Біла птаха зима
розкорковує кригу ріки.
Бризки хвилі прощання
розливаються берегами.
Біла птаха зима
заболоченими снігами
не зігріта іде
у холодну свою самоту...

Ви приходите у мої сни,
Щоби попередити чи то втішити.
У ніжне сяйво горнете мене вдень:
Боїтеся й на мить залишити.
Ви далеко? Ні,Ви тут...
Відчуваю тепло і посмішку,
Запах яблук із Ваших рук,
І корице-ванільну домішку..
Уже затихло мені на душі.
І шепочу і гірке,і втішне:
Коли Ви пішли у небеса,
Стало Янголом-Хранителем більше..

Перше падіння.

«Я є ще таким малим, а вже падаю, чую, що не здолаю того переляку непевності. Що далі? Моя мама вночі не спить, тільки плаче у подушку так тихенько, щоб ніхто не чув. Я нічого не вигадую, я чую її схлипування, ридання. Моїм хрестом є твої сльози, мамо. Я вже не можу це терпіти. Падаю на зорі мого життя, коли росту з секунди на секунду. Я вже майже бачу, хоч довкола мене темно, але це моя радість. Я так мрію побачити сонячне світло, послухати спів пташок, а що най головніше – я хочу побачити свою маму. Мамо, як ти виглядаєш?
Ісусе, дай силу усім матерям повстати з падіння в злій думці проти життя ненародженої дитини через твій біль піднятися під тягарем хреста.»

Я росту, хоч непотрібний,
Ні для кого я не рідний.
Скоро серце моє вирвуть,
В небуття лечу, як в прірву.

Я вже маю оченята…
Подивитися б на тата,
Може б, душу скам’янілу
Мої очі відігріли.

Та навколо мене темно,
І зростаю я даремно.
Всі чекають ту годину,
Коли я навік загину.

>>;
o Використано фрагменти із одноіменної книги. Ів. Франківськ. Нова зоря, 2008р. >>
    змісту циклу "Хресна дорога ненародженої дитини"    

ти ходиш так як біля мишки кішка
шепочеш я з тобою хочу в ліжко
мені даруєш квіти і цукерки
та віслюком лишаєшся упертим

охоче я тобі коханий вірю
що як павич ти розпускаєш пір’я
чомусь тримаєш у кишенях руки
телефонуєш дихаєш у трубку

слабо придбати імпортну машину
слабо в турне у Лондон чи до Риму
слабо торкнутися мого гнучкого стану
слабо почути що твоєю стану


04.04.2013

Навіщо нетлінні ниті
нікчемну нанизують нудь?
Ненависть натще налита,
непотріб нам не наллють.
Ніжне намисто ночі –
небо наших надій.
Нині найбільш непорочних
нищить нужди напій.
Неміч німого «нащо?»
нишком наїсть нутро,
навіть ніяк несмачно,
ніби ніде й ніхто.
Нетлі нічну нірвану
неук найде навряд;
ниці нарве нестяму –
ноти нудять невлад.

2011р.

ті що співають нудні серенади
звертаються "киця"
годують казками як шоколадом -
побійтесь чортиці

я посміхнусь й не повірю ні краплі
така вже я злюка
тримайте при собі свої довгі граблі
чи вибачте руки

в жінці не плутайте ніжність і слабкість
вони не тотожні
поки плануєте нову атаку
вона на сторожі

свою зухвалість сховайте подалі -
поцілити легко
краще хутчіше тисніть на педалі -
й в дорогу далеку


04.04.2013

Я у двір вела вола,
Я за ріг вола вела,
В хлів вела вола,
А віл
У город мене
Завів!

3 квітня 2013 року

Я, Господи, прошу,
Молитвою прошу ,
Ти засвіти зорю,
Щасливю зорю.
І не гаси її,
Нехай палає ясно
На многії літа,
Усі щоб жили красно.

Я, Господи, прошу,
Я так Тебе прошу,
Навчи творить добро,
Щоб світло всім було.
Навчи нас не судить
У Храм пошли дорогу,
І ближнього любить,
Так, як себе самого.

Я, Господи, прошу,
За нас усіх прошу,
Ти засвіти зорю,
Щасливую зорю.
Нехай панує в нас
Твій, Господи, порядок –
І завітають в дім –
І щастя і достаток.

2001р.

Синочку мій, соколе,
Любов моя, життя.
Подарувало небо –
Малесеньке дитя.

Купала у любистку,
Коли маленьким ріс,
А як хворів, дитино –
Лила багато сліз.

Уже немало років
Пройшло з тої пори,
І дума про майбутнє
Не йде із голови.

Молю у неба долі
Щасливої для тебе.
Окрім твойого щастя,
Нічого більш не треба.

1996р

*

Свербіло слово в мене на вустах
До ранку.
А тобі
не міг сказати.
Тож, чухаю потилицю тепер…

С тобою радость и покой.
Нас сам Господь благославляет -
Два сердечка в Любви,
Своей Рукой соединяет.

Его любовь - Любовь Святая!
Ведет по жизни помагая
Поднятся в Свете до Небес,
Истину нам в Сыне открывая.

Сердцами знаем мы - Иисус Воскрес!
Он послан в помощь нам с Небес.
Он нам дорогу озаряет.
Христос Воскрес, Христос Воскрес!

Ставали зайвими слова і кроки.
Куди б не йшов, про що не говорив би –
отримував принаймні чистий спокій
при стилізації в розмовах риби.

Озвучуй сенс і думай про високе.
Твої думки – дзвінкі для світла шиби.
Якими дозами, з якого боку
це світло б’є, пронизує, і хибить?

Чого очікував – боявся надто,
дивився в очі і душі не бачив.
Майдани поміняв на чемодани,

аби не чути виливу набату
у колір півгнилої помаранчі.
Люби мене, заступнице гітано!

2 Квітня, 2013

Захистив би кандидатську дисертацію,
Так нема ж, на лихо, путніх грошей,
Через те і пропада для нації
Фахівець хороший!

Кандидати й доктори на кожнім кроці,
А між ними – скороспілі академіки…
Дискутую з ними – тільки ж де мені
Їм довести аксіому Песталоцці?!


2004

Це дружба чи кохання – що у нас?
Трансформерами стали почуття.
Притишено-тремким серцебиттям
Між душами перетікає джаз.

Міняє диски хаотично час,
Поєднуючи несумісні речі,
Кохання вже готується до втечі
У дружбу. У надривний резонанс

Високі ноти б’ються і німіють,
Неначе дощ на склі… Я відчуваю,
Що дружба наближається до краю
І… падає в кохання. Ейфорія

У мене нині – ти сказала зрання,
Що ми зустріли більше ніж кохання.

04.02.13

Звеселіло сонце – грає променисто.
День такий, що просто – дихай і живи.
Ледве-ледве чутно шемрає під листям
Соковита парость першої трави.

З переляку шуснув сіверко в криницю –
В кришталево-чисту дзвонкову глибінь…
Дремену за місто: кажуть, що по лісі
Хтось розкидав клапті неба і хмарин.

Кожушанку кину – одягнусь весняно,
Та не обійдуся, мабуть, без чобіт:
Зашпорами в пальці ще заходить ранок,
Вдень же в лісі можна й капці загубить.

І вдихнувши смачно молодистий вітер,
Під оркестр пернатий з-поміж голих віт
Поброджу, щоб сонця в душу наловити
Й перелити в пісню про чарівний світ.

20.03.2005

Коли дуб родив кислиці
Й тхір курчат водив,
На галяві, серед лісу,
Заєць хатку звів
(До теслярства його хистом
Не зобидив Бог):
Дві світлиці, піч вариста,
Хижка, сіни й льох.
Біля хати теж не пустка –
Чималий город:
Морква, ріпа і капуста –
Мав що класти в рот.

Раптом звідкись там з’явилась
Норовиста, зла,
Вередлива і брехлива
Дідова Коза –
Бік обдертий, синя пика
І надбитий ріг:
Перепало на горіхи
За минулий гріх.
Завалилася у сіни
Й бека цілу ніч:
„Відчини мерщій, Зайчино,
І пусти на піч!
Безперечне маю право
Стати до тепла:
Я ж колись на цій галяві
Теж траву скубла!”
Задрижала з переляку
Заяча душа:
„Тьху на тебе, харцизяко!
Грійся. Тільки – ша!”
Щойно гостя біля печі
Відігріла бік,
Як зненацька межи плечі
Зайця рогом – штрик!
Сторопів аж косоокий:
От гостям і вір!..
Тут Коза його під боки
Й випхала надвір.
Зачинила хутко двері –
Й Заячі обід,
Полуденок і вечерю
Впорала як слід.
І, напхавши смачно боки,
Тішилася тим,
Як ломитись косоокий
Став у свій же дім.
Далі стала глузувати:
„Схаменись, дурко!
Не дає дверей ламати
Лісовий закон.
Хоч ломися, хоч штовхайся –
Хата вже моя.
Й хоч до Лева позивайся –
буду чиста я!
Можеш далі гуркотіти
Хоч на цілий ліс!”
Вчули Заячий гармидер
Пес, Ведмідь і Лис.
На галяві біля хати
Всілися ладком,
Стали по рядках читати
Лісовий закон.
І до того дочитались
(Що вже тут казать!)
Що правий, можливо, Заєць,
Та права й Коза…
Доки стали розбиратись –
Нагодився Джміль
І, що сталося з вухатим,
Миттю зрозумів.
Покружлявши біля хати,
Крізь вікно проник
І прояву злу рогату –
Шпиґ у драний бік!
І прожогом, об дверцята
Роз’юшивши ніс,
Лихо вискочило з хати
Й дременуло в ліс.

----

До цієї ось пригоди
Силу дам таку.
Коли маємо закони,
Як в отім ліску,
Що за ними є дві правди –
Радість крутія, –
В кожній справі треба брати
Приклад із Джмеля.

06.03.2007

Сьогодні - повернулася весна,
Така чудова, як Твоя краса.
Що нею Ти мене причарувала.
Я хочу, щоб мене Ти, все ж, чекала
І в нашу казку, давню повела.

У казці цій живу я ночі, й дні.
Немає місця в ній для зради і брехні.
Тут вірю я в усі Твої слова,
Шукаю в них любові і тепла,
Щоб не прийшла у гості ревність зла.

3.04.2001р.

У боярина Бобра
Ні багатства, ні добра.
Бобренятка два в Бобра –
Треба кращого добра?

3 квітня 2013 року

Ісус бере хрест.

«Сьогодні моє серце почало битися. Воно буде легенько битися через ціле моє життя. Але серце моєї мами б’ється тривожно.
Невже та думка позбутися мене її не покинула? Ні, цього не може бути, бо моя мама є доброю і якщо навіть мене зараз не любить, то потім буде любити, і я її любитиму.
Лікар заспокоїв маму, що знає, як зарадити в разі небажаної вагітності, а в кінці сказав : «З нами закон».
Христе! Тобі довелося померти при владі римлян, законом яких була смерть на хресті. Моїм хрестом є закон, який дозволяє позбавляти життя ненароджених дітей. Це є закон сучасного розп’яття на хресті.»

Вже моє серденько б’ється,
Не радіє, не сміється.
Я беззвучно гірко плачу,
Бо матусю не побачу.

Мила, добра, ніжна, рідна…
Ох, матусю моя бідна!
То невже моя провина
В тім, що я – твоя дитина?

Я візьму цей хрест, матусю,
Хоч розп’яття так боюся,
Безпорадний і маленький.
Та того бажає ненька…

>>;
o Використано фрагменти із одноіменної книги. Ів. Франківськ. Нова зоря, 2008р. >>
    змісту циклу "Хресна дорога ненародженої дитини"    

Грядками, опіллями
йшов зайчисько стріляний
в хату за кичерою
з рідними вечеряти.

За плечем неторкану
ніс торбину з морквою.
На межі з копицями
всівся підкріпитися.

Заєць зирк у торбу і -
хтось усеньку моркву з’їв,
вигриз дірку з крайчику,
де ж вечеря заяча?!

А їжак-латайбіда
каже зайцю: «Торбу дай,
залатаю дірку я,
щоб вітри не диркали"

Йде вухань із торбою,
в три погуби згорблений.
Торба ледь не лускає –
напхана капустою.

Промине ця тиша, зникне,
знов почую голос-піснеспад,
розмаїття слів тактильне
перевищить градуси принад.

Побажати щастя - марно.
Відпустить?! Нізащо, не з душі!
Почуття звучать піано,
розфарбують з часом тло дощів.

Ще дует...в обіймах мрії,
так безстрашно гратися теплом,
забагато НАС ще тліє,
подаруй мені себе зі сном.

03.04.2013

У що вбираються берези,
Коли сніжить Зима?
– У стукотіння, у промерзлість,
Застиглість в сивих снах.

У що вбираються берези,
Коли бринить Весна?
– В розпуклість бруньок, у вологість,
У Сонце крізь гілля.

У що вбираються берези,
Як Літо мерехтить?
– У сухість, шелест, у спекотність,
В принадну тінь сплетінь.

У що вбираються берези,
Як Осінь на порі?
– У жовто-зелено-червоні
Яскраві кольори.

У що вбирається Людина,
Коли приходить в Світ?
– У Радість, у Любов, у Спокій,
У силу дум і мрій.

02.04.2013

Де гуляла киця-мурка?
Ах яка ж ти замазурка!
Настінька тебе чекала,
дівчинка весь день не спала.
Невпізнавана бруднулька:
хвіст як дротик, носик – гулька.
Де бродила киця-мура,
і чому така понура?
Настінька тебе гукає -
винувато зазираєш.
Ну а це що за трофеї?
Пір’ячко від попугая
та коралів ціла в'язка
із родинної ковбаски,
кусень свіжої горбуші…
Добре, хоч немає миші!
Ну й чіпка ти на пригоди,
мурко, вештатися годі!
Настінька вже хоче спати –
то ж, бешкетнице, купатись.

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

При цій стації задумаймося над двома важливими речами. Перше. Ісус збитий, змордований, стікаючий кров'ю. Так тяжко дається йому та Хресна дорога. Міг навіть не зауважити тих невіст, які стояли при дорозі, і пройти мимо.
І хоч йому є тяжко, Він терпить, страждає, але Христос забуває про себе, забуває, що має хрест на Своїх раменах, Він забуває, що той хрест є тяжкий, що уста Його поранені, покалічені, а язик запікся кров'ю. Христос цього не пам'ятає.
Ісус бачить людей, на котрих треба звернути увагу, котрих потрібно підтримати. "Доньки єрусалимські, не плачте наді мною..." - бачимо потіху для тих Єрусалимських невіст.
Друга застанова. Ми бачимо мужність св. Вероніки, відвагу, шляхетність. Того ми не бачимо в Єрусалимських невіст. Мужність св. Вероніки - то є правдива любов, співчуття і побожність до Ісуса. А тут бачимо тільки сльози жінок. Та плаксива побожність не має жодної вартості. Та побожність - то не є правдива побожність, то є побожність, яка керується емоціями. Ми повинні зрозуміти, що правдива побожність видає чесноти, вона видає плоди, так як побожність св. Вероніки.
Можна досить часто казати: "Ісусе, я люблю Тебе, який Ти є дорогий для мене", - але жити і далі обмовляти, осуджувати. Така побожність нікому не потрібна. Правдива побожність є тоді, коли я працюю над собою, над своїми хибами, коли я здобуваю більше чеснот. При цій стації застановімся. Не раз і ми в своєму житті егоїстично настроєні щодо себе. "О як мені тяжко, о яка я бідна, опущена, забута, нікого не маю, ніхто мене не розуміє, всі мене зневажають, діти покинули і т.д.". А насправді то не є так тяжко, як ми думаємо. Є люди, які більше терплять, але ми так себе вміємо шкодувати. І тут противимся Божій волі. Христос не шкодує Себе, а потішає, рятує інших. І ми вміймо бути сильні і мужні, допомагати і потішати інших. І в тих випадках Бог нам буде сприяти і буде благословляти нас.

Аби ж хоча б ковток води. Терпи.
Вже мучитись недовго, скоро, близько.
І вийшли до Ісуса із юрби
Заплакані жінки єрусалимські.

А як Він постарів, як схуд і зблід,
Увінчаний із терню колючками.
- Не наді мною плакати вам слід,
А радше над собою й діточками.




* * *
Сьогодні ж, не обтяжені постом,
Мовляв, хіба в турботах нам до того,
Ми плачемо над змученим Христом,
Чи просимо пробачення у Бога?

Молімося за нас і за дітей,
Учімо їх противитись гріхові
І пам’ятати повсякчас про те,
Як Божий Син страждав в ім’я Любові.

     >>     
       змісту циклу "Хресна дорога"      

Вони такі тендітні, - ці дівчата,
І , заразом, наснага їх - міцна.
Розкішна кожній бралася труна,
Але ставала місцем для їх ката.
Ніколи не зміліти їм до дна,
Ані в щоденщині , ані при святі.
Допоки трійці щирій існувати,
Історія планети - осяйна!
Якщо та путь, якою світ проходить,
Лежить неподалік гріха безодні
Юрмі за пастку і за рів сліпцям,
Божественна снага цих трьох дівчаток
Особі подає добра завдаток,
Вливаючи життя у серця храм.


03.04.13

Женили сосну із осикою.
Високу могилу насипали.
А квітка вогню поміж полум’ям:
“Холодно мені… холодно…”

16 травня 1993 року

Сонце закотилось
Ніченька прийшла
Зорі засвітились
Спатоньки пора
Зайці сплять у лісі
Спить і рижий лис
Котик спить у кріслі
І собачка спить
Ліжечко м’якеньке
Обійме тебе
Спи моя маленька
Сонечко моє
Хай тобі насняться
Пречудові сни
Радісні, щасливі
Які любиш ти
Оченята гарні
Вічками стули
Спи моя маленька
І ві сні рости.
2013р.

Це ж треба десь не мати голови –
Щоб вистругати довбню з булави!

…Могло б уже світати, а півень все не піє.
Хапається за серце скорботний привид Гії.

04.2013

Побачив... Ти заплакана прийшла?
Й до мене, ані слова не зронила.
Це я...Тобі не ті казав слова...
На інші Ти, давно вже, заслужила.

Обридлі жарти, усмішки, брехня...
Іржа душі любов мою прикрила.
Щось сталося... Задумлива й сумна...
Але для мене - все одно красива.

Ховалася від мене, як зайча...
Була ж така і горда, і смілива.
Замовкла на годинку, як гроза,
Що в горах білий світ дощами била.

Напевно, та розлючена зима
Весну снігами нашу зупинила.
Задовго вибирав Тобі слова...
Чому ж Ти нещаслива, моя мила?

3.04.2013

Вирок смерті.

«Ісус засуджений на смерть. Твої дні, Господи, формували Тебе на землі впродовж 33-х років. Ти жив 33 роки, а моє життя почалося лише кілька днів тому. Я ще дуже безпомічний, але я вже є, я живу. Коли співав я пісню Творцеві: «Хвалю Тебе, що створив мене, діла Твої предивні», лікар сказав моїй мамі, що я живу під її серцем. Вона, певно, має бути щаслива. Мамо, чи ти дійсно щаслива? Але моя мама злякалася. Вона не хоче! Не хоче, але ж це не може бути правдою! Мамо!

Вона, моя мама, вирішила зробити щось дуже страшне, я це відчуваю. О, Ісусе, Ти сам добровільно приймаєш той вирок смерті. Ти дав згоду на смерть, бо знав, що веде вона до мети – до життя вічного. Мені теж присуджено вирок смерті, тільки він виданий без моєї згоди. Так вирішила моя мама, це вона сказала: «Розіпни». Вирішено викреслити моє безіменне життя з поверхні землі – без мене. Ісусе, оскаржений на ганебну смерть, змилосердися над тими, що видають смертні вироки.»



Ну от і почалось моє життя…
Клітиночка, що ділиться, зростає.
Під серденьком у мами я – дитя,
Хоча вона про те іще й не знає.

Я – щастя, я – надія, я – мета,
Я – радість і сльоза твоя, матусю.
Відійде біль, відступить самота,
Коли до тебе ніжно пригорнуся.

Ти бережи, ріднесенька, себе,
Бо я тебе люблю. Я вже людина!
Яскраве сонце й небо голубе
Благословляють нас у цю годину.

…Дізнавшись, не радієш – навпаки.
Невже посмієш справді так зробити?
Я чую, мамо, всі твої думки –
Вони про те, аби мене убити.

>>;
o Використано фрагменти із одноіменної книги. Ів. Франківськ. Нова зоря, 2008р.     змісту циклу "Хресна дорога ненародженої дитини"     > наступної стації >>>

Все почалося в Ірпені
І там скінчилось,
До дня нового
Навесні
Не доточилось,
Лиш стало словом у рядку
Й рядком у вірші…
Тебе ж,
Розчулену таку,
Ніколи більше
Вже не зустріну я ніде.
Уже – ніколи
Лукавий нас не поведе
За видноколи,
За ті незримі рубежі,
За ті кордони,
Де ні лукавства,
Ні олжі,
Ні заборони…

Обминаю тебе,
Моя перша юнацька любове,
На розгрузлих шляхах,
Де зневіра, і зрада, і біль,
Де ніколи й ніщо
Не сприймається як випадкове
Й тимчасове –
У всьому
Сльози пропікаюча сіль!
Обминаю тебе,
Моє перше пречисте кохання,
Задля тебе самого
Й заради святої мети:
Щоб ніколи й ніщо
Не принесло нам розчарування,
Не затьмило душі,
Не зв’ялило барвінок цноти!

Обминаю обману
Рожево-туманну оману,
Зберігаючи образ –
Отой найпервісніший лик,
Що його,
Мов ікону,
До скону міняти не стану
Я на інше лице,
На парсуну, личину, ярлик…

Прихиливши гілочку вербички,
Сіла пара: голуб й голубичка.
– Чуєш, рідна? – стиха їй шепоче, –
Вітерець нам крилечка тріпоче.
– Чую, милий! – та відповідає. –
Про любов небесну нам співає.

Липень 2012 року

Вирує весна в біополі мого Білопілля,
І Вир запірнає у Сейм, а вже той набира
Всесилля, аби донести в подесенське привілля,
Всі барви і звуки Сіверії – в дар для Дніпра.
На півдні ж сумському, пропахлому сонячним воском,
Аж там, за Посуллям, де жде мене рідне село,
В соснових борах відкликаються Ворсклиця й Ворскла
Й охоче підспівують сестрам Боромля і Псло.
Симфонія лісу, і степу, і чистого поля
Пронизує душу і кличе в зозулисту рань...
Люблю тебе, Сумщино рідна, – якби ж моя воля,
То я приєднав би до тебе Дінець і Лугань.


2007

Страждав, але не плакав уві сні.
Молився, та мабуть, не тому Богу!
Щорік чекав кохання на весні,
не знав де віднайти свою дорогу.

Самотній, що не мріяв про довіру,
щоразу віддавався до кінця.
Не знав своєї відданості міру,
усмішкою розпалював серця.

Закоханий у золоте проміння.
Хотів любові вічного вогню,
та тільки підвело його терпіння,
не став чекати на таку дурню.

Забув про теплі літні днини,
що гріли, як в останній раз.
І, мабуть, знов на самотині
він гордо згадує про нас.
02.04.2013

Біла шубка, очі хитрі
Аж виблискують на світлі,
Довгі вуса, зубки гострі,
Та нема в нім й краплі злості.
Солоденько він муркоче,
Лиже лапки, хвостик й хоче
Від людей простого: ласки
І смачненької ковбаски.
Котика я нагодую,
В гудзик-носик поцілую,
Заколишу, аби спав.
І почую вдячне: няв!

Моя свята, моя єдина,
Душі моєї камертон…
Закон всесвітнього тяжіння –
То писаний не нам закон.

Помножуся в твоєму лоні,
Уста помножу на уста –
Й нема пропорцій! – беззаконне,
Безмежне море вироста!

Покличу… Відстані-розлуки
Мені й луни не донесуть…
Та я беру тебе на руки,
У мріях я твою красу

Голублю, пещу, обнімаю,
Від шторму почуттів не сплю.
Душею далеч розтинаю –
Люблю.

8 лютого 1992 року

О винахіднице отих словесних перлів
приваби досконалої і зваби!
Моя уява мізки вперто свердлить -
угадує палітру для прабаби.

Вона виводить кожну складку тіла,
як Гойя – стан оголеної Махи,
і феромо-парфумами уміло
закроплює присутність «костомахи».

А так хотілось юнку уявити
і диво-чари пити – не з торбинки.
Але в люстерко глянув , блідноликий…
Та все ж позалицяюсь до Галинки.

...Але для цього зміню аватарку.
Хоча вона поможе, як... припарка...

02.04.2013

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Подивляємо ту мужність і відвагу тої невісти. Нічим не відрізняється від інших жінок, які йшли за Ісусом по Хресній дорозі. Звичайна, проста собі жінка. Але ми бачимо щось дивне, велике і святе. Вона бачить людину, котра потребує допомоги. Але як допомогти? Жовніри можуть її не допустити, побити, інші люди будуть сміятися з неї. Але вона не зважає ні на що, хоча й наражає себе на велику небезпеку. Вона бачить перед собою ціль. А тою ціллю є допомогти Христові, і вона не думає про наслідки, про те, що може статися з нею, з її родиною. Вона витирає Обличчя! І за цей вчинок милосердя Господь Бог так щедро обдаровує св. Вероніку, що на білому полотні вона отримує відбиток Божого Лиця.
На превеликий жаль, так і є в нашому житті, як вчить історія: одні плюють, а другі витирають, одні співають "Осанна", а інші кричать "Розпни". То є звичайне явище в житті кожної людини. Не раз і в нашому житті є вчинки неповторимі. Може, після того, як Вероніка дістала відбиток Лиця, не одна жінка хотіла підійти і обтерти Ісусові Лице, обтерти Його руки і ноги, щоби і вона отримала нагороду. Але той випадок є неповторимий, бо Вероніка показала приклад мужності, відваги, вдячності та любові до Господа Бога. Так важливо є в нашому житті не дивитися на інших і не говорити: "О, ті так не роблять, ті не моляться, ті до церкви не ходять, ті байдужі, а чого я маю відрізнятися від усіх інших? Як усі так роблять, то і я так буду робити". Св. Вероніка так не чинить. Вона бачить людину, яка потребує допомоги, і тому йде твердо й впевнено, не маючи страху ні перед ким, мужньо виконувати свій обов'язок милосердя щодо Ісуса.
Так маємо поступати і в нашому житті. Не дивитися, що світ робить, якою дорогою він іде. Бо кажу ще раз: є в житті випадки неповторні. Бог дає ту нагоду і, якщо ми не використовуємо її, то Бог може зробити так, що тої нагоди ніколи більше нам не дасть. Інколи ми маємо нагоду творити милосердя, бо часто бачимо людей покалічених, збитих, поранених, п'яних, однак ми ними нехтуємо, кажучи: "То не є моя справа, я маю свої обов'язки, я маю родину, нехай хтось інший займається тими людьми". Чомусь ми не задумуємося над тим, що, може, то була нагода до доброго діла, яке би в день Божого суду просило для нас милосердя. За приміром св. Вероніки, не оглядаймося на світ, не дивімося, що інші роблять, бо ми будемо відповідати перед Богом, насамперед, за себе самих. І коли Бог дає ту нагоду, щоб творити милосердя - не втікаймо, але творім добро і будемо мати великий скарб на небі.


А піт кривавий очі застилав,
Крізь нього навіть день здавався ніччю.
Аж ось до Нього жінка підійшла
І витерла хустиною обличчя.

О Вероніко! Ти одна в юрбі
Наважилась на щире співстраждання.
За це віддячив Божий Син тобі
Лиця свого відбитком на прощання…




* * *
Щомиті підганяє нас кудись
Прискорене бурхливе сьогодення.
А поруч є, ти тільки придивись,
Старі, самотні, немічні, нужденні.

Чи не байдужі ми до їх біди?
Знайдемо час для них, сліпі і вперті?
О Вероніко! Вийди із юрби,
Як невмирущий приклад милосердя.

  >>  
    змісту циклу "Хресна дорога"   

Штовхає дитячий візок
Маленька і немічна жінка,
Колись ним возила діток,
А нині - пляшки з під горілки.

Вдивляється пильно в траву,
Порожню шукає пляшчину,
Бо, що не кажіть, це товар –
Заробить якусь копійчину.

Прикрила хустиною лоб:
-Якби не зустріти знайомих!
Вона не з якихось нероб -
І ноги гудуть від утоми.

Отак на дороги узбіччя
Щодня, як на службу, іде,
Ховає змарніле обличчя -
Таке не побачиш ніде.

Чого ти соромишся, мила?
Тепер є убогі й пани...
Коли ти т а к е заслужила,
Нехай червоніють вони!

2004р

***
Не треба віника – нікого,
І підмели вітри дорогу,
А на возах весни – сніги,
Де стали коні, там тривоги.

***
Пекла ця думка, мов гаряче свердло:
«Де м’яко стелять, там лежати твердо».
Її миттєво я охолодив,
Бо там душа не набереться скверни.

***
Живу я, покотивши лихо й горе,
За синє море, за високі гори.
Благословляючи, засію лан, –
Повік над ним не закружляє ворон.

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Лежить на землі під тягарем хреста. Ніхто не дає допомоги. Як тяжко в тій хвилі для Ісуса. Тяжко не тому, що Він страждає, що той хрест, привалений на Його тіло, так страшно Йому докучає. Не тому Йому так тяжко. А тяжко тому, що ті люди, які йдуть за Ним, відрікаються Його. То є найтяжче. Пригадаймо собі, коли вели Ісуса до темниці, а Петро казав: "Не знаю я того чоловіка". Як було тяжко Ісусові, коли Він почув ті слова. "Не знаю я того чоловіка, я з ним нічого спільного не маю, залишіть мене в спокої. Що хочете від мене?". Як то прикро було чути! А як тепер прикро для Ісуса, коли лежить під тягарем хреста, і ті люди, котрим стільки вчинив добра, оздоровляв, допомагав, вони на Нього дивляться з погордою і кажуть: "Не знаємо Тебе. Хто Ти є?" Ото є біль Серця Ісусового, ото є та найбільша тривога, ото є той найбільший тягар для Ісуса Христа.
А тепер подивімося і загляньмо у своє життя. Скільки разів ми щоденно через свої вчинки говоримо: "Не знаю я того чоловіка". Не знаємо Ісуса, коли обдурюємо, грішимо, коли проклинаємо. Тоді ми не знаємо Бога, Бог для нас є чужим, ми відрікаємося Його. Ми сьогодні, а особливо молодь, встидаємося визнати, що є християнами. Досить часто, наприклад, коли при гостині сідаємо до столу, встидаємося зробити знак святого хреста: "А що про мене скажуть інші люди? Я буду в їхніх очах диваком, на мене всі будуть дивитися, що таке я роблю. Мене будуть називати побожним" і т.д. Властиво в той спосіб ми підкреслюємо, що не знаємо Христа, не є його дітьми.
Ісусе, ми упадаємо в ті гріхи і навіть не зауважуємо деколи, як ми відрікаємося Тебе, як ми встидаємося Тебе, святих звичаїв наших батьків, традицій, яких нас вчили і які зберегли для нас покоління, що так часто захищали ті традиції своєю кров'ю і своїм життям. Вони нам залишили той неоціненний скарб, а ми встидаємося і втікаємо.
Коли священик йде зі Святими Тайнами до хворого і дзвонить дзвіночок, встидаємося клякнути, бо що подумають люди. Христе, як ми нині встидаємося Тебе, як нині, свідомо, відрікаємося від Тебе! Дай нам ту ласку через Твій другий упадок, щоби при всіх обставинах нашого життя завжди визнавали, що Ти є наш Бог і наш Цар.

А часу плин, здається, зупинивсь.
Знесилений від болю і наруги
І від хреста, що до землі схиливсь,
Ісус на землю падає удруге.

Чи зможе, як і вперше, підвестись,
Аби збулося сказане пророком?
Він устає з останніх сил, дивись,
І далі йде поволі, крок за кроком.




* * *
Буває, що і я не маю сил.
Щоб не вставати, хочеться упасти.
Згадаю, як здіймався Божий Син,
Як далі йшов, щоб людству не пропасти,

І розумію: я не пропаду.
Поглянувши на Хресний шлях Ісуса,
Терпляче зношу горе чи біду,
І знову відступається спокуса…

  >>  
    змісту циклу "Хресна дорога"   

Давай ненадовго побудем земними,
Хоча б – на цю віддану березню зиму.
І враження спільних сніданків у грі цій
Здивують наручних годинників лиця.

Не можна навчитись любити – невчасно,
Невчасні лише – вимагання пояснень
І пафос мовчання під оплески тиші
Й чуттєві портрети коханих колишніх.

Між перами сміху ми крила сховаєм,
Щоб ними сплітатись з нотами наю,
Як буде потреба пробратися втомі
До нас, неземних, досі їй невідомих.

Побудем вигнанцями в нашому сховку,
Що - мов оберіг немовляті до року,
До перших, освячених сонцем, пострижин,
До першого кроку в сорочці із крижма.

Побудемо трохи, а згодом – назавше,
Як відомість - видима відданість наша
Та наше земне невтручання у казку
Не дасть зазирнути під вічності маску.

Вже веселіше цінькають синички,
Хоча нема ні квітів ще, ні трав.
Учора день догнав хитрунку-нічку
І борг, що дав у вересні, забрав.
23.03.2013 р.

О винахіднику! Ти, що колись придумав
удосконалення жіночої приваби,
Всі «нобелі» - тобі! за феромо-парфуми,
візажні тонкощі, - від юнки й до прабаби…

Бо як тепер і де прожити без палітри
тих диво-чарів, що у кожної в торбині?
Торкає пензель милі устонька поблідлі…
За мить – і усміх щастя сяє на світлині.

Цих сяйво-відчуттів не мислили напевно
великі Рафаель, Дюрер, чи Леонардо …
Творю свій образ, і укотре - так натхненно…
Успішно? – Над усе! Спасибі, Майстре. Варто!

2008 (2013)

Нехай в любові я згорю,
Розсиплюсь прахом над землею.
Та все ж я запалив зорю,
І ця зоря була моєю.

Ці брови, губи і лице,
Ця погляду тверда напруга.
Моя любов – самоінцест
З несхитним духом деміурга.

Найтяжча із усіх покар.
Дружино й доню Галатеє!
Гріховності моєї дар,
Невинності тавро моєї.

Не відробить мені повік
Своїх страждань бездонну карму.
Коли земний скінчиться вік –
В гарячім серці знайдуть мармур.

1994

Найбільша спокуса для мене – твій голос.
Ловлю його в хорі, люблю його соло.
Він у ріці, що за обрій втікає,
У гомоні вітру, у шелесті гаю.
У ньому мереживо тіні і світла.
Не можу без нього, немов без повітря.
Тебе ще не бачу, а голос почую –
І у мені його ніжність нуртує.
Надії мої він і поклик бажання.
З ним милості ночі й привіти світання.
Зриваю його я і шепіт, і крики.
Він мука моя, одночасно і ліки.
На нього чекаю, на нього молюсь я...
Для мене твій голос – найбільша спокуса.

Білопухі сніги...
Біло сад побілів…
Хто у білість білил
сад отак побілив?
Досинає він ще
в білизни́ білоснах.
А у сні – білий щем:
це біліє… весна…

2013

Ти налила мені вина,
Вино я випив аж до дна,
Хоч мав би тільки пригубити...

Тепер сиджу, як в тім'я битий,
Бо нализався по копита -
І, винуватий без вини,

Заліз чогось між кавуни,
Де відіспався і, веселий,
Вернувся знову до оселі,

Та не знайшов ніде вина...
Ось вам історія сумна
Про те, як пити не до дна.


02.04.2013

Зосталися підсніжники... під снігом,
І лиш на серці - пелюстковий щем,
Та сонця пів над горизонтом, ніби
Укритого тумановим плащем.

Лишилася у гадці сива крапля
Вчорашньої заплаканої мли,
Що загубила весноньку на мапі,
Захуленої кармою зими.

І ми з тобою, березню незрілий,
Зосталися, мов тіні в далині,
Де кучугури невесняно-білі,
Де паморозь остання на вікні...
(31.03.13)