Ввійди в мою душу! Вона ж бо – мов дерева тінь,
В якій Ти у спеку знаходиш жадану розраду.
Забудьмо печалі, слід зрад залишився позаду,
Давай милуватися разом ясним зорепадом,
Купатися в росах, вдихаючи дикий полин.

Злітаймо у небо! Не нарізно – спробуймо вдвох,
Тримаючись тільки за руки чи крила незримі.
Я – вітер у полі, я – воля Твоя незборима,
Я – музика сфер, що Ти виплеснеш завтра у риму,
Я - сон просто неба, що тихо нашіптує Бог.

Зцілю Твоє серце пречисто-цілющим дощем,
Що рани минулих утрат і печалей всіх змиє.
На наших стежках вже зневір не клубочаться змії,
Не Ти і не Я, бо віднині у Всесвіті МИ є -
Готові до злетів, нових перероджень й прощень...

Я вірю - є МИ! Бо у ВЧОРА – зачинені вікна,
Вітрища сум'ять у які не навіють жалів.
Тягар від розлук, що минули, давно перетлів,
І я, мов землиця в одвічному прагненні злив,
Чекаю на весну…
Душа воскресати вже звикла!

Русалонька

Глибинний шум,
Зелені вії
І дотик-струм 
Чи все це мрія?

Вона мовчить,
Говорять очі
Про дивну мить
Морської ночі.

Я розплету
Зелені коси,
І на льоту
Їх вітер зкосить

Засохне в’янь,
Розтане піна.
Морська багрянь
Усе поглине.

Тиша впаде посіріла: ляп.
Візьме тебе Сивіла до лап.
Буде навколо тепло: подих пустель.
Ти не вернешся з пекла: ти не Еней.

Схочеш сказати: "Здраствуй" - не пролуна.
Інші тобі позаздрять: ти - сатана.
Тиша впаде похмура в смог.
Кажете, той придурок - Бог?

Знаєте, той нікчема - Брут.
Він мене скинув з Едему в бруд.
Тиша вдарила в днище, ніби ключі.
Хто з нас тепер найвищий? - кричи не кричи?

Хто з нас тепер насподі? Минув переляк.
Можеш скільки завгодно вдавать короля.
Тиша ввійде безвуста до вух.
Ти не зіграєш Прокруста: я - Дух.
2006

Життя любити на очах у всіх
Неприпустимо.
Це великий гріх!




10.09.11

Де ластовиння тільки-но на носі,
весну малює, дошкуляє трохи,
де все – ще тільки спроби, а не досвід,
а кроки ще не звідали порогів,
ти там відкрита слову, людям віриш.
(А, втім, ти й досі довіряєш вічно).
І на чужім горищі пишеш вірші,
такі наївні, і такі трагічні.

Інтриги не вийшло. Ця Ваша Аліса, як осінь, бліда.
В чужім задзеркаллі ковтає текілу з одним із «світил»
Якихось там практик. Сп'яніла. Кайфує. Єдина біда:
У неї і нігті, і руки, і очі - суцільний акрил.

До біса Алісу. Ця Ваша Ассоль - розкуйовджена й зла.
Давно вже забула, на кого чекати. Залізла на стіл.
А потім на ліжко. Червоний бюстгальтер і лінзи зняла.
Які там вітрила? Пошито білизну з червоних вітрил.

...Багрянцем - текіловий дощ і дзеркальні скляні голоси.
Анжела з будинку навпроти вдягає червоне годе.
Була б вона Мавкою - та їх давно проковтнули ліси.
До біса тих мавок: вони надто схожі були на людей.
2012 рік

друзья, трубите общий сбор
пора кострам на баррикады!

свиной, говяжий... это - спор!?
а мне бы фарш из авокадо.

друзья, отныне летний душ
предстанет в тяжбе нашим кредо!

спасите души "мулен руж"
и вас не тронут больше Веды…

друзья! попомните, друзья,
все диалоги заменимы

покуда жив один - "нельзя"
мы,человеки, невредимы…
2012.

Висвічується ніч. Засвідчено ріку.
Усі твої дива від мене вищі ростом.
Русалчина печаль на кожному вінку,
що упіймають ті, хто в міру небогості.
Багряним чаклунам багрянці наших діб
і ніг прудких щомить летючі вертикалі.
Смієшся, наче дзвін. Ховаєш серце й німб:
така довкруг юрба – без сумніву, украли б.

Йде поміж садиби з оборогами
Вересень отавами вологими

З яблуками в пазусі рум’яними,
З повними туманів чемоданами,

Із весільною до столу піснею,
З бабцею в лазурі славнозвісною,

В душі заглядає ледь присмучені,
Що прийшли до нього стати учнями

Научатись рясно плодоносити
В час нежданої своєї осені…

11.09.12

чужая-странная нелепо
прилипла к окнам этажа,
ты почему в квартире этой,
уйди, тревога не моя,
чужая женщина, случайность,
не понят мой тебе привет,
уйди, наивная нарядность,
не для тебя горит здесь свет.
не для тебя уют и чаши,
вода согрета не тебе,
я в ожидании гарячем,
а ты как прежде здесь и здесь.

чужая женщина в квартире,
стоит как прежде у окна,
который год холонут чаши,
она стоит, она одна...

11.09.2012

Ще трішки сонця - трішки теплих мрій
про милі руки у відтінні свастик.
І лінії пророщених лілій,
і лотоса вже вирізьблені маски -

зриваєшся й від подуву - летиш!
І крилами торкаєшся руїни:
І тсампою в енергію гориш -
Зливаєшся із лоном материним,

Несеш граалю сік у Всеграаль.
Нові слова про старість наголосиш.
Важливо інше: ти таки програв
цю гру весні - тому надворі осінь.


І вкотре(вже не вперше) програєш -
і результати гри тобі відомі.
Та - борешся! За стіни свого дому -
За власну душу(і за інші теж!)...

Як білий шарф весняним леготом
торкнеться ніжної щоки
малої дівчинки - і реготом
усі прокинуться дзвінки,

що у галактиці зливалися
в маленьке серце звідусюд.
І білий прапорець на палиці
усьому світу: "МИ - ЩЕ ТУТ!"

- НЕ ВБИЙ! НЕ ЗРАДЬ! В дитинство вислані
не перестанемо й вночі
із кулаком боротись піснею
у цій захмареній січі.

Сей день уже розплавлено-кервавий
розлився із-під місячного леза
на береги дитинства, де заграви
любові материнської...і стезі...
Мої зникають обрії і тануть!
Забута ! Поневолена! Убита!
Чужі ручиська в"яжуться до стану,
у душу лізуть - в неї ж тOнка свита!
Розсміююся вихором...Сміюся!
не дочекаєш сліз моїх, наруго
(бо, що тобі, лишaється, Настуcю?-
хіба урвати цю пекельну смугу.)
Розхитую тебе, пречорна водо,
розспівую тужливо-рваним звуком.
-Зірвися, вітре, налети, негодо,
хай втопиться оця нестихла мука.
Скипися, море,- є ж чого кипіти-
в душі моій огню межі немає!
Нехай мене ніщо не зловить в сіті...
в неволі вже ніколи не світає...
Донебна хвиле, вигорнений болю,
твоя жура моїй журі - не рівня -
ковтни кадригу і упийся мною,
і ми уже - стихія божевільна.
І ми уже - єдиний дух з тобою,
лише візми сю плоть - таку діточу!
Спинись..! Це пульс зірок без перебою-
чи серце стоголосить: жити хочу!!!

Я цієї ночі змерзла. Осінь
не надто гаряча коханка -
вкривається мідним волоссям
і дивиться сни до ранку.

І хтозна, куди його діти
липневий свій темперамент,
коли в'януть на луках квіти
а з листя жовтавий орнамент

проступає у настрій і ритми.
Але стрес від ніг у колготах,
від плечей, светрами вкритих,
сарказму в чужих анекдотах,

він мине. Пролетить і зів'яне,
тільки б трохи твоїх поцілунків...
Тож від осені нам, коханий,
час ховатися за лаштунки.


вересень, 2012

Зашуми непокірно, калино…

Не шуми боязливо, калино,
Шурхотінням листочків сумним.
Задрімала смерком Україна,
Над погаслим багаттям своїм.
Оніміла, немов перед боєм,
Чи насправді збирається в бій,
Щоб нових народити героїв
Із своїх нерозтрачених мрій?
Може, завтра прокинеться рано,
Хутко скинувши з себе пітьму, –
Й обере серед нас отамана,
Довіряючи долю йому?
Бунтівнича проявиться воля,
Коли плечі розпрямимо вшир,
Коли згасле багаття поволі
Запалає від моря до гір.
Землекопи й женці біднуваті,
Повні віри, відваги і сил, –
Пообтрушуймо дружно з магнатів
Позолоти злочинної пил…
Зашуми непокірно, калино,
Під вітрами додолу не гнись, –
І від сну розбуди Україну,
Як не раз це робила колись!
10.09.12

У ніч глуху розсипались стожари
І плай нестримно юнака веде –
Втекли думки вівчара від отари…
Кохання просить серце молоде…

Зухвало залицяються смерічки
Гірського подиху густий дурман
Бурлить життям поміж каміння річка
І що не крок – містерія оман…

Аж тут: на схилі берега дражливо
Вмостились діви згубної краси
І праліс в ревнощах ховає диво…
Ти що за вроду юнки віддаси?

Либонь старий мольфарище зурочив
Чи повний місяць зводить молодця
Та у видіння віриться охоче…
Примарилось, що стали до вінця...

«Захоче, то вітця забуду, неню», -
Схвильовано гарячкував вівчар.-
Вберу в намисто, чобітки червлені
Розділить хай мого кохання шал!»

В колибу біг – у грудях аж кипіло
Та побратим поважний раду дав:
«То повітрулі. Як поступиш вміло –
За жінку буде. Коби крила вкрав!»

А ще казав порадник їх спалити
Та слухати вже сили не було…
Перед очима – щічок оксамити
І повних благодаті хвиль тепло...

ІІ

І зажили вони з тих пір у парі
Сама прийшла – покорена, без крил…
Дзвеніли весни, листя опадало
Щоденності напучених вітрил

Зростав синок… Вона місила тісто,
Пісень співала, прала в потічку,
Літа минали тихо, урочисто…
Та враз найшлися крила у кутку…

Як мужа не було, пішла до льоху
До чого бралась – наводила лад.
І, глянь, пір’їна, друга… І потроху
Із почуттів забився водоспад!

Вернувсь вівчар додому – вітер свище,
Гойдає двері, що ведуть у льох…
Гукав, ридав і вив, як той вовчище,
А слід простиг від найрідніших двох.

Не день, не два блукав осиротіло
Тим лісом, що підступно так манив…
В печері горличка його сиділа
Угледів. І нестриманий порив...

«Іди, втікай», - упала йому в ноги
Кохана зблідло. - Вернуться мої
І пошматують. Та й пробився стогін.
«Втікати? Зараз? Змилуйся… О, ні!»

Коротка мить і тріскотіли крила
На хвої безтурботному вогні…
А жінча* як осика трепотіло
Курликали лелеки в вишині.

……………………………..
…………………………….

Колиба пахне хлібом і медами –
Не вітряна ґаздиня тут живе…
Гніздо родинне стало диво-храмом
Лиш зрідка вітер жалить за живе...

Твій кораблик гойдють хвилі
небесного моря.
І не бійся, бо якір тримають
земні полюси́.
Розчиняється серце в повітрі -
божественні зорі!
Через тисячу літ це приходить
в медовім півсні.

Твій кораблик гойдать озера глибин
ледь вловимих.
Сподівайся і дій, хоч натомість
душевне штормить.
У високій любові до ближнього
будь одержимим,
а не любиш -
зійди з корабля...
і спочатку почни..

На гребенях житейських хвилювань
Незмірно важко втримать рівновагу,
Та зберегти і вигранить повагу
До слів твоїх, до справ і сподівань.
Затятість зазомбованих мізків
Взнаки дається в будь-якому ділі,
Коли думки, як глиби затверділі
Громадяться, квадратні, чи пласкі...
Тоді байдуже бараніють очі
Од видива людської глупоти,
А звабну ціль високої мети
Неначе хто навмисно опорочив.
Жреці ідей, клонованих на кухні, -
Чужі пророки власної отчини
Давно шукають слушної причини,
Щоб похитнуть догмати перетрухлі.
Екзема віри та юродство душ -
Діагноз доморощених паяців,
Та ще помпезна викличність палаців,
Перечать гурту братися за гуж!
Не мулько в душах наших пастухів,
Що ладні в жертву принести отару,
Закласти напріч посох і кошару
В обмін на індульгенцію гріхів.
Чи є фатальна невмолимість долі
В лихій порі апатії й зневіри,
Коли в фаворі блазні та факіри,
А в решти ще не визначено ролі?
2004р.

Дедалі рідше усміхаюсь людям,
Щоразу менше вірю у дива
Та все щільніше прикриваю груди,
Щоб не такі розхристані слова…


2011

Сонце охолоджене-
зерня безпритуле -
сонною зерниною
до душі пірнуло.

Поцілунки поглядів
у птахів на крилах.
Дрібно пересипались
Дні на небосхили.

Серцевина осені
кольору розлуки...
Спогадом змальовані
Стихлі перезвуки.

Заплили туманами
айстри звідусюди...
сповнені мінорами
листяні прелюди.

Смерк.Ранок.Сублімує тінь
Невгадана,нерозгаданна.
Крізь призму непоснулих сновидінь,
Через пустелі караванів-поколінь
Іде вона з чужих жахів-видінь
Відторгнута й прийнята панна.
У декого по-маяковськи страх
Потягує суглобні нерви:
"Схились,замри з молитвой на устах",
"Літай:у висоті теж є свій жах";
У тебе теж є тінь в ногах:
ніяк не збутися цієї стерви.

Та якщо тінь твоя залежить лиш від тебе
Та від світила,що на тебе сяє, -
Зміни освітлення навколо себе,
Аж ось тінь зникла.Істини немає!

Віршую сонце, сміття у дворі.
Дивлюсь, як червень напуває трави.
Мені буденні він прощав забави
І звички, що шкідливі та старі.

Зникає в листі тютюновий дим.
Моє похмілля теж зника поволі.
Вчорашній день крапає в глечик долі
Відлуннями напівзабутих рим.

латунні вечори немов швейцарці
стоять на осторожі холодів
а ночі ще смагляво-молоді
як і колись і смалко як тоді
і гасне жар в затовченій цигарці

зникатимеш а осінь захмеліла
тебе перейме схопить за плече
і так іржаво в серці запече
а місяць відімкне летиключем
важку скарбонку висріблену сіллю

Уже засіває спокій у скошене, тихе поле,
уже нагортає смуток у небо, від хмар прополоте.
Кругом тривог насадила, прозорих, неначе тиша.
А нині - погляньте на диво -
присіла -
і пише вірші...

Біла леді Зима
поцілує розтерзане сонце,
і вгамується все:
феєрверки,
дощі,
туман.
Як гніздо захололе,
земля,
як покинуте серце.
І замовкнуть жалі
за усім,
що пішло,
нема...

АЛЕ ПОКИ - ЩЕ ОСІНЬ
ФАНТАЗУЄ,
ТРЕМТИТЬ, ТРИВОЖИТЬ,
ПЕРЕСКЛАДУЄ ОДЯГ,
МІНЯЄ НАРЯДИ Й ФАСОН,
МИ ПОПРОСИМО В НЕБА -
ДОЗВОЛЬ,
МИЛОСЕРДНИЙ БОЖЕ,
ВІДГОРІТИ В КОХАННІ
ВІТРИЛОМ
КЛЕНОВИХ
КРОН!

Зустрів я вас – і все минуле
в остиглім серці ожило;
чуття невигаслі війнули,
і серце жаром пройняло…

Коли осінньої негоди
бувають дні, надходить час,
весни п’янкої ніжний подих
до трепету доводить нас, -

я у полоні споминання
тих літ блаженного життя,
милуюсь вашим осяванням
до безуму, до забуття.

Як після давньої розлуки,
дивлюсь на вас, немов у сні,-
о дивина! - зринають звуки,
що весь цей час жили в мені.

І це не фальш, не гра словами –
життя завирувало знов:
таке ж зачарування вами,
така ж в душі моїй любов!

10.09.2012

Трава як трава. Билинка.

Росте собі та й росте.

Насіння її – пилинка,

Стебельце її просте.

І назви не пригадаю,

Та тільки прийду на луг,

Очима її шукаю,

Травинку оту малу.
2012

...А деревА не знали, що вони дерЕва .
Гадали, що Бог дам їм життя, як решті,
Щоб, як дівчата, строєм пишалися берези,
І ясені стрункі були, мов легені,
Що всі на світі тільки гарні й гречні...
Тож дивували з тих, хто в ліс прийшов,
Аби пляшки об стовбур розбивати,
Багаття розкладати біля їхніх підошов,
І любі квіти оберемками зривати,
Недоїдки й сміття в траву скидати...
Наче не прадавній ліс вони, а звалище....
Горішнім шумовинням дерева просили,
Щоб вистоять Господь додав їм сили.
Та лементом людським Він переймався більше,
І ліс ставав поволі переліссям.
-------------------------------
Цей рядок запозичено з “Нового життя» Орхана Памука, лауреата Нобелівської премії

І світ не той. І я - уже не я.
Немовби в іншім вимірі блукаю.
Свою зорю у тисячах плеяд,
принадливо розсипаних, шукаю.

І мріями окрилена, лечу
у солодко-бентежну невідомість
Та сірістю життя свого плачу
за подорож в яскраву підсвідомість.

Я вареники робила,
Від муки вся побіліла.

Навіть кучері руденькі
В мене, бачите, – біленькі.

Усміхнулись мама й тато –
Як вареників багато!

А які вони смачні!
Братик плаче: “Дай мені.”

Життя - вода, що скрапує в пісок
Із пальців Бога
Через наше тіло.






09.09.12



Картина Ю.Белоконя "Троянди і дощ"

До Гентоша, поїхали у Львів!
Де всі поділись? Що для тОго треба?!
Чи, мо, ніхто в ПееМі не вцілів?
У землю – клин. А сонце аж до неба…

У справах Чорногуз( в коханні очі).
Де Чорі? Сонце-Місяць, Гренуіль?
І я римую знову темні Ночі…,-
Яка наснага, і вечірній хміль!

До Гентоша. Осіння сповідь долі.
Безмежна круговерть Твого єства.
ЖивЕмо, Брат, і в радости, і «хворі».
Спасибі, що суєтне об*єднав…!

Ревниво осінь скаргу горобині
диктує вкотре,не до жартів, зла,
на мандрівницю, вкриту павутинням,
що в літо власне вересень гука.

Обидві ж баби. Та одна без права
на неба припізніле літепло,
увірветься, впаде із сонцем в травах,
все переплутає, щоб осені на зло.

І в плутанині кольору багрянця,
Таке яскраве й дороге, на жаль,
Прощальне фото втратиться без шансів,
де вересень щасливий крізь вуаль.

10.0.2012

король грустил.
грустил король.
апартаменты в стойке "смирно".
и Бог послал Ему: - "изволь"
на перемене выйти к миру
и посмотреть - кто чем живет,
какие нынче жертвы…
вспороть любой ценой живот
тому, кто прячет боль в конверте!
а тем, кто бродит нагишом,
переиначить мысли.
и раз в году пропеть "шалом"
чего бы эдаком не вышло…

но лик толпы необозрим.
воспринял грусть по восходящей.
и понял Он - подводный риф
в его Руке щадящей…
2012.

Помираєш. Просто так залишившися із ним наодинці.
Підганяєш в небо стадо білих херувим* по сходинці -
підсуваєш їх усіх до незримого тепла, до любові.
І не знаєш. що слова, що по суті всі слова - лиш прозові.


Знову тінню хочеш бути - і сама себе ти нищиш.
Воскресіння п*них душ в морози люті знову блище.
По камінні ноги стопчуться в вино - у солодке полотно кагору.
А коріння не лишило - проросло, у минуле понесло дуже скоро.


Невнормована строфа. І позкидуваний одяг в купу.
А душа - життям в кулак - і крізь пальці знову так, що й в лупу
не побачеш - не сягнеш. Не прогнешся, то прогнеш під себе.
День за днем із молитов. Знову віриш у ЛЮБОВ і в Небо.

* * *
Селено-місяцю, що без зупинок
На захід твій по небу шлях проліг,
Щоб, світ покинувши, знайти спочинок,
Втомившись від років і від доріг, –
Чи ти пригадуєш Карійську гору
Й ту ніч кохання для тебе лишень,
Де й сонце зупинилось на ту пору
Й свічками лиш світивсь Карійський день?
Якщо ці спомини аж до останку
Найяскравіші в пам’яті твоїй,
То й зараз, як спішать гінці світанку,
Мене в такій же скруті пожалій:
В ім’я того, чиї плекала сни,
Богине, знову сонце зупини!

Edna St. Vincent Millay
* * *
Moon, that against the lintel of the west
Your forehead lean until the gate be swung,
Longing to leave the world and be at rest,
Being worn with faring and no longer young,
Do you recall at all the Carian hill
Where worn with loving, loving late you lay,
Halting the sun because you lingered still,
While wondering candles lit the Carian day?
Ah, if indeed this memory to your mind
Recall some sweet employment, pity me,
That even now the dawn's dim herald see!
I charge you, goddess, in the name of one
You loved as well: endure, hold off the sun.

* * *
Час, що сповільнює й так довгу днину
Коханцям у скорботі їх розлук,
Й пришвидшує коротку й так годину,
Як стрілись в потиску й обіймах рук,
Мені не родич; ні, мій ворог кревний
Той, що в дитинстві був краси крадій
Моєї матері; гнув, ненажерний,
У горі батька; позбавляв надій
Сім’ю всю. То ж коли він забажає,
Щоб кучері сховав ти в сивині
Й тебе зреклась я, – то всьому межа є:
Тебе я не віддам йому, о ні!
І навіть, коли б час вчинив ще гірш,
Йому – прокляття, а тобі – мій вірш.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Time, that is pleased to lengthen out the day
For grieving lovers parted or denied,
And pleased to hurry the sweet hours away
From such as lie enchanted side by side,
Is not my kinsman; nay, my feudal foe
Is he that in my childhood was the thief
Of all my mother's beauty, and in woe
My father bowed, and brought our house to grief.
Thus, though he think to touch with hateful frost
Your treasured curls, and your clear forehead line,
And so persuade me from you, he has lost;
Never shall he inherit what was mine.
When time and all his tricks have done their worst,
Still will I hold you dear, and him accurst.

За вікном сріблясто засвітало,
Стерши з шибки сизу каламуть, -
Скло блищить, як стінка п’єдесталу,
Змінюючи колір, наче ртуть.
Б’є проміння сонячне у груди,
Сліпить очі та лоскоче ніс, -
То струмує прямо звідусюди,
То трасує іскрами навкіс...
Добрий ранок, світе таємничий!
Переливи світла і тепла
Метушаться, змішуються, кличуть
Йти на двір із затишку житла.
Там вітрило часу напинає
Новий день між сонячних будов, -
І мене, ще сонного до краю,
Невблаганно зве до праці знов.
09.09.12

Поскаржилася осінь горобині,
Ревнуючи, неначе навісна,
Блукалицю в прозорій павутині –
Так горнеться до вересня вона

«Жіночим» літом – бабиним – обом їм
Хотілося кохання з давніх пір…
Одна ж – як сонце – світ йому собою
Закрила, осені наперекір.

Змішала карти-листя, в них забуде
Яскраве, кольорове, як на гріх,
Прощальне фото, де щасливим буде
Її коханий на очах у всіх.

10.09.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

"Чим більше дивишся в безодню,
Тим більш безодня віддзеркалює в тобі".
Та чи безодень не багато на сьогодні,
Щоб традиційно нам ходити по воді?

І
А чия ти, дівчинко? Звідки знаєш моє ім’я?
З однієї гойдалки ми злітали щоразу? …Він
Теж весь час у мене все запитував: "А ти чия?",
І щораз зіштовхував мою осінь з високих стін.

Ти чому налякана? Це не страшно - летіти вниз.
Колючки - комахами. Не зважай на осінню злість.
Це як вперше втриматись. Це драйвово. Такий сюрприз.
Ти штовхай мене - тільки в очі осені не дивись.
ІІ
Тебе знову нудило? Небезпечно гламурний дим
У твоє волосся заповзає, немов змія.
Стіни досі білі. Він залишив себе живим.
Я тепер здогадуюсь, звідки знаєш моє ім’я.
2012 рік

Н.Л.

Граційна поза — наче в болеро.
Розкішного волосся пишні шати.
Іще не зіграна (до часу) роль,
Яку шалено хочеться зіграти.

Такий азартний пломінь карих віч
У темінь залу, де завмерла тиша,
Й душа акторська, повна споконвіч
Відлуння шквалу “біс”, що не затих ще.

Оце — твій світ. У нім — твоє єство.
Минуле і теперішнє й майбутнє.
А в оплесках глядацьких — торжество
Твого таланту. Й неповторна сутність!

2009

Все тут бізнес,
Все лиш гроші,
В цій державі дійсність,-
Всі отут «хороші».

Всі отут гарненькі,
Перед твоїм словом,
Галку в бюлетені,
Їм дістати б згодом.

Їм би лиш забрати,
Твої й мої гроші,
Вклались вни в плакати,
Й «відбивати» хочуть.

Все отут лиш бізнес,
Інвестицій купа, -
Добре, що на Світі,
Мож щось інше слухать…

Подих вітру вічний.
Й Сонце буде сходить,
Серце хай покличе
На нові пригоди.

Хай тебе не манять,
Тут чужі закони,
Гроші хай не ваблять,
Хай Душа говорить.

Дякую:-) 4.09.2012р.

Когда тебя касается незримо
Тот горний голубь – не гони его.
Ему, не окольцованному рифмой,
ответит воркованием перо.

Но пощади и не ложись на плечи
Поэзии – подруги голубей.
Её полёт для славы – не предтеча –
Люби её за это лишь сильней!

2012

мариться осінь старим вужам
вариться днів золота спаржа
там, де думок осідають вина
небо закрите ключем пташиним

ти собі спиш і не бачиш коли
тягнеться місто з молочної мли
важко з зав"язаними очима
ти прокидайся й себе відчиниш

всім його вулицям без кінця
людям без імені і лиця
сонцю його на туман жовтуватому
з ненарахованими кіловатами

місто настане крізь тебе, в тобі
зранку ростиме його прибій
може колись, на кордоні зими
посеред нього не стрінемось ми

Людська душа немов картина..,-
Іржавим цвяхом до стіни:
У рамки загнана людина
Із будь-якої сторони.

А за душею павутина
Колише пил минулих днів.
Облізлі фарби на картині
Як пережитки страшних снів.

Художня рамка в позолоті
Вся в тріщинах людських жалів.
Висить душа просто на дроті,
Хитаючись від протягів.

Її розгойдує вітрами
Людських діянь, злих язиків...
У святій сповіді у храмі
Відреставрують від гріхів.

Інтим із запахом ванілі.
Холоне кава на столі
З ванільним цукром, а на тілі
Цілунки твої у вині,
Що ще із вечора зостались,
Мене довівши до межі.
До піку пристрасті кохались
Аж до останньої зорі.

Брате-Вітре, не суди суворо,
Не принижуй Божої краси.
Так і є, - ця пані гонорова,
Donna-Rose, а не навпаки.
Інша річ - обрамленні дзеркала
Із великим рівнем кривини,
Для таких поезія - шалава*,
А вони - кобіти і тузи.
А Поезія - це «завжди неповторність»
І «безсмертний дотик до душі»**!
І дарма ти, братику, даремно,
Пригвіздив усі крапки над "і".

Не зарікайся. ПомовчИ.
І не кажи, що не згадаєш.
В собі навіки запечи
Мовчанням наші всі відчаї.

Мовчанням – наші всі надії,
Мовчанням – ночі і слова.
Бо як в людей: вмирає тіло,
А пам’ять все жива.

Я ще не раз прийду до тебе –
Дощем у лісі, зіркою із неба,
Гризоти і турботи відведу,
Безвихіддю гіркою нападу, –
Я ще не раз прийду.

Я ще не раз тебе спалю,
Іще жалю не раз доллю,
Хоч то вже буду і не я…
Надіє втрачена моя!
Не проклени моє ім’я, –
бо ще не раз прийду.


2009

Я проминаю, проминаю –
Тебе минаю.
І ти ідеш дорогою тією,
Яка не перетнеться із моєю.
Яка без мене стелиться,
Слідів моїх, мого лиця
На ній – не відшукати.
Кричи – не догукатись.
Немає! О, нема!
Душа моя німа
Зависла в сірій самоті,
Стежки мої такі круті,
Снігами переметені,
Розрив-травою сплетені.
Без мене – оберемки сміху
І смутку – на дні міху,
Тяжка робота і таке ж похмілля...
О, де дістати чарівного зілля,
Щоб стерти спогади гіркі,
Докучливі такі, крихкі,
Про те коротке незабуте літо,
Коли злилися два шляхи,
І нам позаздрили боги,
І ухвалили: розлучити.

2010

Чого натягаєш струну?
То ж їй обірватися легко!
КоЇжиш надію сумну
І віриш - та мало вже, ветхо...

Де зорі упали в траву -
Не буде роси до світання.
Чим далі безкрилля вгору,
Тим довше лягає мовчання.

Розтерзана вицвіла тінь
Під ноги - гірким попелищем...
Облиш сесю муку, сю тлінь,
Хай вітром обабічно свище!

І хай у долоні святе
Намолено виллється світло.
Хоч листя уже й золоте,
Та жде іще бабине літо...
(31.08.12)