Відносне щастя і відносне горе,
Усе минуче, суєта суєт,
І хтось мовчить, а хтось усе говорить…
І сим життя, стається, що псує,
За Фаустом немов, "момент прекрасний"...
Не зупинився... Склянка - шкереберть,
А ти… Ти що? Ти, безумовно класний…
А я… Я сита класністю ущерть…
Спинюсь і я в моменті, безперечно,
Вели до мене тисячі доріг,
Тепер - одна, і досі - небезпечна,
Ти не знайшов, чомусь не зміг… Не зміг…
У тебе друзі і гучні розмови,
Вино і пиво - все, здається, в лад,
А я тобі – ні слова, ні півслова…
Як в тому шоу… що ж «Пусть говорят»

Нащо слова, коли нема любові?..
Христові сльози докором течуть.
Є міра змісту в кожнім звичнім слові --
Одвічна суть.

Є міра болю в дефіциті волі.
І в дефіциті ласки -- суєта.
Тому й чужі поволі граєм ролі.
На постаменті слів -- чужі уста.

Нащо слова, коли нема любові?..

До 2005р.

***
Які страшні
оті самотні ночі
Без слів, обіймів,
ніжності, тепла…
Минулий час
безжалісно торочить:
«Я тут господар! –
БУВ, БУЛО, БУЛА».
Але учора він
кипів від злості,
Бо більше
панувати не буде –
Майбутній час
зайшов до мене
в гості,
І обіцяв,
що завтра
знов прийде…

20 червня 2014 року.

завчи її
як дорогу віз
прийми її
в "розіпни" в зап’ястя
немає слів
і бракує сліз
таке воно
перешите щастя

нехай земля
ще вогню ковтне
а у плече
запечеться інше
вона туга
мов гітари нерв
вона — німа
перед боєм тиша

11 Березня, 2014

мамо мамо
все так само
ранку гамір
світла цвіт
синє поле
понад нами
серця камінь
й білий світ

мамо мамо
до без тями
біг сльозами
в горі збіг
дихай рідна
і кохана
я твій сон
і оберіг

мамо мамо
дзвоном храму
щемом ями
ріже біль
запеклося
між устами
недоказане
тобі

мамо мамо
все так само
світла рани
тілом слів
синє поле
понад нами
серця камінь
й пух землі

25 Лютого, 2014

вибір завжди залишається що не кажи
хочеш лети над прірвою хочеш біжи
хочеш рятуй невбитого хочеш вбивай
хочеш топи в надмірностях ниций свій рай
вибір завжди залишається вибір є
здатне в пітьмі світитися серце твоє
може добро ділитися поміж людьми
світ цей змінити можемо тільки ми
може ще нами пишатися батько Тарас
він же і досі ще молиться кревно за нас
в бронзі йому незатишно холодно так
душу свою розхристану носить навспак
рани новітні скапують у блакить
доля "рабів" беззахисних ниє болить
гасла людей не змінюють заклики теж
ангели крила спалюють в пеклі пожеж
вибір завжди залишається що не кажи
тільки
не будьмо схожими
на муляжі...
18.06.14

Як у червневому гнізді,
У серці тихо.
Жучок біжить он по воді.
Зозуля дихає.

То шум, то сум,
То ліс, то лис,
То ніж, то ніжність.
Ми тут стріляли і пили
В корчмі престижній.

Веселі свічі тут димлять,
Курви у масках.
Не матюкається тут, бл…
Лише кіт Васька.

Лежить собі,
Товстий, мов пан.
Він «жись» побачив…
Брав не один отут болван
У долі здачу.

Між світом цим і світом Тим
Завис хтось круто.
Хтось був язичником святим,
Хтось пив отруту.

Як Бог язичеський,
Він знав
Болючі щастя.
Але тоді була весна –
Швидка, як Настя.

Тепер оголені хрести
Дерев осінніх.
І хрест когось почав рости
В калинній сині.

А поряд мій,
Такий простий,
На нім гніздечко.
Помилуй, Господи, й прости
Дурну овечку.

Вона траву шукала там,
Де чорний камінь.

Корчма згоріла.
Виріс храм
З крильми-руками.

15 черв. 14.

І сон, і біль, і порожнечу
не змиє дощ. Самі хрести…
Цей світ узяв собі на плечі
в стократ, ніж може понести.

І ночі траурна хустина
покрила не одне чоло…
Даруй нам, Боже, з України
зігнати первозданне зло!

2014

Ти прилітаєш до мене зранку
Співанкою пташиною на світанку,
Квіткою розквітлою біля ганку,
Сну недобаченого уламком.

Вітром лоскочеш на вікні фіранку,
Співаючи для закоханих колисанку,
Втішаючи непереможену бранку
Довіку заховану у високому замку.

Ти встановила найвищу планку
Для серця мого невимовно п’янко,
В ланцюгу випадковостей неодмінна ланка
Обійми мене, любове моя, поцілуй зранку.

а на межі волошки зацвіли
а на волошках бджоли мед збирали
поміж волошок бігав я малим
що й чубчика не видно за житами

а я ставав навшпиньки біля діж
і зазирав у їх овальні зали
і повторяли гучно чим скоріш
ті діжі все що їм тихцем казав я

а я по стовпах гепав камінцем
гуділи довго стовпи телефонні
але ніколи жодному про це
не розповів у рідному районі

і вам я теж не видам таїни
як ми одні із усього загалу
малі ще зовсім отже і дурні
з піонертабору додому утікали


18.06.14

розбий намети
людей — на сотні
б’ють водомети
і дзвін Господній

цей крематорій
на страх і шини
майдан говорить —
здригайте стіни

майдан у серці
майдан де душі
він без комерцій
а є — бо мусить

болить і гріє
скипає гнівом
у веремії
і на відспівах

лунає славнем
і Слава Богу
з новин останніх
ідемо вногу

спокійні кроки
як світла в хату
ми сильні поки
вікон багато

ці вікна — очі
де ширм немає
ми волеточим
і проростаєм

у бій кістками
крилом правиці
з могил вінками
з-за ґрат в’язниці

а ворог лютий
хорти голодні
зникає сутінь
палає сотня

12 Лютого, 2014

зима
мов чобіт
межи ребра б’є
без гільйотини
ніч —
не Робесп’єр
без права жити
несумісне —
факт
ще цвях
не вбито
ще не з дуба
фрак
а вже сідає
на повіки сніг
доріг немає
є межа для ніг
біда за нею
мов пташиний грип
розп’ята тиша
від щитів
до шиб

я бачу те
чого би не хотів
обличчя смерті
почерки катів
і дим від шини —
відчаю стіна
в очах мужчини
сльози і війна

я відчуваю
силу кулака
побите тіло —
наслідки совка
і у руці
запалений коктейль
і той мороз
що шкірою іде
виходить мужністю
що не втече
бо поруч
янгола з хрестом
плече
бо все на світі
має час і сенс
повітря кляп
гопак і декаденс
гарячий чай
щоденний втрати струп
і знятий з “йолки”
мов окраса
труп

я поглинаю біль
корінням літ
і тане серце
а від крові —
лід

хай сонце
заховалося в мені
у язиках його
згорає гнів
і на щоку
вихлюпує любов
одна вона
нема у ній "або"
то зріє дія
то звіріє лють
та мало слова
впасти королю
та мало муки
народити те
що не згорає
і у рай веде

маяк — мобілка
SOS для барикад
і вже не кілька нас
а вогнепад

зима вчухає
мов у дроті
струм
до тої миті
я вагання стру
де біль не ріже
як наруга тне
де камертоном —
найголіший нерв

30 Січня 2014

зі собою — на ножах
квит за квит — зі світом
з мене бідний урожай
та добротний вітер

бо себе вже не боюсь
і живу прозоро
просто вивітрився глузд
отверезів сором

в небо ближче ніж на хрест
а до слова — видих
то ж беруся за старе —
збовтую кориду

і вона в мазках ‘оле’
зрушує полотна
де телець неначе лев
на життя голодний

я рішучий матадор
публіку потішу
в серце бачу коридор
наче риму віршу

не бракує смакоти
втраченої крові
розолеєні роти
йти на біс готові

їм — на біс мені — до сліз
від останніх півнів
у кориднім ремеслі
шпага й роги — рівні

і колись умовкне зал
від інтриги ситий
похитнусь при образах
ніч мені світити

кажуть що від свічки день
а від слова — вітер
кажуть — дощ як не іде
то збігає світом

17 Січня, 2014

Чи оберіг тобі не намолила?
Чи вишиванку не зацілувала,
що трасери урвали неба схили –
кервавих сонць розгублені опали?
Чи я не зашептала кулі снивом,
не прала у набілах щастя наше,
в долоні не зловила пір’я сиве
на добру звістку?

То чого, зволавши,
так важко впали чорні-чорні роси?!
Розлили тіні душу в обрій ночі,
петляє місяць в зірному ґоґозі
холодним свідком всеперевоплочень,
і вже немає сліз, волання тільки…

Бліді поганки – світлові ракети.
Висотую з огню відваги мірку
(лише би ще запіли півні треті,
лише би це усе-усе наснилось,
затихлий кулемет заграв би знову),
здіймаю зґарду, повну помсти й сили
над вражі ріки, ріки краплакові.

Вплітаючи вітри в густе волосся,
Картинок безмір прагну там сховать,
Стою, немов напружений філософ, -
Зусібіч - як фігура воскова,

Голублю шовковисту косу м'яти,
Обабіч - неспокійна бистрина,
Обабіч річкове шумить сум'яття,
Ревуть порогів пащі без принад.

Ген, листя наїжачила, мов лицар,
Півберега вдягнувши в камуфляж,
Поважна трав'яна полів цариця, -
Вельмишановна пані Конопля.

Хлюпоче гучно в серці синя купіль,
Співають пісню сиві буруни
Про те, як з небом хороше укупі,
Як сокіл їх від кривди боронив,

Як за кавалком хмар новий кавалок
Тікав чимдуж, мов ниций інтервент,
Як Сонце вийшло, верби повставали,
Здійнявся шум пернатих теревень.

Стою - натхненний кінооператор,
Тут пам'ять - плівка, простір - тут актор,
Тут кожен може ракурс обирати,
Та ролі перевершити - ніхто.

В порожнечі від ночі – ні знаків, ні значень,
підвісна переправа та й годі – мужній!
А тим паче тріщать карабіни, тим паче
на висотах таких і туман полотнів.

У свічаді небесному чорна година
пориваннями в яву і сутінню в яр.
Не зірвися і скрипом зійдеш павутинним,
що під ранок у відра збирає сміттяр.

2014р

Задумливе небо дощами писало промови,
А потім сліпило блакиттю і ніжністю хмар,
І сонця клубок розпускався промінчиком знову,
І день-живописець пейзажами світ обіймав.

Хоча й ненадовго, хотілось радіти хвилині,
Заплющував очі на це розуміючий час,
І тим делікатно надію давав на спасіння,
І вигляд робив, ніби швидкість повільно втрачав.

Подій пересічних і доль випадковий перетин
Кружляв хаотично, але не тривожив думки,
Бо розум губився у вирі невидимих плетив...

Кордон міжхвилинний такий неймовірно тонкий!
А звисока хмари дивилися, наче естети,
Одягнені в біло-блакитні небесні шовки.

2014

Я п’ю любов немов терпке вино,
Визбирую пилком з ранкових квітів,
Вичитую з твоїх постів і твітів
Сценарієм незнятого кіно.

Я бавлюся любов’ю як дитя,
Що об вогонь не обпікало руки,
Не плакало від горя і розлуки
І не пізнало болю від життя.

Свічуся від любові, наче мідь
Розплавлена, аби постати дзвоном
І бачиться мені, що квітне льоном
В твоїх очах небес і снів блакить.

Тривожні вісті чути кожний день,
На сході небо палиться війною.
Все менше посміхаємось. Пісень
Вже не співаєм. Вітер пеленою
Здіймає сиву куряву. Несе
Чимдуж увись, мов має з того користь.
На серці камінь. Чом на світі все
Купується і продається?
Навіть совість...
Тьмяніє небо. Хмари дощові
Заплуталися в кронах осокорів.
Змарніла тінь ховається в траві
Високій, соковитій, свіжій...
Скоро
Настане літо. Вкрадену весну
Ніхто не верне. Час летить, як сокіл.
А нам би пережити цю війну,
А нам би мати мир в душі і спокій.

12.06.2014 р.
Поїзд Запоріжжя-Львів

У тисячолітнім царстві,
у старому федерастві,
у палаці, що в Кремлі,
жив маленький Пуп-землі.

Звався він попросту – Пупін,
був не Глупін і не Тупін;
мріяв він багато літ
зфедерастити весь світ.

Замість серця – Газотрубін,
нікогісінько Нелюбін
і настільки Скупін Пуп,
що вдавився би за руп.

І ще й вельми був Підступін
та поклав Багатотрупін,
а найбільше він згубив
названих своїх братів.

Мов останній Козолупін,
імідж свій спаскудив Пупін:
так до крісла прикипів,
що геть-чисто опупів.

Ось вам казочка страшненька,
і мораль у ній одненька:
БУДЕ ПУПІНУ – ПИПЕЦЬ!..
А хто слухав – молодець…

06.2014

Г.К.
***
Немає спокою
І сну,
Розбите серце
Без любові
Іде щоранку
На війну,
І ладне битися
До крові…
Воно ступає
Босоніж
Наосліп
По вогні і леді,
Щоби приховане
Раніш
У ньому ти
Могла розгледіть.
Так легко
Відповісти «ні»,
Так важко «так»
Чекать щоночі,
Вертать до дому
По війні,
Де жить
Не можеш
І не хочеш
Без тебе…

18 червня 2014 року

Дай, Боже, миру Україні!
Скажених звірів зупини.
Невидимі ворожі тіні
Хай не роздмухують війни.

До кого руки простягати?
Кого просити? Тільки Ти
Від кулі захистиш солдата
І діток зможеш вберегти.

Чому найкращі люди гинуть?
Даруєш рано крила їм.
Хто ж буде завтра Україну
Здіймати з попелу, з руїн?

Прошу Тебе, Небесний Отче,
(Земні не квапляться мужі):
Хай нашу землю кат не топче,
Хай підуть геть усі чужі.

Я не кляну вороже зілля,
Вже прокляла - за те прости.
Спини, благаю, божевілля,
Мою Вкраїну захисти!

Стали нижчими гори
І мілкішими ріки,
Як побільшало горя
Скрізь без міри і ліку.
І від плача навколо,
І від крику без краю, –
Спазми розпачу й болю
Кожне серце стискають.
Повні віри живої
В славу й міць України, –
Помирають герої
За свою Батьківщину.
15.06.14

Пародія

У грудях радісне й тривожне –
Що значить мати добрий хист!
Тепер ти знаєш – я художник,
А думала – співак-артист!

Малюю звечора і зрана –
Немає втоми! В чому річ?
Ще запримітив я, кохана,
Найліпше малювати ніч.

І уночі. Удвох, з тобою.
До ранку не ловити гав,
І темпераментно, з жагою,
І щоб ніхто не заваджав!

Найліпша ніч – чорніша сажі,
Політ до зір і шум аорт!

Вночі вдаються нам пейзажі,
А ранком тільки... натюрморт…


червень 2014

Коли би богом був поет,
його рядки — за херувимів:
дорога в небо — не хребет,
а серце вигнане на рими.

Його душа — тремка сльоза,
а очі — на плаву лілеї.
Чумацьким Шляхом на возах
він віз би ямби і хореї.

Його воли — добро і зло —
спрокволу йшли б і ремиґали
подій і видумок зело,
жовтеньку пресу і канали.

Коли би богом був поет:
повимирали би всі війни,
коштовних не знайти карет,
зате кордонам стало б вільно.

Почеснішали глянь мужі,
женуть жінок галопом в музи.
І ті не в’ються, як вужі,
на ложі шлюбного союзу.

А діти — виводки лелек
і гусінь виспана в капусті —
у ельфів бавляться, і шле
їм сонце лист — веселки усміх.

Коли би богом був поет:
він світ відмив би аж до правди,
засклив би вікна у сонет
і світлим сном розмалював би.

Де річка пробігає псом
домашнім добрим і кудлатим,
в зубах оговтується сом,
в очах вирують соменята.

А вулиці тонка струна
бринить безмежно і не рветься,
по ній не котиться труна,
не остигають грані серця.

Де кожен день — Різдво і Спас,
а ніч — не ніч — Христові Страсті.
Де все завжди — як в перший раз,
але невичерпно і настіж.

8 Січня 2014

ріки
рóки
крики
кроки
не стихають за дверима /
знову
наче
ненароком
генерує серце рими

ризи
кризи
грози
візи
смерть гуляє на кордоні /
ронять
óбрази
мов гільзи
звуки клавіш монотонні

гамір
армій
нари
рани
рвуть нитки як зілля мойри /
рваним
віршем
на екрані
розіллється лемент горя

2014

****************

Я пам'ятаю ---
Був тоді Матріархат
І продавали чоловіків на базарі...
Стояв їх довгий такий ряд
І всі чомусь одні лиш знищені старі...
А перед ними ходять старі дами
Й випитуються хлопців молодих
Та заглядають,
Щоби був з зубами,
Якщо сподобався котрийсь із них,
Та ще питають ---
Чи уміє танцювати,
Це обовязково...
Чи знає Камасутру і поезії ази?
Чи знає, як звучить це на латині слово?
Чи знає хтось рецепти для краси?
Торговець-дама курить сигарету
І спльовує крізь зуби
Й матом гне:
"Це не бордель Вам,
Раком Вам карету,
Це --- роботяги прості..."
Й когось із них б'є...
"Ну, чого вилупився,
Як ніби примадонна,
Чи сексуальний супер-пуп герой?"
А той відповідає тупо,
Ніби муха сонна:
"Я --- Вася, чорнороб...
І я --- отстой..."
Всміхаються всі задоволено та мило
І хтось купує Васю,
Щоби ним,
Рецепт записаний новий
Провірить
І зварити мило
Для омолодження ось чоловіком цим...
А я стояв і терпеливо парасольку
Над дамою із песиком тримав ---
Я думав про життя,
Про Камасутру,
Танець польку,
Яку лиш вчора голий
Перед гостями скакав...
-----------------------------------------
2014; PARIS (Hopital de la Salpetriere)
-----------------------------------------

************

Свобода --- це не то,
Що вам дали, щоби її якось трохи мати...
Свобода --- це то,
Що у вас не можна НІКОЛИ вже відібрати...
---------------------------------------------------------
2014; Paris ( BnP )
---------------------------------------------------------

І згадок дощ, і пил бажання,
І сон знеможених тривог
В епоху мрій щасливих манять,
Де біль і втіха - все на двох.
Там долі птаха стоголоса
Віщує мир похилим дням,
І обмиває в чистих росах
Себе душа з гріховних плям.
І п"ядь життя стає стезею,
І подих - повівом сторіч
У тім краю, де ти моєю
Була в коротку юну ніч...

17.06.14

Доки батьки не перейшли у рай,
Ти їм по змозі потурай.
Курям на сміх їх забаганки...
Щоб ти хоч раз на тижні подзвонив,
А ліпше – щоб одвідав.
Щоб одягавсь не всупереч погоді.
Щоб на онуків не гримав без причини.
Щоб їв не стоячи, позиркуючи в книгу.
Щоб не ганявсь за кожним підробітком,
А більше про здоров’я дбав...
Ну, ще з десяток настанов і просьб.
Якщо не плюсувать, не так уже й багато.

***
Коли струни мовчать,
То говорять гармати,
І на день насувається
Морок і мла,
І лихе відчуває
Кохана і мати,
А інакше – як бути
Би нею могла…

17 червня 2014 року

***
Він їй хотів віддати серце й душу,
Вона йому сказала: «Зачекай,
Я тут завершить справи певні мушу,
Ти їх у себе трохи потримай»…
А цей «товар» псується надто швидко,
І без кохання довго не лежить,
Згоріти може (так бува нерідко),
І на друзки розлетітись за мить.
А ще – боїться холоду й розлуки,
Самотності, мовчання і ночей,
Коли не можуть обійняти руки,
І очі інших бачити очей…

17 червня 2014 р.

Сними с меня свой крест
Он слишком долго и безжизненно висел
Хочу вдохнуть полной грудью
Я давно вынашивала этот протест

Жизнь это война
Каждого человека с самим собой
Надень скорее шарф


Сколько не спетых мелодий
Сколько не сыгранных сцен
Антрактов
Аншлагов
Пауз

Столько трагикомедий
Столько ужасных полотен
Сотканных из наших умов

Останній вірш. Думок гарячий біль.
Палац вітрів зруйнований прозрінням.
Душа вагітна тишею безсиль.
У серце ж без гріха – летить каміння.

Останній грім розірваних небес.
У літерах-дощах – печальна сповідь.
Не прийме жодна із твоїх адрес
Дарунку запізнілої любові.

Останній Рим ілюзій упаде.
І винесе сумління грізний вирок.
А спокій... Не знайду його ніде.
Та відпущу рядки в далекий вирій.

Останній лист у вічність – епілог,
Тускніє дрібно-зоряний мій почерк.
Не буду я у списку перемог.
А ти не вчиниш цей блаженний злочин.

Йому би у небі зоріти
Ясним електронним таблом,
Йому би з небес лазуриту
Зірвати погорди апломб,
Йому б віщувать: "Схаменіться!"
В тісному вагоні метро,
Йому би без військ, амуніцій
Зійти преподобно на трон,
Його прокляли би монахи,
І тицяли б дулі богам,
Та він не боїться анафем,
Бо що йому купка доган?
З планети летить бумерангом
І палить свічки зоряниць,
Стрічає красу буйних ранків,
Вмиває росою лани...

Він власну реальність голубить,
Він бога різновид, а отже, - з ним
Побути не гріх боголюбом,
Бо він-таки - новонароджений.

Ми - дві самотні лінії, два катети,
І нас докупи склеїш біса з три:
То я не бачу спільного кутка - то ти,
Нас розділяє безмір бісектрис.

Дарма, що Піфагор лаштує кореня -
Не вичавиш із нас гіпотенуз!
Ти - спалах миті, зіткнення в прискоренні,
А я до бескінечності тягнусь.

Це раллі. Не в команді ми - суперники,
Проліг крізь міражі "Париж-Дакар",
Горять системи відліку Коперника,
І лікті до крові гризе Декарт.

Скінчилося, як все на світі, й паливо,
І пересохли губи двигунів,
Господь нас, грішних, звісно, не побалував -
Очистив душі в сонячнім вогні.

Здавалося: живи собі і радуйся,
Та ревнощів, як бджіл у стільнику!
І знову гомонять таблиці Брадіса
Про те, що не знайшли ми спільний кут.

Хмари затягнуть повіки
Великі калюжі у небі
Тебе ігнорують квіти
і всі позабули напевно

Хмари втекли задалеко
і ти проспав цей світанок
сонце печє до нервів
човни не йдуть у гавань

і залишилось тобі
лежати у цій траві
марити за літаками
й чекати від неї листи

Поруч зі мною – дощі.
Балансую між вітром і мрякою
Неспокійною ледь і ніякою.
По щоці
Легко вібрують жалі
Ледь колючі, пронизливі, трепетні
Завмирають в дешевому лепеті.
До землі
З неба зірвавшись летять
Сліпо туляться, меркнуть калюжами
В сіризні своїй тоскно-байдужими.
Лише п’ядь
Щоби до сонця дійти
І тепліні в безхмар’ї надихатись.
Народитись веселкою тихою
Із води...

***
Витирає фікуса листочки
хлопченя, –
йому там три лишень.
Бавиться, щасливе,
в холодочку
дідусевих
райських черешень.
А он там –
на гойданці з піснями,
в конюшині з дітками,
в саду,
на руках у тата
і у мами,
що зігріють,
відведуть біду…
==============
Ці пожовклі,
вицвілі світлини –
найдорожче,
що у мене є,
що, насправді,
важить для людини,
І коріння
Напува твоє…

28.05-15.06 2014 року

Військовий (мо', й незайвий
окремо надзвичайний?)
уводити потреба є
відлюдькуватий стан?
А нащо? Адже всюди стан
один у нас -
Майдан.

Стріляють, гинуть, плачуть...
Йдемо в Європу, значить.
Уводити потреба є
відлюдькуватий стан?
Народ народом. Європлан
один у нас -
Майдан.

Очима папараці
сенсацій дай і санкцій.
Уводити потреба є
відлюдькуватий стан?
Сьогодні Біблія й Коран
одні у нас -
Майдан.


14.06.2014

В моїй душі - печаль, і більш нічого.
Безмежне море сірості, і все...
Втомилася шукати правди в Бога,
Боротися супроти лету злого
Над банями розгублених осель.

Ба, навіть у безмежжя днів солоних
Несила прошкувати мимохіть.
Хоч молитовно складені долоні,
Та смутком огортає тихі скроні
Слабких моїх, безрадних верховіть.

І, наче втеча, кожний віддих думки.
Омана ніби - паралелі сну,
Де рідний хтось... Тримаємось за руки
Супроти сірості, печалі, смутку, муки
Над прірвою, що згризла далину.
(10.06.14)

Журба зелена, як з тобою жити
і як без тебе вижити ці дні,
коли не можна ворога любити
за те, що ближні наші – на війні?

Веселе літо, як тобі радіти
увечері і рано на зорі,
коли за волю гинуть наші діти
і сльози витирають матері?

О люди добрі, де мої надії?
Для чого умирає юний цвіт
за кращу долю у юдолі літ?

Чого я вас навчити не умію?
Чому моя душа не розуміє,
чим завинив у Бога білий світ?

                              06.2014

Новолуние - ночь тоски.
Ожидания и печали.
Почему-то так долго молчали
Нашей жизни косые виски...

Мы не ждали. А надо было.
Мы мечтали, а стоило жить.
И на окнах нам гнезда вили
Змеи лихо, а мы - смирись. -

Говорили друг другу тихо,
Ожидая, - минует авось,
Ах, хохляцкое наше счастье
Тяжкой кровью уже обошлось!

Мы не знали, что вновь в июне
Ночи темные к нам придут,
Полнолуние - полнолуния
Не увидели ведь не вдруг!

Мы шагали, не видя света -
Просто верили в фонари.
Не искали причин-ответов,
Только разве поможет - "прости"?

15/06/2014

«Тут почиє у мирі, у тиші
той, що піснею...»
               Може й воскресне...
Епітафію інший напише
своєчасну, і дуже почесну,
і від імені всього народу
непідкупно, і щиро, і мило, –
не читали його ми і зроду,
та зате хоронили з кадилом.
На могилі не плакали гірко,
що поклали у землю холодну.
Почепили на паличці бирку
чин-по-чину, зате благородно.
Не даються нам рими, верлібри.
Не вписалися ми у епоху.
Нас потрібно будити калібром,
від якого зашкалює строфи.
І тому не балакали довго,
що ходили, бувало, до школи
і не мали ми свого нічого,
і чужого не брали ніколи,
і любили і ранки, і роси...
І нарешті про нього згадали,
що по світу ми бігали босі,
та не голі...
               І ми написали:
«Тут почиє у тиші, у мирі
той, кому пощастило померти...»
Ми любили тиранів-кумирів.
А чому умирали поети?

                              2013

Літо спекотне, тривожне, гаряче,
Із блокпостами, що в землю вросли…
Ворон на Сході траурно кряче,
Хижо кричать двоголові орли…

Преться безбожно до нашої хати,
Сіючи біди, диявольська рать…
Ще на граблі скільки будем ставати?
Скільки просити, молити, чекать?

Мало ще кров струменіла гаряча?
Косить нещадно “братерська” коса…
Скільки ще буде плавати кáча,
Сотні героїв нести в небеса?

Встанемо, браття, Вкраїна за нами,
Сонце засвітить, розвіється дим!
Лиш пам’ятаймо – з такими “братами”
Порох нам завжди тримати сухим.

Ноша одвічна у нас на раменах –
Нас не впрягти у імперське ярмо!
Схилимо в траурі наші знамена,
Ми не забудем.
І не простимо.

15.06.2014

Декламує гроза
віртуозно,
заклично,
облямовують голос
вулкани і арфи.
О вогненні,
о вірші!
Гучніше та вище
не буває гротеску,
літоти,
метафор.

Сто епітетів
тільки босоніж дахами,
на бруківці завулків
без масок і гриму,
щоб різцями небесними
різьблений камінь
відізвався прозорими
сплесками рими.

Між загрозливих ноток
потік ангелочків
миготінням відходить
на стінах,
на лицях.

… Аплодуєш у тиші
зеленим рядочкам,
що, всотавши небесне,
в дарунок землиці…

2014р.

Ілюзія намовлених огнів
Коли горить минуле й невідоме,
Коли надія гіркне до оскоми
І день, що подарований мені –
Це всього-на-всього лиш звуки павутини
І шал рутини...

Ілюзія несказаних думок
Де всі слова загублені в «сьогодні»,
Від горя слизько – далі йти негодні.
З пісочника розсипався пісок,
Що рахував: «а скільки ще до літа?»
Лишився вітер…

Ілюзія не вистиглих бажань
Між «не моли!» і вічністю, що в небі.
Оте столике, стоязике «треба»
Де кожен крок – на вічних терезах.
І дощ не дощ, а марево зелене,
Що йде крізь мене…

Ты смотришь на нас в БТРов бойницы,
но как эти взгляды узки!..
Вот так в сорок первом зыркали фрицы…
В КОГО
ПРЕВРАТИЛИ
РУССКИХ?!!

Откуда столько злости
в сердцах твоих детей?
Зашли бы просто в гости –
без крови и смертей…

Кому-то из нас эта пропасть нужна ли?
Ведь даже представить больно:
навеки отныне вражда меж нами.
Зачем
начала ты
бойню?!!

Что ты для нас мессия –
не веришь и сама…
Сестра моя Россия,
ДА ТЫ СОШЛА С УМА!

14.06.2014

нокаутоване Місто... в нім містика – яв
кольором неба твого невдоволена вічність
позачинялися вікна не вітром північним
втома печерна від новоготичних вистав

хто ти – товариш чи ворог самому собі
хто тобі цезар хто брут хто хома недовірливий
пристрасть убивча до міфів – обкластись кумирами
пам’ятні дошки без пам’яті і голубів

може повстанеш – відновишся – з попелу й снів
кільця віків розшифруєш нарешті як треба
Місто без вмісту в намітці небесній без неба
над головою... позбудешся тих голосів...

нокаутована вічність... в тобі... у мені...
передчуттями неситими перехворіти б
долі болять незапам’ятні дереворити
в темних долонях пророщують зерна сумні

На перехрестя всіх доріг
ми потрапляємо не часто.
А скільки світлого погасло,
де кликали, а ти не міг.

Щось недобачив, недочув,
проспав чи не звернув уваги
і поклик долі до відваги
нечутним зойком промайнув.

О, Боже, Боже, як далеко
безжурні та безтямні дні,
коли, здавалося, так легко
усе давалося мені.

Неначе всі були щасливі
і ніби хтось когось любив,
і навіть льотри чорнобриві
здавалися найкращі з див.

Та лиш у пам’яті не стерлись
ті найясніші почуття –
нанизані намистом перли
на світлій ниточці життя.

                              2010