Я розіллю л
                            І
                             Т
                              Е
                                Р
                                  И
              Мов ніч, що розливає
                  Морок осінніх звуків   у
                   Ьнідивонс хиктих    х          в
                      І насниться мара   ї            у
                      Тобі. І вкутає лінь о        ш
                         Голосних серце. в       к
                            І осінь заляже     т о
                                   На дні,
          Порцелянової чашки кавовою гущею
17.10.2023

три яблука
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
не такі як раніше
нагадують
життя триває
важко іноді
все ж можна знайти радість
три яблука ще міцні

У жінки мають бути ноги
Ноги, ноги, ноги
Ще, має бути попа,
визирати з під коротких шортів
Має бути талія і зовсім трошки округлий живіт
Мають бути груди. Будь-які, вони всі хороші
Дайте їм волю, нехай випирають соски.
Мають бути плечі, тендітні й маленькі,
плечі, які витримують все і більше ніж все
Має бути шия, мрія скульптора і мрія вампіра
Мають бути губи, це дуже важливо.
Мають бути очі, такі, щоб втопитися в них назавжди.
У жінки мають бути недоліки,
тільки з ними вона найгарніша за всіх.
Особлива й зваблива.
- - - - - - - - - - - - - - - - - -
Словничок для критики:
Виклик ідеалу
Спростування стандартів
Експресивність
Двозначність
Суб'єктивність
Сатира
Провокація
Еротизм
Відвертість
Стереотипи
Об'єктивізація
Погляд чоловіка
Культурний контекст
Гендерний аспект.
Парадокс недоліків.

 
Вникаємо чи як, піпол?
Чоловік з головою жінки
Полінезійські шпалери випнули обличчя, мікс орієнталь-ретро-
водевіль-джезового педа, сформували тверду, трикутну щелепу
жука чи то богомола
Курний поріз бритви, під вухом на горлі
Лице кольору плям нікотину на пальцях
Темнокільця збирані під зморшкуваті зіщулені очі, що ніби
мапа від надміру бірюзової пудри
Він казав старого язика через зле підігнані дерев’яні зуби
заплямовані надміром опіуму, посічені роками
Ступні, коричневі зморшки над капцями із соломки
Шматочок какао в рожевій мушлі зловив язика вплів у білі нитки
Вугільно-сірий ейзенхаур запханий в лотосовий аскот
Клапоть попелу згори білих-на-жовтім даксів
Чотири кісточки з перснями й нігтями обтяжені мундштуком
твердої чорної гуми
Мені лишалось вдавати аса, поки він пер тацю й мимрив
«Дешевий скурвій син», як соломинка випала з коли сальтуючи
в каналізацію
Такі ось заїжджайлівки в голлівуді
Такі ось заїжджайлівки в голлівуді
Такі ось заїжджайлівки в голлівуді
 
 
 
 
 
 
 
 

Я пригадую рис з яблуками, що так любив з холодним молоком.
Пригадую захаращений чагарниками і дикою малиною покинутий сад із домом
До якого мене відправили.
Пригадую величезну галактику паперівок у тім саду
І як збивав їх надломленою сухою гілкою.
Як і те єдине, круглобоке яблуко, що наче сонце
Залишилось висіти на яблуні.
Пригадую, як розпалився від азарту. Ах! Останній кидок.
Пригадую, як жбурнув гілку, і як вона розчахнула оте яблуко навпіл!
На яблуні залишилась висіти рівнесенька його половина.
Пригадую...
Зараз я пригадую, що пізніше, так само вчинила з моїм серцем
Одна бешкетниця.
Здається,
Символи майбутнього приречені
Народжуватись з пустощів у минулому.

30.09.2023

Крижане царство сну,
де під дією холоду
усе розпадається.
Земля поринає в летаргію,
у забуття, у марення.
Смерть летить, як Аттіла,
на білих конях.
Краса руйнується
від несамовитої мерзлоти.
Порцеляна ніжності
розлітається на друзки.
Квітка любові
умерзає у кригу.
Очі розуму
стають скляними
Чи збереже крига
первісність почуттів?
Чи будуть вони зберігатися
у ній, як гербарій зими?
Те, що пройшло
крізь зимовий сон,
часто стає мертвим.
Незмигні очі зими
дивляться на нас
із глибини ріки.

20 листопада 2020

Покинь обладунки свої в кімнаті з товстої романіки,
Свою недолугу, видовжену тінь спускаючись долу
У внутрішній дворик з колодязем,
замок порослий травою між кам'яною бруківкою, покинь
Куртуазний апостроф розкішних жіночих грудей
І готичне небо,
І хлюпіт зі жмені сонця в сто тисяч монет,
Що падають сяйвом на озеро і на
вайлуваті пагорби.

Ніщо так не тішить, як біло-червона зворотниця,
Перед пустинним станційним двором в закапелках подорожі,
І темно-зелений ліс розчахнутий залізним полотном просмоленими шпалами.

Куди ти ідеш з багажем, валізами, клунями, скринями,
Гектарами збіжжя на прогнилому стерні,
Зі скиртами душ, тримаючи в оберемках снопи,
Куди ти ідеш тасуючи в пам'яті старезні афіші небес,
Атласні подихи віяла гри в залицяння,
Крик юності, що темними хвилями
Розростається темно-зеленим лісом,
Осідаючи відголоссям в яру?!

Сумуєш за тишею, шахами, неспішним читанням
Воскового часу на полиці твоєї нудьги.
Колись ти гортав гуляючи вітром по саду енциклопедії,
Але тепер сотні книг силкуєшся прищепити до молодого саду історії,
До п'ятого виміру приміських воріт.
Озираєшся, а за тобою прохолодна,
Стіна лісу, байрак з чагарниками та
Краплі світла, що вихоплюють тонку павутину угорі та безліч комах.

Покинь великий міф, як покидав неонову вивіску нічного кафе,
Солодкомовного Катулла, античні трагедії,
Літописи середньовічних келій, готичні
Страхопудала ґарґулій, романи на світанку пізнання,
Друкарські станки, листи Флобера, задушні подоли
Палких повітряних куль,
Вибухи спраглих гармат імперій,
Канкан голоду, бурлеск і страх війни, аж до
Виворотної сторони античної трагедії.
Дочитай щоденники пропахлі газом і кров'ю,
Витри п'яти від червоної фарби, що
Привели тебе до білого полотна перфомансу
І знову до війни.

Ти вийдеш з цього темно-зеленого лісу.
І побачиш знайоме сонце шерехате пекучим шафраном твоїх слідів.
І ти дивитимешся на його першу прозору сльозу
І я не знаю чи варто тобі молити його
Про забуття.
Завтра ми знову повернемося до сонця,
А ти підносиш руку із мечем правди над перилами вечора
Щоб поставити зарубку пам'яті його неповторності.

02.09.2022

Юдейська непорочна Діво,
Даруй, що руки опускаю в розпачі безсило,
Бо неспроможен відтворить належно
Твоє замилування світом...
...То був печальний і прощальний погляд
Бо ж до пуття ти ще не знала,
Чи Ерец- Їсраель побачиш знову.
“Елі, Елі
Ше ло їґамер леолам
Гахол ве гаям
Рішруш шел гамаїм
Берак гашамаїм
Тфілат гаадам” .
Юдейська непорочна Діво,
Зачую лебедину твою пісню,
І дрож проймає все моє єство,
І погляд обертається до неба:
А що як з високості злине
Бодай одна із недоспіваних твоїх пісень.

Дерева облисіли, і крізь них
Ми бачим сутність світу первозданну.
І крізь туман у муках неземних
Народжується істина, як панна.

Удалині палахкотять вогні
Домівок в тиші чистім узбережжі.
Так прагнення щоденні та земні
Переплелись із вічним і безмежним.

І прохолоди стелиться вино,
Де потонули болі і тривоги.
І вечір простягає полотно,
Де вигадки й життя злились дороги.

Так шал життя сховається в туман,
Який відкриє шлях у потойбіччя.
Змішається реальність і обман,
Штовхнувши парадокси на узбіччя.

9 листопада 2020

 
якби зорі розплакалися
кришталево, чудесно, дзвіночками
стихійно голосно а-
тонально
 
вибіг у звуки із навіженим
як весняний вітер, собою
наввипередки
все єдино залишений
в обіймах
твого спокою
та
все як є
без ладу розгвинчений
листково-осінній
до світанку, скоріш
 
вилученим із тепла
нечітким кроком ступати до звуків чи не вони
роззсипаються обрію ген
ніби душі
відзоряних струн
 
 
 
 
 
 
 
 

Не кваптесь викорчовувать пеньки:
Корінням у життя вони вп’ялися.
Невдовзі вирвуться на світ гілки,
Закучерявляться зеленим листям.
Зів’ють там гнізда радісні пташки,
Заграє далеч тьохканням і свистом...:
...А поки що на них з утоми можна сісти.

Поки спите ви, стану
Осінніми світаннями.
На травах порозкладую мільярди сувенірів.
Будинки підрожевлю, вмию тротуари,
Підкину ще жарину в парків багаття
І заспанії канни на руки площ подам.
А вже коли займеться сонце в людськім усміху,
День заспіва над містом свій трудовий псалом,
Тоді скажу зустрічним таке просте й величне:
«Шалом!»

Здалось мені, що Рабін йде навстріч.
Якби не цей примружений
Тепер уже хрестоматійний погляд,
Нізащо б не подумав, що це він:
У шортах (знаю, що грав у теніс),
В капцях на босу ногу,
Голомозий, як цабарі усі...
А головне – без охорони!?.
Здалось мені, начебто Рабін
Спитать хотів, що тут роблю.
Я б відповів аматору світлин,
Якби тоді він зупинився.
Та Рабін далі почимчикував собі,
А я лишивсь стоять оторопіло
Із запитаннями своїми.
Чимало їх було, та все ж – найголовніше:
«Як задля оманливого миру
Він нелюдів впустив сюди,
Що віднайшли в Корані
Лиш право вбивать невірних?»
Так я стояв, вдивляючись
У непрострелену ще спину Рабіна,
Допоки не полишив мене синдром Єрусалима.

Час – це плямистий щур
З очима кольору ночі,
Що ласує маримухами,
Які назбирав божевільний
В лісі сутінок спогадів,
У хащах осиротілих просторів,
Де блукає сліпою вдовою осінь –
Оця, в картатій сукні минулого,
Оця, пастушка тихих мелодій
І розмов біля вогнища – марних.
Трохи диму між поглядами,
Трохи живої поезії (ще),
Трохи холодного вітру – між листя:
Скрипка лісового паяца
Тихіша їжакового тремтячого серця,
Що теж співає про сон падолисту:
Майструйте із барв драбину
До загуслого синього неба,
Що просякло трунком свободи –
Таки вітряної і холодної,
Таки завислої в між часами,
У ніч, коли відкриваються двері
І на столі розсипана сіль.
До останніх яскравих квітів,
Які забули зів’янути
Йди нечутними кроками,
Наче не бруківка то,
А печера черепа.
Назбирайте оберемки
Кленового гостролистого золота –
Для подорожніх.

P.S. Написано в ніч на Самайн (Савунь), яку я таки пережив, бо, певно, не порушив жоден із своїх гейсів…

Стою біля криниці
глибинних сил буття.
Навколо безмежний степ.
Я один на широкий простір.
Вода з криниці нагадує
первинні сльози.
Страшна посуха випалила
все, що можна, лише
криниця рятує від біди,
від невмолимого хаосу.
Припаду до криниці,
вона є незмінним
у марноті доби.
Це вода, яка здатна
оживити виснаженого,
вдихнути в нього енергію.
У криниці ховається космос
у новій іпостасі,
який ми ще не відкрили
для себе, який побачать
лише обрані, не кожному
він довірить свої глибини.
Побачивши криницю, людина
буде іншою, вона ніколи
не закопає її,
інакше посуха спопелить усе.

5 листопада 2020

Вийшов в дозор нічний місяць,
Зверху як куля Земля вся видна.
Ніч тишою Непроглядною повна,
І таємної нічної природа сильна.
У кожному кутку ховаються тіні,
Свідки доль і відносин.
Вибіг юнак з будинку бігом,
Та й штовхнув роздратовано в бордюр чоботом.
Крикнув Місяцю: "Полюби мене ти,
Буду носити тобі вічно квіти.
Кинула дівчина мене, чомусь
Я тепер один, видно потрібно комусь.
Дивно так глянув зверху місяць,
А втім промовчив з досадом він.
ЯК же приємні слова і повірив,
Вирішив його поступово перевірити.
Кинув зверху сяйво місячне,
Жовте, чудове, зіркове, ніжно безумне.
І зачарував хлопчика собою,
Тут же прирік він душевний спокій.
Ніжні почуття у природі сильні,
Часто зустрічались коханням повні.
Кожну ніч хлопчик п'янів,
Ближче і ближче до місяця він хотів.
Та одного разу обійняв він місяця і застигнув,
Тут місячно-холодний задум був,
Щоб нікому він не дістався,
Холод у його серце тут же пробрався.
Ходять всі пари до нього, на холмі
Камінь великий стоїть в тишині.
І вночі сяє небувалим він світлом,
І освітлює дорогу всім до Світанку.
Він символ кохання і звісно, без суперечки,
Це кохання безкінечне і без роздору.
А вночі ласкає той камінь місяць
І з ним засипає, під ранок вона.

Так хочеться ще за життя по-людськи жить,
Та поки що вдається небагато:
Плач припиняє й усміхається мені малятко,
За півметра без остраху горобеня заглядає в очі,
Навитяжку кіт стає, щоб шлях не перепинити,
Звідусюд лине: «Будь здоров! До 120 у щасті жити!»
Ідилію оцю порушує воєм амбуланс,
Стрекоче вертоліт стогоном поранених…
Такої миті серце біля них, готове притлумити біль…
Ну, як тут думать про життя своє, коли онуки помирають,
Коли в нападників немає й гадки про каяття,
І сфінксом смерть стовбичить перед світом…

 
 
 ı
 
зась-оргії десь & ніколи впусту загинути
реальність підлота поспіх
я (ти) може звертався стривайте
смішні злодії карлики злоті
намолені зимні тіні досконалі незграбні
діти дзеркалень ключі & слова тим
хто полюбляв у цих вікнах
одну зачудовану в одне іншість
 
 
 
 ıı
 
хто з вас тигри строкаті кумедні
міжзубі сріблисті риби щасливі сіамські
відлюдьки крижані пальці
арлекіни причинні губителі парасоль
листя сонячні плями спекотні
сонний кіптявий порт & провини спраг
 
 
 
 ııı
 
йди ~ коридором ліворуч збиті плитки тощо
давні стіни затискують всотують
знесені сходинки ще за ріг залою тьмяні
війська зі стель світло ледь біле
з-за бутафорії регіт порожній вереск
клацання клямки вітальня
вгинається
строкаті сальто роздерті манжети
мерці іграшки мишва павуки
сопрано блажа безхребетні
мутантські мляві уста
кінцівки зі звалищ
різане божевілля відтілення рухів
пекло хутко-хрускотомв-
тягнеться вбереться павутинням
& крапне виворіт тиші
 
 
 
 ıv
 
(вище) обличчям у скелі зап’ястя спазми
схолола кавова отрута
паради затмення знічев’я врочисто
зціпнуті зуби яструб-каменем
зірватися свист оплески хаотичні квіти
саламандри ніякові лякані
з-понад брил над прірвою чайки скрізь
зіниць лазурові окілля
 
 
 
 v
 
неісторична дещиця кохання насмерть
сліпий плюс бляшанка театральні лаштунки
час- сирена бог- браконьєр па- розбіжність
біп- кадр куля в очницю бляшанка в
долоню кривий зизоокий вітер
тхне пепсі & вклеєні у насамперед
двері хлипнуть ще наздогін
 
 
 
 vı
 
блакитно захмарними берегами садом
трояндовим братом легітним
теплим дощем сторінками століть
мрієкрила тернові вологі
лікті на теках таємних нічлігів
стерти розкіш формулювання межі
нагаї сумління шляхи
пустеля з химерами льодовими
слюдяні божества летаргії відлуння
голоси жменями попелище
знечещення звише
марнобуднів зграї незграбні
 
 
 
 vıı
 
крізь тьмяні спалахи зв’язані очі
стільниці ризиковано розчинені
сяйний квіт пилок ворожнечу
провини мізантропію & прикуп
діагоналеві смужки рим передоз
чорні такі безпальцівки
чуттів контральто сімон-ніна
тигри ліниво тиняючись
маряться
 
 
 
 vııı
 
спокуса ніччю танці у тінях
музична жалоба скловишкирення
кров чорне світло штучність
смертне камінне полум’я
гримаси гілки голки важкопиття
питимеш час & тиша тебе
питимеш час & тиша тебе
питиме
 
 
 
 ıx
 
прощання жарини дощ на склі
плинних сутінок оркестр долабує
повітряний дзенькіт застудне
розлучення рветься лунає крає
з потертої сцени облич & листкові-
дівочі-хлоп’ячі-кружляння-
поторочі фантомно зринають
складають на виніс декори дерева
власні життя пів морок що в них
мейбі & дот неможливість
 
 
 
 x
 
віват клуб різдвяної ночі вічі котячі
ломбарди вітрини світлини
накрадені звідусюд обличчя
зубів скрип небес парамаунт сексовий
паяцівський мейк-ап секретні пап’є
іроній ірландців сніданків механік
натовп осатанілий маятник
зиґзаґові черепки p.p.s. сумління
стороннє собі трикутне як є
 
 
 
 xı
 
причетний крихт переламаний
досвітній ангел прісногірка
хмарка мотузки паркові
деструкція павза кардіобризки
годинний відбій так тик
 
 
 
 xıı
 
манекен до перук мізинчик вчепурений
чужинські ляльки грошева холера
дивні срібні птахи зуби що змії
вакуум сиру на королівському диспуті
неботяжіння губні гармоніки брилях-в
нашорошеність щодо щастя
останній день ярмарку
глиняний свищик
душі
 
 
 
 xııı
 
обирай монету, темносвітло невиразне
тяма думок покроково
 
сміх згори музика вимре крихкий
час платонічні піщини в мушлях
меланхолійний принт обіруч
тліюче невситиме полум’я
умисна спрага розбавлена
посмішка свічка ламані навпіл
 
лезо в долоні чуття магістралі
нескіо жоден ніхто
відверті у колі блазенським холі
весільна порож скляні експонати
токата фуга соляна хтива
 
тобі багрянистий присмерк
мовчання правдиві чуттєвий полин
пишномовні христоносці самітні
персні смарагди
безтями думки уразливі
різні
 
ошукуй монету слідкуючи хто там
у промені гри застигає
вичікуй
 
 
 
 xıv
 
палац в озері флюгери небориби
цвяхи крила фанерні нечутні
ланцюги нічні скандинавія
ліхтарів років вод
до скарбів плесом світлим
плинне диво & заповітні листи в
молоці мости зчорніло сяйливі
прокидання скраю перетину тіней
бруківкою милицями сліпців
 
 
 
 xv
 
червневий сніг ошуканий
погляд фантасмагорія знедб
сад камінних натхнень
віршів невідомих чверть
снив ранкових барліг синій чорний
містраль скрипкове мисливець
слівець тлінно хмарних
ощадний дітько
 
 
 
 xvı
 
за спиною друзками навідсіч
смарагдові спалахи непролікована
вже некохана притча
нісенітниць бубні пудровий пчих
штиль дзеркала surdino
три-два-раз килим-и
 
 
 
 xvıı
 
містифікації скрути трипалі
сови протяг пісок черевики цілунок
змита зйомка будка без трубки
pommes frites опівнічний реґ
пристрасті помста мементо цупкі
аркуші позіхаюча фрау
 
-місяцю-самогубцю-сновидцю-
 
 
 
 xvııı
 
дощ -шаман -капельмайстер нестямний
арфооркестр тисячі неритмових струн
мільйони спонтанних візій
плач прочування хрипко дотепне
античне інде у вирі
шедевральні гротески
покинуті
в лабіринті
 
 
 
 xıx
 
танцюристи ангели з велетнів
курсивно сходять & медитують
сніг перехресні руїни огні долин
довічне судомне спішно кумири
& фетиші
млості миттєвість не чинна
склопломені ріжуть
іржаві масиви
збивати падати з
через
 
 
 
 xx
 
ніби вітри в лісовому горісі вицвілі
блакить стін за камінням покинуті
йоги та звірі безтілесні як суть
ніби крапки шерех видзвін начебто осінь
піднеслася на старезне горище
подивовані кришталево святкові
руки-пензлі транслюють пожежу
цілунок пальців зібганих & навідмаш
хвилина зі всього початку бажати
подалі чутливіш десь
поки птахи сірих діб печуть на багаттях
мідь із оловом духи ширяють
вві млі вічності пам’ятної кадрилі
прощальної шурхіт ніби
вініловий всякі
оздоби & небозріз
нетой
 
 
 
 xxı
 
ще далі винайти ціну любові
розхитаний обрій шпалери напередодні
небіжний хамелеон у неоні
гаряча скляна висадка на катманду
вечірній ніж викидний
чисельник до скреслених блискавок
 
 
 
 xxıı
 
прокинутись усміхом поміж зайвих
бентежних очей віконних
на північному небі плодом
сріблосаду падінням у тінь уклінну
окрилені гості з глеків музейних
оздоблених дикунськими
п’яними дияволами навесні
музикантів аури подзвін-місяць
& перламутрові суголосся хмарень
 
 
 
 
 
 
 
 

Народе мій, чи не став ти дроворубом і водоносом,
Мов оті мешканці Ґів’ону , коли проголосили мудреці твої:
«Земля наша велика, та немає ладу в ній!»?
Чи, може, як за судді Їфтаха , коли юдеї різали побратимів
Тільки за те, що замість «шіболет» казали ті «сіболет»?..
Не стачило життя Богдану,не поталанило
Виговському й Дорошенку, ні навіть хитромудрому Мазепі,
Щоб перестав ти дроворубом і водоносом бути.
У хатніх чварах свобода потонула…
І ось, як уже самому Господу Богу, мабуть,
Остогидло бачить наругу над волелюбним людом:
Без різанини надійшло Ним заповідане й жадане.
І що ж? Новітні недруги вільної Вкраїни кличуть на поміч
Охочого на легку здобич північного сусіда,
Аби, як це століттями тривало, тобі, народе мій,
Стать знову дроворубом і водоносом в нього.
Невже облуді вдасться завернуть тебе в минуле?..


.

Дитя Землі,
Закликаю до відповіді,
Моїм світлом кохання
Ви висвітлить планету!

Нехай джерела
не вичерпаються у ваших душах,
І їхні вогники
Цим яскравим блиском притягнутий

Це світло надій,
Моїх мудрих зірок одкровень-
це символ-рубіж
Нестандартні рішення!

Дерева проганяли тишу висохлим листям,
І все ж була тиша. Був простір позбавлений голосів,
Обтесане повітря, в якому вітер не розносив
Стружку автомобільних сирен.
І я побачив, як блискавка розчахнула дерево.
А тоді дістав нотатник і записав:
Усі люди подібні олівцям в руках долі і списуються
На папері витканому з павутини сну.

29.05.2023

Гуркоче грім в ковальні Бога.
Стоять вої з викуваним мечем.
Руки зсивілих Богів
Кують Арею захисний меч.

І ось меч Арею вже готовий,
Відблиснув меч в люстрах небес.
Меча святого забрати може,
А Рід богів нарік його мечем.

На позір ворогів Полк
Піднімає меч Ареєва рука –
На могутній дух, на захист нам,
На погибель злим підступним ворогам.
Гримне Небо – і тремтить Земля,
Меч Арея нас з неволі визволя.
На Вкраїні хай пощезне враг,
Меч Арея поверне нам рідний стяг.
Так він щиро захищає нас.

Тримав Отаман – Богом даний,
Тримали витязі-князі,
Тримали лицарі-гетьмани,
А зараз він в твоїй руці.

 
Згубись, нікель-гріш
На теренах цупкіших
Котися за мріями — на інший бік
 
Щоби тільки мені саме того
Тендітного дня дзвінким
Потягом білих богів з-за обрію
Прибути неспішно сміливим звіром
У срібночорне місто шторене
В пошуках еліксиру бажань
У полюванні
На драйв заборонений
Наче зблиском, вітром крильми
Гарячим, одвічно химерним
Протягом
Тинятися з пивом провулками синіми в
Лушпинні можливостей
Похибках істин
Де смажене м’ясо на ніздрях лоскотом
І числа дивні, анубісів тіні
І полум’ям очі твоєї безодні
В пружнім чеканні
Сьогодні &
О моя, забери туди
Де пітьма, мідний штиль
Де жага терпка & солона при скроні
І смерть на твоїх долонях
Пречиста, як вічність, мов
Біль
 
Крутись, нікель грішний
Сумлінням приблизним
Придбай щось тепліше, щось для душі
Видряпуйся мріями, першим
ще ліпшим
 
& бутер собі
добий від
душі
 
 
[break]
 
 
 
 
 
 
 
 

Який прекрасний над морем світанок,
Там де цілується сонце з хвилею,
Занурюючи промені слід
Та під грайливою її синьовою.

Біжить за хвилею хвиля,
У цей золотих переливах сяючи,
І Лиже берег далекий вона,
Цю Ніжність ранку йому віддаючи.


Горить зорею схід, синіє зоряна парасолька,
Остання зірка згасла у висоті,
Блідніє обличчя місяця на дальньому горизонті,
І перший сонце промінь танцює на хвилі.
І спробувавши хвилю ногою обережно,
Та й прожене новий день залишаючи сни,
Розбігшись уздовж сонячною доріжкою,
По небі полетить на крилах навесні.


Рожевим серпанком огорнув світанок
Моїх боязких променів переливи кольорові,
І хвилі пестять піски золоті,
Немов відлуння всіх прожитих років.

Повільно сонце сходить із вод,
Диск на очах оголивши розпечений,
Цей погляд відвести не можу захоплений -
Так швидко змінюється весь небозвід.

Це море, увібравши світло і тепло,
І все заіскрилося на гладіні променями
Чудових миттєвостей, навіяних снами,
І на душі одразу стало світло.

І не стримати вже думки політ,
Та знаючи, що пісня натхненна чекає.

Я - Старість, з якою зводиш ти рахунки
І нудну пісню одну й ту ж заводиш:
Те , що донедавна міг, сьогодні не по силі …
…Я служка Господа твойого.
Що Він дає, оте я й віддаю.
Чимало що не вдається натомість,
Та мушу беззастережно слухати Його.
Багато що відібрано хворобами,
Як Рубікон,- сходинка кожна…
Годі вже говорить про швидку ходу,
Тим паче, як з ковінькою підбігти…
Але ж лишилось дещо, що нас все-таки різнить.
Казав же ще Міколай Рей:
«Собою виповнений вщерть, чого ж іще бажати?»
А в тебе ж стільки прагнень!..
Не постигаєш ти за ними та й не в змозі
Вдовольнить. Життя одного замало…
Так що давай порозуміємося швидше
І без нарікань в путь рушимо з Богом,
Може, ще вдасться обігнати долю.

Гомін, гомін, гомін по діброві,
Туман поле покриває,
Туман поле, поле покриває,
Мати сина проганяє:
"Іди, сину, іди пріч від мене,
Нехай тебе орда візьме!"
"Мене, мамо, мене орда знає –
В чистім полі обминає".
"Іди, сину, іди пріч від мене,
Нехай тебе турчин візьме!"
"Мене, мамо, мене турчин знає
Сріблом-злотом наділяє".
"Іди, сину, іди пріч від мене,
Нехай тебе ляхи візьмуть!
"Мене, мамо, мене ляхи знають
Медом-вином напувають".
Іди, сину, іди пріч від мене,
Нехай тебе москаль візьме!"
"Мене, мамо, мене москаль знає –
Давно уже підмовляє".
Гомін, гомін, гомін по діброві,
Туман поле покриває,
Туман поле, поле покриває,
Мати сину промовляє:
"Вернись, синку, вернись додомоньку,
Змию тобі головоньку".
"Мені головоньку дощі змиють,
А висушать буйні вітри".
Українська народна пісня

Скільки разів доводилось чути "Гомін, гомін по діброві" жодного разу не вдавалось почути закінчення пісні. Постійно лишалося одне й теж: "Чому так настійно мати проганяє сина з дому?"
І ось нарешті те, до чого часто-густо не доходить колективний спів. Надто за чаркою: "Де не були, по дві пили", "Бог любить трійцю"...
Ні орда, ні турчин, ні ляхи не страшні парубкові. Мати про це знає. А от коли доходить до москаля, котрий "давно уже підмовляє", матері стає непереливки і вона завертає доти гнаного: "Вернись, синку, додомоньку, змию тобі головоньку". Аби й у голову не спадала думка про будь-які стосунки з москалем.

Наснився сон цареві, Дракон обвив землю,
І білий ікол його пронизав ліси та річки,
І в темряві зійшла до государя,
Фігура в чорному, опустивши сліпі повіки.

Пройшовши крізь слуг, не освітлюючись від місяця,
Вона застигла біля царського покриву,
І дійсно незрозуміло, чи була дійсність чи це сни,
Навколо померкло все, не чутно духу поклику.

Вона мовчала, серед зірок синій морок,
Світив у душу, постать повільно зробив крок,
«тож ти багато років шукав відповідь хто винен,
так винна смерть» – від тиші стиснуло вилиці.

«Дракон мій син – той голос думки впустив,
То цар упав у коліна, немов бог явився до ложа,
«Його ти злістю своєю пробудив»
Владика завмер, «ти мій сенс примножив»

"Я не піду" шепнула смерть, від цих фраз
Чорнило боги впустили в піднебесся,
І дикий сміх душу бездушністю потряс,
Шипіння тварі охрестилося землі тріском.

Прокинувся цар. Шалений крик застряг у грудях,
То стукало серце, розриваючись від страху,
Його очі мовчали, наче померли вони,
І саме ця приреченість убивала своїм прахом.

Сидів король, ще не вірячи в це зло,
Але згадавши світ він віддихався ледве-ледве,
"Всього лише сон" - він прошепотів глянувши у вікно
Там за річкою ікла прозорі блищали

Щоразу, як заходить мова
Про стосунки між людьми,
Звертаюсь подумки у машинове царство.
Для бідних і багатих, слабких і сильних
Права одні і ті ж.
Ваговоз дає малолітражці путь.
Надшвидкісні терпляче чекають повільних.
Світлофор – суддя для всіх.
Який же парадокс –
передать людську мораль машинам,
нічого не залишивши собі.

І

Коли я згадую літо дві тисячі дванадцятого
На думку приходить теплий басейн неба
Із золотистим відблиском хвилястих прожилок,
Що міниться з тихим хлюпотом по дорозі до провінційного містечка.
Її карамельний голос тоді кликав в обійми тепла,
А соняшний коц приховував на плечах крила з гарячих аркушів.
Література бродила в крові наготою слів
Добутих з любові, якої було достатньо
Для високовольтної поезії, що скипала гулом
Червоногарячих схлипів у сонячному сплетінні,
І омивала береги серця лоскотом яв у
Спраглому передчутті задоволення.

II

Я пригадував тишу кімнат. Золото кухні,
Темінь коридору, вохристу вітальню і перламутр спальні.

Там цокає годинник і предмети в сутінках
Втрачають лінію, що погляд немов перебігає
З картини в картину імли, ловлячи
Чутливе натхнення супокою.
Мов усе зупинилося і рік дванадцятий
Розливається по жилах втомленого андрогіна.

Там, досі лежить на дивані її блакитна спідниця,
Мов прапор стягнутий з майвилна бажання.
І вона, під ковдрою, розпашіла, здавшись,
Тремтить в обіймах тягучих миттєвостей,
Що стигнуть у мовчанні.

Там, де вона не любить засинати на правому боці,
А він не любить засинати на лівому,
Тікаючи від серцебиття у розлогистий спокій віддиху.

Там, ще досі за вікнами осипається позолота.
Сипле густо з прозорого куполу небес.
І кришиться пам’ять жаги
Забираючи у бурштин часу
Цього восьмилапого похітливого жука
Липкого від нуги, і з нудьгою за втраченим царством.

III

...це як заплющити очі й прокинутись
На оббитому замшею стоматологічному кріслі
Під жовтим світлом, під новокаїном,
В білій, стерильній кімнаті з радіо та
Двома світлинами в темних рамках: «Лижник» та «Кіліманджаро»,
А тоді дивитись у вікно.
На бляшані дахи будинків, на кульбіти птахів.

Дзижчання інструменту нагадує джмеля
Чи хруща, що якось гудів у твоєму волоссі.

Усе воно згадка про щось чи когось, про колись.

Мов з минулого випадають літери з високовольтної поезії —
Барви кімнат, клаптики тепла; і досить тиші,
Щоб розгойдалися хвилі неба дві тисячі дванадцятого,
Щоб пригадав її погляд, який видовжує перспективу двору,
Надламує сургуч пам’яті звільняючи правопис її голосу,
І соняшний коц кутає мене у золотогривий, прозорий сон щастя
До якого, здається, можна з легкістю доторкнутися.


06.03.2022 - 03.12.2023

Небо синьо-чорне, у хмари все облачено,
дощ ось-ось накриє місто,
буде все поглинено.
Так набрякло небо, ніби лусне шов зараз і ось...
раз-одна сльоза впала, два-все небо вже реве.

Грім із грозою воювали у танці, в унісон ведуть кадриль
на сході розійшлися так, що там зовсім водевіль.
Небо все в них у владі, так темно, що «око коли»
ллє, гримить, сяє - взагалі свято життя «селяві».

Під час молитви якось раббі Леві
Звернувся до Всевишнього:
«Владико всього світу,
Колись ходив Ти із Торою
І намагавсь продать її,
Як яблука збувають торгівці,
Доки не погнили вони.
І що ж? Навіть поглянуть на товар твій
Ніхто не спокусився.
Тільки ми взяли.
Тому-то складемо угоду:
Ми переповнені гріхами, Ти – милосердям.
То, може, поміняємося цим?
І як скажеш: «Мінятись можна тільки рівним»,
То ось що одповім Тобі:
«Якби не мали ми гріхів,
То що б робив Ти з милістю Своєю?»
Отож, для обміну такого
Тобі ще слід додать нам:
Життя, Дітей і Їжу».

Торкаючись плеча він повертає її фігуру до себе.
Вона сидить в безмовному очікуванні чогось,
А він нахиляється і торкається її губ.
Вона не розтуляє пишні вуста, але в погляді читається несміливий допуск.
І врешті, вдруге, як він схиляє до неї свою голову, вона зворушено відповідає,
І він повертається на диван мов несамохіть учинивши дрібний злочин
Чекає, аби його пробачили, або з непевною ходою
Накинули на шию оберемок тісних уз за його проступок.
Вона підводиться і опускаючись на його коліна знову цілує
Перебираючи руками волосся на потилиці.
Це все її погляд. Цей погляд в якому хочеться пролетіти кометою
Із провидінням катастрофи, що спалахує серпанком її смутку.
Ні, ні не кажи цього, — на її чолі читається юна пересторога,
Вона відвертається. Ні, ні не любиш. Не кохаєш,
Це неправда, так не буває, ти перетасовуєш стару колоду карт
І вириваєш червленого валета з моїх рук.
Її губи тремтять. Просто цілуй. Зустрічай мене у соняшнім саду
В тінистій альтанці, пригорни до плеча і цілуй,
Бо я ніколи тебе не любитиму. Надто пізно,
Надто пізно для щирості перед полум’яним
Обіднім сонцем.

14.07.2024

Ти літаєш…світи вибухаєш…
Ці світи чужі, але не свої…
І тобі не шкода ... ти наздоганяєш
Скрізь залишиш свої сліди.

Ти любиш холод, цілуєш камінь.
Так самотня і примарна тінь.
То один ідеш, то проводиш зграю
Зграю вовків у вмираючий день…

Крила розправиш ... очі закриваєш ...
Місто нічне поховаєш у тиші.
Після себе тільки сум залишаєш…
Із крові й попілу у самотній душі.

Ти літаєш…і…ти вбиваєш…
Ці чужі надії, ці чужі мрії...
І нічого ти не залишаєш…
Крім смутку та порожнечі…

Вулиці сплять ... темрява настала ...
Я слухаю ніч, серце б'ється кохаючи
Це твоя чорна тінь тихо накрила місто
І я дивлюсь у небо, зустрічаючи тебе...

Нам загинути не страшно ... в очах немає болю ...
Я чекаю приречено на свою тишу...
І нічого, крім із крові й попелу…
Ти не залишив від ніжної душі…

На битій дорозі
До кумедного міста Реймса*,
Де собор колючий
Наче щетина дика,
Мене зустрів лігурійський граф**
Чи то поліграф,
Чи то монограф,
Чи то оліго але теж граф
(Трохи підсліпкуватий,
З моноклем та ясеневою тростиною)
І подумав, що я дзвонар
(Переплутав, бо Плуто)
Та й порадив:
«Квазімодо, не спи,
Краще спалюй мости
До поганського Ріміні***.
Або кораблі –
Лишай лише сивий попіл
На піні хвиль.
Мешканцю готичної башти!
Ти не герой і не варвар,
Ти клишоногий мисливець
На лангобардів.
Зціплюєш зуби,
Заховавши під каптур
Ім’я заповітне Рома****,
Малюєш собаку білого
Між дірками черевиків
На чорній воловій шкірі спокою
Пензликом скрипторія Сонце!»

Краще б той граф
Тікав би за обрій
До королівства тополь
На П’яцца-дель-Пополо*****
Чи купив би корову Му
На ринку Мантуї.

Примітки:
* - там у соборі колись невідомо звідки з’являлась олія, якою мастили голову чергового дивака-франка. Тому і кумедне оте місто – Реймс.
** - насправді то був не граф, а герцог. І не з Лігурії, а з П’ємонту. Такий собі альпійський Савонарола. І походив він від кондот’єрів гвельфської орієнтації.
*** - був один Малатеста – сеньйор Ріміні, що називав себе поганцем і бешкетував. Навіть влаштовував у Ріміні поганські ігрища. За це на нього Папа образився.
**** - переважно заповітне ім’я Рома ховали не під каптур, а в шкіряну трикутну торбу. Але монахи…. Хоча вони теж…
****** - на П’яцца-дель-Пополо неодноразово бачили привидів. Микола – скіта посіденте (scita possidente) збрехати не дасть…

Плаче старий, адже закінчено книгу,
На кожній сторінці пожити збирався.
Жаль не встиг він: не сплавав, не зістрибнув,
Не ризикував, оступиться боявся.

Білою вороною нескромною та дикою
Він побув недовго.
Ці суворі нерви.
Згладив мрії, більше думав безлико
Так і складалися нові розділи.

А що зараз робиш ти?
Серцем своїм висоту так люблячи,
Раптом злякавшись її краси.
Ти руйнуєш мрії, руйнуєш себе.

Іди туди, де страшно. Але
Ти дивишся похмуре кіно,
А в ньому під регіт невдач
Вершить всезнаючий кат.

Ти пам'ятай про те. Ніколи не здавайся.
Таймінг у страху та плани на вечір,
Гулу натовпу потурати не намагайся,
Хай не стихає у тобі вільний вітер.

Жах колихає з усмішкою Джаконди
Різну дичину на газетних задвірках
Хапкою рукою інтегрує зонди
З різною отрутою. Живе на підкірках.

Плаче старий, адже прочитана книга
На кожній сторінці жити збирався.
Та й перегорнув все, не сплавав, не зістрибнув,
Не ризикував, оступиться боявся.

Роби, що можеш. Буде, що буде,
Ця гіркота помилок - просто сходини.
Де ж твій демон? Нехай він відступить,
Вистачить з тебе тремтіння в колінах.

Хто малює твій день чи рік?
Ти чи той кат доброхот,
Що дорівнює всіх поголовно?
І навіює тобі – сиди рівно.

Мабуть, на вірність нас випробовує Господь.
Мене – як Йова, тебе – як Яакова.
Ввігнав у мене цю хворобу сатана
І ми удвох із нею боремось...
..Пригадуєш, як за твою маму боровся тато?
Не вірив у Бога. Комуністом був.
Шукав повсюди ліки відчайдушно.
Намарне. Всесильний сам не зміг пробити
Концтабірну радянську стіну залізну..
Хвалити Бога в Ізраїлі ми, де ліки й лікарі -
Не тільки щонайкращі в світі, а й доступні
Навіть тим, хто од багатства відстоїть
На неймовірно недосяжній відстані.
Сил додає ще й віра у Всесильного
Та майже шість десятиліть
Віра одне в одного:
Мене – у нехіті йти на той світ,
Тебе - нізащо не відпускать туди.
Тож сатані не вдасться нас зломити, люба.
Не на те ж Всевишній дав нам онука,
Аби свою любов не зміг я в нього перелить.

Хоч близький світанок,
А втім надія згасла свічкою,
і морок, немов чорний вельвет,
в який дивлюся я,
у спробі марної,
ніби намагаючись побачити в ньому
сонячного світла.
Звісно розгадані були
загадки та таємниці,
і тільки мовчання беззвучно кричить,
про ту порожнечу,
ніби космос, безкрайній,
де, немов зірка,
наш світлячок пролетить.

І розвіється минуле,
ніби тумани,
із собою забираючи
залишки імен,
і час затягне
ці криваві рани
і знову дощі зашумлять в унісон.
І нові будуть
загадки та таємниці,
і серце притягне
тепло твого кохання, як магніт,
А втім в тій порожнечі,
ніби космос, безкрайній,
він один, як зірка,
наш світлячок все летить.

Я дивлюся униз і вона відчуваючи погляд піднімає голову...

Крапля поту гарячим Нілом стікає глобусом голови,

Вона відвертає погляд, наче крутить материками

Тицяє пальцем влучаючи у завідомо вибраний
Острів своєї несвободи.

Розіпни мене на площі побуту, на оксамитовому ложі сонячної любові,

Але не розпинай мене своєю вибагливою поезію,
Тією, що дивиться згори, обіцяє вершину правди,
А забирає з-під ніг землю омиту водами,
Пальці, що перебирають острова юності.

Вона виважено зрікається мене
Своїм відстороненим поглядом.
У її місті немає мого голосу,

Немає мого розп’яття, але тільки її всеблагальний
Тілесний дух.

Будь моїм землетрусом, моїм вулканом,
Сірим металічним позирком, що пробує на смак кров.

Поправивши білу сукню, стигле тіло її погойдується
Оберемками любощів, пружня і в’язка наче вишня,
Що знемагає від невибагливої участі спраглого коріння
Її єства.

Це все погляд. Коротка мить. Полум’яні пелюстки.


17.07.2024

- Я чую твій голос із-за стіни.
Він лунає з обіймів темряви.
Я знаю, люба, ти слухаєш мене.
Я в царство вічності хочу забрати тебе...

- так, коханий мій, обличчя своє відкрий!
Я Тебе боюся – з тобою мій спокій.
То Твоє обличчя я бачу лише уві сні.
Та Відкрий же його в північній тиші.

- О, люба, забудь моє обличчя!
Ми житимемо, ширячи серед мерців.
Там сутінки обіймають небеса.
Ти не побачиш мого обличчя...

-О, Еріку, світло моєї душі,
Я Тебе чекала серед зірок тиші!
Ти Мене з собою забери,
своєю любов'ю воскрес!..

- ти Торкнися моєї руки, Кохана!
Ми злинемо над світом слів.
У печері темній під землею
пізнаєш ти моє кохання...

- А втім я боюся, герой зі снів.
То Твоє кохання як темний рів.
Темрява поглинає і манить,
А втім життя моє тобі належить...

-А ти не бійся, лише дихай
усім тим, що я створив у тиші!
Дихай шаленим ароматом снів,
дихай тугою, що теж є кохання!

Ти Зрозумій, рідна моя, що лише для тебе
Я карав і вбивав, кохання зберігаючи.
Все для тебе, що сцену так люблячи,
Я ширяла над безумством буття.

Тож тепер у підземному царстві порожнечі
ти співатимеш лише мені, зберігаючи мрії.
Ти станеш королевою під землею...
Я ж насолоджуватимусь століттям тобою!...

- А втім ти - легенда, лише фантом!
Ти привид, Опера – твій дім.
Я Тебе боюся, тобі належу.
В очах твоїх танцюючи, потону...

А втім що за маскою, мій герой?
Я обдарую тебе собою!
З тобою пройду я рай та пекло!
А втім твій хочу побачити погляд!

-Ні! І не чекай! Я маски не зніму!
І що під нею не покажу я нікому!
Та Якщо не підеш, тоді доля твоя -
І могила в полі та забуття буття...

Я покладу Париж до твоїх ніг!
І буде проклятий перешкодить нам!
Тож Співай, Ангел Музики! Ти - маска та!
А я - той голос, що всередині тебе!

Життя, яке зникає одного разу назавжди,
Життя, яке, подібно тіні - без ваги,
Вона мертва наперед, як би не була вона страшна,
Прекрасна або піднесена,
І цей жах, піднесеність чи краса
Все рівно нічого не означають.
Тож ми повинні сприймати її не інакше,
Просто як, скажімо, війну.

він збирає врожай
рік за роком заряджає
свій диявольський медальйон
і напоює його кров'ю уваги
серед проростаючих платинових пентаграм
у тугих зернах нудиться
ту закупорену електрику потягів

він знає те, чого не відаємо ми
і тримає нас у рабах
винних захомутованих
цими невидимими шипованими
і сталевими нашийниками
тисячі повідців стискаючи
у хазяйському кулаку
ця смертельна вірність приречених
він знає чого ми так жадібничаєм
а втім не дасть цього ніколи
лиш по краплі
та зціджуючи у вигляді плати
те, чого прагне душа
цей індивідуальний наркотик нірвани
той абсолютний підпорядник свідомості
як справжній пророчий
сон тутанхамона

Цей хрущ, що втопився у бочці з водою
Чи голуб, що залетів під колесо автомобіля —
Ніколи б не стали жертвою таких історій,
Позаяк природа не вміє збивати бочки,
І немає автомобільного заводу,
І так далі і таке інше,
Але людина стала її частиною,
А тому і зона відчуження — цілком природня річ,
Як і вибух атомних бомб в Хіросімі та Нагасакі,
Як і бочка для неповороткого хруща,
Як і колесо автомобіля, що роздавило голуба на асфальті.
І коли миша гризе ваш хліб,
То ваша мишоловка відновлює справедливість,
Бо й мишоловка — це частина природи,
Як рослинна мухоловка для мух.
Зрештою і олійний пейзаж, і поезія, і музика, і архітектура.
Як розтерзана крокодилом антилопа
Вбитий вистрілом вальдшнеп — вбитий у природний спосіб.
І навіть іронія — це ж теж частина природи?!

20.09.2021

Спасибі, Доле,
Що ноги-руки цілі,
Що світ цей сприймаю
Барвою, звуком, словом...
«А решта?»
«А решта – вагомий додаток,
Що зветься так просто – ЖИТТЯ».

 
коли потвориться сміх
вороння зривається з древа
відлюдного острова мрій
 
залишає з веселощів
прокурену порож між
глюком & фаренгейтом
 
прокидаючи десь за мостом
у сандалетах розбитих
в очікуванні старовиннім
 
екіпажа з уклінними
погребальними кіньми
крізь поля здичавілі
 
у забуття & невидимі звірі
полюють іронію в пелерині
чутливих на морок років
 
 
 
 
 
 
 
 

Я блукаю між хмарочосами,
Як останній король модерну,
А мені кричать галантні гарсони
У чорних краватках-метеликах:
«Агов, містере!»
Мені посміхаються смугасті коти –
Вухасті свідки буття плямистого Місяця,
Знавці італійського сиру і сірих метеликів,
Посміхаються,
Наче не коти вони, а рибалки,
Що ловлять старого сома спокою –
Незворушного, як сама Порожнеча –
Стара бабуся Будди-Всесвіту
Медитуючого серед чорноти Вічності*.
Я блукаю між хмарочосами –
Скляними потворами Андрія Варголи**,
Виглядаю мишу на ім’я Сьогодні,
Що бігає між металевими, галасливими
Гусаками-автомобілями***
(Пливіть собі рікою часу, пливіть!),
А мені натякають, що то не миша, а щур,
Сірий, як вчорашнє безглуздя,
І хто натякає (стиха)? Зубата жінка Сонце!
Щур, який догризає насіння годин,
Що ми назбирали в торбинках овечих,
Бо гадали, що ми пастухи, а не женці
Всього, що лишилося
На цій ниві осінній порожній****.
Я блукаю, а місто-страховисько
Поглинає шматочки майбутнього,
Про яке знає лише хвостатий
Пророк.

Примітки:
* - люблю думати про Вічність, а особливо писати про неї. А вона любить… Що ж вона любить, ця стара діва з вицвілими очима? Не знаю… Не знаю…
** - краще б він малював годинники, а не бляшанки з супом.
*** - бо вони гелгочуть як гуси (коли в дорозі). І такі ж неспокійні мандрівці – туди, в невідоме. Бо прийдешнє завжди невідоме.
**** - весняна нива теж порожня – бо ще нічого ще не проросло. Посадіть там просо.

Хтось повинен сказати "прощай"...
Хтось має зламатися першим,
І віддаючи кохання "на чай"
То оголені болем нерви.

Хтось має закрити вікно
Та назавжди, наче кришку труни.
Хтось повинен залягти на дно,
щоб випливли пізніше обоє.

Хтось винен…
Звісно, я!
Я сильніший, але легше плачу.
Знову стану зовсім своя,
І забувши надію здачу…

...І пішов він розшукувать
Долі своєї початок,
Та забув, що треба робить це неспішно,
І стомивсь, і присів на узбіччі.
І тоді наче хтось прошептав:
«А що як пошукать кінець долі?»
Підвівся.
Став навшпиньки.
Бачить –
Котить хлопчик на нього
Втричі більшу за себе зорю.

Замок, який ти споруджував
багато років, остаточно
зруйнувався. Із нього падають
уламки цегли, перетворюючи
на сипучий пісок надії.
Така цеглина може впасти
комусь на голову, поставивши
крапку в недописаному романі.
Замок укривається туманом,
який прагне поховати його
у своїй непроглядній ваті.
Від нього може лишитися
лише підмурівок, і ніхто
не зрозуміє, що тут було
раніше, які пристрасті
точилися в ньому.
Закон вічності приліг
на його переламаних кістках.
Крізь уламки проростає трава,
забираючи з собою пам’ять.

17 жовтня 2020

Вбий мене ніжно.. Зі смаком.. У ліжку...
Вбий мене пристрастю. Спалюючи руками...
Звісно думки давно так на тобі наболіли...
І все так стомлено мовчать між нами...
Тож цілуй мене в губи і нижче. І нижче...
Бери без залишку, бери обпалюючи...
Будь ти до межі воістину ближче...
Будь ближче ти.. Міцніше до себе притискаючи...
І цілуй мене пристрасно. При цьому зриваючи кайдани...
Бери непорочність, топи у своїй ласці...
І начебто б почуття, зовсім і не нові...
А втім я віддаюся їм без зайвого побоювання...
Ти люби мене ніжно, і стрічки сплітаючи
За шию закинувши, тягни, я у владі...
Вже так порочна, але все ж таки свята...
І твоє до стогнань рідне нещастя...
Ти люби мене зухвало, та так щоб кричала
І нігтями впиваючись у плечі...
Ти люби мене зухвало, що б знала
Скільки вогню буває у повсякденний вечір...
І невинність очей блакитних.
Та зберігаючи скромність.. Ніжність.
Стільки таємниць таїть божевільних...
І закохану безмірність...

Старий цвинтар із надгробками,
які майже розвалилися.
Пам’ять стерлася
на мармурових плитах.
Спогади розсипалися
мерехтливим піском.
Пісок часу стер написи
на могильних плитах.
Тут блукає скорбота,
якій ніде себе прихилити.
Крізь пожовкле листя
проростає забуття.
Крізь глицю проглядає
осіннє око часу.
Від залізних пам’ятників
відійшла фарба, як минула епоха.

8 жовтня 2020