Люблю я тиху неба синь
рік бистрих сяючу глибінь,
коли напнуті линуть вдаль мої вітрила.
Я відрікаюсь від землі,
лечу у зоряній імлі,
мені назустріч розпростерло небо крила.

Люблю, коли зі мною ти,
і в травах росяних іти,
надію ревно у своїм плекати серці.
Дзвінкий дитячий чути сміх,
і «мама» щире з вуст малих,
люблю дивитись в оченят ясні озерця.

Люблю, як почуття ключем,
як дружнє поруч є плече,
весну іскристу в запашному буйноцвітті.
Я просто вірити люблю,
я кожну мить життя ловлю,
бо я живу тому, що я люблю, на світі.

жовтень 2013

Ну хіба ж це любов? Відчувати жагу пелюстками...
Це просто кохання - палке і п'янке, як жасмин.
Ну яка ж це любов - дарувати життя навзамін?
Це звичайний обов'язок мами.

Захлинатися щастям....Так легко і так недаремно?
Тихо плаче любов: "Це не я. Я в найдальшім кутку.
Я чиясь чистота! Я - сльоза у терновім вінку!
Ти не згадуй мене так нікчемно".

Вища сутність любові прозрінням долає вершини,
безкорисна, проста, всеосяжна і всеочисна.
Йде назустріч і попелом скарбу рятує життя.
Вона поруч із нами щоднини...

.................тільки ти її знаєш, людино!

точені рухи усміх павутинний –
у неї все за мірками краси
шовковиця завішує гардини
щоб це «про око» хтось не розкусив

виймає борщ нарізує хлібину
стирає бездоганний макіяж
а втому дня обсновує дитина
нитками слів із натуральних пряж

надворі вітер хиляться гардини
краса зникає знов приходить ніч
шовковиця нагадує людину
в якої сльози котяться із віч

Боязко в далечінь
Їде-зникає потяг.
Розлука. Мартіні. Сплін.
У мене
немає
бажання
боротись!

Боротись за тебе - і за любов,
І сильною бути завжди.
Чуєш? Я знаю - як знає Бог,
Як
відірвати
від себе
важко!..


...Я вчуся сміятись крізь сльози,
Бо сльози – то марна вода.
Як неухильний наказ боротись –
Потяг зникає, зникає в туман...


2012

Я втікаю у присмерк снів -
у долоні, простягені світом.
Я - шалена, я - у вогні,
я братаюся з вільним вітром.
Я заздрю його свободі,
спиняю себе на півслові –
я хочу тебе знаходить -
щоранку - офлайн - поруч.
Я хочу тобі снитись.
Тобі - готувати каву.
... Я хочу тебе вбити -
ти - як завжди - not found.



2013

В цій метушні
Гублю себе щодня…
Щодня втрачаю…
Мені б коня,
Небесного коня,
Що втік із раю…
Дитячих мрій
Цілунок золотий,
Щоб стало легше.
І погляд твій –
Іскринками з-під вій,
Як ніби вперше.
Мені б мої
Розкрилені світи
І вітру подих,
Бо це життя
Земне перепливти –
Великий подвиг.
…Мені б уже
Не гратися ножем
З подвійним лезом.
Ділити біль і невигойний щем
Із білим безом*



***

Цей темний морок зусібіч…
І так бракує сонця й свіч…
І так бракує висоти…
А ще чомусь не поруч ти…
А ще улесливості бич,
Фальшиві маски слів, облич
І прогинання тих, що поруч...
І влада вже не влада - покруч...
… Я не плазую, не повзу,
Мене не зігнеш, як лозу…
Натхненним словом захищусь…
Згораю…
Падаю…
Свічусь…

Скажи, що вертати? До кого вертатись?
Віч-на-віч із болем, немов божевільна...
Ці тисячу літ безкінечноі страти,
Ця тисяча мук, мов сорочка натільна!
Я хочу все зняти! Я хочу зректися
Того, що омана, суцільна омана,
Та ти мені знову щоночі наснишся,
Щоб серце руками-ножами на рани...
Щоб знову по лезу, наосліп, угору
Щоб знову упасти з найвищої скелі
Підпалюю стежку, попереду морок
Позаду залишені нами пустелі...

До тебе ходить муза уночі,
Сідає стиха на твоїм плечі,
І думку шле у полум`ї свічі,
Твоє натхнення будить, сміючись.

Вона шепоче мрійно, наче сон,
І насипає в серце зорі дрібно,
Торкає струни, що тріпочуть срібно,
То знов захопить маревом заслон.

І не побачиш більше перепон
Що обступили наче тіні згубні.
Де тепле сяйво у її долонях,
Що безборонно падає на скроні?

Де шепіт крил її похмурим ранком,
Що сонце повертає зі світанком?
2003

Настирно тікає щоднини
Старий годинник на стіні.
Життя спресовує в години,
Старанно й чітко, день при дні.
Дивлюсь на нього і молюся,
Минуще сутнє боячись: –
“Хоч би замешкав трохи в русі,
Хоч би ніколи не спинивсь…”
04.10.13

Рівень отруйності, мій «талмудисте»,– мінлива межа…
Жаскою й жорсткою сторожею хордиться жах,
ахроматично фарбуючи всесвіт, розміщений за…
Залізні хребці приховає словесний візаж:
ажіо слів – антураж, бо уданий вербальний розма́х
ахіллових п’ят не схова в догматичних димах.
Ах, ахінея – як сором у п’яних очицях корчми,
мишастою тінню майне в аксіоми гучні:
нібито й істина… тільки навіщо ці шори і мур?
Уражений зір примагнічено вниз, до баюр.
Юрмище осудів коло межі, тільки далі їм зась…
А сьомим чуттям за межею стежина у небо тяглась.

Останній раунд. Золоте очко.
Козацький дух від гордості шаліє:
звитяжці - Україна і Кличко,
повержені - Повєткін і Росія!!!

05.10.2013 23:50

Укрили сірі хмари небо,
Неначе попеляста шаль.
Я посміхаюся до тебе,
Вій опускаючи вуаль...

Щоб і сльозини не помітив,
Я щиро дякую дощу.
«Незатишно без тебе жити», –
Душею тихо шепочу.

А ти усе про мене знаєш,
Даруючи тепло долонь
І, обійнявши, запитаєш:
«А де твоїх очей вогонь?»

І рук, і губ оце причастя
Знімає тягарі тривог...
Благословенне наше щастя,
Оберігає свято Бог!

2013

Що це за музика гойдає небозвід,
луною ходить попід берег тихий,
то лісовий зеленорукий рід
музичить радісно собі на втіху.

Так весело, де й ділася журба,
на трубах бук і липа грають гучно,
пішла із гуслями в танок верба,
черемха в бубон затинає бучно.

Клен тьохка на сопілочці лункій,
до рук бандуру узяла калина,
горіх в тарелі вибива гінкий,
цимбали граб приладив до коліна.

У барабани б’є поважний дуб,
на домрі в’яз торкає струни сміло,
а ясен гордий свій закинув чуб,
і дзвінко скрипка під смичком запіла.

У затінку в свирилі дмуха глід,
висвистує, лящить, що сили стане,
тополя – у ріжок, а їй услід
черемха - в бубон, дуб - у барабани.

Ось вам такі музики лісові
із ранку галасують на траві.

жовтень 2013

Осінь золоту літо бабине
Сонячним теплом своїм звабило,
Вкрило коси їй, мов хустинкою,
Срібнотканою павутинкою.
Осінь золота, вмита росами,
Надухмянена сінокосами,
Загравала із літом бабиним,
І, фліртуючи, жартувала з ним:
То поколе його ожинами,
То всміхнеться йому жоржинами,
А то, часом, насупить брівоньки,
І проллється дощем на нивоньки.
Літо бабине ніжно шепче їй:
— Я люблю тебе, ти дощем не лий. —
А вона з ним лиш мило грається
Та від любощів ухиляється.
Літо сонячно розсміялося:
— Ось ти, осене, і догралася! —
Дні погідні за плечі кинуло
І у теплі краї полинуло.
Осінь скривджено кривить губоньки:
— Не кидàй мене, літо любеньке —
Я без тебе стаю холодною
І сльотливою, і нудотною...

...Так бува і у справах сердечних,
Коли жарти стають недоречні -
Фліртування таке, понад міру,
Викликає лише недовіру…

2006

Ти не потрібен, я тебе витерла,
Кілька сторінок писатиму начисто,
З книжки старої я важко так видерлась,
Ну, а нову чи творитиму? Значимість
НОвої книги вимірять важко,
Просто сторіночки, зшиток маленький.
Я тебе витерла, міцно, назавжди,
Кажеш, ось згадую? Просто крізь літери
В пам`ять, буває, вриваєшся літерно.

Я тебе витерла – місця немає!

Зорепад нездійснених надій:
бенефіс неспіваних пісень,
фоліанти порваних віршів,
вернісаж неписаних картин;

«чорні діри» згаслих почуттів,
терновѝща спалених мостів,
безпорадно-ялове буття
у хаóсі буднів без мети…

Нездійснѐнні спалахи надій?..
- В метеорнім поясі Земля...
- Ні... Вмикає наднові світи
у мені під серцем янголя…

… (ред. 2013)

Час розірвав єднальну нить
Між гілкою й листком, –
І осамотнення болить
Розлученим обом.
Кружляє лист по осьовій,
Тремтить журливо віть,
А в світлій пам’яті моїй
Зеленим клен стоїть.
Тоді іще я, молодий,
Замріяний ущерть, –
Із ним розмови не водив
Про неминучу смерть.
Боліла іншим голова,
Коли усе цвіло,
Чи жити день, чи жити два –
Однаково було!..
Зашурхотів опалий лист
І під ногами стих.
Скінчивсь життя суворий зміст
У шерехах оцих.
03.10.13

Зіщулилась од холоду катальпа*,
Вдягнули панни-верби сірі пальта -
Вже днів зо п'ять, як сонця не видать!
У парку мерзне нетутешня знать...

Ніхто ж не знав, що вересень ясний
Зібрався на гостину до зими,
А не до літа по смачні грушки,
Захекавшись, понісся навпрошки.

Куйовдить вітер ярі ще жабо.
Не гріє ні лікер, ані "Шабо"**
Схололі віти іноземних пань
В легенькім ситці літніх ще убрань.

Безрадний гул пожухлі дні підпер:
Обірвано-розігнано шпацер*** -
Такий, було, веселий, гомінкий!
Зимовий шалик суне осінь до руки...
(4.10.13)

*катальпа - дерево родини бігнонієвих;
**"Шабо" - торгівельна марка алкоголю;
***шпацЕр (спацір) - прогулянка

Коли гнітить лукава груди тьма,
гріхами серце стомлене ридає,
зболілу душу холодом пройма,
у Господа прощення я благаю.

Я вірую у Божу благодать,
і в день прийдешній, і в Христові рани,
я вірую, тривоги відшумлять,
мирських суєт розвіються тумани.

Насіння правди всюди проросте,
очистить сповідь душу і сумління,
хвала у вишніх Богу і святе
перед Христом колінопреклоніння.

жовтень 2013

Зачем эти черные кудри
И синие искры в глазах?
Заели проклятые будни -
Порою, вздохнуть нельзя.

Оставить бы все заботы,
Красивый наряд одеть
На "Боинге"-самолёте,
На отдых бы улететь.

Туда, где такие зори,
что кружится голова,
Где пальмы, песок и море,
Где будет все "трын-трава"!

И бронзой покроются руки,
Зажжется огонь в крови,
А моря волшебные звуки
Прошепчут: «Жи-ви, жи-ви!»

2010

Бог мій!
Сонце!
Стою,
чистим ранком нага,
не поранена ще, не зім'ята.
Наповняється брунь -
непочата снага,
не надпита
і ще не заклята.
Світлотінь по руці...
Концентрація слів.
Концентрація точки опори.
Я таки ще нага...
І розкриленість брів...
І ранкове святе доокола.

Його учора бив майор,
Вночі двірник облаяв….
Він зранку смокче свій кагор –
На донорські гуляє.

Його дружина спить не з ним,
Рогами німб подряпав…
У його тілі п’ять пухлин,
Ще й на губах дві клятви.

Під ним хитається стілець,
Синдром Туретта в сина…
На лобі – зморшки і синець,
На підборідді – слина.

Чорніє лайка поміж вуст,
Стигмати кровоточать…
У паспорті ім’я Ісус
І він живе, як хоче.


04.10.2013.

Напишу, напишу, не хвилюйся.
Знаю, осінь холодна дуже.
Скільки треба? Одну-дві збірки?
Не зігрієшся? Видам більше!
Ну, не плач, я писатиму швидше.
Може, навіть, письменником стану.
А допоки розпалюй пічку,
грійся віршами і романом.


04.10.15, 23.55

А було колись... І звірі говорили.
І гарбуз городом походжав.
І вареники самі в сметану лізли,
І самі вилазили...Катма...
Ех, уже не повернути
Ту ікру заморську, що сама...
Йшла до рота. Що ж - часи не ті.
І сиджу осьо два дні голодний.
Знацця, й кабачки тепер круті!!!


04.10.13, 22.50

"Ти так довго вчився читати?
Ти так пишався тим, що почав розуміти вірш?"
Уолт Уїтмен «Пісня про себе»

...А й справді:
Якже довго я до читання йшов...
Ранні морози після триклятої війни...
Незмога босоніж бігати до школи.
А навесні, як поравсь у тітчинім садку,
Голос сусідської ровесниці почувся:
«А іноді така печаль
Оступить душу, аж заплачу.
А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селі.
Мов одірвалось од гіллі,
Одне однісіньке під тином
Сидить собі в старій ряднині.
Мені здається, що се я...»
Лиш у десять літ, вже як навчивсь читати,
Дізнавсь, що то були Шевченкові рядки.
Та все ж зізнаюсь: ще й досьогодні
Для мене вони не просто вірш,
А болісне відлуння власного дитинства.
----------------------------------------

Уолт Уїтмен «Поезії» (переклад Леся Герасимчука). Київ, «Дніпро», 1984, стор.19.
Тарас Шевченко «І золотої й дорогої». Зібрання творів у шести томах. Київ, «Наукова думка», т.2», стор.188.

Розламати смуток ніби кусень хліба
І розлити горе в келихи старі,
Напоїти друзів силою з криниці
І лишити клапті неба на столі.

Але де ви, друзі? Чом же вас немає?
Чий це білий човен з річки п’є туман?
Наше літо з вами в далеч відлітає.
Наші крила гордо коряться вітрам.

Стало наше коло меншим на довіру,
Багатьох немає – попливли у ніч.
Одягає осінь полотнину сіру,
І несе гітара музику навстріч.

Але, друзі, де ви? Як мені співати?
Як усіх зібрати за порожній стіл?
Губиться мій голос у настої м’яти,
Ватою у горлі застряють пісні.

Накришити слова голубам поштовим,
Розіслати вісті у чужі світи…
Холод із росою ходять світанково
І приносять щедро дрібку самоти.

Ой ви, друзі, де ви? Знову гасне свічка.
Полум’я прилипло на підошви днів.
Знову білий човен колихає річка,
І здається осінь вічністю мені.

03-04.10.13

Ми обрізали свої крила,
попрощались, здавалось, назавжди.
Тільки навіщо - це наше тяжіння,
як поміж землею – і небесами?..

На різних планетах любові
ми гріємось сонцем одним.
Чому розвели нас дороги?
Чому не зійшлися світи?

Між нами міста - і роки,
між нами - Полярна гасне.
Чому ж я прокинусь вночі? -
Бо десь далеко - тобі – погано...

Чому не доходять твої листи?
Чому той літак - розіб’ється?
Хіба хтось не хоче, не хоче, щоб ми
зустрілися знов, на одній планеті?

Чому твій дзвінок – так пізно?
Чому ти так довго мовчиш?
Хіба не хотіли ми буть нарізно,-
на різних кінцях Землі?

Я знаю, що кругла - планета.
Я вірю, що як би того не хотіли, –
нас воз’єднає - від сонця - комета.
Нас знову з’єднає тяжіння.


2012

Задóщене тепло в зіницях,
Засмаглий непрощéний біль,
По-справжньому вона проститься,
Й поллються зливи звідусіль.

Загоїться колись місцями
Й згадаєм ще: Яка була!
Як він* кохав її віршами –
Журливу долю без крилá…

Лиш тихе кошеня зігріє
Твою могилку на весні,
Не в силі сльози стримать віям,
Коли відтворюєм ті дні…

04.10.2013

*він - Володимир Сосюра

Ти не писатимеш
мені
і не зігрієш,
ти так далеко...
На різних рівнях
ти і я,
так, ніби, море і лелека.

Тепло осіннє,
як зоря,
вже не маяк і
ще не пристань,
пливуть у невідь
кораблі -
вітрила всіх моїх розхристань.

Ключі останніх
журавлів
впадуть у перші
листопади,
ти не знайдеш їх,
не прийдеш,
бо ти за відстанню розради.


04/09/2013

Пелюстки тюльпанні
в'януть

стають
волоссям
Медузи Горгони
жовтими зміями

або
тропічними
квітами
хижими

або
старими
повіями

скручують
вузлуваті пальці
у прокльонах

жовкнуть
соковиті стебла
гнуться-бабчаться руки

старість тюльпанів
потворна

а може
то вони
так от
рятують світ
від справжніх змій
від
Медузи Горгони
погляду

краще стануть такими самі
аніж дозволять
закаменіти мені
чи тобі
чи іще комусь

посади
і собі
жовту цибулинку
тюльпанову
хай
виросте
квітка
і може
тобі
не зів'яне




2012

Не лицемір і не бреши –
Бо за гріхи карає небо.
Як приятель не до душі,
З ним спілкуватися не треба.

Нещиро в очі не дивися,
І не ховай їх за рукав.
Законам неба підкорися,
Перед собою не лукав.

Бо з висоти прожитих літ
Ці увивання добре видно,
Не збагатиться ними слід,
Коли ти чиниш так негідно.

Закони совісті – хіба,
Їх не для нас писало небо?
Про тебе думаю - журба
В моїй душі справляє требу.

4.10.2013р. Надія Таршин

Твого покаяння завищені дози
Вживатиме він натщесерце в дорозі
Із татуюванням в ділянці душі
І самовтішанням, що не согрішив.

А ти сотвори для розрядки кумира
І залишки неба в собі втихомирюй…
Щоб не проростати ні болем, ні м’ятою.
І щоби за ним
не летіти
підтятою…

Я все сказав і витік я словами,
Як загнаний до напівсмерті кінь.
Лиш піна й стогін… Люди, я із вами
Не поділюсь ним, що б не значив він.

Не знати вам, як з Музою навзаєм
Встромляєм в тишу вічне ми перо, –
І в дзеркалі атраментом стікає
В бездонну чорну ніч її нутро.

Не знати вам. Скачіть у скоромовці
На блиск жаданих заповітних сонць.
З обочини назустріч вам помовчу,
Близький не затемнивши горизонт.

Не знати вам, хоч я життєві узи,
Ділю із вами й дня низький сувій,
Як загнана моя єдина Муза
Простогне ув останній стогін мій.

16 серпня 2013 року

…і дощ – сухий. І паморозь – гаряча.
І попільниця, повна балерин, –
не сцена, а трава, що не пробачить
воякам білим смерті. Кольори –
то озеро в тумані, то – білизна
вагонна, татуйована у бруд.
Про що не мрій, то пнеться горолисо
в молочний морок мовчазних споруд
на тілі неба. Музику ламає,
як зайву кістку. Падає у сказ.
Минуще так повільно не минає,
немов у кисні – мертвий водолаз.
Минуле так мінориться навшпиньках
з-під столу – хоч сльозу йому подай,
чи бульбашку із голосом барвінку,
чи місце для реклами, чи китай
застінків цих, замурзаних у тіні,
чи падопосуд, чи безодню шаф,
де на скелетах квіти павутиння,
і привид, золотий, мов падишах,
де – поспіх ранку й вішаки, мов леви,
нетиху тишу вухами стрижуть,
де новорічний янгол, як Малевич,
квадратить німб і яблучну іржу
чужої кульки неба…
Що подати?
Як падати – під стіл, у спориші
розмов, неначе ліс, дивакуватих,
мовчань, що в них війна між «ні душі»
і «ні війни»? – Сухим дощем? Спідничним
суничним сяйвом ляльки – на ножі?
Як падати, коли ти йдеш? – як мжичка
на вічний спокій цвинтаря живих?

Там кольори – озера у тумані.
Там сміх – сновида чи лютневий джміль.
Там музиці німотній притаманно
крутити в’язи снів і божевіль.
Там балерини скрючено-тютюнні
чекають принців царства смітника,
й чекальна фіфа бачить вічні дюни –
і жодного вогню чи хідника.
І притискає звіробій і м’яту
долонь до скронь, гарячих від знання,
що цих чекань пустеля – непочата,
що їх минуща дурість – не мина,
як мертва гілка – в осені, як виклик –
на пучках ліфта, як у плоті – плоть,
як родимка, що в’їлася, мов ікла
тепла, у спокій вицвілих болот
чи то душі, чи звіра, котрий звіра
шука по крові, і без жодних «як»…

Йде дощ сухий. Тече вода у вирій –
сорокомістний змучений каяк.
І все не так. Бо – просто. І – як завше.
І не трагічно. В межах. Що тих меж…. –
букетик стін. Задивлені пейзажі.
Пігулка слів. І все – коли ти йдеш…

В осені мідно-косій усі – безголосі.
Не до сміху, коли диригує печаль.
Не до співу, коли воєводою осінь
Отамана Любов подолала. На жаль

Забарилося доблесне бабине літо,
Заморилося ніжне дощами іти.
У печалі: веселе крило перебито,
Як упало в гірку осоку з висоти.

Не зуміло голубкою білою долетіти.
А чому небеса грозові промовчать.
Усміхається, кається бабине літо
Зі сльозами у синьо-зелених очах.

За морями - порив осяйний оновити,
На Маямі , і скоро скупий небосхил
Скине доброю бомбою бабине літо –
Ох, і вибухне сміх, і запалиться спів!

2013

Ніжність серця словами прикрила

При останнім побаченні з ним.

Я ніколи ще так не любила

Як тепер оце восени…



Я ніколи ще так не уміла

Прикривати словами печаль.

Щоби вік нам обом не боліло,

Не розхлюпала жаль.



Підійшла… Відійшла…

За вокзалом…

Поїзд вже забирав мої сни

Я ніколи ще так не змерзала,

Як оце восени….

...ти кажеш їй, дівчинко-панно, очі - отрута, пече, мов полум'я, мідяний шовк коси...ще трохи...ще трохи чекаєш...замерзлий грудень, зважнілий інієм, вистудить голоси.
мереживом сріблим укриє вогкі стежини...нікому з льодяних снів нема вороття, а ніч синьоока сипле у жмені ожини...ожини, стиглі, солодкого забуття!
і пише на криці пензлем тонкий візерунок: зігрій вогнем...залишся зі мною навік...із губ випиваєш, медом настояний, трунок, зціловуєш теплі роси ніжних повік...
і кажеш їй, дівчинко-панно, моє кохання, без тебе серце стисне холодна пітьма...ця ніч листокрила буде між нами остання, а далі до строку зима...зима...зима

Мода на…блуд

Інститут сім’ї – архаїзм,

Відмирає поняття помалу,

Хтось запалить нервово цигарку,

І крізь зуби – «розпуста є скрізь»…

Хтось «ги-ги» та «га-га»,

Мов ця тема,

Є чужою,

Далекою нині,

А в країні – реальна проблема,

Майорить стяг «блакитний»,

Не синій…

Що змінились часи, то відомо,

Народити і виховать як?

Коли молодь кайфує від того,

Що свобода в усьому своя,

І Содом, і Гоморра,

Чи чули? Ось повстане,

Або повстає,

Роду цінність ми майже забули,

Хтось гарцює,

Хтось гроші кує.

Індустрія усе багатіє,

А сім’я – то уже архаїзм,

Дурень думкою лиш багатіє…

Блуд червоною ниткою крізь

Те студентське наївне бажання,

Те доросле і зріле табу,

Вибирай,

Чи сім’ю - сіль кохання,

Чи на каві пісну ворожбу…

Уж тепло возвратится едва ли,
Потянуло морозом с высот.
А березка дрожит у ворот
В золотистой, ажурной вуали.

От ее облетевших нарядов
Распестрелся зеленый газон.
Клен соседний безумно влюблен,
Но она ему, видно, не рада.

О России тоскует береза,
Где сестричек застыл хоровод,
В белой роще свистит и поет
Соловей свои дивные грезы.

Ну зачем нас увозят порою,
За собою уводит любовь?
Чтобы Родина милая вновь
Вспоминалась со светлой слезою!

2012

Ще сонечко світить і гріє -
Осіння година не пізня,
Та вже заколисує мрії
Прощальна під хмарами пісня.

Куди ж ви, лелеки? Верніться!
Ще долі тепло не допите.
А ви із моєї криниці
У вирій відносите літо.

Йду з донею парком гуляти,
І раптом питає дитинка:
«Лелеки приносять маляток,
А хто вам приніс мене взимку?
Є дітки весняні і літні,
Зима їх дарує і осінь.
А птиці не всі - перелітні,
Та інші маляток не носять»…

Дитяча допитливість - мила,
Напевно, не варто брехати…
«Я, доню, тебе народила,
А потім на ручках - до хати…»
«Хіба ж я за себе журюся ,-
Зітхає маленька чомучка, -
Лелек мені шкода, матусю.
Не всіх же приносять на ручках...»


2005

Там, де улітку блукали ми
Вдвох попід вербами впалими, –
Тьмяно вилискує золотом
Листя зів’яле на холоді.
Смутку свого не приховую
Перед такою обновою,
Поміж такими узорами –
Бляклими, далекозорими.
Трави, орошені росами,
Низько вклонилися осені
Стеблами жовтими й сивими –
Болю й журби переливами...
02.10.13

Чому так холодно мені...
Бо ти далеко.
Та відстань вереснем
Дзвенить,
Ти не лелека,
І журавлиного ключа
Ти не шукаєш,
У тебе є своя печаль,
Хіба ж ти знаєш:
Що дико холодно мені
Не в листопаді,
Що осінь
Ночі в дні вплела-
Шука принади,
Та тільки холодно мені -
Тебе немає,
Бо хто на відстані зими,
Той не вертає…

03.10.2013

Допоки сонце з піднебесся гріє,
поваги, шани Вам і многа літ
тим, хто в серцях людських плекає мрію,
дарує крила і веде у світ.

Завдання Ваше від самого Бога,
почесним Ви наділені ім’ям,
свята, терниста, праведна дорога,
душа – священний величавий храм

Любов і праця Ваші нерозлучні,
добро і щедрість разом повсякчас,
найкраща нагорода – вдячні учні,
а дім Ваш – затишний, просторий клас

І кожен учень рідний, не колишній,
поради вічні і слова святі,
нехай благословляє Усевишній
на Вашім страднім, непростім путі.

За труд важкий щоденний, за терпіння
низький уклін до рідної землі,
за щирість, мудрість, настанови цінні
пошана й дяка Вам, учителі!
 

Берези мов пергаменту сувій.
В соку жертовнім всі північні парки.
Слова дрижать, зливаючись в ремарки, –
Прощальна драма промайнулих мрій.

І першій грім у пам’яті старій
Розбився, і, вгорі зімкнувшись, арки
Замкнули звук. І заяскрів над парком
Німий знак запитання угорі.

Про вічне все кричать й кричать граки,
Всю ніч шепочуть рятівні струмки.
Колишні дні міліють непомітно.

Приречено гіркі дими висять.
Життя минуле в полум’ї багать.
…Торішню осінь спалюють у квітні.

28 серпня 2013 року

Як приємно чути: "Люба, мила...",
Бачити лице його привітне.
Ця прихильність їй дарує крила,
А душа, мов ружа, пишно квітне.

А як довго ніжних слів немає,
І на кожнім кроці - в чомусь винна,
Та немилість крила їй ламає,
А душа зів'ялим цвітом гине...

Бабине літо вквітчало волосся.
Сонце всміхнулось – і раптом здалося:
Літечко любе вернулось на мить.
…Тільки от скрипка осіння бринить.

30 вересня 2013 року

Луцьк залишився за плечима,
Повний гамору та образ.
А пані з сумними очима
Втікала вже котрий раз.
Пускала плітки повз вуха,
Ховала сльози в пальті.
Аби лиш ніхто не рухав.
Аби не зустрілись не ті…
Ішла до поліської доми
Без зручностей і понтів,
Де без інтернету знайомі
І досі немає замків.
Де тато, і мама, й дитинство
Згорнулось клубком на печі
І де найгарніше намисто –
Від бабці разок калачів.
Пробач, моя домо поліська,
Що рідко так бачимось ми.
Повір, що найбільше у місті
Нам хочеться стати дітьми.

2011

Старі каштани – варта найвірніша –
рудаві сфінкси з карими очима.
Ви бачили багато: відчай-тиша
і відчай-зойк за вашими плечима.

Мовчать. Німують. Салютує вічність:
зелені метеори-«їжачата» -
«нащадки» «свіч» весняних білосніжних,
таких далеких, як життя початок.

Осінній дим гірчить мені крізь пам’ять -
долаю вкотре високосну гірку -
так гірко-гірко в тиші золотавій…
Життю і Осені - гіркокаштанне: «Гірко!»

…(ред. 2013)

Пороки нелюбові тягнуть душі,
У нечистотах зав’язуєм вузли,
Байдужістю ховаємось у мушлі
І не помічаєм більше добрих-злих.

Щезає співчуття, за ним турбота,
Буденність горя скрізь і смерть усюди,
Лише сльоза вночі – мізерна квота,
Потроху нагадає: ще ми люди!

Ми навчимось по-справжньому любити,
І не карати ненавистю дітей,
Спробуємо не жити, тільки б жити,
А позбавлятися гордині й страстей.

22.05.2013

Стрічання, розлуки, громів перегуди,
налякані очі, вологість сльоти.
І кулею спомин в розхристані груди...
Минеться! Чому ж не минаєшся Ти?!

03.2013