Нехай печаль натомлена спочине
у милосердних пелюстках надій…
Зима, сповита біллю хуртовини,
відтужить врешті голосом завій.

Дощами тихий смуток най відплаче,
і стежка знову виведе крута
туди, де щастя, щире і терпляче,
твою сорочку подрану лата.

Нехай зіниці щастя і надії
тобі дарують дещицю тепла,
аби душа, яка брехать не вміє,
бентежні очі вбік не відвела…

Нет у нас парусов и попутный не слышится ветер,
Что-то важное кончилось, мы – не закончимся вмиг.
Вот и вечность искрится за лесом невидимым светом,
Не спешит еще в гости и в сердце не слишком щемит.

Как повеет в лицо – опускаются крылья и руки.
Так бывало не раз и не сто, чтоб исчислить, нет сил.
Тосковать постоянно, – я знаю! – ужасная мука,
Но ведь жизни предолгой не каждый у Бога просил.

Времена отлетают, а в них мы, конечно, герои,
И упреком покажется прошлый безумный разбег.
Так и небо над нами шатром рубероид закроет,
И соломинка нам – не спасенье, а лишь оберег.

И кругом зашатались, как пьяные, вещие знаки,
Во вчера опоздали, а в завтра – ступаем, как в дым.
Простовато – по шумной дороге промчаться, однако
На песке, на снегу мы сумеем оставить следы.

Нет, не выдумка это, а кое-какие детали.
Все тускнеет, поэтому я равнодушен к речам.
Но не в поле один я, а только в торжественном зале,
Поднебесном и звонком, где мысли приносят печаль.

«Раббі Шімон бен Гамліель сказав:
«Про того, хто робить мир у своєму домі,
Тора каже, що він начебто примирив усіх в Ізраїлі.
Той же, хїто вносить ревність і звади у власний дім,
вносить ревність і звади в усі доми Ізраїлю».
Авот де раббі Натан, 28: 43 б

Раббі Меїр так умів зачарувати словом,
Що дехто навіть забував про переддень Суботи.
Так сталося і з тою жінкою, що запізно прийшла додому.
«Де це ти вешталась?»- гримнув чоловік.
«Вибач, заслухалася проповіддю раббі…»
«Щоб це було востаннє, піди і плюнь в нього.
А доти – не переступай поріг мойого дому!»
Хоч-не-хоч вернулась жінка до батьків.
Минає тиждень, другий, соромиться вигнанка
Зробити те, що звелів ревнивий чоловік.
«Ходімо з нами,- радять сусідки.-
Раббі допоможе вийти із цеї скрути!»
З’явилися жінки, а раббі вже чека:
«Чи вміє котрась із вас «заговорить» ячмінь?»
«Іди!- підштовхують сусідки.-
Трішки пошепчи і плюнь на хворе око».
«Не годна я таке зробить!..»
«А ти спробуй,- раббі напоумля.-
А щоб було певніше, плюнь поспіль сім разів!»
«Ну, якщо сам раббі просить…»
Осміліла жінка і так зробила, як зуміла.
«А тепер,- раббі радий,- вертайсь до чоловіка!»
P.S.
Здивовані, питають учні раббі:
«Як може такий учений принижувать себе?»
«Любі , вам я дав урок: щоб злагода була в сім’ї,
Сам Господь Бог вважає справу цю святою»

І аркуш, і душа – обоє чисті,
І я іще замріяно мовчу, -
Немов каштан у благороднім листі,
Над світом возношу снаги свічу:
- Рости в мені, окрилення блискуче,
Доладних слів божественний кристал!

Як любо, що у мій маленький Бучач,
Комонь ясноволосий прискакав...

04.06.13

Златопіль
чи знайдеш ти себе
у час нерозуміння
і журби
Чи вирвешся з лабет
міцних
зневіри і поневолень?
Златопіль
чи голос твій долине
із глибин
чи скинеш мотлох
сивочолий
червоний сором?
Коли вдихнеш
на повні груди волю
і командири
схаменуться
врешті-решт?
А де ж та воля?
у мороці совдепівських
цькувань
блукає досі
А час відносить
імена
все далі й далі...
Ті, хто пручались
Славою бринять
На струнах вітру!
О, Златопіль!
чи здатні ті, хто поруч
тобі на вірність присягти
спокійні
і суворі?

Коли думками добиваєш розум,
І вже пропало світу сприйняття,
Забудь за все, що ти колись хотіла.
Пірни цілою в течію життя!

Послухай серце і довірся небу,
Бо розум, не завжди суддя.
Часами він веде до "рубікону",
А в інший час, це "ахілесова п'ята".

Життя твоє в тривозі пролітає,
Бо в ньому споконвічна боротьба.
Ночами серце груди розриває,
А в день із розумом іде війна...

Мовчав. І слова не сказав.
Одкрив обійми чорно-білі.
І був до сліз, до болю милий.
Мою хворобу вмить прогнав,
Хоча, ні слова не сказав...

Спокуси яблука, мов змій,
Мені приніс ти у пакунку.
І їх я , замість поцілунку,
Тепер смакую, любий мій,
Хоча, давно уже чужий...

2012

Довідка: в 1943 році в районі с. Келеберди, Кременчуцького району радянським командуванням було влаштовано підставну переправу, як відволікаючий маневр. Сюди звезли тисячі сімнадцятирічних юнаків, які не мали шинелей, зброї, навіть не вміли плавати. Майже всі вони пото-нули чи загинули під шквальним фа-шистським вогнем, а в іншому місці радянські війська в цей час змогли форсувати р.Дніпро...

По формі, як чобіт негострий,
Окреслена Келеберда,
Немов Апенінський півострів,
Її омиває вода.

Земля ця, багата і славна –
Рожевих гранітів дива!
Цей ласий шматочок ще здавна
Спокою комусь не давав.

Була в сорок третьому році
Ріка тут від крові руда.
Про все це на кожному кроці
Нагадує Келеберда.

Без форми і навіть без зброї
Синочків спіткала біда:
Сімнадцятирічних героїв
Оплакує Келеберда.

Звіріла фашистська навала –
Два дні і дві ночі підряд
Залізним вогнем поливала
Беззахисних мужніх хлоп’ят.

Були вони юні та вперті,
«Своїх» дожидались здаля.
Змішались на «Острові смерті»
З кістками метал і земля.

На цій переправі-підставі
Трималися, скільки змогли,
Аби берег і лівий, і правий
Радянські війська зайняли.

Стоять у священнім покої
І церква, і «хрест», і вода...
Шанує загиблих героїв
Відновлена Келеберда.

«Кінь» в бронзі схиливсь до водиці,
А поряд – гранітрий «Кобзар»,
У траурі чорні дзвінниці
І сяє новенький вівтар.

В Дніпрі їхня братська могила,
Навколо – соснові ліси...
Заплава рясніє від лілій,
А серце щемить від краси!
2012

Забриніла зажури струна –
І міліє бокал вина,
Наче долі міліє ріка...
П’ю настій на прожитих роках.

Соло осені чую я,
Бо в зеніті літак життя.
Але знай: серед втрат і надій
Я зберіг поцілунок твій.

І хоч у очах – осінь
І не усе збулóся,
А на губах квітне
Цілунок літа.

Помирають поети -
Невпізнані генії
О лихій, о глухій опівнічній годині,
А в серцях у поетів конають в агонії
І не можуть сконати пісні лебедині...
Лиш затим на могилах
Виростають багнети
І святі прапори із сердець незотлілих,
І потягнуться черги до сховку поетів,
Нескінченно-сумні,
Як в блокаду за хлібом...


........

Надіюсь, не згорять мої рукописи
в тюремних сейфах офісів приватних,
чекаючи на вирок. Час триватиме
і визрівати в ньому будуть оплески
майбутніх читачів. Не меценатові
дістанеться ця вистраждана слава,
а лиш мені, кого сліпа держава,
як завше, не помітила у натовпі.
Цих оплесків збадьорюючі виляски
народного поета надихатимуть
на творчі злети... Королівські милості
ніякого відношення не матимуть
до успіху в читацькім середовищі
поезії, що в муках нарождалася
і справжнього тріумфу все ж діждалася,
тому в народі буде жити довго ще!


2009

Ніч вінчала смарагдами нас,
Золоті розсипаючи зорі.
Не шкодуючи диво-прикрас,
Синій шовк розстеляла прозорий.

Спопеляло бажання дотла,
Замовкали уста у цілунку.
Розпашілі єднались тіла,
Щоб кохання напитися трунку.

"Обійми, пригорни, доторкнись", -
У зіницях тонула глибоких.
Серце рвалося птахом увись
Під вінчальні небесні потоки.

Літом дихали зорі ясні,
Колихаючи тишу довкола...
Сон чарівний наснився мені
В час нічний, як цвіла матіола.

04.06.2013р.

Для ілюстрації використано картину
Ван Гога "Зоряна ніч"

Червоні маки запалили світ.
Горять поля, вишневіє повітря.
Лиш неба лазуровий моноліт
ще трішечки збагачує палітру.

Заграва ніжно кольором бордо
мережить хмарам волошкові маски.
Земля і небо втратили кордон.
Кармінний вечір, калинова казка...

2013

вірш видалено

Спокійно і тихо мені в лікарняній палаті,
Сам Чехов на двері якої прибив № 6.
Одне тільки горе: у правому вусі проклятий
Сюрчить горобець, хоч нічого не п’є і не їсть.

Цікаві тут хлопці. Розказував Федя: “Безрога
Кобила нанЕсла півкопи бичачих яєць”.
А я кажу Феді: “А в мене єдина тривога,
Чи то не від віршів у вусі сюрчить горобець?”

Сусіда на ліжку праворуч – сам Петька Чапаєв.
А той, що ліворуч, що ближче лежить до дверей,
Бере спозаранку судно – тільки-тільки світає! –
Й біжить в коридор подоїти колгоспних курей.

Вже задниця ліками пахне: уколи шпиґають.
Ніяк отій пташці не може приснитись капець.
Я думаю кріпко й сестричку щоразу благаю:
“Не треба у дупу – у вусі ж сюрчить горобець”.

15 серпня 1993 року

Ніщо людське йому не по фіґ*!
Поет, почухуючи Же,
Зазирить, візьме щось потроху й
Спліта в словесне протеже.

На терезАх чи на терЕзах? –
Шукав у слові втіху я
Й поволі збірку намережив,
В якій немає… О моя

Біжучості свята осново,
Що зносить вітер увсібіч!
Мої слова як та полова,
Затоптана в стежках сторіч.

Нехай на серці чорні плями
Цвітуть, не знаючи замін!
Бо я мастак між мастаками,
А ще такі ж – онук і син.

І каже Муза: “Згинь, заразо!
Очима серця ти живеш.
Тебе й обухом, віршомазе,
Усім на радість не уб’єш!”

І погляди, і руки-медоноси,
і квітка тіла, і роса на цвіт,
і ти, і я, і тихий видих: «Досить…»
І ранок втретє, і сім тисяч літ…

Що б не звалилося на плечі…
Яка була б його вагомість…
Є тільки дві нестерпні речі –
Приреченість і невідомість.

2013

Рукоплавно пірнула, неначе у трави густі -
в тугостеблі, що вперто й натужно пручаються вітру, -
в шалабушно розвите волосся синашка...(тоті-
перші розпачі- дай я, кохасику, з чолонька витру).
Пригорнула голівку. Hемовби жорсткаві ліси -
та скувйовджена гривка, ті норови Мауглі...стрИбки -
перестрибики плотики. Як там проси- не проси:
злива іскроідей, добрі збитки і вибиті шибки.
А характер: колючі стернини- малі їжачки -
причаїлись у ямочках щічок глибоко- глибочко -
зазирають у мене, хитрують собі - ач які!
з-під нечемного чубика -сонцем наповнені очка.
Напої мене небо терпінням святим...Злопотів
он ще рочок один - накивав п"ятoчками безслідно.
Непричесана вдача хлоп"яча - життя й поготів.
Раду дам як зі всім?! -- лише Богу єдиному видно.

Я зустріла сьогодні янгола.
Хоч такого, як всі – безкрилого,
Та не відаю, звідки знала я –
Він небесними посланий силами.

Він явився до мене жінкою
Чорнооко-усміхнено-милою,
І злетіла над прірвою стрімко я,
Перехоплена любо-хвилею.

Любо-хвилею слова доброго,
Тепло-хвилею долі любої...
Зазвучала душа акордами,
А здавалось – навік розгублені.

Заплелися акорди в літери,
Аби стали надії явними –
Не лишаються непомітними
Поруч з нами звичайні янголи.
03.05.13

І забуття, і пам'ять -
колиска Божого смутку.
В'януть спогади? В'януть...
Квітнуть? Як незабудки!

Сонця рясного розкіш,
слів променисті грона
сяють в серцях нарозтіж,
там, де любов безборонна!

Очі волошок синіх
вистудять небокраї,
болі твої збіліють -
ти уже не кохаєш.

І забуття, і пам'ять -
колиска Божого смутку.
В'януть спогади? В'януть...
Квітнуть? Як незабудки!

Оце сусідка в гості запросила...
Сто грам цукерок (бо я троха жмот...)
Коньяк (а самогонки не хотіла!!!)
Так от...
Тоді відверто почала моргати
Одненьким оком. Лівим, зокрема.
Чи ми сиділи, чи лягали спати -
Вже не скажу, бо пам`яти нема...
...День другий. Двір. Сусідка не моргає...
Не кличе в хату. Кави не дає...
А мій склероз нічого не згадає...
Як є, так є...
Ото я влип! Мені її вітати,
Чи бігти геть, "похнюпившись униз"?..
Як би то хто спромігся підказати,
Я б ся не гриз...
...Гризотами із кумом поділився.
Як він зрадів! (Не жартома," всурйоз"!)
А через день на вулиці хвалився...
Мовляв...склероз...


02.06.2013

Сітка будинку - сітківка
Міст, місяців і дат
Старшому на 9 років
Треба дати його відкат
І тікати, ховаючись,
В інше місто, скажімо, Львів
Його відкат - частка моїх
Illegal почуттів
Старшому на 9 років
Треба дати його змін,
Щоб між нами, випадково,
Не виникало стін
Я прикрашу стіну із пітьми
Нашими можливими дітьми
Старшому піде його відкат,
Вимощений білими квітами,
Тінню міст, місяців і дат...
Тінями, дітьми, літами, свідками

м. Київ 17.08.2012р.

Хоч місяць промчав, але спів не погас,
а став голосніше, гостріше горіти.
Ми, наче зі степу зайшли на Кавказ:
суцвіття, мов гори, на фоні блакиті.

Ми, наче з пустелі зайшли на Кавказ,
і спека полегшала, і небезпека,
і вуличка наша всміхалась до нас
бузковим Ельбрусом, казковим Казбеком.

І серце до серця бриніло: злітай!
і ми вже вершинами душі втішаєм.
Нам цвіт яблуневий палав, як Алтай,
а свічі каштанів горіли Тянь-Шанем.

Нам Травень підставив квітуче плече,
і дні нас чекають не чорні, а горні,
п`янкі, неповторні. Хіба не про це
співають вітрів і сузір`ів валторни.

І як відпущу таку світло-близьку,
солодко-земну і небесно-ласкаву.
Ми мила, кохана - дві квітки бузку,
які в час цвітіння зрослись пелюстками.

Летіти, чи скніти душа не мізкуй!
Кохати-кохатися не перестанем.
Ми мила, єдина - дві квітки бузку,
які нероздільно зрослись пелюстками.

05.2012-06.2013

Ранкові трави, скупані у росах,
пороша пелюсткова посріблила:
весна собі приготувала посаг,
замаєний у пелюсток білила.

Каштани свічі з жалем загасили
і сніжно-білу вроду свого цвіту
перелили у цвіт акацій мило—
у білому весну вручають літу.

Весна до літа пригорнулась ніжно,
в його обіймах млосно затремтіла:
— Я так буяла цвітом білосніжним,
до тебе поспішаючи на крилах!

Шаліє літо від жаги кохання,
шепоче їй спокусливо на вухо:
— Тебе я, люба, мила і жадана,
осиплю білим тополиним пухом,

твої травневі грози перевтілю
у буйну зелень трав на полонинах,
і кожної стеблини спрагле тіло
теплом зігрію сонячної днини…

Весна востаннє глянула в люстерце,
махнула на прощання опахалом
і життєдайну силу свого серця —
всю до краплини — літечку віддАла.

2006 (03.05.2013)

Роки озираються в колі Сварога.
Пітьму прошиває жертовна гроза.
Душа без притулку – на те і дорога.
Розчахнуте серце – на те і сльоза.

Хлібина - для батька. Колиска - для сина.
І волі окраєць.
І пісня здаля.
І тінь від хреста, для якого Вкраїна
на покуті долі рушник розстеля…

Доброго ранку, миле створіння,
Гарні надіюсь снилися сни,
Щастя пустило в серці коріння,
Більше немає сліз і журби.

Бачиш як сонце хмари зганяє,
Щоб посміхнутись зранку в вікно,
Я заварю квіткового чаю,
В келих наллю солодке вино.

Доброго ранку скажу безслівно,
Подихом ніжним, дотиком рук,
Ласкою вкрию серце царівни,
Від хвилювань, печалі, розлук.

Палкі обійми, в снах я ними марю,
Ціную мить, коли у них тону,
Думки шалених напилися чарів,
Життя пізнали сутність чарівну.

Всміхаюсь небу,хоч на ньому хмари,
Вклонюся долі за усе що є,
Що небеса тебе мені послали,
Подарувавши щастя неземне.

Чарівні сни,пророчі,віщі сняться,
Я вірю в них, і прагну над усе,
В твоїх обіймах відшукати щастя,
І долі віддаюсь – нехай несе.

Через розлуки. відстані,мовчання,
У райський сад, де тільки - ти і я,
Навіки поєднає там кохання,
Мене і мрію, казку і життя.

В уяві не згасають милі очі,
П’янкі, призивні, як безодні дві,
З м’яким вогнем, нестриманим ,жіночим,
Та з присмаком наркотику на дні.

І вже не в снах, а наяву я марю,
Магічним блиском пристрасних очей,
Живу немов в тенетах ніжних чарів,
Не знаю снів у затишку ночей.

Дарують серцю радісний неспокій,
Два неосяжні плеса, чарівні,
І роблю крок, щоб згинути в глибокій,
Безмежного захоплення пітьмі.

Розчищу сад, старі кущі зрубаю,
Посаджу ніжні паростки віршів,
Щоб через рік, в зеленім пишнім гаї,
Сховати душу, від лихих дощів.

Щоб через рік, в щасливій щедрій кроні,
Гуляли юні, мавки лісові,
А я, мов цар, в заквітчаній короні,
Співав у всесвіт радісні пісні.

Розчищу сад, засію трави – квіти.
Хай з них солодкий мед бере бджола,
А я продовжу піснею дзвеніти,
У пристрасті згораючи до тла.

Весна привітним сонечком стирає,
Печаль і сум, минувшої зими,
Дзвенять пісні птахів в зеленім гаї,
І ніжністю турбують спраглі сни.

Усе в природі тягнеться до сонця,
Зелений колір сповнює життя,
Душа бажає щастя нових порцій,
І радості безмежної звитяг.

Я кожен день всміхаюсь щиро долі,
За всі уроки, радісні й сумні,
Життя тече, то швидко то поволі,
Та не шкодую я минулі дні.

Весні співаю пристрасні вітання,
Нехай душа, заквітне мовби сад,
Зігріта сонцем вічного кохання,
І здійснить мрії , долі зорепад.

П’янка спокуса ходить по кімнаті,
Не стримаюсь і в ліжку понесу,
І буду, очі милі цілувати,
І розплету заквітчену косу.

Лоскоче думку споглядання мрії,
І кров у мозку радісно дзвенить,
Що та, яка бажанням серце гріє,
Знов подарує найсолодшу мить.

П’янка спокуса ходить по кімнаті,
Всміхається бо знає наперед,
Що тигром розірву тонкий халатик,
Ведмедем диким вип’ю ніжний мед.

пародія

А ти в’яжи мене й цілуй,
У кожну буквочку – окремо…
Засвоюй граматичну тему.
І в цифру також поцілуй!

І ще – у розділóві знаки!
Цілуй – тремчу, немов на пласі,
Зроби приємне бідоласі –
В окличні і питальні знаки!

О, та граматика без меж!
А плоть горить, а їй непросто!
Цілуй двокрапку і апостроф,
Встидаюсь – нáголоса теж…

Бо зараз я (де правду діти)
Впаду, зійду, злечу з орбіти!

…Цілуй мене, куди захочеш!
Ну що ти голову морочиш…


1.06.2013

Відшуміла молодість крилата,
Лиш відлуння чується в піснях.
Пісня – порятунок мій і свято,
Що шукає в небі вірний шлях.

Стільки б не зазнала я страждання,
Море бід сприймала наяву.
Першу зустріч, зраду і прощання,
Та в піснях і мрію і живу.

Їх звучання мають ніжні крила,
Що прямують в мій вишневий край.
В них життєво-невмируща сила,
Весняної повені розмай,

Що живе повік і не вмирає,
В клекоті лелечому бринить.
Розливається в полях безкраїх
Не змовкає в серці ні на мить.

З вірою у двох сердець єднання,
Мов в хисткому човні знов пливу.
А душа радіє в сподіваннях –
Я щаслива… Значить я живу.
15.11.2012

Не питай, чому пишу я вірш,
Якщо ти - людина, а не звір.
Не шкода мені, на жаль, не жаль,
Що із «жалем» в риму йде «печаль»
І проходить все моє «життя»
Із гріхами - в риму: «каяття»,
А як мав у ньому я «любов» -
Закрокує з нею рима «кров».
П'ю «вино», римуючи з «вогнем»,
Про «земне» пишу, що «промине»,
Не сумую, ні до чого плач –
Я поет, не шпалоукладач,
І торую шлях крізь комиші,
Не крокую битим в спориші -
На второванім билинка не росте,
Але це, повірте, геть пусте.


03.03.2013

Мій друже, Євгене!
Прийми і від мене
Цих кілька рядочків...
Ти, все ще - ніврочку!

Веселий і сильний!
До чарки не схильний,
Та це не завада -
Завжди усміхатись.

Тобою пишатись
Ми можем сміливо -
Все робиш КРАСИВО!
3. 07. 2013

У дворі і крик, і плач -
Хлопці сваряться за м,яч!
І забідкалися мами:
Що робити із синами?
Щоб ні крику, ні плачу,
Купим діткам по м,ячу!

Тихо стало у дворі,
Сумно стало дітворі:
Ну який же це футбол -
Сам собі забити гол!
Як тут бути? Що робити?
Підкажіть, будь ласка, діти!

Себе у тебе переллю
Нестримно, пристрасно, завзято.
Сказати:"Я тебе люблю,"-
Вважай, нічого не сказати.

Нема таких на світі слів,
Які б зуміли передати
Бодай краплинку почуттів,
Їх неземної благодаті.

Коли в солодкім забутті
Відчую, що дотла згораю,-
Складу вуглинки золоті
У стежечку на двох до раю.

Я служив на посаді Коня,
При дворі короля Лиховида.
Пер я плуга важкого щодня,
Проте вдосталь - щодня - не обідав.
Та тягнув і на те не зважав,
Думав, так воно, мабуть, і треба.
Перевтомлений, стиха іржав,
Як боліли розгойдані ребра.
Не для мене парадні ряди
По-конячому випнутих вилиць -
Тільки обраних брали туди
Жеребців та елітних кобилиць.
Інші коні трудились, як я
І в роботі стирали копита.
Куштували не раз нагая -
Челядь царська любила нас бити.
Був Лошак серед нас молодий,
Що за норов не вибивсь в еліту.
Він понуро дворищем бродив -
Снив принадами вільного світу.
Раз наважився той відчайдух -
Зніс вориння і зник за парканом.
Марно челядь втрачала свій дух,
Повернувшись з порожнім арканом.
Вчинок той нам наснаги додав -
Збунтувалося плем'я гривасте.
Довго вітер уламки гойдав
Від загону, що мусив упасти.
І я теж з табуном поскакав
Попри стайні, в степи ковилові.
Я від долі тяжкої втікав,
Бо добряче охляв на полові.
І в конячій моїй голові
Щось прокинулось давнє, тарпанне.
Я стелився в шовковій траві,
Мною гнало чуття нездоланне.
Страх покари мене не гнітив,
Серце сіпало зболеним стуком.
За свій страх я сповна заплатив
Перевитим нагайками крупом.
Довго так я світ за очі мчав,
Пам'ятаючи зло і сваволю.
День новий я на волі стрічав -
Вперше сам я творив свою долю!
1999р.

Заколисує тиша
На ніч трави шовкові,
І дерева складають
Оди юній весні.
Срібним пензликом пише
Місяць твори казкові.
В хороводах кружляють
Зорі в небі нічнім...

Хай так буде віками –
Ні кінця, ні початку.
В цьому світі чудовім,
Лихо, нас обмини!
Бо під боком у мами
Спить маленьке дівчатко
І йому кольорові
Ніч показує сни...
2013

Притулитися щічкою,
обійняти за шийку...
З епіцентру Вселенною -
ритмостукіт серденька.
Наслухати за подихом,
милуватись на вії...
...В узголів'ї над ліжечком
добрі очі Марії...

03.06.2013

Навіщо я тобі?!
У тебе – муж,
І чин у нього є,
Таж не найнижчий.
Дізнається про наш роман –
Чимдуж
Обох нас, не роздумуючи,
Знищить.
А я не хочу на твоїй біді
Ловити миті щастя
Мимолітні.
До того ж ми уже не молоді,
І по воді спливли всі наші
Квітні.
У тебе – муж.
У мужа – ти і чин,
Статева слабість
І душа ревнива.
А я із тих – небагатьох –
Мужчин,
Чия судьба у творчості
Щаслива.


1997

Летите, голуби, летите-
Вам жизнь свободная дана.
Над бездной бытия парите,
Ведь жизнь у голубя одна.

На крыльях весточку несите:
Программу счастья и любви!
Машите крыльями, машите
В лучах оновленной зари!

Згасають кольори рожеві,
В тумані пропадає овид.
Лиш часом прилітає мрево
Моєї першої любові.

Не голос – тільки напівшепіт.
Лице хова червона темінь.
І я з надією у тебе
Питаю: “Як тобі без мене?”

А ти відповіси мовчанням
Очей, що повні таїною,
І відпливаєш у смеркання…
А я без сну, без супокою…

Згасають кольори рожеві,
В тумані пропадає овид…
Я знову дожидаю мрева
Моєї першої любові.

10 жовтня 1981 року

Степан Пантелеймонович Халанський –
Шанований поважний чоловік,
Та не забув про те, що син селянський,
Хоча в райцентрі вже не перший рік.

Немає пихи в нього анітрішки,
Хороше тільки чути звідусіль.
І на роботу завжди ходить пішки,
Хоча службовий є автомобіль.

Бувало, як ішов біля базару,
Йому траплялась жіночка стара.
В базарні дні обабіч тротуару
Та продавала яблука з відра.

Степан згадав свою стареньку маму,
Яку давно забрали небеса,
А за життя була така ж бо сАма…
І потекла непрохана сльоза.

Дістав п’ять гривень і подав бабусі,
Бо продавала п’ять за кілограм.
- А яблука не важте, обійдуся,
Нехай то подарунок буде Вам.

Відтоді взяв за звичку цей добродій:
Як повз бабусю шлях його лягав,
То завжди так і діяв при нагоді:
Давав п’ять гривень - яблука не брав.

От і сьогодні також не забувся
Подати гроші й дяки не чекать.
-Гей, чоловіче! Стій! – кричить бабуся
-Вже яблука по вісім – не по п’ять!!!

Птахою безирійно змерзаю...
у долоні падаю Твої...
ридма розпечалюють узлісся
і гаї.

Гріюся в оазі твОго слова
і не хочу відлітати - Ні!
помахи крила перегубила
в чужині.

Ніжусь у гніздечку думоплетив-
у Твоє омріяне пливу...
добре із Тобою. Cню про злети
наяву.

Надпиваю добрости Твоєї,
тOплюся у м"якоті душі...
Хто на нас оцю неждану теплість
окошив?

вже розпелюткована до серця,
вигортай із мене сто світів,
що твоїм одним оджили словом-
ти хотів

визвучити полюбовні ноти,
виглибити видихи кохань...
я гнучка гліцинія - світанку
дика лань.

В лодії твоїх долонь заснути
на життя розхвиллі штормовім -
най безвесло тану y зеніті -
у твоїм.

Лащуся до неба Твого тіла,
де усесвіт зорями скипів...
я за мить до вибуху містерій
і до див.

Кружля вишнева заметіль
у просинь неба,
а я лечу, як білий цвіт,
у снах до тебе.
Знов засвітилися мені
моєї юності вогні,
коли буяв у цвіті сад -
нас чарували солов’ї
і просинь неба.

Була ти юна, як весна,
і я був юний,
вишневий цвіт будив серцЯ
й кохання струни.
Тремтіла збуджено рука,
коли тебе я пригортав,
купались очі ув очах,
а сад замріяно мовчав
про нашу юність.

Дороги наші замело
вишневим цвітом,
пройшли роки, і вже серцям
не пломеніти.
І не вернутися назад
у той п’янкий вишневий сад,
що нашу юність засипав,
немов серпневий зорепад,
вишневим цвітом…

Дамоклів меч душі моєї – тіло,
щодня висить на ниточці життя
і як би тіло жити не хотіло,
та п'є усе ж із чаші забуття.
Слабке та грішне, молить не пощади –
бажає втіхи з Божого плеча.
Собі прощає хиби, примхи, вади,
бо суть його – професія меча.

закосичую
заціловую
твоє ніжне земне ім"я
возвеличую
розмальовую
віршем-піснею солов"я
теплим спогадом
ніжним поглядом
зорепадом бажань палких
про любов мовчу
тільки шепочу
що найкраща ти від усіх...


2013

Час, настояний на липах
і травневоквітнім вІні,
розгортає вічний триптих
літеплом
ясної днини.
Вечір,
до краси охочий,
зоряні готує треби
потемнілому поночі,
ледь засмученому небу.
Місяць горнеться до літа,
у легкій ясі дорога…
Чуєш серцем, як над світом
даленіє
подих Бога...