Давно вже не боюся небезпек,
у сховище не мчуся по тривозі.
Лунає чергови́́й загрози трек –
отак життя минає у облозі…

В повітрі то ракета, то «шахед»…
До вибухів уже настільки звикли,
що спо́кою позаздрить моджахед!
А стільки ча́су без води і світла…

Відверто хиже у війни лице,
не видно їй ані кінця, ні краю.
Простий народ попався у сильце́,
його на шмаття юди роздирають!.

Бо Україна – ніби Карфаген,
Ваа́л смакує нині її кров’ю.
Терпіти цю симфонію сирен
у мене не стає уже здоров’я!.

Допоки ти була живою, –
Пряміше йшлося все-таки
І так, як нині, головою
Я не крутив на всі боки.
Завжди ставала у пригоді
Твоїх порад глибока суть,
І не скипав я аж до споду,
Бо знав куди і де звернуть.
Твої доцільні настанови
Допомагали обійти
Холодні річища любові
Та хибних намірів мости.
До тебе нині не звернуся,
Хіба що тільки в снах своїх, –
Щоб знов почути від матусі
Про певність обраних доріг.
Спиняюсь часто і вслухаюсь
У незнайомі голоси, –
Як чую їх – жура безкрая
Неспинно більшає в рази.
18.09.24

А ти мені просто розповіси
Про те, як чекала трамвая…
Як дощик всю ніч і день моросив
Як діток лякали бабаєм…

Про те, і про те… ще довго про те
Які були люди цікаві…
Про наш нерозривний світо-тотем
У нашій, і тільки, оправі…

Хочеш не хочеш — авжеш, вибачай
Ну, що нам робить після всього?..
Боженька славна, замовим трамвай…
А може кількох, не одного?..
10.08.2024.

Фрагмент історії у вірші
***
І знову перерва… поруч квітник
Вміру погода, без вітру
Цікаво би знати, хто садівник —
Всунув би в руки півлітру
А що тут такого, божий ґешефт:
Кожному мо по-заслузі…
Кажуть, що я у півлітрах експерт,
З Іно-Франківщини друзі…

Зустрілися вже наступного дня…
Думаю, дай... Задонатив!
А садівник то, півлітру до дна…
Правда, сказав, що на свято
10.09.2024.

 
Штурвале, обертайся. . . нікуди не сховатись
Катма й потреби. . .
 
Всіяно берег пологіший
Черепашками на піску
Що зморгують, мов очі сяйні
Через море
 
Сонцесхід особливий
Старший, ніж ти знав
І досі там, де поспішна хвиля
Покинула його
 
Прокинувся цим ранком
Пірнув під свій пливучий дім
Під борт граційний, ішов приплив
Риба в метушні
 
Тут я чув історію
Від мореходів Сандри Марії
Ще один острів є, за день ходу звідси
Пустий & вільний
 
Аж до Венесуели
Нічого роздивлятись
Ген сто тисяч островів
Прикрасою розсипані
Тобі й мені
 
Схід сонця, на вечерю
Кличуть жінки, казок вже досить, милий
Ще збачимося, в іншім тихім плейсі –
Згортаю вітрила
 
 
 
 
 
 
 
 

Отут тебе поцілував уперше,
під вітами розлогих ясенів.
Вони донині мою долю вершать,
а твій уже давно не чути спів…

У кожного лягла окремо доля
і нарізно світили нам зірки.
Осібно з’їли ми по пуду солі,
перебирали всяк свої думки…

Чи щирості чуттів нам не хватило,
чи зорі шикувалися не так,
а може, Небо не благословило
і долі повернулися навспак.

У пам’яті ще почуття невинні
і юна, недоторкана краса,
які не розчинилися у слині,
і тому запорука – Небеса!

Ночі серпневої зорі дозрілі
Дуже яскраво горіли тому,
Що розчинити в світінні хотіли
Попід плакучими вербами тьму.
Так турбувало їх наше стрічання
В гаю вербовому окрай села,
Що від настирно-ясного сіяння
Темінь просвічена наскрізь була.
Тільки зірниці зоріли даремно,
Аби й тут бути у курсі всіх справ,
Бо я поводився лагідно й чемно, –
Повної волі рукам не давав.
Слухав уважно й дивився прихильно,
Ніжно всміхаючись милій тобі, –
А понад нами світилися сильно
Зорі німі в непідробній журбі.
Знов не побачили довгих цілунків,
Теплих обіймів – любовних утіх, –
Хоч відчинилися смерків лаштунки
І був доступним для зору моріг.
Ночі серпневої зорі дозрілі
Всяко крутилися, мов напоказ, –
Ніби розквітлі троянди біліли
І поривалися ближче до нас.
17.09.24

Майнули ген жовтаві коси,
Сяйнули очі на виду.
Це - чарівлива пані Осінь
В моїм з'явилася саду.

Ішла в бурштиновім намисті,
Музичний шурхіт ніг росте.
Замріяно торкала листя,
Воно ставало золоте.

Багряний захід за горою
Їй пестив пасма вогняні.
Ішла, манила за собою,
Ледь усміхаючись мені.

Я думкою за нею линув,
Як сонце, танули слова.
Зігрітий, мов осіння днина,
Дивився вслід і умлівав.

16 вересня 7532 р. (Від Трипілля), (2024).

Валентині Рубан,
професору мистецтвознавства

Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваються окремі їхні фрази.
У пристрастях - такі ж наївні, як і ми,
Такі ж у них і ревність, і тривога.
Чи ж дивина, що бачу їх людьми...
Шкода – порозумітися незмога.
Та коли бачу, як корчують їх
Чи стовбур написом калічать,
Готовий захищать, немов синів своїх,
Бо що ж ми без дерев?
І немічні, й не вічні.

Ти тільки не мовчи. Звучи! Гори!
Дарма, що день хлюпоче сумом сірим.
Як так - не вірити? У соломинці віра!
У ріг життя згинає? Ні, у ліру!
Бери і грай, ще хтось чекає гри.

А щоб не вгамувала німота,
Ганебний шепіт виривай із горла.
Заглушений громами, лийся горном.
Жени від себе тишу ілюзорну,
Щоб звичним животтям покір не став.

Зніміти не посмій, бо кожен звук,
Запертий у тобі, не дасть дихнути.
Мелодія притишиться забута.
Струна порветься, і накине путо
На крила мрій і на спроможність рук.

Якщо й чорнила змиються в хлющах,
Не витримає лист негод осінніх,
Слова ж твої залишаться насінням.
А жати будеш те, що сам посіяв.
А сіяв ти тоді, коли звучав.

Отже, помер актор ніби.
І поховали його ніби за цвинтарем.
І окремі могили видніються.
І люди приносять квіти.
Шанувальники творчих моментів,
любителі сцени і прихильники тих ролей,
герої яких уночі сходяться,
сідають довкола могили
і мило про щось перешіптуються…

31 січня 1994 р., Київ

Хтось говорив, що світ не такий, як був,
І той, хто казав, загубився в безладному хорі
Голосів. Стотисячний той, хто голос його почув,
Утопив в стоголосому шумом розлитому морі.
З тими ж чайками, що колись, вітром, віддихом,
З тими ж хвилями, бурями, голодною пащею риби,
Те море, яке повсякчас для усіх було
Найбільшою радістю,
Здавалось тепер переповненим, хижим та сірим.
А море ревіло, стогнало, розпліскувалося,
Голосило.
Не меншав ні обрій картини, ні хмари, ні колір неба,
І було в тім пейзажі, якесь невідоме безсилля,
Тих, що мовчки стояли й дивились в голодну темінь.
А там:
Вставали примари з намулу його глибин,
Духи прадавнього світу, немов з полону,
І тримали щити, і обличчя були на щитах,
Щось сталось не з ним,
А з тим хто дивився на море.

З усіма хто дивився.
З усіма, хто привиддя його
Розтривожив, розбурхав, і з криком застив водночасся.
Всі ті, хто розгойдував море,
Всі ті, що на сонця вогонь
Дивилися ген
Аж за обрій,
Були
Причасні
До бурі.

23.08.2021

У чашці кави розчинилось літо,
біліють снігом по краях вершки
і лише осінь, пані розмаїта,
сухі грушки ховає у мішки.

Вона, як домовита господиня,
готує різні джеми до чаїв.
Солодша меду, стигла, жовта диня –
незаперечний аргумент її!

Така вона, спокусниця багряна,
уже грибний дарує аромат.
А попереду – смакова нірвана
і насолоди неземний формат!

Червоний водоспад трояндовий стікав -
То Муза із колючими шипами.
Її теплом торкала сонячна рука,
Пливли назустріч хмари в білій парі.

А я була твоєю Музою у снах,
Пелюстками лягали поцілунки.
В трояндові бутони ласку пеленав
І називав мене "моя чаклунка".

Плетистими трояндами запахла ніч,
Лагуною в*янкою - зваби рими.
Червоний квіткоспад побачили увіч -
Любов аж до світанку вилась зримо.

Попри тривогу в річку пірнув
Правда, один, без нікого…
Кілька життів дісталось, відбув
Поміж штовхання блідого…

Це вже не вперше літа вкінці…
Річенька тая навпроти.
Нині в садочку один на стільці
В ролі якоїсь істоти…

Що то за річка? Звідки вона?
Хитро було заманила…
Ось воно вам знайоме: "хто зна..."
А темінь таки наснила.
9.08.2024.

Оці тривалі вечори
Душа сприймає, як дари,
За ранню темінь в отворі вікна,
В якій густіє жваво тишина.
Мабуть, пітьма і тиша так
Мені дають умовний знак
Про те, що я повинен з ними в такт
Без зволікань вчинить подібний акт.
До мене в ліжко восени
Приходять швидко довгі сни
І спокою бажане торжество
Переповняє все моє єство.
16.09.24

Двигун співає між ногами
і під сідницями сідло.
Із-під коліс лунають гами,
а у лице – ланів тепло!

Виблискують на сонці спиці,
немов ранкові промінці.
Мені о цій порі не спиться,
а поряд – лише горобці.

Дорогу стелять під колеса
погожі ще осінні дні.
До рідного дістатись плеса
сьогодні випало мені.

І струменить поволі Во́вча,
тече між нивами життя.
Десяток сьомий поле топчем
і прагнемо іще звитяг!

1.
Ай-не-не-не,
котить пісню краями дорога,
за кибиткою курява йде,
а циганська земля десь у Бога -
тільки він добре відає де...

Ай не гріш, не гніздечко нагріте
не замінять цигану коня,
лиш на волі п`янкий віє вітер
і так пристрасно струни бринять:

Приспів:
А у циган душа, як пісня,
а у циган любов - вогонь,
кохай мене - безтямно, грішно,
гори-гори - не охолонь.
Ай не-не-не - не треба знати
куди дорога приведе
кохай мене в цю ніч крилату
аж доки сонце не зійде.
Гоп-гоп-опа!
Ай-не-не-не, ой нене нене,
ай-не-не-не - вогонь палає,
ай-не-не-не, ой нене нене,
ай-не-не-не - тебе кохаю.
Гоп-гоп-опа!

2.
Ай-не-не-не,
що чекає нас завтра, цигане,
у ворожки усе розпитай.
Чи колись та година настане,
як від пісні залишиться край?

А від краю до краю лиш туга,
а від болю до світла - струна.
То не вітер - то Бог пісню слуха,
ай навіщо ця пісня сумна:
Співаймо ромале...

Приспів
***

Попри тривогу в річку пірнув
Правда, один, без нікого…
Кілька життів дісталось, відбув
Поміж штовхання блідого…

Це вже не вперше літа вкінці…
Річенька тая навпроти.
Нині в садочку один на стільці
В ролі якоїсь істоти…

Що то за річка? Звідки вона?
Хитро було заманила…
Ось воно вам знайоме: "хто зна..."
А темінь таки наснила.
9.08.2024.

А звуки – такі ж гострі.
Попереду – іще гостріші.
І боязно розплющить очі,
Мов кам’яні такі повіки.
Та знаю – на ті звуки зляжеш
Всіма нетьмяними ночами.
А серце,
Щоб йому не скрикнуть
На флажолет визивний скрипки,
Мов яблуко рожеве, стиснеш
І руки на три чверті скинеш...
...І як непрохані поллються сльози,
То лиш Господь спинить їх взмозі.

 
«Станьмо коханцями, статки свої одруживши
Маю активи, в цій сумці авжеж»
Прикупивши, крім цигарок, в місіс Ваґнер пирогів
Ми вийшли дивитись Америку
 
Я сказав Кеті, як лізли у ґрейхаунд у Пітсбурзі
«Штат Мічіґан залишився у снах. . . .»
Якось чотири дні, стопом від Саґіно
Я сам дивився Америку
 
Реготались та
Позмагались на мигах
Вона мені, цей габардиновий тип – то шпигун
Я їй: «Пильнуй, бо метелик у нього – то камера»
 
«Може покурим, були цигарки у наплічнику»
«Все, закінчились годину тому»
Тож мені краєвиди, їй – глянцеві сторінки
І сходив місяць, рівнина скрізь
 
«Кеті, це розпач» казав я, хоча вона спала
«Все пустка і біль, просто нізвідкіля»
Лічба автівок по Нью Джерсі Тéрнпайк
Що мчали дивитись Америку
 
Мчали дивитись Америку
Мчали дивитись Америку
 
 
 
 
 
 
 
 

На однім болоті, у лісах дрімучих
Жив зміюка, кажуть, в давнину смердючий.
Хоч було миршаве таке та облізле,
Та любило жерти – куди йому й лізе.
Жерло все, що бачить та що мимо ходить.
І прогодувати його було годі.
Жерло та зростало, все більшим ставало,
А від того більше і нахабства мало.
Тишком-нишком перше, хитрістю ловило
Те, що необачно повз його ходило.
А, коли нажерлось, виросло нівроку,
Відкрито кидатись стало на всі боки.
Зловить собі здобич, зжере й спочиває,
Бо ж перетравити усе гарно має.
З кендюхом набитим любить полежати
В тепленькій багнюці, вітри попускати.
Вляжеться на сонці, своє пузо гріє,
Та усе на світі пережерти мріє.
Зжерла та зміюка все навколо в лісі,
Виросла від того здоровенна в біса.
Ходить, всіх лякає одним своїм видом.
Хто ж захоче стати черговим обідом?
Якось так нажерлась, ледве тягне ноги
Та й бреде поволі до болота свого.
Усяка дрібнота в пузі умліває.
Все перетравити та зміюка має.
І тут раптом вздріла ненажера клята
Козака, що влігся під деревом спати.
Зраділа зміюка, тільки облизалась,
Та до козаченька тихо підібралась.
А далі вхопила, в горлянку запхала
Та й цілком ковтнула, навіть, не жувала.
Уляглась на сонці знову пузо гріти,
Щоб обід спокійно свій перетравити.
А козак прокинувсь в смердючому шлунку.
Щось десь недалеко гупотіло лунко.
«Де це я потрапив? - думка промайнула,-
Куди моя доля мене завернула?»
Поторгав, помацав та і здогадався,
Що якійсь худобі на обід попався.
Та не з тих козак був, хто легко здається.
За життя козацьке до останку б’ється.
Взявся він крутитись, пальцями штрикати,
Аж зміюка стала голосно гикати.
Не лежиться клятій, закрутило в пузі,
Напустила вітри по усій окрузі.
Крутиться, товчеться, голосно гикає.
Що із тим робити, навіть і не знає.
А козак ще більше в пузі розходився –
Гопак танцювати раптом заходився.
Лупить каблуками аж трясеться клята,
Серце то під горло, то шуга у п’яти.
Виплюнула б, може, та ж зміюка вперта:
Як уже вхопила, не випустить жертви.
Корчиться від болю, очі аж на лоба.
Але робить вигляд, наче усе добре.
А козак добряче як натанцювався,
То тоді за люльку за свою узявся.
Тютюном заправив ядучим, багато.
Узявся палити та дим напускати.
Корчиться зміюка, видихнути хоче,
Бо від того диму аж вилазять очі,
Пашить дим із пащі, з-під хвоста валує.
Кендюх у зміюки усе більше дує.
Так його роздуло, що і розірвало.
Була та зміюка і тепер не стало.
Ті, кого не встигла ще перетравити,
Вибрались на волю, стали далі жити,
І козак нівроку – живий та здоровий.
Вклався спочивати під деревом знову.

Згасає літо і за пеленою
минулого ще жевріє тепло.
І у житті до осені пішло,
а там уже й зима, само собою
іде по колу, як уже було.

Чи то іти лишилось недалеко,
чи ностальгія, чи така пора,
що душу потривожили лелеки
і на прощання заміняють легко
жару і спеку туга і жура.

І як це не печально визнавати –
останню ниву скошує війна.
І як не важко це переживати,
найтяжче те, що незагойні втрати
це найдорожча за життя ціна.

Не радують майбутнім ворожбити,
та є до кого душу прихилити,
лягає карта знову за Дунай
у затишний і миролюбний край,
де помагають вижити... а жити
чи виживати, – Боже, помагай.

09.2024

Чекаю милостиню Божу,
Та видно хтось перехопив…
У сні навідувалась, схожа
У ньому, власне, й утопив…
На ранок навіть не згадати.
Узяв торбину, вийшов в путь.
Пройдусь від хати і до хати
Якщо, дай Бог, не розіпнуть…
9.08.2024.

Як хочеться людині мати крила,
аби за хмари птахою летіть,
щоб оживала мрія помарніла
хоча би на недовго, лиш на мить!

Піднятися у марево безмежжя
і лебедем полинути до зір.
Надихавшись лазур’ю побережжя,
шугнути знову у життєвий вир.

То щастя невимовне – мати крила,
хоч подумки зриватись у політ
і відчувати невагомість тіла,
коли у тебе під ногами світ!

наповни долоні сонячним світлом:
зігрівально-ласкавим
дбайливим
привітним
наповни по вінця,
щоб за пролилося,
ввібралося в шкіру, зросило волосся
засяло в серці
яскраво й безхмарно
і день обернувся приємним і гарним :)

09.09.24

Нарешті спека та духота
Відкрили осені ворота
І шурхотливим падолистом
Покрилося подвір’я чисте,
А від змарнілого городу
Війнуло в хату прохолоди
І, призвичаївшись поволі,
Покликав осінь я до столу,
Де в тонкостінній порцеляні
Лежали яблука рум’яні, –
Нічною мжичкою обмитих
Покуштували ми досита.
15.09.24

ці нестерпимі радості
солодкий біль -
оте
що близну залишило
по тобі

майданний плач
обітованої землі
дрейфує серце
на вітрильнім кораблі

пересуваєш ватерлінію
свою
думки не тонуть
в гіркоті німій
снують

оплакую
твою скорботу в світлі
втрат
хреста піднесено
із тернів райський сад

правителів зневага -
у зап'ястя цвях
ці дотики душі
не трелі солов'я

Дві шиншили шубу шили
Із хутра, що у шиншили.
Шили, шили – недошили,
Бо у дурні їх пошили.

Процвітають лохотрони,
Надувають міліони,
Чи є в світі тая сила,
Аби лохів зупинила.

Та висвітлює проміння
Безголів’я й безгоміння,
Аби дурники одразу
Розпізнали цю заразу.

Мій вересень, навіщо ти про осінь?..
В потужнім небі велетні-хмарки.
Тепла на всіх ще досить, майже досить.
Ти ж зовсім не про холод, навпаки!

Ти не про розпач і не про розлуку.
Ти про натхненні зорі, як вірші.
Про квіти, що хапаються за руку:
«Візьми мене, тримай, не залиши!»

Останні квіти, пізні, мов надії,
Слабкі й непересічні водночас –
Стоять, як виклик вересневим діям,
Нашіптуючи: «Ще не час, не час!..»

Ще трішки сонця треба наостанок.
Ще трішки неба треба про запас.
Допоки промінь, що цілує ранок,
У пелюстках трояндових не згас.

14.09.24

Знову дощ... Він посилює кавозалежність,

Ти знаєш, хто чесний, ти бачиш, хто бреше,

І вітер... Цей вітер такий непомітний...

Він знає хто хоче, кому непотрібний.

Волога тканина зеленого листя

Парує під сонцем,тріпоче і висне,

А сонце затиснуло скроні в долоні,

Погано від болю, недобре від долі,

Я чашку свою підставляю під промінь...

І сонце зітхає полегшено, тихо,

Для кавозалежних улюблена втіха.


2022-07-13

Не забувай мене в ранковім світлі свята,
Коли врочисто сонце розкриває світ.
І повногруддям дихає земля завзято,
Колише вітровій цнотливий диво-квіт.

Не забувай у день напружено-гарячий
У суєті людській бурхливої ріки.
Тебе одного дочекаюся терпляче,
Яку б нам прірву не пророчили б роки.

Не забувай мене в безшумний вечір смутку.
Відчуй, що у думках терпких лиш ти один.
І не зів*яла досі пам*ять-незабудка,
Немов води душа черпнула із глибин.

Не забувай мене в безмовну стиглість ночі.
До тебе в загадковість сонну прилечу
І ніжно-ніжно цілуватиму я очі,
Адже любов не сохне, це ж бо вічний чур.

Засмутила осінь
Знову журавлів, -
Затягнуло просинь
Бризками дощів.
Намокають крила
І туманить зір, –
Знятися несила
У бурхливий вир.
Шастають сердиті
Лугом вдалині,
Поки дощовиті
Заніміли дні.
14.09.24

Ти спішиш... я спішу... спішимо
Поміж нами загублена швидкість...
Може суму затрат й втратимо
Та залишим на згатку пластичність…

Ми так раді порадам родин,
Що до нас і при нас тут бували
Так, на подив ходи кожен родич родив
А під осінь, був спосіб, скупали…

Ну а ще під дощем по весні
Під гітару у парі тужили…
Щоб тобі і мені уві сні
Повертались загублені сили…
8.08.2024.

 
моя автоепітафія він курив & пив усяке ріжне
прибуває потягом через залишки пройдешнього літа
він намагався не здатись занадто ніжним
імовірно зарозумілим але зарозумілість привітна
 
як би все ж пригадати назву квітів отих що ~
та рушатиме потяг провідник жене до плацкартного пекла
сонце все нижче & місяць все місяцніше й вище
пекло скучнішає згадує про щойно морозиво
хоче знов морозива ~ дé там
 
траверсуючи поспіль вуличками латка на латці асфальту
залитого правобережним дощем у місті
давніх мрій снив & бруківки
лінувався немов поспішити звідати чи дізнати
прогресивний на цей раз рок чи ще не але ще то скільки
як би все ж не забути ~ оператор наводить фокус
 
без конфетí на моменті тогó що не склалось якóсь
світлотінню сезонного розпаду фронтом неквапного кроку
& ще хай назустріч не йшов би жоден ~ услід про щось йшлось
 
 
 
 
 
 
 
 

13 вересня 2022 р. ·
Поширено серед: _Публічно
Ой ви, пізні пісні,
Вас у гніздах ще теплих
Журавлі полишили.
Не сумуйте, пісні,
Доки випаде сніг,
Випростовуйте крила.
А якщо в синім небі
Вам не стачить сил
До людей долетіти,
Упадіть долілиць
У зелені вруна пшениць,
Проростайте з ними до літа.
Вийде вдосвіта в степ удова,
Колосок розітре на долоні,
На обрій гляне займистий
І проклюнеться в серці задавнений біль,
Так же схожий на пісню:
«Ой, літа, ви літа…
Видко, я вже не та,
Якщо разом і втіха, і туга...»
А над нею журавлик курлика-літа,
Наче спомин про друга.

Від літа ще лишилося тепло,
як гвинтокрили пролітають мухи.
Загублене культурою село
лицює свого драного кожуха…

І Вовча утонула в бур’яні,
така глибока – жабі по коліна.
Сидить ота на обгорілім пні,
утупившись у чорторий од міни…

Удалині чорніють Бурхани,
життя згоріло, ніби соломина.
Залишилися довоєнні сни
і до батьків помітна ледь стежина.

Уже роки́ зозуля не кує,
напевне голос втратила від горя.
Зате сирена виє про своє –
серця́ то плачуть у небеснім хорі…

Господи Ісусе Христе благослови на молитву*
1
Господньої волі настав мабуть час,
прийшов як волхви, слів вогонь цих до нас,
за чистих сердець, які проти війни,
віщують про це Давидові псалми.

Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Господи помилуй! Господи помилуй! Господи помилуй!
Слава Отцю і Сину і Святому Духу
нині і прісно і во віки віків! Амінь!
2
Суспільство дійшло до такої межі
де слуги безбожних уже в мережі.
Нема серед праць їх, лиш гноблять людей,
своє благоденство творять кожен день.
3
Знедоленим зійде хай щастя зоря,
дай Боже достойному статус царя,
чекаємо вже чоловіка того,
щоб правду чинив згідно плану Твого.

Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Господи помилуй! Господи помилуй! Господи помилуй!
Слава Отцю і Сину і Святому Духу
нині і прісно і во віки віків! Амінь!
4
Тобі завдяки він зупинить війну
та прийме сусідніх країн данину,
вшанують його милосердя вони
і стануть разом між морями як ми!

Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Господи помилуй! Господи помилуй! Господи помилуй!
Слава Отцю і Сину і Святому Духу
нині і прісно і во віки віків! Амінь!
5
І будуть зерно дарувати поля,
розквітне життям Українська земля
як вишні-черешні в веснянім саду
і кожен отримає щастя в роду!

Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Господи помилуй! Господи помилуй! Господи помилуй!
Слава Отцю і Сину і Святому Духу
нині і прісно і во віки віків! Амінь! Амінь! Амінь!

* українці можуть молитися всюди.

04.03.2024р. Україна

P.S.
Hallelujah! Hallelujah! Hallelujah! Glory to You, O God!
Hallelujah! Hallelujah! Hallelujah! Glory to You, O God!
Hallelujah! Hallelujah! Hallelujah! Glory to You, O God!
Lord, have mercy! Lord, have mercy! Lord, have mercy!
Glory to the Father, and to the Son, and to the Holy Spirit
now and ever, and unto the ages of ages. Amen!

Казка, крила, кораблі

Повертають нас додому,

Ми залишимось в СD

Та на дисках в Google photo...

Кава, книга, крем-брюле

Зачекались нас у місті,

Заблукали де-інде

Білий кролик і Аліса...

Кредо, карма, календар,

Все посипалось у вічність,

Серед сонця, серед хмар,

Неважлива пересічність...

Мрії то легка мішень,

Але іноді незламна,

Нам залишиться на день

Кисню, квітів і кохання...


2022-07-19

Пропахла дощами й обшарпана вітром
Зготовлена часом осіння палітра, –
Побляклі відтінки й стихаючі звуки
Являють собою печальну сполуку.
Плазують тумани до меж небокраю
І сонце в закурену далеч вгрузає, –
Скупі на тепло і на світло убогі
Мелькають невиразно дні прудконогі.
Помітно й уперто, неспинно й нудотно
Зображує осінь себе на полотнах, –
Спадає понуро й лисніє імлисто,
На травах зів’ялих німіючи, листя,
А яблука стигнуть і повняться соком,
Бентежачи радістю душу та око.
13.09.24

\
Поки чужинцем
ще не всі потоптано конвалії й суниці,
поки ще Чорне море не відгонить
триповерховим московським матом,-
каміння і олива кожна,
і навіть безголоса бадилина
волають денно й нощно:
«Прийди на поміч, Україно!
Вернися в Крим якомога скорше,
бо за безвладдя супостат глумиться,
упершись в край наш автоматом!»

P.S.
Чим ти відповіси, Вкраїно-мати?

Знімають люди селфі на смартфони
На тлі осінньої арт-модної краси,
Бо осінь пробігає марафоном,
Коралом, яшмою фарбуючи ліси.

Хітовий помаранчево-лимонний,
Цитриново-бериловий, агат-гротеск.
Новинки із осіннього салону,
Вбрання дерев, кущів - це розмаїття сплеск.

Залишаться на згадку фотознімки,
Бо згодом естетична осінь стане в "ню".
І вітражем завершиться мандрівка,
Як спомин пряного осіннього вогню.

Ще борюкає осінь літо,
Ховає спеку у кущі.
І моросять, ну ледь помітно
Старечо-немічні дощі.

Ідуть, ідуть і затихають...
Тепліє знову вітерець.
І рвана ритміка безкрая
Увінчує цей тихий герць.

У паузах стрекоче птаство,
І сходить спрагою земля.
Ворона будить сонне царство,
Звисає сонячна петля --

Арканить мокре листя важко,
Його висушує за мить.
Шукає воду стриж, як пляшку,
Бо знову випити кортить.

12 вересня 7532 р. (Від Трипілля) (2024).

До рук твоїх тулюся шкарубких.
Вони мені тепліші за осоння.
Ніжніші за усі м'які шовки -
Натруджені і затишні долоні.

Закрий мене плечима від жури.
Сховай мене в обіймах від тривоги.
Твій погляд так надією горить,
Що й у мені палає віри вогник.

Зігрілась ним, і дух не зледенів.
Зміцніла ним, і не знесла негода.
І злудою мутних напівтонів
Не вкралась у взаємність прохолода.

В тобі биттям сердечним зазвучу -
Притисни міцно-міцно! Я не проти.
Послухай - вітер біля нас ущух.
А як грозився бурею збороти!

Ой, за Прутом, за Дунаєм
Козаченько конем грає,
Проти війська султанського
На бій лютий виступає.
Прийшли кляті, жінку вбили,
Малих синів полонили.
Зроблять із них яничарів,
Щоб султанові служили.
Як козак про те дізнався,
На коня, за шаблю взявся.
Один проти всього війська
Виступити не злякався.
Погнав слідом чужим краєм.
Догнав їх аж за Дунаєм.
Став на коні гарцювати.
На бій турків викликає.
Турки стали насміхатись.
Що їм козака боятись.
Зловлять та на гак почеплять,
Буде знать, як задиратись.
Десять турок виступили,
На козака налетіли.
Він домаху свою витяг –
Так голови й полетіли.
Сотня турок виїжджає,
На козака нападає.
Як пальнув козак з мушкета –
Була сотня і немає.
Тут вже туркам не до сміху.
Стрілися собі на лихо.
Тисяча вже виступає,
Влаштувати щоб потіху.
Козаченька обступили,
Ятагани замигтіли.
Тисяча турецька кров’ю
Землю рясно окропила.
А козак, немов не бився.
Лиш на турок подивився.
Грізним голосом султана
На бій звати заходився.
- Вийди, християнський кате,
Покажи на що ти здатен!
Чи спроможний ти до бою
Із характерником стати?
Та султан сидить в наметі,
Велить цілити з мушкетів.
Кулі швидко козаченька
Перетворять на решето.
Тут мушкети загриміли,
Кулі хмарою злетіли.
Якісь, наче і попали,
Врешті у козацьке тіло.
Усміхнувсь козак із того,
Підняв дибки коня свого
І посипалися кулі
Всі коневі попід ноги.
А султан, як пику скорчив,
На коня хутенько скочив
І подався чимскоріше
Кудись степом світ за очі.
Військо вслід за ним помчало,
Усю зброю покидало.
Весь ясир, добро возами
У таборі полишало.
Вертав козак в Україну.
На коні із ним два сина.
Не бути їм в яничарах!
Будуть в козаках віднині!
А ясир весь за ним слідом
На возах турецьких їде.
Повертають люди вільні
У свої домівки рідні.
Люди вільні повертають,
Славу козаку співають.
Бо, хто краще, ніж козаки
Україну захищає?!

Єдине, що мені не довподоби —
Твоя надмірна до усіх серйозність…
І де-кого, я знаю, вже коробить
Повір мені, й переростає в повість…

Єдине, що мені таке далече —
Не зачіска твоя, а її колір …
У ньому щось затаєне, лелече…
Можливо, як на мене, це - недолік?

Єдине, що мене завжди ворожить —
Твоя хода у певні нічні сходи…
Я б залюбки проник… але не вхожий
Тим більш, що ні дзвінка, тимпаче, згоди…
8.08.2024.

Хочеться чистого неба
І життєрадісних днів, –
Щоби пташиний щебет
Скрізь звідусюди бринів.
Хочеться щирого сміху
Вкрай безтурботних дітей, –
Хочу не відати лиха
Й кров’ю омитих смертей.
Хочу не падати в смуток
І викликать співчуття, –
Хочеться дуже відчути
Щастя земного життя.
12.09.24

Жив собі, як кажуть, на приколі -
«Може щось колись в собі зміню…»
Та коли із лінією долі
Перетнулась лінія вогню….
Скільки ж втрат шалених пережито,
Як же відкриття гірчать, ма бель!
Хоч би у яке ховався жито -
Звідти, як Пилип із конопель.
Випало життя в паскудну еру –
Начебто у Господа ще ті
Ціни за квиточок на прем'єру
Шоу «Апокаліпсис в житті».
Каже дехто: «Не тужи, козаче!
Все минає – то і це мине,
Аби шаровари від Версачі,
Пий «Шаблі», хай «Данхілл» з люльки тхне,
Плюс євроремонт для халабуди»…
Але ж ось іде в атаку зло.
Грець із ним – нехай мене не буде,
Аби все, що я люблю, було.
Солов'їність, радість, дух свободи.
Те, чим так щастило жити нам.
А хіба не щастя – вільний подих
Без подяк бандитам-дріб-панам?
Чи зарадять зараз ті напої?
Довезе до спокою авто?
Що з цього життя тоді з собою
Заберу? Чи там зустріне хто?
День пульсує вибухом у скроні.
Ніч - потоп всесвітнього багна.
Наче крила в рай – 2 похоронні
Рушники. Та чергова труна.
Знає Бог, що в світі справедливо.
Що за гра - життя? Смертельні го?
Змелеться все, кажуть, буде мливо.
Чи не з жита – сховища мого
Знов життєва правда мимоволі
Лізе просто в очі в стилі ню.
Це коли із лінією долі
Перетнулась лінія вогню.

2024

Як баба стане дівкою, коли
Настануть раптом в Греції календи,
Що досі тільки маренням були,
А яблука збиратимуть з календул.

Як з'являться з глибин річок-озер
Обличчя тих, що в воду зазирали…
Коли народжені в срср
Перекують всю зброю на орала.

Коли ще від народження сліпі
Побачать те, чого не довелося.
Коли гарбуз повисне на вербі,
Як на долоні виросте волосся.

Прокисне у церквах свята вода,
А на горі раптово рак засвище.
І на помості враз трава густа
Підніметься до поясу і вище.

Коли скінчиться в світі цей хаос,
Почнеться ера братства без наруги.
Коли на грішну землю знов Христос
Таки нарешті завітає вдруге.

Повиростають крила на взутті.
Отруйними не будуть більше змії.
Можливо (хоч і це не факт), тоді
Тебе забути врешті-решт зумію.

2024

Випадають з обойми живих.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.
Ні, ми просто були у Життя на службі.
Боїмося не смерті.
Не раз і не два здавалось – оце вже кінець.
І лишилося тільки до молитви скласти руки...
Та Всевишній щоразу до життя підводив нас.
Мовби брав на поруки.
Боїмося не смерті,
А форми відходу з життя.
Якби можна, поминувши хвороби й борги,
Залишить лаконічне:
«Подавсь в інші сфери...»
І без сліз, без прощань
Просто вийти з життя
Крізь причинені наніч двері.