І все ж на цвинтар я привів
Свою стражденну душу
Покаянну,
Провів її стежками між ровів
І пагорбів,
Приморену, аж п’яну.
Під кущиками глоду примостив:
Оговтайся, мовляв, запекла душе,
Нехай усе,
Що я тобі простив,
Сувора пам’ять знову розворушить.
Ось тут лежить весь прарід мій і рід –
Козак чубатий і чумак смаглявий,
І той "куркуль",
Що рід на перевід
Прирік своїм багатством –
Мозолями.
Лежать отут комуни вічний раб
І щирий більшовицький посіпака…
І я сюди прийшов,
Бо вже заслаб,
Бо вже в очах – мигтить осіння мряка.
Та не вмирати буду я,
О ні! –
Мені ще рано,
Та й не маю права
Відходити у вічність:
На мені,
Мов хрест важкий,
Знесилена держава
Тримається ледь-ледь…
Якщо впаду,
То і вона впаде у прірву смерті.
Комусь же треба в нашому роду
Своїм хребтом руїну цю підперти!
...Пора – вже мій автобус підійшов,
Мов самовар, кипить,
Аж википає.
Та липне так земля до підошов –
Із цвинтаря
У світ
Не відпускає!



1997

Яка це радість - дощ на дачі.
Як задзвенить зело від зливи.
Та цей скупим був і ледачим,
Та ще й сонливо несміливим.

Хоч несміливим, та премилим:
Ні в смерчі не служив, ні в «смерші».
Найперші сяяли краплини,
Мов поцілунки теж найперші!

Він голубі полотна тиші
Струмками срібними мережив
І все густіше, все хутчіше
На склі росли скляні берези.

Нарешті сповнився азарту -
Став позитивно-божевільним
І в колір мокрого асфальту
Асфальт фарбує посивілий.

Набридло… І кудись полинув.
І з вітром. Та земля не злиться,
Бо повернувся й за хвилину
Так зазвучав в дуеті з листям,

Мов дітлахів весела зграя
Купатися пролопотіла
Й замовкла…Чи він ще заграє?
Невже це пісня лебедина?

О, ні! Краплин співуча п’єса
Лунатиме весь день суботній,
О це вже музики нап’ється
Усе, що висохло в самотність.

Яка це радість – дощ на дачі.
О, як цілує зелень злива.
І небо веселково плаче
Від того,що земля щаслива!

2011

А бодай тобі пусто було!
А бодай ти добра не знала!
Молоко у корові скисло,
а над хатою хмара стала!

Щоб твої кучеряві клумби
поросли будяком патлатим.
У дівок були повні груди,
а надворі не було свата.

І нехай недоходить звістка -
ані добра, ані погана.
Щоб собі не знаходив місця!
Щоб ніяких новин не мала!

Щоби дощ, то усе на вигін,
щоби спека усе під гору.
Щоби сходило волошками
і збиралося не у пору.

А бодай тобі лихо в погріб
і тхора у новий гусятник.
Щоб худобі не було паші,
ну а бджолям - не було взятку.

А бодай тобі всі пожитки
да одною грозою взяло.
Щоби в хаті не було житки,
а в коморі не було сала.

***

Ось така колоритна лайка
Із-за тину сусідки Раї.
І не знає, що то за карма.
Все сусідських курей ганяє.

13.06.13

Він і не кинеться у вічі,
Коли дивитися з дороги…
З далеких днів середньовіччя
Ховає спогади й тривоги.

У Львова напрямку направо –
Стоїть палац, чи то фортеця...
Для замку привид – звична справа,
Отож якщо вам доведеться
У цій місцевості бувати
Мандрівником чи, може, гостем,
Ночами, біла, наче вата,
Блукає тут жіноча постать,
Така самотня та похмура…
Дізнатись можна із архіву,
Як реставратори у мурах
Зустріли знахідку жахливу –
Кістки жіночого скелета.
Була похована живою,
Середньовічна то прикмета –
Щоб мур устояв проти воєн.

А може, то славетна пані
Гуляє тут, неначе вдома,
Її історія кохання
У цих краях усім відома…
Ракоці граф колись дружині
Зробив розкішний подарунок:
Газдинею Ілона Зріні
Ввійшла у замок. Тут на струнах
Бриніла музика хорватська.
А як графиня овдовіла,
До неї сватались багацько –
Була розумна, статна, мила.
Тут, у Сент-Міклоші , у замку
Вона зустріла вперше Імре.
Відразу – серце на уламки!
Хоч у палаці, хоч у прірві –
Їм разом бути! Що за неї
На півтора десятка років
Молодший Текелі – пустеє!
О, скільки тут щасливих кроків,
Ласкавих слів, ночей нестримних
Пережила вона з коханим…
Жорстка опала, втрата рідних.
І графським титулом, і станом,
Всіма багатими скарбами
За те кохання заплатила.
У монастир дітей забрали,
Її ж і це не зупинило.


Побрались Імре та Ілона,
Після весілля він – за грати,
А їй – Паланку оборону
Багато місяців тримати.
Він – у Туреччині в засланні,
Вона – з осади до полону.
На чужині роки останні
З’єднали Імре та Ілону.


І замку стіни непростої
Зазнали долі. Руйнували
Роки, солдати на постої,
Облоги, війни та навали.
Але вони стоять і досі.
А, може, справдилось повір’я…
Ночами ходить і голосить
Примара в білому подвір’ям.
Ніхто не знає, що за жінка
І чи перекази казкові –
Архіву спалена сторінка,
Чи ода вірності й любові…

2013 р.

Погризли миші
дверцята раю.
Святий Миколо!

Скриплять одвірки...
Я відчиняю... а там -
Нікого.

13.06.13

Я знаю щастя є.
Знаю колір його очей,
знаю справжнє ім'я,
знаю який п'є чай.

Знаю яка хода,
знаю яка постава.
Їсть лівою рукою,
а серце має справа.

Щастя... воно велике,
різноголосе і косолапе,
Щастя... воно красиве,
жовте в лезені плями.

Щастя. Воно, насправді,
може бути страшним.
Його розуміють інші
через призму, але між тим

Щастя - повне і кругле.
Щастя - наповнене змістом.
Щастя сплітає руки
людей одинокого міста.

липень, 2011

Дощ ллє на дорогу...
Множить він тривогу.
Я - біля порогу,
ти ж усе не йдеш...

Кроків я не чую,
тілом весь тремчу я.
Й одне лише шепчу я:
"То де ж ти, то де ж?"

Зітхаю я, ждучи,
та якщо ти любиш,
мене приголубиш
уночі.

Дощ ллє на дорогу...
Множить він тривогу.
Чому ж ти досі не йдеш?
Мила, де ж ти, де ж?

Злива не вщуха.
Ніч, лиха й глуха,
блискавками вибуха.
Мовила ж "прийду",
я в надії жду...
Чи собі лиш на біду?

Зітхаю я, ждучи,
та якщо ти любиш,
мене приголубиш
уночі.

Дощ ллє на дорогу...
Множить він тривогу.
Чому ж ти досі не йдеш?
Мила, де ж ти, де ж?

2013

Поет писав: що він її не любить,
не вабить його більше її погляд, стан,
і в снах своїх він з нею по полях не блудить,
та й в снах його з"являється... в одному з ста.

Та у віршах вона не бачить його очі,
Лише підозрює його сумний підтекст:
він на безсоння витрачає свої ночі,
а те, що у віршах...то все брехливий жест....

липень 2013

Сльози не мають імені,
Розпач не має слів.
Cерце лунке, веди мене
В осені золоті.

Жмені землі, прокиньтеся,
Хай розцвітуть ясени.
Небо твоє - обітниця,
Ти його борони.

Серце печаллю вишите
В китицях рік і нив.
Боже, так дай нам вижити
Снами до сивини.


[22 грудня 2012 р.]

Ми дивувались, як дізнались,
Що він, такий же, як і ми
(Не красень, але й не потвора),
До тої прикипів, кому прогнозували одинокість:
Лице її так безоглядно поклювала віспа,
Що тільки з глибин потайних голос
Видавав справжню красу жіночу.
Ми дивувались, а він був прозорливіш.
І в цьому переконатись довелось невдовзі:
Хлопчик і дівчинка такі ж бо гарні вийшли!..
Ми дивувались, а воно, бач, сталось так,
Що дехто з нас удруге чи й утретє,
Як кінь сліпий, по шлюбнім колі ходить,
А він уже до правнуків готовий.

Розбилася скрипка на друзки,
Розколоте навпіл життя,
Вже струни стримлять, мов галузки,
Не чують слова каяття.

Скалічено музику,душу,
Уламки страшні та порожні,
Навіки замовкнути мушу
У світі я лиш подорожній.
2003

Потеряется серое прошлое
в красках утренней синей зари,
мы забудем чужое и пошлое,
где нет солнца, одни фонари.

Все не так и не с теми, наверное,
больно жить лишь забытым днем
и подводит дыханье неровное
мои речи, что тонут в нем.

Больше нету забытой истины.
Правда чистой страницей у нас.
Может, прошлые годы бесчисленны,
настоящее - здесь и сейчас.

03.07.2013

...А вже майже під ранок - плюсова прохолода,
Вже сіріє й тікають з небокраю зірки,
Все парують завзято, інгульськії води,
І в полон майже взяли "вранішні мотузки".
Я прошу дуже зорі, ледь підвищую голос,
Посвітіть, я почую, як скриплять світляки,
Мов послухаю пісню, та вловлю насолоду,
Що так добре проходять молодії роки...

Коли від мене відвернувся цілий світ,
І ні чужі, а ні свої не розуміли,
Боліли зв'язки аж до сліз голосові,
Бо докричатися хотіла - оніміла,

Коли не знала, чи стояти, чи іти,
Безсило руки опускались, клякли ноги,
Просила:"Господи, хоч Ти мене прости,
Лихого ж, бачиш, я не діяла нічого".

Просила:"Господи, хоч Ти не відвернись,
Без Тебе й справді я нікому не потрібна."

І до чужих, і до своїх дійде колись,
Що їхня думка - переконлива, та хибна.

Чи знаєте ви, як любов болить,
Коли на серці каменем розпука?
Вона тоді вже зовсім не дзвенить,
Вона тоді така прозора й тиха…
Чи знаєте ви, як любов болить?

В своєму серці я любов зірву,
Як дивну квітку, що необережно
Розквітла у зимовому саду…
В своєму серці цю любов зірву…

Я стільки виплакала сліз:
Таких гірких, таких солоних,
Таких гарячих і терпких,
Тобі відомих й невідомих,
тобою втираних і ні,
Пролитих на самотині.

Печаль і смуток затаю,
Далеко в серці заховаю.
Сльозинки нишком обітру,
Тобі ж – всміхнуся, заспіваю.

Я буду сильна. Більше ти
Й сльози моєї не побачиш.
Скоріше сам мабуть заплачеш
Рясніш травневої роси.

Що ти? Мріяв про мене, докторе?
Ну, лякай мене, я ж бо тут...
Від твоїх справедливих докорів,
Бачиш, роги якісь ростуть?

Про здоров'я не дбав, погоджуюсь,
Прів, як той солдат на плацу.
Любі боси нами погорджують:
Човгай лісом, або працюй!

Я із тих чорноробів-практиків,
Хто мантулить собі не в кайф.
От і вся моя профілактика.
Вибач, докторе, ітс май лайф.

Лікуватись? А що так вкрадливо?
Ми домовимось сяк, чи так...
То не штука для запопадливих,
Просто зараз з грішми - ніяк...

Назбираю, якщо попостую,
Що нам, мужнім, якесь здуття?
Ти скажи мені, скільки коштує
Твій чік-чік і моє життя?

Ти отут, на листочку випиши...
А нулі-і-ів!!! Незворушний ряд...
Тут самі копійки... для Фірташа.
Та жартую, мій білий брат.

Без проклять крізь щелепи стулені -
Я таким наперед простив...
Ой, дивіться, який розчулений,
Ще сльозу по мені пусти.

Прибіднятись манеру випусти.
Тут, під вікнами, твій "Кашкай"?..
Батько ноги від цього ж випростав,
Якось вийде, а ти лякай.

Я свої відтремтів екзамени,
Відхрестившись ножів і куль...
Хоч заріж, хоч приплюсни каменем,
Мій рахунок зійшов на нуль...

Добрий ти з усіма порадами.
Як же ринок людей міня...
Не зрослося, так хоч порадував
Анекдотом на схилі дня.


4 липня 2013 року

В буденності своїй спливають дні без ліку,
Безглуздості життя вирує океан.
Не завжди мудрість приходить з віком -
Останній інколи приходить сам.

04.05.2013

Скажу тобі я без вагань,
І не сприйму твоє я "ні":
Чим менше в тебе запитань -
Тим менше чутимеш брехні.

06.05.2013

А хочеш, ми будемо жити у місті маленьких принців?
Крихкий острівець відлуння в долині священних гір.
Ввіллємось туди світанком, забудемо, що чужинці.
Я кожен твій сон змалюю й за вітром пущу папір.

Шляхетне, стареньке місто, де носять корони з квітів,
Де в кожного з немовлят свій власний вертлявий лис,
Де в небі завжди заграви, а люди людьми зігріті,
Де жовтень – сліпий художник, а березень – грим актрис.

Ми мешкали б десь у центрі, знімали б на ніч корони,
Лишивши усе земне у нетрях своїх планет.
Гудів би в дворі розарій, а в ньому джмелів мільйони.
І там би почалась ера солодких твоїх тенет.

А хочеш, я залишуся в мереживі сонних вулиць?
Всміхнешся мені так тихо і тінь сколихне ліхтар.
Ми просто принцеса й принц. Уже й імена забулись.
...А вдома троянди квітнуть, напившись вечірніх чар.


21.06.2013.

Злотиста рінь. Чумацький шлях.
Півмісяць тінню оповитий.
Змагає тиша на устах -
Її нема куди подіти.

Скорбота, сум, знемога, страх,
І рокіт сліз несамовитий.
Так починалась німота,
Тужним ячанням оповита.

Сльозиться біль, тече журба,
Тобою стільки пережито.
Ти починалася з добра,
В кружінні літепла сповита.

Злотиста рінь. Чумацький шлях.
Півмісяць тінню оповитий.
Я чув, як плакала душа -
Скорботно гола - сумовито.


[29 червня 2013 р.]

У хоспісі на Вас чекатиме власна койка,
Ну, як, власна, допоки вуста випускатимуть відчай з легень.
Безсумнівно, то буде краща мить у скурвленному житті,
Та майте надію, що на «9» і «40» буде безліч добрющих печень.

Пудрéтом оздоблювати дýші не треба, панове,
У Вас того «добра», хоч бульдозером греби, та заморишся.
Ех, а колись марилось Спасіння і Світло (таємні сполуки двох «С»),
Ви окутувались в «ми» та маєте й нині суцільне лиш «я».

Шановні, ви надягаєте маски псевдо-ідеальних й пишаєтесь
(як наче та гниль не пролізе крізь діри й щілини),
Та я вже розсмакувала плоди породистих пих,
Тож залишайтесь у куснях шматованих спогадів,
І не лізьте в сьогодення й майбутнього сяйва доріг.

Осінь тихо прийшла й непомітно
Тільки жовкне вже лист на деревах
Тільки маки не квітнуть привітні
Омивають дощі місто Лева

Смутний вересень впав на бруківку
Посіріли старенькі будівлі
Лиш багряні калинові гілки
Ліхтарями освітять покрівлі

Білі айстри поставить до вази
Сивий вчитель із зграйкою діток
Все повториться з класу до класу
На сторінках життєвого зшитку
2010

***
Немов барвінок, обів’ю,
Щоб квітла ти, як у раю.
Нема чудеснішого раю,
Коли любов не одцвітає!

***
Як довго і ніжно цілуються фото!
І я поглядаю, зітхаючи, потай…
Мені це до серця, дивлюся й мовчу,
Бо теж цілуватись так хочу достоту.

***
Моя любов не для забави,
В саду не витоптані трави,
І не зів’яв кохання цвіт, –
А я щасливий і ласкавий…

Місяць червоний
Гупає в скроні,
Спека палюча
В холод колюча.

В долі в полоні,
Мов на припоні,
Знову безсоння
Наче безодня.

Там гайвороння -
Вічне заслання,
Пізні звіряння.
Чи зволікання?

Нащо примхливість -
Вірна зрадливість,
Може невчасність -
Зірвана власність.

Повість морганна
Шляхом барханним,
Ранить банально,
Б`є вирішально.
2013

Обіцяли покращення усьому народу -
Ідуть роки за роками... Плюнули у воду.

І круги не розійшлися, від чого їм бути...
Усе можна обіцяти і усе забути.

Утремося з переляку, коли у нас плюнуть,
Може гідність прозирне, як у тім'я клюнуть.

Ну, а може і надалі будемо терпіти.
І, розчавлені нуждою скніти , а не жити

03.07.2013р. Надія Таршин

Мені зараз не краще й не гірше,
Мені зараз просто ніяк.
Вкотре вже рятувальники - вірші,
А життя уже вкотре - маньяк.

Відцвітуть хай минулого квіти,
Все почну зі сторінки нової.
Чи, можливо, втечу від світу,
В мріях-снах залишившись з тобою.

Якось буде... Життя розсудить,
Переміг хто у цьому герці.
Той, хто бив себе палко в груди,
Чи прожив хто із Богом в серці.

07.05.2013

Шукаю щастя... Хоч краплинку.
У кого зайве - подаруйте!
Пишіть. Для кожного знайду хвилинку.
Лишень ҐУҐЛа не пропонуйте.

07.05.2013

Планиди резерви безмежні,
Обарвлені щастям життя,
Твоєї краси телевежа
Транслює в мої почуття.

Щоб втіхою очі засяли
Від того, що ти в мене є,
На янгольських крилах сигнали
Злітаються в серце моє.

Загиньте, завади пихаті, -
Чудові ефір і прийом.

Ото би весь вік вікувати
На хвилі любові обом !


03.07.13

Воскресає заграва
над колом солоної втоми,
за порогом печалі
до серця стежки простеля
недоспіваній пісні,
любові і слову живому
пуповинна моя
і повік незрадлива земля.
Притулюся чолом
до одвірка минулого болю,
сповідаюся хатнім лелекам
і стиглим житам,
і запінену смутками долю
очистить поволі
небосхилом окреслений
сонячнозоряний храм.
Окроплю молитвами
пречисте земне розмаїття,
де крізь вічні небесні сліди
проглядають земні,
озирнусь і почую:
мережаним пам’яттю віттям
срібнолисті тополі
шепочуть прощення мені…

***

ПОЕТ
...Значить, щось ми втрачаєм,
Земляни, між нами і... Сонцем.
Значить, з віком втрачаєм,
У просторі й часі брати!
Розкажи нам, тополе,
Що з космосу ловлять долоні
В час, коли на твоїй голові
Аж по брови лелече гніздо сидить?
Чи коли зацькували ріку ми,
Як дикого звіра,
І трава поросла там,
Де лігво було лисенят.
Розкажи нам, тополе,
Чи є ще у Всесвіті Віра
І чи є ще дорога прийдешнім
В життєвий сад.

Опускатись пора до висот
Конюшини і жаби.
Не душити в обіймах,
А дати поїсти козі.
Підійматись пора до закону
Базарної баби:
Сьома доля тому,
Хто прийшов на одній нозі!

Хоч незвично, та є:
Дід колише столітнього внука,
Що у атомний чад
Ненароком корову завів...
Розкажи нам, тополе,
Підставивши космосу руки,
Що робитимуть тут
Через тисячу років живі.

***
ПОЕТ
Гляньте, зірка велика,
Немов коровай на весіллі.
Місяць, наче тихіший за сни молодий.
Це ідея: день мого народження стріли
На забутому цвинтарі.
Темінь...
Ходімо туди!

***

ПОЕТ (схвильовано)
Бог один — у мені.
Та його не здолати, я знаю,
І Всевишньому Богу
Допоки я тут, на Землі.
Непідкупну, як доля,
Поезію-подругу маю,
А у підданстві —
Воїнство слів-королів.

Маю рідну Волинь.
Їй належу, як трави й лелеки.
Де б не був я в галактиці,
Спати в колиску вернусь.
Ой заграли мені, замузичили
Верби далекі
Про дитинство моє.
З нього теж починається Русь...

(Показує рукою на цвинтар).

І кого тут боятись?!
Давно від Чорнобиля й воєн
У дубових гробах
Перевернуті предки мої.
Що із того, що десь у корови
"Зростають надої",
Коли в те молоко
Зразу мертві впадуть солов'ї!

***

ІНОЗЕМЕЦЬ (наближаючись до першої могили)
...Вітряків немає.
Є хрести і вітер.
Чорні хмари з вікнами зірок.
Православний цвинтар...
Сильно пахнуть квіти.
Голова морочиться,..

***

ПОЕТ
Гляньте, гляньте кругом.
Тихо-тихо обміряйте цвинтар.
Кожен хрест — то людина,
Принаймні сто років назад.
Ми на мітингу душ.
Ми також помовчати повинні.
Он холодна скульптура.

***

КОМУНІСТ
Промінна постава й коса...

***

ПОЕТ
Але, друзі, о друзі!
Не наша вина у пориві
До туманності Всесвіту
Чи до молекули пса.
Спробуй лиш зупинити
Коня молодого за гриву,
Коли мчить він у степ,
Де кобила й гаряча роса.

...Не спішити кудись!
В суєті подивитись на себе.
Там — трава. Ось і вись.
Людство нині без пари — як лебідь.
Наче білка, із рук,
Лиш навчилося брати подачки.
Ми живем, бо не жити
Не вміємо, значить.

Є культура душі,
Абсолютна культура живого,
Що живе в комиші
І... плює на технічну тривогу.
Є відвертість. І все.
Це найбільша майстерність... над світом, –
Кожен казку несе,
Та не кожен
Розказує дітям...

***

ПОЕТ (спонтанно)
Голландський стиль сосни...
Туманних снів бароко...
В рогатці людських рук —
Сопілка й автомат...

***

СЕЛЯНИН
Побіймося хреста
Бо совість — то морока...

РОБІТНИК (до поета)

Ми сіли на кістках.

***

ПОЕТ
А де їх і нема?..
Відкинувши смички,
П'ють коники зі стерень,
Можливо, і росу, а мо',
Козацький піт?
Це скільки вже було
Тих поколінь померлих,
Що страшно аж душі
Признатися собі!

СЕЛЯНИН
А зносять цвинтарі.
На місці їх — дороги,
І дачі, і поля,
Колонії ростуть...
Отак тебе візьмуть
Колись за жовті ноги
Й за всі пісні твої
По вітру рознесуть!

***

ПОЕТ
Гм. Істина твоя.
Це зроблено й з Гомером.
Але душа! Душа!
Й в Чорнобилі не вмре!

КОМУНІСТ
Це не душа, це вже
Одна її химера,
Бо кожен вік її
По-своєму оре.

***

ПОЕТ
Зорі, наче могильні рожі...
Гляньте, зараз яка пора!
Мов дівоче коліно, місяць
В чорнім небі, як у воді...

РОБІТНИК (до Поета)
Слухай, друже, а ну-но свисни!
Може, щось і прийде сюди.

***

ПОЕТ
Змієборство було
Нам завжди притаманне, як воля.
Змій подобу міня,
Юрій вічний, немов кам'яний...

ІНОЗЕМЕЦЬ
Слухай, друже,
Ти раз хоч знайомився з долею?

ПОЕТ
Так, я вірю у неї.

ІНОЗЕМЕЦЬ
Це мало. На ній... женись.

***

ПОЕТ
Як співають пташки,
То не чути, як плескають весла, —
Можна й в мрії чи в пісні
У інші світи завітать.
Але тіло... Воно
Хоче також отримати весни,
Бо так мало живе,
Наче квітка цвіте в сіножать.

І якщо я болю цій планеті,
То значить — існую,
І якщо ця Мадонна
Жаліє і любить мене...
Світ — не сон...
Підійду — і її поцілую.

(Показує на Божественну Мадонну. Вона стає ще милішою).

СИН
Хоч вже й так перейшов
Святотатства сумний Рубікон...

***

ПОЕТ
І знову кров на камені цвіте.
Мій біль мовчить по-українськи знову.
Щоденно — ніч. Щоночі в серці день
Зализує бабусина корова.
А зранку — вечір, весь із лободи...
Дід в чоботях червоних у воротях
Стоїть, як знак всесвітньої біди,
Як знята з церкви кимось позолота.

За Землю всю тримає кулачки
Один сільський засмарканий хлопчина.
Не народившись, падають в зірки
Поети наші. Хвори батьківщина.

Танцюють гімн державні діячі
Аж поки перший півень не запіє.
А кров цвіте, як очі у сичів,
Над сивою і дивною Росією.

Пауза

Я вже на другім диханні живу.
Хотів би йти під руку із Тобою...

СИН (до Селянина, показуючи на Поета)
Мов благородний п'яниця в траву,
В Любов упав — до Смерті головою!

***

ПОЕТ
Я не Місяць, не Сонце,
Та знову побачив Землю.
Я не заєць, щоб вбили
Так просто, на шапку, мене...
Але небо було, як собака,
Гаряче і темне.
Й навіть трішечки, трішечки
Небо було земне.

Йде там зоряний дощ,
Що завтовшки у коси дівочі.
Є там квіти свої, імена...
Голуби свої...
Я там бачив, здається
Засніжені мамині очі,
Всіх тривожних, як дзвони,
Поетів моїх...

Я задоволений, що з іншою живу,
Ти до минулого ключа не віднайдеш,
І хай ти інколи турбуєш наяву,
Коли дзвінками , а коли і смс... ...
Слухаю музику теперішніх часів,
Наше минуле не виглядує з люстер,
Ти вже давно втікла з моїх жаданних снів,
І я щасливий вільно дихати тепер!


..................................2013

Приємно разом зустрічати світанки,
Тебе обійняти в обіймах п"янких,
І посмішку сонце дарує нам зранку,
Радіє за нас енергічних таких.
Твій погляд красивий, чарує мов промінь,
З твоїх ніжних уст, поцілунок мов рай...

З бажанням твої притискаю долоні,
Від щастя літаю ген за небокрай.

Клаустрофоби сверлять фюзеляж,
Соціопати рвуться за штурвали.
Літак, підбитий, падає на пляж,
Де комплекси дитинство закопали.

Пілоти-гекслі плачуть в мікрофон,
Сангвінік плаче з жартів стюардеси.
Лиш альтруїст хизується Різдвом,
Котре провів на найчорнішій месі.

Меланхолійно стогне інтроверт
і мізантропи в кріслах дудлять пиво.
А кров зі скронь стікає на мольберт…
Холерики – вони не вірять в диво.


17.06.2013.

Ну що ж, моя любове неземна,
Можливо, справді треба повертатись
На землю
І земною вдовольнятись,
Буденною до крапельки, до дна
Любов’ю…
Може, грішниця одна,
Уже немолода, не янголиця –
Домашня, прозаїчна молодиця –
Дві самоти обіймами з’єдна
В подобу щастя…
Мабуть, небеса
Вже не для мене –
Я закоренілий
Землянин,
І язик мій занімілий
Не в змозі «вишивати» словеса
На рушнику реальності…
Хто зна,
Хто істини пробудження приспішить:
Яка любов людину більше тішить –
Земна і зимна?
Жарконеземна?


1995

Жодна з тих, неземних, як здавалося, і неповторних,
Як вважалось колись мені, іспит не склала простий
На любов кольорову і вірність пісенну… І все ж я
Всіх простив, відпустивши, бо воля для них – над усе.

Дав себе приручити одній лиш єдиній уяві
Про земний ідеал, що не втілений досі ніким, –
Він зі мною завжди, всі недоліки в ньому і вади
Визнаю і приймаю, і дякую долі за це.


2006

Могутній Лісте, милий друже мій!
Яке ж прекрасне наше зустрічання! -
Обіч міських кошлатих веремій
з тобою пережити це світання.

Поглянь мені у вічі, я - тобі:
ти знову той - одвічно юний, жвавий;
віддай мені свій запал - далебі!
З тобою ми лиш до кінця заграви...

Дай рук мужню, дай нетлінний дух,
аби в мені тяжкі глибини зрушив
серед попсово-лайкових задух,
поміж блазенсько-хвацьких скарамушів.

Ненафарбованими устами
відпускаю твоє чоло.
Непідсолодженими словами
те гірчить, чого не було…

Не фальшиве моє серцеквіття,
та не щира твоя «любов».
Крізь опалин кохання поліття
заколючене - стрімголов!…

…Буде ранок, пелюстя сонця,
до щасливих бездонь мости…
Та в моєї душі віконця
відтепер не заглянеш ти -

замуровано всі… Проститься,
почвалає пріч Купідон…
Зимні мури, вузькі бійниці.
І не мрій. Не для мене полон.


1990-ті рр.(2013)

Втомилася, присіла в борозні,
І вийняла із вузлика обід.
Убогий харч розклала на землі
І пожаліла наш – жіночий рід.

Задумливо дивлюся на грядки…
Наморена, і силоньки не маю,
А скоро поналазять і жуки –
Роботі ні кінця, ні краю.

Працює непосильно слабка стать –
Тримає на собі державу,
Жаліє чоловічу усю рать-
Не думає про почесті і славу.

2000р.

Цінуйте тих, хто завжди поряд з вами,
Хто завжди вас підтримає в біді,
Отих, що не кидаються словами…
Цінуйте світ, допоки молоді!!!

Частіше зустрічайтесь із людьми,
Котрі в життя вам радощі несуть,
Котрі зігріють вас серед зими,
Живуть для вас, за вас вони помруть…

Цінуйте друзів. Справжніх. Для яких
«Бабло» не є вершиною життя,
Найвища нагорода їм – ваш сміх,
Найвища цінність – справжні почуття…

Цінуйте тих, хто істину рече
(слова, що не розтануть у воді).
Ви бачите як швидко час тече?
Цінуйте світ, допоки молоді!!!!

© Дід Михалич
2013

О, люди! люде… Що з вас взяти?
Ви, люди, всі такі убогі…
Самі не учитесь літати,
А звинувачуєте Бога,
Що обділив Він вас крильми!?
О, люди! люди… грішні ми…

Ми зневажаєм все і всіх,
Шукаєм рай? – його не буде…
Набрид вже лицемірний сміх,
Та ми ж лиш люде, грішні люде…

Всі мрії – мізерна частинка,
Ніщо… А Всесвіт… Він без краю…
У ньому ми – лише пилинка…
Не знали ви… а я не знаю

Навіщо це життя нещасне
На долю випало мені.
Все до фіналу йде, все згасне,
І не оглянетесь ви, НІ!

Усе забудеться, минеться,
Із кожним днем усе частіше,
А потім з пам’яті озветься
Лише найкраще, найсвятіше…

Та що там варт життя чиєсь,
Блудливий атом цього світу?..
О, люде… ви вперед рветесь,
Ви здобуваєте освіту…

Всі звикли вже книжки зубрити,
Та толку тут, нажаль, не буде…
Усі повинні зрозуміти,
Що ми – ніщо, що ми лиш люде…

Але цього не зрозумієм…
Самозакохані верблюди….
Інакше жити ми не вмієм…
Бо люди ми…. Всього лиш люди…

© Дід Михалич
2013

Скажу я правду - нічого брехати,
ви правду цю, зумієте почуть?
Не кожен має щастя помирати,
бо в більшості своїй і не живуть.

Багато хто життя своє вбиває:
навчання, бар, робота, знову дім...
Існує сонце?! Де?! - ніхто не знає...
В пісок совали голови - стоїм.

В нас цифрове ТБ, круті канали,
лиш частку космосу зуміли підкорить.
А істина... Її ми не пізнали...
І головне, ми не навчились - жить.
.................................
Життя своє ми маєм будувати,
Я вже цеглинок кілька положив...
Бояться нерозумні помирати,
А я хоті в би - знатиму, що ЖИВ...

© Дід Михалич
2013

Пухнасті котики жовтіють на вербі,
Волошками заголубіло небо.
Я сивочолі весни у журбі
На жаль, стрічаю стільки літ без тебе.

Все, як раніше… Росянистий сад
До мене білі руки простягає.
Осики з вітром тихо шелестять…
Тільки тебе давно уже немає.

Літа – а ні догнати, а ні вернуть,
Минає день, його зміняє вечір.
Який тяжкий тернистий долі путь –
Холодний смуток обіймає плечі.

Як падолист стежини замете –
Зима засипле білими снігами
Полину, в мріях, в літо золоте,
В безмежне поле, з жайвора піснями.

Мій вогник ще у серці не погас,
Та як за обрії покличе небо –
Наблизить кроки мій останній час –
Засну спокійно з думкою про тебе.
26.02.2013

Зіроньку мені б свою знайти
І піднятись ввись назустріч грому,
Щоби досягнуть в житті мети
І визнання усьому святому.

Найсвятіше милий отчий край,
Пісня пташок, росами умита.
Весняного квіту водограй,
Сніп дорідного п’янкого жита.

І верба плакуча у сльозах,
Щебет соловейка спозаранку
І святі ікони в рушниках
Й полотняна диво-вишиванка.
І могили, в сивих чебрецях,
І священне материнське поле,
Житній хліб в матусиних руках
І моя любов, і сива доля.

Щоб здолать вершину висоти –
Треба мати хист і дужі крила.
Важко підійматись до мети,
Допоможе Бог і Божа сила.
24.02.2013

З криниць вечірніх зорі п’є село,
Моє кохання теж, як джерело,
Щодня до нього припадай, кохана,
Щоб не зміліло – глибшало й жило...

***
Горить кохання в серці, як вогонь,
Коли торкаюсь до твоїх долонь,
Бо вітер літ не зміг його згасити,
Лише присипав снігом пломінь скронь.

Сповивши тінню
ранку позолоту,
вразлива,
хоч і войовниче зла,
мов Ахіллес у подраних чоботях,
притихлим небом
хмара проповзла.
Переховає сум за небокраєм,
і там,
громами зранена в борні,
під омофором долі заридає,
де часоплин
заплаче
по мені…

Залишитися там, де дощі і тумани безтямні.
Без образ і мети крізь ряди гомінких парасоль.
Як це просто – зійти на зупинці кінцевій – Прощальній.
І нарешті відверто зіграти відведену роль.

Не чекати весни. Черевики зі шкіри і туги
Через мокрий асфальт доведуть до околиць міських.
Все минає, авжеж. Чорно-білі чергуються смуги
В цій країні дощів і туманів безмежно слизьких.
29.06.2013

***
Щодня угору пнемося щосили,
Забули зовсім, що у нас є крила.
І манять душі зроду небеса,
А ми за вік ні разу не злетіли.

Якби долинути до неба,
На мить веселку обійняти,
На землю знову і зійти,
І, як у юності, кохати.

І дарувати щастя блиск,
І вигравати кольорами,
Усіма барвами сіяти
Тут на землі, під небесами.

2009р Надія Таршин

Така відвертість – аж сукня липне.
І ти ще трохи – і не до слів.
Такі над нами високі липи –
півнеба видно, і навіть пів
моєї литки (скажена мода).
І спека дика, і я така ж.
І трохи мулько, і трохи шкода,
що так далеко твоя рука…