Ця жінка зла мені не завдала.
Вона мені не завинила.
Звідкільсь взялась – дорогу перейшла.
Та кривди, кривди не чинила.
Забрала все, що не збулось.
І що було. Що не забулось.
Що їй Гекуба? Що вона Гекубі?
Моя ти зрадо і моя ти згубо!
Комусь забракло слів і сліз,
Хтось головою в стіну бився.
Троянда чорна – косий зріз –
Під ноги молодим – дивися! –
Щасти пошлюбленим!
Хай дощ іде, природа хай радіє.
Мовчіть, розгублені відлюблені,
Хай що там діється –
То не про вас подія.
...Ця жінка знать мене не знає,
Вона не кривдила мене.
Уже троянда засихає, –
Хай доля зла ту жінку омине.
2009

Тебе як здобич я приніс у схрон,
де ні надії не було, ні віри.
Жага моя не знала заборон:
я їх згодовував, як м'ясо – звіру.

Вона зросла. У неї яра кров,
ревнивий погляд, сила несмиренна…
Тепер вона пантрує кожен крок
усіх, кого привласнила для мене.

Вже править бал не трон, а Колізей –
пащека, що не відає відбору.
Вона й мене напевно загризе.
І все ж я палець піднімаю вгору.

Живи і царствуй! В мене стане сил
прийняти кару й не труїтись жалем…
Ти кажеш, маю право попросить…?
Та ні, не треба.
Опусти свій палець.

Щороку крісла розширяють
(щоб умістить свої озаддя),
Брехнею простір наповняють.
Що після себе залишають?
Підступних зрад громаддя.
2012

Невзятий мною в туголикі будності-
лишайся святом в епіцентрі спогаду.
У сни чутливі явою прибудь..та стій!-
за меж не йди, що орана облогою.

І не просися у моє здороженe.
Впивайся морем і п"янися волею.
"Незбутнє" - має бесконечне сходження-
хвилини в зажданні - превічні! Сполюю,

Спиваю почуття розтяті відстанню-
непроминущо-магнетичну ауру.
Мов книгу -ще ніколи не прочитану-
Передсмакую світ її до памору.

В цих дотяганнях - неймовірна зближеність,
любов - електризована розлукою.
Зо серця це роки жени - не виженеш!
Ця недосяжність раєм є і мукою.

Чомусь хвилююся,
Острах, неначе наліт,
Ось вона куля,
Встряне, чи ,може, навиліт,
Ось вона, лишить по собі чіткий
Видний слід
Болю тілесного,
Й того, що верне навиворіт.

Ось вона, спроба,
Почати все вперше з нуля,
Ось те німе:
«Лиш не врізатись в штангу».
Тим паче! Справжній борець, він іде,
І іде до кінця,
І наплювати! Ймовірність
«Дать маху» - не значить.

Знову із шашкою,
Але іще на коні,
Знов до вершини,
Щоб ставити стяг,
Пити пиво
(хоч й не люблю напій цей),
Перемога – не гріх,
Можна й шампанське,
за успіх грайливе.

У тиху ніч невидиму , туманну,
Я пташкою до тебе полечу,
Крилом торкнуся губ твоїх жаданих,
Лишу любов, небесних тіл- свічу.

Тобі присниться все, що вже минуло,
Мене побачиш в дзеркалі років,
Почуєш пісню, мов зорю прибулу,
Обіймеш сон- кохання юних днів.

І скажеш тихо - Ти моя кохана...
Я розіллюсь краплинами дощу,
Таким, що землю зрошує духмяно,
В цю мить- усе забуду, все прощу.

Присіла ніч калачиком у ноги
Поволі бесіду провадить як сестра
Ховаються за зорі всі тривоги
Сакраментально дихає пора
На серці пластир липового меду
Парфум лаванди на дорогу в сни
Співають гімни таємничі Веди
Та одкровення миті поясни…
І присяглись мовчати про неврози
Світанки без вагання і вини
І гладить місяць шовковисті коси
І не знаходить нитки сивини…

Подобно львам, как из дверей,
Под взглядом лучших дней
Мы выйдем вдаль из времирей
Прохладней и звончей.

Айда с касперовым ключом
Заглядывать в тетрадь,
Где будет мысль, как ни о чём,
Стеклярусом болтать,

Как налитая трынь-трава,
Что пятница в среде, -
Защищены едрить-права
Всенепомерно где.

Аз есмь дородный интеграл,
В остатке чист, как лист,
Где Сам Себя короновал
Невольный Анархист,

Доступный как бы в основном
Под Свой же дым в Крыму:
Когда, куда, каким рожном,
Зачем и почему...

2012

Дивне бажання, іще з дитинства, коли довго їхала потягом із батьками –
вийти
на якомусь енному полустанку - забутому і чужому,
просто вийти,
піти стежкою у невідомому напрямку,
стати часткою місцевого краєвиду,
цяточкою безіменною
у червоній хустинці
з горохами,
проводжати і зустрічати
локомотиви долонькою,
відчуваючи на губах ожинову кров шалену,
вітатися із козою та її бабцею,
що випасають свої долі над схилами залізниці...
А тоді вечоріло,
пасажири витягали варені яйця із канапками,
незмінний ритуал калатання цукру у склянці
з алюмінієвою підставкою Укрзалізниці,
очі злипалися, пахло забутим морем,
що майоріло попереду,
а хлопці з обгорілими носами
мчали на своїх роздовбаних велосипедах
через луки та левади моїх діточих снів,
і гукали до мене голосно «боягузка»...

Віншую славних мореходів
За велич їхніх відкриттів
Нових земель, нових народів,
А бараболі й поготів!
Ви музи Кліо вірте слову -
Вона вам скаже, де й коли,
Монарху грізному до столу
Заморське диво подали.
Її ростили для декору
У квітниках ясних вельмож
І знать, наближена до двору,
Гордилась нею, а чого ж!
Та сталось те, що й мало статись -
Картопля всюди прижилась
І стала швидко розмножатись,
Ще швидше слава розтеклась.
І ось тепер та картоплина
Повсюди княжить на столі.
Вона тут, поряд, щохвилини -
На кухні, в погребі, в землі.
В сільських хатах, міських квартирах,
Вона в "бістро" і кабаре,
Парує, вимита, в "мундирах",
Чи розім'ята на пюре.
І можна з певністю сказати,
Що тим, хто дуже зголоднів,
Найбільше буде смакувати
Рум'яна хрумкість дерунів.
Хоч є в картоплі грізний ворог
(І через те вона стражда)-
Бадилля, бульби, без розбору
Смугаста погань поїда!
Та шкідникам дамо ми раду,-
Усіх зведемо нанівець.
І фітофтору, й колорада
Сумний очікує кінець.
...Ряди картоплі, як поема,
Лопата зблискує в кущі.
І простолюдин і богема
Картоплю мають за харчі!

Ні перемін, ані крапок над «і»,
Ні стежки, ні вікна, ні навіть ніші.
Мені би сни приборкати свої,
а левів хай приборкують сильніші.

Дід Павло в садку застав маленького злодюжку,
Ледве той устиг залізти на стареньку грушку.
Дід добряче придивився - то ж хлопчак сусіда:
- Як тобі, малий, не сором красти груші в діда?
Я впізнав тебе, злодюго. Врешті, сину вражий.
Швидко, хлопче, скач додолу. Бо я батьку скажу.
Той догриз спокійно грушку. Глянув десь угору:
- Чуєш, тату, то про тебе дідо там говорить.
Злізь скоріше трохи нижче, бо не чути, тату.
Дід Павло тобі, напевне, хоче щось сказати.

Сумую я без тебе і самую...
Самотність до добра не доведе:
Колись себе чужому зофірую,
Як не діждусь тебе.

Бо я не іграшка, коханий, я- людина,
Жива, із плоті й крові, а тому
Якщо, як кажеш, ми - дві половини,
То не лишай саму!

22.08.2012

Малинове, ласкаве і миле –
Дотліває у обрію млі,
Наче свічка, і скапує в хвилі
Тихих променів лагідний лій.

Поринає у воду спочити,
Прохолоду повітрю несе…
Море, подихом теплим зігріте,
Усміхається ніжно усе.

7.08. 7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Зрікаюся осінніх пустослів,
Згорілих у зневірі падолистів...
Лише б мене Ти, Господи, зустрів,
У цьому зачарованому місті!

У скверах цих, де топчеться пітьма,
Щоб Ти подав мені зненацька руку,
Допоки ще на за́стінках зима
Невидимо малює білу муку...

Лише б душа почула тихий глас -
Любові неземної срібнокрилля.
І звідкись раптом винісся пегас,
Коли, по вінця зранена безсиллям,

Брестиму наодинці в ехо днів -
Золу чужого сонячного неба...
Зрікаюся осінніх пустослів
І йду у даль з надією на Тебе...
(22.08.12)

Ти, що життя витрачала бережливо,
наче поїдала останні крихти хліба,
сидиш тепер, прочинивши раму віконну,
на горішнім поверсі спального мікрорайону
під мокрим небом страху і болю,
що нависло смутком щільним над тобою.

Ти, що страхалась віддаватись цілковито,
залишилась на споді, наче чай недопитий,
наче брунатний, нерозмішаний цукор
в горнятку, що вистигло й не гріє більш руки,
й тепер ось тремкі та зимні долоні
безпомічно стискають палаючі скроні.

Ти, що сприймала все надто відверто,
брала близько до серця всі наші концерти,
від чого щоразу десь трохи вище черева
щось твердло, наче тверднуть пагони дерева,
й торкаючись пружної світлої шкіри
відчував як твоє серце пускає коріння.

Ти, що намагалась тримати все в голові:
усі теплі ванни, усі биті склянки,
надиктовуєш щось собі на диктофоні
і видаляєш, як видаляють тривожні спомини,
так, наче все те, що з нами якось бу́ло
ти й справді зовсім забула.

Плекав роками я, та не зберіг
Прив’язаність і потяг до Вітчизни.
Укрився пилом батьківський поріг,
Сховалося обійстя живописне
У заростях бузку та бузини,
Амброзії, малини чи ожини...
Попорав би за батька восени,
А кличуть геть повітряні стежини -
В Іспанію, Італію, Туніс.
Туреччина припрошує без візи…

До батьківської хати ось приніс,
Та вже несу назад мої валізи.

(2012)

Пародія:

Ну що, Іване, як там куля та,
Що має в пах… Вона уже затвердла?
Свинець легкоплавкий, як і літа,
Як зрозуміла – мало не померла.

Хоч ти і генерал, не вперше вже…
Стріляти можеш, цілитися вмієш,
Та я хвилююсь, а якщо піде
У груди, в лоба?… Що тоді подієш?

Я точно вмру, якщо не попадеш,
Якщо не втрапиш у мішень готову…
Від рук твоїх не той, зізнаюсь, кайф.
Піф-паф! Попав… Відроджуюсь по слову.

22.08.12

Одного дня в кав’ярні файній
На розі Пойного і Коні.
У час обідній же, звичайно,
вампіри їли борщ червоний

Далеко десь дзинчав трамвайчик,
поштурхуючи рейки сонні.
Окрайчик хліба розділивши,
вампіри їли борщ червоний

Щось вирувало, щось боліло -
Десь нісся натовп осторонний,
Наливши чарочку до діла,
вампіри їли борщ червоний.

В кав’ярню вікна низько-низько,
Кивнуть аби кому – з поклону.
Так споглядаючи людиська
вампіри їли борщ червоний

Спадала спека потихеньку,
і вечір близився законний,
обідній час минувсь давненько –
вампіри їли борщ червоний

Потроху гамір наростався,
вже скоро натовп – у загони,
чутно-сь трамвайчик повертався,
вампіри ж - їли борщ червоний.

Вже й ніц було не розгледіти,
крізь сині патьоки імли.
Доївши, й знудившись сидіти
вампіри встали, та й пішли.

Не досить щирого «пробач»
Доведено – не досить
У карми витончений слух
Прилігши в затінку невдач
Лаштую свій приймач напруг
Триматися до зносу

І знову вріжуся один
В занатовплений острів
Де сенс приховано мов скарб
Та розпогодившись над ним
Супроти визначених карм
Зроблю
сигнальний
постріл…

***
Це -
Вогонь посеред криги...
Це -
У серці вогнекриг…
Ради Неї пишуть книги…
І ховають поміж книг…

Стій, народе!
Страх всесвітній!
Зала повна слухачів...
Танець Шаблі... бали Відня -
Ось усі Її харчі

А сіяє…
(Світло личить)
А зачепиш - наче ртуть…
В стелю впреться,… каже - звичка…
Ось і вам
Жіноча
Суть…
???
2012

Мовчання слів - ковтання сліз,

Відлуння снів - щастя ескіз.

Зітхає небо, сміється вітер,

Радіє сонце - зів'яли квіти.

Життя - коротке, мистецтво - вічне.

Любов - абстрактна, гроші - логічні.

Дивує світ, старе дитя.

Все шкереберть, життя, життя...


2009

* * *
Заглядає ранок до твоїх вікон
І цілує заспані очиці:
“Прокидайся, люба! Відпускай вже сон —
Уночі він вернеться й досниться.
Ти ще ніжишся в тремких обіймах сну,
Ще в його полоні умліваєш,
Я ж на тебе сонечка плесну.
Прокидайся! День новий чекає”.

* * *
Це розкішна візія чи сон це?
Глянь — на обрії палахкотить огень:
Пригорщами обсипає сонце
Перламутром сонцеликий день.
Й ти, як день, ясна і сонцелика,
Аж пашиш снагою до життя,
Що за день зостане перелита
У приємне втоми відчуття…

* * *
День заснув. На чатах вечір —
Ночі вірний побратим.
Опустивсь тобі на плечі
Янгол і шепоче : “Спи...
Спи дитинно. Сон лікує.
Недарма ж бо він прийшов.
А прокинешся — відчуєш,
Що життя нуртує знов!”

* * *
Заряхтіли перли-зорі,
Місяць — мов духмяний книш.
Візерунки неозорі
Ніч сплітає. Ти вже спиш.
У зірок-перлин хоромах,
В сяйві місяця-книша
Покидає тіло втома
І дитиніє душа…

У затінку пліток, де я – це я,
а писане роками – тільки порох,
так збільшується совісті ціна,
і не болять думки, хоча і хворі.
У затінку ілюзій, де про нас
напевне знають більше, ніж бувало,
пасеться обезкрилений пегас
і їсть із рук, хоч з острахом і мало.
У сонячному колі у воді
полощуть музи невагомі плаття…
Я вірю випадковостям подій
і долі, що несе любов на таці.

Осінь ваших лагідних зіниць
Душу манить у тумани сизі,
Де малим з отави горілиць
Я дивився в синяву отчизни.
Плодоносність ваших теплих рук
В сад зове біля старої хати,
Де малим ховався за лопух
Яблуком зеленим ласувати.
Ваші кроки тихі і м’які
У світлицю звуть до хліба - солі,
Де стаєте зразу ви такі,
Мов роки не йшли вперед ніколи.
Мамо, як то добре, що ви є!
Чорнобривці пахощами млосно
Серце заспокоюють моє,
Як до вас навідуюся в гості.

22.08.12

Я тебе під цим небом іще не любив,
і не знаю, чи зможу.
Я заплющую очі: оці голуби...
Я навпомацки йду: то гриби, то гроби…
Де ж галявина гожа?

Де висока трава, густо заткана в шовк?
Де метелики й квіти?
Я тут йшов сотні раз, тут прокладено шов,
що не знав грубих стоп і брудних підошов, –
тільки доторки світлом…

То, мабуть, був обман?
Чи сьогодні обман,
що труїтиме спомин?
Цей асфальт, на якому й стеблинки нема, –
це не ти!...
Не груби…
Що ж, хай буде зима
і блакитна оскома...

Гидять прямо на груди твої голуби –
серце бухкає в ребра!
Миру мир… не убий… та подай на гроби?
Я тебе під цим небом іще не любив…
Та тобі вже й не треба.

***
Хай самує гора –
я спускаюся в тінь долин.
Я віднині твій раб.
Добрий раб… майже Божий Син.

Бачиш прапор? Ярів
він на піку! Тепер він – твій.
Раз я там не згорів –
йду у службу тобі одній.

Що ти хочеш? Речи!
Я для тебе – усе… усе…
Мій роз’ятрений чин
навіть гору оцю знесе!

Добре… добрий… навчи…
я згадаю… прости… не сердьсь…

Тільки щоб не тужив
і не рвався у шал бунтівний,
на мільйон моїх жил
дай роботу – або розітни!
Тільки щоб не спинявсь
на розхрестях стовпом соляним,
моє серце щодня
клич до себе – або розітни!.

Лиш мовчи про любов –
вже ропу не приймає плоть.
Я сьогодні не Бог –
мене вчора зрадив Господь.

Квіт із його божевільним абрисом в квітуванні,
від якого в повітря за склом зім’ятий
вигляд, з кармінним "А", роз’ятренім то гортанніш,
то шепелявіш, то просто малевами помади,
– квіт, що хапає за душу вас то пожадливо і шалено,
то бліді буцім губи, шепотами "напевно".

Що ближче тіло землі, ой бо як цікавезно:
як роблені такі речі, що не пріч і тойбічність
в тканині їх обережно кроїтися без лезва
– що безтілесніш, то гожіш одушевитись,
як варіант обличчя, вільного від гримаси
відвертости, або зірки, що спекалась врешті маси.

Вони стоять перед нами вихідцями далека,
де годі чогось, крім оказії перецвіту,
припросин до втілень – у краплю на денці глека,
в угіль, сигнал радиста, шматок батисту,
в квіти; буцім "сезама" примха тому причина,
вдивлені вони в нас невидющими очима.

Квіти! От ви і вдома! У збавленім напріч фальші
будучім, в прісняві скла пузатих
ваз, де впору яріти, позаяк далі
розпад, рої молекул на кличку запах,
чи блідніти під шепіт "пестик, тичинка, стеблі",
до повного сказу тиньку, оціпеніння меблів…

Сяде голуб на плечі розхристані,
відчуває рель'єфність і стан.
Він не дикий, а геть незахищений,
як від зливи у полі жита...

Кажуть, люди, накшталт протилежності
їх притягує наче магніт.
По дорозі життя в незалежності,
тільки смерть приєднає приліт.

Часоплин розділяє на проміжки,
де ти бідний, багатий. Але,
незбутнє - це щастячка домішки,
де в рівні́ і старе і мале!

Сяде голуб на плечі закутані,
пригорне до хустинки свій стан
чи то дикий, чи свійський. Нагадує,
що під вечір зника океан... тільки шепіт...

Я бачу, як Десна собі, Десна
Повз мене лопотить не по-деснянськи…
Уся така похмура і сумна
І я собі такий напіврадянський…

- Що скоїлось?- питаю вже з колін
І ближче нахиляюсь якомога…
І бачу там знесиленого "інь".
І "янь". І ще когось… напівживого…

О річенько! о матінко, не плач…
Ні слова, ані звуку… ні півслова
У довгому, й короткому "пробач" -
Назавтра ми зустрінемося знову…

2012.

Я от рая останусь с краю:
почти что прах,
не на сердце тебя, родная,
держу – в когтях.
Я не Феникс, но это в моде -
дотла сгорать,
да при этом способен вроде –
еще держать!

Знаешь, пташка, что эти трели -
сплошной обман:
когти тоже мои сгорели,
и след пропал.
Только в теле твоём изъяном,
(чем не в раю?)
когти насмерть мои застряли -
и кровь там пьют.

Ты сама их в себе и держишь!
Из забытья
им бы рая испить, да где уж –
ведь так нельзя…
Прах, - из жизни себя я вычел,
а ты умчись!
Иль без боли и райской птичке
не обойтись?!

Пусть всему уж конец настанет..
Малыш, пусти.
Я ж тебя.. мимо сердца.. в память..
Живи.. лети..

20-22.08.12

Хіба я знаю...
"Що таке любов?"
У попелищі спечена картопля,
до неї сіль. Не карбонат розмов -
суворий, як рентген здоров'я, огляд.

Закоханість?
Професоре, либонь
Ви хочете, аби я склав екзамен?
На плечі це погони із долонь -
у серці ніжних, на руках - як камінь.

Є супермаркету сучасний світ:
фасована продукція та знижки.
Кохаються сьогодні, як - "Привіт"...

Поставте "двійку" в залікову книжку.


22.08.2012

Сула і Псло течуть в моїй крові –
Юнацьких мрій зализують руїни,
Аби на свіжих дернах України
Мої Великороди й Низові
Вростали в небо синє без журби,
Без тягаря минулого на плечах
І не шукали виходу у втечах
З низин обжитих за чужі горби.

Моє село на гілочці Сули –
Пекуча, найродиміша кровина, –
Моя провина в тім, що пуповина
Обірвана… Джерела всі втекли
В драговину журби – не загорби,
Пропали не в чужім – своїм болоті…
Моє село, живу в такій скорботі –
Хоч вішайся ні тіні від верби!

А в Сумах Псло – ще хлюпає весло,
Ще хвиля б’ється в берега цямрину, –
Де я навіки втратив Катерину,
Де все, що я посіяв, не зійшло…
В текучім сні в нев’янучій траві –
Несуєтна пульсуюча стежина:
Іду по ній – там Суми, Катерина,
В очах у неї – сплески хвильові…

2001

Згорай дотла, моя любове,
Невчасна – в пізньому вогні!
Було чуття материкове,
Напівзбагненне, загадкове,
Вулканне –
Вичахло в мені,
І лиш фрагменти острівні,
І лише скелі випадкові
Зостались в океані днів…
Навіщо ж ця вогненна лава,
Що так безжально захлина,
Оця марнота, ця неслава,
Оця самотність сивоглава,
Яку реальність омина,
Оця омана і мана,
Оця холодна ніч імлава
Й душа, по-смертному сумна?!


23.03.1996

Хтось вирішив, що ти не маєш тіла,
Живеш частинкою, а не сама в собі,
Ось так висиш гойдаючись без діла
Стала прошайкою, щоб хтось спас від біди.

Тaка країна, що краде минуле
І величається, що це її буття,
Присвоює чуже, своє забула,
Накличе на свій рід Господнє прокляттЯ !

Ти не частинка! Нація прадавня!
У тебе все своє, і тіло і душа,
Хай Божа кара упаде знічав’я,
Задавить підлого, підступного вужа!

То ж слався завжди, ти того достойна,
Нехай віднова добавляє тобі вік,
Вкраїно рідна, прийми дітей вітання ,
Ти Самостійна! Вже 21-ий рік!

Так айстро-чорнобривцево в саду
гойдає дні свої останні літо...
І все у ньому чинно, до ладу,
і неба просинь, сонечко і вітер,
що лагідно, мов дотиком руки
дбайливої торкається волосся,
цілунком пустотливим до щоки.
І ми, мов діти, днем погожим, босі,
усміхнені і радісно-хмільні
колишемось на гойдалці благенькій.
Вбираєм пахощі погідно-осяйні
і щирий усміх лагідної неньки,
і мірне "жу" бджолиної рідні,
що поряд нас снує собі невтомно.
І лине день до сну...
В наступні дні
так швидко,
так нестримно,
карколомно...

2012р

Пародія:

Ледь відкрию подихом фіранку
І побачу – ти така нага.
Виглядають гарно на світанку
І сідниці, й груди, і нога…

Зацілую ямочки привітні –
Як вони приваблюють мене!
Я відкрив фіранку ще у квітні,
Став на чати… Скоро рік мине…

Я стою, неначе воїн мужній
Від краси сп’янілий при вікні
І ніяк додуматись не можу:
Ну чому ці ямочки сумні?...

21.08.12

пародія:

А ти у мене особливо світлий,
Як згадую, сама свічусь, як лампочка,
Притягуєш мене, немов магнітом,
Здригаюся радянським холодильником.

А ти у мене особливо теплий,
Тобою дорожу, мов кип’ятильником.
Для мене ти, немов вода у чайнику,
Яку в горнятка ще чомусь не вилито…

А ти такий прасовано-крохмалений,
Торкнутися тебе і ти ламаєшся…
З тобою я пірнаю в море радощів,
А ти в розетку пальцями втикаєшся…

Зорі впали в скошені отави,
Рай земний відкрився серед трав,
Як твоє оголено-лукаве
Вперше я плече поцілував…

Пригортав до себе ніжно-ніжно,
Трем в руках сховала ніч густа,
Потонув у погляді безгрішнім,
І устами доторкнув уста…

А волосся терпко лоскотало,
А благання жевріло, як жар,
Ніч поблідла – ночі було мало,
Спрагу не втамовує нектар…

Запах дивний щастя і полúну,
Нетривкий, як на піску сліди…
Я без тебе завтра просто згину,
Зникну, як росинка без води.

Вітерцем легеньким на світанку
Поцілую ямочки сумні,
Ледь відкрию подихом фіранку,
І на чáтах стану при вікні…


21.08. 2012

Ігор наш прибув додому у відпустку з війська.
Всі питають, як там служба, як їда армійська?
Чи в наряди ходить часто? Спить, напевне, мало?
Чи не скучив за дівками? Чи дають там сало?
- Певно, бігаєш багато? Бо худий, Ігорку.
- Що ви? Бігаю лиш тільки в місто, в самоволку.
Брат малий питає тихо. Поки вийшла мати:
- Мабуть, часто ти стріляєш, Ігор, з автомата?
Той всміхнувся якось хитро. Нумо реготати:
- Я би вам " наплів " багато, та чого брехати.
Автомат в руках тримав лиш раз у цьому році,
А " стріляю " справді тільки цигарки у хлопців.
- Що ж ти путнього навчився? - тато став питати.
- Можу, стоячи з мітлою, хоч до ранку спати.

Знов у Львів завітав тихий дощ,
Не спішить, накрапає за звичкою.
Із камінням брукованих площ
Гомонить неквапливо водичкою.

Лопотить по зеленій траві,
Стриптизером танцює за вікнами,
Поцілунками мокрих кобіт
Зачаровує. Далі привітними

Вулицями заваблює в ніч,
Сповиваючи ратушу хмарами.
З-понад хмар дощових навсібіч
Десятьма б'є годинник ударами.

Лад наводять в нічній темноті
Ліхтарі, розсипаючи золото.
Чом же в ніч цю не спиться мені,
Хоч і знаю, у дощ спати солодко?..

12-20. 08.2012р.

Коли смієшся ти, то часу не існує,
І вічність стала ближчою на крок.
Усе, що робиш ти, мене хвилює,
І подих мій відносить до зірок.

Коли танцюєш ти, очима я малюю,
У пам'яті своїй твій кожен рух.
В полон царівни я щораз крокую,
Де вже не відчуваю більше мук.

Коли в руці рука, тремчу усім я тілом,
І децибели набирає в вухах свист.
Неначе вперше, стиха й несміливо,
Торкаюсь на обличчі твоїх рис.

Коли смієшся ти, то пламеніє серце,
І світ блідий вдягає колоьори.
Напевно в нас любов'ю це зоветься,
У пошуках якої йдем на край землі.

2012

"Де мій гай, чи пропав, може хто підкаже?"
"Вітра в полі йди шукай, гаю вже немає"
"Де він дівся, розкажіть, може за горами?"
"Відійшов у вир століть, більш його немає"

"Як так сталося? А ви? Чом не пильнували?"
"Сил нема для боротьби з сими тарганами"
"Що я чую, ви про що? Звідки їм узятись?"
"Звів їм там колись гніздо дух в тобі проклятий"

"Що верзеш, який ще дух? Чи не є ти п'яний"?
"Він зійшов із твоїх рук і пішов гаями"
"Де тепер він і куди шлях його лягає?"
"Він тепер в душі твоїй паном над панами"

Лихо ось таке спіткає і немає вороття,
Деінде причин шукає, загубилося маля.
Я йому казав про духа, ворожбита в голові,
Та хлоп'ю ім'я є Мука - він живе в тобі й мені.

2012

Ще недавно: запах липи,
Бджіл сопрано, бас джмелів,
А сьогодні серпень випив
Гаю пахощі та спів.

Ще недавно бузьок долом
Йшов як справжній полювач,
А сьогодні тихо й голо,
Лиш туману сивий квач.

Ще недавно ми блукали
Зеленяві , молоді,
А сьогодні листя з жалем
Пропливає по воді.

Ще недавно, ще недавно…
А зима неподалік
Йде в’язнити і - на сани
Пережитий нами рік.


21.08.12

Я вже відчув цей шлях на собі,
Цей же вогонь бачу в твоїх очах.
Та іти ним - подібне різьбі:
Все твоє тіло буде в рубцях.

Серце відкрив, всім розповів,
Хто ти і як віднедавна живеш.
Та зупинитись ти не зумів
Домом твоїм став цирковий манеж.

З часом твій сміх замінить гнів,
Чимало друзів твоїх віднесе.
Будеш подібний розі вітрів,
Напрямок твій - куди вітер подме.

Краще пильнуй, не всім зразу вір,
І озирайся, що було колись.
В кожному з нас є лютий звір,
Що одягає маску із лиць.

Такий настав вже певно час,
Наше життя - це проритий тунель.
І як не жаль, але кожен із нас
Тепер на війні, на битві тіней.

2012 рік.

Дірою б чорною назвав свою я душу,
Нема нічого в ній, одна лиш пустота.
Приховувать її усе життя я мушу,
Допоки я живу - немає вороття.

Усе що було в ній - віддав у руки вітру,
А той воді, вогню, дійшовши й до землі.
І залишив мені лишень дурну макітру,
Яку сповняють помисли лихі.

Цю серцевину людям я не відкриваю,
Не приймуть, не пробачать, лиш уб'ють
І всю остачу, що старанно зберігаю,
Як все навколо себе, знищать і порвуть

І всі ці дні, що швидко так майнули,
Стирав би я сто тисяч клятих раз.
Бо люди сторінки мені перегорнули,
Завдавши болю правдою в свій час.

Ось перша правда: "Дружба не навічно"
Та ти не переймайся, у всіх вона така
Прийде спокуса, що живе і буде вічно
Наставши, відішле їх в небуття.

Ось ще: "Любов - підступна і брехлива"
І проти цього компромат не нагребеш.
Таких історій в світі незліченна сила
І чи любив тебе насправді той, за кого вмреш?

"За вчинком - наслідок" - це правда третя,
Я довго думав, що змінилося б якби,
Людина кожна порвала тенета,
І сили віднайшла для боротьби

Я встиг вам правил цих нарахувати,
Хоч ви напевно скажете: "Дурні"
Та вже не сила мені вам брехати,
Вирішуйте самі, чи правда це чи ні.

2012 рік

У вечірній вуалі серпневостей
Напівсонний притишений день,
Як свіча серед сотень мінливостей
Водить колами вересень...

Гуп і гуп – у садку у трояндовім
Напівжовті, червоні світи
Нагадали – не раз бо ми падали
Як вони...

Так притишено, ехо... заніжено
Наче вперше торкає любов.
Тільки айстри гойдають, засніжені,
Мою кров...

У вечірній вуалі під зорями
В росянистій холодній траві.
Я молитву здіймаю долонями
За весь світ...

У тихому болоті чортеня…
На березі
Нудьгує гурт дорослих.
Вдивляюсь я… дивуюся:
- Рідня!
Усі як напідбір… до всього й босі...

Та яблунька родила раз у раз
Вже їжачки у черзі
Попід нею.
Вдивляюсь я… дивуюся:
- Атас!
Збираю понадгризані
І клею!…

Сусіди знову кличуть в магазин.
Самотність розрослася -
Тісно в рясі.
Вдивляюсь я… дивуюся рази.
Ні,
краще вже стовбичити
на трасі...
2012.

Сто річок, сто доріг – вибираєш одну,
хоч насправді немає вибору –
ти спіткнувся й упав у полинну зорю,
і гадаєш – коли ж то виболить…

Пілігрими кохань, менестрелі розлук,
полонені журби високої –
не забути її за дві тисячі мук,
не злетіти до неї соколом.

Вирушаєш і ти, божевільний дивак, –
хай щастить у земному плаванні.
Тільки серце сумне не спочине ніяк –
тут немає для нього гавані.

І пальтечко на ньому аж летить,
і пасмо трохи вибилося скраю.
А я з вікна вже хтозна стільки літ
дивлюсь на нього і його не знаю.

Куди, до кого й нащо він іде
у пальтечку оцими вечорами?
Чого лице байдужне і тверде?
І сніг чого не тане під ногами?

Чи він оддав обітницю кому –
ходити і на мене не дивитись…
І те чоло… Яких на світі мук
йому прийшлося витерпіть на світі?

А може й ні, а може все не так.
Студент він, мабуть. От іде додому.
Не дивиться, бо все то – суєта…
Твердий, бо ще не відданий нікому.

Та щось у ньому так уже ж горить.
(Я рідко помиляюся в такому),
Що всі мої порожні вечори
по черзі викидаються з балкона,

і я стою, розлючена, немов
він щойно проміняв мене на другу…
Ну що ж іди, очмано і чумо!
Гульвісо! Перелюбнику! Катюго!

Та що… куди я… отака руда
до нього, невагомого такого…
Як інохідь, несе його хода
не до мого, не до мого порога.

Ну от і все… Замовкни вже, глуха…
Нечесана, невиспана, кудлата…
Йому, такому, хочеться кохань.
Нащо йому оці твої сум’яття?

Ото хіба дивися з темноти…
Сиди до ранку з віршами наохляп.
А пальтечко ж на ньому… тріпотить,
і скраю пасмо вибилося трохи…