Позавчора в рожевім платті
Понад річкою по мосту
Пронесла ти самодостатню
Неперейдену самоту.

На перила я сумно сперся
І поник, мов столітній дід.
Калатало у грудях серце
І щеміло тобі услід…

Ну, буває ж: не запримітять…
Так, порожнє ти місце мов…
О тісний і пустельний світе,
Мимо може пройти любов!..

Проживеш ні святий, ні грішний,
В персональній помреш тюрмі.
…Два поранені егоїзми,
мимобіжні такі прямі.
6 червня 2000 року

Мій солод солодкий, розтоплений дотиком,
відвертий, як постріл, кумедний і впертий.
Між нами щось справжнє і вітряно-тепле –
як добре вино або гарна еротика.

До Тебе півметра і хочеться вмерти,
і бути залежною як від наркотика,
мовчати, кричати і дихати доти
допоки я знаю, навіщо і де Ти.

Між сотень обличь і десятків поглядів
натхнення і щастя так рівно дихають.
Мій солод втомився, заснув якось тихо,
Мій солод солодкий, думками розтоплений…

28.06.2013

(Пісня)
Ми ненароком стрілися з тобою,
Край неба в надвечір’ї догорав.
Багряно-золотою пеленою
Лист сумно землю й трави покривав.

Хоч голова у срібній павутині,
Мене твій ніжний погляд полонив.
Роками сумувала в самотині,
А він і відігрів і звеселив.

(Приспів)
Запізніла любов… Хризантем білий цвіт
Пелюстками багрянець встеляє
Запізніла любов забува стільки літ
Перешкоди усі подолає.

Непривітним був останній вечір
І холодом повіяло з полів.
Кленовий лист нам сипався на плечі,
Доносивсь клич прощальний журавлів.

Вони збирались в вирій відлітати,
Лишивши рідні гнізда, отчий край.
І з ними ти полинув десь шукати
Чужі причали і заморський рай.
(Приспів)
Запізніла любов… Хризантем мертвий цвіт
Застилає траву і стежину
Запізніла любов – почуття зрілих літ,
Відігрій і вгамуй самотину.
23.02.2013

Перший крок від матері у світ
У життя невидимі пороги
І верба журлива край воріт
І бабусі сльози і тривоги.

Все минуло, все кудись спливло,
У примхливих візерунках долі
Мамин погляд і смутне чоло
Стало віддалятися поволі.

Досі в пам’яті моїй живе,
Щем солодкий душу огортає
І в дорогу зоряну зове
У думках в дитинство я літаю.

Хоч минуле вже не повернуть,
Пам’ятаю все, що пережите,
Нелегкий, тернистий долі путь
А ні обійти, а ні змінити.

Згадую у світ свій перший крок,
Наче книги сторінки гортаю
І матусі, у життя, урок,
Як святу молитву знов читаю.
11.02.2013

Ні, тато з дому не піде!

З відкритих вікон дме у WEB'і,
Ти твітишся з якимось бейбі
І закарлюки сухоребрі
Складуть до купи при потребі
І TNT & "ТНТ".

Болить? І хай собі, пусте.

"Твоє волосся не руде,
А сонячне, мов хутро Бембі", -
Муркочуть кошенята вербні.
Лавина не сповзе із Гемби,
Літак зупиниться у небі...

І тато з дому не піде.

2013 р.

На підвіконня тихо сіло літо.
Ковтало віскі й дим міцних сигар.
Знадвору щось кричали вредні діти,
А ми дивились з вікон на бульвар.

І до світання скиглили на кухні,
Топили в чашках втрачені часи…
Я, літо й час – зітхаючий трикутник,
Де кожен жертва, кат і терези.

Два роки зим. Скажений, дикий грудень.
На серці дошки, цвяхи та іржа…
Південне сонце рідко ходить в люди,
Щоб не п’яніла в променях душа.

Що ж, не впускай весну, якщо так треба,
Зіп’ється літо в черзі до небес.
Але проникне світло межи ребра,
Бо їхній в’язень все-таки воскрес.


16.05.2013.

вірш видалено

Намарно
триматися за життя
як цвіту за стовбури вишні
супроти травневого вітру
прийми керування нехитре
відірвані долі вільно летять
куди надихає Всевишній

гаплик

Парує кава в мерзлі ранки,
Духмяна лава з філіжанки,
Там чути гіркоту поразки,
Там втрачено бажання ласки.

Без неї ранок - просто звичка,
Без ґнотика погасла свічка,
Зомлілий дощ марудить осінь,
І краплі тануть у волоссі.

При каві точиться розмова,
І будень стане враз казковим,
Навіє мить солодкий спогад,
Забуде серце лютий погляд.
2013

О, скільки вимовлено слів,
Скільки написано віршів,
І скільки подумки з тобою розмовляю.
Якби ти все оце почув,
Можливо, ти б тоді збагнув,
Як до безтями я тебе кохаю.

Та я тобі ні слова не скажу.
При зустрічі – уважна і спокійна,
І жартівливу маску надягну, -
Весела буду, але офіційна.

Що ж: пожартуєм ?! Ти цього хотів?
Лишень жартуючи, ти не дивись печально.
Замкнула серце я на тисячі замків,
Ключі від них – закинула в провалля.

В провалля суму, в безодню гіркоти.
Тобі повірила, – а ти так насміявся.
Як хочеш, то шукай. Нехай тобі щастить.
А знайдеш, - то приходь, і спробуєм чи вдасться
відкрити хоч один.

А може я скажу, що це уже дарма,
І облетіли клени…
Зів’яли квіти. В квітнику душі - зима…
…Шукай ключі. І пам’ятай про мене…

Москві, а за нею й Києву привиділось,
Що в горах, неподалік таджицької столиці,
Не знаючи, що їй робить, ходить «сніжна людина».
Які там «єті », думалось, як опинився там,
Де скорш ведмедя стрінеш біля аличі,
Ніж звичайнісіньку людину?
Зрештою, як у камінні й безгомінні можна жить?
«Наївний ти,- сказав столичний чоловік,
Почувши невеселі мої роздуми.-
Пролинуло моє дитинство саме там, на березі ріки,
Що барана за мить якусь роздягне до кісток,
Де майже голіруч ловили ми форель.
Якби уважніше ти придививсь, то віднайшов би сади,
Де й досьогодні ще не здичавіли яблуні та вишні...»
«То чом же ви пішли відтіль?»
«Вигнали всі кишлаки вирощувать бавовну на рівнині.
Тепер пенсіонером хочеться вернутися в дитинство...»
А пригадалася мені неспішна та розмова в чайхані,
Як уві сні на грищенецькім опинивсь узвозі.
Село моє, таке знайоме і близьке, було, мов на долоні...
Серце затьохкало в щемкому болі, і по щоці сльоза скотилась.
P.S.
На старості мандрівникам судилось відкривати рідний край.
Не приведи Господь бодай вві сні зануритись в дитинтво.
---------------------------
Єті - так ще називають "сніжну людину".

Жмуток тривог,
Жмуток вимог,
Шепоче сніг,
Заскочить сміх.

Знесе вода,
В очах - слюда,
Рука - кулак,
Лихий то знак.

Простий урок,
Чужий дзвінок,
Постійний біль,
Пекучий хміль.

Забудь шматок,
Зроби ковток,
Почни нову
Свою криву.
2013

Колеса, обертаючись невпинно,
Стирають повністю і сталь міцну.
Коли постійно падають краплини,
Вони руйнують скелю кам’яну.
Я гірко сльози ллю без талану, –
Кохана м’якшати й не почина.
Мій біль її очей не привернув,
Лишилась незворушною вона.
Коли молю – зухвалий сміх луна.
Не сльози їй, вода – моє ридання.
Зітхаю – каже, це – мистецтва знак.
Акторством зве вона усі благання.
Кричить і плаче серденько моє –
В її душі – і сталь, і кремінь є.

Згасає ніч. Гряде доба нова.
Запекла боротьба – до перемоги:
є Конституція! Осанна!.... А братва
нахабно витира об неї ноги…

Одвічно мудре: «Dura lex, sed lex»*
не для усіх. Зате: «Закон – як дишло…» -
для випещених владою тілес:
куди повернеш, щоб туди і вийшло…

28.06.2013

Вслід за дощем пройшовся по росі,
Позолотивши сонцем вуса сиві…
Це ж гріх який – в божественній красі
Задумувати вчинки некрасиві!


22.07.2008

А в мене (не вдома) колекція гумових чвар:
жіночі емоції, що - без панчох,
і я, зосереджений, - в пошуку "Кожен гектар -
гімнастика жанру "Об стінку горох!"

Нагадую мат з найчарівнішим префіксом "о".
Комусь заважаю доїсти уху.
А гумовий човен, готуючись до ПВО,
долає пороги в погоду суху.


28.06.2013

1

є дні весни що тануть у гештальті
їх обережна і легка хода,
сполошені птахи обличчя ставу,
і погляди з тривогою в очах


є дні весни, і сон в вузьких зіницях,
і чорнозем, що завтра розцвіте,
і впевненість твоя, що світ цей вже -- змінився,
і кожному своє, хоч і воно пройде


2

як вод дзвінкий ручай,
що точить камінь серця,
і пастухи буття
із глоду і зерна

людина що біжить
і схили карадагу,
румовища осель,
з яких одна твоя


3

Ти вмієш відчувати
полин, і як ніхто
озерних вікон айстри,
синіючий цикорій

ти вмієш будувати --
є глина і вогонь,
і зачиняти браму
поміж добром і злом.


-
2013

Повір у щастя, і воно прийде
Багато радості тобі в мить принесе
І квіти схиляться до твоїх ніг,
І щастя ступить знов на твій поріг

Не будеш сумувати ти ніколи ,
І буде сповнене бажанням твоє слово,
І будеш ти завжди всміхатись
І ризику не будеш ти боятись.

І буде повен дім твій радості й турботи
І будеш з легкістю ходити на роботу,
І завжди-завжди ти будеш щаслива
Бо вдома жде тебе дитина мила.
2013

В карім сонці зіниці.
Скільки в них доброти!
Дві глибокі криниці –
Дна повік не сягти.

Коли серце нераде
І життя студенить,
Наче нить Аріадни,
Голос в пісні бринить.

Де ти, милая, де ти?
Чи тобі я ще люб?
Плинь рікою у дельту
Серця, рук моїх, губ.

26 червня 2012 року

Заспівала душа солов,їна -
Ой калина!
Козака проводжала дівчина -
Ой калина!
Засвітилась сльоза удовина -
Ой калина!
Затривожилась мати про сина -
Ой калина!
Ворухнулась під серцем дитина -
Ой калина!
Твоє гроно - моя Україна...
Ой калина!

Усе продається,
Усе продається
Від квітки до честі
І навіть до серця.
І важко осилити
Думку одну:
Лиш те продається,
Що має ціну!

Скрізь ярмарок, торжище,
Ринок, базар,
Ковтає пилюку
При пісні кобзар.
Змінилися раптом
Нездари й таланти -
Стрункими рядами
Пішли в маркетанти.

Той кращий за інших,
Цей кращий за всіх -
Себе найдорожче
Продати він зміг!
Продав і купив,
А купив, то продав.
Основа життя -
Як повітря й вода!

І все-таки хочеться
Часом так мало:
Щоб хоч що-небудь,
Але не продавалось!

1990-ті

Я по Метробудівській іду,
Там знайду на задницю біду,

Долю дуже важко обдурить
Дасть мені хто в зуби… закурить?!

Все пройшло моє дитинство там
Валер"янку я давав котам,

Ми були веселі пацани –
На базарі крали кавуни.

У п`ятім класі потім заодно
На горищі цмулили вино.

В сьомому в аптеку я ходив
Купувать собі презерватив.

ПРИСПІВ:

Відрадний хутір – тут я жив
Метав у дерево ножі.

Відрадний свій згадую як сон –
Мій бандитський київський район.

А потім разом в лісі як на те
Займалися кунг фу і карате,

І були на Борщагівку* злі,
З нею розібратися ішли.

Їй оголосили всі війну,
Билися ми стінка на стіну.



ПРИСПІВ:

Відрадний хутір – тут я жив
Метав у дерево ножі.

Відрадний свій згадую як сон –
Мій бандитський київський район.

27 червня 7521 р. (Від Трипілля) (2013)**

Колись була єдина, як Ліліт,
у повені твого палкого шалу,
новий нарешті утворила світ,
але у невідь канув третій кит,
і зраджена земля любові впала,
утримати мені несила стало…

Тепер любов летітиме віки,
а ти не здатен осягнути втрати,
шепочеш тихо: «Падають зірки…»
Долоні підставляєш залюбки,
мовчиш і усміхаєшся затято,
бажань і сили у тобі багато,
та не встигаєш, милий, загадати…
Зірки стрімкі...

не всі хохли - гречкосії.

2013

У хустині, білій вишиванці,
Босоніж долаєш битий шлях.
Сяють роси веселкові вранці
І печать блаженства на вустах.

Поспішаєш на колгоспне поле,
Заробляти скудні трудодні.
Там твоя десь заблудила доля
І летять удаль за днями дні.

Пізно повертаєшся додому,
Як зірки зоріють в небесах,
Приховавши біль душі і втому
І сльозу тремтливу на очах.

Радує герань на підвіконні,
Біла вишня в шибку загляда,
Кущ калини мліє на осонні
І матуся гарна й молода.

Все, як і раніше, у хатині:
На стіні портрети в рушниках,
На столі біленька скатертина,
Виткане рядно на подушках.

Ось і все багатство у оселі…
Ніч тихенько стукає в вікно,
Копоть каганця сягає стелі,
Ненька тче на весну полотно.

Будуть рушники і вишиванки,
Сонечко відбілить, та вода…
Мама устає ще спозаранку,
Татуся із шляху вигляда.

Кіньми збігли весни, а і досі
Все чекає вірно із війни
Засріблила павутина коси…
Виросли до неба ясени…

В похоронку, прислану, не вірить,
Знає – вернеться живим з доріг
Тихо, як колись, відчинить двері,
Переступить рідний свій поріг

І обійме донечку маленьку
І стареньку матір і її,
А роки летять у вир швиденько –
Чорний ворон кряче на ріллі.

Ждала все життя… Та й не діждалась,
Стала зовсім біла голова,
Стан зігнула невблаганна старість
І померкло сонечко, трава.

Білий світ застало пеленою
Від тих сліз, що з горя пролила.
Все здоров’я збігло за водою,
До землі пригнулись два крила…

Та свою не проклинала долю,
Посмішка теплилась на вустах,
До останку згадувала поле
І волошки у густих житах.

І бузок пахучий біля хати,
Що лишили, ніби сироту,
І минуле, наче світле свято,
І в молитву вірила святу.

Вчила внуків, правнуків молитись,
До людей поваги, співчуття…
Хочу тобі, рідна поклонитись
За твій подвиг і важке життя.
06.02.2013

Окутав вечір землю обігріту,
Принишкли мальви коло білих хат.
Черешень віти повні білоцвіту
Розкинув, наче руки, білий сад.

В німій дрімоті поле спочиває,
Серп місяця лякливо погляда,
Земля, за день, від втоми знемагає
І дзеркалом блищить в ставку вода.

А час летить… Літа, мов блискавці,
Минають ночі, їх зміняють дні,
А ми шукаємо перо жар-птиці,
На жаль, знаходимо лише вві сні.

Гойдається шовковий купол неба,
У темні води падають зірки,
Я засинаю з думкою про тебе,
А в вирій журавлі несуть роки.
03.01.2013

Перевод с украинского стихотворения
Натальи Пасичник, г.Тернополь


что январь в неожиданно полном разливе
и жара по неделям не сходит - ну что ж
пусть над самым тобой собирается ливень
что угодно твори но теперь не заснёшь

телефон трижды клюнет и трижды сорвётся
ты услышишь биенье среди бубенцов
ослепительных порций несметных пропорций -
и лицо запылает займётся лицо

и заступят за грань несказанные тени
и заполнив рассерженный мир до краёв
будет долго вода колесить по ступеням -
ты её пожалеешь и впустишь её

2013

ця ностальгія наче твої керамічні пальці
ніжно мене лоскочуть ласу ласкаву кішку
ти у мені клекочеш маниш мене у ліжко
коло моїх ти ніжок дикий неандертальцю
жодного слова більше жодної думки більше

я їх не хочу чуєш заздрісних чорноротих
кажуть що ти зрадливий кажуть жінок не любиш
звідки ця чорна заздрість в добрих і ґречних людях
краще б дітей ростили краще б знайшли роботу
я їх таких не хочу я їх таких не буду

гуснуть слова в повітрі вітряно і спекотно
все це слова на вітер знаєш якби зустріла
я її десь надворі вдарила б що є сили
чула би та пліткарка бачила би як укотре
ти у живіт цілуєш ніжно шепочеш мила

Постава, погляд, вишукані рухи,
і поряд ВІН,
зелений кавалер!
Звучать в душі жаги вогненні звуки,
Любов танцює танго вищих сфер!
Тримає небо на своїх долонях,
Любов всесильна,
наче львівська ніч!
Горять у танці ноги, плечі, руки,
від почуттів аж іскри навсібіч!
В партнера щоки рожевіють густо,
уже, здається, трохи ошалів,
і заздрить тихо вражена капуста,
Любов танцює танго будяків!

О де ж ти, де? Рятуй, молю!
До неба полум’я – люблю!

Але тебе нема ніде,
Бурхливе полум’я гуде!

З грудей – вогненні язики!
З душі – крилаті ластівки!

О де ж ти, де? Крилом брови
Іскристе полум’я лови!

І не дивуйся, що не сплю, –
До неба полум’я – люблю!

Знову нас єднає доля недарма,
Бо в кохання, люба, осені, нема.

І немає в нього білої зими,
Б’ють у груди щастя – молоді громи!

А літа, мов коні, добре час пасе,
Вітер у долонях зорі нам несе.

Я нижу для тебе осяйне намисто,
Хилиться у душі небо зорянисте.

І немає в цьому дивного нічого,
Нас веде до щастя – зоряна дорога!

І сади схиляють віти яблуневі,
Нас благословляють птаство і дерева.

І мені байдуже, що там скажуть люди,
Їхня чорна заздрість вічно в нетрях блудить.

І шепочуть люди, діляться секретом:
«Гляньте, покохала сивого поета…»

Як росте любисток і цвітуть фіалки,
То чого ж це, люди, вам любові жалко?..

2013

Хвилясто зміючиться диму клубок,
Вилазять на зовню підшкірні відштОвхи,
З'їжачився вітер в уривчастий скок,
Щоб лунно мовчати миттєвістю довгою.

ОввА! На овали безмового па
Опали сльозисто-зморшкаві підпали!
То шлях, зацвяхований ніччю, запАх
Чи млою безсоння в безодні пропало?
.ропало?
..опало?
...пало?
....ало?
.....ло?
......о?
.......?
........
.......
......
.....
....
...
..
.


2013

Було квітневе небо синім
І ми щасливими були.
У абрикосовім цвітінні,
За руки взявшись, в Рай ішли.

Нам вслід зітхали перехожі
Від заздрощів, чи від журби?
У небі, з янголами схожі,
Витали білі голуби.

А пальці дарували ласку
Ніжнішу, ніж заморський шовк...
Чому ж пішов Ти в іншу казку,
І що Ти, любий, там знайшов?
2013

Я живу нині тільки тобою –
полонянка холодних розлук,
порятунку прошу у любові
під нестримний сердець перегук.

Осуд завидно коле очима
і захмарює чисту блакить,
бо лише за твоїми плечима
відчуваю, як доля сурмить.

Приховаю в собі мимоволі
світлу радість і щастя сумне,
в дивну мить насолоди і болю
рай і пекло полонять мене.

Як Чумацький той Шлях через небо,
сторінки споконвічних книжок,
я – дорога од тебе до тебе,
між серцями незримий місток…

1
І треба ж отак негадано,
І треба ж так несподівано:
Кораблик мого захоплення
В очах твоїх загубивсь!

Куди ж ти поплив, кораблику,
Куди ж ти отак, без компаса,
Без повного віри паруса –
По морю чужих сподівань?!

2
Любов, як радісна сльоза,
Як ранішня росинка,
Яку троянда колиса,
Допоки не розсипле.

А зійде сонце – і зіп'є:
Ані сліда, ні мітки…
А зайде сонце – й знову є
Роса в долонях квітки!

3
До мудрих сивин
Буду наївним хлопчиком,
Дивуватимусь зеленому пуп'янкові,
З якого ось зараз
Випурхне квітка,
А з квітки – яблуко викотиться,
І в ньому,
Такому маленькому, –
Така велика спокуса!



1971

Як же тебе багато, м’якого, теплого.
Ми теревеним, так розмірено дихаєм
І витікаємо з колби буття – терпнемо,
Все відкладаєм, щоб стати навік тихими.
Купа листів і фото, якісь посвідчення,
Витерте бильце велюрового дивану –
Все виринає якось по-потойбічному,
Все підкорилось тотальному забуванню.
Що ж… Безконечні душі туди лиш ціляться.
Чорними дірами тіней вони зваблені.
Спогадів порох вітрами століть звіяно
В межі, де пустка ховає свої звалища.
2013

…Хлюпоче і дзюрчить гірський потік
сильнішає, рокоче гул щомиті …
Прокинулась, дослухалась: тече!
Мерщій до кранів – перекрито все –
ніде нічого… Очі, скроні вмиті…
Напевне, дощ? Та сонце у вікні!..

Мабуть, почула уві сні,
невпинний
витік
часу…

23.06.2013

Це життя – одноразовий шприц, старенький.
Мікросон і зупинка швидка на каву.
Ти його передихуєш. Чуєш дзенькіт?
Дні – відсотки у банку – такі ж лукаві.
Це життя – на смітник, старенький, і гнити
За законами всіх тутешніх органік.
Ти укол не відміниш, а от гонитиву
Замість сенсу сповідувати негарно.
Це життя… Післясмак від нього - як вірус.
Наче все, а росте крізь асфальт прогресу,
А нашкрябає з дна любові та віри,
Ставить кому і знов зненацька воскресне.
2013

О, ГОСПОДИ, дозволь мені сказати,
да так, щоб аж глибинне ворухнулось,
щоб у народу серце стрепенулось
і перестало болісно ридати.
Моєму слову дай снаги торкати
душі людської потаємні струни.
Хай в ній стремління вікове відлунить
і допоможе справжнє відшукати.

Ні, не всі собою були,
Коли чужі вітри дули.
Були такі, що стояли і сміялись...
Хтось був з Богом, хтось без Бога,
Тому на наших дорогах
Тоді важко було знайти ідеалів.

Бачу нині, правди жорна
Мелють біле, мелють чорне
І буває, що пробують це змішати.
Колір з тої мішанини
Не чіткий для України.
Ця, не знає, кому її довіряти...
22.06.2013р.

Чого ж це я плачу?.. А душа затерпає так
До самоспалення аж, до самозречення...
І думка кожна - як запитальний знак...
І висновок кожен - багатозначне (питальне?) речення...
Чому так нестерпно важко душі моїй
У світі, де грати ролі - уже традиція,
І де розуміючий погляд (бажано твій)
Міг би мені розтлумачити, у чому міць моя...
Навіщо ці сповіді?.. Себе не люблю і за це,
Бо звикла сильною бути (та жити "як всі" не навчуся ніяк...)
Не хочу носити між люди чуже лице,
Де і мить не собою бути - для мене фатальний знак...
...Але і в дитинстві ми гралися часто "в принцес",
І дуже хотілось для когось лишатись єдиною...
...Оголене серце пронести по долі своїй - це вже, знаєте, хрест...
Найважче - собі бути вірною, отже людиною...
...Чого ж це я плачу?.. І дощ... Ох і дощ в унісон!
Душе моя, благаю, не будь на людей ображена...
Давай ми з тобою повіримо: це був сон...
Ти ж сильна у мене...
Ти сильна...
Любов`ю вражена...


26.06.2013

Цілувала - голубила
від гілля до кореня...
Було мені росяно...
Було мені зоряно...
Було мені солодко...
Полиново-м'ятово...
Ой, цілувала-голубила
ворога заклятого...

Літні зливи, у смуток огорнені,
Відлили-відспівали до дна…
У воронячій зграї між чорними
Народилася донька чудна.

Із родзинкою, з гордістю, з гонором,
Та «потвора!» лунало услід,
Бо була білосніжного кольору,
Не така, як воронячий рід.

І тоді браття-ворони зрадились
Засудити потворну сестру.
Сім ночей суперечка провадилась,
Очорнити зійшлися в яру...

Непідкупную, чистую, гордую
У болотнім скупали багні,
Щоб у платті негарному чорному
До останніх лишалася днів.

Приспів:
Чорні ми усі – чорна будь і ти.
Чорні ми усі – чорна будь і ти!..

А вона в голосінні забилася,
У душі не тримаючи зла...
І сльозами від бруду відмилася,
Стала знову така, як була!

Непідкорена, гордая, ніжная,
Як душа моя, щира, тонка!
Мов осінній туман, білосніжная,
Не така, як усі, не така!

Припев.
«Чорна зграє, із лютою силою
Чисте пір’я топтати не слід!
Чи моя то провина, що біла я?
Народилась такою на світ!»

Кохались два серця, холодне й гаряче,
Холодне – дівоче, гаряче – юначе.

Дівоче шукало те щастя по світу,
Юначе леліяло пісню і квіти.

А щастя чомусь не надибало жодне.
Зустрілись два серця, гаряче й холодне.

Холодне – дівоче, гаряче – юначе,
Зустрілись два серця, цілуються й плачуть…

Ти не думай: рветься так до тіла,
Мов голодно-голий… Наче птах,
Хочу, щоб душею ти злетіла
Й затремтіла у моїх руках,

Щоби стали святом сірі будні.
Я любов, а не грабіжник-тать.
Вибач, якщо надто сильно буду
Через тіло душу лоскотать.

24 травня 2012 року

Зробити усе, крім останнього кроку.
Хай світ насміхається, хай…
У світ іди, мріє моя доброока,
Й активно у нім согрішай.

14 травня 2012 року

Вип’є душу лібідо,
А душа вип’є хіть.
Не зостанеться сліду.
Іншим ліжко хить-хить.

Йди життям по болоті,
В твань топчи комиші.
Важко жити без плоті,
А ще гірш без душі.

В цій пустині хоч криком
Возвопий в голубе!
Привалило, як віко,
Низько небо тебе.

4 квітня 2012 року

Душа болить,а я сміюся,
Рука трясеться я пишу,
Ноги не йдуть,а я спішуся,
Неправду-віршами палю.

Слова мовчать,а я в роздумі,
Серце щемить,а я люблю,
Мізги не мислять я в поглумі,
Життя побє,а я живу.

Люблю,роздумую,спішуся
На аркуш правдою стелю,
Очі сумують я сміюся,
І каюсь,вірю і живу.
2013р.

весна моя київська висипала фарбами на двір
де дітлахів як маку і смачні пиріжки із маком
де сосни Троєщини чистять повітрям голки свої
де пацанята годують біг-маком приблудну собаку

хоч траси поділено біг-бордами наших мрій
хоч пробки такі достеменно довгі й провокаційні
жінки тримаються за кермо та синім фарбують вії
встигаючи няньчити дітлахів на заднім сидінні

Русанівський Сад ходить потайки на побачення
місто вдягає балетки кросівки замшеві черевички
і здається що все погане викреслено-пробачене
зеленими паростками лілей і цілунками чоловіка

сонце літепла пече по шиях червоною паприкою
грайливим зайчатком скоріше скидаються светри
Нивки шукають нив
і про знижки балакають
як мурашня окуповуючи з живою водою бювети

підсніжники на Оболоні дивляться дивовижно
малинові обідки брюнеткам личать до темпу
і ретро вічне блондинок
смагляві панчохи на ніжках
тюльпанами дихає Київ відбувши підшкірно» «Євро»

і не Поділ стоокий ознака справжнього Києва врешті
з решета ця весна сіє любов краватки і годинники
очі коханих сяють Богами й усе роздають задешево
літають в небі поети
і дулі тикають критикам