у повні жмені сонця набереш
коли засне твій берег – оберег
і груди сильні без важких одеж
задихають спокійно киснем веж
щоб завтра берегти свою оселю

мені таємний допливає час
нічної кішки що іде повільно
і вішає своє прання на Марс
пече Наполеон словами Рільке
і миє посуд кігтиками звіра

поправиш покривала із весни
і колисаючи своє дитяче зілля
покличеш рідні рими до гостин
вкладеш у білі лодії масиву
що ще зіває у дрімоті див

світає ранок першим солов’єм
у дзьобику приносить соло річки
о шостій прокидається святе
і кави запах дихає у вічність
де все дрібне - величне і просте

Аcсоль встигає тільки де-не-де
невиправимі гілочки долоней
ростуть крізь неї і трава росте
як тулить щоку полиновий Грей
вітрилами змітає вир утоми

1.

світліє світ
літніє літ

політ в себе
де скресне лід
останніх літ
опалих бід
порожніх діб
на самоті
і без

і може під-
біліє біль
що більший
місця по тобі
міцніший
міді у трубі
тривкий
мов рід

2.

підступить піт
уяви плід
яка
мов слідчий
пише звіт

на стінах серця
заповіт
мов на рейхстазі

3.

живу наразі
я
на розі
гроз
життя моє
не привчене
до доз
земного холоду
небесного тепла
в мені зашкалює
нешколена шкала

думки заломлені
мов руки сонця
склом
нема
надуманих
а є живий
надлом
є сила вітру
під обудження крилом
є все по щіпці
та немає
загалом

4.

така-то
апертура
в голові
знекровлені
пороги
слухові
заїжджені
слова
аж до плювка

продумані ходи
для пішака
для королеви
алт-контрол-аборт
а короля
постматовий
курорт

5.

що діється
дає стійкий надій
надоєне
лиш набирає
дій
крім випивки
по випічці ідей
крім виручки
і гавкотні людей
потрібно
посуд
і тверезий смак
добротний злив
на осад
і на осуд
бак

що баки
позабивані
дарма
лапай
за гриву скакунів
тримай
п’янке грайливе
щастя
бо втече
в країну
що не вирубиш
мечем
в торішній
фатум
в джунглях фраз
і рук
в позаторішній
джаз
розлук
і свіжих злук

6.

за погляд
і повага
і хула
у мене
перевага
два крила
пришиті мертво
ниткою ідей
літаю
зовсім низько
я
в ніде

за краще сонце
лікоть
і спичак
нема від зради
ліків
в тім
печаль
не знати
звідки вистрелить
і де
мерзотне слово
втне
як попаде

за крок непевний
камінь
або сміх
я недаремно
витупцював
сніг
за всі гріхи
замолені
і ні
нестиму
рідний хрест
на чужині

7.

давайте
будем думати
про мить
де
ще не вдарило
і не гримить

давайте
відчувати
біль билин
тепло життя
югу хвилин

давайте
вириватися
у світ
щасливими
за те
що ще живі

ходімо
бачити
і в баченім
цвісти
іти за дзвонами
і зводити мости

8.

мій Боже
може
у молитві
тій
я не занадто
гідний
в каятті

у серці
ніжному
жевріти доброті
найближчій родичці
людини на хресті

за тих
що від хреста
не відійшли
благаю
в краплях болю
дар пошли

дивитися
і бачити
тебе
шукати
вчора
у майбутнім
і тепер

глибоким словом
поглинати
мілину
сніжинкою в долоні
леліяти весну

17 Квітня, 2013

Ярі ночі - шарі дні,
чужини ненатле ложе.
Ятір часу холодів
на причалах ізнеможень.

Рвався обрій із оков
Далини - карався винно:
Відпустив тебе - агов! -
пробачай, моя дитино!

І здавалося мені-
ґелґотять напереміну
Сиві гуси, теплі дні.....
Всі без мене! - В Україну!

Стули мій писок! Лайку знівелюй:
Потік скажений – дармова забава,
Тримай зап’ястя – от уже й ласкава,
То ж ніц не слухай, що тобі велю!

Стули мій писок! Най же не плете
Мережки неминучого прозріння,
Забраклого в очах ванільно-мрійних,
Коли в затерплих мізках все не те…

Стули мій писок! Ліпше хай звучить
Твоїми полуничними вустами.
Катуй цілунком, доки не дістанеш
Вар’ятку зашкарублу і повсталу…

Хоч...
... кляпом в писку очі не провчить!


2013

Ішли ми своїми шляхами,
Що, може, зійдуться, як знати...
Хлоп'я, що зростає без мами,
Я хочу тебе обійняти,

Життя не завжди справедливе,
Обоє вже маємо досвід….
Молюся, щоб виріс щасливим,
Бо горя і так з тебе досить.


Я хочу тебе зігрівати,
До тебе душею горнуся.
Я хочу тобі дарувати
Любов і турботу матусі.

У долі високого злету
Для нас буду щиро прохати,
Тому що, скажу по секрету,
Я дуже люблю твого тата.

Січень 2010 р.

Вічномандрівець

Гаряче тіло зломить вечір –
підеш навпрошки слід у слід
блакитне озеро візьмеш на плечі,
Мандрівцю вічний,
Божий чоловік.
Марна людино, чи втечеш від світу?
а світ тобі не спинить днів...
ти запізнилась народитись перед віком –
ти народилась, щоб втекти в віки.

Гаряче тіло стигне на ослоні
а він пішов шукати Аріадни нить.

Біжи, мандрівцю, світ тебе і так догонить.
Бо світ – се Божий чоловік.

03.06.2010

Ода (с)ніжних

Сніг виправдовує своє існування;
Він поводиться як статечний Мудрець:
він вибачається на кожному кроці,
він молиться на кожен Божий день.
Сніг - це забута звичка людини
чи, пак, інстинкт забуття.
Людина мирно співіснує зі снігом
як людина зі снігу
людина в снігах
або як мисливець за снігом
у сніг
по снігах
з інстинктом самокаяття

17.01.2012


Нелісова пісня

стоїть зима
мов явір
на порозі
уся така чужа
тобі –
уся
вона тебе боїться
може
і в гості не зайде
спогордою
отак
вона тебе боїться
тільки
її ж я не боюсь –
ніскільки
о зимо,
нам по дорозі із тобою
у казку ту стару
де млин і тирса шелестять
атласною габою
де яворина мертвим гіллям плаче:
засни
засни
засни
умри, Юначе!

і міріади білих вогників кричать

Не до смаку

Я перестала думати про вічне
на берегах чужих невічних рік
Мої думки – суцільна звичка
Як дроздофіла
б’ється об шибки.
Втомилась
від думок вчорашніх
а голова, мов дзбан, бринить
Мов землетрус пройшов крізь очі –
Думки струсилася
у дзбані
всі
Мов гральні кості
аж мороз по шкірі…
думки як бризги на воді
і я – мов камінець в долонях:
струсився вітер у вухах моїх …
Біжу.
Зриваю я кокоси,
вмуровані у білий шоколад.
Не те.
Не те обрала до смаку.
І смак мене сьогодні зрадив…

Мої думки кружляють наче галки:
над берегом невічної ріки
немає
Кладки

Й нема кінця ні краю бризгам цим…

25.03.2011

… ці обертони серця… ще…і ще…
сп’яніння від нектару насолоди…
твої уста, зволожені дощем
у вогкому тумані прохолоднім…
безодня віч… невипита жага…
і руки, занімілі від обіймів…
а день за ширму сутінку тікав,
омивши нас дощем благоговійно…

Холодні й голодні, як правило – босі,
Ми йшли по багнюці й кричали «Ура!»
Коли ж це було?!
Пам’ятається й досі
Та давня, глуха, ірреальна пора.
Всім сиротам – сироти.
Сталінські діти,
По суті ж, майбутні сільські кріпаки,
Ми мусили ревно й цинічно радіти
Тому, що загинули справжні батьки.

Несли ми, недоноски, пишні портрети,
З яких посміхались бундючні вожді,
І дріб вибивали зубів кастаньєти
У кожного з нас, несвідомих тоді.

Тепер ми свідомі! Та нас небагато
Зосталось на білому світі, на жаль,
Й сьогоднішнє наше,
Вже справдішнє
Свято
Підмішує в радість мінорну печаль.

Епоха московських і штепівських Берій
Ганебно сконала в бутті-забутті.
Та відгомін тих істеричних містерій
Псує мені настрій в сучаснім житті.
Я син цього краю. Гаряча кровина
Великого роду, козак з низових
Стійких запорожців. Чия ж це провина,
Що я байдикую по межах чужих?!
Спасибі селу за гостинні прийоми,
За всі частування й жадання добра,
І рідній Сулі, що вмира від утоми,
А все ж, мов сльоза, дотіка до Дніпра!
Тече до Ромна, до Лубен без упину
Джерельна вода із-під марківських верб,
Голубить вона колискову країну
Й колише на прапорі древній наш герб.
Умиюся вранці водою святою
Престольного свята у ріднім селі
Й полегко зітхну: я не був сиротою
На цій предковічній священній землі.


2005

(навіяно віршем Наталки Білоцерківець)

Ми помрем не в Парижі?
Напевне я цього не знаю
Мені сняться вірші
То ж приснитися може й життя
В коридорах подій
Ми з тобою бездумно блукаєм
Наші душі сліпі і покірно ідуть в небуття

Наші страхи – це фарс
Откровення не варті і йоти
Ми як равлики слід залишаєм
На вирвану з простору мить
Наш здобуток - пісок
Для нащадків ми всі ідиоти
Тож помремо в Парижі
Допоки провінція спить.

2008

навесні ранки все частіше пахнуть кавою
бо ночіі стають коротшими
маршрутки швидшими
а люди живішими
час стискається настільки
що може вміститись в жменю

а коли вміститься - настане літо
я точно знаю
я відчуваю
достатньо зняти ще одну куртку
шапку
шалик
і ммені таки вдасця
втиснути його
в кулак
так

але літо чомусь завжди починається тоді
коли стукіт годинника стає нечутним)

Оговтуюсь від того щастя,
немов душа після причастя.
Без тебе дні якісь приблудні,
а так не хочеться у будні!
Без тебе світ такий печальний,
як день похмуро-поминальний!
Без тебе все якесь не те,
і без без тебе не цвіте…
2013

Прибиття до хреста

Терпіння, і моя смерть відбувається згідно з правом. Правом, яке встановили самі люди. Усі ці права ведуть лише на хрест, з усіх них повстає хрест. Чи життя, котре тепер знищується, не нагадує хресної дороги та хресної смерті? І мені без різниці, яку назву дадуть для заспокоєння самопочуття: «операція», «переривання вагітності». Знаю лише одне: я мушу померти, мене чекає смерть. Страшна смерть в нелюдських тортурах зі свідомістю, що всі чекають, коли я нарешті зникну з цього світу. Ісусе, котрий через смерть на хресті визволяє і з'єднує родини, вчини щоб право мордування зникло з поверхні землі.
(Починаючи з цієї стації і надалі, мова від першої особи у вірші – матері ненародженої дитини)

Ісуса прибивають до хреста.
Ростуть Його, страшні й без того, муки.
Бліді, від болю скусані уста,
Пронизані цвяхами ноги й руки.

Чому? Чому мені не стало сил
Уберегти, відстóяти, любити?
Уже не буде моря у вітрил,
Бо до хреста весна твоя прибита.

В утробі убиваючи маля,
В душі вбиваєм Господа Ісуса.
Гріхом кривавим скроплена земля,
І ті гріхи примножує спокуса.

Мовчать від болю скусані уста,
Кричить моя найтяжчая провина.
Не розпочнеш із білого листа
Життя, убивши донечку чи сина.

>>;
o Використано фрагменти із одноіменної книги. Ів. Франківськ. Нова зоря, 2008р. >>
змісту циклу "Хресна дорога ненародженої дитини"

це просто історія дівчинки
з очима як небо синіми
душею такою юною
як перші весняні дні
при світлі нічної свічечки
акордами сумно-осінніми
натхненно творила музику
записувала пісні
легенди собі вигадувала
з подробицями романтичними
шукаючи принца казкового
квітчала веселками дні
а мрії були наївними
а вчинки були незвичними
а вірші неначе сповіді
або молитви сумні
зустріла...невипадкового
на мрію дитячу схожого
на лицаря того казкового
сполохано мовила НІ...

За метеликом-дружком
Мчить котяра наш лужком.
Я кричу: «Ану, стривай!
Друга мого не займай!
Він – метелик, він – крилатий!
Він кружляє біля хати.
Ну, а ти – підступний змій.
Друга мучити не смій!»

16-17 квітня 2013 року

Лесик, ніби папуас,
Робить оргії у нас.
Ходить він лише в трусах,
Розмальований, мов птах.

17 квітня 2013 року

Як пахне мамине волосся,
Неначе сонячне колосся.
Любистком, м’ятою, вітрами,
Осіннім небом і дарами.

19 червня 2012 року

Зацвітають, цвітуть чебреці...
Їхній дух рознесеться степами.
Я тримаю чебрець у руці,
Мов дарунок далекої мами...

Вже й над нею землиця оця,
Над її непробудними снами.
Я ловлю кожен рух вітерця,
Ніби подих далекої мами...

Чебреці, полини, ковила.,
В небі сонце, мов рана, гаряче.
В землю цю моя мати лягла.
Й наді мною дочка тут заплаче...

Накинуте на тіло простирало
Важких обставин і утрат
Терпимим бути перестало
Уже років зі сто назад.

Але звільнитися від нього -
Усе життя Сізіфа труд.
Лише надія...там, у Бога,
Його навіки відберуть.
2013р.

"Віднайти істинну радість –
найважче з духовних завдань"
Рабі Нахман з Брацлава

Не шкодуй для радості
Ні часу, ні коштів.
Не відкладай радість
На завтра, на потім,
Бо, як сонце взимку
Визирне і щезне,
Так і радість нинішня
Завтра вже не верне.
Як нема своєї,
Позич радість в інших:
Порадій, що з бруньки
Заквітчалась вишня,
Що малятко вперше
Зіп’ялось на ноги,
Що безбожник просить
Помочі у Бога...
...Радість не чекають,
Радість самі творять.
Хто про це не знає,–
В непоправнім горі.

нозі нозі бігли по дорозі
бігли вперше - плали, руки підняли
бігли вдруге - самі встали
бігли до бабці - загубили капці
бігли від мами сліпими світами
скупими шляхами
збивались пальці, гоїлись вавці
знову і знову...
мудру підкову приймати не хтіли
доки не присіли від болю
сліпу волю
нести.
життя бігли
куди встигли?

повільно по травиці
до криниці
живої водиці
набрати
помию вас нозі
водою на порозі

2013-04-07
київ

Молилася,
Щоб опіки душі
Загоїлись
Безболісно і швидко.
Сльоза упала
В тихі спориші -
Майбутнього
Проклюнулася квітка.

27.09.10

Історія цікава й незабутня.
Затих над містом до вечірні дзвін…
Зустрілися колишня і майбутня,
А поміж ними - їхній спільний він.

«А я молодша», - думала колишня…
«Вона молодша, але вже не з ним»…
І сперечались подумки дві грішні,
Поєднані неспокоєм одним.


Колишня ледве стримувала сльози,
За посмішку ховала, та дарма.
Уже не сам… Яка невтішна проза!
Була надія, а тепер нема.

Майбутня теж терзалася від муки,
Коли варила каву їм на трьох…
Як ставила на стіл – тремтіли руки,
І серце так тривожно: «тьох-тьох-тьох».

Одна пішла, допивши чорну каву,
Лишилась інша. На душі – полин…
Обом було і прикро, і цікаво:
Що зараз думав їхній спільний він?

Уже травичка стала зеленіти
І випурхнули котики вербові.
Несе весну замерзлий нині квітень,
А я без тебе мерзну, без любові.

Вбираюся у чорне, у вдовине,
Сльозами гірко поливаю душу.
Ти - в небесах... І хто у цьому винен?!
Твердять усі - змиритися я мушу.

Із самотою?! Із оцим - безтебе?!
Одна - у Київ, з Києва, мій любий,
Тягну валізу важко, ніби в небо.
А серце тяжко пружить вени-труби.

Я хто для всіх - якась зажура-жінка,
В якої сльози завжди на кілочку.
Яка запише вірша на сторінку
І плакатиме у твою сорочку.

Затим впаде в своє холодне ліжко,
Біда замерзлу душу не зігріє...
Безсоння топче цвинтарем доріжку
І до небе злітає безнадія...

А над світами котики вербові...
"І чай з лимоном, ложечка в стакані"...
Які страшні вдовині ці окови...
Одна в купе... І у невтішнім стані...

15.04.11

Життя плекає в сховах таємниці
і хай безсмертя поміж них нема,
стоїть душа поета на полиці,
немов би пляшка доброго вина.

Хтось відкупорить думи паперові:
земні чуття – страждання та любов,
де лиходії та борці-герої
щоденну битву починають знов.

Та вибору нема у ясновидців.
Не переможе ні життя, ні смерть.
Натхненні думи – то лиш очевидці
і біль поета – їхня круговерть.

Шукаємо, а пошуки безплідні,
Тому не варто марнувати дні:
Усі, хто у житті тобі потрібні,
Тебе невдовзі знайдуть і самі.

…Я світлій пам’яті твоїй
Повік не сотворю присвяти.
В гіркотних споминах моїх,
Поки живу, тобі тривати.

Були ми друзями чи ні –
Тепер нехай розсудить вічність…
Хисткі й непевні стали дні,
Як ти пішов у потойбічність.

Тріпочуть зоряні вогні,
Провинами пульсує совість.
Тремтить, як поле навесні,
Моя вселенська тимчасовість…

Коли ж мій час урветься все ж –
Вже треті вічність прокричали, –
Ти руку друга простягнеш
Чи перевізника з астралу?

10 грудня 1992 року

Уже ти більше не живеш.
Життя скінчилося летально.
В яких світах яких безмеж
Літаєш тілом ти ментальним?..

Плин вічності – як плин ріки.
В обличчя віє холод пустки.
…Але пливе через віки
Кораблик білої пелюстки.

17 листопада 1991 року

Не раз уже, радіючи весні,
Із вирію лелеки повертали,
А мати, очі мружачи ясні,
Вдивлялася з надією у далеч.
Вона будила сонце край землі
Та не давала серцю спочивати,
Говорячи зі мною звіддалі
З очікуванням втомленої хати.

Не бійся, мамо, суму самоти
У тиші переливах непривітних, -
До тебе шлях зумію віднайти,
Як до гніздечка птаха перелітна.
В чужих світах не заблукаю я
Між зорями і сонцем, і вітрами,
Допоки буде кликати здаля
Мене додому рідний голос мами.

Я теж про тебе думаю щомить,
Сумуючи в розлуці за тобою, -
То неспокійно серце заболить,
То непорушно стиснеться до болю.
Нема тобі довічно забуття
В моїй душі на роздоріжжях світу, -
Зливається з минулим майбуття,
Коли з тобою можу говорити.

Не бійся, мамо, суму самоти
У тиші переливах непривітних, -
До тебе шлях зумію віднайти,
Як до гніздечка птаха перелітна.
В чужих світах не заблукаю я
Між зорями і сонцем, і вітрами,
Допоки буде кликати здаля
Мене додому рідний голос мами.

12.04.12

Бог забира поетів молодими –
Для молитов також потрібні рими –
У виборі своєму він примхливий:
Аби обранець був іще й вродливий,
Розумний та освічений, при тому
Ще й вірний був покликанню святому.

Забрав Господь Антонича до себе
І Симоненка юними ще – себто
Омолодив архангельську квадригу
І записав обох в безсмертну книгу...
А щоб вони не старіли з роками,
Обставив Чубаями й Рихлюками
З обох сторін у янгольському хорі
І засвітив над ними вічні зорі.

Шляхом Чумацьким, що ледь-ледь міріє,
Йдуть кращі діти Матері Марії,
Ступають за скрипучими возами,
Що тяжко так вантажені сльозами
Солоними, мов та вода Сиваша...

Я ж бачу, як історія вся наша
Прошкує за поетами по тернах
В продимлених лаштунках і потертих.


18.07.2008

1.

я
переводжу цигарки
цей стан
що тишею застиг
мов перед вибухом
зірки
набився в пелехи густі

на ґніт
намотані думки
всиляю в голку нерва
їх
світам
на відстані руки
залатую космічний біг

яка мізерна
глибина
у тьмі блукаючих очей
і припинай
не припинай
душа
далеко не втече

слова
вселяються в п’ястук
з ковтком
холодного мерлот
і виринає
серця стук
мов з ополонки
риби рот

2.

ти
присуд мій
начиння
чин
чекання вітру
в морі справ
я
ластівка
твоїх причин
ніким некликана
пора

ти
голод мій
повітря брак
гостинний біль
щоденна смерть
я
марево
тепла й добра
Пандори Скринька
для химер

ти
простір мій
по шкірі край
межа
душі
життя
вини
я
неостигла ще
кора
на свіжій магмі
чужини

гонитва
ти
за власним я
родюче поле
ліс для рук
від мене
дзвін
забрав ім’я
тепер
я
чутка
тихе кру

ти
ехолалія вітрів
побудження ехокінез
я
скіпка
в пам’яті старій
скляна труна
для каберне

але знаходимо
ми
час
коріння
воду
сонце
ґрунт
аби спліталися
у нас
душевний біль
і серця бунт

3.

думки
закохані у ніч
віддатися готові
сну
акорди міста
смерть вогнів
майданчик серця
Байканур

надута булька
Божий світ
закутаний
в благий озон
земля і спокій
візаві

в дощівці
місяць
Робінзон
дрейфує
дрейфить
бо
у нім
тремтить метеликом
душа
і міф
складається
про німф
на дні
Великого Ковша

у цій
судомі нетривкій
зникає
прагнення

і грань
міцнішає
при втраті
кіл
немов прокашляна
гортань

це
просто сталість
і відтак
не впало небо
світ
не стлів
але втрачає серце
такт
при кожнім
видиху землі

4.

мій янгол
спить
забив на світ
з плеча посопує
собі
я
переношу переліт
з холодних рим
у серця бій

годинник ходить
наугад
вперед
назад
як і думки
а небо
вийшло на парад
протерло хмарами
зірки

не гріють полиски
мовчать
шукає берег
Мірабо
та світиться в мені
душа
а що їй світить
знає Бог

16 Квітня, 2013

коли йшла по тобі то здавалися вікна сині
роздували прозорі штори найпершим вітром
на сучасній пательні зростає останній сирник
а ти топчешся колом по колу незігрітий

брала до рук ганчірку гадаючи от господиня
протирала озера картин і з петунії дзеркало
а опісля при повному місяці достиглої дині
насилала на постіль штиль де ставало тепло

ти уже не ламав мені віти соснового лісу
не кидав подушки під хмари а засинав повільно
похапцем у мережках білизни я збирала листя
і видихала кисень рим нам на смуглі спини

Небо чорне... Небо грізне...
Наче кличе... Катаклізми...
У лице січе... Водою...
Я з Тобою? Не з Тобою?

Сняться вітру... Сни погані...
Угорі... Як у тумані...
Сіре сонце... Хмуро... Темно...
Може, мучусь я даремно?

Ти дощем... У небі плачеш...
Зрозумієш... І пробачиш...
І сльозу... Змахнеш рукою...
Зацілую... Заспокою...

Ми не станемо... Чужими...
Перейдемо... Наші зИми...
По веселці... Над рікою...
Ти зі мною... Я з Тобою...
17. 04. 2013

Я так хотів у чорній темноті
Не смолоскип і навіть не ліхтар –
Маленьку запалити свічку.
Я так хотів у дикій самоті
Живого голосу – тихенького – як дар,
У цю глуху і без’язику нічку.
Мій сум літає волохатим кажаном
Поміж дерев, поміж сліпих модрин,
Поміж вологих кволих ясенів,
Мій сум замовк, як осені погром.
Там наче вата глухота і німота ялин,
Там баговиння непробудних снів.
Та я іду – без костура і без поводиря,
Іду туди, де ходять навмання,
Туди, де гордий крук не донесе кісток,
Де навіть жабка – друг, а їжачок – пророк,
Де замість хліба на обід печаль,
Де сіль - на рану, де себе не жаль…

*****

Засумувала гілочка вишнева,
заплакала пелюстками додолу:
моя матуся – відійшла у вЕсну,
здолавши біль і чорноту зимову.

Жива – завжди!.. бо так хотіла жити…
І нас так самозречено любила…
Нема, нема… І нікому студити
мої гарячі скроні, нерви, жили...

Немає рук Твоїх таких невтомних,
таких умілих, працьовитих, ніжних!..
Це не сприйма ні розум, ні свідомість,
тому й пишу листи Тобі… у вічність.

*****

Малює вітер акварелі хмар
такі далекі, сірі, невеселі,
місцями чорні – там, напевне, град.
А я іду до мами. До її оселі.

Голубить ніжний промінь білені хрести,
заквітчане, забарвінковане довкілля.
Тобі у небо – пам’яті листи, -
мої вірші, і молитви, і вічний біль мій…

*****
Мовчатиму сумно, та серце кричатиме
і сонце повисне на кінчиках вій,
лиш вітер пелюстки і зорі гортатиме,
притрусить їх попіл не здійснених мрій…

*****

Хоч на єдину мить,
хоч на єдине слово,
на погляд хоч один
прилинь…

*****
Чому матусю, нині райська пташко,
так нагло обірвався твій політ?
Мені без тебе невимовно важко,
душа моя - оголена, мов дріт…

Високовольтний біль… Чорнобильська напруга…
Не доторкнись!.. фермата на струні…
За обрій повінню низькочастотна туга…
І нове сонце сходить у мені…

*****
Сховаюсь за завісою дощу,
пірну в найглибшу, в найгустішу зливу.
І розіб’юся об стіну плачу!
І оживу – оновлена й красива.

Я сили наберуся від землі,
і піснею здіймуся аж до неба!..
О, мамо рідна! Ти десь вдалині…
Чи долетять мої слова до Тебе?

*****
Я не хочу вертатись у вчора,
я не хочу загадувать завтра,
я сьогодні у місячнім чОвні
назбираю блискіток часу.

І коли до нестерпності важко,
розіллється у серці отрута -
зрозумію я істину – справді,
є на світі єдина покута…

Лиш єдина у Вічності казка,
одинока у Всесвіті Пісня,-
безоплатна мамина ласка
і сльоза її, витерта пізно.

1998 (2013)

«нагло» - тут «раптом», «раптово», «зненацька»
«фермата» - (муз.) довільна тривалість звуку
http://lcorp.ulif.org.ua/dictua/?swrd=%F1%EB%FC%EE%F2%E0&btnG=%CD%E0%E3%EE%EB%EE%F1%E8

Ты говорил мне: жизнь- игра!
Жизнь- это взлеты и падения!
Ценой потерь и проб пора
Постигнуть силу озарения!

Меня не душит чувство злости,
Не мучат дерзкие сомнения.
От холода не ломит кости
И не преследуют гонения.

Я трезво стала рассуждать,
И жить без лишней суеты...
Я не умею сладко лгать.
Я разучилась жечь мосты.

Дышу легко и полной грудью.
От света не прищурю глазки.
И к слову-сильному орудию-
Взываю без чумной опаски.

Из всех придуманных соцветий
Милей всего букеты знаний.
Из ряда слов и междометий
Легко извлечь искру признаний!

Из искры пламя возгорится!
Любви безудержной начало...
Сначала огонек теплится,
А уж потом и мира мало!!!

Ось додому татко
По снігу бреде.
Кращого від нього
Не знайти ніде!

19 березня 2013 року

Тиша.
Нашорошила вуха сова,
Скрізь шукає потрібні слова…
Північ.
Сонну землю обвіяли чари.
Навіть місяць всміхнувся з-за хмари.

20 листопада 2012 року

Коли якось ні сумно, ні весело,
А думки не хочуть родитися,
Я відштовхую, ніби веслами,
Всіх, хто мріє мені наснитися.

А у парку пахучо-весняному
Ліхтарі розмовляють замріяні
Біля лавоньки, де цілувала я
Тобі очі мрійливі, а ти - мені...
16.04.13

Як ти живеш на світі цім?
Чи хтось тебе у цім житті голубить,
Чи зігріває подихом своїм?
Чи любить хтось тебе безмежно? Любить?

Чи ділить хтось з тобою всі турботи,
Чи думає про тебе щогодинно?
Чи ловить голосу мінливі ноти,
Трима за руку у бурхливім часоплині?

Чи віриш ти комусь отак, беззастережно,
Щоб не боятись каменя у спину?
Чи любиш ти когось,
Безмежно, віддано і дуже сильно?

Чи є чийсь подих, що для тебе над усе,
Чи є кого собою затулити?
… Ну, хтось такий,
З ким можна говорити геть про все,
Такий хтось, щоб заради нього жити?

Як ти живеш і що ти відчуваєш?
За кого проти ночі маєш сум?
Про кого мрію в серці зігріваєш,
Кому знайшов ти місце серед дум?

Для кого день сьогодні проживаєш,
І з-під чийого серця ти чекаєш свята?
Кому смієшся, а кого ти забуваєш?
Кого ти будеш завтра забувати?...

Кому ти віриш серед цього люду?
Бо ти ж, мабуть, таки комусь ще віриш?
Чи ти зустрів свойого вже Іуду,
Чи тільки кроки ще до нього міриш?

Як ти живеш на білім світі
І що у тебе в серці назавжди?
Чим завтра, післязавтра будеш жити?
У кого в серці будеш жити ти завжди?

Сьогодні зорі шелестять про вічне
І через Всесвіт котиться відлуння…
Чи є хтось, хто для тебе буде вічно?
Чи ти для когось будеш незабутнім?
03.12.2010

День через світ, світ через день...
Друже привіт! Друже привіт!!!
Куди я іду? Йду в незвичайний світ –
В світ, що наснивсь давно,
В світ одкровень.
Крок, іще крок,
Швидкість у тиші.
Що не впізнав? Я вже не та?
...Так, я змінилась! ...Я – інша...
Крок, іще крок,
В щастя, що буде,
Друзі,привіт! Друзі, привіт!!!
Друзі, це ті, хто не судять.
Крок, іще крок,
Зорі мережать долю...
Світ замуркоче, як кіт –
Друже, привіт! Друже, привіт!!!
Відстань – звичайна справа!
Друже, як ти живеш?
Друже, живи цікаво!
Де б ти не був, тільки б почув
Крик на ввесь світ:
Друже, привіт!
...А це, ось, тобі на згадку...
Це, щоб ти міг...
Це, щоб ти міг,
Завжди, коли захочеш,
Усе почати спочатку.
Ночі краєчок я загорну,
Щоб ще хоча б хвилину
Бачив ти світ
Й хай через відстань лине:
Друже, привіт!!!
День через світ,
Сонце проміння підносить,
Навіть, якщо знайдеться той,
Хто скаже про мене «нема» -
Не переймайся дарма!
Хай тобі вітер приносить
Через усенький світ
Друже, привіт!

2009 р.

Притрушена мороком, запаяна куривом,
Йде панна крізь поле, усіяне трупами,
І тішиться й лущиться від чергóвого зáпалу,
В чеканні на вибух, заливає полотнище фарбою.

Підрізала й знищила своє власне коріння,
В торбині у неї іпомеївське зілля
(стреси, проблеми, - самі ж розумієте),
Холодом й силою її серце завіяне.

Опісля буденного збору полеглих,
Прекрасна валькірія шукає ганебних,
Що увінчані втечею й примарним везінням,
Випадково врятованих зі світу чекає гоніння.

Самотня панна мовчки тужить вечорами,
Кохатись з мертвим - то їй вічна кара,
А може мука та – спасіння?
Бо ж серед живих нема давно сумління.

То, може, об,єднаємося,
Люди,
Захистимо державу
Ісебе?!
Майбутнє для онуків
Наших буде,
Пошле нам ранок
Небо голубе.

І поміж трав,
Мов золоті кружальця,
Кульбаби скрізь
Розквітнуть навесні.
Свічки каштанів
Нам простягнуть пальці,
Струмки веселі
Принесуть пісні.

Запахнуть верби,
Зацвітуть медово,
І схилять віти
В повеневу синь.
Народиться в поета
Чисте слово,
Як дзвонів Великодніх
Височінь.

08.04.10

Зривання одягу.

"Придивляюся уважно до нового стану Твоєї муки, Господи! Здирання з Тебе одягу причинило подвійний біль: перший - фізичний. Відкрилися рани, до яких присохла закривавлена одежа. А другий - моральний, насміхання з людської гідності. Усе це не мало жодного значення для вояків, які в такій ситуації могли на безборонній людині вилити свою злобу, ненависть. Господи, і мене трактують так само. Моя мама каже, що якби я народився, то погіршив би фінансовий стан та добробут. Батько бачить у мені перешкоду на шляху до його службового росту - кар'єри. Лікар, який буде робити аборт, знає, що добре заробить. Всі вони мають вигоду, їх совість мовчить навіть у ситуації, коли стоять перед мордуванням людини, мордуванням своєї власної дитини. Тепер вони знімають маску людяності. Я вже не вірю, що ці люди здатні на любов. Ісусе, дай благодать прозріння тим, хто за всяку ціну прагне особистої вигоди - навіть за ціну смерті власної дитини..."

Все ближче до останньої межі...
Христа одежу, що просякла кров'ю,
Здирають вояки. Гріхи чужі
Спокутує Він з болем і любов'ю.

Мою одежу також розірвуть -
Плаценту, у якій я мав зростати,
А тільце безпорадне розітнуть,
Щоб легше з лона матері дістати.

Я відчуваю - боляче і їй,
Та все ж не хоче від гріха звертати.
Не стихне, мамо, цей нестерпний біль,
Тобі з ним жити, а мені вмирати...


>>;
o Використано фрагменти із одноіменної книги. Ів. Франківськ. Нова зоря, 2008р. >>
змісту циклу "Хресна дорога ненародженої дитини"

У синяві очей богині Лади -
розпуки ненароджені громи.
...Оговтується серце після зради,
мов сад після тривалої зими.

16.04.2013

Ця музика живе у тихім домі,
У вікнах – світ, по шибках – пелюстки…
Коли несеш мене. І вже потому
Співає тінь про щастя і казки.

Тримай мене, як скрипку, що ридає.
На пальцях - ніч від дотику тремтить.
Побудь ще тут… лишаю серце скраю,
Зірки летять у душу . Світло. Мить…

Тримай мене… В очах згоряють сльози.
Найвища з нот… Обійми... Хід годин.
Ця музика пливе і ніжна сутність
Здригнеться враз від поруху гардин.
2013

Колись узрів необережно я
У милої в очах незгасний блиск,
В той час, як зачарований стояв
І солодощі поглядів лились.
В її зіницях крильця здійняли
Еротів легіони, а у них
Убивчі чари кожної стріли
Були націлені в роззяв усіх.
Один ерот наблизився й затих,
Мені у серце спрямувавши лук.
А діва блискотом очей своїх
Зламала щойно пущену стрілу.
Загинув би, – уберегла вона,
Бо нищівного болю не зазнав.

* * *

Вже тепло. Вже голуби п’ють
воду з калюж відталих.
Ось-ось з-пiд облізлих снігів
просочиться перша трава.
Вгамуються рани нові,
старі зарубцюються рани —
I обертом знову піде
шалена моя голова!

Добро відрізняти від зла
зима мене вперто учила:
Морозила, била, кляла
закохану душу мою.
Та з першим весняним дощем
я знов безрозсудно щаслива,
I знову, як кожну весну,
я море дурниць нароблю!

1985

*

Вітер квітневий
Дме і беззахисний цвіт
З гілок зриває.

Жменями в небо
Кидає сніжки весни.
Цвіт опадає.

Ти, мов беззахисний сніг,
Танеш від щастя,
Ледь покладу у свою
Твою долоню.

не вір мені я не люблю тебе
а хочеш називай це некоханням
коли мигдальне квітеня іде
нема табу на мережкове вбрання
що не для тебе вишито в ранет

ти сяйвом обраний не лиш один
ти є не тим єдиним і спасенним
а в мене вже не вистачить води
подати кухля змученій дилемі
де ліс стоїть що хворий на вітри

і ти як ліс заплутаний плющем
де перелесники і мавки неживучі
бо хитрість обвивається вужемчи
і я тут наче висохла колючка
понов об тебе дряпаю плече

стара будівля де ти завжди сам
і ще коти яким ти носиш рибу
зіниці риб застогнуть у зубах
а ти собі обравши голос хрипу
у місті віршів знову сам- на сам

і ти у нім став геніальним дном
де плідні груші гепають на спину
де сигаретний простір лине в кров
оманним сном в якім не буде сина
що іще вчора тріпотів ростком

вина стікає у живу траву вином
і шию плутають безжально коси білі
в циганській сукні кроїній крилом
мені в ногах червона кров гриміла
і цим танком жаске впилось жало

пече мене твій потаємний звір
що є брехнею вбраною у злато
бо кінь нуртує то ж мені не вір
що помираю мов вуглина ватри
під пострілом твоїх пухнатих вій

Ех, Ви людоньки, рідненькі,
Милі мої простодушні, -
В Нас Земля - одна є ненька,
Хоча ви, напевно, в курсі.

В Нас життя одне – маленьке -
Це також Ви підучили,
Тож ідіть вперед легенько,
Вам на зустріч прийдуть сили.

Коли пишу від серденька,
То це є, напевно, щирість.
Ех, Ви, людоньки, рідненькі, -
Я ж із Вами всіма виріс.

Ми страждаємо в печалі,
Сміємося, коли добре,
Так було, є й буде далі,
Тож приймаймо це хоробро.

Простота життя - у кайфі,
Весь секрет - в одному слові,
Коли вже немає зайвих,
Коли Всі живуть - в Любові.

2012