Хвилюють обрій згиби гір.
Ліси онімблені у весни.
Прядуть листву
дуби старезні-
ростуть легендами ушир.
З корінням рвуться зо землі
стрілчаті сосни -
в неба глиби,
гачкують гостро
хмарну рибу -
дощі розбурхавши зо снив.
Забуті предки...тіні слів
і Параджанівські закадри
на плівці вітру, в димі ватри,
ув обезвогненій золі.
Марічка тонкоголоском
ще докликається Івана...
яркотне арніки сопрано,
кульбаб сочисте молоко...
шурхотні кроки Травяра -
він заговорює рослини,
чарує стебла словоплинно -
зусюд шепотний тарарам,
джерельні спохлипи і лад.
В тугі кимвали полонини
проміння б"є...
Святиться днина-
сонцепомазання Карпат.

Весняна повість Божого терпіння.
Весняне свято віри та добра.
Поправши смерть, у світ прийшло спасіння,
зігріте сяйвом сонячного дня.

Церковним дзвоном добра звістка лине:
- Радійте, люди, ЧУДУ із чудес.
Розп'ятий глумом Божий син не згинув.
Христос воскрес! Воістину воскрес!

Ціну життя не зміряти роками,
коли воно мина у суєті.
Пожертви день злітає над віками
і майорить у гордій висоті.

Вшануй цей день. На зоряних долонях
твоя душа без віри пропаде.
У чорний вирій на шалених конях
її безвір'я з часом віднесе.

Отож люби, і вір, і сподівайся.
І не кляни своєї долі хрест.
Поки живеш, надії поклоняйся:
- Христос воскрес! Воістину воскрес!

Твоє тіло – наркотик.
Твоє тіло – наркотик.
Відчуваю його і на смак,
і на дотик.
Я від нього дурію,
сміюся і плачу.
І на нього, як мрію,
все, що маю, те трачу.
З ним я просто літаю:
пригублю – й одразу...
В ньому сили черпаю
до наступного разу.
Скільки б я не приймав
твоє тіло – не можу,
ні, не можу прийняти
смертельної дози.
Мені мало його,
твого млосного тіла,
хоча вмерти на нім
дуже часто хотілось.
Я від нього залежу,
від цього страждаю.
Твоє тіло – наркотик.
І ліків немає!

Починаймо вже від нині
діяти, щоб в Україні
Ісусові не вбивали більш цвяхів
в Його святе, боже тіло.
Щоб Його це не боліло.
Щоб у серцях наших не було гріхів.
Хай промовить час любові,
нехай великодня сповідь
викине гріхи з усіх наших сердець
так, щоб в Великодні Свята
любов була в наших хатих.
За це добром дарив буде Бог Отець...
04.05.2013р.

И такое было и мы такими были,
Любви чувства и боль мы пережили.
На светлом берегу нашего сознания
Ещё свежи тёплые воспоминания.

2011

І ми з тобою вже ніхто
Й нас тепер цікавлять інші.
А починалось, як в кіно,
Закінчилось все більш трагічно.

«Не доля» - люди скажуть.
Та їм не зрозуміти те, що є.
Нехай критикують або навіть зв`яжуть,
Я не відпущу чуже і водночас своє.

До біса лицерміство й лаконічність.
Гордість тепер ні до чого.
Над нами постала вічність,
Проблема усього живого.

«Час вирішить, він не підвласний…»
І хто таке сказав?
Кожен вчинок вчасний,
Нашу долю б врятував.

Моє життя єдине й не повторне,
Я не проживу його нудно,
Враховуючи все те ілюзорне,
Що діє на людей згубно.

Ми втрачаємо найрідніших…
Правда, не дано зрозуміти нікому,
Що нема у світі вірніших,
Ніж ті, що з спокою, у війну повертались додому…

З бодуна виходжу важче й важче...
Із артезіанських ям душі
Вірші волочу – собі і вам ще,
Воїни, артисти, торгаші.

Тільки нафіг вам вони здалися –
Із вовками, мавками, селом,
Лісом, що іскрить, мов шкура лиса,
Журавлиним хрещена пером.

Дико і безбожно стало в світі,
Де і круг вже «на круги своя»,
Де усе продажне, навіть вітер,
Навіть безпритульна течія...

Хрест і місце під хрестом – так само.
Але ж треба вірить, варто жить...
Щоб не заблудитись – йти по шрамах –
По своїх...
Що хоч мені кажи.

З пісняра я казкарем роблюся.
Значить – Шлях і вік беруть своє.
І моя кохана – вже бабуся,
І сльоза до крові дістає,
Що здійснила кровообіг вічний,
Обігріла світлом десь когось –
І лягла під великодні свічі…
Ось.

Ну не тряси мною!
все… зносився…
сірими хмарами набив кишені і за пазуху…
напхаю листя сухого,
зранку сонцем похмелився
хоч не розумію, кому я це розказую?

Тротуари краще підмітатиму – руками
Ну, і приблизно через десять років
Прочитаю Харукі Муракамі
Про пісню вітру, -
а поки одиноко…

Та ні не в тому сенсі, що спустошений!
Тому зловживаю багато алкоголю в кабаку
Скоріше правда в тому,
що я зношений
Емоціями, які спалили в мені доброту!

Сумний виходить опис, -
ну як інакше?
Брехати собі, а потім одягнутись «модно»…
В накуреній кав’ярні не стане краще,
Але і за відвертість тут не гордо…

Мені б хоч раз написати пісню,
Або вірш чи фразу –
Про любов – взаємну!
Тоді поділюсь цією вістю
З усіма, хоч цим зроблю приємно…

2012

Відболить,
відячить,
відлуна
сумота у моєму сьогодні,
усміхнеться нарешті весна
і очистить вогнем великоднім.

Відсумується,
і повесні
між порогами вічного плину
незворотньо воскреснуть в мені
молитви, де любов
і Вкраїна.

Свячену крашанку насилу
Кочу з минулого туди,
Де через мамину могилу
Епоха витовкла сліди.
Свою сізіфову роботу
Ніколи я не полишав:
Крізь рясноту брудного поту
Світитись прагнула душа.
Який занедбано-убогий
Мій край, а думалось, в раю
Від плісняви ідеологій
Очищу долю я свою…
Несусвітенна заморочка,
Подій убивча крутія –
Ані хреста, ані горбочка…
Котися, крашанко моя…


2000

"Діду Яриш, куди ти шпариш?".

І зі спритністю юнака
За малими ганявся Яриш
По орбіті свого вітряка.

Дід лиш з вигляду був сердитий,
А насправді – такий добряк:
Нас по черзі любив ловити
І носити у свій вітряк.

Під нестрогим його арештом
Кожен спійманець їв млинці,
Що лисніли від смальцю.
Решта
Чергувала при вітряці.

"Діду Яриш, куди ти шпариш?" –
Це вже черга моя прийшла,
І вже Яришу я товариш,
Вже їмо з одного стола,
З однієї тарілі…
Смачно!

Дід підсовує ще млинців.
І ніскілечки вже не лячно
В цім штормуючім вітряці.

Дід умів дарувати ласку
Нам, чужим, бо не мав своїх,
Він ділив і млинці, і казку –
Скільки б нас не було – на всіх.

Світ крутився в обмежжі поля.
Посередині був вітряк.
В ньому – Яриш…
І з того кола
Я не вирвуся вже ніяк.



2000

* * *

Перші весняні грози. Перші духмяні зливи
На тополині бруньки, на черешневий цвіт,
Мiсто взяли в облогу. Ввечері — відступили:
Нiч Великодна сходить в цей не найкращий світ.

В церкві старій зібралось люду не так багато.
Зараз підуть поважно в хресний хід хоругви.
Наші зшарпанi душі, вбогі, лата на латi,
Таїнство Воскресiння — зцiли, благослови.

Хай же сповна проститься всім, хто життя марнує,
Хай же нарешті стихне сірих днів суєта.
Пiд передзвін величний вірю у Вiсть благую,
В церкві старій чекаю Воскресiння Христа.

1992

Білий лист,
Душевні слова,
Творчий хист
рядками ожива.
Люди змінились…
Покоління не те.
Шанувались всюди,
А тепер ніде.
Що нам чекати
від нового десятиліття?
Де правди шукати,
Тікаючи від одноманіття?
Я не вправі судити.
Бог всім суддя…
Мало що можна змінити,
Назад нема вороття.
Але є сьогодні,
Те саме, вирішальне.
Робіть справи благородні
Творіть щось оригінальне.

У стінах старенького храму,
У тиші якійсь віковій.
З душею, подібною Хаму,
Знаходжу собі супокій.

Старі образи з рушниками,
Свічки молитовно горять.
І дивно, що навіть для Хама
Дається уся благодать.
2013р.

з яких висот з яких небесних скринь
весна виносить сонце на тарелі
з яких дощів мандрують менестрелі -
маєвої мелодії майстри

відкіль весна бере тонке шиття
розгладити мережива рахманні
яку молитву дихає на банях
що золотом крізь неї мерехтять

На волі можна бути у неволі,
Рабом лукавих помислів і зрад,
Без права обернутися назад,
Конати в зачарованому колі.

А є, що сіромашний житель ґрат ,
Немов на царському сидить престолі,
З очей свободи виринає колір,
Аж дриґотить жорстокосердий кат.

Набутий досвід не минає всує.
Між двох вогнів природа балансує.
Болить отут , а там пече чимдуж.

Кому що ближче, те він обирає,
І льос йому віддячує навзаєм
Чи пелюстками, чи шипами руж.

04.05.13

Уперше груша зацвіла без батька,
ще молоденька – років їй зо сім,
а рясноцвіту білого багацько
у пелюстково-плетеній косі.

Торкнусь гіллЯ, що дише сокогоном,
теплом шершавих батькових долонь,
і пелюстки-метелики у спомин
мене цілують м’яко у чоло…

04.05.2013

Моя бабуся – ткаля й писанкарка –
по п’ять – шість "кіп" писала писанок!
То ж їй на розпис у наблиззі свята
приносили яєць – немов зірок…

Із року в рік: “конвалії” і “рожі”;
“метелики” і роги “баранців”,
і”безконечник”, і “Великдень”… гожі
цвіли мотиви – хто які хотів…

Вона творила це маленьке диво,
а серце плавилось і капало, як віск.
Співали люди, серце – голосило! –
Великдень… доньку в небеса поніс…

Життя триває… Наче й недалечко, -
а скільки вже вербових гілочок!..
Бере дитя у рученьки яєчко –
дивує прабабусин писачок…

15.02.2000 ( ред. 2013)

Люблю Твоє, Ісусе Христе, Ймення,
Бо Ти – моє життя, моє натхнення.
Коли торкаюсь до Твоїх небес,
У душу ллється дощ благословення.

Прокиньтесь, мамо, сонечко зійшло
І золотом сяйнуло в нашій хаті.
Давно проснулось поле і село,
Діждавшися від Бога благодаті.
Погляньте, мамо, вишні зацвіли,
Весняний день розлився солов'ями.
В саду квітучім бджоли загули,
Громи веселі грають над полями.
Згадайте, мамо, юності весну,
Себе згадайте в пору буйноквітну.
Усе згадайте - голод і війну,
Сльозу зрадливу втерши непомітно.
Усе життя, по крапельці, стекло
В пісок холодний вічного спокою.
Пройшло, минуло, мов і не було,
Лиш пам'ять постелило за собою.
А навкруги видзвонює весна,
Уже пора городину саджати,
Вродила щоб добірна та рясна -
Вставайте, мамо, годі вам лежати.
...Немов сніжинки - білі пелюстки
В саду моїм, кружляючи, літали.
Будив я неньку доторком руки,
Та мати спала... Вишні одцвітали...
1999р.

Христос Воскрес! Так Бог хотів
Щоб Божий Син смерть по бідив,
А людям нестрашний був хрест.
Христос Воскрес! Христос Воскрес!

Христо Воскрес! Воскреснеш ти,
Якщо відкинеш всі гріхи,
Сестрам, братам не завдаш слез.
Христос Воскрес! Христос Воскрес!

Христос Воскрес! Вже грає дзвін.
Вже мій народ стає з колін.
Бог бачить його правий жест.
Христос Воскрес! Христос Воскрес!

Христос Воскрес, щоб ми жили
І Його в хату прийняли,
Та всі знали Його генезис
Христос Воскрес! Христос Воскрес!

Христос Воскрес! А де ми є?
А як ми любимо СВОЄ?
В життя їдемо без колес.
Христос Воскрес! Христос Воскрес!
16.04.2005р.

Мово наша, мово рідна
Коли в себе станеш гідна
Коли спілкуватись будуть
Нею вдома наші люди

Мово наша, мово славна
В державі давно державна
Все-таки людей з півночі
Вона чомусь коле в очі

Мова наша материнська
Завжди була українська
В говірках чи на папері
Ти відкриті мала двері

Мово наша з села й міста
Не все люба журналістам
Які живуть в Україні
А не вивчили до нині

Тому пане президенте
Час зробити всім презенти
Хочуть жити в Україні
Хай знають її від нині.
Редагований 17.08.2010р

Поза тим, поза цим, – поза всім опинитися раптом,
і зневіри отруту із келиха випити геть.
Понад все, понад всіх. І найвищої смертної кари
намолити собі, переповненій чаші ущерть.

Хто є друг, хто є ворог, що вміє сховатись до часу?
Палахне підсвідомість роз’ятреним вогнищем війн…
Та до дідька його! В невагомості, раптом, в безчассі
вийти легко в дорогу і вже не вернутися в стрій.

Поза всім... Без суми, тороків і без віку в дорозі,
без весняної туги і тихого смутку осонь…
Бо не вміє у хмарах веселка світитися в грозах,
коли сіється дощ, коли втому змиває з долонь.

Коли вже поза тим, де не буде нікого й нічого,
вдалині – чи розмай, чи брудний і розмитий асфальт,
обираю – шляхи, а мене обирають дороги…
у чергових, на жаль, фігурантах. Банально, як фант…

травень 2013

Пір’я пташине – на цвіт після зимного сну,
Місяць-смичок золотий тонкорукого Майстра –
Плавно лягають на ніжну душевну струну,
Як на труну молоденьку троянди та айстра.

Щастя метелик – як ловиш, – втікає кудись,
А як присядеш, – сідає на тебе, голубить.
Ми, що сотворені з дальнього світла й води,
Древні ікони цілуєм в потріскані губи.

Зморшки і шрами – це долі стежини у Світ,
Звідки Один лиш вернувся – і то ненадовго...

Пір’я пташине в нічній надмогильній траві...
Місяць-смичок життєдайно над човником човга.

вірш видалено

З однієї зі шпальт
одіозної преси
турбувався Асфальт
про свої інтереси.

Написав про сніги,
про потріскані плями,
про численні борги
й боргові за тим ями.

Про обмежений рух
і витрати на сервіс.
Та ледачим на дух
був чиновника реверс.

Він усівся в "Hyundai",
Залізницею їде:
"Ну, "Hyundai", помагай,
адже квапиться лідер!"

Залізниця ж, сетра,
помагає Асфальту:
- На, читай "на ура",
бюрократе, цю шпальту.

03.05.2013

Лоза б'є - не заб'є, за тиждень - Великдень!
Щоб Ви в щасті та при ділі,
При здоров'ї та при силі
Дочекались Великодньої неділі!

У кошик Великодній
Вишитий рушник народний,
Солодкої паски,
Смачної ковбаски,
Масла, солі, сиру,
Для добробуту й миру;
Крашанок, хріну,
Привітати родину
І свою батьківщину –
Рідну Україну,
Своїх життєвих вчителів
І наших предків – козаків.
Веселого святкування,
Щастя, радості й кохання
І хай здійсняться всі бажання.
По-більше уваги,
А також творчої наснаги!
2013

Людина без любові не може жити,
Як голодний без їжі – хочеться вовком вити,
Життя все для неї похмуре і сіре,
З людини перетворюється в хижого звіра.

Гарчати і гризтись тоді починає,
І це буде тривати доки не покохає,
Не побачить-відчує – ось та єдина,
Одна й неповторна серцю мила людина.
03.05.2013

Тотальна сурдокамера, авжеж.
Понад усім – її самодостатність!
Тебе тут кожен ревно береже*,
Щоб ти межу не смів переступати.

Чого ти рвешся до чужинних міст
І будиш в нелояльності підозри?
Чи ж не один і той же самий світ
На повні груди й крізь вузенький розріз?

Мій любий бокре! Що тебе жене?
Спини свій біг і серця не розгнуздуй!
Побережись, бо штеко будлане
Острозька невблаганна глока куздра!**

О доле! Пострічай і підвези!
Не покидай мене на півдорозі!
Мій батько тут*** зцілився від шизи.
Чи ж я верну свій перевчений розум?

5 лютого 1996 року

Щастя постійно десь губиться -
Це неслухняне дитя.
То у дворах, то на вулицях...
З ним не справляюся я.

Туга - спокійна дитина,
Чуйна до тата завжди.
Знаю, мене не покине
В радості і у біді.
2012р.

Знов соловій своє співає
Боже як він співати вміє
Весняний вітер йому грає
А його спів всі розуміють

Птах свого співу не міняє
Напевно він не злюдиніє
Бо свого він не забуває
Він звуком півня не запіє

Півень не стане соловієм
Хоч його голос теж вражає
А голос дуже сильний має
По соловійному не вміє

Ні
Не мені
На правдах сідати
Дні
В чужині
В досвіди багаті

Тут
У весну
Родиться надія
Стань
В серце глянь
Чи росте що сіяв

День
Велетень
Вітає весною
Стань
До змагань
Щоб стати собою

Ти
До весни
Не ставай задом
Йди
І твори
Новий порядок

Спів
Вже присів
На нашій ниві
Син
Став з колін
Чи вже щасливий

Ні
В чужині
Не тішить нині
Те
Що росте
Там в Україні.
u6/11

У нас на двох були такі дощі,
і кілька слів про тих, які не стались.
Ти вперто повідомлення лічив
і приміряв на себе кожен статус
у соцмережах. І любов оця
ще визрівала – тільки б стало сили.
Та ми обоє вперто у серцях
старі образи й образи носили…

* * *

Відгомоніла золота діброва,
Одвеселила мовою беріз.
І журавлі летять печально знову,
Вже ні за ким з жалю не ронять сліз.

Кого жаліти? Той, хто любить мандри
Прийде і стане знов мандрівником.
Про всіх одійшлих конопляник марить
З широким місяцем над голубим ставком.

Самую серед голої рівнини,
Зникають журавлі у далині.
І дум веселих сповнений я нині,
Та не шкода минулого мені.

Не шкода літ, розтрачених намарне,
Хай обліта душі бузковий цвіт.
Вогонь палає горобини гарно,
Та не зігріє ні людей, ні віт.

Ні, не зотліють горобини грона,
Не спалахне від жовтизни трава.
Як тихо дерево листочки ронить,
Так я зроняю ці сумні слова.

І якщо час їх вітром розметає
Й тоді згребе, мов непотрібний хмиз,
Скажіть отак: діброва золотая
Відлебеділа мовою беріз.



30.04.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Пречистими вустами цноти
у дивних снах вряди-годи
життя мене питає:
"Хто ти?
Де юрмляться твої сліди?"
Я - очерет на плесі долі,
її буття неспішний плин,
я - рятівнича
дрібка солі
для краяних життям хлібин,
я – темне око
злив шалених,
нестерпний сон зимових днів,
розхристані в зажурі клени,
сумної завірюхи спів,
я - чисте сонячне проміння,
отава під косою літ,
я - ця земля,
її коріння,
духмяний яблуневий квіт,
я - крик пташиної малечі,
багряне полум'я зорі,
гніздо покинуте лелече
на сірій хаті у дворі,
я - стрічка,
вплетена у коси,
озимі сходи на ріллі,
я - цілий світ
у срібних росах
людського щастя на землі…

Палаєш, душе, як у ватрі хмиз,
і родиш на блаженній
Божій ниві
негомінкі, відмовчені до сліз,
чи молитви,
чи вірші полохливі.
Хай спопеліє біль, жура і гріх,
сльоза сльозі скує безсонні грати, –
молися, душе,
до джерел святих,
коли тобі судилось не мовчати…

У совісті немає півтонів,
Тінистих місць і холоду зневіри,
Нічної мряки і туманів сірих
В своїй високій Божій глибині.

Хай атакує хижий вищир звіра
Її душі пориви осяйні,
Вона усім інтригам скаже «ні!»,
Та так, що й сили пекла їй повірять!

Дивлюся серцем я, чи ще в мені
Ростки її буяють чарівні,
І бірюзових дум пливуть потоки,

Чи не впадаю у спокуси млу,
І недовір’я фігу півгнилу
Не смокчу розпинателем жорстоким.

03.05.13

Учора Ти апостолам промовив ще:
- Прийміть і їжте… Пийте… - А тепер
Тобі вже бовваніє Черепòвище*,
де у чеканні затаїлась смерть.

І Ти прийняв цей льос**… Лише миттєвий щем
застряг у серці… Але відпустив…
Ступаєш крок у горно Череповища
під вигуки бездушної юрби.

У гущі екзальтованого зборища,
між сотень кровожерливих облич
Тебе в тужбі веде на Череповище
стражденна туга материнських віч.

У муках просуваєшся у товпищі,
долаєш цю дорогу, врешті-решт, -
до вічності… Але —крізь Череповище…
Й нав’ючений на Тебе власний хрест.

Ти зруйнував гріха потворне поприще
офірою*** безгрішного життя,
розп’ятого тоді на Череповищі
за наші запізнілі каяття.

І потьмяніле в часі душ румовище
в уламках нечестивих діл і слів
Тебе щорік штовха на Череповище
в надії на всепрощення гріхів.

Та ми, забувши нелюдське видовище,
уперто розпинаємо Христа,
щоб і самим колись на Череповище
доволочити власного хреста.

Ховаємось у каяття, як сховище,
відмолюємо незабутий гріх:
— О Господи! А може, Череповище
без катувань обійдеться моїх?

Сьогодні вкотре упадем навколішки
відчути муки хресної путі -
у п’ятницю. Коли на Череповищі
Тебе розп’яли вперше на хресті…

2008(2013)

в прихованих болях майже грайливо…

Серед розтрачених благань
знайшов один раз порух душі
cкам`янілих на лід мрій - тікай,
щось схоже на кшталт кражі....
Вийняте з середини серце - тримай
і осад лишився в нутрі мов сажа...
так складно включити мізки,
сховати мільйони думок в каземати,
щоб притихли ітак тишком
років невбережені розтрати,
пролитих крапель живих навіщо
незібраних з роси квітів,
лиш холод зимою холодною свище
байдужих слів і сумних привітів....
Гарячих чекань і змерзлих не спішно
тремтінь подихів в хочу, можливо...
в серйозних досвідах нащо, лишнє,
в прихованих болях майже грайливо...

М'який, як трави навесні,
торкнеться День твого волосся:
- Привіт! Я кращий за всі дні:
твого народження День! Ось я...

З тобою вирушу у путь,
яку б де музику не грали.
Щомиті зичу: "Катю, будь!
Тобі пасує оплеск зали."

Веселі ноти скрипаля
перегорни, знайди потрібні.
Таких - народжує Земля,
такі, як ти, напрочуд здібні.

А я ввійду у календар
як День удач твоєї скрипки.
Бо я люблю тебе... Твій дар,
що ладен рік підняти дибки.


03.05.2013

Там, де сакури пишно цвітуть,
Де магнолії зваблюють ночі,
Уповилась у ласку святу -
Зазирнула Всевишньому в очі.
Із прадавніх Паланкових* веж,
Наче пташка, горі вознеслася
В небеса без окраїн і меж
На крилі світлоперого щастя.
Там, де Ла́ториці** хвилеспів,
Причастилася щедро весною
Першоросих, натхненних листів,
Богосонця жагою рясною.
І, якщо десь на світі є рай,
То частинка його - в цьому краї,
Де у сакурах ніжиться май
І в магноліях день розквітає...
(2.05.13)

*Паланок - Мукачівський замок
**Латориця - річка, що протікає через м. Мукачеве

Коли Ісус, розіпнутий, вмирав,
коли жахнулось й почорніло небо,
з-за спин катів хтось хижо визирав
і мстиво усміхався: - Так і треба ...

В очах його лихий вогонь горів
і рот смердів лукавими словами:
- Ну що, Ісусе, ти ж того хотів,
піднятись над юдейськими царями.
А пам'ятаєш, я тебе просив:
Дай руку, брате, будемо єдині.
А ти все Бога, праведник, молив
і що ж я бачу – ти вмираєш нині.
Я цілий світ тобі віддати міг.
Його утіхи, славу і натхнення
я прихилити б міг тобі до ніг,
та ти чекав небесного знамення.
Ти думав, шлях, що вибрав ти, - взірець.
Він приведе до Божої любові.
То де ж той Бог, славетний твій Отець?
Його любов замішана на крові.
Ти зраджений нікчемними людьми.
Поглянь навколо – до вистав охочі,
коли ти йшов знесилений сюди,
вони тобі сміялись просто в очі.
Заради них, байдужих і сліпих,
прийняв ти біль і муки всього світу.
Життя ти змарнував заради тих,
хто не сприймає твого заповіту.
Твій час минув і ти уже ніхто.
Тебе поволі стануть забувати.
І будь таких, як ти, хоч цілих сто,
та все одно, я буду панувати...

Ісус мовчав, бо знав усі слова,
що нечестивий міг ще говорити.
Раз присягнувши Вірою добра,
Христос вмирав, щоб Віру воскресити.
Надії час, Він знав, ще не минув
і каяттю належить ще настати.
І зло вселенське світ не осягнув,
а осягнувши – зможе подолати.
І смерть його через віки життя
ще надихне до вищої Любові.
Тоді й зросте Господня доброта
із кожної святої краплі крові.

1.

день
колода карт

роздає
круп’є
трохи масті
й жарт
кров
із нерва п’є

входимо
в азарт

в голові
туман
з перших уст
сльоза
далі
слів нема

драм чужих
прибій
не вдихну
стоїть
підколодних змій
в шийних колах
їдь

2.

раднику
благих
блуднику
в метро
ти чого
застиг
зиркаєш
в нутро

ти кому даєш
вмерти
сотий шанс
небом
дістаєш
у невчасний
час

струшуєш
золу
золота із тиш
роздаєш
по злу
тим
кому нести
світло
під хрестом
небо
з уст в уста
Бога
на престол
гарт
у юну
сталь

ти навіщо
п’єш
випиваєш
сон
серденько
моє
твій
на нім
вісон

знаю
ти
не ніч
спраглий подих
зір
пекло
й рай вогнів
антитеза дір
вибух почуттів
скрута темноти
оберіг в путі
пастка на чорти

осягни мене
присягни
що ти
станеш
день за днем
у душі
рости

3.

паросте
небес
пастирю
доріг
що не думка
пес
зимно
на дворі

вигадай мені
спогади ясні

поле по війні
хай накриє сніг

там обрало
ріст
серце козака
вже його
не їсть
доля
і гірка
не тече сльоза
впущена
за всіх
з ким в бою
козак
в землю
кров’ю
збіг

4.

крутиться земля
колообіг “кру”
серце
мов рілля
видихнуло
труд

слава трударям
плекунам луни
душам-ліхтарям
в пахощах весни

5.

дяка
що живий
добре
що є цвіт
світла
корогви
де
воскреслий
світ

по душі
іду
легше пір’я
крок
доокола
дух
зір нових
пилок

6.

край дороги
вкрай
край
де сни живі
де місцями
рай
вітру
у траві

де на нерест
йде
синь
за плач
з гори
у теплі
грудей
світ
осів
старий

де нема
кому
бавити
богів
сяяти
від мук
спалювати
гнів

вкрай
по небокрай
голосом
"курли"
це тропа
добра
з вістря
у стріли

це межа
без меж
де не треба
слів
це кіно
німе
світла
у золі

2 Травня, 2013

А у мене очі - кольору каштанів,
а у тебе – барви ранньої весни.
На душі розточчі зупинився, глянув…
І розкрив обійми, і… змістив часи.

Паралельна дійсність. Ірраціональна.
Та така реальна, як ніщо й ніде.
Кажуть, хтось придумав формулу кохання?
То нехай за нею віднайде… себе...

Теореми серця. Аксіоми долі.
Перехрестя часу поміж зим і літ.
А всього лиш треба – вимовити слово
і подати руку. Й цим – змінити світ!..


…(2013)

Сьогодні в ночі небо плакало за нами
а друзі посміхались, вітались й цілували

Сьогодні я відчув легкість несамовиту
твої поцілунки перли оксамиту

Сьогодні інтим краплинами змиває
очищує, я дякую й не забуваю…

2012

Високого сенсу, високого сексу,
Двох серць і двох плотей, і душ двох двобою!
Хай понад прогреси розкриляться перса
Й поглинуть, і втоплять шаленим прибоєм!

Еротики віща і вишня потреба.
Рятуйте, святенники, заячі душі!
Повік не сягти тому горнього неба,
Хто схизмою музику тіла задушить!

Любімось, дивімось коханню у вічі!
Як солодко мучить це Боже свавілля.
Усі ми пощезнем, та піде у вічність
Високе, безсмертне, святе божевілля!

17 червня 1995 року

Wtedy, gdy ogień nienawiści zgaśnie,
Gdy chociaż jedna iskierka nadziei
Zabłyśnie w sercach napełnionych waśnią,
Zacznie nas łączyć to, co dziś tak dzieli.

Może wtedy zaczniemy się rozumieć
I przestanie być nam obca bratnia dłoń.
Z wiary w jutro zaczniemy być dumni,
Gdy przejrzystość przemyje naszą skroń.

Dziś stajemy na drogach rozpaczy.
Wylewamy z serc swoich brudne łzy.
Tak naprawdę, nic one nie znaczą,
Gdyż są takie, jakie wnętrza mamy my.

Dla przyjaciół chcemy być aniołami,
Dobrze wiedząc że nie będziemy latać.
W sercu wciąż śpi nienawiści dynamit…
Wiemy, czym jest nienawiść dla świata.

Spójrzmy, niebo ponownie się chmurzy.
Czas głupoty niesie burzę z deszczem.
My znów lgniemy w objęcia tej burzy
Zniesławiając wolności swej przestrzeń.

Dusza znów fascynuje się cieniem,
Nie dostrzega słonecznych promieni.
Czy jest z tymi, co nieśli cierpienie?…
Może czas już kierunek ten zmienić?

Nasze JA wciąż należy do Boga,
Który widzi wątpiące w nas dusze,
Co to błądzą po kłamliwych drogach.
Choć złych kroków dziś nikt nie wymusza.

Bóg osądzi, kto z grzechem szedł w parze.
Kto brał to, co grzech dawał w naturze.
W blasku nieba, krzywd ludzkich witraże
Są plamami na narodów skórze.
14.09.2007r.

У хаті прибрала, помила до блиску,
опари на паску поставила миску,
Принесла півсотні яєць із базару,
налила кагору у глиняну тару,
Шкварчало на кухні, кипіло, пахтіло.
Така господиня – все вправно, до діла.
Такі запіканки, із м’яса вертути,
і шинка, й ковбаси – бо ж так має бути…
Не встигла і сісти, а діти до хати,
узуті на килим…
І мати їх матом…

цвіт аличі пересипаний вітром
неначе для паски борошно
ти повернешся і знаю і вірю
та поки без тебе порожньо

ти пам'ятаєш зимової ночі
я обіцяла воскреснути?
я не забула хоч вітер регоче
і з ран кровоточить веснами

луною сміється з себе самого
самотній рвучкий неправедний
і сипле додолу цвітом під ноги
стираючи межі й правила

та я обіцяла я воскресаю
правду на вітер не кидають
бо день наш стане дверима до раю
любові світлим Великоднем


2.05.2013

То сію вірші густо, наче мак,
А то натхнення раптом засинає…
Спитай, чому пишу я саме так, –
Відверто відповім тобі: не знаю.

Чи радісно, чи сумно – все бува,
В метро, у кухні, в ліжку серед ночі –
Не я в рядки нанизую слова,
Самі приходять вірші, як захочуть.

Буває так, що жодного за рік,
А іноді за день – по два, нівроку.
Мабуть, на те Господь мене прирік,
Як Він обрав когось на роль пророка.

І чи важка ця ноша, чи легка, –
Не можна зрозуміти однозначно.
Як щось дає Всевишнього рука,
За це потрібно просто бути вдячним.