Посадила мати грушу коло хати.
Загадала мама на свої літа -
Як судилось жити, приживеться груша,
Доля на добро нехай поверта:
-Дітоньки маленькі, хто їх приголубить?
Приживайся, люба, серце звесели,
Бо важка хвороба віднімає силу,
А від невідомості і душа болить.
Час важкий, злиденний, немає що їсти
І згорають люди, немов сірники.
З фронту повернулися, куля не догнала,
А від цього лиха* гинуть вояки.
Прижилася груша, одужала мама,
Діти піднялися, злинули в світи,
І серце матусі вслід за діточками,
І летять журавлики - мамині листи...
А у них: і болі,і сум, і тривоги,
І турбота мамина, що не передати.
І ведуть додому, з далини дороги -
І з роками важко маму залишати.
Вже немає мами – хата овдовіла,
На подвірї порожньо і незвично тихо.
Груша велетенська обійстя накрила,
Білопінним цвітом притрусила лихо.

2011р Надія Таршин

Краю любий, отчий краю -
Де живе моє село,
Що у час важкий, буремний -
Все бандерівським було.

Вороги до тебе ласі,
Розпинали з віку в вік,
І набігам яничарів -
Загубив колись і лік.

А які надії, краю,
Покладав на свого брата-
Вщент розвіялись вони...
Коли він став гірше ката.

І тоді пішли в ліси:
Молоді, і навіть діти,
Щоб родину, свою землю
Від навали захистити.

Потім їх, хто прагнув волі,
В казематах катували,
А в облаву попадали,
То на місці добивали.

І стареньких матерів
Заганяли в ешелони -
І везли в Сибір, у зиму...
Підвели під це й закони.

Щоб з корінням, навіки -
Знищити жагу до волі.
Не повинні кріпаки
Мати думи свої, болі.

Краю любий, отчий краю,
Будь таким, як і колись,
Мужнім, гордим, волелюбним -
Перед кривдою не гнись.

Твоя слава надихає,
Ти взірцем будь у час смути,
І героїв своїх, краю,
Не повинен ти забути.

Пам'ятай усі їх очі –
Парубоцькі і дівочі –
Хай вони із вишини
Не дадуть злукавить – НІ!

2011р Надія Таршин

Останній день останнього уроку...
Й назавжди Ви зі школи подались.
Напрацювались вчителем, нівроку,
якби сповна віддячили колись
Вам ваші учні. За буденне свято,
за те, що мови рідної щодня
Ви научали вперто і завзято.
Наше село - уся ваша рідня.
Були Ви богом слово-громовержним,
учили мріяти, здійматись до висот.
Були Ви світлом в темряві і стержнем,
щоб не розвіявся шкільний народ.
На кобзі мрій на струнах серця грали.
Орали поле - сіяли добро.
І щедро свій доробок роздавали -
із крил поета - кожному перо.
Ми підростали, наче пташенята,
відчувши волю, до зірок неслись.
Ви бачите, у небі як перната
Ваша сім′я вже підкоряє вись?
Учителю, з низьким земним поклоном
пишу у подарунок Вам вірша.
Ще не поладила із Аполлоном,
виходить просто, як велить душа.

гаплик
(2012)

Я літаю чайкою у сні
понад морем мрій моїх колишніх,
і сумні виспівую пісні
над могилами думок безгрішних.
Але нетривкий хороший сон,
а пробудження - таке невчасне.
Та земний заманює полон.
Сон забуто! І життя прекрасне!

А у мене був ти - був у буднях, омитих огнями.
Небо рвалось од куль, але чудo, що в мене був ти!
Чи зуміла б інaкше згорьовані ріки та ями
переплисти навпросіч? де взяла б наснагу гребти?

З чакри волі відкритої плакало плавлене небо,
бойової стежі перетягнена трісла струна.
Обвалилася скеля незрима між нами- та ще й бо-
стільки струсів у долі. А я...я...я - майже жона.

День полуднював сонцем, а світ ясновидив дощами.
По розпечених обріях гусла тривога...набіг!
А на чатах у доль світлокрильців ясні діаграми
вібрували на сполох. Полон...в душу ядерний сніг!

Ти мені залишив дві розлучні, солоні сльозини-
віддаю іх тобі крізь роки - тільки ти не береш...
пропікають донині росою - Бог бачить - не винна
я, що долі - дві річеньки - морем не стали, авжеж.

Я забула у серці твоєму невтолену спрагу-
Доливаєш водою, Схолоджуєш...знаю- дарма!
По пилинці зірковій збираєш із з неба відвагу:
краєм ока зирнути в дорогу, котрої нема.

Назавжди утопив у мені свої обрії чисті,
заблакитнивши мрії - донебна бувальщина ця
Чорнокруки висотують з мене кохання намисто-
виривають із тебе -і тому немає кінця.

Я у тебе вдихнула життя незачатого цвіту-
з позачасся його відбираю- а ти не даєш!
Як же,як вколисати любов у серцях несповиту?
де та Доля забігла у нетрі безвіддя? - Ну, де ж?

Здійнялась наша стежка повітряно змієм у висі -
Та, що ми обіцяли леліяти і вберегти
від нападників...ось покотилась муравка в ірисі,
по слідах проминулого... щастя! - у мене був Ти!

Ні, я не відаю іншої віри,
І я не маю інакшої мрії,
Аніж іти із тобою,
Іти за тобою усюди,
У краї і часи, до межі.
За тобою лише і з тобою,
І не мати інакшої мрії,
І не відати іншої віри,
І невартісної мети.

І ми індіанці твої
На березі бірюзовім,
Конкістадори твої
На галеоні важкім
І неофіти навік
У житі твоїм,
Уві млі твоїй,
І софісти, у твому
Великому сні,
У зоряному сні.

Тільки б не чути щоранку нерідну мову.
Навіть в газетах друкують суцільні слова нещирі.
Місто, як поїзд, в якому ми – пасажири.
Ми – іноземці в країні своїй чудовій.

Тільки б завжди пам’ятати про рід і совість.
Навіть птахи повертаються з теплих країв додому.
Місто напише про нас українську повість.
Може, тоді зрозуміємо врешті, хто ми.
11.11.2012

Дощ на горищі – шелест
Крилець хрущів травневих,
В сіні листок підбілу,
В ринві співає струмінь.
В мисці внизу – квасоля,
Біла, ряба і чорна,
Й росяна павутинка
Шибку навскісно крає.
Збоку вінок цибулі,
Мовби чиєсь намисто,
Кинуте легковажно
В мить палахкого злюбу…

свіже м'ясо барикад
ще всміхається і пахне,
та за мить гроза гранат
у салат все, у салат…
аж земля під небом ахне.

сходили з рейок поїзди,
ми ж – тільки з розуму, та стрімко…
а як же знак? що скажеш ти?
невже знов зрадиш вірну ріку?

чи зірку, всміхнену у тьмі,
трохи холодну, проте твою…
зникають десь слабкі вогні,
та ти ж гартований війною!

об’їзний шлях – тупий тупик;
вперед дорога йде! все інше –
пустий туман… іще не звик?
повір же в знак! так буде ліпше…

«виходи» дверей погасли,
зал наповнила пітьма –
важка й чорна, наче масло,
інфекційна, мов чума.
появився квадрат білий,
змії титрів й титри змій,
потім ще якісь дебіли,
явно не із моїх мрій.
говорили щось про гроші
як про сутність всіх речей,
а також, що важкі ноші
для пустих, як світ, очей;
і нема на що чекати
в черзі, замкнутій в кільце,
тому краще просто спати,
якщо ж випустить сільце…

важко стало далі бути
в клітці-холі… я поплив;
як прийшов до тями, всюди
було те лиш, що наснив.

вітром курячого Бога і росою на повіках
по стежках стоголосся по заплаканих стежках
я ішла сама повітрям щоб торкнутися горішком
цих старих немитих вікон що вже билися не раз

на калинову наливку та шматок живого хліба
на трояни ярі-ярі час із них зламав шипи
покладу зелене літо пастораль що Лель помітив
запах хвої що відснився молодильний сміх годин

не приходять весни часто осінь випекла їм спини
голодом кувань зозулі холодами жовтих айстр
залишилися у жилах дві лимонні половинки
ось тобі а ця для мене мов у профіль і анфас

Жив собі старий Петро,
Борода до мацька...
Фест любив у флєшці дно,
Пив горівку хвацько

Жінка була з-за границі -
Дуринда Педрона,
Петя си найшов телицю,
Як був закордоном

І хоть вже роки проходят,
Як то всьо сє стало,
Вони жиют, сє не розводят,
Їдять наше сало...

Но єдна тут є проблема
В сім"ї Педруніто -
Та горівка мучит хлопа,
Як зима, так літо

Ну а баба, чорт-зна звідки,
Там не п"ют горівки,
Вочи витріщит на діда:
Тобі нашо стілько???
В нас то віскі п"ют поторошка,
Чи якусь заливку,
А там в сусіда Єнтошка
Гонят гнилу сливку

Ту горівку все ховала
Стара Педруниха,
Наливала, ніби вкрала
Петрови бабаиха

Але сталасє незгода
Бабка захворіла
Якусь дістала хоробу,
І тут же зомліла

Приїхала поміч нагла,
Дохтор від худоби...
"Вібачийти, старі амба,
Ми нічо' не зробим

А Петро спочатку плакав,
Вмивасє сльозами,
Банував, ніц не балакав -
Бо горе сі стало!
Тут вже стару нарядили
Уперед ногами,
Приїхала вся родина
Десь, із Гватемали

Точно звідки, я не знаю,
Но всі якісь чорні -
Єден лисий макогін,
Ну а другий з вовнов

Той сє називав Педруно,
Другий - Хуліо Мінєта,
Трета баба була груба
Зваласє Бабета

Тут уже сє зрихтували
Старушку ховати,
А дід став при тім аярмі
Горівку шукати

Ніхто не буде заваджити
Цьвєркнув через зуби -
Є що зранє положити
У засохші труби

Дід налєв собі килішок
Соточку як вріже!
Закурив, сів на припічок -
Баба з трунви лізе

Але він то не замітив -
Ще си наливає.
Баба з трунви вилізає
Кописку шукає

А Петро, - як тільки взяв
Горівку до писка -
Баба ззаду ся підкрала,
Як вдарит кописков!

І тут дід сє перепудив
На трунву як глипне:
"Там порожно... Чи я блуджу?
Забагато випив?"

Ну а ті усі педруни -
Та її родина,
Такі вочи поробили,
Ніби у пінгвіна
О май гад! О май гад!
Шо сє учініто
Славний Будда! О Аллах!
Прийшло прівідіто!

Баба єму усміхнулась
"Я жива, Петрусю,
Я до тебе повернулась
Ти чо так сє трусиш?"

"От у мене жінка моцна -
Більш не буду пити,
Та вона і встала з трунви,
Щоб мене спинити!

"Будем до сто років жити
В один день помремо,
Давай, стара, сє мирити
Рішено проблему!

Пародія

Усім виною розімліле літо,
А, може, сіножаття за селом,
Де жінка прохолодно-розігріта
Мене торкнула… спéршу так… чолом…

Такий вогонь прокинувся в череслах –
Душа співа, кудись пропала лінь,
І вже не втома, а жага… воскресла
Обох нас покотила у затінь.

А поруч - дивна грядочка пахуча.
Свобідно почуваюсь, легкий трем…
За коміром набилося остюччя –
Та то нічого – ми переживем.

… Тій жінці дня, напевно, буде мало –
Перепиняє подих: “Пощадú!”
Бо стільки раз мене… перевивала…
На всі можливі золоті лади.

А сонце в небі бавилось горішком,
Але, прецінь, лукавило таки –
Воно згори спостерігало нишком
Чи не столочать перші огірки…


12.11.2012

Ще не прокинулась,
зима вже лізе в
ніздрі
Схрестивши пальці
очі відкриваю
Ти є там, за
вікном. Я точно
знаю
Замерло серце в
твоїм передвісті
І не надихатися
скільки не вдихай
Вже повні груди, а
мені все мало
А скільки ж
випити, щоб
врешті стало
Коли не досить
навіть через край?

Усеньку ніч торохкали горіхи,
Серцями розбиваючись об дах.
Солодкий плід любовної утіхи
Медвяно-терпко танув на вустах.
Жовтнева ніч гойдалася на гіллі,
Сховавши світло в пазуху пітьми,
І тільки пси, зозла, осатанілі,
Губили гавкіт попід ворітьми.
Зійшлись докупи тисячі запитань -
На жодне з них ніхто не відповів.
А суть була в конфлікті різночитань:
Хто, де і з ким минулу ніч провів.
Були слова і ниці і жорстокі,
Була надія - вкотре зійде з рук!
А до любові п'ять нестерпних кроків
І ненависть, як зцілення від мук.
Сховала ніч цілунки і розплату,
Пекельні муки і солодкий гріх,
Зібрала все і кинула під хату,
Де плакав від самотності горіх.
А вже на ранок вітер сльози витер
І все було, як завше, восени.
А десь удвох, поет і композитор,
Складали пісню нової весни...
2008р.

Тобі лиш - погляд.
Мені лиш: Так...
Нас тільки двоє
А ніч одна
Волосся в хвостик
А може й ні?
Навіщо поспіх
Ми тут самі
День ще не близько
Нам не до снів
І наче кішки
Мов навесні
Тобі лиш одяг
Зібрав й пішов
Так треба: Досить!!!
Але...
Show must go on!

Зламалась голка,
що зшивала нас
докупи
А ми і досі
тріщимо по швах
Жаль іншої нема,
таку не купиш
Уже й спимо на
різних простинях
І різні руки в нас
сидять в кишенях
Пришиті вже до
зовсім інших
штанок
Але нитки твої
знаходжу ще я
У тих місцях, де
ІНШІ не бували

Осінь пахне димом і отрутою,
Айвою достиглою в саду...
Днів минулих вузлики розплутую,
Та ніяк відгадку не знайду.

Затягнулась пам'ять павутинкою,
До замків ключів не підбереш.
Осінь пахне солодко з гірчинкою-
Кардамонно-цитрусовий фреш...

Закружляло листя поміж вітами
Клаптиками жовтої фольги,
Свіжі ранки, споєні трембітами,
Понесли за овид береги.

І парчею ніжно-золотавою
Сонний ліс у променях застиг.
Осінь пахне тютюном і кавою,
Шлейфом зі спокуси та інтриг...

Віддає корицею і ладаном
Ледь гірчить, мов чорний шоколад,
Осінь пахне якось нерозгадано
І чарує терпкістю принад.

У лімфі каштанів Меркурію
Півмісяцем в тебе занурююсь
(З рум'яністю жовтня), тим паче
Твій вітер я витер із бурями,
На вдих - цей світанок захмурений,
На видих - мовчання гаряче,

Він вижив без літер

(і плаче).


[11 листопада 2012 р.]

α
світ ридма ридає
за те, що очі ти втратила
світ плаче
дрібним дощем обітованим
від сліз твоїх
кров Твоя, Господи,
від моєї крови
згортається
надто багато у ній Тебе,
праведного,
надто багато у ній
нечестивого
прокинутися серед ночі
ридма
під трембіти вітру
сліди псалмів Твоїх
шукаючи


β
так уже повелося
що не волосся
і не губи
і навіть не очі твої
а ти, людино, сама
коли плачеш
від власної марнотности
того
що нема нібито Бога –
Він
спускається тоді на землю
рясним дощем
незолотим
сорок днів і ночей
твою душу змушуючи
у ковчезі кататися
доки не згадають про неї
рідні

γ
сорок днів і ночей
ти будеш носити
цю волосяницю
доки не згадаєш
що б’ється ще у тебе серце
сорок тактів
сорок хвилин
проти тебе
молитвою
оберігши ніч

Δ
була вже майже серед нас зима
холодна як граніт
і горда, горда…
та несподівано
не випав сніг
а дощ і вітер цілу ніч
спроквола
і дощ, і вітер –
все тому
що ти пташину у долонях вбила –
пташину долю
обираючи на мить
на дощ як світло полетіла
а вже була ти майже
біла вся
вже майже янголом
ти стала у вертепі…
та несподівано
так знов – сама
у стовп перетворилася
із солі та граніту


Пом’яни мене, Господи…

Ти дивився крізь денце щілинки.
Ти на сніг поклав мою душу.
Ти мені відповів молитвою
(і в шибку дощем
постукав).
Ти зайшов до мене з-під світла.
Ти у глечик вмістився
(й у фантик).
Ти дивився на мене очима піщинки…
Дякую, що витримуєш ще
мою мізерність
дитинну

Дозволити бджолам обсісти тіло.
Дозволити кішці залізти на шию.
Дозволити пташці поїсти з долоні.
Дозволити листю торкнутися скроні.

Дозволити Сонцю зіниці торкнутися.
Дозволити Місяцю ввести в оману.
Дозволити краплям розбитись об щоки.
Дозволити світлу злягтися із тінню.

Крок за кроком у темряву світу.
Крок за кроком до світла над хмарами.
Крок за кроком рікою за обрій.
Крок за кроком услід за слонами.

У руках твоїх меч і троянда.
На губах твоїх музика й стогін.
На очах повна райдуга снів.
В вухах тріск і дзижчання космічного.
***

Знаю, хащі провин відпускають на світ одиниць.
Їхні бранці подібні на душі завчасно померлих.
Танцівниці дощу у зів'ялі долоні суниць
Неохоче збирають розсипані поспіхом перли.

Все до болю чуже: голослівні присяги дерев,
Обіцянки птахів, що заламують крила картинно.
Все до болю просте: я - ота, що у борг не бере.
Це недоля така, безголоса моя половино:

Із пасток утікати і знов потрапляти у них,
Чи у зашморги слів, щоб тугішали узи некровні.
Не вдається мені вкарбувати у свій акростих
Красноперість осик і гнучкої лози красномовність.

Передзахідна ватра згортає нерівні краї,
Спопеляє поволі - по іскрі, по римі, по слову.
Неохрещені вірші у сни потойбічні твої
Долітаючи, гаснуть. А я намагаюся знову

Пересилити осінь і листу плакучі рої,
І присутність олжі у, здавалось, віднайденій ніші.
Можна тишу озвучити, не осквернивши її,
Та мовчання не вбити всесильними стрілами тиші.

11 листопада 2012

Треба просто тебе зі сльозою пустити
десь назовні, щоб далі не мучило.
Із потоків словесно густих
сотворити абзаци, а з них — підручник,
для маленьких наївних і щирих,
тих, що мріють кохати дужче.
Я байдужості б їх навчила.

Треба просто тебе у крові розчинити
і спокійно п'ять днів на місяць
кип'ятком (або майже) змивати.
Не писати про втрачену дійсність,
а натомість словесною ватою
обтирати подряпані пальці,
що ніяк не знайдуть собі місця -
набирають черговий рапорт.

Треба просто тебе натверезо прожити,
не топити у чарці під ранок в суботу,
щоб тобою думки не боліли
в неділю.
І писати про тебе доти,
доки вистачить серцю слів,
доки стане натхнення й чорнила,
доки всі не закінчаться букви.

Захотілось усе забути,
праву руку поранила ручкою.
І згадала - пишу ж бо лівою...


11. 11. 2012

Безсонна ніч… Уже, мабуть,не спати…
Ніяк не обійти тебе, судьбо…
І хоч-не-хоч, а на душі – дебати:
одне з-поміж обох – або-або.

Спокусами себе мордую всує:
на тебе уповаю я, мольбо.
Скорився розум, серце – протестує:
для чого вибір цей – або-або?

Я молода. Мені ще пахне жито.
Умри в душі, непрохана журбо.
Не треба, як циганка, ворожити
і вибрати спокусливе «або».

Із долею не варто загравати:
не жди, що оберу тебе, ганьбо,
і зраджу землю, що як рідна мати…
Змирися, серце… Вже нема «або».

Не обдурити власного сумління –
тебе я обираю, боротьбо!
Умерти! –Та не жити на колінах,
холуйсько-рабське вибравши «або»!

* Посвята акторці Наталії Лісовій , яка зіграла роль Олени Теліги у виставі «Або-або»

Мамо,
«Пе-еМ» горить,
о котри́й вже день горить,
затуманилося все.

Мамо,
як печально це,
ще нечитані темнішають вірші́.

Мамо,
о не мовчи,
не буває в болю край?
І чи правда, що вірші́ писала й ти?
Я боюсь, так боюсь,
моя душа палає…

«І буде ночі час,
як очі - чорні дні…» -
рядки такі не раз
приходили мені.
О мамо не мовчи,
була ти на «Пе-еМ»?
Як рятувалася,
і ладила з вогнем?

            •
[Де вірші́ неземні,
я в рядків пелені -
Моє серце в огні,
і в тузі льодяній,
о мій друже,
мій брате,
мій милий поете,
я лечу за тобою,
махнувши на все те.

Хай говорять і пишуть
усе, що захочуть,
я лечу і палаю,
щаслива напрочуд...]
            •

Мамо,
«Пе-еМ» горить,
о котри́й вже день горить,
і у сажі геть усе.

Мамо,
так печально це -
як улюблені втрачаються вірші́.

Мамо,
о не мовчи,
не існує в болю край?
І чи правда, що вірші писала й ти?
Я боюсь, так боюсь,
моя душа горить,
злітає, як листок, -
рядками у примарний листопад...

він слухає село а я стою навшпиньки
і спиною тулюсь до відголосу мальв
до їхніх чорних мар до вибурілих паль
таку тонку журу з них виточив скрипаль
таку печаль пустив над мальвові обжинки

а хустя на горі понадимало пір’я
він слухає і йде а я за ним за ним
його рука тонка як виснажений дим
і куриться село суглинищем рудим
і мальви мов хрести пливуть у надвечір'ї

Не я це вигадав – вологий дух ріки,
остюччя, що перепиняє подих,
та жінку, що себе і прохолоду
несе мені проз перші огірки.

Бо решта – тільки розімліле тло,
що вже поволі котиться у затінь,
де жінка та, легка, мов сіножаття,
мого чола торкається чолом.

Бо тільки дзвін шовкової води,
та сонце в ньому бавиться горішком,
та полудення вивіряє тишу
на всі можливі золоті лади.

Бо вже не втома, а вогонь і млість
свобідно прокидаються в череслах,
коли вона шовковим перевеслом
мене перевиває, мов покіс.

Прийде осінь – замешкаю в скиті над Стиксом,
буду слухати, як човникує Харон,
і ночами, коли так до речі не спиться,
мурмотітиму млосно «Осінній сон».

Я блукатиму берегом, сивим од снігу,
там, де час піддається на розтяг і стиск.
Я читатиму вічно однісіньку книгу
і весь час програватиму той самий диск.

А коли плюскотіння Харонових весел
буде поруч – босоніж покину свій скит,
і, неначе разок незасніжених весен,
штрих-пунктиром до річки проляже мій слід…
.–._.–._ .–._.–._ .–._.–._ .–._.–._ .–._.–._

2011

…мені б твої печалі і думки
ув осінь чисту, сонячну, блакитну,
де ще не сплять, шепочуться рокити,
прибілені повітрям срібляним...

Мені б твої роки, і – шаленіть
веселкою з дощу і з блискавиці!
Болять мені не спогади, – очиці,
що злі, як люде, ой, які ж бо злі…

А осінь геть розтринькала тепло…
Мене й тебе – нас порізно вгощала
горнятком кави, що на двох одно,
а нам його, згадай, було все мало…

Й розмова, як мелодія без слів,
мов яблука без листу в листопаді...
Співає перший іній серенади
на щоглах без вітрила й без вітрів…

Не клич мене із осені моєї,
Не відіймай багряність осяйну,
Допоки на задумані алеї
Впаду листком в обіймах туманý.
Не зазивай у сиві заметілі,
Хай у очах вилискує бурштин,
І почуття голодні та змарнілі
Наситить день, бодай би ще один.
І не проси, і не кляни любов’ю,-
У цих словах я чую льоду хруст.
Як навесні ми мерзнули з тобою,
То чим зима торкнеться наших уст?
Як упаду за дальньою межею
Чи полечу у небеса звідсіль, -
Не клич мене із осені моєї,
Не зазивай у сиву заметіль.

11.11.12.

Тихо-тихо.
Отак
Я вертаю видані за ніч
Слова.

Порух і вічність, порох і велич,
Біле і зле.
Небо омите і горе убите,
Лихо і сміх.
Берег і море, легіт і доля,
Далеч і лет.

І рубінова є зоря, і золоті зорі є,
І гіацинтова тінь...

Та нема тебе.
Бо нема що казати тобі.

Ти вище слів.

Йдуть додому вже під вечір
тато й донька Іра:
- Важко бути нам в садочку,-
та зітхає щира-
Я весь день тебе чекала.
Щось спитать хотіла.
Може, зробим ми з тобою,
татку, добре діло?
Враз мала спинилась Іра,
шепче щось татусю:
- Хочу кілька гривень дати
бідній он бабусі.
- Ох, яка ж ти в мене, доню,
добра і мудренька!
Тільки я чомусь не бачу,
де ота старенька?
- Там, за тим будинком, тату,-
каже рада Іра,-
Коло неї скриня повна
ескімо й пломбіра.

Якось Катя стріла Надю. Вчились в школі разом.
Стала Катя ту питати про усе одразу:
- Ти чого така бліда? Дієту держиш, бідна?
- Що ти, Катю. В іншім справа. Я тепер вагітна.
- Просто супер! Я вітаю! То новина класна!
Хто ж буде, хлопчак чи дівка? Чи іще неясно?
Першим ділом треба, Надю, добре мізкувати.
Ти ще, певно, будеш думать, як мале назвати?
- Хто буде і як назвати? Це вже потім, Катько.
Зараз більш мене цікавить, хто можливий батько...

Коли ми будем заробляти,
Як заробляють депутати,
Тоді і кризи крок важкий
Нам з вами буде нестрашний.

Не вистачає батькового слова,
Його поради, дужого плеча.
"Мені земля без тебе, батьку, гола".
У сні сьогодні знову прокричав.

Моя дорослість - замала утіха,
В мені дитя не зникло ні на мить...
І як тоді, сьогодні важко дихать,
І згадка в серці болісно тремтить.
11.11.12р.

Най урветься терпцю перевузлена нитка
на кужельце знедолі намотана. Склоки
чорноклубі олжею чадують - а доки?!
чи світанку розліпиться сфінксове око,
розчахнувши зіниці прозірливе "видко"
позагратні ізлети високі.


Най душа засмакує в борні визрівання
закипиться калиною в кровосолoнні,
бо знецінене - легкоотримане. Коні
бунтареві іздибляться най і до скону
не збіжать із дороги- прямують до грані,
де правдиво міцні бастіони.


Не здригнеться рука...не розлиється духу
колихке світломоре...не вклякне осердя,
іздійнявши меча проти черні одверто
на мутантові гени , орбіти зотерті -
і на націі рабокайданну наругу,
і на думку безрухоінертну.


Клапоть Часу - вагітна надією, добо,
випрoбовуй огнями, звіряй, а не лащи-
хай скресає людина в людині, бо нащо
краєхатництво кволе, байдужости хащі-
кожна хвиля життя-палахка знебопроба!
самовтечі - падіння пропащі!

Споглядаю, як у передмісті,
Холодком налякані сади,
Засипають різнобарвним листям
Ніг моїх натомлених сліди.
Шарудять, зруділі, під ногами,
Мов лякливі миші між трави
Там, де сонце – в затінку, місцями,
Спробуй їх, вологих, оживи!..
Мерехтять жаринки звідусюди,
Та не зігрівають аж ніяк
Ні моє обличчя, ані груди,
І, напевно, це недобрий знак...
10.11.12

У мами моєї в городі
замріяний бог
приліг відпочити
в пахучому свіжому сіні...
І зблиски летять
мерехтливо-серпнево-осінні
між маминих буднів земних,
між турбот і тривог.

У мами моєї в саду
заметіль хризантем
тремтить, розполікана*
в лагідно-сонячній зливі!
І очі всміхаються мамині,
добрі й щасливі,
і в серці зоріє
такий оксамитовий щем!..

У мами моєї так солодко
пахне в печІ-
вогнем зацілована
мліє рум'яна хлібина!..
І я у кутку,
ясноока, білява дитина,
всміхаюся ніжно
до теплих смачних калачів.

У мами моєї намолені
снять образИ
і вишита хрестиком доля
мого родоводу
лягла на рушник, наче промені
світлі на воду,
немов на долоню Пречистої
перла роси...

У мами моєї таких
розмаїтих казок,
таких колискових у кУфері*
в'язанка пишна!..
І біля криниці
зажурена мамина вишня
у душу мені
натрусила серпневих зірок...


*Розполіканий(діалектне)-прополосканий.
*Куфер(діалектне)-скриня.

Зима дрімає ще безправно:
Немає бісерних ознак.
Цілують крапельки відрання
Всіх перехожих напоказ:
Не допускає діамант
В своїй неміряній щедроті,
Аби поснули трави.
Годі!
Ах, вже пора їх обігріти
І перлом білим поле вкрити...

Цвіт рожевих надій
Осипається так непомітно.
І пелюсточка кожна
Відчайно додолу впаде...
Невимовний пейзаж
Ще учора такий колоритний,
Потускнів, похмурнів...
Неначе терпкий каркаде,
Сум ледь чутних зітхань,
Що самотністю переповиті.
Затискають лещата
Дощами гартований біль,
Що лишився віршем
Недописаним у манускрипті.
«До» і «після» тепер поділилися,
Наче навпіл.
А холодна пора
Підкрадається тихо-зрадливо.
Гонить листя пожухле рікою
Замшілий асфальт.
Сіризною слідів порожнеча снує неквапливо…
Чи ж то туга ридає? А чи нерозділений жаль???

розказуй розказуй лише не мовчи говори про що завгодно
про своє дитинство старшу сестру її пудру і туш
і як ти підглядала за нею заздрячи її грудям та волоссю між ногами
і тим хлопцям які телефонували їй щовечора і щовечора інші
особливо той білявчик із пречудовим румянцем який так усміхався
а ти обурювалась що сестра каже на нього поросятко моє
і серденько в тебе тьохкало і на моє і на поросятко
тут розсмійся і скажи знаєш я й відбивну свинну не їм дотепер
все якось згадую того красунчика з мрій дитячих пухнастих
а ти кажеш давай на шашлики з’їздимо лісом ніби погуляти.
але говори говори не давай мені заснути розповідай всяке ось-таке
це ж так неввічливо мені засинати зразу опісля так ніби зовсім байдужий
це ж так недобре коли снитимешся не ти

Ты вычерпал мою любовь...
А мой "сосуд" ты не наполнил.
Ты неуместно поздно вспомнил,
Чтобы откликнуться на "зов".

Моя Сахара одичала-
В пустыне только миражи...
Ты прямо, не кривя, скажи:
Твоя верблюдица устала?

Пески...пески...воды хочу!
Барханы улеглись косицей...
А сердце просится напиться,
Но я безропотно молчу...

Чалму на голову надену,
Лицо укрою паранжой -
И так вперед: там путь домой!
И...пар над речкою клубится.

Сниму сорочку и...нырну-
Река, как молоко парное.
В стогу барахтаются двое...
И раки ползают по дну.

Сняла вода души усталость,
И грудью дышится легко.
Досада где-то глубоко,
А смутных мыслей не осталось.

Жизнь снова бьет "ключом
по темени"!
Луч солнца в свете глаз играет,
А тело силу набирает,
Чтоб путешествовать "во времени".

Я по глади озера иду. да, как по льду!
Оступиться не боюсь: не грузнут ноги...
И по снегу босиком иду-бреду :
Нескончаемые вы, пути-дороги!

На лугу зеленом развалюсь я-сладко...
Солнце слепит, выедает очи.
Самою душистою кроваткой
Станет луг под покрывалом ночи.

Утренней росою взбрызну тело,
Ветром причешу свои кудряшки.
А шмелям и до меня есть дело:
Падают в ладонь с хмельной ромашки.

Жаворонок по небу горланит,
Всем трезвонит о своей свободе.
Воздух опьяняет и дурманит.
Красота лесная разум сводит.

Лист осины дребезжит панически,
Ветви по ветру блестят гирляндами.
Словно в планетарии космически
Звезды свод воздвигли мириадами...

День сменяет ночь.Рассвет-закатами
Чередует смену света Божьего.
Что осталось за немыми кадрами?
Что в природе может быть ворожьего?

Все и все, по сути,- дети Божии.
Нет запрета на естествознание:
На своих родителей похожие.
Жизнь дарована на честь желания...

що ти хочеш від мене старезний дубе
що ти риєш кротом у маленьких долоньках
коли я вже прийшла аритмія худне
і нервовий вузол спини чи хворіє донька

і так легше писати не спавши до ранку
потім манку варити дивитись у вікна
я б поїхала любий у Дублін чи Краків
але ти не пускаєш і я вже звикла

а він думає ну примхлива принцеса
заважкі стали коси обрізать косою
коли я ще пишу то сьогодні воскресла
хто моїх потерчат умиє насовість

догодує до літа щоб стали на мущлі
добігали водою що плеще у річку
коли знову поїдемо в дім наш цілющий
і калина квітчатиме лебедя в січень

скоро чуєш кохана жили там все літо
обривали у неба останні жили
ти літала щаслива по зоряним квітах
ти до них не ходила не всміхалася білим

люди люблять тебе ти не віриш квартирам
і колючим дощам і дубам хриплогрудим
він благав обклавши книжками і миром
не ходи туди люба спали огууддя

я не можу коханий і рвусь в коридори
де хоч слово спливає червоним маком
там де квіти схопили мене за горло
там де голо радіє досвітній правді

Залишена хатина,
Покинута країна –
Зневіра бур’яніє
У серці доньки й сина.

Байдужа тінь закону
Та правда розіп’ята…
Невже над нами знову
Нависла чорна дата?

У ніжність ти слова вдягаєш
Коли вони до мене йдуть,
Всім серцем, мила, ти бажаєш,
Розкрити словом думки суть.

Та очі вже давно сказали
Те, що в слова вкладаєш ти,
Вони, хмільні, не приховали
Всі почуття твої святі.

В твоїх очах читаю, мила,
Сторінки кращого життя,
В якому щирі почуття
Наповнять пристрастю вітрила.

Вперед, за обрій, курс лежить –
Наш човен вже не зупинить.

Долає смерть
прискіпливе життя.
Я не пручаюсь,
може й справді, вмерти?
Але не Ти
спливеш у небуття
безликих днів
і спраглих, і відвертих!

Що ми у вічність? –
поклонись і згинь.
Таємна сповідь
звіра на проклятті.
Під три чорти
летить життя на шмаття
в осінню
необачну заметіль.

Життя іде... а що ж в основі?
Це філософська тема, мов трактат
У музиці буття акорди нові 
Бере за душу кожен такт

Ми думаєм: цей світ прекрасний,
Почувши передзвін комах,
Вирує скрізь взаємна ласка
І мило й вЕсело співає птах

А як же злитись з цим добром усім?
Питання, мов коріння, проростає.
Любити треба нам, передусім
І мир буде від краю і до краю