Гравітація слів – не закони земного тяжіння,
а канони душі, що у чарах безсоння живе.
У сувої ночей упаковане крихітне вміння
не писати віршІ, коли муза до столу не зве.

Знов осіння пора підмовляє до втечі без бою
і шикує ряди переможців митецьких утіх.
Повертайся у ніч, де на тебе чекають, ізгою,
щонайперші слова, відшукати яких ти не міг.

Там, де сон-небокрай, позліталися рими і птахи.
Не впіймаєш одну, усіх інших загубиш навік.
Одна мрія свята для маестро, поета й невдахи –
осягнути той час, де миттєвість вартує як рік.

В сіре марево дня устає над душею світанок.
Гравітація слів, мов заточене лезо ножа.
Не відводиш очей, зачаровує блиск обіцянок,
а повіриш йому – потьмяніє й дає відкоша.

На соковитому
смарагді винограду
сяйливий промінь
передбачливо пригас,
і на оглядини до щедрої левади
уже збирається
медовоокий Спас.

А поки осінь шиє
шурхотливі шати,
готує голки
з потемнілої стерні –
на призьбу стомлено
приляже подрімати
серпневе сонце у
вечірньому вбранні...

Ти пізно просиш ласки…
Сім світлин.
Хіба мені для щастя їх замало?
У нас – по синові. І клином – клин…
Увічнюй, мов Далі – чорняву Галу.

По рурах літепло тече.
Розквітнув дощ…
І скільки б не чаївся в узголів`ї,
Не виманиш у сяйво людних площ.
Ота жага – вже приск – у літ архіві.

Чуб кучерявий, очі – антрацит.
Навіщо ти мені, Вітриську шпуйний?
Всі тітоньки твої шипіли:«Цить…»;
І слала шовк моя пахуча вуйна…

Між дримб, трембіт, гармошок і флояр
Тобі самітно, хоч давно – у парі?
Це ж, як зітхав розумник Бодріяр, –
Епоха руйнування сенсу, згару…

Цей вибух усередину пече…
Ні, не піднось до чакр желе і криги.
Торкнувся у безсонні снів плечем…
І, мов німий, освідчився на мигах.

Приходить – зась! У мене два коти,
Пшеничний чоловік, що б`є кокоси.
В лад зазирнув – тепер злітай, коти…
І не лишай в сільничці папіроси!

Агов!..
Ти тут?
Є вільні перст і кут…

Всё без конца. И сад не обойдешь.
Волхвы-деревья. Травы-сухостои.
Стоишь со старой кружкою и пьешь
Питьё потусторонности густое.
Так мало солнца. Небо, как слюда,
Желтеет мутно. Кто-то оставляет
Тебя. И шорох: слышно поступь, да,
Сквозь заросли сухого молочая.
Пускай. Вот монастырь. А там, в саду
Благая тризна. Сладких яблок спелость.
И, увязая пальцами в меду,
Ждем только ночь, а будто ждем орду.
И молимся. И поступь на беду
Тревожит молочайную замшелость.


'2013

Він просто читав
мої вірші ПРО…
А потім так ніжно й зелено сказав:
«ПРО … не про мене».
Я ПРО… промовчала.
Він знову читав ПРО…
Між рядками холоне,
слова у сльозах…
«ПРО… не про мене?», –
зі страхом в очах
запитав.
Я ПРО … промовчала.
Той інший, із віршів
ПРО… про минуле
згадав.
Я ПРО… промовчала
і просто пішла…
2013

Коли вона
заплакала уперше,
святилище здригнулося.
Боги
на вершах,
сиві голови підперши,
понуро бовваніли.
Навкруги
буяло літо,
шаленіло цвітом.
Вони ж, мов діти –
у руці рука.
Приймати, відпускати і світліти,
коли навколо дме
полинний вітер
холодним світом –
доля нелегка.
Як на плече
упали сльози вдруге,
від туги небо тріснуло.
Вона
не вміла
залишатись просто другом
і лугом
поверталася сумна…

Місто
Я споглядаю з висоти – місто
Проходить чергова епоха
І хочеться їсти

Світло машин і людей
Чиї вікна навпроти
Радіохвилі і ніч
І завтра робота

Час протікає крізь мене
Лоскоче нерви
Думки блукають – сліпі
І стерви

Зчезає день
Я лишаю у ньому
Твої сльози
Холод і вітер
Більше не буду таким,
Стану іншим
І буду радіти.

2005

Така тут церква затишна і тепла,
неначе камінь серед Черемошу,
що увібрав тепло
серпневе, щире,
і височіє посеред води,
як острівець правдивої любові
серед житейських
неспокійних вирів.
... тут прозріває серце
і тут стає живим!

І починаєш Господа любити
нарешті -
в цьому світі
і в собі...

Скажи мені слово, бо я забуваю слова, бо я забуваю про те, що усе забуваю, бо я відчуваю, що з цього безмежного раю я не повернуся ніколи. Принаймні, жива.

Це літо між нами стоятиме, як вартовий, триматиме свічку, як першої шлюбної ночі, і я вже нічого на світі так палко не хочу, як бути з тобою – нехай ти насправді не мій, нехай ти насправді не міра, а тільки симптом, або навіть менше за всі найдрібніші симптоми, я більше не можу сама залишатися вдома, бо вже у собі відчуваю якийсь перелом, бо ти не відчуєш ніколи до мене жалю, за те, що я так відчуваю і так поспішаю до синього неба, до осені, до небокраю, бо легше любити, аніж говорити «люблю».

Це літо як вибух - калічить і множить на нуль, а ти мене тілом від нього своїм прикриваєш, бо звик не спинятися, навіть дійшовши до краю, і не ухилятися від пролітаючих куль.

І ліжко скрипуче підспівує нашим тілам, шепоче слова про любов у самісіньке вухо, збиваючи з ритму цього безкінечного руху по лінії літа, яке вже належить не нам, яке зупинитись ніколи ніхто не просив, якому лишилося менше, ніж зовсім нічого, а вранці між нами навиліт проляже дорога – зав’ється у вузол, зітреться і зійде на пси.

...Ця жінка мовчить – але тільки для мене мовчить, бо марно казати про те, чого, може, не буде єдиного разу на всі безкінечні усюди, де вічність заважить не більше, ніж втрачена мить, в яку поміж нами могло усе бути не так, як сталось сьогодні, учора, чи, може, ніколи, де світ заблукав у одвічному бігу по колу в гонитві за тою, яка радше символ чи знак утрати, утоми, умови моєї журби, в якій загубилось усе, що казав Заратустра – в окопі печалі я вибухом зірваний бруствер, уламки якого присвячені вічно тобі.

Римується літо словами, яких не було, яких не буває і бути не може між нами, рахуючи дні, лаконічні, немов телеграми, і ночі шалені, і ранки прозорі, мов скло.

Це літо закреслить слова, перепише й зітре, як я переписую ці сторінки не про тебе на відстані, довшій за лінію синього неба, в якій поміж нами нема ані «ні», ні «але», бо кожен осколок цього безкінечного дня – як вибух гранати, яка не жаліла нікого, як ця безнадійна, а, може, надійна тривога того, що одвіку й довіку тебе доганя...

…І день зависає, як плівка, заслухана вщент, вона прокидається, довго лежить нерухомо, тривожно вдихаючи запах ранкового дому, і слухає, слухає той героїновий щем, який розриває свідомість і душу жере, скалічена пам'ять заходиться приступом сміху, і їй видається, що в неї поїхала стріха, від того, що нова дорога її не бере, від того, що цілою вічністю видався день, а ніч не приносить ні спокою, ні відпочинку, ціною і наслідком кожного хибного вчинку, і що телефони усі її анітелень.

Дотліє цигарка, а може дотліє вона в панічнім безумстві, яке без початку і краю, яке безнадійно й надійно її доганяє крізь вену, напнуту, неначе гітарна струна, крізь нерви обірвані, небо, що майже впритул, прострелене зорями, наче мішені у тирі – немає нічого за стінами три на чотири, і нікуди дертись крізь цю трясовину і мул, що сковують рухи, немов гамівні сорочки, вгризаються в тіло, випалюють втомлену душу… Вона собі каже: не хочу, не можу, не мушу, та знає напевно про те, що усе навпаки.

Що літо – останнє із тих, що іще не збулись, у синьому вирі птахи перекреслюють простір безодні очей, що впритул неминучі, як постріл - у серце, у скроню, у голос, у осінь, у вись. Зносити об землю залізні свої постоли, триматись за світ до судоми, аж пальці німіють… Ця міра усього – усього лише безнадія, в якій не буває спасенних, моли, не моли. Це мара, омана, а може – утома утом, самотність тримає за серце, за горло тримає… Триває життя, у якому нікого немає, яке не збулося, як осені жовтий фантом, бо літо гадає навиворіт їй по руці, бо коло замкнулось, бо ця колія запетляла… Вона розуміє, що часу лишилося мало, що пізно спинятися майже при самім кінці, і те, що політ на пробитім навиліт крилі давно затягнувся, немов нетривожена рана…

…Вона прокидається рано - так пізно і рано – щоб встигнути ще постояти на грішній землі.

Ця печаль тебе з’їсть, переточить слова на полову, прокрадеться вужем у самісіньку пазуху снів – ти не спатимеш ніч, ти куритимеш знову і знову, зотліваючи так, як вогонь цигарковий дотлів.

В голові загуде, як від склянки ямайського рому, як від вітру доріг, що життя твоє навпіл лама – доля випише нас із вселенського цього дурдому у безжалісний світ, де ніколи нікого нема. І на тебе давно в цьому світі ніхто не чекає – всі зійшли нанівець і запалися всенькі сліди. Тільки янгол стоїть на розпутті між пеклом і раєм – в тебе є аусвайс, але він не пускає туди.

А тобі все одно, бо ідеш звідусіль у нікуди, і до чого тут я, і який там, до біса, маршрут? Вимирають творці, залишаються різні паскуди – їх і смерть не бере, бо вони ані там, ані тут.

Тільки туга твоя – як вірші, що написані всує, як розхристана ніч, як обірвана перша струна…

Розплатися за все, що печаль тобі ця наримує. Не питай про ціну – бо яка там, до біса, ціна…

Серпень літу тепло завдає.
Чути в небі птахів голосіння.
Свій до свого іде по своє,
Час збирати і хліб, і каміння.
І збагнути нарешті пора:
Вітер ломить самотні стеблини.
Тільки єдність усіх пригорта
Під широке крило України.
Ми - народ, що в борні охрестивсь,
Щоб воскресла і мова, і пісня.
Тут Шевченка "Кобзар" народивсь,
Лесі "Мавка" тут ходить по лісу.
В край мій линуть птахи навесні,
Подолавши кордони й негоди.
Кличе їх таїна рідних гнізд,
Поклик серця і поклик природи.
Так і люди - повернуться все ж...
Бо душі не зігріє чужина.
Лиш любов, без кордонів і меж,
А найбільша любов - Україна!

08.2013

Листопад, листопад, мій осінній маестро…
Зачепилась печаль за сумні журавлині ключі…
Я воскресну, ти чуєш, я все-таки знову воскресну,
І, мов листя пожовкле, свої позбираю плачі…

Затремтить, забринить тишина, сивим смутком сповита…
У кленовім мовчанні для серця відраду знайду.
Ще в долонях своїх бережу теплий залишок літа...
І назустріч тобі багрянію, як листя в осіннім саду…

А душа молода... ще бурхлива, як повінь...
І спиняється час, щоб черпнути палкої снаги.
Зачарований вітер відносить у даль мою сповідь,
І осіння печаль залишає мої береги…

2012

Дівчинка маленька
Сонечко моє
Дякувати Богу
Ти у мене є.
Голосочок милий
Як струмок дзвенить
Та що раз питає
Що таке цей світ?
Оченята пильно
Дивляться навкруг
Малесенькі вушка
Ловлять кожен звук
Навчається маленька
Внученька моя
Виросте розумна
Буду рада я
Що день більше знає
Софійка моя
Бо все пам’ятає
Хоч іще мала..
І я прошу Бога
Миру на Землі
Щастя Україні
Де зростаєш ти.

Серпень 2013р.

При забутих воротах до раю
Ангел - сторож з вогненим мечем,
Він блукальців згорьованих зграю
Відштовхне в попелище плечем.

Душам вибратись з прірви несила,
І у темряву променям зась,
Та знайде світло в тернах і брилах,
Хто відкриє нову іпостась.

Не усі оберуть собі долю,
Лише віра омиє дощем,
Та надія засіє те поле,
І накриє спасенним плащем.
2009

Я оченно можу поэзии нашей лабать
И вам не мешаю оформить заветное право.
Трёхбатюшный спутник иглой запустил в звездопадь,
В таёжных лесах нежной сакурой вспенил агаву.

Своими стихами трарахнув, что твой зинзивер,
Я стал полиморфен и мезоприятен, как Гёте.
А если каким-нибудь боком несмелым вы что-то прочтёте,
То не принимайте ко мне с кондачка необдуманных мер.

Владельцы паролей, сыны удаляющих слов,
В разлёте писаний мы также бывали Колумбом,
А если когда-нибудь я и написал на клумбу,
За шутки с Гринписом ответить пока не готов.

С угрозой зелёных,с индейцами в сложной связи,
Себе я не враг, чтобы вечно ходить против ветра.
Весна подступает. Крепчают стихов кубометры.
Из гнутых консервов мне честь отдают иваси.

2013

Сутінки падають долу,
Небо горить, як ніколи,
Захід від жару пала…
Мовчки тягну кока-колу,
Так, нерозумно, я згодна,
Шанс тобі вкотре дала,
В роздумах не розумію,
Нащо плекала надії,
Нащо тверезість зізнань,
Так, я кохати умію,
Так я ще зможу, Андріє,
Ти ж…перестань…перестань…
Тяжко тебе зрозуміти,
Ти, мов той вітер, той вітер,
Віктор, піймати гай-гай…
Серцю за іншим бриніти,
Тягнеться, наче магнітом,
Прагне гарячих зізнань…
Тисну твою вкотре руку,
Будь моїм янголом, другом,
Якщо ж забракне зусиль,
Йди, а земля надто кругла,
Будеш, як той, незабутній,
Котрого звали Василь…
Сутінки падають долу,
Небо червоне-червоне,
Наче розбавлена кров…
Сутінки падають, доле,
Чом роздивитися прагну,
В кожному…вкотре…любов

Залишок літа -
тиха молитва,
церква, спустіла
опісля відправи.
Втіхою серця,
дотиком світла -
залишок літа
в небесному храмі!

*
Помідори доспіли,
і мій голос дозрів –
в помаранчеві спини
досить сонячних стріл.
Помідори доспіли,
і мій опус дозрів –
в помаранчеві співи
досить сонячних слів.

*
Щось з помідорами роби,
Бо ті плоди такі вже стиглі,
Що скоро лопнуть їх лоби
Від сонячних пекучих щиглів!

*
Горіли помідори мозолЯми,
Які натерли, або ще натруть.
А ще вони медалями сіяли,
Що нам дадуть за героїчний труд.

*
В помідори падали зірки,
А не в огірки та баклажани.
В час оцей, від сподівань дзвінкий,
І собі, і зорям побажали:
Щоб січневу знищили печаль
І серпневим настроєм залили,
Коли сік у срібну склянку мчав,
Золотисті зоряні зернини!

08.2009

Не вдається приручити самотність
і не має важливого значення вчора,
а спроба пробачення – це непокора,
проста неістотність…
Сьогодні без істотних опадів
і завтра кажуть погода…
Гордість ще молода,
а впевнена хода до післязавтра.
P.S. (Ми прожили море зі штормами,
вітрами випили вина,
щоб я зібралася з думками,
а ти лишився тим, кого нема).
2013

Дощу нема.
Спекотно до нестями.
У тінь спішить самотнє деревце.
Стоїть село,
пощерблене літами,
як дівка - перестарок під вінцем.
Капличка сиротіє
за парканом.
Чолом підперли небо будяки.
І чути: на леваді голос п’яний
бере змарнілу пісню за грудки…

У чому сила, брате?
У голій правді, цій страшній потворі;
у совісті, останньому із сховів слабаків?
Нехай у небі не засвітять зорі,
якщо був час із праведних років.
У силі завжди сила, більш ні в чому.
Свята ідея не збудує світ
і подорожній не здолає втому,
як у душі безсилля зріє плід.
Якщо ж до сили ще й ума додати,
а Божого страху на мідний гріш,
тоді й мораль вартує розіп’яти
і правду підвести під гострий ніж.
Коли ж на силу інша міць знайдеться,
змагання їх нашле на землю млу
і кров невинних ріками проллється
на славу силі, на утіху злу.
У силі завжди сила, більш ні в чому.
Прийми цю вічну, брате, аксіому…

В пам’ять записуймо синам
історію СВОГО краю.
Де пливе вужоватий Сян,
де птах СВОЄ співає
в гору злетівши над бур’ян
з молитвою до неба...
Брати сестри там бути нам
хоча раз в році треба...
Бур’ян нам рвати і будяк
з історичної ниви,
з якої то колись поляк
народ наш вирвав з гнівом
і кинув по всіх чужинах,
щоб ми там потопились.
А ми знаходимо свій шлях.
Знайдемо й справедливість...
10.08.2013р.

Уже плоди у яблунь хилять віти,
Туману білого гаптується канва
І лиш стерня пшеничним духом літа
Нагадує про нинішні жнива.
Лінива тінь неспішного світанку
Блукає поміж заспаних дібров.
В студеність рос пірнає спозаранку
Промінчик ніжний, що пітьму зборов.
Старезний клен не заворушить листом,
Припавши пилом з голови до п'ят.
Внизали дріт окриленим намистом
Разочки білогрудих ластів'ят.
Небесна синь від спеки потьмяніла,
В серпанку серпня осені тони.
Горобина в гаю побагрявіла
І в павутинні - передзвін струни.
Віщує те тремтіння павутини
Про невмолимий осені прихід,
Та літа щедрого уквітчані картини
Залишать в серці незабутній слід.

Луна засипаних криниць
Мені кричить услід – мені, старому,
Я небо споглядаю впавши долілиць
І п’ю з хмарин важких прозору воду.
Я спочиваю у тіні дерев, які ще не зросли,
Які обабіч шляху ще не виткнулись з землі,
З блискучого насіння ще й не проросли,
І дивлюсь на істот, що вуха чималі
Не виставили з хащів кропиви
Глухої, як і мій нещасний край.
З минулого ведуть мої сліди –
Грай, конику трави, свої катрени, грай!
Я – «вічний жид» - блукаю в пошуках води
Живої – в сьогоденні заблукав,
Але живу в майбутньому –
Серед його віршів, його заграв.
Мій костур тріснув і дірявий плащ
Та я апостол. Серед темних хащ
Пророчу равликам про їх Армаґеддон,
Про Будду зайчиків і про метеликів закон
І бачу, як із хворої землі
Замість зела й трави
Ростуть ножі
Ростуть…

Зайчик-вуханчик в садочку стрибав.
Пісню веселу деревам співав.
Він поспішав до своєї хатинки,
Ніс у мішку для зайчаток морквинки.
Жовті-прежовті, смачні, соковиті,
Щоб зайченятка були його ситі.

Лише любов робить справжню
ангельську мову.
Григорій Сковорода

1
Невже так близько щастя ходить?
Щастя – миттєвість, злива, спалах...
Це, мабуть, доля.
Чом же не дивишся долі у вічі?
Чи їй, як щастю, не хочеш вірить?
Так близько ці губи ще не злітались,
Не воркотіли так знадно-згубно,
Цілунко-лунко так ще не вершився пошук...
...А що як щастя переросло в долю?

2
Хай лишиться підтекстом
Те, що назовні рветься.
Те, чим обох обдарувала ніч.
Від чого на душі так затишно і тепло,
Що знову кличе летіть навстріч
Одне одному. І то не гріх,
Що станеться між вами,
Що не вдається відтворить словами...
Гріх – таїну виносити на світ.

3
Заглиблюйтеся в космос й атомне ядро,
Здоровим глуздом сутнє протинайте,
Та не заглиблюйтесь, не зів’яліть Любов,-
У забутті звеличення в Любов пірнайте...
...Вкладається не все у теореми й аксіоми,
Годиться часом не крапку ставити, а кому.

Твоїм коханням тіло молодіє,
Весніє серце, живиться снага.
Зникає сором, тане безнадія
В твоїх обіймах , панно дорога.

Без нього всохну, опаду, загину,
В безодні смутку мій потоне крик,
Бо я лише тебе одну - єдину
Дарунком долі уважати звик.

Квітуй, любове, радісною суттю,
В яві моїй і кольоровім сні,
Я не зречусь того, що маєш бути
Ти, наче подих, завжди при мені.

11.08.13

Чомусь усі з мандатами
є, як один, мордатими,
а ті, хто свій на паті -
лупаті та дупаті.

2013

Все, що моє – лише вогник тремтливий свічі
Він прориває безмовність в туманній імлі
Я запалю на землі свою тисячу зір,
Щоб не дістали їх шпилі розкошланих гір.
2003

Пролітають літа
Майя - павутиння
Пригадаймо коріння
За межею у життя

Заспіває весна
Ще комусь після нас
І згорить у нірвані
Порожнеча бажання

Зотлівають слова
Догорають дрова
Засіваємо межі
Де панує безмежжя
2007

Цінуй людей, що поруч із тобою,
Що не годують зрадами тебе...
Людей, омитих вічною любов'ю.
Бо в кожному існує щось святе.

Коли стоятимеш лицем перед бідою
Цінуй того, хто стане поруч із тобою.

Хазяйнує серпень, серпиком довкола
накосив набуте, оросив світи.
Надихнувши небо на лелечі кола,
споглядає гордо на свої сади.

Чим багатий – радий, а чого немає –
не проллє дарами у духмяну даль.
Коник запізнілий ще сюїту грає,
одягає Музу у прозору шаль.

Притомився серпень, ліг стерном під ноги.
У передосіннє сіє сон-траву.
Зупинися, літо, зачекай ще трохи,
не міняй на осінь сонячну жагу.

***

Ви майже рік дружили з букварем –
Черпали з нього пригорщі знання
Й мудрішали, малята, з кожним днем,
Крокуючи від букви А до Я.
Тепер для вас відкритий цілий світ
І мови рідної непізнана краса.
Тож вирушайте сміло у політ,
Де ждуть пізна́ння чисті небеса.


***

Схиляюся доземно у пошані,
хоча мені ще тільки дрібка літ:
я дякую і таткові, і мамі
за те, що привели мене в цей світ.

***

Не треба аж високої науки –
ми добре усвідомлюємо всі:
хто ніжно пестить нас – своїх онуків, –
як не бабусі наші й дідусі?

***

Вкарбовую себе у покоління,
де предків дух споконвіків снує.
Моя сім’я, мій рід – моє коріння –
ось найцінніше, що у мене є.

***

Слово «Учитель» в шані вимовляю,
і знаю те, що школа, рідний клас
нас до пізна́ння всесвіту взивають
і пломінь знань роздмухують у нас.

***

Ми любим рідну землю-Батьківщину –
колиску нашу з прадідів-дідів.
Хто, як не ми, збудує Україну –
таку, щоб кожен жити в ній хотів.

***
Обрали ми в житті свою дорогу –
любити й боронити рідний край.
За все, що маєм, дякуємо Богу
і молимося: « Нас не покидай!»

Цвіте моріг* в оазисі весни,
Я заблукала вдало у пустелі.
Як рідні, обрій, і хмарки-слони,
І бедуїни без дахів та стелі.

Не храм піски – це пекло уві сні,
І піт, здається, з присмаком купелю
Страждань, але за всі краї масні
Дорожча вільна і без меж оселя.

Я кочівниця, йду своїм шляхóм.
Перекатун** веселий я неначе.
А мій супутник – вітер чи фантом –
Зітхає тяжко і щоразу тяжче.

2009 р.

1

За обрієм вогненна ряснотá.
Все завмира, у тінях ночі тоне.
І ніби світ увесь, як тінь ота.

З повітрям, що ледь-ледь іще червоне,
Холоне плоть. У спогад відліта
Безсонна думка, наче синій птах.

2

Лиш інколи зненацька заведуть
Мене сновиддя у високі шати,
Де таїни присутня чорна суть
І підсвідоме прагне панувати.

Де спогади про учорашній день
Рвуть серце на шматочки, а не гладять,
Бо пережитий біль ізнов гряде –
Кохання, що пізнає згодом зраду.

2008 р.

Синичка соняшник обстежить,
Окине оком кавуни,
Якщо депресія чи нежить,
Припише ванни трав’яні.

І огляд яблуні вестиме,
Здіагностує кожну віть.
Бо злочин це недопустимий –
У серпень сонячний хворіть!

08.2011

Не знаю, що у мене з цього вийшло,
Вам, читачі мої, про це судить.
Хотіла в ці недосконалі вірші
І почуття, і душу перелить.

Я намагалась. Може, не зуміла?
Чомусь, скупа вродилась на слова...
Та в ці рядочки втілити хотіла
Все те, чим я щаслива і жива.

Сказати, як цей світ увесь любила,
Про радість, горе і про вас усіх
Якщо в душі десь струни зачепила,
То, може, й недарма писала їх.

2013

Дощу незмога почати все,
А більш — несила згасити все.
Коли, гадаєш, Личáківське
Людьми й плющем пересититься?
Пожбурить вітер каштанами,
А ми похилимо голови?
Дощу насіння криштального
Нарешті випроси, голубе!
Бо вже захочеться осені
З калюж напитися нáхильці.
Вона спитає: “Вино се, ні?”,
Сипне листóпадні матриці,
Сипне й у тишу задивиться:
Усе вмирає чи гра-таки?
За нею підуть на милицях
Кав'ярні тіні і запахи,
Кав'ярні присмаки й дотики,
Гурмани-критики — блазні ці!
Гострéнні вúшпилі готики
За нею бігтимуть нáзирці.
Вона ж ітиме мансардами,
Вона ітиме балконами,
І буде листом надсадно так
До скла тулитись віконного.
Най тишу буде розвінчано!
Дощі спромóжуться випасти!
І затанцюють по кінчиках
Розкольорóваних вивісок,
Розкольорóваних клаптиків,
Які на місто позиркуюють,
Дощі впадуть, як галактики
Із неземною говіркою!
Нарешті, осене, вихили
Прозорі чаші і келихи.
Най площі пахнуть горіхово,
Такі близькі до істерики.
Я вже не знаю, благати як!
Торкнися, зливо, плеча й лиця!
Химерних вулиць граматика
Так небуденно вивчається.
Ми ж тінню, осене, зробимось!
Усе вмирає чи гра то є?
Аж до вітальні заходить хтось,
Питає: “Чуєш, накрапує?”.

Вино. СМС. І твій голос на тому боці
моєї країни, твоєї країни,
нашої…
Ми, звісно, обоє уже виглядали старшими,
коли поміж нами пробіглись слова і погляди.
Скажи мені першій, про що промовчав, а снилося.
скажи мені знаками, про що не годиться зразу тут.
Я знаю – в папері простіше, в ліриці.
Я знаю про те, що обоє були ми вражені
вагою очей, і розкритістю душ під одягом.
(Найбільш еротично – серця без мережив з бісером,
і світлі чуття, ще без натяків, пальців, доторків.)
А мрії прозорі…
хоч, може, уже і бісові…

Як там не є,
а треба жити далі.
Серед юрби не злічених личин
під солоспіви
радості й печалі
ховає світ роки у часоплин.

День поспіша
в зумовленому колі
німих страждань
і втрачених ідей…
На нетривку
нову щаблинку болю
душа моя босоніж перейде...

Французькі королі Луї
(принаймні декотрі з Луїв)
нечасто били баглаї,
частіше били холуїв.
А били холуїв Луї,
щоб ті не били баглаї.
Тож холуї у тих Луїв
були найкращі з холуїв.

Варіант-тріолет:

Французькі королі Луї
(принаймні декотрі з Луїв)
нечасто били баглаї.
Французькі королі Луї
нечасто били баглаї,
бо часто били холуїв
французькі королі Луї
(принаймні декотрі з Луїв).

2013

Намісники..а чи месники?.. Господи, стільки питань
розлітаються хрестиками, тушаться в сметані..
карася.ми..кролика.ми..на обід чи потім… -
шию строї вершникам.. по погоді й моді..

куховарю труєним – не троянським дітям.
І шукаю схованки, де б себе подіти,
де б ховатись.. Боляче.. Янгол тихо плаче..
Ланцюги примножуєм на життя собаче

Коб ножем розчиркати цю тяжку стільницю
і зробити картою, і пустити кицю
у стольград найпершою – на удачу білу…
але ж…як карасиків - на виделку й вила

піднімуть мов знамено вороги й підблюдки,
діти інших вершників, з іншої маршрутки,
у вбранні напитому золотим мусліном,
зроблені із доброго, твердого поліна….

Їм театрів…бубликів… букваря – до грубки
І м’ясця придатного щоб до м'ясо.рубки…

Без надії томляться вершники у строях…
по погоді й моді, годні до двобою..

Годні до намісництва і до помсти-жури.
Та співають лірники, промовляють джури:
не буває верхній пан на два ока ситим
не давай дітей у бій – втратиш свої діти

шию строї вершникам.. по погоді й моді..
карася.ми..кролика.ми..на обід чи потім…
розлітаються хрестики! тушаться у сметані

А молитви безнадійні і…всі святі самозвані!

Серпневий замріяний ранок
Купає у росах траву
Матуся виходить на ганок
Вдихає хмільну синяву

Ліниво кружляють лелеки,
Літати учать лелечат.
Думки з ними линуть далеко…
П’янить ароматами сад.

Вже й білий налив дозріває,
Сіяють янтарні боки,
Душа, мов сопілка, співає,
Снуються в минуле думки.

Прямує матуся від хати,
Шкода, що бракує їй сил,
Щоб білий налив позбирати,
Що вітер за ніч натрусив.

І згадує ненька старенька,
Як сад підіймався увись,
Як билось щасливо серденько,
Коли розвивався і ріс.

А він забуяв білим квітом,
Мов руки, гілки простягав,
Ночами, у срібнім зеніті
Хмільний соловейко співав.

Летіли роки за роками,
Їх лету ніхто не спинив.
В журбі сірий ганок без мами…
Лиш падає білий налив.
02.07.2013

Призначення для кожного у світі
Й мета в житті у кожного своя.
У когось доля ніжиться в зеніті,
А в іншого – бурхлива течія,

Крилата мрія, що у вись пірнає,
У юність завітає повсякчас.
Спочинку вдень і уночі не знає,
В життєвій суєті вогонь не згас.

У повсякденні зігріва в дорозі,
В поезії, у пісні, у думках
Бува у радості, бува в тривозі
Летить по світу, як сміливий птах.

Посіється у грунт зерно вагоме
Зберуть нащадки з ниви урожай.
Зерно – то мудре поетичне слово
Що вчить людей любити рідний край.
24.07.2013

І все одно
знічев’я так не варто
стелити нічці
завтрашній сувій.
Слизькими жарти
і сліпими карти,
і всі розмови –
божевільний рій.

Сумні джерела –
не моя провина,
весела осінь –
муза не твоя.
Озветься птаха
за кущем дитинно,
а з-під куща –
золочена змія.

Під монастир
підведені й забуті,
який очам
надумаємо піст?
Мохнатий камінь,
жаба на розпутті
і цифра сім
лихіш од цифри шість.

Недільні трунки –
потьмянілі притчі,
як частокіл
на пагорбі святім.
І Богові,
і нам
натхнення личить,
а зайві - крики
й нетутешній дім.

На спалахах,
на сполохах,
на винах
щоденний ріст
і вічності, і згуб.
Колише міф
остання павутина,
що вже давно
зірвався з наших губ.

2013р.

Писав поет вже вкотре вірш...
Замислився Поет.
У низці слів, чужих не гірш, -
і образ, і сюжет.
У Низового маса фарб,
є й золото меча.
Для читача безцінний скарб -
поезії свіча.
Не шкода часу, Низовий
присвячує сонет...
Хоч твір написано новий,
замислився Поет.
З усіх імен на честь кого
обрати їй ім'я?
Ім'я як вірш із одного
іменника для "я".
Талановитий Низовий
не схибив у меті:
ім'я дочки - взірець живий
поезії в житті.
Від Поетеси* псевдонім
для Лесі - більше ніж...
Бо тато... Тато - пілігрим:
ім'я у жанрі "вірш".


10.08.2013

Так, я пливу трошечки іншим світом.
Який він є? Яким він завтра буде?
Що принесе нашим онукам, дітям,
Яким батьки малюють свої блуди?

Я бачу те, чого не бачать очі -
Миті в піску на історії пустині.
Ні! Ви не ждіть. Я плакати не хочу.
Сльози не несуть прикрас Україні.

Народ давно відплакав свої болі.
Розлиті сльози вже висохли давно.
На жаль, про них нічо не чути в школі
Де вчитель наш, лиш йому все одно.

Знов бур'яном стелиться чужа мова.
Заглушує відродження надій.
А вчитель вчить про Леніна, Хрущова...
О ні! Той вчитель діточкам не свій.

Правди судно на тихім океані
Не ловить зір. Не бачить берега.
Ті, яким вірив знов брехнею п'яні,
А інших нині - поки що нема.

Город надій колись побачать діти,
Правду відкриє затоптана земля,
Щоб сталось так всім нам треба молитись
Завжди до Бога. Ніколи до змія!
u7/200a

Із дев’ятнадцятого січня,
Відкривши дум своїх епоху,
У вентиляцію космічну
Я випаровую потроху,
Аби на трави позаземні
В ясі чудній росою впасти…
Надіюсь, - це буде в Едемі,-
В садку відновленого Щастя…

10.08.13