Ходімо, джмелику на вулицю,
бо ти в хатинці пропадеш.
До шибки світ широкий стулиться,
а там не буде світу меж!

05.2012

Після зими вуста землі
були ще свіжо-вогкими.
Та солов`ї, ах, солов`ї
вже так спекотно тьохкали!

05.2012

Давненько я не чув твій голос, тату,
Мене залишив, як сім літ було.
Твій голос чую раз на рік, у свято –
Мій день народження коли, все розцвіло

Каштани і акації духмяні,
Бо в травні все квітує і п’янить,
Все прокидається у весни полум’яні,
Лише твоє сумління міцно спить

А я страждав в сім літ, та все дивився,
Коли тебе побачу у вікно.
Читать, писать і малювати вчився,
Але тобі було до мене все одно.

Ти не цікавився життям моїм всі роки,
Як я учюсь, чи є сповна їда
Коли ж у спорт робив непевні кроки,
Без тебе нелегка була хода,

Та я упертий і достигну мрію,
Що із дитинства у душі ношу,
Щоби здійснились мамині надії
Я нездійсненне з честю завершу.

Мені п'ятнадцять… Ти ж мене не бачиш…
А я високий статний, вже юнак,
Та прийде старість й ти колись заплачеш,
Як плакав гірко я у вісім літ назад.
26.05.2013

П'ятнадцять - і немало й небагато,
Всі кажуть – важко в вік перехідний.
То ж згадуй день оцей завжди, мов свято,
Бо лік у часі розпочавсь другий.

Вже не шкільний дитячий, а юначий,
Училище не школа чи дит-сад
Постука в серце почуття гаряче,
Для тебе розцвіте і взимку сад.

А ти будь впертий, пізнавай науки,
Любимий спорт не кидай, розвивай,
Хай будуть вмілі й дужі юні руки,
Як підеш захищати рідний край.

Цінуй та поважай свою матусю,
Яка тебе ростила в самоті,
Не забувай і за свою бабусю –
Провідника в дитячому путі.

І всю рідню, що любить поважає,
Висловлює сердечні почуття.
І в день народження тобі бажає
Здоров’я і солодкого життя.
26.05.2013

Сонет
Краю мій, що на краю планети.
Та не видно – де в планети край.
Я про тебе вимолю сонета,
Ти – мій світ і мій безмежний рай.

Ще твої не виголили гори
І пульсує ще по жилах кров,
Але щось не так, як бУло вчора.
Тешуть ялиці для корогов.

Все ж життя, як рухи по спіралі:
Оберти… кульбіти… далі… далі…
Але де ж той, де ж той диво грай?

Вріс у тебе серцем і корінням,
Для людей залишиться насіння.
Знає Бог – де у планети край.
2013

У кожній шафі є скелет -
І я придбав у магазині
Та геть забув – побачив нині
Й ледь не умлів – іди-но геть!

Не зміг промовити ні звуку...
Тоді одяг йому перуку,
Футболку - матиме науку!
Дістав із шафи я базуку,

Скелет в багажник - і на луки.
Припер до дерева.
Бабахнув.
Скелет посивів з переляку.


27.05.2013

Мить пролетіла над вухом
Наче бджола
Ти мандрівник світ за очі
Плаче доля

Майбутнє стікає водою
Вниз по клепсидрі
Минуле говорить з тобою
Криком пам`яті

Безмежжя уявних світів
Вабить спокусою
Долина холодних вітрів
Там за завісою
2007

Колись тебе Всевишній запитає,
Чи ти любив, чи спалював мости?
Чи хтось для тебе на землі був раєм?
Чи раєм пробувáв для когось ти?

Тому, подумай, поки ще не пізно,
Ще поки не прийшли сумні часи.
І уклонися матері, і слізно
Пробачення за кривду попроси.

Почуй, як перешіптуються трави,
Як вітер затихає між ланів.
І усміхнися стежці золотавій,
Що до старих прямує яворів.

А дітям крила подаруй і казку,
Роздай себе усім без вороття.
Можливо, день оцей, як вищу ласку,
Як шанс останній надає життя.

05.2013р.

Для ілюстрації використано кадр із фільму
режисера Джоел Хопкінс "Останній шанс Харві".

Сама зрікаюся себе
Чи знов себе в собі шукаю?
У свідках - небо голубе,
Як я, колишня, помираю.
Лише складаю заповіт
Отій, новій, "до виконання"
Два пункти:
-полюбити світ;
-не розминутися з коханням.

найперша весна якої було так мало
де ось тут ще сніг а ось зацвітає жасмин
що ми перебігом вагання й кордони зламали
до спільного літа серед чорниць і малин

найперша весна перше тепло у заметах
струмками побігло всім що мовчало у нас
у відповідь на одвічне питання "де ти?"
до долі що розкладала так довго пасьянс

а скільки навколо безглуздого різноголосся
а скільки маршрутів поміж морів розбрелись
спізнилась весна і все на літі зійшлося
на літі якому молитимемось колись


27.05.2013

Весняний ранок розсипає роси

І на кларнетах знову грає дощ.

Між трав згубилися зимові сльози,

Вони – ніщо, весна – це щось!

І небо вже скидає темну шаль.

Воно вже знову ніжне і блакитне

Й лютнева неприборкана печаль

Ховається у серединках перших квітів.

Й вербові котики – провісники весни,

Маленькі й гарні, ніби пташенятка,

Вже відганяють всі зимові сни

Й мені дарують сонця віршенятка.

Й навіть клени, ті, що за вікном

Такі щасливі, горді і крилаті.

Весна вже стелить трав’яним сукном

Земну поверхню. Первоцвітом стати

Весняна муза – голосна сопілка

Розбурхає лавину почуттів

І із пташиних крил зірветься кілька

Малих пір’їнок – весняних віршів.

Ні надії нема, ні розради –
Безкінечні ці ночі та дні…
Помирає на білім вікні
В тихім розпачі біла троянда.

Від безсилля опущені руки,
Стороною проходить життя…
Проникають в твоє забуття
Лиш мелодій божественні звуки.

Тож, у відчай впадати не варто,
Треба вірити, жити, співать,
Бо в ефірі над світом звучать
Нам симфонії, рондо, сонати.

Щож, бувало і важче, і гірше.
Не зламали ж знегоди тебе!
Так на небо поглянь голубе,
Вилий смуток у музику віршів –

Для душі, не заради престижу.
Не наклич до порогу біду,
А троянду, зів’ялу, бліду,
Заміни на яскраву і свіжу!

2011

Я жила, як усі,
В повсякденних турботах.
Ждала: прийде колись
Ще для свята пора.
Лиш хвилини – красі,
А все інше – роботі.
І літа пронеслись,
Наче хвилі Дніпра.

Час, звичайно, несе
І хвороби, і старість.
Похилились в журбі
Сизокрилі літа…
Посміхнись, бо це все,
Що на світі зосталось,
Та для щастя тобі
Ця пора золота.

Хай кружляють літа,
Ніби листя осіннє,
Їх, я знаю сама,
Не повернеш назад.
Та душа молода.
Небеса такі сині!
Ще далеко зима,
Не спіши, листопад!

2011

На кагоровім обрії нота Ярила чудна -
ля мінорами ниє, легатами топиться, гинучи.
Досмалити би мяту цигарки одбулого дня
і кав"ярити зорезернистою гущою приночі.
На острунену душу впаде нaбриніле слівце,
пригітаряться вечора звуки кервавими вишнями.
Що ж ти робиш зо мною, невизримий леготе, це?-
Неба фалдами млостиш розгілля над моря узвишшями.
Під зеленuми лунами мліє ігриста форель,
орусалена я вихиляюся світлопланетами
у простори твої. Вітер миті вчаділі пере -
щось важливе, як вогник, лишається снами нестертими
та пречисте, як ще недокрок, недодотик, як не...
і справжнісіньке, як неґембльовані сосни на дошки ще
Це розвення кагору в мені...чи дурман цей мине?
я кладуся тобі на плечe на безвимірне "трошечки"

У повсякденній круговерті
Усе «воюємо», сердешні,
І не відступимося, вперті,
Чекаючи на день прийдешній:

«Ось прийде ще одне із рішень,
Проб’ю стежинку через хащі -
І «завтра» буде зовсім іншим,
І, безумовно, значно кращим.

Собі дозволивши зупинку,
Суттєвих змін хіба злякаюсь?
Почну робити гарні вчинки.
Нарешті у гріхах покаюсь.

Любов'ю матінки зігріті,
Малята слухатимуть казку,
І найдорожчому у світі
Віддам невиплескану ласку.

Поменшає турбот хоч трішки -
І не лишатиму нікого
Без променистої усмішки,
Нужденного – без допомоги.

Подбаю, звісно, і про себе,
Коли сплачу усі кредити.
Не забаганка, а потреба -
В спортзал, салон краси ходити.

Куплю вдяганки новомодні,
Майну кудись у диво-мандри…»

... І недосягнуте «сьогодні»
Міражем утікає в «завтра»…

Чому ми всі такі сліпі,
Як ті кроти, ховаємось у норах.
Живем собі у самоті,
Й не бачимо цього в собі.

Й не бачимо цього в собі,
Ми всі зробилися сліпі,
Ми все сжираєм навкруги,
Розвалюєм, Руйнуєм і вбиваєм.

Ми все руйнуєм на вкруги,
Осліпли мабуть на віки,
А навкруги кругом розруха,
Левіафан кружляє на віки.


26.05.2013

І день, і ніч пливе без тебе,
і я пливу у сніжні дні,
у ті одні яскраві дні,
коли побачив у тобі,
оту одну яку зовуть коханням,
коханням вічним на землі,
воно таке прекрасне і чудове,
без нього я не зможу жить,
без тебе я сумую у вівторок,
без тебе я сумую в вихідні
а ти смієшся і не чуєш,
мої благання на землі,
на тій землі, коли ти усміхалась,
на тій землі, коли ходила восени,
о Боже мій як я її кохаю,
о Боже мій схилившись я незнаю,
незнаю Боже, я незнаю,
як це кохання пережить...

2010

Get up, my country, feel your strengh,
enjoy your freedom whole,
be & remain yourself at length
in gaiety & dole.

We suffer from our own old sins -
from a small Russian plague.
I'll tell you what it strictly means,
It not at all is vague!

That illness catches you in sun,
as well as in moonlight,
it gets your daughter & your son -
though functions out of sight.

When you don't use your native tongue,
when you forgot your kin,
when you believe a Moscow monk
to absolve each your sin.

When you don't know exactly who
fought for your country free,
at least search Google or Yahoo
your conscience to agree

with the essential facts & trends,
& to think over again -
for what a Nationalist stands
& why he is a Man.


Basil Bucolic

My soul's inquiet -
I feel a riot,
rising in our hearts.
A big movement starts
to break new chains
on arms & brains,
to found a State
at any rate -
but without blood
& white-blue mud!

Ніхто не хоче ста відсотків -
достатньо просто чесно мати шанс
відповідати рамкам фотки,
де частка особистого - аванс.

Ніхто не хоче ста відсотків:
межа можливого така близька...
Життя - не кам'яні висотки
економічно вірного зразка.

Ніхто не хоче ста відсотків
шаленого, як смерч, серцебиття.
І раптом цінністю обгортки
у звіті пишуть особисте "я".


26.05.2013

Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.

Ти плодоносиш яблука кохання
В саду життя під небом голубим.
Встаю над ним зорею спозарана
І сяю місяцем вночі над ним.

Солодкий смак рожевощоких яблук -
Хмільний до болю тіла аромат
До себе кличе, неустанно вабить,
Дарує ласку щастя невпопад .

Розбивши туги тьмаву перепону,
Знаходжу втіхи світлодайну путь
І продираюсь крізь імлу озонну
У сад життя , де яблуні цвітуть.

26.05.13

О, різьбою упійманий рай закулісний!
Відмолилася скрипка, як Богові Бог.
Білі крила над чорними кревно і прісно,
чорні крила над білими – пекло на двох.

І колони, і кола, і карма – картаті,
прагнуть ноти і ваза твоєї сльози.
Квіт червоний уперше – багатство й багаття,
дві зорі за вікном – не чужі терези.

На розгорнуту книгу – літа і літота,
не лякає бездонне і ночі поріз.
І не знаємо ми, де тартар, де висОти,
бо щасливі, допоки не топчуть куліс.

2013р.

Плетуть павуки павутинки
В покинутій хаті старій.
Наплетено їх уже стільки,
Що зникнув у мух супокій.

Оця боротьба виживання -
Хатині розвага якась,
Бо гасне надія остання:
Зазнати оновлення час.
2013р.

Край двора, отам за тином,
Грали в сніжки ми з Мартином.
Кидав я – він доганяв
І кричав все «няв» та «няв».
Раптом сніжка – гульк в калюжу!
– Не біжи, – кричу я, – друже!
Та Мартин так захопився,
Що в калюжі опинився.
Змок до ниточки – біда.
Бо ж холодная вода.
Став я друга рятувати,
Запросив його до хати.
І – о дивна сталась річ! –
Мій котяра стриб на піч.
І, уклавшись там на спину,
Він проспав аж цілу днину.

28-30 березня 2013 року

Навесні, наче в сні,
Линуть всюди пісні.
Вітерець приліта,
Білий цвіт зацвіта.
І веселі, й сумні
Люблять дні ці ясні.

15 квітня 2013 року

Кучерявий дуб зелений
Покохав берізку.
Обійняв її шалено,
Витер дрібні слізки.
Звеселяв у темні ночі
Її до світання –
Загорілись в неї очі
Від цього кохання.
Прикрасилася в сережки,
Вмилася росою.
...Милувався біля стежки
Дуб її красою.

15 квітня 2013 року

Навесні зажурилась берізка,
Розплела свої дрІбнії кіски,
Одягнула зеленії шати,
Похилилась сумна біля хати.
Наречена усім відмовляла,
Бо коханого клена чекала.
Ну, а він не прийшов, як на зло.
…Так в журбі в неї й літо пройшло.

10 квітня 2013 року

Чи справді я тебе любила?
А що воно таке… любов?...
Я чула… то химерна сила –
Огорне щастям, як покров.
Я чула… то палке багаття,
Що розгорається чимдуж,
Зусилля зайві та завзяття –
Лиш ненароком не спаплюж!
А ще… що то – жива водичка
І напуває в спекоту.
А хтось обуриться – то звичка! –
Наб’є оскому й гіркоту.
То мов повітря – дехто скаже,
Що потребує все живе.
І скільки в ній не мали стажу –
Є ще непізнане, нове.
Коштовне, каверзне, пропаще?
В любові що б не бачив ти,
Її пізнати значно краще,
Ніж вічну кригу самоти.
Якщо вона – тонкі вітрила,
Що необхідні кораблю,
То відповім – я не любила…
А до сих пір тебе люблю!
Єдине, що здійме до руху,
Коли зникає течія…
Любов – найвищий вияв духу
І в кожного вона своя.

2013

Жив музикант на світі —
від Бога музикант,
роздарюючи людям
співочий свій талант,
без музики і скрипки
не мислилось життя,
та доля дарувала
недовге майбуття.

Приспів:
Осиротіла скрипка,
коли сміявся май,
і заглядала в шибку
черешня молода.
Ще пам’ятала скрипка
майстерні пальці рук,
джерельний тенорочок
і мелодійний звук.
Не плач, самотня сестро,
не накликай журбу —
співає твій маестро
у райському саду.
Ти світлу пам’ять, скрипко,
про нього бережи
і внукам про маестро
розкажи.

Закоханий без тями
у прабатьківський край,
леліяв, як дитину,
родинний обичай,
і скрипці передався
з теплом його долонь
від лемківської ватри
незгасний жар-вогонь.

Приспів.

Минуть роки, і скрипку
візьме у руки внук —
відкриє скрипка душу,
чарівний виллє звук,
і Божий дар маестро
утілиться в дитя*,
щоб дарувати людям
мелодії життя…

Приспів.

2004 (2013)

Ось само пишеться життя
На світу безкресних стежинах
Всі недоліки й відчуття
Я зберігаю мов перлини
І стережу від забуття

Досить вже лиха батьківщИно
Тепер тобі у майбуття
Хоча друзі пишуть провини
Яких не було і нема
Вони бо ждуть коли ти згинеш

Ох Україно ти моя
Сестер братів онуків сИнів
Степів безкресних і сміття
Часів чудових і руїни
Ти нам єдина і свята.
21.03.2010р.

На переході доріг і прощ, в еклектиці словоблуддя
шукаю сліди вогненності, завислі у слові: «Забу-у-удь…».
Ти – інший, ти – можеш виснути, у просторі жити нулем.
Я - не така… Ми по-різному в режимі «онлайн» живем.

Непереможені клаптики, котрі не складають ціле.
Ти будеш моїм неспокоєм, зерном у плодах незрілих.
Навіщо – сама не знатиму... Було недостатньо пожеж?
Знеможена… А безсилою вогонь хіба віднайдеш?

У передзвонах ліричних струн – з минулого у майбутнє
Стежинно розшиті лінії стирають твою присутність.
За крок до наступної миті – пробачу, забуду, зітру.
Вогненність у мить повернення прийму як наступну гру.

2013

Товаришко! хто зна, чи хутко доведеться
Провадить знов розмови запальні,
Нехай, поки від них ще серце б’ється,
Я вам на незабудь спишу думки сумні.

От, може, вам колись, – часами се буває, –
Розглянути старі шпаргали прийде хіть,
Ваш погляд сі щілки, блукаючи, спіткає
І затримається при них на мить.

І вам згадається садок, високий ґанок,
Летючі зорі, тиха літня ніч,
Розмови наші, співи й на останок
Уривчаста, палка, завзята річ.

Не жаль мені, що се вам нагадає
Запеклої ненависті порив.
Що ж! тільки той ненависті не знає,
Хто цілий вік нікого не любив!

Згадати тільки всі тяжкії муки,
Що завдали борцям за правду вороги, –
Кому ж не стиснуться раптово руки
Від помсти лютої жаги?

Ні, жаль мені, що й сей порив погасне,
Як згасне все в душі невільничій у нас.
Ох, може б не було життя таке нещасне,
Якби вогонь ненависті не гас!

Лагідність голубина, погляд ясний,
Патриція спокій – не личить нам.
Що вдіє раб принижений, нещасний,
Як буде проповідь читать своїм панам?

Так, ми раби, немає гірших в світі!
Феллахи, парії щасливіші від нас,
Бо в них і розум, і думки сповиті,
А в нас вогонь Титана ще не згас.

Ми паралітики з блискучими очима,
Великі духом, силою малі,
Орлині крила чуєм за плечима,
Самі ж кайданами прикуті до землі.

Ми навіть власної не маєм хати,
Усе одкрите в нас тюремним ключарам.
Не нам, обідраним невільникам, казати
Речення гордеє: «Мій дом – мій храм!»

Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
Ніколи світа-сонця не видав,
За ворогів іде в огонь і в воду,
Катам своїх поводарів оддав.

Одвага наша – меч, политий кров’ю,
Бряжчить у піхвах, ржа його взяла.
Чия рука, порушена любов’ю,
Той меч із піхви видобуть здола?

Нехай же ми раби, невільники продажні,
Без сорому, без честі, – хай же й так!
А хто ж були ті вояки одважні,
Що їх зібрав під прапор свій Спартак?..

17.07.1896

Дощ байдуже
вигойдує відстані,
наполегливий,
вірний собі,
закосичує віття розхристане
подивованій
юній вербі.
Приголублена нині скорботою,
наодинці з дощем
постою,
перемию
вербовою цнотою
скаламучену пам'ять свою...

Іще пручаючись недугам,
Життя цінує кожну мить.
Потроху ходить він за плугом
І оковитою грішить.
Пасе на вигоні корову
І залицяється до вдів,
Їх звеселяючи в розмовах
Оскалом залишку зубів.
Минуле згадуючи в тузі,
Розповідає залюбки,
Як під копицею на лузі
За нього билися жінки.
Бо він був парубок недремний
І, дзенькіт чуючи дійниць,
Завжди в гайочок напівтемний
Манив охочих молодиць.
А він кохати вмів досп’яна,
Не як бездарний примітив.
Немов вареник у сметані,
Якби хотів, то й досі жив.
Бо частували щедро всюди
Такого гостя за столом,
Хоч і ходили пересуди
Про нього збудженим селом.
Він і сьогодні повний духу,
Але порідшали гаї…
Люблю байки дідочка слухать, –
Ще не вигадую свої!
25.05.13

З часів жорстокої борні
На камінь танк воздвигли люди.
І написали: «На Берлін!» -
Хай пам’ять для нащадків буде.

Пройшли якісь пів сотні літ,
Про кров і смерть пани забули.
І для нащадків, наче гніт,
Постав не танк, а напрям дула.

На мітингу, підпив кваску,
Під галас світлої ідеї,
Звернули дуло на Москву,
Чи в бік Північної Кореї.

На другий день, під свист і спів,
Наквашувавшись самогону,
Звернули дуло вже на Львів,
У бік Брюсселю й Вашингтону.

Крутили дуло так на Крим,
На Мінськ і Телявів крутили...
Звернули танку шию в тім,
Бо то круті народні сили...

А ще із криком «Гуд, капут!»
Звелися точно в рукопашній.
І всі народні сили тут
Лупилися, як танк без «башні».

Не вічна пам’ять. Хто ж то знав,
Що вітром часу пам’ять здуло.
І танк цю пам’ять не додав -
Неначе і війни не було.

Окопи риті на фронтах
Засипались і заорались.
Нащадки, загубивши страх,
Вертіти дулом танка взялись.

2013

Вони жили довго й померли одного дня.
Коли їх ховали, то плакала вся рідня,
А в розпал погребу зайшовся шалений дощ
І глина з могили чіплялася до холош.
І небіж з великого міста двигнув плечем:
"Вже їм не поможеш, а нам оце все зачем?"
І батюшка сквапно махнув: забивайте вже!
І мокра метнулась шлея поміж ніг вужем.

А дощ усе йшов та йшов і не знать було,
Чи плакали рідні, чи просто вода чоло
Змивала і капала тихо собі в траву,
І давні чорнілись вінки оддалік в рову.
І небіж з великого міста кудись дзвонив:
"Я завтра прієду – пускай подождуть вони!"
І жовтий автобус чадів і ледь-ледь дрижав,
І змотував дядько рулоном шлею-вужа.
Просила дочка всіх лишатися на обід,
Пірнав у автобус близький і далекий рід;
І ледь закуривши, стріляли в траву бички,
І хустка сповзала набік з голови дочки.

А ледь спорожніло на цвинтарі, враз дощу
Не стало, немов не було, а не просто вщух.
І сонце сяйнуло з неба мов Божий знак,
Мов синява впала долі – згори й навзнак.
І враз ожило між трав, між могил-хрестів
Пташок міріади і хто лиш там не свистів,
Не цівкав, цвірінькав, не тьохкав, сюрчав, дзвонив…
Немов новосельців стрічали отак вони.
Гуділа бджола, і мухва, і хрущі, й жуки,
І синява мріла впріло. Став день такий
Пахучий мов хліб, хоч бери в руки ніж та край.
Неначе померлі потрапили зразу в рай.

А в хаті тим часом, де тріск од свічок різкий,
Вже коливо з'їли й поклали ложки в миски.
Й кульочки з цукерками пхала до рук дочка,
І небіж з великого міста шукав бичка,
Бо геть розкурила франта сільська рідня.
Вони жили довго й померли одного дня.

І дівчинка, правнучка тих, що пішли разом,
Стояла в порожній кімнаті, де лиш вазон
Ховався забуто в куті мов зелений кіт,
І думала: що це за дивний, химерний світ?
Ще зранку стояли в кімнаті цій дві труни –
Прабаба й прадід, а тепер у раю вони.

1-4 квітня 2013

Тещі мусили возить
Ми харчі частенько:
Не хотіла в місті жить
Немічна старенька.

Тільки потяг став рушать,
Сполошилась Женя:
-Я ж забула мамі взять
Ліки від мигрені!

В сумці нишпорить своїй –
Пусто, як на диво!
І єдине, що при ній,
Це – контрацептиви.

Я сказав: - Хай їх поп’є,
Шкода – невелика,
Бо полегшення дає
Тільки віра в ліки.

За це діло взявся сам
І зробив рекламу:
- Чудодійні ліки Вам
Ось дістали, мамо!

Теща ледве на ногах
Того дня трималась.
Женя в сумнівах, в сльозах
Тиждень весь каралась.

А в наступний наш візит
Теща зустрічає:
- Чи пігулок привезли? –
Від воріт гукає.

- Я ж бадьора ось яка! –
Аж танцює ненька:
- Може, вийду за Панька?
Сватає давненько!

Я намагатимуся,
Менше всіх тебе торкатимуся,
Не зізнаватимуся,
Як часто сняться твої вуста;
Хоч і описую,
Що захворію твоєю рисою.
Це втаємничую -
Тебе приховую
від себе,
Дні вираховую
Й хвилини нашого знайомства,
Не піддаватимуся,
Коли побачу твою постать.
Я намагатимуся,
Щоразу більше з тобою розлучатимуся
Без твого відома…
Ох, це безглуздя!
Ось там, де серце,
Так треба сенсу
Наповнити тобою порожнечу, ями…
Окрилена, чекаючи твоєї з’яви
Неспокій, бо слід твій на одязі моєму.
Тепер не пратиму -
Я намагатимуся,
Тебе до серця більш не братиму -
Як так втручатися
В твоє життя
Егоїстичними бажаннями…
Жадана мить - це ти,
А я лечу,
Коли тебе почув -
Прошепочи свої рядки
Мені, будь ласка, мені, будь ласка
(твоїм волоссям так ідуть квітки)

2012

Серед усіх бост́онських мостів,
І далеких канадських озер
Залишився вітер твоїх геосфер…

Серед усіх паризьких комун,
І далеких львівських вокзалів,
Залишилося сонце наших причалів…

Та щоб не сталося я
Завжди буду для тебе
Холодним сонцем
І далеким небом…

Серед усіх піренейських вершин,
І далеких британських дощів,
Залишилося кілька недоспаних снів…

Серед усіх близькосхідних війн,
І далеких турецьких хвиль,
Залишився наш небосхил…

Та щоб не сталося я
Завжди буду для тебе
Холодним сонцем
І далеким небом…

2013 р.

P.S. Домашня власноруч записана музична "чернетка"

Наповнюй насолодою поволі
Мене, мов келих, чарівним напоєм.
У пристрасті гарячо-ніжний колір,
Під зорепадом щастя – тільки двоє.

Тіла сплелися у стрімкому танці,
Уста і душі від жаги зомліли,
Цієї ночі ми таємні бранці,
П’янкий порив здолати вже не сила.

Граційний дотик, як вогонь шалений -
Ідуть по шкірі хвилі оксамиту,
Вином жагучим закипить у венах
Солодкий біль – у подих перелитий.

Рельєфи тіла спрагло я вивчаю,
Пірнаю в забуття, щасливо-вільна.
Мій Аполлоне, стань для мене раєм,
Гріховним і терпким до божевілля…

уже нема жовтявого роздолля
кульбаби посивіли шурхотить
солоний вітер де за краєм поля
безвільно золотава рветься нить
дива пір'їнні тануть межи верби
тужливо линуть ген у далину
хоч їм намріювати - златом ще би
з міжтрав'я виплітати сивину
та вже гуркоче хвиля навіжена
за мить об ноги хлюпнеться прибій
і яви розтривожена Марена
останні сонечка задмухає руді
(21.05.13)

вірш видалено

Прихилився ангел до плеча.
У руках – струнких конвалій жменька.
Охоронцю світла, вибачай…
Сльози-роси скрапують дрібненько.
Розбивається кришталь об лід –
Вигадку весни лише моєї.
Миле рідне лагідне: «Привіт» –
крапелька цілющого єлею.
Пелюстки із дна кирпатих хмар
У дощах посипались духмяних –
Миті щастя поміж хвиль-примар
Ти збирай мені в дощах, коханий!

ЩО КОЛИ ПИШЕТЬСЯ

Все залежить від примхи натури
і важливості взятої теми:
в добрім настрої пишуться мініатюри,
а в поганім – найгірші поеми.


НАМ СВОЄ РОБИТЬ

Оббрехана політплітками Юля –
не каверзуля і не капризуля,
веде свою команду через терни
дорогою, з якої вже не зверне,
в квітучий гай, де не змовка зозуля.


ЕПІТАФІЯ ЗАЗДАЛЕГІДЬ

Я скупаний в п’яти річках,
в радянських п’ятирічках тертий,
то ж, мабуть, лишусь у віках,
хоч безіменний, та – безсмертний.


ДЕВАЛЬВАЦІЯ ДОБРОТИ

Я надивився на життя собаче,
на «неприродний» вибір і відбір –
душа моя вже за людським не плаче…
Жалію звірів, бо і сам я звір.


ОПТИМІЗМ ПОКАЯННЯ

Я видихнув із себе всі слова,
яким боліло в серці, –
легше стало:
хай котиться повинна голова
із-під меча
під сонячне орало…


СПОКОНВІЧНА РІВНОВАГА

Серпнева спекота – серцева недостатність
(недостає йому взаємності, либонь…).
Ненавистю кипить
шовіністична стадність –
в інтимності й цноті
притлумилась любов.


ШТУЧНИЙ МАЖОР

Що не день, то сумніші новини
на сумне сиволіття моє,
але диктор їх так подає,
ніби в нас чергові іменини
й нам сторіччя зозуля кує…


ПЕРЕДЧУТТЯ АПОКАЛІПСИСУ

Я батьківщину втратив назавжди.
Сьогодні я втрачаю Батьківщину.
Вчорашній друг мені стріляє в спину
і перед смертю не подасть води…


ЩО ЗА ДИВНА КРАЇНА

Що за дивна країна
від Сяну до Дону,
де кульбаби
єдваби
на трави
обтрушують,
де «злодюги в законі»
не знають закону
й відповідно до цього
його
не порушують!


ДИКУНСТВО

До влади преться гидь і покидь
регіонально-хутірська,
отож бо вже й не сниться спокій
«козлам відпущення»:
чека
життя при смертності високій
на смітникові «общака»…


ДІЛЕРИ, КІЛЕРИ...

Доки ще гроші в державній є касі,
а безробіття зростає в прогресії,
будуть з’являтись відкриті вакансії
на невідомі суспільству професії.


КАЛЕЙДОСКОП

Пропали десь «гіганти політичні»
(а я сказав би: хлопчики публічні) –
колись при Кучмі купчились – величні,
теперки ж – обезкучменно-трагічні.


ВОНО Ж, ЗВИЧАЙНО

Воно ж, звичайно, й ми не без гріха –
стількох месій затюкали
й пророків,
ніяких не засвоїли уроків,
бо ж мудрі вельми...
Нам би пастуха!


ІРОНІЧНИЙ ВЕРЛІБР

Я народний поет
оскільки
у найглибших народних глибинах
непримітним живу самітником
і хоч плаваю на мілкому
так зате ж не боюся втопитися
в океані бурхливої слави.


КИЇВ, ТЕЛЕНОВИНИ

Після спекотного дня –
сутінки і прохолода…
Різноколірний Майдан полиняв:
втома? зневіреність? згода?


КОМУ ЩО

Хтось над мішком тремтить
з нечесними грошима,
комусь круте авто
дорожче над усе,
мені ж болить душа:
вона ж бо не машина,
її ж бо від тривог
за все святе
трясе!


ВІР СОБІ САМОМУ

Не потурай сумним думкам
про сліпоту, яка чека
тебе вже невзабарі,
і вір своїй руці,
яка
не схибить в борозні рядка
із олівцем у парі.


ІРОНІЧНО ПРО СЕБЕ

Не досягну верхів
і не дістану
зірок –
я ж Низовий лише
Іван...

Та хто завадить литися фонтану
ізнизу вгору?
Я і є фонтан!


ДО СТВОРЕННЯ ВСІЛЯКИХ КОАЛІЦІЙ

Не згоден ні на жоден компроміс
з позицій зі своїх опозиційних!
Про розріз не скажу,
що це – надріз,
а про розрізане –
що це єдине ціле…


ОБРИДЛО ВСЕ

Вікно у світ – обридлий телеящик –
для мене вже не світиться давно…

Дивлюсь через проплакане вікно
на те кіно, де все звелось нінащо,
й боюся, що мені вже все одно,
в що виллється сюжет цей непутящий.


МУДРІСТЬ НЕВЕСЕЛА

Жорстока справедливість:
я старію,
за молоді розплачуюсь гріхи,
давно похоронив інтимну мрію,
вже й сам себе любов’ю не зігрію:
амбіції звелись на порохи
й засипали вулканну ейфорію.


ЖАЛЬ МЕНІ

Душі цнотливої
безмірно жаль мені
на схилі віку,
в цю годину скверни
й брутальності –
ніщо вже не поверне
чуттів пречистих
в їхній первині!


ЧАСУ НЕ ВИСТАЧА

На все про все часу не вистача –
Крізь пальці протекли Дніпро й Сахара...
Поволі догора, спливаючи, свіча,
І в сутінках загуслих, мов примара,
Міріє сутність, обриси втрача...


ЛЖЕПРИСЯЖНИКАМ

Присягали
й так легко ламали присягу
українському Тризубу, Гімну і Стягу...

Гей би раз,
на похмілля,
ранесенько вранці
«Конституцію» Орлика
почитали
«обранці»!


СВОЮ ДУШУ ТРЯСУ

Свою душу трясу, мов грушу,
Щоб звільнилась від звичок-гниличок,
Щоби дух здичавіння вичах
В найтемніших куточках, –
Мушу
Мордувати,
Бо їй не личить
Забувати духовність бувшу!


ЗАПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДІ

Моїх улюблених поетів
давно на світі вже нема...
Для кого ж стільки пістолетів
задарма кілер Хтось в запаснику трима?!


НА ВІКІВ ПЕРЕПРАВІ

Агресивна нікчемність
пішла на реванш,
і запрагла бездарність
купатися в славі...

Пересолений вкотре,
сивіє Сиваш
на узбіччі епох,
на віків переправі.


ПІДБИВАЮ ПІДСУМКИ

Які ще підсумки?!
Сума –
напівпорожня:
хліба й солі
для прожиття в ній ще доволі,
та волі справжньої нема...


ТИХА ВОДА

Впроголодь і впрохолодь
праця – насолода:
все козацтво низове
повстає і греблі рве
тиха вода!


ЖИВУ НАДІЄЮ

Миє прожилки чиста роса лопуховому листу –
первозданне начало начал проступає назовні.
Ранок руку мені подає променисту
зі сльозою надії на теплій долоні.


ПРОТЕСТ

В українському паспорті
відсутня графа про національну
належність громадянина

Це ж отак,
ні за що ні про що,
скасували святе моє право
українцем писатись,
господарем в ріднім краю...

Забери свою «ксиву» ганебну,
нездала державо, –
я свою
Українську
державу
лишень
визнаю!



ПРОШУ ПРОЩЕННЯ

Простіть мені, Виговський з Калнишевським,
За пізній відгук гордої крові!
Можливо, хоч по другому пришесті
Ізнов закозакують Низові...


2006 - 2007

Не море говорить про це
Як мрії надіями грають
Не слава булаву несе
У Київ де змії гуляють

Вкраїно де сини твої
Чому то закуто їх подих
Ангели де велич землі
Без зброї герої відходять

Без Бога дорога пуста
В любові без крові спить святість
Дитино Вкраїна твоя
Як мати без тата у хаті

Мамона корону приспить
На дубі тризуби без шани
А вітри розітруть блакить
Заграють над краєм кайдани

Так буде як люди приснуть
Знов зерно під терном зів’яне
Каміння насіння дадуть
А словом промовить погане

Відважні мовчазно у снах
На крилах безсилих літають
Забули минуле бо страх
В могилу їх силу кидає

Погода на згоду мине
А осінь запросить громаду
Злодіїв у Київ і все
Мамона на троні засяде.
10.11.2009р.

(саркастично)
“… Я інколи шукаю самоти “ – каже Світлана Костюк до Володимрира Сірого.*
І горнеться до мене саме та... – каже невпопад Ярослав Анонім, ведучи мову про своє:
… ота!
Єдина…
в цілім світі…
Cтоїть собі у сірому просвіті
вікна нічного –
УСЕ-УСЕ-УСЕ! - й нічого…

Ще мить, минулу, її тіло
невідпускало мої руки
солодку зазнававши муку, -
а вже… кривлятися злетіло:
“пімру з тобов таким зо скуки!” -
підскакуюючи творить па…
і реверанс:
Хі-хі! Па-па!
Ха-ха! Бай-бай!
Собі перебувай
в передчуттях маразму -
пеньок старий - прогавив шанс
померти в мить оргазму!

Тепер тобі, у цьому світі,
натомість буде та: ха-ха,
що у віконному просвіті.
2013 р.

* А ось решта “причинно-наслідкового” ряду:
Володимир Сірий (1964)
Самота

У маєстаті власного кута
Глузує над братерством самота, -
Вона ж не зраджує ніколи,
І ні про що нікого не пита...
18.05.13
Світлана Костюк (Л.П./М.К.) [ 2013-05-18 15:41:14 ]

Пізнавально було прочитати І Вас, Володю, і коментар Лесі( слова Низового). Я інколи шукаю самоти.
Анонім Я Саландяк (Л.П./Л.П.) [ 2013-05-18 18:56:10 ]

"Я інколи шукаю самоти" - і горнеться до мене саме та...



худ. Я Саландяк .

Стрілки зійшлися в годиннику –
Фініш дорівнює старту.
Час, як лихвар у обміннику,
Прийме сьогодні за завтра.

Знову прийдешнє вмонтовує
В себе невидиму пастку.
Що як спіткнуся раптово і…
Що як не зможу не впасти?

Думку в байдужість укутавши,
Черствість узявши, як лати,
Можна уникнути труднощів.
Можна сховатись. А варто?!

Для Удачі повішу підкову
Я на двері при вході у дім.
Може, зайде вона випадково
Відпочити на пару годин.

Є у хаті пожива нехитра,
Свіжа постіль, перина м'яка...
А для мене - цілюще повітря,
Коли гостя загляне така.
25.05.13р.

Розквітлому серцю і солодко, й совісно:
у жінку-крижинку закохане палко.
Кульбабок злотисто-схвильовані сонечка
ховаються-граються в грициків хмарках.

А вище, у зорях, цілуються з бджолами
вустами святими суцвіття жирголі.
В горі крижаній проживали ще вчора ми,
мені ж забажалось жаркої, живої.

Були, в це повірити важко. ще вчора ми
доволі спокійними, милими друзями.
Стосунки тепер, як у квітів із бджолами,
і ніжно-холодні, й солодко-напружені.

А може, коли повернулись в учора ми,
було б почуття ще у бруньці придушено.
То біло-рожевими,то сіро-чорними
ввижалися наші світанки в грядущому.

Крижинка моя і хмаринка, і квіточка,
мій храм, моє небо і світле, і темне.
Ще стільки стежинці в самотності витися?
два кроки до тебе, чотири від тебе.

Згорав, замерзав я помічений відчаєм,
між хочу і можу душа моя вертиться.
Проте я травичкою вичовгав, вичавив
вагання вогонь і тороси упертості.

Розквітлому серцю і весело, й високо,
немов би воно для польоту розкуто.
Не - містика: сад й каламуть смутку висмоктав
устами святими, й тривоги отруту.

Розквітлому серцю ні крихти не совісно,
лиш солодко: квітами сумніви вицідив.
Кульбабок злотисто-схвильовані сонечка
кохаються пристрасно з хмарками грициків!

05.2013