"...П'янким чар-зіллям споєна душа,
Немов метелик ніжний стрепенеться!..
Тулюся до твого палкого серця,
Як Мавка лісова до Лукаша."

(kulbabka: "Купальське").


Немов нанизані росинки на стеблі,
Укутані туманом вечоровим;
Снить неба захід соняхом багровим,
Срібліють човник і сузір"я кораблі.

Тебе веде купальська ніч у мої сни
Із помислів моїх фантазій повних.
Я чарами очей твоїх бездонних
В полон узятий. Шепотом "засни"

Ти заколисуєш і пестиш торком рук,
Мене лоскочеш ніжно так вустами...
Останній промінь сонця в обрій канув...
Став Лукашем твоїх солодких, Мавко, мук.

Синьооку зорю я щоночі запалюю в небі,
Між сапфірових зір вона світить тобі найясніш.
Срібний "місяць пустун" пригортає і тулить до себе
Тої зіроньки стан, як і я твій, в обіймах, міцніш.

У моїх ти руках пломенієш, немов і жагою
Розмальовуєш, наче, для мене зірок тих блакить
У янтарно-рубінний... Що робиш ти, мила, зі мною?!
Відчуваєш, як місяць багровий уповні горить.

О, блаженна та мить, коли ніч зорепадом судомить -
Сіє в лоно землі ту коштовність заради життя.
Я ж палаю увесь і тремчу від солодкої втоми.
...Ейфорії зорі танець в ритм мого серцебиття.

Ніч народила тебе мені з місячних променів,
З трепетом сіючи срібло крізь неба вуаль,
Вкрила своїм оксамитом із зоряних пломенів
Тіло моє. Під тобою я, наче кришталь:
Грані єства твою ніжність усю віддзеркалюють.
Пестиш імлою чутливо - згораю у ній
Муками в кожній клітині, солодкою карою;
Імпульсів зливи назустріч фантазій і мрій.
Ніч тебе вкрала у мене, сховала за хмарами,
Пломінь цілунків імлистих із тіла зотлів
І одне одному іншими стали на рано ми...
В сяйві світанку зорі прокидаюсь зі снів.

Він сипле в каву замість цукру зорі,
А в чай – пелюстки диких орхідей,
Малює сотні чарівних історій,
Співає про кохання, мов Орфей.

Він любить сонце і мажорні ноти,
На перли перетворює дощі,
Казковим світлом небокрай золотить,
Різьбить із літер до сердець ключі.

Горить натхненням серед буднів сірих,
Пером жар-птиці він писати звик.
Хто в небесах запалює сузір’я? –
Це майстер казки – добрий чарівник!

- Вже скоро платним стане все.
Усі кивають: - Дійсно.
А поруч хтось зітхнув: - Еге ж.
Окрім зарплати, звісно.

- Нарешті, школу ти «дотяг» -
Татусь синка свого повчав. -
Тепер, Іванку, до пуття
Шукати б «тепле місце» час.
- Чого ж шукать? Сам знаєш ти. -
Лопоче сонно син Іван. -
Тепліше, татку, не знайти
За наш оцей м’який диван.

Обіймаю душею праотчу землицю,
Житнє поле матусі й стерню золоту
І освячену дідом цілющу криницю,
І на покутті Божу Ікону Святу.

Білокрилі осики на рідній леваді,
Де верхів’я віночок зелений звело.
Там в дитинстві шукала любов і розраду
І мене зігрівало привітне село.

Там колись білі хати до сонця всміхались,
Все у кожній господі буяло, цвіло,
Добродушні сусіди сердечно вітались…
Як давно все було… Як давно все було…

А тепер посірілі розвалені хати
Не біліють в тінистих розкішних садах,
Не стрічають дітей а ні батько, ні мати,
Лише сови ховаються в темних кутках.

Та чорніють на цвинтарі свіжі могили,
Косить смерть безупину святих трударів.
Віддали, що могли – світлу молодість, силу
Й за межу відлетіли мов клин журавлів.

Схаменімося люди! Село вимирає…
А із ним світлі мрії й дитинство святе,
Бо нічого дорожчого в світі немає,
Як хатина матусі в садку, що цвіте.

Поклонімось живим, що в селі залишились,
Тим що сіють, збирають хлібів урожай.
Їх надії на краще іще не звершились,
Та щоденним трудом вони славлять свій край.
11.05.2013

Ремонтую потроху своє відпрацьоване тіло,
Бо нема запасного, а це вже не личить поету
З молодою душею. Та деякі штучні деталі,
Як, наприклад, протези зубні, не годяться для того,
Щоб кусати і рвати обридлих моїх опонентів,
А тим паче жувати заслужену чесну шкуринку.
Добре вже, що хоч штучний кришталик одразу прижився
В оці лівому – він розрізня, хто мій друг, а хто недруг,
Відміча кольори і відтінки, і жде не діждеться,
Коли в правому оці відбудуться якісні зміни,
І я поглядом зможу обняти не лише дружину,
А й довколишній світ з Україною в центрі Європи.
Ремонтуюсь до жнив, незалежний тримаючи тризуб
В суверенній руці, – заміняє і серп він, і молот
Хліборобу з часів золотого трипільського поля.
Помолодшав, здається, на кілька епох проминулих,
Тож згоджуся, напевне, небесно-пшеничній державі
І не стану для неї обридлим жуком-короїдом.


2008

Пародія

Добре, що цей ліс мовчить віками.
Терпне, шаленіє та …мовчить…
Крони верб над нами, наче шрами,
Горизонт прорвали і блакить…
Романтичний вечір для коханки…
Вірші.
Самогон.
Політ до зір.
Мовив їй після котроїсь склянки:
- Грішна ти. Збирайся в монастир.
Після Спаса, кажеш? Пречудово.
(Ти туди, я бачу, не спішиш…)
Сльози.
Самогон.
Політ до раю…
І ліричний про монашку вірш.


2013

Ніч і я
Нічия.
Ні своя,
Ні твоя.
Течія.
Нічия.

Ніч чия?
Ніч - змія.
Сильна я?
Не твоя.
Нічия.

Вся земля
Без тепла,
Мов із скла.
Не моя.
Нічия.
2013

Тане свічка вбога,
Вогник б’ється з тріском,
Вічність рве дорогу
На паркет із воском.

Попіл – тихий спомин
За вогнем каміна,
Знов підуть у комин
Залишки поліна.

Холод шмигне в двері,
Вхопить непомітно,
Як завжди в партері
Все найгірше видно.
2013

Прозорі води у єства глибин.
Ріка глибока має тихий плин.
Міленька - гомінка і каламутна, -
Накриє мулом камінь не один.

26/07/13

У кохання нема вихідних,
День і ніч моє серце співає.
Хто мовчить, крил не має стрімких,
А безкрилий у снах не літає.

Ти, жар-птице, почуй, прилети,
Чи забудь мою пісню навіки.
Хто не вміє любов берегти,
Не почує небесного крику.

А якщо ти любов зберегла,
І втомилась, не можеш літати,
Доторкнися до мого крила,
І напийся роси з рути-м’яти...

Буде досить кількох необачно розірваних фраз.
І шматка бірюзи, що з вікна визиратиме мляво.
І схвильований день від пекучих, як сонце, образ
Обірветься за мить, як від спалаху чорна заграва.

Буде досить знічев’я різких і безглуздих бажань.
І базальтових гір, що ніколи не зрушать із місця.
І не стане ніхто задавати слизьких запитань.
В цьому липні з дерев передчасно осиплеться листя.

Буде досить півкроку до виходу. Далі – пітьма.
Метушня у вузькому провулку затихне, ймовірно.
І у серпні прийде відчайдушна, як примха, зима.
І ніколи ти більше не скажеш: «Привіт, моя вірна…»
25.07.2013

Ми удвох літували останніх три літа,
ми удвох забували міста.
І ти зовсім незаймано, так непомітно
на віки у мені проростав
непідкореним степом і маковим квітом,
буйним духом некошених трав.
Як же в нас вирувало колисане вітром
божевілля нестримних отав!
Ми були вже не друзі, ми стали не діти.
Невимовно жадали вуста.
Та сказати про це ми посміли посміти
в передсмертних спізнілих листах…
22 липня 2013

Сиди, моя пташко –
насипали кашки,
хлюпнУли водички,
не рвися, синичко.
А ти усе кажеш,
що пута розв'яжеш,
що прИпнутій важко.
Змирись, моя пташко.
Така невеличка
пташина синичка,
а вперта до краю –
все з рук випорхає.
Затисну долоні –
і будеш в полоні!
Розправила крила
І... серце спинила.
11 липня 2013

Вкушене яблуко повні
На моніторі небес.
Ще не прокинулись півні,
Блудний не гавкає пес.

Очі сльозами ще повні
Після тривог недосну.
Краплями на підвіконні
Стали думки. Голосну

Музику буднього ранку
Не увімкнули. Ніхто
Місяцю кусану рану
Не полікує. Листок

Той, що загоює, пряче
Тіло своє у росі.
Ти даленієш, неначе
Зірка ранкова. Не сіль

Присмаком на піднебінні
Тане, а липовий мед –
Вчора були у єднанні,
Завтра поїдеш… Але

Буде зі мною твій голос,
Ніжно-ревниві слова…
Ще не перейдено поле,
Ще зеленіє трава.

Стежка до тебе надривно
Зваблює, кличе… Ще мить!
Тільки кохання далеко…
Тільки кохана ще спить…

26.07.13

Чекаєм у тривозі
Холодної негоди,
Але, на щастя, осінь,
Усміхнена, підходить:

В калиновім намисті,
Одягнена в обнови:
Всі барви заплелися
В її вбрання чудове!

Ще й глоду самоцвіти
Зоріють у браслетах,
І торохтять на вітрі
Горіхів кастаньєти.

Підвіски з винограду,
Та й квіти не померкли --
Осіннього параду
Розкішні фейєрверки!

2012

Хтось пише про літо, яскраве, строкате,
хтось пише про осінь, зажуру душі,
а я про міжчасся, бундючно-пихате,
в якому «жнивують» державні мужі.

Таврують іржаве, що їсть нашу віру,
приймають закони, покару за гріх,
самі же таємно, не маючи міри,
гребуть у калитку, а дехто й у міх.

Там наше – не наше, там їхнє – в законі.
Їм дуже байдуже до тих посіпак,
що в рабстві покори, що досі в полоні
щасливого вчора, де кожен – бідак.

Амбіції, гонор і хвацька постава –
в очах променіє натхнення і хист.
Продажні актори, нікчемна вистава
й глядач із гальорки – довічний статист.

А було би добре: - Брати, обніміться!
Єдиним загалом, без «ми» і «вони».
Тут хтось засміється: хіба що насниться
у снах божевільних такої ж весни.

Бо доля – неволя, бо щастя – кормига,
бо зріє байдужість у колі чеснот,
бо наша ментальність – іронія лиха,
симфонія глупства з омріяних нот.

Хтось пише про літо, ласкаве і тепле,
хтось пише про осінь, багряну жагу,
а я про міжчасся, де ходять у жебрах,
а ще у наперстки вшановують гру.

Ці дивні скам’янілі письмена
Такі живі, що боязко дихнути.
Чиї сліди твій погляд омина
І падає в чорниці і цикути?
На землях тих, де кожен – сонця син,
Знайди себе у золоті азалій,
Щоб зрідка чути древні голоси
В своїй щоденній суєті вокзальній..

Вдивляюся в далеке-близьке
Волошками вишите поле
Ніжність торкне оголених плечей
У скронях запульсує
паросток до паростка
Листочок до листочка
Квіточка до квітки — зілля життя.

Отака вона
Струмком любові із очей
Велична квітом духмяним
Безмежна- найдорожча
Краплями насичена сповідь
Божої присяги кохання

Життя своє змінила Любов'ю
На відроджений рідній Землі
Єдину для себе - сама
Долю вибрала я...

Небом спалахне
Триколір рідноїдуші,
Я поруч з нею, змалку,
Разом купалися в теплі..

І спеки не було. Глибоке небо тане
і оцвітає день, і сиплеться дощем.
Я знаю, що колись для тебе світлом стану.
А нині сон, і сум, і мрія тільки ще.
Ще у скупих рядках не зацвітають рими,
ще бджоли не летять на вірші, як на квіт.
І ми з тобою ще не встигли стати тими,
про кого знають все, і те, чого не слід.
Люблю тебе, мого, якого змалювала
в уяві так, що ти не статися не міг.
Для щастя на землі потрібно, справді, мало –
аби цвіло, коли у вікнах сипле сніг.

пахне кіньми хитає світло
ліхтаря що закляк на розі
вітер сіно з кишені сипле
тіні грив і шовкових мітел
тягнуть вечір дощатим возом

панна в хутрі розклала карти
із повіки злітає лилик
варто знати чи мож не варто –
пан спіткнувся на линві фарту
нині правлять відьомські сили

із покинутого циліндра
дістає запальничку панна
решта пан прокурор проциндрив
з пекла суне порожня вінда
пан поїдуть сьогодні рано

пів на першу дзвенить підкова
підморгнула зоря візниці
що мовляв покладеш до схову –
душу пана чи туз виновий?
спи візнице допоки спиться

Ходить любові стежками.
Не ворожить з ворогами.
Це тому, що на шляху знайшов він Бога.
Хоч гріх сідає на плечі,
Він не йде до ворожнечі.
Душа й серце завжди на правих дорогах.

Йому так хочеться жити...
Дружина в нього і діти.
Своя віра, своя мова, рідна хата...
Своє сонце, своє небо...
Та чого ж ще більше треба?
Іде з Богом, тому він завжди багатий.

Мрію, щоб на нашій ниві
Всі, як він були щасливі.
Щоб єдналися долоні в землі рідній.
Щоб церква була ЄДИНА,
Щоб всі жили, як РОДИНА.
Молю Бога, щоб вернула в край наш гідність.
25.07.2013р.

Осі вгодив я : витягнув з води,
щоб не згубили босу холоди.
Осі вгодив я: витягнув з води,
щоб не згубили осінь холоди.

Нехай на сонці висохне оса,
нехай над серцем осінню гаса.
Нехай на сонці висохне оса,
нехай на серці осінь не згаса!

2009

Чи наяву, а чи ві сні
лежала під парканом чина*
і посміхалася мені
рожево-ніжними очима.

Та мало місця на землі,
і на паркан полізла чина,
і посміхнулася мені
злочинно-ніжними очима.

2011

* чина - рослина родини бобових з рожевими квітами-очима

віршарство зветься пиріжковим
ну я проглянув кілька штук
і навіть подумки всміхнувся
хоч голоду й не втамував

2013

Вітрами сповідається хресту
оглухлий дзвін
з порушеним осердям…
І не душа чекає милосердя –
сама земля
іде у самоту.
Гірка твоя освячена гостина,
хоча б на п’ядь
від болю відійти…
Свобода слів…
Свобода самоти…
То помолись нарешті за Вкраїну…

Паперове свято на семи вітрах,
Неба барви втратив однокрилий птах.
Цвях забитий в груди не пече уже,
Забуття не буде від палких пожеж.

Стогін будить громом блискавки з пітьми,
Пліт веде додому від воріт зими.
Полетить на волю тріснута струна,
Там зустріну долю, де лиш тінь німа.

Світ розгорне крила, нам безпечний схрон,
Зламані вітрила поверне Харон.
Тихий плач почують звірі у лісах,
З нами пожалкують у безхмарних снах.
2013

Ніч, як легенда літа
Лягає з тобою спати.
Сад. Солов"ї. Сюїта.
Панська духмяна м"ята.
Гори. Менчул. Трембіта –
Пісня її крилата.
Як це, скажи, зумів ти
Мені неповторним стати?
В обійми свої пригорне
Високі стрункі ялини
Ніч, як яфинка, чорна
Чарівної Верховини.
Сонату джерел цілющих
Візьму я собі у місто,
Взимку, у люту хвищу,
Спогади - як монисто.

Мій янголе, тримай мене, благаю!
Я вже безсилий і мені здається -
немає сили жити - помираю...
І серце в грудях майже вже не б*ється...

О, янголе мій, дай мені пораду:
ну як по - правді в цьому світі жити?
Чи непокоїтись про те, що вже позаду?
Чи вірити, чекати і любити?

Я жить не вмію, жити я лиш вчусь,
Іду вперед я, істину шукаю.
Я знаю: на шляху своїм спіткнусь.
Мій янголе, тримай мене, благаю!

Я помру! Знаєш: люди частенько вмирають,
Кожну мить хтось ступає на стежку до раю.
Та коли помирати – це люди не знають…
Не повіриш, та я вже чудово все знаю…

Я помру коли сонце вставатиме,
Чи як зайде воно, таке ніжно – багряне…
Коли дощ за вікном накрапатиме,
Коли грім у кімнату загляне…

Я помру! А коли ховатимуть –
Йтиме дощ і так мило блискатиме небо.
А музики класику гратимуть…
Романтично?! Та ні, так треба.

Я помру!.. Знаєш, люди всього бояться:
І життя, і смерті, і просто так…
Сновидіння їм, мабуть, не сняться,
І не знають вони, що життя – літак,

Що дорога завжди кінчається,
Кожна мить – то остання мить…
За вікном знову дощ починається…
В звуках грому життя бринить….

Поет писав про Україну,
Сльоза стікала по щоці…
«За неї тільки я загину» -
Він написав на папірці.

Поет бажав скоріш підняти
Народ замучений з колін,
Не знав: змогло багато встати,
А хто сидить – так треба їм,

Нехай страждає їхнє тіло
За їх слова, байдужість, вчинки…
Але поету так боліло,
душа не знала відпочинку…

Поет помер ( він надірвався,
Коли з колін всіх підіймав.
Він рвав щосили, не здавався…
Що всі прив’язані – не знав…).

Помер поет, забули люди...
І тільки батько свому сину
замовить пам*ятник, де буде
виднітись "вмер за Україну"....

Пародія

Поміняю поему на пиво,
А вірш - на фісташки.
Відпущу свої мрії на волю, як з клітки птиць.
Ось Ілліч кам`яний посміхнувся назустріч криво,
Впав обірваний ґудзик на землю, як ленінський клич.
Нафіга, ви скажіть, ті бажання, котрі нездійсненні?
А новий українець без фільтра( ото гівно!)
Час – художник, малює цю «жись».
І Шевченко вже там, де був Ленін…
Знову тягнуться друзі…
(До мене? До пива?)…
Чи їм все одно?...

2013

Промчали коні
по струнах днів
час на припоні
він онімів

Кривава бритва
судьбі на зло –
програв ти битву
не зажило

Бліді почвари
твоїх сум’ять
у серці рани
не загоять

Згасає подих
у шум вітрів
лишився подив
а дух дотлів...

Я у себе вслухаюся, як в поплавок риболовець.
Часом ніжно клює...
Може, клюне ота, золота.
І на мене уже почалися і лови, й обмови…
Наді мною мій ангел, як білий метелик, літа.

Чорні стіни печалі зруйновано переді мною.
Смерть, тривога, тоска відійшли.
А зостались вовки...
В зоопарку, задрипані...
Лісом забуті і Ноєм.
Та чекають ще хліба з моєї руки.

Мою душу заносило вправо і вліво від Шляху.
Був язичником аз...
В ліс, в корчму, а не в церкву ходив.
Опинилась душа біля прірви...
Повіяло прахом.
Тінню тіні здалося життя..
А вогонь – злою тінню води.

Тільки тиша не бреше.
Кричить благим матом дорога.
Я ж удосталь наситився відчаєм.
В радість лечу.
Чорні сили ще піняться
З хваткою злого бульдога.
Та старенький келійник
«За здравіє» гріє свічу.

Як метелик із церкви,
Душа моя хоче Додому.
Медитую з віками.
Слова – намагнічений біль.
Я живу.
Іще трохи...
Чекаю космічного грому,
Переживши
Велику
Липневу
Грозу
У собі.

Згорять колись усі мої листи,
Котрі не відшукали адресатів...
Та ще не час, ще суджено нести
Безвільні одкровення, небагаті.

Ще тулено до серця, мов мару,
Надії затуманену поставу:
Що небо десь намолює пору -
Для зустрічей погідно-світлу наву.

Ще вірою малюється панно
В чеканні диво-кольору, польоту!
Хоча палітра висохла давно -
Хто зна чи й в силі оповити цноту.

І хто те зна - чи сонячна вуаль
Колись укриє по жнивах угіддя,
Де сум стежок, неначе пастораль,
Вигойдує журливе пообіддя.

Та, певно, ще не час, не час вогню,
Знеболеного, ладанного диму,
Допоки ніч вигоює стерню,
Свої листи впокорено нестиму...
(23.07.13)

Так ось чому, холодні губи?
Я, за красою дивних фраз,
Все зрозуміла: ти не любиш!
Ніщо не об’єднало нас.

Була лиш дружба, допомога,
Моя любов, моє тепло!
Не будемо ж гнівити Бога –
Нічого більше й не було.

Ніколи я не «побиралась»:
Чого нема – просить дарма!
Бажання твій «зів’ялий парус»
Нехай хтось інший підійма.

Надія більше не воскресне.
Весну зустріну я в журбі.
За ніжність і відверту чесність
Востаннє дякую тобі!

2012

У руці молоток, аритмічне стакато у серці,
і безумство в очах - добити без промаху. Все
хай летить шкереберть: і життя, і добробут примарного раю.
Прошепочуть уста: "Вільнодуха. І в цьому не каюсь".

За ударом удар в непіддатливе тіло бунтарське,
іскрослов'я навзаєм і вигин зміїно-лункий.
В полинах заворожена жінка себе заганяє у мушлю
і за ласку і гріш умлівати її не примусиш.

Перелатана доля, дивна жінка і Бог їй у поміч.
Пришпилює волю - не жони, не коханки - журба.
Припорошений згубою цвіт. Доокруж заплітковані очі.

- Чи то горда така, чи то жити інакше не хоче?

2013

І чому все не так, наче та же весна:
Небо пахне теплом і війною,
Той же ліс, те ж повітря і та же вода,
Тільки він не вернувся із бою.

Не збагну я тепер, хто був правий із нас
В суперечках без сну і покою.
Бракувати його мені стало нараз,
Коли він не вернувся із бою.

Він мовчав невпопад, і не в ноти співав,
Він завжди жартував над собою.
Спати всім не давав, на світанні вставав,
Вчора лиш не вернувся із бою.

Стало пусто тепер. Поміж втеч і погонь
Зауважив я – нас було двоє.
Наче вітром для мене задуло вогонь,
Коли він не вернувся із бою.

Нині вирвалась, мов із полону, весна
Помилково окликнув його я:
- Покурити залиш, – а назад німота.
Вчора він не вернувся із бою.

Наші мертві не лишать живих у біді,
Наші вбиті стоять вартовими.
Відбивається небо у талій воді
І вітрами шумить голубими.

Нам землянки ніколи не були тісні
І час тиші ділився надвоє.
Все одному тепер, та здається мені,
Що це я не вернувся із бою.

Вздовж провалля, понад прірвою, по самому краю
Я коней своїх нагайкою шмагаю, підганяю -
Щось повітря мені мало, вітер п’ю, туман ковтаю,
Чую гибелі задуху – пропадаю, пропадаю!

Ледь тихіше мої коні, ледь повільніше ви!
І нагайки не слухайте свист!
Та тільки коні лиш попались не покірні мені
і дожити не встиг й доспівати не в хист.

Я коней напою,
Я куплет завершу
І хоч трохи іще постою на краю!...

Згину я, мене-піщинку ураган змете з долоні,
У санках мене галопом понесуть по снігу рано.
Ви на крок не надто скорий перейдіть прошу вас, коні!
Хай лиш трохи, та продовжте шлях в останній мій притулок!

Ледь тихіше мої коні, ледь повільніше ви!
Не укажчики вам бич і хлист.
Та тільки коні лиш попались не покірні мені,
І дожити не зміг й доспівати не в хист.

Я коней напою,
Я куплет завершу
І хоч трохи іще постою на краю!...

Ми устигли – гості бога перед райськими вратами.
Кого ж там ангели зовуть такими злими голосами?
А можливо це дзвіночок захлинувся весь сльозами,
Чи то я кричу коням, щоб не тягли так стрімко сани?

Ледь тихіше мої коні, ледь повільніше ви!
Я молю вас ускач не нестись!
Та тільки коні лиш попались не покірні мені,
Як дожити не встиг, доспівати би в хист!

Я коней напою,
Я куплет завершу
І хоч трохи іще постою на краю!...

"Let It Be" is a song by the Beatles,
released in March 1970 as a single,
and as the title track of their album Let It Be.
It was written by Paul McCartney,
but credited to Lennon–McCartney.

Translation:

як у скруті опинявся часом
Мати Божу зустрічав
мудро говорила та нехай

як у темряві лишався
а вона перед очима та й
мудро говорила та нехай

та нехай та нехай
та нехай та нехай
так шепоче мудрість
та нехай

і коли з розбитим серцем люди
будуть згодні з тим що я
відповідь знайдеться та нехай

і хоча вони не разом
є ще шанс узріти це для них
відповідь знайдеться та нехай

та нехай та нехай
та нехай та нехай
так відповідь знайдеться та нехай

та нехай та нехай
та нехай та нехай
так шепоче мудрість
та нехай

та нехай та нехай
та нехай та нехай
так шепоче мудрість
та нехай

і коли вночі ще хмарно
є ще світло що сягне мене
світитиме до завтра та нехай

прокинусь у музичних звуках
Мати Божа вже іде
мудро промовляє та нехай

так та нехай та нехай
та нехай та нехай
відповідь знайдеться та нехай

та нехай та нехай
та нехай та нехай
так шепоче мудрість
та нехай


Original:

When I find myself in times of trouble
Mother Mary comes to me
Speaking words of wisdom, let it be

And in my hour of darkness
She is standing right in front of me
Speaking words of wisdom, let it be

Let it be, let it be
Let it be, let it be
Whisper words of wisdom
Let it be

And when the brokenhearted people
Living in the world agree
There will be an answer, let it be

For though they may be parted
There is still a chance that they will see
There will be an answer, let it be

Let it be, let it be
Let it be, let it be
Yeah, there will be an answer let it be

Let it be, let it be
Let it be, let it be
Whisper words of wisdom
Let it be

Let it be, let it be
Let it be, yeah, let it be
Whisper words of wisdom
Let it be

And when the night is cloudy
There is still a light that shines on me
Shine on until tomorrow, let it be

I wake up to the sound of music
Mother Mary comes to me
Speaking words of wisdom, let it be

Yeah, let it be, let it be
Let it be, yeah, let it be
There will be an answer, let it be

Let it be, let it be
Let it be, yeah, let it be
Whisper words of wisdom
Let it be

"I Will Wait for You"
is a song from the French musical The Umbrellas of Cherbourg (1964).
Its music was composed by Michel Legrand and its lyrics written by Jacques Demy.
The English lyrics of the song were written by Norman Gimbel.
- I used this version as a base.

Translation:

як довічно треба я чекатиму
сотню літ на тебе я чекатиму
поки ти не поруч і не обійму
у руках моїх не зітхаєш ти

там де ти блукаєш де дорога йде
пам’ятай щоднини я люблю тебе
серцем вір у те що визнає моє
що завжди тебе я чекатиму

те цокання годинника одне в одне
настане час коли чекання промайне
ти кинешся з порогу обіймеш мене
як я чекаю це

як довічно треба я чекатиму
сотню літ на тебе я чекатиму
поки ти не поруч і не доторкнусь
не ділитимусь що люблю вовік

поки ти не поруч і не доторкнусь
і завжди тебе я чекатиму

Original:

If it takes forever, I will wait for you
For a thousand summers, I will wait for you
Till you're back beside me, till I'm holding you
Till I hear you sigh, here in my arms

Anywhere you wander, anywhere you go
Everyday remember, how I love you so
In your heart believe, what in my heart I know
That forevermore, I'll wait for you

The clock will tick away the hours one by one
Then the time will come when all the waiting's done
The time when you return and find me here and run
Straight to my waiting arms

If it takes forever, I will wait for you
For a thousand summers, I will wait for you
Till you're here beside me, till I'm touching you
And forevermore, sharing our love

Till your here beside me, till I'm touching you
And forevermore, I will wait for you

1.

нам іти по землі
при задутих свічках
і шукати в золі
згарки рані

наші дні замалі
але доля в руках
жде вітрів на політ
на останній

2.

не чекай
з дня на день
від життя світлячка
час по колу веде
по забутих стежках
і знайомить тебе
з невагомістю стану
онімінням небес
глибиною нірвани

все здається новим
і спалахує знаним

3.

ніч звиває плющем
що лускою з кори
ген до неба тече
і впадає у крону
де розлистаний щем
серцевинно горить
де зірок як очей
що сторонні

і стає все новим
та близьким звіддалля
свіжий шерх для сови
для колиски — маля

і знайомиться ніж
по точилі з гортанню
і живеться війні
в кожній згоєній рані

4.

так багато тих і
і так мало цих ба
для покути гріхів
для появи обав

ще звикати дощу
до калюж висоти
а мені — щоб відчув
як маліє пустир

ще звикати до сонця
земному старанню
неодмінно рости
і колись розцвісти
як не колом з води
то принаймні зітханням

5.

страх породжує страх
і заходить в літа
наче кров на уста
двічі в ту саму річку

хто боїтся хреста
той до біса пристав
в того кров негуста
темне серце — несвічка

6.

я на розмах крила
наберу висоти
а в дорогу — терпцю
дрібку маку
щоб земля відбула
як лапатість води
чи геєна свинцю
в час атаки

і на тій висоті
з тих ірійних низин
прибуватиму як
перемога
як до муки святі
чи у серце полин
там розрада моя
і пороги

там немає гріха
і зітхання у сні
білочисто сліпцю
а глухому
вся душа затиха
мов знекровлений гнів
і він чує оцю
грань рухому

де тамується плач
переноситься стук
притирається дзвін
сон колише
де на розмах крила
плани Божі ростуть
прислухається Він
хто ще дише

24 Липня, 2013

руками моєї бабуні
збиралися в клопоти будні
влягалися в трепоти стуки
носилися відра зі студні
у біблій горталися звуки

очима моєї бабуні
світилися вікна зимою
дороги трималися дому
два янголи стали за мною
її і той мій невагомий

у серці моєї бабуні
так тепло що сльози солодкі
і легко що слово із пуху
так рідно що вік закороткий
і світло — ні тіні від руху

з думками моєї бабуні
я ходжу по білому світі
за медом із дьогтем для брами
мій голос що дзвонами шитий
на вітрі цвіте прапорами

усмішки моєї бабуні
трималися зорі що впали
у кутиках сонце лягало

і сходило небо трипало
на груди мої
як бабуні не стало

3 Липня, 2013
(RIP)

Чого ж бо я заслабував,
Захникався на кухні?!
Чи я в бувальцях не бував,
Біди не перебідував
І не сміявсь на кутні?!
Чи, може, глузду не втрачав,
З нудьги не колобродив,
Не лицемірив, не провчав
Таких довірливих дівчат
І в нетрі не заводив?!
За все плачу тепер сповна,
З процентом зависоким…
Всевишнім послана вона
(За те вже дяка, що – одна),
Ця месниця жорстока!
За все плачу…
Нехай її
Біда обійде збоку,
Не ошукають шахраї,
І не впадуть гріхи мої
На месницю жорстоку.


2007

Зніяковіле обличчя Наталі
Хочеться взяти ніжно в долоні
І цілувати губи солоні
В тихій нестямі,
В п’яному шалі.

Та не посмію переступити
Межі умовні і безумовні –
Очі Наталі
Повні-преповні
Чистої віри…
Лячно розлити!


15.09.1997

Так витончено рухається в танці
І ніжно грає фарбами життя
Під перші сонячні проміння вранці
На березі танцює без взуття

Вона малює рухами бажання
Танцює з тінню власного буття
Не промовляючи нічого, лиш мовчання
Лунає в такт серцебиття

Виблискує на ній проміння сонця
А вітерець ніжненький кутає теплом
Тепер всі дивляться за нею із віконця
Вважають що зустрілись з янголом

Ми всі тварини в глибині свого єства
Нам притаманним є насилля й злоба
Ми добиваваємся мети шляхами варварства
Для нас не грає роль душа, важлива лиш оздоба

З покон віків, людина нищить все довкола себе
Природу нівичить, вбиває все кругом
Вважаєш ти, що все це не про тебе?
Ти помиляєшся! Ти зєднаний із нами ланцюгом

На мене наганяє сміх хто каже «будь людиною!»
Бо людство для планет наче саранча
Ми всі обтяжені глибокою провиною
Нас гнати геть потрібно з поміччю «Меча»