Крізь грати видно небо синє,
Промені сонця золоті
На лиця падають безвинні -
Сумні, красиві, молоді.
А ніч прийде – знов катування,
Знущання і накази: - бий!
І бачу може я востаннє
Цей клаптик неба голубий.
Страшна для них - повстанська
сила -
У злобі звірами ричать,
Яка то мати їх носила,
Коли катують так дівчат?
Сичить від люті, мов гадюка,
Енкеведистське барахло :
«Ну ,что молчишь, бандерська
сука,
Тебе со мной не повезло».
І знову пальці у одвірок –
Від болю білий світ погас.
«Не зраджу друзів, лютий звіре,
Усіх не винищите нас,
Бо ця земля моя одвічно,
На ній жили мої діди,
Чому ти, нелюде поганий,
Прийшов топтать її сюди?»
Дівча худеньке впало долі,
Не відчувало вже чобіт,
Якими убивали волю,
А юнці тільки двадцять літ.
Їй би під вербами стояти
У парі з милим цілу ніч,
Натомість хижі очі ката,
Знов руки тягнуться до пліч,
Зривають одяг і шматують ,
І б’ють , допоки не впаде,
І враз стає криваво-чорним
Дівоча тіло молоде.
А мати плаче, тужить мати,
Зачувши зойки нелюдські –
Благає небо - покарати
Чужинців, нелюдів, катів.
Взяли найменших –
Таню й Надю
У каземати повели,
Як не благала, не молила,
Дівчаток їй не віддали.
Тепер знущаються щоночі,
Не спить налякане село,
Відкрий же, Праведний ти, очі
І зупини криваве зло.

На кам’яній, сирій підлозі –
Маленьке тіло,ледь живе,
І зграйка подруг на сторожі –
Для них усе це не нове.
Усі знеможені, побиті –
Та щоб отак , ще не було,
Спішили рани їй прикрити,
Мостили, що в кого було.
Почули шепіт невиразний,
І зойк ,що душі холодив:
«Володю, орлику мій ясний,
Врятуй мене, прилинь сюди,
А може, ні, не треба милий,
Воюй, коханий, і за нас
Благатиму у Бога сили,
А ще молитимусь за вас.
Я все стерплю : знущання,
болі,
Тебе побачити б ще раз,
А ще, щоб світлий вогник
волі
Для України не погас».


Цей вірш я присвячую своїм рідним: Галайко Надії - батьковій сестрі і Перцову Володимиру – маминому брату. Вони обоє були у Повстанській Армії, як і багато молодих людей з нашого села. Вони кохали один одного і обоє загинули. Коли я народилась, бабуся попросила мого батька, щоб мені дали і'мя його закатованої сестри.
,

Тоненькой березкой
С синими глазами,
К нам в отдел пришла ты
И тебя мы ждали.

Чтобы стать кому-то
Любимою подругой,
А кому-то просто
Колегой и другом

Подругой стала верной,
И коллегою прекрасной,
Мужу Коле, Свете
Подарила счастье.

Родила сыночка,
Лелеяла обоих.
А теперь за внуков
Жизнь отдать готова.

2002г.

Сеть Интернета, сеть мобильной связи –
так много нам расставлено сетей.
В них письма долгожданные увязли,
осыпались листочками с ветвей.

Скучаешь ты, но как обычно, шуткой
стараешься себя приободрить.
Наш разговор рассчитан поминутно –
ещё чуть-чуть, хоть капельку продлить
твой голос, как и прежде, нужный самый,
родной до боли: доченька, привет…

Полжизни я с тобой в разлуке, мама,
и между нами километры лет,
посольств, таможен, ожиданий залы…

Надеждой встречи пусть тебя хранит
протянутая мною сквозь вокзалы
от сердца к сердцу тоненькая нить.


23.09.2010

Закрутилася віхола,
Та не стала утіхою,
Бо здавалася тихою,
Наче смерть.

Розлучалися всоте ми.
Безнадією всотані,
Полетіли висотами
Шкереберть.

І словами прозорими
Розгубились між зорями,
Та не стали прозовими –
Не змогли.

Молитвами предвічними,
Перетримані відчаєм,
Повернулися, звінчані,
Із імли.

Пострічалися іншими –
Переболені віршами.
Не розстанемось більше ми –
Не втрачай.

Закрутилася віхола
Білоскроннею втіхою
І здалася нам тихою,
Наче рай.
2012

Пародія

Добу не розплющую очі –
Люстерко розбилось, що в залі...
Я, певно, уже тамагочі –
Не в хаті живу – віртуалі!
То тре догадатися – миску
Надіти на вуха жирафі,
Аж цуцик сховався в колиску,
А діти від нього – у шафі.
На тім не закінчились біди –
Не кухня, а згарище Трої…
У ступорі навіть сусіди –
Казали, що був гуманоїд!
До біса той космос, до біса,
А той гуманоїд – умора,
Коханий пропав десь, гульвіса,
А мухи злиняли ще вчора.
І хата нагадує пустку,
А так веселилися “тьоті” –
Ото святкували відпустку
Подрýги мої по роботі!


6.12.2012

спить хатина твоя у червоних пісках
на далеких чужих берегах
колискову насвистує флейта вузька
евкаліптами сходить перга

я на скелі стою і волосся моє
розвіває мускатний мусон
а воно то лоскоче зіниці гієн
то зринає до тебе у сон

спи собі не тужи хай січуть маяки
всі нордости в примарні світи
я тебе пам’ятатиму саме таким
обіпертим холодним чолом до руки
і приреченим першим піти

Не здаватись !
До загину, сину.
Навіть
у нерівній боротьбі.
Навіть
як лукавий ніж у спину.
Навіть
як піднімуть на хресті.

Варто жити не наполовину,
Вистояти треба до кінця.
Не здаватись !
До загину, сину.
Кодекс честі вічності бійця.

***
До загину, сину, до загину,
Коли доля випала така...

06.12.12

*

Короткі дні.
І білі ночі снів.
Неспинно довгі.
І нестерпно чорні.
Чекаю все, коли розтане сніг.

Ромашки польові, блавати...
Букетик тішить, звеселя.
Його хотів подарувати,
Та ти далеко звідсіля.

Тоді б і барви їх вабливі
Усе зворушили довкіл
І дні вернули особливі,
Що десь на розстані років.

В простому цвіті - дивовижа,
Вітрами пахчена, дощем...
А серце замітає хвижа,
Щем...

6.ХІІ.2012

Таки прийшла, прийшла. Просила пити.
А води позмерзалися у дзбан,
незграбний, тонкогорлий і надбитий.
На дні перегорілі луски жита...
Ну, раз прийшла, над ним,сердего, стань.

Яка вода – солодка чи прокисла?
Чому не п’єш, коли така снага,
чому ж уста сокрушено затисла,
невже ще сняться чорні коромисла,
покинуті тобою у снігах?

На щастя, чи на горе
Господь вділив Федорі
Здоров’я, довголіття,
Та ще і щастя в дітях.

Всього було в Федори:
І два голодомори,
І буряки , і ланка,
Вставання на світанку.

І трудодні худенькі,
Одежинки благенькі,
І без чобіт ходила,
Коли діток ростила.

Усе перемагала,
Бо вдачу сильну мала,
У хорі вечорами
Колгоспному співала.

В житті бувало різне –
Було кохання пізнє -
Від того сяйва щастя
Тікали всі напасті.

Як мить літа летіли,
Вже за межею милий,
Онук найменший радо
Веде в господу ладу.

Ну, що бабусі треба –
Усе дало їй небо –
Живі всі, слава Богу,
Вона їм у підмогу.

Та душу у Федори
Ятрить образа й горе
На всю верховну владу,
В якій немає ладу.

Недавно від сусідки
Таку новину взнала,
Що новина та ледве
ЇЇ не доконала.

Що за могилу треба
Добряче заплатити,
Інакше не дозволять
ЇЇ похоронити.

Вона тої земельки
Руками перебрала…..
На ній була щасливою,
На ній і бідувала.

А ще казала Настя,
Що, як помре старенька,
То треба викликати
Міліцію хутенько.

І лікаря з швидкою,
Щоб все занотували,
Чи смерть своя у баби,
Чи може катували?

А опісля у область
Будуть трясти небогу –
Федора вже давно туди
Забула і дорогу.

А там за гроші в морзі –
Поглумляться над тілом
І на той світ квиток
Уже дадуть, між ділом.

Будуть тепер бабусю
По смерті катувати …
Не хоче дітям мати
Тягар цей додавати.

Які у них там гроші-
Самі пенсіонери.
Коли уже наситяться
Державні мародери?

Не спить нині Федора –
Бо це вселенське горе,
Було б раніш померти –
Не змогли б шкуру здерти.

05.12.2012р. Надія Таршин

Люби мене, люби мене,
Як сонце, і пору весняну.
Люби мене, люби мене –
Свою єдину і кохану.
Нехай не буде буднів в нас,
А кожен день – маленьке свято,
Бо середину ми пройшли,
І днів таких вже небагато.

Даруй мені небес блакить,
І вечорові ясні зорі –
Зорею буду я світити,
Бо стоїмо на крутогорі,
І не губи у суєті слова,
Наповнені красою,
Нехай і справді буде в нас
Уся ця осінь золотою.

Щоб пам'ять щастя берегла
І запізнились заметілі,
В душі лише весна цвіла,
Серцями тільки молоділи –
Люби мене, люби мене,
Як сонце, і пору весняну,
Люби мене, люби мене –
Свою єдину і кохану.

2006р. Надія Таршин

В сухому залишку очей
Уже не крешуть блискавиці,
Лиш тінь журби пливе в зіниці
На тлі недоспаних ночей.
Там, у зашерхлій глибині,
Ще випаровується втома
І болю давнього судома
Лягає попелом на дні...
І не бентежать більше зору
Яскраві барви весняні,
І краєвиди в далині
Розбудять серце ще не скоро.
Пливе печаль у далеч сонну
На гайворонячім крилі,
Де теплі віддихи землі
Стають туманом безборонно.
А все була тому виною
Коханим зраджена любов
І словом зранена на кров
Душа, у кривди під стіною!
Думки, холодні, як вужі,
Ще слова теплого шукають
І в сірій безвісті зникають,
Неначе привиди чужі.
Ще біль невичахлий пече
І зрада віру підкосила,
Та вже ярить життєва сила
В сухому залишку очей...
2008р.

На моєму плечі
дочаклує зима,
на твоєму обличчі
біліюча
близькість...
І голубка, і голуб
над щастям -
обман...
білокрилий,
а з ним
нам і небо
занизько.
Білі коні не наші -
везе сніговій
на холодних долонях.
Ми ті... споночілі!
О сніжинко раптова
у долі моїй,
нас єднає не Гера -
Евтерпа у білім...

Дай, Боже, в дні мої останні
Безжурним бути і дзвінким,
І ненаситним у коханні,
І не утомленим від рим.
Дай, Боже, змогу вирізняти
Мені повік добро від зла,
І дух солодко – гіркуватий
Снігами вкритого зела.
Дай, Боже, милості та дару
Не відвертатись од калік,
І долі примхи та удари
Тримати мужньо цілий вік.
Дай, Боже, зваги і розваги
В життя та смерті на межі, -
Ще вбережи самоповагу
І віру в Тебе збережи…
05.12.12

Хотілось – журавля…
О як мені кортіло
Зловити в піднебессі журавля!

Не слухалось мене земне банальне тіло
І смертно так до ніг чіплялася земля –
Вона ж бо не могла свою законну жертву
Віддати небесам,
І грішному мені
Все тицяла до рук синицю напівмертву,
Що, як і я, зросла на струєнім зерні.

О Господи, прости! – нащо мені синиця
На дні мого буття, в самісінькім низу,
Де висохла давно дитячих мрій криниця
І журавель згорів, потрапивши в грозу?!

Засумував зимовий день без Вас.
Блукаючи безвір’ям попідранню,
Вишукував у безнадійний раз
Сліди неспійманої лані.

Упертий сніг безжально порошив,
Ховаючи і найдрібніший натяк
На теплоту роз’ятреній душі.
Та де тепло? Лиш холоду розп’яття.

Отак і плівся день хто зна куди,
Пригадуючи погляди: «Не рань!»
А з йóго сліду чорні голуби
Додзьобували крихти сподівань.
2012

Мы часто забываем наших мам,
Не пишем им и не звоним,
У круговороте праздников и будней
Не забегаем в гости к ним.

Но берегитесь, век короток,
У наших стареньких, седых,
Уже больных, с лицом у морщинках.
Хороших, милых, дорогих.

И страшно нам, подумать только
Что их не будет среди нас…
Что не услышим голос милый…
М не увидим добрых глаз…

Спешите делать им добро,
Пока еще не опоздали.
Пусть их согреет то тепло,
Что у детстве вам они отдали.

2000г.

я так і не зміг

чекати на збіг
щасливих обставин
на буйні розливи отави
і пальцеві просвітки сині
де я не повинен
міліти в дощі що іде

дивитися на людей
немовби на піксельний вітер
спотворення висоти
пташиного лету
портрету
з нескладених літер

стояти за Богом
лише перед Ним і за Нього
і слухати тишу
сильнішу
за неміч і горе
і не оглядатись
на мухогоніння
мутне бурмотіння
зколінених поруч
чола не розбивши
і світ переживши
мов соками травлений голод

водити у вусі церков хороводи
за дзвони

вмирати як серце холоне

себе розкладати
на пекло на мідь і на воду

і плакати
як немужчина
нестримно
завивно
і без причини

я так і не зміг

і просто приліг
відлунням
далеким до стуку
як втрачена мука
у загнаних скронях
чеканням перонів
ваганням
безсонням
душею осоння

білішим за сніг

я
так
і
не
зміг

5 Грудня 2012

Якщо хочеш прожити-живи,
з ким завгодно,та не зі мною.
Хоч будуй навкруги рови,
відділи цілий світ стіною:
хай її не здолає птах,
і не встане над нею сонце,
та тебе я залишу .Так ,
це-не помилка і не сон це.
Якщо хочеш кричати-кричи.
І тоді зрозумієш раптом:
можна безліч знайти причин,
оцінивши життя post factum.
Відчуваєш подих трави,
як повітря пахне росою.
Якщо хочеш прожити-живи,
якщо хочеш-помри зі мною.
Якщо хочеш кохати-кохай:
самовіддано ,несамовито.
І тоді вже напевно в рай
мене приймуть .Хоч за гріхи то
може трохи й пожурить Господь,
але він все-одно пробачить.
Адже Бог-це і є любов…
Прощавай, до нових побачень.
Відчуваєш подих трави,
як повітря пахне росою.
Якщо хочеш прожити-живи,
якщо хочеш-помри зі мною.

2002 р.

Місто віджовкло майже.
Сірим бетонним кручам
крихти пухкі – назустріч.
Так небагато важать...

Тихі, малі сніжинки
зблиснуть колись востаннє,
мовчки поснуть-розтануть.
Ті, що летять, ой, стрімко ж...

Грудня вже дні побігли,
блідне дорога вперто.

Зимна прелюдія смерті –
зіслане срібло снігу.

2012 р.

Суть не в розмірі
і не в формі тіл,
та не в роздумі
хто чого хотів.

Суть не річкою
мимо пропливла,
світить свічкою
посеред стола.

І не дивиться
суть за небокрай,
суть-не милиця
і не пропуск в рай,

не розширює
часу береги,
і не щира є
суть, де вороги.

Суть приречена
жити у війні,
недоречною
обізвуть її,

та ніколи стяг
білий не діждуть:
як навколішках -
точно то не суть.

Суть-феєрія,
дух і сенс життя,
вибух генія,
відгомін звитяг.

Суть народжує
і впeред руша .
Де народ, там є
суть-його душа!

2008р.

Поцілунків ніжних розлилася хвиля,
затопивши майже цілий білий світ…
Я у тобі, мила , відчуваю силу
і красу природну ,молодості цвіт .

А коли побачить дехто нетерплячий
чи якусь наївність, чи незрілість десь –
хай шукає іншу той простак незрячий,
я ж назустріч лину, твій навічно весь.

У шарах глибоких ще часів античних,
у середньовічних і новітніх теж,
всю твою присутність у місцях незвичних
відчуваю ,знаю ,що напевно ждеш…

А тепер ти поруч – ось вершина щастя ,
наче нізавіщо, буцім просто так.
І маленьке диво під ногами шаста ,
і нічого надто – повна простота.

Реставруймо стерті, згублені фрагменти,
і складемо пазли в цілісний сюжет ,
де готовність жити, як і здатність вмерти -
це звичайні речі у людей, планет ...

Як давно в твоєму сні
я блукав -
білий лицар на коні
в яблуках.
Мрій досвітніх полотно
колихав
разом з вітром ,як вино
з келиха,
пив світанок з рук твоїх
золотих -
і розтанув ,наче сніг
назавжди.
Відчуваючи опісля
в душі,
як народжується пісня
з віршів.
Як давно не говорив,
що люблю,
не додати вже вітрил
кораблю
у погоні за сузір`ями
вдач.
За кохання і зневіру
пробач.
Серце сліз палким дощем
розпечу -
хай згоряє в ньому щем
розпачу.
Плине час і не спокути
вину
за давно уже забуту
весну.
Як давно…Та мабуть ціле
життя
твоїм голосом шуміли
жита,
твоїм поглядом сивіла
блакить,
ніжним дотиком кохалася
мить.
Поміж небом і землею
лечу,
поміч кличу журавлем -
не почув,
як злетіла ...не зігрієш
крилом,
не втамуєш спраги мрій
джерелом.

2002 р.

Крізь тебе тінню пройду
І розчинюся неначе...
У березневім саду
Дощиком не заплачу.

Ніби фантом промайну.
Серце моє - в потойбіччі.
Нашу не стріну весну
З усмішкою на обличчі.

Маестро, доля - пюпітр.
Тож покладіть партитуру.
Висіяв ноти вітер,
А ми пожинаєм бурю.

Світлочуття свободи
В серці пульсує віднині.
Воля - це насолода.
Я - не твоя рабиня!!!

Цей день надвечір занеміг
І до калюж примерз ногами.
А потім випав сивий сніг
Між нами і між берегами.

Уздовж і впоперек вітри
Застуджені шугали, злющі.
А вечір синій ніж гострив
І місяць сплющив.

Невже все втрачено? І ми -
Як неприкаяні примари...
У двадцять перший день зими
Чорніли хмари...

6.ХІІ.2012

епізодичні постріли у бік
очікуваних пострілів зненацька...
уклався дибки іній чудернацький
на голому гіллі беріз-калік.

розбитий рік – стара уявна цяцька
пускає сум у сотні білих рік,
що видихнуть м’який завійний крик
згубити нас нуртовищем відьмацьким

Твої літа зізнатися готові:
«Цій жінці ще купатися в любові,
і як би млин життєвий не молов,
її не оминатиме любов».

Хоч грудень ще під осені наркозом, - .
святково витанцьовує, морозно,
й незвичне листопàдове тепло
міняє на зимове помело.

І діти, що уже батьками звуться,
ніколи не цураються матусі:
любові не остуджує зима,-
у світі ж мами кращої нема.

А старші внуки, розгубивши капці,
летять, як тільки змога є, до бабці.
І навіть наймолодший внучок твій
зворушливо виспівує: «Мій-мій!»

А внученька – це Боже янголятко -
і та любові осяга початки
й під колискову «Люлі-люлі-лю»
своїм «Аґу» висловлює: «Люблю…»

Ота любов – мережиться круг тебе,
її саме благословило небо.
То що ж мені вготовано судьбою,
як не любити й тішитись тобою…


05.12.2012

Біль опадає снігом білим знову
Углиб душі, на пагорби журби,
І шепче, осідаючи: якби
Вернутися у тиху ту розмову,

У пору ту, замріяну, казкову,
Довіри на півслові - не клятьби,
Де серце в серце стукало: Люби
І ласкою кохання зачаровуй!

Та слизько там, на пагорках отих,
Де легіт ласки вереснево стих,
І острахом наповнилася тиша,

Де нам удвох не стріти яву дня,
І все минуле, наче маячня,
Імлою пам'яті морозно дише.

05.12.12

Сніг сховав ще глибше несказане,
І морозом покрились вуста.
У вузли повкладалось розв'язане,
І загрузли в зимі всі міста.

Ми писали листи в невідомість,
Вічність їх повертала назад.
Ми позбулись історії, а натомість
Все заграло у нас на свій лад.

У кишенях сховалися руки,
Рівним кроком ламались сніги.
Перетворювались люди у штуки-
Ми з тобою жили, як могли.

5.12.12

Чекає кожен мани з неба,
робить не хоче, але - треба.
Працювати мусить день і ніч,
бо душу запхано в суспільну піч!

Спішити жити - звичка стала...
І вже ніхто не хоче їсти сала.
їм подавай ковбаски дорогої.
Але хіба це тих зусиль стої?

Кожен хоче більше, аніж має,
а хтось більше, ніж в банк влізає.
Але життя коротке, ТУДИ не забереш.
Запам`ятаєш те, що дійсно проживеш!

На вокзалі завжди її очі сумні,
і у неї на те є серйозні причини.
Вона живе постійно рахуючи дні,
до приїзду коханого мужчини.

Кохання на відстані - річ непроста,
бо не бачиш його тижнЯми...
Не відчуваєш на лобі його уста...
І щаслива лише рідкими святАми.

Вкравши в долі щастя на вихідні,
повертати мусить з доплатою.
"Скоро весілля" - вже рік бреше рідні,
бо він ніяк не визначиться з датою.

Сьогодні знову на вокзалі вона одна,
але цього разу майже щаслива.
В серці напружено бринить струна,
а у душі з емоцій ціла злива!

Просто нарешті обрала вона,
між хвилинами щастя й чеканням.
Тепер він рішить де його сторона,
або ж все скінчиться мовчанням!

гаплик

(2012)

(исповедь)


Вот сижу я, вот сижу я,
Нет, ну вот сижу я и плачу я...
Чем покрою-то недостачу я?
Разлила масло Аннушка вброд ходячая,
Словно незрячая.

Надо бы мне, Аньке-дуре,
Закрыться б на переучёт.
Мой милок был да вышел,
Да весь не тот.
А кто на него упадёт,
Тому недолёт.

Я простаиваю
И сама себе удивляюсь,
До чего это я простая.
В теннис я не играю,
Головой о рельсы не бьюсь,
Каждому поезду потакая.
Эти мне Каренины, Вронские...
Я совсем не такая...
Только малость икаю...

Полечу я зегзицей, еврейским плачем,
Только бы каждый плач
Был не зря потрачен
И от рурского быта
Было побольше сдачи.

На Днепре климат поганый -
Дышу небрежно, пишу насилу.
Но когда я подключаюсь
К какому-нибудь светилу,
Из меня прут паронимы -
Будто пар из локомотива.

Сколько всяких имён я знаю:
Девчонки, бомжи да аники-воины.
Все стихи именнЫе, Именные, поимённые,
А в роли рамки
Опять прозябают
Рамы мои оконные.

Дома ждёт меня
Ворох стирок тире примочек.
В офисе мой начальник
То ли хочет, то ли не хочет.
В воздухе - никотин и болезни почек.

В воздухе, чем дальше, тем геморрои.
Мы, чем далее, тем более
Одной с ними крови.
Вывернуты наизнанку мои герои.

Все поэты мира хотят и злагоды.
Все поэты приходят с Невы да с Ладоги.
А я, понимаешь,
Хочу только личной карманной радуги.
Вынь да положь. Сплошь.

И ещё, господь бог мой карманный,
Не опали меня.
А я зову Сашу,
Чьего я имени:
Дай мне, о Саша, скорей приложиться
К твоему державному вымени.

Слышится малость Федя Сваровский,
Но это лажа.
Слышишь ли ты меня,
Мой любезный,
Мой Пушкин Саша?!
Все мгновенья чуднЫ,
Я твоя Анна Грифель, -
Шышишь меня? -
Я Ваша.

2012

Наче пташка злетіла у полі,
Розміряючи крилами вись.
Я щоденно дякую долі,
Що з тобою звела нас колись.

Що в усіх земних епопеях,
Ти найкращий з чоловіків.
Досягнувши свого епогея
Серед тисяч блазливих ділків.

І нехай я живу у мріях,
Та ця мрія мені близька.
Розпорошує вітер надію
Наче віру в німого божка.

Наче пташка злетіла у полі,
Розмірячи крилами вись.
Охоронцю моїх покоїв,
Я кохаю тебе,як колись!

Життя по суті є дволике
Де є добро, там є і зло.
І всі по різному сприймають
Одну подію, глянь у вікно

Сніг іде густий, лапатий,
Летить, як лебединій пух.
Закрив сміття і канави,
І гарно стало так навкруг.

У снігу швидка застряла…
У ній поранений лежить.
Чи доживе він до лікарні…
А він дуже хоче жить.

Кущі. дерева, наче у казці…
У шапках білих і пухких,
І дітвора, така щаслива.
У сніжки грає, всюди сміх.

Ось бабуся, йде за хлібом
До магазину, у сільпо.
І боїться, щоб не впасти
Не дай Господь, зламати що.

Ситий пес у снігу жирує.
Грається, аж пил летить,
Як замерзне, у квартиру,
За хазяїном летить.

Птахи бідні, надубились
Засніжилася зима.
Землю ковдрою накрила,
Їжі їм тепер нема.

Так склалося у цьому світі,
Що одним добре, іншим ні.
У кожного своя є правда
І її треба розуміть.

Грудень 2012р.

Вода, схожа на Вино.
Вино, цілюще, як і Вода.
Сніг-Манна чудесна.
Йду до Причастя:
торкнутися тіла Христа душею-
окрилене щастя і чудо небесне!

* * *
Я тимчасовий на землі.
І розуміння тимчасовості
Для мене є мірилом совісті
Й ціною хліба на столі.
Мене – не стане. А проте
Палить мости я не збираюся
І все частіше озираюся:
Чи й після нас трава росте.
1990


* * *
Шаную ворога свого
І хитрого, і злого –
Остерігаюся його
І жду від нього всього.
Та забуваю в суєті,
Що в мене за спиною
Мені готують пастку ті,
Хто їсть і п’є зі мною.
1990


* * *
Казали: «Щастя не проспи…»
Я завжди рано прокидався,
Для всіх – щасливим прикидався,
А сам собі – тихцем: «Терпи…»
Терпи й зубами не скрипи.
Немає щастя?
Все – омана?

Після біди Ленінакана
Шепчу я:
«Горя не проспи…»
1993


* * *
Поезія середини не зна:
Якщо вже любить – любить до нестями,
Ненавидить словами й почуттями
Аж до сльози самісінького дна.
Служанкою ніколи не була,
Під ноги не стелилася нікому,
Згоряла в хижім полум’ї дотла
І знов цвіла на згарищі гіркому.
1993


* * *
Чого б мені не впасти на межі
Під зливою?
Впаду собі під зливу,
Відмию від столітньої іржі
Сльозу свою,
Колись таку щасливу!
15.08.1997


* * *
Погомонів
Зі старою людиною,
Геть-бо самотньою,
Бідною-бідною, –
Може, з останньою,
Може, з єдиною
Щирою, доброю,
Більше,
Ніж рідною…
26.01.1998


* * *
І слово нещире,
І думка лукава
Відсутні
У творчій моїй
Самоті,
Оскільки поезія –
Совісна справа:
Вона ж як молитва
У грішнім житті!
08.06.1998


* * *
Я розлюбив
свої вчорашні вірші
За їхню недовершеність –
Хай інші
Народжуються завтра
Із любові
З кровинкою
в кожнісінькому
Слові!
14.03.1998


* * *
Ось тепер моя хата і справді –
Скраю:
Всі дороги в майбутнє –
Біжать віддалік…
Ой, багато,
Занадто багато я знаю!
Небезпечний я чоловік…
1999


* * *
Бузок брунькується.
Теплішають стосунки
Землі і вітру.
Сонце долива
В терпіння чашу
Золотаві трунки.
Росте в яру
Борщева кропива.
1999



* * *
Самотність –
Вершина творення:
Може, якраз сьогодні
Я докопаюсь до кореня,
Схованого в безодні.
Може, ось в цю хвилину,
Щойно зійде зоря,
Я віднайду Людину
Помацки, без ліхтаря…
2000


* * *
Визбирую каміння на горбах
Своєї долі й зношу на долину;
Неначе віл труджуся,
Та хіба
За всі спожиті дармові хліба
Сплачу
В кінці життя свого
Данину?!
2001


* * *
Перечитав старі чорновики –
В життєву суть
свої заглиблювання
пробні…
Яка ж невпевненість невмілої руки,
Які ж наївні мрії і думки,
Які ж чуття…гарячі
й непідробні!
2001

А подите-ка, стихи –
к Лешему!
У меня же с ним роман -
бешеный!
Не служебный – деловой!
(творческий)
В нём, как рукопись, горю-
корчусь я,
не сгорая (от стыда),
мастерски.
С маргаритовой ложусь
пластикой
я на кожу ножен, жмусь
кошкою,
рассыпаюсь под ножом
крошками.
Ты подножки расставлял
знаково:
надоело Лешим быть –
стал Булгаковым!


24/12/2011

Поріжу ніч на спалені листи
Без слів і дат, без болю і провини.
У книзі долі не було святих.
Я докорів нікому вслід не кину.

Душа допита. І пустий папір.
Прощаю наперед усе, що буде.
Зітру любов, зачитану до дір –
Сонети щастя між рядків облуди.

Такі, як ми – піщинки в глибині,
Що мріють стати перлами в намисті.
Та наших мрій праобрази земні,
У дзеркалах чужих не мають змісту…

Душа розбита на мільйони зір –
Хай мерехтять у вічному склепінні.
Поріжу ніч на тисячі зневір,
Та в серце не впущу недобрі тіні!

Коли випав сніг навкОло,
Зимонька пішла до школи,
Щоб усе в ладУ тримати
Треба добре рахувати!


- Це, один,- Зима рахує,
Й морозцем усіх частує,
- А тепер ось буде два,
В дуба шапка снігова.
Лід прозорий – буде три,
Смакувати не бери!
А чотири - в заметілі
Всі дерева стали білі.
П'ять - це теплі рукавички,
Шість - на гілочці синички,
Сім - це баба снігова,
Величезна голова!
Вісім - це хурделиця,
Дев'ять – ожеледиця,
Ну а десять – снігурі
Оселились на горі.


Засміялася Зима,
-Я упоралась сама,
Треба ще наприкінці
Три назвати місяці.

Грудень – швидше на санчата,
І дівчата, і хлоп’ята!
Січень - подарунків віз
Діткам Дід Мороз приніс.
Лютий - тут уже не гайся,
Потепліше одягайся!

Це, скажу вам не дрібничка,
Це зимова рахівничка!
Привела все до ладУ,
Ось тепер не пропаду!

2.11.10 (змінено 5,12,12)

Оце й усе...

І подихом на склі
малюнок сліз і рваних мокрих ліній
нервово креслиш.

Я - уже в імлі.
А ти – в купе.

В розлуки очі - сині.

І синя буде ця безсонна ніч
у спробах щось забути...
Чи згадати?

Але так жаль!...

Хіба не в тому річ,
що нам удвох вдалося політати,

та - мало!...

Як достиглі колоски,
в життєвім полі
наші долі непомітно
і швидко так
зникають на віки...

На згадку –

лише дотик твій
тендітний...

Господи, яка кругом краса
і які ясні у небі зорі.
Біла розпласталася зима
у однім незайманім узорі.
Холод сосен, скованість дубів.
Велич неприступної цариці.
І по серцю, наче спів чи плач -
завивання вовка і вовчиці.
Та якщо у Всесвіті зима
десь і є така ж з чиєїсь волі,
то весни подібної нема,
як земна у сонячному колі.
Хай біліють навкруги сніги,
й холодом проймають зледеніння,
паростки майбутньої весни
вже ось-ось покажуться з насіння!

2012

жінки
яких обожнював
не набивалися у коханки
а брали за серце
і краяли
наче до столу буханку
тримали
тримаючись обіч
не опліч
і не за плечима
стріляли очима
нечасто
невиразно
і без причини
зникали назавжди
з’являлися настом
на місці пропажі
веснили обличчям підсніжним
окутаним у макіяж
і
мій сон розпускали
нічними нитками
в’язали розмови
вино заплітали винозно у кров
і
ховались у слово
лишали себе
здригатись непрошено в зморшках
на згадку
про згублений час
про сковзання панчіх
і шалашну кімнатку
вони не лягали
лише прилягали
неначе краватка
коли відшивали
тоді пришивались
медовому татку
то погляд ховали при зустрічі
никли в гордині торішній
то просто минали
долішню губу прикусивши поспішно
і думали певно
який цей пройдисвіт
безгрішно-безбожний
та й хто він такий
з такими іти за край світу не можна
не можна
не треба
навіщо міняти нагріте
на хвищі
і сміх вигинався веселкою
певність за кроками нищив
мене пригубляли
а так випивали
тілесні потоки
мов карму води
що набралася кави
із нутрощів моки

у вуличні вузлики стягнуте
крутиться серце-шарманка
жінками
божницями ночі
з очима
бійницями ранку

4 Грудня 2012

Вечірник - зорелапий Скарабей,
заволочив сонливе Сонце в невідь...
Оракул ночі виказав тебе-
забуту мною в суєті і мреві.
Не ображайся, змовчана струно,
припилена забутістю, - бо ще ми
пісень- на звуці встояне вино-
розлиємо і досхочу, й щему.
Сестриця юні, огняна душа,
мелодій Відa, - спережита мною.
як ми давали бідам одкоша!
як ми ступали Долі борозною!
і ти мене не зраджувала - НІ!
у мить печалі, в далях - за край світу-
запалу додавала у борні
і хвилювала серце розігріте.
Ми в музиці - це блискавка і шторм-
хай знову заживем єдинo- цілим,
що струсить сірість утлу сталих форм,
що віри дасть бажанням обезкрилим.

Ти знаєш, я сьогодні не засну...
мигтить зориця... творчости пожари!
Побудь годинку ще бодай одну,
моя старенька подруго, гітаро.

Наперед нічого не планую.
Ось переночую, переднюю,
Перемісяцюю, може, лютий –
Місяць, крижаною люттю скутий;
Березень ще переберезнію,
В квітні, може, й травень ще посію
Для цвітіння, а затим, у червні
Ще місця відвідаю священні,
Де в землі спочила юна мати;
В липні теж не буду планувати,
Що робити, що косити в серпні,
Живучи-жнучи жалі нестерпні
За минулим щастям вересневим,
За жовтневим небом полудневим;
А ще, може, взнаю в листопаді:
Раді мені в світі чи не раді;
В грудні є надія, в кожнім дневі
Буде щось хороше, щоб січневі
Задались на славу іменини…
Рік прожити – щастя для людини!

Ми сірі люди. Сірі маєм душі.
Ми сіру думу думаєм про хліб,
Про сірий дим,який щодня нас душить,
Заслонюючи сірі більма шиб.

І все ж, і все ж...Якщо людина квітка...
Буяє літо чи гряде зима,--
Не забуваймо, згадуймо хоч зрідка,
Що сірих квітів на землі нема!


1995р.

Заплющую очі – на старті
у мрію, у думку, у космос.
Розплющила очі – у хаті.
Спросоння, розпатлані коси.
У дзеркалі – йой, гуманоїд!
Аж скрикнула – гепнулась миска.
Аж цуцик зірвався на ноги,
коханий присів і присвиснув…
Аж діти залізли у шафу,
аж мухи заклякли в польоті.
Сусідка у шибку жирафом
заглянула – ступор у тьоті…
Заплющила очі – на старті.
До біса сьогодні трильяжі!
Я жінка, яка у хаті
посидить без макіяжу…

Так і не ставши листям,
Мовчу, тиняюсь серед вулиць,
Збираю жменями намисто,
Дощем карбованих заручниць.
Карбована усім печаль…
І не розбризкана ні трохи.
А сльози п’ються наче чай;
Цукрую сіль, а може осінь.

2012р.

Мене чарує Ваший опис раю і те, як Ви наміряєтесь там жити,
і я цілковито схвалюю Ваший висновок, тим часом ми повинні брати все хороше, що можемо, од цього світу.
З листа Бенджаміна Франкліна мадам Брійон.
10 листопада 1779 року.

Нам вічно треба небом жить,
По шию будучи в планеті.
Микола Вінграновський

Розгрішую усіх, хто нагрішив мені.
Скасовую чужі, свої борги вертаю.
Наснилося – ключі од раю маю,
Та ті ключі щодалі заховаю...
...Які ж бо заміцні закови ці земні.