- це
круто
зварене ще позавчора яйце
на післязавтра аж, у банкрута.

2013

Доганяв листопад журавлів
Аж до теплих далеких країв.
Втікачів захистили сади і ліси.
І за це листопад їх позбавив краси.
Не сумують дерева – не віки ж бідувать.
Як настане весна – будуть знов раювать.

16-17 квітня 2013 року

Сниво бачила я днями,
Що уже не жовто-синій,
А піратський чорний прапор -
Над землею України.

Захопили нас пірати,
У заручниках тримають.
Прапори із черепами
Жах великий наганяють.

І без того боязкі,
Ми панічно розгубились,
Гепнулися на коліна -
І здалися їм на милість.

Я кричала уві сні,
Серце гучно калатало.
Слава Богу – це був сон,
Та злякалася немало.

25.04.2013р.

Гострила злоболезого ножа-
aспідa ікло гостроятаганне.
Ішла на мужа вражо, як омана -
у помсту окольчужена й убрана-
красиво йшла на клич його бажань
граційним кроком лані.

За ВізантІї змиті письмена,
за розсипи намиста кров"яного
в колисці дня, що тільки з-за порогу
дитинства заступив, за обороги
попалені, загачений Дунай,
за себе - за небогу.

Плила на нього трутизною сліз,
По килимах орнамнетів огнистих
і тільки серце рвалось норовисто,
калАтаючи. На усеньке місто,
здавалось, чутно...рвалися наскрізь
думки - гілчаті вістря.

Передгрозу ховала ув очах-
ішла убити - будь уже, що буде!!
Сховавши сонце у волосся рУде -
палала. Над його кохані груди
ножа занісши - Долі крилозмах...!-
у вихлюпі облуди...

За божевільно-врунену любов-
непрохану, - роками накипілу...
за лоно, що іще не одтремтіло-
небавом обігріте юне тіло...
за чужовіри загнаної стовп...
і нелюдську цю силу...

За тимчасовий одаліски блиск
і ніч хвилевобіжну не зі мною!
за те, що зорі гамірливо роєм
сміялися із мене... глупотою
насріблений до глуму місяць вис -
терпкі кропив напої.

Моя рука зомліла у твоїй,-
ізхибивши, ослабла у полоні...
Ти очі заціловував солоні,
торкався до черешень білогроння,
прощення сам просив, яко палій
в затії на припоні.

віршами плакав і кричав: "люблю!
якого ще мені потрібно раю?-
мого владарко серця,- чом караєш?
Таких жінок, як Ти не покидають -
у них втопають. Хай усе гублю -
одну тебе лиш маю.

Гострила серцервійного ножа...

Несправедливість завжди болюча
І вибиває із колії.
Себе вмовляю – не перейматись,
Бо у ній є переваги свої.

Коли ти сильний, на цю «мороку»,
Думки не варто відволікати,
Бо пережите додає сили -
І все одно ти будеш літати!

25.04.2013р.

Хіба любов кордони має?
Хіба добро має межу?
Хіба душе не заспіває
Коли Тобою дорожу?

Нехай любов стуни торкнеться
І сонце променями гріє
І хай живе все посміхнеться
В любові, вірі і надії!
25.04.13

Хурделиці долі моєї
Любов поєднали з журбою...
Шість років, як ти вже без неї,
Три роки, як я вже з тобою.

Буває, до неї звертаюсь,
Як люди в молитві до Бога,
Бідою ділюся чи каюсь,
Поради прошу, допомоги.

Ніколи не знаємо, звідки
Приходить недобра година…
І ти, її мама і дітки –
Моя вже велика родина.

Для них і для тебе живу я.
За неї – молитва і свічка…
І радість і сльози, як чую:
«Тебе нам послала Марічка»…

Фото Pollianna http://www.lifeisphoto.ru/Pollianna

В квітнево-ярій зелені садів
іще Великдень майорів стодзвонно,
сліпучо-білий цвіт, як пух, летів,
кружляв над повоєнним Закерзонням.

В історію відходила війна,
земля тяжкі загоювала рани,
буяла в сорок сьомому весна,
сназі життя співаючи осанну.

Чекали рук мозолистих поля,
як ласки рук жаданого — дівчѝна.
Для хлібороба, знає і маля,
Земля одвіку — житниця єдина..

Здавалося — ідилію весни
уже не перекреслити нікому:
як вартові, надсянські ясени
стояли на сторожі свого дому,

пускала в небо запашний димок
вівчарська ватра десь на полонині,
граційно витанцьовував смичок
в руці у скрипаля із Лемківщѝни.

Прадавні мури княжого Холма,
безмовні свідки подвигів Данила,
іще не уявляли, що весна
вже нап’яла страшні свої вітрила.

Праотча земле! Ти своє тепло
віками українцям дарувала
та з року в рік і місто, і село
по-материнськи щедро годувала.

Чому ж тоді — за розчерком пера
кати-вкраїножери многогрішні
із тебе поглумились, як орда,
і захистить не міг тебе Всевишній?!

Чому дітей твоїх - без каяття -
на сиріт водночас перетворили:
від тебе, рідна матінко моя,
в чужі краї зняли насильно крила?!

Немовби в оправданіє гріха
злочинну акцію, що над людьми нависла
(у чому завинила тут ріка?),
назвали «Операцією «Вісла»!

Вандали тисяч українських доль!
Серпа і молота лакеї осоружні!
Я вірю: за свою жахливу роль
останній день до вас явився судним!

А пам’ять, краю мій, не має меж:
умитий ностальгійною сльозою,
в серцях переселенців ти живеш
неопалимою у часі купиною!

2007 (24.04.2013)

Ще жива? Привіт, моя старенька.
Ось пишу, що ще живий і я.
Над хатинкою, не раз, рідненька,
Хай палає вранішня зоря.

Пишуть, що ти мало не щоднини
На дорозі, у гіркім полині
Марно виглядаєш свого сина
В до дірок заношеній кофтині.

Що душі твоїй неприкаянІй
Сниться часто, не один вже рік,
Ніби хтось мене у бійці п'яній
Пирнув зрадницьки ножем під бік.

Смуток, рідна, не бери за звичку.
Заспокійся, мамо, все пройде.
Не такий гіркий вже я п'яничка,
Щоб померти, не провідавши тебе.

Я такий же ніжний, як раніше.
І лелію мрію лиш одну -
Щоб з тобою під старою вишнею
Ще зустріти не одну весну.

Повернусь, постукаю в віконце,
У саду веснянім скину втому.
Тільки ж не буди мене схід-сонця,
Як раніше - вісім років тому.

Не буди того, про що відмріяв,
Не тривож того, що не збулось.
Надто швидко вітер все розвіяв,
Гіркоту відчути довелось.

Ні до молитов, ані до сміху -
До старого не вернуся я.
Ти мені - і поміч, і утіха,
Й життєдайна вранішня зоря.

Я прошу - забудь свою тривогу,
Безнадійно не сумуй за сином.
Не виходь так часто на дорогу
В до дірок заношеній кофтині.

21.04.2013

Це все – таки, напевно, радість,
Якщо в буденності гіркій
Журливий шурхіт листопада
Розвеселяє голос твій.
І я, обвітрений до дрожу
В осінній стужі, – не зачах,
А до небес тебе підношу
Безцінним скарбом на руках...
23.04.13

я днів не рахую я не люблю рахувати
хай у нас залишається вічність незлічена
хмари по небу пливуть кучеряві й лапаті
ніжністю серце ніби метал намагнічене

росте як на дріжджах у цих терпких притяганнях
струмить теплом душі ебонітова паличка
сонця тареля пливе червоняста і рання
квітень розгойдує весну манірну панночку

ходжу поміж них причарована і далека
з тобою думками в тобі знайдена й зваблена
а десь вже серпнева росте й пружавіє спека
нас ховає від світу за пухом кульбабовим


25.04.2013

Як сповідь і молитва вірші
З паперу йдуть у височінь,
Де виправдовуються грішні
І виправдовує їх Син.

Слова в рядок, рядки у строфи...
Поет віршує в небеса...
А час настане...і з Голгофи
У височінь полине сам.
2013р.

Життя бентежне, то не час, а то не місце,
То наче "з барського плеча" дари намистом:
Події, плани, черга змін, аби не впасти,
А сила встати із колін - то справжнє щастя.
Дарма неспокій, але гірш буває тиша,
Себе продати – мідний гріш, завчасно, спішно...
Або вперед, або отак, весь час на місці,
І дочекатись долі знак, як добрі вісті.
Життя бентежне, за вікном весна вирує,
Я вірю в щастя і любов, ти, небо, чуєш?
І не лукавлю, зміни є, віщують успіх,
І буде кожному своє, як Бог допустить.
І кораблі, і літаки, і двері-двері,
Лиш вибирай, що до снаги, по вірі, певно,
Ключі від раю не згуби, життя триває,
Життя бентежне, але ти вже знаєш, знаєш…

Шукаю доріжок.
Шукаю стежини,
Яка нас приблизить
До Неньки Вураїни...
Стежини задуті.
В бурянах дороги.
Повно баламутті
І так мало БОГА...

Тікає нам святість
За межі держави,
А думки крилаті
В обіймах неслави.
Десь Ісус воскресне...
А в нас, в Україні
Гріхи гріхів пестять,
Як вчора, так нині...

Здається, вільні ми
Та лиш на папері.
Створили килими -
Виреклись матері.
Бог,лишень в неділю,
Будь велике свято.
Пропали надії...
Було нас багато...

Нині нас немає,
Будь лиш одиниці.
Весь час нас повчає
З півночі сестриця,
Хоч вона молодша
На багато років.
Для влади солодша
І вона пророком.

Дороги в майбутність
В пирію, в буряні.
Влада в каламутній...
На дорогах п’яні,
Бо в їхніх келихах
Не цілюща вода,
А гріх, й повно лиха
І тому незгода...

Світ. Роки спішаться.
А ми, там де були.
Чого діти вчаться
Про наше минуле?
Історію нам пишуть
(Нехай Бог їх судить).
Сусідів це смішить.
І якось то буде.

Щоб стати собою
Треба сорок років.
І живих героїв.
І мудрих пророків...
Як того не буде,
Знов в ярмо підемо.
Внуки нас осудять,
Як бувшу систему...
23.04.2013р.

Думки – роєм,
серце – раєм.
Спогад душу розпинає…
Знаєш?
– Знаю!

Я віднині
не чекаю
ні дзвінка, ні смс-ки.
Знаєш?
– Знаю!

Щось безсмертне
помирає.
Мо’ колись
іще воскресне,
бо ж Великдень!
Знаєш?
– Знаю!

Але... я хотів
сказати…
?
Без… цвістиме
коло хати…
Знаєш?
– Знаю!..

Закохані духмяні пелюстки
Всміхаються до сонечка: нарешті!!!
Ховаю на горище чобітки:
Великі, менші, менші і найменші...

У тих літах, перейдених без Вас,
Я мав яскраві сни і споминання
Невмілого , та щирого кохання,
У тих літах, перейдених без Вас.

Петлю на шиї щастя звузив час,
Зоря у небі загасає рання,
Як перше і останнє уповання.
Петлю на шиї щастя звузив час.

Душа сягає мрії днів юначих.
Вона сміється в них, у них і плаче,
Допитуючи : як тепер вона?
Чи до сих пір красою чарівна,
Чи , як тоді, на мене ніжно гляне,
Чи скам'яніло серце полум’яне?

2013

За щось розцяцькувати в барви модні
Пообіцяла мама татусеві
Яєчок двійко, та не великодніх,
А тата парні залози статеві.

Ще й методи обравши прогресивні,
Відомі з днів життя людей в печері:
Вдається гарний колір темно-синій,
Як залози затиснути у двері.

А тато ж чоловік! Не став чекати
Щоб стати жертвою фатальної помилки:
Всі двері зняв і повиносив з хати.
Та він забув про щипці для завивки...

Давно від атеїзму прохмеливсь –
І слава Богу!
З Господом стосунки
Я налагОдив,
Тихо помоливсь
У храмі головному...

Ті три сумки,
Що на сумськім зображені гербі,
На три суми колись перетворились
Для мене, сироти.
Тепер собі
Кажу:
"Неправі судді помилились...".

Я не бродяга й не прохач з доріг.
Живу в Луганську.
А до Сум приїхав,
Щоб дати лад своїм життєвим віхам,
Підсумувати все, що зміг – не зміг...

Тепер, мабУть, не скоро прилечу
На Псло й Сулу. А може, що й ніколи
Не прилечу. Тож ставлю я свічу
Перед нестрогим образом Миколи –
Угодника... Хай добрий Миколай
Простить мені гріхи і перегріхи...

В Луганську не едем,
І тут – не рай:
Повсюдно дістається на горіхи.

Вселенська тиша виповнила храм.
Спасибі Спасу,
Ще й уклін мій Долі,
Подяка найщиріша всім вітрам,
Що гнули й не зламали в дикополі
Мою тополю...
Дякую тобі,
Великий Боже вічно триєдиний,
За все, що дав,
Що є в моїй судьбі,
З чим я дозрів до образу людини
І сина української землі!

Я знаю стільки, що пора вмирати...
Але ж – доволі суму і жалів! –
Ще стільки треба сіяти і жати.


2005

Мені наснився сон, страшніше не буває.
Немовби я помер, а Бог мене питає:
- То кажеш, ти – поет? Від мене чи від себе?
І хто на тій землі ручається за тебе?
Махнув рукою вбік і тека враз з’явилась,
і двійка букв ПееМ, як назва, засвітилась.
Кахикнув, погортав: - Олехо Олександре,
ім'я собі ти взяв, на перший погляд, гарне
А далі що? Овва… Збіговисько і(з з)бігів
і значення КаПе нездужає без ліків.
Метафори так-сяк та й образи невдалі.
То ж думаєш, бідаче, що ти поет і далі?
Моє імення ось ти всує споминаєш.
Тобі зарано в рай. Як, друже, ти гадаєш?
Рукою знов махнув – два янголи під пахи
спустили мене вниз, де люди-сіромахи.
Мені наснився сон, що гірше й не буває –
душа у марах сну куди лиш не літає...

24 квітня 2013р.

***
Творив своє життя ти без мети,
Палив і відбудовував мости.
Спливли літа… Коли ти озирнувся, –
На маківках розкрилені хрести.

***
Легких шляхів шукає хитра лінь,
Укоренившись в душах поколінь.
І всіх уперто кличе за собою,
Туди, де не буває благостинь.

***
Якщо посіяв, то купи серпа,
Навчися жати й доля не скупа
Тобі всміхнеться – врожаї високі
Почнуться з віри в першого снопа.

***
Якщо порушив Божого закона,
В твоїй душі поселиться мамона,
І сам ти не помітиш, як з тих пір –
Твоїх талантів геть зів’яне гроно.

***
Ріка життя несе людей у вічність,
І підганяє час, і голос кличе.
Якщо ти став господарем часу, –
Дорогою життя ти пройдеш тричі.

***
Це Бог пролив Свою за тебе кров,
Коли ти в тьму, не дивлячись, ішов.
Побачиш ти ясне душею світло, –
Прийми спасіння і Його любов.
2013

Спросоння син торкається грудей.
Маленькі руці ковзають по шкірі,
Відомі Богу пошуки веде
Весь у натхненні, благодаті, мирі.

Спиває з тіла мамину любов,
Нектар блаженства всотує у себе,
Повільно так потягується, бо
Усе життя попереду. До неба

Летить смиренно мамина душа,
Ідилія панує біля ліжка,
Хоча нема у хаті ні гроша,
Хоча на горло тисне доля-ніжка…

Отак би ніч дивитися на вас…
Життям у вічність відпливає час.

23.04.13

Не соромилась ніколи,
Що з маленького села.
Його радощі і болі
Я у серце прийняла.

І хоч я давним-давно
Поріднилася із містом,
Та моє мале село –
У душі на троннім місці.

24.04.2013р

Я,мабуть,ще осінь.
Іще не зима.
З"являється просив,
Та снігу нема.
Думками я лину
в минулі роки.
І спогади плинуть,
мов хвилі ріки.
Чи є що згадати,
Чи варте воно -
з минулого брати
терпке вже вино...
Кому воно треба,
чуже забуття?!
У всіх своя доля
і власне життя...

Місяця серпик повис,
Як той шматочок сиру.
Світло спадало, а вись
Надтаємниче манила…
Вабила погляд здаля,
Ніби під владою чарів.
Янгол нас охороняв
Від доленосних ударів.
Знала, що ти теж не спиш,
Десь у далекому місті,
Погляд твій також увись,
Серце й душа не на місці.
Спогад про ніч поєднав,
Де рахували ми зорі,
Збилися…ти обійняв,
І колисало нас море…

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Пуста слава... Ми часто бачимо похорон, або похоронні процесії, бачимо, як багаті люди купують дорогі труни, багато квітів, вінків. Запитаймо себе - для кого та пуста слава? Для родини? Вона скоро забуде. Для померлого? А чи потрібна їй чи йому? Але якщо би ті гроші зібрати і дати на Григорянку і на 10 Служб Божих, яка би велика користь була для тої душі! Втікаймо від пустої слави за життя і після смерті. Пам'ятаймо, що Ісуса Христа проводжала до гробу горстка людей, і та горстка людей з ним прощалася. Але той гріб Христовий заяснів блиском, славою і величчю третього дня. Живи так, працюй так, щоби і твій гріб заяснів ясністю Божого Лиця.
Мій Христе, переді мною шлях, і пройти його мушу так, як Ти. Перед кожним із нас є дорога. Коли і в який спосіб та дорога закінчиться, ми не є певні і то є велика таємниця для нас. Але ми мусимо пройти ту дорогу.
Коли йдемо дорогою життя, ми зустрічаємо багато різних людей. Але, Христе, хто би то не був, дай всіх любити так, як Ти. Мій Христе, навчи мене згоджуватися з Божою волею так, як Ти згодився в Оливному городі, коли клякав, підносив Свої руки до неба і просив: "Отче, хай мимо мене пройде ця чаша, але не як я того бажаю, а так, як Ти хочеш". Ти прийняв ту чашу. Мій Христе, перейду я ту дорогу щасливо, якщо не буду надіятися на свої сили, свій розум, але своє життя віддам в Твої руки. Бо йдемо ми у темряві по землі, спотикаємося, падаємо, грішимо, сповідаємося, користаємо з ласк Божої доброти і милосердя в Св. Тайнах, а через деякий час прощаємося зі всім і йдемо до тої вічної Батьківщини.
А коли ми падаємо і нарікаємо, плачемо і не знаємо, як зарадити, який знайти вихід, пригадаймо Воскресіння, пригадаймо, як той гріб Божий жалобний замінився радістю і це додасть нам сили, відваги і мужності.
Часто розважаймо про ті речі, особливо коли нам тяжко, коли маємо хрести, коли нам здається, що вони є дуже тяжк, але той хрест нам відкрив Небо.
Христе, дай ту життєву дорогу пройти так побожно і свято, щоби після смерті успадкувати вічне, щасливе життя в небі. Амінь


Останнє, що у Неї ще було –
Знекровлене стражденне тіло Сина.
Немов малому, пестила чоло
І плакала – уже не голосила.

А поховати треба все одно,
Хоча і Бог, та мав людську подобу.
Сповите в плащаниці полотно,
Ісуса тіло вкладене до гробу.

***

Через віки у сьогодення міст
Прокладено Спасителем з любові.
Щороку настає Великий піст –
Час роздумів про стації Христові.

Серед квітучих і духмяних шат
Землі, що дочекалась воскресіння,
Розкаяна очищена душа
Отримує надію на спасіння.

Пародія

Я усміхаюсь (просто жах!),
Та ні словечка – áні-áні!
А ти, котýсю, “при ділах” -
Журнал читаєш на дивані.
Боюсь зірватися на альт
(То не пасує файній кралі),
Диван, звичайно, не асфальт,
Але й гумóвці не сандалі!
От влаштувався – стільки літ
Щось, крім газети, брав у рýці?
З тобою наш домашній кіт
Вже зависає на Фейсбуці!
Тепер он пива захотів…
Втирав мені… а я гарую…
Нам забагато двох котів –
Тебе віднині не годую!


24.04.201

Відчуєш серед літа сніг зими -
Одягнеться у плач весела пісня.
І стане сонцедень кутком пітьми -
То глек життя твого від чогось тріснув.

Хоч тріщину заклеїш і рубці
Залишаться невидимі для ока,
Та біль вже пустить в серці корінці,
Що проростуть у спомини жорстокі.

17.11.12

Сучасна влада - ракова пухлина,
Що в тіло України уп,ялась.
І в метастазах вже уся країна,
В,язницями без ліку розрослась.

Не помагають їй ніякі ліки,
Бо ця хвороба смертна і тяжка.
Тут радикальна, ніби чоловіку,
Потрібна їй хірургова рука.

Щоб видалив до сьомого коліна
Усе, що в тіло увійшло і кров.
І видужає наша батьківщина,
І скине пута ракових оков.

Та від пухлини не лишиться сліду!..
Народ збере багатий урожай.
Втечуть у безвість болі наші й біди,
Омиється, оновиться наш край.

29.10.12

Ой Женько, моя Женько,
Дитинство ти моє,
Донині вдячна долі,
Що ти у мене є,
Багато років разом
У щасті і біді...
А дружба не міліє,
Хоч ми немолоді.
Як я з тобою поряд -
То затишно мені,
Немовби повернулись
Далекі юні дні:
Коли було нам легко,
Батьки були живі,
Життя цвіло ромашками
У запашній траві.
І ми з тобою мріяли
І вірили в дива -
У пам'яті далеке те
Яскраво ожива:
Ось ідемо у школу
У гумових чоботях,
І модні туфлі-шпильки
І мами на воротях.
А ось біжИмо з танців
У росяній траві,
Тікаємо від хлопців,
Бо матері праві.
Чи пісню в твоїм домі
Укотре завели,
Батькам нашим хорошим
Ми зайві не були.
Ось сукні моя мама,
Однакові для нас,
З любов'ю вишиває -
Дивує ними клас.
В бригаді малоліток,
Таких, як і самі,
Вантажимо вагони -
Романтики смішні.
Хоч потім і дороги
У нас нарізно йшли,
Серцями нероздільно
З тобою ми були.
І з першим нашим сином
До тебе ми спішим
Дитям моїм милуєся
Так, нібито своїм.
І торохтить кравчучка,
Підскакує, скрипить,
Ми на вокзал Ідемо,
Хоч місто міцно спить.
І я бурчу тихенько:
- Таксі були б взяли.
-П'ять гривень також гроші,
Ми не з панів – пішли.
Чалапаю слухняно,
Твоя хода легка.
Сльоза на моїх віях
Солона і гірка.
І вдячність переповнює
Усе єство моє -
Уже не сумніваюся:
Дива у світі — Є!

2010р. Надія Таршин

Така несходжена межа,
такі нестоптані сандалі.
Асфальт за обрії лежав,
тягнувся у безкраї далі.
І ти лежав, прогнув диван,
перечитав усі газети.
Втирав мені, щось про дива,
стріляв на пиво, сигарети.
Морочив голову комусь
на форумах, у соцмережах.
Я усміхалась. Тільки кіт
за обома ліниво стежив.

1.

складаю
себе
мов опальчую
ноти

то дотик
до тіла

то чорне
до чорного
до білого
біле

та дум-табунів
осідлати
не в силі

бо чорні
просторі
прозорі ж бо
білі

2.

є
небо
для вдиху
а пекло
на видих

від білого
тихо
а чорне
корида

є
перли
утіхи
у морі
бурхливім

я
щастя
надихав
і ноти
згоріли

на серце
у скронях
золою осіли

на теплій долоні
сніжинкою стліли

у білому
чорне
у чорному
біле

3.

господарю
справи
володарю
хвилі

торкнися душі
чи було
не доспіла

вдавай
що у ній
голова відболіла

папір
зодягни
в білу льолю
чорнила

нехай
пробігає
по білому
чорне
у чорному
біле

4.

життя
світлотіні
мірила
вітрила

кого
ви приборкали
чим
осінили

кому
дарували
оточення
стіни

спивались
по чорному
страхом
біліли

кого
виривали
листком
батьківщини

усіх
онебеснили
всіх
уземлили


5.

у світлі
народження
корінь могили

відчуй
як надійно
розправлені крила

стряхнувши
у чорне
знебарвлене
тіло
вони
у знетямі
зникають
у біле


6.

у зашморзі
штори
гойдання
бастилій

ніщо
не говорить
що сонце
вже сіло

дух міста
у мушлях
і вибух
у скронях

руїна
безрушшя
моє завіконня

7.

мені
напродиво
так хочеться шуму
краси
в некрасивім
уваги і струму
і фарб
незрадливих
живих
полохливих

є
перший мазок
на полотнищі
суму

є
щастя кусок
після
глуму і тлуму

я
біле
у чорному
втілення
буму

23 Квітня, 2013

Мені не знати, де печаль
І де снага твоя і щастя.
Лиш кінська безконечна даль
Порятувала од напасті.

Навіщо мучився давно,
Народ питаючи з докором?..
Тобі підставлю рамено,
Окутий всемогутнім зором.

Петрові довго ти служив
І дослужився до погуби,
І сам собі наворожив
Не рідний край - Мотрині губи.

Та й доля щезла, як мара,
Бо не могла твоєю бути.
Лишилася журба стара:
То дія владної отрути.

Вже голос твій не гріє – охолонув,
І в рурці телефонній шерех слів
Доволі крижаний.
З мого полону
Ти визволилась –
Я це зрозумів.
Вже добре й те,
Що не оголосила
Мені війну…
Знайти якусь вину –
Дрібниця!
На твоєму ж боці сила
І право оголошувать війну.

Давно зійшов із колії наш потяг
І колія осотом заросла…
Тривожна тиша…
А війну на потім –
З якої ж примхи? –
Ти перенесла.


2001

Не говори, прошу, не говори,
Що ти давно уже перегорів,
Що погляд мій не обпікає більше
І не хвилюють душу жодні вірші.
Що в казку більше вірити не треба...
І варто вже спускатися із неба.
Що ти не принц, бо принців не буває,
А я наївна, й це тебе вбиває.
І що колись я не була такою,
Що на свій лад цей світ не перекрою.
А ти вже натерпівся, слава Богу.
Що кожному б знайти свою дорогу...
Мовчи, прошу. Яка в словах потреба,
Коли людині забагато неба.
Коли людині заважають крила -
Я вже безсила.

2013

ледь небо… ледь земля… – не вгледіти глибіччя
і тягнеться поміж межа – нема кінця
я на межі світів – посей- і потойбіччя
алмази і шипи з корони і вінця
на вигині вітрів – не вірю у повір’я
вигнанець із усюд… задивлене дитя…
я сонцем молодим запалюю зневір’я
я голосом зірок проймаю небуття…
був добрим я колись – тепер допéрва світлий
немає в мене сліз і слів немає теж
я йду собі туди – та повертаю звідти
я на межі світів – і я у світі меж…

Цю теорію можете знищити вщент,
Але є у ній істини сила:
Як трапляється жінці в житті імпотент,
Значить, жінка у чомусь безсила.
2013

Сумнішої за повість про Джульєтту,
Можливо, і немає оповідки,
Та стільки у житті гірких сюжетів,
Для котрих сьогодення стало свідком.

… Вони були щасливі, бо кохали.
Призначили батьки весілля дату.
Щоб їм у мирі жити, планували
Для молодят садибу обладнати.

Питався тато донечку, бувало,
Де хоче мати хатоньку-світлицю,
Але вона на те відповідала:
«Ти краще побудуй мені каплицю…»

Хоч не питав, замислювався тато:
Чому його дитина так говорить?
Та раптом не очікуване свято
Прийшло до двох родин, а біль і горе.

У дім, де наречені ночували,
Закрався, ніби злодій, струмінь газу.
Страшне весілля долі повінчало,
Забрала підла смерть обох відразу.

Дві птахи білі, як весільні квіти,
Несли до неба душі їх на крилах.
Так сталося. Чому – не нам судити.
"Бог так хотів", - напишуть на могилах.

Загинула красуня-наречена,
Та батько не забув її прохання:
Стоїть капличка, б’є вода джерельна,
Шепочуть верби листям про кохання.

Рано-вранці в страшенній муці
У хліву, де рогожі в ряд,
Бог послав рудуватій суці
Рудуватих сімох цуценят.

Задоволена - аж тремтіла,
Всіх вилизуючи язиком.
Й від гарячості її тіла
Дзюркотів талий сніг струмком.

А під вечір, в той час, як кури
Облюбовували місце для сну,
Вийшов з хати господар похмурий,
Всіх сімох у мішок запихнув.

Бігла слідом заметами сука,
Встаючи після частих падінь.
І застигла в очах її мука,
Бо стривожилась річки гладінь.

А назад, на поверхні атласній
Залишаючи слід молоком,
Місяць видався їй, нещасній,
Ним, одним із семи, малюком.

І в небесну вишінь тривожно
Полетів її погляд і крик.
Ну а місяць (як же так можна!)
Попрощався й за хмарою зник.

А з потухлих вікон, незрячих,
Лунко лився дитячий сміх...
Покотились з очей собачих
Несобачі сльози у сніг.

17.04.2013

Ось і вечір. Кропива
Укрилась росою.
Край дороги стою,
Обійнявшись з вербою.

Місяць кидає світло
На нашу хатину.
Пісню чутно ледь-ледь
Вдалині солов'їну.

Так приємно і тепло,
Мов взимку від пічки.
І берези навколо
Стоять, наче свічки.

І ген-ген за рікою
Все вкрите серпанком.
Лиш сонливого сторожа
Чути стукіт киянки.

23.04.2013

Ти звук і запах, і тепло ти,
Просте, чи срібне, чи у злоті,
Аби лишень вугілля тліло
І Сонце Правди нам світило.

І на Різдво й на Воскресіння,
На хрещення й на погребіння,
Від Аарона до Стефана,
Без тебе не уявиш храму.

Ніхто не злічить днів достоту,
Людина – нетривка істота.
Ми ляжем разом у могилу,
Диякон - я, і ти - кадило.

Хай Бог дає благословення
Не зрадити свого наймення,
І благовонним фіміамом
Небесну обкадити браму.

Уминає за дві щічки
Мій онучок полунички,
І черешню, і малинку,
І духмяну зрілу сливку.
Ну, а я дивлюсь на нього -
Дні дитинства бачу свОго:
На причілку суха вишня,
Під вікном гілля бузку –
Отакий садок тодішній -
По усенькому кутку.
В Мефодія росла груша,
А у Ганни на межі
Залишилися черешні,
Бо були, немов чужі.
Не мої, - зреклася Ганна,-
Їх Макар колись садив
Для дружини Дуні, діток,
Дуже їх Макар любив.
Та його давно убили,
Дуню з дітками - в Сибір,
І черешні поза тином
На увесь порожній двір.
Дозрівали нам на втіху
Дві черешні нічиї,
В огорожі - біля церкви -
Липи і каштан цвіли.
Яблуневі і вишневі -
Всі сади під зруб пішли,
Бо на кожну деревину
Всім податок довели.
А з чого його платити,
Як в колгоспі трудодні,
Молоко і яйця здати,
А ще шкуру із свині?
У Сибір харчі послати,
Бо рідня у засланні,-
Бідний батько, бідна мати
Виживали, як могли.
Ми, малі, не розуміли
Їх трагедію душі,
Нам би лиш дозріли груші
І черешні на межі.
2012р.

Больше правым, нежли виноватым,
За людей, которым нет числа,
Комиссар лишается мандата,
В пять минут сбывается до тла.

Дед Морозом нёс свои гостинцы
Миру, но запыхался, не смог.
О большом и смелом якобинце
Нынче погорюет вечный Бог.

Как он жил - и веря, и рискуя,
Поминая горьковскую мать.
В сущности, он тоже "аллилуйя"
Пел Тому, Кого ходил свергать.

Кто там на него ещё там злится
Из надёжно собранных систем?
Он разносит солнце Аустерлица,
Чтоб оно одно досталось всем.

Пара баб поплачет о пропаже,
Отвезут его за две версты.
Через ровно век очкарик скажет,
Что, при всей попытке доброты,

Стало больше зла и больше гари
В мире. Мир давно лишился чувств.
Маленький укус на комиссаре -
Лёгкий, но заслуженный укус.

2013

...живу в раю – коли тебе любую,
рай пізнаю – коли тебе цілую,
як пригортаюся до тебе рвійно,
то поринаю в рай - твої обійми,
спиваю райське плетиво поезій,
в рай почуття закутую бентежні...

…моя уява солодко дрімає:
вона у раю – а тебе… немає...

Я був там де ловили тишу,
Де куполи чіплялись в хмарах пишних,
Там ллється молитва спілої вишні.
За наші гріхи, щоб ми із них вийшли,
За наше лінивство, за нашу сонливість
Простору власного приріст
Являється світло,
На мілісекунду я став отим свідком,
Де в піднебесній, ловлячи тишу,
Побачив тих, слова яких пишу.
То вітер нишком крізь мої вуха
Продиктував Його Присутність –
є у нас духом.
Який можна почути будь коли, як і будь де -
Уважними до явного будьте!
Навіть у днях які «величаєте» будні,
Крізь думки ви є присутні.
В спокої і тиші
Без суперечок, війни і без бою
Настільки це близько!
Якщо чесні з собою!

2012

Ви на колінах біля трону квилите,
Долоні простягнули для прохань.
І скільки теба сліз - ви стільки й виллєте,
Напишете про тисячі кохань.

Про квіточки, про яблуні і вишеньки,
Про грона виноградні і вино.
А правду ви ніколи не напишете,
Для чого вам усе оте воно.

Хіба від того матимете премії?
По світу ви йдете, немов сліпці.
І ви - лауреати, всі ви - генії,
Насправді - завидющі і скупці.

Прикрилися всілякими квиточками,
Ви - графоманські голі королі.
Та запаслись впливовими дружочками -
Злиденної держави діти злі.

Хіба писати вам про революції,
Голодомор?.. Та ви - ота юрба,
Що є у віці вічної полюції.
Ви - бур,яни, письменницька ганьба.

24.01.12

Коли знайду в собі я іскру Божу,
То не ховатиму від перехожих,
А нею обігрію цілий світ,
Якщо душею доторкнеться кожен.

Хоч козацькому роду
Переводу нема,
Знову в душі народу
Суне чорна пітьма...

Безгрошів,я і злидні -
Хоч би як не хотів.
Ми на розум не бідні
І на владних хортів.

Що їм всім до народу,
Де для них все - чуже.
В банках їхню свободу
Закордон збереже.

Їх навала у Раді
Весь з,їдає бюджет.
Бо, замішані в зраді,
Свій напишуть бюджет.

Вийдуть разом з наради,
Чарку вип,ють удвох.
Обдурили і раді,
Що їдять за сімох.

Розікрали земельку,
Умертвили село.
Ненаситнющу пельку
Онде як рознесло!

Їхні діти й онуки
Утекли за кордон.
Не з якоїсь принуки -
Свій у них є закон...

За велику образу,
Де народ скрізь - боржник,
Їх би всіх і одразу -
На вселенський смітник!

Щоб відчула сободу
Україна сама.
Бо козацькому роду
Переводу нема.

08.10.08

Хоч козацькому роду
Переводу нема,
Знову в душі народу
Суне чорна пітьма...

Безгрошів,я і злидні -
Хоч би як не хотів.
Ми на розум не бідні
І на владних хортів.

Що їм всім до народу,
Де для них все - чуже.
В банках їхню свободу
Закордон збереже.

Їх навала у Раді
Весь з,їдає бюджет.
Бо, замішані в зраді,
Свій напишуть бюджет.

Вийдуть разом з наради,
Чарку вип,ють удвох.
Обдурили і раді,
Що їдять за сімох.

Розікрали земельку,
Умертвили село.
Ненаситнющу пельку
Онде як рознесло!

Їхні діти й онуки
Утекли за кордон.
Не з якоїсь принуки -
Свій у них є закон...

За велику образу,
Де народ скрізь - боржник,
Їх би всіх і одразу -
На вселенський смітник!

Щоб відчула сободу
Україна сама.
Бо козацькому роду
Переводу нема.

08.10.08

Не лиши мене, Господи, розуму
За збирання гріхів звідусіль.
Знаєш Ти, що для мене у кожному
Є терзання, спокута і біль.

У безумстві спасіння немає.
Лиш падіння у яму тривке,
А у розумі шанс є, принаймні,
Таки вийти з крутого піке.
2013р.