Юна сербка переходить вулицю,
і оминаючи осінній базар з розвішаним крамом,
помічає, що цієї осені багато золота в хустках і городині -
он його скільки в теплій цибулі;
багато світла в ресторанах,
де на стінах висять
портрети цісаря.

Тепло цієї осені воно торкається і тебе,
і ця юна жінка щось шукає в своєму наплічнику,
викладає на стіл то слухавку то олівці;
буде тобі зима,
будуть тобі сновидіння,
але небо щоосені важчає
і хитрий диявол
хапає собі грішників,
мов жирні фініки
з кольорових упаковок.

Терпкі слов'янські синтагми;
вона розповідає, як купувала конверти в тютюновій лавці,
як зайшла до підземки
і голуби, злітаючи, бились об неї, наче об дощ;
за її розповіддю ніхто не зауважує, як заходить сонце,
зауважують тільки, що її вилиці
дещо темнішають.

Спробуй зараз пояснити їй,
що ці осінні годинники,
якщо їх вчасно не зібрати,
просто перестигають і бризкають
на одяг і на долоні соком,
на який потім злітаються оси
і пробивають жалами твою шкіру
аж до самого серця.

і всім медичним працівникам
в її особі

Моя мати друга врятувала,
Він завжди бліденький був з лиця,
І злий жарт колись із ним зіграла
В час недобрий особливість ця.

Він був захворів на жовтяницю,
Й пожовтіли враз очей білки.
Через блідість щік оцю "дрібницю"
Не розгледів лікар молодий.

І від грипу лікувався хворий,
І душа на той світ вже ішла,
Бо була температура - сорок,
Світло крала із очей імла.

З ним прощався подумки навіки,
Коли ж мати - лікар-терапевт,
Відгорнула хворому повіки
Й визначила Боткіна в момент.

Через місяць друг устав на ноги,
Квітів оберемок їй приніс,
Дяку мамі - лікарю від Бога,
За її діагностичний хист.

Медикам дай Бог не помилятись,
А горнути квіти до грудей,
Й від роботи насолоду мати
За життя врятовані людей!

17. 06. 7517 р. (від Трипілля) (2009)

Теплий ранок і тиха погода,
Посміхається сонце зі сходу
І вдивляється осінь у воду
На прикраси свої, і на вроду.

А ні трави, ні вранішні роси
Ще не бачили перших морозів
І з тривогою сумно чекають -
Невідомість кого не лякає?

Обхопивши повітря осіннє,
У мандрівку летить павутиння
І насінням змінилися квіти,
Щоб десантом униз полетіти.

Ген у полі зайчисько гасає,
Наче вітер — від краю до краю.
Ось тренуються гуси й лелеки
Щоб летіти у вирій далекий.

Пролетіло дитинство, як літо.
На порозі дорослого світу
Скласти іспит на зрілість пора,
Бо доросле життя — це не гра.

2006р

*
Монетами укрила рінь весь берег.
Жорстоке море
Й добре водночас
За горе й радість
Визначило плату.

Ця жінка, яка фотографує дерева січня,
їхню вогку динаміку і переплетіння,
маленькі будинки з димами,
засипані снігом узбіччя,
неба тяжкі простирадла зі складками й тінями.

Ось вона стоїть за повітрям, наче за ширмою,
стежить за цими деревами, мов за тваринами,
за їхнім дитячим шепотом, за ходою пташиною,
за тонкими руками, за збитими в кров колінами.

Ось вона ловить їх, як птахолов, розкидає тіні,
стрічками прив’язує собі до зап’ястя.
А чорні порожні озера, кригою вкриті,
постійно віщують їй усілякі нещастя.

Говорять: всі, кого ти собі впіймаєш,
до смерті будуть тепер іти за тобою.
Будеш їм віддавати усе, що маєш,
будеш ділитися з ними вином і водою.

Але вона говорить: все, що я справді маю –
це стрічки, щоб триматися поруч із ними,
і їхні слова, які я ніяк не запам’ятаю,
і постійно раню уста їхніми голосними.

Ті, що йдуть за тобою, тебе про це не питаються,
ти сам себе прив’язуєш ніжністю і ворожнечею.
Ось зараз, бачите, як вони наді мною хитаються?
Це вони все почули,
і тепер заперечують.

Осінь така бездонна,
ранок тепловрочистий,
Світлокаштанна втома
губиться в жовтім листі.
І розливається небо
кремом ніжноблакитним...
Світло і хризантемно! -
Хочеться просто жити!!!

Відступали моря, залишаючи мушлі солоні.
Простягалась в розверзнуті хмари вселенська рука.
Ми збувались потроху словами в космічному лоні
І пасьянси дощів розкривали наш код ДНК.

Ми збувалися просто: струсились, як попелом зорі…
Ми старіли невпинно у сяєві вічних свічад.
Першим хтось проказав те сакральне «…у радості й горі…»,
Першим з кубка надпив. Першим вріс у чекання прозорі.
Першим впав у трійчанську траву до малих потерчат.

І ходжали посріблені тіні, що звалися нами.
Невпізнані, минали, торкнувшись думками чола.
Ми стікали річками й верталися знову дощами,
Ми бували, минали, предтечами болі прощали,
Ми так легко згорали, бо вірили в те, що – дотла…

Хто ж помислити міг, що прийдеться родитися знову? –
Генетичне коріння шукає прапам’ять в імлі. –
І солоні слова, що ми з них починаєм розмову,
Пахнуть сіллю морів, що до нас ще були на землі.

2009

Музика, очерет,
на долоні, руці.
Скільки пройде комет
крізь понадхмарр’я ці.

Як проступа тепло
через ріки, міста.
Все, що у нас було —
тільки ця висота.

Все, що трималось вій,
голос печальний, плач,
я скидаю на твій
автовідповідач.

Поїзд твоїх химер
не зупиняє біг,
нам з тобою тепер
падає різний сніг.

Нарізно кров поспіша,
солодко шириться лет,
тихо росте душа,
мов ламкий очерет.

На розі Ганни гаснуть ліхтарі.
Напружено зависнувши вгорі,
поволі обертаються сузір’я —

довкола неба, ближче до землі,
де світла ніч, і речі при столі,
і на дахах лежить пташине пір’я.

По вулицях лишиться німота.
Дбайливо проминаючи міста,
я відчував перепади напруги

того, хто ліпить трав ламкі хрящі,
з чиєї втіхи сипляться дощі
на довгі придорожні лісосмуги.

Від тих часів минуло стільки літ —
серпневий мул і вересневий лід —
як нині легко пригадати фарбу,

нічних зізнань незрозумілий плин,
гарячі стебла втомлених рослин,
багряні рештки втраченого скарбу.

Минала осінь — тихо, уночі;
приходив ранок, діставав ключі,
і стверджував відвертість невситиму —

що навіть тут, хоч світло навкруги,
не можна оминути ці сніги,
не можна передбачити цю зиму.

Ти починаєш. Не остання і не перша,
і тиху голову на тихі руки сперши
ти тихо-дихо-дихаєш. Сюди
не долинають крики і суди.
І ти сиди.

Сиди і дихай. Завтра буде далі
намотування нервів на педалі.
Намотування візій на шляхи.
І пил трухи.

Життя тече - по руслу, осторонь.
І ти на літо викупляєш бронь,
на хвилю тиші виставивши чати.
Прозора мушля - розкіш і печать,
і це блаженство, коли всі мовчать,
крім тих, кому не можна промовчати.

Усі, що знають точно, без вагань -
глухі на ноту та сліпі на грань,
а отже, що граніт - не має рацій.
Усе минуле на верхівках паль
мій повсякчасний внутрішній скрипаль
зіграв би у мільйоні варіацій.

І ти виходиш на широкий міст,
змінивши форму - залишивши зміст.

Навіть якби ти покинула ті місця
в яких народилась і де лишалась чекати,
де формувались риси твого лиця
і починались географічні карти,

навіть якби ти вживала чужі слова,
торкалась чужих плечей і чужих простирадел,
і навіть звідтіль, куди мало хто заплива,
не поверталась, хоч хто би тобі не радив,

навіть якби ти тікала від власних слідів,
від власних снігів на подвір’ї і сонця в ринвах,
якби уникала присмерків і холодів,
приспавши чужих кошенят на своїх колінах,

ти би примчала, всупереч всім листам,
назад — де високі дими і гарячі стіни,
напевне знаючи, що навіть там
ти його не зустрінеш.

Земля кругленька, наче колобок,
Годинник перевернуто… пісок
Стікає долу (бо куди ж стікати?
Закон тяжіння діє де-не де),
І пані на кушетку упаде,
І ніжний дохтор буде колихати
У голосі своєму… обертони
Її наповнять – і вона потоне
У океані любощів… шалена!
Кохані ноги, груди і рамена…
Сторукий Шива зшиє тіла два
У досконалий витвір… хай трива
Ота любов довічно… і трава
Хай пророста… не простирадло – луки!
І він бере – її, дзвінку, на руки,
Вже півпрозору… сто життів підряд
Триває феєричний маскарад
Цих перетворень – вічних і незримих…
Міняються костюм і машкара,
Прем’єра знов проходить на «ура»,
І сонцесяйний вінценосний Ра
Їх повертає знову… Пілігрими,
Ще не збагнувши сенсу до пуття,
Знов чимчикують – із життя в життя…
Єгипет, Рим, вогонь середньовіч,
А скільки лиць довкруж! А скільки віч!
Відродження несе відро бажань,
І бавиться баранчиком бароко
Просвітництво просвітлює нівроку,
Як Едісона винахід… З наскоку
В обійми милі!!! Наче плющ, сплелись
(а як він цілував її колись!)
Це генна пам'ять (однозначно!) лізе
Як крокодил Геннадій… із заліза
Міцні обійми…гаряче печуть…
- До зустрічі!
- Ти ж тільки не забудь!
…Біжать чимдалі – двадцять перший вік…
І в білому – не ангел! – чоловік
Назад рахує – десять, дев’ять, вісім…
І доки він дійде до цифри «one» -
Розвіється мана, мине туман,
Западе тиша (щось умерло в лісі),
У підсвідомість влізуть кілька поз,
Очуняє на білому дивані…
- Ну як минув сеанс? Все добре, пані?
…Гіпноз – воно і в Африці – гіпноз…

и разделив с кошкой сардельку
с тобою – кофе
с небом – бессовестную розовость рассветную
сидеть на лестнице
друг-в-друга щуриться
лениво отыскивая ответ
на вопрос о происхождении миров
или первичности яйца и курицы
..............................
кто скажет, что это – не счастье,
тот ничего не понял в фильмах Кустурицы.

На ставку - зелені стриби...
Ні-ні-ні, вони - не риби,
І не раки, і не краби.
Це - гладкі веселі жаби.
Заховалася Катруся:
-Трохи жаб оцих боюся.
Відкриває жаба рот,
Наче справжній бегемот.
-Ні, Катрусю, то здається:
Просто так вона сміється!
Жабки цілі ночі- дні
Виква-квакують пісні.
А іще, як хочеш знати,
Вчаться жаби рахувати.
Чи не скажеш ти, бува,
Скільки буде "ква" і "ква"?
Грають жаби в ква-квача -
Не потрібно і м'яча.
... Над ставочком лине дух:
Жаба-кухар смажить мух.
-Вже готові? - Ні-ні-ні!
Дуже мухи ква-квасні!
А на друге є у нас
Не вода, а ква-ква-квас.
Ква-ква-квасу випить варто
Цілу-цілу ква-ква-кварту!
Жаби квасом пригостились,
На лататтячку вмостились,
На лататтячку-лататті -
Задоволені й лупаті.
- Більше жабок не боюся! -
Так сказала Ква-кватруся... :)

2009

Зорі- мишенята.
Круглі оченята,
Зóлота печать,
Дивляться несито:
Місяць надкусити
Зуби норовлять.
Бо ж такий гігантський
Жовтий сир голландський,
Смаколúк нічний.
І ковтають слину
Зорі безупину -
Знають, що смачний.

20.09.09.

- Розкажи мені про свою подружку, про цю, нову,
з якою ти зараз живеш. Що там зараз між вами?
- Між нами зараз повітря. Я з нею просто живу,
так як діти живуть зі своїми страхами.

Це ось те, що між нами - її химерний маршрут,
яблука і вино, усе це її протестанство,
одяг, який вона носить у торбі, мов парашут,
і колір її волосся,
...................який вона змінює,
................................як змінюють громадянство.

Вона постійно зникає, у неї свої ключі.
Вертається й засинає в тиші густій і свинцевій.
І я нажахано слухаю, як іноді уночі
серце її спиняється, наче трамвай на кінцевій.

Вона зупиняє час, що вперто кудись іде,
подзенькуючи при ході порцеляновим передзвоном.
Тоді вона підстригає своє волосся руде,
як підстригають траву, доглядаючи за газоном.

Вона це якось поєднує, мовби згортає сувій,
і тоді я теж помічаю, бачу так ясно й близько
і це життя, що тече, мов туш у неї з-під вій,
і смерть, яка відступає, наче розбите військо.

Виймає мені з долоні гострі скалки жалю,
торкається мого тіла, ніби важкого ужинку.
Ось саме тому я її і люблю,
як тільки жінка може любити жінку.

А я, неначе крамолу,
В душі несу,
Що площу звали Красною
Не за красу.
Лиш дурень повірить відразу,
Що тут початок землі.
... Крик передсмертний Разіна
Було чути в Кремлі.
Хай на доноси майстер
Точить перо,
Та звали Москву матір'ю
Не за добро..
Не стану критись з думками -
Вони ж не нові:
Стоїть вона, білокамінна,
На сльозах та крові.
Було над Москвою димно,
Та блискучі ж слова!
Прославилася Ходинкою
Красуня Москва.
А може, про це не будемо
Замнем до пори!
Займатися словоблуддям
Усі ми майстри.


7.11.1967р.

Що вона потім робила, куди пішла,
з хусткою в рукаві й каблучкою на мізинці,
коли її темне вікно роз’їдала імла,
як іржа роз’їдає старі есмінці?

Курила бельгійський тютюн,
міцніший, ніж зазвичай.
Сварилася з поліцейськими – п’яна і грізна.
Любила сухе вино, пила у фаст-фудах чай –
індійський, мов океан,
чорний, як власна білизна.

Й пила за те, що ніхто не зможе її знайти,
за те, що проймається спокоєм
душі золота матерія.
Лежала на теплому спальнику –
оголена, мов дроти,
тиха, наче вода, сонна, ніби артерія.

Що по ній залишилось? Якісь борги,
які я поволі сплачував, книги і мапи,
якісь випадкові друзі, якісь вороги,
яких я насправді не знав,
хоч насправді мав би.

Лишилися речі в її шухляді, ніби в журбі,
календарик із її місячними,
щоби я не міг помилитись.
Лишилась бритва, яку я врешті забрав собі,
і завжди різав обличчя,
намагаючись поголитись.

Кажуть, що ми ображені,
Кажуть, що ми зневірені,
Почуття на терезах важимо,
Розмовляємо словами сірими.
Що забули слова червоні:
Комунізм, світова революція!
Не обпалюють полум'ям скроні
Наші мрії убогі та куці.
Юнаки запустили бороди,
А дівчата в штани залізли.
Що ж! Давайте рахунки зводити,
Комуністи наші залізні
Ви, що слухали в Жовтні «Аврору»,
Що горіли чуттями святими,
Так повірили легко і скоро
В підлу зраду своїх побратимів!
Розтрощили царську корону,
Викидали ікони з порога.
А самі, без церков і без трону,
У шинелі воздвигнули бога.
А кулі усі смертельні —
Чи з Руру вони, чи з Уралу.
І не Сталін сам, і не Берія —
Ви своїх побратимів стріляли.
І щоб це не вернулось знову,
Щоб так не спіткнутись, як ви.
Ми нікому не віримо на слово,
Ми не віримо в правду Москви.

1966р.

Ти, кажеш, на гачок піймався?
Але признайся – закохався,
лише до мене серцем линеш,
телефонуєш щогодини,
приносиш квіти, шлеш записки...
Ох, вітрогонистий хлопчиську,
чому в житті так випадає:
ти покохав – а я страждаю...

1991 чесно, не пам’ятаю точно,
але хай. це не смертельно :)

Мій хлопчику (хоч зовсім і не мій)
із лагідними синіми очима, –
занадто часто бачу тебе в сні:
прийдеш і тихо станеш за плечима...

Не озирнусь, не мовлю навздогад –
це ти, коханий? –
прогортаю тишу...
Чи випірну зі споминів – у сад,
де ніжні айстри смуток свій колишуть?..

1991

Тіло, пригадай не тільки, як ти люблене було,
не тільки ложа, що для тебе застилались,
але і ті бажання, що для тебе
палали в широко розплющених очах,
які тремтіли в голосі – і будь-яка
раптова перепона їх могла спинити.
Тепер, коли це все уже в минулім,
здається, наче знов оцим бажанням
ти піддалось – о, як вони палали, пригадай,
в очах отих, які дивилися на тебе,
і як тремтіли в голосі несказані слова, о тіло, пригадай.

Переклав з новогрецької Назарій Назаров

Θυμήσου, Σώμα...

Σώμα, θυμήσου όχι μόνο το πόσο αγαπήθηκες,
όχι μονάχα τα κρεββάτια όπου πλάγιασες,
αλλά κ’ εκείνες τες επιθυμίες που για σένα
γυάλιζαν μες στα μάτια φανερά,
κ’ ετρέμανε μες στην φωνή — και κάποιο
τυχαίον εμπόδιο τες ματαίωσε.
Τώρα που είναι όλα πια μέσα στο παρελθόν,
μοιάζει σχεδόν και στες επιθυμίες
εκείνες σαν να δόθηκες — πώς γυάλιζαν,
θυμήσου, μες στα μάτια που σε κύτταζαν·
πώς έτρεμαν μες στην φωνή, για σε, θυμήσου, σώμα.

Веселий вересень у лісі
повісив ліхтарі.
І сонце на злотистім списі
гойдається вгорі.

Гаптує вечір жовтим шовком
блакитні килими.
А чорний пень зробився вовком,
повившись у дими.

Підносить кожен ясень келих
пінливого вина.
Тож як я серед них, веселих,
не вихилю до дна?

Розхристана й простоволоса,
в ялиновій юрбі
мене береза злотокоса
стрічає на горбі.

Бере за руку, яснозора,
і в шелестливу тінь
веде, спокійна і прозора,
немов у свій курінь.
09. 33

Осінь, гарна молодиця,
Розгулялась, веселиться,
Прикрасила все барвисто
І шипшинове намисто
Одягла собі на шию...
Та чого тільки не вміє
Осінь, щедра господиня!
Гарбузи, картоплю, дині,
Все зібрала із городу.
Не забула й про погоду:
Заховала у тумані
Сад, де яблука рум”яні.
Там, де груші соковиті
Зранку дощиком обмиті,
Листя жовте розтрусила,
Де береться в неї сила?
Осінь гарна молодиця...
Літо нам вже тільки сниться.

Я усыплен пустячностью событий,
придавлен, как всегда, обвалами времен,
но эта детскость, возбужденность прыти,
как яркий сон, без всяких перекрытий,
не будет мне, не будет мне вменен.
Я знаю, не бывает слишком поздно,
и то, что где-то слышал невзначай,
был тихий всхлип, всего лишь ритм венозный
(его я научился отличать).
Еще ребенком падать научился,
вставать не научился до сих пор;
всё возле жизни хлопотал, толпился,
набрал всего, а вышел перебор.
Возьми что хочешь - дай мне только силы,
Вергилий мой, мой Мастер золотой,
слезу перекроить, оправдывать могилы
(и что мне визг литературной Сциллы?..) -
в твоей поэзии быть точкой, запятой

У неї boob-ки – столики для пива,
тарануваті очі, гуляй-поле – мац.
А крутить ним – не дивно – диво хтиве,
же під прямим кутом впирається. Абзац.

Який цокотний голосочок – ріже,
переливається, мов з пляшки самогон.
А як нагострить язика, то вижу
як цнотна ніжка залізає на пагон.

У неї сала – мов пісень амурних,
від нього насолода, топлена, мов сир.
У хаті – цибулясто і мур-мурно,
а до стодоли ми веде за носа чвир.

Візьму бандуру малострунну – банджо,
закручу оселедця в стилі льококо,
заб`ю на Тексас, кляті такси й ранчо,
поїду вурдитити в Деканьку молоко.

А як в бандурі `у` на `е` замінять –
піду дивитися на Спаса бокс, за фрі.
Отож. Хеллов тобі кажу, бамбіню.
Пора на сіно – годувати комарів.

18 Вересня 2009

Декамеронится эпоха
и гёльдерлинится слегка,
а мы живём совсем не плохо,
смеёмся над слезами Броха
и судим всех издалека.
Громим империи и царства,
под корень, – и вишнёвый сад,
но витамины и лекарства
нам колют в персиковый зад.
Местоимения без места –
от «я» до «мы», и «я» в конце –
всегда несут печать инцеста
на свежевыбритом лице.
Оно клеймо, оно сургучит,
оно наличностью полно,
летит себе с той синей кручи
ему, пустышке, всё равно.
А мне не всё равно,
я помню эти лица,
глаза и руки, тихие слова –
я помню всё… смотри, уже тепло,
смотри, уже весь мир – теплица,
к материкам прильнули острова.

– Ма!... Мамо! –
Дитина гукне у дворі –
За давньою звичкою досі
Зриваюсь на поклик...
Спиняюся... і...
Як в дзеркалі,
Бачу в чиємусь вікні
Ну майже себе,
Юну зовсім...

На бруківку лягає осінь,
Стеле постіль руда лисиця.
Те, що влітку нам не збулося
Восени дощами насниться.
Сипле тіні багряні калина
Розпашілими сонця щоками,
Те, що влітку нам збулося,
Неодмінно прилине з роками.
Загортає у листя-обгортки -
Тимчасове убрання на душу.
Що ти квилиш у небі, лелеко?
А, шукати кличеш Пурушу!.
Осягнути наступну сходИнку,
Відчуваючи багатоликість,
Із’явився у світ одинокістю,
І підЕш – одинакова дикість…
У долоні суха павутинка.
Колискову наспівує вітер
І розчісує місяцю коси,
В лоні - літо, на плечах - осінь…

Я люблю велику тайну
Тихих, зоряних небес.
І в цю пору незвичайну,
Вірю я - Христос воскрес.

І прозріли серця очі,
І розкрилися вуста.
Я побачив серед ночі -
Сина Божого - Христа...

І хоч я щасливий нині,
Не забуду дні тривог.
Усміхнеться Україні -
Милосердний, браття, Бог...

Тож любіть велику тайну
Тихих, зоряних небес,
Бо в цю пору незвичайну,
Вірю я - Христос воскрес!

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

Сіє осінь, як просом, мжичкою,
На півкомина небо понижчало,
Луцький вересень бродить над річкою...
Я сьогодні цілую іншого.
І на птахах клянуся в вірності,
І вростаюся серцем в нього,
Забагато у ночі хтивості
І замало на хрестику Бога.
А думки, мов комп’ютерні віруси,
Червяками з’їдають душу...
Серед спогадів, як папірусів,
Я повірити іншому мушу.
Віддаватися тілом і віршами,
Коли магмою ранок виходить,
Я сьогодні цілую іншого,
А у вухах – тебеакорди...
День графує емаллю освідчення,
Пальці щастя стискають, як п’явку,
І теплом вже чужим обвінчана
Ще вчорашня твоя білявка

Нас мало – юних, білокрилих,
ще не загублених у млі,
іще закоханих несміло
в дитячу усмішку землі.

Ми тільки відсвіт у загравах,
ми лиш птахи, ми живемо
в зачаруванні плям яскравих,
у чергуванні «і» та «о».

Ми тільки тьмяний цвіт мигдальний,
ми тільки першопутній сніг,
тонкий відтінок, відзвук дальній,-
та ми прийшли в зловісний вік.

Нависнув, хижий, як безодня,
та що нам грім його тривог?
Ми так незаймано бездомні,
І з нами зорі, вітер, Бог.

вересень 2009

немає нічого тривалішого за ці речі
немає нічого ріднішого за ці муки
на виїзді з міста сніг ляже на плечі
торкнувшись йому лиця наче жіночі руки

дорогою перегоном котиться поїзд на захід
плачуть губні гармонії з адресами сірниками
плач повоєнна європо хай будуть тобі мов закид
сумні чоловічі бари набиті мандрівниками

бо він уже не повернеться навіть коли захоче
вода усіх океанів йому вимиває очі
бо він не приїде назад і що з нього можна взяти
серед блаженної пам’яті червоних п’ятдесятих

окрім готичних контурів завчених ним абеток
окрім гранат і листівок окрім птахів таблеток
пам’ять про нього дбає пам’ять рахує лічить
в одну й ту саму ріку снаряд не влучає двічі

вулиця затихає здригаються пальці посуд
смирення втрапляє в тіло мов пробиває вістрям
коли приходить смерть коли зостається осад
коли останнє ім’я видихуєш разом з повітрям

бо смерть наче білий цукор обліплює зуби ясна
зі смертю приходить терпіння спускається і дається
і починається тиша тиша раптова вчасна
в якій не чути нічого навіть власного серця

літо дванадцять томів мопасана
яблука падалішні рябі
і ця приїжджа із міста оксана –
кісточка вишні по темній губі

виріз плечей і гойдання шовковиць
очі і вечір і чорні стрижі
коні каруци пилюка підкови
гілка сопілка на синім ножі –

так, подарунок з гіркою корою
жменя шовковиць записочки щем
де щоб лишилась хотілось нам двоє
вірші про вірність і шпагу з плащем

тихо стихало село і обличчя
швидко торкалось обличчя мого
нам і не снилось
тебе уже кличуть
відблиск годинника тихе ого

потяг і пальці з гіркою корою
у каламутнім вікні як воді
…Боже якою була б ти старою
Якби зі мною лишилась тоді…

Зі збірки "Горище", 2009

Моє майбутнє – це твоє минуле:
То радістю, то тугою дихне.
Я надто глибоко тебе вдихнула –
В мені вже й не зосталося мене.

В мені вже – тільки музика і рими,
Терпкі, гарячі, і – нічого більш.
Спинилась вранці осінь за дверима,
Щемливий залишила вірш.

Я йшла за нею.
Я тікала в неї!
Я маскувала золотом сліди…
В краю пелюсток білої лілеї
Чекали разом радість, біль і – ти.

Запороши тим холодом лапатим!
Остигнути до березня, – а там –
Розбитими дорогами блукати,
Віддати груди протягам, вітрам.

Лише в слова не винести б печалі!
Думок за кожним – тисяча сполук.
Ти граєш на улюбленім роялі,
Свій ніжний щем виводячи у звук.
15.09.09.

* * *
Я живу між видихом і вдихом,
Там, де груди терпнуть від краси,
Де настільки урочисто тихо,
Що шепочеш: «Господи, єси!..»

Де незриме набуває форми,
І первинну повертає суть…
Радістю найтоншою огорне
Тою, яку хочеться збагнуть.

Де усе настільки чисте-чисте,
Що лишаєш вимите взуття.
Йти куди – між тисячею істин
До благої істини – Життя.

Де усе, що визріло у слові –
Наливає незбагненним вірш.
Де душі так добре від любові,
Що тамуєш подих і мовчиш…
16.09.09.

Цілуймо руки матерям,
Коли збираємось в дорогу.
Як помандруєм за моря,
Щоб не було в душі тривоги.

Цілуймо руки дорогі,
Щоби ніколи не старіли.
Як сніг літає надворі,
Цілуймо руки їхні милі.

Цілуймо очі матерям
За кожну ніч, що недоспали.
Серця цілуймо, які нам
Людське життя подарували.

Даруймо квіти матерям,
Коли вертаємось додому.
Цілуймо руки, щоби нам
Не було боляче потому.

1995 р.

Merry-go-round*.
Весело йти по колу.
Міні-кінь і міні-підкова.
Міні-щастя - також іграшкове.
Не переймайтеся надто, панове!
Я - точка, я - стрілка годинникова
(тільки швидша).
Час зістрибнув,а всі кажуть: вийшов.
Від мене лишилось саме тільки - vici.**
Нахабно вилетіло в лівий біцепс
серце.
І, по інерції,
вистукує там інтервали-терції.
Я докружляюся до:
а)больового порогу,
б)мерехтіння в очах у Бога.
Висковзне - вже тепер ні до кого -
тихе моє "adore"***

*з англійської - карусель
** Veni,vidi,vici - прийшов,побачив,переміг
***з англійської - обожнювати,поклонятися

Блудні вогники гаснуть у телефоні,
перла слів, що жовкнуть просто в руках.
Мертва вода торкає мої долоні,
а жива лишається на щоках.

Завтра потону у брудній безодні –
не буває чистою пустота.
Сині вогники гаснуть, і в унісон їм
гаснуть вокзали, потяги і міста.

Не врятують білі ковтки холодні.
Є ще віра й молитва, вічно свята.
Та чи зарадять перла твої сьогодні,
отче Йоане святий Золоті Вуста?

ІХ.2009

Моя Вітчизно! Дівчинко убога...
Нащо ти на цю оргію прийшла
І рученята тягнеш від порога
До ситого і п’яного стола?
Нащо ти на цю оргію зайшла?!
До прокурорів, крамарів пихатих,
До президентів п’яних і глухих...
Нащо ти хилиш голову до ніг
Кривавих доморощених магнатів?
Вернись убога, до убогих хат...
Майбутнього нема у псів лукавих!
На згарищах потрощених палат
Поїсть вогонь пілатів і царят -
Все стане на круги,воскресне й кане.
Ти не заходь до склепищ золотих,
Там трупний сморід тулиться в оздобах,
І росомахи у людських подобах
Білують співвітчизників німих -
Ти не заходь до склепищ золотих!
Іди між люди, дівчинко моя...
Хай не регоче над тобою каїн...
Пошли до Біса увесь світ лукаий,
І йди між люди, дівчинко моя..!

Травнем вриваєшся
В ранок поранений
Простір порізаний
Стрічками-стрілами
Непередбачені
Ігри і правила
Голос захриплий
Із шалика білого.

Круглі печатки
Нерівні параболи
Грубі параметри
Формули-фокуси
В ситій кав’ярні
Контрасно-приваблива
Чорна перчинка
На тілі морозива.

Чиста сторінка
Продовження повісті
Перевантаження
Мозку і намірів
Через півсерця
Проходиш
Щоб повністю
Травнем ввірватись
У ранок поранений.
14.09.09

Хто не діє зла, хто з життям у згоді -
Нащо лук йому чи списи маврійські,
Нащо той сайдак, що од стріл отруйних,
            Фуску, роздувся?

Хоч би шлях верстав крізь пекучі Сирти,
Хоч би мав зійти на Кавказ ворожий,
Хоч би й в ті краї, де Гідасп казковий
            Хвилею грає.

Так було й мене, як у ліс сабінський
Я заглибивсь ген (величав Лялягу),
Вовк не ткнув - утік, хоч тоді, безпечний
            Зброї не мав я,

А хижак же був! Таких див не плодить
Давна грізний край, де бори дрімучі,
Ні земля палка, що лівійських левів,
            Спрагла, годує.

Кинь, мене туди, де над мертвим полем
Не війне теплом, деревцю на втіху,
На край світу той, де Юпітер землю
            Хмарами тисне,

Кинь під небо те, де так близько сонце,
Що й життя нема, - а Лелягу й там я
За солодкий сміх, за солодкий голос
            Буду любити.


[* Арістій Фуск - поет і граматик, друг Горація.]

[** Гідасп - ріка в Пенджабі, притока Інду (тепер Джелам).

До гикавки б наївся крашанок
Без хліба та духм’яної пампушки,
Але до Паски рот свій на замок
Закрив і тихо вию у подушку.

Не бачу я звабливої груді,
Не цьомаю кохану у сідниці,
Весь піст сиджу на хлібі та воді
І погляди відводжу від спідниці.

Я заздрю і спортсменам, і митцям,
Сусідському собаці за парканом,
Їм можна з’їсти півкіла м’ясця
І закусить вареником в сметані.

Не знаю, чи сьогодні я засну,
Бо з чаєм з’їв я хліба тільки скибку
Я не дозволю нині таргану
Украсти із тарілки навіть дрібки.

А він принишк, вчуваючи кінець,
Який його чигає невблаганно,
До кухні зась ходити на ралець,
І воду пити зась з моєї ванни.

Я запитав учора у попа,
Чому він завжди тлустий наче діжка,
А я змалів, став схожий на клопа,
Худющий, наче з підворітні кішка.

„Тебе”, він каже, „всушують гріхи”,
Що каяттям і постом ще не змиті,
Та з слів оцих сміються й дітлахи,
Бо грішників товстих багато в світі!

Блищать звабливо вікна гастроному,
І зір шукає вуджених ковбас,
Ще трохи й я потраплю до дурдому,
Бо там не тільки уживають квас.

Мій нюх не гірше став чим у собаки,
Уява ж домальовує дрібки,
Сусід курча розжовує зі смаком,
Сусідка топче з серцем пиріжки.

Та я не буду їхнім епігоном,
Хай почекають шинка та окіст,
Закінчаться вже скоро макарони,
А разом з ними і нелегкий піст.

1
Ти кличеш до чужих вождів?
А ти зустрів нових пророків?..
Навчає мудрість, а не гнів,
Що вбивць народжує жорстоких.
До правди не приводить страх,
Торує стежку він до зради.
А час летить,
як хижий птах, -
Майнула чорна тінь над садом...

2
Всі розбрелися, мов отари,
І мовчкома ж бо - хто куди!
Лише новітні яничари
Щоденно пруть,
як чорні хмари,
І виростають - як з води...
Та нам до них немає діла,
Вони ж не лізуть у город.
Якщо зайдуть, тоді ми сміло
Піднімем руки,
ніби крила...
Що не кажіть, а ми - народ!

ІВАНОВІ ГРИЦОВКАНИЧУ ...і всім, хто вижив присвячено...


Багато весен повертаюся з війни,
Ні, я – живий, я просто ліг поспати.
Мій однокласник уже має двох синів,
Мені судилося в чужій землі лежати.

Приспів:

Чи за гріх, спитайте в Бога, чи провину
Я не чую крик весняний журавлів.
Кожен п’ятий під Шиндандом з нас загинув,
До наказу залишалось дев’ять днів.

Мені не страшно, бо я тут лежу не сам :
Нас п’ятеро і кожен ще безвусий.
Іван, Борис, Микола, знов Іван –
Ніхто з нас не дожив до літ Ісуса.

Приспів.

Тут нам не треба ні багатства, ні добра,
В єдину мить ми стали всі братами.
Іван з Полтави і Микола з-під Дніпра,
Борис, Іван і я , єдиний в мами.

Приспів:
Чи за гріх спитайте в Бога, чи провину...

2001 р.

Високе небо дихало в пульсарах,
Степи текли повільно, як псалом,
її по-скіфськи звали Майосара,
Що значить: Юнка з Місячним Чолом.
Та що — чоло і що — вишневі губи,
Коли з дитинства кинута в гарем.
Коли прийшли під ранок душогуби.
“Збирайся,— кажуть.— Підеш за царем”.
Жерці стояли хижі, наче круки.
Під серцем невимовно щось пекло,
їй край могили заламали руки,
Змастили лоєм місячне чоло.
Світ закотився — відкривайте жили!
А сонце мчить над степом — не спинить,
її по-скіфськи хусткою душили,
Щоб тою смертю рук не забруднить.

Стугоніло, гуготіло,
Все палило навкруги.
Біла спрага твого тіла
Не вміщалась в береги.
Сповивалися серпанком
Білі ружі між отав.
Білий місяць на світанку
Поза лозами розтав.
І над сонними житами
Крізь вогненні ятері,
Наче лебеді, злітали
Білі руки на зорі.
На ставку скрипіли весла,
Веслували в ніч скупу.
Стежки біле перевесло
Слалось в безвість по степу.

2.
Море точить леза хвиль.
Дно відкрите, як вітрина.
Ранок.
Серпень.
Море.
Штиль.
Вибирай собі перлину!

Ніч під камінь залягла.
Сонце – наче діжка меду.
Я – сама собі пра-пра,
Ти – собі далекий предок.

У краю лаванди – сіль
На кінцях строкатих китиць.
Спробуй – втримай повний штиль
У якім – не повторитись!

Моя осінь бешкетує знову,
І ганяє з хлопчаками м’яч,
У сережки-глід рядить діброву,
В мак і мед присмачує калач.

І майструє дах з вітрів крилатих,
Із бадилля соняхів – курінь.
Вечорами в гарбузах пузатих
Оживляє неземних створінь.

Ловить павуків на пластиліни,
У калюжі запускає флот,
Бродить у туманах по коліна,
І збирає терен на компот.

І сміється журавлиним сміхом,
І фарбує верби у бурштин,
І малим дівчаткам на потіху,
Випліта віночки із жоржин.

Пальці у горіховім лушпинні,
Аж по лікті кавуновий сік…
Знов стрічає ранок на калині.
Тільки підросла іще на рік.

Знаєш,
ти найкращий з моїх Музів,
найсвітліший,
най-най-най-най-най…
Ми, немов би
зв’язані у вузлик
почуття, що не перемина.
Ми занадто різні,
надто схожі,
щоби розгубитись між людей.
Хто ж мені
так серце потривожить,
як не ти?
Хто так засвітить день?
І коли спускається завіса
вечора
на втомлене чоло –
ти ідеш до мене тихо
піснею.
Я іду до тебе – в твій полон.
Погляд.
Дотик.
Усмішка… І музика
сходить, як зернятко навесні….
Дякую, Господь,
що поміж друзями,
Ти такого МУЗА дав мені.