Знову осінь садами гуляє, золотим багрянцем горнеться до ніг, з вітром перекотиполе ланами ганяє, дощиком колючим кропить мій поріг.
І туманом смутку душу огортає, а думки за літом тягнуться услід, бо вже так судилось, бо така вже доля, якщо дощ колючий - то на мій поріг...
Як листок зів'ялий, то на серце впаде, і пекучий промінь його обпече, та воно в тополі, що в бурю лиш гнеться, узяло і мужність, і гнучке плече. А тепло від сонця, що крізь дощ сміється, ласку спило з квітки при битій дорозі, яку кожен скубне, до землі пригне.А вона встає й красою для людей цвіте.
Кожне серце щастя хоче, мріє і бажає, бо вінок любові його уквітчає. Та не так, не так як в мріях у житті буває. Не завжди нам його доля із троянд сплітає. Є у ньому терен і лаврова віть і сльози гіркої капелька бринить. Є тепло незгасної людської доброти й повінь весняної блакиті з висоти.
І радості хвилину виспівують пташки, а сум туманно-мжичний зникає в долини. Здається, зірка щастя ось-ось прилине з далеких доріг... Та знову дощ осінній крапить на мій поріг.
2005р.

Аналіз цього твору читай - Саландяк Я Анонім, аналітика, "Мандри в космосі -2", Образ тексту.

Боже! Яке чарівне життя у скам'янілому місті.
Віртухають люди словами,
Барвистоцікаво вписують думки в діла.
На вулицях каштани на осінньому припоні.
Радіє вся Україна і Київ - свято Покрова!
Видко - стовбиче гомін на вокзалі - рідна Дарниця.
Нарешті - гучномовець потяг подає,
На годиннику "десята". Життя трива.
Спалахи емоцій - радість зусрічі
В шляхетновеличавом реверансі палкого кохання.
Благословенням Покрова в променях Сонця:
Хай сяє вічно Любов Христової Душі
Та завжди радіє гуртом
Єдина, козацька. вільна Сім'я!
2011р.

"Дівка в сінях стояла,
На козака моргала:
«Ти, козаче, ходи,
Мене вірно люби,
Серце моє».
Українська народна пісня

«Не зайду до твого двору,
Бо не хочу поговору.
Скажуть: «Мати на хрестинах,
То вона його й впустила».
А зайду тоді я, люба,
Коли батько й мати будуть.
І собаки навісні не страшні тоді мені.
І коти причепуряться,
Щоб мишам ще дужч бояться.
Та дізнавшись, що свати гарбуза мають нести,
Отоді на тії вісті на воротях я повішусь».

Зупинись!
Оглянися.
Що ти сьогодні лишив по собі на Землі? Який слід?
Шматочок Радості чи крихту Любові -
тоді ти – на шляху до Людини,
на шляху творення Прекрасного в світі.

Ти зробив щось бридке чи огидне. –
Отямся!
Адже в кращому випадку ти можеш зустріти
всього сто весен (зим) на цій планеті.
2011.10.

Я білію до прози
Від нездатності відчувати
Ритм болю.
Я просто зраджую,
Щоб стерти портрет невинності.
Розмазую поцілунки
По твоєму обличчі,
Бо мене це тішить.
Твоя любов –
Моя улюблена шльондpа.
Невдоволений нахаба –
Кажеш ти,
А насправді –
Задоволений поkидьок.

Чи ж завинила неба висота
фатальній
поприземності стеблини?
З терпінням
розіп’ятого Христа
цей світ
свої спокутує провини.

Здоровий глузд
не кличемо в порадники,
долаючи лукавого інтриги:
за слабкість плоті –
гинуть виноградники,
за слабкість духу –
спалюються книги.

2004

Перехоплює подих, коли
Ловиш хвилю.
Вона
Піднімає тебе,
Піднімає тебе аж на небо.
Аж до хмар,
Вище хмар...
Але ні! Але ні,
Хмари тут, хмари тут
Ні до чого.

Ловиш хвилю й летиш.
Це блаженство таке,
Що бракує і слів і...
Не треба!

Вал дев"ятий накрив,
Вал десятий і ще
Накриває тебе, накриває...
Цей потік крізь єство,
Це божественний сік,
І немає солодшого раю.

Невагомість тремтить
У криницях зіниць
І повіки вгамовують
Голос.

Знову хвиля
І знов
До небес,
До блаженств,
До блаженства,
Єднання із...
Що це?

Це не сон.
Не політ.
Це, звичайно, не сон
І звичайно,
Звичайно,
Не
Серфінг.


2011

"Ко славе страстию дыша,
В стране суровой и угрюмой,
На диком бреге Иртышa
Сидел Ермак, объятый думой"
К.Ф. Рылеев «Смерть Ермака»
1
Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
2
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од Москви народи.
Не спить Єрмак. Ну,як заснуть, коли перед очима -
Кремль. Ось цар зіходить зі свойого трону
І при боярах сповіщає, що сибірський край –
Однині під його всесильною рукою.
А потім по-батьківськи цілує Єрмака- героя...
І од видінь спокусливих таких хропе вже й отаман...
3
Не сплять лиш ті, хто мав би завтра буть
Порубаним чи навіки приреченим на рабство.
Кучум, їх славний проводир в помічники негоду взявши,
Привів народ свій праведний суд чинити.
І навіки заснули вояки, не скуштувавши насолоди бою.
Лиш отаман добрався до ріки і, може б, подолав Іртиш,
Та панцир мідний - царевий щедрий дар,
Що в січах часто виручав, знесилив у поєдинку з хвилями.
4
Буря ревла. І грім гримів. І вітер мовби голосив по-людськи:
«Пильнуйте ненаситних нових єрмаків,
Бо ж для Москви все вільне має стати підневільним!»
-------------------------------------------------
Рилєєв Кіндрат Федорович (1795-1826) – російський поет. Один з небагатьох декабристів, який відстоював ідею незалежності України.
Єрмак Тимофійович (1532/ 1534/ 1542-1585) – отаман, один із завойовників Сибіру. Уславився розбоями й грабунками ногайських улусів, не гребував і караванами руських купців.
Поема Рилєєва стала народною піснею, відомою й в Україні. Так, в одній із п’єс Івана Микитенка куркулі напідпитку співають: «Ревіла буря, грім гримів і вєпрі в дєпрях бушували!»

Сиділось гарно аж до ранку,
Нас четверо було, дві пари,
Пилося легко котру чарку,
Велась розмова у запалі,
Андрій торочив про сучасне
Видіння нації й свідомість,
Дискусія наш час займала
На теми: мова, молодь, совість…
А Жанна слухала в задумі,
І репліки свої вставляла,
Хотілось мабуть спати дуже,
І мріяла про щось…немало
Було розказано й почуто,
Про сайти, що руйнують мізки,
Про «хохлосрач» і інші псевдо,
Куди не варто навіть лізти,
Лиш Вітя стриманий доволі
Не ліз у захист вірту й псевдо,
Хай Бог пошле йому здоровя,
Навіщо розлад нервів, жертви.
Історію писати будуть,
І перепишуть, заманеться,
Та попри все ми – люди, люди,
Із власним розумом і серцем.
Койоте, я не згодна «крайне»
З отими модними кутами,
Читай побільше книжок файних,
А не інфу, що мізки травить.

Твої слова, мов стріли у мішень,
Впиваються у вечорові сутінки.
Просякнуті стражданнями душі,
Мов щупальця, повзуть рядочки речень.
У розпачі розгублені листи
Невизначено тицяють губами
У тіло перевтомлених зізнань,
Що грають мовчки партитуру зречень.
Образа ночі дихає на день
Вчорашнього невиспаного сенсу,
Тонкими візерунками страждань
Вкриваючи прозору шкіру Лети.
Летять осінні усмішки зітхань
Листками вже померлої берези…


2011

слова
вилітають із твоїх вуст
їдкими осами правди
а я чую лише
міжрядковий зміст
дивної ніжності

вона проливається на мене
гострими цівками болю
і
прокладає шлях
до мого здичавілого серця

усупереч очевидному
вкриваюся
білим саваном спокою
і стаю сном
що пахне
невицілуваними цілунками
торкає
пеленою сивого диму
і звучить тобою

Я прокинулась від дотику до мого чола лагідних, як осінній серпанок уст.
Розплющила очі й побачила маму...Чиста й свіжа, як ранок, вона сиділа на краю ліжка і гладила своєю шорсткою рукою мої коси.
- Уставай, доню.
Голос у мами тихий, ласкавий, як шелест осіннього листя в саду.
Я беру мамину долоню у свої, підношу до уст: вона пахне росою, настояною на опалому осінньому листі. І мені чомусь здається, що осінь схожа на мою маму - така ж тиха й привітна, щира й добра, а інколи й сувора. Про осінь, як про маму, співають пісні, присвячують вірші...
Лише одним відрізняється осінь від мами - косами.
В осені коси жовто-червоні, як заграва, а в мами - білі-білі, наче сніг.

Інколи відчуваєш себе мухою,
Що втрапила до всесвітньої павутини.

В'язкий клей тримає твої крила,
Сковує рухи, сплутує душу.

Руки липнуть до клавіатури,
Очі потопають у трясовині монітору,
На шию сідає залізний павук –
Віртуальний монстр –
І висмоктує з тебе останні краплі волі,
Що ще залишилися десь
На денці душі
Після зомбування телевізором.


2011

Після чекання щастя
вчорашньо-
вимучено-
підтоптаного

Після сирітства матері
раптового й закономірного

Після згвалтування прямо
на панелі власної совісті
(так байдуже
і так добровільно
що то не зафіксовано
у жодній поліції мозку)

Після всього
завжди
є
Надія…

1991р.

У нашій найпершій хаті жили пацюки.
Ми змушені були підгодовувати їх м'ясом і хлібом,
Поїти молоком, бо інакше
Довгими зимовими ночами,
Коли ми спали, виснажені коханням,
Ці гидкі тварини обгризли б нам носи і вуха.
Уяви собі,
Який би мали ми вигляд тепер
На фотографіях у закордонному паспорті
Перед тим, як виїхати з країни,
У якій пацюків люблять більше, ніж людей.
Тоді
Нам точно не дали б візи…


2011

Марно шукаючи броду
В нетрях людського натовпу,
Спасенно хапаюсь очима
За цяточку неба.

2001

Надто в наш дешевий газ ...
Раз !

І соцвиплат забагато. Тре... М-да.
Це буде - два !

Хи-хи-хи... Ще примусимо купляти паспорти.
То вже – три !

(А чотири – зарплатню би ...
Але де ... Та то таке. Переб’ються до весни).

Мітингують... А-я-я-й. Ряд поправок , щоб ... прижать
Це вже - п’ять.

Ціни вгору – у-гу-гу – для народу. Добре б скрізь.
То є – шість !

....


02.10.11

Падав небесний дощ,
Лилися Божі сльози.
Ангел, прикрив лице,
Плакав серед дороги.

Як так ? Її...саму ?
Господи, я ...не можу...
Боже, ... не відійду...
Знаю, Святий, ...нашкоджу .

Очі - у пустоту.
Відчай... і йти не в змозі.
Кинув таки, одну...
Грішну... на цій дорозі.

25.09.11

"Гей, був в Січі старий козак, на прізвище Чалий,
Вигодував сина Саву козакам на славу.
Ой не схотів же той Сава козакам служити,
Відклонився до ляшенків – в Польщу паном жити.
...Пішов Гнатко з кравчиною Саву підмовляти,
Як не схоче з Польщі іти, то й смерті предати".
Українська народна пісня

– Здоров будь нам, пане Чалий!
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво,не стачає слави?
Мо’ рука уже не здужа козаків арканить,
Щоб ходити серед шляхти
Не останнім паном?
То ж самі, бач, завітали в гості ми до тебе, –
Так що никать в дикім полі
Нема вже й потреби.
А... тобі й цього замало!..Не кличеш до столу.
Замість чарки простягаєш срібнії пістолі...
...Не судилось харцизяці на курки натиснуть,
Бо на шию йому впала шаблюка зі свистом.
Покотилась по долівці голова-макітра,
Наповнена злом на брата і розкішшю-вітром.
Не ридала стара мати, що втратила сина, –
Краєм хустки сльозу втерла
Та й перехрестилась.

коли гупає яблуко
лунко об землю вдаряючи
ніби хоче відлунням
у серці відбити вічність
бо так у садах України
яблука падають в ніч
з року в рік
неперервно
коли тріскається від сонця
горіхова шкаралупа
а випасти має
свіжий твердий горішок
випасти в землю
щоб завтра продовжити рід
коли сонце встає щоранку
розгладжує зморшки зажури
що за ніч на землі
набрижились
світлом розгладжує
ласкою
дар повноти зберігаючи
тоді я й сама на хвилю
стаю переспівом вічності
приймаючи в серце
глибоко
смак
достиглого яблука
і терпкість
міцного горішка
світлом розгладжую зморшки
(душа їх у ночі назбирує)
стаю відлунням відлуння
щоб вічність
не замовкала

Жахливе середньовіччя!
Інквізиція п’яних двірників
Страчує на пізньому багатті
Сумне осіннє листя.

2000

Знаєш, мала, іноді тішить
Вдивлятися у знімок, на якому ти.
Ніби це щось змінить.
Смішно, правда?
Йому ж вже чотири роки.
А знаєш, ще постійно нудить,
Коли з усмішкою вітаються люди,
Які ревно чекали цю мить –
Суки, фарбовані паскуди,
Чіпляються на шию, мене нестерпно злить!
Ти ж знаєш, знаєш?
Я й досі… Розумієш?
Іноді так відчутно
Нав’язлива думка царапає – люблю,
Байдужою струною нерва.
Блядь, як болить…
Від болю замість серця
У склянці тане лід
Від теплого «Black Velvet»

Бог з висоти дивиться на нас
Питає : де наші надії?
Дав незалежність, шанс іще раз,
Щоб сповнились споконвічній мрії.

Покоління виросло в ярмі
Не вміє самостійно жити.
Навчились своїх продавати змії,
Москалю і жиду служити.

Москалі, жиди засіли в міністрах
По «поняттях» правлять нами
Крокують в шерензі з «бугром»
хочуть нас знову зробити хохлами.

29вересня 20011р

Г слободський

Старанно затесуєш палю своїх знад,
Призначену для мене,
Щоб одного дня я гостро відчув
Усю глибину твоєї
Байдужості.

1998

ПАЛІНДРОМОН-4

Зажди-ть!
Но-морд, ні-лап? -Ві!
Но– теж,ура!– пазурів?-Ві!!
Тхір ??
Оп-о….
Голод,Ісус, тамуй,
Учневі вір: я– ліпак!
Мо’, рада?-
Раба! Жаба!!
Радаром капілярів і вен чую:
«Мат, сусідо Лог!
О порі хтів Віру за пару жетонів?»
Паліндромон, ти – джаз!

ПАЛІНДРОМОН-10

А доніс Ян на директорок:
ЗАРВАЛИСЯ!!
Є учені?
Крадун на жінок і ананаси – пан!
А баба, написана на іконі,
Жанну Д’Арк і не чує :
«Я – сила!».
Враз–
коротке ридання.
Сіно.
Да-а...

Того вечора ти був справжнім.
І крізь тисячі кілометрів,
І крізь тисячі мегабайтів
Відчувала гарячу жилку,
Що звивалась в тебе на скроні.
Скіглив дощ в жалюзі і рамах,
Вибивав із бруківки іскри.
І напівнезнайома жінка
На чужій шепотіла мові
Щось звабливе. Палали губи,
Як рубіни в оправі ночі...
Ти дивився на дощ.


Того вечора ти був справжнім.
І крізь пластик щербатих клавіш,
І крізь фарбу щербатих літер
Відчувала пошерхлу ніжність
І захриплу напругу мелодій,
Мов тепло підзабутих долоней,
Що лишилось в світлинах дитинства.
Облітали поволі години,
Наче ті калинові пелюстки
На далекій твоїй батьківщині,
Де ніколи не смажать каштанів...
Ти дивився на дощ.


Того вечора ти був справжнім.
Мерехтіло неоном місто.
Місту снились парча палаців
І баталії, й королі.
Ти дивився на дощ
Достоту, як на вогнище у каміні.
І, здавалось, холодні бризки
Зігрівають тебе крізь скло.
Того вечора ти був справжнім.
А я грала, дурна артистка.
Я вдавала, що маю ватру
І давно не дивлюсь на дощ...


2011 р.

Ой не зривай, не нищ краси моєї.
Мені б цвісти через усеньке літо,
Любуйся мною, нехай і жито
Відчує крапельки моєї крові.

А як дозрію, то заспокою
Думки горячі і розбою
Не допущу, бо ти спокійно,
Заснеш від мойого напою.

Не став у вазу, бо майже зразу
Краса моя зачне вмирати,
Вода холодна не оживить,
Бо лиш земля дає поживи.

Ой не зривай, хай поживу
Життя призначене мені,
А ти любуйся і кажи,
Що мак у житі для краси.

Пелюстки ромашки думали,
Що Бог створив їх
Для краси.
А ти обриваєш їх по черзі:
-Любиш?
-Не любиш?...

2011

ПАЛІНДРОМОН-5

Козак, аки Тео, плаче понуро,
То лозина пужа: но, мені два мечі!
Сопів – і нич,
Руту нюхав–ах!– юну.
Турчинів і посічем,
а вдінемо на жупани золото-руно!
…печаль-поетика казок.

Осідлана мостами,
Стриножена греблями,
Схаменулася врешті, –
Поскидала сідла,
Розірвала пута,
Зітхнула з полегкістю:
Вільна!

1998

Ти хто така, тебе не знаю,
Ти де живеш, в якому краю?
Чого прийшла , іди подалі
Я тут роблю свої причалі.

Та що ти милий пізнавай
І в такі жарти не впадай,
Та я ж твоя, твоя дружина
Ми ж маємо з тобою сина.

-А я оце садок садив,
Рибу ловив, мишей гонив,
На дворі зимно, буду в хаті
Буду у карти із півнем грати. -

Про що говориш муже мій,
В очах твоїх лиш буревій,
Ніби й живий, а вже помер,
Забрав від мене алзйагмер.

Ну це ж усім відомо,
краса захована десь у нутрі !
Біда лиш в тому,
Її ніхто не бачить,
А те що не видно-
Не приваблює.

Дивишся і аж здригнеся,
Яке ж воно потворне
Закутане у повутиння
Пичеплене до гілки
Сірий кокон мов мумія.
Краса в нутрі!

Ну ось життя! Ворушиться,
Тремтить і відкриває вікна.
Спадає сірість ,сміється райдуга
Розпростується блакить,
Ще трішечки і вже летить
Та внутрішня краса- МЕТЕЛИК.

Кажеш,
Що у душі твоїй цвинтар.

Там поховані всі,
Хто не виправдав твоїх надій
У коханні.

Там спочивають ті,
Хто обдурив твої сподівання,
Хто дозволив собі брехати,
Чи ділити ніжні почуття
Між тобою
Та іншими.

Ти максималістка.

Чи на тому кладовищі
Не готуєш ще
Могилу і для мене?

Чи зможу я вижити?

Чи зможу я?...


2011

Пласка, безформна буденність
Повисла масними петлями.
Кожен шалений порух
Не зводить мене до тями.
Ловлю її тяжке дихання бо мушу.
Новий день розсипає зелений волох
Більше жодне лярво не зводить очей в гору.
Стираючи кволих на порох
Ховаю очі
Бо моє натхнення гниє в кутку.

Лиши мені півкроку
Ступлених до тебе,
Лиши блискучий погляд
На мені.
Лиши п′янкий малюнок свого неба
Що тінню відбиває на стіні.
Лиши розпалений вустами поцілунок,
В обіймах танути мене лиши.
Прошепочи – з тобою бути хочу,
Чи просто - хочу, поглядом пиши.
Лиши себе.
Губами на тобі вивожу -
Без тебе пусто, порожньо, не можу…

Мені б тебе оберігати, вранці
У пестощі вдягати коло серця,
Мені б тебе леліяти, як мрію,
У поцілунки загортати… Та
Птахи надій збираються у вирій
І вересень вмирає біля ніг.

Мені б тобою дихати і жити,
Натхненно випромінюючи ніжність,
Мені б тебе голубити коханням,
Бо ти одна-єдина. Тільки ти
Умієш сонцем душу зігрівати …
А я тебе – лілею – на мороз!

Мені б тебе, немов зіницю… Боже!
Думки гризуть мене, як ті дракони
Шматують тіло, випивають кров…
Ти плачеш гірко біля монітора,
А я вину, як бите скло ковтаю.
Я сам собі вишукую покару.


2011

Коли, мов той самогубця,
Кинувся під колеса автомобіля
Найперший каштан,
Ти помітно здригнулась
І, крадькома роззираючись довкіл,
Стиха мовила:
«...Привіт, осене...»

1999

Тобі сьогодні неймовірно легко,
Як ніколи:
Ти здатний піднятися до стелі!
І з цього дива хочеш подивитися в дзеркало, –
Але дзеркала завішані рушниками.
Намагаєшся здерти бодай одного,
Та всякі зусилля марні.
Зненацька наштовхуєшся на своє відображення
Із свічкою в руках
І, виходячи зі здорового глузду, дивуєшся:
Як можна бачити себе заплющеними очима?!
Спантеличений кидаєшся геть,
А потім довго не можеш додуматись:
По кому ж це готують коливо?

1994

Такі як вона народжуються раз в ніколи,
її ім'ям називають епоху,
з неї малюють картини та ліплять статуї.

Ти дивитимешся на неї несамовито беззахисну,
інертну, голу
і від задоволення майже вмиратимеш...

Через її тихі, персикові груди, надмірну впертість,
погляд, яким вона тебе, наче цілує, важко дихати.
Після того як її долоні кометою здетонують
десь у озонові діри твоїх глибоких кишень, ти
збиратимеш власну душу сталевими крихтами.
Треба закінчувати розмови крапкою, знаєш,
в її серце надто важко потрапити, воно непроста мішень.

Вечір сповзає панчохою з янтарних стегон,
спокій губиться на дні пляшки Джим Біму.
Господь, мов настирливий папарацці,
за нею постійно стежить, що не мить-то
вульгарний, яскравий знімок.
Такі як вона часто втікають з міста, вимикають
заповнений болем мобільний.
Таким як вона завжди тісно в твоїх надто солодких обіймах.

Кожний поет безсмертя здобуває,
Коли він сам в собі не помирає,
Живе ,щоб бути вічний для народу,
Бути людиною і знать , якого роду.

Щоб залишив зернятко в чорноземі,
Своєму рідному, а не в чужім Едемі,
Цвістимеш яблунею у своїм саду.
І буде щастя вічністю у твоїм раю.

День цілий повними жменями
в оселю носив тепло.
Ти - прохолоді вечора
навстіж відкрила вікно.
Грілись всю ніч під ковдрою,
аж помутніло скло....
Це... фантазую, осене.
Справді: якби ж воно...

Ай...

Одного дня і моя кров стане вином,
А тіло - хлібом
Для ницих, нерозумних і нуждених.
Найтяжчий вирок - народитися людиною:
Напівбогом і напівхробаком.




2011р.

Готов ли? То себя спроси и себе ответь.
Искажение света переломится в сушумне, разобьет кванты, испарит чет
и нечет, перевернет чашу, обрушит свод. Ополоумеют люди, осатанеют,
искривленным позвоночником мучатся будут. Обрушенный свод место не
удержит,
на головы упадет. Вкрапления заставят речь изменить и спалят карму.
Обмельчает человек, раздвинутся глаза, уплощится череп.
Резко все изменится и вернется Мессия, о котором человек
ждущий просит. Ждущий узнает, вспомнит, дрогнет, отвернет и поставит
свет свой снова, удержит пламя и щит сотворит.
Сомневающийся изменит облик, переварит семя новой звезды,
отгадает, кому себя поставить мог, да не успел.
Жалобщики злые, не верящие и не дающие верить утвердятся,
что неверием своим щиты сотворить не смогли.
Накрытый щитом себя отпустит, Времю доверится, отечет, разбуется, извергнет и испьет.
А после накопленный свет сорвет дом, отгородит и примет новый облик.
Исправлению подлежат, кто миром, усилием, успокоением, развитием, договором, мудростью,
жалостью, честностью, любовью, прилежностью свет собирали, горя не делали,
милость раздавали, красоту не мяли, чужого незарились.
Извергнутый из них свет вернется и окутает, подстелит и свету
Новому место даст. Испаренная карма в новый счет откроет План.
Успеешь стать Свеченосцем - и есть Спасение.
Отрицай свое счастье, отрицай свой род, упрекай, что помощи нет,
но не гаси огня, которым себя спасти сможешь.
Не лей свет - собирай. Рек чужестранный человек
планеты северная космическая соседняя семья".
В лесу звонкоголосая тишина, среди гламурных ветвей.
Молчит друг Ворон - страж болотистых зыбей.
Взгляд в разлитое плесо Млечного Пути, другу слова благодарности.
Приветствие и до встречи - еще двум сестрам Земли.
Движение - это жизнь. Пора идти...
2011г.

Я стрижень ,
Вісь твоєї суті…

Мені, мов оберти планети,
Солодкі порухи твої…

Мов сонця цмоком
Грію груди
Й рамена трепетні твої …

Коли ти зникнеш із орбіти,
Рум’янець плоті вкриє мла…

Веди мене овалом щастя,
Солодка вільгосте чуттів…

І хай не втомиться ніколи
Блаженна вісь мого єства…

26.09.11.

Среди мелькающих теней в дремучем лесу по бездорожью лет,
идет странник с посохом знаний в руке,
и добрый ворон, верный друг, восседает на его плече.
Ночь укрыла звезным покрывалом все сокровища земли.
Тишина. Диханье - жизнь, закон живового, чтобы жить - дыши.
В красе Покоя - благодать. В небесах звездочки зажглись,
улыбнулся странник и включились сенсоры...
Ворон притих на плече.
Из глубин Вселенной в тишине слышит странник голос:
- Ждет огромный свет от далекой звезды, что светом разделит
тех, кто имеет Божью нить и кто не имеет.
Свет сжигает нить, которой люди прикреплены к одо,
оторвет и прорежет. Останенся тот, кто поток успел поднять
и приспособится к своему новому состоянию. Изменение исключит
всех, для кого свет мозг не осветил,
разум не поставил и чакры не раскрутил. Со звезды спустится
новый поток и принесет новое племя, что семя свое
рассеит и обмен произведет с тем племенем, которое готово уйти.
Остро переживать люди будут уменьшение численности и ранние уходы
друзей и родных. Именем своим подниму уходящих и смене место уступлю.
Изменится человек, облик будет другой, не такой как сейчас,
и сместится место бога, укрепятся кости, расширится мозг
и займет правое полушарие. А левым полушарием станет распоряжаться
звезда, для которой свои нити строить начнет новый человек
и светом освящать. В месте исчезновения звезды кружится станет
прежнее человеческое сообщество, суд приходит, смерть признавать, долю передавать,
истину видеть, соленоидом закручиваться и вихрем уносится. Счет составлен,
план выстроен, день определен, и человек предупрежден.
Готов ли? То себя спроси и себе ответь.
2011г.

Розкажи про свої почуття
Ніжністю пальців,
Літеплом очей.
Слухаю тебе
Тілом,
Чую тебе
Очима.
Не напружуйся в пошуках слів,
Залиши їх для когось іншого.

1998

У темряві далекого, запущеного лісу
Літали зграями метелики малі
І їм байдужі були тіні ялинкові,
Звикли до них, до вічної пітьми.

Жили і множились, проходив час , вмирали,
Не бачили нічого поза цим.
Вони нічого більше й не бажали,
Пилинки досить, вистачало їм.

Нараз постало диво в цьому лісі-
З’явилось світло, й на синяве тепло
Зграї метеликів у поспіху летіли.
Такого дива ще в лісі не було.

Летіли всі на це незнане чудо,
Кружляли навкруги, наввипередки йшли,
Щоб притулитися, відчути ясність крильми
І зразу ж падали згораючи вони.

Та не спиняло це наступні зграї,
Все більше й більше прилітало їх,
Їх заворожувало світло чародійне,
Приводили сюди й своїх малих.

Не розуміли , що підступне світло
Не дасть життя, лиш неминучу смерть,
Згорить бажання , бо чуже це ”сонце”
Зрадливо манить і знищить їх ущерть.

ПАЛІНДРОМОН-14

Осел п’є ель – гуркіт!
О! Лобан – пенальті –мимо!!
Лосі!!!
Зим дівую вальс;
Кіно – онікс – «лав’ю»…
У відьми зі соломи мітла.
НЕП на болоті –
круглеє плесо.

Море пала – кит умре!
Псів 'Орквемада – ай, вон!
Забудь, Вадику, мотодів-дрокер’янок,
Їх поре Антон!
Яр глибок– шрам.
Марш кобил грай, нотна еро!
Пхі, коня рекорд :
Від–ото– муки дав дуба!
Знов я, Адаме, в кров і сперму
Тикала пером…

1991-1992