Забув, кого ненавидів. І добре,
Що не згадаю. Справа ж не така
Геройська. Серце маючи хоробре,
Не здіймеш руку. Й добре, що рука
Не здійметься на ницого нікчему, –
У неї і призначення, й мета
Достойніші: накласти діадему
На голову спасенного Христа –
Замість вінця колючого...
Все інше –
У небо піднімати літака,
Дитя гойдати чи писати вірші
Здобуде право праведна рука.


2005

Ховають – ще живого! – Низового
на звалищі-руйновищі Донбасу,
де ніде вже й попастися Пегасу,
де слово не вартує вже нічого,
а пісня не хвилює більш нікого
і плин часУ вривається завчАсу, –
ховають Низового – ще живого!

І хто мене живцем ховає – знаю,
бо шило у мішку не заховати:
я ж буду "похоронщиків" кусати,
допоки ще зубів хоч трохи маю,
допоки пістолетом ще тримаю
хвоста свого амбітного, – як знати,
ще, може, і здолаю хижу зграю...


2006

Акторська гра — мистецтво перевтілень,
де кожна роль — частинка твого «я».
Когось ця гра від сіромані зцілить,
комусь, можливо, зранить почуття.
І ти тоді пишаєшся собою,
впиваєшся суцвіттями удач:
важливо зал заполонити грою,
а роль… нехай осмислює глядач...

Білозубі усміхи конвалій.
Із-під вій фіалкове: «Прийди!»
веснянкові сонечка-кульбабки
і черемхи млосний подих: «Ти…»

Ой то буде: заквітує терен -
і укриє памороззю цвіт…
Любуватимеш? – іще не певен? -
стиглі брості черешневих віт…

Ягідки черлені задалеко?
Чи на відстані правиці - рай-дуги?
Чи на них шукаєш напис «еко»
на підкріплення своєї неснаги?…

Одлетить вишнева хуга-юга,
обнесе пташня усі сади…
До стерні поколе ноги туга:
де ж те млосне і фіалкове «Прийди»?..

„Лупайте сю скалу...” Давно б уже злупили,
була би міць в руках та трохи більше сили.
А то спекотний жар і нестерпимий холод,
і надто вже важкий Каменяревий молот.
Минуло стільки літ, а з дикої долини
не вийшов нарід наш, не вийшов і донині.
З безмірності пустот не визволив він душу,
зате не раз губив надії ніжну ружу.

„Лупайте сю скалу...” Давно б уже злупили,
якби не біль віків та не понурі спини.
Якби покірність днів ярмо не прославляла
та яничарське зло до влади не наймала.
Аморфний стан життя: лукаве лицемірство,
спотворена мораль і щире лицедійство...
Найбільша мрія всіх – піднятись над рабами
і стати, перш за все, самим погоничами.

„Лупайте сю скалу...” Давно б уже злупили,
якби поводирі та й горщики не били.
Якби не пекло мрій, не чорна твердь спокуси,
не розбрат наших дій ще з Київської РУси.
Дивлюся навкруги – міцні стовбичать скелі,
немає лиш ніде Мойсея та пустелі.
Немає у богів для нас земного щастя -
то живемо собі, як трафить, себто вдасться.

Спустилась ніч. Між пелюстками цвіту
розлилась тишею в весняному саду.
Над садом небо оберталось в Літу
і кіт-самітник плакав на даху.

Ніч шаленіла тепло і духмяно.
Легенький вітер подих затаїв,
торкався цвіту збуджено і п'яно
та, схаменувшись, в далечінь летів.

А я сидів на лаві біля вишні,
гармонії черпаючи слова,
у цій вселенській срібнокрилій тиші
і сумував, шкодуючи кота.

весна вибухає цвітом і літом
а я вибухаю любов'ю
кружляють пелюстки сиплеться світло
а я світ фарбую тобою

зарадити нічим окрім чекання
а я то сміюся то плачу
бо вся ця весняність така жадана
нічого без тебе не значить

і радість тягуча й смуток спокійний
і щастя вірбує у жилах
бо ми розділимо вічне і тлінне
і душу одну і могилу

та поки ще сонце висить над нами
і наше усе на планеті
хай гріє ступні земля під ногами
а серце пронизує трепіт

бо все чого я так прагну - щоранку
дивитись на тебе спросоння
тож поки ми тут прошу - доостанку
тримай в своїй мою долоню


29.04.2013

* * *

Пiд молодими небесами,
Перечекавши холоди,
Всiма своїми пелюстками
Розквiтлi моляться сади.

Хай не обiрве цю молитву
Снiгiв раптова заметiль,
Нехай людська безглузда битва
Не запорошить їхню бiль.

Нехай спокiйно вiдцвiтають.
В теплi зелених сповиткiв
Солодкi яблука плекають
Для наших, для осiннiх днiв.

1993

Пройти босоніж по стерні,
віддати
світові
належне –
і знов буяти повесні
беззахисно,
беззастережно,
омріювати таїну,
свою,
не знищену,
єдину –
неопалиму купину
у вічній
магмі
часоплину.
І врешті кинути життя
під час
подальших
перегонів
у чорторий передчуття
твоєї
теплої
долоні…

1.

рані свіжа біблія
солов’я
літанія
у нірвані
білій я
рани рідні
здавнюю

рани ці
розплющення
у бутонах
прикрості
всі гріхи
відпущені
скоро
сонце
виросте

відцвіте
стежиною
сну життя
небачене
небо
опташинене
ще
ніщо не врачено

і
малям
дивується
у старці
похлипує
випиває вулицю
чай тамвайний
з липою

запускає білкою
справ рипуче колесо
проявляє плівкою
все
що поза голосом

2.

із мене
безтілого
щастя
світлом вигорніть
у нірвані
білій я
кров моя
на вигоні

кров моя
не мічена
не суха
охрещена
в ній години
лічені
на любов
приречені

у пригоді
вістонька
Бог цвіте на гілоньках
рані теплі устонька
оживили тілонько

3.

обережно
лілія
не торкай
фарбуюся
у нірвані
білій я
ув утробі
скулюся

підгинаю
крилонька
притуляю
ніженьки
грійся
Божа Силонько
заколишу
ніжненько

4.

фобії і філіії
у душі-чистилищі
у нірвані
білій я
і блакиті
пригорща

вітром
розсипається
тінями
шмагована
а коли намається
падає пластом вона

мов на лапки
бджілоньки
що любов
овеснюють
на мої
прожилоньки
богоперевезення

5.

хмар
хитка флотилія
вище них
невибране
у нірвані
білій я
розпускаюсь
фібрами

відчуваю
людяність
набираю
відстані
де
ще не заплутаний
і за крок
до істини

6.

спить
в мені
бастилія
сповідання
страчених
у нірвані
білій я
зберігаю
бачене

розбавляю
відчай і
стук
по цвяху
молотом
щосекунди
рідшає
затихає
золотом

колами
незнаними
крутиться
минувшина
затяглася
ранами
ширмами
і душами

7.

знаю
є ідилія
за порогом знаного
у нірвані
білій я
оживаю
наново

де
у Бога
слізонька
для веселки
люлечка
кров
не п’є берізоньки
одичіла
вуличка

море
не приластиться
море
сну квітчастого
бо думки
мов ласиці
по нірвані
шастають

24 Квітня, 2013

тіло лимонне встояне із кислинкою
ходить і ходить між місяцем і зупинками
кроки рахуєш як мріє блакитна жінка
побіля опівночі студить свій жовтий чай

дихає дико зізнання стирає з мобільного
ставши на лапки цілує когось мов спільника
нетрів своїх і коштовних нервових вивільнень
водить його як по сну по своїх очах

шию долонями вкриє шовковими ріками
слуха як трави пліткують про неї під вікнами
та не зважає на них хай собі просторікують
віршами пахнуть і скублюються у печаль

хай вона грається сарною ланню кішкою
думку до думки стулить – на люди вишкірить
у венах їй рими пульсують бігають мишками
з усмішок теплих в холодні льохи мовчань

хай вона так проти ночі й цвіте над стеблами
рани і нерви в порожні позлітки стереблює
смертю й життям і зірками й сонцями й небами
грається хай позабуте у ній дівча

Твої очі як зірки для мене,
Дивляться у душу,в глибину…
Щось у них як золото червлене,
Здалеку я бачу їх й тону…
В сумі в посмішці,і знову у печалі,
Ти мені ні слова не скажи,
А я буду бачить твої далі,
Полум'я в очах наче ножі,
Наче ти мені все відкриваєш:
Своє пекло розпачу й почвар,
Рай свій під мій погляд підставляєш…
Та твій погляд всіх рідніше кар.
Кат мій,і душі моєї вбивця.
Ти пішов як зорі на зорі…
А мені б ще вік отак дивиться
В відблиски в очах як кораблі
У космічному і рівному просторі…
А мені б ще танути у них,
І горіти й тужить за тобою…
В день чи прийдеш ти серед усіх?
Чи майнеш межи людей жорстоких,
Чи майнеш серед людей в добрі…
Ти – моя печаль,в далеких кроках,
В просторі від ночі до зорі.

За днями дні кудись біжать від нас,
Втікають і роки - встигай лічити.
Лише безсоння виділяє час
Осмислити життя і відпочити.

Від нього я хотіла утекти,
Тому, що скористатися не вміла.
Боялася як зла, як самоти,
Його як самоту, не розуміла.

Допоки безтурботні, молоді,
Безсоння в нашій долі – гість нечастий.
І заглядає іноді тоді,
Коли ночами мріємо про щастя.

А як позаду літній ювілей,
І вже нема потреби поспішати, -
Безсоння дане нам як привілей,
Аби життям удосталь "навтішати".

А хтось не тільки ніч - і день проспить
І не збагне через буденну звичність,
Що сон – то небуття коротка мить,
Безсоння ж – хай маленька, але вічність.


1998 (2013)

Ти думала, що буде двадцять три
І через рік, і два, і десять, й тридцять.
Які перетріпали нас вітри,
Розвіявши на пачоси й кострицю.

Кастрати, розлучивши плоть і дух,
Позбавили буття і сенсу, й руху,
З-поміж усіх житейських потерух
Найбільшу залишивши потеруху…

Ну, і нехай. Мовчи й не говори.
Не звинувачуй в підлості і зраді.
…В мої зіниці дивляться аж три
Янголики із потойбіччя саду.

Біблійний змій звивається вужем.
Тим яблуком лиш душу розтривожу.
Я давній. І без сексу б жив уже,
А без любові – навіть дня не можу!

Тож третю – за любов! Яка гірка…
Виляєш словом, як хвостом собачим.
Всміхаєшся святенникам й жінкам –
Нехай душа комфортно хоч поплаче.

6-7 травня 2002 року

Немає нескінченних драм.
Йде героїня за куліси.
Я – не глядач. Я ж чесно грав.
Не покидай! Чим біль завісиш?

Зажди!.. Благальний в мене зір.
Рахую миті і моменти.
Он, чуєш: хвалять? Та не вір,
То ворогів аплодисменти.

Почнем спочатку все. Не йди!
Зламать сюжет – це нам під силу…
То не сльоза, то… в очі дим.
Завіса впала. Чорно-сива.

27 травня 1982 року

Сірий попіл в золотому чані
не для їжі я чомусь оце варив.
Шкода півня... Він в такому стані -
кури збуджено шукають хробаків.

Чорний сморід наливав у діжку
не для печі, де вогонь тепер горів.
Шкода півня... Він забув про знижку -
кури збуджено шукають хробаків.

Пекло шоу, аморальні ролі
не для насолоди в дім я свій пустив.
Шкода півня... Він кориться долі -
кури збуджено шукають хробаків.

Білу владу в українськім євро
не на царство обирати я хотів.
Браво півню! Не ледаче стерво -
кури збуджено шукають хробаків.


28.04.2013

Березовий сік наливаю у келих...
Весна пригощає сьогодні усіх.
В обіймах її, призабутих і теплих,
Душа оживає для добрих утіх.

Так само природа у радості квітне,
Осанну Весні несучи по землі,
А сонце цілує дерев сонні віти,
Які ще, здається, в полоні зими.
2013р.

Осіннього вітру сваволя.
Дощі, наче шрами, навскіс.
Чия це розхристана доля
Блукає між сивих беріз?

Кого загубила у краї,
Де папороть, мох і багно*,
Де запах лісів оп`яняє,
Неначе тернове вино?..

Омріяну казку дитячу
Лелеки несуть у світи...
І я вже за нею не плачу,
А тільки благаю:"Прости"...

Серцями пташиними небо нaповнене грає,
крильми перебовтана гусне вершкова блакить.
Травує земля шовковито...о, це ж бо і рай є,
коли у зернятку дріботнім усесвіт двигтить;
коли біля устя джерельного моститься мрія,
аби переплисти на хвилi пороги стрімкі,
квітастo віночком прибути до милого...Гріє
окрилена думка ранкову зорю залюбки;
Коли Ти мені відгукнешся зненацько-далекий
у веснорозмаї...в цю мить - просто зараз і вже!
З пелюсткометілі здійметься у простір лелека...
не наша провісниця...наша? а може...невже!
У келиху серця не кров, а любовна мадера, -
що з грона світил ізнебесних от-от не скипить.
Це рай, коли хвилька з Тобою - наповнена ера.
Це щастя, що в"ється любові незгублена нить
І Ти нерозлюблений канеш до мене у душу,
а я, наче води розталі, Tебе обійму...

Та що ж це я тут серед вулиці мрію й не зрушусь...
закохана в левове місто назавше- чому?

А мої світанки, умивали роси...
Так я пам"ятаю, те дитинство босе.
Полудневу спеку дощі окропили,
То ж бо моя юність, що я загубила.
Розпустило коси моє надвечір"я,
Вже морозу ниті обплели подвір"я.
А як прийде вечір, а за ним і нічка:
"Гарна колись була,- скаже хтось, - як чічка*.

*Чічка - діалектне гуцульське - квітка.

2013

Зболена та замучена,
Стомлена і засмучена.
Виплакана, збайдужена,
Із серцем закіптюженим.

Байдужістю і зверхністю
Душа наче вичавлена.
Випаленв і вихолола,
З корінням викорчувана.

Недолюблена, недолеліяна,
Недоколисана, росою висохла.
Гірке НЕДО - червоним прописане
Через усе життя... Одначе - вижила.

2013

Заграло сонце у росі…
Моя рука в твоїй руці.
Я розчиняюся у ласках –
Прелюдії твоєї казки.
Твій поцілунок – ніжний птах –
Тріпоче на моїх устах.
Він – теплий вітерець весняний.
Він чистий, як сльозинка, ранок.
І я не я без того трунку –
Твого хмільного поцілунку.

Прилетіли веселики
із далеких доріг.
Принесли людям весноньку,
а під вишнею, – сніг?

Наче сніг - біла віхола,
млості, пахощі, сон!..
А розпука-печаль цвіла
біля рідних вікон.


Блисне сонечко інколи
та холодні сніги
в серці. Крутиться віхола,
обрива пелюстки…

Розмітає, розвіює,
розкидає думки…
Ой, вишнева хурделице! -
крізь роки... на віки...

***

Це так незвично порожньо і дико:
куди не йду – ніде тебе нема.
Чи голосне ридання, а чи тихе, -
у відповідь - лиш тиша мовчазна.

Нема! Нема! Ніколи вже не буде
Тебе в моїм оцім земнім житті.
І хоч кричи. А хочеш – бийся в груди,
а хоч чолом об стінку в самоті, -

н е   д о п о м о ж е… Розпач порожнечі,
утрати біль так боляче болить.
Мамусю, обніми мене за плечі,
навчи, як далі в цьому світі жить,

бо я уже не можу говорити,
а лиш кричатиму – почує хтось ачей?!..
Та сонце не дозволю затулити
ні хмарам, ні примарам, ні тіням від людей.

***
Запитала Зима: “Чого ходиш сумна?
Наліпи собі сніжок – розважайся, мала!”
Зазирнула Зимі в її очі скляні,
і сказала я тихо: ”В мене мами нема…

В мене мама була. Та приходила Смерть
і забрала її, переповнивши вщерть
мої очі піском...”
І принишкла Зима, під вікно прилягла,
під колядок луну задрімала біда.

Ти – на вічній постелі.
Я – в міжлюдській пустелі.
І за горло стиска
фальш чужа крижана.

Всемогутній владар в обладунку зірок,
між розтерзаних хмар – мІсяця ешафот.
І, здається, ніколи не почути пісень -
Інквізиція-Ніч вироковує День…


***
В ніч передгрозяну - задушливу, безсонну,
коли в розпуці мозок закипа,
Ти вітерець легкий візьми в свої долоні
і ніжно притули до спраглого чола.

Прийди в мій сон – я так тебе чекаю,
так утомилась без твого тепла.
Матусю, рідна! Ти прийдеш, я знаю,
і витреш сльози на моїх щоках.

***

Промовлю: “Мамо!” – А назустріч – тиша.
Порожня тиша в крижаній долоні
cтиска моє мале зомліле серце...
Я – голосніше! Аж здригнеться небо,
й погубить зорі – воскові краплини.
І мама одізветься – соловейком,
невидимим у пахощах калини.

***

Вже другий рік, - здалося, - другий день,
немовби Ти в недовгому від’їзді.
Я все чекаю – в рамочці дверей
Твою поставу втомлену узріти

і пригорнутись. І усі жалі
Тобі повісти, і тебе почути…
Душа моя подібна до ріллі –
розорана... а про посів - забуто…

***

Шістнадцятого квітня – …надцять літ
як почорнів раптово білий світ,
як гілочка вишнева облетіла,
Твоя душа за обрій одлетіла…
Птахи із вирію у весни прилітають,
відтіль для нас (вони ж бо добре знають
завжди Твою турботливу опіку)
приносять Твій привіт і доброти без ліку,
погідної матусиної ласки
із незабутньої мого дитинства казки…

***
Тихенько сіло на крайчик даху втомлене сонце.
Тополям ніжно ледь-ледь торкнуло рудаві верхи.
Напевне вісточку принесло мені від Тебе,
але мовчало. Лише дивилось в моє віконце.

І я мовчала, немов зненацька Тебе зустріла
після розлуки. І так багато Тобі хотіла
порозказати і розпитати:"Де Ти бувала?
І де ходила? І що робила? Чи пам’ятала?.."

Моя матусю,- Ти моє сонце, що не згасає,
а лиш мандрує у ті країни, де знов світає...



1998-2000 (2013)

Мені б кудись... в епоху Ренесансу
промчати крізь віки хоча б на день,
десь у Венеції чи давньому Провансі
зачитуватись «Книгою пісень»;

вклонитися картинам Рафаеля -
зображенню Мадонни з немовлям,
прогнати сон піснями менестреля
про лицарів і їх прекрасних дам;

вечірніми алеями Шамбору
під чарівливо-кволий клавесин
в шовковій сукні увійти до двору
із грацією ранньої весни.

Мені б колись в епоху Ренесансу,
отак на день, отак собі, як є.
О мрії-сни... Життя-бо таких шансів
ніколи і нікому не дає.

2013

Поставлені вже ледь не на потік
ті, що про них - "нацарював і втік".

2013

Вона мені дзвонила, а я ригав у ванній.
Вона прийшла додому, а я все ще ригав!
І грюкала у двері дубові й невблаганні,
Та в струменях фонтану губився шум облав.

Я проклинав літфести та літри алкоголю,
Благословив себе за те, що ще живий.
Молився токсикозу і знов ригав до болю.
Та ніч була тяжка... Ще й кафель був брудний.

Вона спала сама, а я – з порожнім шлунком,
Підрахувавши зранку пропущені дзвінки.
Але згадав твій фейс і в ванній візерунки...
Не дивно, що ригав я, коли дзвонила ти...


23.04.2013.

Ти нам виколюй очі, плюй нам в очі,
все'дно співатимем! Такі вже ми співочі...

2013

З нами Великодні свята
В квіт одягнені сади
Хоч гостей в нас повна хата
Ти також до нас зайди

Привітаємо як брата
І відчинимо хати
Бо то свята наші свята
Вони завжди там де ми

І хоч мало нас не бути
Так брат ворог захотів
Брехні вітром нас роздути
Й придушити предків спів
Лиш ми не увійшли в пута
Бо правди вогонь горів.
28.04.2008р.
Вірш присвячений Акції «Вісла»

Здається, що часу ще вдосталь,
Багато ще встигнеш… от-от…
Життя ж наздогнати так просто –
Зостався один поворот…

Від вічно відкладених вчинків -
Лишається немічна тлінь...
І знайдеться завжди причина,
Втамує докори сумлінь.

А потім досяжне далеким
Стає. А від мрій - сіра тінь
І пилом затрушені теки
Із намірів, планів, хотінь.

2013

Ховались ми від самоти-зажури
У свій маленький герметичний світ,
Де глиняні та гіпсові скульптури,
З багатої уяви чи з натури
Пігмаліоном ліплені, в граніт
І бронзу перетворювались, – тихо
Стояли в напівтемних закутках,
І чайна чашка з чаром обліпихи
Тремтіла в алебастрових руках,
Оголених до пліч; і на канапу
Стікало плаття із плеча на грудь,
І відкривало наготу неквапом
Рожеве плаття з голубим накрапом,
Являючи на світ первинну суть
Грудей жіночих… Шерхлими губами
Я материнські вловлював соски,
Немов дитя, і ті смагляві плями
Навколо них, що пахли так різким,
Терпким жаданням плоті;
Знов первинна
Про себе заявляла жагота:
Зливалися у стогоні вуста
Й моя жива гаряча пуповина
Знов до твого жаркого живота
Немовби приростала; щире лоно
Мене приймало в себе, в таїну
Свою, у щонайглибшу глибину, –
Я повертався в лоно безборонно,
В свої начала… В матір і в жону,
В спокусницю свою найпершу – Єву:
Було все, мов уперше… Ні, не блуд,
А поклик плоті… То вже згодом древу,
І яблуку, і Змію вчинять суд
Не зовсім справедливий… Не обходить
Пізніших нас легенда ця стара –
Сама ж бо доля нас докупи зводить
І нашими чуттями хороводить
Заради обопільного добра
В майстерні цій!

Знайомий з давнім культом
Любові потаємної, для нас
Створив умови приятель мій, скульптор,
Порятувавши нас в критичний час.
Було нам тут і затишно, і втішно,
Й не холодно, хоч за вікном – зима…
Я думаю, грішили ми негрішно,
Бо в любощах гріховності нема.
Зі шлюбності ж витворюють ікону,
Без святості здебільшого,
А нам
Подарував Господь не шлюбний страм,
А щастя позашлюбного корону,
І убезпечить спокій, мабуть, сам
Призначив-наказав Пігмаліону.

Серед скульптур одна лиш ти була
Із плоті й крові. І на поклик крові
Відгукувалась щиро, і в любові,
Згораючи дотла, була, жила,
Ні блуду не підвладна, ні гріхові.
…В майстерні цій – заходив я не раз
До друга до свого, Пігмаліона –
Все так буденно! Зупинився час.
В кутку дрімає гіпсова Мадонна,
Пригасла вся, неначебто бездомна,
І постаріла в профіль, і в анфас.
Зневірився в красі Пігмаліон,
Ледь дибає, підкошений інсультом, –
Він переплутав, де ява, де сон,
Забув, у чім життя найвища сутність;
Не п’є вина й жінок не спомина,
Крім однієї – рідної, своєї, –
Він як митець утратився без неї,
Все загубив: і задуми, й ідеї,
І як їх повернути, вже не зна.
І я не знаю, чим допомогти
Адаму овдовілому – в майстерні
Садам едемським більше не рости
І яблуням спокуси не цвісти –
Зостались лиш пеньки та гострі стерні…

Я – поза раєм. Осені жура
Вже зазира в колись мажорну душу,
І не відомо: почекати мушу
До кращих днів, чи вже мені пора
У вирій відлітати?..


2003

Юна абрикоса
білоцвітнокоса
заграє до ясеня:
«Глянь – яка хороша!»

Ясен соромливо
оглядає диво,
що до нього через тин
хилиться звабливо.

Тій солодкій знаді
ясен і не радий:
абрикоса у саду,
він же – на леваді…

28.04.2013

І я, і ти, усі ми разом
кладемо долю на ваги.
Вона укрита мідним тазом.
То кара Божої руки.

А янь та інь, як плюс і мінус,
єднання хіті і цноти.
Угору очі – бачу синус,
колиску дум і суєти.

Кричу: Ау! Де щезли рими?
Луною …ими поверне.
Хай дух гармонії загине,
зате КаПе у вись іде.

Стою на рівні одиниці
у сні, неначе наяву.
Моє минуле зріє з ниці,
чи за собою не позву.

* * *

Квiти весни найбіліші
Кинулись людям під ноги.
Цвiтом обвітрених вишень
Встелені наші дороги.

Вбогих душею i тілом,
Хворих, лукавих, затятих,
Цвiтом розпачливо білим
Вишні взялись рятувати.

1988

Шурхоче, шепоче, похрускує
Солома застелена хусткою,
Коли, безсоромно розхристаний,
Тобою милуюсь на відстані.
Розколини, вигини, впадини
Обмірюю, пещу, розглядую –
Безвольний, покірний, спустошений
І радістю зморений трошечки…
26.04.13

Беру слова і довго мну, як глину,
Аж поки сік не потече з калини,
Замішую це тісто я на нім, –
І ставлю у ясний вогонь на днину.

Розумниця... Красуня...
А одна...
Чому? Навіщо?
І кого питати?
ТогО, хто у думках,
Шептав - Люблю!
А наяву...
Так і не зміг
Сказати...

Тобі слова...
Гарячі... І п'янкі...
Солодкі й ніжні...
Скільки ще чекати?
Не принца...
На баскому скакуні.
А того...
З ким би ранок...
Зустрічати.

І Ти чекала...
Довгі дні... Роки...
Життя минуло...
Не зайшло до хати
Твоєї щастя...
Зблякли рушники...
Що мали вам
Під ноги
Простеляти.

Свою любов
Ти дарувала...Всю...
Не рідним дітям.
Їм була -
Як мати...
Розумниця... Красуня...
А одна...
Чому? Навіщо?
І кого питати?

PS.
Розумнице...
Красуне...
Глянь -
Весна...
Цвітуть
Сади...
Тобі...
Пора...
Кохати...

28.04.2013

Крізь мене пролягає дорога,
Яка кожною клітиною проявляється.
Зі мною воюють люди – тривога!
Та я програю їм, не опираюся.
Мені б не воювати із собою,
Бо негативом оточуючим відбиваюся,
Я протікаю атомами матеріалізму,
Який тут характер, яка тут харизма?

Крізь мене проходять океани,
Які породжують сумніви,
сумно їм
Війна продовжує війну – божевільну…
ось суть війни
Мені б не воювати із собою,
Бо тоді на мене постає світ суворо!
Який іде впевненою ходою,
Я зупиняю його словами, написані рукою худою,
І намагаюся бачити Бога всюди,
А не треба намагатися,
Треба дарувати добро людям
Навіть коли битимуть і насміхатимуться.

Тому бути чесним із собою спочатку,
Бігти на осліп жаданням відмовляюся,
Забути про мрію, залишити на землі печатку…
Крізь мене пролягає дорога -
Кожною клітиною проявляється.

З твоїх очей ллється долина,
І сяйво її обов’язково долине
У світ до таких самих посланців,
Які описують тебе – Життя, не жаліючи пальців?!
Крізь мене проходять морозом,
Енергії емоцій людей нерідних і близьких,
Не сприймати їх, то бути ні з ким,
Бути низьким
в безкінечному міліярднику,
У цьому шумі впізнати тишу
Не ховаючись…

2012

Ні
Ваші пісні
Не німі
Вони співані
Не лиш в чужині

Ви
Нам роздали
Віри сни
Ніччю писані
В них є роздуми...

Наш
Весняний час
Наче Спас
В правдах вписаний
Не топче прикрас.

Всі
Несуть вогні
Весняні
Наче салогани
Висловлені.

Ніч
Вітає сич
Несе клич
Випробуваний
На кожну зустріч.
26.04.2013р.

Картина Реріха в моїй кімнаті
Панує на стіні:
Засніжені вершини
Блакитні, білі, сині...
Раптово , мов би потороча,
Гілля каштана блимає у очі.
То сонце бешкетує за вікном:
Ясне проміння, що насіяло тепло,
Грайливо відбиває ніжне скло,
Й каштанові зелені віти
Не згодилися крижаніти...

Мої коти, мої собаки,
Я вас годую і люблю.
Мої трухляві комуняки,
До вас я сповнений жалю.

Мої поля, мої заводи,
На жаль, ви нині – не мої:
Прибрали без моєї згоди
Вас новочасні глитаї.

Мій гімн, і герб, і стяг державний,
Вас нелюд приватизував,
А люд, принижено-безславний,
Плазує, як і плазував.

Мої собори і могили,
Що силу множили мою,
Вас по-московськи “обновили”,
І я вже вас не впізнаю.

Моя дзвінка співуча мово
З чудовим “Геть!”, –
Тебе “Долой!”
Знов посилають Іванови…
А я, хахол Іван, – не той...
Не той, що треба Україні,
Перелицьованій на край
Банановий… Ще й бабуїнів
Тут заведуть… І буде – рай!

Мої хвороби і болячки,
З самим собою балачки,
Вам співчувають лиш собачки,
Мої дружочки–пухначки.

Моя несплачена квартплато, –
Ой, непосильна ж ти яка!
Боюся я,
І кошенята
Бояться: як же без кутка?!

Мої тривоги-застороги,
Вас так ніхто і не почув;
Мої дороги, що під Богом,
Я вас останні дні топчу.

Мої рукописи і книги,
Хіба ж даремно вас писав,
Що вам сьогодні не до шмиги
Добуть Пегасові вівса?!

Мої пустісінькі кишені,
Мої простісінькі думки…
Моя сльозо срібляна в жмені,
Не розколись на мідяки!


2003

Самотнього вечора голі сліди
На тінях дерев, перелюднених вулиць.
Так ніжно рука до півспогаду тулиться,
Так тепло рука до півспогаду тулиться,
Немов до молитви во ім’я води,

Що десь незбагненні колеса Сансари
Все крутить, і крутить і меле наш час.
Засвітиться в небі важкою сигарою
Чиясь догоріла у тінях свіча.
І осінь за осінню, весни за веснами
Літуємо юні з цим світом удвох,
Аж поки минулим, немов перевеслами,
Пов’яже нас, вкотре народжений, Бог.

Красивого вечора гола печаль…
По тінях дерев, перелюднених вулиць
Так ніжно рука до півспогаду тулиться,
Так тепло рука до півспогаду тулиться,
Немов до його…
Плеча.


2013

Яким себе я бачу увісні?
На голові - не в таловині сніг,
А кучері смолисті, розчесать несила.
Відштовхуюсь -злітаю понад гори,
Із птаством розглядаю незвідані простори...
...А потім прокидаюсь і подумки питаю:
Чи й з іншими на старості таке буває?
P.S.
Сказала якось ворожка наодинці:
«Доросле випало тобі дитинство».
Крізь пасмо літ як спромоглась набачити вона
Дитину, що день при дні калічила війна?

З Божої Волі серце розквітло,
Квіти взялися кохати весну,
Музика плаче на місяць з-під липи,
Це мабуть солод зі світлого сну.

16.06.2012р.

В епоху відьмаків і коновалів
Я вперше роздивився,
Що живу
В краю бузків, черемух і конвалій,
І жовтих лілій в річці, на плаву.
Дитячі очі райдугу вбирали,
Сльозилися від барв…
А за ліском,
Шляхетні й поставні,
Мов генерали,
Стояли соняхи,
Шикуючись ладком.

Бриніла стежка в соняхах струною
Тонюньою, бджолиною…
Куди
Ти, стежечко, спішиш?
Візьми з собою
Манюнього мене
І поведи
За обрії дитячої уяви!

Втікала стежка –
Спробуй, здожени…
І плакав я,
Чотирирічний явір,
В ожиновім раю бережини.

А лілії, конвалії і бджоли
Сміялися:
– Оговтайся, дитя!
За соняхами свище Дике поле,
А тут, в бережині, буя життя…

Хіба я знав, що так воно і буде
В засоняховім світі?!
Цілий вік
Для мене був одним суцільним буднем,
Що в чужині, в самотині протік…

І досвідом розжився не одразу –
Лиш нині,
Після всіх розчарувань,
Я став шукати рідну ту оазу,
Де розпочав свою життєву рань.

Хіба знайдеш?!
Під натисками вітру
Не вистояла, бідна…
То ж беру
Гірку, та заспокійливу
Півлітру –
Топлю печаль в горілці
І журу.

А лілії, конвалії і бджоли –
Десь там, у потойбіччі, за бугром…
Той, хто втіка за рідні видноколи,
Ніколи не зустрінеться з добром!


2002

ЗАРЯДКА

Братик, я, матуся й татко
Вранці робимо зарядку.
Не лінується і кішка –
Потягається на ліжку.

ПАВУКОВА ШТОРКА

На віконці грюк і стук –
Вішає карниз павук.
Шторкою прикрашує,
Мало йому нашої?!

КВІТИ ПІСЕНЬКУ СПІВАЛИ

Квіти пісеньку співали
І від неї розквітали.
Ми не чули, але знали –
Квіти пісеньку співали.

ХОМ’ЯЧОК

На пухнастий на бочок
Вклався спати хом’ячок.
В хом’ячка за звичкою
Бурячок за щічкою.

НЕ ПРИЙШЛА

Кіт Муркіт і кішка Сніжка
Запросили в гості мишку,
Тільки мишка не прийшла –
Подарунків не знайшла.

МИ ГУЛЯЛИ ПІД ДОЩЕМ

Ми гуляли під дощем,
Ми б іще гуляли й ще,
Але дощ від нас пішов,
Ще не мокрих десь знайшов.

ОСА І ЛИСЕНЯ

Від оси посеред дня
В ліс тікало лисеня,
А від нього в небеса
Перелякана оса.

НОВА ЛЯЛЬКА

Як цю ляльку звуть – не знаю,
Брат сказав: “Назви сама”.
Цілий вечір я не граюcь –
Вибираю імена.

В ЇЖАКОВІЙ ХАТЦІ

В їжаковій хатці
Кактусів багацько,
А у зайця в хаті
Квіти всі вухаті.

КАЧКА

Качка воду любить дуже –
Качка сіла у калюжу.
Качці кажемо: – Дивачко,
До ставочка іди, качко!

КОМП’ЮТЕРНА МИШКА

Взявсь Юрко навчати кішку:
– Ось комп’ютер, осьде мишка... –
Мружить очі хитра кішка,
Та ніде не бачить мишки.

ВІРШИК ПРО МИШОК

Жив собі віршик про мишок,
Казки боявся про кішок.
У книжці сидів він тихенько,
Бо казка мурчала близенько.

Приречені, щоб завжди бути разом,
Жорсткий, покручений низенький абрикос
У білому духмяному цвітінні,
Стара сосна, що зустрічає весну
Незримим струменем пульсуючої сили.
І довгий пагін молодого клена
В яскравій зелені надзьоблених листків.

Внизу блищить струмок на перекатах.

* * *

В сьогодення роззявлену пащу
Утули непокірності кляп,
У надії про зміни на краще
У кінці проживання, хоча б.

Бо у рабстві немає утіхи,
А свобода, як брила важка,
Підкоряється, хай і потиху,
Намаганням лише ватажка.
2013р.

мені здається ми були завжди
бо й тисячу років тому
вірші тобі писала відважно
долаючи страх і втому

так жили розсікаючи роки
примірявши всі епохи
і наближаючись крок за кроком
до однієї дороги

й ось лишилося впасти в обійми
хоча б на тисячоліття
аби небу барвисто рябіли
пророслі з душ наших квіти



27.04.2013

Асоціація
Із пам'яті життя спливає образ,
Із паралелей – вишкір кривизни.
В уяву цілить алегорій кобра,
випльовує отруту новизни.

Байдужість
З безпам’ятства черпаєш забуття
і, збудувавши свою хату скраю,
терпляче ждеш, коли святе життя
благословить твій хресний хід до раю.

Батьки
Кого ми любим, тих не має поруч.
Їх вища сутність – праведність свята,
крокує геть. За нею часу обруч
ховає слід в площинах небуття.

Брехня
Солодка патока. Не знаю,
чи правда це, але звикаю
до проголошених свобод
у колі зраджених чеснот.

Вічність
Це океан, в який щодня пірнаю.
Це шлях кільця до зоряного раю.
Що без початку – не закінчиться колись,
лиш просить смерть: за мене йди помстись.

Вибір
Роздоріжжя. Три дороги.
Ще й стежинок тридцять три.
Завагались думи-ноги.
В різні боки дмуть вітри.

Вік
До поєднання світла й тіні,
в напій пекучої жаги
я додаю солодкість ліні,
щоб спіхом не ішли роки.

Всесвіт
Дивлюсь у небо. Міріади зір
тяжіють сивиною над віками
і часу віз гуркотить з чорних гір
всесвітніми чумацькими шляхами.

Герой
Хай леза днів і темінь застороги,
хай путь слизький і втома на плечах,
та він іде, кидаючи під ноги,
спокусу жити у рожевих снах.

Горе
Немов би в осад випала душа –
так холодно і тоскно в порожнечі,
де янгол смерті дістає меча
і вщент руйнує непорушні речі.

Дорога
Іду не поспіхом, а так,
переставляю ледве ноги
і дослухаюсь: свисне рак
на тій горі, що близь дороги?

Духовність
До світла тягнуться бажання та роки,
де мудрий хтось з печальними очима
немов стоїть на відстані руки
за надважкими, як душа, дверима.

Життя
Народження. Дорога. Потім смерть.
Нема нічого. Тільки втома шляху.
Це звична для людини круговерть,
де кожний день, як сходинка на плаху.

Закатовані
Якби ту кров не випили часи,
якби життя не затягнуло рани,
нам й досі б снились мертві голоси
з надією, що судний день настане...

Минуле
Мимо проходжу. Позаду –
сіамська потвора днів.
Звично дивлюся на зраду
дитинства намріяних снів.

Надія
Коли останній з армії років
знесилений, поникне головою,
в журливім хорі мертвих голосів
почуєш ти: не бійся, я з тобою.

Осінь
Роздмухавши щоки, вітер
у кожну шпаринку дме,
натхнення багряних літер
з абетки згасання рве.

Пам'ять
Стирає час у матрицях душі
образи біль і щастя насолоди,
стирає ненаписані вірші,
мов жовтий тлін осінньої природи.

Полювання
Не яблук паперових серцевина,
а біль життя приваблює стрільців.
І смерть вовчиці – зоряна година
для них самих та їх підручних – псів.

Прірва
Стоїмо на балконі.
Мотузок під вагою білизни провис.
За спиною голосом хриплим ліфтера
янгол з неба: кому вверх, кому вниз?...

Смерть
У судний день, в останню мить розлуки
попросиш тихо: Боже, не карай...
Чиїсь холодні та байдужі руки
тебе віднесуть у такий же рай.

Сонце
Доторкнеться лиш ніжно руками,
враз загояться болі та рани.
Надихнувшись флюїдами зірки,
ми клонуємо муз із пробірки.

Совість
Заколисана, загодована,
міцно спить вона, добре схована.
Не дитя душі, не прозріння біль –
завдовжки з життя оправдання хміль.

Спокуса
Розкішне тіло. Хтивий блиск очей.
Цнота душі висить на волосині.
Сідлай скоріше трепетних коней.
Твої бажання... В чому вони винні?

Таїна
За паралелями світів
я лезом мрії краю
таємне сховище богів –
дотичні кола раю.

Щем
Солений вітер забринить
на віях, горем обважнілих.
Сльоза порве тужливу нить
із дум, у серці наболілих.

Час
Тече назад рікою мертвих митей,
у даль струмить ручаями живих.
В тій бистрині поміж бажань розлитих
нема твоїх напоїв молодих.

*

Не лізь до мене в душу навпростець.
Спочатку спробуй
Доторкнутись серця.
Не спотикнись об струни –
Забринчать!