…і миска полуниці… на горизонті…
Намалювалася… в ошуці, що:
безконечно в пошуканні сенсу…
сенсу ошуки, ачи обману…

А, думаю: небесну манну
вже маю - пси не їдять…
якби не оси,
що пси, – і обитають
не на не-бе-си… хоча літають,
але кусають…

In sensu strictiore hos pro reo (коротко кажучи) -
на горизонті останню миску полуниці маю…
2013 р.


худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп).

Попрощалась.
Пішла.
Перейшла в інший вимір,
перейшла в тихе небо,
де Господь всеблагий
душу чисту обійме,
сльози лагідно витре.

.. тільки тиху молитву -
більш нічого не треба.
..і - краплинку любові
у затінку вій.

Нині вітер в сльозах,
цей заплаканий вітер
мамі вістку від сина
донесе із землі...

Твій голос буває хриплий:
у ньому вчувається шелест липи,
присмак лимонного горизонту,
плюскіт вечора чайного сорту
та ледь вловимі нотки парфумів,
високовольтний шепіт струмів…
А я солодко вже заколишена
твоїм баритоном притишеним,
і шорстким, ніби легка щетина
твоя, ніжним, наче пір'їна.
У тебе голос буває, як море, –
і неважливо, про що ти говориш,
і невідомо, що буде далі,
бо знайомі ми – у віртуалі.
…ти завтра зателефонуєш
за послугою "коло друзів"
чи навіть "улюблений номер":
почую цей тембр, і схоже,
знову півночі заснути не зможу…

На землю обігріту ніч упала,
Розкинув крила біло пінний сад.
Вечірні зорі ясно засіяли,
Снувались тіні білостінних хат.

Вишнева повінь,вишнева повінь
Весни моєї духмяний квіт.
Вишнева повінь – блакитний спомин
І вісімнадцять дівочих літ.

Дурманить вечір молодий любисток,
А вишня тихо сипле ніжний цвіт,
Розсипалися зорі, мов намисто,
Я молода й радію на весь світ.
Вишнева повінь,вишнева повінь
Весни моєї рожевий квіт.
Вишнева повінь – найкращий спомин
Давно минулих щасливих літ

Вишневий цвіт засипав юні плечі,
Світились щастям очі голубі,
Про нашу долю мріяли весь вечір
І я раділа й вірила тобі.

Вишнева повінь,вишнева повінь,
Весни моєї зів’ялий квіт.
Вишнева повінь – болючий спомин,
Гірке прозріння на схилі літ.
23.11.2012

У осені похмуре небо,
Короткі і похмурі дні.
Шепоче дощ мені про тебе,
Я жду листа в самотині.

Подовшали думки, тривоги,
Бо покоротшали листи.
Далекі пролягли дороги –
Часи гіркої самоти.

Ти спокій мій і душу палиш
Приходиш у тривожні сни
Вразливе серце словом раниш,
Бо вироком звучать вони.

Слова: розлука і прощання
Приховані в твоїх листах
І наше зоряне кохання
Вмить розлетілося у прах.

У осені похмуре небо,
Короткі і похмурі дні.
Шепоче дощ мені про тебе
Сумую я в самотині
22.11.2012

Либонь, надходить осінь покоління,
плугами оре світу царину,
земля холоне у сльоті осінній
і набува гіркоти полину.

Морозить душу гідності банкрутство,
полову мелють брехень вітряки –
чи Мона Ліза молиться за людство,
коли проймає усміхом віки?

Чекаємо в тривозі
Осінньої негоди,
Та осінь на порозі --
Усміхнена, підходить:

В калиновім намисті,
Вдяглася у обнови:
Із золотого листя
Вбрання її чудове!

А глоду самоцвіти
Зоріють у браслетах
І торохтять на вітрі
Горіхів кастаньєти.

Підвіски з винограду,
Ще й квіти не померкли --
Осіннього параду
Розкішні феєрверки!

2012

Довго сяяло «бабине літо»,
Забарились холодні дощі.
Ще яскравих шипшин самоцвіти
Аж горять на зеленім кущі.

Та зненацька, морозець ударив,
І дерева до сну роздяглись,
На газонах, стежках, тротуарах,
Наче килим пухкий простеливсь.

Лиш тополі в сріблястому листі –
Літні сукні їм скинути жаль,
А зима десь далеко за містом
Білосніжну дов’язує шаль.

Спочиває натомлений вітер –
Скільки ж можна це листя мести?
Осінь в жовтих конвертах по світу
Розсилає прощальні листи.
2012

В рядах похмурих кам'яниць
Великих міст, а чи столиць,
Ростуть, спинаючись угору,
Урбанізовані потвори.
Мчать асфальтівкою потоки
Стрімких автів в обидва боки,
І кожне, звісно, додає
До диму й гуркоту своє.
Тут рятівник один у мене -
Мій "ровер", з партії зелених.
Натисну хутко на педалі
Й помчу за місто, якнайдалі.
А там... Квітують пшениці
І неполохані зайці
Через дорогу кривуляють,
Козулі повагом гуляють,
Сторожко щулячись, проте.
І все, - довкіл усе цвіте!
П'янким туманом диха ліс
І перепілка з-під коліс
Лякливо пурхає в жита,
За нею стрепет підліта...
Гойднеться вицвілий полин
І знову - тільки шурхіт шин,
Та ще дзвіночок жайворовий
У тиші висне вечоровій,
І сонця перестигла диня
Вам скаже: бути на годині...
2000р.

Як чудово,бо кульбаба
не страшна сердита баба,
що на печі спати мусить,
а усміхнена бабуся.

Життєрадісні смішинки
на зорі кладе в торбинку
і летить над липи, клени
на моріг пругкий зелений.

Там вона, моргнувши хитро,
розв’язавши торбу з вітру,
золоті смішинки сіє
у траву, як літні мрії.

Але іноді кульбабу
у світи мандрівка вабить -
за моря і океани.
Щойно зійде шлях туманний,

із кульбабового ока
у смішинчин цвіт глибоко
утіка павук, що виткав
срібну місяцеву нитку.

за дни до зимы, подноготной
фон - лучшая мера, чем контур,
туманом, тьмою и цветом
охватывая, кроя.


тристан поднимает ветвью
пластмассовой крышки обод,
бросает на ветвь изольды -
отныне ты, терн, моя.


изольда роняет пепел,
стыдливо, тихонько тлея,
и, всю напрягая крону,
кольцо бережет пока.


а может быть, ветром скоро
с нее эти угли свеет,
а может быть, ранний снег их
потушит, а может, марк...

“Україно моя!” — стільки мовлено раз,
стільки раз пролунало з ефіру,
аж, здається, уже прописалось між фраз -
тих, що чуємо чи не над міру.

“Україно моя!” — ці слова на вустах
і співців, і трибунів-промовців,
для одних вони лиш, може, фраза пуста,
а для інших — виблискують сонцем.

Для одних Україна — це власність своя:
нерухомість, земелька і води.
вимовляють такі: “Україна — моя!” —
і сміються в обличчя народу.

А для інших вона — в голубіні небес,
золотому пшеничному лані,
і у вірі в Того, хто із мертвих воскрес,
у батьківських традицій пошані.

І немає святішого ймення для них,
щоби всує його не вживали.
Україна для них — це Святая святих,
за яку натерпілися кари.

То ж запитую в тебе, Вкраїно моя,
повнолітня моя ти країно:
— Україно моя! Ти насправді — чия?
Може, ти — наречена без віна?

Обзивають тебе, виставляють на сміх:
Україна і “наша” й “не наша”. —
Україною ж ти хочеш бути для всіх,
як причасна церковная чаша.

Щоб усіх причащала ти хлібом-вином,
а тобі хай платили б любов'ю,
щоб душа не гірчила твоя полином,
ані серце не юшило кров'ю!”

…Не уникну і я цього пафосу слів -
«Україно моя!» На поруки
ти отих не бери, хто на тебе посмів
піднімати забруднені руки!

Хто на тіло і душу твою зазіха,
о Мадонно вкраїнського люду,
хай покараний буде за свого гріха
справедливістю Вишнього Суду!

2008 (2013)

Зазирає ніченька
сірим вовчиком
У віконце хлопчика
Теодорчика.
Не страшний вовчик той
Аніскілечки!
Хоче затишку він
хоч би трішечки -
До хлоп’ятка під бік
притулитися
І разóм теплі сни
подивитися.

Сіромаху впусти,
милий хлопчику!
Помандруєте в снах
разом з вовчиком.
Буде другом він вірним
в мандрівках,
А над ранок гайне
до домівки.

Хай домівка його ¬
ген за обрієм,
Та залишиться казочка
добрая.
Повіси нам її,
Теодорчику,
То подружимо й ми
із тим вовчиком.
:)
2013

Почуття парубоче безтямне
Відбуло, наче сонячний цвіт,
Але личко твоє, ніжна панно,
Пам’ятаю на відстані літ.
Хоч і суджено кожній людині
Поринати поволі у сніг,
Якби стрілась у натовпі нині,
Я впізнати напевно би зміг.
Бо душа від пригадок ясніє,
І думки огортає весь час
Ненав’язлива серця затія:
Подивитись на тебе ще раз…


06.06.13

Не упізнав її...
Довірливим дівчиськом
до міста вчитися приїхала вона.
Була розквітла ледь:
волосся та очиська.
Ні жінка, ні дитя, цнотлива і земна.

Не знала про любов.
І знати не хотіла.
Та раптом сталося. Настигло. Шкереберть
пішло життя її,
мигтіло чорнобіло,
і байдуже було, на щастя чи на смерть.

Скінчилося усе
класично, як у книзі.
Завіявся кудись – невже, невже навік?
Посунули роки,
усі в арктичній кризі,
А зовні – як у всіх: дитина, чоловік.

І ось зустріла знов...
Не спалахнуло небо,
не падають зірки, лише глевка печаль…
Впізнати не зумів...
То, може, так і треба?
Не упізнав її. На жаль. На жаль? На жаль...

Шлях мій почався над Сяном.
Лину і нині там думками.
Якщо зможу то також сном
Ходжу я Улюча стежками.
Тихенький ранок. Я іду.
Икну по лемківські. Йду далі.
Чую сльози і гіркоту.
Вони породжують знов жалі.
Зупинюся. Ось вже Дубник
У сонці блищить і сумує.
Лиш я почувши душі крик
Юністю на гору крокую.
Чую невидимих. Вони
Ангели втраченого раю.
Рід кличе іти до гори.
Ось там всі молитов чекають.
Дубник мовчить, як всі ті, що
Ось там в сплячих могилах.
Моїх це прадідів єство...
27.05.2013р.

Ну що я, наразі, є дивом із див:
своїм нагородам я вік вкоротив.
Не маю медалі "За" й ордена "У" -
десь грамоту маю. Почесну. Одну.

А вірші, що я самотужки пишу, -
не привід для подорожі за межу?
Горілка - "Столична", "Перлина" - вино,
а я, перепрошую, хто? Все одно?

Ну, добре... Не має поет нагород.
Самі лише Музи "оливкових шпрот".
Та, власне, що з того? Пусте ордени...
Нема й "Запорожця" з причини ціни!


6.06.2013

це просто історія дівчинки
з очима як небо синіми
душею такою юною
як перші весняні дні
при світлі нічної свічечки
акордами сумно-осінніми
натхненно творила музику
записувала пісні
легенди собі вигадувала
з подробицями романтичними
шукаючи принца казкового
квітчала веселками дні
а мрії були наївними
а вчинки були незвичними
а вірші неначе сповіді
або молитви сумні
зустріла...невипадкового
на мрію дитячу схожого
на лицаря того казкового
сполохано мовила НІ...

Готую джем із полуниці,
Бо не за гóрами зима.
Як прийде, хай насолодиться
І літо спробує на смак.

Нехай мете несамовито,
До справ холодних беручка.
Дістану подарунок літа
На радість їй і діточкáм.

Ходжу я по вулицях сторожко й лунко,
Ношу перископа старого у клунку -
Як бачу, що вулиці скоро кінець,
То шляк ‘ми трафляє і вхоплює грець.
За ріг перископ я тоді висуваю
Все далі і далі, дістану до краю -
Та пильно дивлюсь в окуляра довкола…
Бодай-би такого не знати ніколи -
А раптом хтось схоче стрільнути з-за рогу?!
Та Бог ‘ми почув і небогу убогу
У Львів до будівель мурованих вивів,
Котрі без кутів. Я повірила в диво.
Оце-то львів’янам живеться у Львові!
Того-то львів’яни такі гонорові!


06.06.2013

Запалала світло, дзвінко,
щоб отак тебе любив,
і хмаринки, і сльозинки
вкрала зграя голубів.

Лиш по колу та стокрила
мчала сила і краса
і підкову нам створила
над дверима в небеса.

Золотаво залатала
між коханцями розрив.
День пробачив нас ласкаво,
вечір лагідно простив.

Небо, що вітрець очистив,
прала зграя на льоту
і рум`янець золотистий
ткала на блакить бліду.

Той політ думки роздмухав,
що печаллю запеклись.
Іскрами Святого Духа
нас пресвітло звала вись.

Нам, голубко мрійнокрила,
плазувати не дано.
Пазуриста зникла брила.
Небо жде нас. Летимо!

05.2012.- 06.2013

На прощу йду
в березові гаї,
де пахне грибом,
хованим у листі,
плекаю світлі
радощі свої,
яких ніколи не було у місті.
Повільно йду
крізь пестощі трави,
вона голубить лагідно, уклінно,
лише асфальти з луками на ВИ,
а тут нечутна
влада часоплину.
Чутливе віття -
лісовий радар -
дивує малахітовим розмаєм…
Кладу спокуту на земний олтар,
за людство
Усевишнього благаю.

Ця багряна пожежа покірно зализує руки
і біжить за тобою, та де їй тебе наздогнати.
червонієш від страху, о дівчинко, вишенько, муко,
червонієш, як в школі за першою партою.
Що взяла б ти, на мак пересіяна маківко?
чи коштовне каміння, чи в небо простягнуте гілля?
до шухляди на потім заховані лакітки
чи дитячі малюнки поміж сторінками Вергілія?
Чи світлину, з якої твоя посміхається пам’ять?
Так багато всього, так багато, багато, багато…
Лютий півнем прозорим недремно стоїть на брамі.
Але ти вже нічого й нікому не хочеш казати…
Хіба що мамі…
Лиш тільки мамі…

Привітав мене Володя Просін
з Днем журналіста...
...Як було все просто
в юнацькі рОки:
шпальтами газети
ми,
молоді, закохані поети,
постійно марили;
мізерний гонорар
не витрачали на дрібний товар,
а на вино лишень...
Лилось рікою
натхнення...
Дійсність бачилась такою
рожевою –
це так давно було,
води й вина багацько утекло...
Тепер ми не старі – лиш посивілі,
при власній думці, при суспільнім ділі,
та не давай ні пити нам, ні їсти,
лиш нагадай: "Ви й досі – журналісти!".

Джмеля зачарувала дика мальва,
роси сльозинка на рожевій щічці, -
краса її проста у ніжнім смутку,
беззахисно цнотлива в одкровенні.

Щовечора він прилітав до неї –
цей джміль-джигун, що звабив стільки квітів,
спиваючи нектар півоній пишних,
троянд розкішних, гордовитих лілій…

Було у тім коханні щось космічне,
прозоре, чисте, як далека пісня,
на відстані призахідного сонця,
принишкло-подивованого вітру…

…..

А літо – як життя! Коротке і прекрасне!
А на закриллях мрій – поезії пилок,
нектар жаги розпелюсткованого щастя…
Веселка долі – істини ковток …

07-08.06.2000 (2013)

Вітерець колише п’яні чорнобривці
І за діброву сонечко зайшло
На вітах вишень світяться зірниці,
Дрімає сонне,втомне село.

Земля спочила… З нею й добрі люди
Вечеряють сім’єю у садках.
Вечірній гомін лине звідусюди
І місяць погляда на битий шлях.

На лози кучеряві біля броду,
І різнобарв’я молодих отав.
На тихоплинну і прозору воду,
Й багрянець передвранішніх заграв.

Заснуло все, солодким сном сповите,
Маленька пташка скрикне десь вві сні.
Світ місяця, мов золото, розлите,
Світанок будять на зорі півні.
21.11.2012

Тепер від мене ти далеко,
Холодна залягла зима.
Полинув вдаль, немов лелека
І досі звісточки нема.

Уже не прийдеш, як раніше,
В моїй душі–немов гроза.
Усе частіше і частіше
Тремтить непрохана сльоза.

Куди не йду, куди не гляну,
А ти стежиною ідеш.
Букет рожево-полум’яний
Задумливо в руках несеш.

П’янких троянд тендітно-ніжних,
Що часто дарував колись,
Та покривалом білосніжним
Твій слід назавжди застеливсь

Тебе немає… Ти далеко…
Путі засніжила зима,
Бо ти полинув, мов лелека,
В полоні сніжнім я сама.
22.11.2012

Чуєш, крихітко, зеленооке створіння з минулого,
Я не схлипую більше, торкаючись думкою мрії.
Запитаєш, чи вірю? В людей ані краплі не вірю,
І, яка ота віра, на дев’ять десятих забула.

Чуєш, дівчинко, що жила почуттями і римами,
Мені досі болить, як у снах тебе бачу я.
Я сьогодні, як всі, і нічого немає дивного:
Щоб не бачити зрад, я й сама тепер зраджую.

Не вертайся у мене і входи забудь, будь ласка,
І не змушуй писати, бо ж бачиш, уже не виходить.
Я щаслива, здається, комфортно мені під маскою,
Я навчилась без совісті жити – кажуть, тепер це модно.

Залишайся в минулому – гарною, вірною, доброю,
Віддавай себе мріям, живи і не слухай нікого.
Ну, а я… мушу йти, повертаю за інші обрії –
Просто вибач мені й не кажи про ці рими Богові.

06.06.2013

Черемош кипить у смерековім краї.
«Сім раз на годину тебе ізгадаю…»

Розплескує ватра вогненну заграву.
Всміхається нявка, підступно лукава.

Чугайстер танцює, співає флояра.
Ворожить Палагна, любаска мольфара.

Прудким козенятком вистрибує річка.
«Іва-а!»- із безодні голосить Марічка.

Регоче забава, у смуток сповита.
Під вікнами сумно ридає трембіта.

Ти так мовчав несамовито,
Безладним і принадним ставши.
Ти так мовчав мені і квітам
Із перламутрової замші.
Хотів не видатись нечесним,
Сприймав спокусу, як належне,
Лишав невизначеність веснам
І за термометром не стежив.
Ти забував молитву звіра
Із вірою в тотемну темінь…
Мовчання липнуло до шкіри.
Ти не вертався більш до теми.

Не поспішай дорогою життя,
Куди веде – не знаєш до пуття,
Бо ще ніхто не бачив там зустрічних,
Де позасвіття, безвість, небуття.

Я щирішого слова не знаю,
І нехай все на світі мовчить,
Коли Ліну Костенко читаю,
Там гармонія вічна звучить.

Там красою природною дише
Кожне слово, магічне й просте,
Поетеса душею їх пише,
Я ж, вклонитись їй хочу за те!

І хмарину, і білу хатину
Змалювала в барвистих тонах,
І пташину, і дивну шипшину
Та кохання безмежний розмах.

Як захоплює доля трагічна
Чарівниці Марусі Чурай!
Цей безсмертний роман історичний
Прославляє Полтавський наш край.

Є поетів великих багато,
Мабуть, і геніальніші є,
Тільки в Ліни слова всі крилаті,
Возвеличують рідне, своє!

«В м. Кременчуці станом на
01.04.2011 р
померло 700 чоловік ліквідаторів
аварії на ЧАЕС»
(Статистичні дані)


Спокійно, мирно ми жили,
Та раптом щастя обірвалось,
Коли над Прип’яттю зірвалась
Страшна й гірка зоря Полинь
Й зламала долю поколінь.

З однОго лиш Кременчука
Сімсот життів – це так багато!
Немає батька, сина, брата
І на весільних рушниках
Нема з ким нареченим стати.

Тече отруєна ріка,
Шумлять обпалені ліси...
В краю казкової краси
Цивілізація зника ...
Лиш кінь Пржевальського блука.

Не забувай про тих братів,
Що монстра атому спинили,
Тілами власними закрили
Мільйони дорогих життів.
Не стримуй світлих почуттів!

Свічу скорботну запали,
Замри хвилиною мовчання,
Сльозу священної печалі
Зрони і голову схили
В честь тих, що в вічність відійшли.

Гуде набатом на весь світ:
– Не забувай про це, людино!
Земля така - одна-єдина
Для всіх нас, на багато літ!
Який залишимо ми слід?
2011

Під вікном під моїм тихо кінь заіржав –
То приїхав з Монголії друг Суренжав...

А невдовзі за ним під балконом моїм
Зупинив аргамака татарин Селім...

А затим на собак напустив переляк,
НатиснУвши на гальма, Тадеуш, поляк...

І небавом поповнивсь гостей моїх гурт –
Прикотив на машині з Німеччини Курт...

Говорив Суренжав: "Любий друже Іван,
Вибачаюсь за все, що зробив Чингізхан!".

І Селім дуже щиро мені говорив:
"Мені стидно за все, що Гірей натворив!".

І Тадеуш, поляк, обійнявши мене,
Вибачався за гасло "Мечем і вогнем!".

А знайомець мій, Курт, щонайбільше винивсь:
"Проклятущий фашизм кров’ю спільною змивсь..."

Та ніхто із-за ближнього із-за бугра
Не приїхав чомусь до мого до двора,
Не просив за Андрія, Івана, Петра,
Хоч давно повинитись сусіді пора...


2001

Пожовкле листя на мої стежки –
Нагадування зайве про розлуку –
Повільно лине.
Падає без стуку
Достиглий жолудь бронзово-важкий
На твердь земну.

Прошкую навмання
В жовтневу сумовиту завірюху,
Туди,
Де, замерзаючи без руху,
Самотній клен стоїть на схилі дня.

В незвичній тиші, в тиші неземній –
Пожовкле листя…
Стежка загубилась…
Будив я тишу – тиша не збудилась.
І сам я наче розчинився в ній.

1978

Черепаха Поспішаха
У ставочку край села
Не згадати вже відколи
У хатиночці жила.

Черепаху знали всюди –
У ставку і поза ним.
Не звичайна це тварина,
А дивинка із дивин.

Як прокинеться зраненька –
Тільки сонечко зійде –
Так одразу й метушиться,
Аби встигти все за день.

Стільки справ у черепахи –
Полічити всі дарма!
І спокійної хвилинки
У бідненької нема.

На зарядку, на сніданок –
Все бігом, заперло дух.
Потім прати-прибирати,
Аби сяяло навкруг.

Пов’язати светри теплі –
Для маленьких правнучат.
А ще – в гості зазирнути
До плотвички і ляща.

....................

У тієї черепахи
Гостював колись я сам,
А як хто мені не вірить –
Черепаха й досі там.

Зазирніть до неї в гості
(Я би дуже попросив),
Аби більше не казати,
Що нема на світі див.

А дитинства безтурботні крила
Вже давно у вирій полетіли.
І нема де смуток діти,
Бо дорослішають діти.

15 травня 2013 року

Вже, здається, весна і настала,
Та ще холод і сніг навкруги.
Вже воскресла ріка, засміялась.
Та ще й досі сумні береги.

15 березня 2013 року

Ти тільки не сердься. У мене багато справ.
Сьогодні до тебе усі відмінили потяги.
І білий рояль не приймає низьких октав.
І нерви мої застудились від цього протягу.

Веслує чомусь човняр до нічних проваль.
Вже часу немає жаліти за тим, що втрачене.
А знаєш, я тут відучилась дивитись вдаль.
Не сердься, будь ласка.
І спробуй
Колись
Пробачити.
5.06.2013

Для роздумів привід хотіла б вам дати:
Чи слід при нагоді за ріг повертати?
Питання це здатися може смішним,
Якщо не зіткнулися поки що з ним.
До чого тут ріг? Взагалі ні до чого,
Бо справа не в розі, а в тім, що за рогом.
Буває, ідеш, а за рогом аж сяє
І манить, і вабить, скарби обіцяє.
А вже як повернеш – воно як бабахне!
Осліпить, оглушить, недобре запахне,
Не просто бабахне - добряче зірветься!
Ще довго збирати себе доведеться....

Багато в житті перехресних доріг,
Та все ж не спіши повертати за ріг,
Спочатку поглянь крадькома із-за рогу
І, мов піонер, будь готовий до всього.
А краще - аби не нарватись даремно -
Постій, почекай, хай хтось інший поверне ...

Колись у дитинстві, давненько
Мене колисала вночі
Матуся моя, рідна ненька,
По стежці життя ведучи.

Як вийшов у світ я широкий
І де тільки не побував,
Ніколи не був одинокий,
Бо мамин чув голос між трав.

Яка б не настала година,
І як би не мчали роки,
Мені найдорожча людина –
Це мама – на вічні віки.


2010

Хмари над Вітчизною звисали –
Йшов буремний сорок перший рік.
Ні до чого збори й пишні зали –
Клич поетів дужий чин прорік.

Ольжич і Теліга у двобої
Полягли, та жить їм – у віках.
Перейняти треба нам з тобою
Їхній дух і волю до звитяг.

Ліра й зброя – хоч антагоністи –
Воєдино, як надходить час.
Патріоти, націоналісти
Ольжич і Теліга – серед нас.


2007

Слова смешные, влажные на вкус,
Слегка и впрямь похожие на слово,
На междометия и на союз
Не тратящие ничего такого.

В одном из них так много поздних трав,
В другом спешит на взлёт кусочек неба.
Былую роль, былую боль сыграв,
Маслятами им спрятаться в траве бы.

Прикинуться, что всё им всё равно.
Шепча себе в рукав "какого чёрта",
Бессмыслицы ещё одно звено
Добавить - и сомлеть от натюрморта.

Номинатив - их первая кровать,
В ней обстоятельств следующих груды,
И миру подошло существовать,
Каким и назовут его повсюду.

А мы, по мере рефлексии тем,
Сквозь коннотат зайдём в такие чащи:
Была ли, мол, материя морфем
И был ли их нетвёрдо говорящий?

2013

пародія

Мені кортіло, ой кортіло…
А ти, оце, про Фрейда знов.
Одні розмови – то не діло,
Де “асісяй”, пробач, любов?

А хочеш коньячку до кави?
(Я вже холодний з тих манер)
Он лінзу “світлооку” вставив –
Зі стрáху ледве не помер.

На Сомалі очистив кáрму –
Аж плоть – вогненна ненасить!
Ти про Далі… А я – як мармур!
…Готовий мито заплатить.


1.06.2013

Сріблясте мево.
Травень. Зорепад.
Перга зорі
на сонному ясмині.
Стихія рук.
Вуста шовковоплинні.
Сюрчання зацікавлених цикад.
Ніч у прудкім
полив’янім човні
прямує до причалу понадчасся…
Чи ти насправді,
доле,
відбулася,
чи в самоті намріялась мені?

Гуляє сніговій у сутінках зимових
І навіває білокрилі сни.
Ховаються у подушках пухових
Слабенькі паростки – гінці весни.

Провісники тепла і благодаті –
Голубоокі проліски живі.
Вони хоч і тендітні, та завзяті
І скоро засиніють у траві.

Й конвалії, дзвіночки срібло-білі,
Задзвонять стоголосо під кущем,
Передчуття весни щемливо-миле
Розіллє млосний і солодкий щем.

Вона зеленим голосом покличе
Пташок веселих у духмяний гай,
І засвистить, затьохка, закигиче
Шовкової весни п’янкий розмай.
22.11.2012

Промовляю твоє ім’я,
Коли сяють, мов свічі, зорі
І гойдається іздаля
В сяйві місячнім, тінь прозора

Місяць п’є золоту росу,
Розливає шовкову повінь,
Прикрашає земну красу
Надвечір’я прощальний промінь.

Бачу очі твої ясні,
В них відлунює болем спомин,
Солов’їні хмільні пісні
І кохання нашого човен.

Промовляю твоє ім’я,
Ніч крильми обіймає плечі.
Жаль – не можемо ти і я
Повернути наш в зорях вечір.
21.11.2012

Учора дощ , сьогодні мжичка,
А завтра злива за своє…

Погода наша , як п’яничка,
Що безпробудно тиждень п’є .
Дійде до білої гарячки,
Седмицю, - пити й не проси …

І світ здається пеклом, наче
Вогню рокочуть голоси.

05.06.13

не осуджуймо
як несуджені
облачімося
несвяті

обіймаймося
до відчуження
і розчинення
слів і стін

оприлюднюймо
що приховане
а враховане
хай хибне

не те щастя
що вже підковане
а та втіха
що ми
одне

не та радість
що сохне втіхою
а той промінь
воскреслий
з уст

ще живу
бо тобою дихаю
та не дихати
не боюсь

і немає
про що журитися
бо відсутня
між нами
ніч

це сплетіння
тілесна китиця
вражень
присмаків
протиріч

5 Червня, 2013

грай гримучої грози
край кремезних кракелюрів
краплі
відчаю ази
льолі паростків алюру
зодягаються у пил
мов бджола
в пилок тичинок
то несе відро кропил
в крепі чорному хмарина
висне вітроносна таль
хвилі тягне за пороги
кров змиває красноталь
у потоці листоногім
тінь зливається дерев
ув одну до серця лійку
йде гортанню і дере
від правіку до крайвіку
згустком спогадів п’янких
що стають дедалі чисті
де на відстані руки
небо ковзає у листі
а усміхнена печаль
спить кульбабою на цівці
і ворони не кричать
мов оранда по горілці
знає все своє нутро
має все для себе місце
і ні пухом ні пером
розлітаються злі вісті
а під проводом ламким
променистого конвою
в бога бавляться думки
і гойдаються травою
снів мелодія тече
омиває втома спрагу
світло в пошуках очей
танець душ на вістрі шпаги
все воно тепер бліде
мокне
хрипом облітає
дійство вижите з грудей
розчиняється
ковтаю
грай гримучої грози
край кремезних кракелюрів

31 Травня, 2013