Побачив... Ти заплакана прийшла?
Й до мене, ані слова не зронила.
Це я...Тобі не ті казав слова...
На інші Ти, давно вже, заслужила.

Обридлі жарти, усмішки, брехня...
Іржа душі любов мою прикрила.
Щось сталося... Задумлива й сумна...
Але для мене - все одно красива.

Ховалася від мене, як зайча...
Була ж така і горда, і смілива.
Замовкла на годинку, як гроза,
Що в горах білий світ дощами била.

Напевно, та розлючена зима
Весну снігами нашу зупинила.
Задовго вибирав Тобі слова...
Чому ж Ти нещаслива, моя мила?

3.04.2013

Вирок смерті.

«Ісус засуджений на смерть. Твої дні, Господи, формували Тебе на землі впродовж 33-х років. Ти жив 33 роки, а моє життя почалося лише кілька днів тому. Я ще дуже безпомічний, але я вже є, я живу. Коли співав я пісню Творцеві: «Хвалю Тебе, що створив мене, діла Твої предивні», лікар сказав моїй мамі, що я живу під її серцем. Вона, певно, має бути щаслива. Мамо, чи ти дійсно щаслива? Але моя мама злякалася. Вона не хоче! Не хоче, але ж це не може бути правдою! Мамо!

Вона, моя мама, вирішила зробити щось дуже страшне, я це відчуваю. О, Ісусе, Ти сам добровільно приймаєш той вирок смерті. Ти дав згоду на смерть, бо знав, що веде вона до мети – до життя вічного. Мені теж присуджено вирок смерті, тільки він виданий без моєї згоди. Так вирішила моя мама, це вона сказала: «Розіпни». Вирішено викреслити моє безіменне життя з поверхні землі – без мене. Ісусе, оскаржений на ганебну смерть, змилосердися над тими, що видають смертні вироки.»



Ну от і почалось моє життя…
Клітиночка, що ділиться, зростає.
Під серденьком у мами я – дитя,
Хоча вона про те іще й не знає.

Я – щастя, я – надія, я – мета,
Я – радість і сльоза твоя, матусю.
Відійде біль, відступить самота,
Коли до тебе ніжно пригорнуся.

Ти бережи, ріднесенька, себе,
Бо я тебе люблю. Я вже людина!
Яскраве сонце й небо голубе
Благословляють нас у цю годину.

…Дізнавшись, не радієш – навпаки.
Невже посмієш справді так зробити?
Я чую, мамо, всі твої думки –
Вони про те, аби мене убити.

>>;
o Використано фрагменти із одноіменної книги. Ів. Франківськ. Нова зоря, 2008р.     змісту циклу "Хресна дорога ненародженої дитини"     > наступної стації >>>

Все почалося в Ірпені
І там скінчилось,
До дня нового
Навесні
Не доточилось,
Лиш стало словом у рядку
Й рядком у вірші…
Тебе ж,
Розчулену таку,
Ніколи більше
Вже не зустріну я ніде.
Уже – ніколи
Лукавий нас не поведе
За видноколи,
За ті незримі рубежі,
За ті кордони,
Де ні лукавства,
Ні олжі,
Ні заборони…

Обминаю тебе,
Моя перша юнацька любове,
На розгрузлих шляхах,
Де зневіра, і зрада, і біль,
Де ніколи й ніщо
Не сприймається як випадкове
Й тимчасове –
У всьому
Сльози пропікаюча сіль!
Обминаю тебе,
Моє перше пречисте кохання,
Задля тебе самого
Й заради святої мети:
Щоб ніколи й ніщо
Не принесло нам розчарування,
Не затьмило душі,
Не зв’ялило барвінок цноти!

Обминаю обману
Рожево-туманну оману,
Зберігаючи образ –
Отой найпервісніший лик,
Що його,
Мов ікону,
До скону міняти не стану
Я на інше лице,
На парсуну, личину, ярлик…

Прихиливши гілочку вербички,
Сіла пара: голуб й голубичка.
– Чуєш, рідна? – стиха їй шепоче, –
Вітерець нам крилечка тріпоче.
– Чую, милий! – та відповідає. –
Про любов небесну нам співає.

Липень 2012 року

Вирує весна в біополі мого Білопілля,
І Вир запірнає у Сейм, а вже той набира
Всесилля, аби донести в подесенське привілля,
Всі барви і звуки Сіверії – в дар для Дніпра.
На півдні ж сумському, пропахлому сонячним воском,
Аж там, за Посуллям, де жде мене рідне село,
В соснових борах відкликаються Ворсклиця й Ворскла
Й охоче підспівують сестрам Боромля і Псло.
Симфонія лісу, і степу, і чистого поля
Пронизує душу і кличе в зозулисту рань...
Люблю тебе, Сумщино рідна, – якби ж моя воля,
То я приєднав би до тебе Дінець і Лугань.


2007

Страждав, але не плакав уві сні.
Молився, та мабуть, не тому Богу!
Щорік чекав кохання на весні,
не знав де віднайти свою дорогу.

Самотній, що не мріяв про довіру,
щоразу віддавався до кінця.
Не знав своєї відданості міру,
усмішкою розпалював серця.

Закоханий у золоте проміння.
Хотів любові вічного вогню,
та тільки підвело його терпіння,
не став чекати на таку дурню.

Забув про теплі літні днини,
що гріли, як в останній раз.
І, мабуть, знов на самотині
він гордо згадує про нас.
02.04.2013

Біла шубка, очі хитрі
Аж виблискують на світлі,
Довгі вуса, зубки гострі,
Та нема в нім й краплі злості.
Солоденько він муркоче,
Лиже лапки, хвостик й хоче
Від людей простого: ласки
І смачненької ковбаски.
Котика я нагодую,
В гудзик-носик поцілую,
Заколишу, аби спав.
І почую вдячне: няв!

Моя свята, моя єдина,
Душі моєї камертон…
Закон всесвітнього тяжіння –
То писаний не нам закон.

Помножуся в твоєму лоні,
Уста помножу на уста –
Й нема пропорцій! – беззаконне,
Безмежне море вироста!

Покличу… Відстані-розлуки
Мені й луни не донесуть…
Та я беру тебе на руки,
У мріях я твою красу

Голублю, пещу, обнімаю,
Від шторму почуттів не сплю.
Душею далеч розтинаю –
Люблю.

8 лютого 1992 року

О винахіднице отих словесних перлів
приваби досконалої і зваби!
Моя уява мізки вперто свердлить -
угадує палітру для прабаби.

Вона виводить кожну складку тіла,
як Гойя – стан оголеної Махи,
і феромо-парфумами уміло
закроплює присутність «костомахи».

А так хотілось юнку уявити
і диво-чари пити – не з торбинки.
Але в люстерко глянув , блідноликий…
Та все ж позалицяюсь до Галинки.

...Але для цього зміню аватарку.
Хоча вона поможе, як... припарка...

02.04.2013

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Подивляємо ту мужність і відвагу тої невісти. Нічим не відрізняється від інших жінок, які йшли за Ісусом по Хресній дорозі. Звичайна, проста собі жінка. Але ми бачимо щось дивне, велике і святе. Вона бачить людину, котра потребує допомоги. Але як допомогти? Жовніри можуть її не допустити, побити, інші люди будуть сміятися з неї. Але вона не зважає ні на що, хоча й наражає себе на велику небезпеку. Вона бачить перед собою ціль. А тою ціллю є допомогти Христові, і вона не думає про наслідки, про те, що може статися з нею, з її родиною. Вона витирає Обличчя! І за цей вчинок милосердя Господь Бог так щедро обдаровує св. Вероніку, що на білому полотні вона отримує відбиток Божого Лиця.
На превеликий жаль, так і є в нашому житті, як вчить історія: одні плюють, а другі витирають, одні співають "Осанна", а інші кричать "Розпни". То є звичайне явище в житті кожної людини. Не раз і в нашому житті є вчинки неповторимі. Може, після того, як Вероніка дістала відбиток Лиця, не одна жінка хотіла підійти і обтерти Ісусові Лице, обтерти Його руки і ноги, щоби і вона отримала нагороду. Але той випадок є неповторимий, бо Вероніка показала приклад мужності, відваги, вдячності та любові до Господа Бога. Так важливо є в нашому житті не дивитися на інших і не говорити: "О, ті так не роблять, ті не моляться, ті до церкви не ходять, ті байдужі, а чого я маю відрізнятися від усіх інших? Як усі так роблять, то і я так буду робити". Св. Вероніка так не чинить. Вона бачить людину, яка потребує допомоги, і тому йде твердо й впевнено, не маючи страху ні перед ким, мужньо виконувати свій обов'язок милосердя щодо Ісуса.
Так маємо поступати і в нашому житті. Не дивитися, що світ робить, якою дорогою він іде. Бо кажу ще раз: є в житті випадки неповторні. Бог дає ту нагоду і, якщо ми не використовуємо її, то Бог може зробити так, що тої нагоди ніколи більше нам не дасть. Інколи ми маємо нагоду творити милосердя, бо часто бачимо людей покалічених, збитих, поранених, п'яних, однак ми ними нехтуємо, кажучи: "То не є моя справа, я маю свої обов'язки, я маю родину, нехай хтось інший займається тими людьми". Чомусь ми не задумуємося над тим, що, може, то була нагода до доброго діла, яке би в день Божого суду просило для нас милосердя. За приміром св. Вероніки, не оглядаймося на світ, не дивімося, що інші роблять, бо ми будемо відповідати перед Богом, насамперед, за себе самих. І коли Бог дає ту нагоду, щоб творити милосердя - не втікаймо, але творім добро і будемо мати великий скарб на небі.


А піт кривавий очі застилав,
Крізь нього навіть день здавався ніччю.
Аж ось до Нього жінка підійшла
І витерла хустиною обличчя.

О Вероніко! Ти одна в юрбі
Наважилась на щире співстраждання.
За це віддячив Божий Син тобі
Лиця свого відбитком на прощання…




* * *
Щомиті підганяє нас кудись
Прискорене бурхливе сьогодення.
А поруч є, ти тільки придивись,
Старі, самотні, немічні, нужденні.

Чи не байдужі ми до їх біди?
Знайдемо час для них, сліпі і вперті?
О Вероніко! Вийди із юрби,
Як невмирущий приклад милосердя.

  >>  
    змісту циклу "Хресна дорога"   

Штовхає дитячий візок
Маленька і немічна жінка,
Колись ним возила діток,
А нині - пляшки з під горілки.

Вдивляється пильно в траву,
Порожню шукає пляшчину,
Бо, що не кажіть, це товар –
Заробить якусь копійчину.

Прикрила хустиною лоб:
-Якби не зустріти знайомих!
Вона не з якихось нероб -
І ноги гудуть від утоми.

Отак на дороги узбіччя
Щодня, як на службу, іде,
Ховає змарніле обличчя -
Таке не побачиш ніде.

Чого ти соромишся, мила?
Тепер є убогі й пани...
Коли ти т а к е заслужила,
Нехай червоніють вони!

2004р

***
Не треба віника – нікого,
І підмели вітри дорогу,
А на возах весни – сніги,
Де стали коні, там тривоги.

***
Пекла ця думка, мов гаряче свердло:
«Де м’яко стелять, там лежати твердо».
Її миттєво я охолодив,
Бо там душа не набереться скверни.

***
Живу я, покотивши лихо й горе,
За синє море, за високі гори.
Благословляючи, засію лан, –
Повік над ним не закружляє ворон.

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Лежить на землі під тягарем хреста. Ніхто не дає допомоги. Як тяжко в тій хвилі для Ісуса. Тяжко не тому, що Він страждає, що той хрест, привалений на Його тіло, так страшно Йому докучає. Не тому Йому так тяжко. А тяжко тому, що ті люди, які йдуть за Ним, відрікаються Його. То є найтяжче. Пригадаймо собі, коли вели Ісуса до темниці, а Петро казав: "Не знаю я того чоловіка". Як було тяжко Ісусові, коли Він почув ті слова. "Не знаю я того чоловіка, я з ним нічого спільного не маю, залишіть мене в спокої. Що хочете від мене?". Як то прикро було чути! А як тепер прикро для Ісуса, коли лежить під тягарем хреста, і ті люди, котрим стільки вчинив добра, оздоровляв, допомагав, вони на Нього дивляться з погордою і кажуть: "Не знаємо Тебе. Хто Ти є?" Ото є біль Серця Ісусового, ото є та найбільша тривога, ото є той найбільший тягар для Ісуса Христа.
А тепер подивімося і загляньмо у своє життя. Скільки разів ми щоденно через свої вчинки говоримо: "Не знаю я того чоловіка". Не знаємо Ісуса, коли обдурюємо, грішимо, коли проклинаємо. Тоді ми не знаємо Бога, Бог для нас є чужим, ми відрікаємося Його. Ми сьогодні, а особливо молодь, встидаємося визнати, що є християнами. Досить часто, наприклад, коли при гостині сідаємо до столу, встидаємося зробити знак святого хреста: "А що про мене скажуть інші люди? Я буду в їхніх очах диваком, на мене всі будуть дивитися, що таке я роблю. Мене будуть називати побожним" і т.д. Властиво в той спосіб ми підкреслюємо, що не знаємо Христа, не є його дітьми.
Ісусе, ми упадаємо в ті гріхи і навіть не зауважуємо деколи, як ми відрікаємося Тебе, як ми встидаємося Тебе, святих звичаїв наших батьків, традицій, яких нас вчили і які зберегли для нас покоління, що так часто захищали ті традиції своєю кров'ю і своїм життям. Вони нам залишили той неоціненний скарб, а ми встидаємося і втікаємо.
Коли священик йде зі Святими Тайнами до хворого і дзвонить дзвіночок, встидаємося клякнути, бо що подумають люди. Христе, як ми нині встидаємося Тебе, як нині, свідомо, відрікаємося від Тебе! Дай нам ту ласку через Твій другий упадок, щоби при всіх обставинах нашого життя завжди визнавали, що Ти є наш Бог і наш Цар.

А часу плин, здається, зупинивсь.
Знесилений від болю і наруги
І від хреста, що до землі схиливсь,
Ісус на землю падає удруге.

Чи зможе, як і вперше, підвестись,
Аби збулося сказане пророком?
Він устає з останніх сил, дивись,
І далі йде поволі, крок за кроком.




* * *
Буває, що і я не маю сил.
Щоб не вставати, хочеться упасти.
Згадаю, як здіймався Божий Син,
Як далі йшов, щоб людству не пропасти,

І розумію: я не пропаду.
Поглянувши на Хресний шлях Ісуса,
Терпляче зношу горе чи біду,
І знову відступається спокуса…

  >>  
    змісту циклу "Хресна дорога"   

Давай ненадовго побудем земними,
Хоча б – на цю віддану березню зиму.
І враження спільних сніданків у грі цій
Здивують наручних годинників лиця.

Не можна навчитись любити – невчасно,
Невчасні лише – вимагання пояснень
І пафос мовчання під оплески тиші
Й чуттєві портрети коханих колишніх.

Між перами сміху ми крила сховаєм,
Щоб ними сплітатись з нотами наю,
Як буде потреба пробратися втомі
До нас, неземних, досі їй невідомих.

Побудем вигнанцями в нашому сховку,
Що - мов оберіг немовляті до року,
До перших, освячених сонцем, пострижин,
До першого кроку в сорочці із крижма.

Побудемо трохи, а згодом – назавше,
Як відомість - видима відданість наша
Та наше земне невтручання у казку
Не дасть зазирнути під вічності маску.

Вже веселіше цінькають синички,
Хоча нема ні квітів ще, ні трав.
Учора день догнав хитрунку-нічку
І борг, що дав у вересні, забрав.
23.03.2013 р.

О винахіднику! Ти, що колись придумав
удосконалення жіночої приваби,
Всі «нобелі» - тобі! за феромо-парфуми,
візажні тонкощі, - від юнки й до прабаби…

Бо як тепер і де прожити без палітри
тих диво-чарів, що у кожної в торбині?
Торкає пензель милі устонька поблідлі…
За мить – і усміх щастя сяє на світлині.

Цих сяйво-відчуттів не мислили напевно
великі Рафаель, Дюрер, чи Леонардо …
Творю свій образ, і укотре - так натхненно…
Успішно? – Над усе! Спасибі, Майстре. Варто!

2008 (2013)

Нехай в любові я згорю,
Розсиплюсь прахом над землею.
Та все ж я запалив зорю,
І ця зоря була моєю.

Ці брови, губи і лице,
Ця погляду тверда напруга.
Моя любов – самоінцест
З несхитним духом деміурга.

Найтяжча із усіх покар.
Дружино й доню Галатеє!
Гріховності моєї дар,
Невинності тавро моєї.

Не відробить мені повік
Своїх страждань бездонну карму.
Коли земний скінчиться вік –
В гарячім серці знайдуть мармур.

1994

Найбільша спокуса для мене – твій голос.
Ловлю його в хорі, люблю його соло.
Він у ріці, що за обрій втікає,
У гомоні вітру, у шелесті гаю.
У ньому мереживо тіні і світла.
Не можу без нього, немов без повітря.
Тебе ще не бачу, а голос почую –
І у мені його ніжність нуртує.
Надії мої він і поклик бажання.
З ним милості ночі й привіти світання.
Зриваю його я і шепіт, і крики.
Він мука моя, одночасно і ліки.
На нього чекаю, на нього молюсь я...
Для мене твій голос – найбільша спокуса.

Білопухі сніги...
Біло сад побілів…
Хто у білість білил
сад отак побілив?
Досинає він ще
в білизни́ білоснах.
А у сні – білий щем:
це біліє… весна…

2013

Ти налила мені вина,
Вино я випив аж до дна,
Хоч мав би тільки пригубити...

Тепер сиджу, як в тім'я битий,
Бо нализався по копита -
І, винуватий без вини,

Заліз чогось між кавуни,
Де відіспався і, веселий,
Вернувся знову до оселі,

Та не знайшов ніде вина...
Ось вам історія сумна
Про те, як пити не до дна.


02.04.2013

Зосталися підсніжники... під снігом,
І лиш на серці - пелюстковий щем,
Та сонця пів над горизонтом, ніби
Укритого тумановим плащем.

Лишилася у гадці сива крапля
Вчорашньої заплаканої мли,
Що загубила весноньку на мапі,
Захуленої кармою зими.

І ми з тобою, березню незрілий,
Зосталися, мов тіні в далині,
Де кучугури невесняно-білі,
Де паморозь остання на вікні...
(31.03.13)

1.

бився
вибився
вщент
у люди
передзвін
‘у вся’
спис
у груди

серця
благовіст-
переборе
небом
відкрови
згасни
горем

2.

вітер
холодив
дихав рівно
духом гіркоти-
дзвонарівни

виходив
кути
вигнав
душу
в море наготи
царство мушель

де
міняє сон
кров на спокій
де
нема ікон
грізнооких

тільки
світла рій
мандрівничий
обліпив зорю
і обличчя

3.

загуди
в мені
світлий рою
медоносні
дні
під горою

де хрестам
рости
і всихати
а слова
прості
брами свята

а душа
болить
там
де сухо
облітає мить
ріже вухо

і такі
як я
дзвонолови
без хули
стоять
перед словом

4.

з груші
дзвонаря
духу чарка
очі
не горять
недогарки

хто їх
запалив
душу витряс
і підлив
смоли
в чобіт вітру

в груші
дзвонаря
смак безмовний
гнав на місяць
шлях
срібла повний

5.

золоті
слова
дзвоном куті
як мені
без вас
небо чути

не один
такий
стоголосий
зодягну
зірки
в ранні роси

наплету
для рік
крутоверті
хай вирує
вік
в оці смерті

пожинатиму
пережите
поминатиму
запах літа

а як
вкриє сніг
мов кольчуга
дзвоном
по мені
стане хуга

6.

дзвоне-
вершнику
сонце тане
ти слова підкуй
для майдану

роздаровуй
бій
розторочуй
неозорий
біль
світ за очі

хай на всіх
биття
стане більше
вишивай життя
кровним віршем

хай віддзяволить
зграйка псяча
хай вже їм
болить
що в нас
плаче

дзвоне-
вершнику
клич на віче
гірше клятих куль
голий відчай

7.

що
у храм веде
неміч гонить
ділять між людей
серце
дзвони

і вібрує
в нас
прапраспокій
і чекає на
слушні кроки

1 Квітня, 2013

Твердь під ногами чорніє
Хмарами темних віків,
Книга життя рясніє
Рукописанням гріхів.
Господи, голови зміїв
Ти у воді сокрушив,
Душу, що ледь животіє
Не залиши…

Янголе мій, сутеніє,
Лину я царствами снів.
Чую про Діву Марію
Тихий небесний спів,
Треба в світильник олії
Взяти у мудрих дів.
Світ без любові й надії
Геть знавіснів…

Сонце нікого не гріє,
Сонцю не чути вже слів,
Що промовляє Месія
Стоячи серед олив.
Вітер потопу завиє
В небі шаленством злив.
Боже, ковчег до мрії
Ще не відплив?
2/04/2013

Я хочу сказати, про те, що не можна,
Не вмію, несила, і просто не слід.
Ніякі романи, поезія жодна
Не вмістять того, що залишило слід
У серці моєму. Хіба, заспіваю…
Та марно – ні нот, ні мелодій, ні слів,
Художники, пензлем шукаючи раю,
Для мене ще теж не знайшли кольорів.

Чи зможеш, кохана, вмістити у серці
Все те, що, здається, в життя не вкладеш?
Любов, яку маєш пізнати до денця,
Любов, яка прагне не бачити меж.

Дощі промовляють до тебе моїми
Сльозами нестримно. Чи чуєш ти їх?
Чи може веселка струмками гірськими
Небесний кришталь тобі вкласти до ніг?
Глибини морів, наче милі обійми –
Потонеш у щасті, не чуючи дна.
Аби лиш любові не втратити. Війни?
Пожежі? З тобою – і смерть не страшна!

Чи зможеш, кохана, вмістити у серці
Все те, що, здається, в життя не вкладеш?
Любов, яку маєш пізнати до денця,
Любов, яка прагне не бачити меж.
1/04/2013

не плач Марі
сьози вони гіркі
не плач
тіні від ліхтарів
світло нічних авто
не плач Марі
ти не ніхто
пий свій гарячий чай
смійся й ходи в кіно
смійся Марі
ти не ніхто
хто ці аморфні вони
тіні в кутку
легко так відітхни
сльози зітри
ку-ку
смійся Марі

Пожити б трішечки іще
Й тихенько порадіти,
Як під осонценим дощем
Ростуть і квіти, й діти;
Як обнадійлива яса
Єднає видноколи
Й розкішна жінчина коса
Не сивіє ніколи...
Пожити б трішечки іще
До нового врожаю,
Адже нікому під дощем
Я жить не заважаю!


2010

Перетвори мене в попіл, спали мої сни,
Я відчуваю твій подих на відстані мрій.
Більш немає вагання і каяття
Є одне лиш бажання –почати з нуля

Перетвори мене в птаха, надай мені крил,
В клітці жити не вдасться, отож я зумів
Твої грати порвати, решітку, сітки,
Адже вільний пернатий, є вільним піти.

Перетвори мене в себе, я ним ще не був,
Я неначе священик, що Бога відчув.
В полон марень потрапив, без вороття,
Опріч тебе, не бачив тверезо життя

Ми все ж надто далекі, тяжіння нема,
Дві нещасні лелеки, між нами – стіна,
Якби вкупі, то мали б сенс у житті,
А так – просто примари із різних світів.

Орфею! Тоскну тугу прожени.
Кричить твоя душа, а голос тихне.
Немає, соловейку, солов’їхи,
І не пливуть Харонові човни.

Болить аж по сьогодні з давнини
Орфеям невтишиме горе-лихо.
Посвячені в легенди й сиві міфи,
Супроти всіх пророцтв ідуть вони.

Людська судьба – то не печальний міф.
Даремно, кажуть, трудиться Сізіф:
Не буде на вершині він довіку.

І не налити бочку Данаїд...
Та є надія, що пісні твої
Колись пробудять мертву Еврідіку.

1985

У вечірню хвилю я в компютер входжу
(В день працюють м*язи щоб гроша здобути )
Тут в "Віршах Народу" мед слова знаходжу
Тут є слово наше любе незіпсуте

Ввійшов на сторінку Пана Низового
Читав Його вірші як сказки дитина
Слоа яки сіє на своїй дорозі
Збагачують пейзаж Неньки України

Дай Боже поетів що майбутність чують
І телепатичні все собою в себе
Нині свою вдячність усім їм дарую
А Ти Всемогучій подаруй Їм небо.
16.06.2006

Щоб стати видатним поет повинен вмерти.
Живий поет – нездара й дилетант.
Лиш після смерті критики й експерти
Проллють сльозу про «втрачений талант».
***
Коли зайде у дім хвороба
Не будь гостинним: цей візит –
Не дружби знак, а тільки спроба
Тебе забрати в інший світ.
***
Лікар-андролог меле дурниці:
«Потяг до жінки – з роками втрачають…»
Потяг – це власність «Укрзалізниці»!
Як можуть втратити те, що не мають?!
***

Про пам’ять
(поради для кар’єриста)
1.
Не маєш права забувати
Начальника знаменні дати!
2.
Не маєш права пам’ятати
Начальника помилки й вади!
2013

Тікай подалі від чужого світу,
від сонця, що запалює серця
і від зими, що передує літу
по тій дорозі де нема кінця.

Біжи скоріше і не повертайся
не маєш права обернутися назад.
Ти рідної країни не цурайся,
де й досі чути звуки канонад

Втікай додому, де палають хмари,
Вогнем війни і тихої біди.
Де люди, як страшні примари,
там де ще й досі вогняні сліди.


29.03.2013

слухати твою присутність
із кожним подихом ближчу
в цю неприборкану сутінь
входити глибше і глибше

мовчки дивитись на тебе
не відчуваючи часу
тільки як гупає в ребрах
серце здригаючись в трансі

пробач ці безмовні губи
словам не сказати всього
хай неотесані й грубі
глухо летять на підлогу

хай не руйнують тих чарів
що пролягли поміж нами
країни міста бульвари
примари гнані вітрами

я собі трошки помовчу
світ став густий і безлюдний
а серцю потрібно конче
слухати твою присутність


1.04.2013

1

Слова тяжелы и проносятся новым скорым
За ничего не значащим разговором.
Если станут они неподъёмны,
Мы скажем хором,
Мы ведь и есть которым.

Что похожи, как дважды-два, - мы уже нередко.
Наша степень родства начинается в давних предках.
Если нам по пути,
Мы к любой подойдём соседке
(Аньке, Светке).

Тысяча поколений из прошлого тянут руки
К нам, как к любимой кукле.
На сердца стуки
Слетается чуть ни полмира,
Берущего нас то ли в плен, то ли на поруки.
Прошлые дни набухли.

Уж тут, хоть мучайся, хоть посыпай всех матом,
Не признавая себя ни правым, ни виноватым,
Тебя не отпустят. И это в подтексте свято,
Как отвечать на:
В кого ты таким патлатым?

В кого ты вообще
Таким вот нестройным и недобитым
С подсушенным насморком или подспудным коньюктивитом?!
Об этом уже не споют ни Гомер, ни плиты,
И ни обезьяны - от них только "да иди ты!"
Идёшь. Представляешь во время и в то, и в оно
Несущихся предков несколько миллионов.

2

Пусть своими,
До боли знакомыми нам местами,
Прошлое пусть прощается с нами.
Прощается так, как плачут автомобили,
Всеми женщинами, которых мы так любили.
Пусть зальёт всё сверху по полной едрить-программе
Пламенный соус-чили.

Видно, время настало переодеться.
Бедные, милые воспоминания детства,
От которых нам некем крыться и нечем деться!
Школьные драки и школьные страсти,
Синий фломастер и красный фломастер...
Трогательный, но если сказать по сердцу,
Мало смешной блокбастер.

Боже, как я катался на велосипеде!
И на коньках катался, будто ходил в атаку.
Теперь уже сердце так никуда не едет,
В холодную пору - мысли о тёплом пледе,
Участие кличет костью жалеть собаку,
Чем дальше, тем чаще погода или соседи...
Мирный вакуум...

О, моя первая двойка! В лебедя превратись-ка!
Ещё до последней двойки скакать неблизко.
Спрашивает - изведать чего ещё бы? -
Жизнь, проведённая мной в учёбе.
Просачиваются в окно звуковые снизки,
Огни, небылицы, смешки, огрызки
Памяти, сойти норовящей чтобы
За дорогое виски.

3

С одной стороны - это всё броня,
А с другой - короста.
Такое количество памяти сжать непросто.
Заряжен на очередные глупости
Свежий отряд подростков.

Что-то привидится,
Перепугаешься, но не сильно.
Ну, допустим, ты - Ваня Грозный,
Убивающий в себе сына,
И одновременно Раскольников,
Заливающий всё это керосином.

И вообще,
Всё это уже было,
Раз уже всплыло всенепременно.
Не разобрать, то ли нам платят,
То ли мы платим вено.
Право на дежавю бессмысленно и священно.

Ведь всё это уже было,
Это просто воспоминанья заходят с тыла
В ассортименте от червяка и кролика
До архангела Гавриила.
Главное - чтоб всё в цветочках, с толком,
Чтобы свежо и мило.

Это который раз уже в мире подходит тесто?
В качестве личной формы общественного протеста
За одну жизнь создаётся
Несколько тысяч текстов
И каждый из них - доподлинно дежавю.


2013

У потязі «Південному» лежачою драбиною
повільно відповзатиму до степу й до моря
де пахне вітер соснами трояндами й глиною, де
Бог на варті мліє у невтомному дозорі

там чай травою м’ятною нагадує про бабине
там всі цілунки струнами у серці ще бринять
побіленою хатою фіранкою із блямбами
шовковими червоними у серці пломенять

деньки моєї юності прибоями напоєні
находжені стежинами між теплих каменюк
що виростають квітами і рани непогоєні
від їх тепла південного загоюються тут

я буду доторкатися до гарбузів та персиків
до сивих слив старого, застарілого садка
я буду бавить песика онука того песика
що м’ячика блакитного ховав у будяках

а ми з ногами босими шукали та сміялися
і знали що не м’ячика – шукаємо земне
чуття яке у поїзді спітніло та пом’ялося
і втратило тебе а потім втратило й мене

у потязі «Південному» із пляшкою котлетами
з малим дитям кросвордами із псом на повідку
чи зможу я піднятися злетіти понад Летою
розправити крилята повернути на віку?

чи насмічу у пам’яті ступивши в недозволене
прибоями розмите і засипане піском?
моє минуле зтоншане спресоване зпрозорене
накрите всим життям неначе чорним баняком

чого шукати? істинно. хіба той пес загавкає?
хіба воскресне бабине у кружці кип'ятку?
я повідком й кросвордами прив'язана під лавкою
і крилами не годна вже перелетіти ріку...

а ми з ногами босими шукали і сміялися
і знали що не м’ячика – шукаємо земне
чуття яке у поїзді спітніло та пом’ялося
і втратило мене та знову втратило мене
я буду доторкатися до гарбузів і персиків
до сивих слив старого застарілого садка
і буду бавить песика онука того песика
що м’ячика блакитного ховав у будяках

у серці будуть спомини недогорілі залишки
розтертий тлін колишнього між теплих каменюк
що обросли вже квітами.. і тільки мильні бульбашки
на радість мого песика та сина будуть тут

25.02.2013

чи знаєш ти,
коли хати
стоять на небі?
а дерева –
разом із ними?
це – коли:
хрести,
немов птахи,
застиглі в леті,
для нас
на пагорбі весни
ключами вічними
вмикають
неба синь…

*****

неприголублена глибока височінь!
і я – на куполі найвищої дзвіниці!
обабіч мене, поряд – істини «ключі» -
нерушні в мить розкрилля дзвінкової криці…

о «птиці» золоті! раменами змахніть,
і ми полетимо у десь щасливий космос…
ширяю в порубіжжі середсвіть,
між небом і землею чую рідний голос…

1998 (2013)

Хлопчику мій осінній, яблука вже на сіні.
Хлопчику мій осінній, яблунева твоя душа.
Небо розлило фарби у саду до нестями сині.
Пам"ятаєш, як ми грішили? Ти забув, як мене втішав.

Хлопчику мій осінній, я любила тебе дитинно,
Бо розплакалася від щастя, мов дівчатко вночі мале.
Наші яблуні постаріли. Та хіба ж я у цьому винна,
Хлопчику мій осінній, що обом нам на серці зле?

Хлопчику мій осінній, а на сад наш лягає іній,
Крижаніє роса на травах, студеніє в ріці вода.
Хлопчику мій осінній, в мого сина твій погляд синій.
Наші яблука всі із саду і любов я йому віддам.

сонце мов стигле яблуко скотилось униз
яблуко - сонце червоне - мені під ноги
осінь у голому небі збирає хмиз
хочеться їй зігріти мене і Бога

я маю одну дорогу - від тебе вперед
тільки не спийся благаю тільки не спийся
раптом розпач за мною груди твої здере
ти у пелюстя інших жінок пролийся

срібною зливою аби не згубила аби
тебе ця розлука що схожа на хижого вовка
я би рада забути як ніжно мене ти любив
щоб печаль наче пташка убита навіки замовкла

репетицій не буде і більше не буде реприз
вилити б душу такому ж замерзлому Богу
сонце мов стигле яблуко котиться вниз
яблуко - сонце червоне - тобі під ноги

Осіння альтанка на березі річки і замок,
Молочним туманом зустрів нас обох листопадовий ранок,
Мені захотілось навіки з тобою лишитися тут,
І слухати осінь - мовчазність її золоту.

І ранок той дивний, а ми в нім були неповторні.
До древнього замку злітались птахи міфотворні.
Ми також легенда. Ми -сяйво. Ми - повінь.
Ми - тиха молитва, ми - смуток, ми - сповідь.

А хвилі Ужа колисали туманно елегію вітру,
А ми задихалися щастям і мокрим повітрям.
Ми - вірші. Ми - пісня.
Надихнена повість.
Ми - спогад про вічну любов.
Неповторність.

У тебе інша жінка.
Таке буває.
Що ж.
Чому не скажеш правду, а мовчиш?
Вершини гір біліють горностаєм,
Суниці зір даруєш їй, а чи
Забув, як ніс ти сонечко в долоні?
Ночей щасливих наших чорнослив,
І ранки у букетиках півоній,
І як не розлучатися просив.
У тебе стільки сонця, як ні в кого,
Ним зігрівав ти мій самотній дощ.
Загадкою залишишся надовго.
Тепер з тобою інша жінка.
Що ж...

Щось обірвалося в серці, як на гітарі струна.
Порятунку нема від лютого стогону вітру.
Чорний фатум зневіри все більше мене поглина,
Повертаюсь в реальність - ніби до іншого світу.

Оксамитове небо не лікує втому й журбу,
Височіють думки - мов осінні мідні тополі.
Проводжаю тебе у строкату байдужу юрбу, -
В цей брудний провінційно-нудний "мегаполіс".

Ти мені відболиш, як ангіна чи інша біда
І берези листок прикладу я до рани, що ниє.
А залишиться що? Самотність моя золота.
І глибока печаль від спогадів ніжних про Київ.

Жіноче царство виставило ноги
В передчутті солодкому весни,
А чоловіче – ще зимово-кволе,
Ніяк не вийде з трансу дрімоти.

Пародія:

Чоботом не можна бити
Ні в обличчя, ні… туди.
Чим тоді тобі робити
Звершення і ті труди,
Що приносять незабутні
Враження під новий рік,
Що підтверджують – я справжній
Твій єдиний чоловік?
Чоботом не можна бити
Ні туди, а ні в обличчя,
Бо тоді нам не видати
Тих покращених сто тисяч…

01.04.13

Сміх приходить не до всіх,
А тим паче - гумор,
Коли в шини, мов на гріх,
Лопається гума.
- То який з тебе водій? -
Розкричалась жінка.
- Ну тепер і ти радій -
Кулаком в печінку
Як ударить аж до сліз,
Нині - перше квітня.
- Я просила, щоб не ліз,
Я не юна - літня.
І на те їй чоловік:
- Знай, не піду на хер,
Буде в нас на Новий рік
Піціцький шумахер.
Янукович - не скупий -
Вручить нам сто тисяч.
Тільки ти мене не бий
Чоботом в обличчя.



піціцький - маленький

Оця мелодія - неначе катастрофа...
Звалилась несподівано - і все!
Давноминулі дні, напівзабутий профіль -
Ніщо мене від них сьогодні не спасе...

У мене - інший час! Я вибилась із ритму!
І треба пережить хвилиночку якусь...
Нехай лише ді-джей свою "бандуру" вимкне -
Тоді, можливо, я не землю повернусь!..

Чому буває так? Чому так вийшло?
Ніхто того не знає до пуття...
Красиву, молоду, яскраву, пишну,-
Хтось викинув троянду на сміття.

Вона цвіла, така п’янка та рання,
Немов у ній всі чари світ зібрав,
І прагнула усім єством кохання,
А від кохання - щастя і добра.

До неї звідусіль тягнулись руки,
Та їх вона колола без жалю.
Аж поки, ніби пісні дивні звуки,
Не пролунало бажане «люблю».

Сховала колючки і посміхнулась,
Коханню віддалась без вороття,
Але рука підступна не здригнулась,
Зламала і жбурнула на сміття.

А я сховаю квітку ту від віхол,
Зігрію і додому віднесу.
Троянди не ламайте задля втіхи,
Нехай дарують світові красу.

За гори високі,
За степи широкі,
За ліси дрімучі,
Думками полину.

На лужок квітучий,
У садок пахучий,
Де рідна стежинка,
І батьківська хата,
Де все таке миле,
Й знайоме до болю.

Залишив я там дитинство,
І юність свою,
Як це швидко промайнуло?
Ніяк не збагну...

А тепер я десь далеко,
В чужій стороні,
Не таке тут миле сонце,
Як на рідній землі.

2013р.

Одинокой волчицей вою без тебя
Скучаю беззумно,бездумно поступаю
Тебя нахожу и теряю, но не отпускаю
Пока сил хватит не отпущу, никогда не предам
Сердце свое тебе навсегда я отдам
Ты лишь сохрани, не урони не разбей
Сердечко полное любви ты согрей не рабей...
2012 год

А я научилась с тоскою жить - прости меня
А я перестала твоею быть - отпусти любя
Я искоркой отлетела от огня - не забудь меня
И утром ранним умойся росой запряжи коня

Мчись в даль к судьбе не оборачиваясь
Гляди лишь в перед, не назад и не бойся преград
А я помолюсь за тебя и удача прийдет на твой лад
В мире вольном широком ты борись не здавайся
Верь в себя и себе, и на себя полагайся...

2013 год

хай квітень хай гумові чоботи і рибацькі човни
вирулюють на платформи метро обкидане піском
я вже не можу цієї зими що заглядає крізь скло
я не витримую холодильної камери місяцин

де у кожному місяці мело сніжинками озвіріло
прокинулись звірі і люди розпитували синоптику
у якому місці знаходять траву що росте із кнопок
захованого комп’ютера що не втрачає віри

у абрикосовий цвіт і сонце яке ніколи не бреше
у те що задубілі носи долають набридливий нежить
і на кульбабові килими форуми незалежні
виганяють пари закоханих у легких одежах

я хочу носити сандалики в криницю пускати коси
час переведено на годину квітневого рівнодення
закутий кригою Київ неначе обдертий терен
свої смішні окуляри у квітня на довір просить

допекли вітамінні чаї і коли в горлі дере застуда
урбаністика міста до того чорна як загнані коні
принеси мені із кіоску квітів де продавчиня Тоня
плакала мов дівчисько бо пароль до весни це люди

бо вона впала і впало серце
а в мене скільки того вже серця