Ти думаєш...
легко
стояти лише біля кросен
і станси нічийні ткати,
і відпускати назовсім,

зривати за словом слово,
губити, губитися знову
стовідсотково,

шляхи перебутні
ділити на вирій і стужу,
сивіти, як осінь,
як осінь, губити душу
таку бентежну, таку байдужу,
а, може, просто зів’ялу дуже,

мінливі думки
проганяти за обрій
і танцювати останнє па
допоки коси розвіює вітер,
допоки серце не виїсть зима.

2013

Я думав: урятую дві бджоли,
Які тонули і гуділи жалібно.
Узяв билину біля жаливи,
А жалива мене чомусь ужалила!

2010-2013

Чорнили спілу синь круки,
І тишу крики їх чорнили,
Немов у Січ змогли пройти
І оселитися жовніри.

Немов у православний храм
Попали п’яні сатаністи.
Але в олтар їм не залізти,
Бо настрій вир круків не вкрав.

А щоб спасти політ небес,
Щоб негатив спалить увесь
Достатньо однієї іскри.
Твою отримав есе мес,
І сподівання знов розквітли.

І звідти, з тих дзвінких рядків
Огонь усе перекрутив:
Те, що здавалося бридким
Ставало гарним при бажанні.
А ті, які пішли, безжальні,
Святої віри супротив –
Тепер сумирні прихожани.
І навіть вкраплення круків
І синь, і тишу прикрашали.

2012

Смотрю на вас з заграниці
Про якиси там дурниці
Читам вашу поезию
І не вшитко розумію

Ви пишете так як гвони
Слова гарни нич не повім
Але ваши вірши про нич
Хоц і в українскім слові

Зас хвалите то што гнеска
Мальованим вельким словом
Олігархи бют оплески
А вітер несе полову

Хоц ви в себе я в чужині
Інше видять наши очи
Я загрозу в Україні
І то як би єй помочи

Ви в книжках в твердій оправі
Штосте до склепу віднесли
Думаєте лем о славі
І пінязі зір ваш пестит

Словом чудним вибираним
НИЧ опишете як Бога
А про край свій слово мами
Лем куціцька так під здогад.

Як не спиться зимової ночі –
Дістаю із шухляди листи
Ніби дивляться з них твої очі,
Заслоняючи біль самоти.

Я читаю ізнову, ізнову,
Перечитую їх в сотий раз,
І веду нескінченну розмову
Про життєвий наш пройдений час.

Пропливає все перед очима:
Перші зустрічі, ніжні слова.
Наче крила росли за плечима
І хмеліла від слів голова.
. . . . . . .
День весілля в холодному січні,
Коровай на святковім столі,
І свекруха не зовсім привітно
Зустрічала в сусіднім селі…

Ти у чарочку став заглядати,
Як залишили рідне село,
Одиноку мою сиву матір –
Найсвятіше, що в мене було.

За тобою полинула в місто,
Стрів привітно мене Кременчук.
Весь сіяв, як в янтарнім намисті
Від тривог рятував і розлук.

Залишила я друзів чимало
Білу хату, вишневий садок
І лелек, що удаль проводжали,
Срібнолисту осику, ставок…

І дитинство своє босоноге,
І сліди на гарячім піску,
Й журавлину невтішну тривогу,
І човни, при вербі, в холодку.
. . . . . . .
Все незвичне і незрозуміле
В наддніпрянському місті було,
Докладала рішучості й сили,
Щоб забути кохане село.

Не змогла я забути, бо знову
Чула запах п’янкої ріллі,
Мами пісню святу колискову,
Клич лелечий в бузковім селі.

Рятувала любима робота,
(Узяли в заводський дитсадок).
Проявляла до діток турботу…
Народився і в мене синок.

Стільки радості, ніжності, щастя
У серцях наших щирих було.
Я з синочком, немов на причастя,
Прилітала до мами в село.

А коли наближалась до хати –
Мальви низько вклонялись до ніг,
І барвінок стелився хрещатий,
І стрічав світлий мамин поріг.
. . . . . .
Швидко донька й синок підростали,
Ось і в школу пішли залюбки.
Негараздів та горя не знали,
Їх турботи – оцінки, книжки

Вже і школу обоє скінчили,
Як же плинуть у безвість роки!
Дай-то Боже їм Віри і сили,
Хай їм сяють удачі зірки.

Час прийшов – син кордон захищає,
Стільки я недоспала ночей!
І Всевищний один тільки знає,
Стільки вилила сліз із очей.

Мчать роки… Відслужив син… Додому
З Єревану на крилах летить,
Бо жде дівчина вірна, і тому
На побачення з нею спішить.

Відгуляли невдовзі весілля
І щасливо у двох зажили,
Хоч підкралось до нас надвечір’я –
За дітей ми щасливі були.

Скоро й донечці “щастя” знайшлося,
Їй судилось іти під вінець…
Та недовго у згоді жилося –
Наступив їх коханню кінець.

Залишившись з маленьким синочком
Стріла прикрість її молоду,
Але ми не залишили дочку,
Розділяли із нею біду.
. . . . . . .
Все пройшло… Засивіло роками,
Не затерся життя твого слід…
Хоч тебе і немає із нами
Всі дванадцять оплаканих літ…

Посивіли давно наші діти,
Вже дорослі онуки твої.
Їхнім щастям я буду радіти
Мудре слово – бальзам для сім’ї.

Милий правнук росте, бешкетує,
Мудрість, сила хай ляжуть до ніг.
У житті береже та рятує
Божий ангел – Святий Оберіг.
. . . . . .
А в холодні засніжені ночі
Перечитую знову листи.
Твої добрі замріяні очі
Гріють душу з небес висоти.
17.08.2013

Коли тривога крадькома
торкає скроні,
а вперте небо ллє дощі
на міжсезоння

коли не квапляться вітри
і перехожі,
а місто заспане стає
на осінь схожим

коли глевкий отерплий час
на плечі тисне,
і слову з присмаком сльози
бракує кисню

тоді до тебе прихилюсь
на відстань вірша,
і стану спогадом розлук –
чи, може, більше

та, пізнаванному, віддам
як на офіру
найпершу мрію і свою
останню віру…

Не піддавайся мені,
Не піддавайся вмовлянням,
Я полишила чекання,
Краще мені не вір.

Не довіряй словам,
Не повертайся більше,
Кроки мої тихіші…
Вірші…летять до зір.

Не піддавайся спогадам,
Я уже все зупинила,
Кинула, відпустила…
І над минулим злетіла…


Не довіряй ані погляду,
Ані обіймам, дотику,
Я починаю заново
Жити за серця покликом.

Етюд

Золотої цієї пори
Ще хотілося сонцю радіти,
Та загнали холодні вітри
Десь, у Африку, «бабине літо».

Безутішно ридають дощі,
Заливаючи землю щоднини...
Розкошують у лузі кущі
Молодої, гіркої калини...

2013

А в тебе доросла донька.
І пахне на кухні кмином.
І грає сусід-романтик
На клавішах кожен день.
По вінця у кухлі піни.
Хвилини летять невпинно.
І рветься у шибку вітер
Мотивом дзвінких пісень.
Витає вінтажний спокій.
На сполох не б’є погода.
Сьогодні я буду справжня,
Як осені тихий сміх.
На сонці ти грієш воду
І серце моє холодне.
І навіть зігріти жовтень
Ти б міг.
24.09.2013

Все больней и больней каждый раз отрываю
Оплетенную душу корнями в душе.
После наших коротких прогулок по раю
Грешный мир - безысходной печали клише.

Мне там пусто одной. Рай наполнен тобою -
Этот ласковый голос, волнующий взгляд...
Я мучительно так упиваюсь любовью,
Что порой непонятно, где рай, а где ад.

Воскресаю - и снова за нас умираю,
Мне нести этот крест, не отдам никому.
После наших коротких прогулок по раю
В грешный мир я тебя никогда не возьму...

2008

Далеко поза небом, поза тим,
де сива хвища, де солона осінь,
Марія стереже чиїсь хрести,
і все чекає невідомих гостей.

А ми йдемо, як венами туман -
не світимось, не світим, не ярієм...
Тримає нас руками обома
над прірвою розхристана Марія.

Куди падем? І нащо ми тобі -
вже ні табун, ні зграя, ні отара...
Марія миє руки голубі
і розсуває почорнілі хмари,

бо хтось гукав, а чи приснився хтось?
Отара ж прийде? Виноград дозріє?..
І хто спитав би - над чиїм хрестом
всю ніч невтішно плакала Марія...

2013

День був занадто сонячний,
Настрій був надто піднесений,
Десь поміж ясними скронями
Тихо помер теплий вересень.

День - він уже не лагідний,
Настрій уже заморожений,
Тільки крокує левадами
Привид зливової осені.

Може, справа не в холоді,
Певно, що справа не в сирості,
Просто душа не знеболена,
Просто побачила привида.

Знову дарма очікую,
Ранок стрічаю надією
Що за зливовими ріками
Вересень прийде замріяний.

На пустищі дикім, де зарослі трав,
Під баком, що повен помиїв,
Ведмедик потертий самотньо лежав
Із бантом рожевим на шиї.
Дощило надворі.
Скуйовджений плюш
Намокнув і злипся.
Недбало
Ведмедик лежав у калюжі.
Довкруж
Нікого не видно.
Смеркало...
Новим він колись подарований був
На свято малому хлопчині,
І довгі роки жив улюбленцем у
Великій і дружній родині.
Він вірним товаришем був у житті,
Ділив із малим перемоги.
Чому ж опинився тепер в забутті,
І кинутий обіч дороги?
Чому по життю не шануємо тих,
Хто вірним нам був,
І з роками
Про них забуваємо?
Звісно, святих
Повік не було поміж нами.
Чому не спиняємось між метушні
Щоденних борінь до знемоги,
Не думаєм, як би жилося мені
Покинутим обіч дороги?


21.09.2013р. Львів

мудрості міра

мірою майбутності
міркування минулого
можливість молитися
молитвою матерів
молоді молять мамону
мелють млинцями маківки
мають молоко марихуани
молодість марніє
минають містичні мрії
мертвим могили.
05.07.2011р.

       Увертюра

…і начебто давно все прозвучало
про золоті «осінні карнавали»,
про «хуртовини айстр» і хризантем,
і не знайти вже для поезій тем…

Та ледь майне поміж дібров
золочена карета
принцеси – Осені… І знов
є тема для сонета…

09.2008

       Осінні дива


           «…На проспекті Свободи
           знову зацвів каштан…»
               Львівська газета,
                 08.09.2008
          ( А на вулиці Княгині Ольги –
           знову зацвіла вишня…
               З власних спостережень
                     09.2008)


- Іще ждете чудес? У прагматичний вік?
О, не марнуйте часу на дурниці!
Чи не простіш – навідати крамницю,
а не шукать джерел, просить в берези лік?

- Прагматику, спинись! Поглянь довкіл – краса!
Торкнися світового абсолюту.
Бач: райдуга, як відблиски салюту,
яким ще мить тому прощалася гроза…

А в «літі бабинім», неначе навесні,
старий каштан – сучасник сивих левів -
цвіте, весніючи неждано, в напівсні…

І наче у піснІ, ще й цвіт вишневий
світилка-Осінь молодятам у вінці
вплела… Тож диво - поруч. Незбагненне…

09.2008 (09.2013)

Зайві звуки заглушать вікна,
Світло в домі з’єднає дроти.
Ти чекаєш свого чоловіка,
Який скоро має прийти.
Одягнула новенькі речі,
Зготувала смачнючий торт.
Але звісно не скажеш ввечері,
Що зробила сьогодні аборт.
І він мабуть про це й не знатиме…
А могло повернутися так:
Його донечка кликала б татом –
Ти раділа б від цього. – Факт!
Зізнаєшся собі: злякалася,
Мабуть, рано. Ти молода…
Де ж він ходить? Вже зачекалася…
День важкий… І душа в сльозах…
Взяла в руки себе. Забігала.
Не шкодуєш про це. Ну й хай…
Ось, прийшов… Зустрічаєш, усміхнена,
Наливаєш коханому чай.

Де тут нащадки прадідів великих,
Що боронили рідні рубежі
На грізній найостаннішій межі
Від зайд-чужинців, що несли нам лихо?!!

Де спадкоємці тих, що заснували
Брід Кам’яний* - козацький зимівник?
Куди могутній рід козацький зник?
Після чиєї занепав навали?!

І що чужинці скажуть - так і є:
Шотландець Карл**, німкеня*** на престолі...
Палає серце, аж кричить од болю -
Коли ж ми пошануємо своє?!!

Чи довго нам купатись у брехні?..
Знов "німець нам історію розкаже"****,
Як їздила цариця в екіпажі?
Чи зрозуміємо, збагнемо?.. Ні?..
2013

У генах мого натхнення
Коріння твого кохання.
І крапля – аналіз крові –
Усе доповість про нас.

Ти живиш слова любов'ю,
Ковтаєш пігулки болю
І віриш – все буде добре,
Хоч сумнівів плаче хор.

Хоч голками непокори
Вчорашнє під нігті коле,
Та страдну минулу осінь
Не вродить старий горіх.

Безмежжя твоєї влади
Укутає день у ладан
І стигле бажання літа
Осипле тобі до ніг.

Не янгол я. Не безгрішний.
Смітити не можу грішми,
Та ось у моїй долоні
Зернина – тонка душа.

Візьми. Розітри і викинь –
Не скоро іще Великдень.
І нам хай про нас розкаже
Сусідів німе кіно.

23.09.13

На вічнім платі, з неба впавши тихо,
нема прощення за наші гріхи.
Шукали щастя, та знайшли лиш лихо -
тонку межу давно ми перейшли.

Немає сонця більше, то лиш вітер віє,
нещадно ріже наші душі знов.
І кожен про маленький промінь мріє,
і остиває в жилах кров.

Нема запалу, який був раніше,
туманить розум монотонність днів.
А вітер виє, і все тихше, тихше.
Втрачаєм ми яскравість снів.

І де поділись ті жага, бажання?
Бажання жити, до зірок плести.
А залишилось лиш розчарування,
ми розвели усі свої мости.

Шукати вихід? Але кому треба?
В своїх помилках потонули ми.
Так де ж той шлях? До того неба.
І в наших душах вічні льди зими.

А може нам чекати тихо?
Чекати мрій, як справдяться вони?
Чи може не змиритись з лихом?
Свою дорогу у пітьмі найти.

Боялася, аж кам'яніли вікна.
Та вірші шепотіла у рукав.
Не посивіла. Не померла. Звикла!
Так не один, я думаю, звикав

до того, як поволі стигне в жилах,
як все достоту в'яне у тобі...
"Не перша й не остання" - говорили.
Не вірила - любив же ж, ну любив...

Та й розлюбив. Гірка осіння темінь.
Рука, що вчора билася крилом...
І все здається, що в житті моєму
поезії ніколи й не було...

під покосами літо покосами
скільки жмень молока
не приносили
скільки плесканок сонця
не брали ми
і кружками у небі не краяли

ой покошено літо покошено
понесуть його з поля у кошелі
продірявлять мару його остями
поки осінь стоятиме осторонь

ой покошено літо покошено
по стернині по ниточці кожному
на кожух з реп'яхами
на спомини
щоби дим лоскотати у комині

під покосами літо покосами
в гарбузах ночуватиме осінь і
сон водитимуть лози заплутані
в золотистій заплаканій сутені

Знов оркестра жовта грає польку.
В танцях листя дні такі шалені.
Щедро гостить небо нас нівроку:
Б’ють салюти лип, беріз і кленів.

В дивний кольоровий сміх обгорток
Сонце світ золОтить нам завзято.
Осінь стрімко мчить з вітрів екскортом
В пізньолисту сумно-світле свято.

В сонмі
суму
стигне
спека
серед
сивих
стін.
В схлипах
сині
сонця
сполох
в сіру
сутінь
стік.

Цей день і радісний, і щемний,
повітря чисте і рясне.
Так, я любила Вас... Напевно.
І, мабуть, це вже не мине.

Бо скільки прожила я років,
сьорбнула і добра і зла,
а це відчула ненароком,
що тільки вами я й жила.

Й чого собі оце кажу я,
сама не знаю до пуття...
Когось люблю... Про щось жалкую...
І кимось міряю життя....

Во сне моём лишь виден он -
Твой образ, словно ветер,
Слаще, чем мечта и сон,
Роднее, нежели дню вечер.
А там, среди серого тумана,
Крыльями снежными взмахнув,
Едва скрывшись од обмана,
Летит голубь-золотой клюв.
Тёмного ворона он испугался,
Ели не став его жертвой.
Но в беде сам же не остался
И выбрал путь для себя иной.
Выручил птицу ангел небесный,
Быстро прогнал слуга его с вод.
Юнец держит конверт светлый,
Ласкою и нежностью наполнен тот.
Во имя любви своего хозяина летит,
Издали неся волшебные слова.
Только ты достойна его любви,
О тебе он мечтал, поднимаясь с дна.
Речь та не совсем относиться к снам,
Прочти это по буквам снизу к верхам.

2012

Пародія

“Квітку” робив – ось завéршив ремонт…
Кума покликав – злегкá “окропúли”…
Нині у шоці – щось схоже на фронт?
Хата – не хата! Де взялися сили?

Кут десь пропав, і проламаний дах –
Зірку не зняли із першої спроби…
Хто нас обох у голоблі запряг?
…От на димар захотілось оздоби.

Зірку стягнути – та стільки б то справ!
Ба, десь півночі “голóблив”, заразу.
Вася донос в туалеті писав –
Гепнуло так, що злетів з унітазу.

Ледь не вознісся – якої манú?
А налякався – і сльози, і соплі.
Зайвими стали для Васі штани -
Так і без них “почесав” по картоплі…

Як тепер бути? Де Вася, де кум?
Хлопці запряжені, коні не винні…
Як же без зірки – піднімуть на глум!
Ми “заголóблимо” Місяця нині!


23.09.2013

Ми плакали за Леніним,
ми плакали за Сталіним,
ми плакали за Брежнєвим.
Не всі, але було.

Ми плакали за Крутами,
за вмерлими від голоду,
за тими, що розсіялись
в пилюці таборів.
Не всі, але було.

Тепер ми правду ділимо
та долю нашу змучену
і на війну шикуємо
своїх на ворогів.
Не всі, але так є.

Глаза, как небо, голубые,
И золотая вьется прядь.
Иваны, Анны да Марии –
Добрее в мире не сыскать.

Но в годы бурные, лихие
Умела за себя стоять.
Да, эта самая Россия
Земли не уступила пядь!

Но терпит бар своих засилье
И лень ей что-либо менять…
Но, Боже, это же Россия!
Ее никто не мог понять.

Когда же вырвется стихия
Отчаянно с ее груди,
Проснется грозная Россия,
Все зло сметая на пути!

2013

не пиши ніколи, я більше листів не читаю,
кожну ніч палю з них рум'яне багаття,
грію руки, холоне серце, відторгнуте раєм...
ляжу знов в лавандовім мороці спати.
доки ранок розпустить у небі сотні півоній,
сутінкові ліси шумітимуть снами.
у містралі північнім невпинно купає Рона
свої плеса і гонить сум берегами...

берегами сліз льодяних - крижаніють долоні,
крижаніє усе в почуттях відлунні...
Боже, серце без нього гірко мовчить і холоне...
зорі в небо лягають, неначе руни.
доки вічний місячний човен в небесному дрейфі,
нам так голосно плачуть вітру койоти,
плаче дощ кришталем над нами самотніми, зверху,
коли серце знову прямує до зльоту.

але крила рве на шматки гострий спогад поразки...
горне ніч наші душі в свої обійми...
ліс шепоче листям забуті сторіччями казки...
не пиши! я тебе відпускаю вільним.
відпускаю в світи шукати взаємного щастя!
вже між нами лежить межа - Чумацький Шлях.
ріже лезами пам'ять душі тоненькі зап'ястя,
серце б'ється в ребра, неначе у клітці птах.

і мільйони сліз проростають лавандовим зіллям,
п'ю до дна печаль, чекаючи забуття.
лиш червоною кров'ю кипить гаряче свавілля
і благає у мене твого вороття.
не пиши ніколи, я більше листів не читаю...
ніч без тебе, неначе пекельна страта.
я від зради крізь терен болю повзла небокраєм...
доля нас розведе, ледь почне світати.

ти їй пишеш щоденно спекотного літа: la vie est belle
з оксамитово-золотих берегів Середземномор'я Італії...
і коли твій лист у серці її звучить, мов тисячі децибел,
in amore - метеликами у животі, чуть нижче стрункої талії,
та вібруюче у повітрі ti amo...ti amo на сотні миль
бескінечного поля лілових квітів лаванди Провансу...
ти шепочеш журливо ma chere, крізь марення зеленіючих хвиль,
у співзвуччі близькім семиструнному серцю мовними дисонансами...

і мусони підхоплюють ніжне твоє je t'aime поміж хмари,
над молочним шлейфом зорей Кассіопеї у жменях нічного світу,
щоб у відповідь чути від неї густе...солодке mio caro...
і леліяти в серці жевріюче полум'я світла la dolce vita,
щоб у відповідь бути диханням невід'ємної частки душі,
коли понад життя - відчайдушне її follemente innamorato...
вже по небу котиться обрієм жовте сонце в ранковій іржі,
але зараз ти точно знаєш заради кого та чого жити варто!

мой бог, когда курит - жмурится
и не любит, когда я грущу.
бродит со мною по улицам.
подставляет лицо дождю.

мой бог часто невесел,
что-то думает,хмурит лоб.
но со мною до боли честен,
когда улыбается как нашкодивший кот.

мой бог и я будем вместе.
поцелуи в шею,в губы, в живот.
и от счастья могу я треснуть
или просто пойти в полёт.

ты - мой личный вид бога.
блики счастья, переплетенье рук.
и по телу,нежной истомой,
пролетает невидимый звук.

ты урчишь, как кот, и сжимаешь
мою руку своею рукой.
я знаю - богов не бывает,
но верховный был бы такой)
2013

ти носиш в кишені гаманець й телефон,
а я - цигарки й твою запальничку.
я хожу, накинувши свій капюшон,
проклинаючи себе за цю кляту звичку.

ти ходиш в пальто, оминаєш калюжі,
я ж в кросівках бреду по болоту.
ти любиш знизу, я зверху - не дуже,
я йду на пари, а ти - на роботу.

ти так сексуально водиш машину,
а я вмію себе лиш водити за ніс.
я іноді дряпаю твою мужню спину,
і смс-ки пишу з банальним "Love/Kiss".

ти любиш фільми, я - читаю книжки,
і в тебе в квартирі холодні шпалери.
ти палиш ароматні, дорогі цигарки,
а я ж давлюся димом з дешевих.

ти вночі дихаєш так тихо і мирно,
а я пишу свої хворі вірші,
у квартирі твоїй по-осінньому сиро,
тому я так часто гУблю ключі.

ти серйозний та інколи строгий,
проте вдома, як мале кошеня.
і якщо ми обрали спільну доргу,
то ми разом пройдемо її до кінця.
2013

Спи, моє найперше в світі диво!
Спи, моє малесеньке дитя!
Будуть дні твої ясні й щасливі,
Мріями наповниться життя!
Над колискою нехай лунає
Пісня мами, татові казки,
А в серденьку Божа ласка сяє...
Спи, рідненька донечко, засни!
Хай квітують соняхи і мальви!
Ти ж зростай на радість для усіх.
І дарує сонце літні барви,
Радісно лунає щирий сміх!
Спи, моя ріднесенька дитино,
В теплих ніжних маминих долонях.
Ясні зорі сплять і спить калина...
...Оченята вже у доні сонні.

Не буду більше наздоганяти тебе за весною
і чекати зими не буду
вичерпалась перед тобою своєю наготою
і за кохання билася в груди.

Обернувся спиною й обірвав слова,
на губах застили...
кам'яним лягли тягарем, як витвір мистецтва
твоя льодова брила.

Натягнулась струна адським надривом
приреченим часом зїджена
над тендітністю незламом, нелюдська сила
ніжність вбита і знесилена...

Падолистом зривається й тепло догорає
в кулак зібрані всі нерви,
ніхто нікого вже не обіймає
безглуздям засуджені жертви.

Ледь торкнувши лезом
Лагідну блакить
Сивая береза
У гаю стоїть.

Ніжністю своєю
Світиться вона,
Облітає з неї
Жовта сивина.

Приспів:

Сивая береза
В золоті обнов.
Ти – кохання безум,
Пізняя любов. Двічі.

Сон уже змагає
Небо голубе,
Як прийду до гаю –
Обійму тебе.

Пахощами безу*
Пестить душу вись.
Ясен і береза
Вітами сплелись.

Приспів:

Сивая береза,
В золоті обнов.
Ти – кохання безум,
Пізняя любов. Двічі

Вітер вигойдує
днину турботливо,
просить пригаснути сяйне гілля,
мжичку холодну
розтрушує дотиком,
втомленій хмарі повіки стуля.

Волею осені
вітру підкорена,
днина дрімлива у вечір пливе,
а в падолисті,
на жовтні настояне,
потайки грає вино дощове…

І ромашка не скаже: кохає чи ні.
Їй болить умирання ласкаве.
Білі сльози - скрижалями в білому сні:
Хто на кого й на що має право?

І трава "не-забудь-мене" зжухне, як дим...
Обпече, обтече по долонях
Тихий доторк...

І стануть один на один
Час і пам'ять до бою у скронях.

Зірку я з неба голоблею стяг.
Нібито колір і форма, і проба
варті того, щоб прикрасити дах.
Хата, мовляв, і не хата - оздоба!

Витріщать очі свої і чужі:
плетений сир просто сам розплететься,
зайвими стануть кухонні ножі,
а унітаз чистоти - вознесеться.

Я випадково її захопив:
хмари за ніч натоптали картоплі.
Хтось із невидимих зле перепив -
взяв і запряг мене в дивні голоблі.

Як тепер бути? В полоні на смак -
я чи моя несподівана цінність?
А за стіною сусід мій, мастак,
пише донос про "зіркову злочинність".

22.09.2013

Думок кошик
В серці ношу
Душею читаю
Бога прошу
Не о гроші
Хоч і тих не маю

Думки гніву
Й брехні співи
Чужий вітер носить
З права з ліва
Нещасливо
Нелюбе голосять

Слова сію
Про надію
У кожну погоду
Вони гріють
Тих що мріють
Про успіх народу

Дні минають
В моїм раю
Ще не все як треба
Ті що грають
Добре знають
Що все іде з неба

Я приймаю
Й величаю
Діла й правди Божі
За те маю
Те що маю
Або мати можу.

Колись давно подорожуючи Коннахтом я зупинився на березі океану біля селища Накіл. Дивлячись у нескінченну далину води я думав про сумну і трагічну історію Ірландії, про нескінченні війни між кланами та королями – без мети та причини. І тоді зовсім зажурившись я написав таке:

У дзеркалі калюж помітив тінь свою сліпу
Ти чуєш, Еохайде*, чуєш? Напни вітрила.
Я істину шукав в бувальщинах легку й просту
І ноги донести до Дубліна мені не сила.
Свічада днів чужих мені як придорожні знаки,
Із дивними людьми над прірвою іду – отак судилось
А на полях Ірландії – червоні маки –
Сліди легенд сумних – буття спинилось.
Ми легковажимо життям – такі вродились
Чи то наш острів замалий чи все приснилось…
На півночі оленя загубився слід і три поети
За таїною йдуть чи то пливуть в свої сонети.
І я пісень старих сумних собі на рану
Поклав і журюся – колись і нас не стане…

Примітки:
* - це я про Еохайда Мугмедона, а ви про кого подумали? В Ірландії кілька десятків королів носили таке ім’я…

Золотые стояли деньки!
Эта осень меня озарила,
А от нежной, любимой руки
Исходила флюидами сила…

Забывала любые дела
И болезни свои, и проблемы.
Я летела к нему, а не шла,
В добровольные омуты плена.

Но напрасно искала тепла –
Оказалось обманом и это.
Просто, осень сеанс провела
Белой магии «бабьего лета»…

2013

Хтось на стінах дві ночі писав “Посміхнись!”
І плювалися жовчю заспані люди,
Запиваючи пуншем несвіжих крамниць
Власні мрії про те, чого вже не буде.

На обручках надряпує хтось “Назавжди”,
На звороті – адреси коханців, коханок.
На обличчях читається вираз нудьги,
А в очах запитання: “Що на сніданок?”

Сива шерсть на собаці благає: “Не бий”,
Зморшки баби сплелися у юні фігурки...
І шикуються хмари в абзац безнадій,
А з багна “Посміхнися!” кричить штукатурка.


20.09.2013.

* * *
Судить сумом осінь.
Бродить струм душі.
Серце сонця просить
Понад хмар плачі.

Сіре все й холодне.
Клянчать мідь дощі.
Ми теплом голодні,
Як слова пусті.

Жде когось на страту
Жовтих днів печаль.
Буде час вмирати
Тихо на очах.

Браму дня замкнуто.
Небо молить ніч.
Грає соло смуток
На слабкій струні.

Ранковий експромт – гарбузові оладки:
На тертці дрібненько – шматок гарбуза,
Сіль, цукор і пару яєць по порядку…
Цікаво, про це вже вірші хтось писав?

Отак цілий ранок – у колесі білка,
Кручуся, аби ласунам догодить.
І звідки взялася «бермудська» тарілка,
З якої оладки зникають умить?..

А небо-дах чому на нас не пада?
Його тримає сосен колонада.
А небо-птах чому на нас не пада?
Його лякає сосен канонада.

* * *

У сні зеленому сосні зима наснилась,
та у бору робота не спинилась.
Де маслюки, маленькі віслюки,
чи докери біля сосни найвищої
усю добу із глицею тюки
по вертикалі, але переміщують!

* * *

А восени найважчі небеса
І на душі безрадісно і млосно.
Ще сила кленів і дубів згаса.
Як можна сонце втримать ніжним соснам?
І гірчаки, лисички, маслюки
Рости почали весело і стрімко.
Крихкі хоч, невеличкі і слабкі,
Моральна хоч, але сосні підтримка.

* * *

Ми пішли і залишили в лісі
Перегуків сім, а може, вісім.
Й запитання: а бліда поганка
Мухомору жінка, чи коханка?

2010

І знов у плавання
рушаю
хоча
поразки я вже маю
як просолений
морський вовк

1916

осінь яка не плаче
щойно ледь виноточить
доля її бродяча
топить в калюжах очі

в Божих садах достигли
райські плоди печалі
час розбивати тиглі
скоро ковчег відчалить

скоро іржею зійде
і попливе водою
літа судомний віддих
в шерхлих долонях Ноя

скоро блакитне хутро
змінять жалобно білим
зграї небесних нутрій
скреснуть єдиним тілом

скажуть збирати манну
рибам птахам і звірам
осінь стіною стане
осінь сльозам не вірить

Не горе, як плюне у спину
Відвертий неприятель, - ні !
Біда, як проковтує слину
Озлоблений брат в таїні.

Не в лихо тобі заздрий недруг,
Коли дні твої золоті,
А друг, що розхвалює щедро
Провини твоєї путі.

Одверта відраза – не горе,
Як мінімум знаєш, де зло,
Нещастя, як брат переоре
Тобі лицемірством чоло.

Христос недарма заповів
Любити своїх ворогів…

22.09.13

Тишею бузковою зап’ята,
Зі смутком в череві, що ріс,
Плела петлю із міді кіс
У домовині ліжка розіп’ята.
«У буреломах мрії ліс…
Швидко проб’є година п’ята.
А я, мов Прометей, прип’ята.
Борей Морфея десь поніс.
Зринуть до неба гіменеї…
Сконаю швидко в гінекеї!
Де ви,боги? Мої пенати!
Плетуться шлюбні грати,
Готують воду лутафори –
Вдягаю душу в срібні шори.
2010

***
У великому череві риби
Сумно.
Цілувати старі картини
Нумо!
Полотняні мальовані зморшки
Розгладимо,
Воскові не натруджені руки
Розправимо.
У великому череві риби
Порожньо.
Сиплеться з неба тополине
Борошно
На полущені, запилюжені,
Зганьблені,
Недомиловані, недоціловані,
Зранені,
Бачені в снах жіночі
Обличчя
Місяцем тихо спливають у
Вічність.
2012