Пуля прошла навылет.
Время-совсем не в счет.
Жизнь отмеряет мили...
Новая брешь грядет.

Руки-в пустых карманах.
Медный не слышен звон.
В музыки океанах
Цепко звучит шансон.

В бешеном ритме жизни
Грезится "транс" и "форм".
Даже в алкоголизме
Близится блефо-шторм.

Ярусно-мего-зонный,
Блиц-путеводный путь.
Меж-континент-вагонный.
Прошлого- не вернуть!

Замки песочно-мглисты,
Реки-молочный ил...
На берегах бугристых
Кто-то, похоже, жил...

Память скомкала ленту.
Выцветший монитор...
Я достаю газету
И продлеваю торг.

В этих пустых куплетах
Между привычных строк
Мир потерялся в летах
На неизвестный срок.

А вітер між дерев гуляє,
З весною ніжно заграє,
Траву зелену колихає,
Тепло від сонця п’є,
Весна осипалась,
Навколо квітом,
Теплом, незвіданим в душі.
І ніжність,
В серці пробудилась,
В кохання світлім почутті.

2009

Вже заросла,
Травою стара стежка,
Що стрічкою під берегом була,
Де бігали ми босі, коли були ще діти,
Де бігав ще недавно я.
Зросла травою,
Вже важко й роздивитись,
Вже нікому її стоптать,
І берег той,
розмитий вже водою,
Вже інше стало і життя.
Лиш спогади,
Тут кружать з вітром,
По між городів, берегом і над водой,
Тим спогадам чимало років,
А так здається що було ось-ось…
Стара верба,
Схилилась над водою,
Вже хиляться кого так любим ми,
Нехай же серце, сповнене любов'ю,
Не забуває ті минулі дні,
Нехай душа, не забуває руки,
Котрі тримали притиснувши тебе,
І дні з життя усе минають,
І хай же вдячність в серці не мине.

2009

Дзвеніли голоси осінні,
Лунали пісней журавлів,
Шелестом листів пожовклих,
І піснею холодних вже вітрів.

Дзвеніли голоси осінні,
Все навколо вбрало золотистих барв,
Вже зібрані плоди достиглі,
Поезія з’явилася сумна,
В душі затихла літня спека,
Зникла та жагуча прить,
І молоде вино п’янило злегка,
Знімало тим хоч трохи серця біль.

Затихли вже пісні лелеки,
Прощальні зникли в далині,
Вітер золото здіймав до неба,
Просився тим у гості до зими,
А осінь ще кружила вальси,
З вітрами та пожовклою листвою,
Поля усіялись димами,
Душа усіялась журбой.

А серце плакало й стонало,
У ньому був нестерпний біль,
Аж поки радість очей не зазнало,
Доки дотик не торкнувсь руки,
І вже коли затихли всі осінні дзвони,
Поникли золота вже голоси,
Зима накривши килими снігові,
Дарувала миті теплоти.

2009

Там, де сонце стрибає над затяжним горизонтом,
наче грає у гольф і ніяк не пірне у лунку –
там сміялися лунко
і не по нотах.

Там, де кроки важкі стихають рАзом із містом,
для дихання треба дещо міцніше за кисень,
місяць як лампа висне,
шукає місце.

Там, де приходить ніч, розбиває на небі намет,
інкрустує зірками - певно читатиме знову -
в неї солодка, тягуча мова,
як чорний мед.

Там, де хвилі вмивають свіжо, мов після хрещення,
й каміння летить над водою, летить, не тоне -
нам не потрібні тонни:
слова і речення.
09.07.2013

забери мене звідси, вирви!
у далекий пташиний вирій,
нору теплу й глибоку вирий.
я повірю.

затули мені те, що терпко,
те, що більше і дня не стерплю,
те, що спокій змело і стерло,
що як стЕрні.

замоли мені гріх і провини,
розкажи про Париж і про вина,
про підшкірну любов первинну,
як і війни.

залишИ мені вічне і варте,
безсонною вірною вартою
стережи ці скарби і товари ти,
став тавро.

замани мене в те, що звуть "рай"
в горизонти, за небокрай...
завітай у мій світ, не край
викрадай!
серпень 2013

У кубельці згорнувся калачиком сонячний котик,
і закутий у сни вечір стомлено сів на поріг.
А мені б на крило і відчути повітря на дотик,
відшукати би власну одну у сплетінні доріг.

Свої біди на плаху зжену під загострене лезо,
і з надією лину у свій ще не програний бій,
підібрати би вчасно мені до невдач антитезу
і зуміти зігрітися посеред лютих завій.

Здавалось в юності наївному мені,
Що з року в рік, а, може, й день при дні
Прямує світ лише по висхідній.
Та сивизна, мов несподівана зима,
Що снігом заміта палітру осені,
До того світу повернула, що пройма
Надсадним смерті подихом і блиском,
Де за монбланами надмірного майна
Ракети шкіряться, націлившись в колиску.

- Мій лірнику... ратнику... зраднику... -
увись лебеджу, лебедію...
В Божественному палісаднику
раюю, ридаю, ра_дію.

Довірила долі
надію,
а доля
змахнула крильми...

Десь там, поза пам'яттю - ми -
квітневі... серпневі... осінні...
Хотіла співати псалми.
А з горла - глухе голосіння.

2013

Надає відомому, але забутому хіту
Нові крила, рожево-голубоваті.

В «клюбі» ти була, мов фея.
Танцювала з «Тимофеєм»,
А він виявився геєм,
Та замовлено вино.

І Марічка у печалі:
Не мужчина, а мочало!
Звідкіля воно примчало?
З чого зроблено воно?

Гей – з молекул,
Молодих, легких молекул.
І лелека – і смерека.
Знай, Марічко, з них – і ти.

Гей – з молекул.
То ж не шли його далеко,
А танцюй на « діскотєкє»
Під Миколині хіти!

2012

Пародія

…мати поезій – синиця
прози отець – журавель
рима– не рима – жар-птиця
пре як Пилип з конопель
падають строфи як птахи
на молодесеньку тлю
супернадійних метафор
кури уже не клюють
думи гніздяться мов квочки
видзьобав лінощі крук
і філігранні рядочки
пір’ям гусиним - на друк…

09.10.2013

Стікаємо у Лету
по краплині,
стаєм росою,
хлібом і дощем.
Минеться
під останнє голосіння
осиротілий світ…
А поки ще

слухняний будень,
купаний у злоті,
горта барвистий
осені буклет…
Нехай усе минеться –
тільки потім.
Аби ж то не минулось
наперед…

Ніжніше од матері,
яка притуляє до грудей немовля,
я пригортаю до серця ще не народжену любов.

Ми зустрінемось,
коли сухий явір сплете нехитрого ятера,
вкине його між опалого листя.
Мовчатимемо про осінь,
сонні оси шукатимуть гарбуза
у кам’яному лісі міста
й одна надто неуважна осиця
заплутається лапками у твоєму волоссі.

Тоді я започаткую відлік
своєму шаховому невезінню,
бо ти до біса хитро умієш ходити ферзем.



2012

Пародія

Твій фрак і мешти. Дивний стан.
Метелик. Дотик. Ноти. Ноги.
Рояль. Фіранка. Чемодан.
То оленя над ліжком роги?

Проси. Чекаю. Час іде.
Мотив. Печаль. Хоч видай фразу…
А де ноктюрн? Романс твій де?
Учи, учи тебе, заразу!

…Люби, і не зважай, що рань,
Скорочуй вíдстань (в ідеалі)!
А ти подумав, що “відстáнь”?
Твій дух (ого!) вже на вокзалі!


09.10.2013.

Окував лозини міддю жовтень ,
Осріблив стривожені луги…
Сумно як!
Печально! -
І не мовте,-
Аркуші прощальні навкруги.
Позлітали з дошки оповіщень,
І зніяковіло шелестять
Про своє минуле
Теплі вірші…
І моє…
Холодне майбуття…
Лиш одна утіха - розмаїття
Дивовижних осені тонів,
Що дають наснагу
В цьому світі
Жити, усміхаючись, мені.

09.10.13

Скажу відразу - це не вдалий жарт,
Не витвір хворобливої уяви...
На схилі, де три Києва лежать
На цвинтарі, удвох вони стояли.
Прийшли сюди віддати данину
Комусь із тих, хто вічності діждався.
Вуаль дощу запнула далину,
Осінній день у присмерку ховався.
Та раптом.. Що це? Наче з-під землі
Виття протяжне, моторошне й дике.
Тут сильний духом певно б, що зомлів,
Або мерщій на допомогу кликав.
А ті, удвох, прислухались іще,
І він, поет, сказав, як всі поети:
- То тужить пес під цвинтарним дощем
Над тим, кому судилося померти.
Її ж єство туди щомиті рвалось,
Де дикий біль собаку розтинав,
Туди, де, відчувала, лихо сталось,
Де пес бездомний голосно конав.
Голодний пес поквапивсь на шкуринку,
Що на гробку залишена колись,
Та от, невдаха, схибив на часинку
І шкурою на піку нахромивсь.
І вже завис, бідак, на огорожі -
Там біль, і кров, і борсання невлад.
Безтямні очі, ікла насторожі -
Не підійти, щоб висмикнуть назад!
Та Бог послав якогось чоловіка
І вже гуртом звільнили пса від мук.
Пошкутильгав той цвинтарний каліка,
Відчувши волю,вирвавшись із рук.
А двоє йшли алеєю сумною
І біль в душі поволі затихав.
Були вони вдоволені собою,
І пес в кущах полегшено зітхав.

Скільки болю - стільки жалю,
_______Скільки суму - стільки сліз!
Я життям, єством, душею -
_______Буду поруч тут, і скрізь!
Ніч, імла, зима, турбота,
_______Попіл, тиша як граніт!
Знаю, вірю, буде ліпше:
_______Ти мій Янгол, Бог і Світ!
Ранок, вечір, день і ніч -
_______Фарби панорама,
Що у єдності велич,
_______Пристрасно, ласкаво,
Загартовує серця,
_______Що відчинять браму,
У безмежний простір зір.
_______І за це їм слава!

… мені снилися глеки, залиті по горло життям,
перемішаним із льодяними зіницями Стіксу.
Понеділки з очами - мов ті перепілки в житах, -
чатували на вранішній Чад, а ловці лицесписі

ненагострену зброю у волах катали, мов ком,
наче кульку земну - не надуту, розжовану гірко…
Десь далеко Перун частував очерет шашликом.
Десь на змучених конях-відлюдниках духи горілки

прямували у безвість - у землі забутих безмеж,
пережитих підніжок, прощань, щедро скроплених скунсом,
де самотні ведмеді й принцеси з нахилених веж
виглядають дорогу - й бояться звідтіль повернутись.

Мені снилися вогнепоклонники й водні коти.
Мені снилися в'язні печер, каравани столітніх,
що везли на тригорбих серцях вічну ношу - іти
й визволяти з музеїв застуджені кубики світла,

що колись їх замкнули - подалі від тісних шкарлуп,
непіратських пов'язок, золочених масок на бевзях…
Мені снилися Віттові пестощі вітру - по шклу,
тихі пустощі рос на кропивних земних діатезах,

неприручені півники, що в дощову сивину
фіолетові весла долонь, як у річку, вмочили.
Кажани темних вікон. Сади, що летять на війну -
й опадають на шкірці жовтневій, немовби злочинець,
недолугий і грубий…

Знайомі зникомі міста.
Лабіринти, що греків, як раків, на вогнищі смажать.
Лікарі, запорошені, наче троянди - в листах
про життя і надію. Вулкани. Обличчя. Пейзажі…

Хоч гендлюй, бо все сняться… Любаси. Пів-сестри. Чужі,
що дорогу одну калапуцяють, наче сметану,
копитами у сумі. Сусідські свята на межі.
І кумедні пінгвіни-неділі, що втомлено тануть,
як ментол-валідол - під мовчанням…

… І з крану вода,
із прононсом моржа та іржею, - в обличчя - ні ради,
ні життя не давала. І день за вікном загортав
у фольгу поспішань ці гіркі та солодкі неправди,

але дуже повільно. Бісилися, кляті, "на біс".
Заважали себе віднайти, мов жону - Менелаю.
Реготалося люстро в руках (як прабабський сервіз, -
нетутешнє, замурзане, мовби істерики хвіст),
і казало люстерко, що вдома нікого немає…

Чебрець з валізи
пахне
дитячим сміхом
літа:
ставок на сіножатці
і кола
на воді
у зблисках
концентричних
ностальгії.
Додому-
навпрошки-
це поруч-
чебрець,
розтертий
в жменях...

2012

Не тримаєш мене. Відриваєш уривками час.
І нервуєш, атож, бо розмова не клеїться зовсім.
І складаєш цю мить, наче пазли, з тривожних образ.
У невдачах своїх звинувачуєш віддану осінь.

Накопичуєш сум у калюжах і впертих річках.
Буде сонце в рукав прослизати на зло листопаду.
І триматиму я відчайдушні жоржини в руках.
І звисатиме жаль, ніби грона твого винограду.

Не вертаєш мене. Пропливаєш порожнім човном.
Хай блищать у містах всі вітрини і сходинки вгору.
Розіб’ється на друзки чутливий до сліз метроном.
І піду я у світ на відвертих, як вітер, підборах.
9.10.2013

У Карпатах літає сніг,
А у Львові танцює осінь.
Дощ повільний, розмірений біг
Зупиняє в моєму волоссі
І виблискує в ньому. А я
ТОму тішуся, бо діадема
Із дощу - то розрада моя
В цьому світі, де вічна проблема -
Гроші, побут, робота, житло...
Аби краще усе, аби ліпше!
Світе білий з хижацьким єством,
Що тобі до мого крику-вірша?
Що тобі? А мені так болить,
Так судомить і хилить додолу...
Світ - в якому життя, тільки мить,
Світ - в якому не вірять нікому...
Як мара, через натовп іду,
Краплі срібла блистять у волоссі.
Чи написано так на роду?
Тільки я, тільки дощ, тільки осінь...

23.09.2013р. Львів

Поспішно прибула до міста осінь,
ранковим рейсом і на самоті,
панянка вередлива, світлокоса
у кашеміровім рудім пальті.

Валізка, у пакеті мандарини,
червоний шалик, плетений гачком,
гляділась пишно у скляні вітрини,
собою задоволена цілком.

Зустрілися, як місто днем відквітло,
мені: «Привіт!», як подрузі старій,
у скельця злегка мружилась на світло
цибатих жовтооких ліхтарів.

Зіщулившись, побігла я додому,
а навздогін, стуливши рукави,
ця дивна осінь у пальті рудому
із шарудінням палої листви.

Кажуть, там нагорі - рай.
Засинай, мій Кай, засинай.
Чуєш спів янголиних зграй?
Засинай, мій Кай, засинай.
Завтра будемо пити чай.
Засинай, мій Кай, засинай.
Я тебе… не втікай, зачекай!
Кай?!

2010

Гердо, твоя любов – як на горлі зашморг,
А трояндовий запах млосний немов оскома.
Гердо, даруй, але я не вернуся ні за що
В те сонне царство, що ти називаєш домом.
Гердо, не думай, дзеркало ні до чого,
Просто ці вулиці душу мені душать.
Гердо, пробач, я не вмію шукати Бога
Там, де його немає, на морі й суші…
Гердо, мене вже нудить від цього міста!
Гердо, вони ж усі як один – нікчеми!
Гердо, мені нафталіном відгонить кисень,
Коли я знов намагаюся бути чемним!
Гердо, до біса шапку і рукавиці!
Гердо, я так стомився, я так стомився!
Ніжність твоя, Гердо, як ніж крає
Гердо, я просто Кай. А ти думаєш – Каїн…

2010

Ну, консерва... Трохи гречки.
Мертвий борщ уже обрид.
Бережуть жінки горшечки.
У вікні мовчить сусід.

Яценюк з телеекрана
єврочленство вихваля.
Дочекаюсь, доки манна
буде з неба як земля.

Лаври виростуть і перли,
зникнуть злидні зі світлин.
Європейські скоро нерви
до моїх вростуть судин.

От як... Тут... Усі сердечка...
Членство. Ну... Із щедрих вуст.
Що ж... консерва. Трохи гречки.
Щоб, дай Боже, мати глузд.

08.10.2013

Якби у мене був дідусь,
садок весною ми саджали б,
а влітку, щоб не пересох,
водою щедро поливали б.

Якби у мене був дідусь,
ми у ріці ловили б рибу,
а зголоднівши, ми на двох
одну ділили б хліба скибу.

Якби у мене був дідусь,
ми з ним на лавці поруч сіли б,
і свіжих, з пЕчі, пампушОк,
бабусі в радість, смачно з'їли б.

Якби він був...але буває,
що внук без дідуся зростає,
як стане сумно, пригорнусь
до теплих рук своїх бабусь.

2013

Вона повернеться ближче до зими,
коли віконечка поштових відділень
будуть прикрашені хвоєю, дешевими іграшками,
коли прибиральниці стиратимуть сліди першого снігу
з підлоги сірими ряднами,
коли поштові листівки стануть не модними.
Я торкатимусь теплих літер і ґудзиків,
питиму запах зап’ясть, золотого вина у волоссі
і знову вже вкотре все почнеться у нас спочатку.
Засинаючи, вона пригадає,
що не вкинула до валізи зарядний пристрій.
Не вимикатиме телефон,
крізь сон цитуватиме Бродського,
засне, одягнувши усмішку Мони Лізи.
Ця жінка народилась щоб фотографувати
клаптики неба над вокзалами,
циганок обвішаних спідницями, украденими намистами.
Вона навчилася залишати в моєму горлі
утробні голосні, змішувати приголосні.
Немає нічого тривалішого аніж вечір,
коли вона повернеться.

2011

А осінь, насправді, - синичка, весела і синя,
у небі, рудому від листя, прозрінь і тепла.
І сиплять каштани картате своє ластовиння
у небо? на землю?
чи усміх летить?
чи жура?

***
Чи на журавлів перетворяться карі каштани?
А чи на людей, що задивлені в небо живуть?
Та осінь - синичка? А небо - циганська омана?
Спитаю сьогодні траву...

Мандрує жовтень вулицями міста,
у різнобарв’ї Замкова Гора.
А ти така святково-урочиста
і чарівна, як осені пора.

В тобі зорять усі її принади:
краса і щедрість, і палітра барв
душі і мислі. І не зиску ради
усім палає твого серця жар.

А ув очах – ще росяні світанки.
І ювілей - лише дотепний жарт.
Попереду – і мрії, й забаганки,
які потрібно втілити. –
На старт!

Чуєш,
час широкими кроками
по густому снігу
мого безсоння:
шух-шух,
шух-щух,
прокладає лижню
серед темряви.

Виковзує за вікно.

Ма-а-у-у! -
верещать березневі коти.

Шух-шух -
крокує час
повз їхні войовничі морди
і настовбурчені загривки
знову - до мене
в кімнату.

Шух-шух -
широкими
сягнистими кроками:
не-спиш?
пи-шеш?
по-ра
спа-ти

Тиша сиплеться снігом
на котів за вікном,
і на мій блокнот,
і на
ме-не.

шух-шух

і-ду
тільки вірша
оцього
до-пи-шу
дя-ку-ю

шух-шух
па-па
спа...


березень 2013 року

Шарадами, шорами, шАрами -
незвідане... Піки і крайності.

Ще сходять у тиші примарами
непрощені дивності, давності.
Романами, ранами, рунами,
магноліями,
магнезіями...

Душа захлинається лунами -
голосить у світ
поезіями.

2013

* * *
Ще по-літньому привітний вересневий сад,
ще веселі та зелені дозрівають співи,
та вже затуляє Сонце Осені десант
на рожевих парашутах яблук вже доспілих.

* * *
О ні, не в сад летить морозна Осінь,
а в осінь – сад, і недозрілі співи
рятуються від полум’я морозів
на катапультах яблук вже доспілих!

09-10.2003

Мені конче потрібно зізнатись:
переміг. Я твоя. Я - твоя.
Зірвано стріхи, розхитано ґрати.
А за вікном – віхола.

Мені треба дзвінком нагальним
сповістити тебе: люблю.
Страчено сумнів, поставлено мати.
Та я не здаюся. Чому?!


2012

І розірвалось небо тúсячами зір.
І погляд спалахнув крізь млу туманну.
Чекай. Шукай. Довірся – і не вір:
усе зника під жорном часу.
І тане краєвид в безодні магістралей.
І, припорошений пилюкою світів,
зникаєш десь у вирії обману.
А я благаю – повернись.
Немає сліз. То дощ стіка по скронях -
Я райдугу тримаю у руках.
І стогне світ у мряці монотонній.
…То час ступає по його кістках.



2009

Стоїть любов на горизонті душ
Схрестила руки на стражденних грудях.
Поки стоїть, то ти її не руш,
Бо піде знову жебрати по людях.
Стоїть сумна на каламуті слів,
Навчитись хоче звикнути до болю.
Напевно, ти невчасно її стрів.
А, може, то було і не з тобою.
Стоїть сама на кругозорі мрій.
Велична й ніби сильна. Але...ніби...
Ти не підходь. Не зачіпай. Не смій!
Помовч здалека, щоби знов не схибив.
Стоїть без сил на видноколі снів.
Набридло вже скитатися по світу.
А ти ж хотів, до болю так хотів
Цю страдницю до себе приручити.
Стоїть любов на перехресті сліз.
Мов кришталева, чиста і невинна.
Лети уже і не дивися вниз,
Поки вона не впала на коліна.

2011

Так пильний воїн крізь вузьку бійницю
Вистежує врагів...
Дім – бівуак.
Лицем до стежки, позгинавши спиці,
Чекання пізнаю – на шерх, на смак...

Невже боїшся шпичаків алое,
Що у вазонку ждуть на теплу кров?..
Душі фортецю – між піску і лою, –
Йдучи до Мекки, вперто обійшов.

Душа – октаедр.
Ноги в чорних стигмах
Тарсують брами – кожну із восьми.
Час посріблити, впертий пілігриме.
Ти шосте літо – в пошуках сурми...

Безокі привиди напитують оазу.
А ти не уколовся тут ні разу…




2006-2013

Позов підлягає задоволенню! -
Певно, задоволений без меж.
І мені так радісно сьогодні:
Смачно попоїла я, еге ж.

Позов підлягає задоволенню! -
Ач, собі лягає, та ще й під!
А за віщо це йому дозволено?
Я кажу: дозволили й мені б!

Ось коли - тріумф! Коли - поезія!
А не те, що придбані гриби.
Лізу на вершечок телевежі я
Прокричати голосно: «Якби

Підлягла сьогодні задоволенню
Я (не позов!), їла би гриби?
Та гори вони яскравим полум’ям!
...Друже милий, щось із цим роби!"


08.10.2013

Ти зранку – яд, в обід – протиотрута.
Я – сонце надвечір`я, дощ, пісок.
Ми слухали одні промови й нути.
Мотаємо чутки в один клубок…

Розбила кавник – друзки змів байдужно.
Зліплю вночі мозаїку – тихцем…
– Ти будеш гарним дідусем, супруже… –
Улесливо шепчу й готую крем,
Дою корівку, молочко скисляю...
Плавшудить попідтинню Ох-мольфар.
Вже не прошу чудес і малахая.
Ти – полювальник добрий між нездар.

Напевно, я пошлю тебе... по нерпу.
Збирайся!
Молодечі плечі, зір…
Свої браслети й синові манери
Відшліфувала – майстер-ювелір.

Скуштуй вишнівки! Сіла вовну прясти –
Тараню кіт потяг… За що ж він «гад»?
Просію борошенце... Сніг лапчастий
Присипав дах і тоскний вертоград.

…Ти повернувся? Ці в`юнки – нівроку.
А я кручуся – в пошуках мороки.




2006

Я чекаю, а ночі, мов змії - зрадами,
Виплітають із серця руде мереживо...
Я тобою розіп'ята і розмежена,
Скам'яніла холодного світу ґратами...
Я чекаю, нові відкидаю обрії...
Мої подихи-доторки - тихі терції,
Мої руки повторюють по інерції
Невідтворені задуми-траєкторії.

Де ти, мріями витканий, серцем створений?
Вже не мій, приголублений вкотре іншими...
Я до тебе звертаюся горе-віршами,
Наживу наболівшими до оскомини.
Але венами відповідь голко-струнами
Так виспівує арії, так висотує,
Доки сонце сліпуче зійде удосвіта,
Ти зігрітий достоту чужими струмами...

У пошуках гідної долі
Усі виїжджали з села.
Коритися дикій сваволі
Душа молода не могла.

Тепер чую Ваше зітхання
За тим, що давно відійшло.
Шановна, до Вас запитання:
-Кому тоді добре було?

Доярці, яка до схід сонця,
Корівок уже подоїла,
Чи тій, що рядки буряків –
Сльозами і потом поїла.

В мозолях, покручені руки,
Опалена шкіра облич,
Хіба Вам знайомі ці муки?
Час зітканий був з протиріч.

Щоб їхали ми із села,
Батьки наші сил не жаліли.
Змиритись душа не могла,
Щоб ми їх біду повторили.

І так не одне покоління –
Тікало з колгоспного «раю»,
Не мучило навіть сумління,
Це я по собі добре знаю.

Тож, люба моя, не зітхайте,
Бо Ви буряки не пололи,
Жалю за тим часом не майте,
Нехай не вертає ніколи.

07.10.2013р. Надія Таршин.

Відриваються ґудзики ночі,
Сукню неба заповнює сумнів.
Ранок рану на серці пророчить.
Від очей відлипають красуні.

Холодніє підсвічник. Пегаса
Зводить ревність. Остання надія
На скоринку шаленого часу,
Що усім по два метри наділить.

І тоді принесуть нам багато
Гарних слів, обіцянок, свічок…
Тінь від юності зважує втрати,
Ніби жменю погнилих дичок…

Тільки молодість може бездумно
Власній скрипці підрізати струни.

08.10.13

лежу мов недобитий пес
якого добиває спека
дощі деінде
далі
десь
Господь і той мене вже спекавсь

сам по собі неначе кіт
а так розносив друзям кості
сліпих проводив між боліт
так вірно грів холодну постіль

завити б голосу нема
горлянку рве безмовний шепіт
отак візьмуть тебе щеням
й нашийник намертво прищеплять

кусати лишиться ланцюг
і хазяям лизати литки
гарчати в лики волоцюг
і їм же в спини
вити
вити




2012

Мати поезій - синиця,
Прози отець - журавель.
Мрійна жага явориться,
Лине романтики трель.
Відтерміновує вирій
Вперте наснаги перо,
Радує аркуші приріст
Супернадійністю строф.
Дум відкривається сховок
Лінощам наперекір,
Слово відтворює слово,
Вірш переходить у вірш…

08.10.13

Лінії на руці зносилися, майже не видимі

ті перехрестя наші, на пам’ять вузлики.

Певно писали так сяк їх, по водах вилами,

тісно і липко серцю в грудному вулику.

Малюй не малюй своє, а знайдуться малевичі,

в чорний квадрат засмугують брудними пальцями.

Лінії стерлися вщент, байдуже - леви чи

діви були, стиснуті, зрештою, в коло п’яльцями.

Долоні холодні без візерунків - дихай не дихай,

чисті листи біліють, мабуть, також від морозу.

Жити чужими віршами, знаю, не вхід і не вихід

та що, коли власне життя - проза, проза і проза.
5.06.2013

дівчинко-білі-панчохи-білі-бантИ,
давай-но мінятись ролями: "я" та на "ти"
бачиш, зносилася, ріжуть червоні бинти.
там, у житті, ні ляльок, ні бузкових чаїв,
замість бабаїв чатують печалі і відчай,
можна, хоч маму твою позичу –
нікому коси плести, прасувати спідницю.
дівчата у сім чи десять легкі, як птиці...
небо висить, а торкнутись не можу, й не сниться
дай хоч портфель понесу, хоч пахучий букет,
вчитимуть жити - не вір, застарілий макет.
правда - це кола Данте, шекспірівський Макбет
мабуть, не слухай. синці, як чужі, не болять,
ще будуть свої асфальти, свої поля...
йде дощ і дзвінок, так собі, ковиляє...

1.09.2013

В бокалі квітки спить кагор душі.
Тобі дарую свого серця трепет ніжний .
У цій троянді я крізь сум дощів
Несу маленьке сонце свята в час вранішній.

В пелюстці кожній - всі мої чуття.
Іду до тебе, мила, щирий, мов на сповідь.
Як небо чистий. Світлий, як дитя.
А серце щастям рве кохання дика повінь.

Всміхнись мені, маленька, з-попід вій.
Змахни сльозу, як срібну зірочку лелітки.
Я твій, кохана. Я навіки твій!
Любові смак терпкий несу в бокалі квітки.

Ти пішла, й хоч на серці прісно,
Та планета, на жаль, ні, не та…
Твої жарти солоні, звісно,
Тільки це не була смакота.

Анекдоти згадав я ниці,
Де емоцій отих – через край,
Де знущалася ти з традицій,
Сентиментів «Бувай» і «Прощай!»

Так огріти б тебе з долоні…
Скільки мала цинізму й зла!
Лиш надривно пульсує в скронях:
«Ти пішла… Ти пішла… Ти пішла…»

Хоч і манять очей Бермуди,
Невимовная їх глибина,
Та тебе забувати буду,
Виростає між нами стіна.

Бо – львів`яни – із українців
Патріоти найбільші – в цім суть!
Я казав тобі: «Жарти кинь ці!»
– Та ніяк не хотіла збагнуть.

У своїй ментальності ницій
Не кажи про любов і козла…
Не шануєш наших традицій -
То пішла ти, пішла ти, пішла!

7.10.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Вікно у макрокосм
вилучує свічіння.
Єдна з тобою нас
незриме павутиння.

А очі все сумні,
хоч і розмова жвава.
Не чутно лиш мені,
як пахне твоя кава.

Лице твоє бліде
таке близьке-далеке…
Чим радує вас день?
Жарінь?
Нестерпна спека?

В нас-літо бабине,
(спізнилось цього року).
У вас там?... Листя пальм
під небеса високо?

Приснилося тобі
маленьке наше місто?
(На вулицях його
вже сутінки імлисті…).

І запашний гарячий з м’яти чай?
Засумувала-кажеш?...Прилітай…!

Ти ще не знаєш, що ти – мій.
Я навіть не твоя дилема,
Не у твоєму списку мрій…
А ти вже мій в моїх поемах.

З тобою у солодких снах
У вальсі зорянім кружляю.
Твій усміх – у моїх рядках,
Які ти, звісно, не читаєш.

Що я твоя, не знаєш ти,
Хоч йдуть назустріч наші долі.
Удвох судилось нам іти,
Тож, поки погуляй на волі.

А життя - повноводна ріка:
Я не відаю броду, але пірнаю...
Задих кожен холодний, я захлинаюсь,
Кожен рух - затерпає рука...

І запитую: скільки біди
Мені спити судилося, апріорі?!
І ріка не ріка, а насправді море,
І в долонях без міри води...

Не дістанути дна, де та міль?
Я втомилась питати у тебе, Боже.
Кожен день безкінечно мене умножить
На ще мною незвіданий біль...