Згасло - без барв, без надій і відчужень,
Рідне, чуже, беззмістовне і дуже,
Дуже липке. З загустілої крови,
Знову, про мови, любов і розмови -
Села, тини, трафарети і щупки,
Очі, шинелі, зірки і халупки,
Плачемо. Тихо, без схлипів і змислів.
Краємось. Палимо свічки і вісті.
Нудимось - сонячним шляхом і співом.
Маримо. Маримо. Маримо дивом.

2010

Перепустку в небо діставши по блату,
Драбинку без сходів вимірюють кроки.
Годинника стрілкам, назло циферблату,
«Міняли» міняють хвилини на роки.
І я почуття переводжу у суму…
А ти від”їжджаєш, той потяг останній
Зі скрипом промчить, так велично і сумно,
І зникне, і більше нічого не стане.
І цей листопад переродиться в грудень,
І місто зітхне, як завжди, без потреби.
Перепустка в небо недійсною буде,
Коли я, нарешті, зберуся до тебе.
2012.

Яка вона, моя душа, на дотик?
Ти порпався у ній, то мусиш знати.
І вживлюються в серце антидоти,
Впиваючись самісінько у грати.
І мозок шаленіє від робусти,
Арабіки, ексцельзи чи кальяну.
Вона іде, тож хай її відпустить
Оця Земля, загублена і п’яна.
Оця Земля ось, випадково дана,
Саме оця ось, вирвана тобою.
Залишаться перони і майдани,
І вічний світ в очікуванні бою.
І ти лишишся, сам у нашім сквері.
Яка вона, моя душа, не бачив?
Застиглим криком стліла на папері,
Не встигнувши побачене пробачить.
2012.

Грізно насуплює брови
небо сердите,
Громом волає небо,
- Чи вам того треба?!
Пустка блукає в хаті!
Раді?
Плаче дощем хмарина,
- Сину,
серце кричить від болю!
Доля?
- Спиться вам добре, люди?
Гарно гуляють в хаті
приблуди! -
супиться небо грізно,
Пізно?
Блискавка ріже груди,
- Добре вам спиться, люди?

Коли країна стала незалежна,
Від радості котилася сльоза,
Надія в нас була така безмежна
Любов і віра в серці ожила.

Ланцюг єднали ми від Києва до Львову
І мріяли, як славно заживемо,
Та забувають про народ, про мову
І прохачами знову ми по світу йдемо.

Не можемо ми жити як Європа,
Ще наша не зійшла зоря,
Сьогодні нас ще мають за холопа,
Та нам в душі змінитися пора
2005р.

А Василько ловив гави,
І складав їх у відерце.
А як стало гав багато-
Відпустив їх у озерце.
Як прийде вудити знову-
Гави будуть для улову!

"Ач, приїхала, фіфа, із міста!" -
У селі це почувши не раз,
Одягла черешневе намисто
(А немає тут інших прикрас!).

До корсета вдягла капелюшка...
Не хотілося їхати геть -
Я й зліпила чотири пампушки
І з обіду пішла в очерет.

Засмагала і жаб рахувала:
Раз, два, три (ти куди?!) - о, секстет! -
І знічев'я в траві назбирала
Неймовірно духмяний букет.

А на вечір коханий приперся
І мене віднайшов в спориші, -
Ухопив, як лещатами, перса,
Ледь не вийняв із тіла душі.

Тихо зойкнула: "Ой, і незграба!" -
Затягнув у густий очерет,
Хоч просилася: "Може, не треба?.." -
Все ж сподобався секс tête à tête.


17.10.2012

І
Осінь твоєї півкулі ячить "курли".
На охлялій державі дає слабини підпруга.
І, хоча вікно не закрите, кути в імлі
до сорочки звикають, як центру круга.
А як лампу ввімкнеш, хоч куди б доніс
на самого себе, і перо – за свідка.
І нема могили, рівняти ніс
в піаніні невтішного Фредеріка.
В повню сріблом з чужої казни лани
межиріч обдаровує цмоквина.
А повернись до стіни, і сни
відти посунуть, як та дружина,
навпрошки на задвірки, рвучи кільце
конопель. Та лахміть не ховають лати.
І тому, що всі на одне лице,
согрішив зі одним, тридцять трьох кохати.

ІІ
Черепиця фільварків і жовтий тиньк
сумовитих обійсть, і карнизів брови.
То колеса по вісь у багні, то кінь
хвицне місяць коров’ячий гонорово.
І мигають стоги, завалившись в Буг,
і задкує вільшаник, п’ючи з корзинок;
і в розораній хмарі свинцевий плуг
не вістить полегші для піль озимих.
У поділ, за вовнинки панчіх – реп’ях
учепивсь потерчам, а кігтить, що кревник.
На міцнющі нитки небеса про всяк
зашиває дощем – і прощай Коперник!
І кришталик тьмяніє, і никне геть
тіло розсипом родимок в сукні з пíтьми.
Нетривкий, ледь угаданий силует,
ти не гожа упасти в чиїсь обійми.

ІІІ
Розумію, кохають і без надій,
не навзаєм. І вільні, як син Кібели,
цінувати імлу і тонути в ній,
з нею і трапити в твої землі.
Можна, цяту за цятою, ліпші з рис
до молекул двоїти пером сугубим.
Чи відбитись в свічаді: мовляв, дивись,
ти – це я; позаяк – а кого ми любим,
крім себе? За талан, взагалі – мовчок:
і гати, не гати на майбутнє греблі,
те детонує, як бомба, що
полишає неторканими лиш меблі.
Не дібрати, від кого і хто утік:
ані час, ані простір для нас не зводня,
але, як його бути завжди, довік,
нам обвикатись уже сьогодні.

осінь уповні річка здається чистішою
суть прозора аж видно каміння на дні
ми небагато так небагато вирішуєм
в небесному танці сузір'я в зірок табуні

дні переходять меридіани осені
зіткнення тіл і надій в географії міст
поки поночі душі ходять у гості босими
Шляхом Чумацьким долі котиться віз


жовтень 2012

Карикатури тіней на стіні
малює ніч: по чорному - чорнішим.
І не здається в ніч таку мені
цей вічний світ ні праведним ні грішним.
А раптом Царства в небесах нема?
Що нам робити: бути чи не бути,
якщо земля для наших тіл тюрма,
а світ душі не зможемо здобути?
Загине все, бо вічність теж горить.
Стирає час міє долями різницю.
Солоне море випарує вмить,
залишивши по собі сировицю.
Імперії і ті колись падуть,
і час руйнує найміцніші мури.
Хіба не найвірніша в тому суть,
що ніч малює з нас карикатури?!

2003

Хуторянський москвич дядя Ваня,
Коли був резидентом в Гавані,
Провалив, гад, бездарно завдання -
Замість взяти гавайську гітару,
Напідпитку як був і "в ударі",
З сейфа витяг свою балалайку
І накинув на плечі куфайку,
У кишені запхав по "водярі"
І кирзові узув чоботяри
Та й відвідати вирішив Мотю,
Що боролась на рингу в болоті
Без бікіні у "EROTIC-SHOW"
З танцівницями штату Ґо́а.

Ще тепленького з ліжка уранці
Узяла його сигуранца.

Та агенту вдалося втекти -
Попередили вчасно "кроти".


17.10.2012

Душа твоя відкрита всім вітрам,
дощам і грозам, сніжениці лютій,
побіч чужих порогів, хвірток, брам
чомусь самотня в людності розпутті...

Чомусь одна, заплакана сумна -
о де ж той промінь теплий ясний сонця?..
Чия ж у тім непрохана вина,
що він забув всміхнутись у віконце...

2012

Ви молоді, у розквіті і силі,
Від вас залежить у житті багато,
Чи будуть правити тут патріоти смілі,
Чи далі грабуватимуть завзято.

Ви молоді, на вас уся надія,
Повинні ви, корупцію здолати,
В агонії страждає Україна
І вам потрібно їй на захист стати.

Ви молоді і дієте ви енергійно,
Пора на виборах вже українців обрати,
Хто має волю й діє самостійно,
Кого хазарам, ніколи не зламати.

Ви молоді, у вас палке кохання,
Вам у заможній Україні жити,
Хай здійснюються мрії і бажання
І вам народжувати і добро творити.

Ви молоді, підтягнуті і гарні
І вашу молодість нікому не забрати,
Всі ті старання, що у влади марні,
Краса як кажуть має світ спасати.

такі безрадні руки
що у струмках волосся
оніміли

такі глибокі очі
що не знайду себе
у задзеркаллі

мила

заповнений тобою
неначе неопалим цвітом
запалений передчуттям грози
ще небувалий вітер

вдихаю місячну тебе
нічим не вкриту
невідгорілу
і прислухаюсь до небес
до рухів невагомих тіла

згорай і опадай
твори
відтворюй музику жіночу
у небо
падай догори
і возноси додолу

хочу

з нічних метеликів наш рай
серцебиття
ґноти шпилясті
так мало
треба для життя
клітину щастя

15 Жовтня 2012

Геть - дрібне тупотіння й покору,
Вдар, зневажена душе, крильми,
Хоругви залежалі - угору,
І невіри павуття зніми,

Не здавайся в борні непосильній,
Доки б“єшся в мені - я жива!
            До останньої іскорки синьої,
До знекровленого “прощава...“



8 серпня 1990

Густіє сутінь,
       хризантемово рожевіє,
Запах бурштин, оправлений в срібло,
І старовинна лампа тихо жевріє,
І білий дім по вікна замело.

Пухова шаль накинута на плечі,
А на чоло, як світлая печать,
Упала дума.
               Доцвітає вечір.
І дорогі вуста про щось мовчать.



1990

Так холодно, немовби розлучились.
І чи настала вже пора страждать?
Чи ми любити так і не навчились?!
Лише чекать роками і жадать.

Та ні, любила, справді, я любила,
Я чула стукіт серця твого соло,
Була в коханні твому Моя сила,
Та зараз пульс цей відчуваю кволо.

Ти відпускаєш? Розриваєш нитки?
Ти хочеш жити дійсністю тепер?
На душах двох любов поставить мітки
І не зіграє роль складну дублер...

Не відпускай мене! Зажди,
Від мрії відмовлятись назавжди!

23.09.2012

Прикинутись кішкою: носиком в комірі
Ховати відвертість, коритись загальному,
Доводити, що не важливі розміри,
Лестиво мовчати думками банальними.

Згорнутися кішкою, гріти депресію
Осінніми брехнями, листям знеболеним
Пролитись вином: затісно під пресами,
Сльозою засохнути,
                        болем,
                              вдоволено!

Ми одне, ми зірки, ми поля, ми вітри,
ми розквітнем весною, знеструмимо осінь,
ми сховаємось вдвох на верхівці гори,
ми віднайдемо світ у шорсткому колоссі,
ми залишимось там, де не просто любов,
ми триматися будем не просто серцями,
ми одне, в нас одна закипаюча кров,
ми птахами злетим, ми поляжем борцями,
і співати пісні вишиваній душі -
це не просто любов, це палкіш за кохання!
Ми одне, ми квітучі в блакиті вірші,
ми квітуче прозоре новітнє світання.

2004

***
Сірим по сірому вишили небо ворони.
Буде ґламурно, так певно подумалось їм.
Ніч наступає – ослабте свої оборони,
Дайте поживу постелям голодним своїм!

День добігає кінця – що там в нього за краєм?
Скільки, – питаю в зозулі, – на долю мою?
(Де ж її взяти живу – дерев’яну питаю).
Чую від неї таке ж дерев’яне – «фак ю».

Ніч наступає, тож цільтесь в обійми точніше –
Так ми прорвем осоружне кільце самоти.
Чорним по чорному в небі ворони щось пишуть.
Це, їм подумалось, будуть небесні листи –

Звістки всім тим, хто вгорнувсь у самотнє минуле,
Мимо обіймів потрапив колись мимохідь.
Є там для мене хоч щось, гей, скажи-но, зозуле!
Скрипне пружинами й довго-предовго мовчить…

2012

Застигло в серці у моєму трошки літа.
На мить заповнено всі камери у нім,
а може і на зовсім
там усередині з'єднаються півсвіту...

Ця дивна суміш розгойдала тиск у венах.
Ходити легше так і дихати сповна...
Не треба присмаків червоного вина,
щоб поєднати у собі актора й сцену.

Чомусь припало до душі те надвечір'я,
оті блискучі і рожеві впа́дини,
коли останнє сонце осінню не вкрадене,
а я не випила ще депресивне зілля...

(пародія)


Вечір пахне. Розум туманіє.
Відмовляє вітер сам собі.
День до бильця… Осінь скаженіє:
День як день, а мрії – голубі!

16.10.12

КОМФОРТ
«Більше комфорту, більше…»,
«Зручність – це сенс буття» -
Лозунги глобалістів.
Хлопці, а як душа ?

ПРОГРЕС
«Ти - Споживач ! » – гудуть всі ЗМІ.
«Дитя безликого Комфорту !»…
Тут все для тебе і тобі,
На дні духовного дефолту.


ПЛОТСЬКЕ
Колись Господь садив тут сад.
Буяє нині все підряд.
І важко це назвати гожим,
Та сад вважають далі - божим.

Сидить костюм на ньому бездоганно,
сорочка білосніжна, аж разить…
Він так умів поводитись екранно:
триперстям люд умів заворожить,

розважливо та твердо запевняти:
«Ми – українці з прадідів-дідів,
для кого честь і совість – батько й мати».
А ще - неперевершено умів

із рукавів манжетами пальнути
манірним жестом випещених рук…
І «свій» народ… так лицемірно пхнути
в обійми зграї кінчених падлюк.

А далі з цим же треба якось жити, -
навиворіт сорочку не вдягнеш,
манжетів совісті ніяк не відбілити,
і ковнірця діянь ганебних – теж.

В костюм не заховати грішну душу,
сумління в чисту одіж не убгать, -
забилося у помсти шкаралущу,
бо у душі кублиться мстива гадь…


2011(2012)

Нехай симфонії несуться до склепіння храму,
нехай посеред барв одвічної пошани
священна Музика освятить месу
жорстокої історії життя всього,
і богом –
стане звук, нарешті,
злине в небо Слово,
вільний гук
з глибин
по той бік мов,
із Сонця,
схованого в ґрунті,
із серця,
схованого в грудях.

Старий ірландський сад,
Тут каменів більше ніж дерев,
Тут квітів менше ніж моху і трави,
Тут журби і спокою більше ніж радості.
Кам’яна огорожа легенд
Про щось темне шепоче
Старому щуру, який нюхає
Холодне повітря осіннього дня.
Тут садівник пошерхлими руками
Бере щоранку заступ рукописів,
Тут яблука терпкі, а терен солодкий,
Тут завжди тінь у глухих кутах його.
І тільки вітер з моря…
Тільки він…

Кожна осінь – це просто пожежа:
Палають ліси і парки
Багряним і жовтим вогнем.
Поети-єретики горять на цих вогнищах,
Які розпалює Торквемада жовтень.
Падолист-єзуїт ставить крапку
У цьому вироку сезону інквізитора.
І тільки їжаки – старі конкістадори
Вирушають на реконкісту
Раю зими, де спати будуть
Сном безпробудним
До часів весни ренесансу
Чи то до квітня бароко.
Я перед цим автодафе
Одягну черевики Ван Гога.
Але краще б я костур повісив
У південних горах,
Одягнув би рясу слів
Старого Сенеки,
І під парасолькою Стої
Мислив би про вогонь
Чи то сонця, чи то Галактики
Чорний, як оповідки Сфіфта…

немає не буде

Побачити б янгола
З поглядом тата…

Болотяні бризки,
Невдачі і болі,
Солодкі хвилини,
З краплинами солі,
І будні холодні,
Фарбовані болем,
І спека палюча,
Лінива та квола,
Удари принижень,
І дзвони фортуни…
Усе тут буває...
Лиш тато за муром.

2007 -2012

Вечір пахне димом. Туманіє.
День до бильця притулив чоло.
В нього голуба осіння мрія –
повернути те, що відбуло.
Листям розмальовані асфальти,
скупо ліхтарями – парк і двір.
Черевики, чобітки і пальта…
Буде літо бабине. Повір.

Коли прийде наш час обирати між цим або тим,
Переважить бажання побачити Бога воскреслого.
І насниться мені дивний янгол з обличчям святим.
І не буде вітрил, тільки човник з примарними веслами.
Коли прийде наш час, дивний янгол не стримає сліз,
Його доля така – відмиватись від нашого бруду.
Ще зарано, повір, ще не даний нам час для валіз.
Ще Господь не воскрес, бо не всі ще покаялись люди.
І мій човник пливе, виринаючи з сірих калюж,
Їх наплакав мій янгол, зламавши намочені крила.
Коли прийде наш час відокремити тіло від душ,
Мій приречений янгол змайструє останні вітрила.
2012.

Милий мій янгол, я знову - твоя протеже.
Змита з небес цим січневим дощем непотрібним.
Місяцем срібним, неначе сталевим ножем,
Майже розтята на зірочок крихточки срібні.
Майже померла, і все-таки – майже жива.
Милий мій янголе, досить хреститися лівою.
Хто, наче зерна, посіяв ці грішні слова?
Той, хто змиває з небес нас січневою зливою?
Милий мій янголе, тиждень прожито в кредит.
Рівно сім днів, як я думала: як його, Боже?
Рівно сім днів, як мій янгол приречений зблід.
Що ти, мій милий, нам смерті боятись не гоже.
Милий мій янгол, я знову - сліпе кошеня,
Змите з небес випадковістю Божої сили.
Білим крилом ти мій хрест, наче свій, обійняв.
Срібним ножем захисти мене, янголе милий!
2012.

* * *
Якби писалось через пень-колоду,
Я б на століття випередив моду.
Придумав би свою нову методу,
І висушив ріку глибоководу.

Герою мій, твоє обличчя
Не полишають блиски браві,
Щодень, хвилину ти в забаві:
Із себе ліпиш... сам не знаєш?
Кого? Можливо, Че Гевару?

На жаль, не Рама ти. Логічно:
Усе тобі, в тобі, для тебе,
Дружина... Вже забув далебі?
А Крісло? Тільки під тобою?
Піди з двобою.

Ти не з містерії явився?
Озіріс тупо так вселився!
Чи, може, поряд свій платон
Наказ від нього і закон?

Вертай додому. Там Ізіда,
Живе надією зігріта.

Ти мріяв, думав - Олександр!
Насправді, стільки саламандр
Розвів пообіч крісла.Боже!
Аїд давно вже на сторожі...

Ну, не зіграв, не став ти "примом"!
То ж скільки б не набралось гриму -
Тебе не коронують, милий!
Один Нерон - і він із Риму!

* * *

Дай сісти в крісло.Недалеко
Від тебе он стоїть Сенека!

Хуторянського бідного Йвана
Резидентом послали в Гавану,
Де у повній паранірвані
Байдикує собі на дивані
Наш агент, що живе у Гавані.

Той підняв, що погано лежало,
Резидента зігнав із дивана,
Відібрав в нього люльку й кресало,
З холодильника з'їв усе сало.

А знайома вже нам тьотя Мотя
Без бікіні у цирку на дроті
Виступає у "EROTIC-SHOW"
З танцівницями штату Ґо́а.


16.10.2012

Приготуєш мене на сніданок,
Зголоднів чарівний мінотавр,
Просто млію від цих лихоманок,
До жаги добираючи барв.

Ти мене перемішуєш ніжно,
Реміксуючи: груди – живіт,
Не знімаючи дивну білизну,
Усе нижче смакуєш бісквіт.

Твій лукавець насититись хоче,
Розпашілий юнацький запал,
Так би тліти з тобою щоночі!
Ангел ти? Божевільний шагал!

Переповниш космічними зорями,
Я продовжу лукаве: „Кохай!”
Кулінарними станемо бранцями,
Мій Парісе! Прощай Менелай!

15.10.2012

А пам'ятаєш, як раділа осінь,
Коли ми йшли за клином журавлиним?
Траву намистом прикрашають досі
Червоні ягоди розкішної калини.

А пам'ятаєш зібрані у жмені
Смарагди крапель ніжно-прохолодні?
Багряне листя із осик та кленів
Тоді так опадало, як сьогодні...

Чому ж нам вітер проспівав прощальний
Мотив кохання, що було шаленим,
І цілий день колючий дощ безжальний:
"А пам'ятаєш,"- все питав у мене?

14.10.2012р. 19:10

Підсвідомо тебе розумію,
Але згодом втрачаю свідомість.
Я душею за тебе волію...
І душею, і серцем, натомість.

Досконалим не бути нікому!
Але втілитись, вжитись в ідею,
Та до неї іти поступово-
Це не всупереч мрії моєі.

Я не буду для тебе хмариною,
Як не стала сузір`ям для місяця.
Стану пам`ятю, хоч і хвилинною-
Оксамитом (як ти обІцяв)!

Повернення висмоктує не менш
Енергії, упевненості, сили,
Аніж прощання. До умовних меж
Звикати легко… Небо колесити,

Себе привчивши до простих речей,
Яких ніхто не хоче розуміти
Отут, удома. А життя тече…
А душу не нагодувати світом.

Хоча… Таке пекуче слово «допоба…»,
Немов «пробач». Приїхав… Поцілуймо
Себе минулих. Та живе доба,
Яка на серці випекла клеймо…

Летів додому, щоб черпнути віри,
А враження – мов зазирнув у прірву…

13-15.10.12

Ох,быстрая река-и...шансов нет:
Плыть нету сил-осознанно тону!
Все глубже...Мрак,тускнеет свет.
Я медленно дыша иду ко дну.

Но Ньютон-эврик не позволит мне
Стать пищей для морей питомцев,
Стать грунтом на фатальной глубине,
И больше никогда не видеть Солнца...

Меня толкает вверх невидимая сила,
И нежно волны к берегу несут.
Не диво, что к родному берегу прибило:
Кто нужен на земле, того спасут!

Замріяна і тиха,
на осонні
сукає срібну ниточку
із мрева, –
щоб уночі,
кошлаті і бездонні,
зимові сни
мережити
деревам.

2012

Ти бравий такий кабальєро,
У всіх неймовірних відношеннях,
Для тебе моє оголошення,
У ньому ні слова «Te quiero»*,

Я визнала всі твої мінуси,
І сильні гартовані сторони,
Зуміла узріти із мороку,
Що ми лише друзі, приємно,

Проте перекласти з іспанської,
Почуть на одному з побачень,
Жадане те, певно, із казки:
«Для мене багато ти значиш»*

Зарано а, може, запізно.
Півні заспівали. Світанок…
«Te quiero» в повітрі зависло.
І тане…

Осінь – час, коли відчайдушно
перечитуєш давні листи,
найдорожчим, віддаленим друзям,
шлеш слова, і картинки – спасти
і себе , і їх...
Поміж стінами
погляд пнеться
угору, вгору,
де виставами дорогоцінними –
сонце зморене.
Де на людному вернісажі
в сукнях з фешену
хмари - серце польотами дражнять,
срібним звершенням...

"Де ж ти літечко,
диво-дівчинко,
провела?
Осінь – лагідна,
тільки жадібна
до тепла..."

Слова мовчать. Вони неначе сплять.
Чи на вустах зненацька зачаїлись?
Ні! То вони мовчанкою кричать
У душі збайдужіло-занімілі.

Їм так потрібно викричати біль,
Який ніяк не передать словами:
Невже ці душі поточила міль
Безпам'ятства, холуйства і безтями.

Забуто все: і родоводу суть,
І власної історії скрижалі,
свого народу вистраждану путь,
Його нещастя, біди і печалі.

Не визнають імперського ярма,
Ані голодоморного жахіття,
Їм так кортить партійного керма
Іще й у двадцять першому столітті.

Хіба можливо магією слів
Спотворену очистити свідомість?
Слова мовчать. Німий їх переспів
Кричить мовчанням в заскорузлу совість.

Каштан засмаглий,
Двійко жолудів,
Кетяг оливок–
Оце й усі сусіди моїх віршів.
Каштан навча вагу відчути.
Жолуді оповідають про могуття дуба.
Оливки мугичуть тихе мурмурандо.
Як і додам щось,
То хіба що очеретину з-над Десни
Та гілку терну з Чернечої гори.
...Для рівноваги, звісно.

Цю долюню вже не торкатиму
ізсерЕдини,
не погладжу її іззовні -
нововведення
відбуватимуться зі мною -
тайним стеженням:
я мінятиму місяць-повню-
застереженням,
і зростатиме лезо серпика
ятаганове,
і стікатиме серцю стерплому
світ поранений.

По травиночці,
по сльозиночці -
поза гратами
я шукатиму
вихід з колії...
я
шукатиму...

Наш агент перебравсь до Гавани, -
Втік нарешті він від Парані,
І на явочній хаті у Вані
Байдикує собі на дивані.

Тютюном щиро люльку натопче
І сміється: нарешті, хлопче,
На всі сто відірвешся сміло, -
Це ж твоє наймиліше діло!

Не поможе кумі він Моті,
Зогниє бараболя в болоті,
І не візьме до рук балалайку,

І на плечі не кине куфайку,
Лиш поету від пилорами
Надішле дві –три радіограми.

15.10.12

Про жодну музу не писали так багато,
Як про любовну, з муз поезій, - ЕратО,
Що вчила близькості: бажаним буть, бажати...
(Назвав це вміння Діодор - емперасон).

Всюди вона, з чотириструнним інструментом,
Всіх покровитильниця любощів і втіх:
ЛібІдо, пристрасть - у інтимності моментах.
...Сам юний Ерос припадав до її ніг.

П"ята дочка з любові Зевса й МнемосІни.
На її честь хтось Квітень місяць присвятив.
Все про блаженство у коханні грають струни
Її кіфари й звучать вірші про інтим.

Облиш мене, моя словесна згубо,
Лукава сестро блудного гріха.
Едиктами душі лунає грубо
Ненормативна лексика лиха.
Інтимна суть стійкої ідіоми
Калькує мат із матриць волоцюг.
Образою, без крапки і без коми,
Лінчує слово матірний ланцюг.
Огидний "спіч" без сорому і страху
Дитячі в'ялить вуха і вуста.
І вже, дивися, юний бідолаха
Йому вторить, як трохи підроста!
Нема покари ницим лихословам,
Аж надто вільні в виразах вони.
Закон мовчить, а материнську мову
Гвалтують люто доні і сини.
Армагеддон! Що може бути гірше?
Дійшла межі ота словесна гидь...
Катуюсь я своїм болючим віршем -
У нас же мова гине, вочевидь!

Могутні, реліктові зводи:
Соком кору розриває,
Сила вічного руху
У височінь підіймає
Твердне розправлене тіло
Грубе, колюче, дике
Спробуй, не тільки криком
Досягнути верхів'я
Доторкнись, щоб відчути
Напругу всього коріння !
Велич його і скруту
У самому підніжжі
Тихо, хоч на коліна,
Притулися поближче !
Дух увійде покірно
В душу твою, - очистить
Кволу, продажну душу
Бійся себе, молися!
Блище, устами, вище!
Заради природи, мусиш
Злийся (злися) з потоком,
Зникни, в метаморфозі -
Трутень!
...
Якість - в людській онові.
Зміни слабких ламають.
Кров молодого лісу
Еру нову починає!

15.10.2012 м. Київ