Ти збуджена, ніби вечір,
Що пестощі не ховає,
А хвилями котить пристрасть
У гнізда казкових птиць.

Ти збуджена, наче літо,
Що ластиться в босі ноги
Хвостом, що стоїть трубою
Й муркоче сметані рай.

Ти збуджена, ніби вітер,
Що прагне в усі шпаринки
Й шепоче на вухо чари,
І грає на флейті мрій.

Ти збуджена, наче осінь,
Що вже не ховає жару
Й свої розпашілі щоки
Не хоче ховати в «ні».

Ти збуджена і в шаленстві
Бажання на мене схожа
І диханням, що аж плавить
Ночі гіркий шоколад.

У збудження меж немає,
Ламається відстань легко
Неначе сірник до свічки
До мене несеш вогонь.

23.10.12

Ніколи не кажи ніколи,
Тебе це тихо поневолить:
Ніколи? Як? Ні – ні? Чому?
І вже ти істину просту
Зав`яжеш у клубок питань.
Отут не стань -
Казав «ніколи».
Не розкажу!
Чому? «Ніколи!»
Не покажу, не полюблю…
А все: у впертості стою!

Цей дощ у горах — зранку і надовго,
погожі дні закінчились, на жаль,
осіннє сонце пестило недовго
і заховалось у захмарну даль.
А гуркотіння грому іздалека
віщує смуток затяжних дощів,
і клапті хмар, увиті у смереки,
дивуються, - а де пташиний спів?

2004(2012)

Горе моє, лихо, гарбузовий цвіте,
Розпустивсь у пору бабиного літа.
Бабиного літа, на коротку днину
Появивсь ти, друже, у лиху годину.
Пелюстки на сонці тішаться як діти:
Треба кожній миті у житті радіти.
А навколо тебе світлі амплітуди
І тобі байдуже, що там далі буде.
Що там далі буде: тепло чи морози?
Висіваєш вітру щирі свої сльози
І бентежиш серця заскорублу тишу.
Як це янголятко я тепер залишу.
І такий ти пізній, що мені робити ?
Попереду грізно вітер дме сердитий,
Білі кучугури кличе за собою.
Стану тобі, брате, теплою стіною.
Хай мізерні шанси вдвох весну зустріти
Та я біля тебе, гарбузовий цвіте.

23.10.12

...Немає світла у мені одній,
ти приєднайся – буде безліч світу,
бо далечінь в буденності подій
лише обом у світі цім засвітить...

...пішла сама у осінь і дими –
я думала, врятуюся від тебе,
та промінь сонячний таки зломив
мій сум осінній і мої нетреби…

Пішла одна у осінь і дими!
Кому те слово, мовлене з порогу..?
Цей жовтень - як дитя попід грудьми...
Не знати ще - для кого і для чого…

Блукав сьогодні цілий день осіннім парком – був чудовий осінній день – теплий, свіжий та прозорий, які рідку бувають нині в Дубліні. Милувався жовтим листям, яке падало мені під ноги, згадав одне товариство ірландських поетів «Брати чорнильниці», яке було і творило на світанку епохи модерн. І спогади та думки спонукали мене написати другий варіант мого старого вірша про жовтень:

Жовтень рудою вивіркою
Визбирує істини жолуді
У темне дупло старості.
Сірою мишею вечора
Віршів шурхотить листям
Сумних дитинства спогадів.
Чорним щуром сучасності
З хати з мертвим господарем
Біжить на подвір’я Космосу
Гризти нудьгу одвічну
Чорну, як та безодня,
Що висить на нами грішними
Відколи втомлені пращури
Очі відкрили Сонцю жорстокому.
Гризе нудьгу, доки сутінки
Людських думок та юної радості
Стануть черствішими
За хліб безхатька-філософа,
Що блукає Сковородою одвічним
Спаленим полем мрій.

у далекому тумані
кінь пасе потахлу осінь
у далекому тумані
самотіє дикий кінь
серед визьобаних зрубів
серед вилинялих просік
дощ розкаяно блукає
жовтень мертве листя носить
і щодень круки згорають
в коловерті шамотінь

у далекому тумані
дивний кінь зиму чекає
топче сни старого ставу
розсипає чорним склом
на порепаній березі
дзеленчать ключі від раю:
золотий
а другий срібний
без надій - з іржавим краєм
дзеленчать що третє літо
в лету осені стекло

Кельтські міти присмаком кави
Гіркої та гарячої
Обпікають думки та спогади,
Що теж є думками
Тільки осінніми.
Легенди про феніїв,
Про Кредхе та Конна Крітера
Приходять до мене тінями.
І тільки Місяць
Поглядом сновиди
Зазирає у вікно ночей
Часу мого безсоння,
Моїх болісних спогадів,
Темних лісів рукописів.
А жовтень так само нещадно
Обтинає життя дні –
Бородатий кравець
Кроїть саван із шовку жовтого
Холодними ножицями
Вітру осіннього,
Уриває нитку годин,
Хвилин мереживо.
Перо та папір. І чорнильниця.
Старий кіт намуркає
Сюжет новели
Про героїв,
Що зникли як сон…

Стрів Мирон сусіда зверху. Каже: - Совість майте!
Через ваші крики-зойки ми не годні спати.
Вір не вір. А тут все чути. Стіни в нас картонні.
Я не брешу, йди спитайся все в моєї Тоні.
Той у сміх: - Не може бути! Це скоріш над нами.
Я оце лише приїхав зранку сам від мами.
Тут як тут і Тоня "влізла": - Я все чую й знаю.
Я твоєї жінки голос добре відрізняю!
Той ніяк: - При чім тут жінка? Я ж в селі зостався.
- Ха. Кому ж вона кричала: " Вася, не спиняйся!"?
Білий став отой, як стеля. Моцно стиснув зуби.
Точно "вріже" зараз в пику. Або " вріже дуба".
Через мить прийшов до тями: - От в село " змотався".
Справа в тому, - я Микола. Хто ж тоді той Вася?

Цілувалась з милим –
Щічки наколов,
Не приходь небритим
Ти до мене знов.

Не ходи небритим,
Краще не ходи –
Вилила на щічки
Я відро води.

І гречаним медом
Мазала я їх,
Добре бджоли спали
В вуликах своїх.

Добре бджоли спали,
В вуликах своїх,
Щічки аж палали,
Від обійм твоїх.

Впала зіронька небесна,
Впала у садок
І заграв у срібні струни,
Заспівав струмок.

Соловейко ніжно тьохнув,
Вишня розцвіла,
Тільки ти до мене, мила,
Знову не прийшла.

Розцвіла в садочку вишня
Білі пелюстки,
Тихо місяць покотився
Дзеркалом ріки.

Покотився, нахилився
До верби сумний,
В довгих косах загубився
Гребінь золотий.

Соловейко ніжно тьохнув,
Вишня розцвіла,
Тільки ти до мене, мила,
Знову не прийшла.

Наче бджілка ти працюєш,
Не жартуєш, не цілуєш,
Вариш, миєш, прибираєш,
Цілий день бюджет латаєш.

Щоб так влада працювала,
Ти б мене поцілувала,
Народила б доньку й сина,
Щоб не вмерла Україна.

Відмити з душі, як з асфальту, буденності пил.
Просити дощу, в ритуальному танці зайшовшись.
Щоб пращури древні повстали з розритих могил,
І вирване серце загоїлось небом безшовним.
Тулити уста в поцілунку до обраних скронь.
І Бога просити, інакше – війна неминуча.
Жахатися грому й чекати на струм від долонь.
І вирване серце нарешті змінити на штучне.
2011.

Просічена летом лелеки - шаркою стрілою,
крила тугоперого лезом утята, кровиш
медовою плазмою - геть босолиста...такою
розщедрою кропиш багрінню - та боляче лиш.
Лягає пaстозно... рел"єфами стелиться злато,
ізіткане сонцем із утлого променю. Б"є,
як цівка із рани, з-під льолі оте Ельдорадо-
омана розблиску...а завтра його вже не є.
Усмоктує сотянa хмарa рефлекси журботи -
вино шарлатове спиває карафне єство-
вагітнa усекольорами, даліє. Супроти
печалі смичкують дощі на спікато. Удвох
із вітром у танці звиваєшся до оболоку
і брАхмани - давні дерева стогіллями рук
голосять угору- застиглі у пості аж доки
до них не торкнеться претеплості справжньої звук.
Ріднюся, сестрюся з Тобою, огнистости Жрице,
у звичаї скіфів- бо глас давнини не потух.
У венах мені хлюпочи, відігрійся...Чи ти це-
у oсінь облачена, Долe? Чи Oсені дух?

Не будемо веселитись чи плакати
не скажемо владі ура
нехай ідуть із богом спокійно
Бог їх розсудить
Він вірний суддя.

Люди дихнуть спокійно,
Бабки запалять свічу
Як буде при другі владі
Про це я замовчу.

Вибори будуть в неділю
мало їх було і буде
Голосувати ідуть з безнадію
Кажуть, що новий красти буде

Чи диктатор, чи демократи
Не легше від цього людині,
Якщо ніде заробити
На хліб голодні дитині

перед виборами дарунки дають
Гречку, крупу, макарони
До влади впускати їх не гоже
(Три шкури здеруть)
Від таких благодійників
Борони нас Боже!

Бог всё видит, но не Он, к сожалению, председатель Центризбиркома…

НОЧНОЕ ПРОЗРЕНИЕ

Выборы! В головах у людей - только выборы!
Все на выборы! В массах – выборы!
«Ти бери! Все собі бери!
Лиш ВИБЕРІТЬ МЕНЕ! Виберіть!»

Настала Осень – настали Выборы!
Есть измененья не только в Природе!
И все, кто хочет быть где-то выбранным,
Вдруг начали свой «Поход к Народу».

Подход к Народу здесь каждый ищет:
Себя, как Бога, - на все Иконы!
А то, что Души не стали чище,
И сплошь в Народе лишь мат да стоны!?!

Вот те, кто раньше не шибко кланялся, -
Враз улыбаются, клянутся чествовать!
А те, кто раньше всё дурью маялся –
Бросились тут же Народ приветствовать!

А может почаще нам делать выборы –
Чтоб что-то сдвинулось в стране и в Партиях,
Чтоб не успевали грешить те, кто избраны,
Чтоб возрождалась в стране Демократия!

Выборы! Повсеместно - выборы!
Все на выборы! В мыслях – выборы!
«Все бери! Навіть Душу мою бери!
Тільки ВИБЕРИ МЕНЕ! Вибери!»

А Природа выказывает расположенье:
Выбирает - по-прежнему нянчится с нами!
Выбирает – к Любви повсеместной движенье,
Не бросаясь на Ветер пустыми словами!

И я - за Любовь на Земле – голосую!
И я - за Детей – что в Любви – голосую!
За Правду и Честность ВСЕГДА – голосую!
За Бога - в Сердцах всех людей – голосую!

- Не йди! Бо ранок надто гарний
аби самотньо так піти:
зірки на небосхилі згасли,
ось має сонечко зійти.
Не йди і як настане вечір,
не йди удень, не йди вночі,
не йди, коли скажу я: "Досить!"
й віддам заховані ключі.
Знайду я що тобі сказати,
як Шахразада, знов і знов.
Казки нові розповідати
про щастя, вірність і любов.
-Моя маленька чарівнице,
повік від тебе не піду!
Казки ми вміємо творити:
ти - тисячу, а я - одну!

2012

Заховали зорi в трави
Крапельки роси,
Покотилися тумани
Сивi за лiси.
Теплий ранок над Десною
Хвилi пробудив,
Підійшов до човна хлопець
І за весла сів.
А русалка не дрiмала,
Хлюпнула хвостом…
Буде мати сумувати
З батьком за столом.
Наречена не пiдiйде
Бiльше до Десни,
Та русалка не вiдчує,
Як живі, вини.
Хлопця сонного голубить –
Будеш тiльки мiй,
Вже у кучерi вложила
Гребiнь золотий.
Пiд вербою будем жити
В хвилях голубих,
Я тебе навiк сховаю
Вiд очей лихих.
04.07.11р.

1.

шкода ЛГ, що випила отрути…
шкода ПГ - алкаш він, просто лох:
у нього друзі, як один – банкрути,
дітей – немає, жінка - без панчох

а у ЛГ усе давно минулось…
а у ПГ – хіба буває гірш?
але шкода – взяли і перетнулись:
той твій ПГ і мій нещасний вірш


2.

ні, не шкода, що почалась вендета,
але направду - ти її хотів,
шкодую я Ромео і Джульєтту,
і так, що навіть більш немає слів

шкодую, звісно, що усе минуло,
а те, що є - аби лише не гірш,
шкода мені, що ми тут перетнулись,
як і тебе, як мій нещасний вірш


23.10.2012

прийшла така
ностальгічна, руда, мов осінь.
сонця диск поклала під язик.
я віддався б її волоссю,
ніби мудрості Лао-Дзи.

я мов жук розгортав би листя,
між волосся імбирних трав,
у одній істоті злилися б
тонкі душі індійських приправ.

на стеблині зависну мов бабка,
не гойдатиму лапками світ.
тільки пташка, злякавши рибалку,
вмочить дзьобик в озерний
сувій.

Прощавайте, золоті дерева,
Вже не чуть у хмарах Божий глас…
Осінь, мов печальна королева,
В мантію жалобну одяглась.

Де ти, справедливосте, о де ти?
Певно, Чорнобог тебе зборов.
Скоро ви, діброви, упадете
І проллється з вас багряна кров.

І пополотніле від одчаю,
Небо, обірвавши в серці нить,
Заголосить тужно, заридає,
І плачем-дощем зажебонить.


22.10.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Багато слів не треба -
це осінній світ,
перепеті́ї,
а навпроти
небо чисте.
Потрохи свіжим буде
твій вчорашній слід,
де горобці-малі
купаються
у листі...

У словниках усе написане
до нас.
Дороги встелено...
Лишається
відчути -
одне для кожного і завше
в перший раз
без слів (я впевнена)
ще можна
щось збагнути.

Так на секунду зупинитись
на межі
між тим, що мовою,
мабуть,
не поєднати...
І розчинитись у довготривалім
сні,
щоб невагомість
ця
ніколи
не кінчалась.

И город полюбил я, как приезжий,
И полон был счастливых впечатлений,
Я новое любил за новизну,
А повседневное – за повседневность
Арсений Тарковский

Я, мабуть, не турист.
По містах шукаю не галереї, не руїни башт,
А звичайнісіньких людей.
У тиші парку люблю послухать
Колискову для невсипущого онука.
На пляжі стежу,
Як замки виростають із піску...
Люблю оцю незапрограмовану ідилію.
Кажу собі зазвичай,
Що й тут все, як у нас.
І от ця одинакість
Для мене втіха набагато більша,
Ніж галереї чи руїни башт.

Це надзвичайно страшний сон, коли дітей вивозять за кордон. І не подумавши про рідних ні хвлини, для них всі наші діти - це тварини. Так,важко кому небудь сказати, коли стоїть залита в сльозах мати. Бо знаючи про все, не перетне кордон і це ще називається закон. Дуже великі і шалені гроші, у іноземців ці слова є найхороші. А діти сльозами обливаючи портрети, все промовляють фразу: -,,мама-де ти,,

У шортах бiлоснiжних
Та топах вiд Кутюр,
У темних окулярах,
Які б носив Амур,
Бiлявка йшла до моря…
Навкруг гудiв базар,
Торговий люд хвалив свiй
Вiд цiн хмiльний товар.
Хтось – вина благороднi,
Хтось стиглі кавуни,
Грузин – солодкi динi
“Как дэвушка”, смачнi
I грона винограду,
Iнжир та ананас:
“Красавица”, хоч трошки,
Хоч щось купи у нас.
Та гордо посмiхнулась
I кинула крiзь смiх:
“В чужих я не купую,
Пiдтримую своїх!”

Грає скрипонька весела -
Танцювати час,
Полька вiтром налетiла
Й пiдхопила нас.

Пригорну тебе до себе,
Закручу хмiльну,
В грудях серденько спiває
Пiсню чарiвну.

Б’ється серце, грає скрипка,
Чую подих твiй,
А в очах – блакить бузкова,
Сяйво нiжних мрiй.

Пригорну тебе до себе,
Закручу хмiльну,
І нехай спiває серце
Пiсню чарiвну.

На підвіконні квіти –
мертвий глум.
Останній подих,
запізніле літо.
І Ти кривавим блиском –
вічний сум.
І я з Тобою
попелом по світу.

Обліпихова осінь
останні обтрусить плоди,
позолотить бруківки, стежки, бездоріжжя.
О як нестерпно хочу я туди,
де, ніби вчора, зеленіло збіжжя.
Де почуття – ще свіжі, не залеглі,
де погляд твій – незвіданий зеніт.
Я лотерею виграла – алегрі!
Югою закрутився цілий світ!

Сьогодні, на отому перепутті,
де наші перетнулися шляхи, –
слова в кайданки бісові закуті,
і осінь, осінь, осінь навкруги.
2012

Щось не спиться нині Васі,
поруч дрімле Катя.
Він спитав: - Цікаво скільки
треба вам для щастя?
В жінки сон утік миттєво:
що це той питає?
Знає щось чи "меле" здуру -
та думки читає.
Будь що буде - мислить Катя:
хтозна, що він вчинить.
Може, має гарний настрій.
Грошей ще підкине?
- Що для жінки повне щастя?
Треба дві лиш речі.
Гарні дві якісь обновки...
кожен день, до речі.

Не соромся мене торкнутись,
Як торкається тепле сонце.
Пробиваючись крізь фіранки,
Підглядаючи у вікно.

Ми не можем його позбутись,
І на яблунях стиглий стронцій
Помирає від спеки зранку,
Бо дощу не будо давно.

Не соромся завдати болю
Поцілунків устам гарячим.
Доки пахнуть долоні серпнем,
І годинник завмер на мить.

На розстеленім полі бою
Переможені, вдвох заплачем,
А інакше навіщо серце
Твоє зранку в мені щемить.
2012.

Колись отак не стане і мене…
Мине весна, зійде з орбіти літо.
І я мину, не встигнувши пожити,
І все, що встигла, раптом промайне.
Згадаєте про мене, а чи ні?
Рядком в газеті скупо і строкато.
Являтимуся, може, уві сні,
От тільки жаль, що нікому чекати.
А може попросити в Бога ще
В кредит життя: світанків і розмаїв,
Щоб встигнути залишити свій щем
У тих рядках, які ти не читаєш.
2011.

Ти йдеш - а осінь жовте листя
в червоні скидує люстерка.
Ти просто небу усміхнися -
Бо сонце в листя перетерте


тебе зігріє знизу. Раю
ключі розлиються вітальні.
Ніхто не знає, що я знаю.
Камін теплиться у вітальні.

Холодний дощик б*є по шибках.
Читаєм книгу первосину.
Сміється мати. Ще не видко
з печенням тата з магазину.

Приїхав брат із братовою.
Мала племінниця сміється:
Почервонілий носик горне -
аж тепло робиться на серці.

Життя - як осінь: дуже тепле,
Різноколірне у двобої
з буденним сном. Ти просто чесно
Залишся сильною, собою...

Не моя вина -
Не твоя вона.
Від торкань струна
Не звучить, німа…

Розірву струну -перейду стерню!
Принесу вогню!..

Не моя вина,
Що любов земна...
Не твоя вина,
Що мене нема.

І струни нема, і стерні нема,
У житті зима...

2012.10.21.

Новий сусід тепер в Богдана.
В нього гарний пес.
Такий собі бульдог французький.
Чорний, чорний весь.
Іде ото хлопчак зі школи.
Звісно, не спішить.
А тут якраз - той пес французький.
Ліг собі й лежить.
Ніяк ніхто пройти не може.
Плач ачи кричи.
Собака з виду ніби добрий.
Зробиш крок - гарчить.
Нарешті вийшов той сусіда.
Пес одразу стих.
- Чого злякавсь? Добріш собаки
годі десь знайти.
Та ти ж такий здоровий лобур.
Міг прогнати пса.
Ти ж бачиш,- він всього лиш гавка.
Й зовсім не куса.
Малий почав очима кліпать,
лиш ото почув:
- Та я ж не знаю по - французьки.
Я англійську вчу.

Я задыхаюсь без любви-
Молюсь и каюсь...
На вдохе утренней зари
Прозреть стараюсь...

Не зачерстветь мне помоги,
Святая Дева!
Мы- не друзья и не враги-
Я за пределом!

Я с трапезой живу одна-
Так, видно, надо...
Повисла бездной тишина
Над зимним садом...

Бунтует ветер за окном.
Так одиноко...
Я вспоминаю перед сном
Твой милый локон...

Лоскочет памяти намек:
Ты где-то рядом!
Глаза штурмуют потолок-
Страдать не надо!

Пора рассудку отдыхать-
Уже не больно.
Устало сердце трепетать-
Пусть спит спокойно.

Мотаю світом кілометражі...
Не гра, не мода - ліки для душі.
Від пересадки і до пересадки
Минають дні: шнурочком, по порядку...
Віконце потяга: міняються шпалери,
А Ваш супутник - зовсім невеселий.
Мішає тугу цукром в склянці чаю
І стук коліс мовчання виручає...
На відстані снігів холодних слів
Вчорашній день гірчинки не жалів!
Дорога вкрита нині рушниками,
А у дарунок - подорож до мами!

У тих садах, де ми були удвох,
Дерева п’ють своїм корінням вина,
Їх тільки-но зростив іще Пан Бог,
Вони ще й плоду першого не винні.
У тих садах, там тихо, як у снах,
Які ледь-ледь нашіптує світання.
Там кублиться блакитноокий птах,
І перший день – точнісінько останній.
Там невідомо, що таке печаль.
Там почуття не відкидають тіней.
І час не б’є суху свою печать.
Там лиш сади. У білому цвітінні.
2012

А червень – юнак під вусом.
Ще трішечки недозрілий,
Та сонце його гаряче
От-от – і до ніг впаде.
В зелених цупких обрусах
Черешеньки зашарілись,
Від жартів його хлоп’ячих
Ховаючись де-не-де.
2012

Примарна ілюзія світу цього
Туманом примари дарує життя.
Пустельний оазис у серці того,
Що бачить реальність у тіні буття.

Навколо нас пустка сліпуча, густа,
Омана солодка і хтиве ніщо.
Чарує марою облуди мана
І живить трухляве та бідне єство.

Пітьма у вабливому сяйві мари
Незрима для ока сліпого, коли
Зомбує ілюзія демона. Вмри!
Щоб очі побачити правду змогли.

(24.07.12)

Черная кошка в комнате темной...
Мифы и тайны, покрытые мраком...
Между диваном и дверью разъемной
Не тараканы живут- "вурдалаки"!

А домочадцы похожи на демонов:
Рыскают ночью, телепортируют...
Весь беспредел аннулирован временем,
А беспредельщики время утрируют.

День посвящается светлым деяниям:
Благо творить и чеканить историю.
Свыше оценят все наши старания,
Не приценяясь к судьбе "маратория".

Ночь оставляет приспущенной завесу:
Лунные блики, кричащие филины...
Полная ужасов, внесшая каверзу,
Ночь будоражит и чешет извилины.

На кулачки зелених яблук стиглих
Зіпнеться ранок серпнем прохолодним.
Сусідський пес замерз і тихо скиглить,
І милостиню жде дівча голодне.
На кулачки своїх надій зелених
Зіпнусь і я, збиратися в дорогу.
М’який спориш помолиться за мене,
Холодний серпень кинувши під ноги.
2011.

Сонце зійде, розхристане і босе,
Немов з хреста розпеченого зняте.
Занурить промені, як пальці, в русі коси
І заховається, сполохане, за хату.
І вислизнуть з-під ковдри білі ніжки.
І вишиванка побіжить по тілу.
Зачнеться раночок у росах на обніжку,
Зійде й розсиплеться, повільно і несміло.
2011.

Падають каштани на бруківки Львова,
багряніють клени за твоїм вікном,
над тобою руки простяга Покрова
й синова усмішка обдає теплом.

Ти така багата на дарунки долі,
на людські щедроти, дружбу і любов.
На столі твоєму стачить хліба-солі,
хто б коли у гості часом не зайшов.

Сірості хмариння хай ухопить трясця,
хай у благодаті в’ється кожна мить.
А чого ще треба? – Просто пити щастя.
Із долонь коханих. І самій любить…

21.10.2012

Очима жадібно вберу
Красу гаїв барвистих.
Під їх мелодію стару
Так гоже серцем плúсти
В пахучі шерехи дібров,
Грибного царства простір,
Де, в бік який би не ішов, -
Тепла янтарний постріл.
Там сонця входять промінці
Межи лапату хвою,
І пролітають горобці
Строкатою юрмою;
Вітрець намотує на вус
Легеньке павутиння,
І стелить ніжності обрус
На крони далеч синя;
Завзято білочка горіх
Пошукує у листі,
І кришталевий сиплять сміх
Росинки променисті…


21 жовтня

Думки про тебе з вечора й до рана,
Як сонце над гаями, так і ти –
То грієш, то печеш, неначе рана,
До тебе все життя мені іти –

Голубити за промені, за крила,
Ще мить - і огорнути всю, ще мить…
Ти білий світ увесь мені закрила,
Де серце болем радісно щемить.

І вірю я, у щастя вірю свято,
(Ти для цілунку вустонька настав!)
Що збудеться для нас любові свято –
Ще просто час для нього не настав!

21.10.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Це не битва…
Це якась рутина.
Боротьба лукава: зла зі злом.
- Ти за кого !?
- Я… за правду, сину.
Вранці бачив вели на перон.
Я не знаю…
Щиро, в чім причина.
Падолист грайливий за вікном.
Ти прости цю, Господи, провину.
Цей осінньо-жалісливий тон…

21.10.12

А я гарна, а я гарна,
Краща всiх у свiтi,
Наче сонечко ранкове
В золотому житi.

Не троянди пурпуровi
То такi гарненькi,
Це iз вуст моїх злiтають
Казки солоденькi.

Не веселка то дугою
У блакитi сяє,
Погляд мiй в куточки серця
З неба долiтає.

То не зiроньки упали
Золотавi з неба,
То в очах горять бажання,
Їх вгадати треба.

P.S. Це завiршована мною розмова почута
вiд однiєї дуже вродливої та вiдвертої панянки...

Під зоряним небом танок танцювали,
Від ритму шаленого зорі упали,

Впіймала ті зорі русалка кмітлива,
Тепер буде жити у хвилях щаслива.

У коси віночок зірковий вдягла,
Враз хвиля русалку сховала мала.

Тепер у Десні, під старою вербою
Ті зорі палають вночі під водою.

а ліс поважчав ліс позолотів
лежать мов гарбузи нагріті дзвони
а в серці пісня вивільги холоне
і сонце обривається червоно
в щодалі більш відчутній самоті

спустошення здіймає мідний щит
світ за очі жене птахів співочих
і душу роздирає жовтим клоччям
а літо бабине нічого не пророчить
а літо бабине розгублено мовчить

Ти жалій не мене,
А майдани, наповнені листям.
Замітає двірник
(Як він сміє?) надії крихкі.
Після щастя мовчать
I ніколи не плачуть опісля.
Аж до хмар не летять
переплетені руки важкі.

Ти люби не мене,
А на мапі позначене місто.
Впорядкований рух
Цих манiрних суботніх авто.
Я колись повернусь.
І до тебе приїду я, звісно.
Листопадом з’явлюсь
У ментолову нiч без пальто.

Ти бажай не мене.
Все минає – миттєве i вiчне.
Цей нестримний двiрник
(Як він сміє?) не кличе тепло.
Вже не крапки вкiнцi,
Тiльки знаки стоять окличнi.
I за спиною – бачиш –
З’явилось одне крило.
20.10.2012