Вільний переклад «Ты меня не любишь, не жалеешь» С.Есенин

Ти мене,ні краплі не кохаєш,
Чим тобі я в душу не запав?
Від бажання хтиво, видихаєш,
Найсолодшу в світі із потрав.

Незрівнянна, в душу що запала,
Причинила серцю, стільки мук,
Розкажи скільком тепло відала,
Скільки пам’ятаєш губ і рук..

Знаю я, що їх було немало,
Та були вони лишень в душі тіні,
Багатьом себе ти дарувала,
Як сьогодні віддаєш мені.

Скрізь туман очей напівзакритих,
Знаю я , думками ти ще з ним,
І вдихнувши, швидко роблю видих,
Із душі, я твій солодкий дим.

Наша пристрасть, хоч є роковою,
Все ж горить пожаром нетривким,
Доля жартома звела з тобою,
Все пройде, в життя неспинний плин.

Ти підеш,сама себе шукати,
Розчинившись в безколірних днях,
Ранок разом нам не зустрічати,
На життя неспинних швидкостях.

Молоді лишень не зваблюй душі,
Не цілованих теплом не зігрівай,
Бо вогонь , в них в паростках придушиш,
Не знайдуть вони дорогу в рай.

І коли із іншим в ресторані,
Погляд твій, спіймаю мимоволі,
Не проснеться біль в закритій рані,
І коханням не стурбує долі.

І стиснувши мимоволі плечі,
Погляд опустивши різко в низ,
Скажеш мені тихо « Добрий вечір»,
Відповім я « Добрий вечір miss».

І ніщо вже душу не стурбує,
Не заставить плавитись в вогні,
Згасле полум’я знов доля не роздує,
Раз кохати, нам дано в житті.

Текс оригіналу
Ты меня не любишь, не жалеешь,
Разве я немного не красив?
Не смотря в лицо, от страсти млеешь,
Мне на плечи руки опустив.

Молодая, с чувственным оскалом,
Я с тобой не нежен и не груб.
Расскажи мне, скольких ты ласкала?
Сколько рук ты помнишь? Сколько губ?

Знаю я - они прошли, как тени,
Не коснувшись твоего огня.
Многим ты садилась на колени,
А теперь сидишь вот у меня.

Пусть твои полузакрыты очи
И ты думаешь о ком-нибудь другом,
Я ведь сам люблю тебя не очень,
Утопая в дальнем дорогом.

Этот пыл не называй судьбою,
Легкодумна вспыльчивая связь, -
Как случайно встретился с тобою,
Улыбнусь спокойно, разойдясь.

Да и ты пойдешь своей дорогой
Распылять безрадостные дни.
Только нецелованных не трогай,
Только не горевших не мани.

И, когда с другим по переулку
Ты пройдешь, болтая про любовь,
Может быть, я выйду на прогулку,
И с тобою встретимся мы вновь.

Отвернув к другому ближе плечи
И немного наклонившись вниз,
Ты мне скажешь тихо: "Добрый вечер!"
Я отвечу: "Добрый вечер, miss".

И ничто души не потревожит,
И ничто ее не бросит в дрожь -
Кто любил, уж тот любить не может,
Кто сгорел, того не подожжешь.

Вільний переклад « Улеглась моя былая рана..» С.Есенин

Затягнуло незгладиму рану,
П’яний смуток надоїв мені,
Чарівними квітами із Тегерану,
Я лікую душу в чайхані.

Сам чайханщик з круглими плачами,
Щоб прославилась навіки чайхана,
Пригощає ніжним красним чаєм,
Замість чачі, коньяку, вина.

Пригощай , господар, та не дуже,
Є троянди в твоєму саду,
І із них одна відкрила душу,
На хвилину опустив чадру.

Ми дівчат весняних та пригожих,
Не тримаємо у клітці, як птахів
Поцілункам не вчимо за гроші,
Любимо їх чистий вільний спів.

А ось цій, за ніжний порух тіла,
Що зорі , сестрою я б назвав,
Я відав би все що захотіла,
Неба синь та ніжний подих трав.

Наливай мені міцного чаю,
Я тобі ні каплі не збрешу,
За слова свої відповідаю,
А за душу, вибач, промовчу.

Не шукай у дверях порятунку,
Є шпарина в твоєму саду,
Згинув я, в очах п’янкому трунку,
Що відкрили душу та чадру.

ТЕКСТ ОРИГІНАЛУ
Улеглась моя былая рана -
Пьяный бред не гложет сердце мне.
Синими цветами Тегерана
Я лечу их нынче в чайхане.

Сам чайханщик с круглыми плечами,
Чтобы славилась пред русским чайхана,
Угощает меня красным чаем
Вместо крепкой водки и вина.

Угощай, хозяин, да не очень.
Много роз цветет в твоем саду.
Незадаром мне мигнули очи,
Приоткинув черную чадру.

Мы в России девушек весенних
На цепи не держим, как собак,
Поцелуям учимся без денег,
Без кинжальных хитростей и драк.

Ну, а этой за движенья стана,
Что лицом похожа на зарю,
Подарю я шаль из Хороссана
И ковер ширазский подарю.

Наливай, хозяин, крепче чаю,
Я тебе вовеки не солгу.
За себя я нынче отвечаю,
За тебя ответить не могу.

И на дверь ты взглядывай не очень,
Все равно калитка есть в саду...
Незадаром мне мигнули очи,
Приоткинув черную чадру.
2012

Вільний переклад « Не гляди на меня с укором» С.Есенин

Не дивись на мене з прокляттям,
Я зневагу свою не таю,
Не втішаюсь очей я багаттям ,
Не сподобав я ласку твою.

Маниш ти мене щастям синиці,
Вигляд твій, погляд мій веселить,
Ти прикинулась мертвою лисицею,
Чорний крук вже до тебе летить.

Ну,лови, я тебе не злякаюсь,
Лиш би жар твій, швидко не згас,
В лід моєї душі спотикались,
Твої сестри по духу, не раз.

Не тебе я кохаю,чарівна,
Ти лиш тінь, лиш примара її,
У душі моїй править, царівна,
Я згорів, в її серця вогні.

Серед інших вона не примітна,
І на вигляд, холодна як лід,
Чарівниця,легка та тендітна,
Збаламутила душу як слід.

Ось таку навряд одурманиш,
Не захочеш іти, полетиш,
Ну а ти, навіть серце не раниш,
Бо душею своєю мовчиш.

Тільки знай ,хоч тебе зневажаю,
Все ж відкриюсь тобі на віки,
Що якби не було ні пекла, ні раю,
Ми б придумали їх, від журби..

Текст оригіналу
Не гляди на меня с упреком,
Я презренья к тебе не таю.
Не люблю я твой взор с поволокой
И лукавую кротость твою.

Да, ты кажешься мне распростертой,
И, пожалуй, увидеть я рад,
Как лиса, притворившись мертвой,
Ловит воронов и воронят.

Ну и что же - лови, я не струшу,
Только как бы твой пыл не погас?
На мою охладевшую душу
Натыкались такие не раз.

Не тебя я люблю, дорогая,
Ты лишь отзвук, лишь только тень, -
Мне в лице твоем снится другая,
У которой глаза - голубень.

Пусть она и не выглядит кроткой
И, пожалуй, на вид холодна,
Но она величавой походкой
Всколыхнула мне душу до дна.

Вот такую едва ль отуманишь,
И не хочешь пойти, да пойдешь,
Ну, а ты даже в сердце не вранишь
Напоенную ласкою ложь.

Но и все же, тебя презирая,
Я смущенно откроюсь навек:
Если б не было ада и рая,
Их бы выдумал сам человек.

вільний переклад "Так грустно на тебя смотреть" С.Есенин

Тебе так сумно споглядати,
Тебе шкодую та жалію,
Бачу життя не хоче дати,
Одну на двох нам спільну мрію.

У поцілунках без кохання,
Ти розгубила душу й тіло,
І моє серце від страждання,
Окаменіло й почорніло.

Я не боюсь дощів осінніх,
У всьому щастя відчуваю,
Сприйму спокійно листя тлінність,
Я вже не мучусь, хоч кохаю.

Я не беріг себе нітрохи,
Щоб в тихому житті всміхатись,
Своєї не знайшов дороги,
Бо на роки встиг помилятись.

Смішне життя, смішний розклад,
Так було і так завше буде,
Мов кладовище вкритий сад,
В колись красиве цвітом чудо.

Ось так відквітнемо і ми,
Мов гості саду випадкові,
Якщо нема квітів в зими,
То звідки взятись в ній любові?

тескт оригіналу

Мне грустно на тебя смотреть,
Какая боль, какая жалость!
Знать, только ивовая медь
Нам в сентябре с тобой осталась.

Чужие губы разнесли
Твое тепло и трепет тела.
Как будто дождик моросит
С души, немного омертвелой.

Ну что ж! Я не боюсь его.
Иная радость мне открылась.
Ведь не осталось ничего,
Как только желтый тлен и сырость.

Ведь и себя я не сберег
Для тихой жизни, для улыбок.
Так мало пройдено дорог,
Так много сделано ошибок.

Смешная жизнь, смешной разлад.
Так было и так будет после.
Как кладбище, усеян сад
В берез изглоданные кости.

Вот так же отцветем и мы
И отшумим, как гости сада...
Коль нет цветов среди зимы,
Так и грустить о них не надо.

Вільний переклад «Ну, целуй меня, целуй..» С.Есенин

Ну цілуй мене , цілуй,
Аж до крові , щоб був шок,
Не товариш міцній волі,
Наш сердечний кип’яток.

Перевернутий фужер,
Між веселих не для нас,
Зрозумій мене «mon cher»,
На землі живуть лиш раз.

Навкруги спокійним оком,
Подивись,сич вже кричить,
Місяць,мовби жовтий ворон,
Над землею знов кружить.

Так цілуй же, я так хочу,
Морок вже й мені співає,
Видно смерть на крилах ночі,
Місяць мою відчуває.

Вже згасає моя сила,
Що ж, вмирати так вмирати,
Та до смерті , моя мила,
Тебе хочу цілувати.

Щоб весь час в дрімоті ранку,
Чув від тебе завжди я,
« ти життя мого серпанок,
Милий, я навік твоя!»

Щоб наповнений фужер,
В легкій пінні не погас,
Пий й співай мені «mon cher»,
На землі живуть лиш раз..

Текст оригіналу

Ну, целуй меня, целуй,
Хоть до крови, хоть до боли.
Не в ладу с холодной волей
Кипяток сердечных струй.

Опрокинутая кружка
Средь веселых не для нас.
Понимай, моя подружка,
На земле живут лишь раз!

Оглядись спокойным взором,
Посмотри: во мгле сырой
Месяц, словно желтый ворон,
Кружит, вьется над землей.

Ну, целуй же! Так хочу я.
Песню тлен пропел и мне.
Видно, смерть мою почуял
Тот, кто вьется в вышине.

Увядающая сила!
Умирать так умирать!
До кончины губы милой
Я хотел бы целовать.

Чтоб все время в синих дремах,
Не стыдясь и не тая,
В нежном шелесте черемух
Раздавалось: «Я твоя».

И чтоб свет над полной кружкой
Легкой пеной не погас —
Пей и пой, моя подружка:
На земле живут лишь раз!

( вільний переклад на українську " Пускай ты выпита другим" С Есенин)

Нехай ти випита до дна, зовсім не мною,
Душа звинить як та струна, тільки тобою,
Мені достався кращий приз, у подарунок,
На дні твоїх палких очей, осінній трунок.

Скловидним маревом волосся, п’янить бажання,
І арфою в душі звучить, твоє кохання,
Мені дорожче юних літ, і вітру літа,
Осінній вік, як зрілий плід, і ніжні квіти.

І як поет кричу тобі - мрія здійснилась
Моїй уяві у рази, ти полюбилась.
Брехати серцем я тобі, зовсім не вмію,
Що поєднались на віки, маю надію.

Тому говорю я тобі, без долі чванства,
Що без жалю я розстаюсь із хуліганством,
Скандальні сплинули роки, та час відваги,
І серце випило уже, кров очищаючої браги.

Вербою вересень в вікно , моє ввірвався,
Про те що любиш ти мене, мені зізнався,
Багряним світлом у душі спокій засіяв,
Сказав що він прийде і здійснить мрії.

Тепер у світі все мені для серця мило,
Без примусу і без журби, живу щасливо.
Тепер здається навкруги весь світ прозорим,
І в ньому образ твій п’янить своїм узором.


Бо ти освітлюєш мій шлях,як та комета,
Рідніше стала ніж сестра, душі поета,
І в вірності поклявшись ,без останку,
Співати буду я пісні , безперестанно.

Про те як вітер шепотить слова любові,
Про те що ми із ним, брати по крові,
Що без кохання всі слова лиш дилетантство,
Та позабуте навіки вже хуліганство….



текст оригіналу, що вдохновив на перклад.

Пускай ты выпита другим,
Но мне осталось, мне осталось
Твоих волос стеклянный дым
И глаз осенняя усталость.

О возраст осени! Он мне
Дороже юности и лета.
Ты стала нравиться вдвойне
Воображению поэта.

Я сердцем никогда не лгу,
И потому на голос чванства
Бестрепетно сказать могу,
Что я прощаюсь с хулиганством.

Пора расстаться с озорной
И непокорною отвагой.
Уж сердце напилось иной,
Кровь отрезвляющею брагой.

И мне в окошко постучал
Сентябрь багряной веткой ивы,
Чтоб я готов был и встречал
Его приход неприхотливый.

Теперь со многим я мирюсь
Без принужденья, без утраты.
Иною кажется мне Русь,
Иными - кладбища и хаты.

Прозрачно я смотрю вокруг
И вижу, там ли, здесь ли, где-то ль,
Что ты одна, сестра и друг,
Могла быть спутницей поэта.

Что я одной тебе бы мог,
Воспитываясь в постоянстве,
Пропеть о сумерках дорог
И уходящем хулиганстве.

Вільний переклад «Руки милой, пара лебедей» С. Есенин

Руки милої, що пара лебедів,
Ніжним дотиком волосся зігрівають,
Не замовкне про кохання спів,
Всі його невтомно повторяють.

Пісні я співав на чужині,
І тепер , про теж співаю знову,
Через те літати в вишині,
Ніжністю просякнутому слову.

Якщо душу сповнити коханням,
Серце стане глибою із злата,
І тоді пройшовши скрізь страждання,
Я порушу всі закони Шаріату .

Тегеранський місяць не старайся,
Не наповниш пісні теплотою,
Ти же знаєш,я навік віддався,
Двом очам, прихованим чадрою.

Я не знаю, як життя прожити,
Догоріти, присвятивши Шазі,
Чи невпинно в старості тужити,
По колишній пісенній відвазі,

Свій кінець, й початок всього є,
Що приємно око, а що вуху,
І про те, що пісня душу п’є,
Я тобі, повідаю як другу.

А про мене, та про мої пісні,
Скрізь роки, нехай лунає спів,
Що я був би у рази ніжніший,
Та згубила пара лебедів.

текст оригіналу
Руки милой - пара лебедей -
В золоте волос моих ныряют.
Все на этом свете из людей
Песнь любви поют и повторяют.

Пел и я когда-то далеко
И теперь пою про то же снова,
Потому и дышит глубоко
Нежностью пропитанное слово.

Если душу вылюбить до дна,
Сердце станет глыбой золотою.
Только тегеранская луна
Не согреет песни теплотою.

Я не знаю, как мне жизнь прожить:
Догореть ли в ласках милой Шаги
Иль под старость трепетно тужить
О прошедшей песенной отваге?

У всего своя походка есть:
Что приятно уху, что - для глаза.
Если перс слагает плохо песнь,
Значит, он вовек не из Шираза.

Про меня же и за эти песни
Говорите так среди людей:
Он бы пел нежнее и чудесней,
Да сгубила пара лебедей.

(вільний переклад «Заметался пожар голубой» С . Есенин)

Палить душу вогнем голубим,
В перший раз нестримне бажання,
І щоб мрії не зникли як дим,
В перший раз я співаю коханням.

Був я весь, як покинутий сад,
На жінок і на випивку хтивий,
А літа не вернути назад,
Та не був в них ніколи щасливий.

Надоїло в гулянках нічних,
Із собою у вічних змаганнях,
Цілувати хмільних та чужих,
В перший раз я співаю коханням.

Мені б бачити просто тебе,
І в очах злато-карих тонути,
Я боюсь , доля нас розведе,
Як назад тоді повернути?

У очах тільки ніжний твій стан,
Як би знала ти серцем жаданим,
Як коханням горить хуліган,
Як бажає він бути слухняним.

В кабаки я тепер ні на крок,
Лиш від тебе тепер я п’янію,
І не хочу я інших жінок,
Ти одна назавжди в моїх мріях.

Я закину писати вірші,
Щоб твоєї руки лиш торкатись,
У теплі твоєї душі,
У волосі осіннім впиватись.

Я б навіки з тобою пішов,
В далину і любі мандрування,
Бо з тобою лиш щастя знайшов,
В перший раз, я співаю коханням.

Текст оригіналу
Заметался пожар голубой,
Позабылись родимые дали.
В первый раз я запел про любовь,
В первый раз отрекаюсь скандалить.

Был я весь - как запущенный сад,
Был на женщин и зелие падкий.
Разонравилось пить и плясать
И терять свою жизнь без оглядки.

Мне бы только смотреть на тебя,
Видеть глаз злато-карий омут,
И чтоб, прошлое не любя,
Ты уйти не смогла к другому.

Поступь нежная, легкий стан,
Если б знала ты сердцем упорным,
Как умеет любить хулиган,
Как умеет он быть покорным.

Я б навеки забыл кабаки
И стихи бы писать забросил.
Только б тонко касаться руки
И волос твоих цветом в осень.

Я б навеки пошел за тобой
Хоть в свои, хоть в чужие дали...
В первый раз я запел про любовь,
В первый раз отрекаюсь скандалить.

Вільний переклад «Пой же, пой. На проклятой гитаре» С.Есенин

Ну співай на треклятій гітарі,
Мій остатній, єдиний брат,
Задихнутись би в цьому пожарі,
Раз немає дороги назад.

Не дивись на її зап’ястя,
Золотисте чарівне волосся,
Я шукав у цій жінці щастя,
Але тільки лихо знайшлося.

Я не знав, що кохання – зараза,
Я не знав, що кохання – чума,
А в душі відлунює фраза,
« я вирішую все сама..»

Посміхнулась мені ненароком,
і уже наперед все знала,
і звабливо, примруженим оком,
в хулігана душу забрала.

Так співай, хай життя вирує,
Може з серця прогонить печаль,
Хай себе не мені дарує,
Незрівнянно красива, шваль

Ні чекай, я її не лаю,
Ні чекай, я її не кляну,
Дай про себе тобі зіграю,
Під гітари басову струну.

Я прожив у палкому бажанні,
В серці золото снів зібрав,
І не раз у хтивім тумані,
Я до серця жінок прижимав.

У природи є правда своя,
Пси у чергу стають до суки,
Раз вона і так не моя,
Так для чого душевні муки.

Так для чого мені ревнувати,
Наповнятися чорним трунком,
Суть життя – у ліжко лягати,
Суть життя - у п’янких поцілунках.

Так співай, в роковому запалі,
Хай слова тріпотять по вітрУ,
Тільки знаєш, пошли всіх подалі,
Я ніколи, мій брат не помру.



Текст оригіналу

Пой же, пой. На проклятой гитаре
Пальцы пляшут твои вполукруг.
Захлебнуться бы в этом угаре,
Мой последний, единственный друг.

Не гляди на ее запястья
И с плечей ее льющийся шелк.
Я искал в этой женщине счастья,
А нечаянно гибель нашел.

Я не знал, что любовь - зараза,
Я не знал, что любовь - чума.
Подошла и прищуренным глазом
Хулигана свела с ума.

Пой, мой друг. Навевай мне снова
Нашу прежнюю буйную рань.
Пусть целует она другова,
Молодая, красивая дрянь.

Ах, постой. Я ее не ругаю.
Ах, постой. Я ее не кляну.
Дай тебе про себя я сыграю
Под басовую эту струну.

Льется дней моих розовый купол.
В сердце снов золотых сума.
Много девушек я перещупал,
Много женщин в углу прижимал.

Да! есть горькая правда земли,
Подсмотрел я ребяческим оком:
Лижут в очередь кобели
Истекающую суку соком.

Так чего ж мне ее ревновать.
Так чего ж мне болеть такому.
Наша жизнь - простыня да кровать.
Наша жизнь - поцелуй да в омут.

Пой же, пой! В роковом размахе
Этих рук роковая беда.
Только знаешь, пошли их на хер...
Не умру я, мой друг, никогда.

2012

Будуємо удвох мости,
Щоб з пекла в пекло
Перейти.







18.09.12

вірш видалено

В її житті він був лише три дні,
Мов острівець поміж материків
Її відносин.
Він прийшов так просто,
Як деколи до нас сусід заходить
За сіллю, перцем чи за сірниками.
Він був так мало. Без освідчень зайвих,
І без надій на будь яке майбутнє.
Не був їй другом, і не був коханцем,
А просто був.
Недовго… і назавжди.

Твої слова забулися, розтали,
Як сніг струмком поспішно розтає,
І на папері муза без печалі
Сьогодні прошептала - й це мине.
Мине обман, дарований і дикий,
Одягнутий у сповіді красу,
Який я знов, за звичкою, сумлінно
З собою по дорозі ще несу.
Мине, як осінь, легкоплинне чудо,
Як дощ раптовий посеред зими,
Мені, можливо, боляче ще буде,
Та тільки то від сніжки.
Хай летить!

18.09.2012

Ти для кожного з них відбивалась єдиним звуком,
холод в пальці пускала, зривала слабкі дахи.
В чорно-білих рядах після дотику твого — сухо,
сіра клавіша тріснула. Тон від того зробився глухим.

Ти для кожного з них народилася вітряним віршем,
римувала на скронях відверто гарячі думки.
В чорно-білих рядах хтось так мало, а хтось трохи більше
з тебе попіл змітав поцілунком, як сон легким.

Ти від кожного з них відлетіла кленовим листом,
відлітала своє, і, здається, на краще лягла вікно.
Надто біло навколо? То не біло, то просто чисто.
Знаєш, дивна ця смерть - тимчасовий нічний гіпноз.

19.09. 2012р.

Вкриває гори золота палітра,
Ранкова паморозь посріблює траву,
І павутинка бабиного літа
Нагадує про осінь золоту.
Рудаво-жовте листячко кленове
Вальсуючи, спадає до землі,
І паленіє кетяг калиновий
У пестощах останніх теплих днів.

а вот и красок дефиле
не дремлет Мира совладелец
сияет радуги колье
мы благодарны…
в самом деле.
обманчив блеск, сентябрь вмиг
неузнаваемо окрасит
золото-спелый Лета лик
и это справедливо ...
кстати,
спешу с друзьями в магазин
афиши цвет…
видать - глоббастер
приобретаем лишь "узи"
на долгосрочное несчастье…
и быть беде, ведь скоро ночь?!
соблазн испачкать
черным цветом
колье в глазах, и я не прочь
перекупить рецепт секрета
осенних красок дефиле
тот силуэт, что больно нужен
но нет сеанса, есть - билет
на первый ряд
вначале лужи...
2012.

Заходились активісти партію скликати,
Україну в Америку, в нові стейти пхати.
От то буде щасливою наша Україна,
Буде манна з неба падать, ще й даром хатина!

Підписати петицію треба на фейсбуці,
А тоді подать на розгляд Ю ЕС ЕЙ у руці.
Кажуть ,треба не багато, тільки три мільйони
Й Україна стане стейтом на прапорнім фоні.

На широкий шлях
Кличе стремено, -
Юності лошак
Став конем давно,

Та уздечку в дар
Взяла ти собі.

Я сиджу,
А кінь
Хрумає зерно.

18.09.12

-Що відчуваєш?-відчуваю,
як сонце тане у гаю,
як мою душу у раю
звуть, і туди я повертаю...
-Коли підеш?-мабуть зрання,
щоб оминути вир похмілля
зими та осені весілля,
колишніх друзів зібрання.
-Ти, мабуть, мариш?-марю лиш
життя марнуючи щомиті,
от серце болісно щемить і
плаче, мов підранок стриж.
-Тоді все ясно,це- любов...
-Сміюсь я над твоїм "все ясно",
любов згасив я дуже вчасно,
уже і слід там прохолов:
це просто стан,і так бува-
зарані він осяяв розум,
зневажив той життєву прозу,
а ти -"любов"-пусті слова!
-Так я ж твій розум...- Ти?! А я?!
Хто я тоді на цьому світі-
нестигле яблуко у вітті ,
ще й доля,скажеш,не моя?
-Людина ти,і тим уже
всяк відрізняєшся від звіра,
що є в тобі любов і віра
і свят той,хто це вбереже.
Іди й борись! Любов свою
знайди хоч в кратерах Плутона!
Як справжня-не згорить,не втоне!
Повір-і в пеклі,і в раю....

18.09 2012

Ця маленька дитинка не знає,
як люблю я усмішку її,
як цей світ нас обох єднає -
вона спить собі в ліжку своїм.
І гудуть за вікном трамваї,
школярі до школи ідуть,
а для мене життя немає
без хлоп`яти ,що поруч отут.
Воно виросте сильним і мудрим,
буде мати гостріший зір,
ніж у батька, густіші кудрі ,
і досягне ще вищих зір.
Хай манюня моя половина
і забуде мене в ту мить,
але гордість за свого сина
відсьогодні вже полонить.
У ім.`я твого-міць сталева,
бусурманин який ,чи поляк,
як почує ревіння Лева -
вмить звільнить тобі ,сину, шлях.
Вірю я, що уся в руїнах
ферм і сіл , у пустелях ланів,
ще не вмерла моя Вкраїна,
доки має таких синів!


2010 p.

В позолоті листя...
Дні осінні...
Ненадовго...
Далі листопад...

А діла синів людських
є тлінні...
Як і осінь –
люблять маскарад...

Світська слава –
тіней шелестіння.
Слід її поглине небуття...

А Господь все кличе до спасіння...
А на дворі осінь золота...

18.09.12

Кирпичи никогда не кончатся,
Как рассветы встречают запахом,
Мои бледные смотрят серпухи,
И в захмарье с тоскою ворочатся.

Я курю, на бумаге монтирую,
Я пишу ощущения отчасти,
Мои бледные смотрят серпухи,
Они знают, куда мне не хочется.

«В преступление снега-обапола,
Ударенье ума о бессилие!»
Мои бледные смотрят серпухи,
Как перо об язык кровоточится.

Блуждаю не напросто в замысле,
Окно открывается заново,
Мои красные смотрят серпухи,
Им ведь тоже сегодня не ночится.

Этот мир в состоянии заново…
Как и я: « За новорождение!»,
Мои черные смотрят серпухи,
Как рассветы встречают запахом.

2012

Колись було морозиво і кава.
Тепер частіше кава і коньяк.
Приходжу я, красива і лукава,
не вгадуючи – раптом він маньяк.

А що, маньяк – це теж, мабуть, цікаво.
Не буде більше недопитих кав.
Не скажуть – в голові лиш той і кава,
а той її ніколи не кохав.

Тому й коньяк з’явивсь, мій вірний Юда,
іскаріотить знов шипшинуватий чай.
Прийшов нізвідки і піде в нікуди,
не кажучи ні "здрастуй", ні "прощай".

Не йде маньяк, мабуть, мене боїться –
в очах моїх маньячить маньячня.
А каву п’ють непізнані обличчя,
а я сьогодні тістечка і чай.

Бо я сьогодні добра кобропані,
скрутилася клубочком і пишу.
Звари, баристо, кави, отим паням, що п’яні
від коньяку й кохання, і львівського дощу.

1/09/2012

Скляні слова прилипли до вікна,
бо хтось жбурнув вуглин гарячих жменю.
На заздрість їм ти не закатиш сцену,
порізавшись на келихи вина.

А поруч небо помахом крила
гортає книгу спечених історій.
Його вуглин гарячих крематорій
осуджує... Хіба що не до тла.

Воно б і дим не бачити, та от
найважчі дні не в'януть, як жоржини.
Твої троянди пахнуть, Катерино,
хоч і тютюн "закрався" у город.

Аби лиш скло не впало з висоти -
там не зарадить чорт уже на слові...
Ти посміхнися Богові любові
і знов троянди вічні насади.


18.09.2012

Що нашіптують тобі гени
Як лунає: «Гуцулко Ксеню»?
А під гімну щемливі акорди
Майорить синьо-жовта гордість?
Як іде вертеп чи Маланка…
Мріє хрестиком вишиванка…
Пестить глина гончарські руки…
Линуть гаєм сопілки звуки…
Як вертають додому лелеки…
Усамітнені бібліотеки
Пам’ятають добу Ярослава.
Гріє серце прадавня слава?
Не приспала доба безталанна
Споконвічні вкраїнські таланти?
«Пензлі в руки! - підказують ниви. -
Ми як завше квітчато-вродливі…»
«Зачаровуєм сотні років –
знають гори зеленоокі…»
Розуміє душа цю мову?
Кажеш: «Так»?
Тоді пречудово!

ти не заклякнеш у відчаї журби,
не защемить невичерпана сповідь,
незранять серце звичні холоди,
допоки в ньому Віри промінь…

велика сила воскреслого добра,
бо навіть ніч світлішає на ранок.
іди вперед, життя свого прораб!!
будуй. замовник не відстане…

2007.

Прости, моя любове,
Що я на "ти" із болем.
Із серця проростають квіти й грона,
А живить їх сльоза солона.

09.2012

О, Ваша світлосте любове,
не ті бруківка й чобітки.
Ну що побачимо ми знову
на віщих лініях руки?

Для Вас півпогляду - півсвіту
і декольте – уже екстрим,
а я не вмію червоніти,
простив собі і Крим, і Рим.

Таку мені обрали пані,
що молить лицарську зорю.
Зникаю Кримом у тумані,
коли з собою сам на прю.

Бо не загубляться підкови…
Бо тільки кактуси з вікон…
О, Ваша світлосте любове,
завулки
завше
без осонь…

2012р.

В нас найбільше розмов про погоду -
Тема звична і вічно нова,
Хоч бажання і воля народу
На погоду ніяк не вплива.
Знову чую: циклон над Європою,
Тиск такий-то в петлі ізобар.
Але тут я ніяк не второпаю -
Наді мною ні вітру, ні хмар!
Вкотре вже помилились синоптики...
Може, техніка їх підвела?
Видно ж, навіть без зайвої оптики, -
Гожа днина сьогодні була!
Ті ж самісінькі збої в політиці,
Там штормить і гримить повсякчас.
Вуха чують такі нісенітниці,
Що вже локшина - благо для нас.
Хай там що теревенять політики,
Їх всерйоз вже ніхто не сприйма.
Що нам хвилі нищівної критики,
Коли в очі кушпелить зима!
Так і котить життя наше хвилями,
То пригріє, а то - задощить.
Ще й дорога з її чорториями...
Та про те вже синоптик мовчить.
Всім обридли прогнози неправильні,
Те ж вам скажуть мадяр, чи поляк.
Ми давно вже у вільному плаванні...
До Європи пливемо, чи як?

Лиш спільній долі назву обумов,
Гармонією зв'яжемо зап'ястя:
Ти покладеш на музику любов,
Я заримую віршем наше щастя!

2002

Дикі тіні шолудивих псів
Бродять по краях моєї долі.
Шкірять зуби, виплодки гріхів
І пильнують, би не дати волі,
Би не допустити за межу,
Бо вгризуть, голодні, крові спраглі!
Пильно мою душу стережуть...

Тіні?
А перестороги - справжні!

09.2012

Милуючись тобою, Україно,
Мов матір’ю слухняне дитинча, –
Я помічаю смуток і провину
В надіями замучених очах.
І серцем розумію їх природу,
І в себе намагаюся забрать
Од тебе те, із чим я був не згоден,
Що на обох, як сорому печать.
Мені б не все сьогодні стало болем,
Якби тобі покірним я не був,
А відчайдушно завжди бив на сполох,
Душею відчуваючи ганьбу
За материнські легковажні вчинки,
З яких чужий сміється досі люд, -
За що тебе віддав би без зупинки
Хтось інший не вагаючись під суд.
Та як убити віру чи надію
Мені на мить затьмарити ясну,
Якщо тебе я серцем розумію,
А розумом – ніколи не збагну?..
Пробач мені за невеселе слово,
За те, що я лукавити не звик
У роздумах про образ загадковий
І сумом оповитий мамин лик.
16.09.12

* * *
Повір, якщо колись міцні ці вежі,
Що місто бережуть, чекає крах
Від ворогів навали чи пожежі,
Не прихистить мене вже жоден дах:
Шукать не стану місця, де не знайдуть
Мене брутальні північ або схід,
Бо я не з тих, що, всього зрікшись, прагнуть
У скруті захиститися від бід.
На кораблі, забуть мене зумівши,
Ти попливеш до кращих берегів,
А я лишусь, дахи ті замінивши,
Що їх колись із моря кожен зрів,
Щоб змучених захисників вітати
Й проваллям арки привидів благати.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Believe, if ever the bridges of this town,
Whose towers are builded without fault or stain,
Be taken, and its battlements go down,
No mortal roof shall shelter me again:
I shall not prop a branch against a bough
To hide me from the whipping east or north,
Nor tease to flame a heap of sticks, who now
Am warmed by all the wonders of the earth.
Do you take ship unto some happier shore
In such event, and have no thought for me,
I shall remain; — to share the ruinous floor
With roofs that once were seen far out at sea;
To cheer a mouldering army on the march . . .
And beg from spectres by a broken arch.

* * *
Одній оставшись – бути в самотині,
Й замкнути двері, й знову віднайти
Себе колишню, кволості й гордині
Позбутись ради гідної мети;
І слухать Брамса, й Чосера читати,
Й ходи вивчати шахових фігур,
Й про все на світі думку власну мати,
Звільнившись від печалі і зажур.
Та роздуми безплідні й марні спроби
Набридлі “за” і “проти” примирить –
Єдині дня безбарвного оздоби,
Що не дають спочити ні на мить.
Самотня чи з тобою – довгі дні
Проводжу я в безцільній метушні.

Edna St. Vincent Millay
* * *
If to be left were to be left alone,
And lock the door and find one's self again —
Drag forth and dust Penates of one's own
That in a corner all too long have lain;
Read Brahms, read Caucer, set the chessmen out
In classic problem, stretch the shrunken mind
Back to its stature on the rack of thought —
Loss might be said to leave its boon behind.
But fruitless conference and the interchange
With callow wits of bearded cons and pros
Enlist the neutral daylight, and derange
A will too sick to battle for repose.
Neither with you nor with myself, I spend
Loud days that have no meaning and no end.

Іспанський цвіте, шляхто велемудра,
Невдовзі Академія й ці збори
Не тільки італійські перевищать,
Що Цицерон надав їм грецьке ім’я,
Але й Вірґілієві та афінські,
Що стільки любомудрів у Лікеї
Платонівськім зібрали, отож нині
Доручено мені велінням вашим
Повідати про засоби, нам милі,
Щоб п’єсу написать в народнім стилі.
Це завдання легким здається, й легко
Будь-хто із вас його подужав би, хоч
Ви зовсім не писали тих комедій,
Та знаєте, як треба їх писати,
А я себе знеславив так досадно,
Комедії творивши беззасадно.
Не те, щоби я правил тих не відав,
Бо, дяка Богу, ще у школі бувши,
Я вивчив безліч книг про це до того,
Як від Овна до Риб раз десять сонце
Пройшло в моєї юності сторонці.
Та врешті зауважив я відміну
Між нинішнім комедіописарством
І давнім, бо не так, як першотворці,
Ви пишете про дії світу цього,
А так, як варварські уми численні
Привчали чернь до грубості своєї.
Вони постановили, що хто пише,
Тримаючись мистецьких норм, той в’язень
Безслав’я й голоду, адже відомо,
Що чернь у своїм звичаї невільна
І перед ним розсудливість безсильна.
Це правда: кілька п’єс вже написав я
За нормами, що мало-хто їх знає,
Та тільки-но побачу знов на сцені
Потвори ті, чия бридка пишнота
Жінок і чернь приваблює, котрії
Обожнюють мізерніі вправляння, –
То знову до своїх вертаю звичок:
Комедію як мушу написати,
На шість ключів я норми замикаю,
Відставивши Теренція і Плавта,
Щоб ті не дорікнули, адже правда
З німих книжок подекуди волає,
Й пишу манерою, що встановили
Любителі аплодисментів черні.
Народ їм платить: то мистецькі шати,
Мов пута, вже мені слід залишати?
Комедія, що є правдива, має
За ціль, як всякий жанр літератури,
Наслідувати вірно людські вчинки
Й змальовувати звички цього віку.
Наслідування поетичне містить
Частини три: це мовлення, вірш ніжний,
Гармонію чи музику – все вкупі
З трагедією це її єднає.
Та в тому їх відмінність, що плебейські
В комедії задіяні герої,
В трагедії ж – походженням високі.
Вже слід нам визнати свої пороки!
Комедії назвали «актами», бо
Вони життя простацьке зображали.
В Іспанії став Лопе де Руеда
Зразком у цьому жанрі, тож друкують
Тепер його комедії у прозі,
В яких виводить він ремісників і
Любов дочки ковальської – відтоді
Поназивали інтермедіями
Старі комедії, зберігши норми.
Втім п’єси ці про люд, життя плебейське,
Бо в них ніколи короля не видно.
Низьке мистецтво сповнене презирства:
Із королями стало вигідніше
Для неуків – не так було раніше.
В Поетиці наводить Аристотель
(Хоч мимоволі та й туманно) опис,
Як вадились Афіни і Мегара
Про першого укладача комедій –
Мегарці називали Епіхарма,
Афінці ж боронилися Магнетом.
Елій Донат початки всіх видовищ
Виводить з древніх жертвувань і каже,
Що Теспіс для трагедії був батьком, –
В чім він Горацієві суголосний, –
Комедію ж Аристофан придумав.
Гомер, наслідуючи дух комедій,
Склав Одіссею, Іліада ж стала
Трагедії нам прикладом славетним.
Йдучи за цим, і я «Єрусалиму»
«Трагічна епопея» дав ознаку,
А «Пекло», «Рай», «Чистилище» зовуться
У Данте Аліг’єрі видатного
«Комедією» – так зове ці норми
Й пролог Манетті зовсім не з проформи.
Всі знають, що комедія замовкла,
Ворожії підозри спричинивши.
Постала з неї нищівна сатира,
Жорстокіша, скоріш вона й померла,
Відкривши хід комедії новітній.
Одні хори були у ній спочатку,
Тоді з’явились дійові особи.
Меандер із Теренцієм вважали
Хори нудними, тож їх оминули.
Теренцій мав небачену майстерність,
Бо стиль комічний не псував ніколи
Трагізмом величі, як часто бачать
У Плавта – він од цього був залежний;
Теренцій у письмі більш обережний.
Трагедія в історії гніздиться,
Комедія ж є вигадка, тому-то
Цю п’єсу босоногою прозвали,
Що в ній актори грали без лаштунків,
Без власне сцени й також без котурнів.
Був мім і табернарія і з ними
Тогата, ателана, паліата –
На жанри давнина була багата.
З античною тактовністю Афіни
В комедіях пороки викривали,
За вірші авторам, за гру акторам
Давали відповідні нагороди.
За це назвав комедію цю Туллій
«Свічадом звичаїв, живої правди
Відбитком» - це найвищеє хваління
Дає підстави їй ділить до скону
З історією славу і корону.
Та ви, здається, вже спитать готові,
Навіщо я, тлумачачи ці книги,
Лиш непотрібно пам’ять вам бентежу?
Повірте, мав я нагадати дещо
Вам на цю тему, бо ви попросили
Розповісти вам, як писати треба
Комедії в Іспанії, де нині
Що пишеться, те не пасує нормам;
Вказівку дати всупереч усьому,
Що нам тлумачать давнина і розум,
Не правила – мій досвід допоможе.
Бо те, що правило за сутність має,
Нікчемний люд як правду не сприймає.
Про норми, вченії мужі, вам змога
У мудрого удінця прочитати,
У Робортелло, що в трактаті пише
Про Аристотеля, та в інших працях,
Де мова про комедії у нього –
Він перевершив багатьох премного.
Як вам цікава думка тих, хто
Театром володіє, коли натовп
Потворнії вистави полюбляє,
То я скажу й перепрошу, що згідний
Із тим, хто може видавать накази
Мені; я ж хочу сам позолотити
Народні помилки й шляхи вказати,
Що ними йти комедія повинна.
Як норми ненависні всіма нами,
Середину знайдімо між краями.
Тож оберім сюжет, він може бути
Із королем (хай вибачають норми!),
Хоча слід зважити, що наш премудрий
Король Іспанії Філіп був гнівний,
Побачивши в комедії монарха –
Чи то угледів суперечність нормам,
Чи мислив, що не має власть державна
Мішатися з простолюдом віддавна.
Комедію античну пригадаймо,
Де бачимо, як Плавт богів уводить,
Як-от Юпітера в «Амфітріоні».
Та, свідок Бог, не можу з цим змиритись,
Бо ще Плутарх, казавши про Менандра,
Осуджував комедію античну.
А ми такі в Іспанії далекі
Від норм, що їх не витримати нині –
Тож вченії мужі мовчать повинні.
Трагічного й комічного змішання –
Теренція з Сенекою – доволі
На Мінотавра з Пасіфеї схоже,
Та суміш вищих елементів й нищих
Своїм різноманіттям тішить натовп.
Але за те ми любимо й природу,
Що в кольорах являє свою вроду.
Сюжет повинен бути впродовж дії
Єдиним, тобто фабула не мусить
Розірваною буть на епізоди
Чи іншими речами перетнута,
Що нівелюють помисел первинний.
Частина кожна в ній з усім контекстом
Повинна бути злита нерозривно.
Одній добі не варто підкорятись,
Хоч цього вимагає Аристотель.
Ми норми вже порушили, змішавши
Трагічний стиль із повсякденним стилем
У шатах комедійності низької.
Хай дія проминає щонайшвидше,
А як поет історію малює,
Що кілька літ тривала, чи пускає
Когось із персонажів в путь далеку,
Хай термін цей між актами лишить він,
Та я передчуваю, що побачать
Знавці у дійстві цім свою образу –
То хай не ходять в театр вони ні разу.
О, скільки з нас перехреститись ладні,
Побачивши, що де минають роки,
Там навіть день є штучний для мистецтва!
Коли ж математично полічити,
Що глядачу-іспанцю слід узріти
За дві години все аж від Буття до
Страшного Суду, то я підсумую:
Смаки задовольняти слід красиво,
А це і є – писати справедливо.
Сюжет найліпше в прозі спершу дати
Його вмістивши в дії три, причому
По змозі стежити, щоб кожна дія
Не вийшла за межу доби одної.
Так Віруес, цей капітан і розум
Блискучий, першим написав триактні
Комедії, до нього ж бо ходили
Вони, мов немовлята, накарячки –
Комедії були дітьми на той час.
І я з літ одинадцяти до самих
Дванадцяти писав чотириактні
На чотирьох листах, бо кожна дія
Зазвичай на однім листі містилась.
В той час три інтермедії короткі
В комедії було, тепер лишилась
Одна в ній інтермедія і танець.
В комедії вельми доречні танці.
Так мислить Аристотель (а з ним вкупі
Платон і Атеней, і Ксенофонт). Він
Лише такі фрагменти відкидає,
Які, неначе в танці Калліпіда,
Надто виразні для хорів античних.
Поділимо сюжет на дві частини –
Хай матиме зав’язку він і врешті,
Йдучи крізь акти, досягне розв’язки.
Її ж не слід раніше допускати,
Аніж настане остаточна сцена,
Бо люд, передбачаючи кінцівку,
Прямує до дверей, спиною ставши
До того, що чекали всі так дуже –
Коли ж воно відоме, то байдуже.
Хай вельми рідко сцена зостається
Без постатей, що грають, бо простолюд
Хвилюється в таких відтинках часу,
Та й фабулу розтягує це надто;
Хто ваду цю відкинув своєчасно,
Той вміння й елегантність має вчасно.
Не слід вживати вишукану мову;
Її не варто двом чи трьом вкладати
В думки й вуста, коли вони міркують
І розмовляють про житейські справи.
Коли ж один із персонажів радить
Чи докоряє, а чи запевняє,
Хай вищі будуть міркування й мова
Його, щоб правду вірно передати.
Бо ж чоловік говорить іншим стилем,
Ніж простолюдний, коли щось доводить
Чи запевняє, а чи комусь радить.
Тут ритор Арістід дає нам приклад,
Він хоче, щоби комедійна мова
Була легка, прозора, чиста й також
Народний дух зберігся в ній, тому що
Лиш виступи публічно-політичні
Повинні мати звучність і принади,
Оздоблені у дивовижні фрази.
Писання не цитують, не потрібні
І вишукані вислови, тому що
У простій мові дивно виглядають
Незлічені панхої та метаври,
Гіпокрифи, семони і кентаври.
Коли король говорить, його мова
Хай повниться поважністю монарха,
Коли старий – хай мовить скромно й мудро;
Закохані хай пристрастю чарують
До краю серце кожного, хто слуха.
А монологи так міняти мусять
Актора, щоби викликати щире
Зворушення у всій глядацькій залі.
Хай він себе пита й відповідає,
Та мусить в муках до жінок-глядачок
Найвищу милість завжди зберігати.
На сцені дами хай собою будуть,
А їх перевдягання – справедливі
Завжди, тому що одіж чоловічу
На жінці люди вельми полюбляють.
Остерігаймось неймовірностей, бо
Змальовувати слід лиш вірогідне.
Лакей не мусить вищими словами
Й поняттями такими ж володіти,
Як бачимо в комедіях чужинських.
Негарно зовсім, як один з героїв
Тому, що мовив, сам же й суперечить.
Наприклад, у трагедії Софокла
Едіп-цар забуває несвідомо,
Що власноручно смерть завдав він Лаю.
Сентенцією завершати яви
Чи дотепом, чи елегантним віршем,
Аби актор, що сцену залишає,
Відразу авдиторії не збурив.
Зав’язка в першім акті необхідна,
У другім відбуваються пригоди,
До третього середини ніхто ще
Не має здогадатись про кінцівку.
Навіювати завше мисль потрібно,
Що може буть кінцівка зовсім інша,
Ніж та, якої ждали вірогідно.
Віршорядок уміло мусить бути
До змісту пристосований у п’єсі.
Для скарги добре децими придатні;
Надія гарно вийде у сонеті;
Стосунки вимагатимуть романсів,
Які найкращі будуть у октавах.
Поважні теми містимо в терцини,
А для кохання ліпші редондільї.
Фігури теж важливі риторичні,
Як-от повтор або анадиплозис,
І точні суголосся на початках,
Сполуки, що анафорою звуться.
Також потрібні вигуки, звертання,
Іронія і різні сумнівання.
Брехню із правдою мішати добре,
Як це в Мігеля Санчеса помітно
В усіх його комедіях – прийом цей
Ознакою майстерності слугує.
Двозначна мова, ще й алегоричність
Зазвичай популярні у народі,
Бо він гадає, що йому одному
Доступне розуміння слів актора.
Найкращі, безсумнівно, теми честі,
Бо надто вже усіх людей хвилюють;
За ними теми доблесті крокують,
Бо доблесть є улюблена повсюди.
Ми бачимо, що, зрадника зігравши,
Актор до себе злобу привертає,
Йому в крамниці важко щось купити
І зустрічі з ним часто уникають.
А як він чесний, то його й шанують,
І люблять, і всіляко вихваляють,
Вітаються і скрізь його шукають.
Листів чотири акт хай має кожний,
Дванадцять бо листів у нашім часі –
Це самий край слухацького терпіння.
Сатира в п’єсі ліпша не ядуча
Й не запряма, бо знаємо, що в давніх
Італії та Греції законах
Комедії тому заборонялись.
Жали без зла! Хто діє для неслави,
Хай не чекає оплесків і слави.
Це вказівки для тих, хто про античне
Мистецтво гадки ще не має зовсім;
Для більшого ж – часу мені бракує.
Скажу про те, що йменував Вітрувій
Троьма частинами у апараті,
Про постановку тобто, а Валерій
Максим, Криніт, Горацій, інші пишуть
У творах про завіси і хатинки,
Про дерева і мармурні будинки.
Як треба, Юлій Полідевк розкаже
Про строї, як в Іспанії завівся
Порядок варварський і комедійний:
Штани на римськім жителі узріти,
На турку ж – комірець наш християнський
Справдавна звик уже глядач іспанський.
Та я назвав би варваром найбільшим
Себе самого, бо проти мистецьких
Законів я ішов лиш на догоду
Плебейській масі, тож мене йменують
Нікчемою французи й італійці.
Та що ж мені робить, як написав я
(З тією, що скінчив на цьому тижні)
Чотириста й вісімдесят комедій,
Ще й три в додачу, всі з яких, крім шістки,
Грішили тяжко супроти мистецтва?
Та врешті, що створив, за те й тримаюсь.
Якби ж писав я твори іншим стилем,
То публіці б не до смаку прийшлися,
Бо часом як долаєш перешкоду
Закону – вищу маєш насолоду.
Життєвим свічадом чому ми назвати комедію можемо?
Що вона дати у силах юному й що престарому?
Що в ній, крім дотепів, квітів риторики й різних
Слів, які ранять нас, можна і треба шукати?
Як спостигає людину біда у розвагах численних?
Як із словами веселими переплітається думка?
Скільки зрадливої лжі, що помітити можемо в слугах?
Скільки лукавства ховає іноді жінка у серці?
Як сміховинно-дурним і нещасним буває коханець?
Як і приплив, і відплив у житті цім ідуть почергово?..
Але забудь закон й мистецьке слово –
Комедію послухай, принесе
Вона тобі незвідане усе.




Переклад Василя Білоцерківського.

* * *
Пізнай себе і ти пізнаєш світ,
Це істина, якій мільйони літ.
Шукаємо чудес по всіх планетах,
А диво з див – душі людської цвіт.

пахне світ горілим картоплинням
на ніч сонце миється в димах
голос твій за мною ходить тінню
рідний й невловимий ніби птах

і десь іще поблискують жарини
городніх вогнищ втомлених сердець
а я рахую тижнями години
безсонний хоровод німих овець

а я тебе чекаю без чекання
я мить нанизую і зашиваю в час
і там де з голки зірветься остання
блаженна нитка змін зав'яже нас

вересень, 2012

приходить наповнення
приходить потреба аскези
зважую голими
світ і себе на терезах
гойдаємось весело
малі дітлахи на качелях
недільна меса
в стінах старого костелу
все що чую
все що вбираю в себе
вітру шурхіт
клаптями різне небо
обійми зустрічі
мовчання довгі розмови
пафос устриці
така-от всесвітня змова
але у втечі
від всього подалі подалі
вирівнюю плечі
на пульсі керма і педалі
на шкірі дороги
під піднебінням краю
мрії розлогі
а все що пластмаса - зникає


вересень, 2012

запахи запахи запахи кава гіркий шоколад
айстри пахнуть так аж пробиває на сльози
у мене на цю прем'єру квиток в останній ряд
осінь порція сонця доза морозива

втіха ласунки смакувати дні вересневі
вершкове неба ніжно лоскоче язик
розкушене яблучне зернятко терпке мигдалеве
світ інший щораз на смак він сам до цього не звик

призахідне сонце пахне втомою і корицею
розроджений зрілістю сад сочиться грушами
хочеться просто мовчки стояти й дивитися
як кругліє осіння любов вразливо зворушливо

вересень, 2012

Закуталось місто травневим туманом,
На серці — розлуки печать:
Далека дорога — понад океаном —
Чекає моїх онучат.
А я крадькома лиш сльозину втираю,
І голос чомусь затремтів,
Внучат моїх рейс Львів — Варшава — Чікаґо
До інших доправить країв.

Так боляче ранять хвилини чекання,
І серце так млосно щемить,
А скільки ще треба сказать на прощання,
А час невблаганно спішить.
В прощальному гомоні, любі малята,
Шукаю я ваших очей:
— Все буде о'kеy! Не хвилюйтесь, внучата.
Щасливо! Все буде о'kеy!..

…Без вас відцвіло львівське лагідне літо,
І дача скучала без вас,
Вже вересень, весь у жоржиновім цвіті,
Танцює осінній свій вальс.
На ваші світлини я все поглядаю,
Ви — трепетний світ моїх снів.
— Вертайтесь, внучата! Я так вас чекаю!
Вертайтесь! Чекає вас Львів!

У Львові дощить —
знать, вмивається місто
До зустрічі жданих гостей —
Це вас, онучата, наш Львів урочисто
Приймає, як рідних дітей.
Вертаються нині до отчого краю
Хлоп’ята з далеких світів,
І я з нетерпінням вже рейсу чекаю —
Чікаґо — Варшава. На Львів.

Вересень 2008

Все буде добре, витримаю, зможу –
Ще й не з таких виходила кругів.
Сьогодні доля зиркає вороже,
Сміється хитро з дальніх берегів.

Сама, сама я їй зробила виклик –
Аж дзенькнув ляпас у худу щоку!
Бо прогинатись перед злом не звикла
В начальників на владнім килимку.

Ой, безнадіє, підбери лахміття
І проти вітру злякано тікай,
Моїх думок розбурхані суцвіття
Плащем холодним ти не накривай.

Та я ж не з тих, що плачуть у задусі,
В котрих життя – закручене кільце.
Я витримаю, зможу і проб’юся!
Ще й долі посміюся у лице!

Задмухати свічку покути.
Зацитькати жалощі-зваби.
Недогарок-біль загорнути
у смуток, пастельної барви.
Приміряти посмішку милу
(бо ж радість – не жменя поп-корну).

…Я ще не залюблена в біле,
та вже не обожнюю чорне.

2012

То де ж це ви, мій друже, де ж це ви?
В душі болить, пече жалкий неспокій...
Он куполами зблискують церкви,
В небесний простір дзвін летить високий.

Ні звісточки, ні голосу, ні мрій.
Ну відгукніться ж поглядом чи звуком!
У цій печалі болісно - сумній
Осінні айстри опускають руки.

Зловісний сум прокрався павуком
І заснував думки мої й свідомість.
А вересень, стьобнувши батогом,
Сміється виноградами натомість.

О, невідомосте, тривоги не зови.
З - під лоба не дивись на світ вороже!
То де ж це ви, мій друже, де ж це ви?
Я про найгірше думати не можу...

Я мовчу. Розгубила слова всі.
Тиха осінь мене полонила.
Я учора на листі у лісі
Цілий день до зорі ворожила.
Упивалася бабиним літом,
Захмеліла від соку калини,
И прощальним теплом обігріта
Всі до краплі слова розгубила.
Не питай, чом мовчу і журюся -
Винувате то бабине літо.
Я боюся, якщо озирнуся,
А життя моє майже прожите.

Поговори зі мною в тишині осінній,
накривши зонтиком від злих периферій.
І заглядатиму я в очі Твої сині -
Ти ось, Ти поряд з-поміж недіжда́них мрій.

Таке пусте, коли німіють мої пальці,
і навіть серце, калатаючи, болить.
Ти ось, Ти поряд - мій найперший юний танець,
моя акустика в душі, блаженна мить!

Поговори зі мною. Знаєш, так потрібно!
Я не вагаючись вернуся до життя!
Так вперше осінь стане до весни подібна.
Одне до одного одним серцебиттям...

Лимон, білий слон і Бенгалі...
З баньяну не видно Паміру.
Ти, Мауглі, зрікся регалій
І більше не прийде Багіра.

Жуй бетель і слухай пульсари.
Будь босим і слухайся звірів.
Вона - у шовковому сарі,
Ти - з касти дешевих факірів.

І знаєш - не треба обурень.
Повстання придушать солдати.
Ти маєш Шер-Ханову шкуру,
Тож можеш вважатись багатим.

Сади біля хати горішник,
Закутуйся в шкуру від мряки,
Молися великому Вішні,
Жуй бетель і більше не плакай.


2005

Мысли о бессилии,
О лени и безнадежности...
В последствии серьезности
Вопроса: «Боже, что же я?»:
Помыслы о нежности
В заведомости прерии.
За взятие Бастилии! -
О достижении, сложности,
Но в тех же изобилиях,
Я и ум – курили мы,
И самоличной должности
На 8 граммов потности.
Застывшая идиллия
На грани монотонности,
Где же мои тонности?
Вакцина для истерии
Не в мочь, и осторожности
Киснут в суевериях.

вірш видалено

Неосторожная любовь,
Падучая на оба глаза,
Всей жизни зеркала и стразы,
Предвосхищенье новояза,
Взобудышавшая не сразу,
Взошедшая на нелюбой.

В ходу такие времена,
Что человек как будто весел
Сквозь все поползновенья чресел,
Весь в ожиданьи и прогрессе,
Решительно накуролесив,
Но перед ним стоит стена

И смотрят лица сулавеси,
Как жизнь в адама влюблена.


2012

вірш видалено

Мускус вицвілої вітальні,
стіл рожевого палісандру,
фотографій ряди прощальні,
кадіб з випаром олеандру.
У повітря німої мови
закотилися рвані буси –
клятви зіграної любові…
Це мої дідусь і бабуся.
Кров тече по брунатних стінах –
земляна, родова, венозна.
В гобеленах – вилитих винах –
зацвіла самотність морозна.
Тут живе здичавіла доля
до офір мовчазних охоча,
до юрóдивої юдолі…
Тут зі стін – мої юні очі…