Святкуючи день будівельника
(Бо всі ми будуємо храм
Душі своєї розхристаної -
А хто не мурує храм
Той будує нужник)
Думав про Борхеса
Та Папу Інокентія Тринадцятого.
Ношу цеглини
У мішку дірявому
На пагорб що нагадує
Лисину черепа.
А за мною коти чорні
Зграями.
А за ними гепарди
Сумні та зажурені.
А слідом китайці юрбами
З портретом Конфуція.
Чи то мур і собі збудувати
Великий та довгий –
З каменю тесаного?
Може тоді
У душу плювати не будуть
Різні покидьки.

Кожна колиска – каравела
Кожна дитина – Колюмб.
Вирушають океаном часу
У невідомість життя
Не знаючи, що Америка
Давно вже відкрита.
Кожна іграшка – компас,
Кожна дитяча пісенька – вітрило.
Всі ми мандрівники,
Всіх нас кидають хвилі
Змушуючи ставати рибалками,
Закидати сіті у прозорі дні
Ловити химерну здобич
У якої замість луски хвилини,
А замість зябер книжки.
Кожна хата – то острів,
Де Робінзон будує
Свою тимчасову хижку
Мріючи про повернення.
Кожна смерть – відпочинок
Чи то маленький порт
Де ми напиваємось
У брудній таверні
Перед наступним плаванням…

У дитинстві безтурботному
Коли я бавився
Іграшкомим ведмедиком
На ім'я Ернест,
Я мріяв бути кондуктором трамваю
І слухати вечорами
У вагоні порожньому
Як стукають колеса
Чи то співають
Про місто каменю
Світ людей зажурених.
І їхати волоцюгою
Вулицями весни і осені.
Куди ж нині їду я?
У цьому трамваї величезному
Який пасажири
Словом дивним "Земля"
Назвали?
Мій трамваю з каменю!
Не стукай так голосно
На поворотах долі!
Дай зійти мені
На зупинці затишній
Біля "Сінематографу" -
Кіно подивитись хочу
Про жебраків...

За чарочкою "мадери"
Все частіше думаю про країну
На сонці вицвілу
Та про хлопця
З дивним ім'ям Дон -
На ймення Борисфен схоже.
Вітряки на пагорбах!
Смак морської води.
У залізній сорочці
Сівши на тварину
З довгим патлатим хвостом
У якої до ніг причеплені залізяки
Дивлюсь на куцого товстуна.
Мені дірявити
Ці руки з дерева
Химерних махальників
І друзів вітру.

фигурка тлела в светофоре над палитрой сигарет в окне киоска
и блекло облеченное в слова, и отмирало сотнями отростков.
и ты спросил: жива? ну да, жива. пульсирующим алым перекрестком.

Зміцніло наше дерево любові:

ЙдемО разОм життя-стежками п"ятий рік.

Кохання бережемо в кожнім слові, -

Вустами спраглими п"ємО його, мов сік.



Здобутий із плодів нектар-блаженства,

Що сплодоносило нам щедро деревце.

П"ємО до дна його аж до шаленства

На двох з одної чаші-пристрасті - винце.



Так. П"ятий рік - весілля дерев"яне.

Вже підросли любові нашої плоди.

Між нами й досі ніжність полум"яна.

В сімейне щастя всі ведуть наші сліди.



Ми ювілей святкуємо свій перший:

Б"ються п"ять років в унісон наші серця.

Досвід життя нам кожен раз солодший

За мід гріха із перлів-цвіту деревця.

Скажіть мені,
куди летять птахи?
Повідайте про долю їх крилату.
Дощами наливаються дахи,
за спеку невгамована розплата.

На перехрестях віщих снів і доль,
важливо у мовчанні не згубити
тепло магічне білих матіол,
що йдуть в епоху бабиного літа.

Не віддавайте музику дощам!
Вона притулком стане пташенятам.
Бо смуток -
доля, вділена рабам,
а ми одвіку -
спраглі раювати.

…усі ми ходимо під Богом
аж доки не покличе нас
в останню у житті дорогу
туди де зупинився час…

21.09.2012

Отак завжди… Ні віри, ні довіри,
Ні слова, що лікує і п’янить,
Лише образи тяглих лихоліть
І вимисли, що свердлять чорні діри

В сузір’ї днів. Вселяється у звіра
Душа кохання. Жертвенно болить
В підшкір’ї жах. І жили, як воли,
І на обличчі тріскається шкіра,

І скрапує очищення, і міра
Терпіння переповнена. Мара
Моєї зради вилізла на мить.

І привидів навала чорно-сіра…
Уявних ваб історія стара
Каральний меч підняла догори…

21.09.12

Люди під парасольками снів.
Осінній дощ – це мара,
Це привид нудного міста «сьогодні»,
Це жебрак, який у рваному піджаку
Сумно співає своє нудне:
«Signore, una moneta!
Almeno un centinaio di lire presentare!»**
Осінній дощ – це Венеція,
Що висить над каналами буднів,
Це хворий священик,
Що тобі відпускає гріхи,
Це сутана старого монаха,
Якого чомусь називають Бог,
Хоча він просто глядач
Цієї вистави без кульмінації та епілогу,
Де море артистів і один поціновувач,
Який більший ніж море.
Я блукаю завжди
Під чорною парасолькою ночі,
Дивлюсь у порожнечу своїх снів,
Візьму квиток у місто
Під назвою Завтра,
І під деревом Бодхі,
Почитаю потріпаний томик віршів
Старому папузі…

Примітки:
* - Якщо твій вогонь не загаситься іншим вогнем... (Франческо Петрарка) (іт.)
** - Сеньйоре! Одну монетку! Хоча б одну сотню лір подаруйте! (іт.)

Серед трави зім’ятої вітром
Дикий кіт зі зламаним годинником
У лапах простору.
Блукаю лісом історії
Де замість дерев ідоли,
Де замість суниць – вовчі ягоди,
Де замість неба – дірява парасолька Мао
Де замість вовка – Калігула
Влаштовує чергову оргію
Чи то у Римі бундючному
Чи то в Москві у горілці втопленій.
І всі стежки переплутані,
І всі білки – «білочки»,
І кожен ведмідь людожерисько
І кожен гриб мухоморище…
Кортить на галявині
Собі могилку вирити
Але заступ зламаний.
Тому блукати приречений
В цьому лісі дрімучому
Не одне літо-літечко
А ціле тисячоліттячко
Аж поки журавель
Чорним мічений
Не заспіває світанку
Пісеньку…


(Світлина автора)

Хто відшукає
Старий колодязь,
Кине у нього
Діряве відро,
Щоб спіймати відображення
Хворого Місяця -
Цього старого меланхоліка
Блідого онука Космосу?
І буде слухати
Як скрипить дерев’яний журавель
Який пив щоночі росу,
І беріг чорну воду
З глибин землі,
Щоб втруїти нею
Вогненного вершника,
Що скаче на сліпому коні
По землі, що не бачила
Нічого крім пожеж та моровиць
І чобіт покидьків.
Хто відкопає
Іржаву шаблюку
Зариту старим отаманом
Під розтрісканим дубом
З якого стирчать ікла
Сивого вепра,
Якому блискавки подарували вічність?

(Світлина автора віршів)

Ще квіти не змерзли.
Ще хризантеми
Не стали крижинками.
Ще люди не схожі
На старих пінгвінів.
Автомобілі
Ще не нагадують
Затишну хатку
Баби-Яги.
А я вже мрію
На своїх черевиках
Полетіти на Місяць –
З денця кратерів пити
Воду забуття.

(Світлина автора віршів)

как ни странно - осенняя повесть
снова болен, приятно болеть
и лекарство отсутствует - новость
и приятно его не иметь…
мы знакомы всего - то неделю
пусть мелькают секунды в глазах …
незамеченным быть не умею
кто-то против, смотрите, я - "за"
похоронных бюро не приемлю
цвет иной, да и запах чужой
ради Вас завоевывал земли
ради Вас любовался Землёй
отгонял я от деток "бабаев"
посещал Ваш тревожный уют
и шептал Вам на ушко: - святая…
с добрым утром, испробуйте "брют"
захмелев, заговорчески пели
это было бы здорово - спеть!!
но во сне соловьиные трели
вот бы так и на завтра, и впредь…
я уйду. мне пора. не тревожьтесь
с Вами - город, а мне - магистраль
в этой жизни есть нечто дороже...
уходить, не снимая вуаль.
2012.

Не дивися на мене так,
Ніби винна тобі півсвіту!
Ти посіяв у полі мак -
Дожидаєш, що вродить жито,
А сходить лише будяк…

вірш видалено

Як Петрарка й Шекспір, шо писали нетлінні сонети,
Як Сікорський, знайшовши в повітрі усю свою суть,
Хтось за давністю літ уже канув глибоко у Лету,
Але справи його і донині із нами живуть!

Що залишать по собі сучасне й нове покоління?
Аморальність вбиває в людині культурне єство!
Ми не знаємо, навіть, нащадки чийого коріння,
Ми зробили із хтивості й підлості мас божество.

Озирніться навколо! Хіба ми такого хотіли?
Вже не радує погляд в майбутнє, як було колись!
В наших душах зіяють великі озонові діри.
Справжність, мужність та чесність давно уже перевелись!

Так хотілось і мріялось, але, однак, не судилось!
Топче натовп мораль, як скажений розлючений бик...
Проживи так життя, щоб по тобі у спадок лишились
Хоч малі - добрі справи й безслідно, мов равлик, не зник.

В моєму серці вибухівка,
З годинниковим механізмом.
Ніхто не зна, коли спрацює бомба.

Лютує правляча верхівка,
Вожді чекають катаклізмів,
Тікає люд, утворюючи тромби.

Таким напруженим затишшя
Лиш перед бурею буває,
Коли лякає щонайменший порух.

Хоч обережні та неспішні…
Та ключ не маємо до таїн ,
Сховався він в підземних коридорах.

За все своя чека розплата,
Чи півжиття віддать, чи душу
Сягнувши до омріяної суті?

Навіщо жадібно шукати
У всьому сенс, неначе сушу,
Життям, мов морем, будучи прикутим?

От Бодлера и до Прокофьева
Среди пира, мира, среди чумы
С неизменной сигарой и чашечкой кофе..
Рождаемся — Мы..

Не поэты, не прозаики — конформисты
Убегающие от Морфея с морфием
Нигилисты души. Отчаянные анархисты...
Неизменны — сигара и чашечка кофе.

Нас топили в шампанском, нас водочкой дурманили
Охаживали веничком, кнутом, пантофлей
Но ведь душу окаянную не сожгли — не
Залили пламенем. — Бесов круг. — Мы рождаемся. — Мы —
С неизменной сигарой и чашечкой кофе…

Не мужчины, не женщины — только личности,
Отличает нас стоуверенность, гордость профиля..
Изменяема траектория баллистичности..
Но неизменны и сигара, и чашечка кофе...

В замке тусклом замки отчаянно заржавевшие
У принцесс одни грехи, у Бодлера с Прокофьевым
Зарождаемся
Не по детски маски надевшие...
С неизменной сигарой и чашеч...

2000

З тобою смуток, мов ковток вина,
Щемлива серцю мрійна глибина,
Без тебе радість, мов черства цілушка,
Що в сон прийшла голодному вона.
*

З тобою горе подолати зможу
З надією на допомогу Божу,
Без тебе щастя я не осягну,
Довічна мла моє огорне ложе.

*
З тобою смерть не надто і страшна,
Любов не в силі знищити вона,
Життя без тебе – то печаль глибока,
Така глибока, що не видко дна.

*
З тобою зможу побороти злого,
Супроти двох немає сили в нього,
Без тебе я - безсилий слабодух,
Людьми забутий, не спасенний Богом.

21.09.12.

Осеннее утро…и сонный рассвет,
И мятые, сонные лица...
Ты рядом казалось, а вот тебя нет...
Привет тебе из-за границы!
Опять новый импульс,
И шторм средь тиши,
Волнение - лишь шаг из дома…
Что хочешь: молчи, позвони, напиши,
Пройди, будто мы не знакомы…
И глупо. Себе в сотый раз я навру,
А может быть, даже в трехсотый.
Пусть все хорошо – без тебя не умру!
Не ты, так другой – всех забот-то...
Но только так много вокруг никого…
...И я, заблудившись в молитве...
А ты, как маяк, из манящих миров,
Где сердце стучит в схожем ритме…

Прокинься! Що?
Жене тебе світами
Чорна кава.
Запалює,
Але не спопеляє.
Дає життя,
Нове життя,
Як мама
Дбає
І надихає
Як нова любов.

У моїх венах кава,
А не кров.
21.09.12

я від себе рятую Долю
вона дивиться палко пильно
пливемо у вир за водою
і притульно їй і прихильно

вона гладить моє волосся
і обіймами в’яже смертно
все для неї вже відбулося
вона вирядилась в інферно

вона йде за мною і виє
очманіла чужа нечула…

і ні біса у нас не вийде! –
вона й вІршів моїх не чула…

Тремтіли вії, та пора була для сміху,
Для пустощів і воркітливих слів…
Я знала, що здолаю, переможу
Себе саму, а ти не розумів…
Ми бавились удвох в дорослі ігри,
Нам світ хилився, як слуга, до ніг...
На зустріч сонцесвітлу сліпо бігли,
Не думали, що гріх, а що не гріх…
Та рідна доля – панночка примхлива,
Я мала в літо весело втекти.
Згубитись в справах. Підіграла злива –
Розмила день в театрі суєти.

19 вересня 2012

У праву руку я хапаю цвях,
У ліву - молоток уміло
І що є сили - бах по пальцях! - шляк
Би то трафив, як ми' заболіло!


21.09.2012

Зупинись на момент.
Попідписуй мелодії вдиху.
Цей пустий постамент...
Ради цього летів ти і їхав,

Ради цього загнав
ти коней у прозорому скоці...

Вона чекала,що я прийду:
Плекала вогники в свічах.
І сяяли Небесні Лики,
Та Книга у Отця в руках.
Золотозвучний спів любові,
Яскринки вічності - слова.
І пригорнула мене втішно,
Заграло зарево - сльоза.
Вона чекає,що прийдемо...

*

Айпетрі видно здалеку,
одначе,
гора у повній величі своїй,
коли вінцем
над нею сходить місяць.


21.09.2012

Ти часто сидиш й плачеш -
у хатах чужих ночуєш.
Ти все у житті бачиш,
та , мабуть, не тих чуєш...

закрий лиш на мить вуха -
прислухайся свого серця.
Його ти колись слухав?!
Воно ж не кричить - рветься!

Мій пане, вже до осені так близько.
В повітрі вже не пахне чебрецем.
Ми все життя гойдаємось в колисці,
І все життя ідем, ідем, ідем.
Хто як крокує: рівно і крилато,
Хто палицею свій торує шлях,
Одні ідуть із дому, щоб пізнати
Себе самого на життя стежках.
І повертають блудними синами…
Мій пане, стільки сонця понад світ!
А літо котить колесо літами,
Гойдає нас на чубі днів і літ.
І ми такі малі й такі великі!
Такі безмежні і у рамках слів.
Я помовчу, думок в мовчанні стільки!
Як на планеті є безмежжь і див!
Торкаюсь до руки, мій добрий пане,
Дарую вам у полі красен мак.
Хай тепло-тепло на серденьку стане!
По іншому не можна вже ніяк!

Зранку дід закривсь на кухні. Там іде наука.
Взявся вчити куховарить рідного онука.
Мусить хлопець щось навчитись змалку безперечно,
Нині сам Ігорко робить перший раз яєчню.
- Розігрій пательню добре, сала кинь чи смальцю,
Трохи кільцями цибульки. Потім ,звісно, яйця.
Можна ще ковбаски, спецій. Але то морока.
Потім, хлопче, для порядку солі кинь на око.
Дід кудись на хвильку зник. Напевне, мав потребу.
Ігор того лиш чекав,- усе зробив, як треба.
Через мить у кухні крик, ґвалт і навіть сварка.
Дід червоний, як буряк, Ігорка взяв за шкварки.
Враз прибігли бабця й мати. Ігор миттю з хати.
Дід Петро реве, як звір. Ще й став ремнем махати.
- Що ви крик такий підняли? Ніби подуріли.
Певно, в нього та яєчня все – таки згоріла.
- Доню, каже, вір не вір,- таке утнув Ігорко!
Той додумавсь солі бехнуть прямо діду в око.

У осінню зимну днину сніг летів із неба.
І маленький горобець попросив: «Не треба!
Стане біло навкруги, де знайду зернятка?»
Сніг почув і проказав: «Ще зажду, малятко!
Бо холодна йде зима, моя мила пташко.
І тобі прожить її дуже-дуже важко.
Тож нехай тебе в цей день сонечко зігріє.
Пам’ятай, що по зимі знову завесніє».

Коли з очей вихлюпує печаль,
Коли журбою стелиться дорога,-
Свою стражденну долю зустрічай
Біля душі священного порога.
О, люба доле, ти зі мною будь,
Не полишай злостивцям на поталу,
Як вийду я в свою найважчу путь,
Через круті життєві перевали.
Моя любове, дай мені снаги
Теплом твоїм навіки розтопити
Холодної байдужості сніги,
Живою кров'ю серце напоїти.
Стає життя без злетів і падінь
Одноманітним сірим животінням.
Моїх дерзань гоноровита тінь
Сконає тихо під його склепінням.
Тож ліпше жереб випаде нехай,
Коли вуста освячує молитва
В спокуті щонайтяжчого гріха,
Аніж пуста за славою гонитва.
Як стачить сил дістатись рубежу,
Після якого вільно розігнуся,
Я без вагань здолаю ту межу
І вже назад нізащо не вернуся...

вірш видалено

* * *
Все так же, брате, хай мине
І десять тисяч літ,
Сад блиском яблук осяйне
У серпні зелень віт;

А від плодів, що упадуть,
Червоно й на землі.
Таїш і ти в цю мить, мабуть,
Такі ж, як я, жалі.

Й зійде там місяць теж такий,
Блиск навкруги ллючи;
А спомин, що і вдень важкий,
Ще тяжчий уночі;

І тіней грою біля ніг
Шептатиме тобі
Про те, що вберегти не зміг,
Й тому в такій журбі;

Й що скільки їх вже неживі,
З ким добре так було;
Зігріє яблуко з трави
Хай рук твоїх тепло.

Поплакати б – та щему гніт
Слізьми не стане все ж;
Й так через десять тисяч літ
Страждати будуть теж.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Brother, that breathe the August air
Ten thousand years from now,
And smell --- if still your orchards bear
Tart apples on the bough ---

The early windfall under the tree,
And see the red fruit shine,
I cannot think your thoughts will be
Much different from mine.

Should at that moment the full moon
Step forth upon the hill,
And memories hard to bear,
By moonlight harder still,

Form in the shadows of the trees, ---
Things that you could not spare
And live, or so you thought, yet these
Are gone, and you still there,

A man no longer what he was,
Nor yet the thing he'd planned,
The chilly apple from the grass
Warmed by your living hand ---

I think you will have need of tears;
I think they will not flow;
Suppposing in ten thousand years
Men ache, as they do now.

Колись я перестану вам брехати.
І, що у серці – буде у словах,
Коли не доведеться помирати
Від осуду у ваших же очах.
Коли в мою ви шкуру увійдете
І станете на власному суді,
Не боячись ні осуду, ні смерті…
…я більше не брехатиму тоді.

Здається, осінь марила дощем,
а я тобою.
Трохи.
Трохи більше.
Ти так писав. І так любив іще.
І жив, немов розіп’ятий на вірші.
Здається, серце у мені росло,
боліло трохи.
Трохи.
Трохи більше.
І хтось під руку, хитро або зло:
«А це йому такі відверті вірші?»
І я тоді обманювала їх,
здається, трохи.
Трохи.
Трохи більше.
Щоби ніхто не знав. І щоб не міг
тебе карати у моєму вірші.

Замазане, запльоване,
В журнал не занотоване,
Нечесане й неголене
Запилене ім’я.

Потертого, кривавого,
Відвертого, слинявого,
Шкідливого, лукавого
З кишені вийму я.

Масна, зухвала посмішка,
Знайомих майже півмішка.
Набита стравами кишка,
Кар'єрна течія.

Убогого, відсталого
З очима вглиб запалими,
Голодного і спраглого
Жбурнули, мов сміття.

Чим гірше паперового,
Пом’ято-кольорового?
Чому не жаль нам кволого?
Сліпе серцебиття.

Без них - лише примари ми,
Життя затягне хмарами,
Для нас стають кошмарами
Могутні папірці.

Безхатченко...карбованця...
Грошей, немов шовковиці…
З душі тече сукровиця...
Байдужість у руці...

Тремтить червоно-жовтим падолистом,
Пробуджена зі сну, красуня осінь,
Замріяно-розпатлана, барвиста,
Мов дівчина, звабливо-жовтокоса.

У вікна заглядає, як примара,
Лишає по собі холодну просинь,
Впускає в настрій суму товсті хмари,
Що вчора ще співав дзвінкоголосо.

Ковток тепла прощально-життєдайний, -
Миттєвий подих бабиного літа
Для дум лишає простори безкрайні,
Пускає павутиння оксамити.

Ковтками вересневого повітря
Пори нової поглинаю чари,
Очима барв вбираючи палітру
В душі напівпусті резервуари.

Шукаю спокій в листя шарудінні,
Що в серці занотується пластами.
І слабкістю наповнене проміння
Востаннє п’ю я спраглими вустами…

З’їдають тихо очі транспаранти,
Примарами обклеєно білборди.
Довір’я вже розбите на квадранти.
Вирішуються долі, мов кросворди.

Ілюзія влізає вперто в душу,
Змією хитро гріється на серці,
І приспану свідомість міцно душить.
Брехня вганяє в мозок кілогерци.

Цікаво, справді, жити, безперечно, --
Не плутати обов’язки з правами,
Обіцянки жувати, наче гречку.
Тріщать кишені щедрими словами.

Багатообіцяючі вершини
Здіймаються ораторським талантом,
Лягають, мов бальзам, на хворі спини,
Чіпляються коріннями айланту.

Вулкан гарячих пристрастей стихає,
Зніми з очей оманливу завісу, --
Засохли слів оазиси безкраї,
І зникли вмить десерти тирамісу.

У лівій я руці тримаю цвях,
А молоток беру у праву руку.
І я збагнула - з-поміж всіх невдах
Я перша завдаю Христові муки.

В своїй гордні я - Понтій Пилат.
У вірі, звісно, фарисей-священик.
У серці хижа думка б'є набат,
Болючіша за рани прокажених:

То не народ плював Тобі в лице,
І не Пилат там був Тобі суддя.
Не хрест, а гріх поклав Ти на плече.
В ту п'ятницю Тебе розп'яла я...
27.11.11

І
Запитають мене: ну і нащо,
Коли вітер гілля хилитав,
Я у темну водив тебе хащу,
Розгортаючи сутінь отав.

Певно хтось мені і не повірить,
Не для того ходили туди,
Щоб зривати гріховні плоди
Під кущами, як дикі звірі.

Хай же скептик собі відпочине –
Йшли послухать дубів ми старих -
Гайове шумовиння Тичини,
Де Малишкові снять явори.

Де ходив ще Гончар по алеї,
І шукав Загребельний там «Див»*,
Де «Побєдою» Гмиря своєю
Солов`їв наслухать приїздив…

ІІ

Там, де іволзі щиголь дуетом
Так підспівував, мов залицявсь,
Тихо йшли собі двоє поетів,
По святих для письменства місцях.

Осокір у гаю величавий,
Зачарований співом, затих…
Ти все знаєш про квіти і трави
І мені повідала про них.

Між дерев і кущів, очеретів
У зеленої гущі імлу
Ми пірнули, як в джунглі – мачете**
Допомогу б дали чималу.

В лісовій ми сторожці сиділи,
Скільки раз тобі звідти дзвонив…
Усміхалось нам озеро білим
Й золотавим, як відсвіт весни.

Трави пестили ніжністю очі,
Ти співала мені про дубки,
Що до купки схилялись охоче –
Залюбки, залюбки, залюбки.

Находившись у нетрях печальних,
Із «перчинкою» ще й на вустах,
Ти назвала мене: «Хащувальник»
Напівзморено й лагідно так.

…Ти далеко і з іншим. І нащо
В серці спогад моєму цвіте?
Хоч наївно, та вірю – в тій хащі
Загубилось кохання святе.


15-16.09. 7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Конча Озерна, Дажбогів гай.

Ні, коханий, не сьогодні.
Виспимося – отоді.
Відпочинемо – побачиш:
Буде все на висоті.

Щось у мене з головою.
Ні. Не спалося. Болить.
Дай мені оті пігулки.
Зачекай ще трохи… Мить

І пройде цей біль. Даремно
Сердишся. Ще день зажди.
Може краще у суботу?
Буде гарний вихідний!

Ти ж розумний чоловік!
Ну куди ж це ти утік?!...

20.09.12

Шумить потік.
І дощ шумить.
І ліс шумить од вітровію.
Шум не змовкає ні на мить —
Він то вщухає, то міцніє.

Шум уплітається в мій сон,
Та я у сні не розумію —
Шумить потік?
Чи дощ шумить?
Чи ліс шумить од вітровію?

я співаю в соборі соло
до небес одлітає звук
і немає землі навколо –
ні очей ні плечей ні рук
я не вірю в перестороги
я не знаю що значить страх
я не людям співаю – Богу
Він сміється в моїх псалмах
Він у горлі моєму в’ється
птахом сильним і голосним
Він у серці моєму б’ється
рветься поглядом осяйнúм
діва дивиться знизу вгору
біль примерз до мого лиця
шепче щось унісонно хору
із гіркого свого правця
діви – змучені і ревниві
я – лечу у небесну вись
діви – мстиві і прозорливі
я – любив з них одну колись
діви горді і перезрілі
через вінця кровлять серця
їм – лиш голову на тарілі
їм – лиш душу без реченця…
я один на віки віднині
світ завмер на моїх плечах
я співаю тепер – хлопчині
у якого
небо
в очах…

Нехай мене питає цілий світ
Крізь темну скороспілу тишину,
Щоб не спливав з чола солоний піт,
Я не повім. Нехай горобину
Скажений вітер обпіка й голубить,
Нехай Зима вмирає без снігів,
Я не скажу, Кого Хто сильно любить
Безгрішно й вічно. Крізь віки віків.
Березень 2012

Дощ цілував асфальт, і щось було -
Високе і Низьке сплелося з брудом.
Рясне кохання весен відгуло,
Змішало разом і Добро і Зло,
І Дощ сумлінно бився з мокрим людом,
Бо так хотів…І тихо животів…
31.03.12

Цей світ догори вже дриґом!
О Боже, який се світ...
Шалена нестримна дзиґа
на піку марнотних літ,
у верші сліпого часу,
на схилі довіри дням...
Не цмулити б цю відразу -
убити в душі ягня!
Не мучитись, не любити,
не пити жалю напій,
нещасний нужденний світе!..
О світе, коханий мій...

2012р

Лиш тільки теща рідна стала на поріг,-
Стрічає дочка, зять Петро і внук Назар прибіг.
Такі всі раді нині бабі Наді із села,
Найбільш за те, що зараз добру сумку притягла.
Роззулась лиш і хустку зняла та із голови,
Малий вже тут як тут: - А що будете їсти ви?
Хотіла щось було сказать, аж раптом змовкла та.
Чого це враз малий Назар тепер таке спитав?
Якась підозра є, та тільки вид не подає:
- Та, певно, чай поп’єм. Чи, може, ще щось добре є?
- А знаєш, бабцю, наш татусьо не вгадав –таки,
Бо він сказав: стара приперлась їсти печінки.

я в заточении греха
(в моей стране таких полмира)
ух и наварист! как уха
и легок на подъем - как "вира"

ему пахать, силен как конь!
взрывать мосты, не только дамбы
но почему -то рядом он
террор?.. террор безгрешным! амба

на волю мне, дабы часок..
уж коль есть срок - жива свобода!!
но я один и пара ног,
заблудших ног, со мной до гроба…
2012.