1.

летіли
очиська
в гості
дві відьмочки
на мітлі
і погляд
у серце
просто
вогнем
просочився
зліг

а руки такі
небесні
збиралися
мов гроза
в якій
сто люблю
воскресне
і добре
за сотню
за

2.

те більше
за все
що маю
те краще
що не відчув
шепоче
шипить
чіпає
мов темінь
за ґніт
свічу

уста
перша мить
імаго
метеликів
заметіль
колиска
хмільної спраги
дорога
інтимом
тіл

3.

тятиво
брини
острунюй
політ
через море
ласк
укладена
в поцілунок
співуча
житття
стріла

стань
човником
в міжколінні
шпаківнею
в голові
гойдається
тінь у тіні
зникає
наш
візаві

4.

тут
небом ділитись
тісно
на ложі
півліктя вбік
і ми видаємо
дійсність
за най-найсолодший
лік

ти в серці
тук-тук
як вдома
без одягу
на душі
хотілося б
у хоромах
та маємось
в шалаші

5.

тягнися
півтінню
в дотик
півпломенем
в півпіке
живися
в дорозі
потом
спивай
восковий
лікер

п’яній
від стіни
гойдання
що в’їлося
в тінь
твою
у цім
неподільнім
стані
ми пращури
у раю

10 Травня, 2013

Дозволь мені побачити тебе.
Дозволь мені пробачити твоє
Жорстоке слово,
Кинуте у гніві.

Дозволь собі признатися, що ти
Мене фатально любиш
І ревнуєш – до нестями!

Дозволь мені повірити: ще є
Любов між нами…


…(2013)

Що знайдеш у житті, а що загубиш,
Що долею покірно назовеш…
Наснилося, що ти мене не любиш,
А «як усі» - за звичкою живеш.

Наш дім - немов із казки рукавичка,
А гомінкий – як вулик навесні.
То що панує тут - любов чи звичка?
Роздумую, прокинувшись від снів.


Часи ранкові, люлі- колискові,
А поміж них – чого лише нема!
Якби не залишилося любові,
Душа була б холодна і німа.

А їй так світло, радісно від квітів,
Які мені даруєш без причин,
Принесеною кавою зігріта,
Твоїм дбайливим: «Люба, відпочинь!»

І хочеться на свято невеличке
Перетворити кожен день для нас,
Аби любов як спільна добра звичка
Заквітчувала долю повсякчас.

Стогнуть зими, дні маліють,
вигартовуючи смерч,
Вороний крізь грози мрію
закарбовує, у герць
рвуться віжки, скачуть іскри
з-під окресаних копит,
мчи, мій коню, мчи в досвІти
не вигоюючи мить,
мчи крізь час, крізь блискавиці,
хай ударить в серце грім,
вже не зможем зупиниться
Я і Ти – в Небесний Дім,
а як станеш на розпутті
де є правда, є олжа,
як з тобою, коню, бути
нисподобившись до зла,
як утримати зірниці
в кулаці своїм, утім
грива спінена, зіниці
розчахнули обрій зим.
І мечами креше пам’ять
і вогні в борні горять,
не заскніти б манівцями –
уперед, у рись –
набезоглядь.

Боже! куди се я плину
сим біловійним туманом?
Може, я лину на безвість
в вогкі летючі сніги?

Може, то тільки легенда
край той, осяяний сонцем,
край той, куди я збиралась
болі свої віднести?

Може, то казка знадлива
тії смарагдові луки,
плеск тепловодої річки,
злотоіскристі піски?

Може, то відьма-гарячка
спогади й мрії зібрала,
з них на вогні мого палу
дивний зварила напій

і пройняла мені душу
непереможним безумством
тим, що людину заводить
на бездоріжжя страшні?

Може, і в сніжних пустелях
fata morgana панує,
марева срібно-блакитні
сіючи в білих снігах?

Може, прокинуся хутко
з сеї примари-омани
десь на безлюднім просторі
і без надій на життя?..

[17.01.1911 р. Море]

Живуть, упевнені в собі
І задоволені собою,
Не виснажені в боротьбі
І не відзначені добою.
Я так позаздрити хотів
«Хрещеникам легкої долі»,
Бо сам собі осточортів,
Чужі присвоюючи болі.
І не позаздрив...
По світах
Десь ходить щастя і сміється –
Воно прихильне до невдах
І загребущим – не дається.

і цигарка
надвох
на чужому пероні,
серед сотень чужих сподівань
серед сотень надій
у
нічному
вагоні
народилось одне із кохань.

і роздерши на мрії
білети і спогад
я злітала
посеред
бажань
тільки станція ночі,
останній
твій
погляд....
і рефлекси розлучних страждань.
2011

Молитва приснула чомусь,
Хоч правда і віра в зеніті.
Зі словом ідуть колись вбиті.
Що скажуть? Не знаю. Боюсь...

В нас віра говорить вогнем
А правда чомусь не прозора.
Душа, поки що не говорить,
Гріхи ж бо нас ріжуть ножем.

І так проминають в нас дні
На віри не чистих просторах...
Бог бачить, що в нас вона хвора.
Недуга нам пише пісні...

Співати ми будем колись
Про нинішню цю безнадію.
Чи нас небеса зрозуміють?
Благаю, народе молись!
u7/9a

Футбольні зорі не палають віки,
кінчиться час команди і гравця.
Вже не згадають тренера опіки
і гри котра розпалює серця.

Підуть майстри, залишивши ворота,
спустіє поле без захисників.
Тепер уже наступників робота
забити у ворота ворогів.

Залишиться легенда, як опора,
заплачемо від щастя уві сні.
І матч, котрий програли вчора
зіграють наші діти на весні.

Нехай палають очі за команду,
шалено посміхаються з трибун,
кидають переможцеві троянду
усі, хто ваших перемог двигун.

І знов вогнем осяють стадіони,
зіграєте востаннє лиш для нас.
Та грою не заслужите корони,
бо правите на полі тільки раз.

Останній тайм ви ще не закінчили,
додай, суддя, хоча б хвилинок п’ять.
За матч ми завжди господа молили
щоб краще вам було на полі грать.

04.05.2013

Пародія

Таке паскудство мій душевний стан –
Сама лежу півнóчі (то немало!)
Я нині зліша за Махідеврáн –
Ти чув, що та панянка витворяла?

А я терплю, хоч б’є тривожний трем,
Я – пристрастей накал! Тобі не сором?
Чи потрощúти нині твій “гарем” –
Колонки, плазму, мишку з монітором!

Давно накидку зняла із грудей…
Чи ти сліпий? (казала правду мати!)
Хюрем вродила шестеро дітей,
А тут одненьке би якось зачáти!

Від завтра все міняю – “від” і “до”!
Я теж Хюрем, а це “весела” значить!
Зареєструюсь ранком на Badoo,
І що таке гарем – тоді побачиш!


10.05.2013

Я живу на околиці світу,
У хатинці з минулих віків,
У садкову сорочку одіту,
Ту, що час із любов'ю пошив.

Ні паркану не маю, ні хвіртки,
Під черешнею стіл на землі.
Не спитаю - куди ви? і звідки?..
Головне - що у гості зайшли.
2012р.

Я відпускаю ненависть свою...
Нехай іде...Нехай не повертається...
Любов`ю вищою освітлена, стою,
І Білий Ангел в серці озивається...

Я відпускаю ненависть свою,
Щоб зло корінням в душу не впліталося...
За все плачу добром. І Господа молю,
Аби воно до мене поверталося...

Я відпускаю ненависть свою...
Світ цей Творцем задуманий для щастя.
Тож я страждання всі благословлю
І до людей піду, як до причастя...


2005

Похвалю я залюбки
Нашого синочка:
Працьовитий он який
У свої два рочки.

І підлогу б він помив,
І зварив би їсти,
Цілий день би щось робив,
Не просіть присісти.

Щира дяка небесам
За таку підмогу.
Цілий день “Я сам! Я сам!”-
Чуємо від нього.

Як тут мамі не радіти:
Не дитина – свято!
От якби ще й старші діти
Брались так завзято.

Тільки сумніви на те
У сестри і брата:
Чи малюк, як підросте,
Схоче працювати?

У гінекологію лягла Петра жінка Аня.
Здала аналізи усі, ще вчора до снідання.
А Петро переживає, вже до лікарні дзвонить,
Які аналізи у Ані, чи лежить, чи ходить?

Секретарка слухавку взяла: - Алло! Це лікарня?
Позвіть з палати лікаря, де лежить моя Аня.
- Чекайте,- зараз Вас з'єднаю я з лікарем Ані,
Про аналізи розкаже, - в якому Аня стані?

І випадково з'єдналося вже з майстром гаража,
Що говорив по телефону із власником "ФордА".
Петро вклинився в розмову, та й лагідно питає:
- Як там моя "найгарніша"?... Який вже вигляд має?

Механік каже: - Все нормально, має тягу й сили,
А, ми також ще сьогодні весь ЗАД їй замінили.
Її ми гарно всю помили, та підмалювали,
Щоб зауважень вже ніяких Ви до нас не мали.

- Ви здуріли!...Зад не розбитий! Я вчора дивився!
Я беріг завжди цей ЗАД, щоб він дуже не розбився!
- Не сперечайтеся зі мною, нам краще це знати...
Зад був в неї нікудишній, ми все змогли владнати!

Зробили, ...щоб масло не їла, бо дуже дороге,
Тепер масла вже ні грама у Вас вона не візьме.
Ми всі втулки теж запхали, вже добре прилягають,
Три години туди - сюди,... вже коливань не мають.

Мабуть користувались нею, без Вас часто дуже?
Гепали по каміннях й кущах?...Правду кажу друже!
Подряпин тридцять має ззаду, та ще п'ять є збоку,
Користуєтесь вже довго? З якого вона року?

- Та двадцять років уже буде, як ми разом з нею,
Вона мене все виручала, - жалію за нею.
За масло Вам я дуже вдячний, бо дійсно дороге,
А за Задом? ...Я жалію, який вигляд вже буде?

- Не хвилюйтеся так, пане, я практику вже маю,
Коли міняю, чи вставляю,- за все відповідаю...
Попробували вдень, вночі, вперед, назад... всі швидко.
Перевірили по сім разів, - грає усе чітко.

Коли почала так пихтіти рівно і спокійно,
Тоді всі ми зрозуміли, - зробили все надійно.
Ще змастимо знизу нині, щоб все легко дуже йшло,
Та, щоб претензій вже ніяких до нас вже не було.

Ми гарантуємо за якість,... за всі наші діла,
Глянемо знизу, ззаду, збоку,... і буде як нова.
Завтра, ще всі попробуємо, як до нас прийдете,
Гарно помиту, з гарантією...вже заберете.

- На талон цей гарантійний, прошу печатку дати,
Щоб знову якось випадково, щось не поламати...
- Добре!...Наша секретарка Вам печатку теж приб'є.
Довго катайтесь без ремонту, як сила ще в Вас є!

Вже є дуже багато жінок в цілім світі,
Та, найкраще нам разом, кохана, з тобою.
І здається мені, що ми знову ще діти,
Й біжимо по квітучому, гарному полю.

Але, скільки б, тепер вже нам років не було,
Завжди згадую юності дні, та всі ночі.
Як радісно нам вдвох... з тобою тоді було,
Як тебе обнімав... цілував губи й очі.

Та, для мене ти прислана з неба вже Богом,
Якщо доля звела нас, для щастя з тобою.
В нас дійсно щаслива, та спільна вже дорога,
Як двадцять п'ять років, вже я рядом з тобою!

В нас багато вже років щасливих прожито,
Та в юність хочу, хоч на мить все повернути.
Всіх безліч вже життєвих сторінок відкрито,
Все ж хочеться цей час мені вже зупинити.

Як в юності... я цілував би твої руки.
Повторював слово "Люблю!"... на руках носив.
Як тоді без тебе... я б плакав... від розлуки,
Жінкою моєю стати... знову б попросив.

Зі всіх дівчат на світі - найгарніша була.
Я радів й сміявся, що мені так повезло.
Коса в пояс.. голубі очі... як моргнула...
То, мені неначе раптом голову знесло...

Я кожний день п'янів від ніжних поцілунків.
В ночі від сміху, вже надривався мій живіт.
Була для мене найціннішим подарунком,
Душа моя раділа... співала на весь світ!

Я ж, тебе, люблю усе життя!... Ти це знаєш,
Що ми найкраща пара з тобою на землі!
Я дякую тобі за те, що ти прощаєш,
За необдумані слова... вчинки всі мої.

Як би ще повернулось, мені цих двадцять п'ять,
Я б уже знову, цей самий свій вибір зробив.
Щоб вже разом прожити нам вдвох ще сімдесят,
Так безмежно, та щиро, я б тебе полюбив!

Тепер двоє дітей в нас з тобою дорослі,
Та дітьми для нас вони, завжди будуть і є,
Душа молода... здається нам, що сьогодні,
Неначе весілля у нас... ТВОЄ і МОЄ!!!

Любов завжди... одним є тільки в нагороду,
Іншим людям, як важкий останній такий бій.
В ній є вишневого завжди цвітіння саду,
Дуже сильний, штормовий, морський уже прибій.

Ми люди, від любові всі завжди залежні,
Вже напевно сотні років, й тисяч уже – тьма.
Та, будьмо всі уважні дуже й обережні,
Кращих почуттів напевно... вже у нас нема.

Ми з віком все більше кохання шануємо
І впадаємо все в нього.. знов... і знов, і знов.
Вдячні Богу за спільне щастя, що маємо,
За міцну з тобою і взаємну цю ЛЮБОВ!!!

(25. 11. 2011 р. був наш ВЕСІЛЬНИЙ СРІБНИЙ ЮВІЛЕЙ)

Бережіть у пам’яті минуле —
цей літопис власного життя,
хай воно не вкриється намулом
зі страшної цвілі забуття.

Бережіть миттєвості дитинства —
безтурботний, босоногий світ,
зітканий з любові материнської,
що не гасне у завії літ.

Пам’ятайте юності шаленства,
росяні стежини за селом,
поцілунку першого блаженство,
почуттів бездонне джерело.

І коли у хвилі ностальгії
за минулим серце защемить —
пам’ять вас розрадить і зігріє,
в молодість поверне хоч на мить...

2006

Зустрілися два сусіди, та й Гнат почав питати:
- День народження в тебе коли, - хочу дуже знати?
- Вже в травні буде, а для чого ти мене питаєш?
- Штори й тюль я подарую, бо ти їх ще не маєш?

Всі дивляться з будинків, як з жінкою кохаєшся,
Як вона "стриптиз" танцює, а ти роздягаєшся.
- Добре! Штори я візьму, та хочу теж дуже взнати?
З Днем народження коли тебе, ...маю привітати?

- Та в мене в липні!- каже Гнат...Я буду відмічати.
В гості заходь,- смачним тортом теж стану пригощати.
- Добре! Прийду й подарую великий бінокль дуже!
В різні вікна, щоб дивився й далеко бачив друже.

Що цей "стриптиз" танцює в ночі дружина не моя,
А витанцьовує цей танець, - так жіночка твоя.
Якщо подивишся в бінокль, та ще не будеш спати?
То свою жінку в різних вікнах зможеш упізнати.

Бо вона по телефону на виклик приїжджає,
Танцює "танець живота", - так гроші заробляє.
А ти напевно міцний сон в ночі теж дуже маєш?
Або рідко в ночі жінку, ти любиш, обнімаєш?

Не заглядай у чужі вікна, а думай про жінку,
Чи задоволена життям?... Чи тепло їй у ліжку?
А, щоб бінокль у подарунок тобі я не вручав?
Треба, щоб в ночі частіше, жінку свою обнімав!!!

Ти сказала йому
Що ти любиш цю осінь
Свою пісню сумну
Ти йому заспівала

Подивилась в вікно
А до тебе йдуть гості
І хоч сумно було
Вийшла й їх привітала

Кажучи добридень
Запросила у хату
І мов мати дітей
Повела у кімнату

Той осінній пейзаж
Роздув вітер між вами
Ви ввійшли у той час
Й замовчали словами

Ви стиснули долонь
Й дарували усмішку
Все ж любові вогонь
Залишився десь там


Ти забула як ви
На весняних дорогах
Говорили про сни
І молились до Бога

Щоб любов мов приказ
Через роки тривала
Аж по осінній час
Щоб весною співала

Тобі в себе чи ні
Прийшлось жити далеко
Линуть пісні сумні
Летять в світ як лелеки

Вам так добре жилось
В батьків хаті бо в себе
Всюди добро цвіло
Там було ваше небо

Прийшли роки гріха
Даровані з заходу
Викинули з гнізда
Дітей мого народу
17.10.2009р.

* * *

Чи два десятки зболених віршів
Спасуть поета в день Страшного Суду?
Чи низку невідмолених гріхів
Вiки й віки спокутувати буду?

I піде назавжди у забуття,
Небесної обителi ізгоєм,
Ця свiчечка короткого життя
Перед Творця високим аналоєм.

1993

Яке то щастя бути в себе,
Де рідна земля й своє небо.
Де твої друзі і родина...
Це рідний край, це Україна!

Яке то щастя – чути всюди,
Як рідною говорять люди.
Звучить вона, як пісня мами,
Якої співала роками...

Яке то щастя ідеш з Богом...
Знаєш, що це твоя дорога.
За кроком крок ти ставиш радо.
Душа виспівує баладу.

Яке то щастя коли знаєш,
Що те, що пишеш хтось читає,
Бо розуміє твоє слово
Хоча не завжди кольорове.

Яке то щастя перед нами.
Немає зірки. Щезла драма.
Дружать усі і всі щасливі.
Плодами дарить справедливість.
u8/38

Чув єм, чув єм .
Кус єм читав
В книжках, што трафили в руки.
Непопсув-єм
Того сьвіта
Своїм кус лемківскім звуком.

Знам вас, лем зас
Буду гварив,
Про то, што виджу з далека.
Взяв фрас той час.
Нас вишмарив
Гев де-зме. А земля чекат.

Діти в сьвіті
Гнес хцут жити.
Бо там веце місця, - гварят...
Гори хвори.
Їх лишити?
Не лишай! бо гріх зашмарят.

Своє коїт.
Своє тішит.
В своїй хижи був би паном.
Любив дуби,
Смотрив в місяц ...
Жаль за тим, што нам забрано.

Місяц вісів
Над горами
Велький, як в сусіда диня.
Мряка плаче
Слезом мами
Так, як лемко і лемкиня.

Читам. Питам
Тих, што знают.
Про лемківски села, міста...
Слухам вухом
Сина краю,
Штоб вам про сесе повісти.

Знам кус. Вам кус
Буду гварив
Про то, што виджу з чужини.
Біда сідат
На всіх старих
Синів нашой Лемківщини.
09.10.2009р.

***
Люби любов’ю, що не хоче лаврів,
Люби, коли мовчать серця й литаври,
Подібний будь до образу Творця, –
І щезнуть над тобою чорні хмари.

***
Святе Письмо лікує рани тіл,
Усі вони від сатанинських стріл,
Освятить хату, піднесе до неба, –
І надихне тебе для добрих діл.

***
Твоя ціна – це кров свята Христова,
Очищений ти нею весь для Слова,
І матимеш Його найвищий дар,
Як будеш Йому вірним – це умова.

Війна, на дотик…Як вона?
- Як дотик смерті,холод лютий,
Як сльози у крові у скруті.
Така вона , гірка війна,
Як плач, ридання в кругозорі.
Лежать всі друзі ледь прозорі…
Їх забирає смерть в просторі.
О горе! Вся війна – це горе!
Землею впитою вщент кров'ю
Ступає босоніж вже смерть…
Все що ростилося з любов'ю –
Убила ,рознесла все вщент
Й холодним,гострим поцілунком
Все забира в усіх життя.
Землі лиш зоставляє «подарунки» -
Знов повертає до злиття.
Тіла…Тіла…Тіла – не люди!
Весь кругозір застиг у них.
Від страху розпирає груди.
Немає майже тут сідих –
Всі молоді і полум'яні ,
Розквітлі ледь рум'янцем на щоках…
Я ледь іду…Із зброєю в руках.
Іду неначе у дурмані.
О,що це? Що це? Це – життя?
Хтось стогне у бою злиття…
Це виє вітер!Те виття…
А , може , матері дитя
Присниться зникле, одиноке,
У болі – у війні жорстокій.
Такий-то дотик у війни.
Вона без жалю,без вини!
Така вона…Як смерть – остання.

Богдан Ігор Антонич
(акровірш)
(мова і наголос Надсяння)

Бог хотів мати тебе в Небі.
Орали там надії ниву.
Господь подумав: - Тобі треба
Добро сіяти й справедливість.
А ти послушне дитя Боже.
Ніколи не був проти Нього

Ішов з любов’ю, не ворожив.
Гостину прийняв. І в дорогу...
Окраї неба з Письма знав ти.
Роса небесна вмила ноги.

Ангел в’їхав небесним аутом.
Настала тиша. Біль і стогін
Ти бачив вчора в місті Лева...
Описом влетів ти в Карпати.
Новицю показав ангелам.
Ищи вірш о лемківських святих
Чудні розлитий твоїм пером.
08.10.2009р.

Вже день відійшов у «як завше»
й турботи поринули в сни.
Два серця, утому здолавши,
вслухаються в тишу весни.

А тиша ця дихає щемно
дзвінким соловейковим «тьох».
Десь тут, між берізками, певно,
вже звито гніздечко на двох…

І в юних серцях так тремтливо
відлунює пісня його,
і впевнено віриться в диво
й чекається щастя свого.

(2013)

На схід сонця розчешу я коси пишні,
стиглі яблука візьму, червоні вишні.
Руту-м’яту і чебрець внесу до хати
і почну рушник весільний вишивати.

Вишивати – чаклувати – ворожити,
на багатство, на любов, на довгі літа,
першу нитку – щоби Бога в серці мали,
та останню – щоби рідних шанували.

Покладу жовтогарячу і зелену,
щоби гідною була дочка у мене,
а червону – на невтрачене кохання,
бо судилося разом до днів останніх.

У куточку чорну – хай не стрінуть лиха
та народять діточок собі на втіху…
На схід сонця ворожила - чаклувала,
для дочки рушник весільний вишивала.

Зорі травневі, бузкові, вишневі
Зорять до хати.
Аж до світання пісню кохання
Буду співати.
Квіти весняні разом з піснями -
Тільки для тебе.
Рад прихилити, в душу налити
Зоряне небо.
Знову над світом трепетним цвітом
Гілка калини.
Хочеш - дістану пригірщ туману
З лона долини?
Ночі травневі, бузкові, вишневі,
Свічі каштана.
Серце палає, серце волає:
Де ти, кохана!
Спів солов'їний багатоколінний
Все не вщухає.
Ласки й кохання, а не страждання
Серце прохає.
Вільхи та клена шепіт зелений,
Таїнство ночі.
Стежка між трави в зелен-мурави,
Ласки дівочі...

Раз – у дамки! Шоколад…
Королівство чорних зрад.
Очі чорні, очі жагучі,
обіцяюче-пекучі.
Словом: форум, майстер-клас -
це гран-прі ПееМ у нас.
Сів навпроти, очі в дошку,
ще й дістав для чогось ложку.
Бачу – свита, хоч куди:
вісім служок, дві тури,
ад’ютанти гонорові
і конячки, будь здорові.
Ще король, жіночий хвіст.
Повний нуль, якби не ріст.
Починається двобій.
Перший хід, звичайно, мій.
Я вперед, вона назустріч.
Я туди, вона убік.
Хто б удачу не урік.
«Ход за мной - что делать?! Надо, Сева,
наугад, как ночью по тайге».
Є лишень одна дилема:
- Схоже, друже, та не дуже.
Там був Шіфер, тут вона,
королева ГалинА.
Чим цю даму спантеличить?
Брови супити – не личить.
М’язи пнути напоказ,
так немає отих м’яз.
Морщу лоба, так надійно:
щиро, мудро, трохи мрійно.
А очима луп та луп,
медитую творчий згуб.
Час іде, він не чекає.
Через дірочку втікає.
Тільки взявся за коня,
голос зверху: - То дурня!
Бач, укляк той кінь на ноги,
не досягне перемоги.
- Пішаки? - Ніяк не ліпше.
Їх вона у мить порІшить.
- А слони, мо’ , офіцери?
- П’яні в дошку. В чужі двері
лізуть нагло, як чолами
у салати за столами.
Що робити? Я упрів.
Ну навіщо грати сів?
Встав, чемненько уклонився:
- Я здаюся, я втомився.
Королева – стать, постава.
Сіпа оком – тим, що справа:
- Три ходи і ватерпас?
Я таврую матом вас!
Мат то мат, аби лиш дрюка
не узяла в руки злюка.
Я забув лиш попередить
(Ося Бендер це підтвердить):
що самІт мені, що саміт;
що гамбіт мені, що гАмбіт,
грав у шахи пару раз,
як ходив у перший клас.
Грати сів, бо думав, зможу
розтопити ту вельможу.
Та куди, сама холодність,
а я повна неспроможність.
Як не петраєш у шахах,
то тренуйся на дівчатах.
Я це правило забув,
мало що не битий був.
Прощавайте, королево.
Вам є-два, мені налєво.
Залишилася мораль:
вона – ферзь, а я лиш «граль».

Сиджу. Пишу. Поетику міркую.
На Музу не чекаю – сам пишу.
Та краєм вуха все-таки пильную -
якщо подзвонить, я її впущу.
Дзвінок у двері. Хутко відкриваю.
Циганка юна, як мара, стоїть:
- Водички дай, зі спраги помираю.
І по кутам очищами мигтить.
Я запросив галантно, тобто чемно:
- Яка вода? Я каву заварю.
До кухні – раз, а за вікном вже темно...
А я палаю, мало не горю.
Яке то диво, ті циганські очі,
немов тарелі ласої їди.
А час іде. Уже він проти ночі.
Мені б самому зимної води.
Я упадав біля тієї гості,
аж три цукерки виложив на стіл.
Трусило тіло і ламало кості.
Я ще ж… того, а не якійсь там віл.
Таке бува – даремно сподівався.
Кавусі чашку випила до дна.
Цукерки їла, мало не злякався,
як щелепа давала ходуна.
Подякувала чемно. Уже пізно,
а їй додому – ще… ого іти,
а світ такий, що людям в ньому тісно.
Зайде колись, як закортить води.
Я охолов. Нічого не поробиш.
- Адью мамзель, а може?.. Ні, то ні.
Навіщо чари тільки переводиш
і любощів розпалюєш вогні?
Пішла вона, а я - бігом до столу
(поки живі тілесні ще чуття)
писати щось про невмирущу вроду
і про свої високі почуття.
Дивлюсь у стіл, а там грошей немає,
лиш папірець із віршами лежить.
Як свідок дій, усе він добре знає,
але чомусь, пожмаканий, мовчить.
Я думав – Муза. То ж дівча циганське,
з якого боку тільки не крути.
Чом зразу не второпав? Муза – панське,
а це зайшло напитися води.

Поблискують черешеньки
В листі зелененькім,

Черешеньки ваблять очі
Діточкам маленьким.

Дівчаточко й хлоп'яточко
Під деревцем скачуть,

Простягають рученята
Та мало не плачуть:

Раді б вишню з'їсти,
Та високо лізти,

Ой раді б зірвати,
Та годі дістати!

«Ой вишеньки-черешеньки,
Червонії, спілі,

Чого ж бо ви так високо
Виросли на гіллі!»

«Ой того ми так високо
Виросли на гіллі, –

Якби зросли низесенько,
Чи то ж би доспіли?»

Аліса, маленька й усміхнена дівчинка,
Вітрами приніжена, з запахом лип, осяйна
Пустими доріжками, мокрими ніжками
Біжить скуштувати вина

Вино її гронами, долинами сонними, шумить водоспад
Світанками ранніми, очима печальними, в сад

Мариво мариться, ні, не забариться палкий привіт
Очі виблискують, червоними іскрами, новий політ

У грудях раптовості, клаптики повістей, буяє весна
А віти колишуться, залишки ніжності, знову одна

Аліса, маленька й усміхнена дівчинка,
Вітрами приніжена, з запахом лип, осяйна
Пустими доріжками, мокрими ніжками
Біжить скуштувати вина

2013

Все повернулось "на круги своя"...

Ти знов летиш по тій самій орбіті,
Що і літала.
В епіцентрі – я.
Такий самий,
Як і тоді:
У світі
Самотній,
Непомітний у юрбі,
Терплячий і негордий,
Бо старію.
А ще – сумний,
Бо не верну тобі
Ірпінську легковажність і замрію,
І сповідальність,
Чисту, мов сльоза,
Що протекла між нашими щоками...

Вже не скажу всього,
Що не казав, –
Воно ось тут,
У віршах,
Між рядками…


2007

В мені п’ятсот моторчиків живе,
По черзі випускаю їх на волю.
Чомусь, аби пізнати щось нове,
Уникнути буває складно болю.

Учора вперше праску увімкнув,
Хотів собі штанці попрасувати,
Та тут, і навіть оком не моргнув,-
Процес моїх пізнань порушив тато.

Сьогодні я раненько з ліжка встав,
Щоб не минути жодної пригоди.
Новому так назустріч поспішав,
Що рахував борідкою всі сходи.

Пригод багато мій готує вік,
І деякі подряпини лишають,
Та я, хоч і маленький, - чоловік!!!
А чоловіка шрами прикрашають.

Я не люблю упевнених в собі,
Які вагань не відають великих.
Кому ні разу не лягла в судьбі
Свята печаль на розвеселі лики.

Кому одвічні істини - старі!
І потребують змін незаперечних,
І хто життя цінує за дари
Та для тілес приємні різні речі.

Я не люблю повчальної мети
Із вуст того, хто тільки вчиться жити.
І ділить нас на грішних і святих,
Вже наперед всі знаючи одвіти.
2013р.

Ну ось і травень. Збираю речі.
Мене чекають п'янкі оливи.
Чиїсь фінали — мої предтечі
і безконечні речитативи.
Піду в Афіни. Піду босоніж.
До грецьких іпсилону і гамми.
А ти дорогу мені присолиш.
(Ти завжди плутав із чумаками).
Спочатку будуть міста-держави,
там жваві люди — знавці торгівлі —
глибокі очі й тіла тужаві,
і Понт Евксинський — зелені хвилі.
О ми, що ходим у світ без віри,
не певні долі й путі своєї.
Я закохаюся в очі Тіри,
в широкі плечі Пантікапею.


І врешті ляжуть шляхи позаду.
І я прийду в золоту Елладу.


Там буде вітряно і солоно,
і сонце груди мої оближе.
І хтось нестиме достиглі грона
на гору в хмари, дивлюсь — Олімп же!
Мені піднятися б — і до Зевса,
Ще зовсім трохи — на вічність вище,
І розказати, що поетеса,
а він, як вийде, не любить віршів.
І що ж робити? Іти до біса?
І Мельпомену лишити в тіні?!
Сувора грація — кипариси —
стоять, ошукані вічнотлінням.
Така наука, мої еллінці, —
життя проходить амфітеатром.
Коли наповнить вино по вінця
боки і шиї вцілілих амфор,
коли ковтками піде по горлу
богів, і смертних, і безпорадних,
я знову стану на цю дорогу,
яка для мене туга й відрадна.
І повернуся в свою країну,
де сонця менше, ростуть картоплі.
Лишу позаду чужі Афіни.
Візьму для себе лише Некрополь.
І ти від мене попросиш вражень,
і будеш довго дивитись кадри,
які нічого про все не скажуть.
Ні краплі правди. Ні краплі правди.


2013

Випасала вітри
у лазурі посонного неба,
норовистих вoдила
до обрію -на волепій,
схарапуджені гриви
косичила м"ятою жеби
не лякалися птиці
огрому на сонце-тропі.
Надимався Штормило-
ізлизував грози розп"яті,
запилюжені хмари
розвергши на всенькі світи,
назирався на мене
очиськами хитрого татя,
шарлатові вихоплював ябка
з поземних садів
Запрягала буян-Вітрoгана
в летючу зірницю,
черемшила його
у єдвабy пісенну блакить.
Увібравши життя
у зіницю напружену- гицав,
теракотові доли копитив,
напінював хіть.
Зачерпнула весни
і напитися дала Повіву,
осідлавши, погнала у чвал
по гористій стезі-
на бігу, доторкнувшися степу,
зривала хапливо
волошкове роздолля
і клала до щастя возів.
Несумирним вітрам ані упряж,
ні вузди - не милі,
їм би кумельгом нEстися...
їм би куйовдити рань...
Покололася льоля
туманна моя до бадилля,
позбивала я ніженьки
до роздоріжжя оман.
Утинала повіддя
- пускала розпряжено в невідь,
одганяла од себе
на чтири розволь-сторони,
адамашком упилися
наче - затихли у мреві -
поплелися плащами за мною -
ніхто не спинив.

С ДНЁМ ПОБЕДЫ ДРУЗЬЯ!!! С ДНЁМ ПОБЕДЫ!!!
Пусть никогда не повторится это горе и беды !
Пусть будет мир всегда на всей планете !!!
Громко смеются люди, дети,- в целом свете!!!


Пусть не будет слёз,беды,- не будет горя!
Улыбок,шуток, смеха, всегда будет море!
Пусть счастливы все будут люди в мире этом !
Обращаюсь к ВЕТЕРАНАМ я,- с большим ПРИВЕТОМ !!!

С ПРАЗДНИКОМ ПОБЕДЫ всех я ПОЗДРАВЛЯЮ!
Любить,смеяться,правнуков растить,я им ЖЕЛАЮ !
Много лет жизни в Господа для них ПРОШУ.
За то,что воевали они,-за родную СТРАНУ!

Свой поцелуй и благодарность, я им ШЛЮ !!!
За их отвагу, смелость,- всех я их ЛЮБЛЮ!
Низкий поклон, я воевавшим людям ОТДАЮ !!!
БОЛЬШОЕ ВСЕМ СПАСИБО ВЕТЕРАНАМ ГОВОРЮ !!!

На Великдень з родиною за столом зібралися,
Свячені яйця, паску їли, й Богу молилися.
Мама й батько за столом, та чоловік мій, діти,
Брат рідний з жінкою прийшли з нами порадіти.

Радісно дуже нам, що нині всі зустрілися.
Писанки дарили, співали, веселилися.
Бо Великдень – це для нас родинне таке свято,
До нас в гості теж прийшло вже родичів багато.

Нехай паска Ваша буде тільки запашною,
А ковбаса - рум’яною і дуже смачною.
Нехай Ваші писанки ніколи вже не б’ються,
А Великодні всі пісні із душі в Вас ллються.

Нехай гарно писанки усім Вам всміхаються,
Всі шиночки і хрін весь, нині теж з’їдаються.
Молитва лине з Ваший вуст, аж до самих небес.
Співаємо: Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

Гарненька жінка поїхала в Моршин відпочити,
Своє здоров'я покращити, водички попити.
Познайомилась з грузином і любов почАлася,
У свого кавалера, по вуха закохалася.

Ніна вже довго про курорт цей буде пам'ятати,
Що там, вони витворяли, вже краще Вам не знати.
Закінчилась вже путівка, додому вона їде,
Коханцеві дає клятву, що в Грузію приїде.

Каже: Ти дай телеграму, що тітка вже померли,
Щоб чоловік не здогадався і не тріпав нерви.
Лише приїхала додому і тиждень проходить,
Як термінова телеграма з Грузії приходить:

- Родная тётя умерла...И завещание на Вас.
Вы вещей берите много, уж долго будете у нас.
Мы очень просим Вас приехать все документы оформлять,
А, если не приедете,- Вам наследства не видать!

А чоловік все прочитав, та й чухає він вуха:
- Саму тебе не відпущу, поїде ще свекруха!
Теж давай телеграму, що з мамою приїдете.
Щоб Вас на таксі зустріли, всю спадщину візьмете.

Там їх зустріли два грузини, на джипах дорогих "NISSAN",
Ці молодесенькі джигіти повели в ресторан.
Мені соромно писати, що там вони робили,
Але, по десять тисяч євро жінки заробили.

Тридцять днів повеселились, та їдуть вже до хати,
А, Ніна каже:- Що ж, я маю Роману збрехати?
Її свекруха: - Я не знаю, що будеш казати?
Мені мають телеграму на сорок днів прислати.

Тобі також ще повістку, Ніно, якусь зробимо,
Може, ще на МЕРСЕДЕСА з тобою заробимо?
Якщо наших чоловіків весь час обманом брати,
Ми будЕмо за тіткою річницю відмічати.

Якщо наші чоловіки такі вже будуть лохи,
То ми обидві заробимо в Грузії ще трохи.
Та, щоб не бути вже лохами всім Вам, чоловікам,
Їхати треба на курорти, з жінками завжди Вам!

Я мрію маю золоту
Й палющу, наче спеку.
В нас розтанцьовують фату,
Ну, а у них – котеку*.

Живе та мрія з юних літ,
Я палко мрію нею.
О матінко, благословіть
На шлюб в Нову Гвінею!

Як вишні цвіт фата злетить.
Я ж до кохання ласа.
Котека ув очах стоїть –
Бажаю папуаса!

За папуаса хочу я.
Набридли українці,
В яких в кишенях – ні хріна**.
Й так само – у ширінці.

Під серце мрія б’є, під дих.
Жага в’ялить, мов спека:
Якщо – такі! – котеки в них,
То що ж там у котеках?

23 листопада 2012 року

Мой первый стих написан был в окопе,
на взрывами потрёпанной земле.
когда затмило звёзды в гороскопе
моё больное детство на войне.
Лилась пожаров огненная лава.
В седых стояли кратерах сады.
И захлебнулась кровью переправа
под натисками вздыбленной воды.
И белый свет казался ночью чёрной.
Зарницы тьмы соперничали с днём.
Окопчик тесный стал подводной лодкой
средь моря чувств, растерзанных огнём.
Не сказки мир с зайчишкой или волком –
кровавый час, где плавилась земля.
И я писала, чуть ли не осколком,
большие буквы, как из букваря.
Мне бы играть в считалки или прятки,
летать во сне на крылышках страниц.
А я стихи в замасленной тетрадке
таила от осколочных убийц.
Ужасна боль недетских впечатлений.
Рубцы на сердце от её ножа.
Вилась в плену страданий нить сомнений,
не станет ли немой моя душа.
Душа в словах – как море в перископе
и память та – как блики на челе.
Мой первый стих, написанный в окопе,
печатался на раненой земле.Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.
Лилась пожежі вулканічна лава,
стояли в сивих кратерах сади.
І захлиналась наша переправа
шаленим шквалом полум'я й води.
Був білий світ не білий вже, а чорний.
Вогненна ніч присвічувала дню.
І той окопчик – як підводний човен
у морі диму, жаху і вогню.
Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
кривавий світ, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря.
Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,
в казки літать на крилах палітур.
А я писала вірші про фугаси,
а я вже смерть побачила впритул.
О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Душа в словах – як море в перископі,
І спомин той – як відсвіт на чолі…
Мій перший вірш написаний в окопі.
Він друкувався просто на землі.

Його очі волошкові,
Повні радості, любові.
Має крила, наче лебідь,
Бо він ангел, ангел неба.

Та сумує він сьогодні.
У очах жалю безодня...
Дощ танцює з вітром танго
І під нього плаче ангел.

Сльози стримати не в змозі.
Загубив мо’ щось в дорозі?
Чи тому на серці туга,
Що нема у нього друга?

Ну, а може, сум глибокий –
То душі його неспокій,
І у цю годину ранню
Ангел плаче за коханням?..

І кримчани, і сумчани,
Вінничани, і кияни
Кажуть донечці і сину:
В нас держава – Україна!
Донеччани і полтавці,
Харків’яни і луганці,
Запоріжці й чернівчани –
Разом всі – одна сім’я ми!
Мелітополь, Кіцмань, Сміла –
Разом ми – велика сила!
В Сімферополі і Львові
Хай лунає рідне слово!
І одеські, і волинські,
Ви – малята українські!
І бажає вам здоров’я
Прикарпаття й Подніпров’я,
І Полісся, й Буковина,
Вся велика Україна!

Володя казала вона мені
Ти звичайно дивний та
Трохи не дружиш з головою

Мені здавалося що ми
Знаходимося не в гуртожитку
А в ляльковому будиночку
Якого скинули до річки
І він застряг між мулу

Вова ти звичайно хам
Продовжувала вона
І не вмієш спілкуватися
З тендітними жінками

За вікном було видно
Китове тіло неба
Хоча який кит у наших водоймах
У двері стукався окунь
Вона сказала що солі немає
По цих словах він відплив кудись
На третій поверх

Вовчик ти ж не красень
Та й пишеш
Якусь неримовану
Хрінь

Мені не вистачало повітря
Чомусь почуваюся невпевнено
Під водою
Особливо коли не вмієш плавати

Звичайно я не дружу з головою
Не вмію спілкуватися з жінками
Можливо дійсно пишу
Хрінь
І мої намагання залишитися в історії
Просто нікчемні

Але вона цілує мене
І маленькі золоті рибки
Впливають до кімнати
Крізь зачинені двері та вікна

Кладе мене на диван
Каже я сама
Дає пульт від телевізора

По ящику
Нічого нового
Щуки хавають простих жителів річки
Щуки брешуть
Щуки сміються

За все своє життя
Я ніколи не отримував такого
Задоволення
Від новин

Недоле моя! що поможе ся туга?
Що вдію для тебе сією тяжкою журбою?
Гай-гай, невелика послуга!

Чи я ж би такої бажала роботи?

Чи я ж би терпіла бридкі твої пута?
Багато у серці моїм і одваги, й охоти…
Та й я ж у кайдани закута!

Ох, сльози палкі – вони душу палили,

Сліди полишили огнисті навіки.
Ті жалі гіркії – вони мені серце зв'ялили!
Даремні для нього всі ліки.

Чи ж мало нас плаче такими сльозами?

Чи можем ми, діти, веселими бути,
Як ненька в недолі, в нужді побивається нами?
Де ж тута веселого слова здобути?

От знову ридання оті навіснії

У грудях мені закипають.
Ой доле! Невже сі ридання тяжкі голоснії
Отак надаремне лунають?

Говорять, що матері сльози гарячі

І тверде, міцнеє каміння проймають;
Невже найщиріші кривавії сльози дитячі
Ніякої сили не мають?

Де султан? Де беї, хани?
Біднуватий наш реал.
Присадив мене коханий
На турецький серіал.

І чекаю щосуботи
Вже на серію нову.
Відіклавши всі турботи,
У Туреччині живу.


Співчуваю Роксолані- У гадючнику не рай.Чи вони усі там п’яні?Не вгодив – то помирай.. То ж якби вона, сердешна, Чемна дівчинка була,Ще в одній із серій першихБогу б душу віддала.Чи то пак, пардон, Аллаху,Мусульманка, як не як.Я померла б там від страху,Не минув би переляк.А вона усіх здолала:Ібрагіма, Валіде.Ворогів хоч і навала,Але всяк до ніг паде.Роксолана – мудра жінка,Як іще серед орди?Отакі ми, українки,Пальця в рот нам не клади.І не зраджуй в жоднім разіІ не кривдь, Боже боронь!До чужого ми не ласі,За своє ж – хоч у вогонь.А кохати – то кохати, В рай, чи в пекло – все одно…Любий! Годі позіхати! Починається кіно…                

Уклін доземний в світлий день скорботи,
Що нам навіює печальні ноти.
І слава – і полеглим, і живим,
І Богу – змія допоміг збороти!

вірш видалено

Мурашка по доріжці
Своїй кудись спішить,
Не став на неї ніжку,
Мурашка хоче жить.

Ось піднялась травиця,
Радіє, що весна, –
Не затопчи дивися,
Нехай росте рясна!

І деревце маленьке,
І дерево старе
Не нівеч, мій маленький,
Нехай усе росте!

Любить природу вчися,
Свій рідний край люби!
На річці і у лісі
Ніколи не сміти.

Допомагай стареньким,
Не ображай слабких! –
З людьми поводься чемно,
Остерігайся злих.

Шануй книжки – в них мудрість,
Яку нам світ дає.
Учись, рости, щоб люди
Раділи, що ти є!

Шлях широкий розстелився, аж до неба,
не спіши, моя дитино, – ой, не треба!
Ще побачиш, поторкаєш і почуєш,
покохаєш, поридаєш, поцілуєш.

Скоро пурхнеш за віконце, наче пташка,
буде солодко і гірко, буде важко,
буде сонце, зорепади, будуть роси,
побіліють і твої, дитино, коси.

Світ цікавий та жорстокий зве до себе,
не спіши, рідненька доню, – ой, не треба!
Прийде врешті і твоя жадана воля,
тільки хай завжди ласкава буде доля.