Заспівала душа солов,їна -
Ой калина!
Козака проводжала дівчина -
Ой калина!
Засвітилась сльоза удовина -
Ой калина!
Затривожилась мати про сина -
Ой калина!
Ворухнулась під серцем дитина -
Ой калина!
Твоє гроно - моя Україна...
Ой калина!

Усе продається,
Усе продається
Від квітки до честі
І навіть до серця.
І важко осилити
Думку одну:
Лиш те продається,
Що має ціну!

Скрізь ярмарок, торжище,
Ринок, базар,
Ковтає пилюку
При пісні кобзар.
Змінилися раптом
Нездари й таланти -
Стрункими рядами
Пішли в маркетанти.

Той кращий за інших,
Цей кращий за всіх -
Себе найдорожче
Продати він зміг!
Продав і купив,
А купив, то продав.
Основа життя -
Як повітря й вода!

І все-таки хочеться
Часом так мало:
Щоб хоч що-небудь,
Але не продавалось!

1990-ті

Я по Метробудівській іду,
Там знайду на задницю біду,

Долю дуже важко обдурить
Дасть мені хто в зуби… закурить?!

Все пройшло моє дитинство там
Валер"янку я давав котам,

Ми були веселі пацани –
На базарі крали кавуни.

У п`ятім класі потім заодно
На горищі цмулили вино.

В сьомому в аптеку я ходив
Купувать собі презерватив.

ПРИСПІВ:

Відрадний хутір – тут я жив
Метав у дерево ножі.

Відрадний свій згадую як сон –
Мій бандитський київський район.

А потім разом в лісі як на те
Займалися кунг фу і карате,

І були на Борщагівку* злі,
З нею розібратися ішли.

Їй оголосили всі війну,
Билися ми стінка на стіну.



ПРИСПІВ:

Відрадний хутір – тут я жив
Метав у дерево ножі.

Відрадний свій згадую як сон –
Мій бандитський київський район.

27 червня 7521 р. (Від Трипілля) (2013)**

Колись була єдина, як Ліліт,
у повені твого палкого шалу,
новий нарешті утворила світ,
але у невідь канув третій кит,
і зраджена земля любові впала,
утримати мені несила стало…

Тепер любов летітиме віки,
а ти не здатен осягнути втрати,
шепочеш тихо: «Падають зірки…»
Долоні підставляєш залюбки,
мовчиш і усміхаєшся затято,
бажань і сили у тобі багато,
та не встигаєш, милий, загадати…
Зірки стрімкі...

не всі хохли - гречкосії.

2013

У хустині, білій вишиванці,
Босоніж долаєш битий шлях.
Сяють роси веселкові вранці
І печать блаженства на вустах.

Поспішаєш на колгоспне поле,
Заробляти скудні трудодні.
Там твоя десь заблудила доля
І летять удаль за днями дні.

Пізно повертаєшся додому,
Як зірки зоріють в небесах,
Приховавши біль душі і втому
І сльозу тремтливу на очах.

Радує герань на підвіконні,
Біла вишня в шибку загляда,
Кущ калини мліє на осонні
І матуся гарна й молода.

Все, як і раніше, у хатині:
На стіні портрети в рушниках,
На столі біленька скатертина,
Виткане рядно на подушках.

Ось і все багатство у оселі…
Ніч тихенько стукає в вікно,
Копоть каганця сягає стелі,
Ненька тче на весну полотно.

Будуть рушники і вишиванки,
Сонечко відбілить, та вода…
Мама устає ще спозаранку,
Татуся із шляху вигляда.

Кіньми збігли весни, а і досі
Все чекає вірно із війни
Засріблила павутина коси…
Виросли до неба ясени…

В похоронку, прислану, не вірить,
Знає – вернеться живим з доріг
Тихо, як колись, відчинить двері,
Переступить рідний свій поріг

І обійме донечку маленьку
І стареньку матір і її,
А роки летять у вир швиденько –
Чорний ворон кряче на ріллі.

Ждала все життя… Та й не діждалась,
Стала зовсім біла голова,
Стан зігнула невблаганна старість
І померкло сонечко, трава.

Білий світ застало пеленою
Від тих сліз, що з горя пролила.
Все здоров’я збігло за водою,
До землі пригнулись два крила…

Та свою не проклинала долю,
Посмішка теплилась на вустах,
До останку згадувала поле
І волошки у густих житах.

І бузок пахучий біля хати,
Що лишили, ніби сироту,
І минуле, наче світле свято,
І в молитву вірила святу.

Вчила внуків, правнуків молитись,
До людей поваги, співчуття…
Хочу тобі, рідна поклонитись
За твій подвиг і важке життя.
06.02.2013

Окутав вечір землю обігріту,
Принишкли мальви коло білих хат.
Черешень віти повні білоцвіту
Розкинув, наче руки, білий сад.

В німій дрімоті поле спочиває,
Серп місяця лякливо погляда,
Земля, за день, від втоми знемагає
І дзеркалом блищить в ставку вода.

А час летить… Літа, мов блискавці,
Минають ночі, їх зміняють дні,
А ми шукаємо перо жар-птиці,
На жаль, знаходимо лише вві сні.

Гойдається шовковий купол неба,
У темні води падають зірки,
Я засинаю з думкою про тебе,
А в вирій журавлі несуть роки.
03.01.2013

Перевод с украинского стихотворения
Натальи Пасичник, г.Тернополь


что январь в неожиданно полном разливе
и жара по неделям не сходит - ну что ж
пусть над самым тобой собирается ливень
что угодно твори но теперь не заснёшь

телефон трижды клюнет и трижды сорвётся
ты услышишь биенье среди бубенцов
ослепительных порций несметных пропорций -
и лицо запылает займётся лицо

и заступят за грань несказанные тени
и заполнив рассерженный мир до краёв
будет долго вода колесить по ступеням -
ты её пожалеешь и впустишь её

2013

ця ностальгія наче твої керамічні пальці
ніжно мене лоскочуть ласу ласкаву кішку
ти у мені клекочеш маниш мене у ліжко
коло моїх ти ніжок дикий неандертальцю
жодного слова більше жодної думки більше

я їх не хочу чуєш заздрісних чорноротих
кажуть що ти зрадливий кажуть жінок не любиш
звідки ця чорна заздрість в добрих і ґречних людях
краще б дітей ростили краще б знайшли роботу
я їх таких не хочу я їх таких не буду

гуснуть слова в повітрі вітряно і спекотно
все це слова на вітер знаєш якби зустріла
я її десь надворі вдарила б що є сили
чула би та пліткарка бачила би як укотре
ти у живіт цілуєш ніжно шепочеш мила

Постава, погляд, вишукані рухи,
і поряд ВІН,
зелений кавалер!
Звучать в душі жаги вогненні звуки,
Любов танцює танго вищих сфер!
Тримає небо на своїх долонях,
Любов всесильна,
наче львівська ніч!
Горять у танці ноги, плечі, руки,
від почуттів аж іскри навсібіч!
В партнера щоки рожевіють густо,
уже, здається, трохи ошалів,
і заздрить тихо вражена капуста,
Любов танцює танго будяків!

О де ж ти, де? Рятуй, молю!
До неба полум’я – люблю!

Але тебе нема ніде,
Бурхливе полум’я гуде!

З грудей – вогненні язики!
З душі – крилаті ластівки!

О де ж ти, де? Крилом брови
Іскристе полум’я лови!

І не дивуйся, що не сплю, –
До неба полум’я – люблю!

Знову нас єднає доля недарма,
Бо в кохання, люба, осені, нема.

І немає в нього білої зими,
Б’ють у груди щастя – молоді громи!

А літа, мов коні, добре час пасе,
Вітер у долонях зорі нам несе.

Я нижу для тебе осяйне намисто,
Хилиться у душі небо зорянисте.

І немає в цьому дивного нічого,
Нас веде до щастя – зоряна дорога!

І сади схиляють віти яблуневі,
Нас благословляють птаство і дерева.

І мені байдуже, що там скажуть люди,
Їхня чорна заздрість вічно в нетрях блудить.

І шепочуть люди, діляться секретом:
«Гляньте, покохала сивого поета…»

Як росте любисток і цвітуть фіалки,
То чого ж це, люди, вам любові жалко?..

2013

Хвилясто зміючиться диму клубок,
Вилазять на зовню підшкірні відштОвхи,
З'їжачився вітер в уривчастий скок,
Щоб лунно мовчати миттєвістю довгою.

ОввА! На овали безмового па
Опали сльозисто-зморшкаві підпали!
То шлях, зацвяхований ніччю, запАх
Чи млою безсоння в безодні пропало?
.ропало?
..опало?
...пало?
....ало?
.....ло?
......о?
.......?
........
.......
......
.....
....
...
..
.


2013

Було квітневе небо синім
І ми щасливими були.
У абрикосовім цвітінні,
За руки взявшись, в Рай ішли.

Нам вслід зітхали перехожі
Від заздрощів, чи від журби?
У небі, з янголами схожі,
Витали білі голуби.

А пальці дарували ласку
Ніжнішу, ніж заморський шовк...
Чому ж пішов Ти в іншу казку,
І що Ти, любий, там знайшов?
2013

Я живу нині тільки тобою –
полонянка холодних розлук,
порятунку прошу у любові
під нестримний сердець перегук.

Осуд завидно коле очима
і захмарює чисту блакить,
бо лише за твоїми плечима
відчуваю, як доля сурмить.

Приховаю в собі мимоволі
світлу радість і щастя сумне,
в дивну мить насолоди і болю
рай і пекло полонять мене.

Як Чумацький той Шлях через небо,
сторінки споконвічних книжок,
я – дорога од тебе до тебе,
між серцями незримий місток…

1
І треба ж отак негадано,
І треба ж так несподівано:
Кораблик мого захоплення
В очах твоїх загубивсь!

Куди ж ти поплив, кораблику,
Куди ж ти отак, без компаса,
Без повного віри паруса –
По морю чужих сподівань?!

2
Любов, як радісна сльоза,
Як ранішня росинка,
Яку троянда колиса,
Допоки не розсипле.

А зійде сонце – і зіп'є:
Ані сліда, ні мітки…
А зайде сонце – й знову є
Роса в долонях квітки!

3
До мудрих сивин
Буду наївним хлопчиком,
Дивуватимусь зеленому пуп'янкові,
З якого ось зараз
Випурхне квітка,
А з квітки – яблуко викотиться,
І в ньому,
Такому маленькому, –
Така велика спокуса!



1971

Як же тебе багато, м’якого, теплого.
Ми теревеним, так розмірено дихаєм
І витікаємо з колби буття – терпнемо,
Все відкладаєм, щоб стати навік тихими.
Купа листів і фото, якісь посвідчення,
Витерте бильце велюрового дивану –
Все виринає якось по-потойбічному,
Все підкорилось тотальному забуванню.
Що ж… Безконечні душі туди лиш ціляться.
Чорними дірами тіней вони зваблені.
Спогадів порох вітрами століть звіяно
В межі, де пустка ховає свої звалища.
2013

…Хлюпоче і дзюрчить гірський потік
сильнішає, рокоче гул щомиті …
Прокинулась, дослухалась: тече!
Мерщій до кранів – перекрито все –
ніде нічого… Очі, скроні вмиті…
Напевне, дощ? Та сонце у вікні!..

Мабуть, почула уві сні,
невпинний
витік
часу…

23.06.2013

Це життя – одноразовий шприц, старенький.
Мікросон і зупинка швидка на каву.
Ти його передихуєш. Чуєш дзенькіт?
Дні – відсотки у банку – такі ж лукаві.
Це життя – на смітник, старенький, і гнити
За законами всіх тутешніх органік.
Ти укол не відміниш, а от гонитиву
Замість сенсу сповідувати негарно.
Це життя… Післясмак від нього - як вірус.
Наче все, а росте крізь асфальт прогресу,
А нашкрябає з дна любові та віри,
Ставить кому і знов зненацька воскресне.
2013

О, ГОСПОДИ, дозволь мені сказати,
да так, щоб аж глибинне ворухнулось,
щоб у народу серце стрепенулось
і перестало болісно ридати.
Моєму слову дай снаги торкати
душі людської потаємні струни.
Хай в ній стремління вікове відлунить
і допоможе справжнє відшукати.

Ні, не всі собою були,
Коли чужі вітри дули.
Були такі, що стояли і сміялись...
Хтось був з Богом, хтось без Бога,
Тому на наших дорогах
Тоді важко було знайти ідеалів.

Бачу нині, правди жорна
Мелють біле, мелють чорне
І буває, що пробують це змішати.
Колір з тої мішанини
Не чіткий для України.
Ця, не знає, кому її довіряти...
22.06.2013р.

Чого ж це я плачу?.. А душа затерпає так
До самоспалення аж, до самозречення...
І думка кожна - як запитальний знак...
І висновок кожен - багатозначне (питальне?) речення...
Чому так нестерпно важко душі моїй
У світі, де грати ролі - уже традиція,
І де розуміючий погляд (бажано твій)
Міг би мені розтлумачити, у чому міць моя...
Навіщо ці сповіді?.. Себе не люблю і за це,
Бо звикла сильною бути (та жити "як всі" не навчуся ніяк...)
Не хочу носити між люди чуже лице,
Де і мить не собою бути - для мене фатальний знак...
...Але і в дитинстві ми гралися часто "в принцес",
І дуже хотілось для когось лишатись єдиною...
...Оголене серце пронести по долі своїй - це вже, знаєте, хрест...
Найважче - собі бути вірною, отже людиною...
...Чого ж це я плачу?.. І дощ... Ох і дощ в унісон!
Душе моя, благаю, не будь на людей ображена...
Давай ми з тобою повіримо: це був сон...
Ти ж сильна у мене...
Ти сильна...
Любов`ю вражена...


26.06.2013

Цілувала - голубила
від гілля до кореня...
Було мені росяно...
Було мені зоряно...
Було мені солодко...
Полиново-м'ятово...
Ой, цілувала-голубила
ворога заклятого...

Літні зливи, у смуток огорнені,
Відлили-відспівали до дна…
У воронячій зграї між чорними
Народилася донька чудна.

Із родзинкою, з гордістю, з гонором,
Та «потвора!» лунало услід,
Бо була білосніжного кольору,
Не така, як воронячий рід.

І тоді браття-ворони зрадились
Засудити потворну сестру.
Сім ночей суперечка провадилась,
Очорнити зійшлися в яру...

Непідкупную, чистую, гордую
У болотнім скупали багні,
Щоб у платті негарному чорному
До останніх лишалася днів.

Приспів:
Чорні ми усі – чорна будь і ти.
Чорні ми усі – чорна будь і ти!..

А вона в голосінні забилася,
У душі не тримаючи зла...
І сльозами від бруду відмилася,
Стала знову така, як була!

Непідкорена, гордая, ніжная,
Як душа моя, щира, тонка!
Мов осінній туман, білосніжная,
Не така, як усі, не така!

Припев.
«Чорна зграє, із лютою силою
Чисте пір’я топтати не слід!
Чи моя то провина, що біла я?
Народилась такою на світ!»

Кохались два серця, холодне й гаряче,
Холодне – дівоче, гаряче – юначе.

Дівоче шукало те щастя по світу,
Юначе леліяло пісню і квіти.

А щастя чомусь не надибало жодне.
Зустрілись два серця, гаряче й холодне.

Холодне – дівоче, гаряче – юначе,
Зустрілись два серця, цілуються й плачуть…

Ти не думай: рветься так до тіла,
Мов голодно-голий… Наче птах,
Хочу, щоб душею ти злетіла
Й затремтіла у моїх руках,

Щоби стали святом сірі будні.
Я любов, а не грабіжник-тать.
Вибач, якщо надто сильно буду
Через тіло душу лоскотать.

24 травня 2012 року

Зробити усе, крім останнього кроку.
Хай світ насміхається, хай…
У світ іди, мріє моя доброока,
Й активно у нім согрішай.

14 травня 2012 року

Вип’є душу лібідо,
А душа вип’є хіть.
Не зостанеться сліду.
Іншим ліжко хить-хить.

Йди життям по болоті,
В твань топчи комиші.
Важко жити без плоті,
А ще гірш без душі.

В цій пустині хоч криком
Возвопий в голубе!
Привалило, як віко,
Низько небо тебе.

4 квітня 2012 року

Душа болить,а я сміюся,
Рука трясеться я пишу,
Ноги не йдуть,а я спішуся,
Неправду-віршами палю.

Слова мовчать,а я в роздумі,
Серце щемить,а я люблю,
Мізги не мислять я в поглумі,
Життя побє,а я живу.

Люблю,роздумую,спішуся
На аркуш правдою стелю,
Очі сумують я сміюся,
І каюсь,вірю і живу.
2013р.

весна моя київська висипала фарбами на двір
де дітлахів як маку і смачні пиріжки із маком
де сосни Троєщини чистять повітрям голки свої
де пацанята годують біг-маком приблудну собаку

хоч траси поділено біг-бордами наших мрій
хоч пробки такі достеменно довгі й провокаційні
жінки тримаються за кермо та синім фарбують вії
встигаючи няньчити дітлахів на заднім сидінні

Русанівський Сад ходить потайки на побачення
місто вдягає балетки кросівки замшеві черевички
і здається що все погане викреслено-пробачене
зеленими паростками лілей і цілунками чоловіка

сонце літепла пече по шиях червоною паприкою
грайливим зайчатком скоріше скидаються светри
Нивки шукають нив
і про знижки балакають
як мурашня окуповуючи з живою водою бювети

підсніжники на Оболоні дивляться дивовижно
малинові обідки брюнеткам личать до темпу
і ретро вічне блондинок
смагляві панчохи на ніжках
тюльпанами дихає Київ відбувши підшкірно» «Євро»

і не Поділ стоокий ознака справжнього Києва врешті
з решета ця весна сіє любов краватки і годинники
очі коханих сяють Богами й усе роздають задешево
літають в небі поети
і дулі тикають критикам

Зараз в моді всякі шоу
чи політдебати.
Нині, бач, в прямім ефірі
знову депутати.
Ставлять різні їм питання,
як то далі буде?
- Станем жити значно краще!
Чесне слово, люде!
- Ви скажіть – питає пані
врешті в депутата –
нащо вам ще шмат земельки?
Маєте ж мандата.
Є ж у вас в Європі фірма,
навіть бізнес в Штатах.
Купка грошей є в офшорах.
Десь на Кіпрі хата.
Скромна в Лондоні квартирка.
Яхта, сад і вілла.
Нащо ж вам іще й зарплата
депутатська « біла »?
Наш обранець глянув косо.
Очі враз налились:
- Що вам той шматок земельки?
Марно причепились.
Треба бути патріотом!
Я ж не хам чужинський!
Мушу мати рідне серцю
щось своє вкраїнське.

Слів метастази.
Кажуть, обрАзи
здатні губити тіла.
Я відразу
стільки сказала,
подумала стільки –
слів метастази.
Боролася стійко:
рими-пігулки,
мікстури-молитви,
за чудодійним рецептом гонитва,
вибачень море,
розмов океани...
Слів метастази
і рани, і рани…
Ампутувала тебе,
як пухлину…
Шрам біля серця,
та легшає нині.

Пародія

Я – павучиха. З каракуртів, знацця…
Я – доброта ! Хоч прикладай до рани…
Готую кокон – нелегка то праця…
І де це забарився мій коханий?

Де ця дурненька і смачна істота,
Що від жаги стає така хоробра?
Злягання що? Вечеряти охота…
Я без меча управлюсь – нині добра…


26.06.2013

Вже сонце високо, та, мов помер мурашник:
не вирушають в яблуневий маркет,
не поспішають в яблуневий клуб.
В мурашок зараз інтернет домашній,
тому за них переживать не варто,
хоча б з нудьги нізащо не помруть.

05.2013

Я – амазонка. І Великий звичай
велить тебе убити по зляганні.
Вже й меч підняла… Дивишся в обличчя…
Іще живи… Я нині добра пані.

Я – вершниця, струнка, засмаглотіла!
І білці в око в сосен верховітті
поцілю з лука!... Що ж, ізнов до діла,
загнузданий мій коню?...
…Будеш жити…

26.06.2013

Пломеніє весна за горою,
Розквітає красою ряснОю,
Відчуває себе молодою,
І від сміху стає золотою.

Зеленіють дерева і трави,
Всі птахи вже співають октави,
Тут художник поставив мольберт
Всю палітру- весні на портрет.

Ріки знов досягли повноводдя,
Самоцвітів довкола - безодня,
А ранкова роса ще холодна
Надимає натхнення полотна.
2003

Обдаруй мене осене
Золотими покосами
Барвами стоголосими
І холодними росами

Шепіт трав, полиновий дух
Гуркіт грому упрігся в плуг
Сонцем печений коровай
І полишений птаством гай

Все це осінь дарує нам
Так відкритим усім вітрам
Пам`ятали щоб ми красу
І чекали нову весну
2003

Що не хочеш, доню, заміж? -
Мати запитала.
Доня ледь від ноутбука
Кузов відірвала.

Мама, ти про своє «заміж»
Не кажи нікому.
Тепер заміж не виходять,
Тепер по другому!

Усі так живуть інтимно,
Щоб дітей не мати -
Хлопці з хлопцями окремо,
Окремо й дівчата...

Нащо хату будувати,
Будувати плани?
Ми тепер не просто люди, а...
Інопланетяни!

Ми на вищому вже рівні,
В порівнянні з вами -
Ми кохаємось здебільше
Руками й ногами!

Знала б, що так позаземне, -
Мати відказала, -
Я би тобі руки й ноги
Змалку б відірвала!

І хай кажуть не гуманно,
Не демократично,
Та у мене була б дівка,
А не б...дь* космічна!

* блудь космічна, від
поняття блудити в космосі.
2013р.

Ты сказала: - Приди.
Я пришел.
Сел за столиком
Выпил вина.

Мы молчали с тобой до темна
Потом, так же, я молча ушел…

Нам с тобою слова не нужны.
Всё расскажут твои мне глаза…
Они светятся, хоть и грустны,
Иногда в них искрится слеза…

Но слеза не всегда соленА.
Соль всех слёз твоих – это любовь.
Сию чашу ты выпьешь до дна,
И наполнишь опять до краев…

Я завидую чувствам твоим.
Они жизни творящий огонь.
И как глас вопиющий вдали…
..............
Твое сердце сожгло мне ладонь…

29.03.2012 Ю.В.

Марю і сплю навпереміш
з пристрасним щастям утіх...
що таке щастя окремих?
де воно щастя для всіх?

Поглядом скислого світу
очі викривлює біль...
в мовах і звуках повітря
хліб і розсипана сіль...

2012

Правила вилами ламано,
іскрами рам і безсонь!
Ріки-каліки стограмами
ллються з кривавих долонь
пещених піснею вищости
в маннах означень і вчень.
Маса - Месія Сподвижництва,
Меса, не співана вдень!

Вулиці лицями чистими
сповнені, зрушені в бій!
Дух, Ідеали і Містика
сяють в очах хуртовій!

Промені в гомонах Пращурів
кличуть у військо безсмерть.
Муки ставатимуть важчими,
поки не знищим їх вщерть.

2013

* * *

Майстрові слова невизнання не страшне наче пустеля,
бо посеред людської пустоти
слова лиш справжні спраглим за джерела
і дереву з ідеї прорости.
В безоднях, в безнадіях, там де мрії ¬¬—
знецінились мов висохлі моря,
лиш той не пропаде, в кого в душі — ріки поезії,
і береги добра.
Як сотворити із нічого щось живе —
заклав Творець у дивний дар поета.
З самоосмислення першооснови небуття
з’явилося, заколосилося усе.
Так літератора перо —
випише гори, і поля, і зорі…
Матеріальні сяйва міст мов міражі,
без світла мудрих слів погаснуть неживі.
А у пустелях розцвітуть сади —
невиданих літературних див.

Колиска запашна весни
Гойдає білоквіт.
Куди ж поділись диво-сни
У вісімнадцять літ.

Я жду тебе в самотині
І на душі печаль.
Ти – наче вогник у вікні
Зовеш у синю даль

І я, забувши все, лечу
На твій беззвучний клич.
Немов метелик на свічу
У темно чолу ніч.

Вечірня зірка догора,
Пташки в гніздечках сплять,
- Давно прощатися пора –
Нам верби шелестять.

Десь скрикне сойка на воді,
Злітає вишні цвіт
А ми щасливі й молоді
У вісімнадцять літ.
03.02.2013

Переручкалися похмуро
огрядні сизобокі хмари,
і необачно призабули
усі свої колишні чвари,
на честь раптової угоди
б’є небо в мідні тулумбаси,
на трав’янистій широчіні
виводить вітер вихиляси.
Вербова парасолька кличе
ховатись у шатрі безпечнім,
на низькорослому узліссі
достоту пишна і доречна,
десь перегукується листя,
чекає на прийдешню бурю,
сколошкані величні сосни
посвистують на верхотурі.
Гроза підступно неминуча,
переплітає стебла зливи,
летять наввипередки з вітром
колючі пасма срібносиві,
у розкуйовдженому світі,
де раптом сонця стало мало,
про непорушність істин вічних
негода громом розказала.

Ти глянь яке багряне калинове гроно,
Відчуй на жовтім листі осінню утому,
Почуй як летять у мряку пташині ключі,
Вони забирають тепло у чужі краї.

Стукає серце, неначе годинника хід,
Лінія долі сховається скоро під лід,
Ще феєрверк кольорів творить казку нову.
Осінь шукає у відчаї ласку живу.
2003

Чого шукаєш снігом ти,
Коли залишиш ті сліди?
Навіщо прагнеш в височінь,
Де чути тільки серця дзвін?

Там срібло і небес блакить
Тебе відштовхує, болить.
І залишає в самоті
У тій пустелі крижані.

Сліпуча чистота навкруг
Осяє простір твоїх мук.
Там ти побачиш новий шлях
Та чи зупиниш страху крах?

Усе, що нам дає зима
Це лише мрії і слова,
Це тиші цвіт і білий лід,
Це лиш думок безмежний світ.
2007

Артисте! Я - в журбі,
Що вичерпалась роль...
І дякую тобі -
Зіграв ти, як Король!
Хоч жаль мені до сліз,
Сказати це дозволь:
"Не викличу "на біс".
То ж, прощавай, Король!"

2011

Невже біля хати? не віриться, друже:
Роки, як дороги, біжать з-під коліс,
А річечка спогадів серце замружить,
Покотиться повінню у верболіз.

Вертатись додому - не в гості на свято
Поринути зором у ніжність бузку.
Так хочеться юність свою наздогнати,
Метеликом битись у хвіртку тремку.

Стою оніміло, щокою тулюся
До сивої яблуні: "Сестро, привіт!"
Назустріч виходить старенька матуся
З тугим оберемком зворушливих літ.

Усмішка і сльози, як щастя і смута,
Мов радість і біль, що в обіймах топлю.
І мами слова, наче пісня забута,
Святою водою на душу мою.

2012

Час розмелює дні, наче жорна зерно,
Та не сіється в жмені ніякий набуток, –
Оживляє лиш пам'ять забуте давно
І розвіюють спомини сутіні смуток.
Сподівань і прозрінь перекличка німа,
В безкінечній самотності злобної долі, –
Неспроможна затихнути в серці сама,
Ніби спазм швидкоплинний нестерпного болю.
Я приречений, певно, до скону нести
Ненависний тягар порівнянь і пророчень, –
І писати про все це не вірші – листи
Тим, хто їх розуміє й читає охоче.
05.05.13

Осінь. Жовті листопади
Свіжість ранку. Запах диму
Ти долонею своєю
Пестиш з клену покривало
І не згадуєш про тугу

Нам п’ятнадцять
Максимальні набираєм обороти
Ще життя-екзаменатор
Не пита з якого тіста
Нас зліпили батько й мати.

Світ великий. Берег дальній.
Видається нереальним
Зачепитися на зльоті
І розпластати в багнюці
Віру в вічність...

А в ефірі, що навколо
Не бракує нам повітря
Сенс буття? Кому він треба?
Поки в очі волошкові
Я, у пошуках нектару, щохвилини зазираю

Не хвилює,
Що назавтра ти прокинешся чужою
Що з зимою вмруть останні
Полум’яні і нестримні
Відчуття одного тіла

Засинає все навколо.
Осінь. Жовті листопади.
Лиш на камені у парку
Під плащем старого клена
Ми знімаєм зірки з неба...

2008