Я люблю тебе більше і більше,
Для кохання немає межі.
Як мелодія вінчана з віршем,
Дві поєднані щастям душі.

Навіть мрія за дійсність не краща -
Плинуть піснею ночі і дні.
Не віддам тебе, любий, нізащо
Ні буденному, ні сивині.

Все тепліше у нашому домі,
Хоч стоїть на порозі зима.
Є для щастя причини вагомі,
А біді сюди стежки нема.

2010

Ви знаєте, приснився вранці
Чудовий сад наш в вишиванці,
Де соловей у своїй мові
Виспівував пісні чудові...
Коли так любо спав я вночі,
Раділь диву сонні очі:
Мені наснились наші діти
Захоплені весняним квітом,
В якому бджоли любо й радо
Співали медову баладу.
Як любо, Боже, таке снити,
І все, що снилось пережити.
u8/264

Вчитель, що у рідній школі,
Так звертається до Олі:
– Ти скажи, якщо вже знаєш,
В якій мові птах співає?

– В мові власній – у пташиній!
Так було завжди та нині.
Кожна птаха мови гідна,
Тож кохає мову рідну.

Кожна пташка має знати,
Свою мову гріх міняти.
Мовою, що вчила мати
Всюди треба щебетати.

Закарбуйте, любі діти,
Де б не довелося жити –
Ви шукайте все, що гідне,
Та не забувайте рідне.
u8/267

Летіло військо у краї північні,
Здригався степ від стукоту копит –
Це Йван Виговський зважився до січі,
Козацький гетьман вийшов у похід.

Вже загорялась заграва Руїни,
Вже брат на брата меч лихий гострив…
„Рятуйте”, – окликала Україна,
І син на поміч неньці поспішив.

Лунали кличі тисячоголосі,
Велично майоріли корогви.
В ті дні і сонце, й небо, і колосся
Освячувались сяйвом булави.

Всі перед боєм помолились Богу,
І гетьман нахилив своє чоло...
І сталася жадана перемога –
Сто тисяч війська вражого лягло.

Остання наша то була розрада
Перед віками лиха і жалю:
Завихорила чорна рада-зрада,
Запродались вельможі москалю.

Та не хахли ми, піддані чи хлопи –
Вже встаємо з кайданів і скорбот,
Бо в нас не згасла слава Конотопа,
В нас – честь, ми – сила, адже ми – народ!



2010

Я від радості хочу кричати –
Чую голос із далечини:
Шлють вітання прекрасні дівчата
Із Волині та Галичини.

В мене знов – з ранку дó ночі справи,
В черзі денній – великі чини...
Й ніби поряд – стотисячні лави
Із Волині та Галичини.

Вихорить, завірюха кружляє,
Але дихання чую весни
Із близького й далекого краю –
Із Волині та Галичини.

І куди б я не вирушив завтра,
І куди б не пристали човни,
Мені завжди світитимуть ватри
Із Волині та Галичини.


2009

Як живеться тобі в потойбіччі моїх блискавиць?
Чи заплетено пута і вчасно загоєно рани?
Чи в сузір’ях твоїх сомалійських нахабних зіниць
Ще здригається ніч все ж так само на слові коханий ?

Чи достиглої ніжності стане на вицвілий крик?
Кровоточать дощі , вибухаючи соком ожини.
Я звикаю без тебе ,звикаю. Зникаю…Ти звик.
І тепер всі слова нам здаються такими чужими.

Що лишилось по нас?Невимовна тривога жалю,
І отрута гріха, і розітнуті надвоє груди,
І уламки дзвінків , і застиглі мої дежавю,
І сліди по воді , і , звичайно ж, людські пересуди.

Удивительный мир
Первозданной и дикой природы...
Лес одел свой мундир-
Летний бренд переменчивой моды.

Заповедная глушь-
Сосны строем стоят неподвижно.
Их покой не нарушь!
Чтобы голос Творца было слышно.

Несказанный рассвет-
Утро свежее дразнит зарницами.
Щебетливый привет-
Пробуждение певчими птицами!

Тричі на рік нехай явиться усякий чоловік із вас
перед лицем Владики Всесвіту,Бога"
Книга Вихід, 23:17

"Сталося це в Аскалоні.
За звичаєм, пішли в Єрусалим брати-юдеї.
«От і добре,- зрадів сусід-язичник.-
Поки молитимуться, дечим розживуся.
Глянув на подвір’я через тин:
Брати чомусь не квапляться на прощу?..
Відки йому було знати,
Що це Господь послав двох янголів.
Певне ж на те, аби навчити невігласа,
Чого триматись має кожен:
«Не кради! Не жадай дому ближнього!»
Вважав той за небилиці, що доти чув:
Буцімто гадюка обвила замок прочанина якогось...
А то в курятнику знайшли розтерзаних тхорів...
Надвечір несуть брати сусідові дарунки.
«Звідки такі щедроти?
«З Єрусалима».
«А ви ж хіба були там?»
«Щойно вернулись».
Не став переповідать, що бачить довелося.
Подумки сказав: «Благословен Господь юдеїв!
Не полиша їх ані на хвилину...»

Природ(н)ою бути нелегко...
Листком золотавим тремчу:
З тортур аномальної спеки -
В холодні обійми дощу.

2013

Українці мої! По великому, білому світу,
Не з добра і щедрот вас розсіяла рідна земля!
Розкидало світом, українського всіяло цвіту,
Проростає насіння, чужа колоситься рілля!

Українці мої! Вас зустрінеш у світі повсюди,
Непривітна була і гіркою від сліз чужина.
Лише праця і віра зуміли вас вивести в люди,
Але Батьківщина – лишилася в серці одна!

Українці мої! Ви в четвертому, п’ятім коліні
Зберегли свою мову, навчили онуків, дітей.
Як же сталося так, що в залишеній вами країні
Іноземна у вжитку у більшості серед людей.

Українці мої! Тільки лиш у захланній Росії
Ви цураєтесь часто коріння свого та єства.
Так було, коли учні зрікалися свого Месії,
Не зрікайся коріння, заради свого торжества!

Українці мої! Ви байдужі такі,чи терплячі?
Та ж відчуйте себе хазяями на рідній землі!
Бо ж як діти малі, безпомічні і ніби незрячі,
І за вас все вирішують в Брюсселі, чи у Кремлі.

Українці мої! Ви лишаєте рідні оселі,
Найчарівніший край і найкращі у світі ґрунти,
Хто посіяв зневіру, думки ці сумні, невеселі?
Хто штовхає у спину, в чужі, невідомі світи?

Українці мої! Ваші душі розчахнуті болем,
І по вінця, до краю, повні страждань, гіркоти.
Тому і життя, так часто порівнюють з полем,
Життя щоб прожити, не поле, це вам, перейти.

Українці мої! Вас історія має навчити,
Забагато трагічних було і страшних сторінок.
Ви цю землю повинні у серці до щему любити,
І хай Бог вбереже від повторення цих помилок.

Українці мої! Пам’ятайте про славне минуле,
Бо без нього не буде у ваших дітей майбуття!
Нашу назву, історію, церкву – уже умикнули,
Тепер меншовартості навіюють нам поняття!

Українці мої! Ви ходили по полю за плугом
Коли інші у шкірах, палили в печерах вогні,
Ви сідлали коня, поправляли на ньому попругу
І співали гаївки, як сонцю хвалу та весні!

Українці мої! Хто догляне дідівські могили?
В чиї руки потрапить залишена вами земля?
Хай Господь укріпить вашу віру, надію і сили,
До священних могил повертатися завжди здаля.

Це ж бо наша земля, дана Богом навіки, єдина!
Ми прадавній народ, що корінням сягає глибин…
Буде жити в віках, у сяйві моя Україна,
Полісся, морів, степів і сивих Карпатських вершин!


09.03.2012 р.

Поглянув, додав мені вроди
і вхопила я її як свою.
Щаслива, ковтнула зорю.
Попустила себе вимріяти
на подобу відсвіту
в його очах. Танцюю, танок танцюю
серед безлічі птах на шибких крилах.
Стіл залишається столом, в келиху на столі , що не трансформується
лишається вино – вином.
А я – міфічна,
вигадана до неможливості,
вимріяна аж до крові.
Розповідаю йому що хоче почути: про мурашок від любові вмираючих
під сузір’ям кульбаби. Присягаю йому , що білі троянди - cпівають , скроплені вином.
Сміюся, голову нахиляю, обережно, немов винахід вивіряю. Танцюю, танок танцюю
в здивованій шкірі, в обіймах, що мене плетуть.
Єва з ребра, Венера з піни, Мінерва з голови Юпітера
були більш справжніми.
Коли він на мене не дивиться, я шукаю свого обличчя
на стіні. І бачу тільки цвях, з якого образ зірвано.

(Довiльний переклад)

Світанок тремтів на подушці.
Ти пахла зелóм у росі.
З-під ковдри твій вигулькнув кущик
Русявий у повній красі.
На тіла розм’яклому ґрунті
Виднів, як оаза в пісках,
Й медову приховував лунку,
Де зночі топив я свій «ах!»
Ти мліла у сонному ліжку,
Мене звала богом нічним...
І знов я пірнув поміж ніжки,
Щоб стати й світанком твоїм.

І
Греблі золота струна
непокоїть річку,
закосичує весна
молоду порічку.
Обійняв тебе тремку,
дорога, зваблива.
Наздогнала у бузку
пелюсткова злива.

Приспів
Допоки дощоцвіт не перестане,
у пелюсткову ніжність відведи.
Горнися до грудей моїх, кохана,
І я тебе любитиму завжди.
Засяє промінь у бузковій гущі,
Торкнеться зачаровано лиця,
а я тебе любитиму ще дужче,
моя бузкова доле, все життя.

ІІ
Грає гребля, журавель
у горі клекоче.
Поцілунки - карамель
Пристрасної ночі.
Вітер пестить на льоту
листячко зелене.
Локони твої в бузку,
мила наречена.

Приспів

ІІІ
Скільки б не минуло літ,
не забуду зроду
запашний той білоцвіт
і дівочу вроду.
Обійму тебе тремку:
"Рідна, ти щаслива?"
Хай нас дожене в бузку
пелюсткова злива.

З яру на долину
Вибігло село.
Червону калину
Снігом замело.
Виглядала мати сина із війни,
З далекого краю, гей, із чужини.
Пролягли дороги
Та й на всі боки,
Де трудили ноги
Славні козаки.
Стерли вже підкови коні вороні,
Козаки вмирали на лихій війні.
А в селі далекім
Матінка не спить.
Навесні лелека
До гнізда летить.
Дівчина виходить вранці до воріт,
Плаче-проклинає цей жорстокий світ.
Вигляда з походу
Долю-козака -
Вже й четверту воду
Понесла ріка.
А козацьке серце вже того й не зна,
Що в коханім краю жде його вона.
Над чолом юначим -
Степ та ковила.
Їх навік невдячна
Доля розвела.
Солов'ї розкажуть в розпалі весни,
Як чекають вдома козака з війни.
2010р.

А я вижу из окна Киевскую телебашню, она светится
Все что было плохого забудится, незаметится
Как та башня засияю звездой в небе синем
Я верю что кто верит судьба наградит, не покинет

Наградит и пошлет то о чем мечтается, чего хочется
Но мечтай осторожно, что б потом не жалеть, не морочатся
Ведь мечты словно мираж, сплошь обманчивы
Ты мечтай о чистом, великом, а не о заманчивом...

2013

І
У почуттєвому суцвітті
моїх нездійснених бажань
щодня, щоночі і щомиті
живе жага тривких стрічань.

І що їм грози, буревії,
пекучі доторки буття,
коли є божевілля мрії
під такт мого серцебиття!


ІІ
Либонь сплатила всі рахунки,
в коханні грішна і свята,
коли з’єднала в поцілунку
вустами спечені вуста.

Розстелено старі сувої
прощенним помахом руки,
і тільки небо наді мною
гортає долі сторінки…

Щастя міряти в босих кроках
По міліметру планети.
Це - хода на екваторі дроту.

Мій світанок простий і відвертий.
Той програв, хто промовчав бій.
Той програв, хто приземлив злети.

Крок за кроком магнітить. Стій.
За планетою – мантія магій.
Там, у райськім саду, спочиває Змій.

Ясноокі комети хвостами ваблять.
Скороходи збирають опалі зірки.
Босі п’яти просякнуті згадками.

Кануть в космос Стожари. Ти будеш йти.
І світитимуть в очі далекі висі.
А планета впаде, наче яблуко, в райські сади.

Відклавши буденність на потім,
Забувши самотні шляхи -
Знаходжу у погляді сотім
Дзеркальність духовну... Роки...
Торкаюсь. Виходжу із себе.
Сміюся. Хай буде все так!
Бо, знаєш, видніше із неба,
Коли ти ще навіть не птах.

11.05.2013

Це вічність у синіх долонях,
Це подих чаруючих сил,
Що краплею світла з безодні
Спадає початками крил.
Глибинність край неба лунає -
Варгану незламний мотив.
І хай без упину він грає,
Бо саме за це... Полюбив.

04.05.2013

Зранку – ні хмаринки,
Росяні стежинки,
Вишеньки червоні
На жаркім осонні
Про своє, жіноче,
Стиха гомонять,
Як уста дівочі,
Солодко блищать.
В травах для мене
Коник зелений
Ніжно і тихо
Щось виграє,
А під листочком,
Ніби в таночку,
Павученятко –
Сітку снує.
«Скільки нам жити?» –
Зозуля кує.
В розпалі літо!
Слів не стає...

2011

У садочку біля тину
Заховалася калина,
Підростала, мов дитина,
Напомітно піднялась.
А під зиму щось зробилось:
Листячком розчервонілась,
Вся намистечком покрилась,
Мов панянка, одяглась.

Вже й очей не відірвати
Від палаючого дива.
Так і жіночка щаслива,
Непомітно розцвіте,
Якщо їй подарувати
Ніжності, хоч небагато,
І вона стократ відплатить
Вам за слово щіре те.
2010

Лягаю спати, втомилась, годі,
Аж гай гуде.
Бажаю зняти, неначе одяг,
Прожитий день.
Пекельну втому нехай поглине
Короткий сон,
А завтра вранці життя накине
Нове ласо.
Одягнеш хутко, в догоду моді,
Весну, четвер.
Бігом по колу життя проходить -
Парад химер.
Костюми, сукні, плащі і пальта -
Свої, чужі.
Старі світлини – сліди на шпальтах
І в мережі.
Колись відпустиш останню свиту
З усіх одеж…
Нагим уперше явився світу,
Нагим підеш…

Біг крутяк поранений –
Рятував життя.
Дипломат з долярами
Кинув у сміття.

Вранці бомж у бакові
Ритися ішов,
Дипломат із баксами
В бакові знайшов.

ПРИСПІВ:

Вранці бомж у бакові
Ритися ішов.
Він фортуні дякує –
Щастя там знайшов.

Кінчиться наразі
Це життя сумне,
Ти із грязі в князі –
Вознеси мене.


Почалось для бомжика
Не життя, а рай,
Ти, фортуно, грошики
Скрізь порозкидай.

Дачу, яхту, «мерса» -
Все мені даси
І великі перса
Місісіс краси.

ПРИСПІВ:

Дачу, яхту, «мерса» -
Все мені даси
І великі перса
Місісіс краси.

Я тепера, хлопці,
Вже бомжацький дон,
На Канари – гопца –
Їду за кордон.

Ось нардепом стану я –
Боже, поможи,
У Верховній Раді там –
Партія бомжів.

В президенти піду я –
Маю такий план,
Бо мене підтримує
Весь бомжацький клан.

ПРИСПІВ:
В президенти піду я –
Маю такий план,
Більш не буде правити
Нами бандюган.

Вийшов з бандюганчиків –
Щоб і я так жив.
Тож наступний прийде нам
Просто із бомжів.

27.05.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Ох і витьохкує у гаю,
мов з рідного мойого краю
із кручі соловей…

Не сплю ночей…

Боюся, згаю!
Свій час відпущений
зібгаю
і не простить мені Морфей.

Та, гей!
Навіщо серцю апогей
без України й раю?

Не уявляю…

Признаюся чесно:
згаю
свій сон
витьохкуванням з гаю!

За те, що не відкинув зброї
І з піснею ішов вперед
ВІН став ГЕРОЄМ, твоїм, моїм...
Вуста його, це кулемет.

За те, що віри не відкинув
І не кланявся ворогам,
Поклонись ЙОМУ Україно
І ПАМ"ЯТЬ передай синам...

Справжні сини Нашого роду
Питайте правди у живих.
Не пийте брудну сестер воду.
Досить у нас джерел своїх.
u14/5

Розворушу байдужу душу,
Примушу душу до душі
Тяжіти.
Тяжко жити мушу –
Чужа душа в товариші
Не поспіша!
Спишу на тишу,
На незворушність:
"Не тривож..."
Ну, що ж – тривожити облишу
Душевну тишу.
Лише хто ж
Душитиме душі байдужі,
Недужі залишки олжі?
Одужуй скорше!
Наші душі –
Лежачі ружі на межі...


2008

Поховали бабу Варку
Аж чотири діди,
Поминальну третю чарку
Випили – більш ніде
Взяти: лишень баба Варка
Самогон варила,
І такий – найвища марка! –
З ніг валив Кирила,
І Гаврила, і Тимоху,
І, звичайно, Марка...
Навіть сталінську епоху
З ніг звалила Варка
Самогоном.
Всі режими
З ніг вона звалила,
Доки руки їй зложила
Смерті вража сила.
Зажурилися Кирило
З Марком – аж до сварки,
І було б їх помирило
Тільки сяйво чарки.
І Гаврило із Тимошем
Карки рвуть і барки –
Все їм стало нехорошим
Без сусідки Варки.


2009

Ми козацького роду.
Гостра шабля в руці.
З крові й духу народу –
Криловці, Криловці.

Наш девіз – непокора,
Хто б там як не трудивсь.
Прокленеш, враже, скоро
День, в який народивсь.

Якщо бій – до загину,
Бо орли – не раби,
За червону калину
Й тихий смуток верби.

Дружній потиск правиці –
Хто до нас із добром.
Смирний дух голубиці
Поєднався з орлом.

Ми козацького роду.
Нас не візьмеш на страх.
Ми пребудем в народі –
І народ у віках!

27 травня 2013 року

З думками про небо і далі,
Землі невибагливий гість
У пічку життя укидаю
Роки, наче дрова якісь.

Коли вже не стане запасу,
У Вічність вернусь залюбки,
А пічка життя не загасне...
З онука легкої руки.
27.05.13р.

У важких чавунах
клекотить смола
Крокую назустріч
Сміливо?
Не знаю-душа зайнялась
полум ям хтивим
Можливо
ти впустиш
до пекла

Вигнанцем пройти я мушу
я очі побачити прагну
Величі й ниці
в їхніх очницях здебільшого дим
А ,може, і грім-
хтозна...
Не бачу я сенсу даремних припущень;

Дізнаюся сам
приборкаю пил полохливий
розвіяних мрій
Я витру з лиця
бісеринки холодного поту-
з когорти
нащадків кривавої зливи
я словом осяйним прагну горіть
у темінь пустелі
тужливу

До болю у м язах я стисну кулак
І губи до крові кусатиму-
за гратами
гнів і смола
наразі
мої побратими
у тих чавунах
Мордують окрутно героїв
Я низько вклонюсь
відвазі
кривавих загоєнь

А хто ж тоді-я
Ланцюг злодіянь
розірвавший?!
Я істини прагну торкнутись
Безумець...

Сміливо дивлюсь!
Відкрий свої очі, благаю!
...в зіницях іржавих
ледь блимає відблиск багать...

Смолою клекочуть
все дужче
зраждені сльози криниць
зневірою
Тріснуло небо
Дратують вівтар
чорти
Я вірю Христу!
і вперто крокую, рішуче
де смертю нещадною бавиться
ртуть
Пара смердюча
Не здатна супротив і порив
спинить!

Знаю:то злочин
Серцем горіть полум яно
у пащі тортур
Отче...

Я знаю:лик сонця намітив
мені підземелля пройти
Вигнанцем

...Раптом здригнувсь-
і тиша
Лиш чути як небом багряним
дихає степ
сповіді відчай
тане
у нім черемшина розквітне-
строптивий митець

Торкнутися льоду сердець
Смолоскипом душі
я прагну
і хай я застигну на вітрі холоднім-
Мені все одно
Я бачив тортури
Смолу підземелля ковтав
Як обурень
вино
як мікстуру...

...Я втік із безодні...

Росою залюблений
втіху п янкої журби
випиваю поволі
Свідомості вперто доводжу-
то сон...
Можливо
Та він окропив
кров ю реальність
і я тепер-привид
Персона нон-грату для Ваших
віталень

Ходімо, джмелику на вулицю,
бо ти в хатинці пропадеш.
До шибки світ широкий стулиться,
а там не буде світу меж!

05.2012

Після зими вуста землі
були ще свіжо-вогкими.
Та солов`ї, ах, солов`ї
вже так спекотно тьохкали!

05.2012

Давненько я не чув твій голос, тату,
Мене залишив, як сім літ було.
Твій голос чую раз на рік, у свято –
Мій день народження коли, все розцвіло

Каштани і акації духмяні,
Бо в травні все квітує і п’янить,
Все прокидається у весни полум’яні,
Лише твоє сумління міцно спить

А я страждав в сім літ, та все дивився,
Коли тебе побачу у вікно.
Читать, писать і малювати вчився,
Але тобі було до мене все одно.

Ти не цікавився життям моїм всі роки,
Як я учюсь, чи є сповна їда
Коли ж у спорт робив непевні кроки,
Без тебе нелегка була хода,

Та я упертий і достигну мрію,
Що із дитинства у душі ношу,
Щоби здійснились мамині надії
Я нездійсненне з честю завершу.

Мені п'ятнадцять… Ти ж мене не бачиш…
А я високий статний, вже юнак,
Та прийде старість й ти колись заплачеш,
Як плакав гірко я у вісім літ назад.
26.05.2013

П'ятнадцять - і немало й небагато,
Всі кажуть – важко в вік перехідний.
То ж згадуй день оцей завжди, мов свято,
Бо лік у часі розпочавсь другий.

Вже не шкільний дитячий, а юначий,
Училище не школа чи дит-сад
Постука в серце почуття гаряче,
Для тебе розцвіте і взимку сад.

А ти будь впертий, пізнавай науки,
Любимий спорт не кидай, розвивай,
Хай будуть вмілі й дужі юні руки,
Як підеш захищати рідний край.

Цінуй та поважай свою матусю,
Яка тебе ростила в самоті,
Не забувай і за свою бабусю –
Провідника в дитячому путі.

І всю рідню, що любить поважає,
Висловлює сердечні почуття.
І в день народження тобі бажає
Здоров’я і солодкого життя.
26.05.2013

Сонет
Краю мій, що на краю планети.
Та не видно – де в планети край.
Я про тебе вимолю сонета,
Ти – мій світ і мій безмежний рай.

Ще твої не виголили гори
І пульсує ще по жилах кров,
Але щось не так, як бУло вчора.
Тешуть ялиці для корогов.

Все ж життя, як рухи по спіралі:
Оберти… кульбіти… далі… далі…
Але де ж той, де ж той диво грай?

Вріс у тебе серцем і корінням,
Для людей залишиться насіння.
Знає Бог – де у планети край.
2013

У кожній шафі є скелет -
І я придбав у магазині
Та геть забув – побачив нині
Й ледь не умлів – іди-но геть!

Не зміг промовити ні звуку...
Тоді одяг йому перуку,
Футболку - матиме науку!
Дістав із шафи я базуку,

Скелет в багажник - і на луки.
Припер до дерева.
Бабахнув.
Скелет посивів з переляку.


27.05.2013

Мить пролетіла над вухом
Наче бджола
Ти мандрівник світ за очі
Плаче доля

Майбутнє стікає водою
Вниз по клепсидрі
Минуле говорить з тобою
Криком пам`яті

Безмежжя уявних світів
Вабить спокусою
Долина холодних вітрів
Там за завісою
2007

Колись тебе Всевишній запитає,
Чи ти любив, чи спалював мости?
Чи хтось для тебе на землі був раєм?
Чи раєм пробувáв для когось ти?

Тому, подумай, поки ще не пізно,
Ще поки не прийшли сумні часи.
І уклонися матері, і слізно
Пробачення за кривду попроси.

Почуй, як перешіптуються трави,
Як вітер затихає між ланів.
І усміхнися стежці золотавій,
Що до старих прямує яворів.

А дітям крила подаруй і казку,
Роздай себе усім без вороття.
Можливо, день оцей, як вищу ласку,
Як шанс останній надає життя.

05.2013р.

Для ілюстрації використано кадр із фільму
режисера Джоел Хопкінс "Останній шанс Харві".

Сама зрікаюся себе
Чи знов себе в собі шукаю?
У свідках - небо голубе,
Як я, колишня, помираю.
Лише складаю заповіт
Отій, новій, "до виконання"
Два пункти:
-полюбити світ;
-не розминутися з коханням.

найперша весна якої було так мало
де ось тут ще сніг а ось зацвітає жасмин
що ми перебігом вагання й кордони зламали
до спільного літа серед чорниць і малин

найперша весна перше тепло у заметах
струмками побігло всім що мовчало у нас
у відповідь на одвічне питання "де ти?"
до долі що розкладала так довго пасьянс

а скільки навколо безглуздого різноголосся
а скільки маршрутів поміж морів розбрелись
спізнилась весна і все на літі зійшлося
на літі якому молитимемось колись


27.05.2013

Весняний ранок розсипає роси

І на кларнетах знову грає дощ.

Між трав згубилися зимові сльози,

Вони – ніщо, весна – це щось!

І небо вже скидає темну шаль.

Воно вже знову ніжне і блакитне

Й лютнева неприборкана печаль

Ховається у серединках перших квітів.

Й вербові котики – провісники весни,

Маленькі й гарні, ніби пташенятка,

Вже відганяють всі зимові сни

Й мені дарують сонця віршенятка.

Й навіть клени, ті, що за вікном

Такі щасливі, горді і крилаті.

Весна вже стелить трав’яним сукном

Земну поверхню. Первоцвітом стати

Весняна муза – голосна сопілка

Розбурхає лавину почуттів

І із пташиних крил зірветься кілька

Малих пір’їнок – весняних віршів.

Ні надії нема, ні розради –
Безкінечні ці ночі та дні…
Помирає на білім вікні
В тихім розпачі біла троянда.

Від безсилля опущені руки,
Стороною проходить життя…
Проникають в твоє забуття
Лиш мелодій божественні звуки.

Тож, у відчай впадати не варто,
Треба вірити, жити, співать,
Бо в ефірі над світом звучать
Нам симфонії, рондо, сонати.

Щож, бувало і важче, і гірше.
Не зламали ж знегоди тебе!
Так на небо поглянь голубе,
Вилий смуток у музику віршів –

Для душі, не заради престижу.
Не наклич до порогу біду,
А троянду, зів’ялу, бліду,
Заміни на яскраву і свіжу!

2011

Я жила, як усі,
В повсякденних турботах.
Ждала: прийде колись
Ще для свята пора.
Лиш хвилини – красі,
А все інше – роботі.
І літа пронеслись,
Наче хвилі Дніпра.

Час, звичайно, несе
І хвороби, і старість.
Похилились в журбі
Сизокрилі літа…
Посміхнись, бо це все,
Що на світі зосталось,
Та для щастя тобі
Ця пора золота.

Хай кружляють літа,
Ніби листя осіннє,
Їх, я знаю сама,
Не повернеш назад.
Та душа молода.
Небеса такі сині!
Ще далеко зима,
Не спіши, листопад!

2011

На кагоровім обрії нота Ярила чудна -
ля мінорами ниє, легатами топиться, гинучи.
Досмалити би мяту цигарки одбулого дня
і кав"ярити зорезернистою гущою приночі.
На острунену душу впаде нaбриніле слівце,
пригітаряться вечора звуки кервавими вишнями.
Що ж ти робиш зо мною, невизримий леготе, це?-
Неба фалдами млостиш розгілля над моря узвишшями.
Під зеленuми лунами мліє ігриста форель,
орусалена я вихиляюся світлопланетами
у простори твої. Вітер миті вчаділі пере -
щось важливе, як вогник, лишається снами нестертими
та пречисте, як ще недокрок, недодотик, як не...
і справжнісіньке, як неґембльовані сосни на дошки ще
Це розвення кагору в мені...чи дурман цей мине?
я кладуся тобі на плечe на безвимірне "трошечки"

У повсякденній круговерті
Усе «воюємо», сердешні,
І не відступимося, вперті,
Чекаючи на день прийдешній:

«Ось прийде ще одне із рішень,
Проб’ю стежинку через хащі -
І «завтра» буде зовсім іншим,
І, безумовно, значно кращим.

Собі дозволивши зупинку,
Суттєвих змін хіба злякаюсь?
Почну робити гарні вчинки.
Нарешті у гріхах покаюсь.

Любов'ю матінки зігріті,
Малята слухатимуть казку,
І найдорожчому у світі
Віддам невиплескану ласку.

Поменшає турбот хоч трішки -
І не лишатиму нікого
Без променистої усмішки,
Нужденного – без допомоги.

Подбаю, звісно, і про себе,
Коли сплачу усі кредити.
Не забаганка, а потреба -
В спортзал, салон краси ходити.

Куплю вдяганки новомодні,
Майну кудись у диво-мандри…»

... І недосягнуте «сьогодні»
Міражем утікає в «завтра»…

Чому ми всі такі сліпі,
Як ті кроти, ховаємось у норах.
Живем собі у самоті,
Й не бачимо цього в собі.

Й не бачимо цього в собі,
Ми всі зробилися сліпі,
Ми все сжираєм навкруги,
Розвалюєм, Руйнуєм і вбиваєм.

Ми все руйнуєм на вкруги,
Осліпли мабуть на віки,
А навкруги кругом розруха,
Левіафан кружляє на віки.


26.05.2013

І день, і ніч пливе без тебе,
і я пливу у сніжні дні,
у ті одні яскраві дні,
коли побачив у тобі,
оту одну яку зовуть коханням,
коханням вічним на землі,
воно таке прекрасне і чудове,
без нього я не зможу жить,
без тебе я сумую у вівторок,
без тебе я сумую в вихідні
а ти смієшся і не чуєш,
мої благання на землі,
на тій землі, коли ти усміхалась,
на тій землі, коли ходила восени,
о Боже мій як я її кохаю,
о Боже мій схилившись я незнаю,
незнаю Боже, я незнаю,
як це кохання пережить...

2010

Get up, my country, feel your strengh,
enjoy your freedom whole,
be & remain yourself at length
in gaiety & dole.

We suffer from our own old sins -
from a small Russian plague.
I'll tell you what it strictly means,
It not at all is vague!

That illness catches you in sun,
as well as in moonlight,
it gets your daughter & your son -
though functions out of sight.

When you don't use your native tongue,
when you forgot your kin,
when you believe a Moscow monk
to absolve each your sin.

When you don't know exactly who
fought for your country free,
at least search Google or Yahoo
your conscience to agree

with the essential facts & trends,
& to think over again -
for what a Nationalist stands
& why he is a Man.


Basil Bucolic

My soul's inquiet -
I feel a riot,
rising in our hearts.
A big movement starts
to break new chains
on arms & brains,
to found a State
at any rate -
but without blood
& white-blue mud!

Ніхто не хоче ста відсотків -
достатньо просто чесно мати шанс
відповідати рамкам фотки,
де частка особистого - аванс.

Ніхто не хоче ста відсотків:
межа можливого така близька...
Життя - не кам'яні висотки
економічно вірного зразка.

Ніхто не хоче ста відсотків
шаленого, як смерч, серцебиття.
І раптом цінністю обгортки
у звіті пишуть особисте "я".


26.05.2013