Я Петрик - у дзьобі смачна насінина,
О де ти кохана, о де ти, єдина?
Я втілення кращого, птах-ідеалу!
Даю безкоштовні уроки вокалу,

Живу без ілюзій - у фолку і блюзі,
О, званий радіти, печалюсь у тузі,
Нуждаюся не в меценаті, а в музі!
І в жóвтенько-крильцятому карапузі!

Товчу це господарю і домовому,
Та де їм сердечну збагнути утому!
Жовтію, як пів України, у клітці,
О скільки іще животіти сирітці?!

Клянуся, що дзьоба зашию нитками,
Носитиму милій торби з хробачками!
"Я хочу канарку... і доцю... і сина...” -
Лети до пташиного Бога пір’їна...


2009

Я стала негативним персонажем.
Якщо по-справжньому, то вперше на віку.
Побути відьмою – це стільки вражень,
мов повернуть назад гірську ріку.

На мить чи дві не згадувати ближніх,
в долонях світу пестити сльозу.
Добро і зло, теперішнє й колишнє
віддати часу на холодний суд.

Пройтися подіумом – вільно й гордо,
бо в героїні врешті є герой.
Та хто я? – Дівчинка із хворим горлом.
Таку не візьмуть на центральну роль!

Моє ім’я — від батька.
Я — Оксана.
Моє ім’я гірке мені самій,
Пропахле степовими полинами,
Калиною в далекій Колимі.
Воно летіло за Полярне коло,
Теплом топило вічну мерзлоту.
Мене ще не було, та був мій голос,
Комусь потрібен був.
Тому я тут.
Тому шукаю слову
Рідне слово
І не чекаю ласки від чужих.
Хіба не мій народ серед руйновищ
Зі слова вийшов
І у слові жив?
2007

Сонет забити у підошву неба,
навхрест плести шнурівкою комети
крізь чорні діри сонячинй молебень
та розходити всесвіту штиблети.

Несуть, цвіркочуть сходи до ґазебо*,
де смерті янголи на парапетах.
Вудки позакидалися на тебе,
у кожному відрі хлюпоче гетто.

Ледь вище – дах із тих, кому дісталось...
як не по повному, то по заслугах.
А на чубку керує вітром флюгер.

Роздув новини, трохи ясно стало
на кого тінь впаде. Не видно пругу,
кисневий голод, зі словами – туго.

19 Червня 2009

*ґазебо - це бельведер

Здавалося б, все давно сказано,
«Люблю» вже лунало не раз…
Та знову відвертими фразами
Шліфую коштовний алмаз…

В оправі зі світла і золота
Несу його бережно Вам,
Від серця любовно відколотий,
Переданий ніжним словам…

Із сяйвом надії і мріями
До Вас лине знову «люблю»,
Й поезія, сонцем навіяна,
Без сліз, без тривог і жалю…

Лиш острах, що буду відштовхнута,
Загашує золото фраз,
Й від серця любовно відколотий,
Тьмяніє на сонці алмаз…

Та знову теплом відшліфований,
Чистіший води й кришталю,
Навічно він Вам подарований
В обіймах, в думках і в «люблю»…

Ты мне нравишься разная:
Деловая и стильная,
Сексуально-опасная,
Страстно-любвеобильная,
Жаркой страстью раздетая,
С золотистою кожей
В травах буйного лета,
Как в божественном ложе,
И зимою завьюжена,
Словно сказочным кружевом,
И укутана стужею,
И, не дай Бог, простужена.

Привлекает и мучает
Что-то необъяснимое
И походка зовущая,
И мелодия имени.
Ранним утром и за полночь
Без духов и косметики
Я дышу твоим запахом,
Наслаждаюсь эстетикой.

Благодарен я случаю,
Как подарку нежданному –
Я люблю наилучшую,
Мою самую-самую!

(ЛІТЕРАТУРНА ПАРОДІЯ)

...де-не-де гаї березових отар
І дубів величні монограми"
"Пісочне"
Зоряна Ель

Крізь березових отар гаї
Проглядаються тополь ватаги,
І хитаються гурти їх стовбурів
Так, немовби напилися браги.

Поряд з ними - череди дубів
Обернулись спинами до вітру,
І летять із них рої кліщів
На п"яниць, що колом п"ють півлітру.

Папороті темні косяки
Поглинають недопиті грами.
На шеренгах сосон, як плювки -
Лишаїв скорботні монограми.

І зміяться кублища вугрів
З Світязя на озеро Пісочне,
І цілують хмари комарів
Поетесу, хто куди захоче.

Вже і хмарою жасмин зацвів,
Запахом стріля, мов з пістолета...
Ну коли ж отари пухирців
Зникнуть з тіла гарного поета?!

в середине июня стояла такая жара
что слипались страницы у книги и влажные пальцы
солоны были если на вкус а она – целоваться…
в середине июня стояла такая жара
открывая окно задыхался то липой то мятой
или той или этой а сердце стучало стакатто
ты не спал открывая окно не уснёшь до утра
в середине июня… как сладко в начале начал
бесконечное лето конечная тройки трамвая
и любовные письма в традициях лучших кар вая
обрывать в середине строки так как ты обрывал
а она настояла вы съехались зной лисистрата
всё как будто расплата афинский акрополь астрал
но такая жара… переплавит цитаты на сталь
ты устал от… юноны гекубы гекаты
вот завёл бы себе аксолотля геккона примата
или моль или бражника чтобы весомо молчал
человек уходя оставляет следы и стигматы
человек не вмещается в рамки привычных лекал.

Я був у Пізі. Підіймавсь на вежу,
Яка давно й ніяк не упаде.
Я незалежний. Сам собі належу.
Живу у вежі, як ніхто й ніде.
Імперський час і небуття в колонії,
Ростральної колони висота,
Ми вийшли із Єгипту й Вавилонії,
Та гнуть доземно - вежі і літа.
І думав я: на часовому зрізі -
То дерева, то старовинних веж, -
І ми - пізанці. Ми - у вічній Пізі,
А рівновагу в цьому не знайдеш...
Дмитро Кремінь

Уседозволеність - ось гасло дня!
Торгуй, кради, наркотиком колися,
Жебрач, бреши, чужим богам молися,
Дурисвіт будь, такий ти нам рідня.

Забудь про совість - це усе бридня,
В реальний світ пильніше ти вдивися,
Вовки в суспільнім лісі завелися
І правлять бал. Не будь дурним ягням,

Традиції перетвори в руїну,
Позбудься вишиванок, шаровар,
В музей віддай бандури і картини

Реалістичні, з них - який навар?!
Будуй новітню "вільну" Україну,
Де продається все, де все - товар!

Зі шпарки неба стежить молодик,
Чи серденько-зоря його не згасла.
Звертає з трепетом до неї срібний лик...
Дідусь онуку:"Завтра буде ясно.
Не виллється водиця із відра.
Ходім до хати, будемо стелиться.
Бо виспатися треба, як годиться,
Щоб мати силу - завтра ж косовиця"...
А тиха ніч зійшла росою рясно,
І свічечка поволі догора.

 
Напевне він не прийде, корабель
Даремно ти півроку обіцяв
Лукаве дітям, золоте сліпцям
Напевне він не прийде, корабель

На роздоріжжі пропадає хата
І хміль, і джміль, і навіть журавель
Продалися в шинок або бордель
На роздоріжжі пропадає хата

Скажи навіщо, буду я твоя ~
До чумака кошлата ніч благала
Курив чумак і міркував, як так
Скажи навіщо буду я ~ твоя

На варті міри задрімав солдат
Його вівсянку з’їли звір і птиця
А осінь заіржавіла рушницю
На варті міри задрімав солдат

Так мудрий Миколай заповідав
Як любиш пити, не залізь в пивницю
Помри святий п’яниця на дзвіниці
Так мудрий Миколай заповідав

Напевне він не прийде, корабель
У хаті перекинули сільницю
Все спить солдат & Миколай не сниться
Напевне він не прийде, корабель




 

Все традиційно - квіти і вино
І кави філіжанка пахне терпко.
І вечір зазирає у вікно...
(А ми у нього, наче у люстерко).

Я подихом торкну твоє плече,
Ти ніжно обійми мене рукою,
І дикий мед по тілу потече
бурхливою, бентежною рікою.

І ще вина ромашковість така
в твоїх очах, що хочеться мовчати.
Помовчимо. Ця тиша теж п"янка,
вона уміє в душу зазирати.

І бачити усе, що відцвіло,
І те, про що нікому більш не знати.
Все традиційно - квіти і вино,
і серця два, замріяні літати.

І чому ти така печальна?
Немов і дійсно
поетесі, допоки юна,
у блузі тісно.
Чи мине, чи знайти можливо
того, хто прісно
буде Господа тінню тобі,
і коханцем, звісно?

Чари-зілля од суму
шукати тобі у лузі,
сил у небі,
і чарувати на серця прузі -
доки юна,
допоки жінка,
допоки з нами, -
говорити за всю Природу,
ЇЇ устами.

Безпритульно, як дощ на селі. Невилазна драгва.
На горищі товчеться куниця, а, може, ласка.
Хоч дороги – чотири,
Шляхів, як відомо – два.
Проведи мене, Господи, (вгору-униз) будь ласка.
Бо безсоння галакає. Тепло горить папір.
Бо вода-галайда утікає.
Ти віриш?
Вір.



Роздоріжжя розмови розмокло – мовчи чи як.
Під дощем докривавлює морва. Зітхає киця.
Бо дорога у поле, де знадний мовчальник-мак.
Макоцвітна любов. І пелюсткова моровиця.
…поміж квіти опалі упали слова-сліди:
- Ми минаємо, мила.
- Ми – вічні.
Ідеш?
Іди.

У цього лютого застуди-місяця –
Колючі вилиці, холодні вулиці…
Все перемелеться, все переміситься
І до щоки твоєї хтось притулиться…
Нашепче стишено сльозинку-вісницю,
Що запізнилася весна-облудниця,
І залишилися застуді-місяцю -
Колючі вилиці, холодні вулиці…

І хай не нами писано лібрето
Світання на фарбованій стіні...
Блукатимуть по київському гетто
Мої сумні застуджені пісні...

У цього лютого заброди-місяця
Ми - напророчені, навік приречені...
У срібних сутінках так легко мріється
І тиша-звідниця огорне плечі нам...
І по-дитячому в майбутнє віриться,
А по-дорослому - усе забудеться.
І залишаються заброді-місяцю
Колючі вилиці, холодні вулиці...

Ты не палач,
Скорей - самоубийца,
Спокойствия убийца своего.
А что же серце?
Серце будет биться,
Ему не месяц биться и не год
Еще осталось -
Ровно, сколько скажет,
Скрипя, полуистертая скрижаль.
Записан каждый вдох и выдох каждый.
Но почему тебе совсем не жаль
Себя...
Одну себя
В сорочке тонкой
Что укрывает, как обман, до пят,
На старте этой сумашедшей гонки.
Ведь это старт - не финиш,
как твердят.
Начало новой эры -
полной страха.
Воспоминаний призрачный эскорт.

А может, лучше роза вместо праха?
а может, ты не сделаешь...

Прийди до мене уночі, поетко,
У хтивій паранджі на голе тіло...
Мов Клавдійова висохла конфетка
Моя душа тебе пришепотіла..

Притаврувала і приговорила
До страти в ніч настоєну в любистку...
Твої тремтливі, худорляві крила
Кладу на плаху з ніжного батисту.

Щоб знову меч спокути скрикнув дзвінко,
Двоспинний звір метнувся по перині...
Щоб на моїм плечі дрімала Жінка
Із ледь помітним шрамиком на спині...

Це літо з нами бавиться у жмурки.
Ховається за стінами дощу.
Ти притулись до мене і помуркай
мені на вушко…
Слухаю.
Мовчу.
Ми мовчимо.
Нам добре вдвох мовчати.
І двох сердець в один зіллється звук
мелодія любові в ніч кирпату,
де музикою – кожен дотик рук.
Ти притулись до мене ще міцніше.
Я притулюсь до тебе.
Обійму.
І будуть зорі сяяти ясніше
у ніч, від щастя нашого німу…
Хай бавиться у жмурки з нами літо
і котиться дощами у траву…
Ми будемо світити цьому світу
допоки ти живеш і я живу.

Є лиш така одна -
Потужна спільність хистів.
О, як звучить вона -
Капела бандуристів.

Коли воно шумить -
Пісень козацьких море,
То забуваєш вмить
І найлютіше горе.

І справжню всемогуть
Відчуєш і всесилля,
Як владно підіймуть
Тебе крилаті хвилі.

Коли збагнемо суть
Пісень цих зором, слухом,
Вони нас вознесуть
Аж на вершину духу.

Тож змий міщанства мох,
Стань вище на ступінець,
І будеш ти, як Бог,
Великим, українець!
7516 р. (2008)

Свіжим вітром розвіяло втому
І на обрії бачу з гори:
Рідний Золочів, давню знайому –
Восьмирічку під номером три:
Чепуриться, забувши про роки,
А на вигоні поряд, мов ліс,
Кучеряві каштани високі,
Що саджали ми в школі колись...

Трохи далі лежить кладовище
І нагадує кожному з нас,
Щоб жили і любили, поки ще
Є бажання і маємо час.
Ген, звивається луками річка,
Зеленіє гайок вдалині,
І природа чарівна і вічна,
Наче спів солов’я на весні.

Я вдихаю повітря цілюще
З ароматами трав і садів,
Ніби в райських незайманих кущах
Добру пам’ять про наших дідів.
Перехоплює горло судома:
Мов матуся старенька стоїть
Рідна хата – нарешті я вдома,
На знайомій з дитинства землі!

По весні, ніби птах прилітаю
До свого родового гнізда,
Щоб наповнити серце до краю
І вклонитися рідним місцям.

В шапках із "заячого" хутра
Стоять засніжені дуби
І відливають перламутром
Їх посивілі враз чуби.

А небо все пополотніле -
Весь ліс іскринами цукрить,
Мов поспіша захолоднілий
Дубовий гай кожухом вкрить.

В дубів також хмурніють лиця,
Лягає спать їх Бог-патрон,
Ворона - темряви цариця -
Зліта на пень, немов на трон.
7509 р. (2001).

Місяць у повні
В зоряній повені
Світить лампадою.
Я в нього падаю.
Оком совиним
Мовить: „Ти винна
Кожною вадою”.
Дужка молодика –
Скинута гойдалка,
Щезне,
і нишком
З’явиться низько
Вербині віти
Позолотити
Гребенем скіфським.

Віє січневий холод,
В голову вдарив хміль…
Я пам’ятаю солод
Скоєних божевіль.

Холодно так надворі –
В мені ще більший сніг.
Не зігрівають зорі
І я не зігрію їх.

З вітром боротись тяжко…
Вихід тоді який?
Знову дивитись в пляшку?
Плавити цигарки?

Як пояснити іншим:
Я – це не тільки хтось!
Просто болить найбільше
Все те, що не збулось.

Неприкаяний вітер,
Бурею обернись!
Хто мене вмів зігріти,
Кинув жорстоко вниз.

Хто мене зміг почути,
Німо дивився вслід.
Порціями отрути
Душу зідряпав лід.

Зачекалось покинуте ліжко,
Вечір ніжно схилився до ночі,
Простирадло приємне і свіже,
Тільки спати, здається, не хочу
І думками торкаюсь до тебе:
Теплі перса хвилююче-млосні,
Силует на зірковому небі
І розсипане щедро волосся.

Морозець пробігає по шкірі –
Ти відчула мій лагідний дотик?!
Відгукнулося трепетом тіло,
Хвиля збудження гріє животик.
Веселіше забилось сердечко,
Стрепенулись схвильовані груди
І жагою здригнулися плечі,
А дрімота знялась у нікуди.

До обіймів здіймаються руки,
Поцілунку очікують губи,
Тіло прагне чаруючих рухів,
Розум всі свої здатності губить.
Я вже мав би давно зупинитись
І поглянути дійсності в очі:
Я хотів тебе –
Не розбудити –
Побажати спокійної ночі...

...вот сдавили за горло деревню
каменные руки шоссе".
С.Єсенін.

Жити світ цей не може тихцем,
Галасливим охоплений бісом...
Затиснувши дерева кільцем,
Автострада шумить поза лісом.

Двигунів цей настирливий гул
Розриває нервові клітини,
За ганчір"ям хтось мчить у Стамбул,
Хтось в Росію пре м"ясо на ринок.

Гіркоти додає нам і сліз
Той, хто спокій жаданий порушив,
Бризки бруду летять з-під коліс,
Й залітають невидимі в душу.

За карбованцем довгим - вперед!
Де вас тільки чума не носила,
Як у світі цім вижив поет,
Де панує нечистая сила?!

Він лиш ходить за тишею в ліс,
Не за зайцем і не за грибами -
І за диханням чистим беріз,
І за віршів сумними рядками.
7509 р. (від Трипілля), (2001)

На городі соняшник
Соняшно зацвів-
Розпрямив голівоньку,
Рученьки розвів.
Милувався сонечком,
Дощик зустрічав
І смачним насіннячком
Діток пригощав.
Посміхайся ж друже наш
Нам через віконечко,
Мила наша квіточка-
Друге наше сонечко.

Ніч взимку ходить навпрошки,
день білий, мов негроїдні долоні…
Лежать у шафі подушки –
про сни розповідають одна одній…

Вода поснула скулиніг.
Як помідорів сорт «Волове серце»,
ростуть з-під снігу снігурі…
Сурмлять ялини, мов гіперборейці…

А сонце в грудні споконвік
з промінням куцохвостим, наче заюк;
дотоптують миряни рік
і рік новий топтати починають…

Щоб згнити навесні, лежать
під снігом віття, листя до послідку…
Мов щоки, з-під яких олжа
виплигує на світ заради дідька,

в печі поління так горить…
(До бджіл сховалось літо на зимівлю.)
Вогонь до мене на санскрит
потріскує, а я все розумію…

Галантному Маньєристу

Все традиційно: квіти і вино,
і пачка гумок з правої кишені,
а я, дурепа, мріяла давно,
що прийде уночі кохання геній.

І ти прийшов, галантний, як марал,
парфумів аромат тягнувся поспіль,
я шепотіла щось про Тадж-Махал,
а ти сказав: «Побігли краще в постіль».

І ми побігли... Господи, прости!
як бігли ми! які долали ями!
як мури брали – раз, і два, і три,
вже чутно було співи Далай-лами...

На ранок знов одне й те кіно:
вино допите, квіти повсихали,
порожня пачка гумок і – вікно
відчинене…
Які ж козли марали!..
:)

Залишимось удвох.
Залишимось, кохана.
Кімната – три на п’ять
І килим – два на три.
Залишимось удвох,
Полічим наші рани
І заговорим їх.
Кохана, говори…

Десь ніжність відцвіла
На полинових вітах,
На лозах залізниць,
На колючках невдач…
Десь вигіркла любов…
На вигорілих квітах –
Наш світанковий сміх
І опівнічний плач.

Як далі? Далі як?
По колу все, по колу…
Нудний калейдоскоп
Продмагів і боргів…
…Тут є один трамвай,
Який виходить в поле,
Тут є один лиман
І хвилі кураїв.

Над урвищем одним,
Над глинищем червоним,
Над вогнищем небес
Вечірніх золотих,
Я так тобі скажу –
Що ми удвох – до скону…
Ти пробувала йти,
І я піти не зміг.

Нам двох одні свята,
І храми, й попелища…
І ніч – одна на двох,
І син…
І номери…
І номери могил
Міського кладовища:
Якщо вже – 202,
Тоді вже – 203…

Привіт! Зустрінемося у музеї,
По закритті, коли відвідувач останній
Своїм відходом перехрестить на ніч ставні,
А я охоронятиму трофеї,
Відібрані в селян під штибом вивчень
Весільного обряду ближче до народу.
Нам випала, можливо, раз на вік нагода
Побути разом у сакральній тиші
Високих стін, експозиційних залів,
Що замасковані в герданні павутини.
В цю ніч ти будеш королева поміж ними,
Поміж знарядь збиральниці і ткалі.

Я маю зброю. Темінь по коліна
Просякла давнім, як замочена білизна.
Кохатися в музейних нішах-це не схизма,
А шанс подбати про духовне віно.
Ти уяви: вкладемося дрімати
Удвох на чорному бамбетлі сторожівки,
А руки тілом так водитимуть гаївки,
Що в лоні дзеленчатимуть дукати.

Колись незрячі кобзарі
Бувало, і вночі вставали,
І забувалися у грі,
І тугу серця розганяли.

Минає ніч, минає день,
Далеко я без тебе, люба,
А без твоїх дзвінких пісень
Життя для мене - просто згуба.

У нім бринить печаль сама,
Нехай потрапив і до раю...
Коли на струнах я не граю -
Для мене й літо, як зима.

Бо чим розважить самоту -
Чужі пісні в чужій сторонці -
Лиш істину збагнеш просту -
Життя без тебе - день без сонця.

Докупи пальці я зберу -
Все барабанять пучки збурено,
Вони так імітують гру,
Вони так тужать за бандурою.

І голос рветься із грудей
Понад духовності руїною,
Щоб пробудити всіх людей,
І запалити - Україною.

с. Рибаче, Крим, 7514 р. (від Трипілля)(2006)

У старому-старезному лісі,
Де ховаються вдень кажани,
Там де морозно сонцю-гульвісі,
Ніч в іранській чадрі-завісі,
Там для нас вигадують сни.

Там припнуті вітри, як коні,
Там гойдаються трави сонні,
Місяць зорі цілує в скроні,
Відьми долю ворожать з долоні.

Там тумани народжують ранки,
Там гаптує павук вишиванки,
А озера – підземні фіранки,
З яких плачуть русалки-бранки.

Там думки, як дубове коріння,
Там повір’я зростають з насіння,
І забуті в століттях творіння
Все витають, живі і нетлінні.

Там Сирин з Алконостом на свята,
Перелесник там звів собі хату,
Сивий джин пише махабхарату,
Про богів та давнішність патлату.

Ляжу спати – ковтну того трунку,
Припливуть кольори-візерунки,
І насняться палкі поцілунки,
І натхнення для мого малюнку.

У старому-старезному лісі,
Там де терен заплів стежки,
Де дірки у небесній стрісі,
На густому настої-замісі
Варить літо свої казки.

– Готуй рискаль, ідем на бараболю!
Хоч раз від монітора відірвись –
Коли ти слухав жайворонка в полі,
Коли дивився у небесну вись?

– Куди – рискаль? Давно все посадили…
– То будемо полоти бур’яни!
А пригадай, який там простір, милий,
Яке п’янке повітря – аж дзвенить…

– ...А в полі бараболі заростають...
– Готуй рискаль чи сапку – все одно! –
Струмочок лісовий не проміняю
На традиційні квіти і вино.

Ішли ми поряд. В мене ти спитав
Про те, на що відповісти не в силах.
Мені допомогла сімейка гав,
Що пронесла тривожний шум на крилах.

Я думала: це щедрість королів –
Такі слова... На щастя чи до лиха? –
Як поряд чоловік із Жигулів
Спитав, чи зможе він кудись проїхать.

Ти показав – ліворуч, до кінця,
А там – усе без труднощів знайдеться...
Я йшла німотно, мов несла мерця
Для тебе у своїм холоднім серці.

О як на ласку камінь піднести?
Чи легко зізнаватись в нелюбові?
І поруч мовчки йшов зі мною ти,
Судомно звівши, наче крила, брови.

Коли ж дозрів отруйний кетяг слів,
Що неприємні, як грудневий протяг,
Повз нас так довго, довго гуркотів
Вантажений піском, цементом потяг.

А потім – тиша, та, що душу ссе,
Така нестерпна і така скажена...
Ти йшов зі мною, знаючи про все.
Ти здогадався, що скажу, без мене.
30.08.07.

ти- сонце
в дозованих порціях
щоб
не згоріла одразу
щоразу
здаю собі справу
що завтрашній день може бути останнім

уперше- без правил,
без жодних обітниць
ми разом
і- вільні
а дивного що тут?
уражені душі
на миті вершині
- за руки! за руки!-
упитися можуть
лиш спалахом близькості
розбити розторсати
цю неминучість
розкрикнути
згоріти
аби не відходити зовсім
аби- ще трошечки
побути з тобою

ти- сонце...

У місті серед лісу,
У лісі серед міста
Тихенько сходить місяць –
Спиняється на місці.

В нору сховався шурхіт,
У небі зникла птиця,
І чути, як нечутна
Трава росте під листям.

Дерева сплять у тиші,
І спить в деревах тиша.
Почую, як покличеш,
Почуєш, як покличу.

- Зажди!..
                        Я обернувся. Неждано так, чи ні,
твоє лице і тіло відкрилися мені!
Та окрик муедзина і молитовно ми
навколішки стаємо, а кру́гом – килими,

а пругом – божі птахи співають у саду,
і юнолике літо, і ти – вся на виду -
покірна і побожна, а опліч тебе я!
О зможе так не кожна, і то лише своя!

А промине молитва, тебе я обійму,
Всевишній усміхнеться, і з вдячністю Йому,
прошепочу ласкаво у миле вушко: – Ні,
Спочатку шлюб, а потім обійми запальні!


2009

Під небом сірим
ще оркестр вітру
мелодію вечірню дограє.
А біла квітка
тягнеться до світла,
що джерелом безсмертним
в серці б’є.
І п’ють дощі
її солодку вроду
не день, не два,
а тижні, місяці…
А квітка в небо дивиться,
як в воду
і музика у неї на лиці.
А біла квітка
вірить в день погожий,
у дотик сонця,
в усмішку його,
і зустрічає радо перехожих,
і мріє,
і надіється свого
під небом вічним
поки стане сили.
Любов - то
невичерпне джерело.
Вона дарує серцю вічні крила,
щоб те, що ти задумаєш –
збулось!

В.Костилєву
Буде усе. -
Пройти.
Висхід –
До перевалу.
Будуть твої світи
Зведені
В інтеграли.
Буде і день,
І ніч,
Згусне імла глизява,
Досвід тисячоріч,
Наклеп,
І злет,
І слава.
Мідноголоса струна
Буде тремтіти
Пружно.
Буде твоя весна
Від самоти сутужна.
Твій одинокий шлях
Тихо осяють зорі...
Радість в твоїх очах
І неможливість повторів.
Буде усе.
Тремти,
Слякотна ниця сірість!
Будуть сліди ходи
Випалені
На шкірі.
Буде гарячим хліб,
Мудрість
Тектиме в жилах.
Ті,
Що живуть углиб –
Вгледять
Широкі крила.
27.05.08.

Я знову слова
У кишені лишила.
А там – уже місця
Нема ані слову!
Як довго мовчу я!!!
Що слово за словом
Без дозволу
Очі мої віддають Вам.
А Ви – Ви тугі
На обидві зіниці!!!
1.12.07.

Коли в лахміття все життя роздерте
І тисне біль, немов чуже взуття, -
Так хочеться заснути, наче вмерти.
Упасти в сон.
Прокинутись в життя.

Бувати там, де пам`яті немає,
Лишити все, неначе й не було.
Благословенна ніч моя – пралайя,
Глибокий сон метелика під склом!

А завтра – ранок, роси і тумани.
А завтра – сонце у моє вікно.
А зараз – сну,
Подушки,
Валер`яни,
Накрити плечі грубим полотном.

А зараз – тиші. І – нікого в гості.
Нічого в сон – ні сосен, ні дубів…
Нехай приспить по-материнськи простір
І розпач мій розчинить у собі.

Так хочеться заснути… До світанку…
7.06.09.

Тато грав - ... мав,
я граю - ... маю.



Маю трохи духів і хрипливі співи,
Маю дві долоні, щоб прикрити груди.
Не тримай на мене тліючого гніву,
Не кажи нікому: "Я тебе забуду".

Маю в серці птаха з мокрими очима,
Маю на колінах два татуювання.
Не чекай зустріти в себе за плечима
Створеного нами клятого кохання.

Маю у зіницях місяця німого,
Маю вісім квіток й дідову цигарку.
Вкажу тобі напрям, місце і дорогу,
І нарешті вип'ю молока без старки.

Поселені на Божій території,
Духовності і волі «мудрі зодчі»,
Творці слиняво-слізної історії –
Ми – вакуум у вишитій сорочці…

Лезом пам"яті з намулу днів
повертаєм радощі і втрати,
лист, що ми не встигли дочитати,
а початок знаємо одні.

В дзеркалі вже не розтануть зморшки,
тепла ніч не принесе спокою.
Нас одною ранило стрілою
і одні нам стеляться волошки.

На льоту пообпікали пір"я -
линути над хмарами нелегко...
І календарю еквівалентно
заглядає в очі надвечір"я.

Друзі нам не шкодували солі,
та ми спільно рани лікували.
Наче в дзеркалі в овалі рами
на моїй твоя відбита доля.

Те, що у минулому лишилось,
нам негірко знов переглядати.
А на фото крізь події, дати
молодість усмішкою спинилась.

(Присвячено О. Печарському)

Замкнулось коло на мені, мій милий волоцюго!
серед усіх жінок землі не знайдеш більше друга.

Не знайдеш донечки й сестри, а заодно й коханки.
Упокорись і підкорись до краплі, до останку!

Ще сяють зорі суєти на всіх твоїх дорогах.
О, не взивай намарне ти натомленого Бога.

Він дав тобі моє плече, щоб ти на нього сперся,
Я входжу з золотим ключем в кімнату твого серця.

*
Гладінь води
На сонці золота.
Я думав,
Що вона так сліпить очі.
То розцвіла у лузі сліпота.

Тебе немає в житті моїм.
Опіки- згадки.
На стіни дертися? шкода стін-
мною нaжахані:

очі дірявлять їх щодоби,
але у білому
не відчитати, чому й куди.
Осточортiло все!

Сльози і крики...- стискання скронь
від безпорадності.
Стіни, розсуньтесь! Йду напролом
з вітром брататися.

Ще трохи – і буде темно.
Ніч зірве фіранки облич.
Я знала зірки поіменно
У ту безіменну ніч.

Додолу зривався спокій
Зрілістю пізніх слив...
Мужчина зеленоокий
Тишу в руках цідив.

Горіло в саду бадилля,
Гірчив на губах той дим.
Від дотиків – божевілля! –
Мій голос ставав п’янким.

Думки розбивались лунко
Із легкістю кришталів...
О, як мені ті цілунки
Не принести зі снів?

Видіння розвіє сонце,
Ту вирву чужих утіх...
Боюсь, лиш уранці сон цей
Ти вип`єш з очей моїх.
24.02.06.

Присвячується усім ялинкам,
принесеним в жертву
новорічним святам.

Косили їх безжалісно, під корінь.
Колись так само брали у ясир.
Ще буде все: чиєсь спітніле „сорі”,
Задуха непровітрених квартир.

Впадуть до ніг, обвиті мотузками, -
Окраса свята, свіжий інтер’єр.
Підіпруть стелі стятими вершками,
Крізь шибку задивляючись на сквер.

Ще будуть шати із вогню та срібла,
Колючий дощик, бризки конфетті.
На кухні буде смажитися риба,
Вдягаючись у ряси золоті.

Ще буде вечір, і хмільний, і ситий,
Ковбаси, вина, кава і пиріг...
Сп’янілі руки мацатимуть віти,
Танцюючі штовхати будуть їх.

Мов наречені – так багато вбрані.
Чуже ж весілля, все – до калачів...
Тремтітимуть вогнями Роксолани.
Ридаючи безмовно уночі.

А потім – тиша. Потім буде спокій.
Зривання шат, обвислих на гілках.
І ці ялинки ще відлежать боки,
Лишаючи голки на смітниках.
31.12.05.

Дивовижний. Такий, такий!
Що нехай світ зірветься з кручі-
ми притулок собі знайшли
у серцях наших неприручених.

Обіцянкам старим кінець.
Я чекала занадто довго.
Хтось узимку, мабуть, засне
до весни-
та не ми, закохані!

Той вогонь, що в моїх очах,
аж до полум*я ти роздмухав.
І віднині безмовний час
не здається для мене мукою.

Дивовижний. Такий! Такий...