Не доживать, а дожинать нам треба
Усе, що сіяли впродовж десятиліть,
Що відкладалося на потім,
Аж доки невмолимий голос Неба
Назавше не покличе в інший світ,
Де зайві будуть візи й квоти.
А поки що нащадкам слід ниву передати,
Як лялечку. Од бур’янів достоту чистою,
Щоб встигли вони в строк зорати –
Під осінь. Десь після Першої Пречистої.
Та щоб засіяли зерном добірним, ваговитим.
А як завруниться, негоже й помирать:
Синам і донькам треба ж підсобити.

бабця дістала з фанерної шафи
тлумак перев’язаний чимось картатим
хрест-навхрест
зібралася – дякувать Богу! –
як люди – зібралась в останню дорогу:
спіднє біле в мережку
довга спідниця сіра
синя в горохи блузка
тепла кофтина з вовни
хустка з червоним чорна…
і образок з картону –
Діва Марія з Сином –
в руки щоби укласти…
з дерева темний хрестик
свіч воскових десяток
щоби світили ясно
вдень і вночі горіли
доки у хаті буде…
потім до мене тихо:
«синку ти ж не забувся…
… трунú дорогої важкої не треба
легку дерев’яну оббийте сіреньким
віночком з барвінку прикрасите віко
і довго мене не тримайте у хаті
на другий же день поховайте опівдні
усіх запросіть на частунок додому
і щоб на столи не давали горілки
а ще вас благаю не плакати зовсім
згадайте мене невгамовну й веселу
як я вам співала
як світ цей любила
і як роздавала себе без останку
і ще: поховаєте поруч із дідом
заєдно з моїм сірооким Степанком…
та я розумію – усе це сум’яття
та в світі такий встановився порядок
а сіяти безлад не гідне людини
бо безладу й так на землі через вінця…
жийте в любові
шануйте Бога
буде нестерпно мене покличте
я прилечу у спекóту вітром
піснею в горі
теплом у стужу
ви ж за мою помоліться душу
і відпустіть…
не тримайте…
прóшу…»

1.

Я люблю покидати це місто:
Чути віддалений присмак
Ранкових перонів.
І свіжість
П’янкої свободи
Там далі, за його межами.
Помічати сонливу втому.
І, розжовуючи цедру лимонну,
Я люблю НЕ відчувати
Гіркоту міської оскоми.
І запізнюючись на поїзд,
Пробігаючи поміж
матюкливих,старих дідів,
Заглядати до вагонів.
А потім, нарешті усівшись,
Видивляти в туманній сірості
Тьмяні вогні семафорів.
Я люблю покидати це місто
Із шаленим разючим тріском
Залишати його закапелки.
Кожен раз, ніби навіки.

2.

Тернопіль-Харків.
Кава - чай.
Затяжка за затяжкою.
Моя маленька дівчинко,
А ти шукаєш щастя?
Купе волає смородом
І затхлими речами
І довгою дорогою,-
Колійними рядами.

Моя маленька дівчинко,
Ще твої сірі очі
Не стомлені тривогами
Не потускнілі баченим.
Ще п’яний гомін в тамбурі
Й твої промерзлі пальці
Вистукують мелодію -
І божевільні танці
Кидають знов у спогади.

Занурені в безсилля,
В купейних авангардах,
Такі ж як ти шукають
Цю втечу від реалій.
Хіба тобі не важко,
Моя маленька пташко?
Так загадково й дивно
Зникають знов за обрієм
Твої дитячі мрії.

Тернопіль-Харків.
Кава – чай.
Затяжка за затяжкою.
Моя маленька дівчинко,
Ти ще шукаєш щастя?

3.

Пам’ятає…
..те, коли була зима,
коли брунатно-
чорного снігу
торкалися підошви
мого взуття?
І коли сіра пелена
затуляла очі потягам,
котрі летіли в ніч.

А мені здавалось:
не протяги із провулків
затягували
у свої чорні легені
людські голоси
й відлуння свята,-
а Ви.
Так рвучко й вільно
дихали.

Знає…
..те, як важко
стояти на пероні
того вокзалу
в тому місті,
де більш ніколи
не з’яви…
..шшшш...
Не з’явитеся Ви?

Ваш сум мене крильми
огорне, пане,
Як вам живеться
в ці пекучі дні?
Чи ви іще заблукані
В весні,
Де так рожево
Стеляться тумани?

Пахуча тиша
Падає до рук,
Цвітуть черешні,
Пінно сяють душі
І так далеко
До зими і стужі
Такий приємний
Серця перестук,

Що хочеться мовчати
І мовчати
Забувши остогидну
Суєту.
Ще досі та черешня
у цвіту
дорогу б лиш
до неї відшукати…

Коли протяги настільки сильні,
Що пригортаєшся до стін
Холодний травень не зігріє
Залише згадку про усіх,
Хто був в житті, хто десь існує,-
Не тут, не там, а в голові.

Ти пригортаєшся до стін,
Бо протяги збивають з ніг.
Твій знак землі, тому статично
Ти залишаєшся без змін.

Ти проводжаєш на перонах,
Прощаєшся у світлі фар.
Життя повільно так проходить,
Без актів, - лиш один антракт,
Загорнуте у простирадла
Залишене на протягах.

вірш видалено

ТанкИ з вітрами. Долі миготіли.
Осипались цілунки за листвою.
Зажди… О ні, майстрине перевтілень,
ввостаннє… не озвися тятивою.
Ховають небо тіні наших терцій
і прихистку ніде у пасторалі…
Не встиг за сонцем і – стріла у серці
між небом і любов'ю вертикаллю…

2012р.

Каштан на бруківці
Він теж грає Шекспіра.
Осінь пахне свободою -
Не тільки істиною
І просвітленням:
Я так довго чекав -
Холодного осіннього вітру
Подих,
Що забув – маю грати
Свого Шекспіра.
Дивіться ж сумну трагедію!
Ви глядачі заспані!
Акварелі сірого міста. Над.
Серед мишей є художник
Він зобразить. Як сонце сідає у сірість.
Дарма розмальовують
Фасади вулиць.
Місто і далі лишиться кольору пилу.
Познімайте маски байдужості!
Визирніть у вікна відчинені!
Сторінка Книги
Заляпана кавою.
Фільми спогадів
Затуманені буднями.
Запросіть двірників
На свої брудні вулиці.
Втечіть хоч на хвильку
З міста брудної совісті…

(Написано в місті Лондондеррі у 1969 році. Авторський переклад з ірландської. Для мене місто Лондондеррі завжди просто Деррі... Це я написав так, що читачам було зрозуміліше... Світлина з мережі.)

Чому я такий джентльмен?
Маже такий самий
Як святий Патрік.
Чому сонце дивиться
Таким байдужим оком єретика
На меланхолійного пса міста,
Який вітає світанок в Даун-тауні
Нудним філософським трактатом?
Іржаві дахи будинків історії
Як палітурки книжок квакерів
Грають на саксофоні
Чорних п’ятниць безхатьків
Невеселі Сократа мелодії.
Тома Аквінський –
Щоденний візитер.
Приходить до мене з дзеркала
У чорній сутані теософії.
Пригощаю його кавою
В гіркому присмаку якої
Пожовані сторінки Апокаліпсису.
Якщо дзвін гуде лише
У твоїй свідомості,
Якщо парастас править
Старий кипарис кладовища,
Де греки сплять і чекають
Слушного часу,
І небо мовчазним псалмом
У твої вікна відчинені –
Слухай!
Миші на горищі –
Шурхіт.

Козенятко маленьке
Мандрує між галактиками
Затиснувши між ріжками
Одкровення.
З нього би виріс
Цап-відбувайло,
Якби воно лишилось
Серед стада кудлатого…
А старий сантехнік,
Що в дитинстві його
Морквою частував
Бачить у снах водогони
Потопу всесвітнього
Та старця сивого бородатого,
Що велить лагодити труби,
Що просурмлять
В руках людини крилатої.
Мені б його спокій!
Після трудів праведних
Дивлюсь на ягоди,
Що з дерев звисають
Зажурених,
Слухаю тишу
Людською юрмища…
Осінь.
Просто осінь.
Пригальмуй, капітане!

(Світлила зроблена шляхом прикладання фотоапарату до телескопа. Козенятко на світлині не видно. Нажаль... Але воно є - мандрує між галактиками - в отій порожнечі...)

* * *
Не хочеш прав – пізнай чужу сваволю,
І нарікай повік на власну долю.
Не маєш прав, то не вклоняйся злу
І не веди нащадків у неволю.

1997

На твоєму тілі
Знову нові шрами,
Знаю: твоя доля
У моїх руках.
Ти мене рятуєш
І кричиш словами
Намертво німими
У Твоїх очах.

Дотик мій відкриє
Всі твої секрети,
Хоч вони й без того
Начисто мої.
Моє alter ego
На асфальт упало
Вкотре, втім за це
Мене не прокляне.

Де б я не бувала,
Завжди він є поруч.
З моїх уст метає
Шарм морфемних куль,
Мій словесний лицар,
Мій комунікатор
LG GS два дев'ять нуль.

Моє ім'я ніколи не пов'яжуть
Зі СтаніслАвським фенОменом,
Ніколи не віднайдуть гОловно
Розставлені із силою акценти.

Ніколи не вивчатимуть у школі
Біографії ламані стезі,
Ніколи не запитають у мами,
Як стати схожими на мене.

Врешті, мені цього не треба,
Врешті, мені навіть достатньо
Мого кислого сьогодення,
Мого кисневого голодування.

Врешті, це й дозволяє писати,
Врешті, суть же навіть не в віршах:
Моя проф і непрофпридатність
Дозволяє собою вертіти.

Я бачила зАмок, людьми не зіпсований:
без довгих трактатів, фальшивих історій
впускає охочих сумних подорожніх
лишається сам, відпускаючи кожного.

Я бачила зАмок такий, як діснеївський:
там пахне душею, віршами, ессеями,
на будь-який колір і смак хеппі-ендами,
і здається, що світ не довкола — всередині.

Я бачила зАмок, собою ув'язнений:
спокійно-таємний, минулим розмазаний,
високий і сильний, з оббитими стінами.
Дістала блокнот, записати хотіла назву,
щоб сюди повернутись завтра.
А зАмок без імені.

22. 09. 2012 р.

Як зі «стандартного» змінюють тарифний план,
Як фарбують та обрізають волосся,
Як ідуть на йогу, бокс, ай-кідо,
Як переїжджають у інше місто.

Як починають пити гірку чорну,
«о, так, мені каву без цукру»
Та зажовують зеленими яблуками,
Ловлячи оскому в області пупця.

Як залишають монетку-жереб
У звичному та затишному їй місці.
Як ділять із котом свої картинки,
Які раптом застигли в калейдоскопі.

Як починають-кидають курити
Як ідуть та приходять по колу,
Як враз починають любити,
Як наносять на шкіру картини.

Як кидаються після осені дихати
Пожадливо, у екстазі,
Як ловлять сніг віями,
Хоча туш і не водостійка.

Як тонко й хірургічно точно
Відрізають шматки ще теплої піци,
Як диковинно відкривають для себе,
Що більше не тягне на «Мертвого півня».

Як болять-вивертають ці зміни,
Як в обличчя жбурляється вітер,
Як нове стирає пам’ять
Як примушує далі жити.

бачу зміни у своїх рисах,

ні, не ніс обгорілий,

не вилиці, не татуювання нове

на серці просто не так вільно й

прокурено, швидше віддано,

швидше у одній в'язці по коліна

в сніг, з чолом ще більш обвітреним,

просто очі, вони посвітлішали.


а потім це все невігластво

викидати на загальний осуд,

викликати жаль, насміх, може,

захоплення. не бути відкриттям

просто бути, кожного ранку,

дивлячись в дзеркало, бачити нові риси

думати-не думати, що можна, власне,

змінити стиль одягу на просто зручний,

аби бігти не швидше, не повільніше

а так, як у в'язці відданих великому божеству.


людина колись погладить своїх собак. ти

колись звіриш мої риси із тими, що були

до.

У «Штуці» пахне музикою й воском,
І розлилось в горнятку сто лісів
Карпатських. А між нами тільки дошка
І шахи, шахи… Ось твій друг підсів
І вкрав тебе у світ пустих матерій
Та розігнав медових слів туман…

«Ми зачиняємось». Риплять важезні двері.
«Ми починаємо» весняний наш роман!
06.04.12

Від найбільшого болю
Побічно
Тромбами
Пробиваються вірші
За фактом
Розривають або зціляють
Але завжди – звільняють
Від безвиході без вихідних
І гри
Де ставки
Щоразу на більше
В штовханині серійних правд
Учинивши замах
На унікальність.


2012

Я бачив сон:
Ми сіяли зерно
Удвох
У чорну виорану землю.
У білі жмені
Набирали зерна
І розсипали золотим піском.

Земля була –
Хоч маж її на хліб,
Земля текла між нами
До крайнеба.
Ти показав,
Як сіяти – від себе,
Аж показався
Твого батька дід.

Отак і йшли,
Ступаючи в сліди.
Те поле
В нас самих ступаю ніби.
З-за тебе сонце виглянуло
Німбом
І покотилось
В молоді сади.

2012

Плачте.
Плачте, вічні зорі.
Неподаровані,
ви все - за горизонт.
На життя
в мережах хворі:
тут не до вічності,
що поза зони
"фронт".

Плачте.
Плачте високосно.
Бо не за мить
вам гріх пробачити й забуть.
Тут її любов,
відносно,
хоча й відсутня
у словах
"життєвий путь".

Подих,
посмішка, бажання -
це не для вас,
обкладинка на небі уночі.
Мало треба для кохання:
Життя,
що поруч
зорі близить на плечі.

22.09.2012

Святкуючи день будівельника
(Бо всі ми будуємо храм
Душі своєї розхристаної -
А хто не мурує храм
Той будує нужник)
Думав про Борхеса
Та Папу Інокентія Тринадцятого.
Ношу цеглини
У мішку дірявому
На пагорб що нагадує
Лисину черепа.
А за мною коти чорні
Зграями.
А за ними гепарди
Сумні та зажурені.
А слідом китайці юрбами
З портретом Конфуція.
Чи то мур і собі збудувати
Великий та довгий –
З каменю тесаного?
Може тоді
У душу плювати не будуть
Різні покидьки.

Кожна колиска – каравела
Кожна дитина – Колюмб.
Вирушають океаном часу
У невідомість життя
Не знаючи, що Америка
Давно вже відкрита.
Кожна іграшка – компас,
Кожна дитяча пісенька – вітрило.
Всі ми мандрівники,
Всіх нас кидають хвилі
Змушуючи ставати рибалками,
Закидати сіті у прозорі дні
Ловити химерну здобич
У якої замість луски хвилини,
А замість зябер книжки.
Кожна хата – то острів,
Де Робінзон будує
Свою тимчасову хижку
Мріючи про повернення.
Кожна смерть – відпочинок
Чи то маленький порт
Де ми напиваємось
У брудній таверні
Перед наступним плаванням…

У дитинстві безтурботному
Коли я бавився
Іграшкомим ведмедиком
На ім'я Ернест,
Я мріяв бути кондуктором трамваю
І слухати вечорами
У вагоні порожньому
Як стукають колеса
Чи то співають
Про місто каменю
Світ людей зажурених.
І їхати волоцюгою
Вулицями весни і осені.
Куди ж нині їду я?
У цьому трамваї величезному
Який пасажири
Словом дивним "Земля"
Назвали?
Мій трамваю з каменю!
Не стукай так голосно
На поворотах долі!
Дай зійти мені
На зупинці затишній
Біля "Сінематографу" -
Кіно подивитись хочу
Про жебраків...

За чарочкою "мадери"
Все частіше думаю про країну
На сонці вицвілу
Та про хлопця
З дивним ім'ям Дон -
На ймення Борисфен схоже.
Вітряки на пагорбах!
Смак морської води.
У залізній сорочці
Сівши на тварину
З довгим патлатим хвостом
У якої до ніг причеплені залізяки
Дивлюсь на куцого товстуна.
Мені дірявити
Ці руки з дерева
Химерних махальників
І друзів вітру.

фигурка тлела в светофоре над палитрой сигарет в окне киоска
и блекло облеченное в слова, и отмирало сотнями отростков.
и ты спросил: жива? ну да, жива. пульсирующим алым перекрестком.

Зміцніло наше дерево любові:

ЙдемО разОм життя-стежками п"ятий рік.

Кохання бережемо в кожнім слові, -

Вустами спраглими п"ємО його, мов сік.



Здобутий із плодів нектар-блаженства,

Що сплодоносило нам щедро деревце.

П"ємО до дна його аж до шаленства

На двох з одної чаші-пристрасті - винце.



Так. П"ятий рік - весілля дерев"яне.

Вже підросли любові нашої плоди.

Між нами й досі ніжність полум"яна.

В сімейне щастя всі ведуть наші сліди.



Ми ювілей святкуємо свій перший:

Б"ються п"ять років в унісон наші серця.

Досвід життя нам кожен раз солодший

За мід гріха із перлів-цвіту деревця.

Скажіть мені,
куди летять птахи?
Повідайте про долю їх крилату.
Дощами наливаються дахи,
за спеку невгамована розплата.

На перехрестях віщих снів і доль,
важливо у мовчанні не згубити
тепло магічне білих матіол,
що йдуть в епоху бабиного літа.

Не віддавайте музику дощам!
Вона притулком стане пташенятам.
Бо смуток -
доля, вділена рабам,
а ми одвіку -
спраглі раювати.

…усі ми ходимо під Богом
аж доки не покличе нас
в останню у житті дорогу
туди де зупинився час…

21.09.2012

Отак завжди… Ні віри, ні довіри,
Ні слова, що лікує і п’янить,
Лише образи тяглих лихоліть
І вимисли, що свердлять чорні діри

В сузір’ї днів. Вселяється у звіра
Душа кохання. Жертвенно болить
В підшкір’ї жах. І жили, як воли,
І на обличчі тріскається шкіра,

І скрапує очищення, і міра
Терпіння переповнена. Мара
Моєї зради вилізла на мить.

І привидів навала чорно-сіра…
Уявних ваб історія стара
Каральний меч підняла догори…

21.09.12

Люди під парасольками снів.
Осінній дощ – це мара,
Це привид нудного міста «сьогодні»,
Це жебрак, який у рваному піджаку
Сумно співає своє нудне:
«Signore, una moneta!
Almeno un centinaio di lire presentare!»**
Осінній дощ – це Венеція,
Що висить над каналами буднів,
Це хворий священик,
Що тобі відпускає гріхи,
Це сутана старого монаха,
Якого чомусь називають Бог,
Хоча він просто глядач
Цієї вистави без кульмінації та епілогу,
Де море артистів і один поціновувач,
Який більший ніж море.
Я блукаю завжди
Під чорною парасолькою ночі,
Дивлюсь у порожнечу своїх снів,
Візьму квиток у місто
Під назвою Завтра,
І під деревом Бодхі,
Почитаю потріпаний томик віршів
Старому папузі…

Примітки:
* - Якщо твій вогонь не загаситься іншим вогнем... (Франческо Петрарка) (іт.)
** - Сеньйоре! Одну монетку! Хоча б одну сотню лір подаруйте! (іт.)

Серед трави зім’ятої вітром
Дикий кіт зі зламаним годинником
У лапах простору.
Блукаю лісом історії
Де замість дерев ідоли,
Де замість суниць – вовчі ягоди,
Де замість неба – дірява парасолька Мао
Де замість вовка – Калігула
Влаштовує чергову оргію
Чи то у Римі бундючному
Чи то в Москві у горілці втопленій.
І всі стежки переплутані,
І всі білки – «білочки»,
І кожен ведмідь людожерисько
І кожен гриб мухоморище…
Кортить на галявині
Собі могилку вирити
Але заступ зламаний.
Тому блукати приречений
В цьому лісі дрімучому
Не одне літо-літечко
А ціле тисячоліттячко
Аж поки журавель
Чорним мічений
Не заспіває світанку
Пісеньку…


(Світлина автора)

Хто відшукає
Старий колодязь,
Кине у нього
Діряве відро,
Щоб спіймати відображення
Хворого Місяця -
Цього старого меланхоліка
Блідого онука Космосу?
І буде слухати
Як скрипить дерев’яний журавель
Який пив щоночі росу,
І беріг чорну воду
З глибин землі,
Щоб втруїти нею
Вогненного вершника,
Що скаче на сліпому коні
По землі, що не бачила
Нічого крім пожеж та моровиць
І чобіт покидьків.
Хто відкопає
Іржаву шаблюку
Зариту старим отаманом
Під розтрісканим дубом
З якого стирчать ікла
Сивого вепра,
Якому блискавки подарували вічність?

(Світлина автора віршів)

Ще квіти не змерзли.
Ще хризантеми
Не стали крижинками.
Ще люди не схожі
На старих пінгвінів.
Автомобілі
Ще не нагадують
Затишну хатку
Баби-Яги.
А я вже мрію
На своїх черевиках
Полетіти на Місяць –
З денця кратерів пити
Воду забуття.

(Світлина автора віршів)

как ни странно - осенняя повесть
снова болен, приятно болеть
и лекарство отсутствует - новость
и приятно его не иметь…
мы знакомы всего - то неделю
пусть мелькают секунды в глазах …
незамеченным быть не умею
кто-то против, смотрите, я - "за"
похоронных бюро не приемлю
цвет иной, да и запах чужой
ради Вас завоевывал земли
ради Вас любовался Землёй
отгонял я от деток "бабаев"
посещал Ваш тревожный уют
и шептал Вам на ушко: - святая…
с добрым утром, испробуйте "брют"
захмелев, заговорчески пели
это было бы здорово - спеть!!
но во сне соловьиные трели
вот бы так и на завтра, и впредь…
я уйду. мне пора. не тревожьтесь
с Вами - город, а мне - магистраль
в этой жизни есть нечто дороже...
уходить, не снимая вуаль.
2012.

Не дивися на мене так,
Ніби винна тобі півсвіту!
Ти посіяв у полі мак -
Дожидаєш, що вродить жито,
А сходить лише будяк…

вірш видалено

Як Петрарка й Шекспір, шо писали нетлінні сонети,
Як Сікорський, знайшовши в повітрі усю свою суть,
Хтось за давністю літ уже канув глибоко у Лету,
Але справи його і донині із нами живуть!

Що залишать по собі сучасне й нове покоління?
Аморальність вбиває в людині культурне єство!
Ми не знаємо, навіть, нащадки чийого коріння,
Ми зробили із хтивості й підлості мас божество.

Озирніться навколо! Хіба ми такого хотіли?
Вже не радує погляд в майбутнє, як було колись!
В наших душах зіяють великі озонові діри.
Справжність, мужність та чесність давно уже перевелись!

Так хотілось і мріялось, але, однак, не судилось!
Топче натовп мораль, як скажений розлючений бик...
Проживи так життя, щоб по тобі у спадок лишились
Хоч малі - добрі справи й безслідно, мов равлик, не зник.

В моєму серці вибухівка,
З годинниковим механізмом.
Ніхто не зна, коли спрацює бомба.

Лютує правляча верхівка,
Вожді чекають катаклізмів,
Тікає люд, утворюючи тромби.

Таким напруженим затишшя
Лиш перед бурею буває,
Коли лякає щонайменший порух.

Хоч обережні та неспішні…
Та ключ не маємо до таїн ,
Сховався він в підземних коридорах.

За все своя чека розплата,
Чи півжиття віддать, чи душу
Сягнувши до омріяної суті?

Навіщо жадібно шукати
У всьому сенс, неначе сушу,
Життям, мов морем, будучи прикутим?

От Бодлера и до Прокофьева
Среди пира, мира, среди чумы
С неизменной сигарой и чашечкой кофе..
Рождаемся — Мы..

Не поэты, не прозаики — конформисты
Убегающие от Морфея с морфием
Нигилисты души. Отчаянные анархисты...
Неизменны — сигара и чашечка кофе.

Нас топили в шампанском, нас водочкой дурманили
Охаживали веничком, кнутом, пантофлей
Но ведь душу окаянную не сожгли — не
Залили пламенем. — Бесов круг. — Мы рождаемся. — Мы —
С неизменной сигарой и чашечкой кофе…

Не мужчины, не женщины — только личности,
Отличает нас стоуверенность, гордость профиля..
Изменяема траектория баллистичности..
Но неизменны и сигара, и чашечка кофе...

В замке тусклом замки отчаянно заржавевшие
У принцесс одни грехи, у Бодлера с Прокофьевым
Зарождаемся
Не по детски маски надевшие...
С неизменной сигарой и чашеч...

2000

З тобою смуток, мов ковток вина,
Щемлива серцю мрійна глибина,
Без тебе радість, мов черства цілушка,
Що в сон прийшла голодному вона.
*

З тобою горе подолати зможу
З надією на допомогу Божу,
Без тебе щастя я не осягну,
Довічна мла моє огорне ложе.

*
З тобою смерть не надто і страшна,
Любов не в силі знищити вона,
Життя без тебе – то печаль глибока,
Така глибока, що не видко дна.

*
З тобою зможу побороти злого,
Супроти двох немає сили в нього,
Без тебе я - безсилий слабодух,
Людьми забутий, не спасенний Богом.

21.09.12.

Осеннее утро…и сонный рассвет,
И мятые, сонные лица...
Ты рядом казалось, а вот тебя нет...
Привет тебе из-за границы!
Опять новый импульс,
И шторм средь тиши,
Волнение - лишь шаг из дома…
Что хочешь: молчи, позвони, напиши,
Пройди, будто мы не знакомы…
И глупо. Себе в сотый раз я навру,
А может быть, даже в трехсотый.
Пусть все хорошо – без тебя не умру!
Не ты, так другой – всех забот-то...
Но только так много вокруг никого…
...И я, заблудившись в молитве...
А ты, как маяк, из манящих миров,
Где сердце стучит в схожем ритме…

Прокинься! Що?
Жене тебе світами
Чорна кава.
Запалює,
Але не спопеляє.
Дає життя,
Нове життя,
Як мама
Дбає
І надихає
Як нова любов.

У моїх венах кава,
А не кров.
21.09.12

я від себе рятую Долю
вона дивиться палко пильно
пливемо у вир за водою
і притульно їй і прихильно

вона гладить моє волосся
і обіймами в’яже смертно
все для неї вже відбулося
вона вирядилась в інферно

вона йде за мною і виє
очманіла чужа нечула…

і ні біса у нас не вийде! –
вона й вІршів моїх не чула…

Тремтіли вії, та пора була для сміху,
Для пустощів і воркітливих слів…
Я знала, що здолаю, переможу
Себе саму, а ти не розумів…
Ми бавились удвох в дорослі ігри,
Нам світ хилився, як слуга, до ніг...
На зустріч сонцесвітлу сліпо бігли,
Не думали, що гріх, а що не гріх…
Та рідна доля – панночка примхлива,
Я мала в літо весело втекти.
Згубитись в справах. Підіграла злива –
Розмила день в театрі суєти.

19 вересня 2012

У праву руку я хапаю цвях,
У ліву - молоток уміло
І що є сили - бах по пальцях! - шляк
Би то трафив, як ми' заболіло!


21.09.2012

Зупинись на момент.
Попідписуй мелодії вдиху.
Цей пустий постамент...
Ради цього летів ти і їхав,

Ради цього загнав
ти коней у прозорому скоці...

Вона чекала,що я прийду:
Плекала вогники в свічах.
І сяяли Небесні Лики,
Та Книга у Отця в руках.
Золотозвучний спів любові,
Яскринки вічності - слова.
І пригорнула мене втішно,
Заграло зарево - сльоза.
Вона чекає,що прийдемо...

*

Айпетрі видно здалеку,
одначе,
гора у повній величі своїй,
коли вінцем
над нею сходить місяць.


21.09.2012

Ти часто сидиш й плачеш -
у хатах чужих ночуєш.
Ти все у житті бачиш,
та , мабуть, не тих чуєш...

закрий лиш на мить вуха -
прислухайся свого серця.
Його ти колись слухав?!
Воно ж не кричить - рветься!

Мій пане, вже до осені так близько.
В повітрі вже не пахне чебрецем.
Ми все життя гойдаємось в колисці,
І все життя ідем, ідем, ідем.
Хто як крокує: рівно і крилато,
Хто палицею свій торує шлях,
Одні ідуть із дому, щоб пізнати
Себе самого на життя стежках.
І повертають блудними синами…
Мій пане, стільки сонця понад світ!
А літо котить колесо літами,
Гойдає нас на чубі днів і літ.
І ми такі малі й такі великі!
Такі безмежні і у рамках слів.
Я помовчу, думок в мовчанні стільки!
Як на планеті є безмежжь і див!
Торкаюсь до руки, мій добрий пане,
Дарую вам у полі красен мак.
Хай тепло-тепло на серденьку стане!
По іншому не можна вже ніяк!