Розгублені війська, верніться й знову
Продовжуйте відкинуту облогу,
Великий сором відійти раптово,
Здійнявши після відсічі тривогу.
Фортеця сильна, ви ж без остороги
Лише слабкі укріплення долали.
Не віддає так просто перемогу
Той гордовитий розум витривалий.
Всю силу й міць збирайте для навали –
Благання, скарги, зніченість і смуток,
І їй удар спрямуйте в серце вдало,
Аби її гординю похитнути.
Як марно все, тоді помріть беззбройні,
У смерті славлячи її достойно.

Нездвижно вдивляюся в очі її
І слухаю дуже уважно
Про те, що байдужі їй вірші мої,
Неначе зірки недосяжні.
Як далечі мрево уявне, хистке,
У днів безкінечному плині, –
Для неї вони догорання слабке
Надії терпкої на сина.
Вони не належать до тих сподівань,
Що в серці уже відшуміли, -
Поезію мама сприймає, як дань
За більшу мою неумілість.
Допоки матуся на світі жива -
Із уст її правда тектиме,
А я буду довго шукати слова
В своє виправдання, мов рими…
07.03.13

Сказати, що люблю, –
Ти не повіриш:
Розгніваєшся,
Ніжкою притупнеш,
Відвернешся,
Можливо, розсмієшся,
Чим зробиш мені боляче...

А не сказати, що люблю, –
Насупишся,
І губку закопилиш,
І зламаєш
Передгрозово брови,
І, можливо,
Втечеш від мене...

Не знаю, що й робити,
Але знаю:
Твій другий образ більше я люблю...
Як гарно закопилюєш ти губки,
Як брівки ти ламаєш артистично!


2002

***
Буваю я трисвітлим і натхненним,
Коли минає настрій мій буденний,
В молитвах прихиляю небеса, –
Праотча земле, будь благословенна!

Мене мій іній – іменем,
Мене рука та – куренем,
Мене речі ці – черенем,
Мене лоза раз – оленем,
Мене мітли пил – тіменем,
Мене пут сіті – ступенем,
Мене рокити – коренем,
Мене мінор крон – іменем,
Мене мерини – ременем,
Мене вериги – ревенем,
Мене макака – каменем,
Мене мор – променем,
Мене гель – легенем.

Бруньки бубнявіють на сонці краснім
Весна бере своє - кружляє, оживає...
Лиш квітка віри й чистоти прекрасна -
Свій час весняний зоряний чекає.
Літає мимо листя й сніг минулі,
На щоки ліпляться веснянки ледь помітні.
Думки, що діти в світі безпритульні,
Чомусь, як Бога, зачекались квітня...
Заплаче небо, згинуть суховії,
Злетяться ластівки в краї першогніздечні.
І змиють сльози штучні грубі вії,
Що наліпила доля дискотечна.
І все що було стане не цікавим,
Не вартим, щоб про нього пам'ятати.
Розквітне квітка, наче біла пава.
І хтось її зірве до свої хати!

Щастя тобі, Весняних творчих настроїв.
Платформенно вітаю з святом.
Все буде гаразд.

Василь Юдов
2013

(хіх)

йой
охи лихо
охи тихо
ото
я
бару – раб
рабу – бар
і циці
і ці і ці
руці – цур
а то ота
я ляля
я цяця
рому – мор
мору ром
вазі – зав
заву – ВАЗ
залпу – плаз
плазу – залп
дупи пуд
хух
тут
тупаку капут

:)(:

8 Березня, 2013

Фіолетова ніч
Розсипає зірниці.
Фіолетовий сум –
Я із ним наодинці.
Фіолетові квіти –
Фіалки маленькі:
Весни подарунок,
Мов усмішка неньки…

1998 (2013)

Мене скували ланцюгами слів.
І в тих словах немає й крихти волі.
Та я лечу собі - у полотно забутих снів.
Туди, де вітер Є й танцюють зорі.

На тому полотні цвіту я і співаю.
Там є не тільки я, а всі мої світи.
Там дотик є твій. І відлуння раю.
Там я кохаю... І кохаєш ти.

2013 р.

У голуба червоні очі.
А я й не знав...
Мабуть, його похмілля точить
Серед роззяв.

І голуб заздрить серед ночі
Тупим кролям,
У котрих теж червоні очі
Ще й попит дам.

І в кожну середу робочу
В клітках плацдарм.
Там множаться червоні очі,
На зло птахам.

Земля не терпить двох. Не хоче.
І вигнанням
Карає всіх, хто ще туркоче
Чужим вітрам.


7.03.2013.

Наше рідне слово

Рідне слово тишею співає,
Серенада осені – під вікном зими,
Дощ сльозиться, хату оминає,
Бо в порожній хаті нездійснені сни.

Наше рідне слово зрозумінь шукає,
В мріях і надіях на полях весни
Нашого народу, котрий завмирає,
Бо в байдужість нації вростають сини.

Не почуте слово крізь вуха заткані,
Незнання історії певно бруд брехні,
Їх пора промити, та не в калабані –
У воді цілющій, що в душі, на дні.

Коли слово рідне стане нашим в хаті,
Ми в обіймах світу будемо багаті.
21.10.2010р.

метелик сну – розділення стихії
в галузці ока – колисання дня
де обрій – прямовисне вороння
церковні бані димом оповиє

й галявину – зелене оленя
весняним туском вкриє і розкриє
стебло кларнета – лебедину шию
де кожний звук мов золота блешня

розлитої губами літургії –
бо не двори не павідь не тепло
не спів не брід а тільки голе тло

долонями перетремтіло вії
зелом вологим заступило Київ
й печальні коси наніч розплело

О, ніжність може побороти морок,
Коли весна окрилить почуття.
І падає як сніг моє життя,
До ніг жінок... Так 20, 30, 40 -
Рахує весни* вічний первоцвіт. (*множина)
І я у ньому дихаю щасливим,
Чарівно-ясним, пламенно-вродливим
Жіноцтвом, що веснує дивосвіт.
Знайдись моя підсніжна злотозірка
Й свято весни у грудях засурмить
Тобою на єдину цілу мить,
Зацілувавши губи медом гірко.
І все, що є на світі від небес,
Тобі дароване, народжене весною,
Заполоняє всесвіти тобою -
Так сонцем ніжним березень воскрес.
Любітеся жінки! Є в цьому інтерес!

2013

Свободный вечер. Муха бродит по стеклу.
Шукает мумия звезду в канаве сточной.
Два фараона с нефертити на углу.
Не тьма, но сумерки египетские точно.

У нас в долине берегов не красит Нил,
но есть они - слова, растёкшиеся криво, -
непросыхающие лужицы чернил
и стихотворцы повсеместного разлива.

Здесь так удобрена земля, что босиком
не разгуляешься в тетрадном чистом поле.
Осталось медленно ворочать языком
в пустой квартире - о безумии и боли.

И я один соображаю на троих -
на забулдыгу, графомана и поэта.
Вот так рассудок и черкнёт последний штрих,
пока гутаришь сам с собою до рассвета.

Поэт, скажи, что наша жизнь теперь - икра, -
и, эту истину метнув свинье, бедняжке,
смотри, как пятятся под натиском пера
войска планеты, заигравшейся в пятнашки.

Обезоруживая голосом своим,
обеззараживая колотые раны,
ты говорил что каждый шип - неповторим,
что с каждым шагом ближе Рим и свет нирваны.

Но сколько стопы, строфы ни переставляй,
для нас другими прорисованы границы,
и, как ни строй на серых рифмах белый рай,
в них только память об ушедшем сохранится.

А это значит, что планету не сберечь.
Но, свежий воздух зачерпнув из тропосферы,
пой, неуклюжий демиург, толкая речь
вверх, за пределы букваря ненашей эры.

Впиши себя в пустую клеточку, пиши
о том, что, кажется - ничейная забота,
ведь этот голос ярче слышится в глуши
и в этих клетках начинается свобода.

А ты, не верующий в речь свою фома,
ищи спасение в отрадной аксиоме:
среди поэтов ты блаженный графоман
на плодородном без просвета чернозёме.

Ти не лякайсь,що іноді зникаю,
що в недосяжних небесах витаю.
Шукаю там по крові рідну душу -
літати в мріях тож уміти мушу.

Забудь на хвильку про земні гризоти,
давай майнемо в зоряні висоти.
Лиш підкорись правічним хвилям руху -
і станемо ми близькими по духу.

Там серед білих хмар і пурпурових
не сонце, не зоря - сіяє Слово
і пурхають навколо серафими,
як незрівнянні образи та рими.

Навіює хай хтось,що ти в грісі,
та бреше, що твоя краса - не вічна,
що ти - такаж буденна, як усі...
тим більше вірю в те,що ти - космічна.

Забудь на хвильку про свій суп-"азу",
летим удвох - тримайсь мене руками:
яке це щастя - хмари унизу,
а мить тому - були над головами.

***
Не скоро ще мій сад зазеленіє,
Ще не пора хоч небо й голубіє.
Але душа так рясно вже цвіте, –
Аж юна пісня в серці лебедіє!

Л.Б.

весна часами неначе вірші росте із бруду
скидає потай лускату шкіру-стару полуду
зазеленіли бутони пір’ям латати крила
чому ти й досі сумна зозуле гнізда не звила

блукаєш ходиш не бачиш світу мов окаянна
безрідна дичка тобі наткала хустки з туману
налопотіла гречаних ранків ночей чорничних
а ти зітхаєш і хрестиш гілля три раз по тричі

збери зозуле в торби діряві зелене пір'я
воно співає і не дізнає куди твій вирій
хай поза спину собі шамрають до стерва ласі
іди високо лети далеко не озирайся

Поки визначиш власні обриси
і наповниш їх справжнім змістом,
переміряєш сотні образів,
хоч ніколи не був артистом.
Від комічного до трагічного –
несвої відіграєш ролі.
А піднімеш очі до Вічного -
зрозумієш: король був голим!

2013

Це легке павутиння, як втіха остання,
як відроджене щастя на мить,
заплітає у трави акорди прощання,
розтинаючи серце у осінь летить…
Навіває зажуру швидке відгорання,
та циклічний закон не змінить.
І на літечко нове моє сподівання
в павутинні росою бринить.

Ледь розгорнулось язичками листя,
а вже плітки зелені розвело.
Оце ж полинуть і
про мене вісті
підслухані зо серця - ох, було.

В емалях неба- золотом Ярило
зокрапує доземно. я потAй
теплом запричастилася - несила
не спити розкодований розмай.

Біжу розбалансована весною,
розхлюпана із плоті берегів
молекулами радості - за мною
розвіяла пилочok під посів

сама любов- летить і магнетує,
в рахманний ранок кільчиться зелом.
Душа, немов смарагдовічна туя
коріннями шукає джерело.

Надежда Мартынова Данчак
МАТЕРІ

Моя матусю, Ти, в моїх думках,
Я бачу образ твій, рідненька.
Твій голос лагідний, тихенький,
Твій сміх, усмішку на губах.
Ти в серці слід свій залишила...
Ласкаво, ніжно нас – своїх дітей,
Любила, пестила, учила, наставляла,
Діяти по справедливості, по честі,
На вчинки наші вказувала, казала,
Поради нам давала, з любов’ю,
Ніжно, до нас ти промовляла...
Пісні співала, вірші читала.
О, матінко, ти рідна наша –
Ти так далеко, в душі близенько,
Ти в серці назавжди у мене залишилась.

Таня десь знайшла в газеті
неважку роботу.
Треба все ж зайти, спитати
нині чи в суботу.
Ось і та адреса ніби.
Двічі в двері дзвонить.
Вийшов дядько. Скоса глянув.
Ніби муха сонна.
- Я читала тут в газеті.
Зараз ось покажу.
Вам потрібні на роботу
ті, що добре в'яжуть.
Я гачком чудово в'яжу.
Можна, звісно, й шпиці.
Хочте кофту, сведра, шарфик,
теплі рукавиці.
Той на неї глянув пильно:
- Що то за приколи?
Я об'яву про роботу
не давав ніколи.
Раптом звідкись взялась жінка:
- От кобель проклятий!
Знов дівки? Зробить надумав
ти бордель із хати?
В Тані очі аж на лоба.
Лиш газету тиче.
Ледве пару слів зліпила:
- Тут про інше пише.
Та вхопила вмить газету.
Аж затряслась Таня.
Тихо каже: - Ось, в куточку.
Зліва, про в'язання.
Жінка враз регоче дико.
Падає зо сміху.
Тиче клапоть той газети
чоловіку в пику.
- Ой, не можу! Цирк на дроті!
В мене лиш питання.
Де тут пише про роботу?
Слово де "в'язання"?
Ви читайте більш уважно
інший раз, будь ласка!
Нам потрібна для мастифа
дівчинка для в'язки!

***
Чи буде з того ще колись поет,
Хто дбає тільки про авторитет?
Пропивши струни і продавши слово, –
Він хоче мати скрізь пріоритет.

Браку – карб,
Гроту – торг,
Гробу – борг,
Грому – морг,
Дроку – корд,
Друку – курд,
Другу – гурд,
Драні – нард,
Крапу – парк,
Крабу – барк,
Крою – орк,
Криці – цирк,
Пресу – серп,
Тросу – сорт,
Траку – карт,
Тропу – порт,
Троту – торт,
Трефу – ферт,
Трипсу – спирт,
Трої – орт,
Трубі – бурт,
Труні – нурт,
Шраму – марш.

В ім'я всесильної любові,
Що з юних літ жила в мені,
Зречуся я без передмови
Минулих, небезгрішних днів.
І на коліна, перед очі
Твої всеправедні, впаду,
Коли у дні твої урочі
До тебе ж каятись прийду.
І ти вбереш увесь, до крихти,
Душею виплаканий біль,
І мій життєвий скарб нехитрий
Тоді освятиться в тобі.
Себе на зречення подвигну,
Свідомий вибору свого.
Зринає думка: "Чи ж устигну
Віддать тобі себе всього"?
Ще чаша долі недопита,
Ще п'ють згорьовані вуста -
Твоя зворушлива молитва
Добром у серці пророста.
За все уклін тобі доземний
Терпляча страднице моя.
І хай мовчать слова казенні,
Як син до неньки промовля!
1999р.

Ось і свято нас знайшло,
восьме березня прийшло!
Кожному потрібно знати,
що жінкам подарувати!

Он поважні два мужі,
тягнуться немов вужі,
лайка й крик стоїть до неба!
Кожному бо квітів треба.
Дід Степан, немов магнат,
купує бабці шоколад,
а рудий сусід Василь
тягне в дім електрогриль.
Все змітають із полиць
для красунь і чарівниць!
Шлють по радіо привіти,
ну точнісінько, як діти!

Не турбуйтеся, кохані:
Колі, Юри, Саші, Вані,
нам, жінкам, так мало треба,
ну, хіба що...зірку з неба!

Я оминаю рідну хату,
Вона тепер вже нічия.
Доріг у світ було багато
І серед них була моя.

Недобрий час у вир нас кинув,
І понеслася течія,
Я оминаю рідну хату,
Вона вже нині не моя.

А серце як щемить від болю,
Коли дивлюсь на неї я,
Бо хата мала свою долю,
У ній жила моя сім’я.

Мирились,сердились,сміялись,
Колядували на Різдво,
Паски у мами удавались
Найкращі на усе село.

Тепер стоїть, всіма забута,
І бур’яном все заросло,
Біда у край прийшла нечута -
Вмирає суть його – село.

Липень 2008р.

За роки незалежності всі ми
"Здобуток" чималенький здобули –
Ми вивели свинячу цю породу,
Що зветься "депутати від народу".

Як до корита пхалися щосили,
Усіх поміж собою розсварили,
І навпіл Україну поділили,
І рилом нас штовхають до могили.

Щоб на "елітні" рила їх дивились,
І політичні шоу наплодились –
Про людське око там вони гризуться,
І з нас довірливих, наївних і сміються.

Халявщики зрадливі продадуть,
Закон під свою тушку підімнуть,
Аби лиш від корита не відпасти -
Не жаль себе і нечисті закласти.

То що таки ми з вами здобули?
І до життя такого як дійшли?
І досі бредемо воли понурі –
Небачена нужда в волячій шкурі.

І цирк давно цей споглядаємо
А жити, любі, коли маємо ???


2010р. Надія Таршин

Місяць – Зорі.
Грає – В морі.
Тьмяно – Сяють.
Світлом – Грають.

Хмари – Бранці.
Легко – В танці.
Ідуть – Літають.
Вітром – Ридають.

Хвилі – Тихо.
Біжать – В лихо.
Швидко – Ранять.
Дуже – Манять.

Серце – Сильно.
Майже – В насильно.
Вже – Туманять.
Байдуже – Дурманять.

© Віталій Мочарський

Вірш читається як по горизонталі, так і по вертикалі.

Існує 3 основних способи прочитати вірш: 1) Прочитати по горизонталі від початку до кінця; 2) Прочитати наскрізно по вертикалі (зверху-вниз), спочатку всі слова лівіше тире, потім - правіше; 3) Прочитати по вертикалі кожен стовпчик окремо, спочатку у першому стовпчику всі слова лівіше тире, а потім - правіше, аналогічно всі інші стовпчики до кінця, в цьому випадку міняється рима.

В загальному способів прочитати вірш є більше, ніж 3, оскільки можна читати по ламаних лініях, використовуючи різні комбінації тощо.

2013

Ти живеш навшпиньки,
На пуантах,
Дзиґою проковзуєш убік
Протилежний…
Бідний чоловік,
Рідкісним наділений талантом
Всетерпіння, – з іншого кінця
Сцени – за тобою пильно стежу
Й бачу лиш розвітрену одежу,
Посмішку – окремо від лиця!
Не зловлю огнисту плоть руки,
Слів не здожену –
Вони щоразу,
В іншу перескакуючи фразу,
Б’ються, наче скельця, на скалки!
Хто ж ти є, і що ж ти за така
Мимолітна,
Ще й текуча мимо,
Нестерпима спраго невтолима
Поблизу міражного струмка?
Хто і що? А добре, що ти є,
Мов серпанок вранішній, мінлива,
Що від цього дива а чи снива
Серце розривається моє!


1996

Не всіх іще ідолів
Ми з п’єдесталів зіпхнули…
Було, спалахнули,
Взялися за діло.
Та вмить
Стомились,
Присіли спочить,
Позіхнули з полегкістю,
Глянули… скільки сидить –
Одних на однім –
Вже нових і живих в ідеалі,
Воздвигнутих нами ж,
Здавалось, найкращих із нас:
Товчуться,
гризуться
за кращі місця і медалі –
Все далі від них ідеали,
народ
і Тарас,
І ціла доба українського зриву
І здвигу!
Повніють кишені,
Пустошаться душі дотла –
Плюють на ікони,
закони,
Тарасову Книгу,
Яка Україну збудила від сну
Й підняла…

Їм що – їм чужі наша мова
і наша основа,
І звичаї наші,
І доля вмираючих сіл,
І князь Святослав,
І Маруся Чурай тонкоброва,
Богдан безоглядний
І щиропалкий Чорновіл?!

Зіпхнути цих ідолів ох як непросто,
Братове,
А ще ж попередники їхні –
Зіпхнули не всіх –
Бо ж лінощі наші,
Бо ж сумнівів наших короста,
Бо ж звичка стара всіх жаліти,
Старіша за гріх.

Ми ж сіра юрма,
Ми ж суціль декласована маса,
Ми ж так боїмось
Невідомих нам прав і свобод…

Мої найрідніші!
Ходімо гуртом до Тараса –
Він гляне і, може,
Ще визнає нас на Народ.


2004

Ось тут я стою перед вами –
Навік безпартійний, земний,
З прямими думками й словами,
Такий, як завжди, Низовий.
Таким і зостанусь довіку,
Допоки й піду в небуття…
Хай кажуть: "Людині – піввіку,
А мислить, неначе дитя!".
То й добре – нічого, що сивий,
То й ладно – дарма, що бідак,
Зате ж я безмежно щасливий,
Що вік свій прожив саме так.
Зате я безмірно багатий,
Хоч вічно не маю й гроша, –
Вітчизною я не проклятий.
Не чорна у мене душа!

1995

Було найлегше вижити малечі
Від березня й до пізньої пори,
Лиш не лінуйся дуже,
Злазь із печі,
Виходь надвір –
Що хочеш, їж, бери:
Щирицю щиру, грицики солодкі,
Листочки з липи, щедру лободу,
Акацій цвіт, будяк, рогіз болотній,
Оскомуваті яблука в саду;
Дери по дуплах яйця гороб’ячі,
Сорочі – по високих яворах…
Худющими були роки дитячі,
Однак була щаслива та пора!
Здавалося: в селі твоїм бідують,
Буває, що від слабості і мруть,
Зате ж повсюди
Рай земний будують,
Про голод і не знаючи, мабуть.
То й що, коли і просвітку не знають
В щоденній праці наші матері,
Зате – в кіно ми бачили – сіяють
Кремлівські зорі – щастя ліхтарі!
Нічого, що коростяві ми стали
І ні в чому піти у перший клас,
Зате великий, рідний батько Сталін
Цілодобово думає про нас!
Його постійні клопоти-турботи
Всім додають снаги на світі жить…
Одна лиш Божа Мати, від скорботи
На покуті чорніючи, мовчить.
Та ще моя кульбабочка-бабуся,
Яка боїться змалечку гріха,
Увечері і вранці на Ісуса
Все молиться
І нищечком зітха.


1995

***
Писати на коліні я не хочу,
А за столом завжди пишу охоче,
Тулю до серця любе віршеня, –
Голублячи його, дивлюся в очі.

Весна шалено наступає,
аж березень уже упрів.
Усе жіноцтво прагне маю
у веремії ніжних слів.

А чи єдино_він жаданий -
той березневий восьмий день? -
Якщо звемось чоловіками —
щодня закохуймось упень!

Весна, чи літо, а чи осінь,
чи мо' засніжена зима —
сама природа нам голосить:
табу для ніжності нема.

Хто супроти природи стане? —
Ні пари з вуст. Анітелень.
Любімо Афродіт коханих
аж і по тридцять перший день!

Із бліндажа йдемо в бліндаж
На вечір хліба, і консерви…
Не то, щоб танці… чи кураж
А передих… на то і Червень
В однім строю і кум, і брат
Разом зреклися від покращень
Он знову руцький супостат
Зайзрів на неню вовчі пащі…
Отож пішли до братства в ліс
А тут, диви, знайомі лиця
Вже й на гілляці мракобіс
А поруч мавки - рожаниці…
06.03.2013.

Кивни, і я знов дочекаюсь весни.
Якось перейду заметілі.
І кину ніким не сполохані сни
на шальки зневіри і мрії.

Впізнай. Це ж неважко буває, коли...
Хоча б одне фото у серця альбомі.
Кивнеш. Я зрадію. І здасться мені
що ми просто давні знайомі.

2013

Я не так тебе люблю,
Як кажу.
Я малюю.
Я вже вірші пишу.

Я не так уже на тебе
Дивлюсь,
Я не так уже за тебе
Молюсь.

Чому ж зблід, мій любий друже?
Дивак!
Може, більше… може, менше…
Не так…

Може, все ще попереду
В нас…
І прогулянки, й віденський
Вальс…

06.03.2013

Із ревним палом ярий березоль
Зими афіші рве на темні клапті,
І потічками їх у доли квапить,
Вихлюпуючи: до, ре, мі, фа, соль!

Старенька натягла на очі каптур,
В кутку гримерки крекче на юдоль,
Закінчилась її морозна роль,
Вона сьогодні геть іде з театру.

Інакші декорації на сцені ,
І, хоч куліси зовсім не зелені,
Вже грає увертюру сік беріз,

І глядачів помалу зазиває,
Де дійство життєрадісно - безкрає , -
Актриси молодої бенефіс.

06.03.13

Він прийшов неждано,
Шелестом в тумані,
Лоскотав тихенько,
Мрії лихоманив.
Не завжди привітний,
Так вже, мабуть, склалось.
Темним або світлим
Слово видавалось.
І потік струмочок
У далекі гори,
Сплутався клубочок
У сльозу прозору.
Легко плаче вітер
У дощі і грози.
Місяць тьмяновидий.
Вірш стікає в прозу.
2012

У чорних дірах тихо, як в жінках,
З яких виходим і куди ми хочем...
Крізь нас тече міжзоряна ріка
І білий котик у душі муркоче.

Ця тепла ніжність всім знайома, так,
Хто тут дожив хоча би до усмішки.
А райська осінь також золота?
А з того світу в цей вертають пішки?..

Багато філософських міркувань.
Життя закони знаєм, смисл – закритий...
То ж губиться сердешна голова
Між прагненням до Бога й до корита.

А я – поет опальний в цих краях,
Як, врешті, за життя усі поети...
Оця рука, що пише це, – вже прах...
Ну тобто стане порохом планети,
Яка й сама конечна, як і все,
Народжене від світла, органічне.
Ми трохи те, що нас пасе, спасе...
Що, врешті, також віще, та не вічне.

Звірина яма.
Дно у болотах.
Стоїть моя країна, як бабуся.
Часи погані.
Я – вирійний птах,
Ніяк не відлітати не навчуся.

Слова стають землею.
У душі
Висить велика небезпечна тиша.
Вже бачу все, що тут я залишив::
Дві доньки, ліс дерев і книгу віршів,
Де ніжність тепла, де іскрять сніги...
Де кров і світло зірки – воєдино.
Де у печі дідівській пироги...
А в космосі найближчому людинно.

Ти хочеш бути іншою, а не собою?
Вдіваєш сотні масок, шукаєш нові ролі?
То глянь у дзеркало, зніми весь грим рукою,
А ні – тоді і далі лиш існуй в неволі.

© Віталій Мочарський

2013

Не хліб щоденний, не імуще.
Бентежить, братику, грядуще.
Що ось прийде.

Воно без племені, без роду
І богоборчу має вроду.
Таке, таке…

Що і не княже, і не царське.
Обличчя, схоже, пролетарське.
Біоруде.

Чужі рахує вміло статки,
Встановлює свої порядки.
Творить лихе.

Спаси нас, Господи, від нього,
Від супостата наднового.
На цьому все.



06.03.13.

***
Якщо розтікся мислію по древу,
Мабуть, усе віддав на поїд левам
Або старим шакалам – їх же тьма, –
Хоча й не чути реготу чи реву.

Він буде собі рости – кумедний кирпатий сонях,
Із ниви пахкої – міць, і врода – з води й роси.
А доля ще міцно спить стежиною на долоні
В козацькому кулачці, а що ж ви хотіли – син!

Ітимуть йому на стріч волхви у нічному полі,
Злітатимуться птахи до ліжка його у снах,
І перші п’янкі меди нестимуть весняні бджоли,
І маминих рук тепло, що й віхола не страшна.

Ще хтозна, як поверне, як ляжуть життя розвої,
Буває, що і дуби згинаються в бурелом.
Та тільки нехай одвік надія іде з тобою.
Сумління ясний кришталь. І янголи над чолом.

А поки ще у снігах котúгорошком, зернятком.
Спітнів, та не зупинить. Завзято торує слід!
І дідівським йде двором, і тягне важку лопату,
І хтось зауважить влучно: «Упертий, ну точно дід!»

У моїх очах давно не купалися зорі,
Бо погляд безсило упав на моругий асфальт.
Не зачувала плюскоту хвилі у морі,
А лише ловила потреб монотонний альт.
Не помічала як поруч яскріє кохання -
У нікчемних образах бездумно палала щорання...
...Не виділа Неба...
...Не дослухалася Вічності...
...Переймалася не тим...
І ледь не розминулася з Осяяним,Святим,
допоки не угледіла видіння:
метеликових крил рожеве мерехтіння
на плечі Лариси Кадочникової...

Село завмерло. Стишено мовчить.
Зі сну ще не розплющені зіниці.
Туманіє гори високий щит,
лоскоче тишу тенькання синиці.
Розсипано сріблистого пшона
повсюди так, аж нікуди ступити.
У небі місяць зорі вижина,
і падають вони у слід копитам.
Ти намагаєшся нечутно підійти,
упасти обрію у сонні ще обійми.
Хай дивляться, роззявивши роти,
чужі шибки у витріщених більмах!
Хай заздрять всі: і річка, і сосна,
і пагорби в тумані, і блавати.
Коли стоїть така густа весна,
не може бути щастя забагато!

Полечу лебідкою
За високі хмари
Запитати в доленьки
Чому я без пари,
Попросити в доленьки
Пару відшукати,
Щоб в подушку-посаг,
Важко не зітхати.

І у нічку темную
Сумом не вкриватись,
У обіймах любого
Вранці прокидатись,
Попрошу у неї я
Милого і діток,
Бо не зглянусь, як весна
Перейде у літо.

Прилетіла в небо я
Доленьку питаю,
А вона відповіла:
-Що сказать не знаю,
Свою долю у себе,
Ти сама украла,
Коли сватали тебе –
Ти перебирала.


2007р.

Я сила риб – збиралися;
Я сила гам – змагалися;
Я сила вад – здавалися;
Я сила зір – врізалися;
Я сила роз – оралися;
Я сила риз – озиралися;
Я сила тем – металися;
Я сила такс – каталися;
Я сила сук – кусалися;
Я сили раб – барилися;
Я сили дур – трудилися;
Я сили лет – стелилися;
Я сили вид – дивилися;
Я сили дуб – будилися;
Я сили чвара – вчилися;
Я сили база – билися;
Я сили чвань – навчилися;
Я сили тур – крутилися;
Я сили мул – глумилися;
Я сили лід – ділилися;
Я сили лом – молилися;
Я сили тінь – нітилися;
Я сили дар – радилися;
Я сили буча – чубилися;
Я сили чума – мучилися;
Я сили ваба – бавилися.

покинь мене сірий березню
саму на голій землі
залиш хіба оце дерево
і ще нехай журавлів

і більше нікого-нікого
ти не посилай сюди -
цього місточка хисткого
маю одна перейти

а що поза ним чекатиме
знати не треба мені
сльозини роси відплатою
на виспаній озимині

і час негнучка матерія -
не вигнути в жоден бік
...йду по засушливій прерії
до життєдайних рік


5.03.2013