Ніби в танці із моря зринув
Їх військовий галеон
Дикунів підкорити
І палацом у сяйві сонць
 
Був сей берег Монтесуми
Із листям коки золотим
Довгі зали з таємницями
Небачених світів
 
Навкруги владаря вірні
Наче листя округ дерев
Убрання усіх відтінків
На догоду злих божеств
 
Прегарними жінки були
Із-за пліч чоловіків
Життя офірувалися
Щоби нарід уцілів
 
Ницість була казкою
Не відали війни
Спільно працювали
На кар’єрі кам’янім
 
До рівнини носили камінь
Умирали на путі
Та збудовано руками
Що машинам не сягти
 
І вона у тій землі
І мене кохає там
Дізнатися би колись
Як загубивсь я сам
 
Ніби в танці із моря вийшов
Кортес, Кортес
Отой убивець
 
 
 
 
 
 
 
 

Під мостами клошарами Франції
Розглядались державні вакансії.
А не в офісах десь.
Ви чогось боїтесь
Під мостами пожити у Франції.

Непогане життя у Валенсії –
У народу є пільги та пенсії.
Заслужив – і гуляй.
І не заздрять нехай
Трудові колективи Валенсії.

І не варто жахатись Америки,
Зазвичай як це роблять холерики.
Як надумав, то їдь.
Тільки заздалегідь
Зрозумій – ти ніхто для Америки.

2025.

 
Рештки волосся випадуть геть
Старість, все оце
Далі слатимеш мені валентинки
Ще вітання і грампластинки?
Як загуляю, прийду вночі
Ти мені одчиниш?
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?
 
Юності не вернуть
Слово скажи своє ~
Я же тут як тут
 
Я би згодився, пробки міняти
Як не стане світла
Ти плела би светри при каміні, знай
Пікніки у неділю зрання
Ще на городі рвала будяки би
Відаючи міру
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?
 
Улітку винаймемо собі котедж
Десь на Айл-оф-Вайт, і недорогий
Ми за ощадливість, еге
Онуки біля ніг
Віра, Чак & Дейв
 
Вишли поштівку двійко рядків
Що вважаєш ти
Поміркуй, про що тобі казати варто
Щиро ваша ~ це би не радив я
Відгук лиши, заповнивши форму
Виповнимо мрії
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?
 
 
 
 
 
 
 
 

Це вже ніколи не повернеться,
Немає вже шляху назад.
Минуле відлетіло з вереском,
Немов грайливий зорепад.

Ці усмішки і сльози намертво
Вросли в минуле, як трава.
Укрились листям рухи й наміри,
Хоч обертом йшла голова.

"Ніколи знову!" - ми почуємо
Той клич, що землю потряса.
І ворон з темного минулого
Не сотворить нам чудеса.

Ніколи більше не повториться:
У парку дівчина сидить
У день святковий. Ніжно торкнеться
Об серце відлетіла мить.

25 травня 2023

 
Коли матуся відмовить усім на запрошення
І сестрі вашій батько розжує
Що ви втомились від себе і власних утотожнень
Запрошую, королево, міс Джейн
Чи зайдете, королево, міс Джейн
 
І коли квіткарки зажадають виплати за кредитом
А троянди їхні відпахтіли уже
І раптово злобу до вас діти чаїтимуть
Запрошую, королево, міс Джейн
Чи зайдете, королево, міс Джейн
 
І коли клоуни яких ви зазвали на службу
Погинуть у битві чи інак іще
І остобісить повтор усього поза глуздом
Запрошую, королево, міс Джейн
Чи зайдете, королево, міс Джейн
 
Коли всі радники вивалять власний пластик
Перед вами наполягаючи вам є зле
Або ваші висновки не є своєчасні
Запрошую, королево, міс Джейн
Чи зайдете, королево, міс Джейн
 
І коли бандити котрим ви підставляли іншу щічку
Бандани склавши проклинатимуть оцей день
І буде бажаний хтось щоби не говорити
Запрошую, королево, міс Джейн
Чи зайдете, королево, міс Джейн
 
 
 
 
 
 
 
 

Воркують горлиці, та що їм,
до лютих проявів війни?
Щоденно сіллю рани гоїм,
гарчать над світом двигуни.
Втрачаємо останні сили
в хімічно-ядерній війні,
копає смерть сирі могили —
хрестами круки вдалині.

Життя на нитці... голуб сивий
підступно зиркав у вікно,
а потім в димне небо зливи
змахнув обвугленим крилом
і розчинився в павутині
купчасто-громовладних хмар.
І я лечу у вир донині
покласти душу на вівтар,
згоріти у яскравій ватрі,
як мошкара, та все дарма,
наївно вірячи у завтра,
якого вже давно нема.
Я тут, сьогодні, зараз, Світе,
ще поки небо нічиє,
допоки волі свіжий вітер
Господь блаженним роздає.
І день, і два для мене — вічність —
пишу історію нову...
сердегу кутаю у ніжність...
любов'ю дихаю... живу!

14.07.2025р.

Народився експромт.

Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.

Несвіжою горілкою,
Огидною помийкою
На сайті поетичному смердить.
Чи то гнилою рибою?
Та ні! Смердить Желібою!
Закрийте рота, пане, хоч на мить!

Без Вас цей сайт не житиме!
Махаєте копитами,
У матах захлинається язик.
Забувши совість, правила,
Самі себе прославили...
Оце так слава, пане Самотик!

Катальпа, туя, барбарис,
черешенька, розарій —
тут ніби всесвіт зупинивсь,
щоб викурить сигару.

І споглядає на красу
затишного обійстя;
як сонце струшує росу
з мали́нового листя,

в лаванді пурхають джмелі,
метелики і бджоли,
і пахне соками землі
довкола матіола.

Злетіли стрімко на газон
кульбабки водограю,
крилато-срібний фаетон
зринає з небокраю.

У білопінній далині
купаються пташата —
тремтить на чарівній струні
елегії соната.

В орелі веселкових мрій
гойдаюся блаженно,
пригублюю терпкий напій
із келиха натхнення.

Повітря мастить сон на хліб,
(не толочити ж рясту.)
В Рожнах чудесних кілька діб
плекаю душу в щасті.

13.07.2025р.

Хилитає вітер тую
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.

З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
Я не можу утекти.

Злото зір усе - в пилюці,
Перевернуте в очу.
У розлуці, у розлуці
Мов у прірву я лечу.

Оповив нестерпний морок
Світле небо голубе.
Років сорок, років сорок
Мов не бачив я тебе.

О прилинь, хай щем одчаю,
Згине, як і серця біль.
Хай вінчає, хай вінчає
Нас п'янкий кохання хміль.

13.07.7533 р. (Від Трипілля) (2025)

 
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
 
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах о ти зирнеш як обернешся
волосся оправ і йдемо до тебе
йдемо до тебе йдемо до тебе
 
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти як є уся
глянь ось понад містом теле-небеса
теле-небеса теле-небеса
 
в очах моїх ти
в очах моїх ти
дай знімкувати очам моїм
пам’ять про безмежний алейний плин алейний плин
 
алейний плин алейний плин
алейний плин алейний плин
 
 
 
 
 
 
 
 

В Парижі люди слухають Бізе,
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".

Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
"Терпи! Вони нічого нам не винні!"

Блювати хочу. Пухне голова.
Трамп - маразматик, Дуда - гоноровий.
А наш народ вигукує слова:
"Та ви задралі с етай вашей мовай!"

Мені напишуть, не відчувши суть:
"Пиши про квіточки, добро та світло!"
Ой, важкувато, друзі, бо пливуть
В однім човні нормальні люди з бидлом.

 
Метушня й штовхання ліктем
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
 
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
 
Вири лиць що мінять місце
Через пози погляд чийсь-от
Губишся у спектрі цім
Не найти посутню ціль
 
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
 
Суспіль у моменті струсу
Осягнути ще ілюзій
Ухопивсь і пазл осипавсь
Метушня й штовхання ліктем
 
Саме в темряві зійшло
Був ключем калейдоскоп
 
 
 
 
 
 
 
 

Мені уже двічі по віку Христа,
то що я від інших ще хочу?
Пора вже туди, де зоря золота
завершує долю пророчу.

Де Бог заколисує тишу небес
утомленим сонцем в зеніті,
де праведний порох в час тління воскрес
у райськім бузку розмаїтті.

Лишивши суєтності мертві кістки
і грудку землі над труною.
Допише жалоба життя сторінки,
як вічність прониже стрілою.

Господь забирає старих, молодих
і розумом те не збагнути?
Хіба ж я сильніша і краща за тих,
хто прийняв Ісусові муки?

Ми гості на грішно-священній землі,
Невже наша місія в тому,
щоб дати можливість нащадкам Ліліт
творити — Содом і Гоморру?

А я ще не хочу звільняти свій трон —
хиткий та незламний лелію,
бо серце наладив гучний камертон
на віру, любов і надію!

Нехай зачекає на мене рідня,
що в засвіти кличе до себе,
бо я ще не випила келих до дна
земного блаженства крайнеба.

09.07.2025р.

Куди ведеш, дорого чарівна?
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?

Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
Бо небо поза хмарами - безкрає.

І безберегий мрії наш політ
Крихкі навкруг руйнує перепони.
Канари чи Мальдіви чи Балі --
У мріях видно все, як на долоні.

Та є і в Україні в нас місця,
Які, немов -- оаза у пустелі.
І нас веде туди дорога ця,
Де водоспади, гроти, диво-скелі...

І коси верб лоскочуть ніжно став,
Де плесо чарівливе на осонні...
І найсолодші милої вуста
Так пестять спрагло на природи лоні.

Стріла шовкова - між лісів і піль,
Нехай змете любов'ю всі напасті!
Хай стелиться, немов медовий хміль,
Оця п'янка жага - дорога Щастя!

9 липня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Біла хмара, наче гребінь,
і дорога в синє небо
від порога пролягла.
Відчиняю навстіж хвіртку...
без хлібини йду в мандрівку,
сіль змахнувши із чола.
Оминаю: ріки, доли,
переліски, житнє поле,
блискавиці ревний грім,
не покрита, босонога
запитати щиро в Бога
ким я є і де мій дім?
Хто мене зліпив із глини,
зливи і роси краплини,
із глибини джерела.
В очі кинув малахіту,
а під ноги первоцвіту,
щоб звабливою була.
Не боялася нічого —
крижаного, кам'яного,
вищир смерті навздогін;
лиш зрадливої любові,
і олжі у льстивім слові,
та в'язниць високих стін...
Запливаю, ніби лебідь,
шляхом у ворота неба
золотих, як пектораль.
У ковадлі на світанні,
різьблені, багатогранні,
та від мене линуть в даль.
Ниви стелять трави всує,
сонце оболок цілує —
від захоплень бракне слів.
Крок за кроком, певно, ближче
до мети. Небес горище
заясніло поготів
бірюзовою парчею.
Поміж небом і землею
смужка долі, як межа.
А, десь там,за небокраєм
Райські яблучка збирає
неприкаяна душа,
що спіткнулась об узбіччя,
відлетіла в потойбіччя
задивившись на Парнас.
Опинилась за зенітом,
де Всевишній править світом
незбагненно повсякчас.
Де зоря у чорносливі,
благодатні, нещасливі,
грішні, праведні, чудні
з рук Владики небозводу
п'ють святу, цілющу воду —
а чи вистачить мені?

08.07.2025р.

 
Не знав я що мені потрібна ти
Не бачив я що ти чекала
Когось хто поряд би сприяв
Своє співати хай вже як
І я мінявся
Бачу все тебе
Знаю є у мене ти
 
Дивився радо би щоразу ти мчиш
Поряд відчуваючи
Дивився радо би щоразу ти мчиш
Вір мені
 
Простую якось та до раю
І видається я злітаю
Побачу
Відчую
Тим часом рухаєшся ти
Мов не торкаєшся землі
І ти є сяйна
Бачу все тебе
Знаю є у мене ти
 
Час незмінний
Час незмінний у мені
І я знаю ти можеш бути
Єдина у світі цім
Єдина річ яку мій розум осяг би для
Любові й спокою
В мені
Мені
 
Твоя тінь і ранковий світ утішать
Промовляючи «Тебе я кохаю»
На пляжах сріблиться мій ранок
І твоє світло поринає
У мій глиб у мій глиб у мій глиб
І мій розум оживає отут
Це усе що я роблю
Стежу відлітає розум мій
О розуме мій
Ти чудова
Я розумію
Ти чудова
Я розумію
Ти чудова
Я розумію
Ти чудова (Я розумію)
Ти чудова. . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

Сказала ти: до всього я готова,
Той -- кращий світ, чому б і не піти?!
Бо цей дарує дрібку лиш любові,
Зіткався ледь не весь із гіркоти.

До кого більш прихильним буде небо?
Один раз - так, а другий буде ні?!
Це ми зі смертю б'ємося за тебе...
Не поспішай назустріч Сатані.

А може там - сама лиш порожнеча,
І пекло є, не тільки Божий рай.
І невідомо ще, куди, до речі,
Потрапиш, то ж волаю: Не вмирай!

А може там ти будеш животіти,
А тут тебе всі люблять, в друзі звуть.
Ти вродою не гірша Афродіти,
Душею ж краща неї, то ж побудь,

Поглянь, як хмари кубляться над шляхом,
Мов лебеді коханням пестять вись.
І ти, моя шляхетна, світла птахо,
Так ніжно до серденька пригорнись.

Тобі одній - найкращі серця квіти,
І на Землі, повір, є теж едем,
Лише дозволь з тобою полетіти.
І ми його негадано знайдем!

8 липня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Заквітчали мальви літо
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
Рожі тягнуться сміливо
стеблами стрункими вгору.
Різнобарвне літнє диво.
Як калачики бадьорять!
Я пригадую легенду
про дівчину горду Мальву,
захищала вона неньку
від ворожої навали.

 
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
 
зажди хвилину бо не теє щось
ключ не відчиняє двері
о зажди, щось не теє
боже милий, як одчинить оці двері
що діється не дожену
у мене є зле передчуття
що бейбі більше тут не живе, ні
(усе гаразд, у мене ще є гітара, принаймні)
 
тому, напевно, я повернувся би
за пагорб, ізвідки брів
(маю справи атож)
о, напевно, я повернувся би
ген за пагорб, о туди
якщо моя бейбі розлюбила мене
є любов її сестри!
 
 
 
 
 
 
 
 

Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить

Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
Співає зоряних пісень.

Ми в цім раю, немов на крилах --
Крізь виск повітряних тривог
Веде увись любові сила,
Ярило, всемогутній Бог,

Дарує пестощі і щастя,
І хміль небесних насолод
Таке безцінне і нечасте --
Кохання справжнього тепло.

Хай буде лагідним проміння --
Живло любові золоте,
Живім, допоки в світлій сині
Буття нам радістю цвіте!

4 липня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

 
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
 
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
стрінемось ізнову й знову
 
кажи мені про вільний рай
де улиці не умирають
мене ти навіть не питай
ти радше плачеш ~ а я літав би
 
ось корабель із кришталів
і тисяча дівчат & сліз
мільйон ідей зайняти час
а ще вернутись і щось писать
 
 
 
 
 
 
 
 

На екватор вмощені небесний
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!

Багрянисто зірка догорає,
Імпульси космічного вай-фаю
Шле на землю цяточка червона.
Я небесним піднімаюсь плаєм
В гори-хмари, повні див і таїн.
Там вечірка зір у Оріона.

Густішає, солодшає повітря,
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
Саджають липу біля хат, як захист
кохання, миру у родині.
І ллється аромат щоднини,
радіють люди і бджола, і птаха.

 
Заявишся опівночі і мовиш ‘Ніч не видно’
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
 
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
 
Сторчма усе волосся, а зуби гублять блиск
І абрикоси сіються в загущені вершки
З неясної причини хронометр озвавсь
Хоча благаю я тебе, ти кажеш, ще не час
 
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
 
У шибу сонце лине, дізнати, ми чи мертві
Чому не кинуть світла у цей морок, при постелі
О чверть на першу дзвін дверний & кран тече співаючи
Резони не римуються, і все для тебе ще не час
 
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
О, визнай – щось не то
 
 
 
 
 
 
 
 

Закохані до згуби
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
Безклопітно, довірчо
Йдуть до осель скоріш,
Немов єдиновірці
В церкви одні і ті ж.
Але це, певно, щастя,
Без будь-яких умов, –
Отак уміти скласти
Екзамен на любов.
30.06.25

 
Санта Фе, кажуть, десь у ста милях, по шосе
Я маю час на кілька чарок й автопрокат
У Альбукерке
 
Знову мчав я край доріг, самоти я шукав, як міг
Незалежності від сцен і глядачів
У Альбукерке
 
Зупинюся без порад, візьму яєчню і шинки шмат
Візьму в тих, яким до лямпи, хто я там
О, Альбукерке
Альбукерке
 
 
 
 
 
 
 

В лузі серед конюшини
Виросли дзвіночки сині,
І голівками хитають,
Дзвоном бджілок відганяють.
Прилетів сердитий джміль:
"Чути дзвін ваш звідусіль!"
Не дзвенять вже ті, співають,
На гостину бджіл скликають.
І рожевій конюшині
Всі дзвіночки друзі нині.

 
О, Ріто-паркувальнице
Ріто-паркувальнице
 
Ріто-паркувальнице
Що стало би на заваді
Увечері ваше серце викрасти
 
При лічильнику я нидів
Ріту я ураз примітив
Як вона писала у блокнотикові
 
При суворій кепці личко
Був у неї ще наплічник
Надававши вигляд мілітарної мем
 
Ріто-паркувальнице
Чи запитати смію
Мали би час попити чаю ми
 
Ріто!
 
Прогулятись, певне діло
Жартувати за обідом
Їй казати, ось би вас побачить іще
 
По рахунку Ріта платить
Йдемо до неї, як порядні
На софі присісти із сестрою-двома
 
О, Ріто-паркувальнице
Як же тепер нам бути?
Ще підморгніть, я житиму оцим
 
Ріто-паркувальнице
Ріто-паркувальнице . . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

Певне, в раю багато світла,
Бо любов там навічна розквітла.
Певне, сонце до Бога сміється,
Чи мені лише це видається...
Певне, хмари біленькопухнасті,
Та несуть на собі тихе щастя.
Певне, в небі п'ятнадцять веселок,
І під ними сяйливих світелок,
А на вікнах - рожеві фіранки,
Що матуся повісила зранку....

Огудою тієї правди
наніс удар - нещадний весь.
І вицвіле потому завтра
заскавучало, наче, пес,

мої зализуючи рани.
І линув біль із попід вій.
У скронях пульсувало рвано.
Так руйнувався всесвіт мій.

Самотності обійми дужі
отруювали кожну мить.
Глибока туга лізла в душу -
я не могла її спинить.

Співала радості загубу.
Та все ж бо вистачило сил,
сказати: "Щезни! Згинь, нелюба!"

У ніч ту вітер голосив.


30.05-09.06.2025 року.

 
лиця твого все не згадаю
лиця твого все не згадаю
 
поцуплять риси
пси карнавальні
лиця твого
не згадаю
 
о не плач
бейбі ні не плач
і не дивися
ти отак
 
усе не знайти ту неправду
усе не знайти ту неправду
нестямнії коні –
небес розрада
все не знайти ту неправду
 
поцуплять риси
пси карнавальні
лиця твого
не згадаю
 
о не плач
бейбі ні не плач
фото твоє – навіщо
пора казать бувай
 
 
 
 
 
 
 
 

Фіалка ночі - матіола.
Бузковий колір щастя, ніжний пах.
Зірчасті квіточки довкола,
Медовість поцілунків на вустах.

У темряві - любові світло.
Обійми душ єднають щиро нас.
І матіолова привітність
На хвильку ніби зупиняє час.

В левконії є парні квіти.
Удвох тепер і ми в нічній красі.
- Як ароматно пахне літо, -
Шепочуть наші рідні голоси.

 
Начебто дві голови у тебе
І два люстерка у руці
Проповідники з цегли із хрестами золотими
І твій ніс задрібний у краю цім
У голові твоїй місто
У твоїй кімнаті в’язниця
Натомість рота слонячий хобот
Пияцтво
Єдиний ключ од темниці
 
Дві голови можна об’єднати
Наповнити власні ступні піском на мить
Ніхто не дізна що ти випатрав розум
І що вдіяти із руками кровавими
Стільцями воюючі леви
Плечей неймовірна вага
Жінки твої втомлені від умирання
Якщо у тебе із жінками ось так
 
Мов та сокира в голові гребінець
Вислуховуй ознаки життя
Діти лижуть каміння й свинець
І гоняться із ножем за обручами
Іще груди й коштовність для неї
Їх поліроване сяйво
Замкни живіт їй на ніч їж смак
Дітей
Отих не бажаєм
 
Начебто дві голови у тебе
І два люстерка у руці
 
 
 
 
 
 
 
 

 
Скривлений геть лагідний Клек
Їстиме скромний пай
Ліжко чекає барви згасають
У вже не вогких очах
 
Оголена муза що все куштує
Табаку на кущі
Кепа визує натопче люльку
І розбирає пляшки
 
Лісорубівський чувак
Сьорба афродизіак
Збирачів бавовни три
Флюгера утратив я
Сенсу макове зерня
Помага мені чай цитринний
 
Скривлений геть лагідний Клек
Їстиме скромний пай
Ліжко чекає барви згасають
У вже не вогких о——
 
 
 
 
 
 
 
 

Ти знаєш, я скучив за нами,
За вайбом розмов ні про що,
За зорями та небесами
І першим (ще сніжним) Різдвом.

Там юність бриніла у венах,
І світ був безмежний, мов сон,
Де кожне бажання напевне
Збувалося без заборон.

Ми бігли, не знаючи втоми,
І вітер гуляв в голові.
Спонтанність вела в невідоме
(Про інше не знали тоді).

Нам кожен той день сяяв дивом,
Наповненим сміхом дзвінким.
Ми вірили щиро й правдиво...
Були ще, напевно, дітьми.

Тепер же – дорослі, серйозні,
Постійно кудись спішимо
У справах своїх монотонних
З сухим лейтмотивом "Алло!"

Забули, як тішитись миттю,
Забули про зорі й пісні.
Одні лише "треба", "набридло"
По двадцять чотири на сім.

Зів'яли бажання та мрії,
Натомість — обов'язок, план.
І стали, немов, механізми,
Упершись очима в екран.

Хіба ми вже зовсім пропащі?
Не вірю, що згасли вогні!
Жевріє надія на краще.
Прокиньмося! Ми ж не такі!


16.06.2025

Черешнями дивиться літо,
Розбризкує золото сонячний злиток.
Виблискує посмішка, пахне меліса,
Вчепила на вушка черешневі кліпси.
Радію червневому дню і старанню.
У буйнім розмаї я все-таки бранка.
Тримає черешня і літо строкате,
У нього душа, як в людини багата.
Усе віддає, не просить нічого.
Теплом обіймає, дає насолоду.

Дощі сумні, холодні йдуть,
Мов переповнилася чаша...
Яка життя мойого суть?
Невже це дні останні наші?!

Триклята туга воскреса,
І душу рве мені на шмаття.
За нами тужать небеса?
Кохання дотліва багаття?!

І ранню жовтизну садів
Між листя раптом помічаю.
І хмари топлять у воді
Сивезні коси із одчаю.

І простір звужується все,
Неначе та з шагрені шкіра.
Куди недоля нас несе --
Мішенями на дула з тиру?!

Та ні, та ні, це все - мара --
Єство пручається пружинно.
Химерна то уяви гра
Стиснула серце безпричинно.

І я збагнув, у чому річ --
Мов дрони, пущені ордою,
Згустилась найтемніша ніч
Перед епохою новою.

Де між схвильованих облич
Кохання ніжністю засяє.
І сяйво бризне вусібіч
Крізь небо мирне і безкрає.

15 червня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Я гладив ніжний шовк твого волосся,
Ловив гарячий подих на устах
Та поцілунок пристрасно-солодкий.
В обіймах ночі тільки ти і я.

Шампанське, "This I Love"* надривні ноти,
Тендітний твій напівприкритий стан…
Спинився час, завмер навколо простір
І Всесвіт теж немов забув про нас.

Тоді ти оголила душу й тіло.
В розпусну ніч, п'янку, неначе мед,
Кохали ми, живим вогнем горіли...

Та злодій-ранок в порох пристрасть стер,
До нас прокравшись сонячним промінням.
Прекрасний спогад — ніч оця тепер.



серпень 2022
(ред. березень 2025)

За горизонтом — цвинтар мертвих днів,
Де кожен з них — лише виток спіралі.
Чи зміст життя — це пошук голосів
У темній тиші зниклих ідеалів?

Чи доля — це невдачі марних спроб?
А, може, випадковий збіг обставин,
Коли душа, немов наївний сноб,
Блукає по вершинах і проваллях?

І вірний шлях, що вибраний колись,
Приводить до чергової розвилки,
Де тіні мрій минулого зійшлись
З холодним літом — міражем безликим.

Можливо, сенс не в пошуках скарбів,
А в тому, щоб прийняти порожнечу?
Однак, за розмаїттям гарних слів
Готує кожен план своєї втечі.



14.06.2025

 
уся належно спортивна
спізняється належно
та сцени не похибить
і прийде безперечно
погляньте як вона тримає крок
 
вона –
20ᵗʰ century fox
вона –
20ᵗʰ century fox
що сльози страхи
руйновані роки
вона –
20ᵗʰ century fox – о так
 
королева стилю
леді що радше пожде
розумовий вишкіл
її не підведе
не гайте часу на пусті розмови
 
та бо вона –
20ᵗʰ century fox
вона –
20ᵗʰ century fox
що уклала світ
у пластиковий бокс
 
вона –
20ᵗʰ century fox – о так
20ᵗʰ century fox – о так
20ᵗʰ century fox – о
вона –
20ᵗʰ century fox
 
 
 
 
 
 
 
 

 
Хай ранок іще буде добрий
Хай буде чудовий, так
Ніц не спасти його життя, жінку пустіть
Ніц не сказать про день, що ваші донька й син
Немає справ, катма і снаг
Аніяких ідей та це окей
І ранок незмінно добрий, так
 
Десь треба йти, здоров’я на це нема
Простуючи домів, із містом сам-на-сам
Ніби всім отут не до роботи
Під замком усе, пустеля мовби
Перехожий наче спить напів
Далі улицю долай, свисти собі
 
За певний час щось усміхне вряди-годи
Йти оминаючи за парканами школу
Жодної зміни рік-у-рік
Аніяких ідей та це окей
І ранок незмінно добрий, так
 
Люди сновигають, файв-о-клок
Поступово в місто сходить морок
Перехожий сповнений життя
До сім’ї вертайсь і пий свій чай
Незнамо-хто цікавий, скільки то годин
Чо би не флірт, і заведешся у мить
Щось показав би їй, якщо б
Аніяких ідей та це окей
І ранок незмінно добрий, так
 
 
 
 
 
 
 
 

1
- Ніжна пташко, як же
осяйні пісні твої!
Любо з ними, гоже
на душі мені!
І нехай не лиш медвяні,
прийдуть і похмурі дні,
та зостанешся й тоді ти
в серця мого убранні.

В серці убранні!

В ці сади, о мила пташко,
чимскоріше прилети.
З піснею від самоти
завше будь зі мною ти!

2
- Як мені співати
наяву чи уві сні -
вільно не літати
дружкою весні?
А прийде пора мовчати -
мої крила в далині
будуть пошепки вбирати
днів нових п’янкі пісні.

Не лови лише мене
і в клітці не тримай.
Саду нашого розмай
у цвітінні не займай.

3
- І зів’ються поміж нами
поруч і у вишині
вільно-ніжними ладами
прянощі земні!
Бо нема у серці місця
невгасимій самоті
посеред рясного щастя -
в саду повноті!

У наші дні!

Прилети до мене знову,
пташко, в ці сади!
швидше, люба, прилети -
о, до чого ж гарна ти!

Прегарна ти!

Не лови лише,
у клітці не тримай.
Саду нашого розмай
у цвітінні незабутнім
не сполохай,
не злякай.

2025

1.
не́бо
низько́го ро́сту
де ти
моя́ дити́но?..
там де
поме́рти про́сто,
кру́ки
летя́ть у го́сті,
чо́рна
з вогню́ годи́на...

2.
чо́рна
з вогню́ годи́на
о́чі позатуля́ла...
мо́же
щe не заги́нув?..
ба́чили мо́го си́на
там де
війна́ ляга́ла?..

приспів:
си́ну
мій цві́те бі́лий,
со́нце моє́,
що сі́ло...
се́рце
що онімі́ло...
я -
мов душа́
без ті́ла...

3.
там де
війна́ ляга́ла?..
сві́те,
ти си́вий наче -
ду́ші повисиха́ли,
тру́ни позабива́ли...
зли́ва -
не йде,
а пла́че...

4.
зли́ва -
не йде,
а пла́че
там
на землі́ розби́тій...
си́на
і сну не ба́чу...
хай він
мені́ проба́чить
ві́сткою
ни́ні вби́тім...

приспів...

5.
ві́сткою
ни́ні вби́тім,
в го́рі
перегорі́лім....
як же
на сві́ті жи́ти,
Бо́га
й люде́й люби́ти,
си́ну
мій цві́те бі́лий?..

приспів...

Колись дорослими ми станем
І з тугою поглянемо навспак,
Усміхнемося з сумом всім поразкам,
Що у минулому залишили свій смак.

Чи довго ще залишилось чекати?
Чи, може, час невпинно мчить щораз,
І все, що зараз боляче сприймати,
Здаватиметься дрібкою для нас?

Чи зможемо ми втримати надію,
Що світ колись нас прийме і збагне?
Чи серце наше знову стане вільним,
І віра в кращі миті оживе?

З роками біль і сльози затихають,
Немов той дощ, що раптом щез у млі.
Та спогади, як зорі – не згасають,
Їх світло гріє душу у пітьмі.

Нудьга зими. Похмурі сірі дні,
пустеля передгір'їв неприхильних...
В багрянім смушку пагорби сумні,
за ними, відчуваю, море й хвилі,

Імла й дощі там. Хай не бачу їх,
та вгадую за свіжістю, що лине;
за хмарою, що вздовж хребтів отих
пливе і тане, димлячись невпинно.

Дивлюсь навколо. Дав спочить коню.
Прадавній чоловік в мені невтішний.
Як прагне серце даху та вогню,
коли надвечір в горах незатишно.

Але чому ж так вабить те, що там?
О, море дочасове і безкрає!
Ти, все таки, рідніше й ближче нам
всіх радощів життя, де все минає!

Квітень 2018 року.

Ростуть укупі й поодинці,
Немов узір тче витівник, –
Жовтогарячі чорнобривці
Позолотили весь квітник.
Цвітуть і пахнуть ціле літо
Не лиш на клумбі, а будь-де,
І зігрівають жаром цвіту
Здобрілі погляди людей.
09.06.25

Як вибори вже задовбали! -
ГраблІ минулі не навчили.
Цим кровожерам за́вжди мало
Добра народного барила.

Навіщо знову обирати
Ту ж саму гидь чи дуже схожу?!
Вола́ Вітчизна: - час, Диктатор,
Навести лад у Кра́ю Божім!

Взірець є світлий - Аугусто!
Його Зоря крайнеба сходить -
"Народовладдя" булька лу́сне.
Тим більш, не нашого народу!..

О Дяка, наші стадіони
МісткІ, Хто ніби передбачив.
Зберем на дріт колючий фонди
Не менші ніж у найбагатших.

Все квартальнуте і пейсате,
Що із липучими руками,
Ще піаністів біснуватих
Там ізолюєм, наче спами.

"Delete" уже на чергуванні...
Вкраїни все гучні́ш волання...
У ро́зпалі піар-змагання...
Помолимось - щоби́ востаннє...

Поете-друже, воїне і брате!
Твої вірші - моїх думок луна.
Засіяв слово, звагу пожинав,
Коли ув очі глянула війна.
А скільки ти ще міг би написати!

Поете-воїне, ти знав багно окопу,
І був бліндаж холодним і сирим,
Коли окріп із друзями ділив.
Чи був у тебе лист і час для рим,
До миті, поки серце лист окропить?

Поете-брате! Однієї вдачі
З тобою ми. І крапає в слова
Мій біль, моя тривога. Я жива,
Бо ти мене собою закривав.
Пробач мені, що знову й знову плачу.

Історія створення вірша:

Поету-воїну Максиму Сальві, який загинув, захищаючи
Україну, присвячую.

О, як співала ніч любовні серенади.
- Коханий, не спіши, зажди.
- На жаль, пора.
Забути неможливо всі твої принади,
Але ж ранкова запала вже зоря.
- Солодкі поцілунки, як ваніль, до ранку.
Зірки торкались мрій. Розлука
увірвалась на світанку.
- Я поверну́сь, моя красуне і коханко.
- Чекатиму тебе, ти ж ясноокий мій.
- О, люба, ніжна, плакати лишень не смій.
Як прикро нам прощатись...
(І сліз краплини впали на світанку.)

 
що опісля коди
що є після коди леле
все що після коди –
тиша й пітьма тиша й пітьма
тиша й пітьма
 
(repeat)
 
знай що музика ревнивиця
на огні танцюється
музика покревниця
з тобою вся
та до кінця та до кінця
 
збавте від передплати на воскресання
справки на мене в палац дізнань подайте
я маю друзі там
 
лице у дзеркалах не жде
дівча у вікні не впаде
у друзів бенкет «хутчіш!» у сльозах
кличе вона назад
 
як ще не час заснути навік
почути би почути би
метелика тихий плач
 
йди-но мила до моїх обійм
ми втомлені зависаннями
чеканнями до ґрунту скронею
я чую лагідні тони
дуже близько і здалік
дуже тихі та стрункі
це той день це той день
 
що тепер із землею?
що зі сестрою-красою стало?
вдерлись понищили поплюндрували
лезами різали на сонцесхід
загнобили огорожами
 
я чую лагідні тони
ви до ґрунту скронені
бажаймо світ, що належить
бажаймо світ, що належить . . .
нам
нам?
НАМ!
 
персицька ніч йде
все огніє
спасе! йсусе!
спасе!
 
то що опісля коди
що є після коди леле
все що після коди –
тиша й пітьма тиша й пітьма
тиша й пітьма
 
знай що музика ревнивиця
на огні танцюється
музика покревниця
з тобою вся
та до кінця
та до кінця