А він її прогнав. Його тиранив біль,
Нещадно мучив і терзав жорстоко...
Та він же чоловік! Хотілось, аби їй
Не показати мук тих ненароком.

І плакала вона, від смутку і образ,
Тремтіли сльози зрадницьки на віях.
"Навіщо він отак?" - шептала повсякчас,
Та бідкалася, що не розуміє.

Вона ішла вперед, загорнута у жаль.
А він лежав... Думки були примарні.
Холодний падав дощ на стомлений асфальт,
І мокли білі двері у лікарні.

04.02.2013р.

І в сиву давнину були педанти,
І циніки, і просто недовірки,
Що прагнули в свої базарні мірки
Вмістити неземне кохання Данте.

«Це ж божевілля: привида кохати,
А дітвору з нелюбою плодити,
Блукати в пеклі, з дівами блудити,
Що продаються легко за дукати!..»

Та хто судити може Аліг’єрі,
Що сам собі суддею був і катом
І золотим зневаженим дукатом
За біль душі платив якійсь химері?!


1986

А я так хочу в Україну:
Почути, як реве Дніпро,
Як рідна мова вільно лине;
Молитись в храмах за добро;
В Дніпрі промити свої очі;
Долоню стиснути братам...

Скажіть, я забагато хочу?
Чому не разом бути нам?
06.02.2013р.

Живий і досі Горбачов,
а Єльцина - нема.
Гадаєш, воля - для розмов
не тільки між трьома.

Левко Лук'яненко живий,
не мучиться Ляшко.
А на Чернігівщині - вий,
якщо не ллє Кличко*.

Нові панчохи, сервіс, газ,
можливості і секс.
Повітря, правда, є запас.
І віри. Тільки... екс-...

Фарбують хліб, вино, свята -
усе, що людям є.
Живе і досі пляма та.
що з лисини плює.


7.02.2013

ПІСНЯ ПРО КРОХІЙ

Король, що довго так раніш
над нами правив,
Привив усім лихий азарт
до гри без правил –
Заставив грати всіх графій і герцогій,
Вальтій і дамів – в приголомшливий крохій!

І назва крохія – від слова «криши»,
Від слова «крекчи», і «крути», і «трощи».
Девіз у цих матчах «Трощи, не жалій!»
Даєш королівський крохій!

До усвідомлення своєї Єдності
З усім, що на Землі і у Світах,
Мене веде не почуття всевладності,
А – ніжність слів на люблячих вустах.

До усвідомлення своєї Всемогутності
Ведуть: не розум, гроші чи краса,
А – споглядання щирості і щедрості,
Які дарує любляча Душа.

До усвідомлення своєї Нескінченності,
До усвідомлення Безсмертності Життя
Ведуть: не молитви, знання і роздуми,
А – у Любові Люди і Земля.

10.10.2012

У синьому небі пливе павутина,
це - "бабине літо" - отож неспроста
квітують жоржини, вологі перлини,
пахучі жарини - жіночі вуста.

Горить - не згорає в їх полум"ї хата,
горить - не згорає повітка і тин,-
лиш ми, мов прокляті,палаєм, як вата,
у ватрі шаленій червоних жоржин.

Червоні жоржини - коханій дружині,
весняна пожежа - в осінній траві,
весняна пожежа - у нас всередині
жагуче багаття в горячій крові.

Червоним жоржинам - радієм, як діти,-
квітує, шугає пожежа кругом.
Ми доти живемо на білому світі,
допоки палає любові вогонь.

Водія спиня даїшник:
«Чи вживали Ви, шановний?».
«Та, вживав, признаюсь, грішний,
Вчора, вранці ще потому."

«Що і скільки, визнавайте,
І дивитися у вічі!»
«Уживав, лише не лайте,
Нецензурне слово двічі...»

6.02.2013

Не катуй мого серця, горянко,
Не губи моїх зболених літ.
На душі стає солодко-п'янко,
Коли бачу тебе край воріт.
Не гадав я, що все так серйозно...
Полюбив я собі на біду
І поставу твою граціозну,
І гінку, як у сарни, ходу.
Неповторну гуцульську говірку
Я впізнаю із тисячі мов.
Хоч від слів твоїх інколи гірко,
Так, неначе то згіркла любов.
Та життя ще внесе корективи
До твоїх і моїх почувань.
Йти нам далі стежками крутими
І в путі зазнавати страждань.
Не лякайся лихих поговорів -
Все минає... Минуть і вони.
Хоч у нас тепер зимно надворі,
Та на серці - відлуння весни.
Тож я спрагло дивлюсь тобі в очі,
У небесно-ясні, голубі.
І боюся, щоб словом урочим
Не наврочити часом тобі.
Я не можу заснути до ранку
Під напливом думок і бажань.
Не катуй мого серця, горянко,
Ти для мене хоч піснею стань!
2008р.

—Наснись мені! Наснись мені! —
кричу у сні несамовито.
А ніч - насуплена, сердита:
— Її нема в твоєму сні…

— Чому нема?.. А де ж вона?..
Я так у снах її чекаю!..
А нічка зорями моргає:
— Вона, ачей, у інших снах?

— Ти, нічко, жартами не сип, —
в яких це інших? Чи можливо?
Вона мене назвала милим,
а не являється у сни…

— І ти, звичайно, загордивсь.
Вона тебе назвала милим,
бо того вимагала рима! —
Забудь про неї… і засни.

— А ти їй, ніченько, шепни,
що рима вдала... Я вітаю…
І все одно її чекаю…
Як життєдайної весни…

Немов кораблі в океані Бермуди,
Ковтає політика душі повсюди,
Брехня, наговори, прокляття, плітки
Лунають з домівок, майданів і студій…

У цій маячливій, жахній круговерті
Розмиті кордони і межі всі стерті,
Деінде й у храмі неправда царить,
Насаджена хитро володарем смерті.

Невтішні новини печалі цій вторять
З екранів і шпальт, голубих моніторів,
Вчувається вже, як нещасні кричать:
- Накрийте нас хвилі! Впадіть на нас гори!

07.02.13

Чоловіки, ви ще живі?
На полі брані не упали?
Колись невільниць визволяти
І океани не спиняли...

Тепер невільниці – це ми:
Дружини, мами, доні, сестри.
Нас довели ви до суми -
Нелегко нам цей сором нести.

Лякливо підігнули ви хвости,
І боїтеся, щоб чого не вийшло,
Спритніші поділили всі пости –
Тому і влада, і закон, як дишло.

Тягар злиденного життя
На плечі наші переклали.
Де ви, оспівані в піснях,
Полковники і генерали?


2001р. Надія Таршин

Два краї стали рідними мені,
Усе життя я поміж ними краюсь,
То на Волинь я лину до рідні,
То знов у Придніпров’я повертаюсь.

Моя душа і тут, і там завжди,
Коли я тут – всі помисли до мами.
Коли я там – спішу назад – сюди,
Сумую за сім’єю і синами.

Два краї стали рідними мені,
Який люблю я більше – вже не знаю,
Бо там ліси, а тут – Дніпро, гаї...
І я щаслива, що давно їх маю!

2001р. Надія Таршин

закапелок дрімоти
стійла
слів для ідей
де повторює
цо-так
поламайстер сердець

п’яний сторож
для цноти
як завівся
іде
потакати
хвилинам

наче з лісом вогонь
задаватися
з ними
прилягати
до скронь

відчинивши крамничку
на околицях вух
він заходить
у звичку
мов копито
в траву

із вкарбованих терцій
ополонок нічних
снами дихає серце
мов у відрах
лини

а чиясь
негосподня
всевідчутна рука
тягне душу в безодню
аж пустіє в думках

і в цо-так
неповторна
наче обриси
хмар
переходить
у чорнім
оліхтарена тьма

(к)рай мені
неземному
що в сніжинці летить
гріє місце
свідомість
і лаштує
кути

6 Лютого, 2013

Я хочу говорити віч-на-віч
Із тихим ранком, росами умитим,
Із ніччю, що навшпиньки йде по стріхах.
Розмова наша - повна протиріч.

Я не спитаю, де дрімає час,
Освячений пером і бунчуками,
Лише цікаво, де в небесній брамі
Знаходиться до раю перелаз.

Мені розкажуть, що нема воріт,
Що є космічні простори сузір'їв...
А Райський Птах все розкидає пір'я -
Десь там є брама у казковий світ.

Лягають фарби і рядки,
щоб хтось, пожертвувавши снами,
знайшов колись ключі, які
відкриють те, що було нами.
А нам ще хочеться плисти,
вітри ловити у вітрила,
палить вже спалені мости
і берегти, що не згоріло.
Зоря нам буде маяком,
І не змарнуєм день ми жоден.
І що не стане нам рядком,
те стане фарбою полотен.
Ми всі зустрінемося там,
де всі картини ще незримі,
де ще немає слів рядкам,
де пари ще немає римі...
Стихають фарби і пісні.
І старість в очі нам попала.
І дивне щось, неначе сни,
клянеться нам, що фарб так мало.

Він втомився музику писати
І, поклавши скрипку у футляр,
Не чекав до скону дарувати
Перехожим витончений дар.

Не чекав обличчя збайдужілі
Не до музики, ні, просто до життя.
Тільки він й холодні стіни білі
Бачили столичне забуття

Тих, що так спішать зі вчора в завтра,
Що невтомно дивляться вперед,
Та отримують від долі тільки жарти
Зі щоденників із днями наперед.

03-2009

Де загублена, ти, Україно?
Вже народ твій упав на коліна,
І удома, й в далекій країні,
Хто згадає, тебе, Україно?

Ти непроханих гостей частуєш,
А дітей своїх трунком годуєш,
Хто молитву сьогодні згадає,
Коли, ти, наша панно, страждаєш?

Хто народить здорову дитину,
Щоб підняти з руїни Вкраїну?
І хто славу твою пам'ятає,
Коли продане все, що ти маєш?

Україно, голубонько, сива!
Подаруй нам ще крихітку дива,
Дай же сили тебе врятувати,
Бо не час тобі, нене, вмирати.

Музика крапає краплями,
Сонячним сяйвом звучить,
Музика сиплеться ніжністю,
Щемом прозорим бринить.

Музика дихає Вічністю,
Спокій дарує й Любов,
Звуками, чистими звуками,
Зцілює Душу і кров.

Величчю, тихою Величчю
Віє від скрипок й смичків,
Мрії звучанням Божественним
Створюють Музику снів.

Ясністю, щирою ясністю
Сповнені миті Життя,
Тишею, тихою Тишею
Музика лине жива.

01.10 2012

Все заснуло тихим сном.
Тільки вітер за вікном
Бродить, наче хижий звір.
Не тривож його, повір:
Стоголосий він, стокрилий,
Піднімає навіть брили.
Сипле снігом, засипає,
І жалю в нього немає.

24 грудня 2012 року

Звечоріло. Потемніло.
Зорепадом зарясніло.
Раптом гуркіт серед тиші.
Полякались навіть миші.
І стихало, і гуло,
Всім спокою не було.
Братик Грім розбушувався,
З Вітром в хованки загрався…
А сестриця Блискавиця,
Яснолиця чепурниця,
На хмаринці пролітає,
З висоти усіх вітає.

24 червня 2012 року

Мій найкращий в світі тато
Вчив мене колись літати:
«Якщо крил не маєш ти,
То серденьком полети!»

1 липня 2012 року

На осінній краєвид з позолотою
Я милуюся укотре з насолодою.
Розмаїття кольорів, подих осені,
І пташиний перегук в неба просині.

На воді з верби листки, ніби човники,
Сіли гуси спочивати - перемовники,
Розмовляють, гелготять - натомилися,
Їх чекає переліт, і умилися.

Піднялися на крило понад річкою
І полинули у небо срібно-стрічкою.
Задивляюся на клин заворожено,
І думки услід йому розтривожено.



Жовтень 2007р. Надія Таршин

Котрий год панує вже Узвар
І конкретно одвічає за товар.
Перейма його єдино газ
І славетний хамський унітаз.

Любов у світі,як весняна повінь
І що таке – півцарства в пів-житті?
Якщо життя – лиш пам’ять, то тоді
все решта – мить, дарована любов’ю
.
Якщо колись, отямившись від гри
у хрестики і нулики, поразку
ти сприймеш, як даровану підказку –
пройти, з лиця зітерши клятий грим,

зумієш (певне, іноді так є,
і до кінця, можливо так і буде –
що хтось тебе усе-таки полюбить,
вдихнувши світ в життя пусте твоє),

якщо тобі докучить тарарам
поразок, перемог – зів’янеш в силі,
збагнеш: кохання чисте і красиве
із лицарів найкращих підкоря,

тоді і я (а може, не тоді)...
Без роздумів, бо все-таки я жінка –
бентежну у душі відчую жилку,
тебе одного виловлю в юрбі...

І що таке – півцарства в пустоті
порівняно із владою любові,
у тій, де розчиняються обоє –
обоє грішні, і в гріху – святі?

Є десь квочка, слухай хлопче,
Що на всіх звисока квокче,
Має ж бо переконання:
Головне - це виховання!
Звала раз гостей до хати
Щоби чемності навчати.
Спершу йшов осел і притьмом
В сінях глек розбив копитом.
Квочка в крик, аж мов до бійки:
"Ну й осел, дивіться тільки!"
Йшла корова й за порогом
Зачепила шибку рогом.
Квочки в гніві строга мова:
Закричала: "От, корова!"
Йшла свиня із калабані,
Квочка в непритомнім стані:
"Гляньте, бруд який за нею:
Ну ти ба, свиня свинею!"
Нагодивсь баран тут нині,
Тихо всівся на жердині,
Жердка лопа, квочка: "Щоб вам!
От істота твердолоба!"
Й додала: "Всесильний Боже,
Цим ніхто не допоможе.
Геть усі, бо з мене годі!"
Гості всі й пішли відтоді.

А до вас усіх питання:
Добре в квочки виховання?

"Гриць плете дурниці!"
"Ну а з чого?"
"Звісно, з лика.
І дурниця та у Гриця -
Козубенька невелика.
Прослизне до двору стиха,
Там зляка собаку нашу,
Вкине цвях старий у кашу,
Струсить яблука до споду,
З глеків позливає воду,
Шиби виб'є молоточком,
Дядька вимастить медочком,
Тітку висадить на плечі,
Влітку в сад сипне сніжниці,
Не до віри вам ці речі?
Гриць плете такі дурниці!"

Нещодавно я бавилась з Морем,
Нещодавно я Горами йшла,
Нещодавно я дихала Степом,
Нещодавно я Літом була.

Перегорнуто знову сторінку
Із Минулого у Майбуття,
Не затримаюсь ні на хвилинку
Там, до чого нема вороття.

Ким була ще учора – я знаю,
Ким у завтра прийду – подивлюсь.
Я сьогодні у Літі купаюсь,
Завтра, може, у Осінь зберусь.

Нещодавно Життя пізнавала,
Нещодавно ввійшла у Життя,
А тепер вже в мені поєднались:
Літо, Осінь, Зима і Весна.

01.10.2012

Мою любов спотворюєш ти грубо,
У гордощах її шукаєш вади,
Усе, що в ній моєму серцю любе,
Вважаєш недостойним ти нерадо.
У тих величних погдядах завада
Всій ницості, несприйняття образи
Грозять очам поспішним без пощади,
Що всю її охоплюють відразу.
Подібна гордість – всі чесноти разом,
Що породила цнота, ніби виклик,
Неначе стяг, що ворогів уразить
Зневагою, аби навіки зникли.
Випробування гідності людської –
Маленька іскра гордості такої.

Павучки- альбіноси мережили простір часовости,
ошелешено, - білі Аркани зими,- круговертили.
Ізо всіх,- на житейському протязі доль,- випадковостей-
Ти- найнебніше з див, що на вдиху затримане. Стертими
в заметілі слідами, -од наших замрій,- невагомостi,
катулялися зірні сніги і творили екслібриси
на сторінці пречистій, заледве початої повісти...
Перетнулись оббіжниці наших планет - Ти це випросив...
Ти ось виманив босу мене на морози - незчулася,
як обіймами вгрілася серед осклілої вулиці...
до щетинки щоки- до шорсткої тулилась і бyла ся
рідна скроня -претеплою, сонцем налитою...скільки цим-
передзвоном душі із Тобою,- в житті ще зігріюся,
скільки раз ізгадаю мережку павучо-крижинисту,
і "люблю" середзимне Твоє,і мембрану папіруса
споночілого неба, сосну лeмурійського виросту,
замурашену срібно бруківку і вир невагомості...
я і нині іще неприземленa хoджу - знечулено.
скільки днів утекло в незворотнє - у числово-пористу
серцевину годинника... тільки любов незамулена.

Усе примарне у житті… Все тільки тлінь…
Немає певності у тім, що ясне, зриме:
стоїть собі стіна. І -надцять поколінь
упевнені – граніт! А там насправді - глина…

Бува і між людьми: півслова – й раптом шок…
І падають стовпи, - здавалося, надійні…
Єдиний друг тоді – маленький павучок,
що прилетів колись на ниточці вирійній…

Спи, Івасю, спи, синочку.
Тобі вишию сорочку
Кольоровими нитками,
Наче долю - молитвами.
Закривай, серденько, вічка,
Вже прийшла до хати нічка.
Сон вмостився у колисці,
Зорі сяють низько-низько.
Поки спиш - я вишиваю,
З Богом в тиші розмовляю.
Він все чує, він все знає,
Мої ниточки приймає.
Спи Івасику, спи сину,
Знай - минає всяка злива,
Все минає, все проходить,
Після ночі сонце сходить.
Спи дитинко, твій час спати,
А я буду вишивати.

У чорноті небес блукає білий кіт –
Такий самотній серед порожнечі
Муркоче коло Всесвіту воріт,
Самотність пророкує і, до речі,
Читає позабутий манускрипт
Написаний на камені дольмена.
Менгір мовчить, а в темних нішах крипт
Монахи написали про бої й знамена
Народів зниклих і літописи важкі
Де кожна літера важка і черлена –
Де королі Ірландії, де кланів ватажки?
Все зникло… І нащадок збайдужілий
На шибках пальцем вимальовує: «Нудьга!»
І нарікає, що життя марудне,
Марнує дні свої і в сірі будні
Відтінок буруватий додає вина.

Сократ узяв спокійно чашу в руку,
Крізь сонце подивився на цикуту
І випив, як вино, страшну отруту
За торжество життя і за науку.
А вороги Сократа в ту хвилину
Кривились од вина, як від отрути,
Й лягаючи на ложе, щоб заснути,
Насправді вже лягали в домовину.

Сергію Єсеніну


"Ліміта" я і "митар",
Як приїжджі усі,
На Ваганьківський цвинтар
Замовляю таксі.
Не порожній – дві пляшки:
Могилки покропить.
Ледь прив’ялі ромашки
Не забув я купить;
Прихопив три чарчини –
Хто ж самотній-бо п’є?! –
А питущі мужчини
І на цвинтарі є…
У Москві ж я не маю
Ні близьких, ні рідні,
Лиш Єсеніна знаю –
Він зрадіє мені…
У Москві ж так убого,
Що не хочеться жить,
Ні до кого – крім нього –
І душа не лежить…
І Єсенін був "митар",
Був не "свій" – "ліміта"…
… Випив чарку я, витер
Дві сльози на устах;
Третя впала у пляшку –
Я ромашку встромив
В горло пляшки
Й ромашку
Від печалі обмив
Співчуттям своїм…
Сльози
Мимоволі текли
Без натуги і пози –
Найщиріші були!
Стало легше на серці,
Тягарі всі знялись,
І зальотні "єсенінці"
Геть усі розбрелись…
Другу пляшку лишаю
У траві – для бомжів:
Для поета,
Вважаю,
І бомжі – не чужі.

День згасає. Берези
Тінь ховають в траву.
Повертаюсь, тверезий,
В негостинну Москву,
В гуртожитське паскудство,
В гуртову самоту,
В те нелюдяне людство,
Що пасе "ліміту"…

… На Ваганьковім тихо:
Ні жалів, ні бентег…
Десь подівся, на лихо,
Мій товариш Олег* –
Єсеніст і колега
По вину і перу…
Я в Москві без Олега,
Безперечно, помру!
Я Олега діждуся,
Дам троячку йому
І з Олегом нап’юся
Без стида і страму…


1979

Замов словечко, мінімум замов.
Оскільки не звучатимуть оркестри,
(приватна справа..) сповісти: - Любов
скінчилась, частина друга - о вестерн!

На старт! Увага! нумо по свистку..
.. і ціляться з претензіями в морди
Вони такі, позаздриш "екс - кличку",
Зацвиркались слинею після Торту…

А Він як муж, як чоловік їй ще..
Як справжній п'ятиборець з бізнес-вумен,
Як власник Він свойого "фаберже" -
Він знатиме кінець.. ночами думав: -

Спочатку позамінює замки.
Ні -ні! спочатку все лаве в обшори.
Живу засмажить, шматочками… кронти.
І сотні дій, до "дійства", ще повторить..

Подумаєш красавіца, цабе,
Білявка розмазюкана єдрьона?!
Поткнеться в суд, Верховний? без проблем
Отримає любу на світі зону…

Вона в ва-банк: -Тримайтесь, мега хіт:
Це той мудак, що посланий в три дупи??
Хто замовляв словечко? ось, ловіть!
І я в екран. Обом повірив тупо…
2013.

Береш тайм-аут… І даремно ждати,
аж на табло засяє результат .
А глядачі завмерли, як на чатах:
їх не влаштує нічия чи пат.

До перемоги кожен хай змагає. —
Інак який у грі таїться смисл,
коли гравців на фініші чекає
розчарування глядачів і свист?

Береш тайм-аут…Гра без результату…
Але не полишаєш боротьби…
Я розумію… Не допустиш пату…
Іще є час… Нехибний хід… - Зроби…

06.02.2013

Так посіріло й затягнулось небо,
що навіть душу огорта сльота.
Нам, зимонько, дощів таких не треба, –
бодай одну сніжинку – хай літа.
2008

Друже милий, ти повір, я
І не знав, що є повір’я:
В новорічну диво-нічку
Не ховатися на пічку,
Не дрімати і не спати –
А скарби іти шукати!

22 січня – 1 лютого 2013 року

Перехворію віршами. Затим
Стійкий імунітет набуду.
І вже надалі вірус рим
Не потривожить груди.

І тільки інколи, на мить
Вірш у душі озветься,
Як рецидив... І затремтить
Моє в надії серце.
5.02.13р.

Розраховуй на більше...
Натерте до блиску тло
І знайомі на дотик
Кожна лінія, кожен порух.
Тільки іноді біль ще
Приходить і п'є тепло,
І лишається доти,
Доки хочеться спати поруч.

Розраховуй на більше...
Лише не гаси мій сплін,
Не принось суєти,
Не мішай моїм мріям жити.
Нехай іноді біль ще
Підносить мене з колін,
Переходить на ти,
Йменується моїм вчителем.

***
Обміняю листи на мозаїку сонць і квіти.
Розраховуй на більше...Чекай на зустрічний вітер

У монотонних буднях потопає час
І десь не десь у свята виринає
Немов свіча ми, гаснемо в вночі
То нас запалюють і ми мов, воскресаєм

Так серед друзів, - (нібито , назавжди вірних )
І ворогів , (що інколи за друзів кращі) ,
Ми день у день, зі снів прокинувшись чарівних
Надією серця наповним наші

І з вірою, що прийде кращий час,
І нас оцінять не зі слів чужих – обсуди!!!
А за добро і глибину душі і вас,
Але ж хіба цікава, чесність людям?

Їм, би лише поговорити дай,
НЕ їсти з тиждень , ні - і навіть пити!!!
Їм дай лиш привід, похибку і знай!
Для них за честь щось біле – очорнити!!!

Хіба таке з тобою не траплялось?
Хіба тобі не прикро? Не болить?
Та час минув - хіба не легше стало?
Обсуди вчухли – Бог суддя їм. ТРЕБА ДАЛІ ЖИТЬ!!!

Вона звичайна жінка. День у день
Охайна і приємна. Не лукава.
Для приятелів - жодних одкровень,
Хіба що разом вип'є чашку кави.

Коли проміння сонця золотить
У вазі квітів маківки червоні,
Пригадує життя солодку мить,
І заздрить голубам на підвіконні.

Коли іде любовний серіал,
Бажає мати ніжності краплину.
Подивиться у глибину дзеркал,
І розстеляє ліжка половину.

Вона звичайна жінка. І тому -
Сучасний одяг, модні черевички.
У диво вірить. Диво і весну,
Що радісно накликують* синички.

*Накликують(діал.) - дуже голосно раз у раз
видавати звук, що передає певне почуття.

1-3.02.2013р.

Ночь, за окном пригорюнился месяц жалкий.
В тихий тринадцатый год накануне свалки
Мальчику снятся настурции и фиалки.

Мальчику снится начало другого века,
Множество проводов, фонари, аптека,
Ещё - телефоны Nokia, окна Veka...

К самому чрезвычайному на подлёте
В медленном розоперстом водовороте
Мальчику снится смеющийся Гарри Поттер.

Вот такой коленкор, Коленкур, вот такая пьеса.
Как неявственный символ незыблемого прогресса,
Прыснет девка в окне снующего "мерседеса".

В полушариях мальчика зажигают ночные клубы,
Кто-то торопится, кто-то ругается зло и грубо
И влюблённые внятно целуются губы в губы.

А потом всё куда это завертелось? Помчалось, глядь-ка -
Кремль, с трибуны вещает бровастый дядька,
Вверх ракета сигает, ансамбль идёт вприсядку.

Закричали сквозь лай "ферботен", вонюче горит чего-то,
Много танков и самолётов, куда-то бежит пехота,
В голосе Левитана крепчают стальные ноты.

Так, что еле успел отгреметь выпускной в июне.
Рабочий с колхозницей - бэтмены полнолуний.
В развалочку нэпманы, как тараканы, пускают слюни.

Прикольный броневичок расплевался свинцом в картину,
Весёлые бородачи тащат сельдь в путину,
На Зимний насели норманы или льдины.

И от всей беготни голова мальчика как-то вскипает резко,
И с экрана вдруг пропадают цветные фрески,
Исчезают поля, подстанции, перелески.
Всё, ничего этого не было -
Тюли, кружево, занавески.

2012

Привіт, берізко - сестро білокора,
Ти ще дрімаєш? Так, авжеж - зима...
Я знов прийшла, хоча була тут вчора -
В життя моє вповзла сумна пора.

Ти спи, ти спи, а я тут біля тебе
Тихенько постою. Втікаю від людей -
Хочу поплакати, щоб чуло тільки небо,
Подалі від допитливих очей.

Прийшла печаль - несу до тебе сльози.
Ти не осудиш, мовчки все приймеш.
І незважаючи, чи сонячно, чи грози,
Ти віддано мене чекаєш все ж.

Я обійму, хоч трішечки зігрію,
Тебе холодну, сонну, дорогу.
Ти в мене є - це живить ще надію.
І хай болить - це значить, що живу.

Одинокість чи повна свобода
Від претензій і зобов’язань,
Від вагань і від гри в необхідність,
Пересудів, холодних вражень?

Одинокість чи вільний простір
Для шалених думок і планів,
Для польоту химерних фантазій,
Переходу бажань у намір?

Одинокість чи незалежність
Від недбалих, пустих стосунків,
Від набридливих слів і звичок,
Від поспішних обійм, поцілунків?

Одинокість чи Доля Людини,
Що у спокої зцілює Душу,
Що себе пізнає зсередини,
Що в собі розкриває квітучість?

18.09.2012

Хто казав, що флоксія не плаче?
Її цвіт нам губи солодить.
Квітка – не людина, все пробаче:
Як зламаєш гілку – не кричить,
Тільки соком зелені заплаче,
Тільки листя струсить молоде.
Мов сльоза її жовтогаряча -
Літня злива небом загуде.

Котки сплять, натомились їх лапки,
Сплять ведмеді, зайчата і жабки,
Пірамідки стоять веселкові,
Спи, розумничку, в щасті здоровий.
Сходить сонце рожеве щоранку,
Підростай же пошвидше, Богданку,
Дужим, добрим, як дуб у гайочку,
Кучерявий, єдиний синочку.

Коли впаде холодний сніг на гарячі вії,
А зима влаштує неспокою заметіль,
Подорожчають літні спогади, ніби повії,
Мов глінтвейн нагріватиметься відчаю біль.
Хтось малими ковтками буде пити отруту
цих занадто обпечених серпнем надій ,
відбуватиме знову щорічну покуту,
зупинивши на кризі швидкість подій.
А тоді розламається лід, наче совість,
Запізніло сп’янілих чужих одкровень,
Тішить те, що навколо усе - тимчасовість,
Ця холодна зима, цей вкорочений день.

У селі поминальний день:
Звідусіль позліталися діти,
Поспішають до рідних могил,
Де батьки полягали спочити.

У зажурі схилили чоло,
Вже і їх сивина покрила,
А з портрета, немов жива,
Мами усмішка – лагідна, мила.

І згадались її слова,
І бажання її заповітні,
Щоб ніколи поміж собою
Не були ворогами діти.

Стоїмо ми рядком біля мами -
І сьогодні вона ніби з нами.

2011 р. Надія Таршин