ти не заклякнеш у відчаї журби,
не защемить невичерпана сповідь,
незранять серце звичні холоди,
допоки в ньому Віри промінь…

велика сила воскреслого добра,
бо навіть ніч світлішає на ранок.
іди вперед, життя свого прораб!!
будуй. замовник не відстане…

2007.

Прости, моя любове,
Що я на "ти" із болем.
Із серця проростають квіти й грона,
А живить їх сльоза солона.

09.2012

О, Ваша світлосте любове,
не ті бруківка й чобітки.
Ну що побачимо ми знову
на віщих лініях руки?

Для Вас півпогляду - півсвіту
і декольте – уже екстрим,
а я не вмію червоніти,
простив собі і Крим, і Рим.

Таку мені обрали пані,
що молить лицарську зорю.
Зникаю Кримом у тумані,
коли з собою сам на прю.

Бо не загубляться підкови…
Бо тільки кактуси з вікон…
О, Ваша світлосте любове,
завулки
завше
без осонь…

2012р.

В нас найбільше розмов про погоду -
Тема звична і вічно нова,
Хоч бажання і воля народу
На погоду ніяк не вплива.
Знову чую: циклон над Європою,
Тиск такий-то в петлі ізобар.
Але тут я ніяк не второпаю -
Наді мною ні вітру, ні хмар!
Вкотре вже помилились синоптики...
Може, техніка їх підвела?
Видно ж, навіть без зайвої оптики, -
Гожа днина сьогодні була!
Ті ж самісінькі збої в політиці,
Там штормить і гримить повсякчас.
Вуха чують такі нісенітниці,
Що вже локшина - благо для нас.
Хай там що теревенять політики,
Їх всерйоз вже ніхто не сприйма.
Що нам хвилі нищівної критики,
Коли в очі кушпелить зима!
Так і котить життя наше хвилями,
То пригріє, а то - задощить.
Ще й дорога з її чорториями...
Та про те вже синоптик мовчить.
Всім обридли прогнози неправильні,
Те ж вам скажуть мадяр, чи поляк.
Ми давно вже у вільному плаванні...
До Європи пливемо, чи як?

Лиш спільній долі назву обумов,
Гармонією зв'яжемо зап'ястя:
Ти покладеш на музику любов,
Я заримую віршем наше щастя!

2002

Дикі тіні шолудивих псів
Бродять по краях моєї долі.
Шкірять зуби, виплодки гріхів
І пильнують, би не дати волі,
Би не допустити за межу,
Бо вгризуть, голодні, крові спраглі!
Пильно мою душу стережуть...

Тіні?
А перестороги - справжні!

09.2012

Милуючись тобою, Україно,
Мов матір’ю слухняне дитинча, –
Я помічаю смуток і провину
В надіями замучених очах.
І серцем розумію їх природу,
І в себе намагаюся забрать
Од тебе те, із чим я був не згоден,
Що на обох, як сорому печать.
Мені б не все сьогодні стало болем,
Якби тобі покірним я не був,
А відчайдушно завжди бив на сполох,
Душею відчуваючи ганьбу
За материнські легковажні вчинки,
З яких чужий сміється досі люд, -
За що тебе віддав би без зупинки
Хтось інший не вагаючись під суд.
Та як убити віру чи надію
Мені на мить затьмарити ясну,
Якщо тебе я серцем розумію,
А розумом – ніколи не збагну?..
Пробач мені за невеселе слово,
За те, що я лукавити не звик
У роздумах про образ загадковий
І сумом оповитий мамин лик.
16.09.12

* * *
Повір, якщо колись міцні ці вежі,
Що місто бережуть, чекає крах
Від ворогів навали чи пожежі,
Не прихистить мене вже жоден дах:
Шукать не стану місця, де не знайдуть
Мене брутальні північ або схід,
Бо я не з тих, що, всього зрікшись, прагнуть
У скруті захиститися від бід.
На кораблі, забуть мене зумівши,
Ти попливеш до кращих берегів,
А я лишусь, дахи ті замінивши,
Що їх колись із моря кожен зрів,
Щоб змучених захисників вітати
Й проваллям арки привидів благати.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Believe, if ever the bridges of this town,
Whose towers are builded without fault or stain,
Be taken, and its battlements go down,
No mortal roof shall shelter me again:
I shall not prop a branch against a bough
To hide me from the whipping east or north,
Nor tease to flame a heap of sticks, who now
Am warmed by all the wonders of the earth.
Do you take ship unto some happier shore
In such event, and have no thought for me,
I shall remain; — to share the ruinous floor
With roofs that once were seen far out at sea;
To cheer a mouldering army on the march . . .
And beg from spectres by a broken arch.

* * *
Одній оставшись – бути в самотині,
Й замкнути двері, й знову віднайти
Себе колишню, кволості й гордині
Позбутись ради гідної мети;
І слухать Брамса, й Чосера читати,
Й ходи вивчати шахових фігур,
Й про все на світі думку власну мати,
Звільнившись від печалі і зажур.
Та роздуми безплідні й марні спроби
Набридлі “за” і “проти” примирить –
Єдині дня безбарвного оздоби,
Що не дають спочити ні на мить.
Самотня чи з тобою – довгі дні
Проводжу я в безцільній метушні.

Edna St. Vincent Millay
* * *
If to be left were to be left alone,
And lock the door and find one's self again —
Drag forth and dust Penates of one's own
That in a corner all too long have lain;
Read Brahms, read Caucer, set the chessmen out
In classic problem, stretch the shrunken mind
Back to its stature on the rack of thought —
Loss might be said to leave its boon behind.
But fruitless conference and the interchange
With callow wits of bearded cons and pros
Enlist the neutral daylight, and derange
A will too sick to battle for repose.
Neither with you nor with myself, I spend
Loud days that have no meaning and no end.

Іспанський цвіте, шляхто велемудра,
Невдовзі Академія й ці збори
Не тільки італійські перевищать,
Що Цицерон надав їм грецьке ім’я,
Але й Вірґілієві та афінські,
Що стільки любомудрів у Лікеї
Платонівськім зібрали, отож нині
Доручено мені велінням вашим
Повідати про засоби, нам милі,
Щоб п’єсу написать в народнім стилі.
Це завдання легким здається, й легко
Будь-хто із вас його подужав би, хоч
Ви зовсім не писали тих комедій,
Та знаєте, як треба їх писати,
А я себе знеславив так досадно,
Комедії творивши беззасадно.
Не те, щоби я правил тих не відав,
Бо, дяка Богу, ще у школі бувши,
Я вивчив безліч книг про це до того,
Як від Овна до Риб раз десять сонце
Пройшло в моєї юності сторонці.
Та врешті зауважив я відміну
Між нинішнім комедіописарством
І давнім, бо не так, як першотворці,
Ви пишете про дії світу цього,
А так, як варварські уми численні
Привчали чернь до грубості своєї.
Вони постановили, що хто пише,
Тримаючись мистецьких норм, той в’язень
Безслав’я й голоду, адже відомо,
Що чернь у своїм звичаї невільна
І перед ним розсудливість безсильна.
Це правда: кілька п’єс вже написав я
За нормами, що мало-хто їх знає,
Та тільки-но побачу знов на сцені
Потвори ті, чия бридка пишнота
Жінок і чернь приваблює, котрії
Обожнюють мізерніі вправляння, –
То знову до своїх вертаю звичок:
Комедію як мушу написати,
На шість ключів я норми замикаю,
Відставивши Теренція і Плавта,
Щоб ті не дорікнули, адже правда
З німих книжок подекуди волає,
Й пишу манерою, що встановили
Любителі аплодисментів черні.
Народ їм платить: то мистецькі шати,
Мов пута, вже мені слід залишати?
Комедія, що є правдива, має
За ціль, як всякий жанр літератури,
Наслідувати вірно людські вчинки
Й змальовувати звички цього віку.
Наслідування поетичне містить
Частини три: це мовлення, вірш ніжний,
Гармонію чи музику – все вкупі
З трагедією це її єднає.
Та в тому їх відмінність, що плебейські
В комедії задіяні герої,
В трагедії ж – походженням високі.
Вже слід нам визнати свої пороки!
Комедії назвали «актами», бо
Вони життя простацьке зображали.
В Іспанії став Лопе де Руеда
Зразком у цьому жанрі, тож друкують
Тепер його комедії у прозі,
В яких виводить він ремісників і
Любов дочки ковальської – відтоді
Поназивали інтермедіями
Старі комедії, зберігши норми.
Втім п’єси ці про люд, життя плебейське,
Бо в них ніколи короля не видно.
Низьке мистецтво сповнене презирства:
Із королями стало вигідніше
Для неуків – не так було раніше.
В Поетиці наводить Аристотель
(Хоч мимоволі та й туманно) опис,
Як вадились Афіни і Мегара
Про першого укладача комедій –
Мегарці називали Епіхарма,
Афінці ж боронилися Магнетом.
Елій Донат початки всіх видовищ
Виводить з древніх жертвувань і каже,
Що Теспіс для трагедії був батьком, –
В чім він Горацієві суголосний, –
Комедію ж Аристофан придумав.
Гомер, наслідуючи дух комедій,
Склав Одіссею, Іліада ж стала
Трагедії нам прикладом славетним.
Йдучи за цим, і я «Єрусалиму»
«Трагічна епопея» дав ознаку,
А «Пекло», «Рай», «Чистилище» зовуться
У Данте Аліг’єрі видатного
«Комедією» – так зове ці норми
Й пролог Манетті зовсім не з проформи.
Всі знають, що комедія замовкла,
Ворожії підозри спричинивши.
Постала з неї нищівна сатира,
Жорстокіша, скоріш вона й померла,
Відкривши хід комедії новітній.
Одні хори були у ній спочатку,
Тоді з’явились дійові особи.
Меандер із Теренцієм вважали
Хори нудними, тож їх оминули.
Теренцій мав небачену майстерність,
Бо стиль комічний не псував ніколи
Трагізмом величі, як часто бачать
У Плавта – він од цього був залежний;
Теренцій у письмі більш обережний.
Трагедія в історії гніздиться,
Комедія ж є вигадка, тому-то
Цю п’єсу босоногою прозвали,
Що в ній актори грали без лаштунків,
Без власне сцени й також без котурнів.
Був мім і табернарія і з ними
Тогата, ателана, паліата –
На жанри давнина була багата.
З античною тактовністю Афіни
В комедіях пороки викривали,
За вірші авторам, за гру акторам
Давали відповідні нагороди.
За це назвав комедію цю Туллій
«Свічадом звичаїв, живої правди
Відбитком» - це найвищеє хваління
Дає підстави їй ділить до скону
З історією славу і корону.
Та ви, здається, вже спитать готові,
Навіщо я, тлумачачи ці книги,
Лиш непотрібно пам’ять вам бентежу?
Повірте, мав я нагадати дещо
Вам на цю тему, бо ви попросили
Розповісти вам, як писати треба
Комедії в Іспанії, де нині
Що пишеться, те не пасує нормам;
Вказівку дати всупереч усьому,
Що нам тлумачать давнина і розум,
Не правила – мій досвід допоможе.
Бо те, що правило за сутність має,
Нікчемний люд як правду не сприймає.
Про норми, вченії мужі, вам змога
У мудрого удінця прочитати,
У Робортелло, що в трактаті пише
Про Аристотеля, та в інших працях,
Де мова про комедії у нього –
Він перевершив багатьох премного.
Як вам цікава думка тих, хто
Театром володіє, коли натовп
Потворнії вистави полюбляє,
То я скажу й перепрошу, що згідний
Із тим, хто може видавать накази
Мені; я ж хочу сам позолотити
Народні помилки й шляхи вказати,
Що ними йти комедія повинна.
Як норми ненависні всіма нами,
Середину знайдімо між краями.
Тож оберім сюжет, він може бути
Із королем (хай вибачають норми!),
Хоча слід зважити, що наш премудрий
Король Іспанії Філіп був гнівний,
Побачивши в комедії монарха –
Чи то угледів суперечність нормам,
Чи мислив, що не має власть державна
Мішатися з простолюдом віддавна.
Комедію античну пригадаймо,
Де бачимо, як Плавт богів уводить,
Як-от Юпітера в «Амфітріоні».
Та, свідок Бог, не можу з цим змиритись,
Бо ще Плутарх, казавши про Менандра,
Осуджував комедію античну.
А ми такі в Іспанії далекі
Від норм, що їх не витримати нині –
Тож вченії мужі мовчать повинні.
Трагічного й комічного змішання –
Теренція з Сенекою – доволі
На Мінотавра з Пасіфеї схоже,
Та суміш вищих елементів й нищих
Своїм різноманіттям тішить натовп.
Але за те ми любимо й природу,
Що в кольорах являє свою вроду.
Сюжет повинен бути впродовж дії
Єдиним, тобто фабула не мусить
Розірваною буть на епізоди
Чи іншими речами перетнута,
Що нівелюють помисел первинний.
Частина кожна в ній з усім контекстом
Повинна бути злита нерозривно.
Одній добі не варто підкорятись,
Хоч цього вимагає Аристотель.
Ми норми вже порушили, змішавши
Трагічний стиль із повсякденним стилем
У шатах комедійності низької.
Хай дія проминає щонайшвидше,
А як поет історію малює,
Що кілька літ тривала, чи пускає
Когось із персонажів в путь далеку,
Хай термін цей між актами лишить він,
Та я передчуваю, що побачать
Знавці у дійстві цім свою образу –
То хай не ходять в театр вони ні разу.
О, скільки з нас перехреститись ладні,
Побачивши, що де минають роки,
Там навіть день є штучний для мистецтва!
Коли ж математично полічити,
Що глядачу-іспанцю слід узріти
За дві години все аж від Буття до
Страшного Суду, то я підсумую:
Смаки задовольняти слід красиво,
А це і є – писати справедливо.
Сюжет найліпше в прозі спершу дати
Його вмістивши в дії три, причому
По змозі стежити, щоб кожна дія
Не вийшла за межу доби одної.
Так Віруес, цей капітан і розум
Блискучий, першим написав триактні
Комедії, до нього ж бо ходили
Вони, мов немовлята, накарячки –
Комедії були дітьми на той час.
І я з літ одинадцяти до самих
Дванадцяти писав чотириактні
На чотирьох листах, бо кожна дія
Зазвичай на однім листі містилась.
В той час три інтермедії короткі
В комедії було, тепер лишилась
Одна в ній інтермедія і танець.
В комедії вельми доречні танці.
Так мислить Аристотель (а з ним вкупі
Платон і Атеней, і Ксенофонт). Він
Лише такі фрагменти відкидає,
Які, неначе в танці Калліпіда,
Надто виразні для хорів античних.
Поділимо сюжет на дві частини –
Хай матиме зав’язку він і врешті,
Йдучи крізь акти, досягне розв’язки.
Її ж не слід раніше допускати,
Аніж настане остаточна сцена,
Бо люд, передбачаючи кінцівку,
Прямує до дверей, спиною ставши
До того, що чекали всі так дуже –
Коли ж воно відоме, то байдуже.
Хай вельми рідко сцена зостається
Без постатей, що грають, бо простолюд
Хвилюється в таких відтинках часу,
Та й фабулу розтягує це надто;
Хто ваду цю відкинув своєчасно,
Той вміння й елегантність має вчасно.
Не слід вживати вишукану мову;
Її не варто двом чи трьом вкладати
В думки й вуста, коли вони міркують
І розмовляють про житейські справи.
Коли ж один із персонажів радить
Чи докоряє, а чи запевняє,
Хай вищі будуть міркування й мова
Його, щоб правду вірно передати.
Бо ж чоловік говорить іншим стилем,
Ніж простолюдний, коли щось доводить
Чи запевняє, а чи комусь радить.
Тут ритор Арістід дає нам приклад,
Він хоче, щоби комедійна мова
Була легка, прозора, чиста й також
Народний дух зберігся в ній, тому що
Лиш виступи публічно-політичні
Повинні мати звучність і принади,
Оздоблені у дивовижні фрази.
Писання не цитують, не потрібні
І вишукані вислови, тому що
У простій мові дивно виглядають
Незлічені панхої та метаври,
Гіпокрифи, семони і кентаври.
Коли король говорить, його мова
Хай повниться поважністю монарха,
Коли старий – хай мовить скромно й мудро;
Закохані хай пристрастю чарують
До краю серце кожного, хто слуха.
А монологи так міняти мусять
Актора, щоби викликати щире
Зворушення у всій глядацькій залі.
Хай він себе пита й відповідає,
Та мусить в муках до жінок-глядачок
Найвищу милість завжди зберігати.
На сцені дами хай собою будуть,
А їх перевдягання – справедливі
Завжди, тому що одіж чоловічу
На жінці люди вельми полюбляють.
Остерігаймось неймовірностей, бо
Змальовувати слід лиш вірогідне.
Лакей не мусить вищими словами
Й поняттями такими ж володіти,
Як бачимо в комедіях чужинських.
Негарно зовсім, як один з героїв
Тому, що мовив, сам же й суперечить.
Наприклад, у трагедії Софокла
Едіп-цар забуває несвідомо,
Що власноручно смерть завдав він Лаю.
Сентенцією завершати яви
Чи дотепом, чи елегантним віршем,
Аби актор, що сцену залишає,
Відразу авдиторії не збурив.
Зав’язка в першім акті необхідна,
У другім відбуваються пригоди,
До третього середини ніхто ще
Не має здогадатись про кінцівку.
Навіювати завше мисль потрібно,
Що може буть кінцівка зовсім інша,
Ніж та, якої ждали вірогідно.
Віршорядок уміло мусить бути
До змісту пристосований у п’єсі.
Для скарги добре децими придатні;
Надія гарно вийде у сонеті;
Стосунки вимагатимуть романсів,
Які найкращі будуть у октавах.
Поважні теми містимо в терцини,
А для кохання ліпші редондільї.
Фігури теж важливі риторичні,
Як-от повтор або анадиплозис,
І точні суголосся на початках,
Сполуки, що анафорою звуться.
Також потрібні вигуки, звертання,
Іронія і різні сумнівання.
Брехню із правдою мішати добре,
Як це в Мігеля Санчеса помітно
В усіх його комедіях – прийом цей
Ознакою майстерності слугує.
Двозначна мова, ще й алегоричність
Зазвичай популярні у народі,
Бо він гадає, що йому одному
Доступне розуміння слів актора.
Найкращі, безсумнівно, теми честі,
Бо надто вже усіх людей хвилюють;
За ними теми доблесті крокують,
Бо доблесть є улюблена повсюди.
Ми бачимо, що, зрадника зігравши,
Актор до себе злобу привертає,
Йому в крамниці важко щось купити
І зустрічі з ним часто уникають.
А як він чесний, то його й шанують,
І люблять, і всіляко вихваляють,
Вітаються і скрізь його шукають.
Листів чотири акт хай має кожний,
Дванадцять бо листів у нашім часі –
Це самий край слухацького терпіння.
Сатира в п’єсі ліпша не ядуча
Й не запряма, бо знаємо, що в давніх
Італії та Греції законах
Комедії тому заборонялись.
Жали без зла! Хто діє для неслави,
Хай не чекає оплесків і слави.
Це вказівки для тих, хто про античне
Мистецтво гадки ще не має зовсім;
Для більшого ж – часу мені бракує.
Скажу про те, що йменував Вітрувій
Троьма частинами у апараті,
Про постановку тобто, а Валерій
Максим, Криніт, Горацій, інші пишуть
У творах про завіси і хатинки,
Про дерева і мармурні будинки.
Як треба, Юлій Полідевк розкаже
Про строї, як в Іспанії завівся
Порядок варварський і комедійний:
Штани на римськім жителі узріти,
На турку ж – комірець наш християнський
Справдавна звик уже глядач іспанський.
Та я назвав би варваром найбільшим
Себе самого, бо проти мистецьких
Законів я ішов лиш на догоду
Плебейській масі, тож мене йменують
Нікчемою французи й італійці.
Та що ж мені робить, як написав я
(З тією, що скінчив на цьому тижні)
Чотириста й вісімдесят комедій,
Ще й три в додачу, всі з яких, крім шістки,
Грішили тяжко супроти мистецтва?
Та врешті, що створив, за те й тримаюсь.
Якби ж писав я твори іншим стилем,
То публіці б не до смаку прийшлися,
Бо часом як долаєш перешкоду
Закону – вищу маєш насолоду.
Життєвим свічадом чому ми назвати комедію можемо?
Що вона дати у силах юному й що престарому?
Що в ній, крім дотепів, квітів риторики й різних
Слів, які ранять нас, можна і треба шукати?
Як спостигає людину біда у розвагах численних?
Як із словами веселими переплітається думка?
Скільки зрадливої лжі, що помітити можемо в слугах?
Скільки лукавства ховає іноді жінка у серці?
Як сміховинно-дурним і нещасним буває коханець?
Як і приплив, і відплив у житті цім ідуть почергово?..
Але забудь закон й мистецьке слово –
Комедію послухай, принесе
Вона тобі незвідане усе.




Переклад Василя Білоцерківського.

* * *
Пізнай себе і ти пізнаєш світ,
Це істина, якій мільйони літ.
Шукаємо чудес по всіх планетах,
А диво з див – душі людської цвіт.

пахне світ горілим картоплинням
на ніч сонце миється в димах
голос твій за мною ходить тінню
рідний й невловимий ніби птах

і десь іще поблискують жарини
городніх вогнищ втомлених сердець
а я рахую тижнями години
безсонний хоровод німих овець

а я тебе чекаю без чекання
я мить нанизую і зашиваю в час
і там де з голки зірветься остання
блаженна нитка змін зав'яже нас

вересень, 2012

приходить наповнення
приходить потреба аскези
зважую голими
світ і себе на терезах
гойдаємось весело
малі дітлахи на качелях
недільна меса
в стінах старого костелу
все що чую
все що вбираю в себе
вітру шурхіт
клаптями різне небо
обійми зустрічі
мовчання довгі розмови
пафос устриці
така-от всесвітня змова
але у втечі
від всього подалі подалі
вирівнюю плечі
на пульсі керма і педалі
на шкірі дороги
під піднебінням краю
мрії розлогі
а все що пластмаса - зникає


вересень, 2012

запахи запахи запахи кава гіркий шоколад
айстри пахнуть так аж пробиває на сльози
у мене на цю прем'єру квиток в останній ряд
осінь порція сонця доза морозива

втіха ласунки смакувати дні вересневі
вершкове неба ніжно лоскоче язик
розкушене яблучне зернятко терпке мигдалеве
світ інший щораз на смак він сам до цього не звик

призахідне сонце пахне втомою і корицею
розроджений зрілістю сад сочиться грушами
хочеться просто мовчки стояти й дивитися
як кругліє осіння любов вразливо зворушливо

вересень, 2012

Закуталось місто травневим туманом,
На серці — розлуки печать:
Далека дорога — понад океаном —
Чекає моїх онучат.
А я крадькома лиш сльозину втираю,
І голос чомусь затремтів,
Внучат моїх рейс Львів — Варшава — Чікаґо
До інших доправить країв.

Так боляче ранять хвилини чекання,
І серце так млосно щемить,
А скільки ще треба сказать на прощання,
А час невблаганно спішить.
В прощальному гомоні, любі малята,
Шукаю я ваших очей:
— Все буде о'kеy! Не хвилюйтесь, внучата.
Щасливо! Все буде о'kеy!..

…Без вас відцвіло львівське лагідне літо,
І дача скучала без вас,
Вже вересень, весь у жоржиновім цвіті,
Танцює осінній свій вальс.
На ваші світлини я все поглядаю,
Ви — трепетний світ моїх снів.
— Вертайтесь, внучата! Я так вас чекаю!
Вертайтесь! Чекає вас Львів!

У Львові дощить —
знать, вмивається місто
До зустрічі жданих гостей —
Це вас, онучата, наш Львів урочисто
Приймає, як рідних дітей.
Вертаються нині до отчого краю
Хлоп’ята з далеких світів,
І я з нетерпінням вже рейсу чекаю —
Чікаґо — Варшава. На Львів.

Вересень 2008

Все буде добре, витримаю, зможу –
Ще й не з таких виходила кругів.
Сьогодні доля зиркає вороже,
Сміється хитро з дальніх берегів.

Сама, сама я їй зробила виклик –
Аж дзенькнув ляпас у худу щоку!
Бо прогинатись перед злом не звикла
В начальників на владнім килимку.

Ой, безнадіє, підбери лахміття
І проти вітру злякано тікай,
Моїх думок розбурхані суцвіття
Плащем холодним ти не накривай.

Та я ж не з тих, що плачуть у задусі,
В котрих життя – закручене кільце.
Я витримаю, зможу і проб’юся!
Ще й долі посміюся у лице!

Задмухати свічку покути.
Зацитькати жалощі-зваби.
Недогарок-біль загорнути
у смуток, пастельної барви.
Приміряти посмішку милу
(бо ж радість – не жменя поп-корну).

…Я ще не залюблена в біле,
та вже не обожнюю чорне.

2012

То де ж це ви, мій друже, де ж це ви?
В душі болить, пече жалкий неспокій...
Он куполами зблискують церкви,
В небесний простір дзвін летить високий.

Ні звісточки, ні голосу, ні мрій.
Ну відгукніться ж поглядом чи звуком!
У цій печалі болісно - сумній
Осінні айстри опускають руки.

Зловісний сум прокрався павуком
І заснував думки мої й свідомість.
А вересень, стьобнувши батогом,
Сміється виноградами натомість.

О, невідомосте, тривоги не зови.
З - під лоба не дивись на світ вороже!
То де ж це ви, мій друже, де ж це ви?
Я про найгірше думати не можу...

Я мовчу. Розгубила слова всі.
Тиха осінь мене полонила.
Я учора на листі у лісі
Цілий день до зорі ворожила.
Упивалася бабиним літом,
Захмеліла від соку калини,
И прощальним теплом обігріта
Всі до краплі слова розгубила.
Не питай, чом мовчу і журюся -
Винувате то бабине літо.
Я боюся, якщо озирнуся,
А життя моє майже прожите.

Поговори зі мною в тишині осінній,
накривши зонтиком від злих периферій.
І заглядатиму я в очі Твої сині -
Ти ось, Ти поряд з-поміж недіжда́них мрій.

Таке пусте, коли німіють мої пальці,
і навіть серце, калатаючи, болить.
Ти ось, Ти поряд - мій найперший юний танець,
моя акустика в душі, блаженна мить!

Поговори зі мною. Знаєш, так потрібно!
Я не вагаючись вернуся до життя!
Так вперше осінь стане до весни подібна.
Одне до одного одним серцебиттям...

Лимон, білий слон і Бенгалі...
З баньяну не видно Паміру.
Ти, Мауглі, зрікся регалій
І більше не прийде Багіра.

Жуй бетель і слухай пульсари.
Будь босим і слухайся звірів.
Вона - у шовковому сарі,
Ти - з касти дешевих факірів.

І знаєш - не треба обурень.
Повстання придушать солдати.
Ти маєш Шер-Ханову шкуру,
Тож можеш вважатись багатим.

Сади біля хати горішник,
Закутуйся в шкуру від мряки,
Молися великому Вішні,
Жуй бетель і більше не плакай.


2005

Мысли о бессилии,
О лени и безнадежности...
В последствии серьезности
Вопроса: «Боже, что же я?»:
Помыслы о нежности
В заведомости прерии.
За взятие Бастилии! -
О достижении, сложности,
Но в тех же изобилиях,
Я и ум – курили мы,
И самоличной должности
На 8 граммов потности.
Застывшая идиллия
На грани монотонности,
Где же мои тонности?
Вакцина для истерии
Не в мочь, и осторожности
Киснут в суевериях.

вірш видалено

Неосторожная любовь,
Падучая на оба глаза,
Всей жизни зеркала и стразы,
Предвосхищенье новояза,
Взобудышавшая не сразу,
Взошедшая на нелюбой.

В ходу такие времена,
Что человек как будто весел
Сквозь все поползновенья чресел,
Весь в ожиданьи и прогрессе,
Решительно накуролесив,
Но перед ним стоит стена

И смотрят лица сулавеси,
Как жизнь в адама влюблена.


2012

вірш видалено

Мускус вицвілої вітальні,
стіл рожевого палісандру,
фотографій ряди прощальні,
кадіб з випаром олеандру.
У повітря німої мови
закотилися рвані буси –
клятви зіграної любові…
Це мої дідусь і бабуся.
Кров тече по брунатних стінах –
земляна, родова, венозна.
В гобеленах – вилитих винах –
зацвіла самотність морозна.
Тут живе здичавіла доля
до офір мовчазних охоча,
до юрóдивої юдолі…
Тут зі стін – мої юні очі…

Гірчить…
Чорною ниткою
Втягую в себе крила
Поволі зраджую
Карпатським духмяним травам…
Чорні ефіопи танцюють
Вистукують ритми,
Відкривають маленькі комірки
Правої півкулі мозку…

На губах залишився
Ефіопський цілунок…
Пахне і вабить
Чорна згуба горнятка…

Ще кави! Ще! Кави!
2012

На роздоріжжі смутку і життя
Прийде Любов і поведе за руку.
І навіть я, о Боже, навіть я
В ту мить не зможу видати ні звуку.
І всі птахи замовкнуть й оніміють
І ніч в екстазі звуки покраде.
Сам Бог зворушить Тишу не зуміє…
Притихніть всі! Мене Любов веде!
31.03.12

На розі Котлярської і прозаїка Куліша
Я зустріла Його – красивого, мов царівну..
Свого ненаписаного вірша
Що приїхав за мною потягом…
Аж із Рівного

З пересадкою..до Любартового шалашу,
А за тим по дорозі на Паланок
У душотрясці
Він сидів тихенько і волосся його, мов шовк
Ароматом бігме перебивало яйця
варені і амбре вчорашніх котлет
і якісь шкарпетки нашвидку бюджетно прані
і я знала, що він зі мною на тет-а-тет
не готовий…бо я в дорозі до поля брауні..

Він хотів..сподівався - Свободою пробіжу,
Перекинуся знову птахом і знову зможу я
І увечері…у готелі його напишу…
Чи, бодай, наспіваю здивованому перехожому…

А у Львові мені не загоїлася душа..
Розшматована ще задовго до тої латини,
Що катедра дарує…не написала вірша…
Недовиносила…недовиторкнула…Винна

Знаю.. Винна. Болить рука від книжок, які
Накупила без ліку...потреба у ілюстраціях..
І душа, яка заглохне без коньяків
Зупинившись..на півдорозі десь між станціями…

А у Львові мені не загоїлася душа…
Все без змін…Тільки ноги набрякли..
уже так буває…
Я зустріла його.. ненаписаного вірша…
Десь на розі пекла мого і мого раю…

Вслухаюся в тишу. Та раптом, немов хтось розтяв її -
Володар небесних полів, де паслись блискавиці,
У висях пронісся в своїй вогняній колісниці,
Розбурхавши простір, фарбуючи захід загравою.

В проваллях між хмар янгол білий дивився розпачливо,
Потоками сліз чи дощу омиваючи грішників.
"Чом світло й пітьма так безладно в людей перемішані?" -
Роздумував янгол й вимолював в Бога пробачення.

Невдячними є за добро і шанують, лиш втративши -
Любов і довіру, життя і безцінні всі цінності.
Тривожився янгол: " Коли вже єство людське зміниться?",
Вдивлявся у світ, але той був подібним на згарище.

Незрячими бродим наосліп, глухими до Істини,
Що проситься в вікна і двері душі запропащої,
Хрести, що несем, нам здаються щомиті все важчими,
Вогнями зневір і облуди випалюєм пристані

Душі, що вдивляється в небо в надії - розвидниться,
Та небо, здається, все дужче палає загравами...
Допоки людина дорогами йтиме кривавими -
З небес буде чутно єдине - як янголи схлипують!

Це істина: у світі все мінливе-
от був сей день і вже його нема.
Незмінна тільки неосяжна нива
несполеної вічности. Дарма,
що ловимо світла зірок ізнебних-
хоча вони вже вигасли давно -
так Візантії фрески і молебні
нещезно прозіркують крізь вапно
Османозерне, кладене віками...
півмісяцем замінені хрести,
і, навіть, ця дорога під ногами
чужиться і пече. Ну як сюди,-
в оце осердя болення людського,
в терпіння чашу, у густінь ропти,
де співчуття ніде і ні від кого-
потрапила?! Мій Боже, де є Ти?!
А я ж Тобі рясні втирала сльози
на образі під білим рушником...
Чому лишив мене на цій дорозі?!
Не бачиш долі згірчений надлом?
Чи ці летючі вгору мінарети,
що стрілами спрямовані до неб,
Тобі болять сьогодні ? Боже, де Ти?
Яких Тобі іще потрібно треб?!
Усе крихке у річці часоплинній:
ще вчора був у мене Край - тепер
стою на плесі рабства - Безeстині -
а дух- живий! А дух в мені не вмер!!!

* * *
Безстидний дню, не всліпнеш сонцеоком?
Не вигориш зі сорому, палій?-
що зириш так одверто і глибоко
на білу наготу мою...Пocтій!
Не рушайся хвилинами! Замовкни!
Із ринви світлом витечи у ніч -
беззірну ніч, бо зорі хай з толоки
світил небесних це не бачать...Зич
у тьми глухої непроглядні шата,
укрий мене од голови- до ніг -
щоб нелюди оці, що хорі златом,
не рвали душу, мамин оберіг.
Липучими очима не ковтали
кавалки тіла, струмені життя
і долю юну не орали ралом!
О, Боже милий, світ оцей отям!

Летіли бузьки - ім шляхи нестерті-
і кликали: "із нами полетім!"
- Не можу вже... купив мене ефенді...
а хтось продав і дякував на тім.

Любий, я виросла в іншім болоті.
Нас не навчали приносити жертви
і не просили ідейно померти…
Правда, життя відкладали на потім.

Любий, у нашім болоті устави
(у 90-х лише дідівщина)
мали поняття свої. І мужчина –
той, у якого фінансове право.

Любий, не пхайся в болото по пояс –
можуть відтяти важливе і цінне.
Ти ще берешся із кайлом на стіни,
на барикади?.. І знову в запої?

Любий, лиши похмелитись на денці –
вранці безсилля заллєш героїчно.
Я підіграю… бо жінці так личить
бути дурепою в повному сенсі.

Мой милый наркоман!
Над пропастью канала
Я - в мире, параллельном твоему.
Реален ты, как капля, что упала
С весла на воду.
Мой же путь - во мглу.

Здається диво - сном життя,
Коли літа біжать за обрій,
А нам немає вороття
В той час, що наче пісня добра,
Стрясав та спалював серця,
І ми – літали, не ходили,
Й, життям засліплені, кінця
Не помічали снам і силам…
08.09.12

Вирощу мох -
подарую.
Столик на двох
забронюю.

Виклик таксі
забезпечу.
Прищ на нозі
попереджу.

З дуба впаду
обережно.
Дуну в "дуду"
незалежно.

З глузду на глузд
перескочу.
Ребра під хруст
залоскочу.

Будеш чи ні?
Не погоджуйсь!
Я не всі дні
так поводжусь.


17.09.2012

Ти змінилась, кохана. Ти повернулася іншою
З того місця, в якому крізь двері не ходять протяги.
Там, де вулиці пахнуть сонцем і спілою вишнею,
Де не їздять ніколи наповнені смутком потяги.

Ти приїхала, люба, із краю, де грають в піжмурки.
Де росою вмиваються діти – без жодних клопотів.
Там у будь-яку пору року зростають підсніжники.
Там наповнене кожне слово добром і турботою.

Ти змінилась, кохана. Нічого в тобі колишнього.
Тільки я залишився такий, як колись, закоханий.
І нехай наша вулиця зовсім не пахне вишнею.
Але ти в цьому домі для мене завжди – гість проханий.
16.09.2012

Я пал в пучину баснословий,
Топтался в гоноре коней,
И стыд вычесывал до крови
За лихорадку алых дней.

Меня бросало в тень кромешно,
Я слыл изгнанником со зла,
За те утраты безутешных,
За дрему верного чела.

На вздор! за лучшие манеры,
И ложь паршивости весны,
Меня простили лишь за веру,
Картавость брошенной вины.

Когда возливая удача
Рожном встречала у плеча,
Серчали люди, тихо плача,
За то, что рвался, не стуча.

А я б летіла, я б летіла в даль
І крилами до неба доторкала,
Де первозданні янголи-лекала
Серед проміння, як святочних саль,
Голосять істини живої віри...
Я б оголила душу до країв
Над неозорим аркушем полів,
Насіяла би слів в опал офіри...
І вознеслась, до сонця вознеслась,
Де болю - зась, де всім печалям - зась!
Я б синню теплочистою укрила
Своє єство - тремку самотню лань,
Аби лиш хтось подав нехижу длань,
Аби лиш відросли в надії крила...
(16.09.12)

* * *
Згадаю клумби саду спорожнілі,
І що їх після заморозку жде:
Нагідки в інеї закостенілі
І цинія, що першою впаде.
Бліді ці стебла, це пожовкле листя, –
Хоча мені й нема від них загроз,
В душі надовго смуток затаїться
Від тої шкоди, що завдав мороз.
Й коли в мовчанні разом із журбою
Ще тішусь я дня ясного теплом,
Любуючись і розами, й тобою,
Вбираючи ці чари всім єством, –
Хоч ще й радію літу і любові,
Та в серці вже передчуття зимові.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Clearly my ruined garden as it stood
Before the frost came on it I recall —
Stiff marigolds, and what a trunk of wood
The zinnia had, that was the first to fall;
These pale and oozy stalks, these hanging leaves
Nerveless and darkened, dripping in the sun,
Cannot gainsay me, though the spirit grieves
And wrings its hands at what the frost has done.
If in widening silence you should guess
I read the moment with recording eyes,
Taking your love and all your loveliness
Into a listening body hushed of sighs . . .
Though summer's rife and the warm rose in season,
Rebuke me not: I have a winter reason.

* * *
Як випадково трапиться дізнатись,
Що ти пішов від мене вже навік –
Це і в метро вагоні може статись
З газети, яку поряд чоловік
Читав би, – що, як щойно сповістили
(Й чого лиш на тих шпальтах не знайти),
Когось там вранці, сталось так, убили;
І що цей хтось, так сталося, був ти; –
Не закричу я, не явлю біль зримо,
Не заломлю рук, вголос не зітхну;
Лиш за вогнями, що несуться мимо,
Прискіпливіше стежити почну;
Чи до реклами прикипів би погляд –
Який найкращий за волоссям догляд.

Edna St. Vincent Millay
* * *
If I should learn, in some quite casual way,
That you were gone, not to return again--
Read from the back-page of a paper, say,
Held by a neighbor in a subway train,
How at the corner of this avenue
And such a street (so are the papers filled)
A hurrying man--who happened to be you--
At noon to-day had happened to be killed,
I should not cry aloud--I could not cry
Aloud, or wring my hands in such a place--
I should but watch the station lights rush by
With a more careful interest on my face,
Or raise my eyes and read with greater care
Where to store furs and how to treat the hair.

Где ты?

Музыкой тонких сфер
сжалось сердце.
А после весело
заиграло на свой манер,
заискрилось цветными песнями
и упало в тебя,
как в снег,
сразу весело,
после – больно.

Мимо…

Осень берёт разбег
на ноябрь.
С программой сольной
к нам приедет опять зима.
Я уже припасла билеты,
чтобы рядом со мной упал
ты, как тень,
на сугроб из света.

Где ты?..

2010

Я Вас напредставляю – вот и все.
Друг другу ничего никто не должен.
Лишь ветер отголоском принесет
Волшебный голос в заметельной дрожи.

А с ним давно забытую любовь
С глазами, затененными вуалью,
Из прошлой жизни - окликает вновь,
и в дальние заманивает дали.

И вам всё это вовсе не болит.
А мне все это – сладостно и дивно.
Я Вас представлю только лишь на миг -
и жадно, и желанно, и ... невинно.


2012

ти на відстані екрану,
встану рано-рано-рано,
може, відстані не буде,
і ніхто нас не осудить.

аватар не аватар,
ти спіймався і не знав.

ти на відстані незнаній,
то ти Київ, а то Львів,
в Миколаєві впізнала,
погляд твій мене зігрів.

провідник не провідник,
раз спіймався, вже не зник.

я відкрила скайпу «кригу»,
вже пора писати книгу,
як дістати жениха,
що у скайпах проліта

флешки і екрани,
ми тебе спіймали.

ти на відстані руки,
як тобі мене знайти,
вивчи добре ІКТ -
от вся відповідь на те!


далі буде...

Хто знає, де то буде краще нам, -
Незвідана межа між «тут» і «там».
Тримаємося видимого більше,
Із вірою лишившись сам –на –сам.

16.09.12

І згадалося все лихе,
Порозкидане і зіпсуте...
Об’єдналося і живе.
І болить мене…
Як з цим бути !?

Не минається, не мине…
У похмуростях – слід покути.
Сподіваюся лиш на те,
Що зітре Господь дні ці люті.


16.09.12

Вчителька відкрила семінар,
Обдивилась клас серйозним оком,
Потім, мовби випустивши пар,
Позіхнула зовсім ненароком.

В нас сьогодні з вами тема – ритм,
Думаю ви всі підготувались,
Хто із вас до дошки побіжить,
ну невже сміливих не осталось?

Несміливо піднявся Назар,
Запитав чи може він сказати,
Попросив дозволити Кобзар,
в виступі своєму в приклад взяти.

І почав читати Тараса,
Що слова по класу залунали,
Всі відчули – ось в словах краса,
Для якої вічності замало.

Класика закінчив цитування,
Дивну думку висловив Назар,
Нею в класі розірвав мовчання,
Зашумів як вулик семінар.

Він сказав що ритм із серця лине,
Навіть якщо розміру нема,
Через те скрізь роки не загинуть,
У душі народжені слова.

2012

***
це був цікавий вірш - з підтекстом, з дійовими особами.
та на вулиці кінець 2020-го року.
рухаємося вперед - я дієво вивільняю умовну колію.

(2012-2016)

осінь - весняна повінь
прочерк напроти змісту
сенсу нема тонути
я тут лише проїздом

осінь - отавна панна
роси купають тіло
йди до вогню не бійся
ти ж бо цього хотіла

осінь - прадавня змова
наскрізь пройду сміливо
знаю мене зустрінеш
в першім рядочку снива

2012

Спросоння місто плаче і сльозиться,
Скидаючись на сонну вереду.
А я під парасолькою бреду.
Виблискує в прощальнім леті листя

І застеля, вальсуючи спокійно,
Люстерка вмитих вуличок і площ.
По кольорових парасольках дощ
Вистукує стакато мелодійно.

Вражає дефіляда парасоль,
Які барвистим виграють намистом,
Й пливуть собі, виконуючи роль

Ловців дощу. Рябить опалим листом
Весь Львів. Лиш на коні завмер Король,
Свій перст піднявши над ранковим містом...

2008 (2012)

І щастя, й кави просимо
у пазусі корчми,
де перевізник осені
сховав нас од зими…
Чужі розклали карти ми,
не свій молю талан.
І джин, що над цигаркою,
у наш не лізе дзбан.
Ми злидарі й сановники,
воюємо за те,
щоб нам тавро -любовники-
дісталось золоте.

2012р.

У осінньому Львові дощ,
Парасольок парад строкатий,
І бруківочний глянець площ
На відлуння ходи багатий.
Десь між звуками кроків тих
Заблудились мої у часі
Між будівель оцих старих,
У краплин затяжному вальсі…
Ллє у душу тепло камін
Попід древнім склепінням вежі,
А на фресках старезних стін
Відблиск свіч, ніби блиск пожежі.
У горнятку парує чай,
Пара душ зігріває словом…
І якщо на землі є рай,
Нині він у дощі над Львовом.

2012

Душа как нерв,
Чувствительно больна.
Одно прикосновение,
Вдох, дыхание –
Слово брошенное,
И нерв - струна.
Натянута - болит,
Стонет и кричит.
Словами призывает,
Слезы льет, рыдает…
Гранитной тяжестью,
Молчит и не пускает…


Когда поет душа,
Вокруг цветут сады,
Мир благоухает,
И радуга сверкает.
Чарующие звуки,
Нежность испускают…
Душа согрета,
Любовь ее ласкает
И негой покрывает.
Пришло нежданно,
Счастье и любовь,
И заиграло все кругом…


Все в этом Мире,
Так контрастно.
Жизнь прекрасна-
Ветер воет,
Штиль кругом,
Дождь ненастный.
Солнце светит ярко.
Пчела несет,
Сладкий, ароматный,
Цветочный сбор.
Этот МИР - прекрасный,
Контрастами души, природы…



2012г.