Я тіла твОго географію лелію,
Плекаю, пещу і цілую тебе всю.
На твому тілі, на плечі, цвіте лілея,
А у очах я миті сорому ловлю.
Та я дивлЮсь на квітку цю, як на прекрасу.
Жага бажання є зірвати її цвіт
Та помістити у повінця повну чашу
Своїх фантазій, розтопивши нею лід.

Відчуваю себе Колумбом,
Хоч Америку і не бачив,
Та відкрив нині щось важливе:
Я для себе відкрив тебе.

Чи себе я відкрив для тебе?
І в процесі дійшов до думки,
Що потрібно постійно бути
Біля тебе, бо ти – то я.

Я на премії не чекаю,
І визнання мені не треба.
Може Нобель іти до інших…
Але ти, люба, мусиш знати,

Що тебе я відкрив як жінку,
Жінку-матір. Я твій Колумб.

06.09.12

Скажіть, до вас приходить сум,
Чомусь раптово заглядає?
Він не кусає, не шумить,
У тиші мертвій мирно спить,
І вас примушує дрімати,
Але не спати…
Його люблю, в кімнатній тиші,
Закривши очі, бачу глибше,
Свої думки, чужі тривоги,
Майбутнє: щастя і дороги
В малюнках з фарбами із зір.
Душі людської ювелір…

А,може, то до кави рими
Так увібралися звабливо...
Смакують сон мій наяву,
Чекають, в слово одягну?..

06.09.2012

Не поспішай, осене,
бо скільки там тієї ходи
від першого смутку до першої холоднечі,
зажди, а ми, як осінні листочки, - стрибнемо,
легко-легко, розіб'ємось об землю грудьми,
не помремо, бо маємо жити - від смеркання до ранку,
від немочі до - "могти", ми обоє - птахи,
закривавлені осінню і сухопутні допоки немає дощу.
Лийся цебрами з неба вітрильна вода - не потонемо,
ми - мореплавні, і у водах солоних бували,
позбувалися солі слізьми, але не скам'яніли,
ми - теплокровні. Осене, в лоно зими не спіши,
полюбити - не гріх, це лише переправа
через шторм, через біль до весни.
***
руки-човники морем пливли
синім
у синє небо

2012

Чужий такий. Та я до тебе їду
знімати втому, і … знімати грим.
Не залишу по собі ані сліду,
лише відлуння задушевних рим.

Чужий такий, а рідний аж до болю.
І що мені – ці відстані і час? –
Отою невимовністю німою
озброюсь, мов бронею, про запас.

Ці пазли долі неможливо скласти.
Ти – нервом у душі моїй живим.
Це – як перейми: боляче і часто…
Іду до тебе, наче пілігрим.
2012

Погожий осінній вечір
Розсіяв на небі зорі,
Під небо могутні плечі
Підставили сиві гори.
А в горах розкішна ватра
Смакує пахучу люльку
І в небо одну по одній
Пускає димОві кульки.
А небо від того диму
Розгнівано просльозилось
І за таке зухвальство
Ватру дощем скропило.

2006

ніжна посмішка ласкава,
допомога нелукава,
всім увага, хоч хвилину,
чи буває відпочинок…

ніч - творИ,
удень робота,
отакі її турботи.

та поезія лиш рада:
в пані Люби нині свято,
проза в гості залетіла,
і міцнесенько засіла.

хай же Любочки рукою
їй не буде супокою,
а разом – про біль і щастя
написали книгу вчасно

Любі Долик привітання!
Хай збуваються бажання!

Так магічно
лягає спочити
земля
лиш тоді,
коли вересень
поряд
розправляє
свої золоті
рукава,
а з-під них
просіває хтось
зорі...

Превигадлий птах
розказав -
то вона
своє сито
носитиме
доти,
як три місяці
геть пролетять,
а зима
стане подихом
мрій
чи свободи.

Оживає
один
від приходу її,
від
засніжених зір,
листопаду.
Інший
серцем углиб -
меланхолій потік!
...Мені
осінь болить...
Без обману...

Зустрів учора старого друга -
Також поета.
Взяли по пиву, щоб знять напругу,
І сигарети.

А я вдарунок дістав із сумки
Іще тараню.
Здавалось, - мало... Було нам сумно,
Було нам ранньо.

Були ми ніжні, були невинні
(Ридай, козаче!)
І вже були ми від пива сині,
Немов апачі.

Ми обіймали стовпа з розгону
(Єсенін - клена).
Було нам жовто. Було червоно.
Було зелено.

А як співали недружним хором,
Згадай-но, Вова!..
Таке-то сталось під світлофором
У центрі Львова...

2009

Жизнь пошла не жизнь, а полная вообще жесть.
Где там - бланманже на канапе!
Залегла моя поклёванная свежесть,
Буйство, половодье и т.п.

Семьдесят пройдох строчило сто куплетов -
Семьдесят старательных пройдох.
Там кило острот и полкило советов.
Я в них - бармалайка-кабыздох.

Опусы мне эти даром, но постыли.
Думаю с внезапным холодком,
Как они б строчили прямо в соус чили,
Если бы я вышел босиком.

Оттого, надёжный, я пойду в керзухе,
Кришна постсоветский, через дым в Крыму.
Муха тоже пишет? - Не обижу мухи.
Муху виртуально даже обниму.

Хоть впаду у мухи в стрёмную немилость,
Всё это, как с гуся талая вода.
Заходи в светёлку, что уж там приснилось.
Солнечными в доску будем пусть всегда!

2012

В сльозі не втримать всього Всесвіту
Перенаправлених думок.
Розлізлі букви пишуть з легіту
Сумної ночі перший крок.

Іди вперед думками синіми -
розвішуй квіти на дощі,
пелюстки бджолами пришпилюй ти,
Легені сонцем полощи.

Вернись додому пошрамованим -
узгір*ями стареньких фраз.
Тибетські букви роздруковано.
І чаші, що дзвенять для нас...

Благословлялося на день.
І квітень тротуаром
ніс пелюстки, і де-не-де
стелив, як сніг чи хмари...
Ти йшла, немов по небесах,
немов злітала вище.
А він тоді тобі писав
такі недобрі вірші.

Чи все в цьому світі відтворене з долі.
Зростають плеяди – калини квітки.
Чи кожному в світі написані ролі:
Ніхто ж не читав той сценарій-рядки.

Із неба сьогодні посипались сльози,
Одвічних думок і бажань двійники.
Цей шлях із стежок - не проїхати возом
і очі не витруть землі рушники.

Та все звідусіль і життя й небосхили
Поєднує віра, що в серці живе.
Безкрайнього світу, вбираючи сили,
то прагненні світла стебло те криве.

І в небі сьогодні одвічна столиця,
Багато плеяд, як калиновий кущ.
А в обріях світу там сокіл гніздився,
і жеребом стовбур обвив давно плющ.

У світі доріг, ми не знаємо тої,
Щоб завжди вела не торкаючи ніг.
Вже пройдений шлях ми завдячимо долі,
Допоки плекаємо свій оберіг.

2012

Я поринув у роботу
Зараз й тут мене нема,
Гроші - лиш моя турбота,
І тому я пробуваю в снах.

І тому я залишився,
Між чужих думок-ідей,
Десь від світу відділився,
І зі сном я пробуваю день.

Десь залишився мій вогник,
За яким в тумані йду,
От я звільнюсь від роботи!
І до мрій своїх прийду...

Дякую:-) 6.09.2012р.

Я думав, що осінь – то літо у масці,
Яке не бажає безслідно пропасти.
Торкнувся отави, гілок бурштинових –
Це ж панна розкішна, багата, прекрасна!

06.09.12

* * *
Коли втомлюсь від споглядання змін
Всього, чим зовнішність твоя вражає,
Й задумаюсь, чи їм якась межа є,
Й на власних зосереджусь їм взамін,
Чи стежу, як рука твоя колін
Торкається й мене це як втішає, –
Я згадую: “Так сум він виражає,” –
Й міркую: “Гордість так являє він.”
О друже, не забудь, як осявала
Краса не моя власна наш союз;
Звела нас книга, яку я писала,
Рядок мій з вірша – найміцніша з уз;
Й навіки вже нас доля поєднала:
Веде ж мистецтво не лишень до муз.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Sometimes when I am wearied suddenly
Of all the things that are the outward you,
And my gaze wanders ere your tale is through
To webs of my own weaving, or I see
Abstractedly your hands about your knee
And wonder why I love you as I do,
Then I recall, "Yet Sorrow thus he drew;"
Then I consider, "Pride thus painted he."
Oh, friend, forget not, when you fain would note
In me a beauty that was never mine,
How first you knew me in a book I wrote,
How first you loved me for a written line:
So are we bound till broken is the throat
Of Song, and Art no more leads out the Nine.

* * *
Мій смуток, хай це й привід для образ,
Пробач мені – це тільки сподівання
Й передчуття, чим завершиться враз
Найбільш яскраве й пишне починання,
Що без сприяння зір і без мети
Чіткої, спішне, авантюрне врешті,
Затіялось у спробах віднайти
Місця, де ще шанують слово честі.
Обманута, обкрадена, в тюрмі
У путах і вся зранена мордуюсь;
Неправедно засуджена, в пітьмі
Все ж я своїм володарем любуюсь.
Пробач же смуток цей, що вже зі мною
Довіку буде – літом і зимою.

Edna St. Vincent Millay
* * *
My earnestness, which might at first offend,
Forgive me, for the duty it implies:
I am the convoy to the cloudy end
Of a most bright and regal enterprise;
Which under angry constellations, ill-
Mounted and under-rationed and unspurred,
Set forth to find if any country still
Might do obeisance to an honest word.
Duped and delivered up to rascals; bound
And bleeding, and his mouth stuffed; on his knees;
Robbed and imprisoned; and adjudged unsound;
I have beheld my master, if you please.
Forgive my earnestness, who at his side
Received his swift instructions, till he died.

Нема мене для тебе –
Я й для себе вмерла.
Все, як раніше: сонце, небо,
А та рука, смаглява і тонка,
На іншої плечі завмерла.

Мене нема. Ти чуєш? Вже нема.
І ти не муч, не муч себе ти мною.
Мене нема. Нічого вже нема.
Лиш спогад – мУкою земною.
І місяцем – твоє обличчя наді мною.

2011

Ти – переможець, звісна річ,
І вбрався у вінок лавровий.
Пильніше, друже, придивись:
Та ж він – терновий.
2012

В електричці розмовляли двоє глухонімих,
Він та вона і, хоч-не-хоч, а всі дивились на них.
Її пальці казали: Я втомилася – ми давно не були разо́м.
Ти зникаєш надовго, ти мовчиш, який у цім всім резон?
Його рухи казали: Я багато працюю, я ось-ось винайду вічний двигун,
І ми поїдемо на море. Повір, адже я не брехун!
Її пальці торкалися скроні, кутиків очей і чола,
Її пальці літали та дзижчали наче люта бджола:
Ні, не вірю – я бачила тебе з нею знову,
І я плакала, і я читала вашу підлу розмову!
Ти говорив про любов, ти, що присягався тільки мені!
Його руки здіймалися вгору і їх крик нестерпно бринів.
Його пальці торкалися скроні, чола та кутів очей,
Його пальці кричали: Ти не розумієш простих речей!
Я говорив про любов до тварин, бо вона підібрала глухонімого пса,
І тепер вони вдвох і я казав: якась у цьому всьому тваринна краса.
Але пес не розуміє мови глухонімих,
І я не знаю, як воно буде, і мені шкода дивитись на них…
Її руки злетіли, немов потопельник, що вже був торкнувся дна,
Її руки сказали: Боже, яка я була дурна!
Адже ти мене любиш, і нема за тобою зради вини!
Бідна тваринка… Хай уже ми, але чому вони…
І їй стало добре, і їй стало сумно, і вона почала співати.
Це був давній романс про вересневий вечір та про любов,
що здатна народжувати і вбивати.
Потім він підхопив, незрадливий такий і зрадливий такий,
І вони заспівали вдвох вересневий романс на чотири руки.
Їхні пальці сміялися, плакали й зрідка викрешували вогонь,
І, затамувавши подих, на них дивився увесь вагон.
І крізь вікно вересневий вечір, слухаючи про себе, дивився на них…
Звісно, все це дуже приблизно, адже я не знаю мови глухонімих…


Серпень - вересень 2012

Скорись, Поезіє, скорись мені - ти жінка:

Одіж ошатну з себе скинь; я роздягну.

Я покохаю твОю ніжність, стан тендітний,

В себе влюблЮ твоЮ оголену красу.

Дозволь торкнутись пелюсток свОїх - ти квітка..,

Жадним вустам палким припасти до пилку;

Кров"ю налитись дай сповнА всім мОїм кліткам

І в світ ввійти твій, скуштувавши смак гріху!

Вересень, а метеликів стільки,
що живеш межи помахів крил.
Погода ще ходить на шпильках
уздовж золотавих перил.

Під нею кожна сходина
добряче ввібрала тепла.
Я пізню смакую малину
й складаю букети з зела.

Мрії рояться бджолами,
солодкий нектар на губах,
а вітер по плечах оголених
виманює моє "ах".

Ах, моя медова муко,
нізащо не зраджу тобі!
Бо скільки вартує розлука
в прожитій чеканням добі!

Бо скільки вже нині маю
спогадів, снів і бажань!
Я любов, як повітря, вдихаю
без зайвих питань і вагань.

Бо скільки станеться потім,
скільки попереду див:
як сонце, гарячої плоті
у пору врожаїв і жнив,

як космос, відкритого серця
з мільярдами в ньому зірок...
Збираю барвисті скельця -
по одному за кожен твій крок.

Калейдоскоп в подарунок -
живи й досхочу обертай.
І буде в нім кожен малюнок,
новою путівкою в рай.

вересень, 2012

Прости мені, Язичнице.
Прости,
що облітає
ясен золотий
і стигне кава.
Усе частіше
хочеться іти
туди, де гір
зажурені Світи
і трави.

Де голоси
підхоплює луна,
дуби правічні –
неземна стіна:
сторожа Божа.
Ярило день у день
долає тьму –
ти знаєш?
То скажи мені,
Чому –
тривожно?

Благословляється на світ. —
Осінній ранок...
Туман молочний огорнув зеніт.
Довкола — заворожений світанок.
... І журавлі збираються в політ.

Благословляється на вірш. —
Осінній вечір.
Ти заступив мені аж цілий світ.
І все, що інше, — стало недоречі.
... А журавлі збираються в політ.

Благословляється на сон. —
Осіння нічка.
Зірницями виблискують софіти.
Поволі догора півсонна свічка.
... А журавлі збираються летіти.
2008(2012)

Вона була тендітна і зваблива,
із витонченим профілем горянки,
іще незаймана й така сором’язлива,
з незвіданою долею коханки.

А він був юний, зовсім як дитина,
ще не цілований жагучими вустами,
душа юнача лиш ночами снила
її обіймами і ніжними словами.

Життя — це згусток любосних історій,
де сни збуваються нерідко, слава Богу, —
у ніч, коли цвіли карпатські зорі,
горянка з гір спустилася до нього.

Він пломенів огнем у млосній дрожі,
коли її — кохання спрагле — тіло,
спокусливо звиваючись на ложі,
від пестощів, іще не знаних, мліло.

Він цілував сліпучо-білі перса,
її красою звабною впивався,
він обіймав таку красуню вперше
і від жаги нестримно розгорався.

Він пригортав її до себе рвійно —
так, начебто голубив же востаннє,
вона - згорала у його обіймах,
даруючи йому своє кохання.

А полум’я любові шаленіло
і плоть її зжирало доостанку...
На ложі, наче спогад, зажевріло
кохання незабутньої горянки...

…У ніч, коли цвіли карпатські зорі
і ватра від утоми домлівала,
із безлічі почутих вже історій
одна із неба зіркою упала:

звичайно, зміст її усім відомий,
та все ж нова до неї післямова —
бо легінем був… Вогник Сірниковий,
а любкою в ній… — Скалка Смерекова.

2005 (2012)

Планета Осень в пожелтевших травах,
На берегах космической реки,
Вся доверху и вся золотоглава,
С коллекциею звездной шелухи.
Еще полна и соком, и лучами,
И радугою – семь ее орбит.
Планета Осень – вовсе не печальна,
Ей, не осенней, сохнуть не грозит.
Мы все, хоть и давно - на ней бывали,
Вдыхали утешения озон,
И где-то под луной на сеновале,
Как светлячка, ловили тонкий сон.
А утром обретало крылья тело,
Как будто у вселенских журавлей.
И мы за окоём миров летели,
Осеннестью межзвездных кораблей...

2012

не чекав що в твоїх передсердях аж так просторо
і що вітер з приморських степів приносить тобі пісок
аби ти ходила по нім підбивала його угору
і так прикрашала неквапний
майже зміїний крок

не чекав що слова вилітають твої неначе безпечні папужки
грають ігри в гіляччях акацій
на узбіччях сільских доріг...

що в моєму саду де у небі хмарини пливуть між тугими грушами
хтось твої силуети лишив на пізній серпневій корі

не чекав що солоне повітря над хвилями знає твоє імення
і вливає його як вино у кожен важкий ковток
у кожен чаїний крик
і коли попливти морською водою чи навіть полями зеленими
бачиш сонце і знаєш що тільки для неї і тільки для неї
воно горить

А коли на річному годиннику восьма-девята… вечір
І укотре за твій черевик вчепивсь невагомий лист
Розумієш що душі дерев відпускають у зиму ось так
без страху безпечно
лиш тому що своїм повертанням і вірністю саме Тобі
вони поклялись

не чекав що в твоїх передсердях аж так просторо…
не чекав що загубляться тут мої сни ніби в морі якась ріка
і що з часом вода відійде не чекав і вже точно
що зостанусь розбитим човном на піску
не чекав

Шепочеш в ніч
оголені бажання.
Тремтить рука,
і в грудях налилось.
Сьогодні знаєш,
що таке кохання,
а вчора –
тільки те, що не збулось.

І зваблює невинність мрій
і плоті,
і губиться в сумліннях
перший гріх.
А потім –
захлинаєшся в болоті
на диво
звичайнісіньких утіх.

я вас любив моє кохання може
в душі моїй загасло не зовсІм
та вас воно хай більше не тривожить
не хочу вас засмучувать нічим
я вас любив безмовно безнадійно
то з острахом то в ревнощах хворів
я вас любив так ніжно і постійно
як дай вам бог щоб інший так любив

6-го вересня 2012

Терпкий полин біля порога,
На вікнах дощок хресний щем...
В минуле стелиться дорога,
Повита хмелем і плющем.
Пообіч хати рай зелений,
Пташиний шал у вишняку,
А на причілку, серед кленів,
Небесна синява бузку.
Буяє, квітне все навколо,
І тільки хата, як німа...
Колись тут мешкав дід Микола,
Тепер хазяїна нема!
Він перебрався трохи вище,
Туди, на гору, під хрести
І на покинуте дворище
Зоріє мовчки з висоти.
І вже на цямрині криниці
Відро діряве протіка
І не видзвонює в дійниці
Тужавий струмінь молока.
Були сини, та загубились
В столицях білокам'яних.
Їм хата батьківська й не снилась
В буянні весен запашних.
Підступний час, дощі та спеки
Зітруть наїжджені сліди,
Що їх прапрадіди далекі
Торили з вічності сюди.
Коріння роду перетято,
Та хаті віриться, що в ній
Ще буде музика і свято
І сонця відблиск у вікні!

в благость приобрЕтены
радости земные.
там где титьки Родины -
блат и их блатные…

вот, кажись,что выбор мой
недалек и скромен:
в гроб ложусь навыворот
из Тельца да в Овен.

кто-то, ведь, отроет - о!...
лет за сто, иль триста.
и умчится поездом,
сразу на Борисполь...

ты прости неверного!
"ум на ум" - вне
очередь.
очень надо, верю я
среди всего прочего...

2012.

Не ті шляхи - іду по хибній колії,
де одиниці курять полини.
Ночами досі чуються мелодії
Тибету заостанньої весни.

Даремно ти цей шлях думками вибрала -
даремні сльзи перших помилок.
По ідеальній хвилі лізуть видрами
самотні люди роблять перший крок...

і падають навколішки. І венами
спираються на доріст полини.
а потім і зсихають так, зеленими.
І кажуть, що "невиннії вони..."

Знову осінь приходить, як мрія,
Що про літо у мене була –
Легкий легіт і крапля тепла,
Ніжне сонце… і серденько мліє.

Підкрадається тихо, як рись,
Розчиняє повітря спроквола
Непомітно і лагідно - холод,
Яблуневі сади налились…

Листя вже не зелене, а буре –
Мов із ярмарку їдуть літа –
Сивина синє небо вгорта,
Наче супиться далеч похмуро.

Щось міняється тихо в житті –
Про минуле, прийдешнє подумай…
Павутинка невидима суму
У гіллі затремтіла густім.

3.09.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Конча Озерна, півострів Суму.

Я відкрила тобі свою душу,
А ти влучно у неї плював.
Досить! Все! Більше не можу...
Захлебнулась! Нема! Поховав...

Я у темній кімнаті сховалась.
Замкнула серце на всі замки...
З почуттями своїми змагалась.
Закувала - і мрії, й думки...

Тільки серце тихенько муркоче...
Розум прагне його заглушить.
А воно не здається!.. Не хоче!..
Мріє вірно і ніжно любить...

02.03.2012р.

Планета Осінь у пожухлих травах,
На берегах вселенської ріки,
Така по вінця і така яскрава
Визбирує комети і зірки.
Вона ще повна соку і проміння,
І ще веселка – сім її орбіт.
Планета Осінь – зовсім не осіння,
Вона не сохне у глухій журбі.
Ми всі колись давно на ній бували,
Ми ледь вдихали спокою озон
І просто неба десь на сіновалі,
Як цвіркуна, тонкий ловили сон.
А потім, вранці, виростали крила,
Неначе у космічних журавлів.
І ми за виднокіл світів летіли,
Осінні міжпланетні кораблі.
2012

Я відразу прошу: ти надовго мені не зникай,
Бо на кого залишиш таку перестиглу й солодку?
Де густіє бурштин, в тих забутих старих щільниках
Ти мені приховало духмяну свою насолоду.
Я відразу прошу: ти не дай розійтися зимі
І мене пожалій, без тепла ти не втримаєш жінку.
Для промерзлих ночей недостатньо і сотні томів,
А на спогад про тебе – одна берестяна сторінка.
Я її бережу, перечитую вітру й снігам,
Я медами твоїми живу, наче хлібом єдиним.
І чекаю, коли повернеться до мене снага -
Та найперша твоя, несмілива і бажана днина.
2012

Будь впевнений у собі,
Роби як серце каже,
Висловлюй свою думку сміливіше!
Лікуй свої хвороби –
Життя усе покаже
І в душу свою заглядай частіше!

Найбільше сила віри
Лікує від хвороби –
Ти в змозі подолати перешкоду!
Латай великі діри,
Бери цілющі скоби,
Зроби для себе сам гарну погоду!

Постав для себе цілі
І ти досягнеш мрії,
Будь тільки наполегливим у цьому!
Повір у власні сили,
Та не втрачай надії,
Стань сам господарем у своєму домі!
Серпень 2003

Просто боляче…
Ось і все.
В серця панцир був бронебійним.
Розколовся десь,
І пече…
І яке вже там заспокійне.

Пощемить нехай,
Бо живе.
Башта з помислів – божевільня.
Вітер західний б’є в лице
Але біль його – благовійний.

Твої рядки невправні - тлусті крижні,
А ти, семінарист-анахорет,
Упевнений: прикрасить твій портрет
Поезії хороми дивовижні.

Нанизуєш пусті слова на стрижні,
Жалієш серця, як гроша - скаред,
Ідеш назад (хоч, думаєш, - вперед),
Марнуючи години, дні і тижні.

Узявся б за прополювання клумб
(Напни вітрила, - і вперед, Колумб :))
Про почесті, медалі, мавзолеї
Ти мрієш, мов про кісточку Сірко.

...А віршик збіг - прок-к-кляте молоко!..-
І дим гіркий струмує по алеї...

шипшиновий чай це як "дай мені руку"
є в ньому таке щось цілющо-довірливе
вслухаєшся чи в твої двері цей стукіт
та ще не дочувши ідеш й відчиняєш на віру

а за дверима хтось кого ти обіймеш
а потім нестимеш із кухні для нього горня
і тепла пара над чаєм і вами здійметься
й осяде на плечах втонулого в присмерках дня



вересень, 2012

Останній день літа, а в селах
все ще громадять сіно.
Перину пряну простелюють
з ще теплих сухих стеблин.

Розлогі, шпилясті, округлі
ростуть у копицях мрії.
І зиркає сонце кругло
з-під своїх солом'яних вій.

серпнеь, 2012

Підступає осінь до горла.
Настрій злегка блюзовий
і бажання непереборне
повідчиняти всі шлюзи.

На цьому човні підводному
дістанемось дна без весел.
Кажуть, бути щасливим - немодно,
мені ж бути немодною - весело.

Мені ж просто бути хочеться.
З усіма квитками й вагонами,
перешкодами і перегонами
перебути. Щасливо. І аж до кінця.

серпень, 2012

Я люблю розпалювати ватру,
Виклавши полінця у стіжок,
Біля неї тихо чаклувати,
Щоб пустила запашний димок.

Я люблю сидіти біля ватри,
Ніжитись в теплі її душі...
В ці хвилини і гроша не варті
Прояви мирської метушні.

Я люблю дивитися на ватру,
Феєричний полум’я танок,
У якому іскри від азарту
Долітають до самих зірок.

Я люблю мовчати біля ватри,
Слухати мелодію вогню,
Що дарує ніченька карпатська
У трудах натомленому дню.

Я люблю, коли палає ватра,
Очищає душу від іржі...
Криється якась магічна карта
У її правічній ворожбі...

Я вас кохав. Чуттів тих наймиліших
В душі моїй ще не окутав дим,
Та хай вони вас не бентежать більше,
Смутити вас не хочу я нічим.

Я вас кохав – безмовно, безнадійно
То тихим був , то ревністю палав,
Я вас кохав так щиро, так лелійно,
Як дай вам бог , щоб хтось вас покохав.

04.09.12

Я вас кохав. Згасаюче кохання
Ще жевріє зорею уночі,
Та вашого не варте турбування.
Не засмучу я більше вас нічим.

Я вас кохав – безмовно, безнадійно,
То боязкість, то ревнощі пізнав.
Кохав так щиро, так благоговійно,
Як дай вам боже, інший щоб кохав.

2012

І знову осінь. Вже моя.
Швидка. Не хоче забариться.
Весна ж і літо будуть сниться,
Бо для душі вони - маяк!
Її причали і столиця.

А осінь рання. Ще в теплі.
Іще буяє зелень яро.
Хіба лише за крутояром
Пожовкла у якімсь стеблі,
Але повсюдно не линяла.

Проте поважчали плоди,
Достиглі, з пахощами літа.
І даль огрому, сонцем лита,
Ще не пускає холоди,
Та вже врочиста, як молитва...

2012

* * *
Надієшся – забути вже зуміла
Оселю муз, Піерію, друже мій,
Заради тебе в суєті земній,
Костей цих тлінних обіч мого тіла,
Любові людської, що кволі крила
Такі у неї, – що зреклась і мрій
Про музику Співучих Гір, що в ній
Моєї ліри теж струна б дзвеніла?
Та все ж колись від мрій проснешся ти
Про мене, що була така грайлива
Коханка й наречена, все ж цнотлива
В душі, як нас єднала ночі мла, –
Щоб ради мене світ весь обійти,
Там опинявшись, звідки вже пішла!

Edna St. Vincent Millay
* * *
Cherish you then the hope I shall forget
At length, my lord, Pieria?--put away
For your so passing sake, this mouth of clay,
These mortal bones against my body set,
For all the puny fever and frail sweat
Of human love,--renounce for these, I say,
The Singing Mountain's memory, and betray
The silent lyre that hangs upon me yet?
Ah, but indeed, some day shall you awake,
Rather, from dreams of me, that at your side
So many nights, a lover and a bride,
But stern in my soul's chastity, have lain,
To walk the world forever for my sake,
And in each chamber find me gone again!

* * *
Амуре, хоч терпець твій не залізний
Й ти стрілами пронижеш мене теж, –
О, звіднику сердець! О, принце грізний! –
Брехня це, що могутній ти без меж,
Як дехто мовить: свист над головою,
Зайнявсь день чи вже згас він, стріл твоїх, –
Та вільна я, не встигла стать рабою
Кохання, звідать мук його і втіх;
Були твої всі марні намагання,
Тому засвідчить і взяла за ціль
І твою кволість зроджувать бажання,
Й твоє безсилля спричиняти біль.
(Моє блюзнірство це ще він згадає
Й стрілою прямо в серце покарає!)

Edna St. Vincent Millay
* * *
Love, though for this you riddle me with darts,
And drag me at your chariot till I die,–
Oh, heavy prince! O, panderer of hearts!–
Yet hear me tell how in their throats they lie
Who shout you mighty: thick about my hair,
Day in, day out, your ominous arrows purr,
Who still am free, unto no querulous care
A fool, and in no temple worshiper!
I, that have bared me to your quiver's fire,
Lifted my face into its puny rain,
Do wreathe you Impotent to Evoke Desire
As you are Powerless to Elicit Pain!
(Now will the god, for blasphemy so brave,
Punish me, surely, with the shaft I crave!)

Промайнуло літо, наче сон яскравий
Про мого дитинства швидкоплинні дні.
Призабута спека постає в уяві,
Коли стигне простір у рудім вогні.
Прошуміло літо, як знайома пісня
На чужім весіллі під веселий сміх.
Покохаю й осінь, хоч це буде, звісно,
Перед любим літом непоправний гріх…
03.09.12

Не шалений вітру вихор,
не яскраве сонце юзом -
перша, друга, третя... Лихо!
Зав'яжу я їх на вузол.

Зав'яжу, згорну "у ліжко",
як на флешку, акуратно.
Чоловічу кожній знижку.
З кожної - на що хто здатна.

Стисну вени, на лопатки
покладу себе за скроні.
Ну? Плітки... страхи... колядки...
(Дідьку б тих Пігмаліонів!"

Жуючи словами різне,
меду? З присмаком кохання...
І захисника Вітчизни
запах сили? Не питання!

Не шалений вітру вихор,
не яскрава сонця брама...
От жінки... Побудьте тихо!
Ось вам пряник. Я ж бо з вами.


04.09.2012

Така тоненька грань, ось-ось - і рветься нитка.
Такі гучні слова - а пороху у них.
Ти був тоді, в біді, за мовчазного свідка.
І суддям розповів, хто скільки бив під дих.
Що вироки мені? Я страчена тобою.
Що камінці мені у спину і в лице?
Не встану. Не піду за правду, і до бою.
Не бійся. Я слабка. Живи. І вір у це...
04.09.12

Я був маленьким хлопчиком
В пісочниці сидів,
Дивився за горобчиком
І враз оторопів...
Ти йшла собі всміхаючись
З косичками двома
Та пісеньку співаючи
Із лялькою… Сама…
Дивився я на тебе так
Ніби побачив Духа,
А в рот би вліз увесь кулак...
І лиш стирчали вуха.
Та ось ніби отямився,
Всі іграшки лишив,
На пошуки відправився –
Зустрітися хотів.
Я повз по вулиці вперед –
Наче магніт тягнуло,
Неначе Карлсона мед
(Шкода, пропелера не було).
Та ти зайшла за поворот
І тут я крику наробив,
Набрав повітря на весь рот:
Архімед „Знайшов!”, а я „Згубив!”
На галас люди позбігались,
Бо я кричав і плакав дико
Та, нажаль, вони не здогадались,
Про цю причину мого крику.
Цукерки й пряники давали,
Думали, може обмочився?
Та я лиш у невідомі далі
З надією й відчаєм дивився.
19.01.07 р.