У мене зараз – день за три!
На жаль, часи такі настали…
Не буде кращої пори,
ніж та, що є. Скажу загалу
відкрито, чесно, без прикрас,
забувши лірику, епічність –
колись таки настане час
і всі полинемо у Вічність…

Червня полуничний смак цілує сонце,
Ллються пахощі меліси, м*яти.
І малини аромати у долонях,
Трави поглядом небес прим*яті.

Подих літа із спекотної Трезени,
І думки у нас тепер синхронні,
Бо закоханість ураз біжить по венах,
Гріються серця, мов на осонні.

Червня полуничний смак цілує сонце.
Опинились ми у лоні раю.
Дотики граційні, ніби милий сон це.
Нам дійти б удвох до небокраю.

Обмовитись словом; не більше рукостискань.

Найкраще не знати, ні хто він, ні звідки, ні пристань

З якої відправилось слово у море зітхань
Піднявши вітрило з малюнком сліпучого сонця.

Найкраще не знати яким він насправді був.
І зустрівши його втаємничити зустріч мовчанням,
Словом...

Йому краще за все залишатися за вікном.
...і зникати за сонцем...

Мов тікаючи від розмови.


16.02.2024

Красу весни в обіймах літа
Уже не видно так, як слід,
Хоча продовжує жаріти
З останніх сил весняний цвіт.
Він ще повсюди погляд гріє
І трохи пахне на зорі,
Але менш зроджуються мрії
Біля цвітінь цих у дворі.
Весна занурюється в літо
І розчиняється в теплі
Щоденним сонцем розігрітих
Оздоб щедротної землі.
31.05.24

Софійка. Шість років. Чернігів.
Сьогодні з'явилась нова
Сторінка злочинної книги,
Яку написала москва.

Софійка. Чернігів. Шість років.
Ракетний удар. Тільки мить.
Вивчати багато уроків
Потрібно усім, хто мовчить.

"Вайна аднаво чілавєка"?
Та щоб вже язик ваш відсох!
І щоб в холоди та у спеку
Скорішим був ваш епілог!

А тих, хто так хоче "прощати"
І хрестить поганий свій рот,
Нехай прокляне рідна мати
І наш український народ.

Дитина маленька, що просто
Збиралась піти в перший клас,
Нехай і про лють, і про помсту
Нагадує кожному з нас!

І після кривавої бійки
Чернігів, Ізюм чи Дніпро
Поставить залізом "СОФІЙКА" -
На пиці російській тавро.

Він інший. Він - мачо. А я – звичайнісінький хлопець.
Він впорає бізнес; розкрутить занедбаний блог.
З ним точно не в'яжуться «дурість» або «вузьколобість».
А в мене життя – послідовність дурних помилок.

У нього душа - наче Оз, там суцільні смарагди…
А в мене – сухий, запустілий і сірий Канзас.
Він знає, коли та кому показати характер.
Кого запросити до серця, кому туди зась.

Йому легковажне й віршоване не притаманне.
Тому і байок не побачиш у нього в меню.
То він не повівся, б як я, на любовні омани.
Навряд чи серйозно повірив би в ту маячню.

Він раціональний, насправді прагматик від Бога,
Бо розум із мріями пильний, як поліціянт.
Він не ностальгує, бо знає, що будь-який спогад -
Це співи померлих птахів, дух зів’ялих троянд.

У нього в очах майоріє таке незбориме,
Що всі розуміють: змагатися – просто дурня.
Він досить рішучій, то голосно грюкне дверима,
Де я б на порозі ще товкся, напевно, півдня.

Усе необхідне за мить обере та підкреслить.
Позбудеться зайвого швидко та геть без жалю.
У нього в душі не почнеться розслаблений безлад
Відлуннями неактуальних давно вже «люблю».

Він точно не влипне в кохання - воно павутиння
Скоріше для різних дівуль, ніби для комарні.
Його ідеал є простим: де інстинкти газдині
Та матері, а не потрахатись, все ж основні.

Він знає: комфортність – це те, що розсудливу суму
Самотностей зацементує в пристойну сім'ю.
То дивно, чого це він із розчарованим сумом
Із дзеркала заздрісно зирка на долю мою.

2024

Зимова ніч спустилася на ліс.
Сніг припинився, але що від того?
Усе біліло навкруги від нього,
Лежав на гіллі сосен і беріз.
У верховіттях вітер завивав,
Дарма старався між дерев сховатись.
Ліс не збирався вниз його пускати.
Тож він сердито голос подавав.
Внизу ж стояла тиша. Буревій
Усе живе загнав у дупла й нори.
Чого його й блукати у цю пору?
Хоча…Ген на галявині одній
Багаття хтось велике розпалив.
Навколо люди, гріючись, розсілись.
Чого вони у лісі опинились?
Скидаються скоріш на втікачів,
Бо з клунками, що навкруги лежать.
Що похапцем устигли прихопити,
Із тим тепер доводилося й жити.
Чи часом не із Києва біжать,
Який орда монгольська узяла
В тісні лещата? Сивий дід між ними.
Червоні очі, певно, що від диму,
Чи то від горя, що пережили.
Всі дослухають, що говорить дід.
А він неспішно так веде розмову,
Немов усе переживає знову
За ті десятки ним прожитих літ:
- Нема Мстислава! Жаль, що вже нема.
Був би Удатний, він би стрів навалу.
З-під Києва орда б та утікала.
Бо ж недарма він прізвисько те мав!
- А вам його доводилося знать? -
Спитав хтось. – А чому б мені не знати?
З ним довелось разом повоювати…
- А можете що-небудь розказать
Нам про Мстислава? – А чого б і ні?!
Про Липицю, напевно, що всі чули?
- Коли і чули, то уже й забули.
- Так от, тоді то й довелось мені
Із князем вперше разом воювати.
Я з Торчеська був родом. Певний час
Йому там князювати довелося.
Я, хоч малий був, пам’ятаю й досі,
Як здибався із князем перший раз…
Та то таке… Як вже дорослим став,
Князь знову в Торчеськ зазирнув проїздом.
Ну, я до нього і звернувся, звісно,
Щоб він мене в дружину свою взяв.
А був міцний я парубок тоді.
Підкови гнув, мечем умів махати.
Чого б було такого і не взяти?
В той час без діла князь якраз сидів.
Сам винен був. Із Торопця його
У Новгород покликали на князя.
Він, звісно і погодився одразу.
Бо що ж, насправді, Торопця того?!
А Новгород – то Новгород. Якраз
Чудь землі новгородські діставала,
Спокою ніякого не давала.
Тож треба був для Новгорода князь
Відомий. А Мстислав якраз із тих.
Не раз ходив з ордою воювати.
Перемагав. За що й прозвавсь Удатним.
Та ще і тим підходив князь для них,
Що прямодушний був, не інтриган.
Порядний, чесний – де такого взяти?
Тож і пішов Удатний князювати
У Новгород. Дав чосу ворогам
Так, що вони про Новгород й забули.
Примусив чудь ту данину сплатить…
Так десять літ вдалося просидіть
У Новгороді князю. Правда, були
Там чвари між бояр – одні із них
Були за нього, а другі, одначе
За суздальців. І гадили добряче.
В князі хотіли з суздальців отих.
Ну, звісно, те робили не за так.
Їх суздальці грошима споряджали
Тихцем. А ті за гроші і «бажали»…
А князь інтриг тих не хотів ніяк.
Оскільки він наївним трохи був,
Вони його на тому й підловили:
Чутки брехливі нишкові пустили,
Що Галич «вільний». Князь про те почув
І кинувсь в Галич, щоби князем стать.
Та по дорозі вже про те дізнався,
Що Галич сину короля дістався
Угорського. А вже куди вертать?
Тож цілий рік він півднем проблукав.
Заїхав якось в Торчеськ по дорозі.
Був при дружині вірній, при обозі.
Там до його дружини я й пристав…
А в Новгород за князя узяли
Із суздальців одразу ж Ярослава.
Не довго він у Новгороді правив,
Бо суздальці одразу ж почали
Нахабно пхатись в новгородські справи.
Бояр то зачепило, бо ж вони
І кликали князів зі сторони,
Щоб воював за них князь, а не правив.
Отож і «закоторилось» між них.
Князь залишив намісника й подався,
Робити шкоди Новгороду взявся,
Шляхи всі перерізав, по яких
У місто хліб та і товар везли.
«Печаль і вопль» у місті піднялися.
Голодні смерті з часом почалися.
І новогордці на поклон пішли
Знов до Мстислава: виручай, мовляв.
Не став князь собі ціну набивати.
Велів свою дружину піднімати
І в лютому на Новгород помчав.
Йшли по річках, по кризі, навпрошки.
З’явились, коли нас і не чекали.
Зненацька ми на Новгород упали
І змусили посадника-таки
Тікати з міста. Сів у нім Мстислав,
Став до походу сили набирати.
Союзників під прапори скликати,
Кого нахабством Суздаль той дістав.
Прийшли зі Пскова в поміч нам полки,
Прибув смоленський князь також з військами.
І в березні ми подалися прямо
На схід, поки не скресли ще річки.
Йшли на Ростов… Тут слід іще додать.
Що суздальці все ж єдності не мали.
Брати поміж собою не ладнали.
Все через батька. Всеволодом звать
Його було. Та ще й Гніздом Великим
Прозвав народ. Бо ж купу дітей мав.
Синам ще за життя князівства дав.
А, як вмирати став, тоді покликав
Найстаршого, що Костянтином звавсь,
Щоб йому стіл свій в спадок передати.
Його ж Ростов велів віддати брату.
А той уперся, вже ж тут вкнязювавсь.
Або Владимир, каже, і Ростов,
Або не хочу, батьку твого столу!
Той розізлився на таку крамолу
І тут же сину відповідь знайшов.
Хоч по закону старший править мав,
Та стіл віддав він Юрію. Між ними
Котора почалася. Не підтримав
Ніхто з братів найстаршого. І став
Той врешті у своїм Ростові править.
Хоч на братів він зло і затаїв.
Мстислав послав таємних посланців
В Ростов отой, щоб Костянтина звабить.
Пообіцяв йому батьківський стіл,
Як допоможе Юрія здолати.
Того ж зовсім не довелось вмовляти,
Погодився додати своїх сил.
В Великдень ми Ростова досягли,
Де з Костянтином радісно зустрілись.
Князі хрест цілувати заходились
Й на Переяслав військо повели,
Де і сидів той клятий Ярослав,
Який цю кашу заварив. Одначе,
Той дременув, загрозу ледь побачив,
Скоріш до брата Юрія помчав.
Той, склавши рук, звичайно, не сидів,
Усіх братів на поміч став скликати
Аби Мстислава разом подолати.
Збирати ще й ополчення велів.
Отож, по селах всіх і по містах
Чоловіків до війська заганяли.
Чи хочуть, чи не хочуть – не питали.
З тим військом Юрій Юр’єва досяг.
Туди ж ми і небавом підійшли.
Полоненого наші упіймали.
Тож скоро ми про військо враже знали
Усе, що тільки визнати могли.
Зайняв князь Юрій гору на той час,
Яка найвище вгору тут здіймалась,
Звідкіль уся округа проглядалась.
Тож звідти йому добре видно нас.
Крутезний схил кущами геть заріс,
Який вони й тинами укріпили,
Й кілками. Та й за тим усім засіли.
Дивилися презирливо униз.
Не всі, звичайно, прагли до війни,
Багато хто в похід рушати мусив.
Отож, частина з них була не в дусі,
Не надто битись мріяли вони.
Тож Юрій на бенкет усіх зібрав
Та і хутро ведмедя ще живого
Ділити взявся – в разі перемоги,
Роздати землі всім наобіцяв
Братам, із тих, хто вийшов з ним на бій:
Тому Смоленськ, той Новгород отрима.
А там і Галич буде взятий ними,
І Київ… Бач, не жадібний такий.
Мстислав дарма теж часу не втрачав.
Зайняв сусідню, хоч і нижчу гору
Та і до бою зготувався скоро.
Та спершу посланців своїх послав
Аби вороже військо розділити:
Мовляв не прагне битися з всіма,
Він зло на Ярослава лиш трима,
Отож і з ним одним і прагне битви.
Та вороги не клюнули на те.
Ще намагався ворога зманити,
Щоб на рівнині дати йому битву.
Те намагання теж було пусте.
Отож, квітневий ранок наступив
І наше військо вже було готове
Пустити залішанам трохи крові.
Князь у стремено бойове ступив,
Об’їхав на коні свої полки.
Спинивсь перед смолянами і нами,
Що йшли із новгородськими полками
І голос пролунав його дзвінкий:
- Мужайтесь, браття, ворог перед нами!
Ми на чужій, ворожій нам землі.
А вороги могутні всі і злі,
То ж маєм битись, я скажу вам прямо,
Хоробро, лиш на Бога уповать,
Забувши і про сім’ї, і про хати.
Готові, браття, ви до бою стати?!
- Готові, князю!- стали ми кричать.
- Що ж, обирайте: битись кі́нними,
Чи пішими із ворогом схопитись?!
А всі ж уже шалено прагли битись.
Тож поголовно спішилися ми,
Та чоботи свої мерщій зняли,
Аби на гору легше підніматись.
Смоляни стали також роззуватись
І пішими із нами в бій пішли.
Спустились схилом, який мокрим був,
Бо ж уночі ще трохи накрапало,
А далі схилом підніматись стали.
Йшли мовчки, важке дихання я чув.
Слідом за нами кінний полк ішов,
Смоленський князь послав нам помагати.
Та помочі з них поки не багато.
А в нас гаряча нуртувала кров.
Там попереду стяги Ярослава,
Що сала всім за шкуру так залив.
Він нас неімовірно розізлив.
А далі Юрій із полками справа.
Поки долали ми крутезний схил,
Поміж кущів і кілля продирались,
Ми не цікаві ворогу здавались.
Вони лишень кричали з усіх сил.
Чи криком нас хотіли налякать,
Чи свого страху заглушить хотіли?
Та сулиці в нас скоро полетіли
І довелося нам до бою стать.
Стикалися сокири у бою,
Кров полилася – наша і ворожа.
Кіннота десь відстала наша, схоже.
Та ми на лють поставили свою.
І суздальці злякалися, мабуть,
Від натиску шаленого такого.
Не вірили вони у перемогу
Та й як воно інакше може буть?!
Спочатку задні кинулись втікать,
За ними і передні подалися,
А ми рубати втікачів взялися,
Тілами їх всю землю устилать.
Хтось підрубав був Ярославів стяг.
Тут і кіннота наша нагодилась,
З кіннотою ворожою зчепилась,
Посіявши між них ще більший страх,
Як ще один ворожий стяг упав.
То, мов яким сигналом послужило.
Вороже військо кинулося схилом,
Князь Ярослав найпершим утікав.
Нам зоставалось тільки гнати їх
Та тим нездарам голови рубати.
Обоз смоляни стали грабувати,
З возів бігом хапали, хто що міг.
Мстислав же кінних чимскоріш зібрав.
Та й ми на коней підоспілих сіли,
Добити, врешті, ворога хотіли.
Він безоглядно у страху втікав,
Встеляючи всю землю на шляху
Тілами вбитих. Юр’єва дістались.
Які у місті хутко заховались,
А хто знайшов у річці смерть лиху.
Кінні – ті в Переяслав подались,
Хто у Владимир. Коней не жаліли.
А князі їхні перед всіх летіли.
Дізнався я, як вже вони здались,
Що Ярослав аж трьох коней загнав,
Поки до Переяслава дістався.
А Юрій, щоб ніхто не здогадався,
Свій обладунок миттю поскидав
І у одному спідньому втікав.
На те, що холод, не звертав уваги.
Забув про військо і забув про стяги.
Той, кажуть, чотирьох коней загнав.
Примчав у місто стольне піднімать
Народ на бій… А тим нема охоти.
Раз боягуз – то вже твоя турбота.
Прийшлося князю голову схилять
Повинну перед братом Костянтином.
Той стіл батьківський врешті-решт зайняв,
А Юрію на Волзі град віддав.
А той і радий, що хоч не загинув.
Звідтіль до Переяслава пішли,
Щоб Ярослава також покарати.
Той відчинив ворота перед братом
І на колінах прощення молив.
Так і скінчилась смута вся ота.
Князі в Заліссі врешті помирились,
На кров людську пролиту не дивились.
Що кров людська, тут головне – мета:
Здобути стіл, а там хоч всім вмирай.
Мстислав героєм в Новгород вертався…
А скоро й Галич князеві дістався
І той подався в свій жаданий край…
Задумавсь дід: - Нема тепер князів
Мстиславу рівних. Все якісь ледачі.
Отож орда й гасає краєм нашим,
Нема того, хто б кляту зупинив.
А скільки люду в прі тій полягло
Через князів таких та їх амбіцій.
Не утікали б нині від чужинців
Якби таких от липиць не було.

Вам тут сподобається. На вибір багато міст.

Безліч вулиць, кафе, філософських концепцій, танців.

До пари – поети, злочинці, верховні правителі,
Посадовці із міністерств,

Чи хтось із демократичної більшості.

У вас є можливість любити того хто вас
Любить; піти в монастир чи влитися у спектакль,
Де в залах,
Сидітимуть ті хто мав вибір на власний час...

...де чекають дзвінка...

Як актори на власний вихід.

16.02.2024

Хоч мав безліч інших справ, –
Лікувальний душ прийняв,
Адже мав надію,
Що волосся відросте
Кучеряве та густе,
Й чорне, як на віях.
Потім дощик – кап-кап-кап
На відкритий мій пікап
І на мене, звісно, –
Хоч, як вітер, я попер,
Дощ був сильний у четвер,
Мов Бог плакав слізно.
Після дощику в четвер
Я чекаю дотепер
На густу чуприну,
Бо на лисій голові
Волосинок тільки дві,
Поміж трьох морщинок.
30.05.24

Моє терпіння стегнами її,
Здається, спокушає сам диявол.
Спокійна зовні, хоч веде бої
З собою без пощади та без правил.

Де битий шлях в нікуди з усіма,
Їй ближче одиноке бездоріжжя.
Яскраве світло, затишна пітьма…
Можливо, є гарніші чі мудріші.

Та тільки в ній одній добра і зла
Гармонії не шкодить їхній розлад.
Хтось скаже – в ній Офелія сплила.
Хтось скаже – в ній Джульєтта вже доросла.

Вона давно не вірить у дива.
Але сама як справжнє восьме чудо.
Щоб описати, заслабкі слова -
Цю ауру можливо лиш відчути.

Девіз: «не вчіть, непрошені майстри -
І я, куди піти вам, не пораджу!»
Де тільки чорно-білі кольори,
Сміливо обере безбарвне радше.

Не так цікавий їй автоескорт,
Як просто влітку йти в обнімку пішки.
А щодо форми… специфічний спорт -
Від себе довгі, стайєрські пробіжки.

На те і я – щоб знову віднести,
До себе, запобігши втомі ніжок…
Пробачить ці сізіфові труди.
Та не підозру, що вона сильніша.

Без неї я неначе ліліпут,
А з нею сили - начебто в Колосі:
Не втомлює бодай терниста путь
Без огляду на те, що не збулося.

Для неї слів бракує у чортів,
У ангелів від неї долу крила…
За ласку більше дасть, ніж я хотів –
Під тиском – наче непохитна брила.

Дитяча безтурботність до лиця.
Дратує все дрібне та бруднувате.
І там, де скрізь собачії серця,
Їй легше безсердечність відчувати.

А я стерплю всі вередливі «ні»,
Бо гірше – де вона мовчить байдужа.
Хоча й тоді здається, що мені
Бог дивиться її очима в душу.

2024

Зелений оксамит... Він міг би стати
Обкладинкою, сутністю та змістом,
Настільки неспаплюженим та чистим,
Що налякав би злодія чи ката.
Нав'язливий, оманливий туман
Перемогла б нечувана прозорість,
Коханням міг завершитись роман.

Зелений оксамит, життєва смуга,
Пофарбувала лісові стежини.
Зненацька стала квіточка шипшини
Трояндою, яка не знає туги.
Здавалося, то звук нудних годин...
А то співало непомітне щастя,
Таке постійне, без болючих змін!

Та співи заглушив базарний побут.
Зав'яли чарівні серпневі квіти.
Хто ж знав тоді, що довго їм не жити?
А від пісень лишився тільки спогад.
Неначе став безбарвним цілий світ!
Слова перетворились на відлуння,
І чорним став зелений оксамит.

Вічне повернення, вічне повернення.
Бог покладе на ті ж самі місця
Атоми гніву і атоми ствердження.
Атоми серця в долонях митця.

Вічне повернення в обрії вічності,
Де розпадається вся марнота.
І на полях первозданної вірності
Заколосяться розлогі жита.

Вічне повернення в подвиги й злочини.
В тих же личинах відновляться знов
Лицарі, генії, блазні та злодії,
Щоб розпочати усе із основ.

Вічне повернення в магію вибуху,
Де народився в стихії сліпій
Всесвіт палаючий волею випадку
І пробудився пошуку змій.

Вічне повернення з сяєва зародку
В смог небуття, у безчасся затон.
В темряві вічній народиться марево,
Ніби величний космічний бутон.

Вічне повернення… Чи не однаково
Де опинитись із сотні світів?
Небо окреслилось вічними знаками.
Хлюпає в пам’ять спокій морів.

21 травня 2020

                        І
Ідуть одні за одними роки
і плентаються у майбутнє люди,
якого і немає, і не буде
у течії усохлої ріки,
де ми ще доживаємо, таки,
до перемоги і бодай – до суду.
                        ІІ
Наснилося, що нібито, живу
у тому неіснуючому світі,
де, наче, знову є чому радіти
але не уві сні, а наяву.
Повірити у це немає тями.
Малюємо себе. Нема вини,
що нині час маніпулює нами –
раніше дні тягнулися роками,
а нині укорочені й вони.
Щомісяця, щороку, своєчасно
повторюємо пройдене щодня,
і багатьом стає, напевне, ясно,
що наші мрії – повна маячня.
Нема уже надії на майбутнє,
не знаємо, яка йому ціна
і не минає націю мана –
у поведінці логіка відсутня
і досі ще регочимо на кутні,
хоча десятий рік іде війна.

                        ІІІ
Європа запрягається повільно.
Її паралізує «цап-царап»
і хижі пазурі таємних лап.
Америка у величі... не схильна
освоїти комедії етап –
у влади зайва ноша. Шолудиві
готуються підпільно. І не диво,
що гільйотина – їхній ескулап...
........................................................
Поклавши душі і невинне тіло,
не тільки Україна зрозуміла,
що означає ядерний кацап.

05.2024

Я не знаю, де ночує день,
Чи проводить ніч яскраві дні.
Ниций кат винищує людей…
Хтось шукає в цьому праведність…

Може сонце сходить уночі?
Чи щасливе в темряві життя?
До причастя черга покручів,
У багні сумління й каяття.

Чи потрібні в Часі полюси
Виміру людських чеснот і вад?
Чи ваги набудуть голоси
І дрібних народів, і громад?

В сутінках тьмяніють кольори
Та світанок прийде хоч би як.
Поєднають сенси прапори,
Бо майбутнє не веде навспак.

Ми в новому просторі думок
В невідчутнім вимірі речей.
Невідомість, ступор, острах, шок…
Попри що - не відвертай очей.

Навчи мене, моє Крислате Древо,
висотувати з прірви цятку тверді,
як ти черпаєш зо земського чрева -
глибокі сили – тайності одверті,

як тягнешся коріннями цупкими
до втаєного в надрах водочару,
хай і мені – поміж сухої рими –
живло сочисте диво розкимарить.

Тече в тобі мосяжна плазма неба,
у гніздах причаїлись пташі трелі,
і що тобі суєття і наклепи –
коткі піщини на плиткій тарелі…

Навчи, навчи прошпилювати хмари
і протинати гіллям чорні далі...
колоти смоги гострим оком карим
і підіймати обрії запалі,

провідчувати тропи неспізнанні,
й шалений танець річкового виру...
Крислате Древо - мудросте остання,
зелений храме – гласе потаймиру.

Розлітався білястий пух тополиний -
Повівав літній вітер-пустун.
Серед квітів бджолине чулось гудіння,
Джміль мохнатий над ними чаклун.

І світилась душа від літньої днини.
Ти "кохаю" сказав уперше.
Незабутнього дня щаслива хвилина,
Тріпотіло пташкою серце.

А любов, немов літо, тепла, ласкава
Зігрівала, пестила сонцем.
Бо у неї, звісно, медова оправа -
Ніжні дотики і долоньці.

А знаєш, де вітер гніздиться? У вОсковім листі
Старих осокорів, що хмарам почухують боки,
Коли ті, буває, затягують небо імлисто.
А він просинається, і вилітає зі свистом,
І падає з тріскотом долу гніздів'я високе -
Обламане глянцеве гілля, що люляло спокій.

Ось так, легковажно зірвавшись, він буде літати,
Забуде про те, як лежав у лискучих долонях.
На те він і вітер - бездумний, міцний і крилатий!
Та зміниться настрій - поверне в гіллясті пенати,
Під небом безхмарним, в якому лиш слід купідона
Пір'їною білою, й листя ворушиться сонно.

Я люблю береги придніпрові
І дніпрові глибини люблю
За натхнення оце загадкове,
Що підкорює волю мою.
Вздовж ріки ідучи обережно,
Й позіхаючи ледь після сну, -
Я вслухаюся в шум прибережний
Та вглядаюся в далеч ясну.
І радію щомить краєвиду,
І новому піднесенню сил,
Бо зі всюди лунає: Добридень!
І чманіє усе від краси.
29.05.24

Прагматики романтика ховали.
У тьмяній тиші мовчазного залу
Стояла грубо зроблена труна.
В труні лежало тіло чоловіка,
В якого не було, принаймні, віку...
Зима і літо, осінь і весна -

Однакового сірого відтінку.

Найкращий друг, заплакана вдова
Могли б сюди прийти - а їх немає!
Навіщо сподіватись на жнива,
Очікувати дивного врожаю,
Коли не сіяли? Не рік, не два!

Та не було від марень відпочинку.

Молитви заспівав байдужий хор
Без натяку на людяність та віру.
Привласнена остання нота ліри...
З байдужих вуст гуде не свій мінор.

Романтик вмер. І мрії теж забрав.
Рутину всіх своїх нехитрих справ
Фантазією так і не прикрасив.
Бо влітку не для нього цвів жасмин,
Не зігрівав увечері камін
На тій родинній затишній терасі.

Тут - всі сторонні, кам'яні. Чужі.
Та навіть їх не так вже і багато.
Провина романтичної душі -
Вразливість. Отже, сам він винуватий.

Прагматики сказали: "Досить слів!
Жалоба, сльози - це лише отрута!
Він нам нічого і не залишив!
Лежить собі, увагою прикутий
До квітів весняних, осінніх злив...
Розходимось! Його не повернути!"

У цей момент підходить до труни
У чорній сукні жінка загадкова.
Їй не були цікаві ті розмови.
Вона кладе покійному букет
Червоних айстр. Від неї - ані слова.
Мовчання, про яке писав поет.

Навколо - галаслива безтурботність.
Порожні погляди, пусті думки.
Для когось - шанс, для когось - незворотність.
Романтику вклонилась залюбки
Супутниця єдина крізь роки -
Таємна жінка на ім'я Самотність.

Коли про нас напишуть книжку,
Нехай це буде пан Ремарк.
Та чи покаже він, як нишком
Встромляли в спини жаннам д'Арк
Ножі весільні генерали
Чи поховальні тамади?
Як землю бомбами орали,
Щоб жати урожай біди
На знову здичавілім полі.
Як переводили вони
Чужу насправді кількість болю
В елітну якість сивини.
Як по полицях все експерти
Розклали (крім своїх зубів)
Щодо питання що й де сперти…
І щоб обкрадений терпів.
Що скрізь є збоченці – не гола
Правдивість збуджує, а кров.
Від неї площі – наче кола
Під оченятами церков.
Що «завтра» може і не бути,
А буде – то суцільний сум.
І що «шістсоті» - то добуток
Із вантажівок круглих сум
Під номерами 300 й 200.
Мовляв, вмирайте та й терпіть
Зривання з петель вічних істин
Та зрив з усталених орбіт…
Людиносвині та –шакали,
Немов на острові Моро,
Добрячу нішу відшукали
Екологічну – ще й добро
Усім несуть оті гібриди.
Ото й сміття – ціна життів.
Про все це тяжко говорити,
Але мовчати – поготів.
Бо вже не вірим на війні ми,
Що чує Бог серцевий кнок.
Коли про нас блокбастер знімуть,
Нехай це зробить пан Хічкок.

2024

Це для тебе усе зрозуміло і тхне банальністю,

Та для неї — світ заходиться радістю...

Ти збиваєш рядки мов у термометрі ртутні градуси
Спускаючи до тридцяти п’яти...

Це тобі набридли поети та романтизм...

Це для тебе культура, як звичай, знайомі лиця,
Та для неї,
Ти пальцем ведеш по пітьмі і обвугленим тицяєш,
І тицьнувши в небо...

Хто-зна куди...

10.02.2024

Вагітні музи плодяться щодня,
Плету вервечки слів, неначе віник.
Бісексуал-Пегасик не куня,
У стайні нудно - лізе у корівник.

У нього незвичайні масть і стать,
Давно пора на ковбасу чи в Лету.
Але із ним літати - благодать!
Він знахідка для кожного поета.

А на додачу дивочуд - шульга,
В роду кентаври і єдинороги.
Гарцює так, аж небом пилюга,
Метляє вітер гриви пасма довгі.

А хтось у бока бгає пуф м'який,
На ніжки - коц ворсистий (шерсть собача).
Вкриває в'яззю прудко сторінки,
Чаює, пише й одночасно плаче...

Пегасику! Та ну їх цих писак!
Давай усіх покинемо їх скопом.
О, як же добре нам у небесах!
Нехай невдахи горбляться за "компом".

Віч-нà-віч з минулим у батьківській хаті
лишатися лячно посеред жалів.
Заклякнули стрілками на циферблаті
секунди й години минулих часів.

Щем кігтями шкрябає згоєні рани,
мов привид туманний повзе по стіні.
На ніжні зап'ястки залізні кайдани
ця ніч поминальна вдягає мені.

Смиренну сорочку на душу шалену,
аби заспокоїти серцебиття.
Знеболені ліки уприскує в вену —
пригадую юність, щасливе життя.

І перше побачення в тихому сквері,
дзвіночки конвалій, такі запашні.
Безсмертна любов вперто стукає в двері...
а я все вагаюсь відкрити, чи ні?

28.05.2024р.

Каждый день новая страница – мир замечательный!
Солнца лучики, облака на Небесах, Матушка Земля!
С горами, полями и лесами, изобилие растений и плодов!
Водные просторы океанов, морей, озер и рек – рыбный мир!
Пенье птиц, звуки животных, шелест трав…
Уникальный каждый человек, созданный Творцом!
Улыбки на лицах взрослых и детей, вдохновляют!
Двигаемся, видим, чувствуем, дышим, можем говорить,
Трудиться, заняться любимым делом, дружить, любить,
Всевышний подарил все, не требуя ничего взамен.
Швец Тамара

Кожний день нова сторінка - світ чудовий!
Сонця промінчики, хмари на Небесах, Матінка Земля!
З горами, полями та лісами, різноманіття рослин та плодів!
Водні простори океанів, морів, озер та річок – рибний світ!
Спів птахів, звуки тварин, шелест трав…
Унікальна кожна людина, створена Творцем!
Посмішки на обличчях дорослих та дітей, надихають!
Рухаємось, бачимо, відчуваємо, дихаємо, можемо говорити,
Працювати, зайнятися улюбленою справою, дружити, любити,
Всевишній подарував все, не вимагаючи нічого натомість.
Швець Тамара

Ірисів полум'я вже загорілось,
Ніби Ірида спустилась з небес.
Райдужні в неї божественні крила,
А для землі - подарунок чудес.

Грація, магія, тайна травнева -
Все в оксамитових рисах квіток.
Гама відтінків, мов хвіст павичевий,
Сонце цілує і цвіт, і листок.

Півники, мечики, косатні ніжні,
Віяловидне суцвіття -декор.
В кожнім тендітна строката маніжка.
Дивишся, дивишся - настрій-мажор.

Краса приваблює помалу,
Хоча такою вічно є, –
За світлі сни світліша далеч
Сріблом і злотом виграє.
Прозріння сповнює до краю,
Від сну пробуджуючи, зір
І по новому відкриває
Все те, що бачив до цих пір.
Торкаю зором стигле жито,
До нив прийшовши звіддалі, –
І хочу тільки жити й жити
На дивовижній цій землі.
В красі магічній виднокола
Прекрасне бачиться щомить, –
Блакить безмежну понад полем
Не взмозі сонце розтопить.
28.05.24

Так буває, що серце бодай у сміливця
Може раптом дізнатися, що таке жах.
Не фатально, можливо, але помилився.
І все вийшло не так, як хотіла душа…

Вислизає із рук майже втілена мрія.
Взагалі-то стосунки – неначе зірки,
Що привабливо світять, та зовсім не гріють.
Чи буває хоч раз у житті навпаки?

Се ля ві… хтось погребує пити з обличчя,
Хтось нап’ється водою хоч з вимитих ніг.
Так у мирні часи, так у ці войовничі,
Коли з неба не дощ дошкуляє, не сніг.

Коли дантовим пеклом стають всі лікарні.
І старих, і малечу ковтають гроби.
Все одно жіночки, та іще й такі гарні
Не чарують собою хіба що сліпих.

Так буває, що доля пильнує щасливця,
Щоб залишити з серцем, розбитим ущент.
Ну а хто мені винний, що так помилився
І завчасно повірив у наш хепі-енд?

Неважливо тепер – помилився в тобі я
Чи у вірі дитячій у лагідних фей.
А «подібне подібним» - ще та терапія.
Бо подібність – здебільшого марення… fake.

Кава, чай чи мате гріють врешті не дуже.
Кожен вибір в життєвій імлі - навмання.
А рядок вже готовий тягти мою душу,
Наче хвіст молодого лихого коня.

А надворі пісенно цвітуть чорнобривці.
Та й акації пахнуть. Життя собі йде.
Поспішив я кудись або десь забарився -
Факт є фактом: на практиці вийшло не те.

Так буває, що серце, невдаху-мисливця,
Розриває любов – роздратований звір.
Ти не винна, звичайно – це я помилився.
Покохавши так щиро. Хоч вір, хоч не вір.

2024

Мене немає в списках сьогодення.
Мої слова - розпливчасте відлуння
Минулих днів. Занедбані бажання
Перетікли у скривджений талан.
Пишу нікому не потрібну книгу,
Де кожне слово - відголосок туги.
Від'ємне все: натхнення і наснага.
Майбутнє - наче пастка чи капкан.

Збіговисько заїжджених картинок
Закрило мій жаданий світлий ранок,
Який і є - той справжній подарунок
У час безмежних темних вечорів.
Здавалося раніше: як все просто!
За словом - слово. Серце билось часто.
Але причини - суто особисті...
Недописав і недоговорив.

Мене немає серед вулиць людних.
Ні до багатих в гості, ні до бідних
Я не прийшов. Поклонів благородних
Нікому більше я не відіб'ю.
Хіба що допоможуть силі вищі...
Звільнився я з заплутаної хащі!
Мене немає на святковій площі.
Реальність власну вигадав. Свою.

На згарищі покинутих надій,
В руїнах марнославства та обману
Сховали честь і совість під завали,
А далі всіх навчаємо: "Не вір!"

Невже забули, хто ми є такі?
На диво швидко вигоїли рани
На згарищі покинутих надій,
В руїнах марнославства та обману.

Чомусь згубили істини прості.
Сумління, віру, досвід, горе втрати
Лишилося у землю закопати
І пам'ятник поставити кривий
На згарищі покинутих надій.


27.05.2024

Ніколи я не знав такого щастя,
З роками усе більш тебе люблю!
Які би не спіткали нас напасті --
Переживу усі, переболю.

Перепливу ці океани горя,
Перелечу лелекою у рай.
Лиш будь зі мною, будь зі мною поряд,
І усмішкою сонця зустрічай!

Я в ній купатись хочу знову й знову,
Я нею лиш на світі цім живу.
Тримай мене, свята моя любове,
В найжахливіші шторми на плаву.

Ми - дві краплинки нашого народу,
І біди й радість ділимо на всіх.
Хай нашій Перемозі в нагороду
Звучить щасливий і веселий сміх.

І радість позбираєм по зернині,
І в чарівнім розквітлому саду
Я дорогій прекрасній половині
До вуст ясних цілунком припаду.

27 травня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Є віра. Є закон. А є придурки,
Які на слово вірять в казна-що.
А за вікном війна, тривога, гуркіт,
Країну перетворюють в ніщо.

Із вирію не повернулись мрії,
Христос мовчить, у бісів сабантуй.
А землячки - не люди - чорні змії,
І ще й такі, що Господи, рятуй!

Не мирна праця, а окопні будні -
Усе що маю. І у цьому суть.
Щедротно дарував своє майбутнє,
А навзаєм отримав чорну лють.

Лукаві православні. Ой, лукаві!
Не друг москвин, а знавіснілий кат...
Щезають на душі пресвітлі барви
І плаче пісня кров'ю немовлят.
25.05.2024р.

У Жмеринці через падіння уламків дрона пошкоджено кілька будинків.
Один із них захистило дерево…


Дерево віти розкрило -
уламок приймає на себе…
Рожево-смарагдові крила
на фоні червоного неба.

Будинок не вдалось стерти.
Спасибі, живе укриття!
Дерево лежить мертве.
Воно врятувало життя…

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Коли зневіра обснує порожня,
Безмовністю напружено дзвенить
Із неба-висі, неба-глибини,
Із мли-бажання, сповіді-вини
Уперто- невідступне поверни.
...
Так бачить за картиною художник,
Піднявши очі раптом від мольберту,
Напроти себе частокіл обдертий,
Де сутінь розтушовує жердини.
А він щодня туди приходить вперто,
Осінні вимальовує жоржини.

Обрій осяяли сходи світання
І озорив далеч сонця вогонь, –
Серце упоює радість кохання
Та зігрівають надії його.
Вже обірвалась застояна тиша,
Віра у щастя вчувається знов, –
Серце дедалі стукоче гучніше
І закипає від збудження кров.
Свіжого вітру проснулися хвилі
І обвивають обличчя моє, –
Серце наповнює гордість і сили
Тілу закоханість ще додає.
Хай цей світанок продовжиться трішки,
Як і мої всі дороги земні, –
Серце завидна нашіптує вірші
І обдаровує ними пісні.
Тануть безслідно хмаринки останні
І вивільняється неба блакить, –
Серце висловлює дяку коханню
Тим, що від туги уже не болить.
27.05.24

Якщо нарешті вільним хочеш стати,
Щоб вільною була твоя земля, -
Безжалісно, жорстоко та завзято
Бий москаля!

Ти не напав! Це він прийшов до тебе!
Ти бачив. Добре знаєш, звідкіля!
На бій благословило наше небо!
Бий москаля!

Сокирою рубай, стріляй "Вільхою",
Гати "Нептуном", "Хаймарсом" здаля!
Зроби вже з нього купу перегною!
Бий москаля!

За все, що клятий окупант накоїв,
За жінку, чоловіка, немовля
Без паузи, перерви, перебоїв
Бий москаля!

Нічого не питай та не з'ясовуй
І не тягнись до чорного рубля!
Він нищить нас! Тому обов'язково
Бий москаля!

Під звук козацьких переможних кроків
Хай оживають луки та поля!
Бо цій війні вже кілька сотень років...
ВБИЙ МОСКАЛЯ!

Чи фантомна корона ще стискує скроні,
Чи то просто густішає сіра імла.
Як повірити в те, що тепер ти стороння,
Адже рідною серцю настільки була?

Що ти робиш і що тобі мріється-сниться,
Де блукаю я нині, що кров з мене п’є -
Не обходить вже нас це, немає різниці.
Не моє, не твоє діло… та й нічиє.

Стерто з пам’яті світле, тьмяніє блискуче.
Адже слово «минуле», як сіреє тло,
Поглинає повітря солодше, ніж Gucci,
Смак цілунків і все, що тепер загуло.

День за днем – і все те ж. Фронт в глухій обороні.
Надпохмура весна, в травні мало тепла.
Та ніяк не виходить назвати «стороння»
Ту, що рідною серцю настільки була.

Чи іронія долі, чи витівки бісів.
Чи то нерви, чи це вже відвертий дурдом.
Чи це галюцинація, ніби я в Пізі,
Де хитаються башти-будівлі гуртом.

Чи кохання в крові, чи думки нетверезі.
Та горілка – знеболювач той ще. На жаль.
От і вірші – на місці шалених імпресій
Монотонна й нудна очманіла печаль.

Поїзд просто пішов. Як завжди, на пероні
Хтось зустрів, хтось прощається в тій метушні.
Просто дико – ніхто я тобі. Ти стороння.
А була ж, як ніхто інший, рідна мені.

Бути друзями після кохання – з утопій.
Слава Богу, що просто лишились людьми.
Не дратує що було тоді до вподоби.
Напівпроспад – і все. Пара «его» із «ми».

Маю жити, напевно, серйозніше трохи.
Міг би жити грайливо, немов жартома.
Ніби мають до щастя вести всі дороги.
Але всі вказівки поховала пітьма.

То й усе, що лишається білій вороні -
Віршування-нещастя співуче моє.
І в житті, та й у віршах… яка ти стороння?
Адже рідною серцю була. Та і є.

2024

Я заблукав у пущі
хаотичних і диких думок.
Де мені знайти лісника,
який виведе із манускрипту
заплутаних і загадкових питань?
Я продираюся крізь гілки
буттєвих пасток і капканів,
крізь тенета нерозв’язних апорій.
Сам Сократ міг заблукати
в такому густому лісі.
Гегель перечепився
через пень діалектики.
Гукай не гукай у такому лісі ―
ніхто не знайде тебе.
Ти мов струхлявіле дерево
у безмежжі стовбурів.
Я заблукав у пущі
перегорілих пристрастей,
перезрілих почуттів,
прагнень, які заросли ліщиною.
Я загубився в хащах
видінь і марень.
Колючки подряпали моє обличчя,
немов складні ребуси неба.
У пущу можна зайти,
але вийти з неї неможливо.
Вона назавжди поселиться
у твою роз’ятрену душу.
Пуща буде супроводжувати скрізь.
Навіть на велелюдних майданах.
Коли ти зламаєш її гілку,
переламається щось важливе в душі.
Ти завжди бігтимеш ночами
крізь її нездоланний всесвіт.

17 травня 2020

                І
Не конає ірод моровий.
Чубляться парафіяни віри
у Христа, Аллаха... у кумира,
що волає всує, – Боже мій! –
ради себе, а не ради миру.
Невідомо, хто кого пасе
в офісі корупції... здається,
мафії, не відаючій честі,
панувати – мрія над усе,
може, і до суду... повезе,
може, і до другого пришестя.

                ІІ
І тузи, і биті королі,
і чужого щастя ковалі
до війни... а нині це ніякі,
та уже заслужені воя́ки,
бо не вояки́, а москалі,
що чекають на моїй землі
від царя-іудушки подяки.
Надуває щоки очмана.
Публіка сміятися уміє
з того, що вона і є повія,
і у цьому є її вина.
Окаянні сили не дрімають
і перевзуваються, таки,
поки ще воюють козаки-
ратаї, що землю захищають.

                ІІІ
Отже, куме, ідемо на дно,
ради біса, а не Бога ради
маємо очільника громади,
у якого роги все одно
визирають, як не у кіно,
то на сцені коміка естради.
І на троні досить холуїв,
носіїв чужої режисури...
нахапались братньої культури
і готуємо собі панів...
....................................
отаке... вовки в овечій шкурі
найнялися пасти баранів.

05/24

Химия – наука сложная, но всем известна с детства…
Интерес к опытам, смешиваю продуктов,
Материалов, элементов – рецептов, формул, не перечесть…
Использует каждый свои, зависит ,какой результат ждет…
Явления в природе, в жизни, быту сопровождает химия…
26.05.24 Швец Тамара


Хімія – наука складна, але відома з дитинства…
Інтерес до дослідів, змішуванню продуктів,
Матеріалів, елементів – рецептів, формул, не перерахувати…
Використовує кожен свої, залежить, який результат чекає...
Явища у природі, у житті, побуті супроводжує хімія…
26.05.24 Швець Тамара

Унижение недопустимо, понятно всем…
Насмешки, грубость, злость, ссоры – страдание, боль…
Исправить допущенные ошибки, изменить поведение…
Жизнь каждый день дает нам шанс, по новому начать…
Естественность в природе, внешности, характере, поведении…
Научиться дружить с самим собой, гармония вокруг…
Исчезнет желание унижать других, осуждать…
Единство добрых мыслей, поступков, дел – дружба, любовь…
26.05.24 Швец Тамара

Приниження неприпустимо, відомо всім…
Насмішки, грубість, агресія, сварки – страждання, біль…
Виправити допущені помилки, змінити поведінку...
Життя щодня дає нам шанс, по-новому почати…
Природність у природі, зовнішності, характері, поведінці…
Навчитися дружити із самим собою, гармонія навколо…
Зникне бажання принижувати інших, засуджувати...
Єдність добрих думок, вчинків, справ – дружба, любов…
26.05.24 Швець Тамара

Горять вогні у долині, вся долина сяє.
Стомилося в путі військо, тепер спочиває.
Круг багать сидять солдати, нічого робити,
Повечеряли та й байки узялись травити.
Хто про жінок, хто про долю, хто про дива світу.
А там якось і до відьом дійшли непомітно.
Стали згадувать солдати, хто що чув чи знає.
Тут Микола одізвався: - Й не таке буває.
Мені, бачте й на шабаші вийшло побувати…
- Ой, Миколо, ти вже скажеш?! Не треба брехати!
- А чого мені брехати, як і, справді було.
Пам’ятаєте, два літа відтоді минуло,
Як дали мені відпустку. Я ж бігом зібрався,
Загорнув в торбину речі та й собі подався.
А дорога то неблизька, верстов відмотати
Треба мені чималенько. Та й десь ночувати.
Йду якось одної днини, уже сутеніє.
Бачу село при дорозі вогниками тліє.
Завернув у крайню хату та взявся просити,
Нехай пустять ночувати. Вийшла жінка звідти
Та і каже: - Я б пустила, та гостей чекаю.
А хата в мене малесенька, то, навіть, не знаю.
Будуть тобі заважати, не дадуть поспати.
- Та нічого, - кажу, - нам же к тому не звикати.
Натомився у дорозі, засну, як убитий.
Пожаліла, мабуть, жінка, рішила пустити.
Дала мені повечерять, я й уклався спати.
Спав чи ні, коли в опівніч входить баба в хату.
Далі друга, третя – ціла дюжина зібралась.
«Це, мабуть, не просто гості?!» - думка мені вкралась
Закрив очі, прислухаюсь, що ж то буде далі.
Ті посиділи на лавках. Тоді одна встала
Й каже усім: - Пора, сестри! Усі повставали,
А хазяйка біля печі ножика узяла
Та й встромила у долівку. Через нього вміло
Перекинулась і раптом в трубу полетіла.
А за нею друга, третя, загула й остання.
А в мені ж зробить те саме виникло бажання.
І так мене захопило, втриматись не в змозі.
Не біда, що утомився в далекій дорозі.
Бігом скочив до ножика та і перекинувсь.
Раптом, наче якийсь вітер ударив у спину.
Витягло мене трубою, у небо підняло,
Над лісами, болотами кудись потаскало.
Й притаскало до Києва на Лисую гору.
А там відьми всі збирались якраз на ту пору.
Тільки мене опустило, як відьма підходить,
Що у неї ночував я. І коня підводить
Мені білого та й каже: - Не втерпів, одначе!
Бери коня, тікай звідси, щоб ніхто не бачив.
Як ще жити не набридло, не втрачай і миті,
Бо, як хтось тебе замітить, то тобі не жити.
Спершу я розхоробри́вся, але потім бачу
В того голову свинячу, а в того собачу.
А одне на мене оком таким подивилось,
Що у мене руки й ноги умить затрусились.
Не став тоді сперечатись, на коня забрався.
А та мені: - Лети, - каже, - та не озирайся!
Птахом кінь здійнявся вгору, усе вище й вище.
Зовсім поряд сяють зорі, вітер в вухах свище.
А мені ж цікаво, що там між відьмами стало.
Не витримав,озирнувся…і усе пропало.
Полетів сторчма із неба, бо кінь десь подівся.
Добре, упав на стіг сіна, а то би убився.
Лежу ледь живий на сіні, в небо позираю,
Замість коня між ногами палицю тримаю.
Нога болить, тож ж додому годі вже дістатись,
Довелося з півдороги у полк повертатись.

Тут повсюди криваві сліди Медеї,
Що дихає сирістю стін із підвальних могил
Роздвоєне серце подвоєне божевіллям
Обманом Цірцеї, обманом драконових крил.

Подорожній, повідай як прийдеш колись у Спарту
Про острів блаженних, що знищили зикурат.
Пожежі Афін перекинулися на Парсу.
І Парса в руїнах, і паща тирана в пісках.

22.04.2024

Нумо, браття, йдіть до мене в хату,
Розкажу про диво, НЛО.
Бо на сайті вилупивсь піратик,
Непростий дядина і не лох.

Скавучить потужно. Діви врозтіч
Від його всльозавлених "трудів".
А от графомани прямо в очі
Хвалять його твори з лободи.

Ти також хвали. Підлий медочку
Та поцьомай маківку метрУ.
Він клює на зойкоти дівочі.
Не барися! Друг ти, чи не друг?

Зачепив, знічев'я, Юру гаком
Гумору. А у одвіт - виття!
Стала муза в Юри в розкаряку
І стоїть, щаслива, все життя.

І буде дощ, що зронять небеса,
Коли затулять хмарами півсвіту,
Та розпочнуть незборену сюїту,
Про головне, що ти не розказав.

Вже й не розкажеш, обірвалось те,
Що називалось щиро: душ єднання.
І упаде додолу лист останній,
І вітер все сум'яття розмете.

Прощальні краплі змиють всі сліди,
Того тепла, що більше не воскресне.
Буятимуть такі холодні весни
У душах, одиноких назавждИ.

І буде дощ...

Я все ще вірю, що відтанеш ти.
Повернеться любов, як пташка з вирію.
Нехай і кажеш: там самі чорти -
Це все, що віднайду в твоєму вирі я.
Ти кажеш: що було – те загуло.
Офелія-любов навряд чи дихає.
Мій жар – не те, дорожчим є тепло.
А ніжності властиве бути тихою.

Так, юність – це для зустрічей пора.
А зрілість – радше втрати, маєш рацію.
Та все ж надія в серці не вмира.
«Чимало в світі, друже мій Гораціо,
Такого є…» - кажу я сам собі…
Чудес, хоч і звичайних-звичайнісіньких.
Життя хардкор, не ніжний r-&-b -
Звичайно, є складнішим, аніж пісенька…
Та все ж… де є кохання, там дива.

Зібрав себе в кулак – і в нього хлипаю.
Без тебе не римуються слова.
І лаври всі мої – то радше липа є.
Титаніку не айс з дірявом дном.
Не краще й розійтись, як пара айсбергів.

Дарма мене вважаєш брехуном.
Діагноз не «Мюнхгаузен» тут - «Аспергер».

Так, кожен з нас в коханні – як сапер.
Було – і вже нема в контактах імені…

Чи бути, чи не бути нам тепер
З тобою разом? Що відповіси мені?

Всі люди, мабуть, схожі на книжки.
У деяких весь зміст – краса обкладинок.
Таких тепер чимало навкруги.
Та ці від мене – як той біс від ладану.
Ти – глибина Гюго, шекспірів зміст.
Епічність… приголомшлива така вона!
І вірю – безнадійний оптиміст! -
Багато ще в тобі знайду цікавинок.
Але слова без доказів – пусте.
У вчинках небайдужість – ось традиція.
Нехай чорти – зробити маю те
Єдине, чим спроможний довести це я.
Щоб смикати за коси - застарий.
Давно вже відтягав свої портфелі я…
Тому тепер пірнаю в чорторий.
Бо вірю, що жива любов-Офелія.

2024

Бузок синіє біля вікон
Й очам дарує ясноту
Таку, що мружаться повіки,
Як в снігопад або сльоту.
Сіяє кущ мільйоном іскор
Отак отут із року в рік, -
Горить яскравим світлом різко
І поблизу, і звіддалік.
Він і на жар багаття схожий,
І неба в річці відбиття, -
Цвітінням тішить перехожих,
А світлом - здовжує життя.
26.05.24

Палай! Палай! Та близько не сприймай
Мелодію старого клавесину.
На лагідному фоні - ніж у спину!
Врятує серце вигаданий рай.

Палай! Гори! Всі теплі кольори
Перетворились на холодні роси.
Беззбройний, щирий, радісний та босий,
Себе за цю відвертість не свари!

Гори! Біжи! Впишись у віражі!
А не вписався - і не намагайся!
Ти чуєш марш. Але знайди у вальсі
Жаданий порятунок для душі!

Біжи! Стривай! А хочеш грати - грай!
Секрети переконливої ролі
І залишки омріяної волі
В тобі мовчать. Як боляче! Нехай!

Стривай! Іди! Крізь білі холоди,
Крізь перепони, осуд, коливання.
Хоч зовні - сміх, всередині - страждання
Та різні, суперечливі світи.

Палай! Палай! Летять за небокрай
Історії твої зі штампом дати.
Усі слова, які не встиг сказати,
Почує той, хто треба. Так і знай!

Палай!

Думати, мріяти, працювати, завжди корисно...
Учитися новому – тренеровка пам»яті,натхнення...
Молитви ранкові - відверта розмова з собою ...
Картину дня розмалювати добрими справами ...
Ангели, Всевишній , Всесвіт підтримають ...
25.05.24 Швець Тамара

Думать, мечтать, работать, всегда полезно...
Учиться новому – тренеровка памяти, вдохновение...
Молитвы утренние – откровенный разговор с собой...
Картину дня разрисовать добрыми делами…
Ангелы, Всевышний, Вселенная поддержат...
25.05.24 Швец Тамара

Сон як темний коридор,
Як провалля в павутину,
Він закутаний в мінор,
Ніби космосу дитина.

Сон як згарище думок,
Дим емоцій відгорілих,
Пронесеться, як амок,
На галявинах вцілілих.

Задзеркалля німоти
Нам відкриє таємниці,
Де прокляття пустоти
Пролетить, неначе птиці.

Сон як тирса із ідей,
Збанкрутілих у борінні,
Що вселились у людей,
Як диявольське створіння.

Сон порине у ставок,
У безодні потойбіччя,
Щоб засвоїти урок
В лабіринтах демонічних.

Сон як привиди жахні,
Що злились із тілом ночі.
Ці страхіття навісні ―
Ніби голоси пророчі.

14 травня 2020

Жінка варить курячі пупи,
В мене ж дума визріла в макІвці:
Генія по носі не лупи,
А погладь поштиво по голівці.

А мене - будь-ласка! Тільки за!
Дозволяю торсати й за вуха.
Бо в літературі байбуза,
Підпарнаський ґедзь! Кусюча муха!

Світить сонце як мене нема,
Понад сайтом райдуга, нірвана.
Я ж строчу сатиру без ума,
Гумором стріляю окаянним.

Тут мені не місце, бо чужий,
Критика вагома не в пошані.
Вчора били сполом. Ледь ожив,
Бо колеги люті, як піраньї.

Ну, нарешті! Супчик закипів!
Є до страви свіжа оковита.
Поглитаю курячих пупів
Й генія піду тихцем хвалити.