епізодичні постріли у бік
очікуваних пострілів зненацька...
уклався дибки іній чудернацький
на голому гіллі беріз-калік.

розбитий рік – стара уявна цяцька
пускає сум у сотні білих рік,
що видихнуть м’який завійний крик
згубити нас нуртовищем відьмацьким

Твої літа зізнатися готові:
«Цій жінці ще купатися в любові,
і як би млин життєвий не молов,
її не оминатиме любов».

Хоч грудень ще під осені наркозом, - .
святково витанцьовує, морозно,
й незвичне листопàдове тепло
міняє на зимове помело.

І діти, що уже батьками звуться,
ніколи не цураються матусі:
любові не остуджує зима,-
у світі ж мами кращої нема.

А старші внуки, розгубивши капці,
летять, як тільки змога є, до бабці.
І навіть наймолодший внучок твій
зворушливо виспівує: «Мій-мій!»

А внученька – це Боже янголятко -
і та любові осяга початки
й під колискову «Люлі-люлі-лю»
своїм «Аґу» висловлює: «Люблю…»

Ота любов – мережиться круг тебе,
її саме благословило небо.
То що ж мені вготовано судьбою,
як не любити й тішитись тобою…


05.12.2012

Біль опадає снігом білим знову
Углиб душі, на пагорби журби,
І шепче, осідаючи: якби
Вернутися у тиху ту розмову,

У пору ту, замріяну, казкову,
Довіри на півслові - не клятьби,
Де серце в серце стукало: Люби
І ласкою кохання зачаровуй!

Та слизько там, на пагорках отих,
Де легіт ласки вереснево стих,
І острахом наповнилася тиша,

Де нам удвох не стріти яву дня,
І все минуле, наче маячня,
Імлою пам'яті морозно дише.

05.12.12

Сніг сховав ще глибше несказане,
І морозом покрились вуста.
У вузли повкладалось розв'язане,
І загрузли в зимі всі міста.

Ми писали листи в невідомість,
Вічність їх повертала назад.
Ми позбулись історії, а натомість
Все заграло у нас на свій лад.

У кишенях сховалися руки,
Рівним кроком ламались сніги.
Перетворювались люди у штуки-
Ми з тобою жили, як могли.

5.12.12

Чекає кожен мани з неба,
робить не хоче, але - треба.
Працювати мусить день і ніч,
бо душу запхано в суспільну піч!

Спішити жити - звичка стала...
І вже ніхто не хоче їсти сала.
їм подавай ковбаски дорогої.
Але хіба це тих зусиль стої?

Кожен хоче більше, аніж має,
а хтось більше, ніж в банк влізає.
Але життя коротке, ТУДИ не забереш.
Запам`ятаєш те, що дійсно проживеш!

На вокзалі завжди її очі сумні,
і у неї на те є серйозні причини.
Вона живе постійно рахуючи дні,
до приїзду коханого мужчини.

Кохання на відстані - річ непроста,
бо не бачиш його тижнЯми...
Не відчуваєш на лобі його уста...
І щаслива лише рідкими святАми.

Вкравши в долі щастя на вихідні,
повертати мусить з доплатою.
"Скоро весілля" - вже рік бреше рідні,
бо він ніяк не визначиться з датою.

Сьогодні знову на вокзалі вона одна,
але цього разу майже щаслива.
В серці напружено бринить струна,
а у душі з емоцій ціла злива!

Просто нарешті обрала вона,
між хвилинами щастя й чеканням.
Тепер він рішить де його сторона,
або ж все скінчиться мовчанням!

гаплик

(2012)

(исповедь)


Вот сижу я, вот сижу я,
Нет, ну вот сижу я и плачу я...
Чем покрою-то недостачу я?
Разлила масло Аннушка вброд ходячая,
Словно незрячая.

Надо бы мне, Аньке-дуре,
Закрыться б на переучёт.
Мой милок был да вышел,
Да весь не тот.
А кто на него упадёт,
Тому недолёт.

Я простаиваю
И сама себе удивляюсь,
До чего это я простая.
В теннис я не играю,
Головой о рельсы не бьюсь,
Каждому поезду потакая.
Эти мне Каренины, Вронские...
Я совсем не такая...
Только малость икаю...

Полечу я зегзицей, еврейским плачем,
Только бы каждый плач
Был не зря потрачен
И от рурского быта
Было побольше сдачи.

На Днепре климат поганый -
Дышу небрежно, пишу насилу.
Но когда я подключаюсь
К какому-нибудь светилу,
Из меня прут паронимы -
Будто пар из локомотива.

Сколько всяких имён я знаю:
Девчонки, бомжи да аники-воины.
Все стихи именнЫе, Именные, поимённые,
А в роли рамки
Опять прозябают
Рамы мои оконные.

Дома ждёт меня
Ворох стирок тире примочек.
В офисе мой начальник
То ли хочет, то ли не хочет.
В воздухе - никотин и болезни почек.

В воздухе, чем дальше, тем геморрои.
Мы, чем далее, тем более
Одной с ними крови.
Вывернуты наизнанку мои герои.

Все поэты мира хотят и злагоды.
Все поэты приходят с Невы да с Ладоги.
А я, понимаешь,
Хочу только личной карманной радуги.
Вынь да положь. Сплошь.

И ещё, господь бог мой карманный,
Не опали меня.
А я зову Сашу,
Чьего я имени:
Дай мне, о Саша, скорей приложиться
К твоему державному вымени.

Слышится малость Федя Сваровский,
Но это лажа.
Слышишь ли ты меня,
Мой любезный,
Мой Пушкин Саша?!
Все мгновенья чуднЫ,
Я твоя Анна Грифель, -
Шышишь меня? -
Я Ваша.

2012

Наче пташка злетіла у полі,
Розміряючи крилами вись.
Я щоденно дякую долі,
Що з тобою звела нас колись.

Що в усіх земних епопеях,
Ти найкращий з чоловіків.
Досягнувши свого епогея
Серед тисяч блазливих ділків.

І нехай я живу у мріях,
Та ця мрія мені близька.
Розпорошує вітер надію
Наче віру в німого божка.

Наче пташка злетіла у полі,
Розмірячи крилами вись.
Охоронцю моїх покоїв,
Я кохаю тебе,як колись!

Життя по суті є дволике
Де є добро, там є і зло.
І всі по різному сприймають
Одну подію, глянь у вікно

Сніг іде густий, лапатий,
Летить, як лебединій пух.
Закрив сміття і канави,
І гарно стало так навкруг.

У снігу швидка застряла…
У ній поранений лежить.
Чи доживе він до лікарні…
А він дуже хоче жить.

Кущі. дерева, наче у казці…
У шапках білих і пухких,
І дітвора, така щаслива.
У сніжки грає, всюди сміх.

Ось бабуся, йде за хлібом
До магазину, у сільпо.
І боїться, щоб не впасти
Не дай Господь, зламати що.

Ситий пес у снігу жирує.
Грається, аж пил летить,
Як замерзне, у квартиру,
За хазяїном летить.

Птахи бідні, надубились
Засніжилася зима.
Землю ковдрою накрила,
Їжі їм тепер нема.

Так склалося у цьому світі,
Що одним добре, іншим ні.
У кожного своя є правда
І її треба розуміть.

Грудень 2012р.

Вода, схожа на Вино.
Вино, цілюще, як і Вода.
Сніг-Манна чудесна.
Йду до Причастя:
торкнутися тіла Христа душею-
окрилене щастя і чудо небесне!

* * *
Я тимчасовий на землі.
І розуміння тимчасовості
Для мене є мірилом совісті
Й ціною хліба на столі.
Мене – не стане. А проте
Палить мости я не збираюся
І все частіше озираюся:
Чи й після нас трава росте.
1990


* * *
Шаную ворога свого
І хитрого, і злого –
Остерігаюся його
І жду від нього всього.
Та забуваю в суєті,
Що в мене за спиною
Мені готують пастку ті,
Хто їсть і п’є зі мною.
1990


* * *
Казали: «Щастя не проспи…»
Я завжди рано прокидався,
Для всіх – щасливим прикидався,
А сам собі – тихцем: «Терпи…»
Терпи й зубами не скрипи.
Немає щастя?
Все – омана?

Після біди Ленінакана
Шепчу я:
«Горя не проспи…»
1993


* * *
Поезія середини не зна:
Якщо вже любить – любить до нестями,
Ненавидить словами й почуттями
Аж до сльози самісінького дна.
Служанкою ніколи не була,
Під ноги не стелилася нікому,
Згоряла в хижім полум’ї дотла
І знов цвіла на згарищі гіркому.
1993


* * *
Чого б мені не впасти на межі
Під зливою?
Впаду собі під зливу,
Відмию від столітньої іржі
Сльозу свою,
Колись таку щасливу!
15.08.1997


* * *
Погомонів
Зі старою людиною,
Геть-бо самотньою,
Бідною-бідною, –
Може, з останньою,
Може, з єдиною
Щирою, доброю,
Більше,
Ніж рідною…
26.01.1998


* * *
І слово нещире,
І думка лукава
Відсутні
У творчій моїй
Самоті,
Оскільки поезія –
Совісна справа:
Вона ж як молитва
У грішнім житті!
08.06.1998


* * *
Я розлюбив
свої вчорашні вірші
За їхню недовершеність –
Хай інші
Народжуються завтра
Із любові
З кровинкою
в кожнісінькому
Слові!
14.03.1998


* * *
Ось тепер моя хата і справді –
Скраю:
Всі дороги в майбутнє –
Біжать віддалік…
Ой, багато,
Занадто багато я знаю!
Небезпечний я чоловік…
1999


* * *
Бузок брунькується.
Теплішають стосунки
Землі і вітру.
Сонце долива
В терпіння чашу
Золотаві трунки.
Росте в яру
Борщева кропива.
1999



* * *
Самотність –
Вершина творення:
Може, якраз сьогодні
Я докопаюсь до кореня,
Схованого в безодні.
Може, ось в цю хвилину,
Щойно зійде зоря,
Я віднайду Людину
Помацки, без ліхтаря…
2000


* * *
Визбирую каміння на горбах
Своєї долі й зношу на долину;
Неначе віл труджуся,
Та хіба
За всі спожиті дармові хліба
Сплачу
В кінці життя свого
Данину?!
2001


* * *
Перечитав старі чорновики –
В життєву суть
свої заглиблювання
пробні…
Яка ж невпевненість невмілої руки,
Які ж наївні мрії і думки,
Які ж чуття…гарячі
й непідробні!
2001

А подите-ка, стихи –
к Лешему!
У меня же с ним роман -
бешеный!
Не служебный – деловой!
(творческий)
В нём, как рукопись, горю-
корчусь я,
не сгорая (от стыда),
мастерски.
С маргаритовой ложусь
пластикой
я на кожу ножен, жмусь
кошкою,
рассыпаюсь под ножом
крошками.
Ты подножки расставлял
знаково:
надоело Лешим быть –
стал Булгаковым!


24/12/2011

Поріжу ніч на спалені листи
Без слів і дат, без болю і провини.
У книзі долі не було святих.
Я докорів нікому вслід не кину.

Душа допита. І пустий папір.
Прощаю наперед усе, що буде.
Зітру любов, зачитану до дір –
Сонети щастя між рядків облуди.

Такі, як ми – піщинки в глибині,
Що мріють стати перлами в намисті.
Та наших мрій праобрази земні,
У дзеркалах чужих не мають змісту…

Душа розбита на мільйони зір –
Хай мерехтять у вічному склепінні.
Поріжу ніч на тисячі зневір,
Та в серце не впущу недобрі тіні!

Коли випав сніг навкОло,
Зимонька пішла до школи,
Щоб усе в ладУ тримати
Треба добре рахувати!


- Це, один,- Зима рахує,
Й морозцем усіх частує,
- А тепер ось буде два,
В дуба шапка снігова.
Лід прозорий – буде три,
Смакувати не бери!
А чотири - в заметілі
Всі дерева стали білі.
П'ять - це теплі рукавички,
Шість - на гілочці синички,
Сім - це баба снігова,
Величезна голова!
Вісім - це хурделиця,
Дев'ять – ожеледиця,
Ну а десять – снігурі
Оселились на горі.


Засміялася Зима,
-Я упоралась сама,
Треба ще наприкінці
Три назвати місяці.

Грудень – швидше на санчата,
І дівчата, і хлоп’ята!
Січень - подарунків віз
Діткам Дід Мороз приніс.
Лютий - тут уже не гайся,
Потепліше одягайся!

Це, скажу вам не дрібничка,
Це зимова рахівничка!
Привела все до ладУ,
Ось тепер не пропаду!

2.11.10 (змінено 5,12,12)

Оце й усе...

І подихом на склі
малюнок сліз і рваних мокрих ліній
нервово креслиш.

Я - уже в імлі.
А ти – в купе.

В розлуки очі - сині.

І синя буде ця безсонна ніч
у спробах щось забути...
Чи згадати?

Але так жаль!...

Хіба не в тому річ,
що нам удвох вдалося політати,

та - мало!...

Як достиглі колоски,
в життєвім полі
наші долі непомітно
і швидко так
зникають на віки...

На згадку –

лише дотик твій
тендітний...

Господи, яка кругом краса
і які ясні у небі зорі.
Біла розпласталася зима
у однім незайманім узорі.
Холод сосен, скованість дубів.
Велич неприступної цариці.
І по серцю, наче спів чи плач -
завивання вовка і вовчиці.
Та якщо у Всесвіті зима
десь і є така ж з чиєїсь волі,
то весни подібної нема,
як земна у сонячному колі.
Хай біліють навкруги сніги,
й холодом проймають зледеніння,
паростки майбутньої весни
вже ось-ось покажуться з насіння!

2012

жінки
яких обожнював
не набивалися у коханки
а брали за серце
і краяли
наче до столу буханку
тримали
тримаючись обіч
не опліч
і не за плечима
стріляли очима
нечасто
невиразно
і без причини
зникали назавжди
з’являлися настом
на місці пропажі
веснили обличчям підсніжним
окутаним у макіяж
і
мій сон розпускали
нічними нитками
в’язали розмови
вино заплітали винозно у кров
і
ховались у слово
лишали себе
здригатись непрошено в зморшках
на згадку
про згублений час
про сковзання панчіх
і шалашну кімнатку
вони не лягали
лише прилягали
неначе краватка
коли відшивали
тоді пришивались
медовому татку
то погляд ховали при зустрічі
никли в гордині торішній
то просто минали
долішню губу прикусивши поспішно
і думали певно
який цей пройдисвіт
безгрішно-безбожний
та й хто він такий
з такими іти за край світу не можна
не можна
не треба
навіщо міняти нагріте
на хвищі
і сміх вигинався веселкою
певність за кроками нищив
мене пригубляли
а так випивали
тілесні потоки
мов карму води
що набралася кави
із нутрощів моки

у вуличні вузлики стягнуте
крутиться серце-шарманка
жінками
божницями ночі
з очима
бійницями ранку

4 Грудня 2012

Вечірник - зорелапий Скарабей,
заволочив сонливе Сонце в невідь...
Оракул ночі виказав тебе-
забуту мною в суєті і мреві.
Не ображайся, змовчана струно,
припилена забутістю, - бо ще ми
пісень- на звуці встояне вино-
розлиємо і досхочу, й щему.
Сестриця юні, огняна душа,
мелодій Відa, - спережита мною.
як ми давали бідам одкоша!
як ми ступали Долі борозною!
і ти мене не зраджувала - НІ!
у мить печалі, в далях - за край світу-
запалу додавала у борні
і хвилювала серце розігріте.
Ми в музиці - це блискавка і шторм-
хай знову заживем єдинo- цілим,
що струсить сірість утлу сталих форм,
що віри дасть бажанням обезкрилим.

Ти знаєш, я сьогодні не засну...
мигтить зориця... творчости пожари!
Побудь годинку ще бодай одну,
моя старенька подруго, гітаро.

Наперед нічого не планую.
Ось переночую, переднюю,
Перемісяцюю, може, лютий –
Місяць, крижаною люттю скутий;
Березень ще переберезнію,
В квітні, може, й травень ще посію
Для цвітіння, а затим, у червні
Ще місця відвідаю священні,
Де в землі спочила юна мати;
В липні теж не буду планувати,
Що робити, що косити в серпні,
Живучи-жнучи жалі нестерпні
За минулим щастям вересневим,
За жовтневим небом полудневим;
А ще, може, взнаю в листопаді:
Раді мені в світі чи не раді;
В грудні є надія, в кожнім дневі
Буде щось хороше, щоб січневі
Задались на славу іменини…
Рік прожити – щастя для людини!

Ми сірі люди. Сірі маєм душі.
Ми сіру думу думаєм про хліб,
Про сірий дим,який щодня нас душить,
Заслонюючи сірі більма шиб.

І все ж, і все ж...Якщо людина квітка...
Буяє літо чи гряде зима,--
Не забуваймо, згадуймо хоч зрідка,
Що сірих квітів на землі нема!


1995р.

Заплющую очі – на старті
у мрію, у думку, у космос.
Розплющила очі – у хаті.
Спросоння, розпатлані коси.
У дзеркалі – йой, гуманоїд!
Аж скрикнула – гепнулась миска.
Аж цуцик зірвався на ноги,
коханий присів і присвиснув…
Аж діти залізли у шафу,
аж мухи заклякли в польоті.
Сусідка у шибку жирафом
заглянула – ступор у тьоті…
Заплющила очі – на старті.
До біса сьогодні трильяжі!
Я жінка, яка у хаті
посидить без макіяжу…

Так і не ставши листям,
Мовчу, тиняюсь серед вулиць,
Збираю жменями намисто,
Дощем карбованих заручниць.
Карбована усім печаль…
І не розбризкана ні трохи.
А сльози п’ються наче чай;
Цукрую сіль, а може осінь.

2012р.

Мене чарує Ваший опис раю і те, як Ви наміряєтесь там жити,
і я цілковито схвалюю Ваший висновок, тим часом ми повинні брати все хороше, що можемо, од цього світу.
З листа Бенджаміна Франкліна мадам Брійон.
10 листопада 1779 року.

Нам вічно треба небом жить,
По шию будучи в планеті.
Микола Вінграновський

Розгрішую усіх, хто нагрішив мені.
Скасовую чужі, свої борги вертаю.
Наснилося – ключі од раю маю,
Та ті ключі щодалі заховаю...
...Які ж бо заміцні закови ці земні.

Розмитий зливою Дрогобич
Сплив непоміченим проміж
Туманних пагорбів пообіч
І заростів пооберіж...
Аж в Нагуєвичах, по зливі,
Щось увиразнилось мені,
Як покотився сонця зливок
По прикарпатській стороні.
Франкова стежка в смеречині
Від хат в гущавину втекла,
Пройшлась узгір’ям,
І в долині
Влилась в дорогу до села.
Вже осьде й хата ковалева,
Стодола, яблуні в садку...
Отак я, втомлений, заледве
Здолав мандрівку неблизьку,
Щоб уклонитися Франкові
Від всіх луганців
І знайти
В його відстояному слові
Оцінку власної мети.
Я не питав у Президента,
Що, був, приїхав:
Що й почім...
Хотів наблизитись –
Та де там:
У нього ж сонце на плечі!
Воно ж засліплюючим німбом
Затінювало і Франка!
І відсахнувся я,
І ніби
Ніде нічого не шукав.
Три посестри із Прикарпаття
Сиділи поруч в холодку
Й народних вишивок багаття
Сліпило зір мандрівнику
До сліз розчулення...
З жінками
Про щось я стиха гомонів.
Франкові яблуні над нами
Схилялись – світ заяблунів,
Забджолокрилився по зливі
У Нагуєвичах, в селі,
Де всі ми – четверо – щасливі
Ділили радощі й жалі...

Колише осінь на своїх гіллях
пожовкле листя.
Лунає тихо ледь відчутний звук -
осіння пісня.
Погойдуються стиглі і важкі,
солодкі "Бере".
А вишивку в гарячих кольорах
вдягнули клени.
Он барбарису ягоди рясні,
за ними - "Йони".
Вічнозелені у кутку стоять
рододендрони.
Мій сад - моє життя увесь
полумяніє,
а серце і душа від щастя
мліє, мліє.

2012

Хто читає сьогодні вірші
крім самих віршописців?

Я пишу особисто для себе,
щоб очистити душу від сумнівів,
компенсуючи спілкування
з дефіцитними однодумцями.

Відчуваю значне полегшення,
закругляючи думку римою,
насолоджуюсь круглістю крапки
й досконалістю знака оклику.

Рву написане,
зловтішаючись,
наче варвар,
що храми знищує,
лише я, на відміну від варвара,
нищу храми свої, особисті,
бо такі вони недосконалі.

Скільки лиха у селі, Боже, наробили -
На початку всі болота навкруг осушили,
Загубили пасовища, луги віковії,
Буйні трави повсихали - вітри, вітровії.

Ріка Стубла заміліла - на струмочок схожа,
Була гарна, повноводна, як дівчина гожа.
Лілеями заквітчана, джерельно-прозора,
Несла собі тихі води у Дніпро і море.

Болота усі живили ріку нашу милу
Їй водиці додавали, давали їй силу.
В повінь цю в'юнку красуню було не впізнати,
Розливалася навкруг, що не вийдеш з хати.

Як покінчили з болотом, за церкву взялися -
Із святими в землю врили, щоб не піднялися.
А вона, як наречена, село прикрашала
І небесною красою душі величала.

Все життя отам велося - хрестили, вінчали,
У останню доріженьку з неї проводжали.
Ще раніше зняли дзвони, хрести познімали
І куди усе поділи не чули, не знали...

Усі боялися усіх, рот не розтуляли,
Як везли на Колиму, добре пам'ятали.
Трохи десь перегодя і школу закрили,
Добре ще хоч залишили цвинтар і могили.

Є тепер газ і вода, і асфальт гладенький -
Усе менше село родить діточок маленьких.
І чорнявих і білявих, бо усі на втіху,
Щоб будили дзвінким сміхом кожну хату тиху.

Усе частіш сумно гляне хата сиротина -
Чорні вікна, биті шибки і бур'ян за тином.
І як боляче дивитись на усю руїну
І на прадідову хату - хату сиротину.

Важко буде відродити зачерствілі душі,
Що роками виживали в бездуховній суші.
Як повернемо у душі пам'ять і святині -
Нас цуратися не будуть благодатні днини.

2010 р. Надія Таршин

Женские годы летят словно птицы,
Тоскливо курлыча, уносятся у даль.
Куда же вы мчитесь? Не торопитесь,
Женские годы, наша печаль.

У душе мы, как прежде, красивы и юны,
И сердце, как в юности, просит любви…
Но у зеркало стали смотреть мы все реже,
Не хочется видеть морщин и седин.

Друзья поздравляют нас с юбилеем,
Желают счастья, здоровья и добра
А сердце от боли у груди замирает,
Да, стала стара я, стара я, стара…

О женские годы, мы вас умоляем,
Милые и славные, будьте добры…
Не ставьте печати на женские лица,
Пусть волосы наши не будут седы.
2001г.

Старіє голос. Ранок та імла.
А я стою, як віко проти вікон.
Ще трохи – й покладуть мені музики
погребне віно впоперек чола.

Ще може молитви зашелестять
та свічка перехилиться на груди.
Та й поведуть у білу хвищу люди
моє брудне налякане дитя.

За стіл посадять, сльози обітруть,
а не розрадять, а не заколишуть.
…Хіба прочахла поминальна тиша
впаде йому хустинкою до рук.

Не зобижай хлоп’яти, чужино…
Не насідай на нього, самотино…
Лети-лети, душе моя пташина,
і дихай-дихай на його вікно…

Мені би кольорів накупувати
І малювати вірші залюбки,
Та вже ні бурштину, ані дукатів,
Лише баюр засклених срібняки.

Багата панна одвізитувала,
З маєтками усілась у ридван,
І ставу остигаюча фіала
В журбі за нею вилила туман.

Затихнув гам, дощі холодні змили
Її слідів печальну таїну,
І на довкілля полинялі схили
Інакша жінка вийшла в ніч одну.

Із фарб усіх, що є на цьому світі,
Вона лише лілейну принесла,
Та, слава Богу, ясне сонце світить,
А це - вже щось для мóго ремесла.

04.12.12

Втопили мрії в алкоголі,
Розбиті вщент життям.
Ми переріжем вени,досить волі,
Щоб вдовольнитись забуттям.

Реаліями скинуті на дно,
Не в змозі встати ми на ноги,
Не бачим виходу,а лиш вікно,
А там за ним непройдені дороги.

Ми в очі розучилися дивитись,
Людину заміняєм штучним фото.
І заново ми жити маєм вчитись
Ми чуєм музику,але не ноти.

2.02.2011

Просякнутий нею я наскрізь,
Вона мій біль, мої страждання.
Вона не поряд,але для мене скрізь.
Не чує моїх слів й мої зітхання

Вона для мене сенс життя,
І нездійсненна моя мрія.
Ще крок й піду я в небуття -
Вона ж моя шизофренія.

Я вигадав її, як міф, як казку
І в неї до кінця я вірить мушу.
Хоча б на мить відчути її ласку,
Хоча б обняти крихку душу.

І я не знаю, просто плачу,
Думками себе душу,розриваюсь.
Нічого без неї я незначу.
Тікаю я в нікуди,від неї я ховаюсь.

Це почуття не заволодіє мною…

13/02/2011

Прощай, моя далёкая звезда,
Ты никогда не будешь рядом.
А за окном мелькают города,
Ты промолчал,сказав всё взглядом.

Стоят часы уже наверно год,
А я иду,но кажется на месте.
Я помню твой в призрении искревлен рот,
И дни осенние,потеряны без вести.

А в тумбочке лежат твои перчатки,
И зажигалка спрятана в кармане.
И это есть мои достатки,
Моя запутаная жизнь в обмане.

Звезда моя,ты больше мне не светищь,
Ты грозовыми тучами укрылась от меня.
Я возвращалась,но не вернусь,ты веришь?
Замолкнет голос мой,лишь эхом прозвеня.

20/04/2011

Гірка пора розчарувань.
Вагання небо обпікає,
Чекає сумніви печаль
Вокзалом осені. Останнє

Бажання впасти у траву,
Але вже іній. Виростає
І тягне нервів тятиву
Депресії голодна зграя.

Її тривожно-тихий шепіт
Стає невиплаканим болем
І розцвітає на вікні.

Нанизую на голку дні
Обвуглені… Грудневе поле
Орати хочеться мені.

04.12.12

тихо тече вода
тихо аж чути осінь
як вона листя зносить
стелячи холодам

тихо тече вода
миє гниле коріння
серце ховає в ріні
злякана тінь худа

тихо тече вода
каяною сльозою
на небесах прозорих
ангели крижмо золять –
добрий Господь
воздав

Ти – доля моя незлоблива
І віри незмінної суть.
Ти – сонцем осяяне диво,
Залюблене в себе, майбуть.
Ти – правда моя і сумління,
І згуба, і смуток, і гнів…
Ти – гордість моя неодмінна
І безум ясних почуттів.
Ти – радість на світі єдина,
Зусиль і сягань течія.
Ти – вічно моя, Україно,
Свята й животворна земля.
04.12.12

я тебе сьогодні перейшла світами
я тебе забула майже як слова
що пекли струною пахли гіркотою
ниділи кульгавим вітром по дворах

перейшла і годі перебула тремко
надспадає стума у нависну ніч
залишайся небом зоставайся тінню
перебудь без мене і мене забудь

Когда же смерть?
Когда же тишина?
Всё та же круговерть,
Борюсь з собой одна.

Прострация.Истерика.
Дипрессия.Апатия.
Моя кровать-Америка,
Тут ненависть-симпатия.

Мизантропия.Гуманизм.
И возрастает паранойя.
И пляшет рядом пофигизм,
Всё просто состоит из гноя.

Всемирный пессимизм -
Одна болезнь на всех.
И слабенький цинизм-
мой персональный грех.

Агрессия.Иллюзии.
Война за мир,и мир войне.
Убит своими ж музами,
Поэт валялся на столе

19/09/2011

Коли все застигало,
Я дивився знов на неї:
На заповстане волосся,
Кольору озерної лілеї.

На бліді,худенькі руки,
Що вчепились в покривало,
І на стиснуті вуста,
Що мене недавно цілували.

Я збирав розбиті чашки,
Я чекав її щоночі,
Та вона не поверталась.
Так мутніли мої очі.

Я дивився знов на неї,
Я не знав напевно де,
З ким сьогодні буде
І кого собі вона знайде.

Ще годину знов не дихать,
Щоб її та не збудити.
Щоб її та не злякати
Хоч так,люба...
Але я буду тебе тримати.

19.11.12

Цей холод.Ізсередини.
І страх забути все.
Чекати - це так втомливо.
Надія - все мине.

Це дивне відчуття,
Коли все стало на місця.
Все добре ззовні лиш,
Всередині...Немає нам життя.

Життя - це пошук.А чого?
Не докопатися до суті.
Брехнею так смердить давно.
Питання задані.Й забуті.

Все втрачено зусиллями моїми.
Забуто все наполовину.
Хто я?Моральна крапка.
Всередині загублено дитину.

11.10.12

Вона спить із дощем,
Коли всі вікна сковані морозом,
Укрита сіреньким плащем,
Іде назустріч грозам
В обіймах забуття туманного
Спогадів перетинає океани.
Їй хочеться життя такого ж гарного,
Які дарують її сни омани.

лютий 2012

Я есть время,что раны излечило,
Я есть шрамы на сердце и руках,
Я есть та, которая любила,
Я есть ложь в моих словах.

Я - рассвет,что мы проспали,
Я - цветок,что ты не подарил.
Я - крик,что был на тонкой грани.
Я - вздох, что на губах застыл.

Я - тепло,что ты не уставал дарить,
Я - волнение, когда ты рядом где-то,
Я - игла,а ты - порванная нить.
Я - твои глаза,что полны света.

Я есть я...

2012

Лишь тень преследует меня
По улицам пустым и мокрым,
И тишина в ушах звеня
Лекарство лучшее и доктор.


Я научилась быть к тебе глухой,
Я научилась прятать боль подальше,
Я научилась жить одной собой
Без лишних слов и фальши.


Так трудно стало притворяться,
Что будет всё у всех отлично.
Но мир не будет разрушаться,
И станет странное привычным.


И не откладывая жизнь до завтра,
За гранью боли веру отыскав,
Теперь наверняка я знаю правду,
Кто я такая вспомнив и узнав.

2012

Перший сніг розучує колядки:
«Коля-коля-коля-колядин…»
Слизько під ногами. Гладко. Падко.
Ти такий сьогодні не один!
Перший сніг – і знов коліна биті.
І такі захекані думки.
Пригадала сніг тієї миті,
де ще все попереду. Роки
тануть, наче сніг. А хтось, між іншим,
тільки починає власну путь:
- Колю, Колю, не цілуй… Тихіше.
Бо вуста. Мороз… Чекай… Ідуть...

Г.Ф…
Ти серце очистила муками болю
Від гнилі омани наївних надій
Тоді, коли вже покотилось поволі
Під гору життя у жалобі німій.
Ти змусила душу мою нерозквітлу
Від радості сяяти на самоті
Тоді, коли теплим промінчиком світла
Її обігріла в холоднім житті…

Зійшла ти зорею і впала за обрій
На відстані міри моїх почуттів,
Бо я іще досі відтворюю образ
В уяві отой, що мене оживив.
03.12.12

Зрікаюся болю сьогодні,
Запалюю свІчі надій.
Втікаю од тої безодні,
Де стогне розпуки завій.
І голос чужої зневіри...
Та буде все добре -
Лиш так!
Далеко од грішної прірви
Покути протертий гамак,
Натягнутий цупко Всевишнім -
Вибілює сонце і дощ...
Натомість змагати у тиші
Іду за просвітником прощ,
Благаючи світла і неба,
Блаженних світань і зорі...
Зректися,
Зректися від тебе
Допоки під силу!!!
Вгорі
Засіяти чистою синню
Отроцтво лелійних садів,
Аби не гірчило полинню,
Аби кровоточних слідів
У серці моїм не зосталось!
Ні тліні,
Ні темних корчів,
Ні болю,
Ні сивого жалю...
Лиш вогник
Надії-свічІ...
(3.12.12)

Всегда,как призрак,позади,
И молча по следам твоим.
Готова я была всю жизнь идти
Мой вечно грустный пилигрим,
И руки резать о слова твои,
И пить твоё презрение,как спирт,
И скуривать остатки от любви,
Топтать,топтать и мять свой мир.
*
Мы были словно брат-сестра
И были зеркалами от друг друга.
Мои глаза-земля,твои-вода,
А вечность нам была подруга.
*
Но слишком мы отчаяно любили
И слишком глубоко страдали.
Себя в себе мы попросту забыли,
Друг друга просто потеряли.

13.11.11

Оставь меня и сердце рядом положи.
Хотя не надо-забирай остатки,
А я тебе взамен всю боль и море твоей лжи,
Ещё немного слёз.Тебе наверно гадко?

И нет не всё!Держи осколки от мечты!
Тебе пускай теперь кромсают душу.
А вот и сны, где ты,и ты...и снова ты!
Да выбрось дрянь,ты слей их в лужу!

И да!Воспоминанья!Все сожги к чертям!
Они нам не дадут спокойно жить!
Но только осторожно,всё по дням,
Ведь я не научилась правильно любить!



Всё забирай!

Оставь лишь пару перьев своих крыльев,
Оставь свой взгляд и пару поцелуев мимолётных,
Тепло обьятий,что прикрыты время пылью.
И краску,чтобы полос нарисовать две взлётных.
мне...
Тебе...

13.11.11

Разбудишь сердце
ты до рассвета,
чтоб выпить первым
глоток коктейля
из ночи косточек –
амаретто –
на дне постели.
Перед метелью
им горько пахнет.
Пора предснежья.
А снег - уже он
вот-вот случится,
стучит в воздушные
он манежи,
кому-то снится
и нежит лица.
Родившись в тучах,
снег сам задышит,
и слышать будешь
на полнолунье:
на сердце шепчет,
шуршит по крышам
зима-колдунья,
зима-колдунья…