Трава з-під талого снігу -
така несподівана відлига,
це несподіване відродження,
це крик весни
крізь безмежну кригу.
Лід дуже небезпечний,
він так просто не відступає,
він охопив своїми пазурами
усю землю, вона перебуває
у полоні безкінечної ночі.
Мерзлота нагадує диктатуру
з лютою зимовою тиранією,
деспотизмом холодних вітрів,
підступністю льоду,
але диктатура не може
тривати вічно, вона
обов'язково зазнає поразки.
І ось крига відступає
під натиском зеленої трави.
Зелена трава взимку -
це парадокс, оксюморон,
але він падає птахом
у серце.

7 січня 2022

Туман над снігом,
туман над льодом,
як священний текст
над метушнею
нікчемних одноденьок,
як Новий Заповіт,
Дхаммапада, Бхагават-гіта,
епос про Гільгамеша
над минущою буденністю.
Туман оповів долину
своєю незрушністю
і статечністю.
Він стоїть, як сивий старець
під тягарем пережитого,
під ваготою років.
Туман - єдиний,
хто говорить
про можливість незмінності,
тривалості у метушливому
світі. Людина виходить
із виснажливих інформаційних
потоків і поринає в туман,
остуджуючи голову
і долучаючись до вічності.
Туман подає руку,
яку не можна потиснути,
бо вона аморфна
і розпливається
при наближенні, але вона
створює враження надійності.
Таким само аморфними
є спроби осягнення світу,
ось пізнання простягує руку
і розчиняється в хаосі.

6 січня 2022

Ти в'язнеш у снігу
разом зі свідомістю
і підсвідомістю,
разом із парадоксами буття.
Усе в'язне у снігу,
він полонить
всеохопністю, тотальністю,
безмежністю, він бере
у свій бездонний полон,
у свій нескінченний космос.
Сніг нагадує про перспективу
згасання навколишнього буття.
Він свідчить про мерзлоту
людських стосунків.
Сніг говорить про кволість
самої картини світу,
можливостей пізнання.
Споруджене людськими руками
розвалюється, як сніговик.
Конструкції з розуму
руйнуються, як фігури з льоду.
Ковзанка схожа на поле
філософських ідей
із безліччю варіацій,
на якій легко впасти
від необачного руху.
В'язкість снігу
є в'язкістю космосу,
який ми не бачимо,
але який завжди поряд.
Із нього ми черпаємо ідеї,
але в ньому ж вони
так само безнадійно тонуть.

5 січня 2022

Вода крапає з даху.
Сльота охоплює все,
навіть людську свідомість.
Сніг стає в'язким,
у ньому грузнуть слова.
Світ стає непевним
і драглистим.
У ньому провалюється
не лише нога,
але й усталені поняття
та уявлення,
вони розчиняються у снігу
і стають такими само
аморфними.
Вода крапає з даху
сльозами того,
що не відбулося
або не збулося.
Тане не просто сніг,
а старі парадигми.
Вода підмерзає
і стає небезпечною кригою,
у якій застигають
людський крик і захват.
Порив людини
перетворюється на кригу
і розсипається на осколки.

4 січня 2022

Розбита крига -
як розбите скло,
як розбиті діаманти,
як тріснуті уламки ілюзій.
Ти береш сокиру
і рубаєш лід, намагаючись
докопатися до суті,
але дна немає,
землі не бачиш,
крига мовби безкінечна,
шар за шаром вона веде
у глибину апокаліпсису.
Розбита крига -
як коштовні прикраси
невизнаної королеви,
скоріше, потворної,
ніж красивої.
Розбита крига - це срібло,
яке не котується ніде,
срібло, яке стало черепками.
Можна підсковзнутися
на розбитій кризі,
і світ перевернеться в очах,
ніби на ковзанці
фальшивих ідей.
Із розбитої криги
не збудуєш чарівний палац,
не проторуєш шлях
у невідомість.

4 січня 2022

Злива.
Ніби то не літо Калігули,
А часи бородатого Ноя:
Мокнуть граки дзьобаті
І самотній безхатько
У чорному плащі сутінок,
Наче він не філософ буднів,
А дерево лісу бетону й асфальту.
Нехай,
Доки навколо вода:
Між руїнами і дзвіницями
Храмів казуїстики та апокрифів,
Між калюжами-плямами і вікнами
Колючих поглядів,
Між пелюстками півонії
І казкою про опришків
Зійду на палубу корабля вигадки
Намальованого синім чорнилом
На плечі лісової відьми
Чи то німфи, чи то лисиці
(А в неї людське обличчя),
Втечу від живих квітів
І мертвих сторінок книг
Про дивака П’єро
І поставлю над літерами
Теплих днів пожежі Сонця
Апостроф.

Я думав, що ця криниця
буде вічною,
а вона висохла.
Тепер лише відлуння
доноситься з порожнечі.
У висохлій криниці
не можна зачерпнути
натхнення, не можна
зачерпнути надію.
Мої слова втратили голос
і говорять лише жестами.
Криниця висохла
через відсутність сенсів буття,
вона кричала своєю водою
у безкінечність
і натикалася на стіну.
Я хочу напитися з неї
вогненними словами,
а дістаю порожнє відро.
Чи повернеться до неї вода?
Після неоголошеного
вселенського катаклізму
колодязі міліють.
Ми не знаходимо в них
потрібної енергії.
Висохла криниця нагадує
погаслу галактику.
Ти кричиш у неї
і чуєш антислова,
дивишся в неї
і бачиш вивернутий світ.

3 січня 2022

Завалило снігами, ніби пісками часу.
Так сніг замітає
обличчя людини і пам'ять про неї.
Із-під завалів уже не вибратися,
як після космічної катастрофи.
Сніг робить усе безликим,
одноманітним, схожим на пустелю.
І навіть твоя 191-сантиметровість
губиться під навалою стихії.
У завалах снігу
не можна віднайти стежку.
У них ти грузнеш,
ніби у проклятих питаннях.
Завали снігу нагадують спогади,
які перетворилися на труху,
розпорошилися і розсіялися.
Снігову пустелю не можна пройти,
вона нагадує безмежну галактику,
у якій загубилося
щось найважливіше,
те, що тримало тебе в житті.
Снігова рівнина -
це потужний спалах
невідомо від кого -
Бога чи диявола.

3 січня 2022

Вдягнена в сіре руно
Збирає у кошик зорі –
У кошик темряви.
Вдягнена веслярем з «Арго»
(Дарував одяг овечий –
М’який як світ
Без свічада бронзового)
Ходить м’яко, нечутно
Босоніж
(Інколи вдягаючи
Мокасини волові –
Шиті з шкіри рогатого,
Що ховав Місяць на лобом),
Ходить-колобродить
Світлячковим лісом
Вічної ночі.
Вдягнена в м’яке руно
Рахує цеглини
Мурів старого міста,
Що схоже на Вавилон,
Мурів зачинених брам
До серця глиняного
(Сходи прямісінько в Небо).
Вдягнена безпритульною овечкою
Назбирала зорі до снідання:
Буде пекти марципани
З мигдалевого тіста Галактики.
А зорі шепочуть у кошику,
Наче не зорі вони,
А жуки-світлячки,
Наче не тьма навкруги,
А море спокою,
Наче не ми їх споглядаємо,
А курча пухнасте і жовте –
Як мідний ніж святенника,
Що накликає дощ.
Стукаю в бубон Вічності,
Повторюю слова, що лунали
Одвіку.
Голосно.

Ти намагаєшся вирватися
із-під уламків часу.
Час лежить на тобі,
як розбитий шлакоблок.
Ти лежиш там
після потужного землетрусу,
який зруйнував будинки.
Ти кричиш, але
твій голос не чути
із-під завалів цегли,
піску і глини.
У завихреннях часу
не можна пройти неушкодженим.
На тебе падають і падають
важкі будівельні конструкції,
тяжкий шлакоблок,
як небесне прокляття.
У будівельному смітті
складно знайти самого себе,
це руйнування особистості,
анігіляція самості.
Ти вже не ти,
а частина безмежного руйнування.

3 січня 2022

Ти зазираєш до чужого минулого,
гортаєш чужі фотоальбоми,
шукаючи відповіді на питання,
але там їх також не знайдеш.
В юності ти ставив питання,
які летіли в порожнечу
і застрягали там, як у скловаті.
У чужому минулому
твої питання тонуть
у в'язкій речовині.
Те, що ти не зміг
знайти відповіді,
озивається могутнім криком,
хижим вищиром.
Твої питання провалюються
у вицвілі фотографії,
у минуле, яке не можна
воскресити. Минуле
здається втраченим раєм,
але це Атлантида,
яка загубилася у вихорах часу,
вона розпалася
на дрібні шматки,
які потонули в океані.
Якщо ти будеш кричати
у пустелі, то почуєш
відлуння із потойбіччя,
але воно теж не відтворить
автентичності голосів.

3 січня 2022

У небі летять вістря снігу,
списи снігу, які протикають нас,
нашу реальність.
Вони постали
несподіваними ракетами,
які летять на нас із неба,
важким прокляттям,
яке падає на нас.
Вони несуть у собі
таємні знаки,
але ми тікаємо від них.
Із ожеледицею і кучугурами
зима несе стільки випробувань,
які ми ледве витримуємо
і насилу розуміємо,
якою буде наступна пастка.
Сніг замітає
віру, надію і любов,
сніг замітає спогади
і все найдорожче.
Вістря снігу протикають
нашу свідомість і підсвідомість,
вони огортають холоднечею
найпотаємніше.
Із одного полону
ти вириваєшся в інший
крижаний полон,
відкритий усім вітрам,
захмелілий від зими.

3 січня 2022

Сніг плаче сльозами,
перетворюючись на кашу.
У скількох людей
мозок стає схожим на кашу
ще за життя!
У скількох людей
слова нагадують кашу.
Жодної конкретики,
одна аморфність.
У такій каші
можна загрузнути,
як у невизначених смислах,
у в'язких поняттях.
Такою сніговою кашею
є переконання деяких людей,
у яких можна потонути,
як у болоті.
Снігова каша нагадує
невизначеність нашого буття,
заплутаність шляхів,
які стоять перед людиною.
Ми занурюємося
у багнищі суперечностей
і не можемо вибратися.
Сніг не дає відповіді,
лише ставить запитання,
лише заплутує
у своїх неозорих письменах.

2 січня 2022

Гора вкрита снігом,
як сивими думками.
Вона стала
літописцем доби.
Гора стільки побачила
своїми незрушними очима!
Час відбивався в ній,
як у плесі вічності.
Перед нею прошуміли
героїчні епохи
та періоди
повної нікчемності,
поезії та огидної прози.
Гора не випадково
укрита рясною сивиною,
бо стільки страждань
їй довелося ввібрати!
Гора тільки здається
байдужою, насправді
вона глибоко переживає,
просто це не помітно,
потрібно пильно вдивлятися,
і лише уважне око
побачить, як тече сльоза
байраками та улоговинами.
Вона співчутливо дивиться
на прилеглі будинки,
укриваючи їх снігом.

1 січня 2022

У старих коробках, валізах
і згортках мотлоху
я шукаю сенс
давно втрачених днів.
Я знаходжу старі гірлянди,
новорічні іграшки,
дощик, мішуру,
зношені плащі, костюми,
портфелі, светри,
як послання з минулого,
зашифровані в манускрипти
відшумілого часу.
Стара шафа
стане провідником
до іншої епохи.
Крізь її дзеркало
потрапиш до іншого світу,
побачивши в ньому
себе дитиною і юнаком,
воно відіб'є в собі
усі твої сумніви
і переплетіння пристрастей,
покаже тебе іншого,
твого двійника, який
жив усі ці роки
невідомо де.
Ти не хочеш дивитися
у дзеркало, це те саме,
що зазирнути до безодні.
Воно покаже не тебе,
а проєкції твоєї особистості,
лабіринти, у яких
можна заблукати.

1 січня 2022

Голоси з минулого,
що вони шепочуть нам?
Ми відчитуємо в них
рядки недописаної повісті
чи поеми.
Вони доходять до нас,
мов радіосигнали
крізь перешкоди.
Голоси з минулого
доходять уривками фраз,
які неможливо розшифрувати,
літерами, які
неможливо прочитати.
Голоси з минулого
проростають, як трава
крізь бруківку,
яку не могли задавити
брутальні колеса.
Голоси з минулого
шепочуть зі стін,
укритих пліснявою.
Кожен, вслухаючись у них,
як у дзеркалі,
бачить себе.
Із них виростає
мозаїка часу,
щоб знову розпастися
на частини.
Голоси з минулого
є заповітами пророка,
якого ніхто не чує.

31 грудня 2021

Ми поринаємо в сон,
ніби в тороси криги.
Ми вкриваємося глицею,
як віджилими ідеями.
Ми відпливаємо в сон,
як у безбрежне море.
Ми вирушаємо до сну,
немов у вічний ліс,
із якого можна
не повернутися.
Ми грузнемо в тирсі сну,
яка може сховати
обличчя і зробити безликим.
Ми розчиняємося
у музиці сну
і втрачаємо себе.
Частинка людини
повисає на дереві,
як неповторний акорд.

29 грудня 2021

Спасибі, доле,
що ноги, руки цілі,
що поки ще ними владаю,
за очі, готові весь світ обійняти,
за світ, що сприймаю
барвою й словом...
"А решта?"
А решта - вагомий додаток,
що зветься так просто -
ЖИТТЯ.

Останні дні року, що минає.
Рік намагається змитися
за горизонт зі своїми
жахіттями, з унікальним
Апокалипсисом, який
відбувається на наших очах.
Рік ховається
за сніговий овид, і лише
його хвіст ледь видніється.
Рік прикриває
свою пащу дракона,
щоб йому на зміну
прийшло ще гірше чудовисько.
Останні дні року, що минає,
тануть, немов бурулька,
яка впаде комусь на голову.
Останні дні, як останні піщинки
у піщаному годиннику,
який відраховує для когось
останні години буття.

29 грудня 2021

Сніг падає, як небуття.
Сніг падає,
як гігабайти інформації,
на людську психіку,
сніг завалює
непотрібним спамом,
інформаційним мотлохом.
Шалені вітри збивають,
ніби шторм історії.
Сніг укрив людину,
просвіту не видно.
Людина може бути
схованою у снігу
у первісному стані.
Час умерз у кригу,
немов первісний манускрипт.
І ось людина кричить
із глибини снігу.
Її ніхто не чує.
А в цей час можуть
бути викричані слова,
які всі чекають,
які врятують людство.

28 грудня 2021

   Я ще зовсім юний, але у мені багато зневіри.
   Історія не без нездар, які кудись протиснулися й досі про них пам’ятають; не без хамів і невігласів, не без жорстоких ґеніїв. Людство таке недосконале... Але знаєте, у цьому і його довершеність, його гармонічність і життєздатність. Суспільство, де всі обізнані, де всі розумні, всі гідні – який антиутопічний і нудний жах. Прямо-таки «Ми» Замятина. Тож, і у нашій ницій природі є свій сенс, своя перевага. Багато людей ліниві через цю «схильність», ненавчувані, підлі, шукають легких шляхів до слави та грошей.
   Але я продовжую робити те, що може призвести до кращого в моїх вузьколобих ідеалах, навіть попри часту зневіру.

   Люблю я наших молодих перспективних співачок! Серед них зустрічаються такі гарнюні.
   Одна мені особливо подобається. Ні, не за творчість або музичні таланти. За своє миле личко. Сьогодні вона мені наснилася. Шкода, що наша увага не взаємна.
   Гадаю, якби вона дізналася мене краще, то все могло б і змінитися. Напевно… Я часто міркую, що якби люди дізналися мене краще, то ми би потоваришували.
   Але вони не хочуть іти зі мною так далеко, щоби дзнаватися. Що ж не так? – Моя різкість? Дивакуватість? Настирливість і деяка фанатичність у відстоюванні поглядів?
   Певно, проблема все ж таки в мені. Не може увесь світ помилятися в таких простих речах як власна нагальна безпека.
   Шкода, що з цією дівчиною зовсім нічого не вдалося. Я був би щасливіший і зміг би зробити більше добра для якоїсь конкретної людини, не для всього людства зразу.

Зло безсмертне,
воно переходить
в інші форми,
як і добро.
Хоч би скільки
ми намагалися
його викорчовувати,
зло однаково залишиться
глибокими віддаленими
коренями. Зло може
одягти маски добра.
Для багатьох не зрозуміло,
що є злом, а що добром.
У маскараді життя
остаточно змішалися
маски. У які личини
здатен убратися диявол?
Знаходяться люди,
які виправдовують зло,
а воно однаково
проростає отруйними квітами,
проситься у свій
чорний антисвіт.
Зло може скиглити
і просити пощади,
а потім знову
накинеться хижою пащею.
Отож викликай його на ринг,
як звіра, усадови
гарпун у його серце
до нових перевтілень.

27 грудня 2021

   Інколи мені дуже хочеться спокою. Інколи я його відчуваю. Не сказати, що я прожив багато. Та точно багато пережив. І жага до спокою в мені буває все сильніша.
   Я розумію, що здобути вічний спокій – для мене це було би найкращою нагородою і найкращим закінченням шляху.
   Що я зробив? Чого досягну ще? Чого вартий? Все те тліє поруч з моїм особистісним. Сумно це визнавати, що я не такий альтруїстичний і саможертовний, яким хотів себе зробити. Невже це дійсно моя суть? – Егоїстичне та безплідне бажання спокою. – Замислююся я все частіше. Чи це тільки періодичний спад настрою та втома?
   Я пам’ятаю, що казали мені тоді.
   Воно грається з моїм розумом, нашіптує підозри, зневіру, відчай. Цьому варто опиратися, казали вони. Але як це робити, коли сам вірш у ці думки? Коли вони настільки правдоподібні? Сама логіка ніби змінюється, саме світосприйняття. І все стає таким неважливим, а хочеться лише спокою.

Дивитись очі в очі,
обличчя не видно,
і бачиш душу тую
у ньому білі Лілії.

Дивитись очі в очі,
обличчя не видно,
і з'єднані дві долі
на лінії долоні любощі

Ми в швидкості майже зрівнялись:
я з ковінькою неспішно долаю коло за колом,
він по прямій переповзає до сховку свого .
Та є суттєва різниця у намірах наших:
Павлик-равлик володар у дощову пору,
а птаство і коти, і люди навіть шукають
якомога швидше сховку од негоди.
Найсуттєвіше усе ж інше, мабуть:
Павлик-равлик у сонячну днину
ховається в затінок широкого листу
чи навіть занурюється цілковито в землю
і може там пролежать, скільки заманеться.
Я ж тягнусь до сонця всією душею,
бо як в труну покладуть, присиплять землею,
повік, на жаль, стане єдиним,
та не рідним домом мені підземелля…

Південне море не може
укритися кригою.
А якщо і вкривається,
то тільки біля берегів.
Так і людські почуття,
які відпалахкотіли, але не згасли.
Вони вкрилися кригою
тільки біля берегів,
тільки частково, а осереддя
залишилося горіти.
Море-почуття віддає тепло
відлюдним берегам,
воно поступово холоне,
його енергія злітає вгору.
Водорості-сумніви
ростуть у його глибинах.
Краби, як хвороби,
ворушаться на дні.
Медузи своєю розпливчастістю
та аморфністю нагадують
невизначеність форм,
у які може вбратися
вогонь людської душі,
слова непромовленої любові,
те, що не визріло
і не виявило себе.
Море поступово згасає,
як і космос, але влітку
воно поповниться новим теплом.
Так і виникає баланс
між розквітом і згасанням.
Головне, щоб море не заросло
хворобливими водоростями,
тоді людські почуття
позбудуться прозорості
і не зможуть дихати.
Море - як живий організм.
Воно промовляє до нас
тисячами хвиль,
як тисячами голосів.

21 грудня 2021

Зима вкрилася кригою,
ніби простирадлом, під яким
можна побачити сон
про золоте століття людства
або про вічне пекло,
у яке людина провалюється
крізь колючу траву.
Земля вкрилася снігом.
Застиглість природи
веде до застиглості думок.
Мислення вкривається кригою,
пам'ять припадає снігом,
почуття полонить іній.
І це нагпдування
про ентропію і вигасання
не лише природи,
але й ідей.
Жива плоть природи
перетворюється на мертву.
Льодовий кулак на плесі річки
провістить гнів
і небажання миритися
зі смертністю сущого.

18 грудня 2021

Відтоді, як Україна стала
Лиш чеканням стрічі,
Де б не довелося бути,
Шукаю гору, на яку зійти спроможен.
З літами нижча вона й нижча,
Але незмінно одна й та ж – Чернеча.
І коли сходжу на ту гору,
Дозбирую думки про Україну,
Неначе я й навсправж на Канівщині:
От-от останню сходинку здолаю,
Вклонюся по-синівськи Кобзареві
Та й разом з ним огляну те,
Що він збирав собі на старість.
...І якщо серце гуркотітиме гучніш,
То це від туги.Не од перевтоми.

Давно - давно небовиді проміння безперервно освітчувало башту - істоту, допоки люди не спорудили військову базу. Відтоді в землі виникла відтулина у формі пащі оника, тобто нуль зона здатна глитати будь-які рештки зруйнованої частини тіла будови з людами. Миттєво стало безпросвітно, і всі світляні місця оповила темна завіса. Пітьма пробудилася, а сяйво небес позімружувало очі, більше не спосібне променями осяювати жодне місце, вижидаючи на змінювання. Поки воно дрімало, зеро - пащека стрімко розширювалася, поглинаючи все, що потрапляло під її зубища. Біля країв цієї пащі усе руйнувалося, наче нуль територія мала кінцівки, які тручали ще неушкоджені споруди з людцями прямісінько у її глибочіні. Вона охоче розкривала свої щелепи й глитала, насолоджуючись здобиччю, навіть насмішка з'являлася на її «мармизі» й не зникала. Збудовані споруди не могли довгочасно втримувати натиск померку, себто вистояти на рівняві. Обвалилися не лише стіни тіла, а й їхні рештки, розсипаючись на землю, скочуючись до неї. Темрява знищувала все, що втрапляло їй в поле зору, і те що оставалось поза ним. Невидима заволока трути вже розпочала накривати нуль - пащу.

З чорного небозводу спустилися виливач й збирач. Виливач кругом вежки - істоти виливав отруту на неуражені зони. Вилита отруя продовжувала розтікатися бистриною, чіпляючи своїм хвостом неуражені території, і перетворюючи їх на нуль зони. Вони продовжували існувати, віддихаючи темрявою. Люди пробували врятовуватися, втікаючи від цього жахіття, покидаючи своїх домівки. Але руки нуль території миттєво хапали їх, тягнучи, жбурляли всередину пащеки. Остерігаючи: "якщо вийдете ви з свого дому чи останетеся у ньому, на вас чекає...". Люди відчували бездонну боязнь, який проникав в їхніх душеньки, адже їх очікувала нуль паща. Ніхто не міг дістатися до цього місця з інших земель, аби закрити її пащеку, адже всі були в курсі, що з ними просто - таки може повторитися те ж саме. Навіть збирач, який знаходився обабіч вежі - істоти не зміг зібрати руїни споруд й побудувати новітню споруду своїми кінцівками на неураженій місцевості. Поглинач, дивлячись за диявольським сценарієм, був шокований. Немислимо було спокійно вдивлятися на те, що відбувалося навколо пащі. Він докладав зусиль поглинути отруйливі води, щоб зостановлювати їх розповсюдження, але отруйні бистрини продовжували ширитися, захопивши сполучні території - горизонти. Нуль - зона завдала шкоди не тільки землям, а й людям. З'явилися й помагачі, допомагаючи затруїти все довкола. Люди почали міркувати: "коли ж це все скінчиться? Чи немає жодного способу зруйнувати цей зловорожий об'єкт? коли появиться відчайдуха". Вони відчували, що життя в темряві здається віковічність, і ті, хто опинився всередині неї, не можуть знайти виходу.

Але це було лише ілюзією. Несподівано з'явився споглядач, який відав, що чиниться у пітьмі, споглядаючи за нею з будь - якої точки. Але це було лише ілюзією. Несподівано з'явився споглядач, який відав, що чиниться у темряві, споглядаючи за нею з будь - якої точки. Він намагався знайти спосіб, як знищити ворожий об'єкт. Доки споглядач мислив, до нього підійшов доглядач, і присоглашав жбурнути шматок небесного освітлення. Це світло відокремилося від нього, коли він закрив очі, і споглядач, кинувши його прямісінько у стінку вежі, спостерігаючи за польотом цього шматка лазурного світла. Він угледів, як шматок долинув до вежі - подоби й вдарився об її стіну, яка вщент зруйнувалася. Уламки шматка небесного світла розпалися на декілька частин. Деякі рештки зруйнованої вежі потрапляли до кінцівок нуль - зони, а інакші несподівано зачплювали бистрину своїми крилами. Темрява ізникнула назавжди заразом із військовою базою. Чорний небозвід розвіявся, і посвіт заполонило все навкруги. Люди більше ніколи не споруджували воєнні бази, які спричиняли шкоди. Світло неба не дозволяло жодному руйнувати його світ, а магічна сила промінчиків охороняла живі зони від темряви.

Як дві хвороби одділили мене од товариства,
То дві війни по саму зав”язку занурили в цей світ.
Од міокарда серця є ліки. Навіть од раку є вони.
А от од воєн ліки не знайду.
Закрити вуха, не встрявать в розмову невігласів,
Яким і я насправді є, на жаль.
Не звертать на цифри поранених й загиблих?
Себто поки що живим самому бути перестать .
Не в змозі. І тому роблю все, що суперечить розуму.
Просто живу в якомусь сум”ятті німому,
Бо, мабуть, занадто покладаюсь на надію.

Закинутий колодязь
заріс травою, як спогадами.
У ньому більше не можна
зачерпнути космічної води,
не можна налити
у долоні вічності.
Я пам'ятаю, як ми класом
стояли біля нього.
Цих людей розвіяв
вітер часу, як пожухле листя.
Навряд чи хтось із них
прийде до цього колодязя,
який важко знайти
у густих заростях,
ніби заметах болю.
Крізь цю траву
не продертися,
мов через огорожу забуття.
І будинок біля нього
розбитий, занедбаний,
зі споруди осипається тиньк,
як уламки пам'яті.
Саме так вони виглядають,
безформенними,
спотвореними часом,
торжеством випадковості.
Їх назбиралася ціла купа,
як надгробок минулого.
А колодязь стоїть
його вічним вартовим.

8 грудня 2021

 
свинцевий дирижабль
цитринний блюз
кислотний дощ
побудь зі мною
базікай дурниць
лий скільки бажаєш чаїв
випусти через кватирку сплін
розв’яжи рукави оці
поки тобі ще
заманеться піти
поки ще
я вернуся в замислення
виплесну чай
націджу гіркої
впущу в кватирку
свіжого спліну
зав’яжу рукави
міцніше
здоганяючи інші
цитринові дирижаблі
кислотні блюзи
свинцеві
дощі
 
 
 
 
 
 
 
 

Оголеність тополь,
як оголеність ілюзій,
оголеність правди,
оголений крик,
оголене безумство.
Жодна надія
не може вчепитися
за живу парость,
а вимушена падати,
як згоріла комета
крізь стратосферу
свідомості.
Оголеність тополь,
як оголеність слів,
які вогненно
пропікають людину.
Оголений крик
занурюється,
як розривна куля.
Суха трава
нагадує розтяжки
між світом реальним
і світом ілюзій.
На оголеність тополь
сідає птах,
ніби остання крапка
у спектаклі історії.

6 грудня 2021

Убогий передзимовий пейзаж.
Дерева скручені
від споконвічної муки.
Це не дерева,
у яких буяє життя,
а переламані, покалічені,
у яких переплелися
слова з фатумом,
це дерева-каліки,
які шкутильгають на милицях
чи в інвалідних візках,
дерева, які скорчилися
від неможливості висловити
остаточне слово,
слово, яким закінчиться
буття.

2 грудня 2021

Наше життя – немов драбина Яакова:
Підіймаємось і опускаємось.
Знизу – догори.Туди –сюди.
Змагаємось, вряди-годи перемагаємо.
Та на відміну від праотця -
Частіше – переможені.

***
Замість листу на осиці пташина малеча
Повсідалась, споглядає переліт лелечий.
Немов ноти сумної мелодії, сидять мовчазливо,-
Попереду ж вітрюгани і холодні зливи.

***
Звіддаля подумалось:
горобенятко заплуталось в галуззі.
А ближче підійшов, бачу:
Із вітриком бавиться листочок.

З блискучої ртуті моєї фантазії
Злітають здивовані чаплі
Під дощем непотрібних метафор
(Нікому).
Ця радість безглузда –
Споглядання мінливого світу:
Порадую серце своє
Келішком ірландського віскі:
Падають з Неба кванти блакиті –
Кристали моїх нездійснених ілюзій:
Трохи дороги – до видноколу,
Трохи брил кам’яних
До храму готичної віри,
Трохи помріяти про місто радості,
А потім летіти
У неминуче –
В завершення часу*.
Одного рожевого ранку
Я бачив у Небі срібне
Крислате прозоре дерево.
Ave, холодному вітру!
Ave, володарю хмар**!
Після дощу пелюсток карми
Між морем і лісом Ніщо
Шукаю сліди тварин на піску –
Сліди потвор***.
Невже аромат хризантем****
Єдине, що лишилось отам –
Під сонцем Аустерліцу*****?

Примітки:
* - у нашому Всесвіті є куточки, де сам час припинив бути.
** - у часи готичні алхіміки називали володаря хмар Dominus Nubium і приписували йому створення допотопних потворок.
*** - а колись таки блукали. І лишали сліди на піску. Навіщо?
**** - аромат хризантем дуже пасує до холодного осіннього вітру.
***** - тоді під селищем Аустерліц направду було холодно. Корсиканець підтвердить, якщо його покликати.

Дерево в тумані,
ніби в небесній ваті
важких думок.
Дерево потонуло
у незрозумілій субстанції,
від чого посилюється
його самотність.
Дерево нагадує
крик волаючого
у пустелі,
він оголений, кривавий,
несамовитий, зірваний.
Я ледве бачу
обриси дерева,
вони тонуть, мовби
на абстрактному полотні.
Крізь туман ледве видно
руки дерева, яке намагається
вирватися з тенет
невідомого полону,
як риба, яка заплуталася
у сітях моряка.
Туман поглинув дерево
і розтікається землею
хмарою ідей.

28 листопада 2021

Втрутилась у долі
внуків, правнуків, праправнуків
тих хто вже давно
пройшов випробування
чи загинув колись
мільйони мільярди...
не для життя
руйнує засоби буття
знищує рід людський
руйнує душі людей
це вона
війна
на чолі з нелюдами
як зупинити
як заборонити
де розум
людина стала жорстокою
не усвідомлює наслідки своїх дій
відсутня емпатія
процвітає агресія садизм психопатія
створює конфлікти
геноцид етнічні чистки
цю криваву війну
де розум

Голос долинає крізь простір,
руйнуючи молекули тиші.
Голос доходить
ледь відчутним шепотом,
який не можна відрізнити
від навколишніх меблів,
але від нього
здригається підлога,
ніби серце будинку.
Голос проривається
із позапростору
крізь товщу льоду
із мовчання і байдужості,
крізь шари
із людського нерозуміння.
Він звучить як санскрит
ув'язненого духу,
який рветься
вільним птахом із пітьми.
Кирилиця мовчання
входить у вуха
і тріскається
під невидимим напором.

22 листопада 2021

Покинуті сторінки соцмереж -
як скелети динозаврів і риб
на дні висохлого моря.
Ними гуляє вітер,
продуваючи минуле
і рухаючись невідомо куди.
На дні висохлого моря
солоний ґрунт,
як квінтесенція
невисловлених ідей.
Він роз'їдає старі кістки,
але не може зруйнувати.
Покинуті сторінки соцмереж -
як поржавілі автомобілі
на звалищі, у них
ледве тліє дух
колишнього азарту.
Тепер у них живуть
безпритульні тварини.
Ними гуляє самотність,
розкидаючи жовте листя.

2 листопада 2021

Ідеш у глибину лісу,
який розкривається,
який розширює береги.
Цей хаос ти бачиш
у сплетінні дерев,
ніби схрещенні думок,
двох непримиримих ідей.
Ліс відкриє тобі
свої таємниці
лише частково,
а частково
вони залишаться
навіки закритими.
Ти ступаєш
жовтим листям,
ніби обладунками
середньовічних лицарів,
ніби килимом,
який відкриває
дорогу в невідомість,
у вічність,
яка спадає з дерев
осінньою мудрістю,
щоб оновитися
у нових вимірах.
Ти йдеш у глибини хаосу
у пошуках
глобального порядку,
який відразу
зруйнується.
Дерева схиляються,
не пропускають тебе,
заводять у свій сон.

31 жовтня 2021

Дерево зовсім голе.
Оголені думки й слова,
оголена сама сутність
постійної змінності природи.
Дерево, як старий Сократ,
дивиться у глибінь
навколишніх метаморфоз.
Дерево Сократ
піддали обструкції,
але воно тримається
незримою силою,
яка дає вистояти.
Дерево розкидає навколо
свою мудрість,
мов пожовкле листя.
Того, на кого воно впаде,
чекає неминуча зміна,
перевтілення.
Сама оголеність дерев
його сп'янить і протверезить,
зробивши іншою людиною.

27 жовтня 2021

Шкультига на трьох (четверта покалічена)
немолодий уже чорнявий кіт.
Був би чоловік, отримав пенсію
або притулок в будинку для старих.
А так шукай самотужки сякий-такий харч,
Найчастіше те, що молодики не з’їли.
Котам не випадає прийняти достроково смерть.
Отож і шкутильга на трьох чорнявий інвалід.

Абелю Янзсону Тасману – далекозору і вітрокроку, капітану і командору. Щиро.

Вузькими вуличками пошуків Істини
Блукає трамвай прозорості минулого.
Обличчя відкриті туману: вже ніч,
Так темно, що вогні стеаринових свічок
Та гасових лямп безбожника Джузеппе
Нагадують світло галактик – рожеве,
Наче то не круговерті зірок, а блимала
Амстердаму – міста моряків і вітрильників
Торговця прянощами Антоні ван Дімена –
Знавця капелюхів, шукача Невідомого.

Збираю каміння блискучі
На березі ріки Вічності:
А вже осінь світу людей,
А вже падолист кольорових снів
Мрійників задивлених в Небо.
Вітер над очеретом нещасть –
Годую коней з руки – коней планет
Зерном, що розсипала Гера*.
Я знав двох Джузеппе** –
Обидва романтики і втікачі
Від буденності. Від «реальності»,
Яку вигадав Кронос***.
Все крокую назустріч холоду,
А в мріях цвітуть орхідеї,
Де і коли, на якій понурій рівнині
Назбираю в крисаню жуків-світляків
Щоб побачити стежку у тьмі –
Хоч трохи.

Примітки:
* - краплі розчину лактози з емульсією жирів – це теж зерна – зерна життя. Не дивуйтесь. Ота ріка над головами людей, в яку пірнають знизу д’горі не розсипана сіль, а зерна, що повисипались з воза і колись проростуть.
** - один Джузеппе вчив людей бути вільними, а другий Джузеппе вчив дерев’яних чоловічків бути живими. Безбожником я назвав отого – другого, що зловживав червоним вином.
*** - Кронос був фантазером. Якби це було не так, світ був би зовсім іншим, і Сатурналії святкували б зовсім не так…

Віднайти потрібну рибу
у безмежному морі риб.
Рибу, яку дарував тобі
Господь.
Вона зачаїлася в намулі,
як невловима істина.
Хижа чи добра,
вона чекатиме на тебе
у заростях очерету,
як парадоксальна відповідь
на просте питання.
І ось ти береш її до рук,
виловлену
у хаотичності буття,
у плинності часу,
у викривленості простору,
і вона промовляє до тебе
своїми німими вустами,
як голос Всесвіту.
Більше нічого не треба.
Лише ти і вона
у нерозривній єдності.
Риба як плоть
розламаної світобудови,
яка відбулася тобі
під час екстазу.

24 жовтня 2021

Біля мого двору
щодня проїжджає
на велосипеді
якийсь чоловік.
Що приховує його відлога?
Таке враження, що там
не обличчя, а череп.
Там прихований
цілий космос.
Так рідко зустрінеш
нестандартну людину,
а цей чоловік -
сам парадокс.
Він щоранку мчить,
натискаючи на педалі,
мовби тікаючи
від гонитви
фатальних, демонічних сил.
Він тікає від зла,
а собою породжує ще більше,
не усвідомлюючи цього.
Дивний чоловік
несе з собою руйнацію,
бажаючи творити добро.
Від його погляду
укриваються тріщинами
самі будинки,
а люди вкриваються зморшками.
І хоч би куди він мчав,
чоловік завжди буде
на одній і тій самій точці,
де вирує енергія зла.

23 жовтня 2021

Домовина – не дім, а притулок
перед переселенням у засвіти
та ще артефакт для археолога
про епоху, в яку
небіжчику довелося жить.
Хрещеним був я в дитинстві,
а гріхи відмолюю і захисту
для себе і родини прошу
в Єрусалимі на івриті.
Не сповідаюсь ні перед попом,
ні перед рабином відтоді,
як прийняв Тору Всевишнього,
себто Святе Його Письмо.
Отож, і обираю пряму дорогу
На неодмінну сповідь перед Ним.
***
Умру –
не кладіть у труну-тюрму.
Спаліть і розвійте
над Канівським степом.
Вийде зайчатко вдосвіта,
Скаже: «Тепло…»

Деревина має свою душу,
яка прихована
і не піддається
на вмовляння.
Спробуй її розбудити,
відшукати.
Вона дається не кожному.
Душа деревини
прихована у глибинах
і стріляє в око,
як помста за спробу
привідкрити завісу
недосяжної таємниці.
Душа деревини
відкрита для посвячених,
для жерців, яким
вона довіряє, решта
зіткнутися
з неприступним муром.
Хоч би як ти намагався
узяти її приступом,
тобі це не вдасться,
душа буде відповідати
тобі аберацією погляду,
бракованим виробом.
Ти хотів би
зазирнути до неї,
як у серцевину космосу,
як в осердя таємниці,
але це залишається
нереалізованою мрією.
Душа деревини
відповідає тобі
горами тирси,
як вічним Еверестом.

21 жовтня 2021

Старий домашній виноград
торкається до тебе
терпким смаком.
Ти відчуваєш у ньому
живу плоть глибин землі.
Цей дикий виноград
для тебе дорожчий
за вишукані сорти.
У його кісточці
для тебе переламується
сама світобудова
і біблійна мудрість.
Не треба нікуди їхати,
щоб відкрити важливі істини,
достатньо лише розколоти
цю кісточку, і трісне
щось важливе, ніби хребет -
хребет болю і пізнання.
Ти береш до рук
десятки синіх сонць,
які загинуть у галактиці,
але не пропадуть даремно.
Їхня гибель
відродить до життя
те, що було приречене
на смерть, і дасть тобі
повноту смаку світу,
те, що ти втратив
у безкінечних пустелях,
коли язик прилипав
до піднебіння і ти чекав
загибелі. Тепер
відсутні фарби і акорди
з'явилися, ти відновив
свою цілісність.

18 жовтня 2021