Бурхливими потоками по венах,
Вулканним виверженням шал, що має силу
Невидиму у грі в відвертих сценах, -
Незрима пристрасть розливається по тілу.

Закований в судоми та зболілий,
До меж натягнутий, мов тятивою, постріл
У кілька стріл, що мчать у твоє тіло,
Солодким болем твій наповнюючи простір.

Доведений до піку насолоди
У задоволеннях довершених в блаженстві,
Піднявся шал на ейфорії-сходи
В обличчі з жаром та із раєм в серці.

диявол не вибачає
фундації все руйнує -
інші не сплять, латають...
кажуть, сини аллілуйї.
диявол- це тільки зверху.
коріння далеко глибші:
людство - космічний еркер.
(вище хіба Всевишній…)
збоку при нім планета:
з водою, піском, землею.
у Бога причина - вето -
небо заляпане глейом...
Душа, припустимо, символ
всіх сотворіннь - епогея!!!
диявол хитрющий, тимо,
лиш зацікавлений Нею…
2012.

Звичайно бідність - не порок!
У бідного великі плани.
До нього в сни приходить Бог
і гоїть невигойні рани.

Злидар за мрією іде,
сади вирощує в пустині,
Семираміда не знайде
подібних у своїй країні.

Як вип.є - сам собі король!
Його життя - чарівна казка.
Не відбирайте в нього роль,
не розбудіть його, будь ласка.

Черствої булочки шматок
для жебрака - небесна манна.
Ще день, ще ніч, останній крок,
а там - земля обітована.

2002

Озера гірські, що туманами вкриті,
Лиш заздрити можуть прозорій блакиті,
Експресії твоїх чарівних очей.
Напевне глибока є темінь ночей,
Космічна безодня, небесна криниця,
Але не темніша, ніж твої зіниці.

2012-09-29

задуємо вечір,
відкинемо речі,
не буду перечить…
здивуй моє серце-
запалене скельце -
бо згасне у скерцо
роз`ятряних терцій…

2010

Ну що їм до того, що завтра казатимуть люди,
що йде потепління, що тануть арктичні сніги,
що через дві тисячі років знайшли Євангеліє від Іуди.
Ну що їм до того, як разом щасливі вони.

Вони любляться так, наче завтра настане кончина,
наплювавши на вічний, незмінний устав-моноліт.
Ну яка в тебе, Боже, для шила знайшлася причина,
що лежало в Єгипту пісках аж дві тисячі літ?

Усе переплуталось - більше вже зрада - не зрада.
А зради немає - немає і Господа теж.
Розпуста, ненависть, невірність людини не вада.
Та в цьому хаосі, о Господи, істина де ж?

І вдруге прийде Він судити живих і померлих.
Усе повернеться на істину круга свого.
А поки що пише на монускриптах подертих
коптськими буквами фраза: цілуй же його.

2010

Чайник Чашці вихвалявся,
- Я у батечка удався,
бо відомий на весь світ
він уже багато літ!
Самовара кожен знає,
щиро любить, поважає,
Та йому не снилось, ні,
те, що випало мені!

Бо немарно стільки днів
на конфорці червонів!
Щойно лиш почують свист:
і професор, і юрист,
і великі, і малі,
б'ють поклони до землі!
За Дніпром і за Дністром
вже чекають за столом!

Щоби добрим був до них,
написали купу книг:
про секрети медицини,
про комп'ютери й машини,
про теорії й задачі,
і про телепередачі!
Бо "для чайників" прогрес -
найсерйозніший процес!

Вона:
Як добре нам за столиком в кафе,
Дивлюсь на гарні мужньо-ніжні пальці
І погляд мій не є автодафе -
Уяви гріх, що ми неандертальці…

Пов’язка вище стегон хутряна
І хмурий лоб, кремезності статура.
Чи пам'ять групи першої* жива?
А м’язи ниють – муки крепатури…

Чи вижили б удвох у ті часи?
Дарив би з бивнів мамонта намиста?
Як добивавсь тодішньої краси?
Він:
Приніс кабанчика би урочисто!

Людиною буть можна тільки за життя.
Опісля – тільки образом.
Істина, здавалося б, надто проста,
Та чомсь недбало так її обходять
І називають ще живих–
Геній, Пророк... Навіть Месія?!.
Всевишній до оцінок цих не звик
І ставить кожного на своє місце.

Ну то й що, що такий пунктуальний
огортає за здібності час?
Без пісочниці він, ненормальний, -
як оголений грим без прикрас.

І зникає в піску сьогодення,
наче жменька серветок в ніщо.
За новими виходить натхнення:
"ну то й що"... "ну то й що"... "ну то й що"...


1.10.2012

Я без тебе не хочу жити –
Написала кохана слова,
Більш не буду тобі шепотіти
Милий янголе теплі слова.

Я випущу з вен собі фарбу,
Нею стіни тобі розпишу.
Намалюю картину як разом…
Слід кривавий свій підпишу.

І приляжу тихо спочити
Там я солодко навік засну,
Буду ніжно собі говорити
Як разом з тобою зустріли весну…

Вона снила йому щоночі,
Коли день упізнав, допіру,
Там де Вічність вглядалась в очі
Дів: Надії, Любові й Віри.

Дівизна її десь гайнула,
Без Надії заскнів в недолі,
Замість Віри, зневіра-хула
Пантрувала жагу Любові.

Волочилось до Ночі сонце,
Сподівань марнота конала,
Тіні дивним узором скорца
Віщих рун на долоні впали.

Він згадав їх… у корчах гілля,
В самоті заблукалих згарищ,
Ті рисунки в долонях ліній…
Її губи просили: “Мариш…”

Але… очі, вони ми’ снили!
Брів розліт вороний, азалій…
Терпкий дух орхідей…тремтіли
Вії Віри; Надія – знали…

Він не вірив. Вона кохала:
Мрів у снах милий їй мандрівець.
“Ти ми’ друг”. Біловида потала.
Ув очах ніцшеанський капець.

Без гриму, без прикрас,
Не вивчила промову,
Свідомо так до Вас
Прибігла на розправу знову.
Печуть, пульсують скроні,
І очі повні сліз – то дощ,
Грає совість на клаксоні,
Чути гамір мертвих площ.
Я роздяглась і оголила душу,
Та стала невидима мов тінь.
Ви бачили покірну гейшу...
А я була достойна поклонінь!
Усе, я пориваю зі світом,
Отак – без гриму, без прикрас,
І отрую правдивим ароматом,
Мене молитвою хтось спас,
Бо корінь пристрасті в мені погас...

27.09.2012

Ти сковзаєш моїми гранями
В серце що нареклося келихом
Ну а я залишаюсь крайньою
Бо з високими децибелами
А тобі бач забаглось музики
В епіцентрі моєї сутності
І витріскують ярі ґудзики
Не витримуючи присутності

– Ти як? – до щоки торкаєшся – холод до жару –
– Як бачиш – живий… А ти дивишся – на примару…
Живий – і без тебе живий! – і без тебе, без тебе, без тебе…
...Ти мовчки ступаєш в нахилене мною небо…

…цей спокій затишку колиби,
цей запах сушених грибів,
цей дощик ранній, що поспів
умити сонне личко шиби,
дощу розмірений мотив
у сольнім гуркотінні грому, -
як той мольфар, знімають втому,
й суєтні спалюють мости…

25.09.2012

В моєму парку завжди буде осінь
жовтогарячим полум'ям цвісти -
неначе листоноша нам приносить
ніколи ненаписані листи.

Осіннє небо плаче у скорботі -
журавки відлітають в теплий край,
а я читаю в листях на звороті
ніколи не написане "прощай".

В саду пісень опало листя.
Плоди до клуні я заніс.
Об віття критики вітрисько
Сякає всюдисущий ніс.

В пору цвітіння жваві бджоли -
Ласкаві очі читачів -
Збирали мед . Уже ніколи,
Здається, сад би не зацвів.

Та все по колу в цьому світі,
Кружляють долі і віки,
Стають батьками наші діти -

Надії сповнені рядки,
І ще садку зазеленіти
Весною випаде таки.

30.09.12

не гаяв часу.
часу, ой, не гаяв…
погляньте,
вже дійшло до біосфери
із цього починав
великий каїн
усіх часів,народів
визнана афера…
і хочеться не вірити,
а віриш
на нім браслет -
європи мільйони
фішка:
котли швейцарські "а-ля фіртиш"
з прислугою "потреб"
від берлусконі…
і кремель свій!
звиняйте, лахмодєди.
ахматова щаслива, що померла…
політкоректні журналюги-
пєдри,
притихли враз.
побачили: поперло…
2012.

Він завжди такий, як зараз. Кислотні коктейлі смокче.
Змиває дощами вечір і пам'ять – зі стегон й вилиць.
І в трубочку із пластмаси він потай шепоче «Отче…»,
Коли рідина пекуча випалює, що лишилось.

У нього чотири долі. І всі, як одна, діряві.
Він висмоктав з фільтра осінь-білявку і латекс-грудень.
Я ботокс вколола в небо. Я заздрю його уяві.
Ікони - на холодильник, магніти ліплю на груди.

Куштую усе, що ллється. Річки й здичавілі вина.
Соломинками-думками проколюю ніч-паскуду.
Він весь - із кислотних тріщин. Та це не його провина,
Що висмоктав мої очі. Що був. Що уже не буде.
2012 рік

Сипались зорі - стиснувся час,
Листя не море - креслення трас.
Крадені фрази - віхоть ганьби,
Хочеш щасливо з ними пройти?..

Крадена доля мов небуття -
На перелазі всілось життя!

Хвиля спогадів мов омила –
Наче клен, жовтіє вік он…
Я благаю тебе, о мила,
Виглянь, серденько, із вікон.

Знов осінні дари опали -
Ними ніжності шлях мости –
Тих каштанів лункі опали –
З бурштину – кохання мости.

Пестять землю: листячко – долі
І цілунки сумні води.
На скрижалях моєї долі
Ти пером золотим води.

30.09.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Дажбогів гай, Конча Озерна.

     (переспів)

Поблискує ніч. Намітилась ріка…
А чудеса твої всі вищі мене ростом.
Печаль немов печать в русалчиних вінках
ловитимуть в води кругах - небесні гості.

ВідьмАм багряним до лиця багрянець наших днів,
кожносекундно босі ноги біжать по вертикалі…
Смієшся, аж дзвенить – але душа? – На дні!
Доокола люду – тьма… Хай би твою печаль забрали!
2012

*ДОДАТКИ

Марта Январская (1972) / Вірші / переклади

Богдан Манюк. Современное купальское

Поблёскивает ночь. Намечена река.
Все чудеса твои меня повыше ростом.
Русалочью печаль печатью на венках
вылавливают те, кто в меру небогости.
Багряным колдунам багрянцы наших дней,
ежесекундно ног босые вертикали.
Смеешься, будто звон. Душа твоя на дне:
вокруг народу тьма – наверное, украли б.
2012

Богдан Манюк (1965) / Вірші

СУЧАСНЕ КУПАЛЬСЬКЕ
Висвічується ніч. Засвідчено ріку.
Усі твої дива від мене вищі ростом.
Русалчина печаль на кожному вінку,
що упіймають ті, хто в міру небогості.
Багряним чаклунам багрянці наших діб
і ніг прудких щомить летючі вертикалі.
Смієшся, наче дзвін. Ховаєш серце й німб:
така довкруг юрба – без сумніву, украли б.

вірш видалено

Лиш друзі, а хотілось трішки більше
Та доля залишилася така,
Усе йде шкереберть, щоразу гірше
І смерть напевно близиться моя.

Лиш друзі... А цього мені достатньо?
Чи осінь чорну я переживу?
А може закопають у могилу братню -
Та що це я в віршах своїх верзу.

Мені прикольно - я завжди веселий
У мене друзів безліч у кутку
Я все танцюю і сміюсь в готелі,
Катаюсь світом і гуляю на містку...

Лиш друзі, а хотілось трішки більше
Та доля залишилася така,
Усе йде шкереберть, щоразу гірше
І смерть напевно близиться моя...

30.09.2012 року Львів

І що в мені не так?
Все просто - я не та,
яка тобі потрібна.
І навіть не подібна.
Так, марево зі снів.
Я не знаходжу слів,
щоб кинути на вітер.
Ти їй - до ніг - півсвіту.
Мені ж не треба пів.
А ти й не зрозумів,
що я давно не та,
наівна просто_та.

2012

Беру тебе собі за чоловіка
і обіцяю шанувать довіку.
А за любов до гроба - вибачай...
Я обіцяла шанувати - й край.

...А там, за краєм, мрія неприборкана,
моя свобода, лихом не доторкана.
Я мимоволі стала на межу.
Кажи слова присяги, я ж - кажу.

2012

Стою, ковтаючи сльози.
Все просто - люблю цей смак!
Як ти не навчив, то інші довчать.
Баварські різдвяні морози
розтанули в дощ. Мовчать
красиві округлі плечі -
ах! зуби стискаю!
Забуть!
Нічого ж не маю!
Здавалось, була в мене путь -
а зараз? Збиваюсь з доріг -
Навпомацки! жадібно! -
немовби за мною хтось біг,
гей любий, я тобі куртку залила
сльозами дурними:
я б не назвала це крила;
але вітрила -
schon.

2005
Тіфенбах

сипалось листя падали зорі
під серцем вовтузився час
хтось в ці години чудні і прозорі
вкрав півжиття у нас

може не вкрав тільки позичив
але ж де і коли поверне?
ти мій трофей я тобі личу
не загуби мене

а якщо відволічешся загубиш
хто знає що далі буде?
хто мої цілуватиме губи
хто крізь життя пройде?

ні не питаю яка різниця -
майбутнє творити нам
просто сьогодні мені насниться
доля з твоїм ім"ям


вересень, 2012

На дніпрових пагорбах мимоволі згадалися
Рембрант Харменс ван Рейн і його перша дружина
Саскія ван Ейленборх

***
долини і горби
пленер класичний
дивлюсь уважно споглядаю
незвичне і гігантське полотно
твої злотисті фарби на цім листі
у сонці плавляться
за пару днів воно схолоне
і брунастим стане
і опадатиме під ноги...
на мить зникають часові Пороги
ти Саскію* підтримуєш рукою
бокал підніс наповнений Любов’ю
і ви щасливі дивитеся вдаль
ще так віддалена уже близька Печаль

2012

іл. Рембрант Харменс ван Рейн. Автопортрет із Саскією (Веселе товариство). 1635.

Жовтіє, золотіє, багряніє,
Несе в пригорщі бажане тепло.
Розхлюпати його вона не сміє -
Бо мало, бо останнє, бо було...

Було багато спеки ще у серпні.
Тепер – як у аптеці: на вагу.
Холодні ночі вже такі нестерпні.
Дорогу в літо вересень забув.

Вплела в зелені барви сухозлітку,
Бурштинові сережки одягла.
Хизується: чи так буває влітку,
Щоб сонця барва золотом цвіла?!

Ще не здаються у полон тополі,
Смарагдові ще носять кунтуші.
Та розстібають гудзики поволі:
То стовбур чи краєчок їх душі?

«Напийтеся з пригорщі, - каже Осінь, -
Напийтеся цілющого тепла!».
Бо в листопаді скаже сухо: «Досить!
Я вже втомилась. Я вже відцвіла».

29.09.2012

* * *
Як плив часу підхоплює усе
Й через пороги всіх століть несе,
З тривогою дивлюся в синю далеч, –
Куди ж то нас ріка ця занесе?



* * *

Хоч би як не хотілось вірити
Ми життя звикли грішми міряти
І ховатися за купюрами
Як за неприступними мурами
Ігноруючи голос совісті
Ми зникаємо з себе повністю
У порожньому тілі відчаю
Залишаються тільки звичаї

Я, як вовчиця, від самотності завию,
в моїх думках твій образ ще не зник,
скляний цей погляд цілунками відмию,
до почуттів вселенських ти не звик.
Я – біла кішка, я – німа принада,
чарівний дзвін у темноті ночей,
хай теплиця життям своїм лампада,
й лягає тінь любові від очей.
Моя душа без тебе помирає,
лиш тіло залишається для тління,
бо правда вже давно на дно скидає,
а пурпурові мізки до прозріння.
Я та ж самотня, пристрасна вовчиця,
як хижий звір, на жертву я чекаю,
не знала жалю, лиш сльоза-водиця
тепер супутниця моя: тебе жадаю...

5.09.2010

***
Програєш бій - виграєш війну.
В знесиллі падаєш ницьма,
Аби, відпочивши, встати.
Хто мені зможе сказати:
Скільки ще рахуватиму
Гільзи?

29.09.12

Думай
Мечтай
Живи
Улыбайся
Просто в желаньях
Своих сознайся!
Думай
Живи
Улыбайся
Не плач
Жизнь
Просто
Жизнь
Не жестокий
Палач.
Ну, улыбнулся
Быстрее
В дорогу
Жизнь ведь
проходит
На дальнем
пороге
Кто-то
Стоит
Улыбаясь
Мечте
Вдруг
Это ты
Так навстречу
Звезде
29.09.

Душі непотріб міряла
сльоза.
Ти в ніч пішла.
Що з тОї ночі серцю?
Примара,
потойбічна маячня.
І божевілля
іронічних
скерцо.

І ставить життя на таранні таланти,
і ставиш ти кварту, де варто свічу,
і два дуелянти, і два дуелянти
шепочуть галантно твоєму плечу…

Колишніх емоцій поразки і гранди,
колекції згадок, як зорі в мольбі,
а два дуелянти, а два дуелянти
ще руку цілують найкращій тобі.

Ховаєш печалі у торбу для Санти,
і зморшки, мов ноти, звучать на струні,
де два дуелянти, де два дуелянти
не кинули шпаги і клятви-вогні.

Довкруг аватарки – дзвінкі протестанти,
між них заховалась за Образний шал,
бо два дуелянти, бо два дуелянти…
Спізнились, на жаль…

Жити тобі. Столиці. Сюжети.
Коріння монгольське. Колії стерті. Нецке.
Числа, минаючи нас, місяць цей хочуть дожерти.
Ти ж бо, минаючи українську, з російської йдеш на німецьку

Тиші тобі невичерпної, сталої. Відчай.
Напруга. Стабільний інет. Не прощання. Застуда
Насправді, як пальці твої торкаються спини – це більше, ніж відстань.
Мене там ,насправді, не буде

2012

вириваю із себе провінцію тоншаю худну
монотонна холодна Сумщина затікає за смерть
і не сохне патруль постовий і нетеплі заламані руки
і не кидай мене і не кидай мене

залишаю тобі двадцять другу запльовану осінь
і усе що ти можеш знести і не зможеш знести
вимітаю лушпиння від віршів і чисто немов би
не буде тебе аж нізащо не буде тебе

2012

у міста їз пам*яті випадають вулиці
дещо можна знайти ще

у схололих осінніх районах
або посивілих хрущівках
і пожовклих прощаннях
чи маршрутках курсуючих взовж
будівель місцевої влади
вздовж бедуїнських наметів
популярних політичних партій
які закликають перехожих
бути активними

на цьому можна ставити жирну понтову крапку
адже

інше вирвав Бог
яким я затикав собі
дірку у грудях
але так ні до чого

2012

Споконвіків, а наче вперше
Спадає листя безшелесно.
Так скелі падають, руйнуючись на камінь,
Нагадуючи горам їх кінцеву мить.
Так люди падають,
Обтяжені турботами, а не роками:
Цей ще схопитися за серце встиг,
Той - лиш змахнув руками...
Кружляє журно лист,
Так за теплом по-журавлиному голосить.
Розчахується серце, прикипа до віття..
А це ж бо Осінь, пані Осінь
Гойднула на три чверті світом..
Р.S.
Краса так густо замішана на смутку,
Що й радість переростає в роздум.

Я палала так довго, так повно,
я палала, палила весь світ,
небезпечно як віра, умовно
як сон, і надовго - на тисячі літ.
То було навесні і у вирі.
А тепер, не здолавши вогню,
Дмуть вітри, хазяйнують в квартирі,
І шукають надію мою.

2004

Всякой бездонности дно обнаружится.
Сласти-мордасти в разливе, но тут
Все эти страсти, страдания, ужасы -
Сколь они быстро до дна достают.

В этой вселенно запахнутой комнате
Судьбы и сонмы на личный пустяк
Небо меняло? Навряд ли, да полноте.
Всяко бывало - бывало и так.

Белая мельница, красная девица,
В меру слегка ослепительный жест -
Так окунуться, как только отмерится,
В тонны страданий и метры блаженств.

Ну а потом, выдыхаясь и хлюпая,
Искренне нам окунуться слабо в
Тихую, глупую, тихую, глупую,
Тихую, жалкую всеми любовь?

2012

Якби у вирій відлітали люди,
я б на Венеру мабуть полетіла,
відвідала б Меркурій і Юпітер,
а потім на кільце Сатурна сіла.
І коли втомлена й щаслива
побачила всі сонячні планети,
то зрозуміла б, що найкраща в світі -
Земля, де мешкають поети.

Напевно люди всі отак вважають,
тому земляни в вирій не літають.

2012

Я думала: щоє життя?
Я ніч не спала,
коли нещасна молода
від раку жінка помирала.

Та вічні істини тоді
не доторкались мого серця,
а жінка, шо чужа мені,
в той вечір мусіла померти.

Навіщо зорі, небеса?
Навіщо здалась людям доля?
Нащо уся земна краса,
коли лиш смерть на світі - воля?

Я хочу жити! Хоч раба
завжди я буду й полонена
земного щастя і добра.
Хай смерть не прийде навіжена!

Я думала. Я не могла
заснути тої злої ночі.
Нещасна жінка молода
в той вечір закотила очі.

Великий світ цей і страшний.
Нам смерті не знайти причину.
Той, хто створив, той і забрав
великий витвір свій - людину!

2010

...а сірий день на сивім полі
буремно плакав. кілька сліз
перекотилося поволі
чи то в комору, чи на віз…
і накопичилось по вуха
на чорний день - універмаг.
є піт - є мед, і медовуха!
рецепт старіння і розваг...

(варто взяти до уваги)
2012

Багряне й синє в хаосі сплелося.
У хмарах над полями
Гасне сонце.

* * *

Коли дома, як в бані, на вулиці спека,
Коли ніби й нема де сховатись від неї,
Згадаємо друзів своїх ми з далека -
Відразу знайдуться чудові ідеї.

Не лякає нас холод, ні град ані грім,
Ні калюжі, ні вітер, ні сніг із дощем,-
Не втечемо ми грітись в свій затишний дім
І навіть коли в грудях гнів, біль і щем.

Навколо сніги, мороз – мінус двадцять -
Не будемо в хаті ми теплій сидіти,
Зустрінемось з друзями й скажемо – Братці,
Берімо санчата – і, гайда, як діти.

Якщо ж доведеться на смерть нам піти,
За голосом серця і власним наказом,
Не злякають нас рани і навіть кати,
Бо ми будем поруч, ми будемо разом.

2012

Що з нами зробило літо,
Що з нами зробили зорі,
Ми усі неначе квіти
І усі неначе в морі…

Що зробила ти зі мною
В липневі дні гарячі,
Що тепер літом і зимою
У снах тебе лиш бачу.

Не знаю, чи ти знала,
Як моє серце захопила,
І як тоді причарувала,
Що любов усі думки залила.

Я слухав твої анекдоти,
Підлаштовувався під твої закони,
Хоча і не мав нічого проти
Цього прекрасного полону.

2012