Роль зіграна твоя, змирись,
пора вже на задвірки…
Усе минається колись,
і це - не перша гілка…
Було дитинство, юність, мрій
невидані сувої...
Минулося… Лиш криє біль
нещадно з головою…
Наснився смерч. Дітей своїх
до серденька тулила…
На ранок зринуло – змирись,
опертися не сила…
Такий Закон, і не твоя
на волю Божу влада.
Лиш у смиренних молитвах
тепер твоя розрада…

2012

не прожену тебе ніколи,
у темну ніч і день крислатий
тебе частинка є в кімнаті:
ти тінню ходиш, я працюю,
а потім погляди малюю
твої словами на папері,
не прожену, бо що життя…
це ти і я…

осінній дощ відкрив калюжі-очі
холодний вітер. вереснева заметіль
а за вікном на гілочці тріпоче
ремінісценцією теплих літніх снів

самотній лист, пожовкло-безпорадний...
і трішки шкода й літа, і весни
серпневі різнобарвні зоре-пади
змінились листо-падами. вони

асфальт вкривають килимом брунатним
фарбують в кольори старовини
алеї під каштанами ошатними
де навіть час, здається, зупинивсь...

а я раніше осінь не любив...

Осінь.
Рахує краплинами дощ
Здичавілий смуток.
Бродиш бездомником
Станціями до стацій.
Восьма, дев'ята…
І тільки би не забути
Літні обличчя ЛЮДЕЙ
В черговій фрустрації.
Осінь.
Ще не зажовтіло
Останнє листя.
Тиха молитва доріг
У вечірніх пазухах…
Десять…
Дванадцять, тринадцять...
Укотре вистигне
Слово не вимовлене
У самотніх враженнях.
Це не Голгофа,
Це осінь на склі сльозиною.
Тільки би йти
До кінця і не зупинятись, та
Перший листок опадає
Так безневинно
І,
Зрештою, станція-стація
Чотирнадцята.




2012

випивай мене зранку до дна
всмоктуй найменшу краплину
мого хмільного вина
з пекучим присмаком полину

сховайся в моїх долонях
зробивши їх космосом власним
відгукнися пульсом у скронях
впади дощем короткочасним

прокладай нові маршрути
і засновуй наступні станції
для сміливості можеш хильнути
так легше вбавляти дистанцію

але це розумієш непросто
поглинатися кимось повністю
втрачати увесь свій простір
ріднитися з невимовністю

таке звісно витримає не кожен
лише закоханий безнадійно
принести себе в таку жертву зможе
і спостерігати за цим спокійно

2012

я усвідомлював з гіркотою,
відпльовуючись ві̀ршами постмодерну:
ріки, наповнені кислотою,
не перетворити на воду озерну

зношені кеди початку століття
вже ні про що нікому не скажуть
гей, позбавляйся старого лахміття
воно тебе, друже, лише вантажить

братські стосунки, чисте кохання
перетворились в суцвіття ілюзій
все, що лишилось – тривале чекання
змін на рятувальному крузі

вечір дзижчить надокучливим джмелем -
швидше б від нього уже відмахнутись
ніч постає нескінченним тунелем
в котрому нам до рання не зітнутись

наші душевні розмови на кухні
якось ладнали пересічні справи
коли ми гучно здіймали кухлі
за процвітання і велич держави

кухні тепер залишились далеко
десь на початку лихих дев’яностих
коли нас турбувала державна безпека –
ми цих розмов вже наїлись вдосталь

все, що я можу – плювати влучно
віршами в пики усім негодам
бути байдужим сьогодні зручно
мабуть я спробую дещо згодом

2012

Я забагато в тебе вимагала.
Хотіла стільки, скільки ти не мав.
Завжди тебе в політ з собою брала,
та ти від мене відставав.

Тепер і я свої згорнула крила,
літати вже не зможу далебі.
Та тим, що я так високо летіла,
коханий мій, завдячую тобі.

2002

Знов слідами лукаво-гадючими
Білі бороди небо скарлючили,
Специфічними аерозонами
Висіваються в небі вагонами.
І осіння блакить мов за ґратами,
Як Христос на Голгофі – розп’ята є.
А земля хоча щедра та втомлена,
ЇЇ врода навік посоромлена.
Вже й женці поглядають із косами,
Коли темінь покриється росами.
Але сурми ще досі не звилися,
Видно, янголи десь забарилися.
Лиш воює Руслан з чорноморами
За високими синіми горами…

Шукати істину в вині
Слід обережно і не сп'яну.
Немов мелодію в струні,
Що знає "форте" і "піано".
Шукати істину в житті
Слід у ладу з самим собою,
Щоб серця струни золоті
Не деренчали різнобоєм.
Гартуй гармонію чуттів
На виклик прикрої поразки,
Щоб потім злістю не тремтів
Від неминучого фіаско.
Душі матерію тонку
Не гоже штопати й латати,
Аби вона вам на віку
Могла іще в пригоді стати.
На світі Істина - одна.
Для серця кожного - єдина.
І се - велика таїна.
За нею мудрість. І - Людина.

цей біль є не більше ніж
обставини ойкумени
а встромлений в спину ніж -
антена позаду мене
сприймає усе навкруг
і скрапує відчуттями
що час мій найближчий друг
зв'язок окровив між нами
і ребрами б я відчув
в чім сила підрядних речень:
хто жив діалогом течій -
собі запалив свічу

Скажи ще раз:" Кохана, я люблю!"
Повторюй, мов уперше, безупинно!
Додай ще сил, як вітер кораблю,
Коли вітрилам надимає спину.

Скажи "люблю" - твоїх чекаю слів.
Дозволь насолодитись почуттями.
Хоч досить є гордіївих вузлів,
Будь мрійником, закоханим без тями.

Дарма, що зморшки стеляться чолом,
Та прикрі будні посріблили скроні.
Скажи "люблю", щоб серце розцвіло
Під супровід небесних передзвонів.

О що би ти не казала, мовчання твого політ
Лабіалізованій лаві дасть фори в сто Афродіт,
І погляд зелено-сірий за вод неземних опал
Богемніший тим беззвуччям, оправа якому - шал.
Римована світу зваба мрійливо майне в очах,
Але яскравіша втеча у вільних оцих вітрах:
Жаданого крою обрій, міста, де нема зими.
Ну жодного шансу, хлопче, навіяти інші сни-
И-и! Ех!.. Отака вже доля – вини її не вини -
Красніша мовчанням зору безмежної далини.

6.10.2012

За два кільця ковбаси
І відрізок сала
Ганка, Господи прости,
Голос віддавала.
Гнат лицем у грязь упав, -
За капшук спиртяги
Зрікся воїнства УПА
І його звитяги.
А Ярема двох зайців
Силився впіймати,
Та отримав синяків,
І в придачу матів.
А мені нічого ще
Не пропонували.
Вдовольняюся борщем
Й не грішу на смалець.
-
Там два кільця ковбаси,
Там гумак спиртяги,
І людині голоси
Є вже для присяги.
-

Влада славне зіпсує,
То ж навіщо, браття,
Тим, що добросерді є
Владою ставати?
Так, дивись, за рік, за два
З доброго Івана
Тільки брита голова
І суцільна гана.
-
А тепер по суті, друзі, -
Вибір невеликий,
У елітній лісосмузі
Тільки вовчі пики.
-
Чи забудеться майданне
Те розчарування,
І в майбутнім не обманить
Нас черговий Ваня?

06.10.12

без алгоритму алкоголь
є рідиною
і вміст торкаємо його
душі струною
і настає самобуття
як антитеза
яким сухим тече життя
коли тверезий?
алаверди – рука тремтить
хай жиє! будьмо!
життя без градусів це мить
і свято в будні

днів золотий пісок
днів золота завірюха
мовчу - до золота в тон
живу - плавними рухами

десь там вхідний дзвінок
десь там нове повідомлення
не я запізнюсь на урок
не завтра прийде усвідомлення

ось найніжніша любов
ось найцінніші цінності
скільки ще вивчити мов
за правилами гостинності?

але ти розумієш й німу
але ти не нав'язуєш правила
просто малюєш пряму
між точок що доля наставила

просто з'єднуєш двох
по різних містах розкинутих
поки в тілі світів і епох
рвуться жилаві пружини




жовтень, 2012

Я на столі робочому обоя,
Комусь наснага, для когось зброя.
Насмішок переповнені кишені,
А сам лиш жменя… мене мішенню.
Буває так...
А ще мене миттєво - і в корзину!
Бо не живу, - і вічну вже сльозину,
Для настрою, раптово, на жоржину.
Воно б нехай, сльоза ж - моя частина…
Та не живу… я не живу?... Людино?!...

Вірш – то істина священна, її брехнею не здолаю.
Не жди похвал – не одописець! Догоди й лестощів не знаю.
Мій вірш сатирою проллється, бо іншого шляху немає.
Хай світ почує голос правди: мені найвища істина є.

***

Не розпізнав

О серце, як би зір чужий твоїх таїн не розпізнав!
В кучерях пері заховайсь, щоб гребінець не розпізнав!

Ти хочеш родимки зерно, дурненька пташечко, добуть, –
Ох, якнайшвидше відлети, щоб пагінець не розпізнав!

Хай ніжки, милая, твої, – за них життя віддам ураз! –
Тихіше ходять, щоб сусід – спаси Отець! – не розпізнав!

Щоб ревність не звела мене, своєї вроди не являй –
Лице од свічки затули, щоб літавець не розпізнав!

Щасливий, серце, я на мить з коханою на самоті:
Притихни, аби ворог мій – хай йому грець! – не розпізнав!

Холодний вітре, не торкайсь її кучерів, щоби я
Стражденним серцем, який ти жорстокий швець, не розпізнав!

Каабу капищем назвав ваїз – любов мою хулить.
Та як дізнавсь про неї він, Сабір-мудрець не розпізнав!


***


Боже, слава тобі!


За твоїх безсердечних дворян, Боже, слава тобі!
За людців, що напхали гаман, Боже, слава тобі!

І за тих, що без дрожу глядять на твій нарід в біді,
Що одержали честь вони й сан, Боже, слава тобі!

І за спокій на бійнях живих – тих, що знають одне:
Аби був найжирніший баран, Боже, слава тобі!

За катів, що втопили в крові стільки власних братів,
За твоїх і вірмен, й мусульман, Боже, слава тобі!

О, за кров, що по волі твоїй затопила Баку,
За страждань і за сліз океан, Боже, слава тобі!

За гарчливих твоїх дикунів, за твоїх кровопивць –
В їх очах лиш кривавий туман, Боже, слава тобі!

За міщанських шакалів твоїх – гнати б їх до пустель! –
І за сповнений звірів майдан, Боже, слава тобі!

За порядних людей, що сприяють всерйоз брехунам
На обмані зробити обман, Боже, слава тобі!

І за тих, хто у лазні краде всю білизну жінок –
За безчинних ісламських вірян, Боже, слава тобі!

І за тих, хто спокійно дививсь на такії діла, –
Їхню совість не мучив шайтан, Боже, слава тобі!

Я питаю, Всевишній, тебе: Землю ти не спалив?!
В голові моїй щастя дурман: Боже, слава тобі!

Я цю загадку на розв*яжу, що лежить у грудях:
Тут є тільки початок життя – весь попереду шлях.


***


Стану я


Коли кохана піде геть, з нудьгою в зорі стану я,
В душі бажання збережу, а жить в позорі стану я!

Оточений ізвідусіль безліком осоружних сил,
В грозу скалою давнини в відкритім морі стану я!

Докори хвилями ідуть, а човен став, – як і раніш, –
Моєї впертості: завжди при злім докорі стану я!

Яких ударів не завдасть грудям Бістуна молоток –
Бістун не зрушить! В кожнім так смертельнім спорі стану я!

О люба, як життя ціну складає тільки твій наказ,
То з радістю життя віддам: на договорі стану я!

Чи в тім біда, що час колись мене зведе у небуття,
Бо мрією в очах людей, в ворожім горі стану я!

Як в слові «éтена» обіч еліфи стражами стоять,
Сабіром так, у світі зла, в земнім просторі стану я!


***


До нас епоха промовля, а ми все мовчимо, як риби.
Ревуть гармати, грім стріля... Уже пора проснутись ніби!
Отих несе аероплан – вони по небу мчать птахами,
Ми ж – бачимо автомобіль... й гайда в кущі – лиш пил за нами.
Давно-давно до сонця нам моллами вже закриті очі,
Сприймаємо життя чуже крізь вогкість мулу й морок ночі.



***


Святенник

Не бреши нам, дружок, і дурню не мели!
Сам себе наставляй, сам себе і хвали!
Біле чорним ти бачиш, прямеє – кривим!
Нас не муч, ліпше зір свій надійно зціли!



***



Як я зрадів і звеселів – немов волає небо.
Убивчих без числа дарів мені зсилає небо.

Про все я в розпачі забув, та ось надію знов здобув.
Який же дар зіслать мені тепер жадає небо?

Хіба грім долі загримить, як я щасливий буду мить?
Навіщо ж лишеньком новим тоді жахає небо?

Зі мною ти не грайся знов, моя безумная любов!
Я граю сам, танцюю сам, як не кружляє небо!

Ми всі пустилися в танок. Побачим, хто зупинить крок:
Душа, любов, чи Риба, Бик, як запалає небо?



***



Із борців за свободу повсюди й завжди
Правдолюбці, герої, титани виходять.
Тільки в нас повсякчас, не відомо чому,
Миротворці, скоти, інтригани виходять.



***



Лист

Такий лист у жаху вам не зможе наснитись,
Стільки в нім помилок – не спромога дивитись.
Але ж лист надійшов од директора школи –
Й наші діти приходять до нього учитись.



***


Патріоти

Промовляють патріоти, що свободи жде народ.
Всіх в мечеть святенник кличе. Що ж – він теж є патріот!
Патріоти у костюмах з шевіота мовлять так:
«Лиш була б та патріотка, що її всяк цьома в рот!»


‘ ‘ ‘

- Скажи нам, чим він завинив? Чом б’єш ти бідолаху?
- Та сам не відаю чому – ма’ть, охопив шайтан!
- Навіщо ж всі свої гріхи скидати на шайтана?
Таж не займається шайтан ділами мусульман!


‘ ‘ ‘

Гласним не стати тобі в нашій Думі Державній,
Як свою душу й сумління ти не продаси.
Засобів два: це хабар і шантаж потаємний.
Вдайся до них – і одразу ти гласним єси.


‘ ‘ ‘

До нас епоха промовля, а ми все мовчимо, як риби.
Ревуть гармати, грім стріля... Уже пора проснутись ніби!
Отих несе аероплан – вони по небу мчать птахами,
Ми ж – бачимо автомобіль... й гайда в кущі – лиш пил за нами.
Давно-давно до сонця нам молли позакривали очі:
Сприймаємо життя чуже крізь вогкість мулу й морок ночі.

‘ ‘ ‘
Святенник

Не бреши нам, друзяко, й дурні не мели!
Сам себе наставляй, сам себе і хвали!
Біле чорним ти бачиш, прямеє – кривим!
Нас не муч – ліпше зір свій надійно зціли!

Із борців за свободу повсюди й завжди
Правдолюбці, герої, титани виходять.
Тільки в нас повсякчас – невідомо чому –
Миротворці, скоти, інтригани виходять.


Бакинці говорять

Шемахинців, нероб, чи ми будемо наслідувати,
Й телеграмами владі чи будем жалю завдавати?
Стільки справ тут у нас в чайханах і публічних домах –
Ні дружин, ні дітей вже нема нам коли згадувати.


‘ ‘ ‘

Ти дитячим почерком сфальшував свого листа,
Скільки в цім листі погроз навигадував мені!
Та бабайками лякать можеш ти хіба хлоп’ят,
А тебе впізнав Сабір, – чи ж казки йому страшні?!


‘ ‘ ‘

«Тарджумані-Хагігат» говорить:

Нарешті, ох, Абдул-Гамід набрався сил, зміцнів,
Хвороб нема – щасливий він: од серця відлягло.
Він їсть і п’є, узяв зурну, читає, пише він
І, схилений над верстаком, стругає всім на зло.

Абдул-Гамід говорить:

Не думай, що стругать, рубать почав я лиш з тих пір,
Як з горя вирішив пізнать теслярське ремесло.
Ох, Боже мій, ще у ті дні, коли султаном був,
Я різав, бив, ламав, рубав – і так, що трон трясло.


‘ ‘ ‘

На що тепер усяк народ зусилля віддає?
Народ усі думки свої навчанню віддає.
І наш народ не відстає під мудреців указом, –
Кишені вигоді свої жадання віддає.


‘ ‘ ‘
Свободо!.. Дружино... З тих пір як тебе полюбив,
Я знаю, що серце свободою б’ється завжди.
Хто тільки мене вже не лаяв за це й не сварив,
Та сваром отим я пишатися буду завжди.


‘ ‘ ‘

Земля нам на короткий строк пристанищем була,
Хай так нікуди й не подівсь найменший біль земний.
Але щорічно й повсякчас зростав стан ворогів,
Бо ми жили на цій землі – у правді лиш одній!


Тлумачення сну

Твій сон, Нізадаре, цікавий, новий,
Його розгадання уважно лови.

То гласні наснилися, – сумнів жени! –
І вулиці так нарядили вони.

Вони голосами завдячні ночам.
Розумний – тож решту дізнаєшся сам!


‘ ‘ ‘

Розширив серце сонм хвороб тяжких мені,
Я вірив: у біді спасе мене печінка.
Та злобна доля тут надії не сестра:
Підступна бо моя розбухла враз печінка!


‘ ‘ ‘

Зубожіла Європа – не те що Баку!
Що не день – стало модним крутить ювілей.
Чом дрімаєш? В Баку із Ширвана скачи:
Дуже дешево можна купить ювілей!


‘ ‘ ‘

Ти – нерозлучний друг купців, новрузе!
Ти – багачам веселий спів, новрузе!
О свято нації моєї, чом
Ти став стражданням бідарів, новрузе?

‘ ‘ ‘

Дорогу дай мені, я вирушаю в путь,
Готовий бо постать, йдучи не без дарів,
Перед Суддею тим, Всевишнім, щедрий я –
З руками повними усіх моїх гріхів.

‘ ‘ ‘

На жаль! Переклад твій такий, що тінь Шекспіра у плачу
З душею мавра загула, немов гроза посеред ночі
І, громом плюнувши, вона завила: «Це ж є перевод!»
А ти примружився: мабуть, плювок потрапив тобі в очі!

Святеннику ти не давай!.. Бо не для нього мій портрет...
Егоїстичні очі лиш у морок зводять правди май!
Нехай на скромний мій портрет погляне світлий чоловік,
Що любить істину, і так, що в ній знаходить правди май!

‘ ‘ ‘

Свої переконання звик міняти в кожнім слові,
Я мов вода: усяк арик і шлях усякий – новий;
Як заманеться, так скажу: що добре, що погано:
Захочу – вдарю по цвяху, захочу – по підкові!

‘ ‘ ‘

Коли б оголосив Аллах, що через ліність він
Із раю гурій вигнав геть з гилманами ураз –
Ханжо, правдиво розкажи, ні слова не ховай:
Ти розстелив би килимок, аби здійснить намаз?

‘ ‘ ‘

Спитав я: «Хто освічений?» і відповідь почув:
«Той, хто забув релігію і святості загін».
Я про святенника спитав і відповідь почув:
«Не загнаний ніде – гаман великий має він».


162-му номерові «Седа»

Я – дзеркало своїй епосі. Я – поет.
Тож знаю: у мені відбився не один.
На мене дехто так недавно позирнув,
І зразу в дзеркалі себе побачив він.


‘ ‘ ‘

Сказав візиру шах: «Я плачу через те,
Що одуда у люстрі бачу раз на рік».
У відповідь почув: «Збагни, як плачу я...
Тому що повсякчас твій споглядаю лик!»


‘ ‘ ‘

Усе горе від розуму коїться з нами одвік.
В кого розум убогий – не знає ні бід, ні терзань.
Тим є довші нещастя, чим є розумніш чоловік –
Лише розуму сила вимірює ступінь страждань.

‘ ‘ ‘

- Скажи нам, чим він завинив? Чом б’єш ти бідолаху?
- Та сам не відаю чому – ма’ть, охопив шайтан!
- Навіщо ж всі свої гріхи скидати на шайтана?
Таж не займається шайтан ділами мусульман!


‘ ‘ ‘

Гласним не стати тобі в нашій Думі Державній,
Як свою душу й сумління ти не продаси.
Засобів два: це хабар і шантаж потаємний.
Вдайся до них – і одразу ти гласним єси.


‘ ‘ ‘

До нас епоха промовля, а ми все мовчимо, як риби.
Ревуть гармати, грім стріля... Уже пора проснутись ніби!
Отих несе аероплан – вони по небу мчать птахами,
Ми ж – бачимо автомобіль... й гайда в кущі – лиш пил за нами.
Давно-давно до сонця нам молли позакривали очі:
Сприймаємо життя чуже крізь вогкість мулу й морок ночі.

‘ ‘ ‘
Святенник

Не бреши нам, друзяко, й дурні не мели!
Сам себе наставляй, сам себе і хвали!
Біле чорним ти бачиш, прямеє – кривим!
Нас не муч – ліпше зір свій надійно зціли!

Із борців за свободу повсюди й завжди
Правдолюбці, герої, титани виходять.
Тільки в нас повсякчас – невідомо чому –
Миротворці, скоти, інтригани виходять.


Бакинці говорять

Шемахинців, нероб, чи ми будемо наслідувати,
Й телеграмами владі чи будем жалю завдавати?
Стільки справ тут у нас в чайханах і публічних домах –
Ні дружин, ні дітей вже нема нам коли згадувати.


‘ ‘ ‘

Ти дитячим почерком сфальшував свого листа,
Скільки в цім листі погроз навигадував мені!
Та бабайками лякать можеш ти хіба хлоп’ят,
А тебе впізнав Сабір, – чи ж казки йому страшні?!


‘ ‘ ‘

«Тарджумані-Хагігат» говорить:

Нарешті, ох, Абдул-Гамід набрався сил, зміцнів,
Хвороб нема – щасливий він: од серця відлягло.
Він їсть і п’є, узяв зурну, читає, пише він
І, схилений над верстаком, стругає всім на зло.

Абдул-Гамід говорить:

Не думай, що стругать, рубать почав я лиш з тих пір,
Як з горя вирішив пізнать теслярське ремесло.
Ох, Боже мій, ще у ті дні, коли султаном був,
Я різав, бив, ламав, рубав – і так, що трон трясло.


‘ ‘ ‘

На що тепер усяк народ зусилля віддає?
Народ усі думки свої навчанню віддає.
І наш народ не відстає під мудреців указом, –
Кишені вигоді свої жадання віддає.


‘ ‘ ‘
Свободо!.. Дружино... З тих пір як тебе полюбив,
Я знаю, що серце свободою б’ється завжди.
Хто тільки мене вже не лаяв за це й не сварив,
Та сваром отим я пишатися буду завжди.


‘ ‘ ‘

Земля нам на короткий строк пристанищем була,
Хай так нікуди й не подівсь найменший біль земний.
Але щорічно й повсякчас зростав стан ворогів,
Бо ми жили на цій землі – у правді лиш одній!


Тлумачення сну

Твій сон, Нізадаре, цікавий, новий,
Його розгадання уважно лови.

То гласні наснилися, – сумнів жени! –
І вулиці так нарядили вони.

Вони голосами завдячні ночам.
Розумний – тож решту дізнаєшся сам!


‘ ‘ ‘

Розширив серце сонм хвороб тяжких мені,
Я вірив: у біді спасе мене печінка.
Та злобна доля тут надії не сестра:
Підступна бо моя розбухла враз печінка!


‘ ‘ ‘

Зубожіла Європа – не те що Баку!
Що не день – стало модним крутить ювілей.
Чом дрімаєш? В Баку із Ширвана скачи:
Дуже дешево можна купить ювілей!


‘ ‘ ‘

Ти – нерозлучний друг купців, новрузе!
Ти – багачам веселий спів, новрузе!
О свято нації моєї, чом
Ти став стражданням бідарів, новрузе?

‘ ‘ ‘

Дорогу дай мені, я вирушаю в путь,
Готовий бо постать, йдучи не без дарів,
Перед Суддею тим, Всевишнім, щедрий я –
З руками повними усіх моїх гріхів.

‘ ‘ ‘

На жаль! Переклад твій такий, що тінь Шекспіра у плачу
З душею мавра загула, немов гроза посеред ночі,
І, громом плюнувши, вона завила: «Це ж є перевод!»
А ти примружився: мабуть, плювок потрапив тобі в очі!






Переклад Василя Білоцерківського

Внутри меня, говорит,
Как и снаружи меня,
Говорит социум.
Всё вокруг в мире крутится
Вокруг моего тела.
Бог на мне, говорит,
Нарисовал и луну, и солнце.
Многое я несу
И в себе воплотить сумела.
Три тысячи жизней моих
Обращены к истокам
Так, что скорей всего
Отдыхает любое чудо.
Лодочка Ра
Не успеет доплыть с Востока,
Как обо мне составят
Тома и груды.
Скоро мои звездочёты
В скорлупках треснут,
Я - скоро Пушкин,
Который уже нередко.
Клетка грудная
Давно уже стала тесной.
А ты говоришь - соседка
По лесничной клетке.
Ага, соседка!

2012

Мені приснився шум дощу.
Гірські потоки
змивали на своїм шляху
минулий спокій,
змивали бруд, змивали дух
запліснявілий,
а по дощі посипав сніг
сліпучо - білий.
І стало чисто на землі.
Всміхнулись люди.
Того, що до дощу було -
уже не буде.
Я не повірила б колись,
що в нас можливі
такі дощі,така гроза,
і такі зливи.
А сніг все йшов, не холодив,
а ніжно пестив.
І рік новий на тім снігу
майбутнє креслив.
І тут прокинулася я,
глядь у віконце –
у помаранчевім вінку
сходило сонце.

2005

За що любити, Україно,
тебе, зневаженій мені?
За те, що мати заробляла
на твоїх землях трудодні?
За те, що дід - великий майстер -
помер в недолі і нужді?
За що любити, Україно,
тебе неправедну мені?
За тих поетів, кращих з кращих,
що відправляла у Сибір?
Лиш після смерті піднялися
вони у небо з чорних дір.
Чи за селян, яких зимою
в тридцяті взяв голодомор?
Чи нинішні хвалити болі,
як хвалить підлабузний хор?
За що любити, Україно,
тебе, покинуту всіма?
За те, що в нинішній Європі
таких країн, як ти, нема?
Аби дочок своїх вродливих
кидали на поталу псам,
в гареми їхні відправляли.
За що тебе любити нам?
За те, що ти злодіїв, хамів
виношуєш в нутрі своїм
і молоком плекаєш мами,
не перекривши кисень їм?
Твої пісні вже відспівались,
твоя калина відцвіла,
і вишивки порозшивались,
і оголилися тіла.
І ледь жива душа народу
на простогалині тремтить.
Якого ми, до дідька, роду,
якщо цей рід нам не болить?
Хіба? Тоді чому кидаю
оці образливі слова?
Якби тебе я не любила,
то ненавиділа б хіба
всіх нас - байдужих і невірних.
Коли у скруті ти, ми - пас.
О, Україно, Україно,
за що тобі любити нас?

2012

Відлетять у вирій журавлі,
А у тебе - сивина на скронях.
Всі слова залишаться малі,
Щоб твою важку вмістити долю.

Як мене в дарунок принесла
Цій землі освяченій і грішній,
І віддала два своїх крила
Дівчинці сполоханій і ніжній.

То за це тобі - низький уклін.
Вже мовчу про всі безсонні ночі.
Лиш дивлюся в люстро на стіні -
Та ж у нас такі подібні очі-

Дві зорі блідого каганця,
Дві планети у нічному сітлі.
То навіки, мамо, ти і я,
Мов жоржини у печаль розквітлі!
2010р.

Ти влазиш не те щоб у душу - під ніготь...
Там ніде і яблуку впасти з яйцем.
Маячила б якось уже підтюпцем.
Неначе Чорнобилем знуджена Прип'ять.


6.10.2012

На стіні коштовні гобелени
змалювали смуток дивних мрій.
Погляд твій нестримано зелений
щулиться в задумі весняній.

На душі лишив свої стигмати -
від любові вбитої рубці.
Як посмів ти щастя розіп'яти
у чужої жінки на руці?
2010р.

Сюди колись вела дорога
Між пірамідами тополь,
А нині тут журба розлога
В скорботнім сповіданні доль.
До мертвих хат стовпи бетонні
Несуть знеструмлені дроти...
Ще зяють там хрести віконні,
Як більма, в смутку самоти.
Сплелись докупи на дворищах
Чортополох і кропива.
Порожній сутінок горища,
Як звір, пащеку відкрива.
З-під печі, сторожко-нечутно,
Лисиця вибігла руда.
Тут лисенят своїх попутно
Вона дбайливо догляда.
А сад, за хатою, у лісі,
Роняє яблука тверді.
Аж зуб оскомливо скривився
На здичавілому плоді.
Тут не одне життя буяло
В гарячих буднях трудових.
І смерть частенько гостювала,
Немов своя, серед живих.
Коли ж останній хуторянин
Пішов у засвіти навік,
Він звичний простір картопляний
На пустку знехотя прирік.
І не його вина пекуча
У тім, що стало все, як є.
Його в житті цей світ замучив,
Ще й після смерті дістає.
Бо довелось біду примірять
І лиха вихилити ківш.
Той мертвий хутір вже не вірить,
Що жити стало веселіш...
2011р.

...А що коли усе це -
Споконвічна дитяча гра
В чини, посади, сварки, бійки?..
І що коли з розбитими носами,
З розпанаханими сорочками -
За півгодини мир,
За годину наполам остання цукерка?..
...А що коли усе це –
Видиме й невидиме,
Непізнане і знане –
Лежить під серцем,
Б’ється відти дитячим кулачком?
І щоб збагнути світ –
Частіше наслухати серце.
І щоб не звергнуть світ –
Частіше затискати серце.
До зойку. До млості...
...Що тільки не закрутить
У вир думок, у вирву знадних мрій...

Призахідне сонце
хлюпнуло вогонь упівнеба,
Ще трішки –
і зовсім погасне багряна свіча.
Голівки петуній
Від посмішок вигнули стебла,
Бо вечір по небу
ганяє блідого м’яча.

О, подружко Осінь!
Ходу зупини на хвилину!
Як стукають лунко
твої золоті каблучки!
Присядь біля мене –
думки недоречні покину.
Я плакати хочу?
Ну що ти! Якраз навпаки!

Яка ж ти красива!
А ніч вереснева ще тепла.
Я прошу тебе
не лякати дощами пташок.
А серце моє
від жалів і від болю затерпло...
Забий у проблеми
мої металевий цвяшок.

Скажи, тільки чесно,
мене причаровуєш нащо,
До стомлених вій
доторкнувшись кленовим листком?
О, подружко Осінь,
все зміниться скоро на краще.
Й печаль відпече
під твоїм золотим каблучком.

Не заперечу присутності наших тіл.
Скапаю воском тихо і буде тепло.
Можеш молитися плакати. Всі святі
Чують тебе сторінками Бібліо_теки.
Вийди з води. Берег чекає тебе.
Можна кохатися тихо, стиснувши пальці.
Можна відтяти Адамові кілька Re:бер
Чи називати його (не)найкращим коханцем.
Мокра і п’яна, гойдаєшся ти, мов тінь.
Запах від тебе наче від аромолампи…
Не заперечу себе в кожному з наших тіл.
Не заперечу… Але й не спростую
…жартом.

Таку журбу навіяла оця
Сумна калина ягодами-слізьми,
Така печаль явилася очам –
Візьму її в дорогу дальню... Всі ми

Такими слізьми плакали колись,
Печалями вкривалися щоночі,
Коли стелило понад землю вись
Туманом обездоленим… Співочі,

Співзвучні недосяжним небесам,
Котились мрії перекотиполем,
Коли ми поставали сам на сам
Із ненаситним нездоланним болем…

Але калина вірила, що ми
Зуміємо лишитися людьми.

04.10.12

Я закрою дверь за тобою,
И невольно дрогнет рука.
Нужно разобраться с собою,
Но вползает в сердце тоска.

Ночь безумно кажется вечной,
День изжит в пустоте бытия.
Мы себе позволяем беспечно,
Сроком нажитое терять...

Загрузила себя по- полной,
С головою ушла в дела-
Осознала, как это больно:
"Как закусывать удила"...

Я пытаюсь не сбиться с ритма-
Жизнь диктует свои права:
У нее свои алгоритмы,
У нее- скупые слова...

А душа ждет каких-то особенных,
Незаезженных слов и фраз,
Ни конкретно уже приспособленных,
А позволенных только раз...

Злитися з масою.
Стати обличчям маси.
Маса – це ти.
Ти – це маса.

Стати мільйоном очей,
Позбавившись відповідальності,
Наче шкідливої звички,
Наче брудного сумління.

Злитися з масою.
Стати обличчям маси.
Маса – це ти.
Ти – це маса.

Рубати голови диктаторам,
Демагогам, демонам, політикам,
Катам, брехунам, лицемірам.
Слово моє – алебарда.

Злитися з масою.
Стати обличчям маси.
Маса – це ти.
Ти – це маса.

Сповнити праведний суд:
Вирвати в грішника серце,
Четвертувати, повісити,
Жбурнувши тельбухи псам.

Злитися з масою.
Стати обличчям маси.
Маса – це ти.
Ти – це маса.

2012

Я дум чарíвних поплавець
Пущу в азарті риболова,
І хай не сом, хай окунець, -
Душа радіти й тим готова.

А чи зачепиться в’юнець,
І затріпоче щира мова,
Піду з уловом навпростець
Аж де толока ярмаркова.

- Купуйте люди мій товар,
Чи краще заберіть як дар,
Бо справа ця не прибуткова.

Набуток - радість , супокій,
Що я знайшов душі своїй
У живодайних водах слова.

2010

І під останнім
сонячним теплом
душі,
замерзле тіло не згодиться.
Я йду з Тобою, -
то, можливо, сниться.
Надія!
Чи міцний,
сталевий
лом?

і не зрадь ти себе, ой не зрадь
на безсонні по мінному полю…
швидко бійся - у засідці рать
довбане чи потухне поволі?

і горбатий, розплющений ніс
із модемом цілуються в губи
видрай, Боже, талантіща вісь
поки дрихне на лаврах ЇХ дубль…

2012

Це - як стук у двері, за котрими ніч,
Визрієш убогі силуети...
І не в тому річ, ні - не в тому річ,
Що вгорі пристанище Поета,
А його душа - сяєво святе,
Наче свічки вогник, полохливе...
Дивиться не так, бачить він не те
У розвої світової гриви!
Стеже наперед - чи пророк, чи сфінкс -
Хто зна у Господньому промінні?
Тільки ж за дверми, де рокоче Стікс,
Зостаються все одно лиш тіні...
(5.10.12)

Ти дивися на мене, дивися
В очі, в душу, як Мона Ліза --
Лийся, квітонько!.. любонько лийся
Доленосно , ніколи не пізно…
2012.

Від вечора невпинний часоплин
малює ніч, немовби аквареллю.
Як темнокосу звабницю годин,
що пасмами своїми соболиними
вкриває в тиші снів міські оселі...

Чорнява зазирає у вікно,
торкаючись його шовково-ніжно.
І ластиться, муркоче знов і знов,
немов пухнаста вогнеока кішка...

А мрії й сни химерно посплітались
у надрах душ, в обіймах ночі десь.
Але годин до ранку завше мало.
Чи зіштовхне реальність із небес?
Який таки попереду світанок?
Блакитний чи похмурний, сірий весь?

2012 р.

Ллються з вікна мого в кімнату сонцепадом
Крізь смуги жалюзі проміння Сонця - кванти:
Ярило, виплекане небом, ходить садом,
А поруч з ним Роса танцює у пуантах.

Відкрив я жалюзі, душа радіє стиха,
Щоб не порушити цей танець дивовижний.
Під щебетання у саду дзвінкого птаха,
Тандем із Сонця і Роси - Світанок ніжний.

Душі торкається крізь погляд диво-танець;
Нечутним голосом душа співає з птахом.
Росу промінням пестить Сонце, мов коханець.
Та його пестощі для неї - справжнє лихо.

До дна щоранку випиває Сонце Роси.
Творцем їх Вечір є, а матінкою - Ніч.
Світанок промені вплітає в їхні коси,
Сонця цілунками торкаючись їх пліч.

Від нас закрився білий світ:

Завісивши полотна темні,

В зірках залишивши сій слід,

Відкрив нам двері потаємні

Життя нічного. Мов той мід,

Смакуємо спокуси ночі,

Здійснивши вільний свій політ

В її глибокі чорні очі.

І каже нам вона - "Привіт...",

Все манячи в свої тенета.

Неначе той колючий дріт

Навколо тіла - ночі пута:

Тривожать крихітний твій світ,

Який щосили прагне жити,

Вітавши вранці сонця цвіт;

А уночі потрібно с-п-а-т-и.

навіть асфальт відчуває цю ранню осінь
котиться листя віддушинами кінг кросу
жовтий автобус везе нас тугим туманом
димом зникають у касах омани-мани

дзвінко на подіум вийшли дисконтні знижки
принци купіть попелюшкам нові горішки!
бал починається – доброго дня панове
сходить над містом рекламна зоря кленова

Ці традиційні – 7.00 - мої ранки –
Як задавнені ранки,
що за ніч затяглися шкоринкою затверділої бурої крові…
Дзень ! –
будильник звичним, відпрацьованим рухом здирає
– бляха ж ти муха ! –
душу запечену, зречену_чи_приречену,
заколисану снами раю,
і нараює:

«Швидше, люба, алярм, от зірвалася з ліжка – й на третє коло,
цоки-цоки, конячко замилена, старт & увага – руш!!!»

(Для родини – сніданок, для себе – не встигла в душ,
душить, буцім краватка, туге усвідомлення
втрати часу,
а більше – себе і тебе у ньому, – такому дивному,
непевному і слизькому,
як шовкова хустинка, що знову тікає з плечей…)

…У автобус заскакуєш білкою божевільною, не піднімаєш очей,
гепаєшся побіля вікна – на реаліті-шоу «Good morning, city»…

…Місто, як пушкінський дід, у море кидає сіті,
і витягає – не рибку, не срібну-не золоту,
а сонний планктон, що пливе на службу –
чи просто, чи божу –
кому як виходить, врешті...

…Носишся з мрією в серці (з водою в рЕшеті),
тримаєш її – заповітну – ніби камінчик у роті…

…Телефон. Скоромовкою в слухавку – «так-так, я уже на роботі».

…Помічаєш нарешті - цвітуть каштани – у жовтні! –
а з гілки сусідньої плід злітає…

…Попарно, як звірі з ковчегу, виходять свідки,
бредуть алеями, ніби садами раю,
нікуди не спішать.
Спокійні у своїй певності – «ол клюзів» на небі, все заброньовано та оплачено.
Куди спішити?

… десь повільно – і вільно – ростуть зелені самшити,
десь на мене чекає камін, ніби пес, і море,
теж чекає, я знаю, бо щоночі про це говоре
голосом нетутешнім – грудним, глибоким,
«я прийду» – обіцяю – ще_ два_ кроки, чи ще_ три_ роки –
і засмага, як руки на плечі, як ангел ляже…

… - Ей, альо, ваша зупинка. Виходьте. С пляжа!

Вісімнадцята осінь! По суті - це так небагато.
Це отроцтво плюс тризна віршованих мрій.
Це відрізок життя, це фрагментик назавжди відзнятий...
Юний сум - закарбовано в більшості, мій...

На губах відпекли дорікання любові Твоєї,
а на слух не сприймаються ніжні слова.
Я, накшталт, наркоман, істерично без дози своєї
напиваюсь... втамовує спрагу пітьма.

Вісімнадцята осінь на вії посипле сніг-іній.
Загориться і втопиться листя у суєті.
На бруківці міській я шукала Твої очі сині,
а натрапила тільки на сірі тіні́...

Минає день за днем і ніч за ніччю.
Усе пливе і кане в небуття.
У суєті міняєм річ за річчю,
між пальцями пускаючи життя.
А я стулю всі пальці у долоні,
притримаю життя у кулаці,
всі поїзди зупиню на пероні,
і плин води затримаю в ріці.
І що тоді отримаю натомість?
Що буду мати навзамін життя?
Нікому не потрібну дивну повість,
де є початок і нема кінця.
Де зупинилась мить, мов на світлині,
зловила непотрібний ідеал,
де головні герої тільки тіні,
а мій кулак - історії вокзал.

2002

Білими парашутами
із блакитних небес
опускаються мрії донизу.
Обплутав їх путами
сумний полонез,
закутались в чорну ризу.

Вічність хвилинами
скапує дня,
плетиться довгими косами.
Сходяться клинами
давні слова,
ранковими стеляться росами.

Літо любові
осіннім листком
капає, капає, капає.
Доля не гладить,
не пестить крилом,
дряпає, дряпає, дряпає.

2012

Небо нахмурене.Хмари плаксиві.
Небо стурбоване.Сизе та сиве.
Ураз пектораль заяскріла на диво.
Небом багряним золочена злива.
Огняне листя.Коштовні мережки.
Діва Осіння.Калини сережки...

свята
на двох старих китах
і третьому
кочівнику-дельфіні
на спаленій зорі
загаданім бажанні
і порі осінній
тримається
моя земля
заселена
приблудами-думками
омита
гіркотою спогадів
нестримною сльозою мами
вона
приречена
до сонця
заникати в снах
у серці
тліти
і виринати на хребтах
дрейфуючи безслів’ям світу
аж рай причалить
до її мілин
і вибухне на ній садами
а Бог
подасться в гончарі
і виліпить себе
й назве Адамом

4 Жовтня 2012

Не грюкає в двері хіба що монах,
хоча на свічках -
учителя фах.
Наводили лад у освітніх "житах".
Наведено жах...
Такий собі жах.

Не ангели учні, і їх молитви:
"Всю б "мудрість сови" -
бодай до Литви!
Наводили лад, щоб - аби без Москви!
Сичі є й церкви...
Зате без Москви.

У "зерна" програм міністерства "Без ГМО"
даровано (о!)
улюблено ЗНО!
Наводили лад... В репетитора тло
відносишся, мо'?
Зате тепер ЗНО!

Арбітром завжди виступав педагог.
Ось клас, а ось Бог.
І ціни - "плей-оф".
Наводили лад, і дрес-код для панчох
вивча педагог.
Хоч є-таки Бог!

І хочеться випити десь у житах.
Де ціниться фах,
учитель - не жах;
де грюкає в двері хіба що монах:
- Тримай все в руках!
На совість - не страх...


4.10.2012

Борись за мир, та поруч йди з війною,
Бо ґлузду часткою буть мусиш ти,
Якщо вже крові схочеться сліпому.
Якщо немає місця світлу у душі.

Люби людей, очам їх дай відкриться,
Нехай і буде зло у відповідь добру.
Вкажи їм шлях, дай душам підвестися,
Скажи:"Живи", як чуєш:" Я помру".

В очах наляканих завжди є злая іскра
Лиш страх є праотцем лихих думок.
Не дай в душі потворі вкорениться,
Борись, Орфею, та не взводь курок.

а день, розмитий у вікні,
питання ставив лиш сумні,
я розсміюсь – він забурмоче,
до сліз мій друг такий охочий:
спочатку тихо уві сні
він розливає на вікні,
пізніше ллє їх без причини,
і з хворобливими очима
блукає в пошуках зими.
ми з ним тепер лише на «Ви»

Вслухаюся в мелодію дощу,
В шум потічка гірського монотонний.
Не спи! Тебе любов’ю причащу
І ласкою розвію настрій сонний.

Карпатська ніч накрила нас шатром,
Шепоче нам свою прадавню казку
Про вічну боротьбу добра зі злом,
Про красень-легіня і чарівну любаску.

І ми в тій казці трішки поживем,
Забувши про усі мирські незгоди.
І навіть вересень своїм нудним дощем
Не зіпсує відпустки насолоди.

Послухай же мелодію дощу,
Шум потічка, що стрімко з гір спадає,
Тобі я, наче в юності, шепчу:
— Люблю… — І дощ, ніяковіючи, вщухає.

де осіяння помст гряде
нема основ для розуміння
мораль потворна у створінні
де бруд у золоті і де
засохла кров дерев осінніх
перетікає з ночі в день
і знову в ніч - ця ніч страшна
кровава майбуттям громами
у темнім небі понад нами
у душах і у склі вікна
бо в холоді нової рами
є пізнання що нині нам
немає вибору бо дах
збудований для нас з олжі
немає цілості в іржі
старезних і дірявих блях
і в цьому є найбільший жах
та вірю - змиють бруд і страх
дощі яким нема межі!