І не мине мене щаслива доля
брехні та осуду, миття моїх кісток.
І буду темою (о, ці людські фривольності!)
смаколиком на гострий язичок -
пожовклий, бо від жовчі слід лишився.
Ще й покусають, поплюють і покричать...
За них у храмі помолюся... і у тиші
поставлю свічку за здоров'я...
Їм -
свіча.

Не так давно був в пелюшках,
Сьогодні йде у третій клас…
Розумненький, не по роках,
Міркує вдало, про запас,
Мудрішає й росте, дай Бог,
І радий зустрічі щораз,
Маленька сваха, чудо-хлоп,
Дивує всіх, всім фору дасть.
Спитав мене:
«Коли по лялю?»
А я мовчу і посміхаюсь…
Аби сама, Антончик знала…
А то все маюся і маюсь…
«У тебе мають бути діти,
Мене ти чуєш, тьотя Віта?
І має бути чоловік,
Надійний справжній помічник!»
Всміхаюсь тихо…
«Тьотя Жанна,
Ти маєш бути теж кохана!»
І Жанна мріє про своє…
Здавалось, все для щастя є,
Не вистачає лиш дрібниці…
Дарма, що «жити в рукавичці»,
Але коханими й разом…
Малюнок подарує гарний,
А там сюжет – сімейна пара,
Авто, будиночок і сад,
І як такому не радіти?
Душі бриніти, щастя світом
Блукає десь…шукає путь,
Я обійму малого міцно,
До серденька свого притисну,
Здоровим і щасливим будь!

Ти закриваєш очі долонями,
кажеш, мене немає,
звісно, це ж твої долоні,
роби з ними, що забажаєш.

А далі ще затуляєш
вуха собі подушкАми,
кажеш: “Халепа, ні слова не чую,
тут вітер заносить до краю”.

До краю, до біса, я знаю,
це така твоя терапія,
це ти, хлопче, мене забуваєш -
то й добре. Тепер ти це вмієш.

"Тоді з ними приходить Ісус до місцевості,
званої Гефсиманія,і промовляє до учнів:
«Посидьте ви тут, аж поки піду й помолюсь отам".
Євангелія від св.Матвія, 26:36

Узяв з собою Петра
Та Зеведеєвих синів -
Івана з Яковом,
Трохи відійшли од дому,
Став під оливою Ісус і каже:
«Млосно мені на серці якось.
Побудьте тут одні. Невдовзі повернуся».
Десяток кроків не пройшов – упав
І став молитися й благати Бога:
«Отче мій, якщо можливо,
Хай обмине ся чаша:
Бадьорий дух, та немічне все ж тіло…
А проте – не як хочу я, а як Ти…
Вернусь до охоронців, наберуся сил
І далі поведу розмову із Тобою».
Та що це? Покотом лежать…
Хропуть, що аж за версту чути…
Їм байдуже , що діється зо мною.
Петре, розбуди товаришів,
А я піду далі молитись:
«Отче, єдиний мій пораднику,
Якщо не можна відвернуть сю чашу,
То хай на те буде тільки Твоя воля!»
Сил не стає… Увесь тремчу…
А охоронці?
Начебто не просив їх , не соромив.
Захропли удруге. Марне їх будить…
Знову заснуть. Їм же не болить, як-от мені.
Роблять, як тіло накаже, а не совість.
Помолюся ще – і будь-що буде…
«Вставайте ж, нарешті, соні!
Зближається година,
Що в руки грішників
Сина Людського віддадуть на згин».
Ніхто з них не вступиться за мене…
Відречуться й розбіжаться по домівках…
І що вони розкажуть про мене?..
Тим паче про мою справу…
Не розуміли притч, просили розжувати…
Шкода, що ні рядка не написав,
Як попередники пророки.
Не писав, бо ніколи було.
Руками й словом лікував.
Кожен по-своєму витлумачить мої слова.
А що вже казать про тих, хто їх не чув…
І кожен вважатиме, що я отак сказав.
Скільки нісенітниць нагородять!..
Дай Боже, щоб тільки сперечались.
Щоб не дійшло до бійки й різанини.
Найперше – моїх братів по крові.
Тремчу, та не од чекання смерті,
А од того, що станеться по ній.
…І так на серці млосно…

Я знаю, що впасти не дасте,
Як крила раптом обімліють,
В цю мить підставите плече…
А інші хай не розуміють…

Я хочу, щоб були завжди
Таким, як є, були зі мною,
Щоби образить не дали
І в серце не впустили болю.

Я вірю, витрете сльозу
І руку подасте в потребі.
І як зі сцени я зійду, –
Мене підіймете до неба.

Ми в вірності між нами не клялись

І зустрічались з Вами рідко, випадково,

А в серці звідкись ревнощі взялись,

Хоч знаю, що для Вас я є чужою.

Чого мене тривожить погляд Ваш,

Чому бентежить серце голос?..

Яка різниця, що в цей час

Думками линете до когось?

Я знаю тільки лиш одне,

Що хочу бачити Вас знову й знову,

Щоб інколи хоча б шукали в снах мене,

І поглядом стрічатись, ніби випадково…

Непомітно в суєті, і якось неспішно,
Друзі за межу iдуть – на душі невтішно.
Хто життя, мов факел ніс, а хто жив несміло,
Не у цьому нині річ – я усіх любила.

Гриць - за сином кумував, у Люби - хрестила,
Про дерева - Іван дбав, щоб усе родило.
Любій подрузі Ганнусі - серце я звіряла,
Таємницю збереже – вірила і знала.

Хто був праведний, чи грішний – не можу судити,
А без них мені сьогодні одиноко жити..

10.07.2013р. Надія Таршин

Етюд

Вже мольберта свого залюбки
Розкладає художниця-осінь.
Де-не-де, колоритні мазки
На зелену палітру наносить.

А довкола хвилюється світ,
Бо чекає, наповнений щемом,
Коли жовтень увійде в зеніт
І засяє жаданим едемом...

2013

Мусила бути відвертою,
наче прочинені двері.
мусила вірити людям,
інколи бити чолом.
І були у мене манери
(у мене були манери?!)
на камеру, як у студії.
Питається, а чого?
А, власне, хотілось волі
і джинсів на розмір більших,
і светрів по шість ікс елів,
і подихів у засос.
І вірилось (ще у школі)
у тебе, міфічно трохи,
і дуже розкуто. Знаєш,
а снилося, що ось-ось…
Ти, кажеш, не спав до ранків,
і марив, і щось писалось,
і щось не давало жити,
і дні вигорали вщент?..
Так добре сховати душі
за вісім замків і клямок,
так добре, коли не лізуть
ні друзі, ні вороги,
коли у тобі я перша,
хто має ключі від сонця,
коли у мені від тебе
забилось нове життя…

ця війна - це моя безнадійна війна!
я нікого не зву до безжального бою.
ми платитемо будем майбутнім сповна
за поранені душі сліпою любов'ю.

сім безсонних ночей, сім розбурханих днів
ми вели удвох безкінечні баталії
ти, мов лучник, пускав сотні труєних стріл,
що сікли моє серце з горла до талії.

і летіла, мов лава, пульсуюча кров -
проросли троянди, пускаючи пуп'янки...
до яких вірувань, до яких молитов
ти вдавався, коли поглинали сутінки?

до яких богів ти відносив дари,
сповідався у храмах, ввірявши покуту?
і тепер на колінах кажу я - бери
моє серце, що повне гіркої отрути...

ця війна - це моя безнадійна війна!
я стою для тебе душею оголена...
беладоною пахне сорочка лляна -
я тобою отруєна чи відмолена?!

Я, напевно, дитя дощу:
Мені солодко й затишно в цій купелі.
Парасолевий день впущу
І у ринви збиратиму акварелі.

Я, напевно, дитя вітрів:
Видихаю та дихаю донесхочу.
Сивим подихом на поріг
Знову осінь дмухнула й зове на прощу!

Телевізор споглядаю
В день годин по сім.
Чай, бува, не допиваю,
А бува, й не їм.

Монітором все «годую»
Інтелект я свій.
І усе перевернулось
В мене в голові.

Коли посмішка людськая
Світить на лиці
І волосся осяває –
Геть контрасти ці!

Я цього не уявляю
Й до екрана йду.
Там волосся обрамляє
Він або… ду-ду.

Я вже знаю, не здалося,
Це - (нормальний!) вид.
Усміхається з волоссям
Тільки трансвестит.

Неприродного багато
В справжньому, дивись…
Певно, теле-тарганята
В мозку завелись.

16-17.09. 7521 р. (Від Трипілля)(2013)

Гонориста зелень
(гонориста зелень)
скаржиться на сни.
Вересень - не червень
(вересень - не червень) -
перший восени.
Обіцяє стиха
(обіцяє стиха)
вересень журбу.
Радістю не диха
(радістю не диха)
вітер на вербу.
Зморене коріння
(зморене коріння)
пошепки чита
сонячне проміння
(сонячне проміння).
Те, що доліта.
Тільки сни в сорочці
(тільки сни в сорочці)
самі по собі
ходять, першоходці,
(ходять, першоходці)
листям на вербі.
А верба не хоче
(а верба не хоче)
вірити у сни.
Восени дівоче
(восени дівоче) -
те, що - восени.
А вербі і досі
(а вербі і досі)
хочеться тепла.
Уніформа "Осінь"
(уніформа "Осінь") -
сонні два крила.
Налітають ночі
(налітають ночі),
засина верба.
Тільки дні - коротші
(тільки дні - коротші),
а життя... Хіба?


16.09.2013

Земля моя з долоню…
Ти одна
Мені потрібна,
І завжди – зі мною.
Горджусь твоєю кров’ю вогняною,
І гордість ця, мов гори, крем’яна.

Під завивання вовка і шакала
В твоїх лісах, в ущелинах крутих
Була ти завжди доброю для тих,
Хто йшов з добром,
А злих – ти покарала.

Земля моя з долоню...
Та важка
Долоня ця борола лиходіїв,
Розбила чашу з ядом Візантії,
Зігнула сталь турецького клинка.

Тютюн твій продавали гендлярі
І кров твою за безцінь продавали,
Та всі вони, розчавлені, упали
В безодню гір,
А ти стоїш вгорі.

Здійснилось чудо:
Посеред зими
Весняно посміхнулась ти до мене,
Забагряніли квіти і знамена,
І шлях відкрився рівний і прямий.

Квітуй же, земле!
Потом полива
Болгарин твій чорнозем і каміння,
І лине скрізь трояндове пахтіння,
І вітер пісню радісну співа.

Земля моя з долоню...
Та вона
Могла б мені і Всесвіт замінити.
Я вічно буду землю цю любити
І шанувати предків імена!


2003

(Моїм однокласникам, випуску 1958 року)
Де ви тепер, дитинства мого свідки
І подруги мої й товариші?
Де вас знайти і зустрічати звідки,
Й поговорити з вами по душі?

Якими ви за півстоліття стали?
Яке судилось долею життя?
Чи ваші внуки вже повиростали
І їх яке чекає майбуття?

Чи не забули рідний дім і школу
І наших мудрих сивих вчителів?
Наш випускний і зорепад навколо…
І до світанку тихий сміх і спів.

Якби-то можна все вернуть спочатку,
Пірнути ниць у росяну траву.
І знову поспішати спозаранку,
Й заглибитись в Хоролу синяву.

Відчути знов холодний смак водиці,
Що зачерпнули з дна, із глибини,
Прямо з відра солодкої напиться
І крижаної диво-гаїни.

Чи зігрівають рідкісні хвилини
Дитинства і коханого села?
Малої не забули батьківщини?
Й стежини, що додому вас вела?

В дитинство повертайтеся частіше,
Згадайте школу, наш веселий клас…
І буде легше жити й веселіше,
Нехай Господь оберігає Вас.
28.08.2013

Гортаю сторінки свого життя
Безсонними і довгими ночами,
Не кидає блаженне відчуття
Земля, де я зросла, й молитва мами.

Хатину бачу у коротких снах,
А на столі згорьовану хлібину,
Святі ікони в білих рушниках,
Матусю всміхнену і всю родину.

Далекий спогад в серці ожива,
Дитинство босе біля річки скаче,
Лоскоче ноги молода трава,
У лозах горлиця за літом плаче.

Пірнаю в теплу воду запашну,
Настояну на лепесі та м’ять
Гірчить в повітрі запах полину.
І коники цвірінькають завзяті.

Матуся йде між золотавих нив,
Ласкаво зве вечеряти до хати.
В дитяче серце Бог бальзам розлив
І я готова світ увесь обняти.
10.08.2013

Гори, вкриті перинами хмар,
засинають під музику зір.
Їм підморгує місяць-батяр,
що пливе по Чумацькій стезі*.

Сниться їм, що вони повні сил
у своїй первозданній красі:
ще не вигадав люд бензопил,
ще купається сонце в росі.

Але нічка коротка така,
і новий заяскравіє день.
І підніметься знову рука,
щоб з’явився іще один пень…

15.09.2013

А скрипці звук пече у пружні груди,
Трембіта бачить з поміж хмар озон.
Чому такі дешеві стали люди?
Не пісня з приймачів луна – «музон».

І душить кашель Лесину сопілку,
Їсть дримбу дим, неначе той черв’як.
Мого колегу прийняли у спілку,
Але у ній він жайвір-одинак.

Шиплять йому:твоє не популярне,
Хоч живеться з самого джерела.
Від матів стіни чорні у кав’ярнях,
По горло у шансоні …voila*.

Жебрак-скрипаль, як песик під порогом,
Його «Гуцулка…» нині не в ціні.
Сльозу зронив музика одноногий,
Вона торкнулась до душі й мені.

*Ось (із французької);

Ледзь вайна, з бліжэйшей з ўправ
бюст я Леніна забраў.
Цешыў бюст мяне щоночы
лепш, чым нават бюст жаночы.

2013

Не мед в селі самотній жінці.
Якщо красива й молода,
Сьорбнеш біди по самі вінця,
І на закуску – теж біда.
Буває, хто лиш привітався,
І вже селом пішли плітки,
Що «той до неї залицявся».
Ох, довгі бабські язики!
Варвара тих проблем не знала,
Коли в конторі працювала,
А як попала у бригаду,
То вже й сама собі не рада.
То зоотехнік ляпне дещо,
То конюх лізе, як назло,
А по селу завзято плещуть
Про те, чого і не було.
Хтось недарма сказав, що долю
Не обскакати й на коні.
Запав на Варку Бараболя,
Вона ж на нього - наче ні.
А конюх вибився у люди,
Зробив кар’єру – бригадир,
Не п’є, живе на повні груди,
І вже господар - хоч куди!
Якби ще в хату господиню,
То більше нічого й бажать.
Здолала Варочка гординю,
Роки не йдуть-бо, а біжать.
Якого принца їй чекати
В напівпорожньому селі?
Проста доярка, ще й без хати.
Коли й дорослі, і малі
На тебе часто пальцем тичуть,
А в гості майже і не кличуть,
Бо, делікатний то момент,
Самотня жінка – конкурент.
Не довго думала Варвара,
Бо не одна вона така.
А Бараболя – гідна пара,
Тож варто дати рушника.
Не буде лізти зоотехнік,
Помалу стихнуть бабські брехні.
…Як урожай зібрали в полі
(Тим часом серій п’ять пройшло),
Тоді у Варки й Бараболі
Весілля справило село.

Оцим приємним епізодом,
Щоб серіал вам не набрид,
Пора закінчити, бо згодом
З нудьги заплачете навзрид.
Та придивіться-но пильніше:
Навколо вас – глядацький зал,
Наступний день іще допише
Нові сюжети в серіал.

Кінця не буде в серіалі –
Життя продовжується далі!

(1998-2013)

Мов думки важкі, на кшталт свинцевих плит,
хмари сунуть над хмурними горами;
жовтим плесом – тіней монотонний плин,
плесом річки між гілками голими.

Зникли за луками у вільзі імли
вежі і хати; а сонце з муками
дивиться кривавлячись, як вечір тьмить
верби, що здаля чорніють круками.

Все похмуре, зимне; тільки битий шлях
в присмерку не спить, допоки на очах
не зникає в людських буднях безвісти.

Лиш тополя горда, у свій лист сухий,
про життя шепоче темноті глухій,
наче одинак той серед всесвіту.

2012

Желанье, братцы, жрать да гадить
с натуры нашей не изгладить,
мы расселяемся по весям
без громких фраз и звонких песен,

но после нас, едрёна вошь,
с «отчизны» новой шиш турнёшь.

Явившись в дом без приглашенья,
глумясь, плюём на ваше мненье:
важней всего ведь наше право
жить так, как это нам по нраву.

Заняв жилище вплоть до дыр
мы славим тараканий мир.

І
Як мандрівний бурлака,
старець або кобзар
жити
і не боятися половців чи хозар
рекету чи інфляції –
тільки хвороб ліричних,
і пити горілку повільно
і думати про вічне…

ІІ

Дніпро..Петро…
Ріка й рука..

Без рибки і без мужика –
Не проживеш..
Твій шлях – вода
І капітанська борода…

Знову мчаться білі коні
Через ті далекі сни,
Коли мамині долоні
Ніжно гладили - "Засни...".
Разом з піснею матусі
Безтурботно засинав;
Білі коні паслись в лузі -
Доганяв - не наздогнав.
Буйногривого такого -
Шия лебедем - коня,
Що манив мене малого,
Бачу я тепер щодня!
І покликали далекі,
Серцем вигріті літа,
Білі коні та лелеки -
Долі згадка золота.
Разом з ними помандрую
В мріях виплекану путь.
Теплий спогад завирує -
Те довіку не забуть!
Літ промчала кавалькада,
Спогад той подаленів,
Як ота солодка знада
Ворожбиних диво-снів.

уявляєш
уявити не міг
як лишати міста за плечима
знелюбити в собі батьківщину
і валитись дослівно із ніг

запитаєш
що питати хотів
перехожої в чорній хустині
павука на вікна хрестовині
рідних душ в самоті

нагадаєш
що гадати не варт
скільки щастя в яких одиницях
де поріг за яким не сидиться
де життя більше схоже на жарт

та приб’юся
як вітри не приб’ють
паперовим корабликом в серце
сивиною в новому люстерці
гребнем хвилі душі солов’ю

м’якне думка
пластиліновий сенс
я виліплюю Бога із таїн
і себе боженям називаю
в будь-якій голові можна все

15 Вересня 2013

їдь
голово
їдь
може зустрінемось
якось
на трубах
начистимо мідь
налиєм вогню
у воду шубовсне
наш якір

а нині
із тінню дуель
задіяні
всі мої трюки
вона
споконвічний Авель
сповзає стіною
за звуком

тоді
розпадається
вщент
як сонця вдягаю корону
та хмари
кривавлять дощем
і я
позбуваюся трону

душі набираю
для сліз
очей позичаю
для вікон
для вічних вокзалів
коліс
а слово
тримаю
на ліки

забувся
мовчать земляки
продався
зеленому дідьку
і падають краплі
немов мідяки
щебечуть по-янгольськи
дітки

їдь
голово
їдь
приїдеш
пришли серцю вістку
воно
на півслові стоїть
у горлі моєму
мов кістка

хвилину
знайди
що не ходить по колу
із міді
вогню
і води
що дихає
лісом із рук
а не полем

знайди
приведи
всі світи
до одного
де тиші кути
і мости
і пороги

їдь
голово
їдь

11 Вересня 2013

Осінь. Осінь. Осінь. Осінь.
Сивий шовк трави…
Я в усміхненім волоссі
Погляд твій ловив.

Бачив я, як вечір тане
Ув очах твоїх.
Мов життя мого світанок –
Сонцебризний сміх.

Чисте сяйво піднебесся,
Радість на путі –
Ось як, люба, ти зовешся
У моїм житті.

15.09.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

За муром декілька майне століть
У сірих вицвілих донжонах.
Світанок віддає останню мить
Гарячим полум'ям Верони.
Іду з тобою, дівчинко руда,
Мовчать природи гобелени...
І стелить тихим шурхотом хода,
Зірками різьбить листя клена...
Цей слід із крепдешинових жоржин,
Цей дух тобою проростає...
В руці, мов лава, хутра палантин,
Що знову приведе до раю...
До краю позолоти та вогню,
Де ми - одвічні сибарити...
Торкнутись жару - руки простягну...
Ну як цю осінь не любити?!

Як всі ті, хто тебе любив,
Розривав на клапті, віддавши душу,
Я пробачаю все, хоча не мушу..
Ти - мій внутрішній рецидив,
Що вертає мені імла,
Де так повно страху...так повно болю...
Кожна із нас колись була любов'ю...
Кожна із нас колись була...
Тож іди, доки ще мости
Не палила дотла разом із серцем...
Цей осінній день - моє інтермецо,
Це востаннє зіграєш ти!

Криваво йшли. Ламаючи кістки.
І рвали плоть... Мечем, ножем, зубами.
Злипались вії. Лився гул низький –
У вуха, в ніздрі – згустками-ковтками.

Глитали ми. Життя чуже і тлін.
Вбирали-всмоктували до краплини.
Живились падлом.
Спали на землі.
Не йшли дощі – лизали мокру глину.

Її викопували з глибини…
Туди скидали засмерділі трупи –
вже їсти не годилися вони…
Із тіла не зчищали шкаралупи –

старого поту, крові, гною, сліз…
Старого болю, розпачу і люті…
Хто йти не міг – той між камінням ліз.
Ми йшли вперед. По істини забуті.

Нас вів Ніхто. І стали ми ніким,
в пісках пливучих втративши подобу –
людську чи Божу?..

Щастям золотим
котило Сонце дня зім’яту пробу.

Струміли води рвійної ріки.
Дзуміли медом-травами левади.
Тремтіли візерунчасті зірки
у кроні лісу. Тіняві аркади

здіймалися уступами гори,
де на вершині озеро іскриться…

Бруд.
Лють.
Пустеля.
Кров.
Повзи… Гори!
«Сліпі в раю». Художник С.Провидця.

2013

видаляй мене – деліт на один два три
розвалився зореліт із банальних рим
я чекала в горлі ямб – це передчуття
не твоя
та звісно я – з інопланетян

шкіра тоншає з долонь сиплеться тепло
а слова твої як сон місяць розколов
я зникаю між орбіт
хай космічний вир
переплавить псевдоміт в жерлах чорних дір

Іде сільським культурним центром
Василь Петрович у брилі…
Ти ба, у двір старої церкви
Чиїсь корови забрели.
Була й гуртожитком, і клубом
Стара церквиця в різний час.
Служила ввічливим і грубим,
Усяке зносила не раз.
Звели в селі Палац культури:
Бібліотека, сцена, зал…
Тепер там склад макулатури,
Не те, що десять літ назад.
А от в гуртожитку потреба
Давно відпала. До села
Чужі не їдуть, молодь греба,
Свої – аж курява лягла!
А церкву начебто відновлять,
Згадали Бога у селі,
Таке, принаймні, люди мовлять.
Та півсела – уже в землі…
Аж ось назустріч, де не взявся,
Петро, що кіньми гній возив,
Під’їхав, чемно привітався
І закурити попросив.
- Я?! Закурити?! Як ти з этім
Посмів до мене підійти?
Та я ж працюю в сєльсовєті,
А не у конюхах, як ти!
За Василя ви, певно, раді?
Нічний він сторож у сільраді…

1998
(закінчення - у наступній серії)

У каждого из на планете живущих есть
как минимум одна замечательная черта.
Черта закрытого (увы, очень редко) рта.
Из-за которой, правда, ни высказаться, ни поесть.

2013

Класична філіжанка кави,
Широке підвіконня,тепла шаль,
За склом - доща дзвінкі октави,
А вдалині, як глянець, магістраль.
Кульгає містом втомлена стихія,
Вже на сьогодні закінчилися теорії,
Вдихаю кави аромат і руки грію -
Іще одна доба ввійшла в історію.
До завтра відпочинок для душі,
До завтра вільна від усіх тенет,
Продекламую осені вірші,
Вона - мені свій незакінчений сонет.
Западе в серце її кожна рима,
Під неї мимоволі задрімаю,
Насниться звична вереснева пантоніма,
Де згублена душа когось шукає.
Отак,коло відчиненої рами,
Самотня чи сама сиджу щоночі
Аж поки місяць не сховається з зірками
І втома не впаде на очі.
09.13

Любов – як життя: нагорода чи кара…
На радість чи муку коханням ожив?
Душа, що так вірно на тебе чекала,
Чекатиме вірно від тебе дарів.

То рідним на хвильку коротку війне,
То знов накриває ворожості хмара
Вершину життя, де чекає мене
Не смерть, а любов – нагорода чи кара?.

2003

…вечір… гори... шепіт річки…
сито неба угорі
монотонно сіє мжичку
на півсонні пасма гір…
у вологу сіру мряку
ватра дихає димком,
укрива стрункі смереки
димо_тканим ліжником…

14.09.2013

Серед неба осіннього – грім,
Ми, напевно, попали в немилість…
Поцілунок на Лисій горі* –
То було чи раптово наснилось?

Невимовна осіння журба
Сліз відро по землі розплескала.
Восьмирука старезна верба
Нас додому ніяк не пускала.

Може, відьомська містика гір,
Може, винна зажурена осінь –
Поцілунок той, вір чи не вір,
Пам’ятають вуста мої досі…

Дістав сопілку вересень, заграв осінній блюз.
Наснилася мелодія і Пенелопа Крус.
Та не струнка паняночка – дебела, наче дуб,
чіплялася нав'язливо, торкалася до губ.
Я відмахнувся з гонором: Іди, звідкіль прийшла,
кеге зо двадцять скинула б, а потім вже «ла-ла».
А може, дещо сплутав я, була то Наталі,
ну та, що «Только я» співа і щось там «… від землі».
Та, однозначно, снилося відоме на весь світ.
В очах ховало бісики і шкірилось: Привіт!
В душі скребло, у плоті теж – хотілося і ні,
ще й Кант у сон уплутував моральність у собі.
Це, мабуть, чари осені із пам'яті бажань
підняли еро-настрої на сороміцьку грань.
Дістав сопілку вересень і гаму почуттів
свистить собі у дірочку… Чого б то я хотів?

Доплело павутини
Десь у затишку «бабине літо»,
Перукарочка-осінь
Буйним кленам фарбує чуби.
Гордовиті жоржини
Кольорами по вінця налиті,
А березі у коси
Заплелися іскрини журби.

Із якої причини
Поринаю у тихі печалі?
Не повернеться знову
Почуттів осяйна висота.
Потече тихоплинно
У холодні, сивіючі далі
Без тепла і любові
Невблаганна, гірка самота...

Не уміла ніколи
У сумній безпорадності жити.
Не впадала душею
В летаргійний дурман забуття.
Я хотіла би, доле,
Догоріти у «бабинім літі»
І упасти зорею
У святу таїну Небуття!

2013

Стану біля річечки Непрядви -
світлої, священної води
і нараз почую княжі клятви
в смутний час найбільшої біди.

Ти скажи, не криючись, Непрядво -
ясноока річечко моя,
скільки горя,
правди і неправди
геть знесла невтомна течія?!

Ні, тебе ніскільки не змінили –
чистою лишилася вода –
аніякі зловорожі сили,
аніяка внутрішня біда!

Стану біля річечки Непрядви
в сонця-золотонця на виду
і, зачувши в тиші княжі клятви,
підійду до річки, припаду.

Свято, по душевному велінню,
чистому-пречистому завжди,
у мовчанні стану на коліна,
зачерпну цілющої води.

Буде це удосвіта, у літі,
під спокійний шерех лозняка...
Я щасливий, що в моєму світі
вічно незмілима є ріка!


2003

Пародія

Певно травень, бо навкруг зелéно,
І Чумацький Шлях видніє… он…
Трохи зле. То, певно, пороблéно…
А чи був недобрий самогон.

Шрами ось залишила коханка…
Певно вмер - то золотий туман?
Бо печаль така бере ізранку –
Сльози птиць прикладую до ран…

… Певно пропаде поетів раса.
Рибка золота пірне у вир.

В монастир, осьо, піду на Спаса…
Але у жіночий монастир!


13.09.2013

***
Твої губи так легко малюють посмішку,
що навіть найбистроокіший маляр почувається безсилим.
Жодному генію людському не вистачить цукру,
аби насолодити свій витвір до рівня твоїх солоних вуст,
спраглих морозива і соковитого поцілунку,
аби насолодити свою жагу передати тепло твого подиху.
Твої губи так легко складаються в посмішку,
що новий перочинний ніж педантичного мисливця за головами
скрипить, мов незмащене колесо старого диліжанса.
Щоразу, коли твій усміх наповнює світлом темноту моєї кімнати,
хочеться прошептати молитву Сонцеві, що навчило тебе сяяти
і випускати сонячні зайчики, котрі граються зараз лише зі мною,
зараз, коли ти спиш.
Твої губи такі по-дитячому щирі, наче вуста немовляти –
такі ж прекрасні й невимовлені.
Твої губи так легко малюють посмішку...
Прокидайся. Нам час іти.

13.09.13

Я плоди калини
Маю з України.
Талісманом нині
Висять на стіні.
Спогляну, згадаю
Те, чого не маю
І мати не буду
Тут на чужині...
14.09.2013р.

Черешня й вишня – ніжні дві сестри,
Що обійнялись вітами ласкаво.
Коли їх заколисують вітри,
Торкаються, спілкуються листками.

Їх дотики й слова – м’які, легкі
Лікують душу – зморену актрису –
Родини затишком. Та зубчики листків
Черешні – більші, а сестри – гостріші!

Як птахи осінні хвилі відлітають
Вітер покладе їх на могилах днів
На яких вчорашній подишок присів
А чому так сталось хай серце співає

А з хвилями надії у вічність летять
Як пісня співана дітям перед сном
Бо вітер осінній присів під вікном
На склі вигриває хай потіхи сплять

Лиш діточки волі не хочуть приснути
Їх мрії цілують майбутнім дарять
Бо вірять що вітер усі шляхи круті
А перш за все рідні батьками забуті
Що в душі обіймах як зернятка сплять
Весною обдарить нехай не тужать
10.09.1969р.

Жінка встає та співає
За нею вітер ледь поспішає
Чарує, колисає
І вона міцно засинає.

Земля ця безплідна
Ця жінка – безстидна
Цей вітер – смерч
Це марення – смерть.

Вітає знову вересень жоржинами,
осіннім пестить лагідним теплом,
до гаю загляда очима синіми,
фарбує жовтим запашне зело.

Поклав мольберт свій на триніг під липами,
вдягнув берет, палітру, пензля взяв,
діброва запалала смолоскипами,
зазолотіло малево галяв.

Ген плесо тихе грає самоцвітами,
аквамарини сипле в береги,
у затінку верба гойдає вітами,
в ясні сапфіри вбралися луги

У лозах вітер пісеньку заучує,
тче осінь поцятковане сукно,
а наш маестро вус рудий покручує,
за штрихом штрих кладе на полотно.

вересень 2013 рік

Яка раптово стала осінь,
Як пожовтіли крики чайок,
Дощ моросить… чи то морозить.
Вже без надії, а чекаю.

То кине сонце марне коло,
Не рятівне – порожню лунку,
То вітер погляд мій поколе,
Коли іду супроти й струнко.

Не поспішити передчасне
І незворотнє не спинити.
… У дні такі пожежі гаснуть,
І рве кайдани, наче нитку .

2013

Жовтолапого Сфінкса таємні сліди на Бродвеї,
позіхають утомлені артгалереї дверима,
на Ван Гогівське вухо прикинувся місяць і клеїть
переслухані промені - в сонця зциганчені. Димом

одсьогодніло...схлипно дощем кентакійським одбУло,
гомонять ліхтарі на своїй ліхтаревій говірці-
звереснілі, нечутно на мене здрімнули минуле-
повели не на милі хайвею - по рідній бруківці.

Проколола зашторення неoготична Ельжбета,
знеботочила стежка у вільний сюжет закартиння.
і нехай на світла прямовисні накладене вето-
це не страшно,- світлію ярилами зосередини.

Прoявилися обриси рідности: ретроспектива
чорно-білого танцю - і плівка відмотана в юність
оголошує кадри знедавні - овічненим дивом.
Що Бродвеї? - стежини по Львові - неспізнані руни.

Перевод с украинского стихотворения
Наталии Пасичник, г.Тернополь


тлеющим летом цыгарка твоя-моя
разом зажжёшься - погаснешь легко и метко
ветер смахнёт бокалы а после я
стану накручивать диск что твою рулетку

искра мелькнёт а дальше пропал и след
рельсы в угаре канул состав последний
лето вчера скончалось спасённых нет
чтобы зайти желалось куда намедни

чтобы поверить в что-то произошло -
томик неруды подлинно сообразен
в сонном "люблю" заменившем "алло-алло"
трубка немеет и значит не будет связи

2013