После долгого зимнего сна пробудилася природа.
Садовник в минуты уединения с ней молвил:
"У меня есть мечта".
Взяв посох "Вера" и суму "Смирение"
Отправился в далекие края...
Путешествуя много лет, он осознает,
Что туда, куда прыйти он хочет,
Он все-таки прийдет.
Садовник в Пути увидел сад,
А в нем церквушка.
Двери открыты. Решение принято: войти.
В церквушке тишина. Горит свеча.
Взгляд сквозь пламя свечи открывает книгу Жизни.
Слышны вибрации лепестков-колокольчиков Божьего Храма.
Легкое головокружение и Пустота...
Ангел шепчет ему :"Отдай все: высоты,
Что именованы Бесконечным Светом,
И глубины, называемые Бесконечной Тьмой.
Тебе ведомы и несчастья других людей,
и их одиночество, неудачи и разочарования,
Преследущие большую часть человечества".
И садовник преклонив колени благодарит Бога:
"Спасибо Тебе, Господи, за Жизнь и Свет:
Обильные, полные и свободные,
За совершенные и безграничные богатство и власть,
За безусловную свободу".

В саду белым снегом гвоздики.
Все, что казалось сложным,
Стало простым и милым,
Когда двое единят свои духовные силы.
Дорога легка, и дверь в церквушку Гора
всегда открыта.
Мечты сбываются.

2011г.

сила виру кип’ячого чаю
на орбіту виводить заварку
що сідає на дно
наче зір і планет вагота

я сиджу над горням
як всевишній над створеним світом
випиваю свій роздум ковтками
гарячого із шрі -ланки

майя випили з чаш пізнання
до двох тисяч дванадцяти років
і розтовкся горщок
до фатальних мов гріх пірамід

хто череп’я збере
припасує докупи уламки
і надію віллє посолоджену вірою душ

незбагненний зорить
понад вангами глобами майя
розкладає вогонь
аби випекти глеки нові

не жахаюсь кінця
всі бо люди приходять до нього
та боюся аби мою суть
чашник божий повз посуд новий
не пролив у провалля ковзке

Фантазія витворює картини
Такі прекрасні, які малює лиш вона,
Захоче, зробить з тебе дивну фею,
Наллє у келихи сріблистого вина.

Часами ти летиш мов птах стокрилий,
А потім жайворонком станеш в небесах,
Знайдеш безсмертя і набравши сили,
Впадеш стрілою на свій рідний дах.

І мило так і любо у затишку,
Заглянеш у забуте вже вікно,
Знайдеш своє дитинство і минуле
Оте життя,що буйно так цвіло.

Фантазію не всилі зрозуміти,
ЇЇ якось не хочеться й спинить,
Бо без фантазії реальність почорніє
І серце жайворонком у небо не злетить.

Вечоріє, а в душі вже ніч.
Куди не глянеш самі потвори,
Вони підкрадаються і хочуть знищити мене.
Нема нікого, хто б приніс мені хоч крихітку розради.
Здається рухнула земля
І забирає мене в пропасть безвиходности.
Ось я лечу у ту незнану глибинь болю і тривоги.
Хочу молитись, та слова молитви пусті і не доходять до Бога.
Питаю себе, за що така печаль?
Чим провинила я перед Господом ?
Де ж ти Боже? Пригорни , допоможи мені.
Все лежить в тумані. Шукаю в минулому промінчик сонця
Та чорна хмара закрила все небо.
А може моє минуле було лиш фантазією,
А сонця ніколи й не було.
Дорога мого життя це була просто мрія,
Бажання того чого в світі нема.
Біль і розпука, розривають серце,
Убивають решту моєї доброти.
І моя душа стає така ж чорна, як і ця ніч,
Вона безпощадна і хоче мене проковтнути назавжди.
Господи, поверни лице своє до мене.
Дай мені відчути теплоту руки твоєї

Зморений, ліг чоловік у ліжко,
Та не спромігсь заснуть одразу.
Спів солов’їний повернув у юність,
Коли із милою простоював до ранку.
«Будь-що в своїй господі
Слухатиму солов’я щоночі!»
І ось співун у клітці.
Надходить ніч, а відти - ані звука.
«Ти що, охрип? Чи сердишся на мене?»
«Ми, солов’ї, не можемо співать в неволі».
«Тоді я порішу тебе і покладу в пиріг».
«Який з мене наїдок. Відпусти
І я тобі утричі кращу пісню заспіваю!»
«Ну, якщо так, то вилітай на волю!»
І ось уже на груші чарівник.
«Почни ж нарешті свої дивні трелі!»
«Ні, не співатиму. Натомість за ласку
Дещо на майбутнє передам як раду:
Не покладайсь на те, що обіцяє бранець!»
І соловей в місцину іншу полетів.
P.S.
Не все, що звикло вільно жити на природі,
Має невільником буть у твоїй господі.

Усміхнулося сонце,
Задзвеніла сяйвом берізка,
Наче Богом цілована.*

27.03. 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Заграйте, Маестро Перельмане ,
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я знизав плечима.
«Як? Ви не знаєте Іцхака Перельмана?
То ось що пораджу, дорогий поете:
Штани останні варт продати,
Аби хоч раз почути Перельмана!»
Смієтесь, Маестро? Було б вам не до сміху,
Якби знавали наставницю мою:
Сама Голда Меїр дружила з нею.
Питаєте, чому я вибрав Сарасате?
Бувало, тільки-но зачую «Наспіви циганські»,
Здавалось, сама скрипка промовляє
А Яша Хейфец, як-от і ви ,
Лиш струни втихомирює смичком,
Аби вони не позривались з надміру печалі.
Уже в Ізраїлі почути довелося,
Що не деінде, а тут, в Єрусалимі,
По виконанні сонати Штрауса
Котрийсь із в’язнів концтаборів
Чимось важким ударив Яшу по руці,
Із скрипкою навіки розлучивши...
Так що заграйте знову «Наспіви циганські».
Як пам’ять про Яшу і наставницю мою.
Може, й вони почують їх.
Тепер уже на тому світі.

---------
Іцхак Перельман (1945) – ізраїльсько-американський скрипаль-віртуоз, диригент і викладач.
Пабло Сарасате (1844-1908) – знаменитий іспанський скрипаль і композитор.Його називали «царем скрипалів.
Голда Меїр (1898-1978) – прем’єр-міністр Держави Ізраїль (1969-1974).
Яша Хейфец (1901-1987) – скрипаль-віртуоз, що почав давати сольні концерти уже в шестирічному віці. Сучасники називали його «королем скрипалів», а Бернард Шоу сказав, що гра Хейфеца «спростовує аксіому, що в цьому світі нема нічого довершеного».
Ріхард Штраус (1864-1949) – німецький композитор епохи пізнього романтизму, уславився симфонічними поемами й операми. Видатний диригент.Деякі джерела свідчать про його незмінну аполітичність і відсутність будь-якої співпраці з нацистами. Інші – вказують на те, що Ріхард Штраус мав високу службову посаду в Третьому Рейху. Що композитор не був антисемітом, як це утрадиційнилось серед колишніх в’язнів концтаборів, свідчить хоча б те, що він дружив зі Стефаном Цвейгом, а також робив усе, щоб його невістка-юдейка уникла участі своїх одноплемінників.

Найвища у лісі та й струнка до того ж,
Стала глузувати смерека з морошки.
І хоч була морошка скромна собі й тиха,
Набридла їй врешті смереччина пиха:
«Була б я така, як-от ти, висока,
На світ би поглянула трохи іншим оком».
«Та куди тобі там, карло недоросла,
Знать, що відчувають зависокі зростом!..
Ми ж віттям черкаємо навіть хмари сині,
Співаємо разом із плем’ям орлиним!»
«Спинися, хвастунко, ти, мабуть, не знаєш,
Що біда на тебе ізнизу чигає.
Що ти заспіваєш, як сокира свисне?
Не хвастливою буде тоді твоя пісня»...
...На пеньку смереки діточки хороші
Їли та хвалили ягоди морошки.
P.S.
Зверхність, зневага й глузи
Нікому ще не додавали друзів.

Птахи - це риби неба
Риби – птахи моря
вони пливуть навстріч
І перевтілюються при зустрічі
а тоді риби летять у небі
птахи пливуть у морі
і так до безкінечності
аж поки не вигорить колір
і не стане одне Сяєво безсмертне
*

За диптихом Павла Білика "Відображення", 50х100.

Я вранці гарний склав рядок,
Про мрію і палке кохання.
А вставити його не міг,
До мого віршу,
Та надвечір, нарешті вставив,
І у цьому, рядок той дуже допоміг.


2011

Когда люди наполнят любовью сердца,
Знания придут, откроются Духа врата,
Ведь мы - духовно бесконечные существа.
Каждый решает сам для себя:
Время пришло для меня
Увидеть Первообраз в себе - Христа.
Вижу я Христово Кресло Вознесения.
Каждый, вступающий на Путь Добра,
Всегда помнит заповедь: "взяв Учение Бога
Бескористно отдаю Тебе себя,
Ибо Праведной Стезьою ведет Твоя рука".
Есть в мирах такие, кто скажет:
"Учение это меня не касается".
Но те, кто наполнен любовью,
Они, уверовав, захотят исправится.
Отстранят из жизни все ненужное,
Всю глупость празднества и скверномыслие.
Людям сохранить своих детей дано
Чистотою мыслей - фундамент будущего Нового.

2011г. 7 Апреля

Ручейки весенними улыбками журчат.
Стайки дружных воробьев-чирикалок трубят:
Весна-красна, раскошная коса
К нам с Радостью благой пришла.

2011г.

...а ми просто безпомічно стояли і дивились, як котиться в прірву все те, що кувалось роками. Не роблячи й кроку заради спасіння.
Як роботи.
Неусвідомлюючи втрати, що потім буде виїдати нас зсередини, наче хробак. Будемо гордо заповнювати ту порожнечу іншими людьми.
Будемо грати в щастя.
Натягувати фальшиву усмішку при зустрічі і далі безглуздо тинятись по світу, не відчуваючи з іншими того, що було лише між нами.

2011

Так минається пора
із найдовшим іменем, що не промовиться,
з голосом, що не затихне,
з деревом, що не прокинеться
і ніколи не помре.
Північним вітром огинаються
передчасно пробуджені дзвіниці
і кажуть,
що завтра буде велике свято,
чи це голос, який не затихне,
каже, що нічого не зміниться.
Так минається пора,
яка не взяла собі нічого,
крім деревесного сну
із горобцем на кожній повіці,
міцнішого за будь-яку смерть.
Це північний вітер
кришить цеглу дзвіниць на обрії,
чи це курява очі січе
і не минається?

Чимось голосить тіло
Кудись відпливають вуста
Мені не треба тебе всього
Віддай лише долоні.
Багаттям сповивається зелене
По-червоному сняться сни
Срібляво будні течуть у листя,
А твої долоні
Будуть.
Коливання пророслої з неба трави
Підвішена летючемишшям
Над безоднею планецтва,
Твої долоні втішають
Їхні наприкінець.
Фрагментують повітря для снів,
Збиваються хмари в гори,
А твої долоні
Марять двозоррям.
Прощаються з ними
Дві оази перемеленої пустелі
Коять розгардіяж очам купинним.




березень,2011

Уподобав якось лев доньку лісникову
І відтоді позабув, що то жить в спокої.
Почвалав у дім красуні, просить її руку,
Та не віда, що батькам завдає лиш муку:
Хоч і цар лев серед звірів, а доньці не пара,
А відмовиш – в хижака наготові кара.
«Бачиш,- батько відказав жениху спроквола,-
Наша донечка наразі тендітна і квола.
А у тебе ж пазурі і зуби великі...
Як їй доведеться жити з таким чоловіком?..»
«Розумію,- лев сказав.- Та щоб бути любим,
Пазурі всі обітну і вирву всі зуби!»
Як сказав, так і зробив. З неймовірним болем
Шкутильга, а чи й повзе лев наш до любові.
Ось і хата лісника. Сумирний і тихий,
Стоїть лев перед дверима. Не чекає лиха.
А воно кийком озвалось. Удруге й уп’яте...
Позабув лев і про біль, миготять лиш п’яти.
І відтоді вже ніхто у звіринім колі
Не тривожив лісника своєю любов’ю.
P.S.
Якщо любові справжньої нема,
Щоб не чинив ти,- все дарма.

(М.М. Дякую, Тобі ;)

Твої слабкі руки
не спинять буревію та повені,
але міцно обійматимуть дитя.

Твій тихий голос
не пересилить волання натовпу,
але співатиме колискову щовечора.

Ти не зможеш змінити
ані світу,
ані людства,
лишень вбережеш його від загибелі.

Маленька жінко,
не настановляй себе на великі перемоги,
бо велич твоя
у дрібних щоденних ділах.

***
я вдивляюся в свої очі
вони відчужені від мене
вони древні і печальні
а все тіло сміється
та ще волосся
нескінченною хвилею часу
спливає по плечах
на груди на стегна
*

Вот почему мы не просто молим Бога
внять нашим призывам о помощи,
но и просим Его,- знающего сокровенное,-
услышать безмолвный плач нашей души.
Мартин Бубер

Не позволяй душе лениться,
Чтоб воду в ступе не толочь,
Душа обязана трудиться
И день и ночь, и день и ночь.
Николай Заболоцкий

Спізнився на літак...
Женусь за поїздом, щоб у вагон останній вскочить...
Прийшов на іспит – що сказать не знаю...
Такі-от сни з учора й позавчора.
Торік й позаторік такі ж вони були.
Поновлює потугу тіло уночі,-
Душа ж про день звітує перед Богом.
О невсипуща, знаю: непереливки тобі
Пояснювать невідповідність намірів і вчинків
Під незворушним поглядом Господнім,
Гріхи мої й огріхи брать на себе.
Мабуть, не раз вже поривався Він
Урвать оцю мою людську сваволю.
А ти переконать Його якось зуміла,
Що той, хто зараз спить, уранці встигне
І недороблене, й відкладене на потім надолужить...
Спасибі, душе, за твій неспокій невгамовний!
Удосвіта найперша з молитов буде ота,
Що поверта тебе з мандрівки в Горні Висі.

Потрапила раз куріпка хтозна як у сіті
І блага мисливця її відпустити:
«Змилуйсь, любий!Я такая іще молоденька.
Та ж і дома виглядає мене стара ненька...»
Просьбу, може б, цюю сокольничий вволив
Та й випустив бідолаху на вольную волю,
Якби вона для певності не сказала хлопцю:
«В твої сіті приведу я куріпок із сотню.
Знаю, як їх піддурити, щоб тобі вгодити...»
«Так оце ти так од смерті хочеш одкупитись?
Ні, не вдасться, негіднице, тобі підла зрада.
Покарать за зраду – для мене відрада!»
P.S.
Нема ганьби на світі гіршої,
Як волю добувати смертю інших.

Стоїть церква Гора на горі,
Гніздечко на маківці їі.
Яєчко в тому гніздечку,
Ластівочка на крихті-яєчку.
З маківоньки вона спогляда,
Далеко-далеко бачить вона:
Дев'ять парубків побралися,
А десятий парубок вінчаєтся
І силу дев'яти вінча.
Стоїть на горі церква та,
Твердинею стоїть церква Гора віка.
Не забудеш кого любиш,
Кого любиш не розлюбиш.

2011р.

До крапельниці калини
Підключена українська душа
Від знемоги зціляти
Зневажену правду
І від лейкоцитів високих брехні
Очищати сумління слабе

Пісенні рядки
Про цілющу властивість
Червоного дива землі
Немов терапія високого духу
Ладнає проломи у мурі
Свідомості блудних синів

Жертовною кров’ю
Насичений кетяг огнистий
Холодні долоні снігів обпікає
І в сиву морозяну ніч
Палає надією сонячних днин ярових

Поникнуть дуби явори клени буки
Покриються млою заплакані верби вночі
Зміцнятимуть душі і стомлені руки
Калини корчі

05.04.11.

Іще б з годину ліс додивляв би сни,
Якби його не розбудило лев’яче ревіння.
І покотилося із краю в край oдне і те ж:
«Що сталося? На кого розлютився цар?
Яка нещасного чекає кара?..»
А все було так просто, по-сімейному:
Лев захотів поцілувать левицю.
«Одчепись! Од тебе тхне, наче з помийниці!..
Знов дудлив самогон з ведмедем?..»
«Та що ти?.. Хай скажуть радники.
Баране,- лев заревів,- скажи одверто,
Невже смердить у мене з рота?»
«Лев, мабуть, бажає знати правду,-
Баран подумав і сказав: «Так царю».
Схилився вовк над мертвим бараном,
Гадає, що не варто говорити правду:
«Ваша величність, Ваші вуста -
Весняні квіти запашні!..»
Лев на шматки роздер улесливого вовка.
«Ну, а що ти повідаєш нам, мудрагелю?»-
Немов мокрим рядном, накрив лев лиса.
«Відкрийте, будьте ласкаві, рот», –
Наважився по хвилі радник
І взявся чистить левову пащеку.
«Так що, смердить чи ні, скажи ж нарешті!»
«Царю, – прокашлявсь лис, – захворів я.
Голова макітриться. Не знаю, на якім я світі».
«Ну, якщо так, то йди собі лікуйся!»

P.S.
Шляхом кружним, та все ж потрапить
Незмінна правда й до сатрапа.

***

“Світло в її руках”*
таке тихе і крихке
і вся її постать
тільки світлом тим виникає
вона схилилась над ним
і так виходить
що світло тче її з темряви
тож
якщо можна ткати таке світло із темряви
то власне вони одне ціле
і нема темряви без світла
і світла без темряви
вони творять одне одного
і себе одне в одному

* За картиною Івана Марчука "Світло в її руках", 91х91.

Просыпается вся Земля - это Весна!
Вокруг уникальный, волшебный мир - Природа многомерная.
И в росте желание - быть счастливым:
Проявляется суть человека - его природность изначальная.

Единство свое с Природой познается,
Когда каждый человек в поиске всегда.
Ищет, пока не встретит мудрость,
В гуще опыта он встретит себя.

Престолом - ясно зеркало Хрустального Христа:
Чистота мысли, слов и дела - Природы животворящий злак.
- Это корни Господни и Владыки живота.
Во веки да будет так!

2011г.

***
посміхаюся - день прийшов
і розгорнув у мені
структури існування
нашої незнищенності
стиснені у краплі мого тіла
беззахисного і вразливого
*

Колись, коли од рабі Нахмана я був далеко,
Набагато далі, ніж Умань од Єрусалиму,
Я був наївним і гадав, що потім
Побачу, прочитаю, послухаю, зустрінусь..
Роки громадили слухняно cподівання
І чи не полетіли б вони зі мною в надсвіти,
Якби на старості, уже в Єрусалимі,
З учителя перетворившись на учня,
Я не підслухав розмову ребе Нахмана з хлопчиськом:
-Йоселе, а чи на небо ти дививсь сьогодні?
-Ні, ребе. Нема часу. Іншим разом...
-Послухай, голубе, але ж оцю мелодію небес,
Відлиту в кольори та їх відтінки,
Ти завтра, певен, не побачиш.
Бо все ж мина на цьому світі...
P.S.
Не знаю, чи Йоселе збагнув оті слова,
Чи, може, просто промчав своє життя,
Так і не глянувши на небо.
А я насмілився та й підійшов до Ребе.
І хоч за віком він в сини мені годився,
Відтоді ношу з собою напуття його:
“Завжди живи в гармонії з сьогодні,
Бо кожен день має свої думки, слова і вчинки”.

Я зголоднів, як пес
За пестощами добрих слів,
За матюками вірних друзів
І не повірите мені
Коли знайдете слово,
Яке цідилось з неба,
Спливало ринвою лукаво
І капало, як падло
До урядовців "божих"
Без каяття, молитв...
Нащо те слово! -
Є ж брехня солодка...
О, всемогутні, наче зорі
Прийдіть, слова, сьогодні-
Завтра буде пізно.

19-02-11

Цап якось пасся над урвищем крутим.
«Друже!- гукає десь ізнизу вовк.-
Який же ти безпечний...
Так же можна зірватися й у прірву».
Цап начебто й не чує.
«Заходиться на вітер, а там же нема сховку!..»
Немов на глум, цап підіймається ще вище.
«Трава густіша і солодша біля мене!..»-
Аж захлинається од люті вовк.
І тут долинуло нарешті з високості:
«Усе це правда, вовче.
Я б залюбки спустивсь униз, якби був певен,
Що ти клопочешся лише про мій обід».
P.S.
Якщо не хочеш встрять в біду,
З’ясуй, від кого залицяння йдуть.

Березовий сік м’якенький,
Мов личко немовляти.
Шкода, у пластиковій тарі
Він губить себе і когось.
Довго ліфтами, лабіринтами
Пробивався він до світла.
Хотілось йому заглянути
У вікна листочків,
Як сонце пестить їх гай,
Та хтось виламав двері
І він опинився у пластиковому капшуку.
Яка гидота - мутне хрустке чудовисько,
Що любить шумовиння й мух!

Колись, розказувала мати,
А їй ще старіші,
Ходили вони до сонця в гості
І хоча дехто вилітав за пролом,
То опинявся в дубовім добротнім збанку.
Ще казала мати, що берізки
Закохувались у дубків.

Коли сік ще не народився,
А був лише вологою землі,
Насадили люди березовий гай,
Бо полюбили пити його силу.
А чому б і ні ?
Сік м’який лагідний,
Ще й до того трохи лікар.
У співдружності із лимоном,
Барбарисом, шипшиною, кмином
Він - взагалі – супермен.
Заради людини він не боїться
Вилетіти за двері звичного ритму життя,
Де пантрує пластикова епідемія,
Випробування вогнем.

Спроба урятувати бодай одного
Від каменю в нирці,
Піску в лабіринтах єства,
Чи просто від спраги
Вмираючу плоть,
Може краща за вікна листків,
Що показують світ безконечний
Березовій гілці заплаканій соком…

03.04.11.

- Ти хочеш світла?
- Ні, бо я зросла в темряві.

- А багатств хочеш?
- Ні, бо це лише примара.

- А може, чуєш, дам тобі ... краси?
- Ні, це непотріб! Інше щось даси.

- А може? ... Так! Тобі потрібна сила!
- Ні, не потрібна. Там вона безсила.

- Ну добре, мабуть, дам тобі я славу.
- Не хочу, бо її увесь час мало.

- Не розумію: чого хочеш... Може мрію?
- Забрати мрію в тебе не зумію.

- Тоді заради чого ти прийшла?
- Хіба не знаєш!? Дай мені життя!

Божевілля у яке граюся
Ще грам і заповнить усі дірки всередині
Випалені твоїми очима
І рештками присутності відсутньої
Перехиляться ваги
Розсипляться думки
Розлетиться пір’я
Розіллється полин

Просто бути і йти - як мало в порівнянні
Закривати дірки дорогами і дешевим обманом
Голосними фразами, коли волієш довго мовчати
Місяць малювати, коли не можеш до нього докричатися

Ще грам божевілля
Чи забути
Про завтра
Перехилюю ваги
Гублю крила
П’ю каву
Полинами пахне.

Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».
«Я б не проти, але знаю,
Є такі, що лиш чекають
Хвилі тої, щоб нас з’їсти...»
«Про нові не чув ти вісті:
Порішили усі звірі
Жить у злагоді та мирі»,-
Так патяка хитрий лис.
Півень же у даль дививсь.
«Що там видно, милий друже?»-
Лис цікавий знати дуже.
«Бачу, друже, я в цю мить –
Хортів зграя сюди мчить».
«Вибач,- каже лис у дрожі,-
Говорить я більш не можу».
«Слухать далі б я хотів,
Та ти зблід, як про хортів
Я сказав. Як решта звірів,
З усіма й вони ж у мирі?»
«Бачиш, часом так буває,
Що про мир не кожен знає...»
Тільки курява знялася,
Як до лісу лис подався...
P.S.
Хто спіткнувся на брехні,
Обведуть того й півні.

Трансформери.
Ми вміємо легко змінювати форму.
З ніжних на дратівливих.
З солодкого на солоне.
Барикадуємося герметичними сталевими переборами
зісередини себе
як не можемо зовні...
І до найважливіших, найпотребовніших
Відсіків
не відкриваємо доступу так просто
навіть самим собі...
Натомість
докуповуємо собі складові частини:
автомобілі, мікрохвилівки, телефони...
щоб надати своєму тілу додаткових функцій
аж до міту про несмертність,
мовляв, цим автом
рейсуватимуть ще мої діти,
а може й онуки...
Серця наші втомлені постійними перетвореннями
часом невитримують...
що вже казати про мізки...
По колу, з солодкого на солоне...
Трансформери.
Декого з нас видають
ланцюги, тунелі, штанги, кільця, зубці
у вухах, у бровах, в губах і деінде...
Декого - металеві нотки у мові, обертові рухи
та інші речі...
Але на загал нам доволі добре
вдається маскуватися,
і не всім відомо
Що насправді посеред нас ще живуть
СПРАВЖНІ Люди.

05.08.09

Доросле кошеня згорнулось в клітці,
Відкрився гаманець сліпих утрат.
Розсипали мішок іскристих вад,
Зима втекла, заплутавшись у сітці…
А за маршрутом холод вже на сході,
Морозить серце втомленим полям.
Розтавший сніг землі я не віддам!
Сховаю у собі – він буде в моді…
Нова сторінка чорна – білі букви,
В натяжку нерви, казка помирає.
З одним крилом і ангел не літає!
Тепло прийшло, не чую ані звуку…

Карають тих, хто підло убиває,
А хто ж тебе, любове, покарає???

Так і живемо,
Хоч всі Америки давно вже відкрито,
Епоха мандрівників і мрійників давно відійшла в минуле,
Ми рвемося в дорогу і на край світу,
Знаючи, що земля таки кругла,
Не молимося черепахам і атлантам,
Щоб добре тримали небо і землю,
Ми хочемо відкривати себе в собі,
Когось в собі, себе в комусь,
І думаємо, що спроби наші вдалі,
Ми люди- відкривачі
Залишається щодня відкривати блиск очей навпроти
І переливання снігу, по якому ходили тисячі ніг.

скільки б я не ховалася
до вечірнього неба – наздоганяв
скільки би не мріяла кохати –
утомлювала собою правду
саме тому зробилася
солодко-квітковою відьмою
(мої пальці відшукали корені мандрагори
і запросили до шкіри
пахощі фіалкової землі)

тепер чи не кожної гіркої ночі
на довгій зеленій мітлі
перев’язаній метеликами
літаю до кучерявого міста Кия
зупиняюся на білому боці Місяця –
п’ю каву з цикорієм
розливаючи на спині вічності
лукаве молоко

космічні пси
вилизують збігані п’яти
бо в мене справді розкішні ноги
утішні стегна
і я вигойдую ними не дідька
(було би банально)
ні – високовольтні лінії світла
(знаю як топиться
шоколад у твоїх очах)

у мене під подушкою десять коханців
а під вікном одинадцять заздрісників
за столом – тринадцять друзів
під серцем – дев’ять місяців

це я пригубила Трою і взяла Єрусалим
змія спокусила яблуком
а яблукo персами Єви
і навіть вигнана з нашого раю
нагадуватиму
інкрустовану тишею яблуню

це століття влаштувало мені перфоменс:
а я у змові з мережкою
ношу плащі поверх дощу на голе тіло
фетешизую зелене плаття до червоних панчішок
улещую шию небесною хусточкою
облизую губи на показ мало не до півсвіту
і ламаю олівці чверть на вічність

а завтра приколю собі до комірця
черепашку
візьму на руки їжака-вуханя
у гаманець – розрив-траву
і прийду назавжди до тебе на побачення
з купель...

ти будеш відчувати стигмами зими
суглобами осені
яка медова
твоя непосидюча доросла дівчинка
як їй хочеться
бути милому терпкою свободою
і чужому
довіку солоною невідомістю
як неможливо сумно дивляться її очі
в темні чашолистики
твоїх онімілих зіниць

ти нічого не вдієш із нею з собою
з оповідачами – перебендями – юродивими
ця притчева казка триватиме вічно
(але ж якось я тебе
тихше тиші просила –
не слухай!..)

2011

десять
довгих гудків у слухавці:
там, на тому кінці дроту, - серце моє.

дев’ять
коротких ударів - це буде стукати
злива у двері, де щастя живе.

вісім
чуттєвих безмежностей, наче світлини,
згоряють, зникають, летять...

сім
переміряних обережностей кимось
відрізані - не вберегли від проклять.

шість
наймогутніших Ангелів
будуть від лиха ховати тебе крильми.

п’ять
почуттів заплутаних в літо холодне летять -
спробуй наздожени!

четверо
світу сторін запечатають мить.
стежку твою замело...

три
дивних слова - як же болить! -
випекли в серці тавро.

двоє
людей - такі рідні й нез’єднані...
нарізно спробують жити.

єдності
більше нема. тихо всередині.
ти мене виключив. витер.


вересень 2008 р.

- ти віриш в долю? в справжність почуттів?
- я – так, а ти – і поготів...
- тоді давай візьмімося удвох розплутувати цей клубок.
тримай же нитку з цього краю...
- навіщо це потрібно?
- ще не знаю...
...отут мої думки, переживання, отут – безсонні ночі до
cвітання, а там... червона нитка... наші сварки, а
вузлик – то жага твоя до чарки...
- дались тобі оці твої нитки!
- то хто з нас винен: я чи ти?
- облиш мене... піду вже... час...
- то що вже знову стало поміж нас?
- ...заплутала мене, мов павутинням, вмовляннями, отими вже нитками.
хіба ж я знаю що то буде з нами?!
- поглянь, коханий, бачиш нитку жовту? чи пам’ятаєш ти наш
перший жовтень?
а це, дивися, - нитка синя... тоді була така погожа днина!
які ж ці спомини на дотик гострі...
а мрії? їх завжди було в нас вдосталь... поглянь хоча б
на цю зелену нитку...
- я більше не прийду вже напідпитку...
- давай вже ти. мені уже несила.
- кохана, люба... ти мені простила?
- ...ти віриш в долю? в справжність почуттів? я – так, а ти?
- і поготів...



квітень 2008 р.

...зі мною не постоїш, обнявшись і забувши про все на світі,
очікуючи на зупинці вечірній автобус...
...зі мною не блукатимеш бездумно старовинними вуличками
завжди чомусь неспокійного міста...
...мене не візьмеш за руку, щоб всі бачили, що ми - одне:
тобі навіть не захочеться цього зробити, адже
перехожі дивитимуться на нас скоса,
а на тебе - найбільше.

Можливо, ніхто так ніколи і не помітить мене
між двох обдертих усіма порами року милиць.

...тому я ніколи не сидітиму удосвіта край лісового озера
у чоловічому светрі;
...тому я ніколи не співатиму колискових пісень -
хіба тільки на сцені;
...тому я ніколи не залишу своїх слідів на вологому піску,
осрібленому м'якими хвилями - не захочеться мені
псувати прекрасне;
...тому я ніколи не покину писати - правда ж,
мені більше нічого і не залишається?

Тому пробач, що ці рядки написано без рими -
вони просто течуть, як тихі води невпинної ріки.
А ще... пробач мене,
пробач і спробуй зрозуміти,
якщо одного ранку ти почуєш,
що я не витримала.


травень 2009

Жінка яку я бачила
Двічі в житті мигцем
Безліч разів у снах
По сволоки захаращених
Скрипучими одвірками
Нявкучими котами
Половичками строкатими
Порічками попідвіконню
Збираними у фартух…

В тих вічно_не_віщих снах
Я брала з її рук
Кухоль гарячий
Із молоком
Пряженим тільки-но з печі
Древньої як печаль
І на столі проти сонця
Призахідного лінивого
Зблискував ніж над хлібиною
І краялось моє серце
Від лагідного: «Дитино…»

А відучора коти
Сидять на горищі і ловлять
Не мишей бо де їх узяти
А самі дрижаки та облизні
Бо повна хата чужих
І двері вигойдують спів і схлип
Плетуться розмови
Із вовни споминів
З чорного шовку плачу
А по кутках
Пасма печалі
Намотуються на кужіль
Ткати із них павукам
Вічний рушник пам’яті
Поки стоїть хата
Поки порічки розсипані
Котяться по стежині
В тумани за вами слідом

Я їх колись визбираю
І з пригорщею ягід
Прийду під небесну браму
Впізнайте свою не_невістку
Хоч там
Не_моя мамо
Маріє

А надвечір до неї знову приходять тіні тих, кого вона ще не встигла урятувати. І все звужують коло своє здичавілі стіни, втім, вона вже й не нарікає, бо це – розплата за найгірше з умінь – не вірити в епілоги, в безнадійність крапки, хижої, наче куля…
Вони кличуть її зі своєї не-перемоги, і вона самими губами шепоче: "Врятую!"

Фотографія - згадка вручанської миті,
Що радості шепче у очі мені,
Побачили щастя, свят-духом відкриті,
Там я посміхався,любий ліс в цій весні,
Океаном налився на землю піщану,
Розігрались пернаті,співали пісні,
Та лиш мрією я сею пташкою стану:
"Й серця щебет приклоню тобі".
Це фото в кишені і завжди собою,
Ген хвилина, до тіла прижму...
І я сам те своєю сльозою малою,
Щастя спогад повік не зітру.

Портрет душі самотніх днів
Стікає по вітринах ночі,
Розбризкуючи марево
Вчорашніх сновидінь.
Сьогодні, коли маю я
Всього три спроби
Безперечності до вічності,
Сьогодні маю я секунду,
І це для мене забагато,
Бо це не буде все забуто.
Отрути біль і німота
В кінцівках рук, і ніг, і снів.
Пробудження благаю в неба.
Коли, кому і як? – спитаю
Й піду туди, де нас немає,
Де вітер прагне до висот.
Там час зриває з Сонця одяг.
А я сиджу наперекір
Усім молитвам і пісням.
А я домислю свій сюжет,
Що наче казка серед правди...
Пітьма самотніх злив зникає
І проникає у світи,
Де світить сонячний ліхтар
І мріє осінь по домівках,
Сумуючи за втраченим шматком історії
Нездійснених подій,
Про них вже не напишуть віршів у пітьмі,
Сонетів чарівних про втрачене життя...
Не буде ні цього, ні іншого сюжету,
Поглянеш ти в газету в прозорості думок –
І стихне вітер правди, неволею закутий,
І сам себе ти знайдеш у закутках планет.

У Всесвітах молекул залишиться лиш погляд,
Що крилами вночі відірве нас від клонів,
І вгору, в сірий прах, відправить бандероль
В один кінець печалі…
Сиджу я як актор.
Неправильний король,
Пароль свій позабувши, останню граю роль
В театрі почуттів, де масками життів
Фарбують очі ті, хто вже давно сліпі.
Хто вже давно не ті, що мали б бути тут.
І незабутніми пронизано словами
Все те, що світом зветься.
І живуть, і дихають навколо
Усміхнені обличчя звичних
І, на перший погляд, звичайних перехожих,
Що чують пісню молодості знов…

У творах є рядки, що грядками думок
Вплітаються у мозок барвінком золотим.
Я буду грати в гру під назвою ЖИТТЯ,
Допоки є наснага і поки є любов.

Які б дива не виробляли в цирку коні,
Бачу пару гнідих з воєнного дитинства...
...Востаннє скошують червоно-карими очима.
Мовляв, недарма вибігали в полі зимову ніч –
Не здійметься в зловіснім висвисті
Нагайка супостата.
Нерозпряжених підстрелять їх і нацькують собак.
Довго калататиме селом стогін-іржання...
...Стоять передо мною ті розумні коні
Незрушним знаком запитання:
«Хто їх навчив різниці поміж добром і злом?»
Це ж і не кожній людині до снаги.

Якось уперше жабенята
Побачили вола на лузі
І пострибали батькові сказати
Про диво дивне в їх окрузі.
«Ти не стрічав такого звіра -
З рогами і хвостом гора!..»
«Які ви, дітки, ще наївні,
Щоб отаке казати про вола.
Горою можу і я стати.
Ось тільки-но надмусь як слід».
«Стань, стань скоріше, тату,
Щоб дивом став ти на весь світ!»
Тож батько надувався дужче й дужче.
Гадав, що він уже гора,
Та діти все кричали: «Ще й ще!..
Ти ще ж не схожий на вола!»
І от востаннє він надувся,
Упав нараз і - луснув.
P.S.
Чванство – до самогубства крок.

...коли раз у життя
наші планети
зближаються
на відстань серця,
ми розмовляємо з тобою,
однак різними мовами...
***
Когда
планеты нашего обитания
приближаются
на доступное расстояние,
мы говорим с тобой –
на разных языках...
***
Калюжа зашерхла
від поцілунку
несмілого ранкового морозцю.
Нетривкі любощі –
до перших сонячних променів.
Але ще буде зима
***
и скует, сцепит жестко кристалликами, разбрасывая днем веселые
апельсиновые паутинки, а ночью – тихой звездной морозной –
выложит серебрянные ступеньки в небо.
Но будет еще и лето
***
(Літечко-літо)
там райдуга перекине своє чарівне коромисло з одного кінця світу в інший –
і злітатиме вгору-вниз барвиста небесна гойдалка,
стрімко, аж серце холодіє: літо-зима, зима-літо...
все ще тільки буде
***
крутится карусель. Визжат дети. Карусельщик, по обыкновению
слегка пьяненький, зорким оком следит, чтоб плохо никому не стало.
А время берет разгон
***
час, розганяючись, раптом врізається у прозору стіну земного тяжіння,
дзенькіт і брязкіт заглушує крики наляканих дітлахів на гойдалці,
навсібіч розбризкуються кришталеві скалочки розбитих ілюзій,
ох, аж очі запорошило,
тепер Кай не зможе побачити, що під моїм вікном
усе ще цвіте аж хрумка від морозних обіймів троянда
***
Карусель: зима-лето, зима-лето. Льдинки взорвались феерверком –
распахнутые окна – и брызнул грибной дождик. Вот и лето пришло.
Сон, всего лишь сон. Жизнь.
Цепкие зеленые лианы, за воздух хватается – роза под окном
***
чіпко вхопитися за промінець надії, ліаною витися довкола свого вимислу,
зігрівати душу у Твоїх зимно-обережних обіймах,
бо із трояндових пелюсток хіба що варення на зиму запасати
***
И концентрат розово-солнечный
ложечкой брать, вспоминая о лете зимой,
сладостно-горечно.
Котики спят над застывшей водой
***
під кригою прозорою тремтить-дрижить повільна течія,
і котики зіщулились від морозних обіймів,
а вино на пелюстках троянди настояне духмяніє
на весь довколишній всесвіт,
але на межі зими і весни
ще так неблизько до справжнього, неоманливого тепла,
егеж
***
и тонкий аромат инеем сковывает все вокруг на мгновение,
но в следующий миг разрывает эти оковы –
оцепенение, словно пелена, спадает
и мы видим пьяненького карусельщика,
следящего зорким оком за планетами нашего обитания…
..............

2011

Вечности колокольчик звучит для тех,
Кто действительно верит в успех!
Тесны врата и узок путь,
Но, они к Источнику ведут.

2011г.

 
(діонісійський сейшн)


УВЕРТЮРА


СМ

& музика
   невідома
   прозоро
   з-за барв
   всюди -суть
   різно чуттєва
   владна
   несамовито
   поцілити
   все в
   обіймах тебе
   засяяти
   всі капелки
   & таємниці
   здригнути повік
   безкінечної миті
   безсоромно
   вільно щасливо
   вмертвити підняти
   на хвилі
   у хмар оксамити
   надміри стихії
   пропасти ~ подіти
   сміючись
   на той край
   земнокулі ріжучи
   крізь
   печалі- жахи
   по тому
   що лишиться ~
   залишитися

   там
   залишитися

   ще...



Т

[theMalikov]

відома
одночуттєва
самовито поцілена
в безкінечну мить
осяяна
вільно щаслива
ще і ще
ще і ще
ще і ще
і
що там
печалі & жахи
капелки & закапелки
таємниць
коли
безсоромнощаслива
ти
лишишся там
по тому
ще і ще
ще і ще
ще і ще


ще і ще лунає і лунає .... і ....
сцену в останню мить наспіх протирають шваброю без ганчірки
згасають лампи
(...все темно
все ок)
                                                                      lets go....




ДІЙСТВО


СМ

а....
уявився /безвідносно/ курносий афроукраїнець
із красиво видовженими
фалангами
пальців гамми
півстертого блек0вого
лаку на кіпарисі який робить
сліпучі конвульсивно~гіпнотичні порухи красиво видовженими

(...)

соковито~ліниво~зціджуючи~по~2~3~букви читає подарований реп
і крадькома діста-є неепатажну трембітівську гітарИцю)
і крадеться на передсвітанкову кухню настирливо
із нетерпінням набрязкати на кухнестіни якийсь-собі MalikovShuffle.....))



Т          Jesus Just Left Chicago 

кажеш,
кирпатий
українецьафро...

несвідомо коситься
в блекОвого лаку
кухонну панель_йо
та цур мене, цур_йо...
а втім...

міцно заплющує й бачить
конвульсивно~гіпнотичні
сліпучі порухи
красиво видовженими
і теде (Лещак?)
та це ще не реп.
це зовсім не реп.
це більше -
настільки як місяць
настільки як сонце

так-так,
о мій харківський друже,
десь так.

без йо.
без жодного йо.

/при цьому
приречено згадує
зовсім вбиту
ну абсолютно убиту
харківську
окружну
йоп.../



СМ          Walk On The Wild Side 

постукуючи якісь непересічний
візерунок на свіжих бонгах,
читає

моя свідомість котилася
слабкою дзенькотливою
кришечкою від пива
шорсткою галасливою
бруківкою убитого міста
чпокнутого вбитого міста

це я просто Місяць
це я просто Місяць

це він! Херсон

ми відбули надвечір
ніч вищала на розгалуженні
крокували полки однакових душ
коньячні напої не брали
у цю снігову ніч
у цю снігову ніч

це був справжній тріп
це був справжній тріп

/а потім були менти, менти /

я простий старий ніґа
лабаю свій блюз
тут нема чого нема кого розуміти



Т          I Need You 

[брага_реп]

200літрова бочка з_під оливи.
в ній ритмічно хилитаєцця багаття

все мені не так і все мені не те.
не рятує нічогісінько.
і від того зле.
ой, розкину рученьки - з ким і де б,
вийду поночі в широченний степ,
а там - слем.

тихееесечко вступають бонги

йо_йой! йоооооооооо!
запрокину голову в зоряний креп,
декламуватиму Чумацький Реп.
бо мене від нього пре! пре!!
до_ре_мі_до_ре!

бонги гучнішають

і що мені до Херсона/Харкова/Вінниці,
навіть і до Кийова з його околицями.
хтось у грудях тиняється...
щось у грудях міняєцця,
та ніяк не зміниться.
а тільки
колеться,
колеться,
колеться....

там_там_татататам...багття спалу*хує з новою силою

доки вірш не вродить,
хтось у грудях бродить.
грюкає дверима -
в риму!
в риму!
начеб_то незрячий,
безсловесний наче,
наче півживий,
чи без голови.

бонги починають пульсувати в скронях

і що мені, здавалось би, до зірок?
чи хоча б до віршів - своїх... чужих...
та коли довкола слова_zero,
наче хтось камлає:
пиши...пиши...

одаль паркується ufo_мобіль, приблизно 74 року клепки /як запевняють - ще з рідним акумулятором/, полум’яне коло хижо обступають нетверезі тіні

йоу!
де ж ви гуманоїди, де?
хоч один...
о чевертій м’якне степ
до біди.
місяць з неба шкіриться:)
де словесна міра ця,
за якою віриться
у сліди.
видих_вдих...
видих_вдих...

гуманоїди, у кількості кількох, мнучись, виходять на світло і одразу вступають

зі своїми кобітами,
неземними орбітами,
/окружними розбитими,
до_неможу убитими/
ми летіли упитими,
/із космічними бітами/
вже не можемо пити ми...
пий - і будемо квитами,
спитими!
йе-е!

у цьому місці бонги просто_таки рвуть авторський дах. а прибульці різко наливають і вперто гнуть своє...

що тобі до Вінниці із Херсоном -
десь між Харкокийовом є Полтава...
сторінки поетові – ґрати! зона!!
а рядки поетові - що удави...

от саме тут бонги і рвуцця

щоб таке укоїти,
сучі гуманоїди.
щоб таке сказати,
вам таким пейсатим...
/а чи написати?/

вони мені риму, а я їм - дві,
вони мені чотири,
а я їм - п’ять!
брага мозку піниться в голові!
плять!..

і от саме в цьому місці до самого неба здіймається квітучий стовп іскор....

йоу...........................................



СМ          Ain’t Nobody’s Business But My Own 

після величкого вибух*у гучних глядацьких симпатій хедлайнер переходить в монопольний бар де густо палять & там розминається фірмовим хайблом

музИки а може собі лабухи намагаються не гаяти часу і потихеньку врубають шо то під боссанову, але воно шо то ніяк не боссанова, ритм розкрутився у кшталт “тата та - та - татч”~“тата та - та - татч”~“тата та - та - татч” по тому поважний кабаль’єро, якого купив хіпхоп, але втішає себе що це все по-любому кислота, типу свінґує по самому краєчку сцени неначе театралізує циркову небезпеку $

а згодом приходить до тями і пора щось лАбати
виходить хіба якесь пародійно неетнічне соло яке надалі цитується з деякими цензурівськими куп’юрами. . .

гітара не строїть * а запросто луснуть струни
і домашнього влюбленця текілою звуть
hasta manana сеньйоріта у плямових обтягаючих джинсах -
son cosas de la vida * гаряча паскудна курвo..
монетку на півника з білим нашийником
кров смердітиме як убивчий вінтажний чілі
зірки блідішають линяють із зали чешуть
те кляте соль як [...] з могили Білла
вечірня зміна * помийні блюзи “Я встрєєтіл Вас”....
пролетів півник * коньячну~довгу~сигару~єс
під брудні нігті шиково заводяться басові струни
і стара леді з’їхала зовсім * “всьоо былоооо. є.”
і нова другий день все обминає занюх*ує ’ге
алкоголь, чіко
[...] пальчики Доміно роблять клац-клац
відьма що офіціантка збирає склобій
поки жіночими литками мостять ж/д до пекла
це був мій прадід * знімав за копійки скальпи
сигару до сраки сигару.... усе інвестую ввідьму
в’яжи моє свіже олово * міси моє свіже олово
“в отжившемм серцеееааа...” санта жанна марія
імізинецькровить [...] аззубигниюютть ей хей
О, Керол!
оцей мені тре * мені тре тупий дренаж [...]

[...] струні. . . . . .

вдячно- вдячно потискуючи кривавою рукою розрухане серце 17,5 с/б/сек. купається у славі * від заднього ряду кудись кажуть “отакі папаші ще можуть залАбати” і ще “чим вони дешевші, тим вони ліпші” і ще “блюз то є кал” етц. “[...]”

публіка хрумкає попкорм



Т          Signed D.C. 

ти моя похила - звуть тебе текіла

типу,
вертаєцця,
вражений неетнічним солом в самісіньку печінку,
припнутий до зомлілої
наркоземлі
фірмовим хайблом,
неспроможний до будь_якого /абсолютно!/ взаєму,
лавіруючи між склобоєм,
і безсило_силується
/зранку/

на

де був Херсон,
лишився хер.
чи це був сон?
і ще музон.

а де менти,
то там не ти.
між нас - мости.
не відпусти.

і - хер ментам,
бо ти не там.
візьму там_там,
і аз воздам.

бо там де я -
любов моя.
і ще конья.
і ніх[...].

засим падає під стіл... найближчий до сцени.



СМ          Boom Boom 

на барі терміново об’являється плакатик: “Оголошення строго для хедлайнерів! Хайбол закінчився, лишилося тепле Крушовіце. (Кошерне)”

тататанці!танці!

зза двох різних дверей на сцену випурх*ують невагомі оберемки gogo-танцівниць
завмирають впираючи заквітчані тіла у ліву ніжку, відставлену вперед і трохи набік

оркестрик переходить на легеньке скерцо, ненав’язливо модулюючи хітовим риффом з уже відомого глядачам MalikovShuffle

хіпхоп зігнаний зі сцени за колонки, дотліває
повним ходом йде репетиція нової теми “Як Ваші дівульки, м-р Бравн?”

(максимум експресії)

не все отримуєш, що хочеш, йоу
не все отримуєш, що хочеш, ді-ду-ду
не все отримуєш, що хочеш, оуу хочеш не
але, як докладеш старань,
ти отримаєш, саме те, що потрібно

французький мужик трохи схожий на б. вілліса звично імпровізує коду в’язким сексуальним баритоном

це був Херсон мо’шер, був авітамінозний тріп
ми мріяли про кораблі вгадуючи вогні вогні над водою
сюрреальна прогулянка у пошуках Ніщо
менти могли бути снігові прикордонні янголи
вони ніч не отримали, або отримали щось деінде
& я падаючи в обійми власної шафи-трембіти
на світанковій кухні десь-інде, старі трухляві райони
мовчу про себе крізь тебе крізь різну вічність
криштали часу сиплються б’ються сніжать
tu sais, je n’ai jamais ete aussi heureux que ce matin-la
nous marchions sur une plage un peu comme celle-ci. . . . . . . .

танцівниці віддирають мужика з-за мікрофонної стійки і кудись проторять



Т          Cocaine 

[дія перша] за деякий час по тому під крайнім_до_сцени_столом похмільно цідять “танці!танці! сьогодні в клюбі танці”.. та сухий язик неслухняно чіпляєцця за ще більш сухі ясна...

[дія друга] хедлайнер_олд, вкупі з корєшами_ олдами, змиті за борт потужною хвилею хедлайнерів_нью, забиті_і_затуркані всілякими новомодними штуками, поправляють здоровля солодовим... дим клубочицця і висне... клубочицця і висне.... весь отой празнікжізні парує зовсім поряд... ну зовсім рядом... і водночас так ладеко...
минає деякий тайм...

[дія третя] на кухні хлюпоче вода, щось там миють_і_полощуть...бармен впівсили збовтує живу_й_мертву воду...хтось ліниво смикає непідключену електрогітару...дещо відживші_і_порожевівші олди впіввуха пруться...

затим аритмічно вступає неголений, але прілічний з виду перший
коли можеш і хочеш - ото, чуваки, круто!
та коли можеш, а ліниво - ото, безумовно, крутіше!!
і що б ти не вибрав, мій друже,
от що б ти не вибрав - це не свобода, а пута.
а головне ж бо, мій друже, тиша.
ну повна тиша...

всі разом
тиша... ш-ш-ш-ш..... йоуу!

вступає другий, весь в черепах, колєчках і сережках
таки_так, чуваки, без базару - пута, окови...
краще покласти... а поклавши - сідаєш і тупо пишеш....
поему... крайняк, просто вірша:
про сонце... чи місяць - такий загадковий...:)
але крутіше, звичайно ж, тиша,
ну повна тиша...

всі разом
тиша.... ш-ш-ш-ш...... оу_є-е...

ковтнувши живої_й_мертвої, вертаєцця перший
йо_йой! чувачки, перманентно бухі_і_піддаті.
а ссучена музика - вона ж і за віршики вища!
хоча от... припрешся до когось на хату
а в хаті - розбурхане паті.
і тоді доганяєш, що круче музона тиша.
ну повна тиша.

всі разом
тиша.....ш-ш-ш-ш....... оу_є-е...

хрипло вступає геть татуйований третій
та нє, обламайтеся, все це голима лажа!
лабати, бухати, писати - без мази, вставляє круто!
та от коли жінка, яку невгасимо любиш,
входить і каже....
або нічого всю ніч не каже....
ото, чувачки_корєша, справжнісінькі пута,
ну, повні пута...

всі разом
пута... пута...

ш-ш-ш..... дзенньь!!!!
от тоді клята тиша дзвенить, як струна напнута!
і що тут, братели, скажеш.
ну що тут скажеш....

всі разом
лажа... ш-ш-ш-ш...є-е-у.....

тільки й гадаєш - кого б нагнути!?... кого б нагнути?!!

весь кагал - нестрійно, але дружно
о, пута...пута... єєє..

гітарі дають струму... до печінки додають басу...вступають геть усі...
нестрійний хор дужчає... до монопольного бару набиваються цікаві...

і хай йому трясця - земля наша майже кругла!
та щоб там не трапилось - серце допоки б’ється!
і хоч у паскудному яндексі, хочеш - у гуглі,
набери нас – і втямиш: від чого нам грається_п’ється!

олд_сейшен набирає силу

а тим часом в жарких закутках екстатично зойкує запроторений мужик: йой! йо_йой!... йой! йо_йой!...мммммммм... йой!...ммммммммммм.....



СМ          Tales of Brave Ulysses 

Хамфрі Боґарт, який чогось не потрапив на фільм до антракту, чеше за вухом, потім відважується звикнути, витягає сміт-і вессона, рах*ує на*бої
нарешті легкий банзайський видих і до цього блюзового пекла, слідом забігає вірний друг Мікі Маус..

“Бармене, якось так фігово нині, чим зарадиш?
“Лишилася сама текіла, сер
“Ну тоді колу & грубий курячий бутер

тим часом сейшн на повному газі, барабани кумарно засипано манільським тютюновим попелом, час від часу кришталеві штори дьоргаються, підвалюють всякі бітярські саксофонщики там, тромбонщики, забирають текілу і підисуються під якусь протестовальну акцію ну -

легкий симфонічний бардачок, який видають за джезз нойз, поки основна кодла унюхавши свободи, прибирає на всяк випадок недобиті бутилки і ненав’язливо підпих*ує уперед тарілку з жирними бичками, цікавиться зовсім між іншим почєм тєперь кокаин?

нізвідки-узявся ледь неголений МС у формі ковбоя мальборо, в цілковито астральному стилі, чеше*

Є гори далекі
смарагдові кедри
ручні ведмеді
Де нам не бувати так

Є стіни химерні
безкайфові нерви
сирі консерви
А так, ніштяк

здалека вистукуються пальоні індіанські тамтами
з лівого боку виявляється скрипаль кантрі
трохи справа замріяний принц Флорізель
який пошкробує плектром на дуже непоказній але ямасі

всі разом провадять**

Є-є
пропанові зорі
тьмяніюче море
порожній морок
& золотий маяк

тепер на сцені поназ’являлися типу індіанці, афроукраїнці, спеціальний посол далай-лами, шоумен з барбадосу в прикіді археоптерикса, покемони і вірний Мікі
і ось збірний бенд збито вдаряє головний хітовий мотів MalikovShuffle, труби виють і марять, шаманять гітари, барабани дрейфують приходними джунґлями
всі разом і навіть Мікі безнадійно дзвінко доспівують***

Є шепіт неба
і посміх еребу
та інша весна
& музи-и-и-и-и-(ка)

є.

увесь веселящийся натовп кидається жмакати археотерікса бухати текілу надувати рожеві кульки волаючи на мотив She Loves You:

Є - Є - Є

віти всіх плодових дерев розпускаються і плодоносять небесні риби світло плямкають сріблястими губами
музика гримить гримить кудись потім вертається і зникає є. Є



Т          Cold Shot 

12:07. малолюдно.
в косих стовпах сонця снують тіні.
над фальш_каміном розіп’ята свіжа шкурка Мікімауса.
корзини з фруктами вже нема куди ставити. все небо в срібних цеппелінах... і цепеліни, баражуючи, ліниво шевелять плавниками... сонячна луска просто_таки лишає зору..

в котабазіліо_окулярах на касіо_клавішах манірно музіцірує примоднений мейн_стрім_мен. лірично_лірично, ну вкрай ніжно, ну так лірично, типу нетрадиційно_сексуально - але нє: то тільки так видає.

рибини,
повні словесної ікри,
ліниво зблискують в небесній воді.
я б тебе цією водою вкрив
і радів!

пі-і-іууу-пі-і-іуууу-пааа-ара-арааааа-пам-пам...пааааа-а-а-а-а....

одинокі звабливі офіціянточки, забувши і забивши на спраглих і напої, млосно туляться до імпровізованої сценки.

як мала дитина, якій вдалося
щось неймовірне - і в перший раз!
струїлося б водоростями волосся,
і облітала із риб ікра.

пааа-ара-арааааа-пам-пам...пі-і-іууу-пі-і-іуууу...пу-у-ууу...

пітне жіноче коло плотоядно_й_хижо вужчає, все йде до відомої еродрами з гарненькими вінницькими освітянками. а кінчилось там, якщо хто пам’’ятає, вкрай недобре.

а ти б згорнулася - калачиком, ембріоном! -
в двуспальному ліжкові дна_землі,
і над тобою схилили б крони
дерева, в пилкові ікринок_слів.

пі-і-іууу-пі-і-іуууу...

ближчі до музіціянта дівахи вже готові негайно і якісно /типу безоглядно/ віддатися.

але тут в основній залі чутно хриплу невдоволену лайку: ну і де моє пиво, йопті! скіки мона? я за шо бабки плачу, ґа? /затим якась сиза морда, дуже схожа на Хамфрі Боґарта, кілька разів стріляє фстелю... поверхом вище чутно жіночий вереск: ой- вбилиии-и-и!!....



СМ          Cripple Creek 

М-р Боґарт три секунди по сценарію печалиця над безчасно закоцаним М.Маусом, потім натягує капелюха на вуха і йде рвати струни

дія відбувається в глючному акваріумі де живуть всі риби, а також пітони, дельфіни, останній тунець & майбутній гіппопотам м.

замість води середовище утворює жорстокий пивниййорш
gogo-танцівниці орально ґвалтують офіціянток
про бармена нагадує недбальськи скинуте в умивальник недоготоване барбек’ю в рудих підтяжках
гіпоблуди з рюкзачками відклали китайські дудки і блаженно роззираються на дельфінів
це були не цеппеліни, це були сардини
гуманоїдної наружності блюз шкутильгаючи просто у нетрі водоростей лунає звідти

Господь привів до Ея жінку
сяку бетаверсію без інструкції
але Ей на це плював
Ей втикав

Коли діти пішли, він спитав її
ну чому ти така. . скучна
але І на це плювала
І спокійно втикала

десь хтось гатиться об щось, чути як луснула струна, рушниця в кладовці стріляє а може то закрутка накрилася суровою реальністю, нє понять

І Ей зрізав яблуню, вийшов баян
старі змієві шкірки пішли на міхи
Ей співав блюзи, І мовчки собі
минала північна ніч

жорсткі розшуки вцілілих струн ні до чого, цеппеліни сплили, музиканти плавають в рідній стихії, бумеранги всякі, паперові вітрильники, сміттєсвалка в натурі
обличчя важко розібрати суцільні септакорди, пітони ліниво повільно і вальяжно звисають з екс-барабінів, індіанці десь поперлися пихнуть, а може собі муншайн винайшли хз
& сонце в обіймах з мертвою дитинкою на яку лляє сяйво & опромінює, ні
всі сезони крутяться вколо флейти Йена Андерсона факт
& Боґарт заюшений чимсь фруктовим тяжко суне акваріумними коридорами
сувора реальність дістає зрешті & тут дещо більшим шматком астероїдним
а музика копирсається у рукописах &ось нарешті бо всі задовбалися чекати а я набивати ефір чим під руку попаде, &ось нарешті трепетно завершує:

Коли внуки пішли, І спиталася
Ей, і чо ти такий. . сумний
а сказати їй? І сказалося (. . .
. . . . . . . . )
це просто весна, забий. . . .



Т          Ventilator Blues 

ХеБоґарт, з вранішною загатовкою, відпущений за пляшку з ближчого околотку, хіпхопно чимчикує до славнозвісного ґлючного притончєґа

я б забив на весну.
я б упав і заснув.
непідйомна весна,
коли я тебе взнав.
йоу-у-у!
краще б замість весни
ціле марево снив -
ні тобі, ні мені,
ні триклятій весні.

а там типу всьо пучком. хоча всі й задовбалися набивати ефір бозначим, бо авторська команда на стоп десь підвисла... всі тільки й чекають...практично з нетерпінням... біля імпрвізованої сценки хтось силиться іноземною

всєм заінтєрєсованим ліцам... всєм заінтєрєсованим ліцам...
пафтаряю, всєм заінтєрєсованим ліцам...

його копняком зганяє куркульського вигляду байкер у вишиванці і фашистській касці. під в’ялу пиятку мимо глючного акваріму твістує позавчорашній олдмен №2... раз_раз... кхм...... раз...облизує спраглі губи...прямо на підлозі вмощується ще один - потертий, як і його гітара... і-і-і-і... спочатку дещо ліниво...пііі-у-у-у-у...піііі-ппі-іуууу...шшш

з авітамінозним тріпом нічого не кінчається, мо’шер.
бо після Херсону було ще стільки всілякої лабуди!
за нашим палаючим потягом, як перетягнуті струни, рвались мости...
а в сусідньому купе якась жінка несамовито шептала - іще-е! іще-е-е!!
і чи не від цього в саншайн_сплетінні саднить і пече.
скажи - не від цього в мій літерний мозок
крововиливаєшся
ти-и-и...

в залі затихають... особливо вразливі давляцця свіжими Мікібургергерами з кровью...піііі-ппі-іуууу... навіть дим_коромислом набирає певної статики - прилив_відлив...прилив_відлив..піііі-ппі-іуууу...шшш...

за автімінозним тріпом - за цією оболонкою повного зречення,
так легко сховатися, тупо лавіруючи між ніким і нічим:
покласти вірші на музику - чи покласти на вірші й на музику: а чи - а чи?
у рукописі 2010 квітня - ми передостаннє підрядне речення,
в якому /до коми/ вже не_я_тебе за плечі обійняв...
о_о! не замовкай, моя гітаро,
ну хоч ти не змовчи-и-и-и!!

в залі оскомно кривляться від надмірної потреби вслуховуватись_вчитуватись, але завєдєніє за свій рахунок наливає за цю лажу кубинського нерозбавленого і все пристойно розрулюється...гітара вперто гне своє....шпііі-у-у-у-у...піііі...

авітамінозні наслідки відтепер остаточно непрогнозовані.
іскорка серця тліє з багатьма... а спала*хує - з єдиними!
ці римовані потуги аж ніяк не назвати словокартинами.
відпущу їх із музикою по олов’яній небесній повені.
і що для мене цей словокрововилив - якщо не любов... а – ні:
ляжу на спину, дивитимусь в повінь,
і ні разу не кліпну...
не кліпну - годинами-и-и-и....

в протяжних блюзових ходах чутно заскорузлі пучки об струни...
шпііі-у-у-у-у...піііі-ппі-іуууу...шшш....ваууууу-у-уммм...пааа-папапам... цінителі мружать очі...аматори тупо потягують золотаву рідину...

і куди тому тріпу до пекельного блюзового авітамінозу!
відтепер тріпу - тріпове, а блюзу - блюзове: на місяць вити!!
за перетин кордону від_себе_до_себе розра*хуюся митом!
ці татуйовані листочки... ці паперові гори... ці рукописні стоси!
і як справляється із цією навалою чоловічий мозок,
якому й потрібно –
хоч зрідка бухати, щоночі лабати, і завше
лю.....піііі-іуууу......
би.....шпі-у-у-піі.....
ти-и-и-и.....паммммммммм.......

далі йде коротке ваууууу-у-уммм...пааа-папапам... затим гравмен хвацько поціляє медіатором прямо в ближче XXL декольте... його власниця щаслива як мінімум .



СМ          Goin’ To Brownsville 

на сцену швидко не гаючи часу виходять три кольорові балалаєчніка. настроюються на камертон
відвідувачі різних рас придушено підсвітлені ксеноновими літерами & іншими вінєтками стопсигнального кольору
аплядувати ще не бажають. але вже солідарно подзвякують ось*ось*порожніми бутилями і ще чимось
поки браття дещо гнило але на тему налабують мотив і зовсім жовтий в маленьких окулярах б-к непафосно виспівує

Налізає південна хмара
В небі не видно землі
Сліпо & дико блукають
Квадратурні кола-круги

і нарешті приносять курячий бутер. офіціянт забирає апетит собі на чай
пітони геть позникали. обгризки знедолених офіціянток замінили озброєні балончиками покоївки-китаянки середнього віку у шкільних формах
виходять й виходять якісь спізнілі гуманоїди. кришталеві штори дьоргаються. прокурена бозна чим атмосфера майже гребе
вечір видається знову нескінченним, тому жерти все одно прийдеться

Під відкосом ламкий колос
Первісного небуття
Неврастенічний голос
Плутає Ти & Я

тихо нізвідки чути меланхольний майже сентиментальний вступ сопілок
над буремним затишком усього одвічного
любов, весна, голуби миру влітають просто у хмару і наче не було
б-ків уже давно немає, але тепер додаються скрипочки піано та віолончельки піаніссімо

Понад усе злітає злота
Чистого розуму гойдалка
У діамантовий простір
Різна цвіте папороть

хардові блюзмени весь час роблять такий вже вигляд наче от от і знудить
запускають клоуна з тромбоном який робить патетично~еротичну~нахненно пантоміму
діджей додає шуми моря, зітхання альбатросів і улюблений скретч відкорковуваної пивної пляшки
метелики летять на вогонь, собаки тягнуть у зубах усілякий барвистий мотлох
потім сцена майже стерильна лише де-не-де догниває реквізит казкового настрою який щось того

Весна іржавить рейки
Нині омріяні
Моцарт ллється з радейка
У тишину гамівні (с)

“гамівня це вже із здобутків НН, тому мається на увазі копірайт” промовляє пружний голос з-за потилиці

при згадці про милих милих труподохторів майже стискається серце, та зрештою навіть трупи не вічні
братія і братва братається борсається і вибрикує з бароковим хо-хо згадуючи текілу та щасливе дитинство
клоун сидить з тромбоном на табуретці під розгромленою стійкою і навіть бажає якусь лаймову колу
брутальна правда музичного мистецтва не збоїть і не шкалить. навіть не кружляє. вона легко & нетлінно собі



Т          The Bluest Blues 

від цих знедолених офіціянток хардових блюзменів всьотакі нудить_нудить_нудить /три рази/... дещо поправляють ситуйовину покоївки-китаянки середнього віку у шкільних формах, але після них хардових блюзменів нудить ще раз.... потім ще...
потім ще і ще.... ще і ще... потім це переходить в биття об підлогу/об стіни/об предмети мебелі/один об одного...

з ближчої гамівні імені_піонерського_віку_НН підвозять кілька білих халатиків з довгими рукавами і блюзменам в них стає набагацько краще... настільки, що вони знову тягнуцця до своїх облізлих гітарок... в довгих рукавах це нелегко - але тільки не для цих героїв андеґраунду_і_протитечії.

їх давно вже ніхто не слухає. та це не грає, врешті_решт, для справжніх музменів ніякої ролі. отже /поки що тільки бас/

все починається довжелезними блюзовими ходами.
матюками і кавою... інфразвуком... димом... басухою...
тими часами, коли панам_і_паням /гаспадам_і_дамам/
дійсність не видавалась такою самозакоханою /вибачайте/ сукою.

а продовжується вранішним архетипним /надсадним/ болем.
коли голова від випитиго – ну точнісінько глечик без ручки...
тупо вигулюєш себе хитким_і_лискучим паркетним полем,
а у ліжку кілька тьолок...
ну як же дістали ці випадкові сучки!

їх бесссссссцеремонно перебиває джаз_бенд попсових сопілочників

гоп_гейгоп!
чікі_тікі_тааааа!
пилося щоб,
моглося щоб
до ста!

блюзмени роблять їм фак і вмикають свої підсилювачі на фсю

та яка різниця де і чим починається - тільки б ти дихав!
без різниці де лабати: в занюханому клубі чи десь на Пікаділі.
бо закінчиться тим, що лежатимеш на столі спокійно і тихо,
а байдужий труподохтор копирсатиметься в твоєму тілі.

на цій веселій ноті блюзменів в*яжуть дебелі санітари й проторять до білої машини з червоною ознакою... вони силяться на кілька прощальних факів, але їм крутять руки й щось колять... сопілочники вже нічого не бояцця...

пам_парам!
чікі_тікі_тааааа!
сто грам,
грам_в_грам,
постав!

всім наливають. квітнуть салюти. в кутку когось завзято б*ють



СМ          Stealer 

гамівня. терапевтична сцена в місцевому безалкогольному барі
ковбої, мушкетери, рокери, далай лами, флорізелі та всякі інші алкаші
вкінець засурдинений оркестрик гамівні намагається залабати серенаду сонячної долини. підтанцьовка на цей раз ааааа із лікувальною метою категорично не відбувається
конферансьє у вигляді типовий р. де ніро усміхається як мов чеширська котяра із ледь похабним присмаком
покоївки, прибиральниці, офіціянтки, кілька випадкових домін, дєвушка з веслом, штук п’ять фанаток НН для масовки...

де ніро здіймає наманікюрені руки просто стелі & виконує під фонограму***

о де ви тепер. солодкії мрії
будиночок із морем. заобрійні гори
здорова їжа. питво надзвичайне
пухнасті улюбленці милі
млосний стен ґетц на радіохвилі
від ночі до ночі кохання чи друзі
незлічені кошти. ліниві захцянки
підводні рибалки. сієста кальяни
цупкі книжки. м’які обкладинки

(робить паузу і спотворює вираз обличчя)

я хапнув блюз. . . .

оркестрик типу свінґує, алкаші ізляк*уються, кажани розлітаються з вереском, якійсь дієтичний посуд десь б*ється і навіть потім прочувано матерні слова
браття та сестри по разуму мляво свистять і ледве-ледве тупцяють гамівними пантофлями
санітари безтурботно перетирають одноразові шприци і ласкаво либляться
десь за вікном безтурботно позіхаючи все минає весна красна
(де ніро) гірким як суперчорний шоколад вокалом цинічно цідить під фонограму**

ніхто-ніхто не знатиме тебе
у королівстві самотності
ти різатимеш вени
ти кидатимешся крізь шибки
ти питимеш ціанід
ти висітимеш екстатично
і смерть реготатиме
ніхто – ніхтоо
не піде звідси
живим

навколо гамівня хм тихо мріє про свою пісну & холодну вечерю, ін*єкції & полюції, під невагомий травневий дощик ледь знайоме побулькування з пляшки нічного сторожа, фанатки тихо & по- аматорськи_мабуть_сексапільно погойдують палаючими запальничками у такт фонограми і нав*язливо начебто той самий р. де ніро хрипко глибоко і надривно ниє*

коли ти хапаєш свій блюз, ковбоє
і тебе не гребе руде бренді
і не пре російська рулетка
і хтось пробив бонги
і хтось-ще подер твої струни
і ще-хтось-таки-чпокнув твої мізки
за спиною щодення скрадається ніч
тобі не сховатися, біжи не біжи
і ніхто – ніхтоо
не піде звідси
ж . . . . . .

фонограмма уривається згідно з 4м розширенням 32 закону мерфі, вигинання співця внаслідок обриву контексту стають вкінець бридкими, публіка все дедалі психованіше напружується, це бачачи дипломовані санітари, без зайвих рухів опановують ситуацію і короткими діловитими копняками розганяють список дійових осіб по палатах, р. де ніро входить в апофеоз, типу завіса, з-за неї вискакує музикальна шкатулка, з якої видзвонює мотив “я втрєєє-тіл вас і всьо. . .” а санітар зі знудженим лицем добиває завершення епізоду електрошокером



Т          Rock It 

[мьортвиє бльузмени]

вистава в чотирьох статичних епітафіях_простирадлах.

оббита м*яким палата. чотири невинні тіла припнуті до ліжок.
кожен вкритий з головою білим простирадлом,
на якому прокушеним пальцем, зсередини,
дзеркальо виведені автоепітафії.


4 [перша]
блюз обривається - як кіно.
і як кіно - зненацька.
еритроцити протяжних нот.
тіло - холодна цяцька.

це бібікінговість - щоб ні з ким!
врешті, ніхто й не схоче...
як медіатори - мідяки
на охололі очі.

це гарімуровість - тіло_шрам:
струни попили крові!
все. прощавайте. мені пора.
будьте живі_здорові.


3 [друга]
заблюзованому блюзу - виключно блюзове:
теми тягнуться довгими товарняками.
цукроватові хмари - як хтось понадкусював,
від південного бугу - до сучої ками.

не так понадкусював - як понадлизував:
липкі і солодкі пухнасті облизки.
помирати тихенько - а шорта вам лисого!
наші колонки - блюзові обеліски!

вмикайте підсилювачі! ладнайте стуни!
я чотири басових зашморги звив!
ми у оці ритмізовані руни
святоблюзово віримо.
вірте і ви.


2 [третя]
бачити світ зі споду,
взнати і схиму й тусу,
навіть зректись свободи,
та не зректися блюзу.

знати - усе на краще!
витримати спокусу.
зватись мистцем_ледащо.
та не зректися блюзу.

грати завзято, вперто!
вірити у Ісуса.
і у кінці померти.
та не зректися блюзу.


1 [четверта]
в гамівні хочеться не ритму_енд_блюзу,
а пухнастої і блідої, як смерть, цукровати...
або фольксвагена... щоб отим бусом
поїхати - !мертвими! - подорожувати.

горами_і_долинами, яругами_і_лісами...
і тоді приїхати до якоїсь хатини.
а в отій хатині давиться сльозами
років сорока татуйована дитина.

от саме тоді і повірити в пісню,
і заспівати про “їхали_бусом”,
про “неживих”, про “любов_його_пізню”,
яка проміж ребер
і приживеться
блюзом.

як гільйотина, падає чорна_пречорна завіса

епілог.

буйні рвуть в кутку котрогось із санітарів.
вкрай вразливі неконтрольовано плачуть.
просто вразливі ритмічно хилитаються.
життя /загалом/ триває.

мляві оплески.

загоряєцця криваве табло: буфет відчинено! велкам!




CODA          Blue Jean Blues 


СМ

маючи нині таку чуйку.. зібрався слухати
той самий одвічний zізітоп... що неспрoста
хмм~хммм...

поки останні таки-добиті блюзмени незабутньої гамівні
правдами чи півправдами відживали & відживлювали
все те що... хей....

по воді, по воді (с)

поки не обернулося & стало нічого
хмммм...

(тай нащо...



Т

наливаєш текіли – десь грамів 100,
і життя – опатіпа_&_тіпаопа!
а іще – підсідаєш на zізітоп,
бо ж немислимо жити без zізітопа!

жжж_ піу-піу...

і такі вертольоти, такі кайфи,
що якби не любов і нудьга за літом,
я б від ночі до рання у небо вив -
може хтось безтілесний підвив би звідти!

піу-піу_жжж...

у розверстій підлозі - безодня слів,
а з отої безодні хтось тихо кличе:
той хто вірить в слова - не у добрі й злі -
а у рідко уживані, як і личить.

жжж_ піу-піу...

в центрі стелі стоватно горить звізда!
zізітопові ноти - як мухи в тісті...
і от саме тепер до текільних ста
непогано б додати пекельних 200!

піу-піу_жжж...

ця дорога зурочена - від і до!
та допоки життя не в кінець зужите,
треба вірити в музику й zізітоп,
і в прихилене небо, зірками шите.

жжж піу-піу...

жжж.....

піу.............



СМ

* терміново обриває всі пелюстки незрілонатхнення
що мали б ще... ей... розквісти & проїхали
тоді роздмух*ує трохи невнятний вогник на якому
тлієгорить але зрештою ~ так собі кіптяве....

....фіктивна мізансцена як востаннє загортається
у кошлатий чад і-отаке легко-приблюзне
(мимриться)


Гнат був там ігнат не знав і гнав і няв
тікали дні зринали пні чи вітровій стогнав
у прокиданнях між усім шниряв собі диявл

за слідом слід холодний світ голодне світло ніч
і блюз не блюз той сон недрім і леза протиріч
якби ти був а так нема для чого віч-навіч

нестрій струни між пальців тон невишуканий гон
і табуни дурні слони і скнилий вавилон
поки тримаєшся стіни кружляє всепутьом

о тихий гнате зсип себе у скриньку без жури
згуби ключа ввімкни тойгаз і плюні розітри
не буде раз, не буде два, і навіть н.б.три...

бо вже світає десь
порохнявіє хата
тай накриває Гната




 

Ніч...
Це ніч на дворі, а не день...
Це пора вже пізня, а не рання.
І вона, ця темрява остання,
Найсуворіша, найзліша від усіх.
І така зухвала і навальна...
Ніч підступна, ніч всепоглинальна.
Ця фінальна і... фатальна ніч.