Хтось торкнувся мого серця
Обережно-обережно,
І розкраяв моє серце
Обережно-обережно,
І поклав у серце камінь
Обережно-обережно,
І сказав: "Він знадобиться –
Обережно бережи...".


1990

Стискаю душу у кулак,
А з-поміж пальців – жмут проміння…
О ця мелодія осіння!
Не напрощається ніяк
І позолоти не нап’ється…
В глибокім сховку мого серця
Ще образу твого печать,
Відлуння випалених кроків,
Зарубинки щасливих років
І світла Божа благодать,
Що іменована любов’ю…
Мій простір дихає тобою,
І я не вивільнюсь ніяк
З обіймів тих… яких немає…
Скажіть, хіба таке буває?
Любов наївна… долі знак…
Жорстокий привид чи омана…
Від спогадів безмежно п’яна
Блукаю в часі… Позаяк
Ти – мій загублений маяк.

Відтінком, фіолами згустків,
Перебігом променів-днів -
Тріпоче, розкривши пелюстки,
Насичений літом - розбив
Повір'я осідле сторіччям.
Розв'язує руки слабкі.
Дорогою котить, узбіччям
Вогняного духу, людські
Пориви - червоні фіоли,
Здіймає єство почуття,
Звільняючись тілом астральним
Від спаду до сходу життя.

Принаймні сонце світить в небі зранку...
Слова мої - за небокрай...
Облишене, допите до останку
Вино стоїть - ти знай.
Під ковдрою приховані турботи.
Під лампою - в рядки думки.
Немає вже ні жалю, ані скорботи:
Оці слова горять стрімкі.

Примари тліли на паркеті,
Думки летіли хто-куди.
Твоя любов? Вона в пакеті!
Іди-но ж ти услід туди!
Любов самітньо позіхала,
Як леді х, не мала слів.
Хіба ж в житті вона не знала
Отой дурний сніданків спів.

Кому куди, мені ж - до перевозу:
Стоїть Харон на березі і жде.
Давно він став в очікувальну позу
І незворушно в дудочку гуде.
Нехай гуде, а я ще погуляю,
У мене доста справ на цій землі.
Допоки їх докупи постуляю,
То й наживусь, не згірш за королів.
Я світом не нудитиму без міри,
Вбиратиму всі радощі земні.
Дарма, що день здаватиметься сірим -
І сірий день наснагу дасть мені.
Стужавів слід від стоптаного рясту,
Вже за плечима гони довгих літ,
Та ще кортить хоч трішечки попрясти
І далі постелити долі слід.
Так, день за днем, дійду до перевозу
І кану в Лету - річку забуття,
Лишивши тут просту життєву прозу,
Як передмову іншого життя...

Як пахне солодко життя,
Коли проймає тіло осінь
Німою мукою гниття
І болем тисячоголосим.
А ти розгублено стоїш
Іще між небом і землею, –
Вже неспроможний, як раніш,
Втекти від осені своєї…
23.07.13

Без тебе пропадаю від розлуки...
Здавалось би, за чим тужити так?
Всього два діла вміють твої руки.
Всього лиш два... Але ж які! І як!

Хоч руки ці не дуже працьовиті,
Та кожній царський одягнуть вінок,
Бо геніально вмієш на цім світі
Писати вірші й пестити жінок!
2012

Гіркий полин, колосся в хлібнім полі
І ластівки зажурений політ…
Це – витоки поетової долі
З нелегкого дитинства грізних літ.

Ця доля й привела в широкий світ –
Статті газетні, виступи у школі…
Душевних сил не вичерпавсь ліміт –
До слова кличуть України болі.

Чудесні, дивовижні таємниці
Минулого, що мчить у майбуття, –
В шухляді репортерського стола.

Дала снаги й любові до життя
Блакитна незамулена криниця
Край шляху до батьківського села.



1997 - 2013

Лінива пародія

Не кінь я, люба, і не віл.
І звідки це взялося,
Що ти довірила мені
Зіграти роль цю – лося.

Я трохи схожий на слона,
І на ведмедя схожий.
Але з рогами – це не я!
Рятуй мене, мій боже!

А бог хитренько так мені
Нашіптує-моргає:
«Чи ти рогатий, а чи ні
Лише дружина знає».

17.07.13

Іти, щоб тільки йти. Не треба.
Іти, щоб бути. Моя ціль.
Вірити в Бога, в своє небо
І з правд життя рвати кукіль.

Пишатися маленьким словом.
Збагнути сказану суть ним.
Весь час довчати рідну мову,
Щоб нести своїм людям гімн.

Скажіть, чи хочу я багато?
Чи того колись досягну?
В мене є віра мого тата.
Надбані правди збережу.
Одягну омоформ святим
І дам нащадкам, хай несуть.
23.07.2013р.

Україно моя,
Ти мені так чудова...
З чужини дивлюсь я
І нема в мене слова,
Щоб світлини красу
У рядки розписати.
Україно моя,
Знай, мені ти мов мати...
23.07.2013р

Я не хочу більше згадувати той день
Коли долоні мої не втримали твоєї руки
Ти поспішав за славою у далекі краї
І постійно повторював, що своє серце ти залишаєш мені
Сумно всміхаюсь
Бо на більше не маю ні снаги, ні прав
Будь-який муж хоча б раз у житті, але йде у бій
Ти вибрав море
І пливуть кораблі крізь дим
Я пам’ятаю це
Хоч і хвилі тепер не ті
Я ж залишилась на березі
Саван щоденно ткала златом по синьому
Так відганяла свою я журбу
Безмірна кількість ночей та днів перекочувала у роки
І не лякали мене ні засухи, ні вітровії страшні
А тільки те, що море більш не поверне тебе мені
І я молилась. Спрагло
Блукала берегом морським
Вдивляючись у горизонти, очікувала кораблів
Та хоча б одного
У очікуванні та глибинній тузі вкрилось волосся моє сивиною
Саван, що ткала удень, розпускала уночі тремтливою рукою
І сили танули мої
Бачити тепер тебе – радість
Чути голос твій – то була мрія
Торкаюсь долонь твоїх несамовито
Цей час (без тебе ) навчив мене віри


11(05)2013

Нервує тещу знову зять,
як той чиряк свербить.
І те не те, і то не так.
Не знає, що й робить.
Пішла із кухні врешті геть,
бо скоро серіал.
А зять, як чайник вже «кипить»,-
замучила стара.
Хотів футбол поглянуть він.
А теща тут як тут:
- А нащо ти переключив
мені програму ту?
Дивись, що лікар каже там,
як жити років сто.
Бо зуби всі понищить вщент
вам карієс отой.
Примружив хитро око зять:
- Брехати я не звик!
Ніщо зубам не шкодить так,
як довгий ваш язик.

У серпень поспішали споришем,
Були душею і думками босі.
Гадали: донесем і збережем
Кохання вогник, ще й запалим осінь.

У казку йшли, і все було для нас:
Шовковий шлях, святковий смак шовковиць.
Та гостра заздрість у спориш вплелась –
Поранились, і закінчилась повість.

І наш роман дим породив, туман,
І наша п’єса зникла б з піднебесся,
Та я не впав і дружбу врятував:
На абрикоси руку обіперся.

Вустами ніжними виставу догравай
І сподівайся: дія не остання…
Не згасла свічка, не збліднів грааль –
І донесли, і зберегли кохання!

Відкрилась даль не місяців – віків.
Вони, як переможців, нас вітали
Шовковиць блиском зоряним, дзвінким
І абрикос салютом золотавим!

2011

Забільмило слізьми
Око Праведне
зарясніли дощі
повні ладану
потомилися дні –
ждуть очищення
як спіткнувшись впаду –
стану вище я
догоряють слова
як ліхтарики
що злітали із рук
наче хмароньки
піднялись до небес
і мандрують там
світ у Тобі увесь –
відбудує Храм

Пересохлий персик я пиляв
не по ногу, а – по чорні перса,
довго-довго, бо слабким гіллям
в небо синє-сильне він уперся.

І коли руками він упав
до свого, ще дужого підніжжя,
то небес скарбниця голуба
стала і темніша, і бідніша

2009

Жага зеленого туризму
зове повніш пізнать Вітчизну –
свою маленьку Батьківщину,
з якої так давно полинув.
Тобі я хочу показати
Розточчя рідного пенати,
прошу лиш дрібочку терпіння,
щоб осягнути все довкілля.

Ти не домислюй, як образу,
мої слова (сховай відразу):
«Не все одразу, не все одразу –
для іншого залишмо разу».

Сьогодні наш маршрут – до сходу,
під буків свіжу прохолоду,
де пташі хорові концерти,
а комарі чекають жертви.
Ми хоровому співу раді,
і комарі не на заваді:
вони дзижчать, а ми кайфуєм –
нас «Каберне» від них рятує.

І нам плювать на цю заразу,
хай шаленіють, хоч до сказу:
«Не все одразу, не все одразу–
для іншого залиште разу».

Вино свою зробило справу –
вдалась мандрівочка на славу,
у магії хмільного трунку
вуста жадають поцілунку.
Тіла в півкроку до єднання,
з очей аж пре вулкан жадання,
ще мить – і я злечу до неба,
а друге «я» кричить: «Не треба!».

Душа так рветься до екстазу,
та хтось над вухом шепче фразу:
«Не все одразу, не все одразу –
для іншого залиште разу».

А ти, немов струна гітарна,
тремтиш, розніжена і гарна,
волієш пестощів та ласки,
а не шашличної ковбаски.
У цій оазі любо й мило:
душа співає, мліє тіло.
Лиш, рад-не-рад, але потому
пора вертатися додому.

Якщо не можна все й одразу, –
для іншого залишмо разу,
вернімо разом в оту оазу
під комарину парафразу…

Нарешті зошит... Зошит у клітинку.
Мабуть, і бджолам соти - зошит днів.
А мій не мед... А мій - за соломинку...
Солом'яний мій мох пивних ланів.

Скубне за край (а іноді - й на вила)
капризна мода вигоди й бажань.
І ось той день, моя пропаща сило,
коли мене терзають без вагань.

На драматизм закручено сценарій.
Слова-актори зшептані до тла.
А син?! Для нього мама й тато - в парі,
якою б жінка в домі не була.


23.07.2013

Ти кажеш, нащо здався той майдан?
Чого туди іти, стояти марно?
Що це не змінить справ державних стан,
А влада й далі крастиме безкарно?

Зневірений, байдужий, просто раб,
Яку ти дітям спадщину залишиш?
Нехай і їх принижує сатрап?
Нехай і їхню волю заколише?

Лиш хворих на тяжкий синдром хохла
Утримає у стінах крайня хата,
Коли добро повстало проти зла
І буде до останнього стояти.


Ховайся, наче страус у піску,
Молися, щоб тебе не зачепили,
Виси, як і висів, на волоску,
Якщо на вчинок не знаходиш сили.

Або іще й полай, покритикуй
Людей, які за правду піднялися,
Тим виправдай себе і замаскуй
Свій страх і дітям в очі подивися.

А краще скинь байдужість як обман,
Її розв'язка всім давно відома,
І вийди, українцю, на майдан,
А ви, хохли, сидіть і далі вдома!

20.07.2013, відредаговано у грудні 2013

В її очах пливло синє небо,
його усмішка тепла, мов літо.
Здавалось, що й повітря не треба,
бо закохались щиро, мов діти.

Спочатку без кінця говорили
і варто було лиш подзвонити
у тіло поверталися сили
щоб знову до нестями любити.

Час ніби йшов поволі за кадром
і вже не мав ніякої влади
над літом, що лилось водоспадом
і зігрівало їхні кімнати.

Вони не знали іншого світу
і кожну ніч клялись, що назавжди.
Хоч прийде час кінчитися літу,
не буде тепер іншої правди.

13.07.2013

Венеція. Міст Подихів.
І ми туди, туди,
Аби з’єднати в подиві
Два подихи в один.
І ось він міст. Цілуємось…
Уста в уста – вогонь!
У памороці чую я
Стук серденька твого.
«Кохаю», – мовиш тихо ти,
Коли цілунок згас, –
І почуттєвим вихором
Вмить закружляло нас...
Ми на любов приречені,
То що нам часу плин?!
З’єднали у Венеції
Два подихи в один.

Куди поділась пожива?
Уривки чужих розмов?
Яка ж ця пустка примхлива
Нечутний цокіт підков.
Це час спливає бурхливий
Розхитування основ.

Забава щось затяглася,
Прогавила північ межі,
Прокинулась як на пласі,
Відчути б мить на ножі.

Та не судилось одначе,
Спливає восковий час
І старість ввірвалась наче
Чи вернеш життя на раз?
2003

Смішними здаються, як спогад,
Дитинства фрагменти на плівці.
Чи спогади - те всього здогад
На цій непримітній сторінці.
Ось декілька друзів сідають
За стіл - все так ніби колись.
І промені весело сяють,
Лоскочуть легенько за ніс.

В плечі голову ввібрали –
Усього ми боїмося.
Що забули, що не знали,
Не за те знов беремося.

Розумієм, що до чого,
Та сказати - бере страх,
Хоч погано і убого,
І життя, як у невдах.

Щоб уголос, боронь Боже!
Ще посадять, як колись,
Та навряд і допоможе...
От якби усі взялись.

Травень 2004р.

Любовь, Надежда, Радости, Сомненья,
Молитвы горячее, чем богам,
О, Женщина! В минуты откровенья
Покорно упадут к твоим ногам!

Колени преклоняем пред тобою:
И тот, кто юн, кто зрел и даже стар -
О, Женщина! Божественной рукою
Прими такой благословенный дар!

Храня ключи от сладостного рая -
О, Женщина, наш ангел и кумир! -
Идет по жизни, так легко ступая,
И тонким каблучком вращает мир!

Іржава осінь,холоди,дощі
І,як безхатченки, в лахміттях всі дерева,
Змарніли квіти,оголилися кущі
Й лише ялина іще досі королева.

Неначе вицвілі старечі очі - скрізь калюжі
І оранка лягла на поле зморшками,
А поруч лише ворони байдужі
І вітер сьорбає печаль малими ложками.

Стареча постать або ж навіть просто тінь
Землі знесилено хитається по світу,
Блукає в пошуках,де неба ясна синь
Разом із сином-сонцем її могла б зігріти.

Та не знайде - чекати доведеться
І марними всі будуть сподівання,
Бо сонце вже ніде і не озветься
І скінчаться за мить її страждання.

Лиш жалібно ще раз протягне руки
У вись, далеко, куди сина відпустила,
Зітхне у безнадії, лиш розлука
Очікує на матір,що зростила.

Жорстока осінь, холоди, дощі,
Земля проронить мимохідь скупу сльозину,
Не дочекається нікого й в цій іржі
Забута усіма самотня згине.

Й її покриє сніг і злічить рани,
Щоб навесні все знову повторити,
Бо ж її серце як і серце мами
Дитя своє завжди буде любити. 2013

Вночі з’явившись бозна-звідки,
Як неочікуваний гість, -
Постукав дощ зненацька в шибку,
Прогнавши швидко з тіла млість.
Галасував на підвіконні,
Лив, мов прорвало небеса, –
А я, знервований і сонний,
Про все це вірша написав...
22.07.13

а мій старенький Telecaster
годує мух на шифонері
та rock-n-roll в МР-3-плеєр
ніяк не всунеш

не так звучать сопливі ритми
цицьками не зіграти блюзу
вініл запиляний як shoes
як вовк на місяць

«…Не переведуться вбогі на землі,
тому заповідаю тобі, кажучи:
«Відкривай руку свою для брата твого,
бідних твоїх і вбогих в Краї твоїм»
Повторення Закону, 15:11

«Щасливий, хто розуміє бідного,
в нещасливу днину його порятує Господь»
Псалом 41(40)

Сліпий, не в змозі владать ногами і руками,
В хатині напівзогнилій доживав свій вік
Нахум іш-Ґамзо, прозваний так,
Бо, щоб там не сталось, завжди одповідав:
«Це теж на краще!»
«Учителю,- кажуть якось учні,-хата от-от рухне.
Дозвольте Вас винести, аби не сталось лиха».
«Ні, любі! Поки я тут все буде гаразд.
Винесіть поки що речі, а мене - за ними».
Тільки-но зробили так, як хижа завалилась.
«Завіщо Вам, Божому догіднику,такі муки?»
«Я сам у Господа їх попросив…»
…Віз замолоду Нахум дарунки тестю.
І ось перестріча його незграбний чоловік.
«Дай щось попоїсти,- просить бідолаха.-
Ані ріски в роті не було вже кілька днів…»
Замість дістати хутко щось зі своєї торби,
Сказав голодному Нахум: «Зажди!»
І став розв’язувать поволі котрийсь там із мішків.
Не зуздривсь, як, не дочекавшись, бідолаха впав.
Припав до нього Нахум, а той уже не дише.
«Тільки тепер,- продовжив учитель,- я збагнув,
Що допоміг йому вмерти...
В розпачі здійняв я вгору руки і заволав:
«Очі мої, що бачили печаль, нехай осліпнуть!
Руки , що не квапились подать, хай немічними стануть!
Ноги, на яких стояв, негодні стояти будуть!»
Мовчали учні. А тоді котрийсь наваживсь:
«Горе нам бачити таким Вас, учителю».
«Ні,- одповіда каліка.- Прикро було б мені,
Якби я правду вам не повідав, поки ще живий».

Згадалось, як були найближчими з тобою,
Як плавились від ніжності серця...
А зараз – ми чужі. В холодному двобої.
І тілька пам’ять плаче без кінця.

Спустошена душа сумує за минулим.
Байдужості твоїй підігрую злегка.
Поранений мій птах! Всі почуття заснули.
Мелодія сумна лунає здалека.

Ти іншій понесеш всі вишукані ласки,
Тій, чий нещирий сміх забути не хотів.
Все буде, як у нас. Не буде тільки казки.
І сяйва, і тепла високих почуттів.

Ти Музою обрав ту «цяцю невелику».
Поезія з небес пригнулась до землі...
Бо що ти оспівав? Її «звірині» крики.
Бур’ян. Неурожай. Та трусики її...

У кожного із нас тепер своя орбіта:
Для «зіроньки» вона десь ближче до висот,
А тій потрібен раб на дачу, і не віда,
Який «метеорит» упав їй у горОд!

2011

Я шепотінням уст полинниx
покличу амазонку дивну...
В оциx вулканаx клопотнечі
зорею засвіти мій вечір.

2013

Тебя нектаром любви напою,
Мой Ангел Белый - чистая Любовь !
Цветами для Тебя дорогу устелю,
И пусть Твоё тепло останется со мной.
Победу , радость и добро - с друзьями разделю ...
Мой Ангел на пороге - черный жизненный урок !
Щедра на испытания Судьба ...
По жизни рядом Ты идёшь дружок .
Была несовершенна и грешна моя душа,
Мне без Тебя ни день , ни ночь .
И как разлуку превозмочь ...
О глоток Любви, глоток лучезарного Огня !
Мой Бог ! Мой Свет, Ты внутри Меня !

Ти з'явишся в житті моєму лиш на хвилю,
Запалиш блискавку гарячих почуттів,
Скуштуєш мед бажань,що я змішала з сіллю
Як ти мені колись потай зробив.
І грім розкотиться вже обома серцями,
Безпомічно літатимуть думки,
Торкнутися захочеш до нестями
Та стануть на заваді нам роки.
Із клітки вилетять ув'язнені вітри-
Тримай чи не тримай ти їх щосили,
Але цієї золотавої пори
Вони напнуть кохання нашого вітрила.
Й воно летітиме на хвилях,в центр шторму,
Життя його обмежене, на жаль,
І не дивуйся, почуття теж мають норми
Та поки викинь геть скорботності вуаль.
Розтань у ніжності,в теплі,в моїй надії,
Забудь про те,що було і що буде,
Нехай по-зрадницьки на мить здригнуться вії,
Кохання сила вже не відпустить нас нікуди!
Тож пий трунок,доки не захмелієш,
Танцюй на згарищі,на попелі танцюй!
Ти вмієш це робити,добре вмієш,
Мене ти теж навчив,тож владарюй!..
Ти знову з'явишся,і знову лиш на мить,
І знову зникнеш та цей раз вже відболіло,
Тепер у тебе серце від спогадів щемить
І цим ти визволив мої душу і тіло.
Я вільна стала,ніби хмара в небесах
Проллюся щедрими холодними дощами
Знайду відраду у паралельних нам світах,
А ти пригадуй,що було між нами. (19.07.13)

Палили села,
В тому і наше село.
Моє село...
Хто вони?
Батьки знали...
Чому спалили?
Говорили,
Що тому
Бо Наше воно,
Й українське було.
Через сотні років
З села,
З церкви що на горі
Лунав спів.
Свій спів...
Він говорив
Що ми
Землі цієї сини.
Наш народ співав
Також у полі
Не лиш в церкві.
Мабуть через це,
Село моє
Мусило вмерти,
Бо так
Захотів брат – поляк.
І спалив його
На наше свято
Вознесіння Христового
У тисячу дев’ятсот сорок шостому...
Прийшли брати? – поляки
Не в гості.
В їх руках були
Вогонь і зброя
І ними писану любов
Вони
Несли...
А через рік,
Хоч не було вже хат
Поляк – брат?
Забрав не лиш наші поля
А
Цілими сотнями років надбані плоди
- Церкви,
Каплиці придорожні,
Ліси...
Все це люди побожні
Взяли.
І з тих піль
З тих рідних земель
Викинули нас.
Залишили в серцях біль,
Який триває
Тут, де ми є
І там
Де нас немає.
21.07.2013р.

ні слова тихого, ні крику…
пощо, кобзарю, онімів –
ховаєш кобзу без’язику
між поруділих бур’янів

уклякла на холодній деці
твоя знеможена рука,
посвячена відлунням герців
Небаби чи Залізняка

минула слава не годує,
рудіє в пам’яті бур’ян,
і тільки згадується всує
то Кривоніс, то Галаган

то переспівана Вкраїна,
і ті нелічені світи,
де незрадливу душу стрінуть
і побратими, і брати…

Гойдається вечір
і жевріє ранок,
І зірка заплуталась
поміж фіранок.

У сторожа сном
наливаються вії.
З роботи вертають
злодії й повії.

Он п’яний розпластався,
наче медуза.
А я все не сплю
і чекаю на музу.

Пантрую Пегаса,
визбирую рими...
Я хочу до Відня
я хочу до Рима.

Та муза втекла
аж труснула дверима…
Хтось інший тепер
помандрує до Рима.

2012

Дай змогу бути другом твоїм
І при зустрічі спитати, як твої справи
Всім решта вже давно перехворів,
Але не можу втамувати спраги

Дай змогу ковтком за ковтком
Напитися чистою красою жадібно.
Цей прояв розчавлює під катком
Несамовито чуйно, болісно лагідно

Вдаюся (мовчу) точніше здаюся
Навколишнім черствим і відлюдним.
Дай змогу і ще раз тобою нап’юся
Настільки, що почну вірити в чудо!

2013

Відбілів, згаснув « білий налив».
Казку гарну змінили сумною,
Ніби липень кохання спалив
Білим яблуком разом з тобою.

Спорожніло, стемніло довкруж,
Чорна хмара і спогад чикрижить,
Хоч виблискують тисячі груш –
Крижане їх проміння і хиже.

А до милого, світлого – змах,
Та піднятися з каменем тяжко.
Буде в ніжних з’являтися снах
Білим яблуком лагідна казка.

І до тебе він не полетить,
В серпні не порятує словами,
Засумуєш ти, може, на мить,
І крило перебите зів’яне.

Та надії не згаслу блакить
Буде в небо і долю розлито.
І в розквітлі долоні влетить
Пізнім яблуком бабине літо!

07.2011

Це лякливе почуття:
Як не знаєш куди душу дíти,
Наче повно у грудях, та при співі ехо лишень,
Хочеться заклякнуть на місці
Та звідучора у мене на лобі мішень.

Ти стріляєш у неї:
Крокую тоді в небуття самовито,
Під гіпнозом і розпачем вбиваючи ту, що надію дарує,
Повертатись назад вже не гоже,
(хоч і кортить, хоч і болить)
Та сподівання на рані старій майоріють.

Я б кохалася з небом:
Тим, що сіріше за хмільну журбу,
І віддалась у бранки дощеві поночі,
Тільки нащо їм всім моє тіло холодне,
Ще й у якому серце горить.

Бажаю абрикосам на асфальті,
яких не встигли кинути в смітник,-
"Ви, наче зорі, швидко так згасайте.
Ви, наче зорі, довго так світіть!"

07.2009

Іще є час. Іще не осінь.
Природа у розповні сил.
Іще не вражений лейкозом
Дерев зелений хлорофіл.

Ще можна підождать до завтра –
Й само все вирішиться там.
І хоч на вітах вже не зав’язь,
Та й не плодів тугих вантаж.

Ще сонце тільки-но з полУдня,
Доросле, сильне й нестаре.
Коли-то ще гарячі груди
Прохромить на шпильки дерев.

Іще є час... А вже півліта.
Земля впливає в смугу жнив.
Он яблунька в тривожнім звіті
Являє золотий налив.

Летить метеличок невтомний.
Життя його – короткий фільм.
Спішить, покіль натхненням промінь
Єднає кров і хлорофіл.

26 липня 1985 року

Пародія

Моя кохана, я не лось, це точно.
Нема у мене й натяків на те,
Що на макітрі щось, окрім волосся,
Тверде і розгалужене росте.

Хоч сумніви мені вже серце точать,
І ще язик невпевнено плете…
Невже я справді схожий так на лося,
Що навіть ти смієшся? А проте

І сам я, коли стану біля люстра
І подивлюсь закохано туди
Засумніваюсь… Чи продукт я людства?

Чи генетичних вибриків плоди
Осіли у мені і у колисці?
Подай-но прохолодної води…

18.07.13

Паралельні світи околиць,
Гармонійні листи – проколи,
Замежові крислаті чари,
Хаотичні криштальні пари.

Зосереджено виснуть ночі,
Задзеркальні вогні урочі.
Тонуть місячні ноти – шлейфи
Під вином чарівної флейти.

Креслить кола холодний циркуль,
Видноколом туманна віддаль,
Полотном розтечеться мряка,
Заперечень луна двояка.
2013

У обіймах полковника затишно.
У руках його сильних так тепло.
Щось на вушко шепоче і каже ,що
Я муза для нього. І терпне
Моє серце і в голосі тане,
Як ота шоколадка на сонці.
А ще клявся, що не перестане
Мені вірші писать ,але потім
На руках вже носити втомився.
І, ще навіть півні не співали,
Коли він десь на ранок подівся.
Зі словами: "То я фестивалив..."

2013

Пародія

Нічо не спить. Уява глупа…
Хай мука ця мене мине!
Ой циці-циці… Серце гупа.
І думка тільки про одне.

Про те, прозорим що прикрито…
Я вже в раю чи буде рай?
А думка пнеться нарочито
З тісних лаштунків – та нехай!

Я, як павук (створіння нице)
Тріпочу в павутині мрій…
До біса “притча во язицех”,
Одна турбота – не зімлій!

А тіло наче дерев’яне,
(Літа що значать молоді)
…Надіюсь, думка не зів’яне!
Бо як согрішимо тоді?


22.07.2013

Я літаю, мов пташка, у снах,
У сплетінні життєвих доріг.
У духмяно-гірких полинах
І спускаюсь на рідний поріг.

Пахне млосно у полі рілля,
Загубилася стежка в житах,
Кличе в гості домівка моя,
Де дитинства видніється шлях.

Наче мати, чутлива душа
Увібрала і смуток і біль
До села в пізній час поспіша
Повертає у дім звідусіль.

Над селом дим ранковий гірчить
Дозріває на ниві зерно
Там бабусина пісня звучить
Мама тче сирове полотно.

Повертаємось ми повсякчас,
Де минуле у снах воскреса,
Доки в серці вогонь не погас
І чекає матусі душа.
11.05.2013

Складне життя, немов важкі жнива
Виснажливі в спекотно-спрагле літо,
Немов вінчує тіло жалива,
Вертає пам’ять в давнє пережите.

А іскра, мов свіча, в душі горить,
Погаснути в мені іще не встигла.
Я сподіваюсь на щасливу мить,
Що допоможе Духу Божа сила.

Розтане, наче талий сніг, журба,
Спливе, мов повінь, ранньою весною.
І прийде в сни моя стара верба
Над річкою дзеркально-голубою.

Де спрагле сонце срібні роси п’є
І падає в жита бездонне небо,
В той рай, що наймилішим в світі є –
Летить душа зболіла знов до тебе.

Як прихилюсь до квіточки й трави
Серденько оживе і заспіває,
Розквітнуть знов життєві береги
Коли нап’юсь снаги з дитинства краю.
11.05.2013

Розкинувши крила
на двох берегех,
він рветься в майбутнє,
відкинувши страх!
Це місто-борець
піднялося з колін,
коли поминальний
гудів уже дзвін!
Відроджений з попелу
Фенікс постав,
у нього на світі
багато ще справ!
Йому ще для світу
не раз і не два,
своїми руками
творити дива!
Уперто крокує
у завтрашній день,
Дніпро йому на ніч
співає пісень,
змиває утому
з натруджених рук,
це місто стрічань,
це мій Кременчук!

2013

Видатні, як правило, невдатні
Видаватись. Вдатних – видають.
А невдатні зовсім непридатні
До життя. Їх вдатні заклюють.
Деяким невдатним хоч посмертно
Крихта слави все ж перепада,
А живим невдатникам відверто
Невідомість в очі загляда.
Та одне втішає: в плиннім часі
Вдатні згинуть все ж, а видатні
Поряд із Гомером на Парнасі
Ще хмільні співатимуть пісні.