Я залишив мобільний у машині
десь там внизу – де суєта суєт.
Побуду вільним трохи, на хвилину,
від слів чужих, надуманих прикмет,

від зазирань безцеремонних в душу,
від заздрісних нещиростей людських...
Я тут один. І доторкнутись мушу
до тиші трав обителей старих...

Цей монастир мою приймає сповідь.
Ми тільки вдвох, хоч місто поряд теж –
воно мене і завтра перекроїть
на будній лад, по своєму... авжеж...

Та зараз - мій вівтар. Моя хвилина.
Я тут, де трохи ближче до небес -
невмілою молитвою полину
до древніх нерозгаданих чудес...

Прекрасний сон побачив я -
Дитинство золоте...
Раділа матінка моя
(У неї син росте!)

Таким, як діти всі я ріс,
А мамі - кращий всіх...
Найкращі руки, очі, ніс,
Найкращий в світі сміх...

Прощались витівки мені,
Коли я пустував,
А мама плакала вві сні...
Я чув, але ще спав...

Прокинувсь... Мами вже нема!
Я вибіг на поріг:
" Матусю! Матінко! Ма - ма-а-а!
О як я не вберіг?"

Прекрасний сон побачив я -
Дитинство золоте...
Раділа матінка моя
(У неї син росте!)

Як і ти в моєму серці - в голові
помисли валентно не нові,

і все ті ж, у пристрасті, доріжки,
де згубили ми з тобою віжки,
заблудивши у хмільній одній главі.

Там і досі тягнуть птахи голосні,
як в обіймах ти, а ці ще й уві сні.

П’яну туфельку знімаю з ніжки,
жодні янголи ж не ходять пішки,
навісні мої обійми повесні.

А оголені тіла либонь і крам,
що лоскоче не одним лише вітрам.

О була б одна ти - то не смішки -
і Верхи зійшли би до крадіжки,
і тужила б зі святими сам на сам.

А зі мною-бо журитися не дам -
і не рай у нас, і я вже не Адам.

Для коханням обраної кішки
я немов оті летючі мишки -
до і після - краща рима для "сезам".

А що крапельку запізня ця любов,
після обійдеться без промов.

І лише душі гіркі горішки
забажають гіркоти келишків,
повернувши у сім’ю, як до основ.

2010

Літні ночі стають небезпечніші,
Я ненавиджу їх, м"яко кажучи.
А прогулянки Львовом - доречніші:
Місто Спогадів плаче, не танучи.



Місто Зустрічей з власними Мріями,
На стежинах сумної Реальності.
Де торкаєшся куполів віями,
Щоб зіниці у сон не ховалися.



Місто Спалахів серця байдужого,
Що ніколи за кимось не плакало.
Може й правда, що ми занедужали,
Може, дійсно не все добалакали.



Місто Здійснення незапланованих
І небачених досі Умовностей.
Місто Поглядів, щиро здивованих,
На межі між гріхами і совістю.



Місто Втеч із чийогось минулого
До майбутнього, також не власного.
Де кричать, що тебе вже забула я,
Де всміхаються тепло і заздрісно.



Місто Диму, як айсберг холодного,
Місто Часу, якого не зміряли.
Місто Лева - сумного й голодного,
Місто Спогадів, скроплених мріями.

Іди за мною… слід у слід… по пилу.
Пишу тобі тонку доріжку пряну
Медіною куркумового тіла,
Стежинами гарячого шафрану.

Читай мої таємні чари серцем:
Лише тобі розкрився ніжний лотос,
Лише тобі горить червоним перцем
Моїх цілунків полум’яний дотик.

Розплутуй в’язь… нехай письмо розкаже,
Як у вечірній розкоші пустелі,
На тканих шовком подушках оази
Скорю тебе легендами берберів.

Спою терпкúми пахощами шкіри,
Вже під чадрою не сховаю вроди,
І ти відчуєш в ароматах зíри
Як я всміхаюсь таїною сходу.

А вже як ніч проллє свої щедроти,
І сповістять про захід муедзини,
В собі не стримуй колір теракоту –
Нехай нуртує кров шаленим плином!

Тобі я стану пристрасті рікою.
Іди, коханий, слід у слід за мною.

[Пишу тобі магічні знаки... хною...]

А жизнь идет… Вне сказки, как-то мимо.
И Принц, что появляется в конце,
Возник в начале самой середины
С фальшивою улыбкой на лице.
Сюжет простой. Не я его писала,
И потому без лишней похвалы.
Я главного героя выбирала,
Но он не хочет сказки – лишь войны.
А я за руку с маленькой девчушкой
Иду за Принцем… Ноги жжет огнем.
И, плача, вдруг малышка мне на ушко:
Я больше не могу. Давай свернем.
И ласково поправив голубое
Изодранное платьице на ней,
Я ей сказала: солнышко, не стоит.
Ведь ты должна быть нас двоих сильней.
Она смолчала. Плакала, боялась,
Но за руку покорно шла со мной.
И все стучалась, - все еще стучалась
В то сердце, что носил в себе герой…
… Расстрел в упор. Чуть вздрогнув, зашаталась.
А что вояке сказки? НИПОЧЕМ!
Как страшно помнить то, как задыхалась
Моя Любовь. Мой ангел в голубом.

09.06.2010 г.

Бором блукає дрімота дуплава,
Лиже грабові стволи,
Хмизу зопрілого плісень корява
Марить цілунком золи.

Старт припинило підлісся грибами
В космос дерев і корчів,
Дим порохнавий сповзає ярами
До пересохлих ключів.

Гине на сонці пахуча отава,
Стихли шпаркі цвіркуни,
Дмухає огнивом вітру халява
В спину німої луни.

Дрібно тремтить при ріці подих лугу,
Тінню яріє мошка,
Вбрала болото в лискучу кольчугу
Доля засухи важка.

Роси, збираючись в гості вечірні,
Моляться синій журбі,
Ждуть краєвиди – приятелі вірні
Дух оживити в собі.

Місяць – молодик прошкрябує нігтем
Потай заобрійну млу,
Хоче за дня ще по небу пробігти,
Спеку розвіяти злу.

Жасминова тиша
Між нами лягла...
Я мрію колишу
Торканням крила...
Ти ловиш попутний
Міжзоряний бриз...
Між нами – півдумки
Падіння униз...

Жасминовий подих
Між нами тремтить...
Ховає в ніч погляд
Невинна блакить...
Відпущена варта
Таємних бажань...
Між нами...
чи варто...
... жасминова рань....
2010

На платівці - старі мелодії

На запясті - малюнок хни

Ти поводишся, наче злодії

Викрадаючи в мене сни



Не згадати пароль при запиті?

Не шукати нових розмов?

Ти малюєш на серці графіті

Please don't stop, моя люба, don't go...



Якось дивно усе відбувається

Якось дико без тебе онлайн

Всесвіт рухається, зупиняється

Всесвіт рветься під грюкіт Remmstein.



Наші зустрічі - щойно написані.

Наші відстані - примха богів,

Ти читаєш мене на відстані

В тихім затінку Київських днів...

Перших квітів зелені носики
витикаються вітер нюхати.
Натяглися проміння тросики
час по звичному колу рухати.

Сни розталого снігу тінями
у хмарини пухкі ховаються,
і шляхами небесно-синіми
до гніздечок птахи вертаються.

Розправляються вушка зéлені,
розтривожені сонця струнами,
і зеленому роду-племені
долю пише коріння рунами.

У степах особлива тиша є
сонмом звуків у спокій вплетена.
Вітер пахощі трав замішує
із безкрайністю над планетою.

Мою долю корінням сплутано
із корінням грози і травами.
Я прикута любові путами
до степів і річок з заплавами...

Яка густа я падаю в жасмин:
даю рукам його кадильні руки.
Вже жовті очі спалено в росі...
Це Дебюссі, його солодкі звуки.
Яка кретонна музики трава!
Униз пішли денцівки і цимбали.
Кущі кошлаті - правнуки джмеля;
квітки, як діти, в піжмурки зіграли.
А сонцесвіт до обрію стоїть:
густа зоря, планета вечоріє.
Якого світла хочеться тобі,
моя іконно вишита Маріє?
Якого листу і яких думок?
Густої тиші вичовгана стежка.
Ще дико пахне і сміється дощ.
Душа у ніч закинута, як верша.
Уже давно пішов дрібушки степ,
уже давно, до ноти, у долину.
Минувся світу срібний естрагон.
Як заклинання, пахощі жасмину.

2010

Мою весну засуджено до страти,
Я вирок виніс, я її і вб’ю.
Не допоможуть більше адвокати,
Це не солдат, захоплений в бою.
Моя весна напала віроломно,
Мені між ребер всунула ножа,
Тому був свідком хмурий місяць повний,
І щастя геть розбитого іржа.

На спомин квітку із труни беру,
Мою весну розстріляно в яру.

2010 р.

Пролившись стоголосо і столисто
Галонами вичавлюю раба
Навкруг – смітник, оте велике місто,
Де кров ледача і душа сліпа.

Уран в Вагах – озиме покоління,
Бліда жадоба влади на дурняк…
Поки жаги не проросло коріння
Задкуй, як рак, і не чекай відзнак.

Навчись літать, без марнословства й лоску
Творці – тверді й суворі мужики
Щоб на тисячоліттях, мов на воску,
Лишить відбиток власної руки.

2008

Як Вам живеться,
Сонячна Принцесо,
в похмурім світі, де панує дощ?
Лише учора
мріло тихе плесо,
а нині - вир.
Мов сотні потороч,
пливуть дерева,
вимиті під корінь
з покинутими гніздами.
Пливуть…
Де тішилися заводі прозорі, -
холодні буруни і каламуть…
Але цвітуть
для мене Ваші очі,
нестримним світлом
гріють небеса!
І голуби цілуються пророче:
у віщих зливах -
неземна Краса…

2010

Не жалію, не кричу, не плачу,
все пройде, як яблінські сніги.
Потайки маленьку передачу
за тюремні грати простягни.
Хай вона збадьорить і зігріє
стоптаний у кров серцевий м'яз.
Навіть через грати наші мрії
знов і знов схиляються до нас.
І байдуже, сумно чи щасливо
губи посміхаються у сні --
головне, що через грати диво
завтра знов привидиться мені.
2010

Нехай в душі сьогодні сніг з дощем
і скалки льоду колють босі ноги,
не забувай, один лиш раз ідем
сей путь. І хладні кам'яні пороги
нам знов і знов судилось розбивать
з закритими від остраху очима.
Знаходити, любити і втрачать
судилось нам.
Згадай,
що ти -- єдина.
Будуй себе, як вежу... як костел...
На камінь мрій став ще одну цеглину
і висмокчи надію із очей
як по морозі зібрану калину.
2010

Все не то, все не то, все не то…
И смысл жизни играется в прятки.
Только мысль, даже лет через сто,
Отразится в потертой тетрадке.

Проплывет через вечность река,
Возродятся из семени всходы,
Рукотворно взметнется строка
Птицей гордой на млечные своды.

Пусть поэта стезя нелегка
И терновый венец носит гений,
Благодарных потомков рука
Прикоснется к святыне нетленной.

Вдохновенная музыка строк
Вновь живительной лирой прольется.
Зазвучит и, воскреснув, как Бог,
В чутких душах слезой отзовется!

2010 г.

Що тобі до мого́ волосся?
Що тобі – чи я сніг, чи камінь,
коли я ужилася в осінь –
відбулася у кожній грані.

Опадаю пожовклим листям
і несе мене вітер в небо...
Я так думаю –
років триста
відвикатиму ще від тебе...

А що далі?
Хіба ж я знаю?!
Я тепер – у тобі́, усюди.

Ще гуляють вітри над нами
ті, що се́рця вже
не остудять.

видатній піаністці Людмилі
Марцевич
Хто так розбурхав звуком зал?
О, це не ніжність серенади –
Тут вибухнув емоцій шквал,
Здійнявся музики торнадо.

Серця, як вихор, закрутив,
Усі поніс увись – до Бога.
Щоб кожен чув це диво з див,
Ці звуки щемної тривоги.

Коли закоханий летить
До милої крізь сутінь гаю…
Карета у нещастя мить
В болоті раптом застрягає.

…Борня, долання перешкод,
І коні знов летять все швидше,
Й здається, припаде от-от
Юнак до любої обличчя.

Та на порозі – німота,
І зяє пусткою кімната,
І розпач душу виверта…
Це все – Бетховена соната.

Як непідробний серця біль,
Страшне розчарування втрати
І музики високий стиль
Скажіть, змогли Ви передати?

Талант могутній, інтелект,
Хист перевтілення високий,
Явили нам натхнення злет,
Проникнення у твір глибоке.

А ще – самотності печать –
Трагедія сердець великих,
Що смутком на чолі лежать…
І тільки музика – як ліки.

Бо лиш душа, що вся – із ран,
Могуть вселенської любові,
Могли відкрить той океан,
Що зветься в музиці – Бетховен.

Хто ж виконавиця ота,
Де виростають з пальців крила?
Що в ній дух генія вита –
О так! Марцевич це Людмила!

12-13. 05. 7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Поредела, кровью истекая,
линия прицельного огня.
Справа Каин, слева – тоже Каин,
впереди – охота на меня.

За спиною – небо на погонах,
на бегущих в тыл вопит ПК.
Бьют на поражение – я зона,
встретить утро шансов нет пока.

Разбежалась вшивость по окопам,
ожидая призывной волны.
Под шинелью ночи – дрожь и копоть
несомкнувших глаз, сухарь луны.

Взрыв – и страхом занесло ресницы,
тело сжато в материнский плод.
Жизни белую, как стих, страницу
пишет, пролитым без слов, тепло.

Тишина – глубокая воронка,
наследил телами рваный бой.
Все сложилось кратко в похоронку
Родиной, пропитанной тобой.

25 Мая 2010

Не жалію, не зову, не плачу,
Все мине, як з яблунь білий дим.
Зав’яданням осені золочений,
Я не буду більше молодим.

І тобі отак уже не битись -
серцю, торкнутому холодком,
І березового краю ситець
не покличе далі босяком.

Дух бродяжний! Ти все рідше ярість *
на устах зворушених огнів.
О моя утрачена весняність,
Шал очей і повені чуттів!

Я скупіший нині у бажаннях,
Чи й життя наснилося мені?
Мов лункою весняною ранню
на рожевім я промчав коні.

Всі ми, всі у цьому світі тлінні,
Тихо з кленів ллється листя мідь ...
Будьте ж ви навік благословенні,
Що прийшли у цвіті одгоріть.

Рана.
Ранно вогне печаль на мойсейних скрижалях віку.
Пророста до розп’яття останній не людський син.
На вокзалах пустельних конають юні каліки
Через надлишок теплий загноєної краси.

Рано.
Швидко підуть свіжим рейсом нові трамваї,
І везтимуть в собі свіжий поспіх людських бажань.
В завівтар’ї церков мертві лілії свіч згоряють,
Дочекавшись, як ребра, слизького свого ножа.

Ранок.
З-поміж вій сивих хмар виростають розряди Бога.
І рокочуть то громом, то болем, то боєм, то
Виростають на головах ангелів мертві роги
І скидають в тартар передчасно живих.
Ніхто
Не посміє піти,
Не посміє зустріти світло
Там, куди не доїдуть трамваї порожніх міст.
Рана. Рано і ранок,
І котрий рік,
Но
Мертві лілії свіч вже не пахнуть,
Уже німі.

Ідуть дощі - холодні, з гіркотою,
Неначе в саму душу проника,
Аж пам'ять серце боляче стиска,
Повінчана я наче з самотою...

І кожна ніч - мов вирок у лице,
Мені навідмаш кинутий від долі.
Навіки я повінчана з цим болем,
Мабуть, за щось покарана Творцем...

Ідуть дощі, у серці йдуть дощі,
Змиваючи солоний присмак туги.
Чи дасть мені ця доля шанс удруге
Знайти розраду зраненій душі?...

Минуть дощі, а з ними вщухне й біль мій,
На серці рани час запорошить.
Тамую за любов'ю ненасить
У своїх мріях, трохи божевільних...
21.05.2010р.

Ми зіткані з ілюзій
Найтоншого ґатунку...
Хай розум б’ється в тузі,
Шукаючи рятунку –

Обплетений лукаво
Мереживом омани,
Він здасться на поталу
Півподиху між нами.

Міраж, п’янкий на дотик,
Відчуємо вустами
Й забудемо укотре,
Що ми –
фата-моргана...
2010

Мені не імпонує роль раба
і як воїн, я не досить строга...
Та якщо життя - це боротьба,
ти - моя найбільша перемога.

Все біле. Барв неначе не було.
Де двір, паркан? Де поле і дорога?
Мій хутірець снігами замело
Й забуто в світлій пазусі у Бога.

Час зупинився. Води залило
У білизну крихкої порцеляни.
І дихання від подиву звело:
За цю красу ні гривні, ані ляни

Не витрачено! То дари зими:
Кришталь мінливий і пухнасті хутра,
Й ажурні, помережані дими,
Й надійна тиша, й невимовність мудра.

Мій хутір заколихано у сні,
Але з небес недрімне око Бога
Синичку зігріва. Її пісні
Я слухаю і знаю: є дорога!

19 листопада 2006

Вже яфини* відходять... Відійшли...
Зачесані, завиті Бредубоки.
Смуглявих німф легкі прозорі кроки
Ще постають з лілової золи.

Лілові пальці, губи і соски,
Ліловий гріх насупленої ночі...
Порожні коші, набирки** цоркочуть...
Віки відходять... і які віки!

Ліловий світ змалює не Гоген,
Бо що йому чужі коші та коші...
Душі й руці солодка сниться ноша –
Лілова змійка цебенить із вен.

У набирок я, скільки зміг, набрав –
Мов кущ чорниць, твоя коса лілова...
Відходимо... здригається основа...
Зникаємо, як голка, серед трав...
______________

* Чорниці (діалект.).
** Мірка для збирання чорниць.

всі розповито вина
спалено всі мости
мак вибухає синім

і не приходиш ти

ночі всі розіп’ято
в колоратурі мсти
ноту найтоншу взято

і не приходиш ти

вбито усіх героїв
знято усі пости
пущено душу строєм

і не приходиш ти

крила усі відтято
сказано всі “прости”
проклято усі клятви

і не приходиш ти

врешті всміхнулась доля
здерто усі бинти
і торжествую: воля

...але приходиш ти

Каєшся без причини,
Людям не віриш, снам...
Волі і батьківщини
Не вистачає нам.

Коришся долі, чину,
Мовчки ковтаєш страм...
Волі і батьківщини
Не вистачає нам.

Був ти епохи сином,
Де навіть віра – крам…
Волі і батьківщини
Не вистачає нам.

Вперше стоїш без гриму,
Щось лебедиш синам…
Волі і батьківщини
Не вистачає нам.

В чому твоя провина?
Топчеш холодний сміх…

Волі і батьківщини
Вислужити не зміг.

______________________

* Відсутній втрачає (лат.).

Сіна в снігах – хисткі, хрумкі ковчеги
У морі безнадійної бентеги.
Але кого врятують ті сіна?..
І хатній дух, і теплий дих маржини –
Лиш прихисток чужої батьківщини:
За нього ще не сплачена ціна.

Сіна в снігах – остання віра плоті,
Висока, наче голос Паваротті.
Душа тече крізь пальці, мов руна...
Блага вівця – сумна гора Ґлемея,
ЇЇ Господь зліпив із воску й глею:
Ми жили тут. Чи житимем?.. Дарма.

Сіна в снігах – пожухлі габардини,
І папороті цвіт – дві жменьки трини.
Невже на світі все – лиш прах і тлін?..
Що нам зосталось: лій дрібної гадки?
Продажна сила та іржава бартка?
Порожня тайстра? порох із колін?..

Сіна в снігах – печать страшного лоску,
Замерзлий глей, холодні краплі воску,
Останній позирк Бога з-над ґлемей...
Та серце просить: хай запіють треті,
Щоб вік новий сповити у верету –
Без слів фальшивих, без пустих камей...

Сіна в снігах...

Відню, Відню... ситий і хупавий!
Крученим гульвісою гасав...
Палія Семена ратну славу
Ти давно архівам відписав.

І, пихою сповнений по вінця,
Все нових чекаєш чолобить...
Віриш...віриш: треба, скажуть, німця –
На Січі картоплі насадить.

...Ти ворожиш на кавовій гущі –
З краплених регоче цісар карт.
На токайськім, на жіночих мушлях
Твій хмільний закроєно азарт.

Тріскає богемна порцеляна,
Віяло випурхує із рук...
Червоніє ніжний Імре Кальман,
Злий фельдфебель гаркає: “Цюрюк!”*

Вигнано останнього з поетів,
Виткано найтоншу із покров...
На твоєму пишному манжеті
Ружею цвіте слов’янська кров!

За твої страшні німацькі більма,
Слину юберменшівських зусиль
Заплатив сповна вже Габсбурґ Вільгельм
З українським іменем Василь.

Світлий лотаринзький архикняже!
Пане мій... полковнику... прости:
Українська слава спати ляже
Під залізні Австрії хрести...

Вийдуть ще з оточення “усуси”**,
Вирвуться із краплених пасток...

Все вмістилось, окрім ран Ісуса,
Ув один малий гіркий ковток.
_______________________
* Назад! (нім.).
** Українські січові стрільці.

1.
Вдягнули гори хітон врочистий,
Черемош й Тиса спиняють плин…
О Руський Царю Ісусе Христе,
Чому крокуєш в Єрусалим?

Дуднять, мов труни, мости дубові –
Удруге теслі не возведуть…
Нові халдеї вінець терновий –
Твій вічний жереб – Тобі плетуть.

А Ти жертовність несеш в офіру
І звіра в хащі не чути рик…
Погана віра, погана віра
У пишних шатах ховає лик.

Сміється й плаче хмільна босота
І рве кашиці дзвінким мостам.
А ти шукаєш свою Голготу
І ноги миєш своїм катам.

2.
…Парують гнізда орли і пави,
Весни зелений туркоче млин,
Солодка хвиля Дністра й Вишави…
Та я крокую в Єрусалим!

В руду пустелю, голодну й гнівну,
Несу карпатський ласкавий дар:
Умів покору, сердець наївність,
Убогість плоті… Я – Руський Цар!

Де лози хмелем стечуть без міри,
Де чорний вихор крилом майне,
Погана віра, погана віра
Мене в дорозі там перейме.

Безумці, будуть мене карати,
Поділять шати: хітон, рантух…
Та не віднімуть мої Карпати,
В які вдихнув я бунтарський дух!

Усі дороги, що ведуть до Риму,
Із Києва втікають в даль незриму –
Мовчить... мовчить розораний Майдан...
Наївних мрій “рошенівські” цукерки,
Куми – чорти лукаві з табакерки
І їх кривавий – за мільйони – тан!

Та це до слова тільки... сотто воче...
І потяг сумно гальмами скрегоче –
Він руна золоті везе у світ...
У Світ Старий, зачуханий до дірки,
По горло ситий сексом із пробірки...
А втім, йому не нам складати звіт!

Русява Роксоляна із Підгайців,
Що вчора спала в татовій куфайці,
Вже завтра римських пастиме гусей!
Partitim** про модерне римське право
Їй сотто воче натуркоче бравий
Попутник (із Одеси) Одіссей.

... Вона стоїть і палить неуміло –
На показ виставляє грішне тіло...
Та посмішка її – це тільки грим!
Чужі слова смакують губи спухлі...
І золоті сонця – коліна круглі...
За тамбуром вагону – Східний Рим!

І байдуже: Мілан, Неаполь, Піза...
Хай жовта картка, хай шенґенська віза...
І хто нам ворог... хто по крові брат?!
І варвари твого жадають лона.
І ти – нага, розп’ята, безборонна...
Вікно у світ – Малевича квадрат...

Під спів коліс шпаркі екстази ночі...
Це я тебе кохаю... сотто воче:
О Роксоляно, де ти в тьмі століть?!
Із сицилійських племінних бастилій
Я викраду твоє нужденне тіло,
Щоб Україну призвести на світ!

…І пахне у тунелі райським садом,
Із динамітом бавиться бен Ладен…
Цур, непристойне лізе щось на ум!..
Телерапсод (не з Галича) Данило
Неголену мармизу шкірить мило:
“Кохайтеся!”… І чорт йому не кум!

…Що ж, Рим як Рим… та спопеляє гени
Розорана бруківка Картагени
(У суперсенсі теж майстри – не ми)…
І ми колись кохались в рідній хаті.
І в нас колись водились Головаті…

Зосталися Рошени… І куми!
______________________________
* Напівголосно (італ.).
** Частково (лат.).

1.
...Недочесані, недопещені,
Чорним крепом сирітства хрещені.

Недоточені, недобачені,
Міддю, їддю, брехнею плачені.

Недоніжені, недокохані,
В заповіднику снів полохані.

Недокошені, недомучені,
Мором, горем, війною кручені.

Недовизрілі, недострочені,
Перелюбством продажним мочені.

Недолучені, недоучені,
Талмудистам чужим доручені.

Недострічані, недомічені,
Хижим атомом перелічені.

2.
...Перетрощені, переборщені,
Перелущені, перемощені.

Перегачені, перештучені,
Пересичені, пересучені.

Перемацані, перебацані...
Хтивим розумом переклацані!

У кадрі крутому суспільних еротик,
Безпечних кохань й небезпечних братань
З дна чари гіркої, похмільних риторик,
Поете, благаю, – отямся, устань!

Посли і міністри – розмінна монета,
Придворного тіста розквашена твань…
Не сміють домашніми бути поети…
З м’яких усипалень, поете, устань!

На святі продажних овацій і ґрацій,
В епоху безкровних змагань і заклань
З безплідних метафор, пустих декларацій,
З дрібних міжусобиць, поете, устань!

З печаті одвічної схими і схизми,
Похмурих одречень, самотніх повстань,
Холодного воску нудної харизми –
Із власної плоті, поете, устань!

Там Азія дика, Європа-повія,
Там чорний пеан навісної звізди…
Поете, устань… помирає надія –
Мойсея не жди!

я - потертая книжица,
которая далее пишется
рукою далёкого ближнего
без повода к жизни лишнего
хочет - распишет солнышком,
хочет - возьмет за горлышко,
выпьет до самого донышка
по вкусу ему моя кровушка
а книжица далее пишется,
в названии ёжится ижица,
немыслимо, как мне дышится,
на горле рука ведь ближнего,
немыслимо, я без нижнего,
раздета до самого донышка

Не питай навіщо
я ховаю душу,
не питай чом очі
зимні, наче лід,
спокій твого серця
марно не порушу,
по собі залишу
ледь помітний слід.

Ледь помітний спомин
в закамарках світу,
що тобі дарує
знову день новий,
де багато сонця,
де багато світла,
де нове віконце
до звабливих мрій.

Терпне небо – терпи,
свисне куля – святій.
Впиті винами з тіл,
просихають степи.

Ти – маля ковилі,
засинай, сину, сни.
Табуни вороних,
вороння, журавлів

пронесуться без слів.
Оніміє душа
без ікон і гроша,
стане пухом землі.

Ржа спасеться в дощах,
вийде жерлами гільз
і їдке, наче цвіль,
гроно сонця в очах.

Розполошений біль
приведе кобзарю,
мов для Бога – зорю,
що ятрить звідусіль.

А напнеся струна –
аж задихає плач,
мов криївка тепла
й Батьківщина зрина.

І згадаєшся ти –
ще безвусий юнак.
Полонила війна,
охрестила святим.

Терпне небо – терпи,
що не куля – то син.
Море випито вин
за любов і степи.

4 Травня 2010

...мені самотньо в ніч оцю
дивитися на гру іскрин
немов заядлому курцю
без цигарок – нема терпцю
весь світ гірчить у ніч оцю
бо я одна – і ти один
мені тужливо в ніч оцю
дивитися на гру іскрин...

2010

Народжується ніч з утоми світла,
І зграї гав вертаються за місто,
Де смітникам пектись уже обридло
У полум’ї брудного падолиста.

А стиглий плід, наповнений буттям
Цю повноту вже втратити готовий.
Сухотна осінь йде без вороття,
Немов на бійню йде стара корова.

О подих смерті! Вітер крижаний
Лаштується зривати бляклі зорі.
Мерцям так холодно виходити з труни
І гримотіть кістками на просторі.

Я хрестиком укрила всі полотна:
що слово, то і хрестик, то і чорний.
Слова твої порожні та холодні,
рядно — мов кладовище рукотворне.

Мовчи тепер, німій, не мій герою:
безпристрасна я стала й нечутлива.
Захоплений вибагливою грою,
хоч мить в тій грі —
хоч ТИ —
чи був щасливим?!

Були слова — суцільні стануть жести.
Даруй жінкам цілунки, вірші, ружі...
Життя уже не вистачить — довести,
наскільки одне одному — байдужі!

Я дикий звір, я топчу анемони,
не гість, а зайда у садах весни.
І не до слів чи пишних церемоній –
мені би просто розгадати сни.

Бо простягаю руки не за тими,
хто б допоміг здолати біль і страх.
Під дулом мого фотооб’єктива
згоряють зграї квітів і комах.

Маленьке тіло зломленої квітки
зцілю – заплачу, зацілую вщерть.
Я дивний звір, бо пам’ятаю звідкись
таке незрозуміле слово «смерть».

Не треба винуватити сусіда.
Не треба проклинать свою старшину.
Твоя нездатність повна до свободи –
Приниження постійная причина.

Ти можеш тільки бігать в гайдамаках
І захалявним різать без розбору,
А ще писать прошенія й доноси,
Звиваючись від почуття покори.

Миршавий раб або сердюк пихатий –
Оце твій стан, про інше брешуть рими.
Ти мав можливість бути сам собою,
Та знов шукаєш чи Москви чи Риму.

Тож не жалійся на убоге їдло,
Не хлипай, що ногою відштовхнули.
Ти вкотре вже себе відчув холопом
І повернувся у своє минуле.

О, горе всім нам, хто має розум і мав надію!
Моя країна - іще ж дитина! - пішла в повії...

Полита брудом, закута блудом - аби мовчала!-
Моя дитина попід московським стоїть вокзалом...

Зоря над світом - могла б відкрити новітню еру!
Загасла тихо і носить долари сутенерам...

Без Тебе я не хочу залишатись:
Нестерпний біль, коли в душі пітьма,
Коли боюся вранці прокидатись,
Бо день мені нашіптує - ” Нема!...”.

Нема Тебе. Ніколи вже не буде.
А, може, це лиш сон, страшенний сон?
І серце розриває знову груди,
Бо звикло битись з Твоїм в унісон.

Нема Тебе. Ніколи не повірю,
Що Ти пішов у царину пітьми.
Без Тебе я, неначе в клітці звіра,
Боюсь одна лишатись між людьми...

Нема Тебе. Не можу з цим миритись
І душу тут ніщо вже не трима -
Вона з Твоєю прагне поріднитись
За рубежем, де болю й сліз нема...
2001р.

Моя самотність – біла і пухнаста -
Ліниво розляглась на підвіконні.
Очима різноколірними скоса
На мене позирає. Муркотить.
Лише не лащиться.
На те вона й
Самотність…

Над Батурином - сонячні кола,
Ніби німб, ніби янгола клич.
О, матусенько, рідна - Покрово!
Возвелич же його, возвелич!

Принеси тую правдоньку дітям,
Й безталаним онукам своїм.
Знають хай, що терновим суцвіттям
Будить пам'ять на місці святім.

1992

Про пристрасть до влади

Коли ти вродою не перший на селі,
Коли в самсони ти натурою не вийшов,
Коли допитливість тебе на край землі
Не тягне геть, а так, лоскоче лише;

Коли тебе серед сміливців не знайти,
І волі звести всі гріхи немає,
А хочеться так черевце нести,
Щоби навколишні, ця дурнувата зграя

Двоногих лобурів, з повагою схилялись,
Всміхалися, у очі заглядали,
У панегіриках, як водиться, вправлялись,
І розум твій і мудрість вихваляли;

Так хочеться, не маючи дядьків
Багатеньких, що спадщину відпишуть,
І статок мати й сотню холуїв,
Що в милості твоїй жирують лише,

Так хочеться відчуть себе значним,
Неперевершеним на цим життєвім полі
(Ти бачиш горизонт, а також, що за ним,
Чиюсь ти можеш поміняти долю.

Ти можеш!): Влада – засіб і мета;
Не рай, не вічність, а мета реальна.
Комусь карета треба золота,
Тобі ж карета підійде звичайна.

Ти серед тих, хто облягає схил,
І мають шанс зіп’ятись до вершини.
Нехай Саула лаяв Самуїл,
Але в царя і скіпетр і дружини.

А був, як ти, звичайний козопас.
Блукав горами, рився у гнояці,
І раптом першим виліз серед нас:
Ми по халупам, а вони в палаці.

Мій друже, я її покуштував –
Цю смачну страву, шаною политу.
Від тої страви краще не ставав
(Щоправда і не жер несамовито).

Я бачив як мінялися навкруг
Не самі гірші в цьому світі люди.
Чужим зненацька виявлявся друг,
Пристойний відкривався, як іуда.

А деякі сердеги взагалі
Втрачали міри почуття до решти:
Сержанти зразу перлись в королі,
Бо мали змогу обшуку й арешту.

Були такі, що втрапивши у владу,
Ще за життя ставали монументом,
Або весь час дурні давали ладу
Своїм кальсонам, фракам, позументам.

Були і другі, й треті, і десяті,
У кожного свій норов та дивацтва,
Як в шатах маскарадних п’ють на святі:
Всі різні геть, єдине лиш пияцтво.

Ми є слабкі. Не кожен утече
Спокуси своїм ближнім понукати.
Як добре, коли совістю пече,
І совість пиху увіпхне за грати.

Ми тільки люди, деспотів творці,
Ми скульптори, що ліплять їх із глини,
Ми владу їх плекаємо в руці,
І славим, як Аллаха муедзини.

Якщо, товаришу, відчуєш хист до влади,
Тікай, як змогу маєш утекти.
Із владою душа не має ладу,
Коли ще душу можна віднайти.

Чом на душі "шкребуться миші"?
Ти серцем вслухайся у тишу -
Шумлять думки людей навколо,
Десь тихо птах співає соло,
А інший - крИльми затріпоче...
Безмежжя звуків в тиші ночі!
Ти ж не один - таких багато,
Які не прагнуть срібла-злата,
А лиш скарбів душі безцінних,
Того, що вічне і нетлінне,
Що чисте, світле, нефальшиве,
Які ще мають віру в диво...

Ще на душі "шкребуться миші"?
Душею вслухайся у тишу!!!
13.04.2010р.

У спогадах краси нема -
там є прозріння!
Чимало випито вина -
а де везіння?

Моя чи ні у тім вина -
знати не хочу!
Водичка проряд є питна -
чуття злоскочу...

Красою сповнене життя...
А що я бачу?
Хто не цінує почуття -
тим не пробачу!

І може я і не герой,
щоб бити пику!
В душі я лицар і ще той -
як в лева рику!

Сховаю в усмішці оскал
свій кровожерний...
Мені не здобич цей шакал -
я честі ревний!

Хай брешуть лиси на щити
червена* граду...
Ми йдемо твердо до мети -
добра і ладу.