Смерть починається з життя.
А ми? А я? Чи жив… Не знаю,
Моя печаль не з тіні раю,
Бо я не відмолив гріхи:
Зайшли, сказали просто: ти.
Ти ворог, ти, ти, ти, ти!Ти!

А я лише молився Богу,
Щодня до Божого порогу
Ішов. Не знав. Це гріх, сказали.
Тікайте, діти, щоб не знали
І правнуки, якого роду!

Хтось скаже, прочитавши, гріх?
Я просто рятував своїх,
Ще ненароджених онуків,
Дітей, щоб вижили.
Ах, мука!
Який-то біль, що стільки літ
Мій внук , все в відповідь, "хто дід",
Повторює, «а я – не знаю…»
Мов Божу заповідь читає,

Та він частиночку несе
Мене.
Котрого у тридцятім
Назвали ворогом проклятим…

Ми з тобою у одній Божій локації,
У одному човні,
Хоча й між різними берегами.
Над нами тривожаться листям
Акації.
Вітер казкує над нами.

Хвиля - у борт,
Похитнулось судно -
Ближчим далекий твій берег.
Ти в моїй долі
Колхідське руно,
Уквітчаний щастям терен.

Прокладемо мости.
Хоча краще стежки
По воді -
Як босоніж по долі.
Ти просто з'являйся частіше
Весни,
Напувай із зіниць мої
Зорі.

Ніяк не оминеш
в дорозі ями,
хай навіть обкладеш
її х...ями.

2013

У спокуті
яблучного Спасу,
поряд,
під аркадою століть,
ми пройшли околицями часу,
де любов
замріяна стоїть.

І, забувши долі настороги,
нам під ноги
падали віки…
Підкорялась
пестощів знемога
мимовільним доторкам руки…

Пітьма і тиша. Сад про сонце мріє,
про музику і світлу, і дзвінку.
Рушник новими нотами біліє,
сопілку сонечку виточує цвіркун.

08.2009

Привідчинені двері – не кожному вітру,
де на вивіски моляться натовп і твердь*.
Перший поштовх – і ти обираєш палітру,
на якій екзотично прикрашена смерть.

За навалою осені й тупоту грізно
сотня вузликів чорних і дужих вузлів,
і кленовий листок – суєти перевізник
мимоволі до ніг - по заблудлій золі.

Неприборкане серце, як потяг шалений
не по рейках, а так… щоб на мить напрямки…
Хтось надумав тобі не вакацій катрени,
а на зарева вічні надіті свитки.

Вибираєш нестямно тонкі кругозлами:
від усіх, від усіх – на свою висоту!
І живеш (не минаєшся) десь між дахами,
і визбируєш зайчики снів на льоту.

В підігрітому мареві зблиски віконні,
час повернень і колій, і рваних образ,
і нотації міста душі безборонній,
що уже не боїться відкрити анфас…

2013р.

*Народна назва непомірно заможних українців.

Серпнево-вереснева карамель –
ясний бурштин, сльоза закам’яніла...

На цій межі Господь створив готель
для мрій сміливих, втілень неумілих.

На цій межі спочинуть камінці,
які так муляли тобі в дорозі ногу.

На цій межі в розтиснутій руці -
побачиш "сонечко",
немов
дарунок
Бога!

Служив для Сонця Місяць маяком,
і хлібом, і водою був питною,
у день вікном і золотим биком,
що, ніч усю, змагаючись з пітьмою:

спиняв плечима, боронив грудьми,
штовхав рогами... А тепер повинен,
проміння Сонця витягши з пітьми,
сам розчинитись в сонячнім промінні!

1.08.2003

О, місяцю, це я – твоя коханка!
Я – зоряний туман твого безсоння.
У сяйві ніжності засну до ранку,
А потім розчинюсь у міжсезонні.

О, любий, я весну вплела у коси,
А сукня – із прозорого серпанку.
У хмарах-подушках заснула просинь,
А я – твоя покірна муза-бранка.

Твоє кохання – чудодійне зілля,
Настояне на зорях і дурмані…
Осяй мене медовим божевіллям,
Торкнися оксамитовим бажанням!

Просочуються щем і насолода
У відчуття трояндовим ефіром.
Для нас, коханий, голосом свободи
Звучатимуть всю ніч небесні ліри.

Я тепер – Криворівня.
Цьому небу я рівна,
і воді оцій рівна,
і високій землі.

Що покривлено боком,
що пішло хибним кроком,
і покручені болем
мої думи гіркі -
все -
Черемошом сплине.
Нині я в ньому лину,
повна срібла і неба
дзвінкої ріки!

Серпень малює світанок.
Сіється лугом серпанок.
Жайвір у небі літає,
Сонечко миле стрічає.
Житечко стигле шумить.
Весело влітку всім жить.
Ніжаться в житі волошки.
Їм би поспати ще трошки.
Бджілка у гречці літає,
Джмелика-друга чекає.
Вслід їм сміється вербичка –
Вітер голубить їй личко.

5-8 серпня 2013 року

Совеня питало в мами:
– Чом ніхто не дружить з нами?
Кажани якісь чудні.
Інші всі – завжди у сні.
З кимось хочу й я дружити,
Бо самому нудно жити.

8 серпня 2013 року

Останній дзвоник возвістив про літо,
мандрівка у канікули відкрита:
хай відпочинуть вчителі та школа,
і ми також - юрба шибайголова.

Приспів:
Сьогодні нам і радісно і щемно-
ми уклоняємося Вам доземно
за наші перші у навчанні кроки,
за непрості для Вас чотири роки.

Найперша люба вчителько і мамо,
вночі не спали Ви, будились рано,
щоб у тремкі дитячі наші душі
зернята знань засіяти родючі.

Недавно ще не вміли ми багато:
читати, малювати, рахувати.
А нині, дяка вам, на «ти» з книжками
і будемо мудрішати з роками.

Махне рукою літечко, і знову
покличе вересневий день у школу,
проте засяють іншим на уроці
ласкава Ваша усмішка і очі.

2013

Липень і спека.
під вікнами в мене
клумба. Там квіти
і листя зелене.
Осінь далека,
ще серпень із гаком,
свої гобелени
у сонячних знаках
кинула в літо,
неначе Колумба
доля в Лукайя*.
Танцюючи румбу,
пещена й сита,
жарінь опливає
в листя опале.
Посушлива зграя
хижу опалу
влаштовує квітам,
і алергії
я сплачую мито:
капосні вії
подразливі стали,
листя сухого
ображені шалом.
Просині тогу
вдягає тополя,
мрії за вітром –
і вольному воля.
Синя палітра,
осіння завія…
Зникли за рогом
відпущені мрії,
лиш алергія,
усміхнена косо:
«Всюди ще літо,
а в тебе вже осінь».

Сині волошки в жовтому житі,
Тішаться яблука, соком налиті.
Бджілки літають лугом духмяним:
– Хлопче, ходи, політаєш із нами!

11-13 серпня 2013 року

Дивовижний птах літак
Мчиться в небі швидко так.
В нім сидить герой пілот,
Що сумує без висот.

13 серпня 2013 року

Над прірвою брехні
Стою як у вигнанні
Що видно з-за межі?
Там чути завивання

Скував безмежний страх
Що буде далі? Спокій?
Навіщо бачу крах
Майбутнього глибоко?

Чому тоді болить
Душа, що мрій хотіла?
Кому небес блакить
Дарує легкі крила?

Десь є веселий сміх,
Десь радість оселилась,
Чому на мій поріг
Самотність приблудилась?
2009

А гори залишилися в горах.
Зрівнявся простір
вже коло Франківська.
Втомилось небо,
як обвислий стяг
у довгих битвах
змученого війська.

Веземо спогади –
високу тишу гір,
прозоре піднебесся
Криворівні,
де серцю прояснило слух і зір,
де я своєму щастю стала рівна.

Хоч гори залишилися в горах,
спускаємось у будні,
як на землю,
ми – інші!
Кожен з нас – маленький птах,
що був у небі зовсім недаремно.

Гравітація слів – не закони земного тяжіння,
а канони душі, що у чарах безсоння живе.
У сувої ночей упаковане крихітне вміння
не писати віршІ, коли муза до столу не зве.

Знов осіння пора підмовляє до втечі без бою
і шикує ряди переможців митецьких утіх.
Повертайся у ніч, де на тебе чекають, ізгою,
щонайперші слова, відшукати яких ти не міг.

Там, де сон-небокрай, позліталися рими і птахи.
Не впіймаєш одну, усіх інших загубиш навік.
Одна мрія свята для маестро, поета й невдахи –
осягнути той час, де миттєвість вартує як рік.

В сіре марево дня устає над душею світанок.
Гравітація слів, мов заточене лезо ножа.
Не відводиш очей, зачаровує блиск обіцянок,
а повіриш йому – потьмяніє й дає відкоша.

На соковитому
смарагді винограду
сяйливий промінь
передбачливо пригас,
і на оглядини до щедрої левади
уже збирається
медовоокий Спас.

А поки осінь шиє
шурхотливі шати,
готує голки
з потемнілої стерні –
на призьбу стомлено
приляже подрімати
серпневе сонце у
вечірньому вбранні...

Ти пізно просиш ласки…
Сім світлин.
Хіба мені для щастя їх замало?
У нас – по синові. І клином – клин…
Увічнюй, мов Далі – чорняву Галу.

По рурах літепло тече.
Розквітнув дощ…
І скільки б не чаївся в узголів`ї,
Не виманиш у сяйво людних площ.
Ота жага – вже приск – у літ архіві.

Чуб кучерявий, очі – антрацит.
Навіщо ти мені, Вітриську шпуйний?
Всі тітоньки твої шипіли:«Цить…»;
І слала шовк моя пахуча вуйна…

Між дримб, трембіт, гармошок і флояр
Тобі самітно, хоч давно – у парі?
Це ж, як зітхав розумник Бодріяр, –
Епоха руйнування сенсу, згару…

Цей вибух усередину пече…
Ні, не піднось до чакр желе і криги.
Торкнувся у безсонні снів плечем…
І, мов німий, освідчився на мигах.

Приходить – зась! У мене два коти,
Пшеничний чоловік, що б`є кокоси.
В лад зазирнув – тепер злітай, коти…
І не лишай в сільничці папіроси!

Агов!..
Ти тут?
Є вільні перст і кут…

Всё без конца. И сад не обойдешь.
Волхвы-деревья. Травы-сухостои.
Стоишь со старой кружкою и пьешь
Питьё потусторонности густое.
Так мало солнца. Небо, как слюда,
Желтеет мутно. Кто-то оставляет
Тебя. И шорох: слышно поступь, да,
Сквозь заросли сухого молочая.
Пускай. Вот монастырь. А там, в саду
Благая тризна. Сладких яблок спелость.
И, увязая пальцами в меду,
Ждем только ночь, а будто ждем орду.
И молимся. И поступь на беду
Тревожит молочайную замшелость.


'2013

Він просто читав
мої вірші ПРО…
А потім так ніжно й зелено сказав:
«ПРО … не про мене».
Я ПРО… промовчала.
Він знову читав ПРО…
Між рядками холоне,
слова у сльозах…
«ПРО… не про мене?», –
зі страхом в очах
запитав.
Я ПРО … промовчала.
Той інший, із віршів
ПРО… про минуле
згадав.
Я ПРО… промовчала
і просто пішла…
2013

Коли вона
заплакала уперше,
святилище здригнулося.
Боги
на вершах,
сиві голови підперши,
понуро бовваніли.
Навкруги
буяло літо,
шаленіло цвітом.
Вони ж, мов діти –
у руці рука.
Приймати, відпускати і світліти,
коли навколо дме
полинний вітер
холодним світом –
доля нелегка.
Як на плече
упали сльози вдруге,
від туги небо тріснуло.
Вона
не вміла
залишатись просто другом
і лугом
поверталася сумна…

Місто
Я споглядаю з висоти – місто
Проходить чергова епоха
І хочеться їсти

Світло машин і людей
Чиї вікна навпроти
Радіохвилі і ніч
І завтра робота

Час протікає крізь мене
Лоскоче нерви
Думки блукають – сліпі
І стерви

Зчезає день
Я лишаю у ньому
Твої сльози
Холод і вітер
Більше не буду таким,
Стану іншим
І буду радіти.

2005

Така тут церква затишна і тепла,
неначе камінь серед Черемошу,
що увібрав тепло
серпневе, щире,
і височіє посеред води,
як острівець правдивої любові
серед житейських
неспокійних вирів.
... тут прозріває серце
і тут стає живим!

І починаєш Господа любити
нарешті -
в цьому світі
і в собі...

Скажи мені слово, бо я забуваю слова, бо я забуваю про те, що усе забуваю, бо я відчуваю, що з цього безмежного раю я не повернуся ніколи. Принаймні, жива.

Це літо між нами стоятиме, як вартовий, триматиме свічку, як першої шлюбної ночі, і я вже нічого на світі так палко не хочу, як бути з тобою – нехай ти насправді не мій, нехай ти насправді не міра, а тільки симптом, або навіть менше за всі найдрібніші симптоми, я більше не можу сама залишатися вдома, бо вже у собі відчуваю якийсь перелом, бо ти не відчуєш ніколи до мене жалю, за те, що я так відчуваю і так поспішаю до синього неба, до осені, до небокраю, бо легше любити, аніж говорити «люблю».

Це літо як вибух - калічить і множить на нуль, а ти мене тілом від нього своїм прикриваєш, бо звик не спинятися, навіть дійшовши до краю, і не ухилятися від пролітаючих куль.

І ліжко скрипуче підспівує нашим тілам, шепоче слова про любов у самісіньке вухо, збиваючи з ритму цього безкінечного руху по лінії літа, яке вже належить не нам, яке зупинитись ніколи ніхто не просив, якому лишилося менше, ніж зовсім нічого, а вранці між нами навиліт проляже дорога – зав’ється у вузол, зітреться і зійде на пси.

...Ця жінка мовчить – але тільки для мене мовчить, бо марно казати про те, чого, може, не буде єдиного разу на всі безкінечні усюди, де вічність заважить не більше, ніж втрачена мить, в яку поміж нами могло усе бути не так, як сталось сьогодні, учора, чи, може, ніколи, де світ заблукав у одвічному бігу по колу в гонитві за тою, яка радше символ чи знак утрати, утоми, умови моєї журби, в якій загубилось усе, що казав Заратустра – в окопі печалі я вибухом зірваний бруствер, уламки якого присвячені вічно тобі.

Римується літо словами, яких не було, яких не буває і бути не може між нами, рахуючи дні, лаконічні, немов телеграми, і ночі шалені, і ранки прозорі, мов скло.

Це літо закреслить слова, перепише й зітре, як я переписую ці сторінки не про тебе на відстані, довшій за лінію синього неба, в якій поміж нами нема ані «ні», ні «але», бо кожен осколок цього безкінечного дня – як вибух гранати, яка не жаліла нікого, як ця безнадійна, а, може, надійна тривога того, що одвіку й довіку тебе доганя...

…І день зависає, як плівка, заслухана вщент, вона прокидається, довго лежить нерухомо, тривожно вдихаючи запах ранкового дому, і слухає, слухає той героїновий щем, який розриває свідомість і душу жере, скалічена пам'ять заходиться приступом сміху, і їй видається, що в неї поїхала стріха, від того, що нова дорога її не бере, від того, що цілою вічністю видався день, а ніч не приносить ні спокою, ні відпочинку, ціною і наслідком кожного хибного вчинку, і що телефони усі її анітелень.

Дотліє цигарка, а може дотліє вона в панічнім безумстві, яке без початку і краю, яке безнадійно й надійно її доганяє крізь вену, напнуту, неначе гітарна струна, крізь нерви обірвані, небо, що майже впритул, прострелене зорями, наче мішені у тирі – немає нічого за стінами три на чотири, і нікуди дертись крізь цю трясовину і мул, що сковують рухи, немов гамівні сорочки, вгризаються в тіло, випалюють втомлену душу… Вона собі каже: не хочу, не можу, не мушу, та знає напевно про те, що усе навпаки.

Що літо – останнє із тих, що іще не збулись, у синьому вирі птахи перекреслюють простір безодні очей, що впритул неминучі, як постріл - у серце, у скроню, у голос, у осінь, у вись. Зносити об землю залізні свої постоли, триматись за світ до судоми, аж пальці німіють… Ця міра усього – усього лише безнадія, в якій не буває спасенних, моли, не моли. Це мара, омана, а може – утома утом, самотність тримає за серце, за горло тримає… Триває життя, у якому нікого немає, яке не збулося, як осені жовтий фантом, бо літо гадає навиворіт їй по руці, бо коло замкнулось, бо ця колія запетляла… Вона розуміє, що часу лишилося мало, що пізно спинятися майже при самім кінці, і те, що політ на пробитім навиліт крилі давно затягнувся, немов нетривожена рана…

…Вона прокидається рано - так пізно і рано – щоб встигнути ще постояти на грішній землі.

Ця печаль тебе з’їсть, переточить слова на полову, прокрадеться вужем у самісіньку пазуху снів – ти не спатимеш ніч, ти куритимеш знову і знову, зотліваючи так, як вогонь цигарковий дотлів.

В голові загуде, як від склянки ямайського рому, як від вітру доріг, що життя твоє навпіл лама – доля випише нас із вселенського цього дурдому у безжалісний світ, де ніколи нікого нема. І на тебе давно в цьому світі ніхто не чекає – всі зійшли нанівець і запалися всенькі сліди. Тільки янгол стоїть на розпутті між пеклом і раєм – в тебе є аусвайс, але він не пускає туди.

А тобі все одно, бо ідеш звідусіль у нікуди, і до чого тут я, і який там, до біса, маршрут? Вимирають творці, залишаються різні паскуди – їх і смерть не бере, бо вони ані там, ані тут.

Тільки туга твоя – як вірші, що написані всує, як розхристана ніч, як обірвана перша струна…

Розплатися за все, що печаль тобі ця наримує. Не питай про ціну – бо яка там, до біса, ціна…

Серпень літу тепло завдає.
Чути в небі птахів голосіння.
Свій до свого іде по своє,
Час збирати і хліб, і каміння.
І збагнути нарешті пора:
Вітер ломить самотні стеблини.
Тільки єдність усіх пригорта
Під широке крило України.
Ми - народ, що в борні охрестивсь,
Щоб воскресла і мова, і пісня.
Тут Шевченка "Кобзар" народивсь,
Лесі "Мавка" тут ходить по лісу.
В край мій линуть птахи навесні,
Подолавши кордони й негоди.
Кличе їх таїна рідних гнізд,
Поклик серця і поклик природи.
Так і люди - повернуться все ж...
Бо душі не зігріє чужина.
Лиш любов, без кордонів і меж,
А найбільша любов - Україна!

08.2013

Листопад, листопад, мій осінній маестро…
Зачепилась печаль за сумні журавлині ключі…
Я воскресну, ти чуєш, я все-таки знову воскресну,
І, мов листя пожовкле, свої позбираю плачі…

Затремтить, забринить тишина, сивим смутком сповита…
У кленовім мовчанні для серця відраду знайду.
Ще в долонях своїх бережу теплий залишок літа...
І назустріч тобі багрянію, як листя в осіннім саду…

А душа молода... ще бурхлива, як повінь...
І спиняється час, щоб черпнути палкої снаги.
Зачарований вітер відносить у даль мою сповідь,
І осіння печаль залишає мої береги…

2012

Дівчинка маленька
Сонечко моє
Дякувати Богу
Ти у мене є.
Голосочок милий
Як струмок дзвенить
Та що раз питає
Що таке цей світ?
Оченята пильно
Дивляться навкруг
Малесенькі вушка
Ловлять кожен звук
Навчається маленька
Внученька моя
Виросте розумна
Буду рада я
Що день більше знає
Софійка моя
Бо все пам’ятає
Хоч іще мала..
І я прошу Бога
Миру на Землі
Щастя Україні
Де зростаєш ти.

Серпень 2013р.

При забутих воротах до раю
Ангел - сторож з вогненим мечем,
Він блукальців згорьованих зграю
Відштовхне в попелище плечем.

Душам вибратись з прірви несила,
І у темряву променям зась,
Та знайде світло в тернах і брилах,
Хто відкриє нову іпостась.

Не усі оберуть собі долю,
Лише віра омиє дощем,
Та надія засіє те поле,
І накриє спасенним плащем.
2009

Я оченно можу поэзии нашей лабать
И вам не мешаю оформить заветное право.
Трёхбатюшный спутник иглой запустил в звездопадь,
В таёжных лесах нежной сакурой вспенил агаву.

Своими стихами трарахнув, что твой зинзивер,
Я стал полиморфен и мезоприятен, как Гёте.
А если каким-нибудь боком несмелым вы что-то прочтёте,
То не принимайте ко мне с кондачка необдуманных мер.

Владельцы паролей, сыны удаляющих слов,
В разлёте писаний мы также бывали Колумбом,
А если когда-нибудь я и написал на клумбу,
За шутки с Гринписом ответить пока не готов.

С угрозой зелёных,с индейцами в сложной связи,
Себе я не враг, чтобы вечно ходить против ветра.
Весна подступает. Крепчают стихов кубометры.
Из гнутых консервов мне честь отдают иваси.

2013

Сутінки падають долу,
Небо горить, як ніколи,
Захід від жару пала…
Мовчки тягну кока-колу,
Так, нерозумно, я згодна,
Шанс тобі вкотре дала,
В роздумах не розумію,
Нащо плекала надії,
Нащо тверезість зізнань,
Так, я кохати умію,
Так я ще зможу, Андріє,
Ти ж…перестань…перестань…
Тяжко тебе зрозуміти,
Ти, мов той вітер, той вітер,
Віктор, піймати гай-гай…
Серцю за іншим бриніти,
Тягнеться, наче магнітом,
Прагне гарячих зізнань…
Тисну твою вкотре руку,
Будь моїм янголом, другом,
Якщо ж забракне зусиль,
Йди, а земля надто кругла,
Будеш, як той, незабутній,
Котрого звали Василь…
Сутінки падають долу,
Небо червоне-червоне,
Наче розбавлена кров…
Сутінки падають, доле,
Чом роздивитися прагну,
В кожному…вкотре…любов

Залишок літа -
тиха молитва,
церква, спустіла
опісля відправи.
Втіхою серця,
дотиком світла -
залишок літа
в небесному храмі!

*
Помідори доспіли,
і мій голос дозрів –
в помаранчеві спини
досить сонячних стріл.
Помідори доспіли,
і мій опус дозрів –
в помаранчеві співи
досить сонячних слів.

*
Щось з помідорами роби,
Бо ті плоди такі вже стиглі,
Що скоро лопнуть їх лоби
Від сонячних пекучих щиглів!

*
Горіли помідори мозолЯми,
Які натерли, або ще натруть.
А ще вони медалями сіяли,
Що нам дадуть за героїчний труд.

*
В помідори падали зірки,
А не в огірки та баклажани.
В час оцей, від сподівань дзвінкий,
І собі, і зорям побажали:
Щоб січневу знищили печаль
І серпневим настроєм залили,
Коли сік у срібну склянку мчав,
Золотисті зоряні зернини!

08.2009

Не вдається приручити самотність
і не має важливого значення вчора,
а спроба пробачення – це непокора,
проста неістотність…
Сьогодні без істотних опадів
і завтра кажуть погода…
Гордість ще молода,
а впевнена хода до післязавтра.
P.S. (Ми прожили море зі штормами,
вітрами випили вина,
щоб я зібралася з думками,
а ти лишився тим, кого нема).
2013

Дощу нема.
Спекотно до нестями.
У тінь спішить самотнє деревце.
Стоїть село,
пощерблене літами,
як дівка - перестарок під вінцем.
Капличка сиротіє
за парканом.
Чолом підперли небо будяки.
І чути: на леваді голос п’яний
бере змарнілу пісню за грудки…

У чому сила, брате?
У голій правді, цій страшній потворі;
у совісті, останньому із сховів слабаків?
Нехай у небі не засвітять зорі,
якщо був час із праведних років.
У силі завжди сила, більш ні в чому.
Свята ідея не збудує світ
і подорожній не здолає втому,
як у душі безсилля зріє плід.
Якщо ж до сили ще й ума додати,
а Божого страху на мідний гріш,
тоді й мораль вартує розіп’яти
і правду підвести під гострий ніж.
Коли ж на силу інша міць знайдеться,
змагання їх нашле на землю млу
і кров невинних ріками проллється
на славу силі, на утіху злу.
У силі завжди сила, більш ні в чому.
Прийми цю вічну, брате, аксіому…

В пам’ять записуймо синам
історію СВОГО краю.
Де пливе вужоватий Сян,
де птах СВОЄ співає
в гору злетівши над бур’ян
з молитвою до неба...
Брати сестри там бути нам
хоча раз в році треба...
Бур’ян нам рвати і будяк
з історичної ниви,
з якої то колись поляк
народ наш вирвав з гнівом
і кинув по всіх чужинах,
щоб ми там потопились.
А ми знаходимо свій шлях.
Знайдемо й справедливість...
10.08.2013р.

Уже плоди у яблунь хилять віти,
Туману білого гаптується канва
І лиш стерня пшеничним духом літа
Нагадує про нинішні жнива.
Лінива тінь неспішного світанку
Блукає поміж заспаних дібров.
В студеність рос пірнає спозаранку
Промінчик ніжний, що пітьму зборов.
Старезний клен не заворушить листом,
Припавши пилом з голови до п'ят.
Внизали дріт окриленим намистом
Разочки білогрудих ластів'ят.
Небесна синь від спеки потьмяніла,
В серпанку серпня осені тони.
Горобина в гаю побагрявіла
І в павутинні - передзвін струни.
Віщує те тремтіння павутини
Про невмолимий осені прихід,
Та літа щедрого уквітчані картини
Залишать в серці незабутній слід.

Луна засипаних криниць
Мені кричить услід – мені, старому,
Я небо споглядаю впавши долілиць
І п’ю з хмарин важких прозору воду.
Я спочиваю у тіні дерев, які ще не зросли,
Які обабіч шляху ще не виткнулись з землі,
З блискучого насіння ще й не проросли,
І дивлюсь на істот, що вуха чималі
Не виставили з хащів кропиви
Глухої, як і мій нещасний край.
З минулого ведуть мої сліди –
Грай, конику трави, свої катрени, грай!
Я – «вічний жид» - блукаю в пошуках води
Живої – в сьогоденні заблукав,
Але живу в майбутньому –
Серед його віршів, його заграв.
Мій костур тріснув і дірявий плащ
Та я апостол. Серед темних хащ
Пророчу равликам про їх Армаґеддон,
Про Будду зайчиків і про метеликів закон
І бачу, як із хворої землі
Замість зела й трави
Ростуть ножі
Ростуть…

Зайчик-вуханчик в садочку стрибав.
Пісню веселу деревам співав.
Він поспішав до своєї хатинки,
Ніс у мішку для зайчаток морквинки.
Жовті-прежовті, смачні, соковиті,
Щоб зайченятка були його ситі.

Лише любов робить справжню
ангельську мову.
Григорій Сковорода

1
Невже так близько щастя ходить?
Щастя – миттєвість, злива, спалах...
Це, мабуть, доля.
Чом же не дивишся долі у вічі?
Чи їй, як щастю, не хочеш вірить?
Так близько ці губи ще не злітались,
Не воркотіли так знадно-згубно,
Цілунко-лунко так ще не вершився пошук...
...А що як щастя переросло в долю?

2
Хай лишиться підтекстом
Те, що назовні рветься.
Те, чим обох обдарувала ніч.
Від чого на душі так затишно і тепло,
Що знову кличе летіть навстріч
Одне одному. І то не гріх,
Що станеться між вами,
Що не вдається відтворить словами...
Гріх – таїну виносити на світ.

3
Заглиблюйтеся в космос й атомне ядро,
Здоровим глуздом сутнє протинайте,
Та не заглиблюйтесь, не зів’яліть Любов,-
У забутті звеличення в Любов пірнайте...
...Вкладається не все у теореми й аксіоми,
Годиться часом не крапку ставити, а кому.

Твоїм коханням тіло молодіє,
Весніє серце, живиться снага.
Зникає сором, тане безнадія
В твоїх обіймах , панно дорога.

Без нього всохну, опаду, загину,
В безодні смутку мій потоне крик,
Бо я лише тебе одну - єдину
Дарунком долі уважати звик.

Квітуй, любове, радісною суттю,
В яві моїй і кольоровім сні,
Я не зречусь того, що маєш бути
Ти, наче подих, завжди при мені.

11.08.13

Чомусь усі з мандатами
є, як один, мордатими,
а ті, хто свій на паті -
лупаті та дупаті.

2013

Все, що моє – лише вогник тремтливий свічі
Він прориває безмовність в туманній імлі
Я запалю на землі свою тисячу зір,
Щоб не дістали їх шпилі розкошланих гір.
2003

Пролітають літа
Майя - павутиння
Пригадаймо коріння
За межею у життя

Заспіває весна
Ще комусь після нас
І згорить у нірвані
Порожнеча бажання

Зотлівають слова
Догорають дрова
Засіваємо межі
Де панує безмежжя
2007