Проміння сонячні відкрили мої очі,
А потім кава жить допомогла.
На вулиці холодні стали ночі.
Тепер мене любитиме зима.

Зимою якось все не по собі
І навіть кіт шукатиме покою,
А я люблю побуть на самоті,
Насолодитися наркотиком cпокою.

Думки мені продовжують життя.
Приносять радість, горе і турботу.
І навіть деколи хвилини каяття.
Це Божий дар поговорити із собою...

14.01.2013

* * *

Ми вiдвикли від зим суворих —
Парниковий ефект взнаки.
Ми, як саджанці помідорів,
Заповняєм життя грядки.

Такі немічні, безпорадні,
I тепличні, i парникові,
Уникаємо всіх ускладнень
Чи ненависті, чи любові.

А зима цьогорічна хижа
З нас взялася витрясти душу:
«Недолуго! А спробуй, виживи!
Вітром схльостана, снігом здушена,

Затяжним морозом стриножена —
Спробуй виживи! Ну, давай!»
А душа вже така здорожена,
Їй хотілося б, може, в рай.

(От цікаво: там є теплиці?
Помiдори там сходять як?
Чи виполюють молодиці
Там зiлляччя: пирій, будяк?)

О, пробачте, нечистий сплутав,
Ну, які бур’яни — в раю?!
За пусте многослiв’я — покута:
Обiрвати балачку свою.

От ще тільки зимі славослiв’я:

Хай щороку — сувора зима!
Лiтнiй хміль i осіннє похмілля,
I усі недоумства ума
Хай сніги очищають білі.
Хай ми, світлі духом, лицем,
З-пiд зимової єпатрихiлi,
До весни, як до щастя, йдем!

1996

Замело сніжком дорогу.
Як добратись до порога?
Засмутилося зайчатко:
Загубило маму й татка.
Вушка мерзнуть на морозі,
Мліє серце у тривозі:
Ні поїсти, ні спочити –
З горя можна вовком вити.

27 грудня 2012 року

У зимовий диво-ранок
Вибіг я мерщій на ґанок,
Щоб побачить дивовижу –
Зайчика на білих лижах!
В білосніжнім кожушку
Аж мигтить він по сніжку!
На плечі в нього торбинка,
У якій лежить морквинка.

13-14 січня 2013 року

Очі в нього сині-сині,
Як волошки у долині.
Сонцесяюча усмішка
Ще й чубок пшеничний трішки.

29 грудня 2012 року

* * *
Осене –
Моя золота трикрапка
В кінці архаїчної фрази…


* * *
Цей вересень
Такий похмуровидий,
Такий небалакучий!


* * *
Заховаюсь
Під осіннім листям,
Гострі наїжачивши голки.


* * *
Ластівко,
Збираючись в дорогу,
Не забудь сльозу з мого вікна.


* * *
Цикади
Заховались у траві,
А голоси зосталися зі мною.


* * *
Відцвіло,
Відбуяло літо –
Скільки в чубі моїм сивини!


* * *
За містом
Палять картоплиння –
Мені ж запахло втраченим селом.


* * *
Собачка
Женеться за котиполем,
Прийнявши його за сусідську кицьку.


* * *
Побільшало
Роси на лопухах –
Як рясно цього вересня вродило!
04.09.1997


* * *
Мінор, такий мінор…
А я зібрався
Порядок навести в душі і лад.


* * *
Надходить зливоплач
І зайчик сонячний
Замаскувався під листок пожовклий.


* * *
Гострий – аж колеться! – вітер
Розчісує ковилову
Гриву Провальського степу.


* * *
Я рання пташка…
Ще до перших півнів
Творю тихцем своє «ку-ку-рі-ку».


* * *
Ніяк не насмілюся
В сивої осені
Крихітку мудрості попросити.


* * *
Я не побачив
У твоїх зіницях
Себе самого…
07.09.1997


* * *
Опівночі
Від гавкоту проснувся –
Ледь не загавкав сам від самоти.


* * *
Все холодніше в серці –
Кров осіння
Загусла й зледачіла.


* * *
Цілуй мене…
Мої вуста пошерхлі
Зволожаться від присмаку сльози.


* * *
В порожньому гнізді
На осокорі
Пожовклий усамітнився листок.


* * *
В далекому селі
У Верхосуллі
Мене згадали: легко так гикнулось.


* * *
Вночі був дощ…
На мокрій павутині
Дрижить такий маленький павучок.
09.09.1997


* * *
Цей дуб старий,
Мов Нестор-літописець, –
На кожному листочкові сказання…


* * *
– Агов! – кричу,
А відгуку немає.
Немає броду. Берега нема.


* * *
Гіркий полин.
У сивій ковилі
Зітхає вітер гірко і невтішно.
вересень 1997


* * *
В скверику,
Продутому вітрами,
Вилягла знесилено трава.


* * *
Падають каштани…
Аж асфальт
Холодно потріскує, мов крига.


* * *
Водограй…
Прозоре павутиння
Заплелося в струмені фонтана.


* * *
О, синіє обрій,
О, сивіє
Далина безкрая. Осеніє…
10.09.1997


* * *
Шукаю в долині
Загублену в часі криницю –
Знаходжу схололе пташине гніздо.


* * *
В очеретах полощуться качки –
Відмивши крила,
Полетять у вирій.


* * *
Вітрила хмар
Набрякли від роси
Небесної – обвисли нерухомо.


* * *
Куди пливти?
Панує мертвий штиль –
Перепочинок перед ураганом.
осінь 1997


* * *
Така гнітюча тиша…
Та хоча б
Цвіркун озвався на моє безсоння!


* * *
Застрайкували
Всі мої годинники…
Година котра і яка епоха?


* * *
Зварю зелений борщ,
Покличу в гості дощика –
Удвох і пообідаємо смачно…
11.09.1997


* * *
При чарці – говори.
При чаші – слухай.
А при сулії краще помовчи!


* * *
Не тіш себе любов’ю спідтишка –
То ж крадене! Невдовзі доведеться
Відмолювати гріх перед Всевишнім.


* * *
Вернись до себе здалеку, з вершин,
Підкорених тобою необачно
На день чи два. Поразка неминуча!


* * *
У вирубанім лісі
Між пеньками
Блукає привид зниклого «Ау!»


* * *
На плесі щука сплеснула –
Вже скоро
Закрижаніє річка нешвидка.


* * *
Дочасно вичахло тепло.
Рухлива білка – вивірка прудка
Поживу носить у своє дупельце.


* * *
Полегшено зітхнули явори
Після грози. Стихія вгомонилась.
При місяці читаю Такубоку.


* * *
В чорнозем української поезії
Посію екзотичне зерно – «хокку»,
Привезене з японських островів.


* * *
Рядок – мов грядка:
Те, що ти посіяв,
Повинно прорости і зацвісти…


* * *
Стежки перетворились в рівчаки,
Наповнені водою дощовою, –
Біжать з гори наввипередки.


* * *
Калини жар
Обігріва повітря
І сушить листя, трави і мохи.


* * *
Кажу собі:
Ця осінь – не остання
В календарі. Надійся і люби!


* * *
Пора спочити.
День такий короткий,
А ніч як вічність, Господи, прости…


* * *
Перетрудилась муза –
Навіть голос
Охрипнув: ні словечка не сказати.
17.09.1997


* * *
Куди веде
Оця сумна дорога,
Що поросла колючим споришем?


* * *
На хатню стріху
Впала срібна крапля
Й по золотій соломинці скотилась.


* * *
Іду до тебе,
Мій наступний роче,
З дитинства йду, по долі навпрошки.


* * *
Літак-пенсіонер
В міському сквері
Про небо дітлахам розповідає.


* * *
Розминулися в часі
Жовтогарячі жерделі
З фіолетовим дивом слив.


* * *
Це б до лісу, до лісу……
Стежки до квітучих черемух
Заховав листопад.


* * *
Річка витекла в небо
І сонце, мов човен, пливе
По блакитному плесу.

1997

І нехай ці рядки не зроманчені.
Вся романтика -- у суєті.
Гріє щоку мою Богданчина,
Гріють душу мені --
святі!

допила до дна свою казку
на денці лиш боляче й жаско

і виє на місяць самотня вовчиця
може тепер хоча б жити навчиться

я б забула ці небесні квіти,
але що із пам"яттю зробити:
вперто твоїм поглядом пече,
вперто просить прихилитись на плече.

та не доторкнутись до небес.
я тепер для тебе тільки не:
не кохана, не жадана, не твоя.
згасли очі. все. фініта ля...

13.01. 2013

Снігопад за вікном…
Снігошал…

Кружеляє, регоче хурделиця:
то зметнеться до хмар біла шаль,
то по вулиці шлейфом простелиться.

Розійшлася – аж поли розвіялись!
…Тільки взір* за пухнастими віями
повний туги – із танцем не в лад.

Снігошал за вікном…
Снігопад…

2013

Строгу мудрість зими
Відкидаємо ми,
Безум літа нам більш до вподоби,
Бо побільшало «ні»
У її сивині,
Менше стало цікавих подробиць.
У наш вік молодий
Квітували сади,
Тихість ночі липневої звала
В аромати хмільні,
Солов’їні пісні,
Зоряниці зникаючий спалах.
І тоді спроквола
Осінь в гості зайшла,
Присмак меду доспілої сливи
Обірвали із уст
І на злотний обрус
Стали втомлені ми, та щасливі.
А сьогодні зима,
Підійшла крадькома,
Відзивається пройдене рипом,
І на долі лижню
Згаслі іскри вогню
Білим інеєм пам'яті сипле.

14.01.13

Жіноча самотність…
Чом доля така?
Хто може у цім розібратись?
Як може красива, розумна, струнка
Одною до віку остатись?
Не гордовита, зверхня, холодна,
І не гуляща, доступна, пуста.
А привітна, приємна і щира,
Чорноброва і молода.
Нею захоплювалися і любили її.
Кохання її добивалися.
Та їй зустрічались в житті все не ті,
Кому б вона серце віддала.
Роки пролетіли, а вона все одна
І досі його й не зустріла…
Єдиного, коханого, на все життя
Якого б любила, з ким би старіла.
2013р.

Розквітли зірки на зимовому небі,
Суцвіття планет у пітьму заховали,
Років світових безупинний перебіг
Їх долі вершить і виносить ухвали.

Безлюдні пустоти сміються зухвало,
Бездумно керують потоками часу.
Земного знання видається замало,
Не знаємо ми про підзоряні раси.

Палають у небі холодні світила.
Комусь же у світі вони таки світять,
Тепла і осяйності маючи силу?

Зірки пригрівають планетні суцвіття,
Промінять блакитні чужі небосхили...
Дивують людей неземним розмаїттям.

2013

Порипують щодня дубові дужі кросна
і зиму тчуть із вовни снігової.
На вікнах розквіта феєрія морозна,
звіздар старий розмотує сувої:

укотре збігла мить... Наповнює клепсидру.
Краплинка перша падає у Лету,
повільно розбиває сонну тишу ситу...
І бризки-феєрверки - над планету!

Укотре рік добіг до фінішу. На старті
новий - руша вперед, а чи в нікуди?
На що нам уповати... варто? Чи не варто?
Дізнатись як: не бути нам, чи бути?

Порипують щодня дубові дужі кросна
і тчуть літа із часу, наче з вовни.
І знову розквіта феєрія морозна.
У шибку заглядає місяць повний...

2009 (2013)

В час відсутніх емоцій згадай дороге,
І більмо, що на оці, можливо й спаде.
В час відсутніх емоцій ти пам'ять зігрій,
Бо вона все ж і досі є клапаном дій

В час відсутніх емоцій фальшивим не вір,
Виникають при кроці стіною із брил.
Ти ніколи не знаєш, яка справжня з них,
Кожен сам обирає свій шлях у житті.

В час відсутніх емоцій тебе вже нема,
Особистість не проти стиратись сама.
І в руках не резинка, в руках лиш папір,
Проте він як іскринка минає твій зір.

В час відсутніх емоцій тверезо поглянь –
Світ чудових пропорцій і дивних діянь.
Віднайди старе світло у себе в душі,
Що раніше принишкло в собі пробуди.

Хай рік Новий на прізвисько "Старий"
зашле вам посівальників до хати,
щоб замаїти новорічні шати
у жита колір ніжно-золотий.

Хай щедро засівається зерном
урочо причепурена світлиця,
хай радість осіяє ваші лиця,
бо цей засів – на щастя і добро.

Хай сіється пороша віншувань
у вашу рідну затишну оселю,
і посівальники – дотепні і веселі -
не оминуть у новорічну рань.

13.01.2013

Радіють стежки і дороги.
Ісус Христос у гості йде.
Збереться вся рідня і з Богом
До столу стане. Все вже є:
Смачні вареники в кімнаті,
Яличка теплим світлом б"є,
На столі обрус, сіно в хаті,
З просфоркою татусь іде...

Сніжинки на вікно сідають.
І веселиться вся рідня,
Яка несла зі свого краю
Традицію - до цього дня!
А дітям нести її далі...

Зайчик думав раз про Вовка:
- Він розумний, сильний, ловкий!
Щоб було спокійно жити,
Треба з Вовчиком дружити!

Тут назустріч Вовчик трюха,
Хап Зайчиська він за вуха,
Закрутив його в клубок
Та й закинув на дубок.

Довго Заєць падав з дуба,
Обмочив од страху шубу,
Намочились навіть вуха,
Хоч було під дубом сухо!

А сороки, а сороки
Затріщали на всі боки:
- Щоб було спокійно жити,
Треба знати, з ким дружити!

Будень як будень.
Як був і як буде.
Скрапує день, скрапує.
Осінь як осінь.
Червоноволоса.
Свитку зняла драпову.
Тиша як тиша.
Самотністю дише.
І додає простору.
Смуток як смуток.
У холод закутий…
Хай постоїть осторонь.
2013

Із келихом лікеру чи вина
Вслухатись в дощ з балконного вікна
У сяйві голубого абажура.
Склепить повіки. В Моцарта зануритись...
...В дорозі дальній ще весна.
А за вікном - зима похмура.

не про мене - "мухи обліпили"
не про нього - "міг, та не досяг"
братовбивчі дві на світі сили
чорно-білий, біло-чорний стяг...

не про мене - " тільки за рецептом "
не про нього - " Господи, прости."
о правічна істина: "на церкву",
зупинися в ній і прорости!

не про нього - протестант-католик…
не про мене - ідіотослизь
ось вам і сценарій в телеролик -
"не про мене", "не про нього" - приз
2013.

немає

До драм у житті я звикаю,
Цей досвід - одне із проклять.
Я знаю, як журиться Каїн,
Коли більш успішним є брат.

Повадки Іуди я вивчив
У діях знайомих, близьких -
Настільки, що стало вже звичним
Прощати їм зречення гріх.

Від Хама приймаю належно
Сатиру правдиво-їдку
Уже, як банальнішу нежить,
Одвічну на нашім віку.
13.01.12р.

А, ти знаєш, у нього все буде:
Чау-чау і чоппер старий,
Засинатиме жінка на грудях,
А за вікнами сквер чепурний.

І будинок, лиш трохи молодший
Свого міста, пилюки й плюща.
Там ночами скрипітимуть дошки,
Там дочка та цілунки в дощах…

…Але зараз йому не до того,
Він обпився гірким забуттям
І бере лиш себе у дорогу
Щоб покинути спалений храм.

В його вени вплітаються ріки,
Вже й шляхи у підошви вросли.
На узбіччі круки та каліки,
А за ними чорніють хрести...

І не видно кінця тій дорозі,
Миготить надокучливий люд.
Вже не мріє про неї. Не в змозі.
В нього буде усе. Навіть люб...


11.01.2013.

Как много тех,кого мы ненавидим,
Как много тех,кому мы души жжем.
Нам наплевать на них,мы их впритык не видим,
Совсем мы их не бережем.
В ответ на признания – грубые слова,
В ответ на ругания – отвечаем тем же.
От этого совсем уж кругом голова,
А ведь понять людей куда уж легче.
Быть может встретитесь когда-то,
Быть может руку помощи подаст
Тот человек ,которого считал ты плоховатым
Погибнуть никогда тебе не даст.

2013

Как можно ту забыть,которую любил,
забыть о той,которую прощал,
какую обнимал и целовал,
и никогда о ней не забывал.
Звонки ночами разве были зря?
И разве были зря вес эти разговоры?
не верю я ,что ты забыл меня,
наверное душа твоя все помнит
как мы ходили вечерами в парк,
ты обнимал и называл «родная»
а может все это ты мне наврал?
дорогой,ведь это все меняет.
Тогда вопрос другой к тебе волнует,
как можно быть таким,скажи мне честно..
Так значит любишь ты,когда тебя ревнуют,
и любишь ты,когда в трамвае тесно.
Сердце мое уж остыло..
И все ,что было не вернуть – ведь правда?
Тогда забыла и я,все то,что было.
Не нужно все отматывать обратно.
Зачем звонишь мне,говоришь приятно,
что у тебя новая «родная».
Ведь мне давно уже понятно,
с ней будет так же,знаю это,знаю.

2013

чи зможеш освятити самоту
з невидимої копанки у серці
і виловити віру навіть ту
в якої крила до лопаток стерлись

чи ризикнеш черпнути сподівань –
від них лишились карликові зорі
під куполом душі куди не глянь
півтіні їхніх вигаслих повторень

чи зважишся любов перенести
з імли і укорінити на тверді
читати їй старі свої листи
до дір у пеклі сумнівів потерті



ще один позаконкурсний )

Ти серце моє прочиняєш
До світла, до ясного світла,
Ту істину щиру являєш,
Що в шати небесні зодіта.

І руку згори простягнувши
Зовеш молитовно у далі.
Господнє у груди вдихнувши,
Викурюєш гойні печалі.

Мов промінь у стужі осінній,
Коли падолистить і тужить,
Коли все єство в голосінні -
Надією душу голубиш.

І тихо шепочеш до серця
У хвилю розпуки і болю:
Не бійся, дитино, минеться,
Я мо́люся поряд з тобою...
(25.10.12)

Есть такой заоблачный Камелот -
Девочка словесная там живёт.
Парусом пульсирует у виска,
Строит меру времени из песка.

Веки всё смежает, а то прочтут.
Красками играет в свою мечту.
Пробует лицо из десятков лиц,
Ловит свет ловушками из ресниц.

Где там опрощенье! Куда там злость!
Там стряслось "ах если бы что стряслось".
Не угласт, не част, никого не сдаст
Там ещё какой-нибудь новый пласт.

Приняла мечтательный мультивит,
В небе заблудилась -
И там не спит.
У неё мирок и в своём мирке
Всё гадает месяцу по руке.

2012

Прозора, ясновида небосинь
заполоняє. Будьмо всі веселі!
Бо завтра рік Новий, хоч і “старий"
позасіва пшеницею оселі.
І заполонить магією див
опівночі феєрія Меланки:
дотепні жарти і колядний спів
бринітимуть у дійстві аж до ранку.

2009 (13.01.2013)

Як визріє думка і слово жагуче
Зневірену душу до дна пропече,
Тоді лиш завважу я ношу пекучу,
Що доля мені завдала на плече.
Та я не питаю, а доля не каже,
Чому такий жереб дістався мені,
Бо що моє серце нового розкаже,
Аби звеселилися будні сумні?
А будні гудуть в небуденній напрузі,
Вирують, клекочуть і б'ють без жалю.
І зраджують підло ціловані друзі,
Чужому підносячи дань королю.
Згрібають, як мотлох, вчорашніх кумирів
З гнилих п'єдесталів їх дутих імен
І, вибивши пил з перешитих мундирів,
Їх місце займає "крутий" бізнесмен.
А нас розважають верховним вертепом,
Де ролі розписано всі наперед.
Годують "попсою", і роком, і репом,
Ще й димом ядучих чужих сигарет.
А люд вигиба! Вижива, хто як може,
І щиро не вірить в чесноти еліт.
Моралі вівтар заплювали вельможі,
Що в черзі стоять біля райських воріт.
Вельможні панове! Поважна старшино!
Колишні і чинні - байдуже які,
На вас же молилася вся Україна,
А ви так спаплюжили клятви палкі!
Отямтеся, блудні, та йдіть собі з миром
Вивчати історію древніх еліт.
А нація вийде на нові обшири,
Туди, де гуртується звільнений світ.

Ми дзвінко розбиваємо кришталь мовчання
Топтати босими ногами - не болить
Зтираєш ніжним дотиком, сльозу останню
Солена зрадниця по щоках не збіжить

О так, ти ще знаєш скільки в моїм серці слів
Ніччю приспаних, та невимірно живих
Сонце сідає, милий, у тебе на плечі
Не вмію плакати, надіюсь не навчиш

****
В цього зайчика вушка сині,
Й не такий як у інших хвіст,
Він у людних зупинках машини,
Виміряв пасажирів зріст.
Та і виріс – на автостанції.
Вмів читати думки водіїв!
Ні білетів не треба й квитанції,
Він літав над кермом і не їв.
Запилюжений, носик в кіптяві,
Лапки сірі від суєти.
Де ти зайчику зараз? Приречений.
Щоб не бавитись, а втекти
В пекло міста великого пащу,
Наче вовка, що із казок…
На полиці в дитячій не краще
Серед плюшевих і ляльок?
Хто тебе покарав на пропащу
Теліпатись в автобуса склі?..
За маршрутом – у нову пащу…
Синя цятка на жовтому тлі.
Посміхається на дорогу,
На асфальтову кривизну:
«Я мандрую брудним. Що із того?
Може душі чистіші везу…»

Ну і спритні ці батьки!
Ні, нормально?
В їхні вірити плітки -
аномально.

То лелека прилетить,
то з криниці
не напитися кортить
їм водиці.

Наче нишпорять усе
крайню точку,
де їм доля принесе
сина-дочку.

Ошукали і мене,
хай їм пусто...
Я з'явився із турне
... до капусти!

Лопухасті ці листки,
та не зілля!
Ох і спритні ці батьки...
Породілля.


13.01.2013

На станції Анар прожив я кращі дні
без грошей в гамані, без перспективи
їх заробити. Дівам чорнобривим
в їдальні так подобалось мені
хліб нарізати... Повні тарілки
пахтіли пшеницями, цілиною
врожайною. За мідні копійки
я наїдавсь від пуза, і зі мною
казашка Люба їла залюбки:
з’їдала з добрим чаєм півхлібини,
хоч мріяла про кислі апельсини
й хрумкі напівсолоні огірки.
Вона була вагітною. Вона
мене розкішним бюстом спокушала
і сироту бездомного втішала,
п’янила без горілки і вина.
Обкурена, хропіла на плечі
співмешканця свого – не мала й гадки,
що він втече від неї без оглядки
в Караганду... Так чинять втікачі
в усі часи. В товарному вагоні
на протягах зустрічних до зорі
я мчав на південь. Здичавілі коні
просили в мене чорні сухарі,
за копійчину куплені в Анарі
в їдальні пристанційній...
Я в Топар
вже впорожні діставсь.
Землячці Варі
привіз сухар – степів безцінний дар...

2010

Зима. Різдво у древнім замку Лева.
І памороззю вкриті всі дерева..
Тут кожна гілка – кришталеве диво…
А кожна думка – чиста і красива,

Бо уночі Сам Бог на санях народився!
І місяць, мов горіх, на землю опустився,
І тисячі зірок летять у срібнім вальсі,
І спить Дитя, колисане у щасті…

…Горить вогонь, потріскують в каміні
Дрова, які ще влітку буками шуміли…
Погрію руки, вип’ю чаю з медом,
Сховаюсь у фотелі під картатим пледом.
Крізь сон і здалеку почую передзвін…
Колядники! А серед них … і Він!...

Хто з них: Цар Ірод, пустотливий Чортик,
Чи Ангел, Воїн? – Маска і костюм
Його ховають, але мовить слово,
Його впізнаю і неначе струм

Уразить серце … Розпочнеться казка…
І поки ще напишем епілог, -
Хай буде все: добро, любов і ласка…
«Крізь терни – до зірок»!
Здобутків – без поразок.
Різдво! Сьогодні народився Бог!..

12.2008-01.2009 ( ред.2013)

я майже червона шапочка тільки червона спідниця
у хащі взаємин швидше мене перестрінь я заблукла
на путь наведи вовків розжени не барись не спізнися
я майже червона шапочка а чи спідниця чи блузка

я майже красуня спляча та ні то всі принци поснулі
зберу сновидіння їхні і потай триматиму в скриньці
пора прокидатись любі бо сон уже очі намуляв
я майже красуня спляча буджу я і збуджую принців

я майже з гарячим серцем але снігова королева
зігрій мене каю любий бо я наче полюс південний
ой сукня моя вже тане насправді в душі я мов герда
не віриш мені? не віриш в казки? поясни тоді, ДЕ ми?!


2010

Морозный день. Дымок струится...
В избе потрескивает печь.
На старый Новый год родится,
Пожалуй, сын, а может, дочь...
Василий или Василиса? 14января.
Муж- на войне! Далече милый.
Иваном нарекли не зря:
Ему врага "гонять по силам"!
А Марья тоже рвется в бой:
Давай! Давай! Еще немного!
-"Ну, где же ты, любимый мой,
Сегодня мне нужна подмога?"
Раскинув руки "в головах",
Она в бреду перебирает
Святых и грешных-страх в глазах,
Контроль над разумом теряет...
Еще усилье над собой-толчок!
И, разразившись криком,
В сердцах поведала:"Сынок",-
И, силы потеряв, поникла...
Василий, увидавший свет,гарланил!
Что ему?- на воле!!!
Отец врага трощил и ранил,
Заботясь о сыновьей доле...
Отцу посвящается.

Питаєте, чому мені
Невесело на чужині?
Чому думками досхочу
В Надсяння рідне я лечу?
Я вам скажу: Ось рідний Сян
Весь час мені, мов той Йордан!
Думками я на Дубнику*.
Старі могили в гущаку,
А я стою, молюся Богу,
В надії на Його підмогу.
Він чує мій мовчазний спів.
Він знає суть моїх рядків.
Різдво Христове. Рік Новий...
Каліки ми з вини братів,
Бо нас загнали в чужину;
Молюся я за їх вину.
Я не суджу братів за гріх,
Лиш Бог один хай судить їх.
11.01.2013р.
*Дубник - гора в Улючі над Сяном. На ній церква дерев*яна, якій минуло 500 років. У тому селі я родився.

Ну от і сталося. Ця зірка увійшла.
І ти не встигла добре зрозуміти
чому згоріли - начисто, дотла -
твого жалю і болю всохлі квіти.
Ця зірка - у тобі. І ти збагни,
що сяєш, променишся, наче СОНЦЕ!
Довірся пломеню - отому, з глибини.
І вір собі! І віщим стане сон цей!

Хотів би відвідати Місяць.
Цікаво, тамтешні – смішні?
Чи брешуть вони, чи кохають?
І чия перемога в моральній війні?
Чи є в них закони, порядок, свободи?
Чи шанують тваринок мовчазно, як ми?
А може, будують собі загороди,
З великими й гарними ворітьми?
Хотів би побачити Місяць наочно,
Ловити якихось тамтешніх комах,
Хоч признаюсь – мені трохи лячно
Ходити по зоряних килимах.
* * *

Сніг спадає і скрізь так біло
Ніби тіло
Лебідки білосніжної
Прозорий вітер з біловіт
На цілий світ
Скидає плями дивовижні.

Усе іскриться все кружляє
І ясно сяє
Блакитним вихором в душі
І сипле порох з неба зорями
Морозами
Шумлять крижані комиші.

Таке життя доросле – рідко творче:
Несуться з вітром травня за степи
Пісні юнацтва, молодість дівоча;
Лиш подумки мороз тріщить сліпий
Про те, чого давно уже немає,
Чому вже не судилося прийти.
Грайлива юність тільки споглядає
На відстані розлучної версти.
Розкидані стрічки дівчат - зернятки -
Доріжки світлих мрій і сподівань.
Вже інший їх вплітатиме спочатку
Коханій у волосся, без вагань…

Зима знов аркуш білий стелить
Під сонця райдужну снагу,
І, наче віршики веселі,
Блищать іскринки на снігу.

Радію санному рядочку,
Замету тішусь, як дитя,
І сам уже творити хочу
Подібну лірику життя.

Як стануть думи чисті - чисті,
Мов цей зимовий білий лист,
У слів божественне намисто
Себе загорне серця хист,

Я напишу осанну митям,
Що срібним пахнуть морозцем,
І, дзвоном сонячним налиті,
Бринять перед моїм лицем…

12.01.13

Переплелися літери в словах,
Мов візерунки в давнім манускрипті,
Стояли сни у головах,
Мізерні, мляві і неситі.
Лихим опудалом стирчить
Безглузда і сумна надія,
Чекаючи світанку мить,
Та гасне у світильнику олія.
А морок поглинає новий день,
Збираючи врожай людської віри,
Й облудна фальш чужих пісень
Фарбує свято в колір сірий.

(2013 р.)

Мені набридло прокидатись
І йти за натовпом в туман,
У білі сни іти й гойдатись,
Вклонятись вуличним вітрам…

Коня я хочу і свободи
Від сірих стель, чужих очей,
Від несвідомої угоди
Із містом, що на тлі ночей

Блукає темними очима
По небу кольору землі,
Шкребеться вітер за дверима.
А вдалині летить мій кінь…

Зимують богами
над полум’ям рими.
Занизько котрі,
спалахнуть і – зола,
а ті, що високо, -
кругами земними:
все - мов у любові
в обіймах тепла…

2013р.

Підперли сосни небо,
Упасти не дають.
Риплять натужно ребра,
Дивуючи тим люд.
Який чудово знає,
Що вись не упаде.
Не затремтить і навіть
Не зрушиться ніде...
А може, небо досі
Тримається лиш тим,
Що є такі от сосни
Із наміром святим.
2012р.

На порожній шлунок мрій і без адрес
розпочався День святого SMS.

Натщесерце спокій, радість і любов
надійшли у світ написаних розмов.

Сонячно в долоні. Просто прочитай...
Нове повідомлення - мій "маленький рай".


12.01.2013

Моя душа у паростку травини,
Моя душа у пригоршні землі.
Живе у тілі кожної людини
Душа слов'янська, як зерно в ріллі.

Вона пала у будні і у свято,
Пала вогнем, неначе сто комет!
Єднання душ пліч-о-пліч, брат за брата -
Це наше щастя, це народу злет!..

В клітині кожній молодого тіла
Бурлить, мов лава, праслов'янська кров!
Це білокрила Доля так схотіла,
Й Господня обернулася любов...

Мені ж любові більшої не треба,
Ніж тої, що спустилася з небес,
Бо це земля інида і венеда,
Бо тут стоїть прадавній Херсонес.

Були колись паннонці і морави -
Брати для нас, але вони пішли...
Тепер же там чужі лягають трави,
Чужих річок там води потекли...

Де Нестор записав безсмертну "Повість...",
Де книги Ярослава-мудреця,
Там весь наш рай, слов'янська наша гордість
і єдність, що заповнює серця.

І там, де Псел, і там, де Жовті Води,
Слов'яни-предки крізь століття дим
Лишили в спадок нам свої ізводи,
Щоб ми дали їх правнукам своїм.

Священні землі з Волги до Дунаю,
Від Вісли і до вічної Десни -
Свята земля! Слов'янський милий краю,
Тебе у серці я своїм тримаю
Усе життя, від першої весни...