Прикликав Музу вдень. Аж наніч прилетіла!
Прости мені, перо! Не брав тебе давно,
Бо вже зо троє літ під жайворона співи
З продовженням роман пишу: я ж агроном.

Перо моє – сівник. Блокнот – ріллі гектари.
А літери й слова… за кілька днів зійдуть.
Тоді – радій, плекай, підживлюй – щоб зростали,
Від шкоди захищай зелених слів могуть.

А з липня – наслухай мелодію комбайна,
Під музику читай, що написав за рік,
Як плине з рукава ріка золотосяйна!..
А далі що? – вставай до сонця, до зорі,

І знову – сій, плекай, вимолюй дощ піснями,
Від лиха захищай!.. І в цьому – суть Буття.
Пишу на чорнім тлі зеленими рядками
З продовженням роман про волю до життя.

16.12.2010

На горі будеш ти – я, повір, не залишуся долі:
Вп’явшись пальцями в скелю, повзтиму увись, аж на ґрунь,
Й від натуги з рамен виростатимуть крила поволі –
Й розпросторяться, й злину, й під небо тебе заберу.
Попливеш ти у даль, розтинаючи хвилі завзято, –
Я, налігши на весла, свій човен пущу навздогін,
Щоб тебе ні штормам, ні високим валам не віддати,
Щоб з тобою пліч-о-пліч сягнути незнаних країн.
А – крий Боже! – ти зіб’єшся в хащах правічних з дороги –
Я, твій поклик учувши, вогненним стовпом спалахну
І палатиму, доки не вщухне на серці тривога...
А тоді, щоб зігріти тебе, чимміцніш пригорну.
26.01.2007

Ходи до мене, Зимо,
обіймімось,

слухняно закарбує об’єктив,

хоч нині хижо й зимно,
не сварімось,

так любо в галереї твоїх див,

так мудро ти приходиш,
лад наводиш,

світ затуляєш кригою і сном

і сто ночей ти стогнеш
і ворожиш,

щоб нам зривати золото серпом.

Ходи, красуне сива,
глянь щасливо,

ти в моді і пошані нині є,

ти діва,
не дивись на весну криво,

ходи, давай проп’єм твоє кольє!

Поезія – не притча во язицех,
А райський сад і Муза яснолиця
Співців чекає в ньому на зорі, –
Як їх осяює снаги жар-птиця.

Життя поета-над прірвою танець
Я вигнанець...
дешевих портретів
Художник
У світі безбожнім
незатишно
Ніде сховатись душі
від презирства й омани...
Над прірвою танець
танцюю відколи
На волю
прорвались вогні
полум'яного серця!
Оголені перса
Природи
Я ніжно ласкаю
Люблю!..
Гей, Ви, чесний люд!
Дивіться, як втративший розум
Танцює для вас з смолоскипом в руці
Хай вітер відносить,
Зриває слова з моїх губ
про втрачену суть...
Тепер я для всіх самогубець
Вина принесіть!

Ти моя любов остання
до світання
до пориву осіннього вітру
до звабливих обіймів
п'янкої, солодкої смерті
Відверто кажу
Коли сяйво небесне поманить
Я до тебе любов понесу
у незнані світи...

Ти чарівним вогнем оповита
Я цілую, п'янію
і знову і знову і знов
У серці надію
плекаю
безкраю
на квіти спокуси
На сонячну радість
дібров

П'янким зорепадом
освячена пристрасть
іскриться
Палає у полум'ї темнім
зелених очей
Глибока чарівна криниця
де таїнство відьми зплелося
з прокляттям богів

Я б сонце спинив
хоч на мить
щоб продовжити радість
Щоб красою твоєю
душею
напитись сповна
Бринить
ніжний голос
Я млію від губ соковитих
Не треба й вина
хмільна...

Хай вічним лишиться
Незайманий спокій
в бурхливу епоху...

Остання любове,
Пристанище теплих надій

А у тебя очень красивая душа
Как лодка золотая в камышах
Под вуалюю спрятана она
И лишь печаль в глазах видна
Но боль раскачует клонит до дна

Ты вдохновеньям меня своим утешаеш
Ты боль мою своею болью исцеляеш
Когда моя печаль станет балладой
Ты ее спой мне, мне это надо...

Ніжним дотиком…

Ніжним дотиком, лагідним поглядом
Заворожила, приворожила, зі сну збудила і цвітеш.
Весняною квіткою крізь сніг пробилася,
Причепурилася і ростеш.

Стомлене холодом, вітром, негодою
Все оживає, вальсом кружляє, і на свій танець запрошує нас.
Серця схвильовані, очі закохані…
І на хвилину, зупиниться час.

Все, що приховано серцем закоханим,
У поцілунку проллється дощем.
Взявшись за руки, невпевненим кроком
Межу заборони разом пройдем.

В ніжних обіймах поринемо у всесвіт.
Всесвіт бажань, заборонених мрій.
Життя починається, біжить, озираючись
На сіру буденність звичних подій.

23.03.13р. Колодій О.Ю.

* * *
Стовбур’я? – Ні:
100 в бур’яні.

* * *
Стоси вин –
100 сивин;
100 сивух –
Стоси вух.

* * *
Стовпи – хаті:
100 – в пихаті.

* * *
Стовбур – чи вся? –
Стовбурчився:
100 в бур – чи вся?

* * *
“І нас 3” – бає стопа;
І настрибає 100 па.

* * *
100 гам
Стогам.

* * *
100 лиць
Столиць.

* * *
Столи зали
100 лизали;
100 лигнули –
Столи гнули.

* * *
Стоїмо:
100 їмо.

* * *
Стогне –
100 гне.

* * *
На столи – 100 нош
На 100 листонош.

* * *
На 100 літер
На столі тер.

* * *
На 100 пар –
Наст, опар;
На 100 сигар –
Наст, оси, гар.

* * *
Стовпи, саки –
100 в писаки.

* * *
Коли маг стогне,
Колимаг 100 гне;
Коли маг стогнав,
Колимаг 100 гнав.

* * *
Коли мазі – 100 сивух,
Колимазі – стоси вух.

* * *
Три має –
Тримає.

* * *
Тримало
3? – Мало!

* * *
Тричі пси
3 чіпси
Тримали:
3 мали.

То мале тримало
Том; але 3 – мало!

* * *
Вітри над вами.
Вітрина; два ми.

* * *
Карав 7-ох:
Кара всім – ох!

* * *
Зрів на горісі мох;
Зрів на горі 7-ох.

* * *
Жали всі мох –
Жалив 7-ох.

* * *
Свекру – 7-ох,
Свекрусі – мох.

Свічуся словом і в його промінні
Заходжу до великої святині, –
Нема нікого, тільки в безгомінні
Хитаються ген-ген якісь дві тіні.

Ти залишила
Квітку на вікні...
Їй сумно там...
Одній..Тебе чекати.
Вона Тобі
Розкаже увісні
Усі слова,
Які я мав сказати.

Ти залишила
Квітку на вікні...
Жінкам так личить
Квіти пригортати...
Я брешу,
Що Тебе я не люблю.
І легко по очах
Це прочитати.

Твоє ім'я
Я мовчки прошепчу...
Його не можна
Вголос вимовляти...
Писати вірші -
Це - не ремесло.
Писати вірші -
Це - Тебе кохати.

Ти залишила
Квітку на вікні...
Я кожен день
Її здалека бачу...
Сміється
І не кориться зимі,
Вона Твою веселу
Має вдачу.

Твій голос -
Вічна Жінки таЇна.
І усмішка -
Розумна, добра, щира.
Щаслива будь!
Забудь мої слова...
Така далека й близька,
Моя мила.

На все свій час,
На все своя пора...
Любити
І любові уникати...
Розтане сніг,
Повернеться весна...
Ти вибереш -
Карати, чи прощати.

Ти залишила
Квітку на вікні...
Самотньою...
У цих снігах
Вмирати...
Вона мені
Розкаже уночі,
Як любиш Ти,
І де Тебе шукати...

Ти залишила
Квітку чарівну...
У центрі міста,
Людям всім на диво,
Я вірю -
Ви прикличете весну,
Щоб танув сніг,
Щоб сонце засвітило!

24 березня 2013 р.

співайте хуги голосіть
ячіте сестри
над кучугурами несіть
недужу весну

ген ходить місяць удовин
най він погибне
несе у білім рукаві
крижину срібну

за ним чотири копачі
ступають німо
дверима грюкне сміючись
шитво відніме

марою стане при вікні
ножем шелесне
й за коси витягне на сніг
убиту весну

2013.

у замшевих чобітках по колінця в сніги
хоч би до купи зібрати вироки і думки
ніколи куштувати чорних пліток шоколад
шовком лягає слово швидко у файл рункий
віддана гордість ангелам як непотрібна гра

крутиться-вертиться колесом все життя
жили натягнуті темпом яскравих діл
люди неначе діти чекають на зарплатню
людям потрібна підтримка хліба мого і води
в кожному власне причастя зачинене в біль

замшеві чобітки в ранній хвилинці дня
третій поверх садочку в три сніжинки політ
вибачте в мене донечка хвилею у балет
в сина у теквондо зрушує свій зореліт
ну а те що не їла врешті пустим- пусте

біла білизна сохне слідкуючи як сніжить
борщ на плиті і пляцок та трояндовий крем
капає на коржі та віртуозна Жизель
зі скромних віршів моїх із слів виганяє зле
вибачте що я жінка а не згорілий джем

що під праскою оживає його зелена сорочка
рукава пручаються а на руці калатає годинник
устигнути залишити іще ягідку золотинки
в єдиному вихідному уста кохавити безупинно
знімати замшеві чобітки ласкавити рими

вони не мають права запізнитися і порудіти
Доброго дня Ірино Миколаївно і Павле і Аню
іще десятки очей шукають барви із рясту
і несуть свої перемоги страхи поривання
тремтить у серці любов
заходьте будь ласка

у замшевих чобітках по колінця в сніги
хоч би до купи зібрати вироки і думки
ніколи куштувати чорних пліток шоколад
шовком лягає слово швидко у файл рункий
віддана гордість ангелам як непотрібна гра

чиїсь спогади тліють
розбавленими опіатами
чиєсь майбутнє вистрілює
дивними кварками

теперішнє дрейфує
блукає лабіринтами
теперішнє - в минулому
"сьогодні" десь покинуто

теперішнє розсіяно
роздимлено туманами
теперішнє - в майбутньому
сховалось від фантазії

наразі "зараз" в розшуку
в міжчасся день поринув
і все, що відчуваєш -
лише сила тяжіння...

Праведний Боже наш, іже єсі
На небесі, опустися на землю:
Я твоє нОве пришестя приємлю
Навіть тоді, як відмовляться всі
Від України-Русі. По росі,
Боже, пройдися. Візьми Україну –
Рай неземний – під небесну раїну,
Де Україна цвістиме в красі.
Боже наш праведний, іже єсі
На небесі, увійди в мою душу:
Я тебе, Господи, бачити мушу
Навіть тоді, як осліпнемо всі!

1995

Сніжно другу добу,
Що навіює смуток,
Завива у трубу,
Де ж то сонця рятунок?
І під ковдрою лиш
Босонога реальність,
Ось напишеться вірш,
Прозвучить тривіально,
Всоте прагнення і…
Всоте відповідь – тиша,
Ми живі ще, живі,
І оспівані віршем,
Коли ніч наплива,
Місяць неквапом сходить,
Наша пристрасть пала,
Часом з розуму зводить…
Я магічна твоя,
Я твоя небезпека,
І близька і чужа,
А захочеш – далека,
Утримати – гай-гай,
Керувать – знайди другу,
Полюби, відчувай…
І послухай…

Іскрився туман солодощами зоряних ночей
В'їдався в душу блідого місяця овал.
Була готова потонуть у глибині твоїх очей,
Та серце, немов лист із дерева зірвав.

Пишний цвіт у душу сипав, посміхаючись яскраво
Ароматом яблуневим затьмарив кожну думку,
А потім- знищив істинне лукаво,
Не залишивши ні крихточки, ні звуку....

Тепер лише у сни приходиш крадькома
Все дивишся в туманний слід кохання.
Епілогу в цій історії нема,
Бо вона одна й остання.
©Ptaha

24.03.2013

Весна…
Мені наснилася весна.
Садок пахучий, зелен-поле,
Гуділи біля вуха бджоли
І шепотілася трава.

Збудився.
Вийшов.
Горе, горе…
Понадувало.
Біле море.
Де ти, весно !?

Гублю ключі, і гроші, і людей...
Гублю усе...Немає тому спасу...
...Тулю пожовкле фото до грудей,
Де ми у школі, біля твого класу...
Я з бантиками й білим комірцем...
Кумедна і зніяковіла трішки...
А ти з таким усміхненим лицем
Даєш мені два лісових горішки...
Ох,ті горішки!.Я їх не взяла,
А засоромилась і опустила очі...
Якою я наївною була,
Аж згадувати інколи не хочу...
...І ось ми загубилися в житті...
Ніхто нікого не хотів шукати...
Мені горішки часто сняться ті...
Ну поясніть, чому було не взяти?..
...А гроші що? Я не рахую їх...
Як є - то є. Немає - то немає...
...Ще досі вірю...Вірити не гріх...
Безвір`я в нас надію відбирає...
...Гублю людей. Гублю ключі останні...
Гублю себе у втраченім коханні...
2013

бусли сонце з вирію несли
бусли небом вишили дороги
а на батьківщині ані слив
ані груш у виярку пологім

бусли сніг топтали у саду
і у сни навідувались тричі
досі сниться – я до них іду
а вони спалахують паліччям

* * *

Що ж тепер робити, весно слабосила?
Нам зима замети снігу натрусила,
Он які замети, геть по самі вуха,
Як тут спромогтися ще й на силу духу?

В зиму п’ятий!!! місяць суне по етапу.
Хочеться заснути і смоктати лапу.
Збайдужіти, вмерти, одеревеніти.
Тільки щось співають невгамовні діти:

«Благослови, мати, весну закликати,
Весну закликати, зиму проводжати!»

Ласкана вітрами, пещена морозом,
Чуєш, весно, чуєш?! Хоч човном, хоч возом
Поспішай!Розтоплюй льодову олжу!
Присягаюсь: я тобі — допоможу!

1996

Може десь, за нашим краєм
сади цвітами втішають.
А у нас ще сніг.
Наш край білим пухом вкритий,
але й це нам пережити.
Нарікати гріх...
22.03.2013р.

По небесному морю плавають душі,
Оминаючи рифи й мілини.
Їм уже ні до чого розпатрана суша
І повітря на смак субмаринне.

Може, варто й собі покинути хату
І безмежний смітник Ноосфери,
Тільки б знати, чи душі... Достоту знати,
Що вони не раби на галерах.

2012

До півночі випаде сніг і оскліє Місто,
По квітень зайшовши у тяж білокрів’ям зими.
Зламаються янгольські крила – то гостро зблисне
Кинджальний малюнок собору, у небо німий.

До півночі снігу до хмар, навіть вище, вище,
Застрашений місячний німбик сльозою бринить.
У Міста душа перемерзла в поранню тишу,
Камінну молитву на фресках бродячих століть.

До півночі вироком сніг. Прімаверо, де ти?
В якій кришталевій труні прикували, скажи…
Бо тужать застуджені леви на парапеті,
Чекаючи доступу в храм, де немає олжі.
23.03.13

Споконвічний анекдот
Про граблі в освіті
Актуальність не втрачає
Й в мому лихолітті.

Молодик, ще жовторотик,
Але гонор має,
Бачить таткові граблі
І не угадає:

Що оце воно за прилад
І що за система?
Певно річ якась космічна,
Чи антенна клема?

Відірвався від смартфону,
З вух ізняв заглушки,
Й витріщився на граблі...
Мислить самотужки:

А чи то маніпулятор,
Зброя Робокопа?
Може пірсинг для слона -
Made in Европа?

А коли все ж наступив...
В лобик гігонулось:
Кайф спіймав - іскру нірвани
Й пам'ять повернулась!

Як би там не розвивались
Цифрові програми,
А граблі таки зостались
На завжди граблями.

Бо граблі - машина часу
Попри всі формати,
Діє, щоб коріння рідне
Не позабувати.

Щоб уся рідня і мова
З ними пригадалась...
Безперечно, що освіта
З граблів починалась!

Вся нудота, яка з себе
Цвіт воображає,
Думає, що все на світі
Достеменно знає.

Як собі не наголошуй:
Чи "собі-і", чи "со-обі",
А "граблі-і" чи "гра-аблі" вріжуть
Вченому по лобі!

А вже так, кому прийшлося
Гра-аблями угрітись,
Треба ще й граблі-і підставить,
Най геть просвітитись...

2013

- Ще раз будете сварити,-
каже враз Настуська. –
Я свої збираю речі,
йду шукати бузька!
В тата й мами круглі очі:
- Що за бузьок? Ще раз.
- Той, що вам мене приносив.
Хай тепер забере!

Вона жила на вулиці Любові,
що перетнула місто Самоти,
де хворих площ загострення зимові
щораз віщують напади біди.
Біда прийде і стане на порозі.
Перо зупиниться, вросте в папір
і виросте у свічку тонкосльозу,
що обтікає краплями зневір.
А їй дарма, тій, з вулиці Любові,
що слід її винюхує біда –
у неї дні ясні, і ночі кольорові,
і дім її пливе на трьох китах
між площ, де хворо й несвідомо
щоночі тисячі її сестер
шукають шлях в любов, немов додому.
Таке природне рішення й просте.
Кити співають із глибин асфальту
і будять, і примушують іти.
Вони виходять в ніч, вдягають пальта…
І ти раптово розумієш, хто є ти.
Пера торкнись – і замигає свічка,
із площ самотніх рушать племена
на спів китів, уздовж зневір зустрічних…

До болю хочеться, щоб ти була Вона.

Умирают маэстро, оставляя нам памяти раны.
В барельефах печаль высекает мгновения плеть.
Подмастерья еще не успели взрасти мастерами.
А работа не ждет. Нужно многое в жизни успеть.

Неизвестно откуда приходят безликие боссы.
Потирая ручонки, берутся за всё и всегда.
Пока гений стоит, утирая усталости слёзы,
бесталанная рать засидела святые места.

Очень странный пейзаж: косяками гуляют таланты.
Свод священный небес наклоняет к себе суета.
С мастерами все проще. Они – как земные Атланты.
Держат небо века. И стоит оттого высота.

І
Моя Душа:
На древні виті сходинки я кличу,
Крутий підйом для розуму шукай
На стІну, що розвалена й хитка,
В безвітрянім ефірі таємничім.
Там зірка в схові полюс помічає
І відсилає думку кочову
У край, де та здійсниться наяву,
Де темінь від душі не відрізняють.

Моє «Я»:
Священне лезо на моїх колінах.
Уникнувши відмітини століть,
Меч Сато, ніби дзеркало, блищить,
Як бритва, гострий, вгорнутий в тканину.
Квітчастий клапоть вишивки багряний,
Що вирваний з дівочого вбрання,
Подертий, збляклий, все ж обороня,
Накручений на піхвах дерев’яних.

Моя Душа:
Чому людська уява нездорова
Минулою весною й досі снить
Як символом любові та війни?
Лише згадай про темряву спадкову!
Якщо думки зневажать землю вперто
І вільний розум стане мандрівним,
Це може врятувати від вини
І злочину народження і смерті.

Моє «Я»:
Монташигі, що у сім’ї був третім
Прикрасив меч ще п’ять сторіч тому,
Йому було відомо одному,
Чий пурпур серця він зберіг в секреті.
Як символ дня шаную я ті квіти
На противагу вежі у пітьмі,
Немов бунтар, що має на умі
Злочинний намір вдруге народитись.

Моя Душа:
Свідомість в тім краю самодостатня
І в чашу духу падає сповна,
Стає глуха, німа й сліпа вона,
На все заради інтелекту здатна,
І, власне «я» не в змозі осягнути,
У небеса суцільно порина.
Дає спокуту тільки смерть одна,
Але слова про це важкі, як пута.

ІІ
Моє «Я»:
Сліпа людина й прагне краплі пити.
І що із того, як в брудну сльоту?
А що, коли я заново зросту
І витримаю все колись прожите:
Ганьбу дитинства, підлітка страждання,
Період марноти своїх зусиль,
Недосконалості постійний біль,
Незграбності своєї споглядання?
Посеред ворогів мій шлях скінчиться?
Могутній Боже, як мені втекти
Від нівечення вигляду й мети,
Від злих очей холодних, наче криця,
Що налякали в дзеркалі й самого.
Невже це віддзеркалення моє?
Чи справді благо порятунку є
Для честі в співі вітру крижаного?
Я згодний проживати все невпинно:
Заритися у жаб’ячу ікру,
Де мимоволі сліпнучи крізь рух,
Сліпа людина б’є сліпу людину,
Пливти у найпотворніші канали –
Людської дурості плоди сумні,
Втопити власну душу у багні,
Пиндючну панну покохавши з шалом.
Простежити готовий я і нині
Подію кожну в русі і в думках,
Пробачивши собі минулий шлях
Свого життя без докорів сумління.
Й така солодкість лине нескінченна,
Що нас огорнуть радощі і сміх,
Відчуємо блаженство від утіх.
Усе, на що ми дивимось – блаженне.

Ще спить весна у зимових перинах,
Ще морозець висріблює стежки,
Але тепло своїх сердець Галинам
Вихлюпують нараз чоловіки.
Комусь вона сусідка чи дружина,
Знайома, подруга, племінниця, донька –
Та заворожує усіх ім’я Галина -
Спокійна, тиха, мила, чарівна.
Нема імен солодких чи полинних -
Усі лоскочуть слух чоловіків,
Але сьогодні «на коні» - Галини,
До них у гості Ангел прилетів.
Життя таке шалено швидкоплинне
Й допоки ми не залягли на дно -
Даруймо всім Галиночкам, Галинам
Зачарування, ласку і любов!

23.03.2013

* * *
Маля та ми:
Малята – ми:
Малятами.

* * *
Не те, не та –
Не тенета.

* * *
Так, самота
Так само та.

* * *
Такса – монета:
Так само – не та.

* * *
З нами 100 муз
З намистом уз.

* * *
Устоям –
У 100 ям.

* * *
То не божа роса;
То – небо, жар, оса;
То – небожа роса;
Тоне – бо жар – оса;
Тоне божа роса.

* * *
Небо дня –
Не бодня;
Не бавовна
Неба вовна;
Неба тон –
Не батон;
Не барана –
Неба рана;
Не бозна-хто:
Небо зна – хто;
Не боязлива:
Небо, я – злива!

* * *
Небо, роди
Не бороди;
Не бородище:
Небо, роди ще.

* * *
Не боронить
Небо – ронить.

* * *
Небу, дереву
Не буде реву.

* * *
Іду – буде рев
І дубу дерев.

* * *
Боротьбу дерев
Бороть буде рев.

* * *
Сади бачим, далі – гарні шати нам:
Садиба чимдалі гарніша тинам.

* * *
Та марка –
Тамарка:
Там – арка.

* * *
Чарко, та марка –
Чар котам, арка;
Чар кота, марка,
Чарко – Тамарка:
Чарко, там – арка.

* * *
А крамарка –
Акра марка,
А крам – арка:
Акрам – арка.
Акр! А марка?

* * *
На пором
Напором
Тривалим
Три валим.

* * *
Бога сало –
Бо гасало.

* * *
Коли сало
Колисало? –
Доки сало
Докисало.

* * *
Те сало
Тесало…
Що? – Кусало
Щоку сало.

* * *
Знай: де мокре сало –
Знайдемо кресало.

* * *
Коли сало – коли – магу
Колисало колимагу?

* * *
100 рож –
Сторож.

* * *
100 пор –
Стопор.

* * *
100 милися –
Стомилися.

* * *
100 впилися –
Стовпилися.

* * *
100 в пустелі –
Стовп у стелі;
100 в пушинках –
Стовп у шинках.

Прийдешнє сторіччя фашизмом ляка,
Чекають на нас і земні катаклізми,
Тринадцяте літо побачимо грізним,
Достойним обструкції чи матюка
І від міщанина, і від селюка -
Народного фонду моєї Вітчизни,
Яка до любови його заклика.
Водночас імперське ярмо лиховісне
Своєю наявністю вабить і тисне -
Оце перспективи. І даність така.
Ще й панство про себе нагадує різне -
Зустрів я персону з його кодляка.

(2013)

На просторах України
Завелися буржуїни…
Про "гаранта" кажуть:
"Він –
Щонайбільший буржуїн!".

Я не вірю в цю вигадку:
"Адже Він – гарант порядку
В українській нашій хаті,
Де всі порівну багаті!".

То кепкують з України
Зарубіжні буржуїни,
Заздрять, певне, нашій славі
Сери й містери лукаві.

Я пліткам не вірю жодним
І під стягом синьо-жовтим
Йтиму вірно за "гарантом",
Голий зад прикривши бантом!

Щоб усім було помітно,
Що живу я відповідно:
Весноцвітно і мажорно,
Себто впеньдержавотворно!


2003

А все залежить від природи
І, звісно, згоди між двома,
Оскільки без тієї згоди,
Природно, сексу в нас – нема.

Весна – саджаємо городи,
В полях, відомо, йде сівба –
Для легковажної пригоди
Не час, а значить, не судьба.

Улітку – спека. Спіє жниво –
Життя людського суть і сенс –
Хіба ж спаде на розум диво
Ненасько-іноземне: секс?!

А там вже й осінь з урожаєм –
За хліб гаряча боротьба –
Отож звитяжцям заважає
Всіляка статі похітьба!

Зате ж узимку всім рефлексам
Підвладні всі, хто є живий:
Займаємось повально сексом…
Та це вже секс – не польовий…


2000

Холодні жорна неба зжерли зірку
Гарячу,нетерплячу,молоду
І сотні інших наче під копірку
Ковзнули по її сліду.

Вони такі яскраві та нестримні,
Немов вітрила сповнені надій
Їх юність рветься крізь простори зимні
руйнуючи давно трухлявий стрій.

До них несправедлива грізна доля
Ламаючи їх молоді серця
Вони ж летять палаючи від болю
Стираються а мріють до кінця

2011 р.

Ти малювала хижий всесвіт
На білім аркуші зими…
У слові музика воскресла
Коли зійшлись у часі ми.

Та простір обриси чекання
Неначе гумку розтягнув,
І свічка стрітення погасла
І перестрибнула весну.

А літо випалило сльози
І попіл вітром рознесло,
І висушило цвіт у слові,
І з осені зробило тло.

На тому тлі в погожу днину
Любов стелила нам ряднину.

22.03.13

обабіч неба рікам сняться ноги
русалчині
і котикові хмари
на гривах верболозів
і примари
телесикових човників
і ліс
обабіч неба віриться у сни
і нескінченність квітня
квіту
квоти
на щастя
на любов
на ніжний дотик
на погляд теплий
на політ
на…
і
так тепло там
у водах білих рік
обабіч неба
і себе обабіч

Яке щастя любити безмежно!!
Плекаю серцем ніжно, обережно
Немов, тендітну квіточку в саду,
Найріднішу в світі, зірочку малу!!!

Оченятка, сповнені життя
Рятують від туманності буття.
Веселками квітчають дні
Усмішки щирі, осяйні!!!

Розбиває смуток і печаль
Голосок дзвінкий, немов кришталь
І несе,несе у рай мене...
Маленьке чудо неземне!!!!!!!!

©Ptaha
22.03.2013

Солодкі дні ще молодого сонця
Хвилюються, хвилюють... Трепет. Хвилі.
Красуням бракне над усе суконця,
А божевільні парубоцькі стилі...
Іскрять, іскряться зорі-оченята,
Бажанням засівають біополе,
Коханням величають женихання.
За форми обирають на престоли.
Пишаються новітні королеви –
У їхню тінь заходить сонце блідо.
Сини адамів горді, наче леви.
Весна, життя, поезія, лібідо...

Належиш всім. (Не в клітці золотій!)
І нічия. (Оце – єдина втіха!)
Чом нидієш на паперті надій? –
Здається ж, не пропаща й не каліка.

Все ждеш любов, цілющу, як женьшень,
І доброту – не хвойду і не скнару…
Поезіє, настав твій Судний день!
Байдужість дужих – найстрашніша кара.

2011

Крапля щастя в морі сліз
Крапля радості у горі
Ти мене в ту ніч любив
На холоднім, мерзлім долі
Ти мене в ту ніч кохав
Ласку я тобі дарувала
A моя душа з твоєй
В страснім танці танцювала

Як же я тепер поїду
На землю чужую
І залишу тебе милий
На долю сумную
Як же буду жить без тебе
Поки не вернуся
Та забути тебе любий
Повір – я не боюся


А чи ти мене забудиш
Чи коли згадаєш
Може через роки скажеш
Що мене кохаєш
Може через роки скажеш
Що я твоя доля
Повір, я цього не знаю
На все божа воля...
2010 рік

мантри зими у березні
одинокі сліди на бéрезі
однакова білість більма
замуровує скарб зима
зморшки мороку замальовує
світ сивілою спророковує
сиві пасма відьомські чеше
споряджає в причастя перше
юну діву – на вельон білий
розпускає саван зжовтілий
розливає старечі сльози
білі кокони тче на лози
язики зелених пожеж
гасить змахом тяжких одеж…

Шлюбна церемонія на цвинтарі –
Ця весна, коли киплять сніги.
Час, коли співають душу митарі
Й модний піп з розп’яттям дорогим.

Коровайна радість дзвінко світиться.
Ув очах пташини виє вовк.
Горобини кров’яниста китиця –
Наче Місяць, що в тумані звогк.

Поржавіла річка тихо дихає
Неземною ніжністю глибин,
Хоч в очах у неї синя крига є,
Мов луска усміхнених рибин.

Як руїни храму нетутешнього,
Тануть кучугури від зорі,
Що висить червневою черешнею
Десь в куточку серця, угорі...

Струм солодкий в жилах звабно тьохкає.
В цій весні я жив би, жив би, жи...
Серце білобокою сорокою
На нові виводив віражі.

А десь там, колись, у тиші храмовій,
Вічним сном засну, як всі і все...
Нервів моїх ниточки вольфрамові
Райський вітер цвітом занесе.

Скажи всім: хто ти, що пече,
Чому прокинувся без згоди?!
Шукаєш вірнеє плече
У межах власного народу?

Тсс!Тсс!.. Всі сплять - надворі ніч.
Ти сон нарушуєш дзижчанням.
Не серед сонних цих облич
Своє шукатимеш кохання?

Чи дзвони в порох розітреш?
Чи біль у битвах розпорошиш?
Чи передумаєш й заснеш:
Не добровільно, то за гроші...

І в сні
За пробуд дорікнеш
Мені...

чорна хмара вовчої зими
водить мертві душі манівцями
ми ж собі чудес наобіцяли
на чотири глянцеві томи

носимо у торбі золотій
протираєм літери-кривульки
але все одно на серці мулько
мабуть чудеса якісь не ті

сніг на наші голови впаде
і завиє тужно і раптово
захурделить вулицями слово
а чудес не станеться ніде

Там на окраїні села
З ялини рідна моя хата,
Матуся нам заповіла
За нею ревно доглядати.

ЇЇ коханий чоловік,
З любов'ю будував для неї-
Не з ним судилось жити вік,
Хоч і була його зорею.

Бо не вернувся із війни,
Лишився в чужині лежати,
І не судилося йому
Ростити доню і кохати.

А хата ледве що вціліла –
Осколком наскрізь пропекло,
І що від цього не згоріла,
То дивувалося село.

Усе навкруг палахкотіло,
Від бомб здригалася земля,
Село від сажі почорніло,
А хату – доля вберегла.

Пізніше в ній - після війни,
На світ з’явилися ми з братом,
А шрам на зраненій стіні,
Не удалося залатати.

Я знаю, як любила мати
На спогади багату хату.
Вона б ніколи не змирилась,
Щоб в хати доля закінчилась.


17.12.2008р.

Платонічне кохання...Ви скажете:" Ні, не буває"...
Ну тоді поясніть, як мені називати моє,
Що над прірвою долі з очима сумними блукає
І автографи серця у віршах палких роздає...
Ваша ницість його відправляла у пекло й на плаху,
Ваші погляди заздрі зривали його з висоти...
Платонічне кохання моє, ти так схоже на птаху...
Чи на пролісок ніжний, що мріє в снігах зацвісти...
В сітях буднів жорстоких - перо золотої жар-птиці,
А під молотом долі - якийсь невгасимий вогонь...
Ти маленький журавлик, якому не треба синиці...
Тільки погляд...і подих...і шепіт гарячих долонь...

Сьогодні сам собі зроби дарунок –
прошепочи лише одне: «Люблю…»
І сонця веснянѝй палкий цілунок
зігріє душу і твою й мою .

Нехай весна дарує тільки радість,
штормів і повеней ніколи не веде.
І почуття тонка тендітна парость
хай яблуневим цвітом розцвіте.

Учення - на початку було Слово…
Та звідки це відомо солов’ю,
що тьохкає і виливає вголос
не сказане між нами те «люблю»?…

Говорить серце, очі, руки, тіло…
У поцілунку з’єднані уста!...
Все ніколи… Іще не продзвеніло…
Чи продзвенить? Чи це судилось нам?..

…(2013)

Кохана жінка – серця тиха гавань,
Душі оаза, тіла млосний щем.
Вона притугу радості дощем
Обмиє доброхітно і ласкаво.

А пестувати - буде ще і ще!
Їй Бог надав усемогутнє право:
Ввійти у долю мужа величаво,
Обпершись на його міцне плече.

Нехай вона кокетними словами,
Кохаючи до болю, до безтями,
Його підійме і жбурне униз, -

Він їй весняні первоцвіти гаю
В дарунок урочисто назбирає,
І виконає будь – який каприз.

21.03.12

* * *
То мука – рай,
Тому карай.

* * *
То – мулатка,
Тому латка.

* * *
То – мушкет,
Тому шкет.

* * *
А то мугикає –
А тому гикає.

* * *
І ту поїв,
І тупо їв.

* * *
Знай, дивись та мрій;
Знайди вись: там – рій.

* * *
Невістка –
Не вістка;
Непалка –
Не палка;
Несучка –
Не сучка;
Нетяга –
Не тяга;
Нероба –
Не роба;
Недуга –
Не дуга;
Нетля –
Не тля;
Немощі –
Не мощі.

* * *
Іра є
І рає.

* * *
Іра, я
І Рая.

* * *
Іда є
І дає.

* * *
Бере жереб, ром;
Береже ребром;
Бере, жере бром.

* * *
Нас та нова
Настанова
Настрахала:
Нас трахала.

* * *
Горище,
Гори ще;
Дими ще,
Димище.

* * *
Мали ми чистилище –
Малими чистили ще.

* * *
То – діра: дію;
Тоді радію.

* * *
Мили ми звалище –
Милими звали ще.

* * *
Збере зимову
З берези мову;
Бере завіями
Береза віями;
Бере завітами
Береза вітами;
Бере забору
Береза бору;
Бере запарку
Береза парку;
Бере засаду
Береза саду;
Бере заставу
Береза ставу.

* * *
Поля – нам,
Полянам;
Доли – нам,
Долинам;
Низи – нам,
Низинам;
Море – нам,
Моренам;
Перли – нам,
Перлинам;
Карти – нам,
Картинам;
Дива –нам,
Диванам;
Лави – нам,
Лавинам;
Коло – нам,
Колонам;
Сало – нам,
Салонам;
Каву – нам,
Кавунам.

* * *
Здере вівчарку
З дерев і – в чарку;
Здере вітрище
З дерев – і три ще;
Здере вдвох
З дерев двох;
Здере візник не
З дерев – і зникне.

* * *
Стадо корів:
Стад око – рів
Ста докорів.

* * *
Ос око, рів
Осокорів.

* * *
Круті ями
Крутіями.