Щось не гріє душу, ні долоні
Золотої осені вогонь, –
Вся надія на тепло плафонів
І запнутий вікнами бетон.
Вся надія нині і надалі
На гарячу подругу життя,
Що мене виснажує помалу,
З дня у день тривожачи чуття.
Невситима радосте осіння,
Душу й тіло ласкою зігрій,
Бо нема від холоду спасіння
І на батарей тепло надій!..
15.10.13

Осіннє сяйво, падолист
Гніздять у серці смуток тихий -
І день остиглий журно диха,
І нишкне птаства юний свист.

Земля схолола, а проте
Довкіл іще теплінь тримає.
А поле зоране дрімає,
Про сонце мріє золоте.

Щось невимовне наплива,
Таке печальне і тривожне.
І супиться билинка кожна -
Присохла зсушена трава.

Бо віджила і відцвіла -
Вік пролетів, як мить весела.
І вже посивіли озера,
Туманом котить сіра мла.

Опале листя прибива
Раптовий дощ, бо осінь, осінь.
Зника у хмарі спрагла просинь
І світ про літо забува...
14.Х.2013

Шампанський вітер пастки готує на тих, що - звук
земної тиші, якою двічі поштар не дзво…
Сьогодні знову паскудна звичка - пиляти сук
сліпим деревам, яких ламає чуже Різдво.

На небі висять штани із вати - стара джинса.
На канделябрах ліхтарних зайців - дрантя із вух…
Птахи шукають казки бездонних Шехерезад -
знаходять рани на хіппі-мантрах, що їх павук

змотав, упавши в нірвану літа. А літа - зась.
Лишило клоччя на зморшках мітел, калюж, імли…
Сьогодні шістка у місті, вітрі та небесах
здалась укотре у лапи мафїї: Не-Змогли -

турецький батько хрещений. Сильний. Катує, гад.
Ката вагони котів підвальних по нервах - і
ховає вечір вогні чекальні під кат, між пальт,
що ходять поруч, рука під руку, і тельбухи

кохань слинявих, ламких обіймів течуть з кишень.
І страшно-страшно, бо вступиш - бліднеш. Не вступиш - теж.
Сьогодні знову паскудна втома знайшла мішень,
бо все знаходить, як тінь, що знає, куди ти йдеш.

Бо хоч - ліворуч, а хоч - навшпиньках і ще лівіш,
бо хоч - у скриню, як п'ятирічна, а хоч - скафандр,
бальзам цинізму кобіт Бальзака, нездалий вірш,
руно песецьке, червоні мешти в тон сарабанд

калин і зливок, - паскудна відьма завжди кує:
раз-два - зозульно - твоїм погодам, стожарам, сну…
Хай навіть віриш: кого немає, той був і є,
хоч тіло віри дзвенить і жалить - вдає осу.

Чи - як сьогодні - на небі висить маст-хев дизайн -
світляк у хутрі ледь хмарнім, ніжнім… І зайці міст
у вухах світла легенько гріють. І динозавр -
чекання звістки від когось, - вправний еквілібрист

у намистинах над серцем, тішить, немов Токай.
Але, паскудство, дзвінки померли всіх листонош.
І це "сьогодні" чоло кусає, немов блоха.
І хоч тікати, але нема де. Ковтає дощ

сліпі дерева, шаманський вітер… Бубновий вир
двірник не рушить. Птахи шукають дурних казок.
Надходить вечір - такий охлялий сумливий звір…

… ти хоч приснися… Чи впрів у криці? Чи в тиші змок?
Чи випив вітер? Який, до речі, за сто вітрів
у вас там вітер? Чи вже дерева - у ляк: "Різдво!"?

Останній заєць мого подвір'я вже догорів.
Безсонні двері чатують марно. Ніхто не дзво...

Яка грибна вдалася осінь!
Грузді, лисички, маслюки,
"Візьми мене!"- з них кожен просить.
Ну як не взяти? Залюбки!

Мої гурмани будуть раді.
Коли закінчиться сезон,
Подам опеньки в маринаді,
Зварю із рижиків бульйон,

Потраплять білі у сметанку,
А парасольки в ніжний кляр...
Іду із з кошиком щоранку
Гриби збирати... на базар:)

Я никогда не обращалась к Богу,
Я первый раз взываю о пощаде:
"Мне плохо,Боже, мне ужасно плохо!
Спаси меня всего святого ради!"

Степенным шагом наступает осень...
Шуршат тоскливо листья под ногами,
Обрывки фраз октябрь с собой уносит,
Пускаясь в пляс безумными ветрами.

Обрывки фраз... Обрывки нашей речи...
Ах, суета сует! Зачем такой исход
Несбывшейся мечты? За скупость встречи,
За гнет безмолвия кто может дать отчет?

Рубить концы - невыносимо больно!
Не стало сил моих на дерзкий этот шаг!
Ведь боли испытала я довольно:
В короткий срок - неистовый размах!

Дождь за окном отстегивает капли...
По капле истекает счастья срок.
Ропщу на жизнь: вновь роковые "грабли"
Преподнесли судьбы безвременный урок!

Я ,безусловно, радости достойна!
Не будь со мной безжалостно жесток!
Тоска ушла - уже совсем не больно
Из листьев клена я сплету венок...

МУЗИКА НА ДВОХ

Зіграй мене на клавішах свого піано
Спочатку так, мов мед в вустах поплив,
Щоби на смак – соло́дко й нездоланно
Нектаром всесвіт землю запліднив
І ліг туманом ну́ги. Сплутано і п’яно.
Додай мене між нот своїх, між злив,
Поміж дощів, по краплі – різногранно.
А як схмелієш – хай настане зрив
Мелодії із блискавок. Спонтанно
Щоб небеса спів зла́тих струн укрив
І в вирі все заграло – пристрасно, органно.
Щоб світ до нас зоріння прихилив
Й зачарувався. Граймо бездоганно,
Без слів, без фальші – музику Богів.

Павло Гай-Нижник
15 жовтня 2013 р.

Незатишно Тарасові в Луганську,
Тому й передгрозово хмурить брови:
Московську мову чує він,
Циганську,
Кавказький говір слухає…
А мови
Державної – немає!

Лиш на свято
З високої трибуни – прокуратор! –
По-писаному,
Гладко і завзято,
"Спілкується" з Тарасом,
Наче з братом,
Пілат місцевий…

Сумно Кобзареві
В мовчанні кам’яному,
Наодинці:
Аборигени – прийшлі та місцеві –
Таки ж свої,
Але… не українці.


2001

Ця ніч – як вічність…
Фарисеї
Свої неправедні діла
Потиху вершать…

Сну бджола
В липучому вишневім глеї
Безсоння
Борсається…

Ніч
Цвітіння
Ранніх
Абрикосів
І політичних перекосів
На перехресті двох сторіч…
Я сам суджу себе,
Я сам
Собі знаходжу виправдання:
Ця вічна ніч – моя остання
Молитва щирим небесам,
Землі стражденній
І нужденній
Моїй країні на краю
Німого Всесвіту…
Мою
Молитву
В тиші сокровенній
Господь почує?

В ніч глуху
Бодай хоч він почути має,
Яка печаль мене проймає
На геть безлюдному шляху
Мого безсоння!

За вікном
Сторожко гавкають собаки…
Лакузи сплять і посіпаки
Блаженствують, укриті сном;
Спить гіркоп’яний зрадник мій,
І здирник мій хропе вулканно
І землетрусно…

Окаянно –
Самотньо в келії моїй
Прокуреній!

Ця глупа ніч
Прискіпливо екзаменує
Моє сумління,
Іменує
На перехресті протиріч
Всі перегрішення таємні,
Забуті мною в суєті
В минулім – світлому – житті…

Які ж думки мої недремні!


2001

Твоя важка і небезпечна путь
крізь млу густу і темінь безпросвітну,
туди, де люблять і, напевне, ждуть,
тримаєш курс у гавань заповітну.

Коли на бурю змінюється штиль,
корму терзає роз’яріле море,
до берега ще сотні тисяч миль-
твоє лице холодне і суворе.

Нехай кренить, здіймає хвиля страх,
і тлумлять бортові вогні тумани,
тримай кермо в гартованих руках,
не забувай про рифи, капітане.

Твоя щоб шхуна не згубила крил,
стихію не подужавши бурхливу,
й без такелажу, щогли і вітрил
не втрапила до ржавого блокштиву.

Щоб не дарма ти вирушив у путь
крізь вітряниці, шторми й урагани,
туди, де люблять і, напевне, ждуть,
тримай кермо, відважний капітане.

***
Так, чоловіча логіка проста,
і слушна повсякчас пересторога,
троянд на Восьме березня до ста
і наставляють ніжно жінці роги.
***
Так ревнощами до електроопор
сотають вміло нерви й кров без ліку,
що в жіночок у кучерях декор -
лікують спритні мозок чоловіки.

На цім шляху,
низинами й висотами,
Ви сотами
тягучими ставали…

Цей стан – немов останнє
видиха´ння
Ви – дихання
тривожне відчували.

Душа ширяла
в незбагненний вирій.
Ви – рій думок,
метеликів у травах.

Самотність поривалася
на викрик…
Ви – крик душі,
молитва, біль, обава…
2013

1

На квітнику палахкотить фізаліс,
На лаві ґвалт здіймає дітвора.
Купити б ліс – від ближніх якнайдалі,
Блукати між картинами без рам...

Етер містечка давить на ґорґоші,
Свинцеві хвилі вкрили медозбір.
Тримаюся. Цей стан, як дощ, – обложний,
Мине до віхол.
Залишиться вірш.

2

Купити б хутірець, де сіновали,
Де ні поліефіру, ні безналу,
Де гойно дихати, де гуска у корзині,
Де бабця свариться:«Візьму ж таки лозину!»,
Де сестронька привітна й невеличка,
Де галушки наколюють на шпички,
Де бублички-цукерки - дивовижа,
Де мрії перкалеві, пси не хижі.

Купити б сім селитьб, ярок, путівці –
І пасти… стригти… пасти… стригти вівці.




2006-2013

***
На грунті життєдайному зросли
Оці жіночі всі перестороги:
Чоловіки можливо і козли,
Та хто їм, власне, наставляє роги?

***
П'явки й жінки, повторюю це знов,
Подібні дуже, в цьому я незламний:
Обидві здатні висмоктати кров,
А потім заліковувати рани.

Мій вороже любий, не можу без тебе,
Допоки є ти, я жива.
Мені Богом даний і присланий з неба,
Солодкий, неначе халва.

Призначу я друзів собі і коханих,
Начальника лиш – не сама,
А лютий мій ворог мені Богом даний,
Лютішого в мене нема.

Мені на хвоста він і солі насипле,
І перцю під хвіст – від душі,
Спідлоба вороже очиськами глипне -
Мов зварить живцем в кулеші.

Із’їв би мене він без масла і хліба -
Дізнатись, яка я на смак...
А я йому щиро: «Мій вороже любий,
Без мене тобі – ну, ніяк».

І викривить ворог презирливо рота -
Збереться піти назавжди...
А я, переглянувши соту анкету,
Тихесенько мовлю: «Зажди…»


15.10.2013

В печері ночі Місяць, як Циклоп,
що стереже моїх думок ватагу,
щоб я його атакував і щоб
у сон утік, як Одіссей в Ітаку.

2009

Радійте люди, час настав
Зробити крок на вищий рівень.
Один закочений рукав,
І надриває горло півень...

Радійте люди, - це життя,
Якого вдруге вже не буде.
Росте відродження дитя,
Що нас від гибелі розбудить.

Радійте люди, скоро вже
Епоха спокою настане.
І, наче, витвір Фаберже,
Любов і час безцінні стануть.

Життя - це, ніби, порносайт,
Де кожен прагне щось відчути.
Одні викрикують: "Кусай!",
А іншим - тільки б доторкнутись...

Життя - це повний каламбур.
Хоч і, на вигляд, все не просто.
Сьогодні модний бейбі бум,
А завтра знов - безлюдний острів.

Життя - шалений бумеранг,
Щодня викручує маневри.
То раз підвищує нам ранг,
То на довічну шле перерву.

Життя - це кошик протиріч,
Це простір із падінь і злетів.
Життя - це ранок, день і ніч,
Це вічна тема для поетів.

Мені би розставити зорі бажань по-новому,
Небесний туман повернути, як русло ріки.
Мені б зачерпнути із дзеркала снів невагомість,
І часом зітерти вкарбовані в серце рядки.

Мені б заварити трояндовий шал замість кави,
Додати не цукор – цілунки і ласки очей,
Змінити свій почерк на шрифт загадково-яскравий,
І впасти у спеку розхристано-свіжим дощем.

Мені би акордами сонця веселку збудити,
Поспішно зібравшись, помчати в чиюсь пустоту.
Уже рівно вічність, у чашу тривог перелиту,
Шукаю я правди, та знов зустрічаю не ту…

Не пишуться вірші сьогодні. Ти зовсім не проти,
Смачнючою стравою з кухні тебе я потішу
І раптом побачу, що повно у хаті роботи,
І подвиг здійсню, як колись, у подружньому ліжку,

А далі дивитися будемо в ніч на балконі,
На слід від комети, що в зорях далеких загрузла,
Ти чуєш мелодію ночі? Чи в двері хто дзвонить?
Постій тут, кохана, відкрию. Бо раптом це Муза?

2013

Пародія


Я входив у риму, жаль –
Ти щойно із неї вийшла.
Не встиг, бо застряг сандаль
У бітуми поетичні.
До біса святковий торт
Із п’яними вишнями тими –
Захекався, наче хорт,
А ти таки вийшла з рими!
Загаявся лиш на мить
(А вишня не п’яна – кисла)
Кофтинка осьо лежить,
На грудях рипіла… й трісла?
Ось витру я піт з чола
(Пліткаркам велика втіха).
Ти щойно отут була –
І довшав мій дах, і їхав…


15.10.2013

П'явки і жінки - як дві краплі води,
І порівняння ніби доречні:
П'явки залишають на тілі сліди,
Жінки після себе - рани сердечні.

Переглянувши соту анкету,
Обереш одного.
Ні, не кращого претендента -
Критерій відбору — втома.

Так призначаються всі:
Друзі й кохані...
Лиш вороги у житті
Богом дані.

Чуєш, прісно без тебе,
Гей, вороже!
Не забувай про мене
Так не гоже!

Наш поєдинок, вороже -
Це смак життя.
Я жива, допоки є ти,
А ти - допоки я.
15.10.2013 р.

Золоте весілля – дійство небуденне.
Хто його діждався, знай, благословенний!
Простелилась доля диво-рушником,
Наче вчора стрілись юнка з юнаком,
Наче тільки вчора поєднали руки…
І коли зросли це діти і онуки?

Хто шукає скарбу аж на дні морському…
Кожен з вас вже має срібло-злото вдома:
Золота дружина, злотий чоловік,
Золота півсотня – молодіжний вік!

Славимо-вітаємо «молодят» сьогодні,
Зичимо-бажаємо другої півсотні.
І нехай за вікнами: сонце чи сльота,
Гучно вам лунає «Многая літа»!

2008 (ред.2013)

Запнута вогкою імлою,
Дрімлива тиша вечорів
Здається мукою німою
З тих пір, як я осамотів.
Адже негадано-неждано,
Що аж сполохались думки, –
Вказала ти шляхи смерканню
Прощальним помахом руки.
І навалилася скорбота
На мене в пустці вечорів, –
Ясніє образ твій напроти
Очей моїх з усіх країв.
14.10.13

Десниці Божій – «Алілуя!»
У небі - листяний вітраж….
Шедеври осені дарує
маестро Жовтня вернісаж.
О, дивоплетиво багрянцю
у сонцезòлота мазки
і листопадового танцю
кульбітні па… на всі смаки…
А ти завмер у галереї
краси едемської Творця…
І не намилуєшся нею…
І раював би - без кінця…

15.10.2013

До наших ніг,
неначе кошеня,
що прагне ласки,
пригорнулось літо.

І вже його
несміло-тихе «няв»
в долонях заховав
осінній вітер.

Він рве із рук
нечитані листи,
що нам сумні
дерева-листоноші
роками вже не можуть
донести.

В них наші вірші!..

… теплі і хороші…

У золото осінь ревнива вдягається знову і знову -
бо хоче від мене чуттєву для себе присвяту.
Та як розказати їй, що означає – кохати,
а дотиком більше сказати, ніж іноді словом?

А ти знову рада, що в мене не пишуться вірші.
І я не загублений в римах – простих чи дотепних -
щовечора. Тепло і ніжно закутаний в тебе,
забув я про муз. Але зараз, натхнений не гірше,

творю натюрморти із ніжності, пестощів, ласки.
Бо твій надихає малюнок схвильованих ліній.
Я вже відчуваю – в цей вечір задумано-синій
ти, люба, мене вже не випустиш
з нашої казки...

2013

У будні і свята щодень
ходила худюща, як дишло,
а я тобі - ані телень,
бо думав, що заміж вийшла.
І кофту на грудях твоїх
обмацував поглядом дужо -
дивилась крізь мене ти
і погляд був геть байдужий.
Укотре йшов мимо я,
дивився у карі вишні
і думав, що будеш моя,
а вийшло отак, як вийшло.
Пішов і напився. Як бомж,
лежав на бруківці холодній,
асфальт парував і повз -
і круки ходили голодні.
Та рипнуло поряд щось -
то ти нахилилась до мене,
а дах неухильно ковз
і з'їхав мені на рамена.
Отак і стою сім століть,
тримаючи дах над собою,
шепочучи: "Ой, не любіть
білявок, фарбованих хною".

15.10.2013

Де явори сумують за водою –
непереможна тиша і туман
отам, де нас повинно бути двоє –
нема нічого, зболено нема

ні вірша, ані доторку, ні звуку
а час літає, наче НЛО
над перехрестям, де на лезі злуки
немає нас, а може й не було...

Досить вже! Наїлися!
Силос з обличчя зітрем
В Авгієвих стайнях народилися
В них і помрем

Годі вже навперегін
Шию встромляти в ярмо
Перед катом гнутися, мов пластилін
Ми мертві давно

Вистачить вже стусанів
Доста лизать дупи твердь
Султанів, шахів, герцогів, вождів, царів
Краще вже смерть!

Тисячну різку отримуючи
Стиснем кулаки
П'ємо довгі роки
Непереливки
Досить терпіння вимірювати
В кілометражі
Нерви вже на межі
Тож освятим ножі

Коли цей святковий день
лежав, ніби п’яні вишні
у торті, співав пісень,
ти тільки із рими вийшла.
Ти вперше тоді пішла
на шпильках асфальтом битим,
кофтинка уся по швах
на грудях рипіла. Бітум
на дахові повз униз,
бо дах неухильно їхав.
І боляче, аж до сліз
пліткаркам було, - от лихо!
І пінився білий день,
і довшав, і глибшав зримо
у тому кварталі, де
ти вийшла колись із рими…

Не вважай, - йому казала, - за якусь мене таку,
Бо потримати бажала на короткім поводку.
Та уже всього за тиждень ждав її такий сюрприз:
Він, якусь таку зустрівши, поводок той перегриз...

Нірванами, ранами - як іще...
Од злету до Лети - колú ще...
Не сполох. Не спалах. Не явище.
Я - вúще.

2013

життя рівноцінне
одному-єдиному танцю
він змій а чи птах
що розгойдує кров до жаги
Були ми,земні,
наче сонячні протуберанці
не мали вже тіл
бо тіла вже не мали ваги

у звуках загусли
і звуку про смерть не почули
Хитнулося небо
зірвалися з дива зірки
вогнем обпалили
і долі навік розітнули
віддавши тіла
і тривалість важкої ріки

Ах, как эта осень, красавица осень,
порой раздражает несносно–тоскливым дождём.
Да только её ли вина в том, что косо
легли наши мысли, не в лад мы с природой живём.
Да только ли с нею? С собою не ладим:
о счастье мечтая, хандре угодив под колпак,
тоской упиваемся. К радости вряд ли
попутчик унынье… Вот стать бы иными… Но как?

Крізь зради і розлуки,
крізь болей млосний хрест
несу свою розпуку
над прірвою небес.

Наріжний камінь долі,
ушквальний вихор фарсу
мій кінь у чистім полі
завмер в німій образі,

а потім здичавівши
пімчав, зірвав опута
душа моя з личини
звільнилась і облуди.

Не пімста, лиш кохання,
лиш сила крил на плечах
любов як повінь рання,
як з вени кровотеча.

О, Боже, вдячна зорям
за Слово в ніч пристрАсну,
за гарт моєї волі
і одкровення ласку.

За те, що відмолила
гріхи душі і плоті
на розпростертих крилах
я знову у польоті.

Хоча тебе я не забуду,
Бо не судилось це мені,
Душі римовані етюди,
Я скоро всі спалю в вогні.

Зітру з сторінок Інтернету,
Сліди гарячих почуттів,
Тяжких падінь, високих злетів,
Та не потрібний тобі спів.

Одіну маску та в народі,
Стану «Сонетом» чи « Віршем»,
Напишу тисячі пародій,
І засмію душевний щем.

І вже ніколи не стурбує,
Тебе дзвінок чи єс-ем-ес,
Бо той хто був як вітер буйний,
Буде нести мовчання хрест.

14/10/2013
2013

пісня як дзеркало в рамі
пісня як вітер опалий
серед осіннього рам'я
нащось мене обснувала

позіх суничної ночі
мощі органного саду
де золоте узороччя
те що цілує і краде?

хто то складає із листя
легітність вечора хвору?
пісня виходить із тисняв
квіткою на крутогору

наче з якої неволі
наче з якої тортури
руки - камінні тополі
губи - судома бандурна

2013

Упало яблуко в саду,
Таке велике і червоне,
Чи то на радість,чи біду
Попало в голову Ньютону.

Від болю "евріка" завив,
"О, дивовижа! Це везіння!!!"
Ось так для нас Ньютон відкрив
Закон всесвітнього тяжіння.

Мабуть, це восени було,
Бо дуже в голові гуло...

Мені був білий сон:
трава вростала в тіло,
а небо синю шаль на плечі крадькома,
і крилами ворон
на тілі мерехтіло
привиддя сірих днів – нахмурена зима.

Крізь мене йшов туман
і проростали квіти,
вкривали голий стан холодні пелюстки,
а дощ, немов шаман,
у змові з тихим вітром
справляв магічний культ на відстані руки.

Я чула шепіт хвиль,
я розуміла воду,
із пальців сотням рік давала свій почин.
А темрява могил
і багровіння сходу
плели мені вуаль із ніжної парчі...

Сполохана зима
вдягла імлистий саван,
розвіявся туман, зійшла трава зі скронь –
і я... мене нема,
я марево над ставом,
я перший у зими холодно-білий сон.

2013

Тринадцять, тринадцять, тринадцять...
Яка ж то невтомна праця –
іти від душі до душі!
І небом ставати блакитним,
і листопадовим вітром,
і серцем – гарячим-гарячим
виплавлювати віршІ.

Тринадцять – число магічне.
А бачиш – втікає відчай
у золото верховіть.
Бо числами пишеш коло,
бо слів твоїх щире поле
до сонця, як соняхи-діти,
до чистих висот блакиту -
і квітне,
і прагне,
й летить!

Палітра осені багряно-золотава,
Палітра серця у яснім ключі.
Лише трави ледь скошена отава
І теплий шалик на моїм плечі.
Вже вересневих вечорів мотиви
Впливають в душу, наче тиха даль.
Нечутно літа теплі переливи
І хочеться сховатись під вуаль.
Палітра осені багряно-золотава,
Картини жовтим, мережки дощів.
Все облітає, лиш трави отава
Колише тугу вранішніх садів.
14.10.2013.

Я так давно тебе побачив,
(А ти ж - мого дитинства дім),
Що почуваюся незрячим
Від сліз у затишку твоїм.
Бо туга вдарила у груди,
Як серце здогад обволік
Про те, що краще вже не буде
Мені ніде, як тут, повік.
Лише не повернути щастя
Напівзабутих дивних днів,
Коли відкриті двері навстіж
Я зачиняти не хотів…
13.10.13

Пародія

Трохи ти лякливий вдався зроду,
Затуляєш вуха – Тихо, цить!
Але я обожнюю негоду –
Бо сусіди глухнуть, як гримить!

І нема тоді до нас їм діла,
І тулитись можна досхочу,
Доки стогне буря огнежила –
Навіть, як захочу, закричу!

Не тремти – це я, твоя красуня!
Щось кажи, невже бракує слів?
У вікно вдаряється відлуння,
Сивих розлякавши голубів…

Розгулялась буря – дужа сила!
А прогноз – на тиждень затяглó…
Ну, нарешті, ти промовив – Мила…
І пірнув до мене під крило…


12.10.2013

* * *

Стоять кущі пошарпані шипшини,
Червоними плодами запеклись,—
Як літа дотліваючі жарини
В оточенні осінніх багряниць.

Розіпнуто на нитках павутини
Холодних крапель кришталевий блиск.
Оглянься, літо! Променем єдиним
Востаннє — на Покрови — обізвись!

Але природі відбирає мову...
І безшелесно, в сітях дощових,
Зіщулюються порвані покрови,
І стигнуть стигми осені на них.

2003

…Рідний край, земля – своя одвіку –
у тяжкому корчилась ярмі,
гартувався спротив многоликий
гітлерівсько-сталінській чумі.

Вороги у спілці, поодинці –
ненаситний же ординський смак,
без різниці – всі вони ординці:
кований німецький чи кирзак.

Шикувались хлопці і дівчата
під червоно-чорне знамено –
боронити Україну-матір,
карбувати власне імено.

Молоді життя свої за неї
на жертовник долі принесли:
ідеали, а не привілеї,
і життєвий припис без хули.

Не тепло батьківської домівки
і не ласку материнських рук, –
а спартанські «вигоди» криївки
вибрали одразу, без принук.

І свідомо йшли у бій. Вмирали.
З іменем Вітчизни на устах…
А від неї – не лише хоралів –
шани не діждався їхній прах…

О Свята Пречистая Покрово!
Ти – небесна матінка УПА!
Влий сліпцям у мізки праве Слово –
хай прозріє їхня сліпота.

І засяє істина у краї –
що для українця той герой,
хто за рідну землю умирає
на своїй землі, а не «чужой».

хана поету, в разі пародист
продемонструє пародійний хист,
візьметься круто - доведе до сліз
та ще і перекрутить вірша зміст,

під монастир поета підведе,
розставивши акценти де-не-де,
та слава Богу, хоч не під арешт -
бо пародист на те є, врешті-решт,

аби поставив на поеті хрест,
коли з-під поетичного пера
виходить чо́ртзна-що́ чи ні хера...


13.10.2013

Небо спить і не знає: синиці давно не в ціні.
Кисню води свинцеві пташині синці, як татухи,
промакають прощанням людей. Шурхотять ясени:
перерізані ротики осінь цілують за вухом…

Наші теплі цілунки повз обрій, розп'ятий за нас
колом кволих смертей у вчорашнє амеби "сьогодні", -
гартування води, що тече, як запрадідський гас
із світильників душ - у розверсті стоп-крани господні.

Гартування калюж із іржі батарейних сердець.
Годування струмків, що, мов армія, в посусі гаснуть.
Замовляння волошок, що кожна - і поле, і мрець.
Замикання кордонів між обрієм котосмугастим -

і набридлими смугами п'яної зебри, що їй
світлофори - не писані, сонце й дива - мимобіжні…
Як на страті - рубіни листочків, але - ще живі…
Голуби баобабами дупи занурили в ніжність

плям бензину на вигинах парків у пальцях природ -
риторичних коханців, яким не коритись - не варто…
Нападають вітри на смішний ліліпутський народ
гілочок і каштанів. Летять на крилатих гепардах,

як прийдешні морози, хвилини. І кисню - катма.
Й соломинки зі спалених стріх, що стікали золою,
не рятують, безрукі, коли бірюзовий туман
не дає випливати з тобою за звірями Ноя

на солом'яних зайчиках світла - по тверді води,
загартованій богом прикмет і недоль - за вінками…
… виринають огидні почвари з долонь мерзлоти.
Вислизають із темних глибин то скелети, то камінь,

то інакші віджилі, забуті навзаєм за мить,
ненароджені інші, приречені вічно втрачати
в нешекспірово-простих сценаріях…

… небо ще спить,
відмотавши заплутані сльози хмарин на початок

неймовірно буденного дійства: про травми води
у калюжах зірок, у красі кримо-римських агоній,
про дотично-убивчі насичені світлом світи,
про рубінові рани дерев на кисневих іконах,

про цілунки, поцуплені поспіхом із підвіконь
у малиновій хатці, яку не збудовано досі,
про розхристаних шаликів крик - мов рожевий бекон
із дракона, мов крик дитинчати, коли ягоосінь
відбира від батьків,

про сліди баобабів, які,
наче голуби, в душі вкорінені, шурх - полетіли
виливати любов у зацукрену сіль чумаків,
випивати тепло соломинкою спраглого тіла,

коли обрій, розп'ятий намарно, стрічає свого
двійника, про якого не чули ніколи нічого….

Заґратовані хмари - неначе тюремний вагон.
Наші теплі цілунки розгойдують небо, як човен.

Загартовані води між нами - свинцеві. Синці -
відображення двох - не помітні: бур'ян макіяжить…
Ти - керваве рубінове листя у мрячній руці,
із якої несправжні синиці повзуть у вчорашнє...

капець поету – ворог а не брат
коли з-під поетичного ребра
жбурляє в урну хусточку для сліз
бо сам туди з валізами заліз

коли капець в поета під ребром
не зцілює ні випивка ні бром
і на поета люди врешті – решт
навішують метафоричний хрест

а не була б сумною драма ця
якби завчасно копнути капця
поети бережіть свої серця
а то капець у гості обіцяв

я все згадую знаєш не можу спинитися
повертаюся в наше «тоді»
в тім «тоді» ми могли просто сміхом зігрітися
довіряли словам і воді
може якось насмілюсь до цього вернутися
запитаю у тебе чи взнав
зміст мовчанки що в неї твій голос не втрутився
а довкола ревів вокзал
пам’ятаєш будинок на місці станції
де аптека і букініст
хто згадає? над пам’яттю ліпосакції
надто звичні... на повен зріст
те минуле далеке звестись не здатне вже
та й для кого вони
ті розкішні видіння що їх утративши
не розчули війни
тихих кроків бруківкою мирною
просто поряд отут
ні скажи мені нащо ті зліпки визбирую
серед зваб і отрут?!
наче місто повстане і ми наївними
мов лящі у воді
допливем балансуючи веснами й зимами
в те щасливе «тоді»