Чужа мати мене приведе на світ
У ночі трепетні, наче птахи
Гріховні вустами запеклі страхи
Байдужі зірки, розкришений лід

Де виють з неспокою хижаки
Діамантовіють зіниці вбивства
У короткому фарсі блюзнірства
Почуття вивертаються навпаки

Сліпе кохання шукає болю
Брудна самота співає недолю
Злоякісного життя напівчверть

На сиві вулиці міста-примари
Демон натхнення, чи янгол кари
Випускає на волю безвинну смерть



 -&-




 

Все ближче осені задумливе чоло,
Хоч за вікном геть розімлілий червень,
Та з давніх літ заведено було -
Зміняти золотом недовговічну зелень.

Іще ледь-ледь проклюнувся листок,
А вже його майбутнє на долоні.
Ось одягає дівчина вінок -
Та незабаром – побіліють скроні.

Та ще не час, ще сонце молоде,
А я чекаю вже осінню прохолоду,
Як перший лист на землю упаде,
Чи на вколисану озерну тиху воду.

Піду у ліс в осінній тихий храм,
Послухаю його молитви й літургії
Землі і Сонцю, кленам і птахам,
Вдихну вино і біль його надії.

Візьму з собою золотий листок,
Як пам'ять, як реліквію із церкви.
Від осені до осені місток -
Останній поклик від живих до мертвих.

Іще на рік
наблизились до Смерті,
Чи до Безсмертя –
вибираєм Ми…
Давайте
залишатися Людьми,
і не блукати
в білій круговерті
підступної,
холодної Зими!

Для Світлих,
нерозлучних із крильми –
обійми Божі –
завжди розпростерті.

цей четвер ніби знак на дорозі стоїть
ми ступили той крок від любові до… завтра
і міняти замучився маски свої
мій настирний фантом і незримий співавтор

розсипається болем незбираний сміх
із дурниць непростимих яких ти не скоїв
і безумні озера пробачень моїх
заростають гінкою як сум осокою

і не зцілить мовчання замлілі думки
як надійде конвертом надісланий постріл
розлетись
розірвися на сотні шматків
пересипавши прахом і настрій і постіль

янголя кавуном підсолоджує глум
серед клаптів гіркого мов опіум диму
і завія іде як брехня по селу
залишаючи глицю та лиця блідими


***
і здається - забула забила гвіздки
перетерла на пил
і не згадую всує
потягається світ наче капосний кіт
під рухливими пальцями Кейко Мацуї

і нехай розриваються скроні від куль
і замерзли у склі посинілі кульбаби
я плекатиму твій заборонений культ
ілюзорної плоті невипиті барви

біла миша по тиші - шкреби не шкреби
у шухляді ув’язнено вірші цейтноти
і чудний відголосок твоєї журби
роздиратиме слух непозбавлений цноти

четвергові дощі не врятують душі
не мовчи - у кишені не втримати шила
…і розгулюють голі по кухні чужій
ті слова
із якими вона согрішила

люляй моя остання солодка здобич
в небі на фабриці робиться перший сніг
місяць немовби кусень пахкої здоби
люляй мій спійманий звіре із білих снів

стіни побілені вікна розплющить вечір
дихання гнізда звиває межи стропил
фрази наївні неначе білі овечки
ходять убрід із долівки здіймають пил

люляй моє звіря білозубе люляй
напнута спина в готовності до стрибка
важелі каруселі - земної кулі
будуть завжди і ніколи в моїх руках

вимерзлі нори розорані коридори
всі твої шрами на шкірі моїй горять
люляй нарешті - ми заплатили дорого
спи моє біло-пухнасте лихе звіря

Когда судьба по следу шла за нами,
Как сумасшедший с бритвою в руке.
А. Тарковский

Когда слова становятся простыми,
как Н2О, как белый цвет листа,
ты можешь даже захлебнуться ими
и думать, что все это неспроста,

что смысла нет в борьбе извечной кланов,
где не чернила – яд из-под пера,
где карлики на плечи великанов
взбираются сегодня, как вчера,

когда простишься, всех простив, и – пеший –
за птицами пойдешь ты налегке,
не обольщайся: тот же сумасшедший
крадётся с той же бритвою в руке.

2009

Загриміло вгорі.
Заіскрило.
Закутало вітром.
Затремтіла сльоза,
Наче Божа усмішка, мені.
Я до себе біжу,
Задихаючись, –
Снігом – по світу.
Духи предків, як риби,
У світлій летять глибині.

А цей сніг золотий –
Вічний попіл згорілого храму.
А цей грім молодий –
Перелякана ніжність хмарин.
Озиваються золотом
Лампи вольфрамові.
Новий рік.
Пахне хвоєю й шкіркою мандарин.

Візантійські мотиви
Лежать за розхрестями вікон.
А за ними кигиче
Захмарений погляд волхва.
От і всі пироги...
Милі дітки, жона з чоловіком,
Біла церква, ворони...
І біла святкова трава.

Тільки нитка червона
Чиєїсь сирітської долі
У святковім безчассі
Спірально впаде на рушник.
І зітхнуть бунтарі,
Й перехрестяться відьми поволі.
І надтріснутим дзвоном
Озветься
Початок струни.

Від земного тяжіння
Обтрусяться душі убогі.
Світле свято у світі.
Світає.
Зоріє свіча.
Сивим небом до серця
Засіяні
Чорні
Дороги.

Ми виходим на гору, щоб
Білу
Дорогу
Почать.

PS.

Із 2015-м Новоріччям нас усіх!
З усіма святими святами!

Удачі нам і світла дзвінкого.
:)

квітка ховає в бутоні своє ім’я
дівчина носить в очах світлину коханого
інь підкоритися хоче білій долоні ян
але не час поки що рано

ще не зійшли сніги із чумацьких шляхів
надвір не відкрити дверей
заручники часу
якби ти тільки хотів якби ти хотів
залишитись в неї довше аніж за прайсом

білими нитками зшито ковдру на двох
і замерзають ноти просто в повітрі
назустріч один до одного зроблять крок
і щастю не зможуть повірити

але ти створив із ребра її і мене
і хто з нас Єва ще треба довести
колись ця зима розлита на трьох мине
й нарешті вигляне сонце з-під арешту

білі ворони стукають в шибку
пустіть
сушити над свічкою крила і свіжі вірші
по стінах стікає холодний піт
і тіні в кутках мов лякливі звірі

злились воєдино і ночі і дні
біле чорніє біліє чорне
здається ми начебто тільки вчора
бандероллю замовили з Арктики сніг

щоб одягти білі сни у напірник
і залатати щілини у стінах
зозулею з раю її викидаю
тепер я єдина
ось тобі й маєш природний добір

Прости мені і цю провину,
Ти ж бо противник всього зла,
Що я не гнув ніколи спину,
Якою б ноша не була.
Що я не падав на коліна
Нову щоб відвести біду
І не просив пучечок сіна,
Туди, де точно упаду.
Прости мені думки погані
І недотримані пости.
І що по суші чи по твані
Свій хрест продовжую нести.
Прости…
26.07.2009 р.

До лавки дід сходив з новим ціпком.
Полив лимон... Закляк в задумі сивій...
Піт із чола змахнувши рушничком,
Вечерять сів... На столик - фото сина...

Згадав про годівничку за вікном,
Ледь відхилив давно не прану штору...
„Посиплю крихт ізранку... А якщо
Вже не прокинусь? Голодно надворі..." -
Нарізав сала. Хліба відломив.
На клямку - двері.
Тихий, голомозий,
Простягши руку,
в човен-біль
ступив –
Поплинув
у ясу
крізь верболози...


2008

-----------------------------------------------
прохання вірш не оцінювати.

Поетові дзвонила в літній дощ.
Час був неслушний – дідо смажив щуку.
Не озиваюсь: раптом варить борщ
Чи рубаї шукає на прилуках.

Гукає в сон: „Їдь! У альтанці сів...
Наливка із шовковичок – по вінця”.
Я фаетон замовлю – не таксі.
На шибу вітер приліпив злотківця.

І знову – жовтень.
Пишна Самота
По хаті швендя, просить ківі, чаю..
Я принесла їй чаю, вірш, кота…
Я їй – сонет Шекспіра.
Польку граю...
Я їй сплела оранжевий берет.
Поклала півсметанника на блюдо…

Цілує в щоку: „Жінко, ти – поет.
Дружи зі мною! Нащо тобі люди?”.


2006-2012

«Так терпко пахне той панич
з чужого саду»
(Ю.Броварна)

співай моя незагойна рано луною в ніч
високий ставний у двір заходить чужий панич
вуста медвяні в очах печалі – відром черпай!
а в мене власний сльозами битий солодкий пай
а в мене руки у тісті білі у горлі щем
а він підпер очманілу стелю своїм плечем
його зіниці озера темні таємний сад
сумирна мряка злітає з яблук лунка роса
куди прямуєш умілий майстре ідеш куди
гострять сокири на голоси нам людські суди
духмяне тіло на скатертині немов калач
співай моя незагойна рано вирізуй плач
ті калинові його словеса терпкі як дим
і тінь моя зі стіни зірвавшись іде за ним

на майдані масова істерія:
дівчинка жонглює смолоскипами
натовп умліває дуріє
люди стікають криками схлипами
зойками лайкою непристойною
сміхом папірчиками зеленими
дівчинка казкою перестояною
ситу юрбу підгодовує під кленами

дам екзальтованих нудить у коміри соболині
дами шукають у пудреницях забуті «я»
дам огортає безумство нещадно клинить
дами заледве на хмарочосних підборах стоять
діти собаки виплигують із їхніх рук
сиплеться конфетті з посивілих перук

а дівчинка далі жонглює вогнями
найкволіші духом заковтують сніг без тями
заковують очі в маски налякані інтроверти
дівчинка розчепірила пальці в обличчя смерті
відьма негідниця - мозок точить гординя!
от би вчепитись у коси пропахлі димом

видерти пісню яка з’явилась допіру
от би з її долонь поцупити вітер
от би залізти в цю шрамовану шкіру –
честі не в міру одній отаку носити!

дівчинка розплітає скуйовджені голоси
втикає у темряву феєрверки заграви
дірявить сутінки краплями вогняної роси
бравадою твердолобі сумніви дірявить

підіймає руки попечені в ритуалі – вуаля!
вибухають над головами блискавки громовиці
зриває байдужу вуаль із урбанізованих поселян
які приклеїли до шоу зіниці вицвілі
забувши – під чобітьми не хмари
тільки сніг посипаний піском і сіллю
перешіптуються хтиво:
диви! – яке диво…
не куплене на базарі
не висмоктане з безділля

біопсія душі
стриптиз на залюдненій площі
дівчинка посеред пекла людей і машин
вогонь у ночвах ночі полоще
браслети в агонії розкидає наліво-направо
така неприпустима – і непростима - вистава,
певне якась облуда якась підстава!
потьмарення від мандаринів наколотих
на ялинкову гілку
адреналінове отруєння небувале…
дама у хутрі нігтями відчиняє мобілку
пан у шкірянці повітря тютюном набиває

кануть у Лету їхні кабріолети
пики пихаті депресії персні дачі
дівчинка позбирає свої браслети
факели згашені хлопчику передавши.

Гарбата, гардероб...
Ферменти і фаготи.
Награвшись у життя, закину поплавок.
Та рибка золота
на сто відсотків "проти"
усіх ганебних "за" скуйовджених думок.

Мовчатиму до дна
затроєної чаші
на постриг поведуть у вічності чужій.
На вістрі гарпуна
конають досі наші
прошпилені світи в дурмані летаргій.

Непізнаний секрет
премудрості Сократа
спотворює сюжет дубльоване кіно.
Лихварська ця весна -
не рада, хоч багата.
Злітають журавлі шовковим кімоно.

Скидаючи з душі
тягар чужих зурочень
як миша, повелась на безкоштовний сир
І знову чую я
крізь напівсон - регоче
мій кривоногий кат - сатирик чи сатир?

Затираючи осінь до блиску, до сірих проплішин
заблукавши в тумані, кляни золотий листопад
Аліг’єрі про нас у десятому колі напише
через тисячу літ епідемія піде на спад
а одначе –
всміхнися до мене і стане тепліше…
а воскреснемо завтра
добріші і ліпші стократ

І нехай ти не віриш у те, що вертають лелеки
І на скронях давно знавісніло сивіють сніги
Вбережи мої сни від чуми, від сумної безпеки
не дозволивши впасти
Я знаю, тобі до снаги…
За межею дзеркал світ ганебно такий недалекий
за кулісами драм
нетверезо регочуть боги

Дочекайся вогню
Укради, хай сувора розплата
наче карма недобра, висить на твоєму чолі
Я належу тобі
Я тобою шалено багата
лиш на обрії знову палають чужі кораблі
Ми живі, попри осінь і наміри слуг Гіппократа
тільки ці небеса нашим крилам занадто малі…

Я горітиму довго. Напевно, горітиму вічно
скільки яблук надкушено, скільки зарито мерців
Та навіщо, питається,
марила снігом і січнем
коли навіть синиця сконала в холодній руці,
що останню ялинку зрубає у ніч новорічну

І дванадцятий місяць не сповнить бажання сирітки
серед лісу, як правило, бродять голодні вовки
Не пізнавши – куди,
забуваючи – нащо і звідки,
я втікаю щодуху і, звісно, втрапляю таки
у тенета підступні чиєїсь мисливської сітки

Наче заєць казковий у торбі жорстокого діда
примандрую в палац, але там вже ніхто не живе
тільки стогнуть примари та вітер співає на ідиш
і навіґлі малює на вікнах закляття нове
Заблудилася, мила?
нікуди уже ти не підеш

Це ж направду так легко –
схилитись під тиском обставин
скільки зайвих героїв на сцені цього вар’єте
Подарунків не буде
Не жди ні халви, ні халяви
Санта-Клаус приходить лише до хороших дітей
а святий Миколай відійшов од сімейної справи

2009

Буває нерозділене кохання,
чіпляється за груди й пазурами
дере. Щастить тому, хто вільним стане

від кари тої, що й великих ранить:
Сапфо у прірви, Прометей без тями…
Життям, яке наповнене стражданням,

іде багато з нас. І ми незламні
перед всіма. Гнів не кипить на лицях,
хоч потай мука володіє нами.

Хороша міна у поганій грі. Це
як вишкіл - не здаватися без бою:
спартанець юний, що украв лисицю,

з розтятими грудьми не видав болю.


Оригінал:


Finns det en kärlek som är obesvarad,
griper den tag om bröstet som den äter
med klorna. Lycklig den som blir besparad

Ett kval som är ett kval för majestäter:
Sapfo vid stupet och Prometheus' gamar.
Men genom livet med en sorg som fräter

Går många av oss. Inför världen stramar
vi upp oss. Ingen ser oss knyta näven
om det som pinar hemligt och förlamar.

God min i elakt spel: Vi lyckas även
och liknar när vi övat upp förmågan
gossen i Sparta som den stulna räven

Slet upp i bröstet, och han teg om plågan.

На Мировій цвітуть тополі,
Гуркочуть сонні поїзди,
Вітри - орлята ясночолі
Твої розшукують сліди,
Що загубились в стиглім житі,
Де грає сонячна ріка,
Де наче роки непрожиті
Бентежна молодість блука.

Палають зорі, наче маки,
Мига кирпатий світлофор,
Шумлять дуби, мов гайдамаки,
Ставкових жаб розлився хор,
Та лиш тебе ніде не видно,
Ніде не чути голос твій,
І знов печаль небесно-срібна
Лягає в присмерк луговий.

Я пригадаю наше літо,
Медових зустрічей тепло,
Що так натхненно і розкрито
В серця закохані текло.
Як під черешнею густою
Боготворив твоє ім'я...
Тепер все вкрито лободою,
Любов не вернеться моя.

Свистить остання електричка,
Додому їхати вже час.
Засяє колій довга стрічка
В полоні зоряних прикрас.
А в пелюстках дзвінкої долі
На солов'їній Мировій
Цвістимуть радісно тополі
І незабутній образ твій.

2008

Пам’яті Н. Давидовської


Ще треті півні сплять на рушниках,
І думка не знайшла зі словом згоди.
Спить дивний Сад у білих пелюстках,
Не знаючи ні сонця, ні негоди.
Час зупинився, лист не шелестить,
І сонце, й вітер в вимірі інакшім.
Блискуча порцелянова блакить:
Земля і Небо – все чуже, не наше.
Тут поєднались Осінь і Весна,
Тут Ніч не поспішає День змінити.
Трикрилий птах не дзьобає зерна,
Не поринає в таїнства блакиті
І не співає, як було колись…
Збулося…
Смерть? А чи початок притчі?
«Трава полинна і зерно гірчичне»,
Бодай хоч десь би соняхи звелись!
Хрестата тінь у мреві між дерев –
Чи ти це?
Очі ж пахли липовім!
Хіба ж так люблять,
Щоб піти на смерть
В Сад Вічності
І стати серед мрев,
Немов стеблина в царстві суховіїв?!
Хіба ж так люблять,
Щоб любов вросла
Корінням в душу і її ятрила,
Та вічним болем таврувала крила
(а в тебе ж і не два, а три крила)?!
Тут тиша «після», ось чому
Мовчиш.
Чи ж слово всує, це уже
Спокуса?
І біль сторукий, і любов стоуста –
Це все у віршах плаче і болить,
І світиться,
І падає дощем,
І міниться веселковим розмаєм,
І висіває в серце тихий щем,
І мукою солодкою карає.
У амфорі, на самім її дні,
Де скрито на віки жіночу сутність,
Горить лампада так, як восени,
Згоряють клени, тихо і разюче,
І… безборонно.
Ти іще гориш,
Ти світиш,
І наповнюєш світінням
Той дивний Сад, що снить
На самоті
Твоїм натхненним чудом воскресіння.
Уже не роз’єднати – Вірш і Сад!
А, може, смерть – життя, не знане
Нами?
Горить свіча, і падає сльоза.
Травою з серця проростає
Пам'ять…

Ти, завмерши, втупишся у вогник
Свічки на Різдвяному столі
І така між вами є безодня.
А здавалось: руку простягни..
Дорости. І стати очевидцем.
Очевидне вічністю горить…
Вогник тихо щось по серцю пише
Але серцю зовсім не болить.
Ніч така.. На всіх зійшло спасіння
Тихо. Без фанфар. І без прикрас
І спокійно дихає прозрінням
Свічечка
Уже у котрий раз.

Зцілися, лікарю, зцілися сам:
Твоя душа, неначе здеформована,
На ринку марнослав"я вигендльована,
Уже й не відає, де правда, а де лжа,
Гординя й заздрість роз"їдають, як іржа,
А ти все судиш і даєш поради
Як жити й де шукати правди...
Зцілися, лікарю, зцілися сам!
2007

За кожен день, за кожну мить,
Прожиту в щасті чи журбі,
За дар прощати і любить
Я вдячний, Господи, Тобі.

За мир, що заступає гнів,
За небеса ці голубі,
За друзів і за ворогів
Я вдячний, Господи, Тобі.

Хоч я блукав немов сліпець,
Мене Ти кликав з року в рік,
Обмив гріхи і дав вінець,
Щоб я Твоїм вже був повік.

Я розповісти хочу всім,
Як Ти мене урятував,
Як запросив до Себе в дім,
Щоб я довіку гостював.

Усіх Твоїх благословень
Не зможу я перелічить,
Котрі мені Ти кожен день
Даруєш щедро, й кожну мить.

О, як збагнути ту любов,
З якої Ти пішов на хрест,
Пролив за нас святую кров,
Щоб ми вознеслись до небес!

До Тебе, Спасе мій, молюсь
Щоденно в радості й журбі,
За все, що маю, поклонюсь
Одному, Господи, Тобі.

23.12.2009
Тернопіль
Вірш у виконанні автора тут
http://lucaster.podfm.ru/poetrytk/97/

Проскомидія дощу, блаженства сходи,
на небеснім дискосі уламки блискавиць.
Оглашенною ся тиша з нас виходить,
залягає в студнях аби зріти горілиць.

Літургійний переспів у антифоні,
в перевеслах вітру – падолистові снопи.
Проростає в землю святість, що хоронім,
розчиняє згустки перевтоми та ропи.

Ся дотична вічності вода – у трубах,
дзвін у скронях студить і зціляє тіла храм.
Не зосталося в душі сухого руба,
де і дратва нерва, і прошито долю нам.

22 Грудня 2009

І знову, обриваючи рядки,
Тинятися з кутка в куток.
І знову бачити зірки,
На стелі де нема зірок.
І знов гасити папіроси
Об неповинну, тиху ніч.
Паперу списаного стоси
Кидати в охололу піч.
І знову пестити цю риму,
Немов привабливу коханку.
Гіркого наковтавшись диму,
Заснути десь аж на світанку.
15.12.2009 р.

На подорож у мій далекий край,
Де тьмяна скіпка сонячна не гріє,
Осінніх мідяків не витрачай, -
Не витрачай останньої надії.

Моє життя - у згустках роздоріж.
Слідів моїх залишилося обмаль.
Не зупиняйся, поглядом не ріж
Крихкої річки задзеркальну обміль.

Тече крізь мене гостра тиша слів,
Жертовник вірша розбиває хрипко.
На півночі опівночі напів-
Ялиця гине - скам'яніла скрипка.

Не долітають камінь і стріла
На мій безлюдний, безіменний острів.
... Як безнадійно хочеться тепла!..
(Хоча тепло - немов у спину постріл).

2009

Голодно, важко,
Де ти, комашко?
Зимно і сніжно,
Скрутно без їжі.

Птаха ляклива
Прагне поживи,
Дивиться в очі -
Їстоньки хоче.

Жменька пшениці
У годівницю.
Пригорща проса:
«Пташечко, прошу!»

Сало на нитці-
Це для синиці.
Голубам - хліба
Щедро і дрібно.

Добрі гостинці
В диво-хатинці
Харчу багато -
Пташечці свято!

Притьмом сорока,
Де бачить око:
"Радісні вісті -
Гайда всім їсти!»

Jednu věrnou duši potkal jsem v svém žití,
nedoved jsem její lásku oceniti.
Co mi dával život, vše mi bylo málo.
Moje věrná duše, co se s tebou stalo?

Rukama jsi nad svou hlavou zalomila,
hořce zaplakala a mne odsoudila,
želela jsi dne, kdy ohlédla ses po mně
na prohnilých schodech v starém tichém domě.

Na Dunaji vlny mají sílu dravou,
nad hlubokou tůní mrtvá těla plavou.
Srdce mé se chvěje, jako by se bálo.
Moje věrná duše, co se s tebou stalo ?

Листок до листка – кольоровий альбом –
прийшла, принесла – і сидить на дивані.
Муркиць на руках її ляже клубком,
а я запитаю:
– Ви хто, моя пані?
В косі павутинка, на віях – дощі,
то сині, то сірі замріяні очі...
– Ви хто, моя пані? –
сміється й мовчить.
А в кутиках – сльози, а вечір – до ночі.
За шафою сутінь, туман за вікном,
опеньками пахнуть листки кольорові.
А краплі об ринву – як той метроном:
– Це осінь, це осінь... –
мені чи котові?
Це ти, моя сестро, мій спокій і сум?
Це ти, моя тише у шурхоті зливи?
Повільна і лагідна течія дум... –
далеко-далеко весна галаслива.

2006

В такому голосі, як твій,
Хотів би вимовчати тишу.
Нечутно визріти, як вишні,
І зашарітися в єстві.

Почути: “Хочу...” Доторкайсь
Мого настояного плоду,
Бо перестигне, бо забродить.
Зривай... І витримки не май.

Хай тріскається на губах
Цнотлива флерність оболонки,
Де плоть до плоті — майже ломка,
Де м'якоть - можності раба.

Нехай весніє взимку віть
І квіти губить у волоссі -
Щоб чувся непритомний лоскіт
Такого шепоту, як твій.

2009

Не додавай мені проблем:
І так їх маю під зав"язку!
Свою одну-єдину казку
Ми все одно не оберем.

І не питай, чи зможу ще
Сторч головою - у безодню...
Давай забудемо сьогодні,
Що завтра буде серця щем!

І небо синю скине маску
У бруд неприбраних калюж,
І сірий ліс гачкує туж,
Що нас ув"яже моцним паском...

То буде завтра! Будь, що буде!
Поперек серця правда ляже.
Ніщо не вічне. Хто ж підкаже?
Не заганяй же ніж у груди!
2009

Мій древній пращуре! Твої лежать кістки
Десь глибоко під моїми ногами,
Над ними розмовляють із вітрами
Високі трави й польові квітки.

Розвіяв вітер кволого горбка,
Зітліла у землі вогка труна,
Тепер на його місці царина
Рослин, що тягнуть соки з трупака.

Сточив шашіль могильного хреста
І повалив на землю злий вітрище,
Тепер на його трухле деревище
Сусідський бик кладе свого хвоста.

Твоя печінка дубом проросла,
Що як підріс, зрубали на місток,
А все, що залишилось, крім кісток,
Вода підземна в море віднесла.

Мій древній пращуре! І я колись втечу
Під ноги невибагливим нащадкам,
На мою шию одягнуть краватку,
А в руки встромлять воскову свічу.

Залізе в рота радісний хробак,-
Я сам від плоті дам йому ключі.
А з часом, наді мною, уночі,
Дівчину цілуватиме юнак.

Ігореві Р И М А Р У К У


Зойкнули вперше ледь чутно ці скрипки,
немовби з-під снігу,
Виповз гадючо й скрутився,
у потемках
щулиться
страх...
Пам’ять
невтомно
шукає
загублену
предками книгу,
Птах
чорнокрилий
ще б’ється
в гарячих
і сильних руках.

Зойкнули вдруге сьогодні ці скрипки
й злетіли у небо…
Сонце закрили
чи сонце саме заховалось від нас?
Хто ж відчиняє
так широко
браму небесну?
Не треба!
Пізно…
Вже пізно…
Погляньте…
Навіки спинився там
Час…

Зойкнули втретє так журно ці скрипки
з небес глибочезних,
Плаче душа,
бо немає кому запитати
в зірок,
Змучують думи
дошкульні,
пекучі і гострі,
мов леза,
Падають зернами,
падають
прямо під ноги
в цей змрок.

Зойкнули знову скорботно всі скрипки
з глибокого снігу,
Виповз гадючо й скрутився,
у потемках
щулиться
страх...
Пам’ять
невтомно
шукає
загублену
предками книгу, –
Птах
чорнокрилий
ще б’ється
в печальних
і добрих
руках…
2oo9

Інші береги мого життя
За рікою, за бистрінь-рікою.
Вбрід пускаюсь - пінить синявою,
Б"є крилом по броду дивний птах:

"Зупинися, - просить, - не дійдеш!
Вже й по груди, а кінця немає..."
Тільки я на нього не зважаю
Й перевозу не шукаю все ж.

З того берега гукають мрії,
Зграйками літають наді мною.
Без страху торкаюсь їх рукою.
Не боюсь, бо поруч - Син Марії.
2006

Коли помру — це буде скоро, —
хай пам'ять в забуття не лине...
Можливо, хтось нап'ється з горя,
а хтось, можливо, смачно сплюне...

Чи пам'ятку якусь поставлять,
чи потанцюють на могилі, —
нехай знеславлять чи ославлять
ненависні мої та милі...

Чи викличу сльозу дівочу,
чи матюкне ровесник гидко, —
по смерті одного лиш хочу:
аби не позабули швидко.



1992 р.

Чарівній Іванці С.

О не співай красуне!
Не співай
про щастя і любов,
любов.

Як музика зникає враз,
зникає враз...
Зникає і любов,
твоя любов...

Повірю в пісню і кохати,
кохати буду,
а пісня стихне - почуття
усі забуду,
вмить забуду...

Без пісні ж бо мина життя
таке мізерне,
геть мізерне!
Життя, як пісня! То життя!
Хто звук поверне?
Звук поверне...

Ось новий спів й нова цнота
у почуттях нових,
таких нових
Стара мелодія - СТАРА
Забути ж - гріх,
забути - ГРІХ

Где же то нежное, хрупкое, белое,
Нами рожденное, нами забытое.
Темные родинки, жесты несмелые,
Губы горячие, сердце открытое.

Слезы хмельные от вереска синего,
Пыльные розы застыли, небрежные.
Пали ресницы, покрытые инеем,
Правобережные, левобережные.

Снова пронзает дождливые сумерки
Наше молчанье, разлуку таившее.
Тихие улочки, старые дворики,
Осень холодная, взгляды остывшие.

Прабабусі Явдосі - у Вічність


Ні дукачів, ні бурштину, ні перлів
Ви не лишили нам, вдово Кузьмихо.
Євшану спивши у панів Телевних,
Заповіли по смерті... кварту лиха.

Дбайлива Доля
кварту
нахилила...
Складають жмені
човником
жінки...
Той крап не спинять ні борвій, ні злива.
Дзвенять наруччя...
Сьорбаю з руки...

П’ять крапель зіп’єш – десять прибува.
Усе – із лихом: засів... молотьба...

Дніпропетровськ.
Вироюється місто...
Я звикла мандрувати в напівснах.
Тут простопадно -
товстелезні
стіни.
Тут відчай батька, матері тужба,
Тут юнки не діждались понеділка,
Уроків, тестів, хлопчаків зізнань,
Персистих ляльок, синглів діви Брітні...
Потік у небо
недопитий чай...

Лежать вони під горами череп’я.
Їм байдуже – герой чи враг УПА.
Одній, мабуть, тринадцять. Другій – дев’ять.
На них
важезний
світ
умить
упав!

Вдивляються в руїни уцілілі..
Когось клянуть, чекають ДИВА – всі...
Росте румовище-могила...
Замість лілій
Кладу
на камінь
сумовитий вірш...

Хтось вийшов із будинку за хвилину,
Хтось у під"їзд
загнав дитячий м"яч...
Є зламні миті у бутті людини.
Є драми, де й актор ти... і глядач.
Є сни жахливі.
І боїшся ранку,
За прокидом - розщелина у...сон.

Ой... де ж мені поміж осколків стати -
Оплакати з обручками альбом?!


...Хтось відповість за смерть старих і юних –
Покари клешні діють повсякчас.
Одержать прихисток вцілілі.
Люди – дюни...

Яке ж огидне це коротке слово ГАЗ !

Поламаний день на маленькі клапті терпіння.
По ростріпаних нервах – напруга душі тече.
Задивилось в нікуди сумне наше покоління,
Що не виросло навіть на йоту із себе ще...
Відлітає з очей ластів’їна колись епоха,
Хтось приходить в життя, загубивши у ньому сенс.
Часом так видається, що світ заростає мохом
І чаїно під небом себе, мов печаль, несе.
І війна – не війна,
Хоча все засина без бунту,
Однорукі вояки беззбройно вбивають біль.
Навіть пісня не знає вже бути їй, чи не бути,
І так голосно гасне, неначе свіча, в собі...
Отаке-от усе,
Що й нема чому стати міфом.
ХХІ-ше століття...
Початок початку.
Ми –
Ті, що впали з гори, із камінням своїм сізіфи,
Що так легко вчимося не бути таки людьми.

 
О прекрасніша всіх інакших
Дивовижна сестро кохана
Ханаанська осяйна омана
Млосні мрії найвищої башти...

Розквітчані тіні прадавні
Кришталеві нічні покої
Мелодійної миті дзвінкої
Бальзамічні мости фіміамні....

Стрімке забуття в лабіринті
Видіння за хмарними кригами
Прозріння огнистої миті.....

У довершені нескінченності
Стожарами за омегами
Крізь безкраї хвилі двоєдності......



 -&-




 

Софієнку Григорію Трохимовичу, діду і найкращому другу

Німий курган,
Берези-обеліски,
Тужливі думи, сива ковила…
Не стеляться хлібá під ноги низько,
Тут тільки пам'ять у снопи лягла.
Зійшов полин.
Та не гіркий, – солоний.
Напився крові, поту і сльозú…
Вклонилось небо у низькім поклоні
На стомлені гранітні образи.
Іван, Сергій, Максим,
Єгор, два Гнати…
І маки, маки, маки на руках…
Вітри притишують ходу крилату,
Дивуються – не старіють в роках?
Лягають долу
Волоокі зорі,
Здавалося б – на вéсну прорости!
Земля не родить, – забагато горя…
Лиш ковила: «…прости, прости, прости…»

Схилився дід.
Старий… Імла в зіницях.
Скорбота глибоко через усе чоло.
«Нічого, доню, відболить, заколоситься…
Тільки б війни ніколи не було!»

Човен хитається серед води,
Плеще о хвилі весло,
В місячнім сяйві біліють сади,
Здалека видно село.

Люба дівчино, прийди, прийди,
Забудем деннеє зло!
Люба дівчино, прийди, прийди,
Забудем деннеє зло!

Човен по воді вихитується,
Козак в дівчини випитується:

«Чом в тебе, дівчино,
Очка чорнесенькі?»
«Від темної нічки,
Мій милесенький».

Човен хитається серед води,
Плеще о хвилі весло,
В місячнім сяйві біліють сади,
Здалека видно село.

Люба дівчино, прийди, прийди,
Забудем деннеє зло!
Люба дівчино, прийди, прийди,
Забудем деннеє зло!

Човен по воді вихитується,
Козак в дівчини випитується:

«Чом в тебе, дівчино,
Уста солоденькі?»
«Щоб ти цілував їх,
Мій милесенький».

Мишенята на санчатах
Мчать щодуху із гори.
Тільки хвостики на вітрі –
Наче сірі прапори.
Не лякають кучугури
Цих відважних мишенят.
І тому із купок снігу
Тільки хвостики стирчать.

Тож і ти бери санчата
Та мерщій біжи у двір.
Буде весело гуляти
З мишенятами, повір!

2009

Пірнув Морфей
у озеро любові.
Зелом чуття зійшло.
І я дивлюсь,
як сутінки тигрові
спадають на чоло.

Ярить душа
під віями поета
святковим вівтарем.
Ще кілька миль
до бажаного злету.
Не стримуй пульсу щем.

Гойдає ніч
на рваній павутині
яскраву пектораль.
А хто казав,
що в неба очі сині –
у них не зазирав.

2009 р.

Тишиной фиолетовых спален
Драпируется старый мольберт.
Позабыто перо и конверт,
И письмо... почерк густо-печален…

Разобрать невозможно слова…
Что-то личное?… Может пустое…
Будто кто-то прощался? – Едва
Ли было решенье простое.

Будто строки срывались на крик,
Загибались, и снова, и снова
Затемняет значение слова
Фиолетово-матовый блик.

Может что-то пролито на стол?
Непонятно… лишь несколько пятен.
Молодое вино? – Не оно…
И опять стиль письма непонятен.

Вот в последней строке учащен
Пульс…
Неразборчиво-нервная пропись…
Дальше - будто бы кто-то прощен…
Виновато неровная подпись.

На конверте не видно – Кому?
От кого? Все туманно, эскизно,
Словно замысел чей-то капризный
Воплотил на холсте тишину.

Как удушливо веет весной,
Бой часов безучастно печален…
На холсте притаилось письмо
В тишине фиолетовых спален.

2005

Бесконечность итако-блудия,
Так и этак, и снова клиньями
Это ложно- ли, правосудие,
Маргаритами или свиньями.

Ожерельями одиночества
И улыбками маскарадными,
Мир наполнится, как пророчеством,
Пенелопами, Ариаднами.

Пустомыслие, мысли-вымыслы
Выгибают хребты кентаврами.
Только память над всеми смыслами,
Лабиринтами, минотаврами.

2003

Недавно было так давно,
А все давно – совсем недавно.
В глазах танцующего Фавна
Все было рáвно, все равнó –
Любовь и Смерть в изгибах рта,
и бой часов, и жало стрелок,
и смелость нежных у предела,
и слабость смелых у Креста.

Все воедино, все в одном –
Звезда и Суд, и тайны бремя,
Шаги и след, нога и стремя,
И взгляд прощальный перед сном…

В нем притаилось жадно Время….

2004

Пастка безчасся, пастка обмежень,
пастка незвички, пастка збентеження
словом і поглядом,
всенедозволено
навколо, навколо, навколо золота.
Глянути - з острахом,
думати - жадібно,
що ж так оманливо в пастку покладено?
Світиться сріблом і вабить, а поруч
пересторога - таж боляче, боляче...
Стільки разів обпікалися зорями!
Пастка. І ми цього не переборемо?

Звабливо-чарівливе щастя...
Осінній сніг ,чи просто казка?
Мені дарована тобою,
Твоєю ніжною журбою.
В очах завмерло запитання
Про нерозгадане кохання,
Про неприборкану надію,
Про вічно-миготливу мрію...
Прикрито білосніжним дивом
Усе сумнівне ,все зрадливе,
Непевний дотик мого слова,
Твоя промовчана промова...
Чуттєвий присмак-сміх і сльози,
Моя душа в твоїй облозі,
Усі нездійснені бажання
Збулися так ,наче востаннє...
Осінній сніг...Чи просто примха?
Реальність вкриє гостроверху...
Магічний блиск в моїх долонях,
Хоча б на мить ,хоча б сьогодні...

Скляні куліси вікон повсякдення
Закрили стулки в райдужнім бутті.
Самотня осінь в золотім натхненні
Снує між листям в пошуках мети.
Левиця легко упіймала антилопу,
Брудну, одну, загнавши, наче тінь.
Ми вибралися! Пливемо в Європу!
Червоний якір піднято, з тих пір,
П’ємо вино в каютах. Позіхають
Бутони квітів імпортних крамниць.
Жовтіють прибрані з пюпітрів ноти
Широке люстерко чорніє горілиць.
І наш повзе по ньому, водоміром,
Місткий висококласний корабель.
В пальто з каракулю заховано папери,
Де відомості про значних людей.
Що знали ми і ким могли би бути
Понівечені спробами творити…
- Я поцілую вас, якщо не проти?
- Я спробую вас потай полюбити.
2009