Пірнаю у мелодію печалі,
Бо безперервно плине часу річка.
І розчиняється в безмежній далі
Життя мого, на жаль, коротка стрічка.

Черпаю срібну воду із криниці,
Густий спориш лоскоче босі ноги.
Цей рай мені ночами часто сниться,
Я забуваю прикрощі й тривоги.

З дитинства він закарбувавсь навіки
І ранить душу піснею сумною.
І тільки, як закриються повіки,
Тоді лиш зникне разом ізі мною.

Блаженний спокій душу ніжно гріє,
Не можу відірватися від нього.
Рожевий ранок в шибку пломеніє.
А я за всіх молюся щиро Богу.
25.11.2012

Розірване туманне покривало,
Ховає в сивім мареві село.
В маленьких вікнах світло ще блищало
І розливалося в душі тепло.

Іздалека десь горлиця туркоче
І рожевіє горизонту край.
Вітрець щось вербам втомленим шепоче,
До себе манить дивовижний рай,

Чомусь у ньому солодко і гірко
І сенс життя всього й дитинства світ,
Моєї совісті і честі мірка
І відгомін щасливих, юних літ.

Розвіялося сиве покривало
І на світанку ожило село.
У темних вікнах світло засіяло
І розлилось в душі моїй тепло.
25.11.2012

Я пам’ятаю, як малою,
Упавши на м'яку траву,
Вдивлялася у небо над собою -
На хмари - як вони пливуть.

Дівча замріяне з маленького села,
Уся уява – з книг картинки;
У хмарах уявляла і слона,
І лебедино-ніжний профіль жінки.

Пливли серед небесної краси -
Величні і наповнені дощами.
Здавалося, лиш руку донеси –
Торкнешся дива по-під небесами.

1998р.

Моє рідне село, я люблю тебе ніжно
І на зустрічі наші, як на свято іду.
У розлуці з тобою роками невтішно
Звідусіль я до тебе дорогу знайду.


Ти даєш мені силу: лісами, лугами...
Я багато всього із собою візьму -
Заклопотаний ранок, сніданок у мами...
Як без цього усього йти у довгу зимУ?


1997р.

«Земля Ізраїлю освячена більше, ніж решта земель».
Єрусалимський Талмуд, Кляїм,1:6

Земля Ізраїлю та народ Ізраїлю пасують одне одному
і пов’язані одне з одним.
Бемідбар раба, 23:5

Свята Земля...
Свята для тих, кому вона -
Ісус, Єрусалим,Віфлеєм, Назарет, Йордан і Гінасерет...
Та тричі святіша вона тим,
Кому заповідав її Всевишній.
Просто земля,так до робочих рук охоча,
Щоб зводить житло, сіяти, садить...
...Незвична доля їй судилась.
Немовби удова, страждала,
Як зайди залишали їй
Болота, терни, колючки, руїни...
Слізьми пророків зрошена сповна
І кров’ю поколінь, гнаних у рабство.
Тепер пшеницею колоситься вона,
Зеленими оазами в пустелі,
І світ притягує, наче той магніт...
Навдивовижу Свята Земля ще й тим,
Що призабута мова Божа
Після століть серед чужинських мов
З тісняви синагог у світ широкий вийшла,
Навіть туристові так хочеться нею говорить.
І все ж прибулець знайде щось «не так»
І подумки (а чи й уголос ) господарів осудить:
Хто за надмірний гвалт і крик,
А хто за одяг, далекий од європейських мод,
Чи за штани чоловіків, що нижче черева і гузна...
І ще багато що в око впаде,
Бо, як-то кажуть, збоку завше видніше...
...Так, є за що народ цей твердошиїй гудить
(Хоча без нього не було б i праведника Йсуса.
І хтозна, чи названа була б оця Земля Святою),
Та тільки не за те, що лібералам любо:
Віддать її тому, кому вона ніколи не була святою,
Хто ще століття тому в найми йшов сюди,
Тепер же заповзявся нею володіти.
Ізраїль слухає чужих і своїх «спеців»
І віддає сади, добуті мозолями й потом,
На ще одні для терористів полігони.
Тим, кому ще із садка дитячого бачиться,
Як у нове вигнання йдуть юдеї й плачуть...
...І все ж є що поставити Ізраїлю на карб:
У намірі буть, як усі, почав він забувать,
За що обрав його Всевишній –
Взірцем для всіх народів буть
І Боже слово людству донести пречистим...
...Може,і світ од скверни очистився б скоріш.
P.S.
«Простив Всевишній Ізраїлю ідолопоклонство, блуд і пролиття невинної крові, а зневажання Тори - не простив» (Єрусалимський Талмуд, Хаґіґа, 1:7).
----------------------------
Йдеться про небачене доти в світі явище – відродження івриту, що став народною і державною мовою.
Тора -П'ятикнижжя

Завдяки феномену Фоменка
І фортуни сяйного лиця
Український футбол помаленьку
Завойовує вищі місця.
Нащо тренери нам чужоземні,
Їх оплата трудів світова,
Є у нас дивовижні резерви!
Вихід з групи – реальна мета!

08.06.13

У глибіні очей
розчиняюсь поволі,
погляд пестить мене
все ніжніше щодень,
і стрічками надій
закосичена доля
на калиновий міст
мою душу веде.
Відгорне там любов
заволоку зневіри,
на вустах спалахне
сяйвом пристрасних слів,
і на древі життя,
безборонна і щира,
розбрунькується брость
запізнілих чуттів.

Все сяє в безхмарному небі,
Малесенька річка біжить,
І я, пригорнувшись до тебе,
Прошу зупинитися мить.

В затоках дрімає латаття,
Слабкий вітерець пролетів,
Лиш матінку дикі качата
Все кличуть із очеретів.

Я, наче та губка, вбираю
Цю тишу і ніжність твою.
Нема мені іншого раю,
Ніж той, де з тобою стою.

Коли від жорстокої муки
Слова мої вдарять, як град,
Ти просто, візьми мою руку,
Торкнися вустами, мов брат.

І хмарка розтане в блакиті
Від тихих і лагідних слів...
Ті ліки – найкращі на світі,
Аби ти знайти їх зумів!

2012

Translation:

повір немає раю
це легко спробуй сам
і пекла що палає
над нами небеса
повір у те сьогодні
виткане з людей

повір нема кордонів
не важко це зроби
релігій і канонів
ні вмри і ні убий
повір у всенародний
спокій у житті

для тебе я напевно мрійник
та знаю не один лиш я
надіюся на єдність
бо цей світ одна сім’я

повір пропала власність
цікаво зможеш де
і голод зник і жадність
братерство між людей
повір у спільну щирість
роздану на всіх

напевно я для тебе мрійник
та знаю не один лиш я
надіюся на єдність
бо цей світ одна сім’я

Original:

Imagine there's no heaven
It's easy if you try
No hell below us
Above us only sky
Imagine all the people
Living for today...

Imagine there's no countries
It isn't hard to do
Nothing to kill or die for
And no religion too
Imagine all the people
Living life in peace...

You may say I'm a dreamer
But I'm not the only one
I hope someday you'll join us
And the world will be as one

Imagine no possessions
I wonder if you can
No need for greed or hunger
A brotherhood of man
Imagine all the people
Sharing all the world...

You may say I'm a dreamer
But I'm not the only one
I hope someday you'll join us
And the world will live as one

(The music was composed by Harold Arlen and the lyrics were by E.Y. Harburg)

Translation:

десь там через веселку
вище хмар
там земля є далека
і колисковий чар
десь там через веселку
неба синь
у мрій крила лелеки
гнізда сміливі сни

колись у зірки попрошусь
за хмарами в той день проснусь
у домі
де тане мов цукерка страх
мене знайдеш ти там де дах
тримає комин

десь там через веселку
де вогні
мрій лет через веселку
мрії летять я ні
для синьокрилих цей політ там за веселку
як тоді мені

Original:

Somewhere over the rainbow, way up high
There's a land that I've heard of once in a lullaby.
Somewhere over the rainbow, skies are blue
And the dreams that you dare to dream,
Really do come true.

Someday I'll wish upon a star
And wake up where the clouds are far behind me.
Where troubles melt like lemon drops,
Away above the chimney tops,
That's where you'll find me.

Somewhere over the rainbow, blue birds fly
Birds fly over the rainbow
Why then, oh why can't I?
If happy little bluebirds fly beyond the rainbow
Why, oh why can't I?

(The authors of the song where Bob Theille and George David Weiss)

Translation:

край зелених віт
чевоних руж
дарує цвіт
любов стару
я кажу сам собі
о чудовий цей світ

бачу неба синь
білінь хмарин
і дні з яси
і ночі плин
я кажу сам собі
о чудовий цей світ

і кольори веселки
на небі виграють
вони вже на обличчях
людей що мимо йдуть
бачу потиски рук
і вітається люд
у вітаннях зберу
я люблю

чую плач дітей
вони ростуть
їм вивчати те
що не перейду
я кажу сам собі
о чудовий цей світ

я кажу сам собі
о чудовий цей світ
о є

Original :

I see trees of green,
red roses too.
I see them bloom,
for me and you.
And I think to myself,
what a wonderful world.

I see skies of blue,
And clouds of white.
The bright blessed day,
The dark sacred night.
And I think to myself,
What a wonderful world.

The colors of the rainbow,
So pretty in the sky.
Are also on the faces,
Of people going by,
I see friends shaking hands.
Saying, "How do you do?"
They're really saying,
"I love you".

I hear babies cry,
I watch them grow,
They'll learn much more,
Than I'll ever know.
And I think to myself,
What a wonderful world.

Yes, I think to myself,
What a wonderful world.

Oh yeah.

Якщо душею ти ще не зачерствів,
І серце не лише ганяє кров,
І з пам’яті ще почуття не стерті:
Захоплення, закоханість... - Агов!

Якщо внутрі бунтує непокора
Літам, що у полон тебе тягли, —
Знать, долею тоді дається фора,
І, знать, роки тебе не запрягли.

І ти, як мох, що всотує вологу,
Вбираєш спрагло у своє єство
Миттєвості життя — без остороги,
Схиляючи пред Мойрою чоло.

Читаєш серцем виписані строфи,
Даровані не іншому — тобі!
Куди тоді твої поділись роки,
Як флажолети грають у душі?

І не зарадиш - бо замкнулось коло:
По-справжньому ти заздриш солов’ю,
Що він так легко виливає вголос
Оте щемливо-трепетне: «Люблю»…

Утяти логіки надумане кільце...
Не розуміти - відчувати і уміти
кохати просто безпідставно, - а оце
і є для Неба непідробні душезвіти.

Коли любов можливо зміряти - біда!
Коли " за щось", або " чомусь" вона - це страшно!-
то дай же, Боже, невагомости бодай
на тлі одвічного, - у грі цій серцепашній.

і нерозумности премудрої подай,
і нероздуманости чистої, і, може,
якщо життя -" у клітку зошит", - то нехай
в "люблю" клітинкy кожнy списанy- дай Боже!

Улючани
Знов зійдуться над Сяном,
Щоб погане
Воскресити на хвилину,
Дати шану
Тим, що сплять там вічним сном.
Молитвами
Оспівають батьківщИну.

Прийди брате
І будь з тими, що живуть
Не в Карпатах,
А розсіяні по світі.
Нема хати,
Лиш бур’яни там ростуть,
А в них святість,
Яку віднаходять діти.
07.06.2013р.

Я не знаю, як жити далі,
З дому жінка не випуска.
Люди їздять на фестивалі,
Ділі –ділі там, тралі – валі…
Ой ти, доле моя гірка.

Хоч купила мені сандалі,
Сигареточок і пивка, -
Не пускає на фестивалі,
Лячно їй що, вродливі кралі
Заберуть в неї мужика.

- На дивані лежи й надалі,
Схочеш їсточки, - погукай,
Всухом’ятку на фестивалі
Станеш дохлим ти і зів’ялим,
І з поставою пса Сірка.

Почитала мені моралі.
О, - до цього вона шпарка!
Дійсно, що там на фестивалі
Я не бачив?.. Та й не гукали,
На свій форум вони селюка…


07.06.13

Ну шо, лежиш, собако ти лінива?
А най би тебе грім який узяв!
Ці мешти* зо три роки, як купила,
А ти ше й "етікеток" не зірвав!
Диван прогнувся ледь не до підлоги,
А на столі зижовкли всі газети.
Від тебе гет ніякої підмоги!
(А ше ж купую пиво, сигарети!)
...Придбала на біду собі планшета,
А там тепер якісь "Майстерні" є...
Він, люде, зображає вже поєта,
Коментарі щоночі роздає!
...А у хліві пацє підлогу з`їло,
Немає де подіти і ціп`ят...
Воно за якісь "рейтинги" засіло...
Не чоловік, їй-богу, а вар`Ят!
...А кіт домашній клепки теж не має:
На пузі в нього влігся...
...і...моргає...


07.06.2013

Коли в легенях перцем
пече від самоти,
коли шматують серце
розлючені коти,
і тіло прагне раю,
а на душі – чорти,
тоді себе втішаю:
ще кілька днів - і ти.

Коли ламає ребра
нестримність почуттів,
боязнь отак без тебе
ще тисячу життів,
і раптом блякне небо,
і квітам не цвісти,
повторюю для себе:
ще трішечки – і ти.

Коли полонять мрії –
солодкий рафінад,
і серце не радіє
вже жодній із принад,
і кожен день – то битва
із вічністю хвилин,
тоді моя молитва –
це тільки ТИ один.

07.06.2013

Я хочу стріти Вас зненацька, ненароком,
Півподих затаїть, спинитись за півкроку,
Півдумки обірвать, півпогляду спіймати,
Півслова мовить Вам, півусмішки сховати.

Я хочу стріти Вас невимушено й легко.
Немовби зустріч ця – і звична, і буденна.
Неначе знаю я слова які казати…
А потім знов і знов у пам’яті гортати.

Я хочу стріти Вас! О, як я цього хочу!
Поглянути ще раз в магічні Ваші очі,
І з Вами жартувать, сміятися невпинно…
Я хочу стріти Вас – яка ж у цім провина?

А може, Ви також блукаєте самотньо,
На зустріч несподівану чекаєте сьогодні?
Можливо, саме я в цю мить для Вас єдина -
Між тисячі облич найближча Вам людина…

...

Я хочу стріти Вас зненацька, ненароком,
Півподих затаїть, спинитись за півкроку,
Півдумки обірвать, півпогляду спіймати,
Півслова мовить Вам, півусмішки сховати.

1990-ті рр.

Натщесерце аналіз крові
Здавати в місто їде дід.
Недавно був іще здоровим,
Але останнім часом зблід.

Шкода його бабусі стало –
Далеко місто від села.
Окраєць хліба, кусень сала
В дорогу дідові дала.

Коли дід вийшов із лікарні,
Бо «екзекуцію» відбув,
У животі бурчало гарно,
Тому про сало не забув.

«Ні, сало їсти я не стану,
Вже стільки з’їв його за вік.
Піду хоч раз до ресторану,
Як справжній білий чоловік».

Голодний, ледве плівся кволо,
Здавалося - усе, капут.
Зайшов, не сів – упав до столу,
Офіціант вже тут як тут.

- Я хочу спершу з’їсти супу,
А далі - м’яса, ковбаси.
Офіціант брову насупив:
- Є суп-харчо.
- Давай, неси.

Незчувсь, як перше від обіду
За дві щоки встиг уплести.
- Я суп доїв, - гукає дідо,-
Вже можеш і харчо нести.

…і миска полуниці… на горизонті…
Намалювалася… в ошуці, що:
безконечно в пошуканні сенсу…
сенсу ошуки, ачи обману…

А, думаю: небесну манну
вже маю - пси не їдять…
якби не оси,
що пси, – і обитають
не на не-бе-си… хоча літають,
але кусають…

In sensu strictiore hos pro reo (коротко кажучи) -
на горизонті останню миску полуниці маю…
2013 р.


худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп).

Попрощалась.
Пішла.
Перейшла в інший вимір,
перейшла в тихе небо,
де Господь всеблагий
душу чисту обійме,
сльози лагідно витре.

.. тільки тиху молитву -
більш нічого не треба.
..і - краплинку любові
у затінку вій.

Нині вітер в сльозах,
цей заплаканий вітер
мамі вістку від сина
донесе із землі...

Твій голос буває хриплий:
у ньому вчувається шелест липи,
присмак лимонного горизонту,
плюскіт вечора чайного сорту
та ледь вловимі нотки парфумів,
високовольтний шепіт струмів…
А я солодко вже заколишена
твоїм баритоном притишеним,
і шорстким, ніби легка щетина
твоя, ніжним, наче пір'їна.
У тебе голос буває, як море, –
і неважливо, про що ти говориш,
і невідомо, що буде далі,
бо знайомі ми – у віртуалі.
…ти завтра зателефонуєш
за послугою "коло друзів"
чи навіть "улюблений номер":
почую цей тембр, і схоже,
знову півночі заснути не зможу…

На землю обігріту ніч упала,
Розкинув крила біло пінний сад.
Вечірні зорі ясно засіяли,
Снувались тіні білостінних хат.

Вишнева повінь,вишнева повінь
Весни моєї духмяний квіт.
Вишнева повінь – блакитний спомин
І вісімнадцять дівочих літ.

Дурманить вечір молодий любисток,
А вишня тихо сипле ніжний цвіт,
Розсипалися зорі, мов намисто,
Я молода й радію на весь світ.
Вишнева повінь,вишнева повінь
Весни моєї рожевий квіт.
Вишнева повінь – найкращий спомин
Давно минулих щасливих літ

Вишневий цвіт засипав юні плечі,
Світились щастям очі голубі,
Про нашу долю мріяли весь вечір
І я раділа й вірила тобі.

Вишнева повінь,вишнева повінь,
Весни моєї зів’ялий квіт.
Вишнева повінь – болючий спомин,
Гірке прозріння на схилі літ.
23.11.2012

У осені похмуре небо,
Короткі і похмурі дні.
Шепоче дощ мені про тебе,
Я жду листа в самотині.

Подовшали думки, тривоги,
Бо покоротшали листи.
Далекі пролягли дороги –
Часи гіркої самоти.

Ти спокій мій і душу палиш
Приходиш у тривожні сни
Вразливе серце словом раниш,
Бо вироком звучать вони.

Слова: розлука і прощання
Приховані в твоїх листах
І наше зоряне кохання
Вмить розлетілося у прах.

У осені похмуре небо,
Короткі і похмурі дні.
Шепоче дощ мені про тебе
Сумую я в самотині
22.11.2012

Либонь, надходить осінь покоління,
плугами оре світу царину,
земля холоне у сльоті осінній
і набува гіркоти полину.

Морозить душу гідності банкрутство,
полову мелють брехень вітряки –
чи Мона Ліза молиться за людство,
коли проймає усміхом віки?

Чекаємо в тривозі
Осінньої негоди,
Та осінь на порозі --
Усміхнена, підходить:

В калиновім намисті,
Вдяглася у обнови:
Із золотого листя
Вбрання її чудове!

А глоду самоцвіти
Зоріють у браслетах
І торохтять на вітрі
Горіхів кастаньєти.

Підвіски з винограду,
Ще й квіти не померкли --
Осіннього параду
Розкішні феєрверки!

2012

Довго сяяло «бабине літо»,
Забарились холодні дощі.
Ще яскравих шипшин самоцвіти
Аж горять на зеленім кущі.

Та зненацька, морозець ударив,
І дерева до сну роздяглись,
На газонах, стежках, тротуарах,
Наче килим пухкий простеливсь.

Лиш тополі в сріблястому листі –
Літні сукні їм скинути жаль,
А зима десь далеко за містом
Білосніжну дов’язує шаль.

Спочиває натомлений вітер –
Скільки ж можна це листя мести?
Осінь в жовтих конвертах по світу
Розсилає прощальні листи.
2012

В рядах похмурих кам'яниць
Великих міст, а чи столиць,
Ростуть, спинаючись угору,
Урбанізовані потвори.
Мчать асфальтівкою потоки
Стрімких автів в обидва боки,
І кожне, звісно, додає
До диму й гуркоту своє.
Тут рятівник один у мене -
Мій "ровер", з партії зелених.
Натисну хутко на педалі
Й помчу за місто, якнайдалі.
А там... Квітують пшениці
І неполохані зайці
Через дорогу кривуляють,
Козулі повагом гуляють,
Сторожко щулячись, проте.
І все, - довкіл усе цвіте!
П'янким туманом диха ліс
І перепілка з-під коліс
Лякливо пурхає в жита,
За нею стрепет підліта...
Гойднеться вицвілий полин
І знову - тільки шурхіт шин,
Та ще дзвіночок жайворовий
У тиші висне вечоровій,
І сонця перестигла диня
Вам скаже: бути на годині...
2000р.

Як чудово,бо кульбаба
не страшна сердита баба,
що на печі спати мусить,
а усміхнена бабуся.

Життєрадісні смішинки
на зорі кладе в торбинку
і летить над липи, клени
на моріг пругкий зелений.

Там вона, моргнувши хитро,
розв’язавши торбу з вітру,
золоті смішинки сіє
у траву, як літні мрії.

Але іноді кульбабу
у світи мандрівка вабить -
за моря і океани.
Щойно зійде шлях туманний,

із кульбабового ока
у смішинчин цвіт глибоко
утіка павук, що виткав
срібну місяцеву нитку.

за дни до зимы, подноготной
фон - лучшая мера, чем контур,
туманом, тьмою и цветом
охватывая, кроя.


тристан поднимает ветвью
пластмассовой крышки обод,
бросает на ветвь изольды -
отныне ты, терн, моя.


изольда роняет пепел,
стыдливо, тихонько тлея,
и, всю напрягая крону,
кольцо бережет пока.


а может быть, ветром скоро
с нее эти угли свеет,
а может быть, ранний снег их
потушит, а может, марк...

“Україно моя!” — стільки мовлено раз,
стільки раз пролунало з ефіру,
аж, здається, уже прописалось між фраз -
тих, що чуємо чи не над міру.

“Україно моя!” — ці слова на вустах
і співців, і трибунів-промовців,
для одних вони лиш, може, фраза пуста,
а для інших — виблискують сонцем.

Для одних Україна — це власність своя:
нерухомість, земелька і води.
вимовляють такі: “Україна — моя!” —
і сміються в обличчя народу.

А для інших вона — в голубіні небес,
золотому пшеничному лані,
і у вірі в Того, хто із мертвих воскрес,
у батьківських традицій пошані.

І немає святішого ймення для них,
щоби всує його не вживали.
Україна для них — це Святая святих,
за яку натерпілися кари.

То ж запитую в тебе, Вкраїно моя,
повнолітня моя ти країно:
— Україно моя! Ти насправді — чия?
Може, ти — наречена без віна?

Обзивають тебе, виставляють на сміх:
Україна і “наша” й “не наша”. —
Україною ж ти хочеш бути для всіх,
як причасна церковная чаша.

Щоб усіх причащала ти хлібом-вином,
а тобі хай платили б любов'ю,
щоб душа не гірчила твоя полином,
ані серце не юшило кров'ю!”

…Не уникну і я цього пафосу слів -
«Україно моя!» На поруки
ти отих не бери, хто на тебе посмів
піднімати забруднені руки!

Хто на тіло і душу твою зазіха,
о Мадонно вкраїнського люду,
хай покараний буде за свого гріха
справедливістю Вишнього Суду!

2008 (2013)

Зазирає ніченька
сірим вовчиком
У віконце хлопчика
Теодорчика.
Не страшний вовчик той
Аніскілечки!
Хоче затишку він
хоч би трішечки -
До хлоп’ятка під бік
притулитися
І разóм теплі сни
подивитися.

Сіромаху впусти,
милий хлопчику!
Помандруєте в снах
разом з вовчиком.
Буде другом він вірним
в мандрівках,
А над ранок гайне
до домівки.

Хай домівка його ¬
ген за обрієм,
Та залишиться казочка
добрая.
Повіси нам її,
Теодорчику,
То подружимо й ми
із тим вовчиком.
:)
2013

Почуття парубоче безтямне
Відбуло, наче сонячний цвіт,
Але личко твоє, ніжна панно,
Пам’ятаю на відстані літ.
Хоч і суджено кожній людині
Поринати поволі у сніг,
Якби стрілась у натовпі нині,
Я впізнати напевно би зміг.
Бо душа від пригадок ясніє,
І думки огортає весь час
Ненав’язлива серця затія:
Подивитись на тебе ще раз…


06.06.13

Не упізнав її...
Довірливим дівчиськом
до міста вчитися приїхала вона.
Була розквітла ледь:
волосся та очиська.
Ні жінка, ні дитя, цнотлива і земна.

Не знала про любов.
І знати не хотіла.
Та раптом сталося. Настигло. Шкереберть
пішло життя її,
мигтіло чорнобіло,
і байдуже було, на щастя чи на смерть.

Скінчилося усе
класично, як у книзі.
Завіявся кудись – невже, невже навік?
Посунули роки,
усі в арктичній кризі,
А зовні – як у всіх: дитина, чоловік.

І ось зустріла знов...
Не спалахнуло небо,
не падають зірки, лише глевка печаль…
Впізнати не зумів...
То, може, так і треба?
Не упізнав її. На жаль. На жаль? На жаль...

Шлях мій почався над Сяном.
Лину і нині там думками.
Якщо зможу то також сном
Ходжу я Улюча стежками.
Тихенький ранок. Я іду.
Икну по лемківські. Йду далі.
Чую сльози і гіркоту.
Вони породжують знов жалі.
Зупинюся. Ось вже Дубник
У сонці блищить і сумує.
Лиш я почувши душі крик
Юністю на гору крокую.
Чую невидимих. Вони
Ангели втраченого раю.
Рід кличе іти до гори.
Ось там всі молитов чекають.
Дубник мовчить, як всі ті, що
Ось там в сплячих могилах.
Моїх це прадідів єство...
27.05.2013р.

Ну що я, наразі, є дивом із див:
своїм нагородам я вік вкоротив.
Не маю медалі "За" й ордена "У" -
десь грамоту маю. Почесну. Одну.

А вірші, що я самотужки пишу, -
не привід для подорожі за межу?
Горілка - "Столична", "Перлина" - вино,
а я, перепрошую, хто? Все одно?

Ну, добре... Не має поет нагород.
Самі лише Музи "оливкових шпрот".
Та, власне, що з того? Пусте ордени...
Нема й "Запорожця" з причини ціни!


6.06.2013

це просто історія дівчинки
з очима як небо синіми
душею такою юною
як перші весняні дні
при світлі нічної свічечки
акордами сумно-осінніми
натхненно творила музику
записувала пісні
легенди собі вигадувала
з подробицями романтичними
шукаючи принца казкового
квітчала веселками дні
а мрії були наївними
а вчинки були незвичними
а вірші неначе сповіді
або молитви сумні
зустріла...невипадкового
на мрію дитячу схожого
на лицаря того казкового
сполохано мовила НІ...

Готую джем із полуниці,
Бо не за гóрами зима.
Як прийде, хай насолодиться
І літо спробує на смак.

Нехай мете несамовито,
До справ холодних беручка.
Дістану подарунок літа
На радість їй і діточкáм.

Ходжу я по вулицях сторожко й лунко,
Ношу перископа старого у клунку -
Як бачу, що вулиці скоро кінець,
То шляк ‘ми трафляє і вхоплює грець.
За ріг перископ я тоді висуваю
Все далі і далі, дістану до краю -
Та пильно дивлюсь в окуляра довкола…
Бодай-би такого не знати ніколи -
А раптом хтось схоче стрільнути з-за рогу?!
Та Бог ‘ми почув і небогу убогу
У Львів до будівель мурованих вивів,
Котрі без кутів. Я повірила в диво.
Оце-то львів’янам живеться у Львові!
Того-то львів’яни такі гонорові!


06.06.2013

Запалала світло, дзвінко,
щоб отак тебе любив,
і хмаринки, і сльозинки
вкрала зграя голубів.

Лиш по колу та стокрила
мчала сила і краса
і підкову нам створила
над дверима в небеса.

Золотаво залатала
між коханцями розрив.
День пробачив нас ласкаво,
вечір лагідно простив.

Небо, що вітрець очистив,
прала зграя на льоту
і рум`янець золотистий
ткала на блакить бліду.

Той політ думки роздмухав,
що печаллю запеклись.
Іскрами Святого Духа
нас пресвітло звала вись.

Нам, голубко мрійнокрила,
плазувати не дано.
Пазуриста зникла брила.
Небо жде нас. Летимо!

05.2012.- 06.2013

На прощу йду
в березові гаї,
де пахне грибом,
хованим у листі,
плекаю світлі
радощі свої,
яких ніколи не було у місті.
Повільно йду
крізь пестощі трави,
вона голубить лагідно, уклінно,
лише асфальти з луками на ВИ,
а тут нечутна
влада часоплину.
Чутливе віття -
лісовий радар -
дивує малахітовим розмаєм…
Кладу спокуту на земний олтар,
за людство
Усевишнього благаю.

Ця багряна пожежа покірно зализує руки
і біжить за тобою, та де їй тебе наздогнати.
червонієш від страху, о дівчинко, вишенько, муко,
червонієш, як в школі за першою партою.
Що взяла б ти, на мак пересіяна маківко?
чи коштовне каміння, чи в небо простягнуте гілля?
до шухляди на потім заховані лакітки
чи дитячі малюнки поміж сторінками Вергілія?
Чи світлину, з якої твоя посміхається пам’ять?
Так багато всього, так багато, багато, багато…
Лютий півнем прозорим недремно стоїть на брамі.
Але ти вже нічого й нікому не хочеш казати…
Хіба що мамі…
Лиш тільки мамі…

Привітав мене Володя Просін
з Днем журналіста...
...Як було все просто
в юнацькі рОки:
шпальтами газети
ми,
молоді, закохані поети,
постійно марили;
мізерний гонорар
не витрачали на дрібний товар,
а на вино лишень...
Лилось рікою
натхнення...
Дійсність бачилась такою
рожевою –
це так давно було,
води й вина багацько утекло...
Тепер ми не старі – лиш посивілі,
при власній думці, при суспільнім ділі,
та не давай ні пити нам, ні їсти,
лиш нагадай: "Ви й досі – журналісти!".

Джмеля зачарувала дика мальва,
роси сльозинка на рожевій щічці, -
краса її проста у ніжнім смутку,
беззахисно цнотлива в одкровенні.

Щовечора він прилітав до неї –
цей джміль-джигун, що звабив стільки квітів,
спиваючи нектар півоній пишних,
троянд розкішних, гордовитих лілій…

Було у тім коханні щось космічне,
прозоре, чисте, як далека пісня,
на відстані призахідного сонця,
принишкло-подивованого вітру…

…..

А літо – як життя! Коротке і прекрасне!
А на закриллях мрій – поезії пилок,
нектар жаги розпелюсткованого щастя…
Веселка долі – істини ковток …

07-08.06.2000 (2013)

Вітерець колише п’яні чорнобривці
І за діброву сонечко зайшло
На вітах вишень світяться зірниці,
Дрімає сонне,втомне село.

Земля спочила… З нею й добрі люди
Вечеряють сім’єю у садках.
Вечірній гомін лине звідусюди
І місяць погляда на битий шлях.

На лози кучеряві біля броду,
І різнобарв’я молодих отав.
На тихоплинну і прозору воду,
Й багрянець передвранішніх заграв.

Заснуло все, солодким сном сповите,
Маленька пташка скрикне десь вві сні.
Світ місяця, мов золото, розлите,
Світанок будять на зорі півні.
21.11.2012

Тепер від мене ти далеко,
Холодна залягла зима.
Полинув вдаль, немов лелека
І досі звісточки нема.

Уже не прийдеш, як раніше,
В моїй душі–немов гроза.
Усе частіше і частіше
Тремтить непрохана сльоза.

Куди не йду, куди не гляну,
А ти стежиною ідеш.
Букет рожево-полум’яний
Задумливо в руках несеш.

П’янких троянд тендітно-ніжних,
Що часто дарував колись,
Та покривалом білосніжним
Твій слід назавжди застеливсь

Тебе немає… Ти далеко…
Путі засніжила зима,
Бо ти полинув, мов лелека,
В полоні сніжнім я сама.
22.11.2012

Чуєш, крихітко, зеленооке створіння з минулого,
Я не схлипую більше, торкаючись думкою мрії.
Запитаєш, чи вірю? В людей ані краплі не вірю,
І, яка ота віра, на дев’ять десятих забула.

Чуєш, дівчинко, що жила почуттями і римами,
Мені досі болить, як у снах тебе бачу я.
Я сьогодні, як всі, і нічого немає дивного:
Щоб не бачити зрад, я й сама тепер зраджую.

Не вертайся у мене і входи забудь, будь ласка,
І не змушуй писати, бо ж бачиш, уже не виходить.
Я щаслива, здається, комфортно мені під маскою,
Я навчилась без совісті жити – кажуть, тепер це модно.

Залишайся в минулому – гарною, вірною, доброю,
Віддавай себе мріям, живи і не слухай нікого.
Ну, а я… мушу йти, повертаю за інші обрії –
Просто вибач мені й не кажи про ці рими Богові.

06.06.2013

Черемош кипить у смерековім краї.
«Сім раз на годину тебе ізгадаю…»

Розплескує ватра вогненну заграву.
Всміхається нявка, підступно лукава.

Чугайстер танцює, співає флояра.
Ворожить Палагна, любаска мольфара.

Прудким козенятком вистрибує річка.
«Іва-а!»- із безодні голосить Марічка.

Регоче забава, у смуток сповита.
Під вікнами сумно ридає трембіта.

Ти так мовчав несамовито,
Безладним і принадним ставши.
Ти так мовчав мені і квітам
Із перламутрової замші.
Хотів не видатись нечесним,
Сприймав спокусу, як належне,
Лишав невизначеність веснам
І за термометром не стежив.
Ти забував молитву звіра
Із вірою в тотемну темінь…
Мовчання липнуло до шкіри.
Ти не вертався більш до теми.