Заходжу у хвіртку: подвір'я нестямно це рідне.
Озирнуся довкола – й до болю воно вже чуже.
Галасливе дитинство тут в хованки грало наївне,
Та сховалося так,
що ніде і ніяк
вже його не знайти.

Не біжить із порожньої буди
Превеселий замурзаний пес.
І корова з хліва вже не тягне пахучої морди.
Всюди висять колодки...
І тільки далеко в пам'яті десь
Я їх зможу відкрити, коли пригадати, якщо не забути.

Заходжу до хати: сумні та самотні кімнати
Вдивляються в тебе очима стареньких речей.
Світлини на стінах, мов ноти німої кантати,
Бринять силуетами вицвілих давніх людей.

А колись тут бриніло життя,
Пам'ятаю бабуся
Витягала із печі пекучі пахкі пиріжки;
Дідусеві клонилися синьо-зелені покоси,
І на пагорбі наздоганяли
Діда стежки.

Осідає, потріскує, кришиться замкнута хата,
Відчайдушно шукає господарів крізь бур’яни.
Та не скрипне дверима задумана тиха веранда,
Не узуються більше й не вийдуть із неї вони.

© Дмитро Сич

Від морозу німими руками
Він рядки окрикав на папір.
Ґрати різали світло ножами –
Перехрестями замкнутих дір.

Стіни карцеру тисли на скроні
В них зібгалися щільно думки.
Відбував він свій термін на зоні,
Де слова одягали в замки.

Та за що засудили людину?
Він який неспокутний мав гріх?
Завинив, бо любив Україну.
Не любити Її він не міг.

……………………………………………

Вистраждав, домучився і доніс тягар,
Проростився спиною у незрушний хрест.
І своєю жертвою викупив нам дар
Не дивитись боязко на тиранів перст.

Щоби не скрадалися, безкарно любили
Батьківщину, ту що він не долюбив.
Замовчав навіки… ні, не мовчать могили
З кілками-дев’ятками у тюрмі в Пермі.

……………………………………………

А він підглядав у вічко,
Шурхав радісно засув дверей.
Не одну таку виробив звичку
Той невтомний партійний лакей.

Таборові дроти день і ніч
Все стеріг од зухвалих думок –
Заповзято кидав у піч
Свіжописані стоси книжок.

Скільки руки його до стіни
Завели-загубили душ?
Нині, певно, живе між людьми –
Криє плями кривавих калюж.

Морок змерк, та мовчить архів –
Заховались кати від помсти.
А от вірші пали-не-пали –
Рукописне не знищить короста.

21 грудня 2011 року

© Дмитро Сич

Десь на півдорозі припинилися морози
І весна відчула, хто її хотів.
В лісі на порозі всюди звуки стоголосі
Охопили простір теплих вечорів.

В парку все, як треба: каганцями неба
Втішені цілунки ще вчора дітлахів.
Кохання підліткове нагадує про себе
Як музика принадна та знайомий спів.

Незабутні хвилини божественного часопростору
Позаймають місця десь у скринях глибокої пам’яті.
Неповторні події, на жаль, відлітають без опору...
Линуть у давнину, залишивши сліди світлі радості.

Яблуні та груші, черешні й вишні
Заходилися п’янкими ароматами розкішні.
В цю пору їх пробуджує долонями Всевишній,
І праведності прагне навіть грішний.

Загублять дерева недовговічні квіти
Покинуті устелять все вони в саду собою.
Ех, миті швидкоплинні не стримати тенетами.
Вони озвуться тільки далекою луною.

Незабутні хвилини божественного часопростору
Позаймають місця десь у скринях глибокої пам’яті.
Неповторні події, на жаль, відлітають без опору...
Линуть у давнину, залишивши сліди світлі радості.

Кетяги пахучі одчепляться додолу.
Їм на прощання віятимуть зеленаві віти.
Журитися не варто бо кожну гілку голу
За мить уже підмінить новою бростю квітень.

Він сотні років ходить сади перевіряти
І добре знає, що каштани люблять довше спати.
За ними прокидаються липи та акації
І гіпнотичним запахом здіймають овації.

Незабутні хвилини божественного часопростору
Позаймають місця десь у скринях глибокої пам’яті.
Неповторні події, на жаль, відлітають без опору...
Линуть у давнину, залишивши сліди світлі радості.

Довершений танок – мета життя квіток.
І кожен їхній танець єдиний, винятковий.
Тим більше це стосується днів наших сторінок:
Молодість не пише заново історій.

Вона гукає нам щосили: «carpe diem.
Ви народилися давати волю мріям!
Не для борні та злості, а для кохання й млості
Для радості і дяки за Богом подароване життя».

2012

© Дмитро Сич

Цей вірш народився піснею, з уривком котрої ви можете ознайомитися тут:

http://www.youtube.com/watch?v=J4zKx8h3JNU

"Мармур" - мій альтернативно-хіп-хоповий гурт, в якому я вокаліст.

Ніхто так щиро не пригорне,
В обійми теплі не схова
І почуття непереборне
Не перевтілить у слова
Всерозуміючі!
Так втішно
І всепрощенно водночас,
Немовби все земне і грішне –
То не про нас і не для нас.

Я лиш тобою досі жив,
я лиш тобою досі марив.
Життя годинник зупинив -
твій світ, моєму світу зрадив.

Ти мою душу отруїла,
з корінням вирвала її..
Хмільним вином мене споїла,
слова кидаючи свої.

Ти моя нездійсненна мрія,
тебе лиш бачив увісні.
Та зникла ти, зникла й надія,
і знову канув я в пітьмі.

Тебе хотів навік забути,
лиш біль приносиш ти мені.
Твій голос я нехочу чути,
він знову кличе мене в сні.

Та все на світі я віддав би,
аби ти знов була моя.
Незнаю, що робити далі,
бурхлива річка - то життя.

Випробовуючи,
Господи,
не роби
з мене негідника.
Не такий
уже я
з досвіду
екземпляр
для заповідника,
де любов
і кров
отруєні,
де ненависть
не розгубиться.
Я поплачу
краще
в курені -
хай сльоза
з гріхами
судиться.
Може, я
тоді
і вибачу.
Може, я
тоді
і визначусь.
А сльози
не шкода,
витрачу.
Вибачаю.
Може,
вибачусь*...


19.08.2013

Присвячую УПА

Давним-давно пророчиця Михальда
проживала
і у своїх пророцтвах таке нам сповіщала:
що прийде царство Сатани,
країни завоює,
і заборонить віру в Бога,
і храми всі сплюндрує.

І ще додала, що народ
не буде з цим миритись,
повстане військо дуже грізне -
за волю й правду битись.

“Підземним військом”, —
так вона цю армію назвала,
яка народ весь захистить
від сатани навали.

Ніхто з людей не відгадав,
що це за військо буде?
Як воно вийде із землі,
які ж то будуть люди?

Коли ж з'явились криївки
в лісах, горах, долинах,
то відповідь на цю загадку
дала нам Україна.

Народні месники з УПА,
що в криївках ховались,
Сміливо вийшли з-під землі
до помсти й бою рвались.

О, славна армія УПА,
Могутня в тебе сила!
Від голоду, знущань Ти нас,
достойно захистила!

Повстанська Армія в боях
боролась до загину:
за віру, волю, за народ
моєї України!

"Сибірські тундри, Казахстан,
Соловки й підвали,
табОри, дрОти, холод, жах —
нам сили не зламали”.

У боротьбі упівці наші
великий успіх мали;
тож недарма і закородоном
їх тактику признали.

А криївки, з яких упівці
на бій ішли кривавий,
у всіх державах на землі —
легендою повстали!

Роман Шухевич, Євшан-Емма,
і Тихоліс, і Лютий —
ніхто із цих героїв славних
народом не забутий!

Пирятин наш — це перемога
над ворогом проклятим,
який всю землю України,
хотів в неволю взяти.

Більш як двадцять років тому,
ми незалежні стали.
Вічна слава Україні
і героям — слава!

Тішуся з того, що відгадала загадку Михальди про “підземне військо”.

Кожушко Катерина Григорівна — вчитель англійської мови, відмінник народної освіти, ветеран праці.

17 серпня 2013

Цей вітер грається вогнями,
Запалює між нами міражі.
Снують по тілу холоду вужі,
Вповзає ніч під пологи піжами.

А вітер пестить літо на межі.
Вже спас осінній зазирнув у прірву,
Зірвавши виграш на останню чирву –
Та це не порятує… Рубежі

Долає зрілість. Непідкупний вітер
Грайливо так ступає по стерні,
Проходить полем – полохкі вогні,
Мов краплі поту із обличчя витер.

А ми удвох обнялися вогнями
І ночі не існує поміж нами.

18.08.13

Все менше днів лишається до осені,
Пекуче небо. Серпень золотий.
У дзвін коси лягають трави зрошені -
Цей світ насправді не такий простий.

І ти – чужий, жорстокий, іронічний,
Колючий, злий. Мов перегірклий мед.
Розколюють епоху протиріччя,
Все менше й менше в цій епосі герд.

Калина щось ворожить над водою,
Неначе в пісні – туга через край.
Зріднилася душа моя з тобою,
Зріднилася душа моя з бідою
І просить долю: «Срібла наливай
Зорі терпкої.
Місяця самотности.
Бо хто ти: Каїн? Авель?
А чи Кай?»

Ілюзія – мов міф невідворотности,
Ілюзія, що не впускає рай...

І ти мені – найперший, бо – нескорений.
Зневіру, наче віру, обійми.
Тобі – садів моїх і сни,
І чорні корені, -
Повітря відчуваю під крильми.

За що мене природа так скарала? –
У тіло натикала колючок.
Хіба тварин у світі інших мало,
що тільки я попався на гачок?

Мою красу, колючу, мов троянду,
вгорнули в листя, мокре від... Роси.
І їжачиху я тепер знайдУ чи знАйду -
вже не відпущу, краще не проси.

Бо я тепер – «три ес»: Секс Символ Серпня!
І голова не голова – казан.
Так хочеться... проймає дрож нестерпна...-
А винуватець хто? – Василь Кузан!

18.08.2013

Музиканта справжнього – від Бога,
Генія з співочими крильми,
Гетьмана мистецтва хорового
Привітаєм з ювілеєм ми.

Хай лунає пісня величава
В сонмі із найкращих голосів
Шана від народу Вам і слава,
Вам уклін від кобзарів усіх!

Мужність, сила хай в очах ясниться,
І багато стелиться доріг,
Хай злітають руки, ніби птиці,
Над народом, наче Оберіг.

Щедрих літ, як золота пшениця,
Хай вісімдесятка не спиня –
В дев`яносто мав козак жениться,
Бо не міг сідати на коня.

Хай же множиться славетна праця,
Обминають хай думки сумні.
Ми бажаєм Вам і у сто двадцять
З нами залишатись на коні!*

Осторонь, зовсім осторонь
пролітає зграя пташок,
Гострими недомовками
у блакитті їх шум замовк,
І відлуннями семиструнними
озиваються вечори,
Переспівами несподівано
доторкаються до душі.

Осторонь, зовсім осторонь
пропливає зграя людей,
Ненавмисно вже домислили,
що було, що настане, що є,
У навушниках, закіптюжені,
пропускають свої шторми,
Недоспівані, збиті хвилями -
наче глибоко, та гримить.

І увечері - завжди втечами,
перельотами чи онлайн
Зграя - осторонь, і самотністю -
так гартують серцеву сталь.

Для пустель притаманні не піски,а пустота,
Для глибин притаманна не темінь, а глибина,
І нехай це відомо, як два на два,
Найскладніша над все - простота.


Для життя притаманні не бур'яни, а жита,
І для світу надвечір не сутеніє - світа,
І нехай це очевидно - дивина:
Завжди загублена - простота.

Укрилось небо ковдрою бажання.
У темно-оксамитовий полон
Нас манять фіолетові тумани,
Ми дихаємо ночі в унісон.

Зірками проростають дивні ноти,
Кладуть серця на музику жаги.
Ніжніший невагомості твій дотик,
Мені дарує райські береги.

І перли слів палких, як насінини,
У землю щастя падають… ростуть…
Люби цю ніч… Цілуй мене невпинно!
Пізнаємо гріха блаженну суть…

Я – спіла ніч, а ти – її коханець.
Напившись диво-місячних пісень,
Прокинемось в цукровому тумані,
Нектаром із казок почавши день.

«Яким є незмірне щастя?»
«Матусин кисіль у чашці».
«Яким є незмірне щастя?»
«Кохатись шалено, часто».
«Яким є незмірне щастя?»
«Від немочі ой не впасти».
«Яким є незмірне щастя?»

«Звідкіль твої всі печалі?»
«Стомився я від моралей».
«Звідкіль твої всі печалі?»
«Від жінки, що пробачає».
«Звідкіль твої всі печалі?»
«Усе, що було, промчало».
«Звідкіль твої всі печалі?»

«Що голос у серці кличе?»
«Я буду щасливим вічно».
«Що голос у серці кличе?»
«Чужак мої гроші лічить».
«Що голос у серці кличе?»
«Так зирить пітьма у вічі».
«Що голос у серці кличе?»

2013

Встаю удосвіта – бриню,
мов жайвір піднебесний:
о, скільки ж простору коню
і безкрай пречудесний!
Це – рай земний: чи сад, чи гай,
чи бір, а чи діброва…
Літай собі, часу не гай,
поки душа здорова!
Вітай світило світове
в блакитній неба рамі,
все перспективне та нове,
намріяне зарані,
сприймай. Реальністю стає
підчас і нереальне,
якщо уявлення твоє
в основі геніальне.
Тримайся міцно на крилі,
вітрам не піддавайся,
та від магічності землі,
пильнуй, не відривайся!


22.07.2009

У серванті кришталеві келихи і вази,
Із яких ні ти, ні квіти не пили ні разу.
Так у серці нашім є задушевні думи ,
Та чомусь їх боїмось вилити у фрази.

18/08/13

Пресвята Богородице!
Не від книжки - Сама
почуття, не емоції,
розсуди жартома.

З чоловіком Іосифом
на весіллі Твоїм,
уникаючи осуду,
Ти пішла в його дім.
Як незаймана Дівчина
Ти - покірна жона.
Можна з приводу "вінчена"
випить трохи вина?
Не кричатиму збуджено
"Гірко!", "За Молоду!",
"Пощастило, що суджено
в славнім жити роду!"
На весіллі Іосифа
до любові нап'юсь...
Не з причини непослуха!
Навпаки - покорюсь.

Пресвята Богородиця
і Її Немовля.
Хто з жінок кому молиться...
І кому молюсь я?


18.08.2013

- Я тепер такий, як Ленін –
Дзвонить Влодко до Орисі.
- Лисим, мудрим став? Чи геній?
- Ні! Як вождь, також у гіпсі.

О, клята ніч! І кляті окуляри!
Їжак не здасться в любощах нізащо,
Бо хто ж за їжачиху може краще
Так розуміти любу свою пару!

Гикнулась їжаку погана звичка
Ходити вліво з віку молодого.
Ще кактуса голки із писка в нього
Стирчать, а він уже помчався в нічку

Шукати те, від чого буде щастя,
Хоча ліхтар не встиг іще придбати.
Але кохання – це жорстоке свято…
Пізнав чортополоше слатострастя.

Отак ходити в ніч з поганим зором:
Ніс так розпух, що в люди вийти сором.

Запитав я водолаза,
У яких морях він лазив?
Водолаз на те сказав,
Що не лазив, а пірнав!

Тож я й думаю весь час:
- А чому ж він водолаз?

Хідник подорожніх скидає із тіла
Кров’ю цілують побиті коліна
Землю, з якої ми вийшли як з глини
Далі терпіти вона не повинна.

Уже відгриміли по душах гармати
Нас не злякає майбутня лавина?
Ще не скінчились інстинкти звірині?
Серце своє посадили за ґрати?
2005

тільки ліжко, і стеля, і в прірву вікно,
і знання як захриписто дихає час
літо загране й сите – солодке вино
не зважає на осінь. не зважає на нас

не спадають зірки і горять, ніби сплять
а надія конає остання таки
і лишається тільки начищений лад
хоча й хочеться звити: до мене, зірки!

і я (все!) – не чекаю. і я (все!) – не тужу!
я зручна і порожня і тиха сама
плавить лампа печальна тугий абажур
і надходить, надходить, надходить зима...

Ну от і я в зеніті серпня.
Минуло вчора Маковія.
Хоч від чекання серце терпне -
в сталевих латах й на конІ я.

Відкрито вдарить зло, чи нишком -
воно розколеться на друзки,
бо скоро вийде перша книжка,
Кохана вернеться з відпустки!

Це радість принесе крилату,
а чи журбу дзвінку пташину,
та відчуття світанку свята
ожиле серце не покине.

Ніколи в серці не померкне
від чорноплинних чарів часу
ця світла середина серпня -
світанок срібний перед Спасом!

08.2003

* * *

Святковий Спас на заході у літа
Церковним дзвоном сповіщає збір,
I гарних яблук стиглу розiгрiтiсть
Несуть святити у церковний двір.
На небі ні хмариноньки від ранку,
Пiд корогви зібралось пiвсела,
I на хресті хрещата вишиванка
Над білим світом руки простягла.
Рушають... i на друзки розтрощились
Моїх ідилій пишні вівтарі: —
Хустки вкривають коси посивілі,
Навколо лиця всі — старі, старі!
Не чути сміху. Не гасають діти
У безупиннім запалі забав,
Нема кому i колiнцятко збити
Чи яблука щоб хтось порозсипав.
Село неперспективне i убоге,
Що ж молодим губити тут літа?
Непотребом звивається дорога:
Вся молодь повтікала у міста.

...Той перший хрест у вишиванцi-льолi
Несе старий, хирлявий, сивий дід.
Розпочинає втраченої Долі
Над втраченим майбутнім хресний хід.

1997

На хвості сорочім хутко
Рознеслася лісом чутка:
Скоро зійдуться в двобої
На новім футбольнім полі
Бистроногі сірі зайці
І вовчиська-сіроманці.

Не нахваляться вовцюри:
- От у нас мускулатура!
Подивіться, звірі-братця,
Перш, ніж братися змагаться.
Хочуть грати куцохвості?
З того курям смішно просто!
Кожен з вас нехай побачить
10:0 – рахунок матчу!

Зайці ж часу не марнують –
М’язи, як один, тренують.
На зарядку рано-вранці
Кожен день виходять зайці
І стрибають вище вух.
Що то є – командний дух!

Вже до матчу все готове.
За суддю – ведмідь суворий.
Вболівальників багато
Назбігалось, як на свято.
Пролунав свисток до гри.
Ну ж бо, друзі, почали!

Ой, який футбол пішов!
Аж диміло з підошов!
І не зчулись глядачі –
У воротах два м’ячі.
Але що це, що за диво?
Та це зайці їх забили!

Як вовки не намагались,
Але так й не відігрались.
Нелегке було змагання.
Ось хвилина і остання.
10:0 скінчилась гра ця!!!
Але лиш... на користь зайців.
Тож вовки не помилялись –
Кури довго ще сміялись.
2012

Роззувайте, хлопці, бутси та й сідайте спочивать,
а я вийду на заміну перемогу здобувать.

Команда – раз, два, три!
Феміда, – чорнявая дівчина,
прапорець до рук взяла.

Копав, копав козаченько по м’ячу та по ногах,
а з трибун усе свистіли, чом рахунок по нулях.

Команда – раз, два, три!
Феміда, – чорнявая дівчина,
поза грою підняла.

Лівим краєм проривався, метушився, як умів.
Там був захист, чисто дідько, ну хіба що без рогів.

Команда – раз, два, три!
Феміда, – чорнявая дівчина,
та й до мене підійшла.

Правим краєм теж достатньо я травички потоптав,
та колеги – одні скнари, тож м’яча не діставав.

Команда – раз, два, три!
Феміда, – чорнявая дівчина,
біля мене стояла.

Я по центру, хтось прострелив, у макітру м’яч влучав
та й відскочив у ворота, суддя гол зарахував.

Команда – раз, два, три!
Феміда, – чорнявая дівчина,
посміхнулася мені.

Привітайте, хлопці, з голом та й ідіть вже спочивать,
бо скінчився час двобою, мені ж треба щось узнать.

Команда – раз, два, три!
Феміда, – чорнявая дівчина,
телефон мені дала.

Тримаючи в обіймах насолоду
І колючки відчувши на вустах
Їжак забув про свій їжачий страх
У мріях про жадану нагороду.

Зірки трусили ніч із небозводу.
Незборна сила – первозданний клич!
Замислено зірки скидали з пліч
Голкасті промінці в їжачу вроду.

«Твою красу, колючу, мов троянду,
Вгорну у листя, мокре від дощу,
І жирними жучками пригощу…» -
Від хвилювання в нього спухли гланди…

У кактуса влетівши повним ходом,
Устряв їжак, бо не спитався броду.

Тримаючи в обіймах насолоду
І колючки відчувши на вустах
Вхоплю за хвіст непереборний страх
І подихом дістану нагороду.

Зірки обтрусить ніч із небозводу.
Твій крик з балкону – первозданний клич!
Просвітлення торкнеться до облич,
Що випадково втратили свободу.

Твою красу, колючу, мов троянду
Із пелюстками мокрими з дощу,
Я медом орхідейним пригощу
Отим, що приберіг, мов контрабанду.

В твою любов – у річку повноводу
Ступаючи, я не питаю броду.

17.08.13

Я спалюю листи,
все – тільки дим і попіл,
і небо самоти
мені дарує спокій.

Тобою дим густий
насичує повітря,
написані листи
розвіює за вітром.

Та прикро він, гіркий,
до болю ятрить очі,
і в полум’ї рядки
твоє ім’я шепочуть…

Минуло, не болить.
І тільки дим догірний
цю огортає мить,
де все стає – позірним.

Захисти мене словом, поглядом,
сонцем, подихом, Святим Духом,

Хай то буде щоденним подвигом,
Ще дорожче із кожним рухом.

Бережи мої крила лагідно,
Я полагоджу твої мрії,

Буду світлим твоїм ангелом,
Будеш ти моїм чародієм.

2013

В приветливо-изысканном Милане
на первом этаже пансионата,
где в маленьком домашнем ресторане
мы ели пасту и грибы когда-то

есть у окошка столик и табличка:
«Пожизненная бронь». И розы в вазе.
Здесь не обслужат даже за наличку,
любого оборвут на полуфразе.

С восьми утра примерно до полудня
за столиком седеющий мужчина
как часовой, и в праздники, и в будни
пьет неизменный теплый капучино.

Я улыбнулась – он кивнул, ответил,
мне пододвинул стул: «Присядьте, донна.
Вам тоже интересно? Я заметил.
Ну что Вы, все прилично, все законно.

Пятнадцать лет назад была здесь дама,
взглянула и ушла... А я не понял...
И вот теперь сижу и жду упрямо
свою судьбу, что глупо проворонил..»

Бывает… Только в нашем «дивном» свете
сегодня тут кафе, вчера – аптека,
останется сидеть на парапете
и ожидать до окончанья века.

Зварила ніч міцну магічну каву,
(Тому в її полоні нам не спиться),
І чорним шовком обняла ласкаво,
Сипнула чар у зоряні криниці.

Очима ми п‘ємо небес палітру,
Ванільним шляхом забрели у вічність.
Танцює в такт легесенькому вітру
Грайливий вогник воскової свічки.

Як стиглий плід, завис у шибці місяць,
Жагу надпив із келиха любові.
І проколов серця солодким списом,
Промінням нас голубить метелково.

Із тіл земних у небо рвуться душі,
Вбирають ніжній аромат ванілі.
Палають почуття в червоних ружах,
А ми одне від одного сп’янілі…

Що в ніч шепоче засохла трава?
Як тобі світ обернути в слова?
Хто вибирає дорогу й чому?
Де заховаєш ти пісню німу,
Як догорають у ватрі дрова
І вилітає на лови сова?

Там залишилась криниця іскриста.
Де є вода кришталева і чиста.
Лише б залишилась нам голова
І не потрібна тоді булава.
2003

Мов марево мовчання мандрагори
Мандражні миті музики мінору
Малює майстер макабричні мрії
Милує муза – молодість маліє
Мишина марнота марудить мозок
Маркітна млість манірної мімози
Могутня міра – межі монстрів миру
Мотиви мармурового мортиру
Мелодія мудрується морально
Ми можемо майнути маргінально
Мігруємо морганності містками
Махлюємо мандрівку мацаками
2013

Пишімо! Геть нудьгу та лінь!
Кладімо гулькам край - вже годі!
Хай досвід наш стає в нагоді
ще не одному з поколінь!

2013

Ласкавий теплий літній вечір,
І сонечко сідає
А небо в рожевиій пастелі
Сумує, що день засинає.

Закриваю я очі і мрію,
Щоб колись я летіла у висі.
І торкалась хмаринок прозорих
З ніжним пухом в цвітінні меліси.

Закриваю я очі і мрію,
Щоб колись, мов метелик
Маленький ,
Поцілунком зігріла я квітку ,
Як дитину голубить ненька.

Хіба ж я хочу сліз твоїх?!
Вночі,
Коли думкам не спиться,
І шибка зорями сльозиться,
Я чую твій дитинний сміх.
Твоє обличчя молоде –
Я бачу –
Світомолодіє
І сонце на тінисті вії
Погідні промені кладе.
Не плач ніколи.
Не марній
І не марнуй літа намарне –
Життя таке напрочуд гарне
В цій безпросвітності жахній!

Так сталося, і вузол-лобода
Тобі колись навіював тривоги...
Ти все одно корилась, Пресвята,
не знаючи людської допомоги.

Ні радості, ні посмішки, ні слів
до ніжності зворушено жаданих.
Подекуди пташиний лише спів
та затінок дерев у спраглих ранах.

Чекає чужина, а, може, ні?
Ненависті своїх в житті не менше.
Надією єдиною й мені
розваж мене, Свята, в нестерпний день же.

17.08.2013

В поэзии я, как хотите,
Ранжиры принять не готов.
Вот выйдут почти что в граните
Кабанов, Кенжеев, Цветков

(Радушней Кенжеев по стилю):
У жизни в не самом хвосте
Жевали, желали, любили,
Да в общем, почти что как все.

Наверное, я не умею,
Что твой записной багатур,
Точнее играть в лотерею
Готовых навынос культур.

Вложился не полностью в голос,
Порол за приёмом приём...
Как всё, что жило и боролось,
Куда и какими придём?

Сказал бы нам кто из негрубых,
Заслуженный врач или граф,
Уместен ли праздничный кубок
В краю долговечных потрав?

Вот к нашим печалям когда-то
Прибьётся какой херувим.
И мы на своих самокатах.
Мальчишки в сравнении с ним.


2013

* * *

Розiмлiлий вітер натрусив
Яблук спілих в трави розігріті.
Серпень, ти останній зодчий літа,
Щастя затихаючий мотив.

Осiнь ще не зачепила нас
Невблаганним совісті докором.
Яблука освятимо Собором.
Возликуй, Преображенний Спас!

1994

Тане в тканевому морі
твій примарний дивний слід.
Знову ми не поговорим,
Знову щастя – лиш услід.

Тануть в тканевому морі
Танець, посмішка, слова…
І твої печальні очі
в непростій стезі життя.

Тануть з прагненням вернутись,
притулитись до щоки.
І до тебе посміхнутись
Зойком всі мої думки.

Тануть пошепки й незбутньо,
Й наче – неживі картинки.
Щоб, мов скарб із скрині буднів,
відшукала б цю сторінку.

8.07.2013

Квіти сплелися в обіймах,
В оплесках ночі спекотних.
Їх стебла - картина із ліній -
Вишуканих, природніх.
Штрихи їхніх тіней просочуються
Застигаючи на краєчку нічного шляху –
Між завтра і сьогодні,
Крізь місячне сяйво на моєму вікні,
Ніби скошуючи
Зоряні посмішки і розсіюючи
Зоряний пил…серед ніжних
Фантазій мого серця…

липень 2013

Ти мене на "чуєш" не бери,
сам візьму, якщо потрібно, чуєш?
Не дивись на мене із гори,
мов тукан на спілу маракую.
Я не фрукт, далеко ти не птиця.
Онде - руки, ноги, голова.
То скажи, яка між нас різниця?
В статусі? Ну в статусі хіба.
Але в тім не кращі, і не гірші,
а такі, які вже зроду є.
Ти - поет, я просто люблю вірші,
тут, як завше - кожному своє.
Не кричи, бо того я не гідний,
милий друг суворої пори.
Не герой, не кат, не винахідник
тож мене на чуєш не бери.

Кизилові ягоди стиглі,
Встеляють коріння й траву.
Між травами топчеться згадка,
Вплітаючись в вітра канву.
Стрічаючись з півником в косах,
Пірнаючи повз молочай.
Знов промені щастя в покосах
Колише липневий розмай.

липень-серпень 2013

Блазнює блазень біля трону.
Його призвання не робити –
За мідний гріш, не за корону,
Він має пану догодити.

Повинен блазень гарцювати –
Кіптяву, куряву, кіптюгу
Старанно треба вибивати,
Щоб втішить пана і прислугу.

Сміятись, плакати, скимліти,
Беркицнутись, переплигнути,
Безглуздо раптом реготіти
Або огидливо зригнути.

Постійно заглядати в очі,
Щоб намагатись відгадати,
Що саме зараз ґазда хоче,
Які пісні йому співати…

Який він має зиск від цього
В блазнівському сьому митарстві?
Написано на лобі в нього –
"Я другий після пана в царстві!"

Бояться блазня всі навкруги
Аж до дриґот з попід жупана.
Для них він джерело напруги –
Страшніший за самого пана!

Етюд

Це смарагдове листя,
Все просвічене вранішнім сонцем.
Причепились до вишні
Виноградні сивіючі грона.
Павутинка іскриться,
Вся росиста в просвіту віконця,
Коли подихом ніжно
Пустун-вітерець її троне...

Не згинаються лози,
За опори хапаються зранку.
Я від правди сумної
В цім раю забуваюсь на мить.
І висушує сльози
Виноградна чудова альтанка,
А ще потім, зимою,
Ароматним вином пригостить.

2013

Ти йдеш, не пригинаючи трави,
Легка і недосяжна. Таємниця
У кожнім повороті голови.
Ти сарна, одночасно, і левиця.

Ти йдеш, не залишаючи слідів,
Окрім, хіба що, в серці. Неможлива,
З якихось понадмислимих світів
Ти пролилася, як липнева злива.

І кожен крок - це крок назустріч снам
І кожен сон - про перший поцілунок.
З усіх зірок миліша та, що нам
Упала в руки, як небес дарунок.

Ти йдеш, не розтискаючи руки,
В ній пташенятко - мрія. Чи про мене?
Чи приймуть води вічної ріки
Нас нерозлучних. Як весна священна

Ти йдеш наосліп, ти ідеш навспак,
Не так і не туди, де всі чекають.
Ти невблаганна, наче неба знак.
І я його, кохана, прочитаю.

І кожен крок - це крок назустріч снам
І кожен сон - про перший поцілунок.
З усіх зірок миліша та, що нам
Упала в руки, як небес дарунок.

Не хоче Леся внучечку повчати:
Хай Катя квітне вольно – «як усі».
В «контакті» на стіні – матюк і батик
(Повсюди вродить, хоч на груші сій…).
Робота – не до шмиги, «виш» – набриднув.
Потанцювала…
Поспівала…
Тиш.
Усе гаразд! Після пивця чи сидру
У лоні Каті законивсь «малиш»…

Співмешканець не кинув серед площі,
Привів у хату – без обручки, так…
Уже й дитинці пелюшки полоще,
Але крізь зуби чвирка:«Одинак…».

Що ж Катерина? Пестить кавалера.
Уже не дівка, не заміжня ще.
Такі часи. Така байдужна ера.
А я стороння – та у серці щем.

Ні рушничка, ні вельону, ні дружок!
Катма прописки в донечки Сесіль…
На кетю татко заробить подужа,
Держава підкида – на моню й сіль.

У дощ наснилась Катря-«одиначка»:
– Зачєм ті узи? Єсть УЗІ, секс, тест…
Журналов «Отдохни!» – пакєт і пачка…
Все кльово, супер! І музончик – жесть…

Чи гріх, чи мудрість: дати чаду волю –
Засохнути край плеса ручаєм?
Від кого прийме сім`я, ставши в коло?
Яке гніздо між кублисьок зів`є?

Це – давня пісня... Без музик троїстих,
Без оплесків гучних і «оплєух»…
Було село. Тепер правує місто,
Що розрослось, мов глушини лопух.

Немає діла бабцям до онучок,
Діди бояться внуків із тату…
І плодиться поріддя матриць-сучок,
А я соромлюсь їх назвати тут…

Минати юних чи повчати шпарко?
Ген-ген - "Японська кухня", "Суші-бар"...
Лисніють чужоземці, іномарки...
На каланчі - в агонії - дзигар...

«Життя – по колу…» – шепчуть мудрагелі.
Колись хустки розквітнуть у степу?
А нині – цмулить цигарчатко Геля,
А Катя срібний череп суне в пуп…

Були казки про воликів сивеньких,
Мережечки-стежки сплітали неньки…


2013

«Не сумуйте, мамо!»
Перебігло літо,
наче дитинчата
через той поріг.
Знову сонце дітям
у дорогу світить,
І ховати сльози
стало на порі...

…Перекотять Спасом
яблука на осінь,
Стихне у зажурі
спорожнілий сад,
Тільки зрідка зранку
птах дзвінкоголосий
Стрепене у гіллі
згадку про внучат...

«Дай же, Боже, дітям,
небо за покрову!»
Мамина молитва –
світу оберіг.
«Ви чекайте, нене,
нас у гості знову!»…

…Сивіють в чеканні
волоски доріг…

2013