В очеретах виднокраю
хвилька ніжності тече.
Я навіки пропадаю,
у льонку ясних очей.
Любий — небом у світлиці —
зазираю у глибінь
кришталевої криниці,
де на денці голубінь,
незабудки, як у раю,
і волошки чарівні.
Добровільно пропадаю,
потопаю в бистрині
бірюзового розмаю,
неозорого бузку,
чуйним поглядом плекаю
в тиші мрію боязку.
Небесами потай марю...
навстріч хай не вислиза
з глибини туманна хмара
і непрохана сльоза.
Заспокойся, рідний, бачиш,
сонцем плавиться блакить?
Завтра буде все інакше,
як душа переболить.

30.10.2023рр.

Ніби вже й ніч…
Погасло небо.
Земля не дихає,
Земля летить…
шукає більшого,
шукає виходу,
поки ще ніч,
поки є ще час,
поки Космос кругом,
поки день погас..,
поки тінь моя –
невидимая..,
поки тінь моя –
не моя…

20–21 квітня 1989 р., Київ

Людині для щастя багато не треба:
Світило б лиш сонце крізь хмари на небі,
День змінював ніч, а тепло – хуртовину,
Повага й любов панували в родині,
Щоб дзвінко сміялися діти завжди,
А рідні не знали хвороб і біди.

Хорошій людині не треба багато:
Лиш хліб і до хліба в натопленій хаті
Та пісня дзвінка за вікном у діброві
Про карії очі і чорнії брови,
До щему у серці кохання палке,
Як келих вина, що солодке й п’янке.

Хтось щастя шукає в коштовнім камінні,
У золоті й сріблі, в долярах чи гривнях,
Жене до небес мармуровії мури
І свій прирікає народ на тортури.
Нема в тому щастя. Відомо мені:
Не можна оазу зростить на лайні.

А інший свій скарб у підмурках ховає,
Розказує всім, що нічого не має,
Про себе він дбає лиш, заздрісний скнара,
Живе, як відлюдник, неначе примара.
Цей – швидше зачахне над скарбом своїм,
Однак не зуміє насититись ним.

Ще інший, буває, б’є в церкві поклони,
А згодом – на ближнього сипле прокльони.
Поставить “за здравіє” дюжину свічок,
А сам долі сотень людей покалічить.
Знай: віра – не в церкві, а в душах людських,
І Бог, наче в книгах, читає у них.

Багато таких, що будують кар’єру
І пнуться хто в мери, а хто – у прем’єри,
Нахабство і чванство возводять в чесноти,
Беруть хабарі й зневажають роботу.
Впаде всяк додолу, хто високо зліз,
А гідність і честь до вершин не доніс.

Та більше за всіх – торгашів-комерсантів,
Що матінку рідну залишать у дранті,
Що з батька беруть по кредиту відсотки
І чесних людей заганяють в колодки.
Ланцюг товстелезний, коштовний жупан…
Ще здалеку видно: іде з хама пан.

Той справді щасливий, хто скарб не ховає
І ладен ділитись останнім, що має,
Хто з Богом в душі, в кого помисли світлі,
Хто тямить, що він тимчасово на світі.
Повір мені, друже, – я бачив життя, –
І праведний шлях розпочни з каяття!

2014 рік

Пусто наодинці з самотою,
Надто – якщо порожньо в душі…
Ти живеш не з тим, і я – не з тою,
Запізнилась ти, я поспішив.

Пустка та лякає вечорами,
Бо, коли додому повернусь,
Не твоїх я губ торкнусь губами,
Не тобі у очі подивлюсь…

І в ту мить собі я уявляю,
Як десь ти стрічаєш не мене,
Не мені шепочеш ти “кохаю”,
З нетерпінням ждеш, що ніч мине.

І коли украдене кохання,
Ніби трунок, п’єм на двох до дна,
Обіймаємось, немов в останнє.
А душа – пуста, душа – сумна…

Прирекли себе на вічну зраду,
Вічну пустку в душах і серцях.
Загубилась у брехні розрада,
Щастя заблудилось в манівцях.

2013 рік

Передмістям нічним, в заметільній імлі, напідпитку,
Не тримаючись стежки, раз-по-раз пірнаючи в сніг,
Я поволі бреду і ім’я твоє, наче молитву,
Промовляю в надії, щоб Бог нам зустрітись поміг.

Може статися так, що ніколи тебе не побачу,
Та, лишень п’яний мозок твій образ змалює у снах,
Я прокинусь в сльозах і до самого ранку проплачу,
І нема порятунку мені в захмелілих думках.

Розумію, звичайно, що зовсім мене не кохаєш,
Тому й п’ю до безтями, щоб думку оту отруїть,
І все жду, що ось-ось ти подзвониш і тихо спитаєш,
Чи ми зможем з тобою кохання своє воскресить.

Розладналась гітара, немов на похмілля свідомість,
Вию пісню свою, як поранений вовк-одинак,
Що віддав би усе і одне лиш просив би натомість:
Я просив би кохання твого, наче прощі жебрак.

В передмісті нічному із пляшки доп’ю оковиту
І до дуба старого плечем у зажурі схилюсь,
Відшукаю у небі зорю, що теплом оповита,
І дивитимусь так, ніби в очі твої я дивлюсь…

2012 рік

Через море яскравих зірок
Човен-місяць пливе вдалечінь.
Шум діброви давно уже змовк,
Вітер ген серед поля спочив.

Лиш рипить десь далеко вітряк
Та вода у струмочку плющить.
Там чекає дівчину козак,
А дівчина чомусь не спішить.

Розіслався туман над ставком,
У гаю соловей заспівав.
І побачив козак за містком
Ту єдину, яку так чекав.

Запалала яскравіш зоря,
Загойдавсь за струмком верболіз.
Він дівчину на руки узяв,
По воді на той бік переніс.

І зустрілись жагучі вуста,
Запалали в обіймах тіла…
Це любов. Вона грішна й свята.
Це вона їх навіки звела.

В небесах міріади зірок,
Місяць човен свій тихо гойдав.
І здавалось, неначе сам Бог
Їх серця назавжди обвінчав.

2012 рік

Йшов на вулиці дощ – літня вранішня злива.
День зайнявсь після ночі, неначе воскрес.
Ти до мене прийшла, молода і щаслива,
Мов зійшла із небес.

І дощу зорепад на волоссі русявім
Так засяяв, що очі мої просльозив.
Я вночі малював тебе в сонній уяві,
А на ранок узрів.

Серце билось, як дзвін, бо воно враз відчуло,
Як бажала ти зустріч прискорити цю.
Лиш зажеврів світанок – одразу порхнула
Навпростець по дощу.

Міріади краплин осушу я губами
На обличчі твоїм, на волоссі й руках.
Стане темна квартира осяяним храмом
З вівтарем у свічах.

Нас Господь повінчає (інакше навіщо
Він дозволив, щоб зустріч оця відбулась?)
І у пам’яті нашій вкарбує навічно
Дощ у вранішній час.

2023 рік

Пробач мені, кохана, за вино.
Воно терпке і кисле до нестями,
Неначе кров моя, що вже давно
Кипить і грає довгими ночами.
Пробач, мені, кохана, за вино…

Пробач мені, кохана, за думки.
Хоч як їх не жену – вони приходять,
Летять вони через роки, віки,
В лещатах у сталевих серце зводять.
Пробач мені, кохана, за думки…

Пробач мені, кохана, за ті сни,
В яких ми назавжди з тобою поряд,
Бо серце мені гріють лиш вони,
В них – образ твій, очей зелених погляд.
Прошу: пробач мені за тії сни…

Пробач мені, кохана, за слова,
Хоч ними я тебе й не ображаю:
В душі моїй любов іще жива
І буде жити, доки не сконаю!
Пробач мені, кохана, ці слова…

Пробач мені, кохана, за любов!
Я не хотів тебе образить нею.
Прости, що у життя твоє ввійшов
І до нестями покохав тебе я.
Пробач мені, кохана, за любов…

Пробач мені, кохана, і за те,
Що ти мене ніколи не любила
І щире почуття моє просте
В душі твоїй любов не розбудило.
Без тебе все в житті моїм – пусте…

2009 рік

У душі із вечора до рання
Мурував я стіни від кохання –
Вибудував замок кам’яний.
Із-за муру я волів не бачить,
Чи сміється в світі хто, чи плаче,
Ніби серце – то калач черствий.

Я не підійняв на башті стяга,
Бо уже в минулім вся звитяга,
А тепер – лиш спогадів тягар.
Винний погріб помага забути,
Як закоханим судилось бути
І який він є – любові жар.

Виє десь за ґратами завія,
Тільки я вже ні про що не мрію…
Біле й чорне – всенькі кольори.
Лиш портрети у камінній залі
Замок смутком тихо заповняють
У зимові довгі вечори.

Як весняний дух злетить над муром,
Пам’ять завдає мені тортури,
Нагадавши молодість душі.
І воскреснуть спогади чудові,
Сни насняться різнокольорові…
Може, я із муром поспішив?

Я портретам заглядаю в очі,
І, буває, попросити хочу,
Щоб вони мені допомогли
Зруйнувати ненависні стіни,
Перед Богом впасти на коліна,
Щиро закохатись, як колись…

Але знаю наперед: недоля…
На неволю обернеться воля,
Ніби сам себе замурував.
Лиш в задумі дивляться з портретів
Ті, в чиї я потрапляв тенета,
Ті, кого колись я так кохав.

2012 рік

«Раббі, погляньте! Лежить хтось біля єшиви!»
«Негайно ж несіть до мого покою!»
На ранок протверезивсь молодик.
Раббі запросив до столу, дав чарку на похмілля.
«Хто ти?- спитав.- Побутом яким тут опинився?»
« З Польщі я. Може, щось про Радзивіллів чули?»
«А в Падуї, що поробляє ваша мосць?»
«В університеті вчуся...Не подивуйте,
Що сталося зо мною вчора. У карти грали ...
Усе програв, що мав. Тож з горя так набрався,
Що вже й не тямлю, як сюди потрапив...»
«Ну, це півгоря. Ніщо воно перед моїм.
Грошима поможу. А от мені хто допоможе?»
«Скажіть. І якщо спроможен, допоможу за ласку!»
«Бачиш, син мій пропав. Такий-бо здатний був,
Посісти мав би моє місце... І раптом зник.
Мені здається, у Литву чи Польщу подавсь.
Кажуть, там, як ніде на світі, шанують талмудистів.
А мій Шауль міг би за вчителя зійти...»
«Слово гонору, не будь я Радзивіллом,
Як не знайду його в своєму краї!»
***
Може, так би й лишився Шауль учителем Талмуду,
Якби не можновладні Радзивілли.
Невдовзі прибулець з Падуї став своїм серед магнатів.
Ще б пак: вдатний купець, збирач податків, власник млинів...
Сам король Стефан Баторій не просто дізнавсь про нього,
А й привілей дав на продаж вілецької солі...
А це вже розмах світовий!..
Багатів Шауль, щедро поповнював казну,
Не забував і про Кагал.
Король теж віддавав належне кмітливому юдею.
Те, що колись удільний князь Болеслав Благочестивий
В своєму Каліші увів, а Казимир Великий поширив
На всю Велику Польщу, Стефан Баторій законами потвердив.
***
Недовго був на престолі той, хто владною рукою
Утримував гоноровиту шляхту од свавілля.
Смерть короля прискорила годину,
Що згодом стала гаслом: «Неладом Польща тримається!»
Отож, і на сеймі не може шляхта вирішить,
Кому віддать корону. В однім лиш був консенсус:
Православний цар Росії серед католиків не годен.
Але ж корону приміряють ще два претенденти:
Максиміліан Австрійський і войовничий швед Сигизмунд.
«Нє позвалям!» переростало в рукопашну,
А то й виймалися з піхов шаблюки...
Хто віда, чи не скінчився б сейм побоїщем,
Якби той самий Міколай Радзивілл,
Що вивів учителя Талмуду з Падуї в магнати,
Перекричавши галасливу шляхту, не сказав:
«На одну ніч хай буде королем Шауль!»
Гадав, що сприймуть це за жарт,
Але під стінами Варшави пролунало одностайне:
«Віват, король Шауль!»
І ось у пурпуровім плащі з горностаями на плечах
Зійшов юдей на королівський трон.
Зійшов усупереч тому, що не зробив Проховник .
Зійшов, бо подвійну вигоду намірився зробить:
Потвердить у сеймі пільги для одновірців
І, звісно, щось там і для себе – бути й надалі біля короля.
Відведена законом на дебати ніч переросла в три ночі.
І все ж попри голоси тих, хто волів би австріяка,
Перемогли гроші Шауля Валя, які він передав удові Анні,
Щоб посадити на престол небожа її.
Отож, коли раннього ранку біля королівського намету
Заіржали коні і ад’ютант короля Ян Замойський
Спитав: «Хто там?»
Почулось: «Сигизмунд із роду Вазов,
Прийшов, як християнин за короною».
Передав її Шауль через запону намету
Новому королю – Сигизмунду Третьому.
На цілих сорок шість літ.

Р.S.
Зафіксована тільки в пам’яті юдеїв, ця легенда стала своєрідною опорою для них в скрутні хвилини життя, укарбувавшись в прислів’я: «Щастя таке ж нетривке, як і королівство Шауля Валя».

Про що мені з тобою говорити,
Коли мовчання зціпило вуста,
А почуття леткі розвіяв вітер,
І на поталу часові віддав?
Щоби не мали порятунку двоє...
Не заслужили нагороди ті,
Хто, зрадивши мелодію любові,
Залишили її на самоті.

1 листопада 2023 року.

АННА АХМАТОВА

***
Переклад із російської мови

Мені приснився майже ти.
Яка це рідкісна удача!
Прокинулась і гірко плачу,
І кличу з темряви прийти.

Та той був вище і стрункіш,
Здається, навіть, і молодше
І таємниць тих днів страшних
Не знав. То що робити, Отче?

То що !... Це привид тут блукав,
Як я давно передбачала.
Але ж людину я чекала,
Так, як ніхто ще не чекав.

2023

Осінь примхлива торочить з небес туман,
І я... Збиваючись з ритму... тону...
Проглядаються зорі.
Чуєш?
Стільки сердець,
Стільки болю і смерті, десь там,
Так поряд,
Але не з тобою.
Слова завмирають неначе останній крик.
Вони
Гуснуть, немов би олійні фарби.
Поглянь,
Скільки мертвих голубок, на чорній лежать землі
Довкола висохлого водограю.
Хіба не мізерні ці спроби дурного письма,
Торочити надто безсилі вірші?
Метафори гаснуть, як зорі, і знову – війна
Можливість поезії світла тобі напише
Кров'ю.

15.10.2023

Попрощався падолистом жовтень
Та й помандрував собі кудись.
Листопад вже завітав сьогодні,
З осінню так міцно обнялись.

В крапельках вони скупались радо,
Хоча зимно трішки під дощем.
Та не холодно ніскільки листопаду,
Хризантеми квітнуть же іще.

Хоч надворі уже осінь пізня,
Не бояться вітру та дощу.
І я в серце холод не впущу,
Хай лунає там ще літа пісня.

2023 р.

Біля пагорба скорботи
Оселилися жалі, –
Вишгородців більше роти
Тут покоїться в землі.
Бачу лики ясночолі
І знайомі імена, –
Поєднання смутку й болю
Серце звідує сповна.
Тиші час і шлях безмір’я
Починається отут,
Де розбуджує узгір’я
На честь вбитого салют.
Понад символами смерті –
Стяги спущено в журбі, –
Здобули в боях безсмертя
Мужні воїни собі…
01.11.23

За добро камінь в спину, ну що ж,
ніби звикла до цього, та прикро,
а ще дощ, цей безжалісний дощ,
по оголенім нерві, мов бритва.

Веремія мовчить, то нехай,
ми поставимо крапку на тому,
зайвих виправдань не витрачай —
зрозуміла сама, що почому.

Підбирати втомилась ключі
я до кожного грішного слова —
затупилися гострі мечі...
загубилась на щастя підкова...

01.11.2023р.

Незваний гість проліз крізь шибу
Стіна розламана дрижить…
А вчора, де цвіла садиба,
У вічній дружбі ще боживсь…
...Очима гладить світла страту
(А ви щось чули про клейнот?..)
І знов підкидує гранату…
Все як по нотам… ні, без нот

Садибо - матінко! рідненька!
Кричи! Волай і зви синів…
Ох і падлюче воріженько…
Не втримав світ, осатанів

Незваний гість - сусід болотний
Ще та потвора… "терикон"
Живучий гад, а рід блювотний
У мізках лиш одеколон…

Зіп’є, заллєм у кожну щілку…
Ох і нагода, ох і шанс…
Припреться псина в Новосілки -
Не пожалкуєм на аванс…
29.10.2023.

Жовтень.
Скрипучий.
Болючий.
Клени золотять двори.
Грізно накочують тучі,
зиркають грізно згори.

Лийся,
ухвало небесна!
Дай собі волю, зноси!
Нетолерантно і чесно
ринуть твої голоси.

Лийся, утоплюй пилюку –
наскрізь, дощенту, з усюд.
Щовосеневу науку
тоскний запилений люд
наново має вивчати,
наново – з самих азів.
Передзимової втрати
жовтнем тамований гнів

не накопичуй,
не треба.
Зрілої задля краси
й сяйва безхмарного неба,
вилийся,
потім прости.

31.10.23

Привіт всім друзі, добрий вечір,
У цей тривожний, але гарний час,
На тремор в голосі і тілі не зважайте,
Проте зважайте на вогонь в очах

Хоча, який вогонь, лишилася лиш іскра,
І навіть ці слова – вони уже не ті,
Я взявся до життя занадто різко,
Боявся опинитися на дні.
І навіть талант мені Богом дарований,
Я безчесно згубив, втопив в роботі й вині

Та я як не втопити, коли хвиль так багато,
І кожна тебе збиває із ніг,
Скажіть мені хтось кому треба молитись
щоб кожен із нас утриматись міг.
І першою хвилею будуть люди,
Хоча й всіх наступних вони стосуються теж,
Це те як з тобою поводились,
Як ліпили те, не ким, а чим ти ростеш
Це не про сім’ю ні в якому разі,
Проте, це також має великий вплив,
Тут йдеться про недолюдей,
Які із страждань набирались сил.

Другою хвилею буде кохання,
Таке оспіване у піснях і віршах,
Коли його зустрічаєш вперше це щастя,
Для когось страждання,
А в висновку – сюжети у снах.

Третьою хвилею буде зрілість,
Коли вже побачив перші дві,
Тут турбуєшся про стабільність,
А серце, на жаль, пливе у пітьмі
Це найдовший період,
Найпідступніша хвиля,
Коли свідомо лізеш до чорта у чан,
Все навколо книга «Зелена Миля»,
Але всі персонажі – ти сам
А далі…, не знаю,
Зарано ще знати,
І тут вже кожен обирає свій сан,
Чи на флейті цей твір по нотах зіграти,
Чи бути вільним і чистим як церковний орган!

І ти мовчиш і я мовчу
Готуємось до втечі...
Втікач залишить втікачу
Одну лиш порожнечу…
Потрібен час, зусиль на слід
Щоб віднайти і пересіять…
У день в обхід, а вніч убрід,
Тим більше що в додатку Дія…
І то, як тільки повезе…
І то, як злажене зростеться…
А що як знову все сповзе
І саме в ту мовчанку впреться??
28.10.2023.

Стугонять небеса день у день,
шаленіє надворі вітрисько,
не сумуй, мій любистку, я близько —
доторкнутись думками лишень.

Сколихнути минуле ураз
і збудити уяву бентежну,
й оживе у блаваті безмежній
білокрилих птахів дивний вальс.

Плед картатий огорне теплом —
не тремти, моя душе щеняча,
цуценям безпритульним теж плаче
дощовиця за сивим вікном.

Парашути з дерев на поріг
приземлилися ніби назовсім...
мерзне квітка в мені... кригне осінь —
і не вибратись з неї повік.

29,10.2023р.

Крізь пекучі вогні і нестерпні хурделі
Ти пройшла гордовито в сьогоднішній час, –
І за долю сумну, і за вдачу веселу
Я до тебе навічно любов’ю пройнявсь.
Україно моя, Батьківщино єдина,
Рідна земле страждальна віками без мір, –
Ні на мить я не випущу з рук карабіна,
Поки ласий до крові твоєї є звір.
Я гарячим свинцем розтрощу чорну пащу,
Сильним гнівом своїм розчавлю хижака, –
Щоб ти тільки жила і цвіла якнайкраще,
І щоб доля твоя не була більш гірка.
31.10.23

Я плюю наліво і направо
І удень і навіть уночі,
Як, бува, у кого поціляю -
Вибачайте, любі читачі.

Всі трафунки чисто випадкові,
Хто би там чого не говорив.
Все, що є у світі, крім любові,
Справді, не вартує добрих слів.

Кришталь хлюпоче біля ніг
і діамантом грає хвиля.
Піском цукровим берег ліг
у жовтня вишуканім стилі.

Осіннє лагідне тепло
милує тіло, море, сушу…
Усе лікує, навіть тло,
і гоїть серце, та не душу!.

Вона завжди… Вона керує..
Признач, прошу, замісником…
Вже й навіть вивчив алілую
Чого й хотілося обом…
Присутня в кожному рядочку…
У поцілунках - наче мед…
І відчуваєшся струмочком
Вона - ріка... насамперед
Ти вдячний, вірний… тінь службова
У процедурі кожній - свій!
А поруч зав"язь - рідна мова!!!
Ну а навпроти лиходій…
28.10.2023.

Крила - це, в принципі, марна річ,
як, скажімо, характеру зайва риса:
скажіть, як спати з ними всю ніч,
а потім удень протирати крісло?
Що ними корисного зробити можна:
потиснути чиюсь потрібну руку,
порахувати купюру геть кожну,
комусь підправити ніжно перуку?
Крила мають присмак астрального -
щось таке надзвичайне, найвище…
А що ними можна - конкретно, реально?
Літати хіба…
Так навіщо?

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Нічного неба диво-полотнина
нависла щільно на сільські дахи,
а місяця проміння тихо лине
між сизі хмари, що оті птахи.

Колуючи крізь веремію часу
у всесвіту безкраю далину,
мелодіями місячного джазу
несе у душі ночі таїну.

Ясять смарагди неземного моря
через пухнатий хмаровиння дим,
на атоми розсіюючи зорі…
Чарують очі німбом золотим.

Сів Василь під образами,
Умивається сльозами.
Увіходить в хату мати,
Давай сина розпікати:
«Знов думками у вдовиці?
Бодай їй уже втопиться.
Не позволю вдову брати,
Вдова вміє чарувати...»
«Та я ж її люблю дуже!»
«Вона звела свого мужа...
А дівчата за тобою,
Як рибоньки за водою».
Не сказав Василь ні слова,
Сідла коня вороного,
Поклонивсь матусі в пояс,
На вдовиний подавсь голос.
А за ним навперегони
Летять матері прокльони:
«Шоб ти, сину, не вернувся,
На явора обернувся!»
Сама жала жито мати,
Став дощищок накрапати.
Під явором стара сіла,
За листочок ухопилась.
«Не рви, мамо, – голос чути, –
Дай хоч явором побути.
Не дала в шлюбі пожити,
То хоч тут суд не верши ти.
Удівонька – моя любка
Обернулась на голубку,
На вершечку гніздо звила,
Мене співом звеселила».
...Подризала в горі мати
Одна в хаті доживати.
Відібрало старій мову,
Бо зганьбила Боже слово.

ВІЙЯ

Вона пливла́ між хвиль обійм і квіту сміху
Як Ві́йя з потойбіччя й вранішня зоря – моя́
Радість зажурена самотнім щастям й догоря
Сяйвом удаваним для них – світам на втіху.
Вже ніжність не до спіху. Журба в ній зацвіла́
Нектаром післясмаку від любові. Поволо́ка
Серпанком спеленала поле долі. Ду́ше одинока
Врешті збайду́жіла до зла і раю. Знаю – то імла,
А не світання почуттів чи лавр. Пізнала зра́ння
Та хмі́лля тіла тремт, бентегу барв і снігу жар.
Що аж до опіків. Де навіть нерв помер – як дар
Споко́ю у собі на мент. Прощання від кохання.

Павло Гай-Нижник
30 жовтня 2023 р.

Молодії літа наші
Колись вгору піднімались,
Тепер котяться згори,
Наче тії гарбузи.

Роки...Роки...Вас немало
Нам зозуля накувала.
І зогледітись не встигли -
Як промчались, десь побігли.

І серпанком легким срібним
Русу косу ви покрили,
На чолі лишили зморшку,
Молодо лиш сяють очі.

Їх ви не змогли змінити,
А ще серденько.Любити
Не втомились вони й досі,
Хоч прийшла життєва осінь.

2020 р.

Від врожайного горіха
Потерпає тільки стріха,
Бо, Устимчику на втіху,
З неї котяться горіхи
Прямо в кошик рогозовий,
Щоб знайти у ньому сховок
Від дощу, що з вітром в змові,
Бешкетує знову й знову...
30.10.23

Із Леоніда Дербеньова (1931-1995)

Тлінне усе у цім світі занедбанім,
є тільки мить посере́д небуття.
Є тільки мить між прийдешнім й перейденим,
саме її називають життя.

Покій повік – він навряд чи обрадує,
покій повік – це буття пірамід...
Зірка ота, що зірвалась та падає,
має лише палко сяючу мить.

Світ наш летить вдалину між століттями,
та не усіх його за́пал п’янить.
Що боїмось згайнувати в цім світі ми? –
Кожний із нас – свою зоряну мить.

Втішило щось у житті, чи дошкулило –
є тільки мить, і нема вороття.
Мить відділя майбуття від минулого,
саме її називають життя.

(2023)

На околиці дім шовковиці…
Безпілотник їх - підлим дотиком
Вирвав з коренем і спалив…
Та не знає він, що живучий дзвін
Хтось щось вирівняв і привив…
З гілки - вулиця… віриш, збудиця
А околиця - розгородиться
Я так думаю - по весні…
Зникнуть мотики-безпілотники
А залишаться - журавлі…
25.10.2023.

У краю озимої весни,
де цілодобово діють храми,
над рікою повня вечорами
навіває миролюбні сни.

І не чують дальньої луни
тихі зорі попід небесами
у краю озимої весни,
де цілодобово діють храми.

І, мабуть, що винна без вини
Україна, що сама воює,
поки тут лунає, – алілуя...
бо не чують нашої війни
у краю озимої весни.

10/23

Було то в часи колгоспні, не сталінські, кляті,
Бо тоді за такі речі могли й розстріляти.
А вже, мабуть, при Микиті було, при Хрущову.
Жили люди в селі бідно. Із того, що нове,
Тільки ото, що контору колгоспну зладнали.
А так всім жилося важко, усі бідували.
Щоб звести кінці з кінцями, хазяйство тримали.
Слава Богу, хоч податки ті повідміняли.
Бо ж при Сталіну платили податок з усього,
Що було у господарстві, ще й здавали з того,
То яєць, то вовни, навіть, за дерева брали…
Тож до чого я? Так, звісно, таки бідували.
Цілий день в колгоспі тягнеш усяку роботу,
Трудодень тобі запишуть – бо ж ніхто «не плотить».
Грошей бачили, хіба що було із базару.
А так тільки й працювали, уважай, що даром.
Вдома хіба ото зранку та ще перед ночі.
Та й то тихцем, щоб не втрапить голові на очі.
Бо озлиться й трудодні ті під хвоста собаці.
Чи ж багато ото встигнеш із такої праці?
А хазяйство ж дома треба чимось годувати.
До наступного врожаю може й не достати.
Тож доводилось крутитись. Ранньою весною
В нас і трапилась пригода з «відьмою» отою.
Вже корівка усе сіно в стогу підібрала,
Вже й солома закінчилась. А пора стояла,
Що ледь-ледь лише травичка де інде пробилась.
Та і холодно пускати, щоб не простудилась.
Пішов я вже по темному до скирти соломи
Колгоспної. Візьму трішки, принесу додому,
Буде чим тоді корівку мою годувати.
Та ж дивлюся, щоб начальство вже уклалось спати.
Бо, як зловить, то біди вже мені не обратись.
Тож й солому смикать треба, й добре озиратись.
От, насмикав я соломи купу чималеньку,
Зв’язав її рядниною, мотуззям гарненько.
Підхопив собі на плечі та й іду помалу.
Прислухаюсь, щоб начальство бува не спіймало.
Воно ж пішки не ходило, бідаркою лише.
Тож я здалеку й почую – отим себе й тішу.
А солома розповзлася з рядна на всі боки.
Іду, наче та копиця та рахую кроки,
Щоби дому не минути. Не бачу ж дороги,
Лише те, що лежить прямо мені попід ноги.
Раптом чую – повертає молодь з вечорниці.
Хлопці голосно говорять, сміються дівиці.
Воно добре молодому, як сім’ї немає.
Хіба воно про хазяйство те переживає?
Думав, вони далі підуть, мене не побачать.
Отож, собі потихеньку й посуваюсь, значить.
Коли дівка враз як крикне: «Відьма!». Тихо стало.
Чую – враз залопотіли і кудись погнали.
Я і сам завмер на місці, бо ж трохи злякався.
Хоча з відьмами ніколи іще не стрічався
Та наслухався такого…Не приведи Боже.
Зачаївся. Дослухаюсь чи не суне, може.
Але тихо. Молоді вже по хатах сховались.
А та відьма, коли й була ,то кудись подалась.
Вже якось дотяг солому до своєї хати.
Буде кілька днів корівку чим погодувати…
Іду вранці селом, бачу – кучкуються люди,
Щось таке розповідають схвильовано всюди.
Бачу, хлопця молодого бабці обступили
І до допиту, напевно, уже приступили.
Підійшов поближче, чую, парубок бурмоче
Та розказує пригоду, закотивши очі:
- Ідем, - каже, - ми юрбою вчора з вечорниці,
Коли ж суне по дорозі нам навстріч копиця.
Гапка перша помітила та, як заволає: «Відьма!»
А воно все суне, убік не звертає.
Точно, відьма! Перед нами копицею стала.
Йшла, мабуть, корів доїти, то, щоб не впізнали.
Ми й урозтіч, бо, як злапа, то біда нам буде…
- Правда, правда, - загуділи навкруг нього люди.
- Точно, відьма! Вони, кляті корів чужих доять.
Та ще всякі інші шкоди бідним людям коять.
Я ж стою, сказать не можу, хоч і правду знаю.
Так та байка й до сьогодні по селу гуляє.

Дзвінка чекаю… чи діждуся?
О якби знав, приліг на мить
Утому змив би, усміхнуся б
І врешті-решт про що болить…
Проте як випхнули з барлоги,
Проте як взявсь за автомат…
Як з гільз родились монологи
Чого вартує тільки мат…
Я тут про Острів - не до жарту
На всі часи славетний хіт
І як зливали кров у кварту
Із живота під плач трембіт…
І як прощались з побратимом,
Схиливши душі до колін…
Як вберегли чернечі схими
Заради нових поколінь…
Дзвінка чекаю.
25.10.2023.

Підійшов Олекса, став біля вікна.
Марусенька в хаті, та чомусь сумна.
Постукав легенько тричі у вікно:
«Пусти, люба, в хату. Не бачились давно».
«Ой хоч стукай, Лексієчко, не стукай.
Піди собі Галюточки пошукай».
«Нащо ж брала перстники і коралі теж,
Якщо вже до іншої мене шлеш?»
«Як дасть мені мати золоті ключі,
Кину твої перстники тобі у вічі.
Я ж не за дарунки вірна була.
Якби чула зраду, зроду б не взяла.
І хоч ясним соколом радить мати звать,
Лучче важкий камінь в гору піднімать.
І хоч радить мати поруч тебе сісти,
Лучче наодинці гіркий полин їсти».

Сьогодні мокріє, похмура й сумлива,
Хоч вчора горіла яскраво й звабливо,
Але це для мене геть зовсім не диво,
Бо осінь, як жінка, прихильна й мінлива, –
Уміє красою й тоді чарувати,
Коли її бачу за вікнами хати
Намоклу, розхристану та винувату
У тім, що від ранку нудьгую без свята
Такого, як вчора було в штовханині
Опалого листя навколо хатини,
Чи тіней відбитків кругом щогодини,
Від бігу стрімкого погожої днини.
Сховалася нині від іскор багряних
У згуслому мороці впалих туманів,
Лиш шерхне щось тихо чи капне неждано –
Це осінь чаклує, чи сон, чи омана?..
29.10.23

Двірник на дворі збирає блювоту
Механік лаштує двигун під капотом
Санітар рехабу опускає верх пляшки
А я доїдаю черговий твір Кафки
Хто я й для чого, могли б підказати
За кого сьогодні бюлетень свій віддати
Яка партія зробить мене щасливішим
З трибуни не чутно, зберися повище

Хрускіт зрізаних нігтів шумить під ногами
Не хвилюйтеся панове, тепер і я з вами
Такий же, не знаю чого сам бажаю
Мушу бігти до точки прийому товару
Мушу зле і хороше міняти місцями
В святковий пакунок тротилу напхати
Відпроситись у боса, поки в штани не наклав
Сховайте шапки до кишень
Марний марш балаклав

Тріщить вогонь війни ген-ген за небокраєм,
І сиві пасма він пускає в небеса.
Густющий хмарний дим усе оповиває,
Обіймами стискає присмерковий сад.

Шепочуть тихо щось уста пошерхлі вітру,
Вслухаються у спів зажурених цикад.
І згущує мазків свою ясну палітру
Художник-вечір легко - дивний дивогляд.

Так хочеться мені хоч в цей відносний спокій
Поринути цілком, допоки не пече.
Геть розчинитися у тиші цій глибокій,
І брату-затишку схилитись на плече.

28 жовтня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

В її очах палає дика пристрасть,
а погляд душу спалює дотла.
З твого колись красивого життя
вона — усе, що зараз залишилось.

За нею вслід шалено і невпинно
готовий бігти хоч би й до кінця.
В її очах палає дика пристрасть,
а погляд душу спалює дотла.

В її обіймах ладен розчинитись,
забути все і те, чого не знав,
всього себе віддати без вагань,
без страху впасти в осуд та немилість.
В її очах палає дика пристрасть...


28.10.2023

І не стрілятиму аби…
Бажав би вцілити, хоча…
На цвинтар йдем ми щодоби
Ось і сьогодні дитинча…
Зібрало всіх, хто ще вцілів
По волі Божій - Божа воля…
А лють така, бракує слів
На кожен гнів по три пістоля…
Я не стрілятиму аби…
І на чуже не претендую
У горлі кісткою гроби
Хіба воно того вартує?!
24.10.2023.

Війна вбиває.
Земля змучена стогне.
Сумно б‘є дзвін на спомин.
Багряна трава.

Війну вбивають.
Сонце цілує землю.
Птах будує оселю.
Зелена трава.

Цілюща трава.
Неба прозора блакить.
Вмить зупиняється мить.
Життя триває.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Знаєш, насправді говорити про вічність у нас не заведено,
Точніше можна, та швидше за все не варто,
Це вірус, який потрапляє у кров з легендою
Про бога, про небо,
Про те ким ти є, і ким намагаєшся стати.
Велика нудьга говорити тоді коли й сам
Не знаєш правди, читаючи Вайлда та Раскіна,
Інтуїтивно довіряєш красивим ідеям, словам,
Для того, аби упевнитись і просто чуже привласнити.
Найвірогідніше говоритимеш про чорний, зелений чай,
Каву без цукру, про осінь, про вакцинацію.
В цих розмовах прихована вічність про яку мовчать,
Особливо в кафе, особливо коли сімнадцять.
Вічність лякає, як лякає моральна проповідь,
Настанови священика, притча Христа про невід, та
Одним вже запізно відважуватися на опір,
А юним потрібно служити земній королеві.
Люди, жартують, випивають, відволікаються,
Як студенти, прозиваючись лекторці «Парадигмою»,
Вони проживають життя у розвагах, а пізніше каються,
Через те, що приходить старість, і ту, що стоїть за спиною.
Так,
Вічність...
Це, мабуть, складна і надто загальна тема,
Про таке не говорять, а більше мовчать. По-суті,
Вдивляються в тишу і слухають вилиту темряву
І коли помічають, то тільки її відсутність.

09.10.2023

Із срібної павутини бабиного літа
Виткала таке чудове мереживо осінь,
Поміж дерев розвішала, нехай сяє звідти,
Мов серпаночок прозорий.Та й моє волосся

Мережива того колір нині уже має,
Між русявого снується срібна його нитка.
Але осені у серце я ще не впускаю,
Там мелодія лунає хай літечка-літа.

2023 р.

Так її в обіймах душить
Невгамовний буревій,
Що від болю стогне груша:
Перестань… Спинись… Не смій…
Я від пестощів немилих
Натерпілась досхочу, –
Смагле листя розгубила
І на холоді тремчу.
28.10.23

о міфу фіміам… ні сміху… ні сльози…
і виживає тінь сліпого архетипу…
жертовна кров тече судинами лози
помре любов одна… ні окрику… ні схлипу…
і залисніє лист осіннім янтарем…
Міда́с ковзне плечем замисленого лісу…
нависне рідний дім небесним вівтарем…
прокинеться Улісс… зостанеться Каліпсо…
усі стежки – в казки… лякливі… безпощадні…
і стеляться нитки під ноги Аріадні…
Фома поміж епох розмахує руками…
і забирає Бог дівчатко з сірниками…

Народе мій, чи не став ти дроворубом і водоносом,
Мов оті мешканці Ґів’ону , коли проголосили мудреці твої:
«Земля наша велика, та немає ладу в ній!»?
Чи, може, як за судді Їфтаха,
Коли юдеї різали побратимів тільки за те,
Що замість «шіболет» казали ті «сіболет»?..
Не стачило життя Богдану,
Не поталанило Виговському й Дорошенку,
Ні навіть хитромудрому Мазепі,
Щоб перестав ти дроворубом і водоносом бути.
У хатніх чварах свобода потонула…
І ось, як уже самому Господу Богу, мабуть,
Остогидло бачить наругу над волелюбним людом:
Без різанини надійшло Ним заповідане й жадане.
І що ж? Новітні недруги вільної Вкраїни кличуть на поміч
Охочого на легку здобич північного сусіда,
Аби, як це століттями тривало, тобі, народе мій,
Стать знову дроворубом і водоносом в нього.
Невже облуді вдасться завернуть тебе в минуле?..

І.
Видатний український поет
Написав шедевральний сонет
І вчинив офігенний банкет
За державний, звиняйте, бюджет.

ІІ.
Видатний український поет,
Начитавшись московських газет,
По тяжкому сходив у клозет
І загидив увесь інтернет.

ІІІ.
Видатний український поет
З бодуна шугонув у бухвет.
Засосав і таке написав,
Шо дурдом три доби зависав.

Тілом шастає дух престарілий
І відверто штовхається в нім
Досить справно, по-батьківські вміло
За добу, через раз, разів сім…
Я і так, я і сяк - ніц контакту…
Вже й благав і просив: - Не гріши!
Дочекатись нічного б антракту -
Розкроїв би завчасно пошив…
Та не впоратись нині одному…
Від народження дні… хай їм грець
А тим більш й дефіцит на солому…
Ну а що як встелю вітерець?!.
24.10.2023.