Ходити по чужій-чужій землі,
як ходять кораблі і в`ючені верблюди.
Ваш бог мене не знав, того не пожалів,
а вже за ним не пожаліли люди.

О спалена земля надламаних верхів,
надламаних вершин
і бідного розмаю.
Коли тебе не внесено в архів –
тебе немає.

Ходи собі один у вічній колотні,
вірші собі верши у вічній канителі.
Ваш бог мене не знав, того не завершив.

І дивиться земля мені з-під ніг.
Чужа Земля. Пустеля над пустелі.

…І прОлітали кобилиці.
Від Ланей щось у них було.
І хмЕлем повнились зіниці –
СтоКрило почуття росло!

Хто Спрагу знає Рисакову,
ПожАдливу бажань жагу?!
ЗагНузданий – порве окови
Й не Дасться шию у дугу

СкоРить наїзникові-часу.
ЦілУє ланю зацний кінь…
– О гоРдий сину Опанаса…
О! трИдцять дев’ять все ж таки!..

Тут Справді можна помилиться:
Як лАнь, крізь далечінь таку
ВтіКала юна кобилиця
І в бУйні руки Рисаку!

5-6 травня 2002 року

Вбиває брата брат. Не стихли
Криваві війни й суєта.
О Земле! Споконвічна стигмо
На тілі Господа Христа.

1991

Втомившись, певно, мандрувати світом
Чи заблукавши в плетиві доріг,
Пропахле медом, розімліле літо
Нарешті уповільнило свій біг.
Іде, засмагле і припале пилом,
Свої сліди лишаючи кругом –
Свічками маки запалахкотіли
І обважніли колоски зерном.
Мов серце кров’ю, обкипає вишня,
Цвіте картопля і гуде бджола.
Зів’яли трави попід тином пишні,
Бо спека скрізь задухою лягла.
На пам’ятному змалечку подвір’ї,
Сьогодні не помітити не міг,
Як звівся нишком голубим сузір’ям
Над споришем курним петрів батіг.
Клопочеться матуся на городі,
До праці ненаситна споконвік,
Та і мені байдикувати годі,
Якщо себе на поміч їй обрік…

01.07.12

Стихло все. Я вийшов на підмостки.
До одвірка прихилив щоку.
Я ловлю в далекім відголоску
все, що буде на моїм віку.
Цілиться у мене морок ночі
безліччю біноклів на осі.
Я благаю: якщо можна, отче,
сюю чашу мимо пронеси.
Я люблю твій замисел безтямний,
згоден грати до кінця цю роль.
Але зараз зовсім інша драма,
бути в ній мене ти не неволь.
Та відомий розпорядок пʼєси,
Не минути болю й пустоти.
Я один, все тоне в фарисействі.
А прожить – не поле перейти.

Стрічайте самотніх сокирками і роменом,
Це, може, найкращий гербарій для їхніх душ.
Бо люди самотні несуть на своїх раменах
Тягар несправдешніх кохань і нещирих дружб.

Стрічайте печальних полином і чебрецями,
Бо так пахне вечір, його незглибима суть.
Настояне небо. Тополі ідуть ченцями.
За обрії світу тополі усі ідуть.

Для мене? - питаєте - тільки не рвіть барвінку,
Бо, може, ті квіти - поета перша печаль.
Хочете знати? Насійте мені попід вікна
Червоних жоржин.
І мальв.
2012

Дорогі мої ПееМівці!
Щиро запрошую Вас на презентацію моєї другої збірки поезій «Мереживо душі»,
яка відбудеться 14 липня 2012 року о 13.00 в місті Івано-Франківську
в приміщенні обласної газети «Галичина»
(вул. Січових Стрільців, 25, конференцзал, І поверх)

На перламутровий човнок
Спинаючи шовкове ниття,
О точені персти, почніте
Свій приворожливий урок!

Тих рухів монотонна млість…
Тих рук припливи і відпливи.
Чаклуєш ти несум’ятливо
Перестрах сонячний якийсь,

Коли розточище долонь,
Як мушля в ярім шумовинні,
То гасне, тягнучись до тіней,
То йде в коралевий вогонь.
_______________________________

Текст оригіналу:

* * * *
На перламутровый челнок
Натягивая шелка нити,
О пальцы гибкие, начните
Очаровательный урок!

Приливы и отливы рук...
Однообразные движенья...
Ты заклинаешь, без сомненья,
Какой-то солнечный испуг,

Когда широкая ладонь,
Как раковина, пламенея,
То гаснет, к теням тяготея,
То в розовый уйдет огонь!..

****
Ти небагато втратив, далебі,
Якщо нема мистецтва у тобі.
Але себе у ньому так люби,
Щоб заздрісники чухали лоби.

Скільки пасток у Сварога –
меряно-немеряно!
І горить, горить дорога
из благих намерений.

Пародія


Стрибаємо в сіно – мов входим в піке
(Торішні отави тверді як залізо),
Поколює в носі – полинно-терпке…
Колюче, кусюче, противне таке –
І вище колін, і за пазуху лізе…

Які Емірати? Та я не маркіз!
А серце колотить і б’ється щосили…
Ну добре, Яринко, хай буде Туніс!
(Ото не брехав би – купив би відріз –
І прямо б на сіно отут постелили…)

Ще щось теревенив про вид з літака –
Корови притихли, Яринка в екстазі…
Туреччина – мілко, надія слабка…

Та тре обіцяти – планида така…
Здається минулось.
Умовив…
Нарáзі…



1.07.2012

Ти питаєш мене, чи це правда
Ти боїшся, що це тільки гра
Я клянусь, що горітиму завтра
Саме так, як сьогодні згорав

Як я можу тебе не кохати?
Як мені не хворіти тобою?
Я не з тих, кому треба багато
І сп’янів, без ковтка алкоголю

Бо напився твоєю красою
І тремчу на твоїх довгих віях
Я не думав, що буду з тобою
Якщо чесно, я навіть не мріяв

30 червня 2012 Анатолій Хромов ©

***
Як весело – і поодинці, й натовпом!
Є неписьменні тут і декоратори,
Емансипатори, куратори й аматори,
А іноді – заходять імператори.

Когда на перекрестке,
Встречаются пути,
Кто знает, сколько вместе,
В одну им сторону идти?

Кто угадает, где и как,
Дорогу оборвет очаг?
Кто скажет, почему,
Они переплетаются в одну?

И от чего унылая тропа,
Уводит в сторону тебя?
И где, скажи, искать ответ,
Когда второй дороги нет?

14.06.2012

Есть на краю Вселенной,
Маленький уютный домик.
Там сокровенный мир души моей.
Живет там маленький хороший Гномик.

Тепло и ароматы леса,
Сотрут печаль и боль души,
Осушат слезы и даруют,
Мир прекрасной утренней зари.

И разольются счастья краски,
И окунутся в реку небеса.
Из леса выйдут ко мне сказки,
А Гном подарит чудеса.

Но знаю я и знает Гном,
В реальной жизни -
Это место не доступно.
К нему ведет тропа сквозь сон.

14.06.2012

В красивом нежном вальсе
Танцуют люди-облака.
И легким, невесомым взмахом,
Летит моя рука.

Так в нежном розовом свеченьи,
Рождаются мечты.
И в невесомости, в забвеньи,
Танцуем я и ты.

Несправедливость серых будней,
Взмахнув своим крылом,
Развеет наважденье,
Разит мечту, как гром.

Останется в душе осадок,
Необоримый страх потерь.
А сон был явственен и сладок,
Я в сердце сберегу его, поверь.

апрель 2012 г.

Можливо,
надто зблизилися ми,
а чемне ВИ -
передбачає зИми...

Мені усе ще світять із пітьми,
жагучі очі -
у душі я з ними.

Життя позаганяє до тюрми
вітрами і дощами затяжними...

Ми стріли, стріли, стріли
вгору…
...від світла і до світла.
Сатири, купідони,
демони,
пророки, тіні звірів –
мавпи бога
і надія
Надлюдини.
Берег радості
на язику хаосу,
швидкоплинність
у венах Вічності,
заряду тління
електричного,
ми – обіцянка
і не більше.

Відлуння сну –
природа щастя,
воно завжди
таке наївне,
таке дурне
і примітивне,
наскільки мова
дозволяє.
Слова – ключі,
у вічах відповідь,
на серці сум
і тяглість космосу…
…а зрештою,
ми просто струни,
акорд
з-під пальців Мусаґета,
дух флейти Пана
в темнім лоні
Фауни згори на Флорі,
спалах маленького саторі
і довгий потім слід від нього…

Ми стріли, стріли,
хвилі, кванти,
усмішка Сонця,
вигук зірки,
веретено
навкруг константи,
самотні ноти
мрії квінти…

"РУБАЇ"
«Еквінокція»
Еквінокція душі -
Раз покайся, раз гріши.
У природи ж рівнодення -
Це небес благословення.
«Щодо злоби».
Якщо сичиш ти злобою під час,
То охолонь, ковтнувши трохи квасу,
Або аналіз жовчі здай хоч раз
І на душі полегшає одразу!

«Не нарікай»
Якщо життя на тебе шкірить зуби,
Аж п’яти ніби смажаться вогнем,
Не нарікай, - стули міцніше губи
І, все владнається наступним днем!

« На всякий випадок »
Коли від заздрощів свідомість «зависає»,
Зроби «перезагрузку» почуттям,
Бо заздрість ця тебе ж і доконає. -
На всякий випадок собі затям!

«Талант і бездарність»
Завжди у сумнівах і пошуках талант, -
Бездарності нема чого шукати.
Ця «дама» - «мудра», «без усяких вад» -
Вона готова всіх лише повчати

Мені так хочеться Ваших (н)очей,
І темних хвиль волосся…
Кришталевих музик пальців,
Я Вас люблю, так вже повелося…

Мені так хочеться Ваших думок,
І клопітливої роботи над книжками,
Самотніх мрій і запальних амбіцій,
Я Вас люблю, так хочу бути з Вами…

Я марю тим, що заборонено давно,
Любов моя така палка і щира!
Я чекатиму на синтез наших душ,
Ви просто мертве серце оживила…

Важко жити у вині таємній.
Ниє совість у кутку душі.
Не дають покою убієнні,
Взяті на словесні палаші.

Хто врятує з дум безмилосердних,
Дасть відраду сплаканим очам?
Плем’я людське непомітно твердне, -
Жах смертельний осьдечки і там.

Став на тропи світових релігій,
Може там звітріє біль гріха,
Та потрапив у інакше іго:
Розкіш, пожадливість і пиха.

Боже мій, надіє Ти остання,
Прощенням потіш із вишини,
Жити поверни мені бажання,
Торжеством синівства огорни.

30.06.12.

Звучить мотив і незбагненно-ніжно
Знаходить шлях, торкається глибин.
Душі у тілі вже занадто тісно,
Вона в мелодії розтанула, мов дим!
Скоритись їй і солодко, і щемно,
На хвилях звуків то уверх, то вниз,
Щось прошепоче тихо-сокровенне,
Душа і мрія в музиці сплелись!
Звучить мотив, як диво, невловимий,
Звучить мотив, торкаючись глибин,
То плаче, наче клекіт журавлиний,
То засміється голосом дзвінким.
Керована любов'ю і натхненням,
Напише ноти втомлена рука,
Прийшла ВОНА, як чудо одкровення,
І потече мелодії ріка!
Краплини звуків падають у серце,
Наливши аж по вінця, почуттів,
Ти не ховай їх жадібно на денце,
Ти відпускай, як в небо голубів!

широкий простір море тихе
вода лиш злегка бриже
на палубі кадриги дівчина
поруч гримлять невільників кайдани
шавковисті перса дівчини
сповнені життя
в молитві здіймаються
то непорушногорда білявка України
волею і вродою слов*янка
красуня юна
...володарка Сходу Роксолана
2012р.

***
В звичайний будень, а не в день суботній,
Людей проходить не одна тут сотня,
І в кожного вдивляється вона, –
Кого чекає істина сьогодні?

горіх похилився горіх похилився горіх
горіховим оком закліпав заблимав спросоння
горіхове зерня вигойдує в теплому лоні
задмухує вітер від граду і вроків боронить
горіх похилився згадавши затаєний гріх

горіх не сумує горіх не сумує горіх
лиш потай думки на світанні обтрушує з листя
горіхові зорі важкі зашкарублі імлисті
навчився лічити літа додавати - до "триста"
горіх не сумує горіх відцурався доріг

горіх споглядає горіх медитує горіх
заслабло давно павутинням горіхове око
з городу від роду одвіку нікуди ні кроку
горіхове зерня уже наливається соком
горіх медитує о цій золотистій порі

немає не буде

кінець 2020 року
щасливий збіг

А я сиджу під виноградом,
і дощ пройшов, і час минув.
А мати білять далину
і сушать білі простирадла.

А я сиджу. Гілки, роса
торкаються, лоскочуть комір.
А мати все не йдуть додому,
а білять, білять небеса.

І що я матері? Що я
цим безмірам, оцим безкраям?
Я сльози, мов росу, ковтаю.
Мене ковтає течія.

Не похопився, не прозрів,
яку вже є, несу ту душу,
де мати в божому дворі
давно вже хмари, хмари сушать.

2012.

Ймовірність не одна,
коли переді мною Вічність,
ожити так й не так, отут і там,
тим, іншим, п’ятим і десятим,
прожити сто тисяч кохань
із тим життям, що завжди буде поруч
у тисячах і ще одній подобі,
в годинах тисячі та ще одної долі,
у насолодах тисячі секунд
і ще одної миті – безкінечності.
Хвилюється матерія часів,
і начебто усе живе намарно,
але якщо довічний цей сюжет,
то ще не раз для тебе станеться ця драма,
тому живи життям одним серед світів,
і хай з одною зіркою тобі не буде треба
світла, не від того, що ти її любив,
а від того, що в ній можливість літа,
з Усесвітом ти назавжди одне,
де б ти не був й коли не жив би ти,
він на твоїй лежить розширеній зіниці,
коли переживаєш déjà vu і сни.

...поблагословиш,
і торкнешся мечем
рамена достойного сина.

І стане той день
найостаннішим днем
для лиха,
що в чорну годину
шаманить,
шматує,
шмагає навхрест
півмертву
надію останню…

Плекай, Україно,
і гідність, і честь.
Бо лицарі* –
вже підростають.

2012

***
Несе нестримно часу бистрина –
На скелі ті, де мова панівна,
Ми тихо пливемо за течією, –
Не засмоливши вутлого човна.

Я хочу піти крізь ніч,
де верби спустили коси,
де липа моїх надій
безрадісно одцвіла...
Не сльози то вже - о, ні! -
посіяні Богом роси,
журавка, що восени
зосталася без крила...

І вже не зловити лет,
і не дотягнути пісню!
Над вічністю лиш луна -
молитви останній глас.
І ніч, що зове у даль,
як сповідь, та надто пізня,
як рана, котру уже
не вилиже вірно час...
(29.06.12)

До тебе той, що зрадив необачно
іще вернути може, ти прости...
Не квапся випалити ті мости,
котрі єднали вас, хоч серцю лячно,
що серед літа замело снігами,
а серед ночі лине плач тривожний -
була надія - нині звук порожній,
болото замість квітів під ногами...

Болото висохне, як тільки день сяйне,
осипаний тепла жарким промінням,
і знов у серці паростком зійде
непереборне, ніжне, молоде
Любові вічної укохане насіння.

2012

ты молчишь
и я молчу
счастлив видеть тебя
улыбку дарю
своей любовью
с тобою
поделиться хочу
верю в тебя
потому и люблю
*
влечение души
порождает дружбу
влечение ума
порождает уважение
влечение тела
порождает желание
2012г.

«Присмак волі відчутно, як ніколи,
Та сил боротись вже не вистачає.
Легенько стікає сльоза моя по скроні,
Додолу падаю - ніхто не піднімає.

Я відчуваю вітру подих -
Морозний він чи прохолодний?..
До кінця життя залишився півподих…
Ні, чомусь він зовсім холодний!»

І зажурилась уже тендітна Квітка
Смуток на її устах стало помітно,
Це ж могла колись бути жінка,
А зараз додолу схилилася низько.

Відчула Квітка жорстокий біль,
Що її у грудях заколов,
І не залишилось більше в неї сил,
Бо болючий біль наступав знов і знов.

Раптово потемніло в очах,
І стало перед нею
Все, що було в її снах...
Та пропало життя у зів’ялих пелюстках.

Квітка жила, дихала, цвіла,
Коли її із-під землі не забирали.
Коли ж обрізали і подарували,
Через день-два загинула, зів'яла.

2012 р.

Хочеться тільки неба...
Бо ти ж прийдеш і землю принесеш!
Хочеться половину світу...
Бо знаю, другу точно ти знайдеш!

Хочеться тільки дня...
Щоб ти прийшов - і ніч прийшла.
Хочеться лиш тепла...
Щоб ти прийшов, і я щаслива була!!!

2011 р.

Позаду тебе стоячи,
Відчуваю крил твоїх силу.
Проводжу поглядом,
Вдихаю запахи…
Тобі пасує вітер,
Десь за містом вистиглий,
Тобі пасує чорне –
Ліпить з тебе метафори.
Тобі мовчати про вічне,
З тобою мовчати – вічність.
Та бути поряд і дихати,
Прагнути в очі глянути.
Я передам на відстані
Що я собі тут думаю
В чисте твоє волосся,
В крила такі доглянуті…

Тільки б очі цього не бачили
І не чули німі голоси,
Як за справжність всім нам віддячили,
Заправторивши в дикі ліси.

Не зважали на часточки гідності,
Відреклись від людських розумінь,
Не піддавшись повазі чи ніжності,
Позбавляли від щирих сумлінь...

Більш не грає у душах мелодія,
Що гартує відвагу та братську любов.
Лиш німа і беззвучна рапсодія
Сходить з розуму від диких умов.

Що говорить тепер самокритика,
Коли кляпом черствим їй закрили лице?
Тут із всіх станів лізе політика,
Та всі згодні навіть й на це.

Віддали до краплини бездушності,
Виливали у чаші пропащі серця.
А тепер, на межі відчайдушності,
Просять Совість прислати гінця...

2012

Чи просто писати і душу картати?
Чи скоро усохне останнє перо?...
Не вмієш брехати, не вмієш кохати.
Умерла - й людини як не було...

Залишити спокій, незнання, образи
Зневіру, антидуховне кіно...
Піти самостійно, нехай не відразу.
Як зникла - й людини мов не було.

Ти знаєш, жила і нестримно кохала
В житті було все і чогось не було...
Давно не писала - душу картала,
Встаріло,усохло чорнильне перо....

2012

Трохи міцної кави, літр солоних сліз,
Гірка розмитих ілюзій, кілограма зо три безсонних ночей,
Ложка іронічних прожилок, чаша сарказму і чорної карми,
Тарíль безкінечних пошуків і пара самотніх очей.

Трохи зеленого терпкого чаю, літр серцевого гною,
Гірка зруйнованих мрій, кілограмчик відрази до світу,
Ложка цинізму, чаша безкрайнього суму,
Тарíль егоїзму, заправлена фатальністю, що їй немає ліку.

Трохи холодного неба, літр безпомічності й печалі,
Гірка надії, кілограм пристрасті й туги,
Ложка байдужості, чаша душевного ехо,
Тарíль страху і тремтячі розгорнуті руки.

Ось вона: свята моя унція життєвого болю,
Ось він: рецепт моєї нікчемності й кари,
Наче нічого складного…
Цікаво, чи зможу існувати й надалі?

Як розпише ніч небес узори,
В голові лівіють враз думки.
І мені здається: то не зорі –
А звабливі молоді дірки,

І руді, й колючі, ніби сіно,
П’янко пахнуть небом й молоком.
Почергово клав би їх на спину
І кохав би довго отако…

«Місьйонере, – в сміх лелеки мудрі, –
Вершниця ж є, тачка, пантероз…
Прочитай, поете, Камасутру,
Знайдеш там багато інших поз».

А поет у відповідь лукаво,
Кладучи любасок на межі:
«Пози – то пусте. Мені цікаво
З тими, що далекі і чужі».

І додав, стріпнувши буйним чубом
(Сивина десь перша узялась):
«Мабуть, я вродився однолюбом,
Бо усіх люблю один лиш раз!»

30 грудня 2011 р.

Підводить повагу чуприна срібляста
На душ молодих полотні,
А серце нестямно іде у контрнаступ
На всі зусібіч «не» і «ні».

На «ви» апелюють все більше довкола,
І сум огортає тебе,
Проте не закрита художня ще школа
І повен палітри мольберт.

- Дідусю, - гукає внуча розпашіле.
А ти ще такий молодий,
Снага ще не раз підфарбовує тіло
В солодкі кохання меди…

І як тут, скажіть мені, бути похмурим,
Коли так малюється гарно з натури.

29.06.12

Спіраль – за разом раз
крутитися, штовхатися на вісі,
повторювати шлях
всіх попередніх інкарнацій,
іграючи сюжет, імпровізацію,
по нотах навіженого Усесвіту,
по нотах геніального Усесвіту…

Бува моменти у житті,
коли ти знаєш – речі чують,
й насправді пишеться сюжет,
і дервіші всередині танцюють,
ікони, храми, капища, кумири…
Інфлікти духу, запитання,
усе веде – веде кудись,
веде по сходах в небеса,
а небеса все дальші-дальші,
все дальші десятинним дробом,
історія – доробок
по той бік добра і зла.
Звіддаля не оцінити час,
і щастя не побачити,
не видно бо очей,
і рук не доторкнутися,
не пестити по шкірі й вовні,
не затягнути пахощів на груди,
не закричати в екстатичнім болі,
сльозами не полити з вій…

В твоє чоло, на місці ока третього
впирається на парсек витягнутий промінь,
початок твій, твоя єдина Доля,
в краплині між клепсидри стегон – ти
живеш у мить, поки не канеш в спомин,
чекати мить, коли вона назад перевернеться
й тебе на сходи знову поведе…

Сонце. Знаю долю,
долю твою червону,
долю мою червону,
нашу червону долю,
червону та неминучу.

Я вітаю Тебе будь-яким,
на який не змінився б колір,
прирекла чи звеличила б воля,
і червона над нами доля –
то за все непогана ціна.

Я не знаю, що буде зі мною,
що з Тобою – лише припускаю,
і, можливо, нам бути назавжди
врешті-решт, нам довіку бути
серед інших зірок разом.

Так дотягнуться, зрештою, руки
до долоні твоєї простягнутої,
так дотягнеться, зрештою, голос –
стане чутно усі осанни,
стануть сни соковитим яблуком

в темнім храмі навколо безодні…

На блідо-голубій емалі, -
Яка можлива лиш у квітні, -
Берези віття підіймали
І вечоріли непомітно.

Дрібні відточені узори,
Тонка напівпрозора сітка,
Немов на синьому фарфорі
Малюнок ажуровий світить, -

Коли його художник милий
Виводить на склянистій тверді,
В осягненні хисткої сили,
У забутті сумної смерті.
_______________________________

Текст оригіналу:

* * * *
На бледно-голубой эмали,
Какая мыслима в апреле,
Березы ветви поднимали
И незаметно вечерели.

Узор отточенный и мелкий,
Застыла тоненькая сетка,
Как на фарфоровой тарелке
Рисунок, вычерченный метко,--

Когда его художник милый
Выводит на стеклянной тверди,
В сознании минутной силы,
В забвении печальной смерти.

Чарівною повінню блакиті
Літні дні на землю пролились,
Щоб у полі визрівало жито
І бриніла жайворами вись.
Щоб раділи діти безтурботно
Жданій волі незабутніх днів
І вписали потім у полотна
Барви трав і подуви вітрів.
Щоб і я, тут правди ніде діти,
Взимку чимчикуючи шляхом, -
Був зігрітий спомином про літо
І наповнив вас його теплом.
29.06.12

Народ наш є!
До крайнощів здрібнілий,
Розсіяний по світу, –
Все ж він є,
Ніякий ураган осатанілий
Дорешти не донищить, не доб’є
Дубовий гай,
Окрасу калинову
Не обезкровить натиском завій,
Майово, щедровесно
Знов і знову
Шумуй і розквітай, народе мій!
Народ наш є!
Він буде й перебуде
Всі крайнощі,
Всі кривди вікові
У житі життєдайному –
По груди,
По хрестовини цвинтарні –
В траві.

1997

Живу в незалежній державі –
Свої в мене сльози і сміх.
Росії обійми тужаві
На горлі й на ребрах моїх.
Затруєну воду дніпрову,
Привласнивши,
П’ю досхочу
І рідну прабатьківську мову
Лелію, мов кволу свічу.
Сусіди зі мною ласкаві –
Не гребують хлібом моїм,
Хоч сам я у власній державі,
Бува, недоп’ю й недоїм.
Надії мої нелукаві:
Чужого не хочу,
Аби
Не знати в новітній державі
Старої,
як вічність,
ганьби!

ти запиши мене у стиль дощу
малою краплею, що ділиться на пазли -
дзвінким стремінням під полу твого плащу,
п*янкою лавою, що черв*яком вилазить

із білих вен смарагдових кісток
старої вишні, вквітчаної в осінь.
пробач мене на тлі твоїх думок.
(чи хтось так часто ще прощення просить?)

***
Лише для того пишуться закони,
Щоб не хиталися од вітру трони,
І вітер потайки минає їх, –
А від безправ’я – гибіють мільйони.

Пародія

Дуб пита старого дуба:
- Мучить думка – чиста згуба,

Ледь від неї не заслаб –
Чом синок у мене граб?

Ти навчав – відколи світ
Був дубовим весь наш рід!

Відповів старий: – Нівроку
Виріс ти на радість оку,

Та, напевно, на біду
Найтвердіший у роду!

Ніч проспав під співи жаб?
Тішся, що не баобаб!


29.06.2012