Село. Шатро. Гулянка.
І річка, й береги...
Женили дурнів тамка**.
Ги-ги-ги-ги-ги-ги.

І так було файнюньо!
(Не опишу всього).
Манюсінька Галюня
Й Гаврило ого-го-го.
Ого. Ого. Ого-ого-ого.

Гуляли аж до ранку.
Сон, чесне слово, щез.
Кум гепнувся в сметанку,
А потім - в майонез.
О єс! О єс!
О єс! О єс! О єс!!!

Веселлє - то забава,
А з дурнів спрос який?
Гукали зліва й справа:
Налий! Налий! Налий!
Ага. Ага. Ага-ага-ага.

Все в жениха боліло
І голова гула.
Любов - "сурйозне" діло.
Ла-ла-ла-ла-ла-ла...



30.05.2013

Уже весна, біжать струмки,
Зі мною – наперегонки.
Калюжі в кожному дворі
На море схожі дітворі.
В них паперові кораблі,
Пливуть, до іншої землі.
В потік зливаються струмки,
І ми, залишивши сумки,
Забувши про уроки, втому,
Уже не спішимо додому.
Промоклі геть, але щасливі,
Схвильовані і галасливі,
Будуєм дамби, греблі,гатки,
Але дивуємся з загадки.
Спішать байдужі перехожі,
Невже на них будемо схожі.
Красу не будем помічати,
Через струмки переступати?
Дорослі станем і байдужі,
Що не захочеться в калюжі,
Помріяти і постояти,
Хоч і сварити буде мати.

2.03.2010 р.

ID: 352212

Уже весна, біжать струмки,
Зі мною – наперегонки.
Калюжі в кожному дворі
На море схожі дітворі.
В них паперові кораблі,
Пливуть, до іншої землі.
В потік зливаються струмки,
І ми, залишивши сумки,
Забувши про уроки, втому,
Уже не спішимо додому.
Промоклі геть, але щасливі,
Схвильовані і галасливі,
Будуєм дамби, греблі,гатки,
Але дивуємся з загадки.
Спішать байдужі перехожі,
Невже на них будемо схожі.
Красу не будем помічати,
Через струмки переступати?
Дорослі станем і байдужі,
Що не захочеться в калюжі,
Помріяти і постояти,
Хоч і сварити буде мати.

2.03.2010 р.

ID: 352212

Слова набувають значення
З роками, як добрий коньяк,
Коли сили зайві розтрачені,
А дух не утихне ніяк,

Коли знань доволі, щоб досвід
Їх тихо у мудрість завів,
І світ дивував стоголосий
Потужністю зважених слів.
29.05.13р.

А ти гадаєш я не знаю того щастя,
Коли тебе складають по кістках,
Вливають кров у вени - наче на причастя,
Вдихають духа й нарікають... прах.

травень 2013 р.

Коли дивишся зверху –
все місто-то наче один
незавершений дім,
неутеплена гола коробка,
в ній коти витанцьовують вальси,
в ній трава проросла крізь цеглини,
в ній птахи оселились, літають,
бо ж даху немає.
Якщо зверху дивитись –
всі люди – малі мишенята,
гноми, карли. Щоранку
свої покидаючи шпари,
поспішають, біжать. Наче час
їх життя вже скінчився.
Цей невистиглий світ,
як невиспана жінка дозріла –
повновида, хотяща,
та сповнені очі печаллю…
залишилась сама серед
білого-білого моря
почуттів і зневірених кіс,
що гаптують подушку.

Коли дивишся зверху –
все місто-то наче один
незавершений дім,
чи забута господарем хата.
Без жалю замете і завіє,
без туги заколише довіку –
цю жебрачку, будівлю холодну,
цю повію під небом неквапним.


Коли дивишся вгору –
то сонце, неначе п’ятак,
лиш чистіший стократ
за оті, що в кишенях белькочуть.
Підніми оченята, поквап
подив, подих, знання про незнане.
Розпізнай з висоти свого лету
І те місто, і сонце побач.

Хочеш бути довершеним –
місце собі на землі
обери не долинне,
щоб битим не стати зненацька.
Розторочуй, скорочуй свій шмат
До єдиної грубої нитки,
І пусти по ній всю свою кров,
І все тіло своє обв’яжи. Примотай
Його до горизонту
І зависни довіку між сонцем
та отим невибагливим домом,
що уже пророста крізь цеглини.

Вираховую, вираховую, вираховую…
Додаю, віднімаю і множу…
І від себе сама приховую –
Невмолимо життя триножить.

В нашім часі повно цікавого,
Та не встигнеш подивуватись,
Як татарин пригостить кавою,
А візьме, як за душу, плату…

…навіщо ти заходиш в цей під'їзд? -
старий будинок, сходи дерев'яні,
ляльки у вікнах, посмішки криві,
беззубі двері шамкають безсило,
подагрою скалічене коліно
перил…

…а голуби не полишають гнізд…
і зараз, тут - хоч гості не призвані,
а сміють жити. Теплої крові
вливають в цегляні старечі жили,
подякуй їм уклінно,
не мори…

…купи ще фарби, білої - для рам,
зеленої - на двері і на сходи,
віддай їм трохи сил - тебе колись
у школу проводжали, скреготіли
як пізно вертався з вечорниць -
то сум і є…

…чи був далеко, чи ходив не там -
і сталося! - він просто вийшов з моди,
старий твій дім…а птахи прижились,
і туркотять, як завжди туркотіли.
Й на даху співає горілиць
життя твоє…

для нього місця в серці вже нема,
лиш клопотів - нові апартаменти,
чекають, перші кроки робить син...
Cтрибай, твій потяг рушив - ти чуєш, свист?
і спогади нові, ласкавші
наче…

…а щось трима… Воно таки трима!
якийсь фабричний брак твоєї ленти
примушує сюди прийти. Один
навіщось ти заходиш у цей під'їзд,
із фарбою у торбі. Сморід. Миші.
Привіт,
юначе…

Собака, Собака,
посмотри-ка, нос у тебя какой:
чёрный, влажный, большой,
мягкий, словно душа
непуганного младенца!
Не рождено ещё достойного полотенца
для носа такого.
Если из всех потенций
выбрать чудесную эту,
станем ходить по свету
крепко, на всех четырёх,
вычухивать редких блох
(слышен собачий вздох).
И уж ни с кем тогда
в свете этого марева
не станем по совести разговаривать!

2013

Наопаш дороги і доля,
самую уже не сама,
ні злого іржавого болю,
ні сірого смутку нема.
Нема…
Чому ж докорінно не знана,
покликана повінню літ,
вибаглива втома омани
за мною іде слід у слід?
Услід…
Вишивану острахом душу
нарешті коханню навчи,
допоки пітьму не зворушив
притаєний подих свічі.
Навчи…

Ніч бере долину у полон
І смереки ставить на сторóж,
Як з гори зіходить білий слон
напуватись в Чорний Черемош.
Горбиться глибока далина.
У безпутті світу і речей
мандрівник — то завжди одинак,
Хто його до чого прирече?
Гори знають: тиша нетривка,
Ніч до зір лягає горілиць.
Небо! Прихисти мандрівника
на самотніх острівцях каплиць.
Він розкаже обрисам ікон,
Що пройшов хребти гірські уздовж,
Що вночі зіходить білий слон
напуватись в Чорний Черемош.

“Діво Маріє,
вино із чорниць буває терпким.
губи від нього сині.
Діво Маріє!
про що найчастіше
просять твої подорожні -
дістатися врешті дому?
Діво Маріє!
вино із чорниць буває терпким!”

Ще густа й глибока далина
вже готова світочі прийнять.
Мандрівник — то завжди одинак,
а у горах — навіть без коня.
Врешті, кожен має свій полон.
Тишу ані звуком не тривож.
Хай вночі зіходить білий слон
напуватись в Чорний Черемош.

Збери всі речі у довгий ящик
і сотню кроків зроби назустріч:
якщо повіриш, що все забудеш,
то Бог почує і стане краще –
твоя самотність розтане в людях.

І дивний спогад про рідний запах
розвіє вітром між інших ранків.
Згорить минуле, немов цигарка,
і стане легко. Відчуєш раптом:
нема Людини, людей багато.

Маленька пташка заб’ється в шибку,
страхи забувши, злетить у небо
від згубних звичок, від снів про тебе.
Всміхнеться якось, та вже не щиро,
простягнеш руку, а вже не треба.

Вночі дощами проллються сльози,
і як не мучся, а біль не зникне,
зірветься криком глухим і диким:
стріляти в птаха, мабуть, не можна,
бо гріх стріляти у тих, що звикли.
Збирай не речі – душа порожня.


30. 05. 2013 р.

Летить у долоні білесенький пух,
здалося, що місто вдягає кожух,
отак серед літа,
ні з того, ні з сього,
мов вати, насипало пуху м'якого!
Та супиться дядечко:
- Знову це лихо!
Бабуся на лавці промовила стиха:
- На пам'ять про літо
вже маю не мрію,
а нежить, хустинку і злу алергію!
Пустіють алеї, пустіє доріжка,
і місто, неначе сумна Білосніжка,
панує сьогодні тут вихор із пуху,
тікають із вулиці люди щодуху,
хапають скоріше свої парасолі,
не сніг то, не дощ,
білий вихор - з тополі!

2013

Останній подих і...
Кінець...
За день, чи два — на кладовище.
Душа злітає вище, вище,
Бо вже урвався їй терпець:
Безсоння, біль — нехай їм Грець -
Потроху висмоктали сили.
Тримав, напружуючи жили,
Скіль міг, витримуючи герць.

Але межа звитязі є
І ти прийшов на власний фініш,
Лиш тіло — де його подінеш -
Заклякле, ніби не своє,
Чекало тихо — без дилем,
Аби укритися землею,
В ній розчинитись, стати нею,
Перетворитись в чорнозем,

А згодом вирости кущем,
Травою, чи тінистим кленом,
Щоб сік цілющий тік по венах,
Щоб знову жити ще і ще,
Отримавши на щастя шанс.
А далі - лиш не втрать нагоду
І дякуй матінку Природу.
Живи на повну
Кожен раз.

30.05.13г.

Зелена благодать
В дорозі недалекій.
Своєї річки гладь
Впізнаєш за версту,
І можеш привітать
Знайомого лелеку,
І соняха погладь
Голівку золоту.

Он «кручений панич»
Подерся на ворота,
Квітками засинів,
Немов у ті літа.
Ти спогади поклич –
І ось вона – скорбота
З твоїх тривожних снів:
Хатинка-сирота.

Вона тепер чужа,
Та цвинтар недалеко.
Ще буде сліз і слів
Біля того хреста...
І знову проводжа
Тебе сумний лелека
Та сивих полинів
Щемлива гіркота.

2011

ступить квітень тихою ходою
луки вкриє талою водою
ніжні трелі садом розіллє
ластівка гніздо в хліві зів’є
леза трав одягнуть бусини
явір стріне радо бусола
шпак ворону імітує поміж віт –
зелен-красен-ясен світ!
ген пробудиться бабусин
взятися за сапку змусить…
2013

Від літньої спеки втомилась ріка.
Здається, вона і не дише,
А небо дощем, як на зло, зволіка -
Невже у надії на гірше?

І марить ріка про великі сніги,
А потім весни теплий подих,
Щоб знову покинуть свої береги,
Відчувши магічність свободи.
2011р.

Ти - знак мого серця віднині,
І вияв усіх почуттів.
Найвища є втрата - гординя,
Найкраще за ліки - лиш спів.
Минув, розплескалися хвилі,
Що блідо здіймались в душі.
Тепер кричучи я щосили -
Сміюся від шторму. Чужі?
Не бачу нікого навколо!
Тут море святе, ти і я.
Це радість кружляє по колу,
Бо знаю спасіння ім'я.

Пелюстки свіжих орхідей,
Що ледве-ледве потепліли,
І серце Всесвіту відкрили -
Квітують сяйвом між ідей
Мого життя - благословення.
Ось ранок ніжну править мить
Росою чистого натхнення,
Немов легке перо летить.
Дзвенить у травах, прохолоді,
Зеленим кольором, смішна,
Джерел краса у верховодді,
А слід за нею і Весна.

25.05.13

Погода така мінлива:
То злива, а то – туман…
А я людина щаслива
На ймення просте – Іван.

Довколишній світ примхливий:
То добрий, то вельми злий…
А я – чоловік щасливий
На прізвище Низовий.

Вже теше судьба потроху
Для мене соснову труну…
Я ж славлю, немов епоху,
Хвилинку життя одну!

Великим, звичайно, тяжко
Вуглинкою згаснуть в золі…
А я лиш мала комашка
На Божій оцій землі!

2003

Ще один день у моєму світі,
Ще одна вигадана мною казка.
На цей раз окутана сонця світлом
Або, як завжди, під деревом у пошуках щастя.

Сутінки ховають сумно-бліде обличчя,
Лише ввечері можлива прогулянка містом.
Щоразу здається, вона буде вічна,
Та серед залізних істот знову тісно.

Думати й писати про тебе - звична тема,
Краплі дощу не змивають сліди почуттів.
О, ця вічна банальна проблема:
Не знаходити вчасно влучних слів.

Простіше повертатись у власний світ
Під величне дерево серед вулиць душі.
До речі, у мене є і свій вертоліт.
Загубила тільки вчора ключі.

Щирість залишається поки що в моді,
У моєму світі, я знаю, це точно так.
У міському шумі немає свободи,
І кожен блукає незмінно сам.

Вже звично зачиняти свої серця,
І одягати посмішку мало хто в силах.
Та варто шукати чарівні місця,
Як дерево у моєму світі.

Я буду писать під деревом у своєму світі,
Нехай у цьому мені допоможе вітер.
Дочекаюсь, коли зійде повний місяць.
Це вчора був той холодний квітень?

Пам'ять знімає ножем шкіру,
Тебе досі лякає пуста квартира.
А під деревом у моєму світі спокійно,
Я напишу про тебе й надію.

Ти не вимикаєш музику,
Проганяєш невтомно самотність.
Вночі не пишеш довгі вірші,
Та й без цього ти - не гірший.

З тобою не страшно помилятися,
І не страшно блукати вулицями.
Вулицями думок давно хворої душі,
Що замовкає під деревом у своєму світі.

І сьогоднішній дощ до мене привітний,
Приносить запахи вирощених тобою квітів.
Ніхто не зможе повірить дивним лікам,
І не повірить у наші шоколадні мрії.

Понад великим безжальним містом
Чорними хмарами проноситься реальність.
І лише під деревом у моєму світі
Спокійно. З тобою.

Припало сонце до грудей,
В гарячім, ніжнім поцілунку,
Які стидливо від людей,
Ховаєш задля порятунку.

Подібно сонечку, я теж,
Ласкати мрію твої груди.
Для ласк моїх немає меж
І для фантазій теж не буде.

Рожево-білі, наче цвіт,
Такі звабливі і жаданні,
Неначе випали з орбіт,
Щоб зашарітися в коханні.

Казково-ніжні і тугі,
Мов сонцем яблука налиті.
І недосяжно дорогі,
І найбажанніші у світі.

Піддавшись дотику і ласці,
Рожево-ніжні, аж прозорі,
Соски бутоном, наче в казці,
Замерехтять, неначе зорі.

Їх зацілую, залюблю,
І до нестями заласкаю.
Губами боляче зроблю…
Затерпнуть груди… Бо кохаю!
09.12.2007р.

ID: 339546
Рубрика: Вірші, Iнтимна лірика

На городі бузина,
І в Києві… теж!
Пише пасквіль вражинА
Дурість пре без меж!

Мав би розум – був би Дуб,
Явір чи Осика.
Чи принаймі, мав би чуб,
Голомоза пика.

Голомозе і страшне,
Кляте і завзяте.
Все спаплюжить, не мине
Навіть те, що свЯте.

Напаскудить, обісре,
Із лайном змішає.
З ікон ризи обдере,
НАрід зневажає!

Це ж родилося таке,
Чи може продався?
Вовкувате і гидке,
Усім в душу всрався.

З рота піна, язиком,
Меле, як сказився.
Тож, чим жити гівнюком,
Краще б не родився!

Яка користь з бузини?
Дрова нікудишні,
Фарбували в ній штани -
А ті місця грішні!

Та й росте на пустирі,
Або на руїні.
Не таких поводирів
Треба Україні!

31.10.2011 р.

ID: 339549
Рубрика: Вірші, Громадянська лірика

Жили спокійно і без сексу
В країні тій СРСР -
Тепер цей секс у кожнім тексті
Без гальм і совісті попер.

А де лірично-поетичне
Про місяць, зорі, солов,їв?
На позах всіх акробатичних
Пан Базів зуби вже проїв!

Чому на "кущики" і "лунки"
Олехо, Боєв, Сірий б,ють?
Змінити трепет поцілунків
На сороміцький словоблуд!

Ну, чоловіку, зрозуміло,
Здаватись хочеться крутим...
Як жіночок це грішне діло
Теж повертає на інтим?

І що? Які тепер Майстерні?
Замість підвищувати клас,
Словесні шліфувати перли,-
Спостерігаєм мартопляс!

Угомоніться, добрі люди,
Змініть заняття більш легким,
Бо надмір - то не здрово буде!
Дозуйте, що, коли і з ким!

Я маю вбити короля,
І цей король занадто добрий.
Та мій обов'язок такий -
Я маю вбити короля.
* * * * *

Здається, тут добра багато,
Пора б мені попрацювати.
Я наведу порядок. Треба ж,
Щоби полинуть тихо в небо.

І ось - отримав я завдання
Від Могутніх Сил Землі.
Хочуть тонко показати,
Що добро - не ми, й не він.

Сидів, і думав, і гадав,
Себе жалів і жалюгідним став.
Який тепер з мене герой?
Ну що ж... он королю дісталась гірша роль...

А Сили давлять так на мене,
А Сили змушують - іди!
І вириватися не можу,
І проклинаю ці світи.

Все голосніш кричать із висоти,
Вони не відступають від мети.
Важку кольчугу кинули на мене,
У кожного з вас серце кам'яне.

А я лиш маю вбити короля,
І цей король занадто добрий,
І цей король - моя душа.
Стискаючи меча, вбиваю короля...

Мелодія серця не звучить дзвінко,
Її неможливо почути з динаміка телефона,
І не наспівують її люди в метро,
Поспішаючи, мов комашки, у справах.

Мелодія серця усім знайома,
Невловимо тихо лунає знову і знов,
Змушує боязко закипати кров,
А під вечір ми впадаємо в кому...

Мелодія серця додає проблем,
Хочеться стати старим кораблем,
Розсікати легко морські простори,
Забувати про душевні страшні гори.

Мелодія серця лікує швидко,
Коли знайома тобі зірка
Палає як вогник надії,
Вона завжди з тобою, ти маєш вірить.

Мелодія серця дарує мрію,
Я нею себе холодними вечорами грію.
Вам здається, це марно, наївно?
А для мене таке життя - чарівне!

Щекочет память яркие моменты-
Они, как вспышки при рожденьи звезд.
А радость- это жизни комплименты,
Озвученные песней нежных грез...

Лелеять бы мечту в объятьях страсти,
До умопомраченья пить любовь.
Украсть любовь у всеразумной власти
И наслаждаться трепетно без слов.

Порхать среди тернистых лукоморий,
Вдыхать эфирный сосен аромат.
И наложить недельный мораторий
На суету столиц - вот компромат.

Испить водицы родниковой для услады,
Вновь воплощаясь в лике божеством.
Найти в природной пряности отраду,
Переполняясь жизни торжеством...

О!Многоликая страна Мистерия!
Я отдаюсь всецело зову странствий!
Я семена добра и плевела неверия
Отсеиваю- нет стены препятствий.

Вже літо на порозі.
Весняний
Нектар зібрали бджоли.
Ми з тобою
У піжмурки загралися либонь?

Розтривожену душу важко вкласти спати
Пісня серця пролізе крізь очі й носа
О пів на першу щосили хочеш кохати
Та гордість образи, як в рушницю набої підносить

Камертон розламався, чи просто заснув музикант?
Твій трамвай потоптався на місці і рушив дворами
Ти отямився пізно, годинник поцупив тарган
А розплющену ніжність від стіни відгризаєш зубами

Світло на Сході буває лиш раз у житті
Далі по колу, по кругу, квадрату, спіралі
Старий будинок на Інститутській знесли
Лишили намет і «Нехай вам щастить» на вокзалі...

2012

Мов поперхнувся кексом…
Кави – запить! – нема.
Пахне волосся сексом.
Щічки. І ти сама.

Все у мені, край мене
Зводиться, устає:
Листя увись зелене,
Жайвір, що в небо б’є…

Мов – на світи – любисток!
Зник непомітно кекс.
Мила, тебе любити –
Більше, ніж просто секс.

З вітром ти невідомим...
Зюйд чи, можливо, ост?
Третій чи, може, сьомий?
…Стоячи вип’єм тост!

28 травня 2013 року

Ти не бачиш мене,
хоч проводиш зі мною всі дні.
Ця печаль не мине,
бо насправді ми зовсім одні
серед створених нами ілюзій.
А щоб сенс існування знайти,
за коханих чіпляємось, друзів,
відганяючи страх самоти.

Зверхньо топчеш юний хлопче
найщиріше і святе.
Піде зранена, промовчить.
Вирва з часом заросте
і на місці першоцвіту
вирине нове чуття.
Ти ж не знатимеш де діти
недоречне каяття.
В неї встигло відболіти.
В тебе – не твоє життя…

Відкрий вікно - для сонця і для щастя!
Нехай туман іде у небуття,
Коли уранці небо розцвіта,
Лови дурмани запашних акацій.

Відкрий вікно - для радості. Най крила
Тебе несуть високо у політ.
Нехай душа, немов кришталь, дзвенить
І в сурми грають бджоли на калині.

Відкрий вікно - для волі та надії,
І серце най блукає у казках.
Янтар добра неглибоко заляг
На перехрестях мрій твоїх, людино!

Я пірнаю в спогади глибокі,
Де в блаженнім спокої поля,
Шепчуть з вітром верби одинокі
І вечеряє в садку сім’я.

Там душа моя відпочивала
І манило в те тяжке життя,
Від якого я колись тікала,
З вірою у краще майбуття.

Де б я не згубилася у світі,
Рідний край зі мною і в мені.
І левада у квітучім літі,
Рушники й ікони на стіні.

Кличе в гості гронами калина,
Соняхи в зажурі на межі,
Пісня голосна перепелина,
Із щемливим болем у душі.

Ще б хоч раз пройтися по стежині,
Що веде до батьківських воріт.
Низько уклонитися хатині
І відчути мами світлий слід.
03.11.2012

Жіноче щастя – ніби сновидіння:
Палке кохання перше повесні,
Чекання у тривозі ночі й дні,
Воно і згуба вічна, і спасіння
Жіноче щастя – ніби сновидіння

Жіноче щастя… Хто його спізнає?
Воно насниться у дівочих снах,
Іскриться у закоханих очах
Жар-птицею у мріях прилітає…
Жіноче щастя… Хто його спізнає?

Коли у жінки на руках дитина,
Що перше слово мама промовля
І зігріває душу й звеселя,
Неначе серця друга половина,
Жіноче щастя – янголя-дитина.

Жіноче щастя в дітях і онуках,
Хоч інеєм побілені виски,
Та недаремно пройдені роки…
Невтомні мамині ласкаві руки.
Жіноче щастя в дітях і онуках.
30.10.2012

Сьогодні день такий чудовий,
На небі сонечко горить,
І Місяць видався уповні,
І ні хмаринки ні на мить.

ПРИСПІВ:
Лоно, ти не втомилось ані трохи,
Лоно, тебе ми прагнемо усі,
Лоно, красиве ти і зверху й збоку,
І ззаду ти у всій красі.

Сховалось лоно поміж ніжки,
Прикрилось кущиком рясним,
Але усе ж видніє трішки –
Ми так захоплюємось ним.

Кохали б лоно до останку -
Але його приходить час:
І сплять замучені на ґанку,
А інші - там, де перелаз.


29.05.2013

Впадає розум в каламуть склерозу.
А може навпаки? Не пам’ята
ота півкуля головного мозку,
що пише файли за мої літа.

Оце сусідка запросила в гості
(сто грам цукерок, пляшка коньяку?).
Іще із ранку лоскотало в носі.
Чи міг нагоду втратити таку?

Вона мені уже не раз моргала
одненьким оком, лівим, зокрема.
Моя відвага еросу сказала:
ідемо разом – виходу нема.

Отож зібрався, вуса напомадив
чи підкрутив - іще непам'ять та.
Моїй півкулі знов склероз завадив:
година – просвітління, дві – сльота.

Усе було пристойно і достойно.
Вона – конфетки, пляшку, звісно, я.
Згадав би ще, але набігло щойно:
і я не я і пам'ять не моя.

І як тепер сусідку цю вітати?
На ти, на ви чи просто «Добрий день!»
Якби-то точно за учора знати,
а так сиджу без тями, наче пень.

Кого б спитати? Хтось, напевно, знає,
але мовчить, похнюпившись униз.
Йому то що? Він пані не вітає,
а мій склероз всі спомини погриз.

Буяє травень яблуневим цвітом,
не за горами довгождане літо.
Проте допоки ще весна довкола -
то хоч-не-хоч, але ходи до школи.

Приспів:

А ми такі, а ми такі затяті,
зірвиголові, вперті, язикаті,
у школі - непосиди на уроці,
бешкетники завжди на кожнім кроці.
Та в осяйне травневе свято мами
щось дуже дивне коїться із нами -
для матерів ми у новій оправі:
синочки ніжні, чемні та ласкаві.

Бува, попросить часом тихо мати:
«Учи уроки, не тікай із хати…»
«Ой мамо, мамо, вивчу їх у школі -
мене чекають друзі на футболі!»

Приспів.

Сьогодні зранку усміхнуся мамі,
за шию ніжно обійму руками,
вручу букетика весняних квітів:
«Матусю! Ти моя найкраща в світі!»

Приспів.

14.04.2013

********

Навіть якщо нині - вперше і востаннє,
навіть якщо завтра будемо чужі -
вдячна я смерканню, вдячна я світанню
за миттєвість щастя на нічній межі!..

*********

Палкі обійми пристрасті нічної -
колючий іній посмішок удень...
Та все ж я вдячна вередливій долі,
що Ти в ній є, і знаєш тих пісень,
яких моя душа так спрагла чути!
Ти був. Ти є. І досить... Далі? – буде!..

...(2013)

1.
В античному саду гріхи доспіли,
Їх жадібно збирав голодний люд.
Плодами зваб втішалось кожне тіло,
А душі мерли від отруйних пут.

Тим оргіям земним боги раділи,
Плануючи усім жахливий суд.
Та люди і донині не прозріли,
І п’ють із чаші зла солодкий бруд.

А мудрість у лахмітті самозречень
Жебрачкою блукала по світах.
Приходила невчасно й недоречно,

Цнотливістю бентежила невдах,
Хоч гріла віра їй кістки старечі,
Неправдою заріс камінний шлях.

2.
Неправдою заріс камінний шлях.
Яким ходили воїни й народи.
Шукали люди у чужих слідах –
Хто істини, а хто – винагороди.

Та всі перетворилися у прах,
На ньому протиріччя щедро родять,
А правда – у колючих бур’янах,
І лютий меч скосив зерно свободи.

Збивала мудрість ноги об ганьбу,
І руки в жилах від безсилля мліли…
Олімп давно про неї вже забув,

А смертні, від жорстокості сп’янілі,
Продовжували марну боротьбу.
Тьмяніла правда перед культом сили.

3.
Тьмяніла правда перед культом сили,
Бо люд кумирів обирає сам.
Гріхи йому молитви шепотіли,
Спокуси будували скверний храм.

Статут природи – основне мірило
Канонів диких і абсурдних драм.
І навіть мудрі божевілля пили,
Вихлюпуючи відчай із пера.

Жерці розпусти моляться порокам,
Олтар гріхів огидою пропах.
У воїнів – боги завжди жорстокі,

Їх образи таять величний жах.
За покликом безумних лжепророків
Несла у бій жадоба чорний стяг.

4.
Несла у бій жадоба чорний стяг,
Бо з волі Зевса – грізного тирана –
Програли у божественних боях
Атлант і Прометей – боги-титани.

Один тримає небо на плечах,
Страждає у невидимих кайданах.
А іншого карає хижий птах,
Сльозами людства кровоточить рана.

Якщо немає правди між богів,
То як можливо людям жити в мирі?
Хто розгадає суть священних слів?

Чи є спасіння у сумнівній вірі?
За відданість дарують лютий гнів
Їх ідоли, в гордині скам’янілі.

5.
Їх ідоли, в гордині скам’янілі,
Насититись безумством не могли.
В людей у жилах пристрасті кипіли,
Чесноти вкрила пелена імли.

Як точать черви цвіт невинно-білий,
Що вже не знає дотику бджоли –
Пороки юні душі полонили,
А мудрість не діждалася хвали.

Щасливий той, хто розумом убогий,
Хто по тернистих не ходив стежках,
Шукаючи до істини дороги.

Щасливі ті, хто у чужих гріхах
Трагічного не бачать епілогу,
Не чують неминучий смертний крах.

6.
Не чують неминучий смертний крах
Раби і дурні, що нагі душею,
У долі не благають більших благ.
У корені зав’ялились ідеї.

І дух свободи у ярмі зачах,
Дістала кривда дорогі трофеї,
І золото – ціна усіх звитяг –
Бездарний автор злої епопеї.

Щасливий той, хто істини не знав,
Кому жорстока правда не боліла,
Хто шмат черствий у спокої жував,

Хто розум не виплакував чорнилом.
Бо не мінявся світовий устав,
А мудрість все жебрачкою ходила…

7.
А мудрість все жебрачкою ходила
Туди, де ткалось плетиво спокус,
Де в голоді марнів Пегас безкрилий,
Поети скніли на могилах муз,

Де мрії нездійсненні миготіли,
Де місяця ріжок у сонце вгруз,
Де кров’ю заплямоване світило
Пекельно рвало піднебесний шлюз.

Хотіла мудрість стати молодою,
Про щастя ворожити на зірках,
Скорити світ граційною ходою,

Забути назавжди про біль і страх…
Та люд її залишив поза грою –
Буяла дикість у гнилих серцях.

8.
Буяла дикість у гнилих серцях,
Розбещених у розкоші та блуді,
Кривавий Колізей збирав аншлаг –
За злочини юрбу ніхто не судить.

Анархія жадоби і розваг
Свавільно-ницо панувала всюди,
В прекрасних нестаріючих садах,
Отруйним бур’яном зросли облуди.

Бо світ пішов дорогою гріха,
І рухається в прірву без упину.
О, доля людства – пафосно-лиха!

Джерела правди, чисті та дитинні,
Замулює гординя і пиха.
Але життя людське – лише піщина.

9.
Але життя людське – лише піщина
У хаосі космічної води.
На дно небес ведуть земні вершини,
І байдуже – летіти, чи повзти.

Людьми керують поклики тваринні,
Їх манять заборонені плоди.
Нікчемна перед Всесвітом людина,
Хоч до богів рівнялася завжди.

Хто пише для людей дурні вистави,
І як змінити їх абсурдний хід?
Для когось цілий світ – лише забава.

Його жадоба, ненависть і хіть,
Звитяга, велич, боротьба і слава –
Трагічна метушня, комічна мить…

10.
Трагічна метушня, комічна мить –
О, скільки в неї вкладено нектару,
Натхнення, і отрути, що п’янить,
Вина і крові, злочинів і кари!

Земних ілюзій нерозривну сіть
Майстерно зав’язав Олімп захмарний.
Жага протесту в німоті кричить,
Та утекти з цього полону марно.

Між днем і ніччю невідчутна грань,
Добро і зло злилися воєдино,
Набуло щастя кольору страждань.

Немає в тім ні честі, ні провини –
Душа – до зір, а тіло – до бажань…
Статут природи буде завжди чинним.

11.
Статут природи буде завжди чинним,
Його табу – солодшими за мед.
В багнюку розкидаються перлини,
Гучні пророки ждуть своїх комет.

Феміда ж не помилує невинних.
Сліпа вона, та чує дзвін монет.
Плете Арахна жертвам павутину,
І сходяться пороки на бенкет.

Мінялись імператори й герої,
Сріблили зорі сивину століть,
Та час на тілі людства ран не гоїть.

Нутро його, загноєне, болить.
Вкарбований інстинктами у крові,
Божественний рукопис не згорить.

12.
Божественний рукопис не згорить,
Зникають лиш переклади і форми.
Він увібрав безумство лихоліть,
Нащадкам передавши сталі норми.

Коли краса приховує огидь,
І грація наслідує потворність,
Буяє гордість, а сумління спить,
Сплітаються у душах біле й чорне –

Тоді приходить процвітанню край,
І падають держави на коліна,
Пекельним терном заростає рай,

Отрутою стають солодкі вина,
Панує ненаситність хижих зграй,
А створене людиною – загине.

13.
А створене людиною – загине.
Якщо не буде миру і добра,
Бо юні насолоди швидкоплинні,
А мудрість завжди бідна і стара.

Цей вічний маскарад ніхто не спинить,
Та може бути чесною ця гра,
Щоб ніж підступний не всадила в спину
Ганьба поразок і огида зрад.

Яскраві маски і вбрання строкаті
Закрили душі, як залізний щит.
Царі, паяци, генії, солдати! –

Усім гріхів напитися кортить!
Та все на світі вимагає плати,
Довівши долю до могильних плит.

14.
Довівши долю до могильних плит,
Заміють і тріумфи, і поразки.
Хто в долі був не раб, а фаворит,
Той навіть смерть перехитрити ласий.

Потік бажань приречених бурлить,
В передчутті смертельного екстазу,
Але пітьма миліша за блакить,
Коли єство людини гріх уразить.

Людська душа – це амфора без дна,
І скільки б каяття туди не лили,
Бажання не втамуються сповна.

Солодкий біль несуть отруйні стріли.
Шалено розродилася весна –
В античному саду гріхи доспіли.

МАГІСТРАЛ

В античному саду гріхи доспіли,
Неправдою заріс камінний шлях.
Тьмяніла правда перед культом сили.
Несла у бій жадоба чорний стяг.

Їх ідоли, в гордині скам’янілі,
Не чують неминучий смертний крах.
А мудрість все жебрачкою ходила.
Буяла дикість у гнилих серцях.

Але життя людське – лише піщина,
Трагічна метушня, комічна мить…
Статут природи завжди буде чинним.

Божественний рукопис не згорить,
А створене людиною – загине,
Довівши долю до могильних плит.


Травень 2013 р.

Диопародія

Важливо не втрачати віри!
Любові прагнемо – живі!
Чиї то коло ліжка ліри?
І не одна – відразу дві...

Немов до бою рвались, вої!
Подібні - як їх відрізниш?
У лоні гріються, герої...
І третій (Базіва) - туди ж!


29.05.2013

Вновь к паяльнику тянутся руки
Быть султаном ему суждено:
Он не может дышать без Науки,
Но и Технику любит давно.

И какое ни выпадет дело:
Пить вино или карпа ловить,
Иль стоять у штурвала отдела -
Он достигнет, найдёт, удивит.

До деталей неявных и мелких
Докопается — ты уж поверь:
Усилитель 15-ти версий
Разработан в отделе теперь.

Беспокоен, азартен, заряжен.
Каждый день — новых знаний рассвет.
Сердцем юн и не верится даже:
Шестьдесят приснопамятных лет!

Снова мысли роятся, как пчёлы,
Не унять их ни днём, ни в ночи.
Он идёт, как старатель, по полю:
Ищет к новой загадке ключи.

29.02.12г.

Маєтки амбітні
з високими мурами
Вражають елітною
архітектурою.
Між ними вціліла
маленька хатинка
І там зажурилась
старіюча жінка.
У темній хатині
сидить в самотині.
Не видно з віконця
за мурами сонця.
І грушу спиляли
велику, крислату,
Бо їм заважала
той мур мурувати.
Стрекочуть прокляті
газонокосилки…
А де ж випасати
їй кізоньку Мілку?
Вона прибирала
ті модні хороми,
Та не помічала
ладУ в тому домі.
Бо доки в машині
господар ганяє,
З коханцем дружина
коньяк попиває.
Щоб стомлена бабця
побільше мовчала,
Їй стоптані капці
не раз дарувала.
Та ще й наїжджають
круті та багаті,
І вже виживають
із рідної хати.
Садибу їм треба:
- скоріш, продавай!
Сама ж хоч на небо,
хоч в пекло, хоч в рай.
Не дивляться очі
на пики пихаті,
І плаче щоночі:
- куди їй тікати?
А рідних – нікого.
Старенька схилилась,
На темну ікону
до ранку молилась.

2010

Тремчу, раз побачив і...влип,
от, заяча душе пропаща,
я те ж міг би бути як Зевс,
та, вибачте, зайчик - ледащо...

Конав тиран в калюжі сечі,
В безсильній злобі і страху.
Серед людей, і в порожнечі,
Конав без сповіді гріху!

Здихав у засцяних кальсонах,
«Отєц», диктатор і тиран.
Від болі корчився в прокльонах,
Вночі скотившись під диван.

Ні сліду величі і влади,
Ні друзів поруч, ні рідні…
Він так боявся змов і зради…
Тож сам конав на вихідні…

Мільйони знищені режимом
На це дивилися з небес.
Вся велич, влада щезли димом,
Здихав тиран неначе пес.

А владу віддані васали
Вже рвали із ослаблих рук.
На падаль бігли, як шакали,
Допоки був ще теплий труп.

Трусились руки з переляку,
А нумо візьме – оживе!
Тоді усіх візьме за сраку,
Чергових змовників назве…

Здихав тиран, а з ним епоха
Людських трагедій і страждань.
Кінчалась табірна задуха,
Сморід мільйонних поховань!

Ці замордовані і вбиті,
Померлі з голоду, знущань
Ще скажуть дякую Микиті
За спробу владних покаянь.

Здригнеться світ від долі правди,
Нелюдських, звірських злодіянь!
Невже закінчилась назавжди
Епоха цих страшних діянь!?

Мабуть, що ні, якщо сьогодні
Режимні, табірні щурі
Вождя готові мокрі сподні
Сушити знову на вітрі.

Трясуть портретами, медалі,
Бряжчать за знищення людей!
В своїй безкарності зухвалі,
Ці зомбі сталінських ідей.

Одна нога вже у могилі,
А ще снують колючий дріт!
Якщо це, Боже, в твоїй силі
Очисть від скверни білий світ!

23.05. 2013 р.


ID: 426932
Рубрика: Вірші, Громадянська лірика

Всім тілом відчути прозорість вершини
Глибинних взаємин, палких сподівань -
Секундами стануть найдовші години,
Забуті у вересні, жовтість бажань.
Цей травень лунає у серці таємно:
Четвертого рівно до зір вознеслись
Ті самі жадані світила взаємин -
Вершинна глибинність з душею зійшлись.

Дурепу й дурня одружили
по той бік річки, у шатрі.
Зірки весь вечір ворожили
на повний місяць у відрі.
Ага. Ага. Ага.

Пісень розумних не співали,
шкварчали тостами "щасти!"
На рушнику складали сало
і штампом значили листи.
Ага. Ага. Ага.

Почесним гостем запросили
якогось цигана з села.
По-вовчому під регіт вили
і жерли з жадністю вола.
Ага. Ага. Ага.

Неначе батогом хто ляснув
ганьби солодке монпасьє.
- Кохана, вибач, що невчасно,
але повір: люблю тебе.
- І я люблю тебе.


29.05.2013

Наша глиняна хата солом’яностріха
Смертю Сталіна не переймалась нітрохи
На краєчку села, на закрайчику лиха,
Відокремлено від світової епохи.

В сніговій кучугурі, при теплій картоплі
Нарождалась буденно незвідана ера,
І не сльози утрати, а радості соплі
Обпікали вуста дітвака-піонера.

Завтра буду шкільну випускати газету
Із прощальним портретом печальної драми
Й кумачем – веселіше хай буде портрету –
Облямую портрет замість чорної рами.

То нічого, що згодом директорські руки
Обриватимуть вуха мені в нагороду
За червоний цей «жарт» – не такі іще муки
Я готов був стерпіти за батька народу!


2006

Я люблю тебе більше і більше,
Для кохання немає межі.
Як мелодія вінчана з віршем,
Дві поєднані щастям душі.

Навіть мрія за дійсність не краща -
Плинуть піснею ночі і дні.
Не віддам тебе, любий, нізащо
Ні буденному, ні сивині.

Все тепліше у нашому домі,
Хоч стоїть на порозі зима.
Є для щастя причини вагомі,
А біді сюди стежки нема.

2010