вона і він
 пишуть навзаєм одне одному
 якусь маячню
 бо це їхнє уміння саме у цім моменті
 ще щось писати
 тут головне навʼязливо
 увійти у ритм
 зовсім необовʼязково
 одне із одним
 фізично спати в обіймах
 атож нецікаво інтимно
 мовчки прокидатись із кимось
 продирати очі
 наводити різкість
 роздумувати чи це не розчарування
 і для чого їй-богу
 про це не розкаже жоден
 завершена непритомна непродуктивність
 життя й смерть ерос і танатос
 таке якесь
 десь там у глибинах
 намагатися наблизити щось
 відмовляючись наближатися
 бо немає сенсу
 в осяганні скучних речей типу істин
 тому що зовсім не факт
 що біологічне ніяк не можливо
 взяти і спростувати
 але про що із кимсь говорити насправді реально
 про що із кимсь говорити
 насправді про що
 

I. Перша мить

У цю мить я дивився на тебе й бачив твоє оранжеве волосся, твої круглі окуляри та ці каштанові очі.

Звичайна дівчина, навіть трохи дивна. Нічого особливого, принаймні на перший погляд. Я й подумати не міг, що мене почне до тебе притягувати.

Уже дуже скоро ми проводили багато часу разом, і я почав прив’язуватися до тебе.

II. Троянда

Згодом… хоча, точніше, це сталося досить швидко: ти подарувала мені троянду. Хоча це й сталося випадково, я її запам’ятав.

Для тебе це була просто випадкова маленька цікава історія, але мені було приємно.

Ця троянда була ніби звичайною квіткою, про яку я спочатку навіть забув, а вже потім згадав. Але було пізно.

Троянда пам’яті.

III. Шторми

Усе було добре, але всі ми припускаємося помилок.

Деякі з них можна швидко виправити, залишити позаду й більше не згадувати. Але інші стають справжніми штормами.

Людина пам’ятатиме ці шторми. Коли ти зробиш ще одну помилку, вона пригадає попередній шторм. Він залишиться в серці людини назавжди або принаймні надовго.

На жаль, ця історія не стала винятком. Але не я перший, не я останній.

IV. Завершення

Було багато помилок і багато штормів. І під час одного з них у тебе згасли сили.

Я, зі свого боку, припустився великої помилки, яка стала останньою.

Тепер я, звісно, розумію, але якби я через це не пройшов, то не зрозумів би.

V. Пам’ять

Я намагався знайти ту троянду, але минуло вже надто багато часу. Та й, мабуть, вона давно б зів’яла.

Я не забуду цей досвід і свої помилки. У майбутньому я не повторюватиму їх. Я не створю ще однієї історії з таким самим поганим кінцем.

Можливо, сама троянда вже давно зникла, але спогад про неї — ні. І не зникне.

Деякі автори такі кумедні
блокують доступ до свої нєтлєнок
Відкрию їм страшенну таємницю
Їх твори є доступні анонімно

Завжди їх можна прочитати
посміятись
рецензію щоправда не напишеш
та деякі нєтлєнки і не варті
того аби на них час витрачати

і щось про них писати
чи погане
чи щось хороше і давать якісь поради
тому продовжуйте й надалі в тім же дусі
хваліть себе
бо хто ж вас ще похвалить

 ясно і зрозуміло що не спасуться всі-всі
 і сам я не претендую повірте
 бо кінець і наступний початок
 чогось-там типу-якщо-б
 є незмінним а саме
 із небес щось потужно шарахне
 а тому вочевидь
 люблю обіймаю хочу вірити кожен
 насолодився усім що було як міг
 поки міг
 щодо мене самого
 то це аж ніяк не прощальна нотатка
 так про всяк випадок здалося мені
 що вартувало оце зазначити б
 дякую за увагу
 

 жовтнева девальвація
 завершується
 майже релігійно
 ясно у всякого власна релігія
 погода міняється
 тьмариться передобіднє світло
 крізь холодну вогкість
 сорóка у громіздкому
 незграбному злеті кудись
 на тлі дедалі чорнішім
 свинцеве олово мли
 таксисти
 заробляють живу копійчину
 пунктирний автівковий шурхіт
 проспектом почовганим
 перехожі місцеві
 тримаються одне від одного
 чим подальше
 спілкуватись на вулиці
 щось не хочеться
 війна яка потихеньку
 все і всіх розʼїдає
 немов затяжна онкологія
 гірка венерична хвороба
 часом враження що
 більшості дедалі байдужіше
 що буде дальше
 часом самому байдуже
 що там узагалі їх морочить
 на цих задвірках у цім чистилищі
 цім безвихіднім становищі
 які ще вірші які пісні
 яка там радість
 усупереч
 ще
 

Люблю людей, у кого, як-то кажуть, руки золоті,
За що не візьмуться, усе у них гаразд,
Легко й мовби без зусиль надмірних.
Це в побуті. Навдивовижу, і в майстерні духа
Є також наділені даром отаким.
…У знаній в Парижі кав’ярні «Режанс»
Франсуа-Андре Данікан Філідор представлявсь
Як композитор, що непогано гра в шахи.
А був він некорованим королем не тільки в Парижі,
А й в АнгліЇ, Пруссії, Голландії, одібравши цей титул
У вчителя свого Сіра де Легаля і перевершивши його,
Створивши свою систему «Захист Філідора»,
Ще й книгою-посібником «Аналіз шахової гри»
Обдарував не одно століття…
Була в тому тільки напівправда, бо ще підлітком
Написав оперу, яку поставили на рівні з іншими.
Було тих опер і оперет у нього двадцять п’ять,
Зітканих з народних пісень і повір’їв.
Сюжет одної з них «Солдат-чарівник»
Котляревський поклав в основу «Москаля-чарівника».
…Подиву гідні й благоговіння ті, кого Всевишній наділив
Дивовижним даром буть зразком на цьому світі.

 музика пробивається
 через усякі синоніми перепон
 зринає і пробирає
 у місцях несподіваних
 мовби світло що
 переливається через тріщини
 в оболонках
 рухомих і нерухомих
 приміщень
 світ
 умираючи щосекунди
 не змінюється надто
 все ті й самі способи
 виживання
 щоби померти пізніше
 старий гіркий світ
 інколи
 музика
 супроводжує
 несподівані картини із глибин
 неозорого заваленого
 всім імовірним і неймовірним
 мотлохом
 сховища памʼяті
 порушуючи порядки
 навіщо саме тепер ті картини бо
 навіщо та музика
 вкупі з ними
 позаяк усе смертно
 і час усього обмежено
 і ця музика просто так
 ані продати ні закласти її
 ні взяти кредит
 у відповідності до
 механізмів виживання звісних
 щоби все одно померти
 пізніше
 

Ще донедавная їх не помічав,навіть вряди-годи
Перескакував і підіймався без будь яких зусиль .
Тільки тепер, як стала ковінька продовженням руки,
Не те що помічаю, а ворогую щоденно з ними.
Заздрю тим, у кого їх нема чи ,може, тимчасово й обмаль,
А в мене тих сходинок всередині й назовні ціла сотня.
І от коли на останню, долаючи зійду, дякую Всевишньому,
Що дав наснагу й силу подолать моїх мовчазних ворогів.

Ніщо не намарне.
Я здогадався про це,
Але мовчав,
Бо осінь надто відверта,
Бо бронзовий ніж жовтня
Розтинає хлібину парадоксів,
Шал теплих днів
Холоне скипілим чайником
На кухні скляних поглядів,
Бо місто (мовляв),
Бо вічність (кислувата),
Бо зблідли всі,
Хто дослухався до крику чайок
І гелготіння диких гусей,
Що в глині вогненних кресів
Шукали поживу -
Але там для круків,
Там для вітру марнота крику,
А всебуття Всесвіту
Оспівує Порожнечу святу
Сутрою сумного Будди,
Що довідався, як лусне струна
В руках недолугого майстра буття.
У вітрополісах щастя
Шукаю бородатого Сократа
Або хоча б сад вишнево-оливний
Де марнословив дивак Епікур.

Сьогодні пропоную подумати над тим, хто може вас замінити.
Ворожі обстріли почастішали, і може трапитися непередбачуване.
Щоб не переривати робочі процеси, колеги мають підхопити один одного.
Мають зробити вашу відсутність непомітною..

Я сам намагаюся зробитися непомітним,
особливо коли припадаю до долівки під час нічних балістичних ударів.
Мені чомусь здається, що так загроза маліє, що шанси вижити зростають.
Під час кожного вибуху душа і тіло стискається як пружина
І розтискається з непромовленою радістю, що на цей раз не влучили..

У такий час саме подумати про вічне:
чого варте життя, яке може обірвати шматок бездушного металу?
Чи все, що було з нами: дитинство, юність, поразки й перемоги, любов - чи вони не марні?

Зробити вашу відсутність непомітною..
В цьому, мабуть, найбільший жах війни.
Адже наш ворог намагається зробити те ж саме.
Нелюди, що є гнійною виразкою на тілі Землі, намагаються помножити на нуль саме життя.

Хтось із нас обов'язково виживе.
Хтось підхопить справу інших.
Хтось має помститися за тих,
чия відсутність така помітна..

 що кому
 до чиєїсь безмежності
 чиєїсь ніжності
 чи розпачу
 хіба що поетам
 хоча поети бувають
 теж усілякі
 декотрі опікуються
 суспільною мораллю
 та совістю громадян
 деякі завзято пиляють
 ту саму гілляку
 на якій сидять бо так
 особливо як надходить
 осінь із її падолистом
 а там і листопадом
 якіх епітетів тільки
 не стрінеш
 якіх порівнянь лише
 піснì над піснями
 багаття над багаттями
 зірки над зірками
 й тому подібне далі
 є ще в цім сезоні таке
 особисто улюблене
 як ʻ занадто гарно ’
 розмисли над цим
 ʻ занадто гарно ’
 не зглянутись як
 затягують
 у меланхолію
 осяйливу
 поетичну
 печаль
 

 благочинність
 твереза така
 ледь-ледь поведена
 немовби мати тереза
 при кінці
 місяця осіннього другого
 причетна до будь-чого
 і не провинна ні в чому
 особливо щодо поезії
 о так шансів чимало було
 спроби
 сумління
 бентежність
 сині ліси на обрії
 холодні мережива безмежних
 міст
 правобережних
 лівобережних
 потяги й протяги усіх цих років
 в умираючому світі
 хто ще не розповів тобі
 що не
 той / такий / саме / жив / снив
 у забутому тексті
 редагування не має смислу
 ті хто ходять дивитися із метою
 поживитися чимсь
 хай ходили би
 поки
 твої цигарки
 і безчасне худі
 при буревіях різних
 сумирно привітні
 малиновий колір дрібної
 плямки на блокнотній сторінці
 невідомо звідки
 а ще небо
 захмужене щільно
 із загрозами
 сиренами сатанинськими цими
 все можна скласти в картину
 сумління
 і прозрівання напевне
 одкровення теж імовірно
 що мало би
 проказати дещо інакше
 містерійніш
 про дійсність
 і сутність тінну
 хоч це
 і не суть важливо
 і тим більше не
 найголовніше
 

Буденність відходить
Наче покірна валіза,
Яку несуть в руках
Подорожні вічного шляху,
Затискаючи пальці до щему,
До синяви під нігтями,
Які шкрябали в двері самотності
Дому, що стоїть на вулиці Сліз
Міста, де не збудували храм Гефеста
(А так хотіли, а так жадали
Вони — апостоли черні),
Де дослухались до шаленства апокрифів,
Бо минули те, що мусило проминути.
А я був колись невагомим,
Ширяв над бруківкою того міста,
Де австрійські будинки
Співають псалом Кіприді,
Між якими достигає твориво
Старих як світ думок,
Що дозріли терпким вином
У підземеллях таємного.
Лишив за собою пострах -
За межею туману вивільги -
Жовтого, наче ліхтар ностальгії,
Що запалюють щоночі над воротами -
Важкими й чавунними
Обителі, де живуть сажотруси
Димарів безнадійних текстів.

Я
вважаю
себе *** можете сперечатися
на погляди мені нехудожньо
плювати - слово
яке вживалось
уже тож
треба було би його замінити еквівалентом.

Як той
що коли йому казали
що пише нездарливо
переставляв коми і бадьоро питав
чи стало значно краще.

Це
нехудожній твір я сказав би
що це й зовсім не твір
але як же ти ся
здихаєш.

Якби пись
мо мо
гло во
лати на весь го
лос я би пи
сав ли
ше ви
гуки й су
цільне "аааааааааааааааааа"

Це все дурня.
Дурня це все.
Холодно мені.

Ніякі слова не
відганяють морозу.
Я стою тут стовпом
і - з
тугою дивлюсь на
оспини люків, що оточили мене
і парують що є сили, жарко, пекельно і
мертвороджений вітер
рве та смикає
пасма пари,
роблячи мороз
іще мерзотнішим.

Ліг би тут
зараз просто на
тротуарі під ноги перехожих
пихато чи весело вбраних у гроші -
лягти б мені
(як це роблять)
щокою на самим же
запльований асфальт, розкинути
руки і грітисягрітисягрітися...

P.S.
= "себе *** можете сперечатися". Зірочки тут значать "поетом". Непристойне слово, в будь-якому випадку.
= "що пише нездарливо". Реально мені відомий випадок на засіданні літстудії.
= "і - з". Мені приватно подобається цей рядок. Воно почасти писалося за принципом, щоб ускладнити "ковзання аутоматично байдужого погляду згори по тексту" (звідси й, частково, слова, розвалені складами). Аби затягнути до близького читання.
= "Ліг би тут". Зафіксована та в собі втямлена хвиля "клясової свідомости".

Були часи Троянові,
Були часи трояндові,
А були часи ковили,
Коли печаль міняли на шмати
Волової шкіри шляхетної втоми,
Коли печаль заплітали в загубленість,
А тихим землям привозили дзвони -
Посріблені, зі знаком сокола
І закопували їх на три ліктя в чорнОзем,
Щоб дзвонили вони, а ми слухали,
Коли вершники мчать і гупають,
Копитами чорних огирів
Між гірким полинОм та євшаном -
По землі якій боляче:
А над цим надміром білих зірок ріка
В якій втопилося нас небагато,
А решта так, розчинилися
В чорноті минулого,
в тумані майбутнього.
Тільки вози
Скрипіли як цвіркуни дерев’яні
За хвилину до сутінок
За годину до меду Стожар.
Ми навіть не птахи,
Що гнізда мостили на стріхах
Чи то в дірявих урвищах
Над рікою Вічності,
Де тільки глина і не росте нічого,
Навіть сама Німота
Не росте.
Ми пастухи тіней
Потаємного.

Він прокидався в лісі,
у покинутому будинку
і дивився у туманну даль,
виглядаючи майбутнє
чи нових, небачених потвор
і привидів минулого.
Він жив у своєму
гармонійному світі.
Гармати стріляли
десь далеко. Їхні відлуння
ставали пуантом твору.
Гармонія - квітка,
яка може цвісти
на потворних смітниках.
Гармонія проростає
крізь болото, розбиті цеглини,
зношене взуття, іржу.
Невидимий лицар минулого
розбився об виклики часу,
об неподоланні мури доби.
Тепер лежить
купа іржавого заліза.
А поет готує каву
і створює гармонію там,
де вона неможлива,
де все стає проти неї.
Він вирушає на берег озера
у лісі і п'є тишу
усіма фібрами душі.
Тиша поставить крапку
у його поемі.

25 березня 2026

Закортіло бабці втіхи,
Тож говорить чоловіку:
— Поки ми іще не в раю,
Буйну молодість згадаєм.
Що для неї літні роки? —
Одягла нові панчохи.
Чаклував дід так і сяк,
Та не впоратись ніяк.
Хоч старався, а не вийшло,
Мабуть, заржавіло дишло.
Сатаніє не на жарт
— Винен в тому супостат!
Розійшовсь: «Щоб Путін здохнув,
Хай у нього в штанях всохне.
Сучий син, такий, сякий,
Йолоп, імпотент гидкий».
Бабця витріщила очі:
«Може, винні поторочі,
Бо до чого Путін тут?»
— Хай його чорти візьмуть!
— Злиться дід: «Облиш, Маріє!
Як, дурна, не розумієш,
Що при Брежнєві у нас
В ліжку все було гаразд!

10.10.2026р

Я продаю тишу
Дірявими шотландськими міхами,
Я міняю тишу
На мідні крейцери,
Карбовані в країні глиняній.
Купіть хоч трохи тиші
Ви, погоничі білих верблюдів -
Альбіносів пустелі необачності.
Дві мірки тиші потрісканої,
Осінньої, як гостре турецьке лезо,
В яке дивились як в дзеркало
Дві венеційських кралі
В зелених платтях Ломбардії -
Країни довгобородих варварів
І торговців солоною рибою
(Трохи сардиною, трохи колючою).
Я продаю тишу
На площі сріблястого лева,
Що крилами торкався синяви
І пазурями гортав книгу -
Не мою, якогось блукальця
У часопросторі, що пахне трояндами
І на смак наче смородина.
Я продаю тишу
За крейцери, що вийшли з ужитку,
Ще не варті нічого,
Навіть гірких горіхів -
Не варті.

Не зуздрився,як Сталіна і Арафата пережив,
Не кажучи уже про Леніна та Гітлера.
Хотілося б і Путіна-народовбицю пережить…
До віку Черчілля, знаю, не додризать.
Тим паче з дозою коньяка чи віскі
У ґроні товариськім, звісно.
Та хочеться, аби в життєву мою шпарку
Як і раніше, заглядали вірші.
Байдуже – римовані а чи верлібрні.
Р.S.
Ніхто себе не зна так досконало, як він сам.
Тож і не варт чекати побажань торішніх.
Будучину я почасти передовірю Небесам,
І сам до чого прагну долучуся ліпше.

Наснився поетові недописаний вірш. Щербатий, той вештався околицями. Ніде його не приймали, бо недовершений. Знесилений притулявся до брудних стін, грівся після безхатьків біля невичахлих вогнищ, котився за вітром невідь-куди. Страждав і мріяв про білосніжну сторінку та вишуканих друзів поруч. Безголосо (голос мають лише оприлюднені вірші) волав до автора:
— Допиши-и-и!
Наполягав:
— Збігай до джерела. Умийся холодною водою. Прозирни крізь пітьму. Стань душею до світу. Відчуй себе знову поетом.
Автор здригався уві сні, схлипував від жалю до нещасного, поривався шукати слова, а вони розбігалися, мов зайці, й ховалися за терням. Чоловік кидався на перешкоду, терпів подряпини, та коли тернові шпичаки заходились видирати з душі втаємничене, відступив. Подався в обхід. Наразився на кропив’яні зарості. Відчайно замахав дубцем навсібіч. Упіймав таки серед збитих бур’янів кілька потрібних слів. Припасував їх до вірша. І пустив його, ненасиченого енергією любові та з обірваним логічним ланцюжком, кульгати, спираючись на тростину, сірими сторінками.

Вірш поетові вже не дорікав, лише інколи, зустрівшись із ним очима, ніби нагадував, що за кожною фразою стоїть поетова відповідальність на все його життя.
А може, й далі.

2018, листопад

Давно,
коли ми були не дорослі,
але вже не занадто малі,
ми часто з тобою бачились,
але не спілкувалися.
Через певний час ти почав до мене підходити.
Я сам не знаю чому,
але ми почали ділити їжу,
часто розмовляти —
це була нібито проста дружба.
Але настали погані часи.
Часи, коли кожен думає сам за себе.
Часи, коли тисячі людей вмирають щодня.
Ми не бачились
і не бачимось навіть зараз.
Але ти — єдина людина, яка в мене осталася,
і щонайважливіше —
наша дружба стала тільки міцніше.
Зараз я пишу і пригадую ті часи,
коли ми ставили плани:
як будемо далі жити,
де працювати...
На жаль, все сталося не так, як ми хотіли.
Проте тоді ми були просто друзями,
а зараз, напевно,
я можу казати — брат.
Деякі люди кажуть, що є різні типи дружби.
Деякі думають, що дружба — це просто про спілкування.
А я вам скажу:
дружба — це те, що ви маєте саме для себе зрозуміти.
Тільки коли ви зустрінете багато людей,
і деякі стануть для вас важливими —
ви зрозумієте, що таке дружба.
4 жовтня 2026 року.

Мокрого , як кажуть, не залякать дощем,
А деревам дощі і радість, і винагорода,
І з-поміж них калині чи не найбільша втіха –
Мов навесні, продовжує цвісти і радувати око…
Сховалось в передчутті негоди птаство невгамовне,
У шпарки позалазили його підступні недруги – коти…
І от пори такої, немов цар негоди,
Павлик-равлик виповза .Не поспіша,
Бо нікуди спішить: свято його тільки почалося.
І свято це на відміну од літа - Осінь ...
…Немов у дитинство поринаю, як бачу цього мандрівника.
І як у дитинстві промовляю: «Павлик-равлик, вистав ріжки».

PS
У пам’яті немає вікових обмежень,
Щоб спогадом зненацька зринуть.

Холодно.
Холодно мені.
Як мені холодно.

Такі морози, що
всередині
вся моя
брехня -

замерзає
та розширюється при замерзанні.
І мені холодно.

Холодно, що б я не вдягнув.
Дві куртки пухові, два светри,
сорочки, числом три,
на шиї шарф, на руках
лижні рукавиці,
в які запхано ще одні, в'язані, тонші, але
також подвійні.
І все одно.

Мені тісно й важко під
такою купою одягу. Але не
тепло.
Холодно мені.
Холодно як.
Як мені холодно.

А брехня замерзає все
глибше і глибше і глибше і глибше -
уявити не міг, що в мені стільки
жовтої брехні, хоча
це й байдуже, на це
плювать
з високого шпиля,
такого високого, що слина
замерзне в польоті ще на середині
дороги до землі, закутаної в асфальт.

Замерзне в польоті - і розшириться.
Може й мені б облитися
смолою?

*
Розірвеш тенета власного страху,
зробиш перший крок —
і починають рости крила.
І ширшає обрій,
бо ти вже — над собою колишнім.

Треба лише втримати напрямок польоту,
аби вітри спокус
не занесли деінде.

*
Катаємося велосипедами
на вигоні, по заглибинах.
З одного боку пірнаємо,
з другого — вилітаємо, як на крилах.
Смішно. Цікаво.
— Що то за ями веселі? — питаю бабусю.
А вона:
— То вирви, дитинко. — І замовкає.
А тоді, мов сама до себе:
— Не загоїла ще земля рани.

*
Свободу виборюють сильні
і, виборовши, тримають її, наче стяг.
Слабкі ж, не завдавши собі клопоту змінитися,
ностальгують за своїм паном,
щоб знову шапкувати,
гнути спину
і…нарікати на долю.

*
Тітка взяла собі в голову,
що має зобов’язання перед вищими силами
за всіх у своєму близькому оточенні.
Спрут її опіки стиснув кожного з нас поодинці
аж до потьмарення світу в очах
і каліцтва особистості.
Сподівання на тітчине переродження немає.
Може, втомиться.
Тоді ми виприснемо у вільне плавання.
Та як залишиш рідну тітку самотиною?

*
Яблунька-самосів, як на лихо,
вродилася на межі.
Коли неврожайний рік, то ще нічого,
а коли врожайний — баби-сусідки сваряться
ледь не всю осінь.
Не витримав якось Василь: схопив бензопилу
та й зрізав красуню під самісінький корінь.
Стоїть чолов’яга — серце плаче,
а совість, як і в дружини, мовчить.

*
Випірнув із хмільного моря неборак —
і таке бажання охопило:
як овець в отару, думки докупи зібрати.
Та де ж їх візьмеш?
Ані двійко овець, ані двійко думок.
Лише бажання.
З тим і день розпочав.

*
Світло вимкнулося посеред суцільних гараздів
і безтурботності.
Тепер — цілковита темрява.
Руки навпомацки наштовхуються на горнятко,
кинуте на стіл намисто, печиво, годинник —
усе непотрібне.
Лише найбажаніше — сірники,
що завжди брались автоматично,
ніяк не знаходяться.

*
Учора стояв яскравий, спекотний день.
Сьогодні зранку звідусіль поповзла сірість.
Примовкли галасливі горобці.
Принишкли кури.
По обіді, наче дід січе гарбузи,
застукотів дощ.
Город — недовправлений.
Паркан — недофарбований.
Радість — недовідчута.
Уся надія на бабине літо.

*
Завіконний безум почався на світанку.
До опівдня потрощив наміри,
заходився біля можливостей.
Не зачепив лише бажання —
причаїлися на денці.
Згодом вони, неушкоджені,
зібралися в коло
й запалили багаттячко.
Тепер сидять, знічев’я підкидають хмиз.
Душа печеться.
Негода не вгамовується.

*
Є слова лагідні, як каштанчики,
коли їх шурхітливо ворушиш пальцями.
Є слова колючі, мов будяк, —
від них набігають сльози.
Є такі, що жалять зненацька,
мов кропива, —
тоді спалахує обурення.
А бувають — як листя очерету:
ріжуть вуха.

Ось і ходжу з порізаними.
Хтось підкаже де загоїти?

*
Її душа притулялася
до кожної зустрічної рани,
бо не мала жодного бар’єру:
ані щита, ані бодай плівочки.
Здавалося, Творець навмисно
дав їй таку душу,
щоб подивитися,
скільки болю вона може прийняти.
З’ясувалося — багато.
Тільки ходить та зболена душа
тепер не поміж людьми,
а за хмарами.

*
Весні до снаги лікувати рани
лагідним сонечком,
пташиним цвірінчанням,
м’яким моріжком.
Як вправна майстриня,
вона дрібними стібками штопає серце,
залишаючи всередині біль утрати.

Вийдеш на люди —
і ніби така, як усі.
І ніхто не обпечеться твоїм болем.

2018-2019

Глиняні люди
Марять свої глиняні сни
В тій безпорадності — безнадії ріки.
Глиняні люди,
В яких забули вдихнути душу,
Яких не захотіли випалити
(Бо вони ж не глечики,
І не шматок гіркого лісу -
Гаю евкаліптів -
Трохи сакрального
Ледь-ледь потойбічного,
для людей бумерангів),
Ці посохло-потріскані люди
Рахують зорі сурмами,
А час піщинками,
Що спадають як краплі -
Вниз.
Глиняні люди,
Пам’ятають пахнючі години
(Доби хоралів латаття),
Коли вони ще не висохли,
Були гнучкими й м’якими
(Наче живими, наче водяниками),
Мислили пісню вужа,
Ще не бачили Сонця,
З ряски робили одяг
(Бо соромно),
З очерету робили факели,
З жабуриння — годинники,
Вальдшнепів вважали дороговказами,
На чайок дивились очима волошок
І говорили гнучким чаплям:
«Сумніви — це фіалки гордині».

Судилось їм нести перший дощ Святій Землі.
Тож поки в куренях з галуззям замість даху
Юдеї згадують минуле свого дому,
Долаючи і біль, і неймовірну втому,
Крильми гуртують птахи хмари.
Щороку виряджає їх Всевишній,
Щоб пораділи праведні і грішні.

Опинившись посеред гармидеру,
з відчаю розсипаєшся на клаптики.
Не відразу отямишся
і силою волі зберешся до купи.
Заметушишся тоді:
там підбереш, там посунеш,
щось поставиш, щось перекинеш,
припасуєш, зірвеш, викинеш, притиснеш…
Враз усвідомиш безглуздя своїх дій.
Відступиш у куток,
згадаєш дідове «не став воза поперед коня»,
зберешся на силі,
прикличеш у союзники
з одного боку — логіку, з іншого — дисципліну.
І виблисне невідь-звідки стратегічний план,
і вималюються тактичні ходи.
Рушиш у наступ, лиш озирайся:
відвойовані метри надихають.
«Впораюсь!
Скільки там того діла», — підбадьориш себе.
І — далі, далі, крок за кроком до кінцевої мети.
І ось уже легше дихається,
бо звільнений простір наповнився
струменями повітря.
І повертається впевненість,
бо зліквідовано все зайве,
а потрібне — з заплющеними очима знайдеш.
Організованість захищає від глею марнотратства
і вивільняє енергію для творення.
«Коли лад у думках і довкола тебе все до ладу —
заощаджується час, — завважувала бабуся.
І навчала: — Шануй, дитино, час.
Це той перевізник, у якого
немає зворотного напрямку».

2018

Дзвонить донька, плаче: «Мамо,
Лишенько, мені погано!
Мій Василь поїхав зранку
На Десну, десь на рибалку.
Я хвилююсь наперед,
Бо мобілку не бере.
Може, вже завів коханку,
А сам бреше про рибалку?!»
— Заспокойся, — каже мати, —
Нащо, доню, нервувати,
Бачити у нім злочинця?
Може, просто він втопився,
Чи потрапив під трамвай? —
Марно не переживай,
А лягай спокійно спати,
Завтра будемо шукати!

18.09.2026р.

Сонце рудою хвостатою білкою
Стрибає по крислатому дереві Всесвіту,
Збирає зірки-горіхи і гриби-туманності,
Ховає в дуплі Порожнечі, в прихистку войдів,
А тим часом сумна ворожка Істина
Фарбує виднокрай чорною фарбою
(Бо осінь, бо верес цвіте на пагорбах -
Пагорбах крапкових оливних спогадів).
Я знав дивака, що збирав кінські каштани
В торбу цегляну міста і казав, що це кульки
Для божевільної гри з сороками -
Птахами неминучої старості папуги-галактики
Дивака на ймення Келей — з міста дивного
Інжирного та виноградового — Елевсіну.
Додайте до айстрового млосного меду
Трохи осіннього вітру,
Трохи аромату черленого кленового листя,
Згадайте, що Гомер ніколи не бачив
Як жовтіє старий пророк ясен,
Тільки чув, як падають важкі горіхи
На тверду маргариткову землю Аркадії.
Осінь-Антея останніми бджолами,
Що не хочуть заснути до часу пролісків
Збирає трохи меду прощання,
Нехай останні краплі, нехай гіркуваті,
Але таки айстрові, таки зоряні.

Я жодної ілюзії у світу не просив,
Бо ілюзії — це срібні драхми,
Які Прометей збирав у шкіряну торбу
І дарував жителям острова мрій,
Де поклонялися клишоногому Поліфему,
Що знав вогонь і стеріг овець.

Я жодної ілюзії не цінував,
Бо ілюзії — це травневі квіти
Тимчасові й мінливі (але кольорові)
Дивачки смішної Майї,
Квіти які вирощував Мінотавр
У своєму вапняковому патіо
Посеред лабіринту волопасових слів.

Я жодної ілюзії не плекав,
Не кидав їх зерна в борону плугу,
Який пеласги назвали словом бути,
Може тому, що бачив як моряки-дорійці
Бавились в м’яч, згадуючи дочок
Божества неминучості Ананке
(Бо сонети ще ніхто не навчився писати)
І викладаючи на палубах своїх вітрильників
Ім’я Клото білими нитками синього льону,
Що насмикали зі своїх хітонів та гімантіїв.

Я жодної ілюзії не шанував,
Бо Юнона наказала клепати
Металеві кружальця
І казала, що то маленькі шматочки Сонця
(Неслухняного клапатого Геліоса),
А то просто були золоті коліщатка,
Що крутилися в навісному годиннику,
Який дитина на ймення Сократ
Називав знемога.
Гомоніли колись жителі Ітаки,
Таки гомоніли. Але небагато.

Виправдання

Ваша рима права
А моя
Весь час ні
Мені
В чужині
Й солов’ї
Чужою співають
Я їм помагаю
Вони розуміють мене
Я їх
Чи це гріх

Ваші звучні слова
Мов трава
На весні
Пісні
Хоч сумні
Мене гріють
Хоч роки минають
Я не пропадаю
Любив і люблю своє
Як зміг
Зберіг
15.09.2009р.

Деметра на коні вороному
Скаче нашим миршавим Всесвітом:
Підкови майстровані не Гефестом -
Меркурієм — власником білих сандалів
Та сандалового капелюха.
Важкі підкови цвяховані безнадією -
Відсутністю останнього нещастя,
Дзенькають дукатами Бартоломео Граденіго -
Володаря каблучки рибалки,
Подести кам’яного міста жолудів,
Міста, де сажотруси вміли сміятися,
Вміли топтати вапнякову бруківку
Дерев’яними черевиками зневаги,
Начебто це не плити з Мірон’ї,
А шкаралупа горіхів полусканих Фебом,
Горіхів гірких як життя саме*.
Дочка Хроноса кермує чорним огирем,
Прямує в незбагненне і трохи омріяне**,
Про яке пелазги шепотілися, але марно,
Нібито вершниця зоряна,
А насправді провісниця Судного Дня,
Дня, коли Місто стає сумним як осінь -
Місто, де шанували мудрість
І вміли недоречно сміятися,
І цикуту в золотій чаші
Підносити тим, хто задавав питання:
Ніби то треба, а не сваволя охлосу,
Нібито так хочуть боги, а не плем’я хиже,
Боги, що жадають, що прагнуть
Чогось більшого, аніж Істина.

Примітки:
* - В старі часи в Далмації крім звичних нам горіхів росли ще й гіркі горіхи. Не раджу їх навіть коштувати.
** - колись (у часи прадавні) люди вміли мріяти про Велику Порожнечу. Нині цей талант мріяти втрачений.

 сни все не йдуть
 бажається
 віри / майни / верлібрів
 необовʼязково зіркових
 необовʼязково печаль або
 зрада це
 просто буває часом
 у всьому завше
 можна шукати повчання
 але хто шукає?
 хто париться щодо
 повчання ймовірного
 коли не йдуть сни
 хай без розкошів
 хай без триптихів
 без розуміння
 до чого те все
 еге ж
 без слів
 хай би навіть
 ввімк / вимк
 богоспілкування
 у власній окремості
 щось таке
 подібне до митниці
 євангеліст матвій
 фаховий митник
 необовʼязково готівкою
 церква уміє в банкінг
 айфон миліш за андроїд
 афон душевніш за рим
 китайські квартали
 звабливі
 одначе суціль
 ієрогліфи там
 вілли кацапами викуплені
 хіджабні араби-перси
 так само врагі
 а саме тебе там нема
 взагалі
 намагаєшся
 заснути якось
 засинаєш якось
 врешті-решт
 бозна-коли
 бозна-як бозна-ким
 й тривоги повітряні
 тебе аж ніяк не торкають
 

Чому із звідусюд далеких
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
Має замкнутись там,
Де тільки починався?
Невже і справді
Цей світ безмежний тільки тому,
Що в кожного є клаптик свого неба,
Землі своєї терпкий до ностальгії присмак?

ти прийшов до лікаря,
він тебе оглянув
запитав як завжди
чому не прийшов раніше
виписав якісь пігулки
по дві штуки під час їжі
тричі на день
одужуйте
до побачення

ти виходиш
заходить інший
пацієнт
чи пацієнтка
лікар його чи її
оглянув
запитав чому
не прийшов
чи не прийшла
раніше
виписав якісь пігулки
приймати по
дві штуки під час їжі
тричі на день
одужуйте
до побачення

у тебе прорвало кран
ти викликав слюсаря
він оглянув місце події
запитав чому
ти не викликав його
раніше
важким розвідним ключем
перекрив воду
написав який потрібно
купити новий змішувач
прийде ставити
завтра
до побачення

ти лежиш хворий
вже котрий день
у тебе болить все
що може боліти
а також і те
що ніколи не боліло
у тебе температура
тиск аритмія глюки
і ще щось
чого раніше не було

зайшла вона
оглянула тебе
і ти її оглянув
і запитав у неї
чому вона
не прийшла раніше
або пізніше
а вона і каже
вибач дорогенький
у мене робота щодня
увесь час на ногах
без вихідних
вдень і вночі
я ж Смерть

05.09.2026

був ліс

несправжній але ліс
були дерева кущі
непролазні хащі
дикий виноград плющ
була вереснева шипшина
були птахи зайці
були їжаки
дикі яблуні
груші дички
осінній листопад
зимове оціпеніння
сніг лід іній
сонячні зайчики
весняне пробудження
біла акація
яруги балки
місця для фестивалів
іскри багаття
опівнічна гітара
можливо навіть
тут когось зачали
ненавмисне

був собі ліс

приїхала бл*дська техніка
все вирубали нах*й
вирівняли нах*й
їжаки шипшина зайчики
всьо нах*й
[знак оклику]

копають нові котловани
забивають нові сваї
збудують кам"яні пастки
в яких будуть жити люди
існувати серед чотирьох стін
хворіти помирати
когось зачинати
не ненавмисне

прощай оружиє
[знак оклику]

поет має звичку
писати вірші
літо має звичку
пролітати непомітно
ось вчора ще був останній дзвоник
і ми ласували черешнями
а сьогодні вже причетні святкують
день шуфутінського
діти повертаються зі школи
ми крутим на зиму помідори

бо незабаром день учителя
хелоувін
свічка в гарбузі
свічка у вікні
новий рік
і довга
довга
довга
довга зима
влітку дні довгі а ночі короткі
а взимку дні короткі а зима як вище

навчи мене
не ставити коми у верлібрах

навчи мене
бачити світ
таким яким він не є

навчи мене
переходити дорогу на червоне

навчи мене
не падати а літати
[знак оклику]

в цю мить я зрозумів
що життя наше є довгим
саме завдяки довгим зимам
і якщо ми взимку
ховаємося по норах
як ведмеді
то життя наше стає
коротшим на зиму

запитай у ведмедя
що таке зима
і наймудріший з них
не відповість

о-а-е
о-а-у
о-а-о
цаб цабе

не ображайте поетів
вони
ми
дуже чутливі
майже як екстрасенси

але якщо дуже кортить
то вони
ми
не піаністи
можна і пристрелити

І раніш, коли розлунювалась сирена «швидкої»,
Серце стискалось і шептало: «Допоможи, Боже!
Зглянься на того, хто лежить недугом прикутий.
Байдуже – чи вірить він в Тебе, чи збайдужів».
І раніш, коли, бува, зачую муркотливий наспів гелікоптера,
Вдивлявся в небо і махав льотчику, якого часом було видно.
Тепер же від надривного, пронизливого його не голосу, а крику
Заціпенію на якусь мить і вдивляюсь, куди полетить і шепочу:
«Допоможи, Боже, тому, хто про смерть забувши, .захища мене».
Такі-от колись різні, тепер зійшлись в одній тональності .
Життя і смерті.

Мовчазний знайомий
Чи просто неговіркий бро
На ймення банальне Джо
Синьоокий як риба зубата,
Що побачила пастора Сонце,
Таки був безхатьком:
Жив серед води солоної
Та гонорово прозорої
(Зі смаком тібетського вітру)
У дерев’яній скрині
(Він не знав, що то скриня Пандори -
Швачки, яку найняла Клото
Майструвати пеплоси сподівання
Для юних вакханок Аркадії)
Скрині з модринових дощок
Зі шматами полотняними конопляними
На антеннах соснових.*
Він був трохи корсаром -
Цей мовчазний дивак Джо,
Але про бородатих халдеїв
У сандалі з ремінцями взутих
Думав щовечора,
І про їхнє глиняне місто,
Де продавалось тверде зерно
За срібні дзвінкі шекелі.
Безхатько (колишній рибалка) Джо
Ножем володів майстерно,
Ніколи не повертався
(Бо нікуди)
І знав напам’ять
Всі пророцтва
З потріпаної книги плачу.
Безхатько нечемний Джо
Був зарізякою,
Проте біля серця
Носив золотого флорина
З рельєфом Івана Хрестителя
З посохом.

Примітки:
* - римляни називали антени антеннами (з двома «н») - antenna, а етруски (расна) — антітемнами (antithemna). На антенах англійські військові моряки з Брістоля в часи короля Чарльза ІІ підвішували за шиї ворожих корсарів.

Надія була висока, як зірка,
і гаряча, як вогонь.

Падала довго, а впавши,
лишила по собі пляму згарища.
Згодом ця пляма ще більше почорніла
і поглибилася.
А потім наповнилася водою.
Проте тільки здавалося, що водою.
Насправді, то були сльози,
від яких не може зрости нічого красивого.

...Не втрачаймо своєї надії,
аби не отримати натомість
безплідні сльози.

2006

У дерев’яних снах
Старого рибалки на ймення Мартин
Легкі дерев’яні міста
Плавають на поверхні озера,
Над очеретом літають дерев’яні чайки,
У дерев’яних скрипучих храмах
Монахи з очима синіми
П’ють черлене вино єретиків
З букових чаш всепрощення.
Зачесуючи сиву бороду
Він вважав себе королем алазонів,
Називав себе Епісторофом
І плив човном-вітрильником
З назвою сумною «Марнота»
Рікою незнаного смутку Гіпанісом
У пошуках Ексампею.
Питали його: «Навіщо?»
Він відповів: «Щоб води напитися –
Тої, таємної, і прозріти хоча б на мить».
Сміялися з нього: «Для чого бачити,
Навколо ж одні ляльки і порох сухий,
Солом’яні бусоли та дзвони з олова,
Краще змайструй у своїх дерев’яних снах
Свиту собі дерев’яну
А на осонні посади соняшник».
На те він лише посміхався і майстрував сіті,
Конопляні, наче будинів рубища,
Щоб зловити в ріці Ерідані
Дерев’яного сома байдужості,
Що мудрий, хоч і банькатий,
Бо знає як майструвати
Зозулясті дерев’яні годинники.

коли нема про що писати-
пиши хоч ні про шо,
бо головне то сам процес,
як той казав - війна фігня,
ну а маневри - головне!
та все ж,
не прагни світ змінити,
бо вже відомо всім,
що це зробити неможливо,
а краще йди-но на порнхаб
і змінюй, змінюй, змінюй
до світу ставлення своє,
а, може, зміниш і себе,
лиш не перевтомися,
бо завтра на роботу
чи в окоп.

Серед зими, як горобці поснули,
І пітьма по кімнаті залягла,
Балконні двері стиха прочинились,
І на порозі... батько стали...
Оце так стріча!.. Шукаю все життя...
Ми Брамса слухали удвох
І мені закортіло спитати батька:
«Як так сталось, що на відчайдушні листи Клари
По смерті чоловіка, який колись пригрів
Юнака Брамса і дав путівку у великий світ…
На кожен з тих листів була мовчанка?
Хотів спитати батька, та посоромивсь:
Перша ж тільки зустріч…
Відчинив повіки – музика без батька
І навстежінь балкон.

Я відчиняю скриню мовчання
Через плече зазирає і блимає
Очима сумними синіми (наче квіти цикорію)
Козлоногий рогатий Пан флейтист,
Що забув яка вона – посмішка,
Бо знає: я ловив зозулю над прірвою:
Не так зозулю, як її крик,
Бачив на вербі зозулині сльози –
Цієї плямистої босоркані пташиної:
Заворожив мене її лемент пророчий –
Годував би її діток хвилинами,
Та вони в сутінках
Мовчать до пори, бо не їх літо,
Шукав би шовку для сорочки білої
Якби хтось би назвав мене Томасом,
Майстрував би дерев’яних свищиків,
Та вальдшнеп на ім’я Заратустра
Забороняє – всім хто мовчить заказано
Повік (мовляв), бо дощ квітковий
Малює на білих мушлях мурексів
Портрет ледачого пастора Сонце.
Відчиняю скриню мовчання –
А вона березова – тесана з дерева сліз
Старим теслею з міста Урім,
Що заблукав у краї наші холодні ягідні,
Де пісок тільки на дні струмка,
Про який напророчив якийсь гелон-дармограй,
Що зазирне в його воду холодну Місяць,
Коли зацвіте сухе дерево розпачу.

Чи на землі цій грішній були б ми,
Якби ще юною праматір наша Єва
З цікавості не скуштувала плоду того,
Який Всевишній і зривати не велів,
Та ще й Адама пригостила?
І лиш тоді розкрилися в подружжя очі,
Вперше побачили вони себе нагими.
А як злякались голосу Господнього,
В обійми кинулись одне одному,
І страх поволі переріс у пристрасть...
Під змовницьким покровом ночі
Ту пристрасть передано у спадок нам.
«Плодітеся й розмножуйтесь!»,-
Господь усіх напоумляє.
За первородний Євин гріх отой
На муки породілля приречене жіноцтво,
Та всотуємо з материнським молоком
Ще й Божий заповіт:
«Жінка – свята, а Мати – найсвятіша!»

Шпак ухопив горіх, виніс на дзвіницю,
Наміривсь їсти, та не втримав здобич.
У щілину таку вона упала,
Що птах не годен був уже дістать.
Подякував горіх стіні за порятунок
І прославляти став дзвінкоголосі дзвони,
А далі поскарживсь, що незмога повернутись
В батьківську домівку... Волів би навік лишитись тут.
Ну, як устоять після патоки такої?!.
Став потерпілець жити в захистку надійнім.
Вийшов невдовзі зі своєї шкаралупи,
Пустив коріння поміж скреп, розширив їх.
Став деревцем і вже спроможен був
Навіть міцне каміння розсувати...
...Надто пізно зауважила стіна руйнацію свою,
Заплакала і, падаючи, проклинала мить,
Коли дала горіхові притулок.

Місто, в якому цвіте енотера,
Нагадує лаковану віолончель:
Граки-музики і коти диригенти
(Добре, хоч не хвостаті директори
Урбаністичної директорії вулиць)
Готують музичну виставу – елегію
Мені – глядачу, читачу й слухачу.
А я то думав, що все бачив,
Мислив, що слухав одкровення Гекати,
Піднімаючись сходами зикурату Нанна,
А тут виявилось, що не чув важливого:
Музики, що луна на світанку,
На світанку якого не було,
На світанку веселого Геліоса,
Ой, перепрошую, Уту, що ховається
За горами з яких не вертаються,
Що носить жовту крисаню
Плетену з соломи майбутнього,
На світанку, якого не було.

Місто, в якому цвітуть гліцинії,
На яких гніздяться дзьобаті птахи
Кольору вугілля та попелу,
Що пророчили одкровення місту,
Що дарувало серпокрильцям притулок
Серед своїх хмарочосів закинутих,
Бо женці вони небесного проса,
З якого колись проросте надія,
Останнє що начебто лишається
Поетам, що споглядають заграву
Світанку, якого не було.
Кидаю насінину в глину
(З якої колись ліпили Адама)
Напоєну з каламутного Ерідану,
І мрію, що таки проросте
Древо Пізнання Істини
На світанку якого не було.

Шукаю фарби:
Цей сірий світ сумний розмалювати
Наче б то він розмальовка дитяча,
а не вигадка божевільного деміурга.
Шукаю фарби:
Жовті кульбаби у мій старий сад
Прийшли дивувати волохатих
Марногудів крилатого травня,
А я все шукаю фарби –
Може я не помітив, може просто забув,
Що діти Сонця ось вони – під ногами,
А може то просто марево
Моєї уяви хворої?
Шукаю фарби:
Так хочеться птахом крилатим
Сірим як все, як дах після зливи
Летіти в небо, де бородатий маляр
Заховав кольорове, лишив трохи білого
Для нас – замріяних в синє.
Шукаю фарби:
У царстві снів, де смарагди реальності
Насипані шматочками
В калейдоскоп образів –
Подаруй Морфею мені сни кольорові,
Відчини браму.
Шукаю фарби:
Не для себе – для бджіл кудлатих,
Нехай принесуть мені мед гіркий
Притрушений пилом обніжжя,
Що сповнений ароматом.
Шукаю фарби:
Марні пошуки серед дощів,
Серед гнітючих снів,
Серед клошарів з байдужими поглядами,
Серед зачинених брам і хвірток,
Серед міста порожніх будинків.

 видихнутий цигарковий дим
 який розчиняється у повітрі
 мовби пучка солі вкинута до окропу
 негода імла яка загортає місто
 дедалі ретельніше ген
 поетичне натхення котре на хвилину
 просотує день безнадійно прозовий
 що із цього вам чуття на порозі
 що вам у цім
 перехідне хвилинне розчинне
 метаморфічне
 печаль чи байдужість
 нечутна музика
 мрії у безнадії
 сподівання в чеканні
 тексти поховані заживо
 безтолково
 

Щоночі бачу я сни з Тобою в головній ролі.
Щоночі щасливий я уві сні, та це — марення долі.
Щоночі я дивлюсь в Твої очі,
З тобою я провів свої ночі.
Щоночі цілую твої уста,
Щоночі зникає мій внутрішній страх,
Що Ти мене ніколи не приймеш,
Не покохаєш і не обіймеш.
Щоночі чую Твій янгольський спів,
Якого не чую в реальності днів,
Я засинаю, щоб просто втекти
У сни, де разом я і Ти.
Щоночі Тебе обіймаю,
Щоночі Тебе я кохаю,
Щоночі з Тобою ми разом,
Щоночі кохання ті фрази,
Що надихають боротись і жити,
Бо я…не можу тебе не любити.
Щоночі цілую я твоє тіло,
Насолоджуюсь твоїм співом,
Щоночі дивлюсь в твої очі,
Які…насправді мене лиш другом бачити хочуть…
Я засинаю і не хочу назад прокидатись,
Залишусь у снах, щоб не повертатись
В реальність жорстоких тих днів,
Де я… навіки Твоїм бути хотів.
Най я навіки залишусь у снах,
Бо в реальності все є не так,
Най там залишиться навіки мій дух,
Бо в житті для Тебе я лише друг…

08.03.2025