
Під музику приземлено-простих,
Гузницями малюють вихиляси.

Дешевий сміх і погляди тварин
Лишають танцівниць в костюмах Єви.
В принади і спокуси їх поринь,
Бо ж кажуть: "То все звичне і життєве!"

Незгодних зарахують до ворон,
Що білими зовуться, хай їм трясця!
Труси-но сивий попел цигарок,
Дбайлива мамо, донечці в коляску!

Пролий на неї з пляшечки пивця,
Сусідці з матюками дай пораду.
Махає нам з майбутнього дверцят
Праправнук шимпанзе - палкий нащадок.

Де щирість і любов - пусті слова,
Де розум замінила груба сила, -
Світ наплює на тих, кому плювать,
Почувши тих, що очі прочинили.

Вчорашні думки - вже безправні,
Їх мудрість поїдена тліном,
Життя чергова переправа
Знов ліпить тебе з пластиліну.

Знов істина вилетить віршем -
Запалить нові ор'єнтири,
Та вчора іще - наймудріша,
За мить відлітає у вирій.

О, скільки ще з'явиться істин,
Що прийдуть оманам натомість?
На піці душі кожен виступ
Ховає нову аксіому.

Хтось ціль не знайде аж до тризни,
А інший здолає вершину,
Бо правда у кожного різна,
Лиш істина світу - єдина.

Розірвись на мільйони частин,
Щоб рядками торкнутися висі -
Та не бути поетами тим,
Хто поетами не народився.
Можна слів підібрати мільярд,
Перебрати мільярд комбінацій,
Та поет - це не тільки ім'я,
Це не тільки виснажлива праця,
Дар поета - то слово живе,
Що зчаровує палкістю серце,
Що розливши тепло поміж вен,
В закуточках душі відгукнеться!
Дух поета - то думка ясна,
З-під кресала небесного іскра,
Мов стежина, що стелиться в снах,
Мов усмішка твоя пломениста.
Повелитель зірок і планет,
Хто цей світла палкий охоронець?
Він - той самий, величний поет,
Скромний Бог, тільки сяючий зовні.

Історія…Вона прийшла в мій дім,
жонглюючи весною і ...сльозою.
Не через двері - до передпокою
запхалася із мотлохом чужим.

Їй не пручались грізні перуни.
За нею шлейф пропущених уроків.
Ритмічна строгість обважнілих кроків
й камінний страх берлінської стіни.

Історія…Вона прийшла в мій дім.
В суботній вечір. На вкраїнський берег.
За перемогу недопитий келих.
засвідчив, що цей світ не став своїм.

Кому кричати? І до кого йти?
Тут раціо безсиле й прозаїчне.
Війна – поняття вельми не обтічне,
У межах болю смрад і блокпости.

Н е б е с н а сотня біля барикад…
До сорок днів в нас є ще трохи часу.
Історія як мунківська гримаса
етапом йде з Московії в Бєлград.



Юлія Курташ - Карп
01.03.14

Коли я втому назбирав у кошик ночі,
Коли вірші не пишуться пророчі,
І на папір лягає лише вбога тінь,
Коли в душі зневіра, а не лінь,
І навіть Місяць – цей блідий Сократ
Цей друг - забув і не заходить, і стократ
Мій вечір став самотнішим між книг,
Серед минулого – серед його вериг.
Мій кіт мовчить – свої старі розмови
Про суть життя, весну й котячі змови
Не хоче муркати мені на вухо стиха.
І серед пустки стін, серед мовчання лиха
Посеред порожнечі тьми віків і чорноти,
Посеред забуття, відрази до життя і німоти
Торкаюся рукою я старих своїх речей:
Ось плед, ось кілт і окуляри для очей,
А ще старенький плащ зелений
Як острів наш, як листя кленів,
Як Слайне пагорбу жива й м’яка трава
Як море серпня, як легенд слова,
Як промінь, що втомився в небесах*,
Як мох, що нам нагадує, що прах
То сутність світу… І під цим плащем
Я згадую про все – про цей порив і щем
Який звемо життям, про Бога, про Тартар
Проте, що маю я безцінний дар –
Журбу самотності посеред дива із чудес –
Життя одвічного під куполом небес.

Примітка:
* - іноді як дивитися зі скель Донеголу в далечінь океану, коли в нього падає втомлене Сонце, то можна побачити зелений промінь – прощання Сонця.