Лета впадає в літо,
Губиться там без жалю.
Спека. Русалки. Жито.
Ще - по однім бажанню!
Скрапує сонце медом
У молоко ромашки.
"Неба нам, неба, неба!.."-
Тьохкає серце пташки.

Ще блискотять у листі
Ледь перестиглі вишні.
Ми - ще такі барвисті,
Босі, засмаглі, ніжні.
Ще - по ковтку шербету
Із голубих горняток!
...Літо впадає в Лету.
Осінь. Лише початок...

2009

чорний герб на молільнику, чорна біда, едельвейси
потьмяніли від сонця, яке обернулося злом.
крізь уламки нікчемності плине засніжений крейсер,
він іде уперед, він іде крізь роки напролом.

замакітрилось десь у світах, аж посипались зорі,
хробаки їх пожерли і риби сховали на дні.
і піски проникають у товщу лазурного моря,
і чорніє хвилястий прибій, і думки — навісні.

не туди плине час, не туди простягається небо,
за монету вбиває шакал одиноку газель.
і, змертвілий, упав на піщану пустелю чийсь жереб,
і з дощу просочився отруйний ціаністий ель.

на порозі старий, чи приліг, чи упав від знесили,
він лежить у підніжжя, розпластаний, дихає в такт
із землею, і небом, і морем, обрізавши крила,
підписавши із немічним днем необмежений пакт.

смітники і вогонь. холоднеча. порізана тиша.
і горить на дахах вже обсмалена сонцем блакить.
загубилась у снах крижаних перламутрова миша,
що приносить добробут і щастя омріяну мить.

зодіак верещить, проклинає людину і космос,
що дозволив людині тримати пюпітра в руках.
поламався і час, і космічний розхристаний осмос,
що не в силах сховати у скриню засліплений жах.

1
Я верю в чёрно-белость слов и чёткость линий,
как верит снег на волосах, что он – лишь иней,
как утешают на краю наркозом местным,
что жизни сломанный пятак ещё не треснут,
как врут легко и без хлопот слепым и скорбным
о том, что выстрел – наповал – был только пробным.

2
Билась сила белая –
милая, несмелая,
с грубой силой черною –
наглою, но гордою,
лебеди и вороны
все четыре стороны
замарали в красное…
вышло Солнце ясное –
осветило пёрышки,
серые воробушки
примеряли белое,
милое, несмелое,
примеряли чёрное,
наглое, но гордое,
выцветало красное...
смерть была прекрасная.

3
Текут ручьи людей ленивых мимо
губами белыми смеющегося мима,
но знает этот странный мим,
что чёрный – кожа, а не грим.

01.08.09

Осінь похмура йде
хмари дощі тумани
осінь у серце веде
смуток нежданий.

Холод суне німий
в душу сповзає мла –
осінь! серпанок густий
ти принесла.

Ради не дам собі
в серці моїм мовчання
спогад ридає в журбі –
давнє кохання.
1913. Київ.

Я город нарисую мелом,
Я в детство возвращаюсь, но
Ладонь сплетает, как веретено,
Мечту дебелым.., белым, белым…
Рисую город на реке безвестной.
Придумай сам название реке.
Придумай время, но оставь мне место
В судьбе зажатой крепко в кулаке,
Придумай сам, я после дорисую
Машины, улицы, деревья и дома,
И бабушку, со взглядом в мостовую,
Боящуюся выжить из ума,
И девочку, влюбленную в кумира,
И мальчика, влюбленного в нее,
Окурки в пепельнице, съемные квартиры,
Веревки, что прогнулись под бельем,
И запахи я тоже нарисую,
Я нарисую жизнь, а в ней себя,
Стоящего среди домов в грозу, -
Убежищем дождю и голубям...

Нас знову
закохала в себе ніч.
Вогненним поцілунком
запалила
мільярд яскравих
веселкових свіч.
І вчулось:
- Будь моєю,
мила !..

Навколо Всесвіт,
ніжний шепіт зір
і небо,
подихом
зігріте.
- Я тільки твій!
Повір мені, повір…
Цілує мальву
літній
вітер…

Так традиційно – квіти і вино…
А, може, ну їх, ті стереотипи!
Зберемо "зелені" - і на Кариби,
Чи, краще на Гаваї – все одно:

Колони пальм, і супровід гітари,
І ніжності ванільного піску
(Із запахом гавайського бузку),
І мрій, пробуджених, тропічні чари...

Текілою блакитної лагуни
Підхопить нас одвічний ритуал -
Ах, орхідеї,вулканічний шал,
А над усе, як знак, магічні руни.



27.07.2009

Падуть на землю крапельки роси.
Пливе у сизу далечінь дорога…
Ти зупинись: покайся, попроси…
Нема нічого вічного – крім Бога.

Лиш Він всьому земному є Творцем,
Лише йому підвладні наші долі.
Коли живеш за Господом – взірцем,
Зостанешся в життєвому роздоллі.

Свої думки звіряй постійно з ним,
З молитвою до Бога навертайся.
Не будь в житті ніколи «показним»,
Та у гріхах своїх щоденно кайся.

І з честю свою ношу пронеси,
Щоб відійшли з душі твої тривоги…
Та зупинись: покайся, попроси…
Нема нічого вічного – крім Бога.

17 грудня 2007 р.

Шукай, або мовчи
І кожна мить, і кожна новина,
Прийшовши в очі зазирає прямо
Як та старозавітна звірина
Приведена по назву до Адама.

Знайдеться поруч, чи в імлі століть,
У мові книжній, чи у просторіччі,
Таке, що не твоє, але болить.
Як шрами на дівочому обличчі:

Війна на кухні й тепла даль доріг,
Прадавній біль і світла радість нова,
Мов цуценя по скибку на поріг
Прийде і скімлить-вимагає слова


А десь же є, аби знайти хотів
Те слово - неповторне і єдине.
Воно з під товщі близьких напівслів
Проб'ється, ніби джерело з-під глини.

Лиш каблуком його не затопчи,
Прозорість чисту не мішай з болотом.
Воно десь є! Шукай. Або мовчи.
Ото і є поетова робота

Спадає тихо день. Нотує спеку,
В тугий клубок сплітає млосну синь
І пісню степу, мрійну і далеку,
І груші стиглу, видовжалу тінь.

Перекотилось сонце небокраєм,
Солодким соком окропило клени,
Розплескалося в лісі водограєм,
Яскравим щастям, золотом зеленим.

Вже череда збирається додому,
Лишає млосну, випасену луку,
Рогами хилита серпневу втому
У повні вим’я - радості онукам.

І ластівка стрекоче на гвіздечку,
Свою малечу вивела на зліт,
«Запам’ятайте – мальви у садочку –
Бо прилітати вам до цих воріт».

На пальчики зіпнулася квасоля,
Ось-ось, ще трішки – дотягнуся тину!
І мріє - вже вона струнка тополя,
І зверхньо поглядає на калину.

У стільниках липке пахуче свято,
Бджолине літо сотиться на зиму,
Течуть крізь вулики меди завзято
В мою барвисто-соняхову риму.

Духмяне літо ще володарює,
В теплі викохує яскраву днину,
І тільки вранішній туман віщує -
Дощі гаптують срібну павутину.

Спада поволі день. І ніч поважно
Ступає босими ногами в роси.
Здобутки дня і я у свій мурашник
Стеблинкою маленькою заношу.

2009

СЛУХАЮЧИ БАХА
(цикл сонетів)
Тема:
Прості собі пальці, що знають і сапу і лахи
Легенько торкаються серця солодким тремтінням
І вечір весняний заповнює музика Баха
Над справжнім мистецтвом не владні ні війни ні тління

В його біографії – мало ефектних деталей
Хоч завжди нелегко творити велике з простого
Він вмів без розпусних розваг і крикливих печалей
Будити у ближньому совість і вести до Бога.

Щоб кожен міг йти на вершини надії святої
Очистивши душу від бруду і страху сльозою
Життя будувати на камені Божого Слова

І віру, пронісши крізь бурі відважно і ніжно
В служінні державі й домашнім, містечку і ближнім
Красу кожноденно творити на Славу Христову.



І

Прості собі пальці, що знають і сапу і лахи
Дитячі попрати, без пишних прикрас особливих
Торкаються клавіш. І якось нежданно і м’яко
Від доторку цього легкого з’являється диво.

Хоч ноти самі по собі – лиш значки на папері,
А звуки – то тільки повітря легке коливання,
Але – зазвучало – і ніби відкрилися двері
І в душу впустили частинку стрімкого сіяння

Щоб дотиком теплим загоїло темні печалі
І думку вело до святого і вічного, в далі,
Яких вона прагне ще з часу свого сотворіння.

Те світло довіку твоєї душі не залишить.
І навіть, як звуки розтануть в задумливій тиші -
Легенько торкаються серця солодким тремтінням.


ІІ.
Легенько торкаються серця солодким тремтінням
Піднесено-точні акорди, тремтливі тремоло.
І я, хоч і тягнуть турботи казьонно-осінні
На мить прислухаюсь до вікон музичної школи.

На мить прислухаюсь – і зовсім притишую кроки,
Бо ж вабить мелодія фуги у сутінках сірих
Хтось з викладачів матер’ялу для нових уроків
Шукає у “Правильно темперованім клавірі”

Зі мною у дворик шкільний вже зглядаються зорі
Містечко скупалось у свіжості травня прозорій
І місячне світло цілує на конику бляху.

Тепер наді мною ні час ні буденність не владні.
Бо котяться звуки, неначе каскад водоспадний
І вечір весняний заповнює музика Баха.

ІІІ
І вечір весняний заповнює музика Баха.
Писалась вона у містечках і в княжих столицях.
Ввібрала і щастя дитинства в садах Ейзенаха
І горе сирітства у десятирічному віці.

Уперте навчання – і трепетну радість натхнення,
Смерть жінки коханої – й втіху у новому шлюбі.
Родинне тепло – і поїздки за хлібом щоденним,
Прихильність князів – і вказівки начальничків грубі.

Тривоги війни – і молитву правдиву і чисту,
Казьонні обов’язки й славу митця-органіста,
Хвилини тріумфу і роки смирення й терпіння

Це все додалося до сплаву трудів і таланту
І в тиші вечірній сіяє тепер діамантом –
Над справжнім мистецтвом не владні ні війни ні тління.

IV
Над справжнім мистецтвом не владні ні війни ні тління.
Вона вознеслась над режимами й примхами моди
І просто пішла через час. І несла поколінням
Свою незбагненно нев’янучу мудрість і вроду.

І кожен знайде в цьому скарбі загальнолюдському
Щось надто співзвучне своїм почуттям особистим:
Збентеження й радість, тривогу і тугу за домом,
біль, ніжність і трепет душі перед вічним і чистим.

Звучить дотепер на лише в старовинних органах
Доречна й в сучасних обробках на телеекранах
за терміном служби вона витриваліша сталей

Такою ефектною музику зміг написати
Митець чий життєпис нас міг би і розчарувати –
В його біографії мало блискучих деталей.
V
В його біографії – мало блискучих деталей.
Він осторонь був від посад та інтриг політичних
Уник перешептів кумась і любовних скандалів,
Розгульної слави й хвороб передчасно-трагічних.

Судився з пихатим начальством за пільги й зарплати
І діток родив у доволі солідному віці
Для творчості тем вмів не тільки у собі шукати
А в творчій постійності був витриваліший криці

В людські почуття він вглядався й вслухався уважно
Та в Божому слові знаходив насущне й суттєве
За досі нечуване брався ретельно й відважно
Щоб дзеркалом власної творчості в сірість життєву

Відбити частину небесного сяйва святого,
Хоч завжди нелегко творити велике з простого.

VI
Хоч завжди нелегко творити велике з простого
Він міг показати красу незвичайну у звичнім.
Це тільки нездара все тягнеться до громіздкого,
Аби хоч самому собі видаватись величним.

“Бах мислив органно. Орган був його інструментом”…
Вважають наскільки загально – настільки й невірно
У різних випадках, залежно від творчих моментів
Він мислив – в Чаконі – скрипково, в сюїтах – клавірно

А флейта! Проникливо ніжна, весела і чула
Так зграбно сміється у “Жарті”, що це пам’ятають
Й канкрєтні колєги, що тіпа в мобільнику чули
Мотив цей стрімкий і його чисто з класики й знають…

Промовити тихо – і громом органних педалей
він вмів без розпусних розваг і крикливих печалей.

VII
Він вмів без розпусних розваг і крикливих печалей.
Про сутність життя гроворити з людською душею
І допомогти їй у храмі чи княжому залі
Згадати про те, що найбільше потрібно для неї..

Оплакати втрати колишні і власні провини,
Сльозами розкаяння змити негідне і грішне
зануритись в музику, ніби в оту комірчину,
В якій у молитві душа сам-на-сам із Всевишнім,
Вдавалося курфюрсту і столяру, старцю й дитині
Тоді…. та й тепер, хоч котились роки за роками
Живемо ми в іншу добу і у іншій країні
а з музики цеї – і досі виходиш, як з храму.

Бо здатна – тендітна і мудра, гаряча і строга
Будити у ближньому совість і вести до Бога.

VIІІ
Будити у ближньому совість і вести до Бога.
Він прагнув, просивши натхнення і мудрості в Сина Людського
Показував в творах – який до нас добрий Всевишній
Що може створити людина, коли вона – з Богом!

А досвід кривавих століть вільнодумно-безбожних
так само показує незворушно і строго,
до чого – на голову власну додуматись може,
Людина, що в домислах гордих лишилась без Бога…

Концтабір, колгосп, голокост, кулемет, крематорій,
Напалм, бомбовоз, Хіросіма, плутоній і торій
Калічачи долі котились клубком вогнедишним

Але і в ту пору ледь чутно, як свічка теплилась
Ця музика світла і мудра, що тихо творилась
В служінні державі й домашнім, містечку і ближнім.


ІХ
В служінні державі й домашнім, містечку і ближнім
(Чи парафіянам, чи бідним обдертим студентам)
Вбачав він свій перший обов’язок перед Всевишнім,
А творчість була не метою, а лиш інструментом
Лише ремеслом між ремесел – простим і доцільним.
З його мозолями й ретельним щоденним терпінням.
Як жінки життя з материнством стає повноцінним,
Так для чоловіка його робить вартим служіння.

Кому – на сторожі Вітчизни дозором стояти
Кому за спокоєм і статком краян пильнувати
Для кого служіння на поле, в майстерня чи в слові.

а він свою службу щоденну виконував в тому,
Щоб мудро й старанно, не чинячи кривди нікому
Красу кожноденну творити на славу Христові.

X
Красу кожноденну творити на славу Христові.
Ми можемо й нині. Не тільки в хоралах органних.
Не тільки у пісні, чи фарбі, чи красному слові –
А в праці щоденній, талантом нам Господом даним.

«Я просто старався. І кожен, хто буде ретельним,
Досягне того ж результату» –казав композитор
Бо хлібороб , інженер, чоботар, будівельник
У праці своїй може діяти талановито.

Аби лиш талант не втоптати в життєві дрібниці
Іти до мети крізь байдужість, наживу і ницість
За справу життя свого взятись без зачіпки страху…

Нагадує музика ніжна палка і тривожна
Що ллють нам у душу персти віртуоза чи може
Прості собі пальці, що знають і сапку і лахи.

Піду, мабуть. І ти, мабуть, іди.
Нехай тебе не зупиняє совість.
Клітинно поділили два світи
Один роман на двічі випадковість.
Не бійся, що останнє візаві
Подвоїть борг чергового прощання.
Скажи своє банальне " се ля ві " –
Афористичний символ оправдання.


26.07.2009

По килимі з торішнього листя
Ступали нечутно сліди.
Аж раптом вони зійшлися,
Аж раптом прийшли сюди.

Забута людьми стежина,
Забутий вітром куток,
Учора була половина,
Сьогодні – єдиний крок.

Листя з поваги до тиші
Завмерло у подиху дня...
Хто ці сліди залишив,
У вічність пішов навмання...

Мій пане, люди всі такі чужі,
Вони холодні, наче океани.
Вони хороші тільки до межі,
А далі – все таким нестерпним стане.
Коли ж зітреться вже остання грань
У бік того, чого і не чекаєм,
То час прийде зализування ран,
Болючих ран. І ми це добре знаєм.
Мій пане, люди всі такі чужі…
Чи так здається? Лише кілька друзів…
Яких на пальцях, на одній руці…
(І так невчасно відлетіла Муза).

стерильність сентенцій
лускатого неба
випий з надлишком
однаково
повороти
не дійсні
не варті дійсності
яєць у очах риби
як чахне
твоя стиглість
назавтра
у квазінейтральних
взаємодіях
у подиху
що поміж нами
чому так
завжди спрагло дихається
наче не було
їх

Поезія –це злет душі,
Хвилини щастя і печалі,
Легкі сонети, пасторалі,
Й одне бажання – залишить
По собі слід, бодай найменший.
Плететься вірш – уже не вперше,
Снується думка, слово зріє
І вкотре розказать посмію
Про те, що знову я люблю,
Про те, що знову я не сплю,
Що серцем знову я болію,
Що голос знову мій німіє...
І лише слово на папері
Вершить узори й акварелі.
Про те, що голос мій не скаже,
Поезія усім розкаже.
2002

Тихо дзвонять ниви - бронзові розливи..
Піснею кружляє місяць - білий крук .,
Скльовує хвилини -сяючі зорини
Із твоїх мінливих пелюсткових рук.

Русу косу стежки чеше п'яний вітер.
"Ой" та "ой"..цілунки котяться в журу..
Я для тебе небо рушниками витер -
Випусти з серденька, хай на волі вмру..

Рукавом торкаю сріберної гриви .
Росяні копита...занебесний пруг...
Сонно дзвонять ниви - бронзові розливи ,
Угорі ворожить невмирущий крук...

2009

Полудень кисне, немов молоко,
Тільки встигай розливати в горнята.
Хочеться пити його і чекати,
Поки загусне імла над ставком.

Бусько роззувся—намірює крок,
Ніби імам у прозорому храмі.
Все це пасує до пензля і рами,
Пнеться у твій поетичний рядок.

Я наберуся відваги і так
Майже до болю затисну долоню—
Ще не записуй, коханий, сьогодні,
Краще мої заримовуй уста.

З Бугу йти до Бога – через Шлях дорога.
Через Шлях дорога – просто, як в казках.
Як в казках дитячих, що ведуть з порога,
із порога дому по чужих світах.
Сни бузкові ніжно зацілує вітер,
зацілує вітер приспану траву.
І трава тихенько зорям сльози витре,
витре всі печалі – дасть росу живу.
Оживе Полісся – скоро буде ранок.
Ранок соковитий, мов смачний пиріг.
Пироги із сиром вдома на сніданок.
Хитро котик Мурчик під столом приліг.
Сонечко радіє з раннього ранечка,
камертон торкаю – слухає земля.
У моєму серці жайвір звив гніздечко.
Я струну настрою знову з ноти “ля”.
Ляжу серцем в небо, слухатиму тишу.
Сонячне зайчатко на траві сидить.
Я з тобою разом хочу пережити
цю найщасливішу неповторну мить.

Серйозність на обличчі – маска просто.
Мій пане, Вам вона не до лиця.
Я грію пальці до липкого воску.
(До нього ж не зігріються серця).
Мій пане, говорити можна довго,
Заплющити зіниці і вести
Без усіляких вузликів розмови
І долілиць летіти із мостів
У прірву нерозгаданої тайни,
У пристрасть велелюдних вечорів.
Мій пане, Ви такий, як є насправді,
Не змінить душу Вашу жоден грим.
І жодна маска Вас не зробить іншим,
Серйозність на обличчі – просто мить…
А правда вся – в розкрилених зіницях.
(хоча Ваш погляд може і убить)…

Я – твоя Шехерезада,
І на двох у нас позаду
Тисяча ночей казок,
Залишилась ніч остання –
Після чого без вагання
Смерть прийму із твоїх рук,
Геть зітхання –
Нарікання –
Я щасливою була, востаннє
Розкажу казкових мрій
Й ген за обрій
Поведу тебе, королю мій,
Щоб в очах твоїх побачить усміх,
Щоб луна несла твій сміх,
Після чого, мій королю
Я покірно свою долю
З рук твоїх прийму.

...спроквола
сотаються
густі
сизо-синясті
сутінки
над плесом
сонної ріки

...перший
рожево-золотистий
промінь
заплутався у гіллі
самотньої
плакучої вербиці
і покрадьки
спрагло обціловує
сонну красуню

...прозоро-ніжна
прозелень
тремкою хмаринкою
струменить
у мереживній
вербовій кроні

...світає
...на серці
сонно

Це вже не смішно. Вже і сліз нема,
Взяли у зашморг рідну Україну.
В агонії і вже не крадькома
Плюндрують і розтягують країну.

Хто скільки краде, хто кого вбива –
З екранів злом спотворені обличчя.
Чи з глузду ми не з’їхали, бува, –
П’ємо цей трунок, мовчимо за піччю.

Допоки в нашій хаті вороги
Нас будуть вчити, що нам їсти й пити,
І дуже хочуть (їм це до снаги)
Той тридцять третій ще раз повторити!

Ми не дамо вбивати нас уже,
Ми бачили багато сліз і горя,
До бою ми готові, кінь ірже.
Вставай, козаче, ворог нині поряд!

Ми не дамо зламати долі вісь,
Нехай серця згоряють за державу!
І станемо ми на майданах скрізь,
Щоб світ увесь побачив цю заграву!

Там, де упало сонце за горою
Ховаючи печаль в безмежжі трав,
Рясним дощем вкриваючись постою,
Згадавши смак солених його страв.

І там, далеко від очей сторонніх,
Жалі втопивши серця у туман,
Змахну вологі пасма я зі скроні,
Сп’янівши від нічних страхів й оман.

І там, де злива креслить кіл перетин,
Де темні води пестить хутро мли,
Ховатиму свій плач. А слів тенета
Розвіють тихі опівнічні сни.

17/07/2009

Я - риба,
Уражена вірусом водних глибин,
Слуга Посейдона
Без права на голос чи крик.
Не схожа на решту
Без певних підстав і причин
В болоті, де риби
Для втіхи їдять інших риб.

Я - риба
Із вічним табу повертати назад,
Без рук з головою
Закована в срібло луски -
Я проти, коли
У воді електричний розряд,
І проти, якщо
В черв"яках зачаїлись гачки...

Я - риба
З програмою "Жити лише уночі",
Зацькована всіми
Хто міг, або просто хотів...
Звичайна рибина,
Яких на Землі тисячі,
Але із людською
Душею з минулих життів!

Вопрос извечный будоражит душу:
«И что мне делать? Господи, прости!
Хочу иметь семью, детей и мужа,
Но не могу никак Его найти.
О Нём мечтаю каждый божий вечер,
В любовь нырнуть готова с головой,
Ах, если б Он узнал меня при встрече,
И не попал в объятия другой!
Я доброты и ласки – не забуду!
На мой вопрос, прошу Тебя, ответь:
Я каждый день теперь молиться буду,
Лишь посоветуй, что же мне одеть?
Какие туфли подойдут к наряду?
Ресницы, тени, тушь и макияж?
Какую лучше подобрать помаду?
Купить серёжки, или Ты подашь?
А вот прическу: может покороче,
Или покрасить в разные цвета?
Ты, удивлён? Я знаю, между прочим,
Что значит стиль, эффект и красота!
Ещё духи! И чуть не позабыла –
Лак для ногтей и нижнее бельё!..
Ну и, конечно, всё в едином стиле,
Неповторимом, истинно моём!»

Таким простым, но каверзным вопросом
Бог оглушён, испытывая шок:
Как ни крути тут задом или носом,
А промолчать – нельзя, – не хорошо!
И по-мужски хотел сознаться прямо:
«Мол, извини, я в моде не знаток!..»
Вмешалась Гордость – истинная дама,
Остановив признания поток.
И, позабыв всемирные проблемы,
Себя корил за эдакий просчёт –
Когда задумал Звёздную систему,
Не все нюансы, видимо, учёл:
Хотел создать жену, подругу – Еву,
Чтоб род людской плодить, преумножать,
А вот теперь взволнованная дева,
Своим вопросом режет без ножа.
Её задачи хуже горькой редьки –
Откуда Мне на них ответы знать?
Едва успею Я на них ответить –
На завтра будет спрашивать опять!
Характер цепкий – это видно сразу,
И не уступит в торге мелкий грош:
Отточен нюх и смотрит в оба глаза,
И просто так её не проведёшь.
Конечно Я – не «рыбка золотая»
И не привык желаний исполнять,
Но на вопрос, подумав, отвечаю –
Так помолчи же, слушая меня:

«Я создал всех, как водится, по паре
И если кто-то ищет, то найдёт.
Не сомневайся – есть на свете парень,
Твой абсолютно точный антипод.
А тем, кому мужчина только снится,
Кто не нашёл надёжного плеча,
Скажу, что Я велел добром делиться
И жить в любви и мире сообща.
А про одежду, обувь и помаду,
И сильный пол – открою вам секрет:
Они, как дети, не обёрткам рады,
А вкусу нежных, сладостных конфет.

Ищи мужчину – вот твоя задача –
И доверяя сердцу и уму,
В любви и страсти – обретёшь удачу,
А остальное, в общем – ни к чему!»
(4.07.08 - 10.07.09)г

 
*

як знайдено невагомий зміст
фіалки & прани
легкі божі птахи летять з міст
про
    ком
        пос
            тованих


*


літо на золотистій шпильці
біжить мостом душі
світло зблискує через пальці
та родзинка в дощі


*


йди спитай свого Зороастра
гриби або риби
збери в десяти пляшках
астрал
на
   власні
            Маль-
                    діви


*


ґранд прейскурант у майбутні дні
степ, кралі,
коралі
вибагливі страви холодні
&
стиглі
роялі



*




 

От меня ушла жена:
Тихо, без скандала,
Будто кончилась весна
И зима настала.
От меня ушла она
К парню молодому,
Полюбила – “без ума”
И ушла из дома.
Да, такая вот беда,
Значит мы не пара:
То ль супруга молода,
То ли я ей старый.
Догорел огонь любви,
Отсырели спички,
Так, что вместе –
“Се ля ви”, –
Жили по привычке.
И не наша в том вина –
Не сложилась песня,
Знать, другая мне нужна,
Чтоб навеки вместе.

Разом дом осиротел
Без хозяйки юркой:
Не заправлена постель,
На столе окурки.
Накопился всякий хлам:
Брюки и рубашки,
Паутина по углам,
Спички и бумажки.
Телевизор-балагур
С разноцветным глазом
Как-то сник или уснул,
Не моргнув ни разу.
Телефон – и тот молчит, –
Позабыт, обижен:
С ним никто не говорит
И в него не дышат.
И цветов немой укор
Беспокоит душу –
Им ведь тоже не легко
Без любви и душа.
Хмуро смотрит на меня
Грязная посуда,
Мол: « Кормить тебя, свинья,
Ни за что не буду».
Потолок прогнулся вниз,
Кактусы завяли,
Да и я заметно скис
От тоски-печали.
Беспокоятся друзья –
Жизнь проходит мимо, –
А меня печаль-змея
Жжёт невыносимо.
Что-то я совсем поник,
Огорчился слишком,
А ведь был крутой мужик,
Взрослый – не мальчишка.
По ночам не сплю опять,
Думою охвачен:
Нужно женщину искать –
Так или иначе.
Без сомнения, нужна –
Это аксиома:
Мне – любимая жена
И хозяйка – дому.

Завтра выгляну в окно,
Приберу «хоромы»,
Глажу брюки и в кино,
С кем-то из знакомых
Или, может, в ресторан –
Ужин со свечами?..

Начинаю ЖИТЬ с утра,
С первыми лучами!
24.03.08г

Подушку поруч? Так, зім’яла я:
Її незайманість – таки твоя відсутність,
А сльози – конкуренція морям…
У серці біль – нещадний і підступний.
Хвилина кожна – батогом удар
Убивці-тиші. І тебе немає знову…
Я – не дружина, отже – не тягар?
А як же син твоєї плоті, крові?
Так має бути! Кожен заслужив...
А совість? Може, знову фантазую?
Не дочекаюсь я чуттєвих жнив.
Все залишаю. Біль перефразую!

Ти є? І завжди був? Невже?
То від безсоння просто наверзлося.
Відпочивати, пізно бо уже.
Куди поділося? І звідки узялося?

2009

Пахучу ніч, мов каву, розіллю.
Іди сюди. Яка щока холодна...
Скажи мені: "Я так тебе люблю!"
Скажи неправду - я повірить згодна.
Бо знаю все. І ти, напевно, теж:
Не встигне ранок глянути у вічі,
Як ти од мене тричі відійдеш,
Як ти од мене відречешся тричі.
Во ім'я чи без імені (налий!) -
Так просто і буденно, так між іншим
(Маленьке слово та рядок скупий
Невдовзі стануть спогадом і віршем).
І буде то, звичайно, не від зла:
Той, хто злукавив, зовсім не лукавий.
Терниста тінь торкається чола.
Чого мовчиш? Іще налити кави?
Все - тимчасовість: тим у часі вість,
Хто так і ходить краєм - прірви, неба.
Пий ніч. Хмелій. Бо ти - мій пізній гість
І утікач із Ноєвого теба,
Де всіх - по парі, де немає зла
І не карають голову повинну.
Пахучу ніч, мов каву, розлила,
Знов зіпсувавши білу скатертину...
Хто зрозуміє щастя самоту?
Квітують стіни, наче райські кущі,
Бо я тебе і ніч єдину ту
Наворожила на схололій гущі.

Погляд з-під лоба вовчий
Я посилаю вам
Все одно не зламаєте,
Все одно не віддам.
Все одно ви не вірите -
Фрази мої сумні -
Я ж бо лишалась щирою!
Я ж не брехала, ні!
Спалахи там, за вікнами -
Залишки бур, грози,
Рештки сварок розхристаних,
Краплі на тлі лози.
Ти вже пішов з душі давно,
Хоч не сказав «прощай»
Ну а вони… їм все одно,
Ну а мені ― печаль.
Досить! Чимало хочете,
Наче кулон ― ярлик
В чорній воді полощете
Серця останній крик.
Розпач, безумства, погляди,
Біль в глибині мене…
В руки, завжди холоднії,
Раптом тепло сяйне.
Це не тепло, не кров, не біль
Ні, не нектар, не солі…
Гріє мене, пече мене…
Знов повернулась в о л я.

Налетіла чорна хмара,
наче крук
Перебила білий посуд –
їла з рук.
Із долонь моїх ковтала
міти літ…
Білий порох придорожній –
в заповіт…

А світами чорна хмара –
в білий світ,
Чорні вікна, чорні шори,
чорна кліть...
І яке ж тепер століття
ляже в сніг..?
Дощ колосом мурашиним
переміг.

А мені лишились скалки
тарілок,
Буде осінь… незабаром,
прийде в строк.
Чорна хмара ходить круком:
світ – вогнем.
Перетліла, перемліла
на тотем...

І
Кажуть, істина - це золота середина,
Істина завжди посередині...
Не люблю середини,
Вона - для посередностей.
ІІ
Ти така стримана,
У тебе все в міру -
Чи випить чи пожартувати,
Співати або кохати -
У тебе все в міру.
ІІІ
Половинчаста і дволика -
Все у тебе посередині,
Скрізь шукаєш "золоту" середину,
Ти уся може і золота,
Але ж - золота посередність.
Тебе пристрасть не спопелить,
Ти зупинишся вчасно.
ІУ
Напівмертва у почуттях,
Ти не здатна в них вся згоріти,
Ти - лиш курка, не справжній птах,
Неспроможна високо злетіти.

7506 р. (від Трипілля) (1998)

цей день допив мене до дна
мій аромат поглинула вода
я тінь що перестрибує у завтра
і що тобі за вигода від тіні
хапатимешся за високі стіни
я вислизаю плакати не варто
я вислизаю і пірнаю в ніч
мені насняться незнайомі люди
шукатиму когось кого не буде
і стану злим осердям протиріч
ця порожнеча на усю Вселенну
розділить рознесе мене від мене
я тільки свідок самосуєти
шукаю рішень йти а чи не йти
зі щік злизати щось сумне солене
і визнати що в центрі світу – Ти

І зривається слово, неначе від бурі вишні.
І мовчанка, мов кістка у горлі, така ж болюча.
Це не літо, то нас карає любов торішня.
І не ніч, а зачинені вікна і спека мучить…

Не шукати причини. А наслідки вже відомі.
Бо ще вчора ромашки, а нині піски сипучі.
Поміж нас. І бажання мов хмари – швидкі, зникомі.
Це не ніч, а зачинені вікна і спека мучить…

Я стою на краю, наче вітер штовхає в спину.
І зривається слово додолу з самої кручі.
І так лячно і навіть зоп’яну туди не плигну.
Це не ніч, а зачинені вікна і спека мучить…

Почти забытый запах хвои,
Расправив лёгкие, вдыхаю:
„Ну, здравствуй, друг мой, лес сосновый!
Привет вам, жаворонков стая!”

Хочу ласкать траву и землю,
С прохладной речкой обниматься
И, не стесняясь, крикнуть всем: “Я
Рад сюда вернуться, братцы!“

Напрасно знойные брюнетки
На пляжах Турции вздыхают –
Я снова здесь, как прошлым летом, –
В оазисе родного края.

Пусть где-то солнце ярче светит
И море пенится волнами –
Я выбираю свежий вечер
С костром, гитарой, комарами.

А мне трава милее пляжа,
Предпочитаю морю – «лужу»,
Пусть где-то и теплей и краше,
Но дома, как ни странно – лучше.

Живеш? Ну й жий!
Тривалість дня від твого існування
не зміниться й на йоту
і в скорботу
космічних буднів не переросте.
А, зрештою, життя таке просте,
що й навіть як спочинеш від мандрівки,
зів’ялих зел, і пороху, і поту,
умиєш ноги, і твої уста,
порепані від спраги, зашепочуть
молитву до надбрамного хреста,
до вітражів готичного склепіння,
і так, ввійшовши до небесних брам,
почуєш, певно: на Землі, отам,
ще по тобі не стихли голосіння.

Час – це ненажерливе велетенське чудовисько,
Що ковтає все дороге і безцінне.
Він забрав мого маленького зеленого велика.
А він був прудкішим за столичний експрес!
Ковтнув вишню, разом з корою і кісточками,
Яка іще з часів древності росла біля хати,
І присмак у ягід був якийсь «мезозойський».
Зжер навіть зеленку, якою мама мені мазала коліна!
Ось так, не розжовуючи. І не вдавився, і не обпікся…
В його череві загубився мій шкільний чемоданчик,
Який щодня намагався переночувати під прилавком,
Там цукерки, халва… І заночував би, якби не класичне: «а портфель?»
І Юрка з’їв, а через деякий час виплюнув, але вже іншого,
Перетравленого, чи що, серйозного, з колами під очима.
Боляче, ми ж п’ять років за однією партою синусо-косинусували.
Людожер! Канібал! Людей же навіщо!?
Нічим не перебирає, забрав і мамині модні блакитні туфлі,
І касети з піснями «Gipsy Kings», і сніжні зими.
Безжальний час…. Я навіть бачила його обличчя,
Він притаївся у дзеркалі за моєю спиною,
Пузатий такий, самовдоволений, нічого не цінує…

Але ж він подарував мені маленьке крикливе щастя,
Рожевеньке, перев’язане червоною стрічкою.
І коханого чоловіка. Надійного, відвертого, доброго.
І вірші, і справжню подругу, і захопливі подорожі,
І батьківську повагу вже як до дорослої, зрілої людини…

А може це дві різні істоти – час у минулому, і час у майбутньому?
Один все поглинає, а інший народжує,
Один злий, а другий добрий?

Ну що ж, доброму я вдячна, а вічно голодного не боюсь!
Будемо боротися: знайду в сараї стару раму,
Нові колеса – не проблема, змащу дзвоника, підфарбую.
Сідай, донечко, лети з вітром, співай разом з ним,
А впадеш, то не бійся, обробимо коліна зеленкою, заживе.
І вишню посадимо! За кілька років вродить пахучим соком!
Цієї осені наш новенький портфелик до школи,
Обов’язково дамо йому можливість заснути в магазині,
Там цукерки, халва…. Нехай здійсниться його мрія.

Юрчику, чекаю тебе завтра в гості, з дружиною, з усмішкою,
Зіграємо в наше традиційне «країни-столиці».
На всяк випадок зазирни у атлас, пригодиться.

Ну все, бувай, час! Ми їдемо сім’єю до мами і тата,
Зараз ось тільки знайду свої модні блакитні босоніжки….

Сніги розвіяним
Плащем
Гуляють світом.

А січень вже
Стріля дощем
В зелене жито.

І від тепла
Озимина –
Смарагди в полі.

Що стане з житом,
Як весна
Сягне роздолля?

Примерзле жито
Не буя
Рясним колоссям.

Зима не та?
Вина чия?
Чи так здалося?

І горе спільне –
Не чиєсь,
Як в сиротинці.

А хліб – то є
Для нас усе,
Для українців.

Болить душа,
Бо січень знов
Шмага дощами.

Хоч би
Посіять
Ярину!

Дай, Боже,
Ранню
Нам весну,
І лад між нами !

Пиши мені! Пиши! Я відповім
На кожен знак, на кожне твоє слово
Про те, що ти в житті моєму – грім,
Про те, що я живу, про те, що знову…
Пиши мені! У душу покладу
Усе, що між рядками прочитаю,
Здійснюсь у твою мрію молоду:
Віддамся, залоскочу, закохаю!
Пиши мені! Відсутності листів
Здолає час. Я навчена чекати!
Я знаю все! Усе, що ти хотів…
Але пиши! Я хочу це читати!


2002

Належати коханню і мечу,
Ріці спокус і пристрасному літу,
Голгофі днів, пташиному ключу,
Сльозі єдиній і усьому світу,
Належати і сонцю, і дощу,
Краплині меду і думкам свавільним...
Належати коханню і мечу.
Належати - і бути справді вільним.

Боже
дай мені таку самотність
щоб навіть мене не було вдома
Неда Неждана


Такий малюнок: небо голубе
(Ба, ні, то місяць - справді, вже смеркає).
Мене немає. І нема тебе.
І дому в нас, напевно що, немає.
Важкі думки обсіли, мов хрущі.
Ніхто не струсить - начебто ж весніє.
Тут злив нема (лише - дрібні дощі),
Нема коханих тут (лише - повії).
А як повіє, і закрутить вир, -
Засипле сміття, курява, полова.
Рости не вгору можна, а ушир.
Щоб з коренем не вирвало на дрова.
Пружним покосом - лінії кружлянь.
(Авжеж, докосим - лугом, попід гаєм).
Тебе немає - в дзеркало поглянь.
Немає сну. І навіть сліз немає.
Це місто знов затягує мене,
Як той удав. (А що, не знаєш? Знай же!)
Твоє обличчя - світле і сумне -
До цього дійства непричетне майже,
Як не причетна тиша до мовчань,
І темрява до ночі - ні на йоту.
І знов малюнок: День. Ріка бажань.
Тремтить рука в передчутті польоту.
У місті цьому нас немає, ні!
Малюнок третій: Сяйво. І... покара.
Лишився напис на глухій стіні:
"Тут був Дедал, що породив Ікара".

Життя людське, неначе дивне коло:
Назад вертає, хоч іде вперед.
Бурштинові зірки - Господні бджоли -
Збирають в небесах прозорий мед.

Бредуть в ріку туману білі коні.
Цей білий сад, цей білий світ без меж!..
І білі сльози падають в долоні.
Я - теж бджола. І, може, зірка теж.

Зірвана дорога…Зорі, як коні засадні…
І місяць пасеться мовби відгулень…
Печалі можете в комені записати!
Зупинився. Більше від себе не бігаю…

Страх всередині наче зашкурна вода…
З душі на чий город скинути камінь?...
І розплакався так, як не плакав зрода.
Лихо чорно-тяжке сходить золотниками…

Він мені казав при повній чарці,
Що не п’є, а пив не коньяки.
Що спалили сина в кочегарці
У селі сусіднім бандюки.
Що, мовляв, були раніше травні –
Почувавсь людиною солдат.
А тепер усі такі безправні,
Що й начальству нині не до дат.
Що бували людомори й війни,
Та завжди казьонний був закон.
А тепер усі ми самостійні –
Женемо на продаж самогон.
Санаторну мав колись путівку,
Трудодні, заняття до зими...
– Чорт би взяв ту кляту Хоружівку!
Був земляк, солдатський син Кучма!
Сподівавсь і плакав перед смертю,
Хоч який у дядька в світі гріх...
Гірше від гестапо і від СМЕРШу –
Це образи й кривди від своїх.
Мав і на дільничного образу,
На стару бабусю, на город...
Так ми і не випили ні разу
За країну нашу, за народ.
І несли його в останні далі,
Піп махав кадилом, як тепер.
По-сирітськи дзвякали медалі
Мертвої землі СРСР...

Ми мовчимо і знаємо, о чім.
Остання нота в зорянім хоралі –
неначе крапля зимного дощу.
І стоїмо, немов на п’єдесталі,
бо небо, що спочило на плечі,
згасило тихим подихом свічу.

І не загляне чужинецьке око
в пожовклий сад, де на старій сосні
розп’ятий вечір у червонім сяйві.
І тільки чути траурні пісні
церковних мурів, що зачаті в тайні
на роздоріжжі готики й бароко.

По молитвах вечірніх у вікні
заблисла свічка, скрипнули завіси,
з віконних ґрат посипалась іржа.
І душі тих, які мандрують звідси,
зійшлися там, де на старій стіні
обох світів позначена межа.

Коли заснула храмова сторожа,
зів’ялі тіні падали на діл,
погасла ватра. І прогірклий стогін
тривожних душ і постарілих тіл,
затертий лик останнього святого,
були – як лепта: кесарева й Божа...

Сонце поволі спадає в замріяний обрій,
Вечір накинув на зморений берег вуаль,
З пахощів хвойних лягає на плечі шаль.
Сум у словах –
Я допиваю жаль.

Срібна мелодія м’яко стікає росою,
Голос з тридцятих, і ноти забуті давно,
Мій капелюх, як із кадрів старого кіно.
Дзвін кришталю –
Трохи гірчить вино.

Ніжні обійми і наше останнє танго,
Пальці мої по твоєму ковзнуть волоссі,
Все відбулось, але щось таки не збулося.
Сіль на очах? –
Вибач, мені здалося.

Вам лестить моя молодість! Мені –
Таланти Ваші й вічна непокора!
Така зваблива в кожнім Вашім сні –
Я зашаріюсь tet-a-tet у коридорі.
Хто Ви мені: учитель чи коханець
(То де цілунки, пестощі, зітхання?)
А я Вам? Так, остання із обраниць?
(А де побачення? Самі лише бажання).
Що поміж нами? Мудрості порад?
А чи наївності у кожному питанні?
Чи змій-спокусник – невгамовний гад
Схиляє до гріха? Чи покаяння…
Вам лестить моя посмішка. Мене
Вражає сум очей давно публічних.
Це тимчасово! Скоро це мине
А так хотілося... хотілося навічно!

2001

Виклик прийнято). Вірш з римами на -ель)

Збудую диво-корабель.
Він попливе до тих земель,
Де 25-та паралель.
Зелений мис.
Медово пахне мірабель,
А хвиля горнеться до скель,
Немов манто a la Шанель.
І легкий бриз.
Де понад урвищем готель.
І подають холодний ель,
Запечену морську форель,
Коктейль "Каприз".
А ввечері – віолончель.
І флейти лине ніжна трель.
Відлунням котиться до стель
Нічний каприс.
Олія. Темпера. Пастель.
Мане, Моне, і Рафаель.
І рембрантова акварель.
"Вікно". Матісс.
Мсьє-мадам-мадемуазель!
Крутіть рулетки карусель –
Життя – солодку карамель:
Ура! На біс!!!

Чим платити за газ, чим платити за воду й світло
Та за сонний сніг, що на тлі його силуети: як вії – віти…
Чим за те, що коптиш, мов піч архаїчна повітря
тридцять років… і від вівтаря до цвинтаря носиш вістря, –
Незагострене вістря суму в незагоєній сумці серця…
Чим за те, що ні час, ні горілка з червоним перцем
Не стривожать минулого, пам’яті не стриножать…
А нічим…не вітчим мій добрий єдиний Боже;
За життя не заплатиш, вар’ятко, тепер – лічи:
Підбивай рахунки, серпанки, густі цілунки
В передпліччя, в губи, в чоло. Та мовчи-мовчи.