Артисте! Я - в журбі,
Що вичерпалась роль...
І дякую тобі -
Зіграв ти, як Король!
Хоч жаль мені до сліз,
Сказати це дозволь:
"Не викличу "на біс".
То ж, прощавай, Король!"

2011

Невже біля хати? не віриться, друже:
Роки, як дороги, біжать з-під коліс,
А річечка спогадів серце замружить,
Покотиться повінню у верболіз.

Вертатись додому - не в гості на свято
Поринути зором у ніжність бузку.
Так хочеться юність свою наздогнати,
Метеликом битись у хвіртку тремку.

Стою оніміло, щокою тулюся
До сивої яблуні: "Сестро, привіт!"
Назустріч виходить старенька матуся
З тугим оберемком зворушливих літ.

Усмішка і сльози, як щастя і смута,
Мов радість і біль, що в обіймах топлю.
І мами слова, наче пісня забута,
Святою водою на душу мою.

2012

Час розмелює дні, наче жорна зерно,
Та не сіється в жмені ніякий набуток, –
Оживляє лиш пам'ять забуте давно
І розвіюють спомини сутіні смуток.
Сподівань і прозрінь перекличка німа,
В безкінечній самотності злобної долі, –
Неспроможна затихнути в серці сама,
Ніби спазм швидкоплинний нестерпного болю.
Я приречений, певно, до скону нести
Ненависний тягар порівнянь і пророчень, –
І писати про все це не вірші – листи
Тим, хто їх розуміє й читає охоче.
05.05.13

Осінь. Жовті листопади
Свіжість ранку. Запах диму
Ти долонею своєю
Пестиш з клену покривало
І не згадуєш про тугу

Нам п’ятнадцять
Максимальні набираєм обороти
Ще життя-екзаменатор
Не пита з якого тіста
Нас зліпили батько й мати.

Світ великий. Берег дальній.
Видається нереальним
Зачепитися на зльоті
І розпластати в багнюці
Віру в вічність...

А в ефірі, що навколо
Не бракує нам повітря
Сенс буття? Кому він треба?
Поки в очі волошкові
Я, у пошуках нектару, щохвилини зазираю

Не хвилює,
Що назавтра ти прокинешся чужою
Що з зимою вмруть останні
Полум’яні і нестримні
Відчуття одного тіла

Засинає все навколо.
Осінь. Жовті листопади.
Лиш на камені у парку
Під плащем старого клена
Ми знімаєм зірки з неба...

2008

На семи розхристаних вітрах,
По чужих квартирах i кімнатах,
По чужих диванах i ліжках,
Я просила в Бога тільки хату,

Де підкова висвятить поріг,
Де i стіни будуть помагати,
Добрий порятує оберіг,
Рідні захищатимуть пенати.

Хто ж це так жорстоко заповів —
На чужому жити i вмирати?
Вчуся філософії старців:
Ні до чого надто не звикати.

Та доволі. Досить вже ниття.
Головне — не вгробити таланти.
Скiльки того куцого життя?
На Землі усі ми — квартиранти.

1991

У Польщі, десь на зупинці
Стоять хлопці - українці.
Між собою ведуть діалог в польській мові...
Я питаю їх: - Краяни,
Чом у вас своє без шани?
Хочете імпонувати полякові?

Замовкли брати зі Львова.
А скоріш почута мова
В пам’яті залишиться, як сон про гідність.
А будучи в ріднім краю
Цю подію я згадаю
Як в Польщі забули хлопці своє рідне...
23.06.2013р.

«Побіля вавилонських рік сиділи ми і плакали отам,
Як про Сіон згадали. Кіннори свої на верби почепили,
Бо ті, хто нас зробили бранцями, глузуючи, казали:
«Щось із пісень Сіону заспівайте нам!»
Псалом 137

Як худобу, нас гнали й гнали.
Майже без перепочинку.
«Що за поспіх?»- гадали ми.
Невже так бояться того,
Що сталося із Санхерівом?..»
…Звоював він уже всю Юдею.
Лишився тільки Єрусалим.
А царем у нас тоді був Хізкіягу .
Тримавсь він міцно заповідей Божих ,
Тож і Він був завше з ним.
Не хотів Хізкіягу, щоб нога чужинця
Топтала Єрусалим: срібло віддав усе,
Що було в Храмі та в його скарбницях,
А на додаток ще й золото відрубав
З дверей Дому Господнього…
Замало видалось цього Санхеріву.
Кортіло заволодіть Єрусалимом.
Краще, аби без бою здалося місто.
Отож, послав не до царя, а до єрусалимців
Метикуватого воєначальника Равкоші.
До люду, що стояв на мурі, звернувсь він на івриті:
«Хай не запевняє вас Хізкіягу, говорячи:
«Рятуючи, врятує вас Господь і не дано буде
Цього міста в руку царя Ассірії…
Де боги Гамату та Арпаду? Де боги Сефардайму,
Гени та Івви? Чи врятували вони Самарію?..»
Не здавав собі звіту, що порівнять не можна
Всевишнього із рукотворними божками,
Тож і молов , що звелів господар.
Як почув Хізкіягу глум над Господом Богом,
Роздер царські шати і вкрився веретою
Тай поспішив у Храм. А ще послав вірних
До пророка Єшаягу , Амосового сина.
Почули невдовзі царські посланці:
«Так сказав Господь: «Не бійсь тих слів,
Якими ображали Мене слуги ассірійського царя.
Ось Я дам в нього духа, і він почує звістку,
І вернеться додому,і вражу мечем у його ж краї»
Так воно й сталось. Прокинувсь Санхерів
І почув, що військо мертве. Покотом лежить.
І з рештками кинувсь Санхерів навтьоки тою дорогою,
Якою ще донедавна на Юдею переможно йшов…
…Та недовго ми пам’ятали милість Господню.
За Манасії знову на пагорки cходили частіш,
Аніж до Храму Божого, колінкували перед деревами,
Били поклони священним начебто камінням…
А цар до того ж ще й викорчовував рабів Всевишнього.
В колоді розпилять звелів пророка Єшаягу.
Кров’ю безневинних юшилась Юдея…
А як немає єдності в народі, стає негайно ворог на порозі.
Отак ми й опинились бранцями Навуходоносора.
Тепер же як Юдея далеко позаду,
Над бранцями і поглумитись можна:
«Заграйте нам щось із пісень Сіону!»
Аби пилось і їлось їм смачніше.
Не вдасться вам, напасники трикляті,
Почути те, що радістю було на батьківщині,
А тут спроможне лиш віддатись непоправним болем.
Покарані за те, що твердошиїми були ми перед Богом,
Трикрат перед вами твердошиїми будемо.
Якби ви знали до кого зараз звертаєтесь ,
Вклонитись мусили б, а не наказувати напідпитку .
Нащадки ми славного співця й музики Асафа,
Що із самим царем Давидом грав і співав!
Ні, швидше пальці покалічимо, аніж заграємо…
А тут, на чужині, нас зігріватиме напутнє слово
Пророка Єрміягу , почуте од самого Бога:
«Ось Я покараю царя вавилонського та його землю,
Як покарав був царя ассірійського.
І верну Ізраїль на його пасовисько,
І пастись буде він на Кармелі й Башані,
І на Єфремовій горі, і на Гілеаді ситим буде».
Через сімдесят літ повернемось додому,
Відбудуємо Єрусалим, засяє Храм красою.
А хто про це забуде, од того хай відцурається правиця,
Язик навік прилипне до піднебіння.
----------------------------------
Ось що сказав літописець про Хізкіягу (Єзекію ): «Він покладався на Господа, Бога Ізраїлю, і такого, як він, не було між усіма царями Юдеї, ані між тими, що були перед ним».- Друга Книга царів, 18:5.
Єшаягу -Ісайя.
Друга Книга царів, 19:6-7.
«… Манасія пролив дуже багато невинної крові, аж наповнив нею Єрусалим від входу до входу, окрім свого гріха, що ввів у гріх Юдею, щоб чинити зле в Господніх очах».- Друга Книга царів, 21:16.
Єрміягу - Єремія
Книга пророка Єрміягу, 50:18-19.

Життя сивіє, мов зимове небо:
Все огортає ніч м‘яким крилом.
Незатишно і холодно без тебе,
Хурделиця голосить під вікном.

У спогади далекі повертаю
І відчуваю весняну грозу.
Як блискавка горить на небокраї
І вітер струшує із верб сльозу.

Як млосно пахне м’ята над водою
І дихає земля в обіймах трав!
Спустився вечір тихою ходою,
Закохані серця в полон забрав.

Скотився місяць по вузькій стежині
В духмяні синьо-сиві чебреці.
Світліє небо в розовій хустині,
Моя рука - в твоїй міцній руці.

Повіяв війно вітерець із поля
І квітом лип світанок забринів,
Недовго щастям посміхалась доля –
Твій слід, з роками, снігом забілів.
01.02.2013

Ти напій мене, зоряний краю,
Світлим трунком із росяних трав,
Де ні жалю, ні смутку немає,
Гай тремтить від вечірніх заграв.

Дай святої водиці напиться,
Вгамувати і спрагу й жалі.
Із батьківської диво-криниці,
Що наснагу дає із землі.

В срібнолисту сховатись діброву
І пірнуть в сині хвилі ріки.
Слухать вічну лелечу розмову
І просить: - Зупиніться, роки!

Зупини, Боже, мить неповторну,
Промінь сонця, блакить голубу
І розвій біль душі непоборну,
Угамуй мою сиву журбу.
27.01.2013

Пародія

Мов кобра прокинусь –
Мало!
- Тайфун я! - казав, брехун.
Розбуджена плоть чекала –
Лиш раз… просюрчав… цвіркун.

І то так… несильно, стúха…
Допив виноградний сік,
Півночі на ладан дихав,
А як задрімала – втік.



25.06.2013

Черствіє вітер – душить смак лугів…
Непереборне біситься в пустому.
Куди тобі, Борвію, до чеснот,
ти мінотавр, що став усім в оскому.

На пагорбах безвітряні млини
молитву перешіптують у зерна.
Не кожен вітер справді свіжовій,
як і не кожна гладь води озерна.

Світлини неба рвуться вочевидь,
чернець-пастух зібрав овець в отару
та неминуче сяятиме гріх -
руїнний присмак паленого чару.

Містерія невпійманої миті,
елегія убивчої цеглини
від імені повітря і води
гармонію патетики поглине.

2013

Вервечки днів обридлим пелетоном
Пливуть собі у безвість небуття.
Колись і я в тій безвісті потону -
Така вона, трагедія життя...
Життя земне - краплина в океані
Холодної космічної пітьми.
Там без кінця галактики туманні,
А серед них, під теплим сонцем, - ми!
Свою стежину в цьому дивосвіті
Повинен кожний обраний пройти
І скласти звіт, і все у тому звіті
Всевишньому, як є, розповісти.
Гріхів тягар і щире покаяння
На шальках вічності гойднуться врізнобіч
І в Судний день усі мої діяння
Постануть перед поглядом сторіч.
І все ж, туди не варто поспішати -
Життя прекрасне тим, що воно є.
Одна лиш думка буде потішати:
У цьому світі - кожному своє...

Заплаканим вікнам прожитих років
Наснились обійми гарячі,
І вуст молодих поцілунки палкі
У мареві ніжних побачень.

Похилені двері у першу любов,
І ключик загублений в травах
Шукав я завзято, але не знайшов,
Не маю на нього вже права.

Подвір’я стрічань обняли спориші,
Стежини укривши навіки,
Лиш спогаду явір схилив до душі
Обпалені щастям повіки…

24.06.13

Надієлика сутінь світанкова,
передосіннє
літепло душі –
мене у самоті не полиши,
коли вже ти прийшла,
моя любове.
Гойдаєш день,
як Ноєву колиску
на вільних амальгамах ручаїв,
де суголосні
намистинки злив
єднаються у доленосну низку…
Моя любове,
нездоланна сила
в ході твоїй притишеній бринить,
мов незабутня музика століть…
Пробач мені,
що пізно зрозуміла.

Це було так давно
Поросло полином,
Спогад марних ураз
Між загублених фраз.

То вже ніжна пастель
Зустрічає гостей,
Не чекає ніхто
Перший жовтий листок.

Далі буде зима
Сліз у неї нема,
Вітер зносить сніги
Тільки б стало снаги

Добрести до весни
Де квітують сади,
У небесну блакить
Долетить щастя мить.
2013

Тіні знайти міста старого хочеться.
Звуки ловити бруком веде вулиця,
Запахом кави і відчуттям музики,
У фотокартках пам`ятні нам вузлики.

Не повернути давніх розмов сепії,
Люди нові не відшукають "Де це я?,
І "арт-деко" - лише слова покинуті,
Очі марнот часом скорбот поглинуті.

Все ще живе вічно палюче прагнення,
Що саме нам Львів дарував те звернення,
Наче б то ми вмієм блукати знаками,
Часу сліди в крихтах шукати сплакані.

І постає дивна легенда - звершення,
Дух піднесе, щоб зазвучало ствердження,
Міста віків вивчити мусим подвиги,
Власні основи гідність дають з поваги.
2013

Сіяно, сіяно,
Вітром розвіяно,
Білою піною
В небо полинне.

Снігом замети
Мовчать на проектах,
Нами забутих,
Льодом закутих.

Крига сліпуча,
Холод колючий,
Тиша і пустка
Знову загусла.

Та не тікаймо,
Пісню співаймо,
Стихли спокуси
Там під обрусом.
2011

Нудний запах зів’ялої м’яти
Розігнати безсилі вітри,
Коли місяць щоночі на чатах,
Коли сонце щоденно горить.
Коли злагоди й згоди в природі
Серед душного літа нема –
Злобна спека від нас не відходить
Без дощів, як без ліків чума.
І зростає тривогою в серці
Передбачення точне біди…
Принеси, Боже, в хмари на денці
Хоч єдину краплину води!
23.06.13

Бал улаштовує осінь,
Дійство уже почалося,
Звабно вальсують берізки легкі,
Клени цілують їх ніжки стрункі,
Золотосяйне волосся.

Приспів: Тішить красою все нАвколо нас,
Вітер запрошує осінь на вальс
І розлетівся над містом
Шлейф із яскравого листя.

А горобині в намисті,
Дужий, хоча й ненайвищий,
Ще молодий та зелений дубок,
Гілку міцну подає на танок,
Встояти як їй на місці?

Приспів:

Ось на узбіччі стежинки,
Мов дві ображені жінки,
Сукні вечірні, з блакиті вуаль,
Принців для них не знайшлося, на жаль,
Аристократки-ялинки.

Приспів:

Всі веселяться завзято,
Шуму та сміху багато,
Аж яскравішає неба блакить
І попелюшкою хмарка летить,
Бо поспішає на свято!

Приспів:

2012

Вечір добрий, добрі люди!
Носить літо чари всюди,
А на хутір ще й багато…
Жінка ж мусить чаклувати:
Чоловіче, орле сизий,
Надто компа не вилизуй,
Не стогни серед пропащих,
А поглянь на мене краще.
Де ти бачив іншу жінку,
Щоб пахтіла, наче шинка?
Чи ти мав куму гарнішу,
Ще й таку, що пише вірші?
Мій козаче, коню карий,
Комп тобі борщу не зварить,
Не вмокне в часник галушку,
Не шепне тобі на вушко,
Не обійме, не пригріє,
Тільки жінка – справжня мрія…
То ж без «ехів» і без «охів»
Повертайся до Солохи!

Художнику, який любив причуди,
Один парторг (коли ще то було)
Замовив Брєжнєва* портрет по груди
І розміром, щоб видно на село.

Художник справився і дуже постарався
Виводити медальки й ордена.
І так зробив, що Брежнєв посміхався,
Як вся щаслива й радісна «Страна».

У нього погляд точно Джеймса Бонда
З-під брів такий, що добрих дасть чортів.
А нижче носа - посмішка Джоконди…
(За це художник років п’ять сидів)

Тоді вперіщили за цей портрет мільйони.
(От люди вміли гроші викрадать)
Пройшли роки, змінилися закони.
Тай шкода стало «батю» викидать…

То Леніна в Шевченка можна вдати -
Лише борідку замалюй а чи зрубай…
Й ніхто не ув’язнить тебе за грати,
Хоча Кобзар на вигляд як бабай…

А чудо Брежнєва у що переробити?
Замислились теперішні митці:
В Петлюру чи Бендеру без трембіти,
З медалькою героя у руці?

Знайшли художника, старий вже став небога,
Трясуться руки, хоч давно не п’є.
Той згодився. Сказав за ради Бога,
Як породив паскуду, так і вб’є!

Спочатку з Брежнєва він утворив Чапая –
Шикарні вуса й шабля у руках…
А потім імператора Росії – Миколая.
А далі витворив із нього козака!

Це хто, Хмельницький? Глядачі питають.
Чи Тарас Бульба? А чи сам Сірко?
Ще й очі Джеймса Бонда виглядають,
З-під оселедця в стилі рококо…

Це наш козак, до болі, найрідніший.
У ньому всі епохи, як на гріх,
З’єдналися. Історія напише
Чи тугу про минуле, чи то сміх.

А у селі, залишиться портретом
Серед дерев і заростів стирчать -
Козак Веселий морда пістолетом!
(Джоконда з Леоніда Ілліча*).

*Брежнєв, український політичний діяч,
який правив Москвою у період застою.
*Леонід Ілліч Брежнєв - попередник Леоніда Макаровича
І Леоніда Даниловича, так звана
епоха Леонідів перед епохою Вікторів.

2013р.

Ну хто казав, що я люблю без меж?
Шалію! Так точніше, певно…
Вдих! Й не видих –
завмерло все – це Ти до мене йдеш,
а я – втопаю в обертонах оксамитних…

…Цілуй, милуй, і не шкодуй снаги,
у полум’ї жаги аби не знала вже я:
де небо, твердь, і де які світи?
впокорено благала: «Пощади!..»
і у знемозі засинала над землею
в обіймах космосу, де тільки я і Ти…

…(2013)

Нещодавно відвідала виставку народної майстрині Оксани Цимбалюк.
На виставці було представлено вироби із шкіри, тканини, бісеру,
соломи, витинанки, квілінг. Після виставки Оксана подарувала
мені свою роботу. Витинанка-мініатюра.
А ще дещо розповіла про символізм витинанки. Про єднання земного
і небесного у ній.
Кожна фігурка, кожний символ у витинанці щось та значить.
Витинанка малесенька, як сірникова коробочка. Але ж яке вміння
створити картинку, сповнену символами, аби вона віщувала добро!
Пам'ятаю, ще тоді, при зустрічі, зародилося у мені якесь
неусвідомлене відчуття віршу.
А потім, коли уже вдома розглядала витинанку, і з'явився вірш,
який присвячую Оксані Цимбалюк.

На крилах мрії - дерево життя
І квітка щастя на його вершині.
Закоханості світле почуття
Я відчуваю в пісні журавлиній.

Від пісні розквітає дивоцвіт,
Та в'ється біля хати кучеряво.
І наче в казці, волохатий кіт
Уліво ходить повагом й управо.

Небесний дар творити диво це!
Ця витинанка, як душа народу.
В мініатюрі диво-деревце
Несе душі і серцю насолоду.

21.06.2013р.

Фото автора.
На фото витинанка Оксани Цимбалюк.

Что-то часто мы забываем,
Что должны жить для себя
Мы сидим,душу терзаем
И проводим время зря

Не задумываясь, что будет
Не обдумываем слова
И надеясь,что кто-то забудет
Как закончилась игра

Не находим себя мы в деле
И не видим себя в семье
Не замечаем как в апреле
Все оживает везде

Захотим мы отличится
Не промаяться в пустоте
Но ведь ничего не случится
Если не идти к мечте

2013

все в жизни не случайно
и люди приходят не зря
знай,что это нормально
если уходят от тебя

главное не расслабляйся
не упускай мелочей
с чужими не равняйся
не подводи друзей

иди так, чтоб никто не знал,
что у тебя в голове,
а ты удары не пропускал
не пропускал--даже во тьме

ты видишь впереди стена,
не бойся пройдешь
твоя дорога найдена,
а ты человек и ты живешь !

23.06.2013

Усе банально і жорстоко:
одружених кохати – гріх.
Перебуло…
літа гортають
світлини спогадів моїх…
Жало несмілої любові
тоді застрягло у мені
між осторогою
й жагою,
пестливим «так»
і владним «ні».
Донині десь на денці долі
у соняху буття зітха
неперелузане насіння
того
солодкого гріха…

Матусю, пам'ятаю, хоч пройшли роки.
(Хто це сказав? "Не бачить немовля")
Свій перший погляд з акушерської руки
Не в очі - трохи нижче опустила я.

Ще мить - і я вже там, де погляд мій блукав,
Відчула молоко своїми спраглими вустами.
І сон мереживо з тепла мені зіткав,
І в тебе на руках я солодко заснула, мамо.

Прокинулась... І знову залюбки
Вертаюся в той час, коли була маленька.
Притулю твої груди до щоки...
Поспи ще трішки, не будися, ненько.

15.05.2013

Любов до життя спричиняє одвічну дилему:
Ми хочемо жити, та прагнемо щиро і вперто
На небо, туди, де, як кажуть, ворота Едему.
Не хочем збагнути, що треба спочатку померти.

23.06.2013

Є в світі віща магія Числа.
Вона – одна із іпостасей Бога.
Зі Словом береже Його чертога
Й очей цікавих не впуска. Імла

Усе накрила, в саван сповила.
Тож ти, людино, стій біля порога.
І тривіальна у душі тривога
Пронизує тебе хай від Числа,

В якім прийдешнє спить, як в сповитку.
Так любо нам удвох. Але яку
Болючу нам життя готує рану?

І долю закликаю я: не смій!
Мені встромляй ніж в серце, а не їй.
Плачу життям. Лиш збережи кохану.

10 листопада 2011 року

Блискавкою стяті, сині крила
Затулив свинцевий виднокіл,
Заридала вись, заголосила,
Зливою упала на поділ;

Пил доріг цілунком гостролезим
Вибирала і несла уплав,
Сарафани прала на березах,
Виполіскувала коци трав;

Соком живодайного причастя
Вигоїла ранню жовтизну,
Щоб красі завчасно не упасти
Золотом у зимне лоно сну…

24.06.13

Слова в шліфованій чаші.
Та що ж, суті в них нема.
Тому, хоч вони і наші,
Мудрість ллється з них німа.

Пустим словом годувати
Сина, внука, ворога
У своїй, вільній вже хаті
Хоче правда не своя.

В батьків наших факультети.
Кажуть – вчені, а дурні.
Без лиця їхня монета.
Прошу, викиньте її.
18.06.2013р.

Чую вітру тихеньке зітхання,
Сріблом зорі іскряться в вікно.
В серце стукає перше кохання,
Нічка стеле міраж-полотно.

Ти чекаєш мене біля броду,
Де сумує самітня верба.
Загляда круглий місяць у воду,
Ще мені не знайома журба.

У мелодію дивну злилися
Пісня пташок і запах бузку.
Ми з тобою у двох поклялися –
В нас кохання одне на віку.

Плинуть роки… Зросли наші діти,
А весняної ночі струна
І співатиме юна весна.
26.01.2013

Ніжна посмішка – неба вечірня заграва,
Спалахнула неждано у юній душі.
Заіскрилась, мов блискавка, в небі яскраво,
Не підвласна рокам, далині і межі.

Я утратила сон, а відтоді і спокій,
Лиш голубила посмішка у самоті.
Стільки збігло з водою окрилених років,
А вона зігріва долі скудні путі.

Світлу посмішку щиру, як казку далеку,
Бачу в снах золотих весняної пори.
Я до тебе у мріях лечу, мов лелека,
У звабливо-квітучі журні вечори.
26.01.2013

Запорошено.
Все покошено.
Все поскладано,
визнано,
зношено.

Де ще місце є?
Де ім`я моє?
Що залишилось?
Що не відцвіло?
2003

Йому - ані медалей, ні відзнак,
Лише удар граненого стилета,
Зате відкрився людству Божий шлях
З життям і смертю справжнього поета.

24.06.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Розгулявся – бешкетує
пустунець-вітрисько:
То високо у деревах,
то у травах низько.
Покуйовдить липі крону,
яблуньку потрусить,
Потім – гайда кукурудзі
лоскотати вуса.
На стеблині погойдає
жученя лякливе,
Та у хмарі прижене
буркітливу зливу.
А натомиться – мов кіт,
Скрутиться в клубочок
І в якомусь димарі
подріма охоче.

Парасю, голубко, найкраща сусідко,
Чогось тебе, люба, давненько не видко.
Наш хутір зітхає усім чоловічим -
А що їм без тебе? Зайнятися нічим…

Вертайся додому із цього ПМу!
На хуторі виникла прикра дилема:
Або повертаєшся, або чортиська
Сюди за тобою притягнуть Ониська!

Коли чоло проїли думи,
Бери слив’янку, йди за кумом.
Сальця, м’ясця візьміть потроху,
І гайда в гості – до Солохи.
Солоха наша - відьма відьмам,
Усі пристріти зніме притьмом.
Пошепче й скаже, зливши воду:
«Лихий тобою верховодить!»
Поза рамено сплюне тричі...
«Та ж усміхнися, чоловіче!»

Ми не повернемось у рідні стіни,
здамо книжки, завершиться урок
і залишаться лічені хвилини
порахувати кількість помилок.

Останній раз подивимось із класу
у далечінь відкритого вікна.
Тепер забудемо стару образу,
бо сенсу вже не матиме вона.

Мабуть не треба більше цих уроків,
достатньо знань про віру і життя.
а у душі лиш пам'ять перших кроків,
все інше переходить в забуття.

Не плачте, ми не втратили нічого,
а навпаки тут здобули усе.
усі знання прийдуть на допомогу,
ще хто-зна куди шлях нас занесе.

25.05.2013

Бреду. Куди бреду
І де я буду?
Шепоче кіт на вухо
Пісню вуду.

Шумить вода
І падає на груди.
Сліпить сльоза,
Але не бачать люди.

Жде синій чоловік
Когось в тумані.
І до самотності вже звик
Човен в лимані.
2003

Моє кохання
у глибіні Слова
жаріє непрочитаним листом,
як перетліле
сонце вечорове
на небосхилах денних перевтом.
Залишиться не вимовлене
сплячим,
не сколихне задуму тихих плес,
чиясь зоря
зажурена заплаче
під а капела зболених небес…

Опустіли вулиці розкішні.
Сум. Сум’яття. Імпульси судин.
Варто з небом бачитись частіше,
оминувши тисняву і дим.

Жмотики настирливі й живучі
крихти долі вперше про запас.
Без вагання, снів моїх ведучий,
виокремлюй похибок анфас.

Що тобі глибини позачасся
і глухих кутів оскал німий?
Уві сні наближений до щастя,
наяву цуратимусь пітьми.

І висОти, й вікна як вітрила,
хтось у терни з розкоші втече,
й тих, котрі собі не підкорились,
пуританським викрито плащем.

Миготіння, вічні миготіння
згублених облич і плям, і див.
Ще слова живі, а вже камінні,
у воді цілющій без води…

2012р.

Україно – матінко гостинна,
Господине вправна споконвік, –
Я тобі завдячити повинен,
Що життям замучений не втік
Від твоєї щедрої оселі,
І глибин незнаних джерела
Із якого віри повний келих
Ти мені напитися дала.
З нею світ стає мені милішим
Та в житті добрішим сам стаю.
Я молюся більше та частіше
То за славу, то за міць твою.
Україно – доле норовиста,
Непогаслий жар моїх надій, –
Хай завжди минає твою пристань
Бід земних і мук лихих прибій!..
24.06.13

Ще не помер,
А вже лечу
По витяжній трубі
В сліпуче сяйво
І кричу,
Та ні, шепчу собі:
"Ще не помер...
За що ж мені
Даровано політ
В такій сліпучій сяйвині
В такий – інакший – світ?".

І чую відповідь:
"Лети,
Нічого не питай –
Пожив доволі в пеклі ти,
Щоб заслужити рай...".

"Невже я житиму в раю?" –
Радію, мов дитя,
Ві сні,
Бо в рідному краю
Не жив я до пуття.

... Так, це був сон.
Я не помер.
Прокинувся – живий.
"Як жити будемо тепер,
Сердего Низовий?!

Немає відповіді –
Я
Не знаю, що сказать...
У небі сонечко сія –
Господня благодать.
На сміттєзвалищі старці
Вишукують пожив,
І вкупі з ними – горобці
Цвірінькають "Жив-жив!".

"Жив-жив, – і я собі кажу, –
А значить, не помер,
Хоч перейшов давно межу
Бідак-пенсіонер...
Мо', й до тепла ще доживу
На цім краю труби,
Де рай побачу наяву"...

Якби ж, якби, якби!..


2003

В білій льолі січневих снігів
(а манишка –
з сизо-срібного інею)
я народився в підпіллі,
що було колись льохом...

Земля під снігами принишкла.
Загубив свою лінію
обрій в густій заметілі.
Ні стежок, ні доріг від села до села
(ані звуку
в наше темне підпілля
іззовні не долинало) –
тиша перед Різдвом...

Породілля,
відтерпівши муку,
під кожухом заснула.
У Всесвіті все засинало.
В білій льолі снігів
(сорок другому січню
у двадцятім столітті
в льоху не сиділось)
я кричав,
я благав
мою маму, пречисту і вічну,
щоб дала молока, –
та його не було...
десь поділось...

Не було молока найбілішого
(в білому світі –
почорніла матуся)...
Я виживу з Божої ласки.

Я з біди-лободи –
вже різдвяні зірки мені світять –
доживу до тепла,
перемігши всесвітні поразки!
Сироту не жаліли ні голод, ні мор,
ні держава –
все життя я прожив
(молока – не любив)
сиротою,
що не знає батьків,
що не має ніякого права
звати землю батьків,
що забрала їх в мене,
святою...

Святотатствую, може.
Але я інакше не можу.
Я, можливо, колись відмолю
всі гріхи наболілі
(скоро знову – Різдво)...
Що ж я знову тривожу
тіні мертвих?!

...Сніги, ніби савани, білі...


2003

* * *

Медалей, слава Вишньому, не мав.
Які в поета в світі цім відзнаки?
Похвалять, обплюють...
Немов зима
Впаде підступно на криваві маки.

Переживеш – то сильний, ні – також...
Хто з них сильніший: чи трава, чи коси?
Збігаючи, вмирає молоко,
Чи, як вода, стає під ранок росами?..

Стає, стає...
Такий закон Буття.
Все вернеться, коли його забудуть...
І ріки – тіні вовчого виття,
І ті, що не воскресли вчасно, люде.

Вони приходять в сни мої, мов... сни.
Мовчать, як риби.
Сльози їх великі.
Не знаю: усміхатися до них,
Чи теж ставати світлом блідоликим?

Я знаю запах смерті, колір теж.
Вечірні зорі душу мою гріють,
Котра дає проміння золоте
Тим, хто зневіривсь, а чи хто хворіє.

В глибоких прірвах часто – небо знов...
Сам перевірив, там і там побувши.
Я знав – куди, бо знав ізвідки йшов,
Мов монолог єсєнінський Хлопуші.

Мов... мов...
Багато мовлено про нас.
Порівнюють поетів, б’ють, рівняють.
Я знаю по собі: не їх вина,
Що на Землі іще немає раю.

Вони опальні.
Всі.
Як і Христос.
Вони глобальні і національні.
Щоб самозабуватись – п’ють «по сто»
Чи курять щось...
Сідають в поїзд дальній.

А поїзд сам на Шлях подібний теж...
На Шлях подібна ж навіть пуповина.

І Божий Шлях в мені не має меж,
Як двоголоса пісня старовинна.

З Парижу, з руїн Вандому,
Зі схилів стрімких Бескид
Вертаюсь тепер додому,
Й колеса гримлять: „На схід!”.

Туди, де всю власть – комуні,
Де править усім – совіт.
Але долина відлуння
Зі схилів стрімких Бескид:

„Не спіть, а чувайте, дійте,
Гартуйтеся, козаки –
Степів запорозьких діти, –
Щоб слава жила віки,

Щоб наша земля розквітла,
І прапор замаяв наш!”...
Хай жовто-блакитне світло
Осяє Донецький кряж.


2005

Себе долаючи у вирі почуття, –
Стаєш «Людиною» у морі долі.
В собі збираючи планетні відчуття, –
Біжиш, гартуючись в просторах волі.

Дарма балакають невдахи про життя, -
Тебе не стримати у спробі жити.
Важка банальщина, з початку й до кінця,
В тобі не вимолить потребу нити.

Пройти дорогами пожертви і знання,
Себе довіривши потребам Бога, -
Складна ідилія сучасного життя,
Проста ця істинність, старезно вбога.

***
Є в кожного якісь важливі справи,
Є хобі, є вершини, є забави.
А що тобі до сяйва і спокус,
Як в серці маєш ти небесну славу?!

***
Моя душа – глибоке туги море,
Я ледь у ньому не втопився вчора,
І вирвався з грудей зненацька крик,
Як свідок молодецтва й непокори.

***
О, як розкрилився мій вільний дух,
І мій вогонь шалений не притух,
До щастя стежку згублену шукаю, –
У полум’ї, мов юний відчайдух.

Безліч разів закохуюсь у тебе.
Щоразу відкриваючи у тобі щось нове для себе.
Люблю як небо і землю
Люблю як повітря та воду
Люблю як сонце і дощ
Люблю як ніч та день.
Як рослинок і тваринок.
Люблю як Тата і Маму, як рідних і близьких мені людей.
Люблю у безкінечності (Всесвіту) своїй, бо тепер я повноцінна, я знайшла рідну душу, яка вже пересічною не зможе бути для мене.
Люблю вже другу весну, хоча поки що ми навіть не друзі, ми так добрі знайомі.
Я знаю свої помилки, я пам’ятаю кожну з тих, що відштовхнула тебе від мене. Виглядає на нову хвилю ейфорії і я знову замріяно бачу, що я тобі дуже симпатична, і навіть більше… знаю, що люблю тебе безмежно!!! Бажаю, щоб ти був з тією, що любиш насправді, та, що буде тобі чудовою дружиною на усе життя. Я молю Бога, щоб ти був щасливий у тій буденності разом з нею.
Ми маєм лише «привіт», а решта – невербальне… яке ж воно цінне і глибоке! Мені видається чи я справді так тонко тебе відчуваю у ньому, у тому невербальному світі? скажи, будь ласка )

червень, 2013