У мірошника старого
Жив був сірий кіт,
Та кмітливого такого
Ще не бачив світ.
Що старий не побажає –
За єдину мить
Вcе дістане й приготує
Діду сірий кіт.
І вареники в сметані,
Борщ чи деруни,
Чи млинці пухкі й рум’яні
З вишнями смачні.
Повечеряє мірошник –
Люльку кіт несе,
Тупне лапкою тихенько –
Сяє в хаті все.
У святу неділю діду
Чарку наливав,
Сам не пив вина й горілки
Та не розмовляв.
Розумів кіт українську,
Грецьку розумів,
Від латині аж до ранку
Ніжно муркотів.
Розумів, але ніколи
Кіт не розмовляв,
“Розумієш” – дід питає,
Котик каже: “Мяв.”
Ось збирається в Полтаву
Якось ранком дід,
Гладить котика та каже:
“Повернусь в обід,
Не сумуй ти тут за мною,
Рибки полови,
Запросили в гості діда,
В гості до вдови. ”
Ось поїхав дід в Полтаву,
Котик вудки взяв
І муркоче сумно-сумно:
“Мяу, мяу, мяв. ”
Повертається до хати
Через тиждень дід,
В хаті прибрано та тепло,
На столі обід.
Повернувся дід з Полтави
Та вже не один,
Жінка двері відкриває,
Поряд з нею син.
Кіт частує всіх, як знає,
Страви подає,
“Як тобі тут – дід питає –
Серденько моє?
Що я вже не побажаю –
За єдину мить
Вcе дістане й приготує
Діду сірий кіт.
І вареники в сметані,
Борщ чи деруни,
Чи млинці пухкі й рум’яні
З вишнями смачні.
Повечеряю – до мене
Люльку кіт несе,
Тупне лапкою тихенько –
Сяє в хаті все.
У святу неділю чарку
Повну наливав,
Сам не пив вина й горілки,
Та не розмовляв.
Нашу мову розуміє,
Грецьку розумів,
Від латині аж до ранку
Ніжно муркотів.
Розуміє, та ніколи
Він не розмовляв,
“Розумієш” – я питаю,
Котик каже: “Мяв.”
– Що ж тут дивного такого
Жіночка йому,
Розуміти – розуміє,
А мовчить чому?

Так в житті у нас буває
Я й сам не збагну,
Дурять нас – всі розуміють,
А мовчать чому?!

Ведуть поважно мухомори
Межи собою перемови:
- От бачите, шановне панство,
Не сміють нас у кошик класти –
Беруть усяку там дрібноту,
А нас обходять чемно збоку.
Бо що то значить – рід наш славний
Людської заслужив пошани!

І гадки ті хвальки не мають,
Чому насправді їх минають.
2012

Нам дозволяють заробляти
На хліб народні депутати,
Зросли податки, ціни теж
Не мають прикордонних меж.

В демократичній Україні
Мов привиди стоять руїни,
Горілку п’ють старі й малі –
Не має щастя на землі.

В дебатах все життя минає,
Державний борг між тим зростає
І зрозуміло всім давно:
Без змін ми підемо на дно.

У полі два дубки схиляються до купи.
Сошейка вздовж полів до міста на базар.
Поїхала стара по сіль, олій і крупи.
Аби без неї дід все до ладу згорав.
І поле. І дуби. І курява під хмари –
повзе старенький ЛАЗ, наповнений ущерть
простим сільським добром. Віддасть, і не задарма,
аби було на газ, і на цукерки ще.
Усупереч вітрам дуби віками в купі.
І цих немолодих єднає поле й Бог.
Так швидко час товче жалі і щастя в ступі…
А на світлині їм ще сорок два. На двох.

Захід сонця – піврубін чарівний,
Диск його внизу закрила мла,
Так немов заморська королівна
Перстень золотавий одягла.

Ти також далеко там, за морем,
Ой за морем, ще і не одним.
Тож прийми, моя Богине-Зоре,
Перстень цей і цей сяйливий німб.

З.08. 7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Ясна, як день, незрозуміла,
Хоч - наяву, та - мов зі сну,
Вона говорить так уміло,
Й за нею - бачу я весну.

То сяде, щось розповідає.
Неначе каже: "Подражню!"
І натякає: кожен знає
Таємний зміст її вогню.

Та я, вслухаючись не строго
У рвучкість голосу, опріч,
Спостерігаю, як тривога
Бринить в очах й дрижанні пліч.

Слова дійдуть до серця й врешті
Сп'янію від парфумів лиш
І закохаюсь в очі, плечі,
Немов у вітер чи у вірш, -

Зап'ястям холодно враз блисне
І перерве себе сама
Та переконує, що пристрасть -
Ніщо у холоді ума!..


15.08.2012

Серце ще спало, а розум творив;
Думка ширяла крилато.
Був то якийсь відчайдушний порив,
Котрих в житті небагато.
І серце проснулося в леті стрімкім,
Стріпнувшись у сонній безодні.
Усе дотеперішнє стало на кін -
Зненацька. Відразу. Сьогодні.
І враз відболіли печалі й жалі,
І зникли вселенські проблеми.
А думка, аж ген, на орбітах Землі
У безвість летіла шалено.
Вже там, де під зорями тиша німа,
Чи тут, біля серця палкого,
Бунтується думка, що душу вийма,
Мов трунку хильнувши п'янкого.
І зникло відразу тяжіння земне,
Розверзлося лоно космічне
В ту мить, як в безмежжя душі осяйне
Дух Істини входив велично.
Той світоч небесний всевладно скорив
І серце, і думку розквітлу.
Він шлях непоборної віри відкрив
Душі, що творила Молитву...

* * *
Мій гостю дорогий, мій вчений друже,
Базікав би до ранку всі ці дні;
Твої поради, може, й мудрі дуже,
Та дай два слова мовити й мені:
Це божевілля – так в любов пірнути,
Й безумство повне – зізнаватись в цім;
Не таємниця: ти – призвідець смути,
Й не лиш мені відомо це, а всім.
Кинь своє серце звірам на поталу –
Вчиню найгірш: кажу це без вагань;
Та чи дихну вільніш, позбудусь шалу,
Ступлю твердіш від цих всіх міркувань?
Вже скоро мовлю: “Смерті чую кроки!”
Та хай мене ще обминає поки.

Edna St. Vincent Millay
* * *
My most distinguished guest and learnиd friend,
The pallid hare that runs before the day
Having brought your earnest counsels to an end
Now have I somewhat of my own to say:
That is folly to be sunk in love,
And madness plain to make the matter known,
These are no mysteries you are verger of;
Everyman's wisdoms these are, and my own.
If I have flung my heart unto a hound
I have done ill, it is a certain thing;
Yet breathe I freer, walk I more sound
On my sick bones for this brave reasoning?
Soon I must say, "'Tis prowling Death I hear!"
Yet come no better off, for my quick ear.

* * *
З усіх, що муки звідавши, гукали:
“Любове ніжна й люта, пожалій!”–
Я найпокірніша; й що в грудях мали
Біль гострий; найтерплячіша в своїй
Розпуці, що напоєна стражданням
І холодом в’язничної пітьми; –
Та не тому, що мур її воланням:
“О боже! Визволь, порятуй з тюрми!” –
Стрясала; а що був таким приємним
Для вуха вже й кайданів моїх дзвін;
Що силою чи підступом таємним
Звільнитися й не прагнула з тих стін,
Де цей забудькуватий конвоїр
Пронизує мене очима зір.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Of all that ever in extreme disease
"Sweet Love, sweet cruel Love, have pity!" cried,
Count me the humblest, hold me least of these
That wear the red heart crumpled in the side,
In heaviest durance, dreaming or awake,
Filling the dungeon with their piteous woe;
Not that I shriek not till the dungeon shake,
"Oh, God! Oh, let me out! Oh, let me go!"
But that my chains throughout their iron length
Make such a golden clank upon my ear,
But that I would not, boasted I the strength,
Up with a terrible arm and out of here
Where thrusts my morsel daily through the bars
This tall, oblivious gaoler eyed with stars.

Я у днях блукаю, в пошуках шляхів,
Що вели б мене геть від страхів.
З часом все минає, карнавал затих,
А я все чужий серед своїх

Я вже не чекаю, більше не люблю,
Спогад твій у серці підпалю.
Я святих благаю, важко у бою,
Кожен день на шмаття себе рву.

Відпусти, благаю, я вже не живу
Мрії всі вже під тавром "табу".
Долю свою знаю, я її прийму,
І колись, можливо, й полюблю.

Вулиці стихають на порозі змін,
Я на світ відпущу свою тінь.
Сутінки збігають, зупинився млин.
У кохання грають молодим.

28.08.2012

***
Невдовзі рине дощ і свіжо заяріє
Земля, якій я сином зроду і повік.
І птахи два – твої прекрасні вії
Напнуться і злетять у дощовий потік.

І тужно заридають дзвони й куполи,
І сумно заспівають струмені води
На двох моїх не птахах,
На двох моїх не крилах –
На двох моїх очах.

Розчинишся у краплях, тихо і поволі,
Полинеш у незнану сизу височінь.
Від тебе і до тебе – цівочка любові,
Від тебе і до тебе – тінь.

26 травня 2012

Ти давно вже не сам. Відчуваю тебе віднедавна…
Віднедавна вуста твої вже не такі… Не такі...
Ти – не сам. Шлю листи тобі поштою, до запитання
і щоразу тремкіші за наші з тобою роки…

Вітер щогли й вітрила тугіше тепер напинає,
Ватерлінія глибше пірнає до риб мовчазних…
Я не певна – навіщо… навіщо про тебе я знаю..?
І навіщо ти сам цей вогонь у мені запалив..?

Ти давно - вже не ти. І не я, що тебе покохала,
Все в осінніх вогнях відійшло, відгоріло давно,
Відболіло в димах і відплаканий день журавлями,
Наче ретро-кіно, наше ретро, з тобою, кіно…

Пародія:

Дівчатонька вдоволені –
Це наче серіал!
Усі на мене моляться,
А я не сексуал.

Не натурал, зізнаюся,
Відстаньте, і не «бі»!
Ніяк не спокушаюся
Принадами кобіт.

Хай далі вдовольняються,
Як хочуть – так живуть.
Від них не надихаюся –
У мене інша путь.

Ти від мене ідеш. Ти відходиш, як позаминулий
рік, снігами пропахлий і димом, і зрадами теж.
Я відтоді уперше так міцно, медово заснула.
Я відтоді уперше в душі не плекаю пожеж.

Ти зникаєш у прірві, то пам’яті, то пересудів.
Ти ще б’єш попід серце словами минулого, та
я прощаю тебе, і себе ради того, що буде.
І мені все одно, чи я стерво яке чи свята.

Ти ідеш у минуле. Лишаєш півсотні тлумачень
власних віршів про мене, що видані в еру стрічань.
Мій минулий (чи мій?) не коханець, не денді, не мачо,
ти ідеш.
Не спиняйся.
Все інше – то віра і час…

Душе, прозорій і не ймись лихим-
бо це тобі до вроди не пристало,
а треба ще сотатися крихким
життям, що із матерії кристалу.

Душе, добрій! - в осерді нізащо -
омани смог і черні - не затримай,
ні камінця образи, ні клочок
зненависті, ні розпач незборимий.

Зодягнена в тілесну, лЮдську суть,
вголублена у серце- чуєш: пий цю
земну дорогу! - і не перебудь
замарно так, а прооравши нивцю!

Душе, люби! - вилавлюй сотми зір,
течи світлами у вселенську вену.
В одну Любов на цьому світі вір -
жива ти нею! - з нею- незнищенна!

Циклонные ливни, тяжело ступая,
глушат осеннего города стон.
Красного солнца китайский фонарик
на волнах дождя держится поплавком.

Есть еще миг, пространства частица,
чтоб позевать да понаблюдать.
За горизонт осыпаются птицы
пеплом сожженных когда-то здесь хат.

В поисках крова в пушечных дулах
босо ступая по волнам в долгий путь,
сделав все выводы, мысли обдумав,
можно спокойно пойти и вздремнуть.

і підеш брате
і залишиш
цей світ
цей час
цей сон
цей дім
наплечник понесеш порожній
вже без баласту зайвих слів

і глянеш брате
за тобою
зійде посіяне зерно
і навздогін ростиме крокам
в нове незвідане ярмо

і станеш брате на розмову
з Тим хто мовчить
адже пора
ще не настала
і не можна
минути Гетсиманський сад

заплачеш брате
не дивуйся
без сліз зерно не проросте
без крови й поту
храм не зрине
фундамент скелі не знайде

і пройдеш брате шлях крізь серце
бо там
де виріс хрест
де гріб
там третій день
і збоку камінь
і ангел світла
звитязь тьми

і вернеш брате
трохи інший
в час коли жниво вже сягне
свого вінчання
а розлука
надію злуці принесе

зрадієш брате сходу сонця
обітованої землі
і руським
київським знаменням
освятиш свій Єрусалим

Тихесенький вечір
На землю спадає,
І сонце сідає
В темнесенький гай.

Ой сонечко ясне,
Невже ти втомилось,
Чи ти розгнівилось?
Іще не лягай!
Володимир Самійленко «Вечірня пісня»


В краю, де попівроку сонце панує безоглядно,
Ми просимо з самісінького рана:
«Лягай спочити! Ти ж таки втомилось.
Не клопочися. Місяць нас догляне».
А сонце (наче малятко вередливе до нестями!)
Не слухає і нам наперекір ще дужче смалить
Та усміхаючись ще ж і нагадує неждано:
«А взимку хто благав, щоб я на вас поглянуло?»
Забули? Тож підставляйте незасмаглі спини
І не просіть того, що вам не дав Всевишній,
Бо коли Він накаже, піду я на спочинок.
Та, добре знаючи примхливий ваший норов:
Як задощить, прийти проситимуся в Бога знову,
Щоб радість ваші лиця освітила на часину».

Сила Слова спроможна схилити
Сите серце служити слабим,
Свою совість стражденним скорити,
Сяйвом світла сочитись сліпим.

26.08.12

Я не люблю тебе, мій друже,
Якщо ти скажеш, смертю змучиш
Себе. І зникнеш. Відповім:
Я не люблю тебе, мій друже.
Якщо тебе кохання сушить,
Воно й мене бажає вбить!
А я, я хочу лиш Любить.
І очі в очі бачить щиро,
Взаємно –трепетне: « Я вірю»!..
Твоє кохання, як неволя…

Я не люблю тебе, мій друже,
Не муч себе, бо серце тужить,
А я до того геть байдужа!

* * *

Ми вийшли із глибин блакитно-жовтих вен,
Із чорних днів минулого, з легендових давен,
Й червоною, багря́ною кровою пролили́ся
На вишиванку долі. Ми в світло уплели́ся
Славетними піснями перемог і плачем дів,
Ночами ту́жними і розцвітанням днів,
І стали вічним, нездоланним родом,
Величним в Бозі, обраним народом.
Ми в землю цю вплелися ниточка́ми
Із наших пращурів, батьками й діточками,
Героями звитяг, що без страху́ загину,
Попрали смерть в борні за Батьківщину.

Павло Гай-Нижник
26 серпня 2012 р.

Лиш з тобою це собі дозволю –
Власну гордість мовчки розтопчу;
І здригнуся від німого болю,
Груди підставляючи мечу.

Вбий мене, кохана ворогине,
Хай не знає твій удар жалю.
Може, ти збагнеш, коли загину,
Як СМЕРТЕЛЬНО я тебе люблю!

26.08. 7520 р. (Від Трипілля) (2012)

* * *
Тримаймо, наче обосічний меч,
Це рідне слово проти ворожнеч.
Якщо його ми в душах збережемо,
Воно зупинить смертоносний смерч.

у серпень позбирались кавуни
а дині вже чекали біля столу...
і стигли ще… сказали їм - вони
тролейбусом поїдуть в кращі школи…
їх там навчатимуть наук - манер
і як поводитися чемно в хорі
коли зубище… ніби лезо-мер,
почне розподіляти душі горлом…
…згадається і сонце, і баштан
де зграя ос, всеядна і не ждана...
і зрозуміють, що найкращий стан
на глибині…
шлункової нірвани.

2012.

Вже оддалік притягує могуть,
Те дихання захоплюючої ритми
І відчуття, що тіло моє б’ють,
Хвилі води, нескінченої битви.

Перед тобою я пилинка знань!
А ти не спиш! Постійно котиш гори.
Пірну в твою могутність, без вагань!
Візьми мене в свої обійми-море!

Я можу тебе розлюбити: я вільна людина.
Не вічне Кохання — не вічні з тобою і ми.
Я можу ударити, будеш повзти на колінах
Та мити підлогу своїми важкими слізьми.

Я гаркати можу на тебе, немовби звірюка;
Образи та жовч вивергати, неначе вулкан;
І бити із люті усе, що потрапить під руку!
Трощити, ламати, бо я понад жінкою пан!

Я тіло твоє можу брати, мені ти належиш.
І в серці я можу лишити пропалений шов.
Я можу спалити обох нас у лютій пожежі.
Але я не хочу, — і в цьому, гадаю, Любов.

2012

Силіконові губи
розкиданих речень -
мартенівські печі.

Вдягаєш на зуби
поношену капу -
гайда по етапу!

Без суду і слідства
зведуть імпотенти
смішні компліменти.

"Порядні" на відстань,
вони твою думку
жують з розрахунку.

А ні - венеричні
лишають пологи
й автограф "На спогад..."

Хіба що сферичні
численні їх шпальти
одягнуть бюстгальтер?

Тоді ненароком,
можливо, й почуєш,
що не протестуєш.

Повіриш на око
в почуте назавжди.
Бо сказане справжнім.


26.08.2012

Індустрія кохання нині – секс!
Така реальність. Правди ніде діти.
Єдина небезпека в ньому – діти…
З маленькою поправкою на «екс»:
Індустрія кохання нині – секс!

Переконання ці – лукаві. Гріх.
Цей Божий дар окрилений вінчанням.
В сімейних путах вершиться кохання,
Не зводиться у русло плотських втіх.
Переконання ці – лукаві. Гріх.

***
Кохання – рай інтимних насолод,
З єдиною і вірною до віку…
Принаймні, так було тут споконвіку.
В родиннім сенсі – це є наш оплот
(А не уявлень хтивих мілководь).

Благословен цей дім, і поріг його,
І вишневий сад, що в цвіту кругом,
І тонких стежок споришевий біг,
І ласкавий погляд очей твоїх,

І крилате сонце - над усіма,
І – небес не виплесканий лиман,
Гострокрилі ластівки в вишині,
Твоє добре слово, яке в мені.

Та благословиться стрімкий твій шлях,
Над тобою – зорі, і під – земля,
Із тобою – люди – плече в плече,
Правда за щитом твоїм і мечем.

Та благословиться цей дивний світ
На щасливу долю й мільйони літ,
На ужинок щедрий, новий посів,
На гаряче сонце і лет дощів.

Та благословиться усе живе
На високе, радісне і нове,
На любов взаємну і щирий сміх,
На міцне єднання людей усіх!
11.01.12

Так не цілують.
Так – жалять безвинно,
Вприскують тугу нахабно і ніжно,
Щоб по усіх розтеклася судинах
Тиха печаль, грішна.

Щоб причаїлась невидима оку,
Серцю незрима, вуху не чутна
Пристрасть – як річка шумка і глибока,
Ніжність терпка – отрута.

Все буде так, як завжди і донині,
В галасі буднів, поразок і зрушень,
Тільки б тонке і уперте коріння
Перший цілунок не вп’яв у душу!

Так не цілують, - привчають чекати,
Так - приручають до слова скупого,
Щоб, як земля, була благодатна
Для зерна молодого.

Так не цілують, а – цілять пряно
У серцевину, у магму плоті,
Щоби ходила ночами п’яна,
Як на світанні примари ходять.

Щоби між нами тонка, але пружна
Осінь напнулась хмільна і гаряча…
Ні, не цілуйте мене у душу!
В губи ж мої – тим паче!
6.11.2011

Или ты огрубел,
или я истончилась,
Только то, что случиться могло –
Не случилось.
И морскою водой,
Газированой ветром,
Заливает все бреши
И полости лета.
Волны тонут, и стон их
Покорности общей
На поверхности моря
Отчаянно ропщет –
Что не ранит песок их,
Не жгутся медузы,
Небеса не роняют звезду
Мертвым грузом,
Словно камень с души,
В них – скажите на милость!..

А тем временем лето взяло и
случилось.

26.08.2012

Я Вас кохав, кохання пломінь мого
Можливо ще в душі моїй не згас,
Та хай минає Вас оця тривога;
Я засмутить нічим не хочу Вас.
Я Вас кохав, пекли - німа зневіра,
То ревнощі, то боязкість лиха;
Я Вас кохав так трепетно, так щиро,
Як дай Вам Бог, щоб інший покохав.

13-14, 20, 26 серпня 7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Брунатний південь, сіре верховіття.
Стучать копита, гойдає в сідлі,
Минає час, він гість у цьому світі,
Як всі творіння матінки-землі.

Скінчився ліс, пішли зачахлі хати,
А далі замки, мури, вітряки.
Їх можна буде завтра занедбати.
Я їду далі… повз роки й роки.

Розграблена садиба – дім сільради,
Селянський хлів – з розібраних фортець.
Усе, що є нічийним, можна брати –
Епохи мовчки стрінуть свій кінець.

Я їду далі, бачу хмарочоси:
Дзеркальний панцир відбиває світ,
Пройдуть роки, дощі, сонця і грози –
І їх не буде через сотню літ.

Не буде «пам’яток архітектури»,
Із того, що сьогодні височить.
Та вічними здаються давні мури –
Фортеці помирають стоячи.

Холодна ніч, дерева снігом вкриті.
Стучать копита, гойдає в сідлі.
А час іде, він гість у цьому світі,
Як всі творіння матінки-землі.

Сьогодні з вами ми святкуєм разом,
Щасливий кожен - радість через край.
Назад зирніть,а там дивіться прямо,
Не промовляйте: "Боже, зачекай"

Я вдячний Вам, отож пожмімо руки,
Подякуємо Господу, що ми - живем.
Колись над нами закружляють круки,
Але до того часу, поклянімося, не вмрем.

Над часом ми ніяк не будем власні,
Ми не зупиним цей великий механізм,
Зоря на небі - з часом також гасне,
Проте свій слід лишає в світі цім.

Отож бажаю Вам, зорею помирати,
При смерті, щоб світили ліпше за життя.
І як настане час аби врожай зібрати,
То доведіть свої угіддя до пуття.

Повний місяць, ніби корабель,
У нічнім небеснім океані
Проплива в мереживі зірок,
Білий цвіт висвічує в садках.
Хочеться побігти вище хмар
Доріжками в срібному тумані –
Не пускають молоді бузки,
Пахощі, як солод, на вустах.

Місяць у безмежжі цілу ніч
В пошуках надійного причалу...
Я ж торкаю думкою тебе
І п’янію від нічних бузків...
Скільки у Всевишнього ідей!
Та любов чомусь недосконала,
Бо жорстока завжди до отих
Мрійників і вічних диваків.

Хочеться на місяць – корабель,
Розіпнути руки, як вітрила,
І знайти загублені сліди,
Що мене до тебе приведуть.
Любий, вибач, я ще й досі тут!
Бо така тендітна і безсила.
А жасмини й голубі бузки
Пам’яті заснути не дають.

з тобою, чи без тебе - на віраж…
де холод і відрада - все до купи
де райдуги прихований вітраж
і де твоє, за чаєм - "може бути"…
ми пара олімпійців - птаха й птах
а в небі хтось квадратиками мітить
забезцінь віддає свій божий страх
і мертво так… а в мертве як злетіти?
2012.

Густим туманом розтопилась ніч
і гусне осінь у серпневім ранку...
Зійшла душа із шальок протиріч
і всілася на втишеному ґанку.

Загострені до відчаю чуття
усеньку ніч бороли снів утому,
будили нерозумне маяття,
тривогу безпідставну незникому…

Чому ж вона сполохана така?
То ж тільки вкотре проминає літо.
То тільки сум біліший молока
у тім серпанку ранішнім розлитий…

2012

Ще хвилин п'ятнадцять,
і зачиниться метро.
Десять-двадцять баксів,
і закінчиться бабло.
Нічні ліхтарі у цій темноті,
нічні метелики на самоті
лиш мерехтять вогниками сигарет,
і ти тут блукаєш, ніби аскет —
один десь на краю міста,
ніби на краю всесвіту,
І якось наче навмисно
без грошей і без сексу. Ну,
і що робитимеш тепер?
Час довкола ніби на паузі,
і всі кудись порозбігалися,
і нікому натиснути плей.

…товчу завзято яблука в діжі
надутощокі та червонобокі
й на серпня-вересня жаркому рубежі
онуків напою цілющим соком...

25.08.2012

до тебе, щоб дійти - гони пароль...
і числа у рядках там семизначні
і семеро імен на одну роль
у черзі репродукції… не смачно

а звідки ж там опудало - ціпок,
з яких вітрів і протягів небесних?!
моє ти горе - горенько пророк…
топтав би собі здравниці Одеси…

моя це роль! вивчалася здавен
із фарбами століть амфітеатру:
двокольором нескорених знамен,
змальована на щастя з долі тата…
2012.

Розпечене повітря
Прилипає до свідомості
Всесвітньою втомою…

25.08.12

Столітнє це моє післячуття,
Що в серці наболе́ному гойдаю...
Як метеор ти нісся над життям
І десь упав, а де - не пригадаю.

Зостався слід на вим’ятих снігах...
Та ба, що розчинилися з весною!
Гадало й сонце - взріє по бабах,
А ті взялись безпам’ятства габою.

Заорана сусідами межа.
Хіба ж не знає хтось, як орють межі?
Осліпла задзеркаллями душа
У світлі неба, де старенькі вежі

Усе ще бачать, певно, твій політ
І промінь ореольний, і падіння...
Післячуття, котрому сотні літ -
У серці, наче гойдалка спасіння...
(25.08.12)

* * *
Розбите серце не зростеться знов,
Втрат не злічити у любовнім герці:
Що хвилювало, гарячило кров,
Нема того вже у розбитім серці.
Від сповнити всі примхи намагань –
Твої ж вони – нема вже в нім ні муки,
Ні каяття, ні втіхи, ні бажань;
Розбите серце вимага спонуки.
Й так тихо колеться, не знісши гніт,
Що не знаходить співчуття у людях;
І б’ється, й завмира – кружляє світ,
І ми з ним разом. Серце в моїх грудях,
Півроку вже, як ти розбив надвоє,
Й не знав ніхто, хіба що ми обоє.

Edna St. Vincent Millay
* * *
The heart once broken is a heart no more,
And is absolved from all a heart must be;
All that it signed or chartered heretofore
Is cancelled now, the bankrupt heart is free;
So much of duty as you may require
Of shards and dust, this and no more of pain,
This and no more of hope, remorse, desire,
The heart once broken need support again.
How simple 'tis, and what a little sound
It makes in breaking, let the world attest:
It struggles, and it fails; the world goes round,
And the moon follows it. Heart in my breast,
'Tis half a year now since you broke in two;
The world's forgotten well; if the world knew.

* * *
Цей звір, що рве мене, не бич для стад –
Збиткується любов так наді мною:
Лютує, як надворі листопад,
А сита – слабне, відступа весною.
Спаде гарячка, й рана заживе,
І в серці вщухне біль; забуду згодом
Й тебе – манить мене так все нове –
Хоч був мені і заходом і сходом.
Врятована із пазурів звірюк,
Могла б кохати знов, та не зумію:
Вздовж тіла всього, й наче сніг для рук,
Що вже й цілунків жаром не зігрію,
Рубець від ран тих нездоланним шанцем
Проліг між мною і моїм обранцем.

Edna St. Vincent Millay
* * *
This beast that rends me in the sight of all,
This love, this longing, this oblivious thing,
That has me under as the last leaves fall,
Will glut, will sicken, will be gone by spring.
The wound will heal, the fever will abate,
The knotted hurt will slacken in the breast;
I shall forget before the flickers mate
Your look that is today my east and west.
Unscathed, however, from a claw so deep
Though I should love again I shall not go:
Along my body, waking while I sleep,
Sharp to the kiss, cold to the hand as snow,
The scar of this encounter like a sword
Will lie between me and my troubled lord.

Людські серця ідуть із часом в ногу –
Облудний ріг багатства їм сурмить.
За поклоніння Грошовому Богу
Покарані невіглаством пітьми.

Не буде мудрий прагнути наживи,
Бо найцінніший скарб його – в душі.
І лаврів не захоче він фальшивих,
Що споганіють через рік в іржі.

Та як ту мудрість перелити в корінь,
Коли спокуси і облуди скрізь,
І вовчі лігва розрослись навколо?..
Забув-бо кожен – на землі він гість…

Де золото панує – там пітьма,
Там правді вже пристанища нема…

А я ходила по дахах, і навіть у автомобілі
ганяла містом аж підхмарно.
І ти мені не віриш марно!
Бо то було не де аби – у Львові, між високі шпилі.

Я годувала голубів. І ті мене літати вчили.
Дражнила левів на ліпнині…
Ти ще мені не віриш нині?
Та то ж було не аби десь – у Львові… і на літа схилі.

А я ходила на руках, підбори щоби на бруківці
не поламати. І безпечно
пірнала в зливу… Я, до речі,
ліворуч, в другому ряду, на цих світлині та листівці.

А ще мені найбільший лев подарував гранітне серце…
І ти дарма смієшся знову,
Таке трапляється у Львові,
повір мені, спитай експертів! Бо все це правда! Правда все це...

Матусю, рідна, журишся... Чому?
Леліє чорнобривці осінь,
Та ти, як безліч сподівань тому,
Така нестримно-юна й досі.

А знаєш, мамо, я ж іще мала.
Дозволь, сховаюсь у долоні -
Сльозами вимолю з чола
Твої тривоги невгамовні.

Пригадуєш, мамусю, ті пісні,
Колисані у теплих зливах?
А наші мрії звабно-запашні
У насінинках чорнобривих?

Повіриш, нене? - Бережу сама
Насіння те в душі-торбинці.
Усе для доні...
Вірю – і вона
Також полюбить чорнобривці.
2012

Обрій накинув хустку -
Плечі вкрив яснині,
Хмари - як болю згустки –
Бліднуть напівсумні.

Небо здригнулось віщо –
Сутінками рябе.
В серці - укол(!): навіщо
Знов згадало тебе?

Вітер дмухнув сильніше.
Враз - від його зусиль –
Мов засвітилась ніша
І розсмоктався біль.

2.08. 7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Чашка ранкової кави
Коханій жінці у ліжко
Зробити це зовсім не важко,
І навіть приємно трішки

Квітів букет духм"яний,
І поцілунок ніжний
Після палкої ночі,
Коханій жінці у ліжко

От-би так кожного ранку
Кава і квіти в постіль,
То було-б добрим знаком
День пройде наче в пісні

І не потрібно дяки,
Це я Тобі вклоняюсь
Кохана моя дружино,
Вірним Тобі залишаюсь!

25.08.2012

Було мені пороблено на смерть...
А я лопатив цього літа Всесвіт.
Душа моя за нього більша... жме...
З душі сльозою камінь впав.
Тут весь він...

І вірш мій, що за мене старший теж,
Складається із музики. Пружинить.
Він, як душа, шукає світла й меж
В сузір’ях – мов у кошиках ожини.

Мені уже нічого не болить.
Лиш кожен подих – битим шклом по шрамах.
Оце ми, тіло, наче й тут були,
Але душа вже проситься до мами.

Туди, туди – в колисочки могил,
Де суд, не осуд!
Вітряно. Іскристо.
В ніч пада золотий космічний пил.
І ангельськи-рослинне товариство.

Останній літній дощ крізь люльки дим.
Бездомний мокрий пес у душу зирить.
Я, зроблений із глини і з води,
З вогнем зорі учуся жити в мирі.

24 серп. 12.

(2012)

чи кажани, чи то нічні погиби
(хоч, зрештою, усі вони безпечні)
у вікна пхаються і дивляться у вічі,
й не відігнати їх, бо відганяти нічим

чи то страхи, чи то нічні примари,
стриножені удень і вільні ніччю
до тіла ближче раз у раз, як тільки північ
і так розгулюють без сну до третіх півнів

чи налякати, чи звести охочі,
(а розум зранений, а ноги босі)
о ні, їм холодно! - усе життя без посту
і просяться у тепле лоно, як у теплу постіль

2012