У Жмеринці через падіння уламків дрона пошкоджено кілька будинків.
Один із них захистило дерево…


Дерево віти розкрило -
уламок приймає на себе…
Рожево-смарагдові крила
на фоні червоного неба.

Будинок не вдалось стерти.
Спасибі, живе укриття!
Дерево лежить мертве.
Воно врятувало життя…

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Коли зневіра обснує порожня,
Безмовністю напружено дзвенить
Із неба-висі, неба-глибини,
Із мли-бажання, сповіді-вини
Уперто- невідступне поверни.
...
Так бачить за картиною художник,
Піднявши очі раптом від мольберту,
Напроти себе частокіл обдертий,
Де сутінь розтушовує жердини.
А він щодня туди приходить вперто,
Осінні вимальовує жоржини.

Обрій осяяли сходи світання
І озорив далеч сонця вогонь, –
Серце упоює радість кохання
Та зігрівають надії його.
Вже обірвалась застояна тиша,
Віра у щастя вчувається знов, –
Серце дедалі стукоче гучніше
І закипає від збудження кров.
Свіжого вітру проснулися хвилі
І обвивають обличчя моє, –
Серце наповнює гордість і сили
Тілу закоханість ще додає.
Хай цей світанок продовжиться трішки,
Як і мої всі дороги земні, –
Серце завидна нашіптує вірші
І обдаровує ними пісні.
Тануть безслідно хмаринки останні
І вивільняється неба блакить, –
Серце висловлює дяку коханню
Тим, що від туги уже не болить.
27.05.24

Якщо нарешті вільним хочеш стати,
Щоб вільною була твоя земля, -
Безжалісно, жорстоко та завзято
Бий москаля!

Ти не напав! Це він прийшов до тебе!
Ти бачив. Добре знаєш, звідкіля!
На бій благословило наше небо!
Бий москаля!

Сокирою рубай, стріляй "Вільхою",
Гати "Нептуном", "Хаймарсом" здаля!
Зроби вже з нього купу перегною!
Бий москаля!

За все, що клятий окупант накоїв,
За жінку, чоловіка, немовля
Без паузи, перерви, перебоїв
Бий москаля!

Нічого не питай та не з'ясовуй
І не тягнись до чорного рубля!
Він нищить нас! Тому обов'язково
Бий москаля!

Під звук козацьких переможних кроків
Хай оживають луки та поля!
Бо цій війні вже кілька сотень років...
ВБИЙ МОСКАЛЯ!

Чи фантомна корона ще стискує скроні,
Чи то просто густішає сіра імла.
Як повірити в те, що тепер ти стороння,
Адже рідною серцю настільки була?

Що ти робиш і що тобі мріється-сниться,
Де блукаю я нині, що кров з мене п’є -
Не обходить вже нас це, немає різниці.
Не моє, не твоє діло… та й нічиє.

Стерто з пам’яті світле, тьмяніє блискуче.
Адже слово «минуле», як сіреє тло,
Поглинає повітря солодше, ніж Gucci,
Смак цілунків і все, що тепер загуло.

День за днем – і все те ж. Фронт в глухій обороні.
Надпохмура весна, в травні мало тепла.
Та ніяк не виходить назвати «стороння»
Ту, що рідною серцю настільки була.

Чи іронія долі, чи витівки бісів.
Чи то нерви, чи це вже відвертий дурдом.
Чи це галюцинація, ніби я в Пізі,
Де хитаються башти-будівлі гуртом.

Чи кохання в крові, чи думки нетверезі.
Та горілка – знеболювач той ще. На жаль.
От і вірші – на місці шалених імпресій
Монотонна й нудна очманіла печаль.

Поїзд просто пішов. Як завжди, на пероні
Хтось зустрів, хтось прощається в тій метушні.
Просто дико – ніхто я тобі. Ти стороння.
А була ж, як ніхто інший, рідна мені.

Бути друзями після кохання – з утопій.
Слава Богу, що просто лишились людьми.
Не дратує що було тоді до вподоби.
Напівпроспад – і все. Пара «его» із «ми».

Маю жити, напевно, серйозніше трохи.
Міг би жити грайливо, немов жартома.
Ніби мають до щастя вести всі дороги.
Але всі вказівки поховала пітьма.

То й усе, що лишається білій вороні -
Віршування-нещастя співуче моє.
І в житті, та й у віршах… яка ти стороння?
Адже рідною серцю була. Та і є.

2024

Я заблукав у пущі
хаотичних і диких думок.
Де мені знайти лісника,
який виведе із манускрипту
заплутаних і загадкових питань?
Я продираюся крізь гілки
буттєвих пасток і капканів,
крізь тенета нерозв’язних апорій.
Сам Сократ міг заблукати
в такому густому лісі.
Гегель перечепився
через пень діалектики.
Гукай не гукай у такому лісі ―
ніхто не знайде тебе.
Ти мов струхлявіле дерево
у безмежжі стовбурів.
Я заблукав у пущі
перегорілих пристрастей,
перезрілих почуттів,
прагнень, які заросли ліщиною.
Я загубився в хащах
видінь і марень.
Колючки подряпали моє обличчя,
немов складні ребуси неба.
У пущу можна зайти,
але вийти з неї неможливо.
Вона назавжди поселиться
у твою роз’ятрену душу.
Пуща буде супроводжувати скрізь.
Навіть на велелюдних майданах.
Коли ти зламаєш її гілку,
переламається щось важливе в душі.
Ти завжди бігтимеш ночами
крізь її нездоланний всесвіт.

17 травня 2020

                І
Не конає ірод моровий.
Чубляться парафіяни віри
у Христа, Аллаха... у кумира,
що волає всує, – Боже мій! –
ради себе, а не ради миру.
Невідомо, хто кого пасе
в офісі корупції... здається,
мафії, не відаючій честі,
панувати – мрія над усе,
може, і до суду... повезе,
може, і до другого пришестя.

                ІІ
І тузи, і биті королі,
і чужого щастя ковалі
до війни... а нині це ніякі,
та уже заслужені воя́ки,
бо не вояки́, а москалі,
що чекають на моїй землі
від царя-іудушки подяки.
Надуває щоки очмана.
Публіка сміятися уміє
з того, що вона і є повія,
і у цьому є її вина.
Окаянні сили не дрімають
і перевзуваються, таки,
поки ще воюють козаки-
ратаї, що землю захищають.

                ІІІ
Отже, куме, ідемо на дно,
ради біса, а не Бога ради
маємо очільника громади,
у якого роги все одно
визирають, як не у кіно,
то на сцені коміка естради.
І на троні досить холуїв,
носіїв чужої режисури...
нахапались братньої культури
і готуємо собі панів...
....................................
отаке... вовки в овечій шкурі
найнялися пасти баранів.

05/24

Химия – наука сложная, но всем известна с детства…
Интерес к опытам, смешиваю продуктов,
Материалов, элементов – рецептов, формул, не перечесть…
Использует каждый свои, зависит ,какой результат ждет…
Явления в природе, в жизни, быту сопровождает химия…
26.05.24 Швец Тамара


Хімія – наука складна, але відома з дитинства…
Інтерес до дослідів, змішуванню продуктів,
Матеріалів, елементів – рецептів, формул, не перерахувати…
Використовує кожен свої, залежить, який результат чекає...
Явища у природі, у житті, побуті супроводжує хімія…
26.05.24 Швець Тамара

Унижение недопустимо, понятно всем…
Насмешки, грубость, злость, ссоры – страдание, боль…
Исправить допущенные ошибки, изменить поведение…
Жизнь каждый день дает нам шанс, по новому начать…
Естественность в природе, внешности, характере, поведении…
Научиться дружить с самим собой, гармония вокруг…
Исчезнет желание унижать других, осуждать…
Единство добрых мыслей, поступков, дел – дружба, любовь…
26.05.24 Швец Тамара

Приниження неприпустимо, відомо всім…
Насмішки, грубість, агресія, сварки – страждання, біль…
Виправити допущені помилки, змінити поведінку...
Життя щодня дає нам шанс, по-новому почати…
Природність у природі, зовнішності, характері, поведінці…
Навчитися дружити із самим собою, гармонія навколо…
Зникне бажання принижувати інших, засуджувати...
Єдність добрих думок, вчинків, справ – дружба, любов…
26.05.24 Швець Тамара

Горять вогні у долині, вся долина сяє.
Стомилося в путі військо, тепер спочиває.
Круг багать сидять солдати, нічого робити,
Повечеряли та й байки узялись травити.
Хто про жінок, хто про долю, хто про дива світу.
А там якось і до відьом дійшли непомітно.
Стали згадувать солдати, хто що чув чи знає.
Тут Микола одізвався: - Й не таке буває.
Мені, бачте й на шабаші вийшло побувати…
- Ой, Миколо, ти вже скажеш?! Не треба брехати!
- А чого мені брехати, як і, справді було.
Пам’ятаєте, два літа відтоді минуло,
Як дали мені відпустку. Я ж бігом зібрався,
Загорнув в торбину речі та й собі подався.
А дорога то неблизька, верстов відмотати
Треба мені чималенько. Та й десь ночувати.
Йду якось одної днини, уже сутеніє.
Бачу село при дорозі вогниками тліє.
Завернув у крайню хату та взявся просити,
Нехай пустять ночувати. Вийшла жінка звідти
Та і каже: - Я б пустила, та гостей чекаю.
А хата в мене малесенька, то, навіть, не знаю.
Будуть тобі заважати, не дадуть поспати.
- Та нічого, - кажу, - нам же к тому не звикати.
Натомився у дорозі, засну, як убитий.
Пожаліла, мабуть, жінка, рішила пустити.
Дала мені повечерять, я й уклався спати.
Спав чи ні, коли в опівніч входить баба в хату.
Далі друга, третя – ціла дюжина зібралась.
«Це, мабуть, не просто гості?!» - думка мені вкралась
Закрив очі, прислухаюсь, що ж то буде далі.
Ті посиділи на лавках. Тоді одна встала
Й каже усім: - Пора, сестри! Усі повставали,
А хазяйка біля печі ножика узяла
Та й встромила у долівку. Через нього вміло
Перекинулась і раптом в трубу полетіла.
А за нею друга, третя, загула й остання.
А в мені ж зробить те саме виникло бажання.
І так мене захопило, втриматись не в змозі.
Не біда, що утомився в далекій дорозі.
Бігом скочив до ножика та і перекинувсь.
Раптом, наче якийсь вітер ударив у спину.
Витягло мене трубою, у небо підняло,
Над лісами, болотами кудись потаскало.
Й притаскало до Києва на Лисую гору.
А там відьми всі збирались якраз на ту пору.
Тільки мене опустило, як відьма підходить,
Що у неї ночував я. І коня підводить
Мені білого та й каже: - Не втерпів, одначе!
Бери коня, тікай звідси, щоб ніхто не бачив.
Як ще жити не набридло, не втрачай і миті,
Бо, як хтось тебе замітить, то тобі не жити.
Спершу я розхоробри́вся, але потім бачу
В того голову свинячу, а в того собачу.
А одне на мене оком таким подивилось,
Що у мене руки й ноги умить затрусились.
Не став тоді сперечатись, на коня забрався.
А та мені: - Лети, - каже, - та не озирайся!
Птахом кінь здійнявся вгору, усе вище й вище.
Зовсім поряд сяють зорі, вітер в вухах свище.
А мені ж цікаво, що там між відьмами стало.
Не витримав,озирнувся…і усе пропало.
Полетів сторчма із неба, бо кінь десь подівся.
Добре, упав на стіг сіна, а то би убився.
Лежу ледь живий на сіні, в небо позираю,
Замість коня між ногами палицю тримаю.
Нога болить, тож ж додому годі вже дістатись,
Довелося з півдороги у полк повертатись.

Тут повсюди криваві сліди Медеї,
Що дихає сирістю стін із підвальних могил
Роздвоєне серце подвоєне божевіллям
Обманом Цірцеї, обманом драконових крил.

Подорожній, повідай як прийдеш колись у Спарту
Про острів блаженних, що знищили зикурат.
Пожежі Афін перекинулися на Парсу.
І Парса в руїнах, і паща тирана в пісках.

22.04.2024

Нумо, браття, йдіть до мене в хату,
Розкажу про диво, НЛО.
Бо на сайті вилупивсь піратик,
Непростий дядина і не лох.

Скавучить потужно. Діви врозтіч
Від його всльозавлених "трудів".
А от графомани прямо в очі
Хвалять його твори з лободи.

Ти також хвали. Підлий медочку
Та поцьомай маківку метрУ.
Він клює на зойкоти дівочі.
Не барися! Друг ти, чи не друг?

Зачепив, знічев'я, Юру гаком
Гумору. А у одвіт - виття!
Стала муза в Юри в розкаряку
І стоїть, щаслива, все життя.

І буде дощ, що зронять небеса,
Коли затулять хмарами півсвіту,
Та розпочнуть незборену сюїту,
Про головне, що ти не розказав.

Вже й не розкажеш, обірвалось те,
Що називалось щиро: душ єднання.
І упаде додолу лист останній,
І вітер все сум'яття розмете.

Прощальні краплі змиють всі сліди,
Того тепла, що більше не воскресне.
Буятимуть такі холодні весни
У душах, одиноких назавждИ.

І буде дощ...

Я все ще вірю, що відтанеш ти.
Повернеться любов, як пташка з вирію.
Нехай і кажеш: там самі чорти -
Це все, що віднайду в твоєму вирі я.
Ти кажеш: що було – те загуло.
Офелія-любов навряд чи дихає.
Мій жар – не те, дорожчим є тепло.
А ніжності властиве бути тихою.

Так, юність – це для зустрічей пора.
А зрілість – радше втрати, маєш рацію.
Та все ж надія в серці не вмира.
«Чимало в світі, друже мій Гораціо,
Такого є…» - кажу я сам собі…
Чудес, хоч і звичайних-звичайнісіньких.
Життя хардкор, не ніжний r-&-b -
Звичайно, є складнішим, аніж пісенька…
Та все ж… де є кохання, там дива.

Зібрав себе в кулак – і в нього хлипаю.
Без тебе не римуються слова.
І лаври всі мої – то радше липа є.
Титаніку не айс з дірявом дном.
Не краще й розійтись, як пара айсбергів.

Дарма мене вважаєш брехуном.
Діагноз не «Мюнхгаузен» тут - «Аспергер».

Так, кожен з нас в коханні – як сапер.
Було – і вже нема в контактах імені…

Чи бути, чи не бути нам тепер
З тобою разом? Що відповіси мені?

Всі люди, мабуть, схожі на книжки.
У деяких весь зміст – краса обкладинок.
Таких тепер чимало навкруги.
Та ці від мене – як той біс від ладану.
Ти – глибина Гюго, шекспірів зміст.
Епічність… приголомшлива така вона!
І вірю – безнадійний оптиміст! -
Багато ще в тобі знайду цікавинок.
Але слова без доказів – пусте.
У вчинках небайдужість – ось традиція.
Нехай чорти – зробити маю те
Єдине, чим спроможний довести це я.
Щоб смикати за коси - застарий.
Давно вже відтягав свої портфелі я…
Тому тепер пірнаю в чорторий.
Бо вірю, що жива любов-Офелія.

2024

Бузок синіє біля вікон
Й очам дарує ясноту
Таку, що мружаться повіки,
Як в снігопад або сльоту.
Сіяє кущ мільйоном іскор
Отак отут із року в рік, -
Горить яскравим світлом різко
І поблизу, і звіддалік.
Він і на жар багаття схожий,
І неба в річці відбиття, -
Цвітінням тішить перехожих,
А світлом - здовжує життя.
26.05.24

Палай! Палай! Та близько не сприймай
Мелодію старого клавесину.
На лагідному фоні - ніж у спину!
Врятує серце вигаданий рай.

Палай! Гори! Всі теплі кольори
Перетворились на холодні роси.
Беззбройний, щирий, радісний та босий,
Себе за цю відвертість не свари!

Гори! Біжи! Впишись у віражі!
А не вписався - і не намагайся!
Ти чуєш марш. Але знайди у вальсі
Жаданий порятунок для душі!

Біжи! Стривай! А хочеш грати - грай!
Секрети переконливої ролі
І залишки омріяної волі
В тобі мовчать. Як боляче! Нехай!

Стривай! Іди! Крізь білі холоди,
Крізь перепони, осуд, коливання.
Хоч зовні - сміх, всередині - страждання
Та різні, суперечливі світи.

Палай! Палай! Летять за небокрай
Історії твої зі штампом дати.
Усі слова, які не встиг сказати,
Почує той, хто треба. Так і знай!

Палай!

Думати, мріяти, працювати, завжди корисно...
Учитися новому – тренеровка пам»яті,натхнення...
Молитви ранкові - відверта розмова з собою ...
Картину дня розмалювати добрими справами ...
Ангели, Всевишній , Всесвіт підтримають ...
25.05.24 Швець Тамара

Думать, мечтать, работать, всегда полезно...
Учиться новому – тренеровка памяти, вдохновение...
Молитвы утренние – откровенный разговор с собой...
Картину дня разрисовать добрыми делами…
Ангелы, Всевышний, Вселенная поддержат...
25.05.24 Швец Тамара

Сон як темний коридор,
Як провалля в павутину,
Він закутаний в мінор,
Ніби космосу дитина.

Сон як згарище думок,
Дим емоцій відгорілих,
Пронесеться, як амок,
На галявинах вцілілих.

Задзеркалля німоти
Нам відкриє таємниці,
Де прокляття пустоти
Пролетить, неначе птиці.

Сон як тирса із ідей,
Збанкрутілих у борінні,
Що вселились у людей,
Як диявольське створіння.

Сон порине у ставок,
У безодні потойбіччя,
Щоб засвоїти урок
В лабіринтах демонічних.

Сон як привиди жахні,
Що злились із тілом ночі.
Ці страхіття навісні ―
Ніби голоси пророчі.

14 травня 2020

Жінка варить курячі пупи,
В мене ж дума визріла в макІвці:
Генія по носі не лупи,
А погладь поштиво по голівці.

А мене - будь-ласка! Тільки за!
Дозволяю торсати й за вуха.
Бо в літературі байбуза,
Підпарнаський ґедзь! Кусюча муха!

Світить сонце як мене нема,
Понад сайтом райдуга, нірвана.
Я ж строчу сатиру без ума,
Гумором стріляю окаянним.

Тут мені не місце, бо чужий,
Критика вагома не в пошані.
Вчора били сполом. Ледь ожив,
Бо колеги люті, як піраньї.

Ну, нарешті! Супчик закипів!
Є до страви свіжа оковита.
Поглитаю курячих пупів
Й генія піду тихцем хвалити.

Обійми мене, будь-ласка.
Нічка темна,
Нічка-казка -
Відчуттями заворожить,
Буде лячно - cкажу "досить".

Обійми мене міцніше -
В єдності і наймиліше.
Ти вже стовбур, а я крона,
Визріли плоди і грона.

І тонкі п'янкі торкання,
Наше запальне дихання...
І небесне сяйне ложе
зори відвести не може.
Не може - бо ж як гоже!
А може, відвести не може,
зорі відвести, не може...

Притули мене міцніше -
У обіймах - наймиліше.
Ти мій стовбур, а я - крона,
і краси розквітли грона.

Притуляй мене ніжніше -
У обіймах - найрідніше.
І над нами долі крона,
визрілі плоди і грона.
Ти мій стовбур, а я - крона,
і краси розквітлі грона.

І небесне ночі ложе
зорі відвести не може!
Не може - бо ж як гоже!
А може, відвести не може,
зорі відвести, не може...

А музика звучить завжди по-різному:
То хвилею бурхливою, а то дощем,
То громовицею здається грізною,
То зігріває сонцем теплим серця щем.

А музика легка летить пір*їною,
Мов вільна пташка лине до святих небес.
Здається світ навкруг аквамариновим,
І сповнений по вінця райдужних чудес.

І не буває в музиці байдужості,
У ній звучить завжди палітра почуттів.
Усмішка на обличчі квітне ружею,
Коли барвисто-дивний чуємо мотив.

Тіло пронизує вітер холодний
І порожніє садок гамірний, –
Як же так сталось, що я відсьогодні
Буду надалі незвично сумний?
Згнічений вітром спішить перехожий
Швидше потрапити в затишний дім, –
Як же так сталось, що я вже не зможу
Тішити губи цілунком твоїм?
Є перед долею певна безсилість
В мене від малку до небуття,
Раз отак сталось, що різко змінилось
Повне любові й надії життя.
Злякане вітром, знялось гайвороння,
Хоч вітрюган всіх будь-де здожене, –
Як же так сталось, що тільки безсоння
Буде ще довго томити мене?
Сутінь вечірня укрила алеї
І приголомшує тиша німа, –
Як же так сталось, що в серці твоєму
Більше для мене куточка нема?
25.05.24

У час війни, у час біди,
Щоб Україну зберегти,
Ти не втікав бозна-куди,
Зробив свій вибір.
До оборони мужньо став,
Життя свого не шкодував!
Тобі – спасибі!
Ти бачив ворога в степах,
І холод відчував і страх,
Та автомат гарчав в руках,
І ти не схибив!
Хоч градом било вогняним,
З тобою був твій побратим.
Обом – спасибі!
Ти мерз в снігах, місив багно,
І гірко й боляче було.
Душа розчахнута давно,
Немов на дибі.
Ти друзів хоронив своїх,
Коли стихав надрив боїв.
І вам – спасибі!
Рвав шкіру й жили на руках,
А піт холонув на вітрах
Й на хліба скибі.
Ти міць свою здобув в бою,
Вітчизну захистив свою.
За все – спасибі!

08.05.2024

Чую, як шепче до мене велика ріка,
Чую, як молиться сонцю і небові вітер.
Час, що ловила, сюди, поміж товтри втікав,
От якби він все болюче із пам’яті витер.

«Що у минулім? Дивись безупинно вперед!» -
Рада хороша і їй опиратися марно.
Тільки минуле тримає мене дотепер,
Тільки і досі на серці ще гірко і хмарно.

Де мерехтять полинові, круті береги,
Хочу залишити сльози, і відчай, і горе.
Тільки би бачити промінь надії згори,
Тільки би чути, як вітер до мене говорить.

22.05.2024 р.
Вахнівці ( річка Ушиця)

Живу, неначе не живу...
А кожний видих - мов останній.
Тінь безпорадного кохання
Вже не призначить рандеву.

Дивлюсь на скошену траву,
Як на даремні сподівання.
Живу, неначе не живу...
А кожний видих - мов останній.

Побачив хмару грозову
І дощ... І сльози... І страждання...
Розбиті й немічні бажання -
На жаль, не сон... Я наяву
Живу, неначе не живу...

Переводиться сірим побутом
Кількість днів у нічну неякість.
Ось тому і пропало пропадом
Все, чим жив я до тебе якось.
То й займаюся побудовою.
З цегли слів та цементу рими
Вийшло з сірістю побутовою
Апріорі непримириме.

Чисте небо хвилюю грозами.
Ти з дотепністю поетеси
Прикрашаєш принади розумом.
Ось такі ми делікатеси.
Заборонене, втім і ласеє,
Як насущне вживати сміли.
І тепер нас обох пов'язує
Апріорі незрозуміле.

Ось чому я, тобою марячи
(Перед Богом вже не чужею),
Мерзну там, де байдужим гаряче.
Балансуючи, йду межею…
Там, де пристрасна грань еротики
Перетнулася з ніжним порно.
Це не гріх і не зло - добро таке
Апріорі непереборне.

Хай за липнями линуть вересні,
Знову літо йде за весною…
Квітне серце. Жени крізь двері з ним –
То полізу в твоє вікно я,
Аби в нас червоніли датами
Безіменні до того будні.
То чи диво, що пам’ятатиму
Апріорі щось незабутнє?

То й фігурками або личками
Інші відволікти не в змозі…
Підзиваєш смішними кличками,
З рук даєш позитив емоцій.
Чи це дар твій, з небес дарований -
Приручити цю хижість Овна?
Чи обом дане через строфи нам -
Апріорі щось невгамовне…

2024

Крик пролунав у пустелі.
Як у просторах німих,
У безкінечній пожежі
Здибався я із людьми?

Крик пролунав… Хтось на поміч
Кличе безтямно мене.
Хочу побачити поруч
Замість пустелі Мане.

Крик у безодні озветься,
Щоб потонути в снігах.
Встромить в самісіньке серце
Вістря столітній монах.

Крик у пустелі – це голос
Духу в лабетах буття.
Хай розпускається колос
Серед пісків забуття.

Крик у пустелі ― це вістка
Мертвих, що сплять навкруги
В дюнах далеких і чистих,
Ніби піщані боги.

11 травня 2020

Мандрівка пахне димом і золою,
рудим цілунком ватри в небозвід,
мов лис гибкий, стежею торопкою,
хвостом вильнувши, внюхується в слід.

Серпанком пахне, дивом реп'яховим,
терпкавим соком зел, де навкруги, небесним барвом голубої крові, яскріють Перунові Батоги;

юнацтвом палахким у теплій гриві
планиди, що приборкує шляхи.
Надтріслим глеком, в пасмі часу сивім,
орнаментом зминулого сухим.

Пригодами замаєна мандрівка -
манлива смуго, хащами густа,
що пахне і трояндово, і гірко...
й так просто називається - життя.

Гучні слова: любов, відвертість, докір,
Слова зашерхлі: кров, вино, вуста.
Заледве слухаю про що вона говорить.
Які у тишу кидає слова?!
І чую, щось достоту: мандри, треба,
Кудись, тягнути, далі, до кінця.
Гучні слова: фатальність, воля, небо.
Слова зашерхлі: правда, тінь, душа.
Дека її, стегно, рука на лоні,
Весняна ніч, блакить на спині, тиш.
І на сідниці зарево долоні;
Загублена, знетямлена мовчиш.
Птахи мандрують тінями фіранки.
І дотик мій удаваність тепла
Торкається розкритої лопатки
Немов до образу відтятого крила.
Слова зашерхлі: птах, банальність, крила.
Слова порожні: вічність, дотик, ніч.
Усю себе мені ти не відкрила,
Слова залишила і дописала вірш.
Ще тільки поглядом ковзну смичком по струнах
Розладнаних, а звук в тобі глухий.
Слова просипались: любов, весна, відлуння —
Гучні слова у погляд мій пустий.

08.04.2024

До півонії лащиться вітер. Узявся нізвідки.
Мить назад порозборсував хмари порожні, і зверху,
Певно, вглядів це диво яскраве - незайману квітку,
Яку тільки-но ранок згубив із рожевого глеку,
Що висів у зорі на тонкого проміння позлітку.

І всотавши у себе пахтіння тягучо-медове,
Підхватився в бузки, відгорілі іще позавчора,
Та здивовано глянув на цвіту іржаві остови,
Фиркнув в них неохоче, пробіг в ковилі сивочолі,
Козирнути трофеєм - хвостом запашної обнови.

Вже давно він покинув медунку, забув про фіалку,
Присоромив магнолію, скромне гілля колихнувши.
О, а як маргариткову ніжність випещував змалку!
Як довірливій примулі сипав обіцянки в душу!
А сьогодні півонії ваби зціловує палко.

Парки, скверы, клумбы – украшают села, города,страны…
Аллеи из деревьев, кустарников и цветов – гармония, позитив…
Радуют взгляд, сердце, душу взрослых и детей…
Красота в природе, в людях - жизнь прекрасна…
24.05.24 Швец Тамара

Парки, сквери, клумби – прикрашають села, міста, країни…
Алеї з дерев, чагарників та квітів – гармонія, позитив…
Радують погляд, серце, душу дорослих та дітей…
Краса в природі, в людях – життя прекрасне...
24.05.24 Швець Тамара

Не туман улігся, а в очах туманно
Від гірких краплинок безупинних сліз, –
Може ти не правду, а лише брехання,
Сам його злякавшись, поспіхом приніс?
Бо відводиш погляд і мовчиш уперто,
Ніби я затичку всунув у твій рот, –
Може захотів хтось налякати смертю,
Склавши на дозвіллі тужний анекдот?
Вірити несила в те, що ти промовив,
Та закляк одразу від нестачі слів, –
Щось мої коліна гнуться загадково,
Хоч стійким здаватись я хотів і вмів…
24.05.24

Великий синій ліс
На заході від міста
Колись подарував
Надію променисту.
Запрошував на "біс",
Дивився зверху вниз
На витівки дитинства.

Великий синій сон
Від березня до травня -
Історія проста,
Але вже дуже давня...
А зараз - не сезон!
Життя змінило тон,
Забуло рухи плавні.

Великий синій сум -
Реальності завіса.
Обличчя та душі
Загострюються риси.
Повітря, наче глум,
Набридливий парфум
Поганої актриси.

Великий синій птах
Образився на зміни,
Далеко полетів.
Немає горобини
На лісових стежках.
Згорів надійний дах.
А під ногами - міни.

Знов через м'ясоробку чорних днів
Повзуть рядки – як фарш таких емоцій,
Що слів немає втілити цей гнів.
Ні стікерів, ні ще яких емодзі.
Бо все, що залишилося від нас –
Це урни, повні попелу ілюзій.
Так, не втрачати людяності в час
Такий – до карми, певно, жирний плюсик.
Час сіє бомби – пожина журбу.
Харчується людськими кров'ю-болем.
Колючій дріт іржавий по степу
Знов покотився перекотиполем.
За ним лише спаплюженість руїн,
Численнії могили безіменні.
Вампіри грають курсами кровин:
По лікоть кров – валюти повні жмені.
Ну що ж, співіснувати й Авраам
Мав із Содомом (так по Берешиту).
Дай Боже, читачу шановний, нам
Це лихоліття врешті пережити.

Так, войовнича навіть і бджола,
Де проти напівтрутень, напівшершень.
Та кажуть, хоч би лицарська була
Природа – ризик є, дракона зжерши,
Драконом стати. Осьде «хепі-енд»!
Як важко не піддатися цій зміні!
Непросто башти зла розбити вщент.
Не легше добре зводити з каміння.
Не мури таборів-політв'язниць.
І не якісь іще казенні хати,
Де злодії – то судді тих, хто ниць
Не падав перед тим олігархатом,
Що на весь світ імперію добра
Поширив би – точніше, ринки збуту.
Під голосні зомбовані «ура»
З добра виходить зло напівзабуте.
Та й хто згада? Єгипетська пітьма.
Все нею крито, всім роти зашито.
Якщо у правил виключень нема,
Дай Боже нам до цього не дожити.

Сидять діди на лавочці під крислатим дубом.
Саме весна у розпалі, кругом сади квітнуть.
Аромати з того цвіту! Так дихати любо.
Та і сонечко із неба так приємно світить.
Сидять діди та радіють, згадують про роки,
Коли були молодії, мали стать і силу.
Та не думали про тишу, безтурботність, спокій.
Тоді, звісно, так на лавці вони не сиділи.
Розморило старих дідів, сидять та куняють.
Коли тут десь із-за тину донеслось: - Миколо!
Де тебе чортяки носять, собаки ганяють?!
Дід Микола підхопився та й подибав кволо
Понад тином до Секлети, що його гукала.
Один дід із «молоденьких» засміявся було:
-Чим це так Миколу жінка його налякала,
Що його одразу з лавки, наче вітром здуло?
Одізвався дід Гаврило, кум того Миколи:
- Ти закрий свого ротяку та не чіпай кума!
Тобі отакої жінки не мати ніколи!
Бач, над кумом моїм рідним насміхатись здумав!
- А чого ж він отак скоро із лавки схопився?
Тільки жінка закричала, він бігом й подався.
- Ти б з Секлетою, не дай Бог, якби зачепився,
Усе б життя жалів потім, все б життя картався.
Бо ж то баба бойовая. Що там чоловіка?!
Вона в молодості, кажуть, двох татар рішила.
- Чи ж то правда? – здивувався той молодший віком.
- Звісно ж, правда, сама ж мені якось розповіла.
- Розкажи і нам, - одразу діди напосілись.
- А, чому б не розказати? Правда, по секрету.
Діди ближче до Гаврила на лавці підсіли,
Щоб почути, чим же знана була та Секлета.
- Було то давно вже, років із півста, напевно.
І не тут. Села отого вже, мабуть, немає.
Село було невелике, більшість люду – кревні.
Одна хата притулилась аж за селом скраю.
Жила в хаті тій вдовиця, малу доньку мала.
Чи то відьма була, може, чи хто його знає.
Та місцеві її хату зовсім оминали,
Говорили, що та жінка дивну силу має.
Донька теж жила відлюдно, із дітьми не грала.
Поралися вдвох у хаті. А прийшла година,
Мати якось лягла спати та уже й не встала.
Залишилась самотою у хаті дівчина.
Хоч і гарна, й роботяща – парубків не знала.
Оминали їх хату і сватів не слали.
Так би, може і довіку вона дівувала…
Якось на село татари раптово напали.
Ну, не так уже й раптово. Дізналися люди,
Що ординці сунуть, речі, дітей похапали
Та й у ліс. В густому лісі біду перебудуть.
А от дівчині страшну ту вість не передали.
Вона порається в хаті, обід собі варить.
Коли вскочили татари у село й взялися,
По хатах, по всіх оселях за здобиччю шарить.
Двоє із них до оселі на край подалися.
Один кинувся у хату, другий коло хати
Взявся нишпорити, може щось собі прихопить.
От, заходить той до хати, а там аромати,
Так, що з голоду у нього от-от живіт вхопить.
Бачить дівку коло печі, борщ собі готує.
А у нього враз від того й слина покотилась.
Дума собі, спершу, мабуть, борщика скуштую,
Щоби дівчинонька гарна на друге лишилась.
А та тільки повернулась – татарина вздріла
Й обімліла. Стоїть бідна, не зна що робити.
Бо ж проскочити повз нього навряд чи б зуміла.
А той щось їх по-татарськи белькоче сердито
І показує на пічку. Зрозуміла скоро -
Їсти хоче: - Добре, добре, можу пригостити.
Узяла горнець із печі та й несе до столу,
Ніби в миску наливати. Підійшла близенько,
Хитро зиркнула на двері, той і одвернувся.
А вона горнець з окропом одягла хутенько
На «макітру». Той окропом умить захлинувся.
Не встиг й крикнути. А дівка кинулася з хати.
Страшно було, може кругом татар тих до біса.
Перехоплять і не вийде до лісу втікати.
А отой другий татарин нікуди ж не дівся.
Ходив-ходив кругом хати, шукав цінні речі.
Діжку вздрів, яка на призьбі з водою стояла.
Всунув голову у діжку аж по самі плечі.
Дума, може у тій діжці щось цінне сховали.
Отак його дівка й вздріла. Не стала тікати.
Підскочила та за ноги і в діжку упхала.
Став він борсатись, ногами кривими брикати.
Та вона тримала міцно і не відпускала.
Доки клятий і втопився. Тоді озирнулась,
Чи татар близько немає та і в ліс помчала.
А тут козаки з-за річки у село метнулись
І татар тих на капусту усіх порубали.
По селу кругом промчали, чи де не сховались.
Не могли і крайню хату, звісно, пропустити.
Вздріли двох татар убитих, довго дивувались:
Хто ж це зміг тих бусурманів отак порішити?
Як вернулися селяни на свої обійстя,
Було й радості, і плачу. Як розговорились,
То й про дівчину вдовину пригадали, звісно.
А вже скоро й вона з лісу втомлена з’явилась.
Критись перед козаками дівчина не стала.
Розказала все, як було, як татар побила.
Слухали то односельці, роти роззявляли.
Козаки ж її вітали та дуже хвалили.
Був між тими козаками і мій кум Микола.
І запала йому в око красуня Секлета.
Заслав сватів. З того часу й поєднались долі…
Тільки ж я вам розповів це, хлопці по секрету.

старий грамофон безоко зітхає,
в сріблі туману - втомлені звуки
тріснута часом роззявлена паща
сурмить заблукалій фаянсовій музі

амплітуд величне тремтіння вражає
ефектом реверберації "вічність"
відлуння симфоній безкрає
маєстатичних феєрій Вівальді.

в них лирика стін та поезію снів,
дзвінке мовчання похованих лір
як шурхіт платівок загублених днів -
- прикрий паралелізм.

2008

Зірки не знають про війну.
А, може, знають та мовчать.
І загадкове мерехтіння
Зустріне літо і весну.
Крізь зими, крізь дощі осінні
Я вкотре відлік розпочну
І, простягнувши руки вгору,
Кричу: "Почуйте про війну!
Спиніть суцільного мінору
Цей вбивчий божевільний струм!
На гнів змінивши тихий сум,
Карайте заздрісну потвору!
Вбивайте цю ворожу зграю,
Якій нема кінця та краю!"

Колись була блакить небесна,
Тепер густа і тиха синь.
Зірки! Ваш вирок буде чесним:
За сірі та залізні весни,
Розстріляні та чорні зими,
За те, що замість сонця - тінь,
А замість слів - криваві рими -
Смерть кровожерливій тварині!

Зірки, що сяють в глибині
Над братом, матір'ю, вдовою,
Над жінкою і над сестрою
Заради світлої весни
За праведну взялися зброю.

За жовте поле, білі крила,
За світло вільної дороги
Зірки, засяявши, створили
Сузір'я світле "ПЕРЕМОГА".

Повалить стіни вітер
ранами обмежень і слів
ми сіль. Ми - мертве море
в океані роси на віях,
у вікнах, повних снами,
де ти шепочеш про політ
губами... пташиний спів,
руками - листя шурхіт,
очима - змагання хмар.
Ти - мій квазар.
А я - твій Уріель похмурий.
Фліртують суперкластери.
Ми ж лиш їх ніжний шепіт:
"Ми"

2009

не вірю я,
що така казкова на дотик мрія.
нарешті опинився наяву
в своїх заборонених снах.
ніжно припадаючи до тебе,
запашною солодко тобою полонений...
ти - моя довгоочікувана весна

2013

Скрипнуть двері, дзенькне шибка,
Чи раптово гавкне пес, -
Я виходжу з хати швидко,
Хоч уже не жду чудес.
Все сумую за тобою
Та печаль, як брагу, п'ю,
Бо ніяк не заспокою
Душу страдницьку свою.
23.05.24

Гаряче та живе, воно вистрибує зі скронь
Таким ніхто не бачив
його розчулений вогонь
І навіть серафімові долоні не втримають тієї вдачі
З усіх речей найбожевільніша - Любов.
І окрім неї серцю
нічого і не треба наче...

2008

Фарби на шлях не стає кольорової,
як наче на мій намальований зміст.
Гарячий асфальт - монохромний ескіз.
Пензлі в руці тремтять затамовано...

2007

Що ж, дівчинко… Твій головний екзамен.
Бо це – найделікатніша з наук.
Яка вивчає, далебі, те саме
У порівнянні з чим все інше - звук
Пустий і беззмістовний… То й природа
Твоя наполягала – ну ж бо, вчись!
Є речі – від часу та від народу
Залежать мало, будь-яке дівчись-
ко відчуває це… Тепер наосліп
Не треба йти – в століття соцмереж.
Там все про те, як грають у дорослі
Ці ігри. До уваги ти береш
Увесь той віковий жіночий досвід.
Хоча і відчуваєш - головне
Приховано, бо все ж цілком ніхто свій
Фірмовий арсенал тобі в Інет
Не здасть. А ти не перша, не остання.
Чоловіки не дуже і страшні.
Доволі однотипні там бажання.
Футболи, пиво. Щось від дітлашні.
Ти розберешся щодо тих теорій,
Бо практика насправді геть проста.
Твоя жіночна ніжність апріорі
На будь-яку нестриманість узда.
Ця практика гаряча та волога.
Несамовита – і приємна теж…
Сама комусь писатимеш у блоги
Підказки, але це коли складеш,
Здається, свій найголовніший залік.
З предмету, що в пригоді в курені
Не менше стане, ніж десь у Версалі.
Приймати – честь довірено мені.
Ось і пишу ліричності по шкірі.
Вдихають неземне мої вуста.
Приборкував безжалісних валькірій.
І жрицям еротичності устав
Давав я за життя не раз, не двічі.
Але чомусь перехопило дух,
Як вперше. Мов на зрілість чоловічу
Я нині сам екзамен… чи складу?
Тобі, розкритій серденьком і лоном…
Складу, як буду ніжним і п'янким.
І залишуся справжнім еталоном
Та спогадом найкращим на роки…

2024

Неосяжна повнота очей твоїх, серця, жестів твоєї душі
Що й на кутику вуст підносилась лиха погорда
Дратівливої жінки, яка цитькала олівцю
Мого погляду,
Що описував зустріч немов би складав молитву.
Сумно, сумно, як сумно
Дивилися інші на постаті двох у кафе,
Не знаючи звідки між ними така напруга,
Що пара навпроти рахунок сплатила аби
Поспішно покинути заклад і втекти
Від незручності.
Там висіла картина, на світлій стіні, за нею
Яку роздивлявся, все знаючи наперед,
Потопаючи в межах обрамлених часом у вічність,
І вічність її розглядала, здається, мене.
А я задивлявся у відповідь... Про океан... Так,
Ти тоді говорила про хвилі його, про мандри,
Про те, що ти скоро поїдеш кудись на пляж...
А ти б увійшла он в оту, що над нами картину? —
Запитав зачаровано й так недоречно я.
І ти розсміялась, і знову зацитькала погляд.
Тоді розплатилися, вийшли. Побачимось. Па.
Я дивився, як ти вигинаєш крутими стегнами
І бачив гігантську хвилю, що підняв океан.

24.03.2024

Слава, Слава Україні й Народу Слава,
Ми народ від Роду вільний і вільна держава.
Синьо-Жовті наші стяги і Тризуб від Бога,
Наша єдність непорушна й з нами перемога.

Приспів
Здобували перемоги за нашу свободу,
Горді й вільні ми нащадки козацького роду.
Ми крокуємо життям Слави і нам Сонце сяє,
З нами Віра, з нами Правда і Воля святая.

Слава, Слава Україні й Героям Слава,
В боротьбі в завзятій праці ти міцніша стала.
Ми на стражі, Україно, щоб у мирі жити,
Землю-Матір шанувати і добро творити..
Приспів

Слава, Слава Україні й українській мові,
Силу має непоборну в святому слові.
Від Карпат до моря й Дону мова наша лийся
Гомонить вона піснями, весь світ пробудився.
Приспів

Пісню разом заспіваємо Слави-Перемоги,
Вороги до нас забудуть путі й дороги.
Розквітай моя, Вкраїно, вільно будем жити,
Сад вишневий і калиновий та жита ростити.

Душу й тіло ми поклали за нашу свободу,
Горді й вільні ми нащадки козацького роду.
Ми крокуємо життям Слави і нам Сонце сяє,
З нами Віра, з нами Правда і Воля святая.
Червень 2020

Нас нічого біда не навчила…
Все співаємо «Ще не вмерла…»,
А в тумані чорніє нова вже могила –
Рукотворна Говерла.

Грабарі вже лаштують лопати,
А багнети – давно готові
Українські серця протинати, щоб взнати
Колір нашої крові.

Лечу до тебе з літнім вітерцем
Над бірюзовими очима моря.
Топазне сонце загляда в лице,
Давно-давно я з ним в таємній змові.

Щодня тебе ласкає вітражем,
Адже ти відчуваєш світле диво.
Тепло його маніжки береже,
І щастям мерехтить в думках пестливо.

Ти зустрічай на березі добра
Мене, якщо кохаєш палко досі.
Моя любов - не вінт, не бакара,
Єдиний ти в життєвому хаосі.

Немов ті гулі-пагорби,
Що навесні кульбабами і маками
Освітлюють нам лиця,-
Такими всі ви бачитесь мені,
Вагітні різномовні молодиці.
Нехай чоловіки гримкочуть день при дні,
Лякають війнами в словесному двобої,
Інші громи вчуваються мені:
То діти, наче квіти, пориваються на волю.
Гриміть частіш, майбутнього громи,
Квітчайте землю безтурботним сміхом,
Робіть нас, як велів Господь, людьми
Для праці мирної та для земної втіхи.
Носіть же з гордістю, любі жінки,
Життям налиті перші чи й десяті гулі,
Щоб ми вслухались не в прогноз гіркий,
А в наймилішу в світі пісню: «Люлі-люлі!»

Розмаїття в природі представлено Флорою і Фауною...
Основу всього живого,природного створено Всевишнім...
Зерна проростають, народжуюсться люди, всі живі істоти...
Моря, океани, річки,озера,ставки наповнює водний світ...
Атмосферою земною керують Небеса, Сонце, Вітер, Вода ,живі істоти...
Їжу кожний добуває сам, вирощує,використовує Дари природи...
Те, що населяє Землю, проростає, не перерахувати...
Таке розмаїття Біологія вивчає, кожний відкриває світ...
Яке чудове життя, гармонію в природі, життя слід берегти...

22.05.24 Швець Тамара

М. Д…
Зручно влаштувавшись за столом на кухні,
Перед тим, як далі бесіду вести,
Наповняю пивом череп’яні кухлі,
Бо міцніш напою не бажаєш ти.
Я також не хочу вводити в оману
Ні тебе, мій друже, ні себе в цю мить, –
І від склянки пива теж буваю п’яний,
А від двох ще тиждень голова болить.
Ось як ми змінились – маєм сили інші,
І серця частенько б'ють щосил в набат, –
Молодієм тільки у мрійливих віршах
Та коли стрічаєм чепурних дівчат.
Не журися сильно від думок гнітючих
І почутих щойно невеселих слів, –
Подивися краще, що, як ми, сліпучо
Кущ бузку старенький також побілів.
Бач, як на осонні він радіє цвіту
І кружінню вітру, і гудінню бджіл, –
Пелюстки шурхочуть, наче звуки літер,
Іскрами сяйними сіючись навкіл.
Дзенькаючи тихо, чокаємось знову
За усе, що маєм у старіння час, –
Ми не відчуваєм втоми від розмови,
А сміємось гучно від зворотів фраз.
22.05.24