Із рокера він став перукарем,
його поглинула проза життя,
він став підкаблучником
у домашніх капцях.
Жалюгідне видовище!
Музика більше не б'ється
об його серце, ніби прибій.
Його душа вкривається пилом,
мов комод. Колишню музику
заповнила невизначена, безлика
вата, мелодію замінили гроші.
Творець помер, на його місце
прийшов ділок. Він сам
перетворився на зручні
домашні капці. У ньому
були зачатки бунтаря,
революціонера. А тепер
молодий чоловік став схожим
на порожню посудину,
у якій може звучати
лише чиєсь відлуння.
Творчість перетворилася
на її сурогат,
молодик відчував,
як повільно помирає.
І замість звучання гітар
рефреном звучать
стрекотання ножиць.

22 вересня 2024

Ми дивимось на світло,
якого немає, -
світло погаслих зірок.
Але так само згасає світло
від людей, воно поглинається
киплячою магмою небуття.
Ми дивимося на світло
домівок, але потрібних людей
там немає, залишилися
лише їхні тіні,
відлуння голосів,
тріщини розпаду,
шепіт відсутності.
Ми даремно намагаємося
уловити втрачене світло,
воно вислизає крізь пальці,
як білий пісок.
Можливо, десь відбулася
космічна катастрофа,
і згасле світло -
це лише відчайдушні крики.
Світло погаслих зірок
нас зігріває
у вічній мерзлоті,
коли вже ніщо не гріє.
Світло погаслих зірок -
це крики загиблих про допомогу
у вселенській битві.
Світло погаслих зірок
стає крижинами на льоту
і падає на дно океану.

3 вересня 2024

До подиху останнього збережи для мене, Боже,
незмірну тугу й біль за тих дітей Твоїх,
що й на схилку літ не в змозі позабути,
як їх в палеоліт війна триклята вкинула.
Там кременем-кресалом добувавсь вогонь,
поживою єдиною, а не дієтою, лобода була,
а квіт акації й макуха ставали неабияким десертом.
Частіш нагадуй, Боже, що властолюбці
спроможні знову загнать в палеоліт,
де монблани ширпотребу заходитимуть у сни
фантасмагоричним спогадом міфічним.

Стоїш на крутому березі,
дивишся у воду
і опускаєш у неї
пожовкле листя і квіти,
як листи в невідомість.
Чи дістануться вони адресата?
Хто буде цим адресатом?
Бог чи зруйноване обличчя часу?
Вітер зриває листя з дерев
і жбурляє у твоє обличчя,
ніби ляпаси майбутньої осені,
мов удари нездійсненності.
Прощаєшся з літом,
як із утраченими можливостями.
Це літо ніколи не повернеться,
як спущений у воду листок.
Береш до рук жовтий листок,
як перепустку до паралельного світу,
ніби гортаєш жовту книгу
буття й небуття,
жовту книгу розлук і прощань.

30 серпня 2024

Не вслухаюсь в гамір дітвори,
у гомінкі перепалки дорослих,
а от пронизливі надривні
зойки амбулансів тривожать серце,
і на їхній одчайдушний клич
пошепки Всевишнього прошу,
щоб швидше добрались до мети,
і потерпілого вдалося врятувати.
Та як розірвуть тишу гелікоптери,
що тяжкопоранених несуть
в котрусь з єрусалимських лікарень,
а вбитих - до рідні на поховання,
з ними всіма тривожними думками.
А ще як зачую грім бомбардувальників,
що в Газу понесуть праведну кару
на людоловів-хамасівців, радію
і на радощах серцем кричу:
«Так їм, бузувірам, треба!»

Старий зруйнований парк
ніби після запеклого бою.
Старі атракціони й будівлі
зносять, утворюючи пустку,
яку нічим заповнити,
яка волає до нас усіх,
яка ставить питання,
на які неможливо відповісти,
яка сама стала питанням,
як хворий на паперті.
Старий парк зруйнований,
як старі спогади,
які переплелися
із модеоними віяннями.
Старий парк нагадує місто,
яке потонуло
під пісками часу,
яке втратило голос
і перейшло на шепіт.
Його зашкарублими пальцями
творилася історія,
як дума без кінця.

20 серпня 2024

Старому немає з ким говорити,
його ровесники померли.
Тільки з тишею,
тільки з вічністю,
тільки з німотою.
Його кімнатою
ходить навшпиньках
вічний голос,
шелестить крилами.
Спогади покриваються пилом,
ніби гранітними брилами.
Старий говорить
зі своєю тінню,
зі своїм двійником,
другим "я", alter ego.
Старий говорить
зі своїм антисвітом,
із космосом протилежностей.
Старий розмовляє
зі своїм дзеркалом,
зі своїм відбитком,
і слова його
тануть у задзеркаллі,
як далекі кораблі.

1 серпня 2024

Той день був пам’ятний для Яакова.
День, коли Аврагам помер.
Як і велять звичаї роду,
В час скорботи слід їсти щось округле.
То ж чечевицю на обід зварив онук.
Тільки-но намірився покуштувать,
Як на порозі зависочів Есав.
«Мабуть, ще віддалеки винюхав те,
Що зготував я»,- подумав Яаков.-
Недарма ж був неабияким мисливцем –
Мало якій звірині вдавалося сховатись.
Та ж і сам був більше схожий на звіра:
Увесь у волосні...Лоба не видно...
Запалі очі світять хижацьким блиском...
Так і здається, що готовий вчепитися в горлянку...»
«Нагодуй мене!»- не сказав, а скорше прогарчав Есав.
«У мене тільки чечевиця. І ти ж напевне знаєш, чому...»
«Нічого знать не хочу! Голодний я і стомлений!..
Дай мені оте червоне, що в горшку парує!..»
«Задля дня такого сам би мав зварити отаке...»
«Не маю сил підняти руку... Отож, у рот клади мені!»
«Мабуть, таки дійшло й до нього, про що йдеться.-
Подумав Яаков.- Крихти совісті
Пробилися-таки і напоумили напівзвіра:
Не варто так-от осоружно порушувати звичай –
Зі скорботи робити свято шлунку».
«Зроблю, як просиш. Щоправда, за умови»,- сказав уголос.
«На все я згоден, аби не буть голодним! Не зволікай же!»
«Поклянись, що первородство віддаси мені цієї ж миті!»
«Нащо мені це первородство?- пронеслося в голові Есава.-
Щоденні молитви...Пости...В шабат сидіти вдома
Замість загнати звіра і крові свіжої напитись вдосталь!..»
«Згода!- проревів Есав.- А тепер у рот клади! Та якомога більше!»
...Наївся волохань, лапою рот витер і почвалав у свій намет.
А Яаков тої ж часини пішов до матері розповісти, що сталось.
...Відтепер Рівка знала, що робить, аби здобуте первородство
Перетворить на батьківське благословення.
Та вирішила все ж порадитися із Всевишнім.

Парк перебудовують,
здирають асфальт,
знищують старі споруди.
Скільки спогадів поховано
під уламками
старих конструкцій!
Минуле вже ніколи
не повернеться, хіба що
через десятки віків
в інших обрисах і формах.
Чиїсь поцілунки, як пелюстки,
поховані під битою цеглою.
Чиїсь зітхання назавжди
знайшли спочинок
під незворушним бетоном.
Ми також уламки
чиїхось світів,
які живуть у різних головах.
Зі старим парком
руйнується старий світ,
стара цивілізація,
старий життєвий уклад.
Споруди стають
більш сучасними
і водночас позбавленими душі.
Старий парк - як давній Вавилон,
похований під пісками часу.
Старий парк пускає паростки
у минуле, пронизуючи пам'ять.
Хтось може згадати
першу близькість у парку,
коли крізь нудоту зборів
проступає сперма радості.
Старий парк пронизують
щупальця ненависті
і паростки любові.
На старих руїнах може
народитися нове письмо,
нові літери віри та надії.
Бита цегла стане
джерелом натхнення
для нових соборів.

23 липня 2024

Свідомість розпадається
на частинки. Вона
анігілюється. Свідомість
стає окремими свідомостями,
окремими світами,
відірваними один від одного.
Так розпадається
особистість, так розпадається
людина, як цілісний замок.
Так розпадається буття,
і небуття напливає
могутнім припливом,
омиваючи моли пізнання.
Свідомість прохромлюється
космічною волею,
космічним законом,
як абсолютом сущого.
Свідомість нагадує
вулик із бджолами,
де кожна бджола -
ідея, яка суперечить іншій.
Свідомість схожа
на атомний реактор,
який ось-ось вибухне.
Свідомість - найгрізніша зброя,
яка стріляє в самого себе.

20 липня 2024

Так я пам’ятав:
Падолист-спудей
Мандрує в кам’яну Сорбонну
Битою стежкою чорних вагантів:
Замість богемської лютні
У нього в хатині-келії
Платанова дошка
(Приємно до неї тулитися –
Вона тепла як вересень).
Так я мислив:
Шугають над тополею сну
Сойки гіпсових піснеспівів –
Хоралів жасминових квітів:
Я теж монах – кармеліт босоногий,
Що малює димом портрети
Знахабнілих теософів,
Сині ягоди італійських двориків
Дивака Малатести*.
Так я відчував:
Цитую вульгату**
Необачно
Птахам-піжонам***,
Гракам-чорнокнижникам,
Що відобразились в дзеркалі
Торішнього злого дощу.
Трохи для Неба – жменю посмішок,
Нехай і не Будди, а так –
Якогось школярика,
З каламарем замість метелика,
Що чорнилом вимастив пальці,
Бо малював людину
На папері рожевих мрій****.

Примітки:
* - звісно, Пандольфо ІІІ, кого ж іще…
** - Я тоді з вульгати процитував таке: «Arcam tibi ex lignis cucurbitae fac, arcam tabulis facies, et bitumine linies intus et foris…» Звісно, намарно цитував, не інакше…
*** - не знаю як у вашому місті, але в моєму місті розвелось чимало птахів-піжонів – строкатих стопудозиків, бо сентиментальні бабусі годують їх білим м’якушем насущника.
**** - кольору аргентинської заграви – там, над пампасами. Тієї, яку споглядають гаучо.

Ну як перекричать тисячоліття?
Яким гінцем переказать Орфею,
Що Еврідіка – тільки пам”ять?
Та перша ніч, ніч на подружнім ложі,
Ті сплетені тіла, ті губи-нерозрив,
Той скрик в нічному безгомінні,
Де слово – подув, а не смисл,-
Теж тільки пам”ять.
Не чує.
Виграє на пагорбі жалі.
Хто їх почує на тім світі?
А в цім, якщо й почують, чи ж повірять?
І справді:
Не ймуть фракійські молодиці,
Що їхні ще дівочі груди, пругкі тіла,
Спраглі од чекання губи
Орфеєві навіки заступила Еврідіка.
І досить ковтка вина терпкого...
Ні, ще раз прокричу в тисячоліття.
Може, вдасться бодай переінакшить міф.
А як нічим уже Орфею не зараджу
/Розтерзаних, Поета і кіфару
Несе-гойдає жаліслива річка/,
То розкажу, про що кіфара грає:
“Чи варта пісня
Бодай одного життя людського?
Варта.
Життя, коли воно не тління,-
Ватра,
Коли воно не жарти,-
Варте бодай одної пісні”.

Пара ніби єдина,
але між ними розверзлася
прірва. Голос потонув
у сплетінні чагарників,
тепло розтануло
у всесильному розпаді.
Пара ніби єдина,
але кожен - волаючий
у пустелі. Тріщина
у стиску рук.
Падають камінці,
уламки цегли
із колись цілісного моноліту.
Сиплеться штукатурка,
як знецвнені слова.
Колишні клятви
девальвували
і втратили вартість.
Тріщина у стиску рук -
це тріщина свідомості,
це тектонічний злам,
який проходить душами.
Тріщина, яку не усунути,
не замазати, на світі
ще не придуманий
такий розчин.
Коли від тріщини
посипляться уламки серця,
розпадеться
людська особистість.
І в цьому розпаді
народиться нова самість.

26 червня 2024

Із тиші комори,
набитій різним мотлохом,
лунає голос віків.
Він губиться в шумі,
як у брудних водах.
Його так легко заглушити.
Голос віків тендітний,
як шелест листя,
ніби класична мелодія
у какофонії попси.
Голос віків легко налякати,
і він зникне
у кучугурах сміття.
Так важливо його
не загубити і зберегти,
як давню коштовність.
Те, що ми так давно чекали,
може бути легко втрачене.
Чи не загубиться голос віків
у мільонах другорядних голосів?
Чи не втратить він
свою первозданність,
чистоту джерел?
Голос віків не повинен бути
заглушений голосом
тимчасової метушні.
Це витвір мистецтва,
на який наповзає розруха.
Це простягнута рука
із глибин Всесвіту.

20 червня 2024

Зникнути в невідомості,
розчинитися у просторі,
розпастися на частинки,
перетворитися на пил.
Пил стає господарем доріг,
найбільшим повелителем,
німим оракулом,
який віщує істини.
Коли ти стаєш нічим,
ти стаєш усім.
Ти зникнув
із телефонних довідників,
розстрільних списків,
членів профспілки...
Ти перетворився
на березову кору,
шелест трави
і голос ріки.
Ти став придорожньою
приблудною собакою,
який біжить невідомо куди.
Ти став утраченим сенсом,
який розчинився в лісі.

12 червня 2024

Шпак з довгим хвостом,
За який зачепилась веселка,
Лишивши на ньому фіолетову пляму,
Прилетів до міста кам’яних провулків
В якому нічого не відбувається.
По радіо так і сказали:
«У цьому місті нічого не відбувається…»
А Бог дивиться
На це місто з потойбічного
Квіткового раю
І бавиться яблуком –
Зеленим, як все, що зростає
І має надію бути.
Отой шпак
Хвостом (довгим як Вічність) вказував
На початок
(Не всього звісно, тільки дечого),
А дзьобом лічив трамваї
(Бо трамвай не подія,
Навіть якщо він гуркоче колесами,
А лише причина
Думок чотирьох жінок,
Що вдягнені в сіре).
І тільки смугастий кіт
Подумав, що то не шпак, а годинник,
Який вказує кількість хвилин
До Великого Одкровення.
Шкода, що той кіт не знає абетки,
Жодного знаку клинопису,
Жодного ієрогліфа,
Кострубатого, наче сліди фламінго,
Інакше він прочитав би
На сторінках-цеглинках глиняних книг,
На бамбукових дощечках
Казку про патріарха Ноя*,
Що майстрував корабель без вітрил,
Без керма і компаса:
Бо всі пливуть навмання,
Байдуже, то Судний День
Чи Скорботна П’ятниця,
Чи просто четвер,
Коли падав дощ**.

Примітки:
Тут мова йде про мед, зібраний з гіркокаштану кінського (Aesculus hippocastanum L.). Хто не коштував такого меду думає, що життя це стежина з одної квіткової галявини до іншої. Є ще мед зі каштану їстівного (Castanea sativa Mill., 1768) – то зовсім інша річ, що навіває духмяні сни.
* - плавання Ноя, то була насправді містерія, а зовсім не порятунок потопаючих зайців. Зайців-потопельників рятував дід Мазай, хоча він теж був Ноєм.
** - дощ може падати будь-якого дні – не тільки в четвер. Добре, що в країні Шумер дощі падали вряди-годи, інакше б їхні глиняні таблички розмокли і ми би нічого не довідались. Між іншим, серед шотландських масонів та богемських містиків ходять вперті чутки, що всесвітній потоп почався саме в четвер.

Почесний директор прийшов
до свого колишнього кабінету,
але його ніхто не помічає.
Паркет скрипить,
мов клавіатура рояля.
У кабінетах віє
вітер минулого,
ледь колишучи штори
і папери. Дух минулого,
як лихий привид,
проникає скрізь,
руйнуючи гармонію свідомості.
Дух минулого - як чвари,
як невідомий небезпнчний вірус.
Почесний директор стоїть,
мов тінь, голос чоловіка
надірвався і охрип,
він став сиплим
і ледве чутним.
На нього не звертають
увагу, він перегорнута
сторінка історії,
пожовклий торішній листок.
Почесний директор,
як раритет із музею,
стоїть, укрившись пилом.
Так минуле заговорить
голосом скрипки,
нечутним у навколишній
метушні. Почесний директор
дає непотрібні поради,
як оракул античного світу.
Це голос совісті,
який усі забули.
Почесний директор
укривається могильною травою
і йде зі своєю епохою.

7 червня 2024

Мертва сторінка
у соціальній мережі,
із якої випарувалося життя.
Вона похована під брилами
гігабайтів інформації,
під мотлохом, шумом,
фейками, мемами,
хейтами, хештегами.
Про неї забули.
Мертва сторінка
схована під заростями
давнього дрімучого лісу.
Сюди давно ніхто не заходив,
як у покинуту хатину
у гущавині дерев,
де колись зупинялися
мисливці. Мертва сторінка
видає сигнали "SOS!"
із океану забуття.
Вона затягує,
як Бермудський трикутник,
людей і речі.
Вона поглинає,
мов чорна діра,
цілі планети.
Мертва сторінка
промовляє мертвим голосом,
простягає кістяну руку
і розвалюється,
як струхлявілий скелет.
Вона може породити
лише мертву зону мовчання,
де тонуть усі паростки
людського духу, де назавжди
замовкають голоси,
де натхнення покривається
павутиною страху, де пориви
обтягнуті колючим дротом.

6 червня 2024

Увечері завжди здається,
що часу катастрофічно
не вистачає, що земля
вислизає з-під ніг.
Залишилися лічені хвилини.
Увечері ти опиняєшся
над прірвою.
Над прірвою життя,
над прірвою пізнання,
любові, відчаю...
Ти хапаєшся
за останні шматки часу,
який залишився,
ти хапаєш
уривки слів Бога,
уривки натхнення,
залишки осяяння.
Лише над прірвою
усвідомлюєш важливість
кожної хвилини,
важливість того,
що раніше не цінував.
Над прірвою ти стаєш
жебраком, який просить
милість неба,
який хоче другого життя,
другого шансу,
на дні торби в якого
лише мідяки,
голос тиші
і голос хаосу.

4 червня 2024

Чи можна зробити
фотографію для вічності?
Фотографію, яка не пожовкне,
яку не зітре час.
Чи багатьом із фотографій
удалося подолати
навалу віків?
Від них збереглися
у ліпшому разі
якісь фрагменти чи уривки,
а епоха вислизнула з рук,
найдорожчі спогади
протекли між пальців
і від них нічого не лишилося.
Тепер ми полюємо
за старими фотографіями,
як за коштовними скарбами,
які зариті на мінному полі
любові та ненависті,
сумнівів і погорди.
Як зробити
знімок для вічності?
Нещадний час
стирає найдорожчі контури,
риси облич, усмішки,
а згодом і саму енергетику,
яка розлітається
аморфною хмарою.
Я хочу зробити
фотографію для вічності,
стоячи над прірвою,
у якій вирує хаос,
який руйнує все.
Хаос простягує руки,
але він нічого не може
зробити для вічності,
це протилежні основи,
від зіткнення яких
іскрить. Фотографія
для вічності,
як і вірш для вічності
лежить на дні прірви,
у безмежності трав.

3 червня 2024

Рік.
Всього лиш рік.
Ми були разом.
У цей несамовитий рік.
Режим ламали метастази
Народжувався новий світ.
А нам було так добре
Вдвох з тобою
Ми планували спільнеє життя
Та залишились з самотою
В минуле вже немає вороття.
І безкінечний біль
Посеред дня і ночі лине
Не буде вже розради забуття
І шепіт пересохлих губ: "Аліна!"
Ятрить й рве душу без кінця.
Я від людей сховавсь мов равлик
І плюнув на своє життя.
Шляхи до тебе запорошені снігами
Моєї неминущої зими.
Чи жили б спільно ми?
Не знаю. Однак нас розлучило
Вороння...

12 жовтня 2025.

Так не хочеться,
щоб закінчувалася ніч.
Так не хочеться,
щоб починалася спека.
Здавалося б, що може
бути ліпшим від світла?
Але сонце спопеляє,
воно пропікає
до глибини душі.
Сонце не залишає
нічого живого,
перетворюючи землю
на пустелю.
Так не хочеться,
аби починався
робочий тиждень
із його метушнею.
Нехай люди поринуть
у нічну гармонію,
у казку ночі.
Нехай не буде
денної тривоги,
а лише нічне царство мрій.
Замість денної втоми -
нічна ерекція,
нічні любощі.
Замість денної пустелі -
нічне озеро спокою,
у яке зануриться
риба пізнання,
на дні якого
будуть повзати
раки сумніву.
Нічне колихання очерету -
ніби гра невидимих гітар.
Нічна музика -
замість денного виснаження.
Краще нічне народження,
ніж денне згасання
під нещадними променями
сонця.

3 червня 2024

Кажуть, як прийде Месія,
Судний день перетвориться на свято.
Отож, зодягнені в усе біле,
з накинутими поверх талітами
натщесерце простують юдеї в синагоги.
Навіть ті, хто не молиться в будень
І порушує приписи шабату.
По всі негаразди так хочеться
щоб це збулося найскоріше.
Щоб, як пророкував Ісайя,
мечі перекували на орала, на серпи списи,
щоб не підіймав меча народ на народ,
щоб не навчали війні, себто нищить…
Цей день уже настав для дітвори.
Спинився транспорт, окрім амбулансів.
Тож малеча мчить на всьому
на чому можна мчать у вимріяне завтра.

Чи є сенс шукати дівчину
на базарі, на торжищі,
де все купується і продається?
Ти загубив дівчину
за масками повсякденного
життя, у хаосі століть,
а тепер шукаєш її,
як єдино потрібний маяк,
у миготливості атомів,
на базарі, де розпадаються
сенси, де все знецінюється,
девальвуються почуття,
скомпрометований розум.
Ти шукаєш дівчину
у фальшивому безглуздому
театрі, де згнили декорації
і диявол править бал,
де змішалися актори
і глядачі. Театр вийшов
на вулиці і став
їхньою частиною. Чи можна
знайти красу серед безчестя,
на торгах, на біржі?
Вона втонула, як діамант
у багні. А тепер шукай її
серед шинки й винограду,
у розливному морі
вульгарності, у всесвітньому
борделі. Головне
на цьому торжищі -
не втратити самого себе,
бо й ти можеш стати
торгашем, і тобою
можуть почати торгувати.
На ринку ти можеш знайти
лише бліді манекени
справжньої краси,
лише рабинь і наложниць.
Кафа нікуди не дівалася,
вона перемістилася в часі.
На ринку продаються всі:
письменники, журналісти,
автори, політики...
І ось ти розгубився
перед цим безглуздям
і велелюддям, де все
розпадається на атоми,
де розпадаються
краса і правда
і вже не лишилося
нічого святого.

27 травня 2024

Той, хто по смерті захоче розшукать мене,
серед мурашок поспішних хай шукає
або ж серед кошлатих бджілок.
Змалку трудитись звик, як і вони,
тож залюбки до них прилину…
…Люблю пісні ще з повоєнної пори,
коли дівчата з хлопцями на колодках
козацький сум і радість виливали,
а я з малечею стояв і всотував той спів.
Знаю, не до пісень мурашкам,
а от у бджолиному гудінні
відгук дитинства пізнаю.

Давно я не був
на залізничному вокзалі.
Узимку він промерзає
до самих глибин,
як серце печалі.
Вокзал став для мене
землею обітованою,
куди спрямовані мої мрії,
де я хотів би
знайти прихисток.
Вокзал став
Вавилонською вежею,
яка веде невідомо куди,
яка веде до вершин абсурду.
Він знав часи
біблійного стовпотворіння,
але тепер його відвідують
поодинокі гості.
І здебільшого він зачинений,
як річ у собі.
Вокзал став
самотнім бичем,
відкинутим
на узбіччя історії.
Він упився отрутою віків.
Над ним пролітає
неприкаяний листок,
як послання вічності.
Ларки не працюють.
Люди зникли.
Лише віхола часу
замітає зникомі сліди.

24 травня 2024

Скільки часу ми втрачаємо
на сон! Як шкода,
що безліч годин
іде в нікуди.
Сон - це ніби інша реальність,
але часом така моторошна.
Важко зрозуміти,
яка реальність є справжньою:
денна чи нічна.
Можливо, денна реальність
є ілюзорною, а насправді
ми спимо. І все-таки
скільки років сну
змивається у Стікс,
зливаючись із мазутом.
Ми пливемо рікою сну,
напорюючись на рифи,
на мілину, наш човен
грузне в муляці.
Човен губиться в очереті
миттєвих, уривчастих
сновидінь, які мерехтять
кінострічкою. Ріка сну
може бути повноводною,
а може перетворитися
на струмок, штовхаючи
у пустелю безсоння,
у випалені піски
кошмарів, якими
повзають змії та скорпіони.
Кошмари нагадують
вогненні стовпи
посеред пустелі,
вони невідома кара Бога.
Сон може бути прокляттям,
а може бути благословінням.
Важкий сон, як похмілля,
як злочини віків,
тягне каменем
на дно колодязя.
І легкий сон, мов пилок,
який лягає
на крило ангела.
Ріка сну зовсім зміліла,
вона мучить
безводністю безсоння,
його порожнечею.
В очеретах сну
заблукав човен губ,
а вічність випарувалася
з останньою водою.
Ріка сну шумить
єрихонською трубою.
Ріка сну
пестливо біжить,
як доторки губ
до жіночих грудей.

21 травня 2024

Похмурий горіх
із зів'ялим після морозу листям.
Він нагадує старого,
який просить милостиню.
Голосіння дідугана
ударяються об небо
і осипаються
не золотими монетами,
а черепками.
Вони падають із дзенькотом
на бруківку,
ніби знецінена валюта.
Голосіння старого
схожі на прокламації
збанкрутілих політиків,
виснучи пожовклими
листівками на стінах,
як розп'яття надії.
Горіх просить милостиню
у неба, а воно вдаряє
жорстоким холодом,
льодяними дощами,
пекельним градом.
Горіх - як самотній солдат
на полі абсурду,
як Дон Кіхот,
який розбився
об вітряк ілюзій.

19 травня 2024

Чому молода дівчина
так часто буває на кладовищі?
Чому вона ходить туди
щоразу? Молодість і небуття -
що може бути
більш протилежним?
Пам'ять, яка застрягла
у глибоких тріщинах граніту,
і буйство плоті,
у якої все попереду.
Молодість так приваблює
розпад. Це змія,
яка кусає себе за хвіст.
Чи це не початок хвороби?
Замість короткої спідниці
у дівчини довга чорна сукня.
Усі принади сховала
похмура скорбота.
І молодість входить
у царство тотального суму.
Замість юнака
дівчину обіймає
невситима смерть,
замість палких долонь
молодого коханця -
клени, укриті забуттям.
Після роботи
замість шарварку кав'ярні
вона входить
у застиглість і незмінність,
у яких тотальний провал
у невідомість і непізнаність.
Замість модних шлягерів -
одноманітна музика,
яка звучить
звідусіль і нізвідки,
яку озвучують
чорні янголи
скорботи і помсти.
Дівчина подружилася
з ангелом смерті,
пішла у монастир небуття,
і в цьому ствердилася
вітальність,
яка повисла на гілках
цвинтарних дерев.

15 травня 2024

Із кущів простягаються
сотні рук.
Це руки мовчання.
Катарсис дерев
дає необмежені можливості.
Синтаксис тополь
помножений
на пунктуацію кленів.
Глибинна граматика дощу
змиє страждання.
Із кущів простягається крик.
Він нагадує спалах
наднової зірки.
Любов проростає
тендітними пагонами дерев.
Трава пробивається
крізь асфальт упереджень
і змертвілих поглядів.
Ліс стане твердинею
людської особистості.
Він стане
на обороні гідності.
Гострими багнетами
ліс підніме високу думку
на суд сонця.
Об шпилі мовчання
розіб'ються словоблудство
і кришталева пиха.
В озеро мовчання
упадуть сльози
чистого відчаю.
У філіжанку кави радості
упаде коньяк мудрості.
Ніщо не зрушить
спокійної гладіні озера,
у якому спочила вічність,
у якому потонуло
стільки людських страждань,
на дні якого лежать
кораблі невідомих Колумбів
і повзають краби сумніву.

10 травня 2024

Куди я біжу? Навіщо?
Чи більше я намагаюся
відірватися від місця втечі,
тим більше наближаюся
до нього. Подорожній,
який мені трапиться,
також біжить від чогось?
Від своїх гризот,
від своєї невтоленості,
від своєї безодні.
Ми всі від чогось тікаємо.
Це постійний броунівський рух
утікачів. Ми боягузи,
тому що боїмося
розривів у своїй душі.
Я біжу, вдихаю аромат степу,
запахи свободи
і невгамовної спраги.
Степ став для мене
безмежним космосом,
у галактиках якого
можна заблукати.
Степ став для мене
утіленням вичерпаності,
утіленням висохлості
внутрішніх джерел.
Степ хоче пити,
і ніхто не проллє на нього
води, не вгамує
несамовитий крик відчаю.
Він простягує язик до неба,
і на нього падають зірки,
проливаючись плачем.
Степ своїми літерами
пише мої вірші,
які може прочитати
лише сонце.
Спраглий язик степу
стане мотузкою для моїх слів.
Мій двійник, моє alter ego
в особі подорожнього
і стане мрїм особистим
катом, який приведе мене
на плаху німоти.
Найстрашніше, коли біжиш
від власних слів,
вимовлених колись,
які наздоганяють тебе
шуліками.
Я йду на голос тиші,
я шукаю радості у скорботі
і мінорні мелодії
під час бенкету.
Я напорююсь на лезо мовчання
і клинок самотності.
Я вслухаюсь у тишу вибуху
і шукаю кратери
на землі безгоміння.

7 травня 2024

Повернутися в ніщо,
до першооснов,
перетворитися на порох,
відійти від справ,
зрозумівши суєтність
амбіцій і статусу,
повернутися
до того природного стану,
із якого все вийшло,
розсипатись на шматки,
які неможливо зібрати.
І таке повернення
є найбільшим самадхі,
найбільшою нірваною.
Повернутися до пуповини,
із якої ти вийшов,
до тієї точки,
із якої все вибухнуло.
Повернутися до першоречовини,
яка створила твій розум,
повернутися до першосутності,
яка запліднила буття.
Коли ти розпадаєшся,
то заново формуєшся.
Розпад відбувається в усьому:
у мистецтві, у політиці.
Поезія розпаду стане
передднем нових звершень,
нового етапу,
до якого ти поклав
розбите каміння.
І коли ти розпадешся
на частини,
як Рафаель Сальвадора Далі,
це і буде новим населенням,
відкриттям нової людини.

6 травня 2024

Судний день перетвориться на свято...
Отож, натщесерце, зодягнені в усе біле,
з накинутими на плечі талітами
простують в синагоги навіть ті,
хто не молиться й порушує приписи шабату.
Кожному хочеться, щоб сталось так,
як пророкував протягом всього життя Ісайя,
щоб перекуто було мечі на лемеші,
а списи на серпи, аби народ
не підіймав меча на народ,
аби нарешті не навчали війні...
...А для дітвори, чиї блага вимолюють дорослі,
цей день уже настав: їй ні в чім
спокутуватись перед Всевишнім.
Отож, як спинився транспорт,
мчить вона на всьому, на чім можна мчати.
...Як хочеться, щоб Судний день
якомога швидше став насправді святом
і діти мчали в радісне майбутнє.

Ящірка - це сенс,
який вислизає з рук.
Чи не є Всесвіт
такою самою ящіркою?
Ми шукаємо необхідних слів,
які падають у траву
і губляться там.
Ящірка є необхідним словом,
яке загубилося вві сні.
Ми знаємо лише
окремі літери,
які намагаємося
ухопити за хвіст.
Ми вдихаємо аромат
зниклого слова,
ауру відсутності.
Хвіст ящірки -
уламок того смислу,
який ми втратили.
Ящірка пролізе там,
де не пролізе динозавр.
Це тонкі грані,
яких ми не помічаємо.
Це лезо розуму
для посвячених.
Найдрібніша істота
може стати богом смислу.
Ми намагаємося впіймати
ящірку, як невловиму мить,
як лінію
між життям і смертю.
І вона залишає нам хвіст,
як оманливу перемогу,
як пафосні слова,
які приховують найголовніше,
як бенкет диявола,
мов зовнішню оболонку,
під якою тріщить будова.
Останні прощальні звуки
не повернуть
привабливість її луски,
привабливість таємниці.

3 травня 2024

Телефон, викинутий у плесо озера,
ніби потонула під водою
Атлантида. Скільки болю і відчаю
пішло під воду! Що змушує
різко кинути телефон
невідомо куди, у прірву?
Це невмотивований імпульс,
який пробігає тілом.
Ми кидаємо в потойбічну пітьму
марноту цього світу.
Я замилувався колодою,
наполовину покритою водою,
і захотів позбутися того,
що руйнує красу.
Краса і космос єдині
і неподільні, а цивілізація
створює пластмасовість,
створює шиучність.
А телефон і є втіленням
диявольського логосу,
путами, які вкривають
розум, тому в плесі озера
йому саме місце.
Нехай він укриється
водоростями, тоді, можливо,
цивілізація оздоровиться.
Нехай у водоростях потонуть
кошмарні сни тисячоліть,
чаклунство історії.
Потонулий телефон
із номерами, явками, паролями.
Це спроба викреслити себе
із цього світу,
спроба загубилися в ньому.
Останні бульбашки телефону
летять угору,
як стогони Всесвіту.

11 квітня 2024

З літами охочіш розмовлять мені
із немовлятами, аніж з дорослими.
Ну, що почуєш од дорослих?
Скарги на життя:
Податки й ціни скачуть, мов зайці...
Дедалі більше даються взнаки хвороби...
Клімат міняється на гірше...
А з немовлятами якже простіш!
Без слів їх зразу розумію.
Досить усміху, що вартніш од слів.
А тому, що бозна чому скиглить,
здвигую плечима і розводжу руки.
Мовляв, що сталось, друже?
І затихає немовля, і слуха,
одсторонивши соску,
байки мої дідівські.

Краса, схована в сірий,
невиразний одяг,
стирається під дією часу,
стає одноманітною.
Що залишається від колишнього
пульсування, буйства водограю?
Краса обростає жиром,
ніби непотрібною бронею,
мовби латами рицаря
із розбитої армії.
Поруч із чоловіком-кабанчиком
врода жінки також руйнується,
вона стає зайвим додатком,
квіткою на звалищі.
Брутальність кабанчика
трактором зносить красу.
І тепер є лише її залишки,
як діаманти в багнюці.
Чи можуть вирости
квіти на звалищі?
Можуть, але вони будуть
так само спотвореними,
кривими, покрученими,
як життя,
яке їх породило.
Зі смітника визирає
рука вічності,
як останній шанс
на порятунок.

29 березня 2024

Поцілунок в івриті й зброя
Позначені одною й тою ж літерою – Нун,
Якою починається ще й перемога – Ніцахон.
І є в тім логіка житейська, бо й справді:
За поцілунком безгрішна починається любов,
А не кохання тимчасове, як осоружний вітер.
Отож, цілунком завершуйте пристрасті свої
І молоді, й старі, бо це і справді
Найсильніша в світі зброя.

Проблиск в очах поета,
крізь смог повсякдення,
засипаний
снігом буденності,
коли його ніхто не чекав.
Проблиск крізь дим
фальшивих цінностей,
крізь хащі тоталітаризму,
крізь какофонію
масової культури,
примітивної попси,
проблиск, який заглушають
сирени дебілізму,
улюлюкання натовпу,
проблиск, який спалахнув
і може погаснути.
Божа іскра
у мутній воді.
Хто його може оцінити?
Лише обрані,
лише жерці мистецтва.
Він може розтанути
так само несподівано,
як народився.
Лише мить
відокремлює його
від пітьми ночі,
від всепоглинаючої
безодні. Завдання обраних -
зберегти його,
пронести, немов свічу,
крізь темні води
банальності й цинізму,
стоячи на крутому березі
під шаленим вітром,
який задмухує найсвятіше.
Це блискавка,
яка розколює дуб мудрості.
Проблиск розтане
у безконечності,
ніби крапля
у космічному хаосі.

15 березня 2024

Несподівано випав сніг,
коли зима вже закінчилася.
Останні конвульсії зими.
Відчуваєш ностальгію
за її красою, яка минає.
Повінь зими відступає
дуже повільно.
Військо зими потрощене
і лежить у траві.
Крізь кістки зими
проростає весна.
Вона невмолимо наближається,
її ніщо не може спинити,
навіть смерть.
Вона невідворотна, як фатум.
Її слова важкі,
як тавро долі.
Залишки снігу,
ніби острівці нерозталої мрії.
Останній подих зими
свіжий і морозний,
він бадьорить для нової дії.
Проростають проліски,
як забуті смисли.
І останній крик приреченого
у гаях буде звучати
як голос волаючого в пустелі.

13 березня 2024

У вихорі готичних алюзій
Темних, як шпарка,
В яку кидає Час невблаганний
Золотий таляр Сонце,
У безодні іберійських метафор*,
Куди провалився будинок,
Що стояв на семи вітрах
Епохи молокоїда Аттіли:
Вапняковий дім-прихисток,
В якому зірвало дах-череповище,
Коли вітер писання
Був нещадний до літер
Неохайних пророків,
Що жили за отам – за рікою**
І кидали дірявий невід
У каламуть свавільних ночей
Епохи безхатьок
Чи то пастухів-номадів.
Вчора
Ми писали білою крейдою***
Маленькі кінічні істини****
На скелі нетяги сови,
Що здавалась незламною
Твердю часів творіння,
А нині танцюють тіні
На стільниках бджолиних –
Тіні чорного диму.
Ми ласуємо подихом вітру –
Осіннього (як усе нині)
І гадаємо: може ми теж бджоли,
Що марно шукали нектар,
Марно літали над Римом,
Над луками запашної Аркадії,
Думку міняли на крейцер
Цісаря. І співали сонату.

Примітки:
* - після Мігеля де Сервантеса Сааведри всі метафори стали трохи іберійськими на смак – лишають терпкий запах оливок, мигдалю та рудого пилу.
** - можливо, Рейном, можливо, Істром, чи, взагалі, можливо, Стіксом, хто зна…
*** - буває ще кольорова крейда. Нею писати маленькі істини на скелях вічності не варто.
**** - після Зенона Елейського всі істини стали трохи кінічними (ну, зовсім трохи). Мені самому іноді хочеться поселитися в глиняній діжці.

Повернутися додому на руїни
і шукати смисл
у розбитому камінні.
Повернутися додому
і не зустріти обіймів оселі,
а замість них
зяятиме кістяк
зі смертельною посмішкою
і розкинутими руками.
Повернення додому
до тих сутностей,
яких давно вже немає,
до тих слів,
які розчинилися в повітрі.
Повернення додому -
у рідний попіл.
На попіл перетворилося
усе дороге тобі.
Попіл, як пісок часу,
замітає спогади,
замітає рукописи,
які горять.
Повернення додому -
у нікуди, у ніщо,
у порожнечу, яка говорить
пошерхлими губами,
пересохлими від спраги.

6 березня 2024

Так вже судилося –
Всім опинитися на тому березі.
У вересні це станеться чи в березні,
Чи самотужки вплав,
А чи з Хароном на човні...
То чому ж смерть завжди завчасна?
Чому сторонимося того берега?
Чи не тому,
Що там уже назавше
Лиш свідками життя цього стають?

Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу перевтілить мене в мурашку
неподалік десь од домівки.
Мову і звичаї улюбленців своїх охоче вивчу.
Без нарікань ходитиму за провіантом з ними,
(звик на роботу ходити тільки пішки).
І вже без заздрощів дивитимусь, як праведні юдеї
чимчикують звідусюд в Ізраїль...
«Таки збувається ...»,- скажу тоді по-мурашиному
та й поспішу наздоганять нову свою родину.
А як заллє дощами край наш пізня осінь,
і затишно, і тепло буде нам у сховку.
Наслухаюсь тоді бувальщин про літа давноминулі -
такі ж бо схожі на міфи та казки людські.

У дитинстві я довго подорожував.
Що я шукав?
Я шукав те, чого не існує,
а знаходив лише порожнечу.
Із дитинства закріпилася звичка
шукання невідомих світів.
Я потрапляв у магму невідомості,
у в'язку речовину невизначеності,
я ловив, ніби кульку,
недосяжну мрію, я заходив
у недобудовані будинки,
у напівзруйновані хати,
і на мене накочувався
дим майбутніх подій.
Що залишилися від того часу?
Він потонув у серпанку забуття,
лише окремі ноти
звучать у какофонії.
Марно намагатися впіймати
минуле за хвіст,
марно прагнути
відтворити його запах,
воно все одно вислизне
і побіжить полем незбагненності.

24 січня 2024

В одній тональності
плачуть діти всіх національностей,
одні й ті ж сльози,
солоні, невблаганні ллються.
Це музика без слів,
словами не варто відгукнуться.
Ліпше голівоньку притиснуть
і пестить, і мугикать любу маляті пісню.
А наостанок ще й поцілувати ніжно.
І так допоки не засопе у ліжку.

Осіння новела,
Що написана на поверхні озера
(А хтось називав його дзеркалом),
Слова,
Що виводили не бузиновим чорнилом,
А жовтим листям, що падало
На сіру ртуть спокою,
Повість про народ човнів, яку
Хотілось забути, але не виходило,
Хотілось закреслити, але було марно,
Хотілось зневажити (хоч трохи),
Але де там,
Хотілось закреслити, але несила.
Лишається тільки наспівувати
Солону пісню чашника-зброєносця
Торкаючись мідних струн кото*
І мріяти про тихе мовчання
Уважного пастуха Сонце.
Окраєць вересневої пустки –
Ним ласували вигнанці круки,
Що жили під годинником ратуші
Мертвого міста писарів,
А нині над озером вічної тиші,
А нині на сухому дереві відчуження
Пророчать про щось лиховісне
Своєю мовою крику –
Пронизливою, як заперечення
Буття нашого неохайного.
Народ човнів**
Мені нагадує чапель-рибалок,
Що перекреслюють поему Неба
Крилами – сірими як саме життя,
Відвертими, як довершення
Холодного цвітіння латаття***.

Примітки:
* - чому кото? Тому, що за вікном осінь, а кото – це направду осінній інструмент, сумний наче холодний вітер. Ірландські píobán чи fidheall надто веселі інструменти для цієї пори і часу…
** - Fear a' Bháta – хто ж іще…
*** - лотоси в наших сумних краях не цвітуть. Може тому ми і не вміємо забувати. Нічого. Тому латаття – і мед з цих водяних лілій, який назбирали бджоли озер…

Краще говорити мовою жестів,
на дні якої - крик, відчай.
Ліпше говорити мовою очей,
на дні якої - пристрасть.
Худий, виснажений ізгой
гримить кайданами
порожніми вулицями.
І його ніхто не чує.
Ліпше за все скажуть кайдани,
як мова повсталого раба.
І кожен їхній дзенькіт,
як слова промовця,
звернені до натовпу.
А їхня іржа, як пил
старих манускриптів.
Вона скаже більше
за теперішні одноденьки.
У ній чаїться дух
вічного Спартака.
Тільки ставши вигнанцем
звідусюди, людина може
пізнати себе в пустелі,
тільки там вона дійде
до глибини мовчання,
тільки там вона вип'є
останню краплю космосу,
яка вгамує спрагу
і стане поштовхом
до творчості.

6 січня 2024

Руїни зруйнованого міста.
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
хоча їх теж будуть вивчати
в підручниках історії.
Ці руїни не будуть
витвором мистецтва,
а скоріше, витвором божевілля.
Луна безперешкодно
котиться містом,
їй нічого не заважає.
Замість міста став пустир.
Руїни підіймають угору
безсилі руки, голос руїни,
ледве охриплий, низький,
хоче щось сказати.
Безсила мука відобразилась
на втомленому обличчі руїни.
Горло руїни хоче пити.
Така сила безсилля.
Таке торжество поразки розуму.
Руїна розкидала свої кістки,
шматки рук і ніг,
вона розкинулася скрізь
суцільним виттям біди,
суцвіттям ненависті,
сузір'ям болю.
Нехай ліпше руїни мовчать.
Бо коли вони заговорять,
тоді настане всім кінець.

26 грудня 2023

Дощі йдуть і змивають усе,
роблячи землю безликою.
Дощі йдуть, ніби вселенські сльози
вилилися в один момент.
Дощі змивають пам'ять,
змивають здобутки
творчого духу,
любов і ненависть,
добро і зло, правду і кривду.
Щоденник дощу
пишеться барабанним дробом.
Літопис дощу
розтікається калюжами.
Апокриф дощу схований
під товстими шарами бруду.
Скільки страждання
увібрали в себе дощі!
Скільки непромовлених слів
вони у собі чаять!
Дощі відкривають мартиролог
забутих імен.
Кожна крапля падає,
як причаєна бомба.
Дощі пишуть золотими буквами
історію нествореного світу,
вони пишуть
неіснуючими літерами
те, що не можна вимовити.
Дощі падають за комір
нагадуванням про вічне зло.
Хоч би скільки писалася
поема дощу, їй немає кінця,
а початок загубився
у Божому задумі.
І ці слова вже не слова,
а краплі, які хочуть сказати
невідомо що, які будуть
невизнаними апокрифами
у гуркоті грому.

22 грудня 2023