Поету краще не женитись,
Бо він шукатиме вночі
Не як до жінки підступитись,
А до поезії ключі.

Піде сама собі дружина
За двох кохати і страждати,
А в нього думка все єдина:
І те, і це заримувати...

Він дбатиме не про достаток,
Творитиме в сім’ї не те –
Писатиме складний початок
Або закінчення просте.

А з’являться у нього діти –
Підкинуть ще одну проблему,
Та буде він не їм радіти –
Писатиме про них поему.

Затупляться ножі й лопати,
Зима насипле снігу в двір –
А в нього час не ґаздувати –
Записувати на папір.

Хоч обіцяє всім без міри
Кохання і до щастя злетів,
Не йміть йому, дівчата, віри
І не закохуйтесь в поетів.

2000

Подейкують, же ланцюги у злоті
Тримали міцно твій сріблистий гріб,
Же знатний прах твоєї післяплоті
Дамаський меч напохваті беріг.

У середполе, ген у позамісто
Стріла вказала на послідній стан.
А може, пáла там зірниця чиста,
Котру ти одмолив, соцініан.

Хтось мурував стовпа тобі до тверді,
Чи цегли ти навіз туди вперед,
Як фараон? А може, спересердя
Розкидав геть, пославши лугом смерть.

Хіба тепер то важить, князю Пронський...
Як ти вже — пам'ятник. Гніздо лелек.
Один в полях. В Європі. Й по-сіромськи
Ми губим слід твоїх бібліотек.


2010



**"Мурований стовп" — пам'ятник архітектури XVII ст. Кам’яний стовп у формі аріанського склепа встановлений на могилі колишнього власника м. Берестечка князя Олександра Пронського у 1631 р. Такі пам'ятники ставили на могилах соцініани — прихильники поширеного у ХVІ столітті по всій Західній Європі одного із напрямів кальвінізму, з яким жорстоко боролась католицька церква. Не вціліли такі пам'ятники ні в Румунії, ні в Угорщині, Пруссії, Сілезії, Голландії. Існує легенда, що срібна труна князя була наповнена коштовностями і висіла у склепі на золотих ланцюгах. За часів Олександра Пронського Берестечко було одним із найбільших у Європі центрів соцініанства, у місті діяли освітні заклади соцініан, велика бібліотека.
Інша легенда розповідає, що під час однієї з воєн, які прокотилися через Берестечко, три стріли було пущено в цій місцевості. Перша стріла залетіла недалеко і впала за Берестечком в напрямку села Кутрів. Пізніше на цьому місці поховали князя Олександра Пронського і спорудили уже згадуваний Мурований стовп. Друга стріла полетіла правіше і набагато далі. На тому місці згодом поховали сестру князя Олександра Маруху і насипали на її могилі високий курган. Третя стріла полетіла ще правіше, впала і загубилась у Смолявському бору.

И тот, кто повержен, никем не утешен,
И тот, кто тщеславен, напорист и лих;
Кто в мыслях уверен, в поступках безгрешен
И запросто судит, и правит других;

И падший в неведенье, Бога клянящий,
И бьющий поклоны в тени алтаря,
И тот, кто над всеми, печально-скорбящий,
Застыл в удивленье, улыбку тая, –

Кто скажет, что ОН и бесчестен, и гадок,
Что предал, не ведая чувства вины,
Что мир совершенства – преддверие ада?
Кто сможет отважиться? Я или Ты?

Між спорідненістю та сирітством
ми завмерли удвох на межі.
Не здолати невидиму відстань —
ми одвіку з тобою чужі.

Незнайомі, далекі, самотні —
зачинились у власних світах...
Тільки спільного міста безодня
сипле сніг на схололі вуста.

Тільки бесід колишнє натхнення
здоганяє зненацька вночі.
Ще — Сумська.
І інжирне варення...
І поезія...
Досить.
Мовчи.

день заточився, скулився сіро
втомлений грою вірю-не-вірю
жовті квартали різьблять зі сиру
вулиці-вени
ранок займеться ой як не скоро
зорі-пліткарки блимають хором
сніжні замети - шати Пандори
місяць-вареник

гойдалка світла маятник рушить
сріблом заблисне ковзанки вужик
там де ми разом загнані душі -
тиша дзеркальна
холодом тисне в холоді тісно
тихим зітханням кашляє пісня
пустиш до ранку збоку присісти
як ти? – нормально

Не мовчи,
бо наша мить промайне.
О, веди
в обійми літа мене.
Не губи
бажання мрії-сади –
запроси
начаруваннями краси.

Саме ти
втамуй торканнями те
самоти
відлуння зимно-хрустке.
Не займай
у серці тільки сльоти.
Запроси,
до зорецвітної роси.

По воді
у сяйво тиші веди.
Ми одні
для ласки і наготи -
пригуби
як подих і донеси,
не суди
її п’янкої теплоти.

[Але ж ти -
уготована, доле, мені,
не згубися неждано-негадано у пелені,
де примарні жадання збуваються хочеться нам, а чи ні,
та незмінно збуваються, мов у найгіршому сні -
забутті]

Не гляди
у минуле - палкого вина
не знайти
де усе пережито сповна.
Хай одне тремтіння серцебиття
і веде -
назад немає вороття!

Адже ти -
дарована, доле, мені,
не губи
себе у забуття пелені.
Далині в яснім явися огні -
мрії-сні
у зорецвітній вишині.


Не мовчи,
бо наша мить промайне.
Поведи
від суму далі мене.
Не губи
у серці мрії-сади –
запроси
зачаруваннями краси.


січень 2010

Час моїх журавликів —
Мрії і сподівань,
Прилети із Африки,
Й біля серця стань.

Прилети із вирію
Із юначих літ,
Повернися вірою
В цей жорстокий світ.

О, далека Африко —
Молодість моя,
Намалюй на клаптику
В небі журавля,

Квітку журавлинку
В крапельках роси,
Й віри соломинку
В клюві принеси.

Від станції Мінус
До станції Плюс
З зими і до літа
Крові ешелони виштовхує пульс
У простір відкритий.

Не вправлюся пішки,
І не добіжу —
Червоним тільцем в ешелоні
Дістанусь до скроні
І їй розкажу,
Що справи — солоні...

І тіпнеться жилка на скроні німа,
Неначе вагон на пероні...
Далеко позаду здіймає зима
Сніги паперові.

Я там народився — і вже не вернусь
Вокзалами аеропорту...
Від станції Мінус до станції Плюс
Ідуть поїзди крізь аорту.

Дай, Боже!
Навік здолати зло вороже,
Яке приховує тавро,
Що закотилося в нутро…

За правду стіймо, за добро –
І нас ніхто не переможе,
Як буде Слово –
на сторожі…
5.02.10

Міряли, судили і рядили, -
Часу вдосталь, щастя – через край.
Катували словом і …любили,
Пекло днів приймаючи за рай.

Що, про що – ніхто тепер не скаже,
Обминали Бога хто як міг.
Крайніх не шукали. Хто ж розв’яже
«Рук сплетіння і сплетіння ніг.»

Вийшов час, пройшов химерну браму.
День сконав без тіні каяття.
Та рука в руці шматують рану
Лінії кохання і життя.

На столі та в душі нині будуть білі обруси,
Бо поріг переступить жаданий далекий гість.
Аж лелеки курличуть, цікавістю пнуться гуси
І на прив’язі пес втихомирив манірну злість.

Гість нап’ється і здуру попросить умити ноги,
І чесати почне про гріхи, про любов, про нас,
Розповість як живе, перехрестя в раю, дороги…
Без подяки піде, різко кинувши: «Ще не час!»

Зі стола та з душі буде здерто білі обруси –
Я не склала екзамен на вічність, – як каже гість.
Знов у скриню ховаю печаль і червоні буси,
Бо далекий, жаданий іде до чужих обійсть.

Сьогодні ми разом. Вечір,
За вікнами сніжне танго
І вітер, старий диспетчер.
Я їм курагу, ти – манго.

Хизуєшся давнім хистом
Про мене, коханку, дбати.
Любов увінчалась змістом
І… ще чим, не слід казати.

На зло подзвонив мобільний,
Із ляку я впала з ліжка.
Кімната, як холодильник,
Під боком зім’ята книжка.

Півдня чи годину спалось –
То сон покорив утому.
Пішов ти, коли світало,
Як спогад, пішов рік тому.

Сьогодні самотньо. Вечір.
За вікнами сніжне танго.
Лиш вітер, старий диспетчер,
Хизується древнім рангом.

Заморський пане, кави я не п’ю,
ви говоріть, я чую, ви в раю.

Ви кажете, чудова пара з нас?
Таж ваш удвічі швидший віку час.

Що ваша доня старша – не біда?
Таж ваш онук на «бабцю» загляда.

Вам молодість-краса моя проста
запала в душу і зняла з хреста?

Ви очі ті за скельцями знайшли?
Ви кажете, щасливі б ми були?

Мої вам руки – наче два крила,
а губи – мов водиця з джерела?

Які красиві і палкі слова,
та вже на плечах міцно голова…

Наш рай для двох шука нових воріт?
Ви говоріть, я чую, говоріть…

Для вас я – наче пісня солов’я?
Та ж не співаю по-англійськи я.

Цей птах хіба в Америку летить,
як осені прийде прощальна мить?

Для мене тут співають солов’ї,
тут рідні, друзі й вороги мої.

Не полетить ця пташка в злоту кліть.
Тож ви мене до бару не просіть.

2010

Дегустація болю на двох у пропаленій тиші.
Найніжніші слова до уявлених нами людей.
Ми забудемо все, ми усе в простирадлах залишим,
Коли ранок з похмілля в пошарпаній куртці прийде.

Не заводьте будильник, бо ми все одно не заснемо.
Не вмикайте світильник, бо з вами не я, а вона.
Я також зараз з іншим. Міцніше-міцніше. Даремно
Зупиняти почате. Вина і на крихту вина...

Дегустація болю. Півсмаком наповнені склянки.
Я, пробачте, запалю. Не можу без диму, а ви?
Ці солодкі години гірчитимуть трішечки зранку
Тютюном і похміллям і паленим пір’ям сови....
1999р.

вірш старий, наче з іншого життя.......

Як виникає дивне почуття,
що не підвладне часу і втручанням,
що тішить і продовжує життя?
Як виникає те, що звуть коханням?

Чому зникає дивне почуття?
Через підвладність часу і втручанням?
Через буденність нашого життя?
Чому зникає те, що звуть коханням?

Два запитання: різні, та, на жаль,
обидва актуальні й справедливі,
як сміх і сльози, радість і печаль,
зима і літо, райдуга при зливі…

Бажань та мрій багато є в людей,
а я висловлюю одне бажання:
хай, протягом життя, моїх дітей
цікавить лише перше запитання.

2010.

У кожному слові твоєму відчуженість і порожнеча
Нечути ніяких кроків, а тільки оті важкі,
якими приходить туга щогрудня, а грудень щовечора
помалу згинає плечі вагою її руки

І в мене вже серце-не-серце і в тебе серце-не-серце
Ми закриваємо двері без сподівань на дзвінок
Ми відкриваємо вікна і, як зіпсовані речі,
падають наші зорі у довгий яр помилок

Там вже лежать наші душі, і згодом впадуть наші мрії
а поки холодний вітер бинтами розмотує сніг
на втрачене майже-щастя і витрачені надії,
прощає мене!.. за тебе, за себе, відтак за всіх.

03.02.10

Не дивися мені у вічі,
Бо сьогодні вони не п’яні.
Але знаю, ти мусиш (ти ж – слідчий!)
Розкривати серійні кохання.

Ти не знаєш: я – вбивця чи жертва;
Чи я поглядом вбити у змозі?
За любов ти готовий померти?
Ні?
Тоді нам не по дорозі!

Присвячую світлій пам’яті Олексія Олексійовича Покамістова, інженера крюківського вагонобудівного заводу, репресованого в 1937 році і безпідставно звинуваченого у шкідництві. Він єдиний із усіх арештованих не визнав себе винним і не оговорив нікого з колег. Тільки через двадцять років Олексій Покамістов, пройшовши пекло ГУЛАГу, повернувся в Кременчук. Всі інші учасники так званої “шкідницької групи” були розстріляні ще в 1937 р.

На допит викликали серед ночі.
В кутку чорнів залізний сейф, як дот.
І лампа Ілліча сліпила очі,
І слідчий щось писав собі в блокнот.

— Ми судимо тебе за намір зради —
Луною по склепіннях загуло —
З метою повалить радянську владу
Ти на заводі звив своє кубло.

Тебе давно вже взяв я на замітку,
І класове чуття не підвело,
Бо варто лиш було смикнуть за нитку,
І ось воно: шкідницьке ремесло.

Ти вісь проектував з тонкої сталі.
В вагонну вісь дефект навмисно вніс
Із замислом, що сам товариш Сталін
В вагон зайде. А потяг — під укіс!?

— Абсурдне звинувачення! Не згоден!
Коли ми завершили цей проект,
Одержали дипломи й нагороди
За міцність і новаторський ефект.

Все, що було у світі найновіше,
Ми втілили в майбутній наш вагон.
Він легший, досконаліший, міцніший.
До речі: він товарний. Де ж резон?

— Революційну совість не обманеш!
Красива казочка, та є одне “але”.
Ти що, очкарь, мене за дурня маєш?
Ось тут зізнання всіх твоїх колег!

…Рядки брехливих доказів і свідчень...
Не відрікайтесь, друзі! Нащо ж так...
Я вірив вам. Невже тортури й відчай
На цім папері залишили знак?

— Ну! Прочитав? Що, правда очі коле?
Потер набряклі руки м’ясника.
— Ви справді вірите, що вороги навколо?
Чи то партійна лінія така?

— Мовчати! Закарбуй собі на носі:
Тут лише я питання задаю.
Хизуєшся, що не зізнався й досі?
Ми зараз допоможем …мать твою...

І били. Аж здулися жили бичі.
Терзати плоть – давно набутий фах.
Підняв криваве місиво обличчя:
— Ці прапори... Як червоно в очах...

— Оклигав! Що, відчув на власній шкурі,
Як нам, чекістам, правити лапшу.
Ми й не таких ламали товстошкурих.
— Ось тут підписуй!
— Ні. Не підпишу!

...Світ вирина із темряви помалу.
Ось та межа. За нею – небуття.
Що я? Мільйони безвісти пропали.
Загинули нізащо, без пуття.

Хіба це влада рад? Стелили м’яко.
Ні, не такий ми обирали шлях.
А марення кремлівського маньяка:
“До комунізму !..” На людських костях?

— Вставай! Піш-шов !.. — І люттю грають жовна —
Молися, гад! Затвердили згори
Зустрічний план на честь річниці Жовтня:
Ще розстрілять вас сотні півтори.

Зіницю стволу точно в серце править.
Ще подих... Ну ж бо! Подих! А не хрип.
І мов крізь сон: “Наказ! Цього — відставить.
Ще не зізнався. Дуже впертий тип.”

Кріпись, Альошо! Двадцять літ розлуки
«Великий мудрий Вождь» тобі відвів.
Ти ще не знаєш про нелюдські муки,
І холод льодяний колимських таборів.

Сипся, сніже, на те і зима,
хай іще порадіє малеча.
Вкрий деревам оголені плечі,
зазирни у вікно крадькома.

Що мудріше є в світі, ніж це
ворожіння холодного неба,
що відбілює навіть ганебне
і ховає, мов голку в яйце.

Ще учора темніло в очах,
мерехтіло, мов на шахівниці —
скільки чорного в душах і лицях —
а уранці цей сніг розпочавсь!

Білий-білий — по чорних ночах,
по брудних закапелках і трасах,
чистий-чистий, мов tabula rasa,
як дитя в материнських очах.

Стільки у тебе, юначе, життів —
аж розбігаються внутрішні очі,
Дивляться навкруги і налякані
стрімголов утікають назовні.
Знову сьогодні відмерло одне —
недогодоване, як тамагочі, —
Вкотре скорботу ховаєш ти
у повіки, неначе образу кровну.

І дні не встигають міняти освітлення
до напівтіней обличчя,
Душі-близнючки жваво гойдають
і переважують настрій на шальках.
Смішно, то страшно їм, дітям,
то би заплакали гірко, але не личить —
Навчені витримки і,
як за годинником, йти налаштовані змалку.

Ще балансуєш ти, ніби за поручні,
того, хто поряд, хапаючись.
Ще не встановлені точні твої
для ліквідації координати.
Ще жевріють скалки надії
неопалимі, палючі, палаючі.
Молиться мовчки
за тебе,
за вісті благі
замислена Богоматір.


2010

Замість епіграфу:

Місто-мандрівка,
Місто-любов,
Словом надії до мене промов...
...Сльози прощення – цей стоплений сніг
серця –
лишаю в калюжах Твоїх...

06.11.2008

...............................................

Ти – в місто Мрій!

А я – туди, де сіро...

Я щастя Твоє заздрісно,
без міри,
вимірюю бажанням потаємним.
Тим сповнюю у собі пустку ємну.

Тобі туди –
де навіть дощ ОКРАСА!
Куди тікають музи із Парнасу.
Де красно вдячні
і сердечно раді
зустрічним випадковим,
всій громаді.

Веде бруківка.
Не шукай асфальту.
Таємними стежками Кайзервальду
іди за сонцем!...
Заздрю!
Чуєш???
Чуєш!!!

Ти містом Мрій мандруєш...

Й не цінуєш.



13.06.2009

T.S.


По спальне порхает Солнце. Но он - храпит.
Сегодня она колибри, а завтра - коршун.
Но, только сменив размер, не сменить орбит -
Хоть лучики-слёзы с каждым витком всё горше.

Он любит шуршанье мёртвых морей листвы
Сильней, чем послушный шелест её порханий.
Его оправданье: "Все мы, милок, черствы..."
Она ему верит и кличет упрямо "honey".

Ты скажешь: на кой ей этот ледовый жлоб,
Похожий скорей на айсберг, чем на комету?
Пусть время и лечит - сколько оно ни шло б,
Способно лишь мерять градус вдогонку свету.

Но, даже заброшен, вакуум столь горяч,
Что воют термодинамики, шкаля рожи.
Она не забудет. И, как ни старайся врач,
Он всё-таки будет в статусе "Мой хороший".

Ей носят на завтрак звёзды, а Млечный Путь
Поит белым соком из чёрной кастрюльки неба.
Но ей нету блюда вкуснее и - правда, жуть? -
Насущнее чёрствой корки живого хлеба.

Но что ж! Таковы законы житейских зол!
Пока ты не стал золой, золоти весь космос!
Дерзай растопить Антарктику - коль обрёл
Какую-то параллельную жизни плоскость.



2009

Всміхнися, маленька.
На вулиці падає сніг
і віхола біла
гуляє розхристано містом,
та глибоко в серці
цілюще тепло я зберіг –
воно подолає
лещата морозу і відстань.

Завія кружляє:
здається - не видно небес...
Невидимі струни
між нами натягнуті тонко.
Мій Ангел молився,
і дух твій сьогодні воскрес,
освячені крила
пробили земну оболонку...

І, може, раптово
у пеклі нудьги й самоти
застуджене місто
засяє невидимим світлом!
У цій круговерті
слова мої будуть рости,
незвідані далі
у серці твоєму розквітнуть.

Зацвітають сади, зацвітають сади,
Дзвонить срібло роси кришталево,
Ти до мене прийди, ти до мене прийди,
Найпишніша краси королево.

Усміхнися мені, мов черешня ота,
Білим цвітом хай усміх твій сяє,
Хай те полум”я світле мене огорта,
Наче море любові безкрає.

Бо вогонь твого серця для мене святий,
Без кохання він гасне так швидко,
Я із губ твоїх вип”ю нектар золотий,
Наче джміль із найкращої квітки.

Зацвітають сади, зацвітають сади,
Дзвонить срібло роси кришталево,
Ти до мене прийди, ти до мене прийди,
Найпишніша краси королево.

7510 р. (Від Трипілля) 2002 р.

Діаманти вилискують згорда при витоках пальців твоїх,
Мерехтять розкаратно.
Хоч і сяйво у них - коли світло забрати - мертве.
Я виточував грані, терпів, але гідність тесати не міг -
Не титановий бо.
Але й ти у наближенні мало подібна на жертву.

Тепле хутро міняй, добираючи настрій під колір і чин,
Все наївно гадай,
що зігрітися може у норковій мантії серце.
А сезони минають в тобі. І тебе. Мов сліпий пілігрим.
І мандрівки твої
передбачувані так само, як сила інерції.

Та хіба я суддя? То, хіба, тільки в грудях ще молотом б'є,
Просить тиші у залі
і Час викликає на праві єдиного свідка.
Він замовчує більше і плутає, радше, як ловкий круп'є.
І Феміда на нервах присуджує:
відстань - обом. І наснитися - зрідка.

2010

Мороз повісив на вікні
Тигрову шкірку.
Вже вкотре ця смугаста ніч
Втрачає зірку.

Жаринки-сльози крижані -
На щоки шибки.
Щось обривається в мені
Струною скрипки.

Ще мить солону в напівснах
Проб"є гортанно.
І тигр із жовтого вікна
В імлі розтане.


21 січня 2010 року

Збиваєшся на кожній ноті "фа",
Холоне кров у вирізьблених венах.
І гасне день між аркушів зелених,
І гасить біль непрохана строфа.

Немає місця. Ночі лиш стіна
Сховає все, відкинуте нещадно.
Хотіли збожеволіти від щастя,
Та щастя збожеволіло до нас...



2009

- Скажи, віщунко сивоока,
чому сумна душа мольфара?
Чому його чоло високе
сповила туги сіра хмара?
Чому його не вабить коло
істот, ним скликаних гостинно?
- Танок у вихорі Еола
він сам створив, моя дитино.
І сам поставив стовп тотемний,
щоб центром створеного світу
той слугував і нощно й денно,
казок дивами оповитий.
Ось казкарі і чарівниці,
валькірій рій і мавок співи,
ось чорні ангели й черниці…
А жорна труть життя у мливо.
І виникають з того млива
нові казки й події дивні:
чужі з’являються мотиви
й голосять дико вранці півні,
що знищить світ овець отара,
де чабанами злі лисиці,
що білі крила у мольфара
насправді кольору чорниці.
Цей світ – утопія, дитино.
Утопія - завжди зникома.
Платня за неї триєдина –
розчарування, біль і втома.

Вузьке підвіконня… Ще вчора – веселі діти.
І лузали щастя своє, як великий сонях…
Вона – божевільна. Їй треба впіймати вітер.
І кришить, мов птаху, окраєць тепла в долонях.

Так мучить буденність. Цей розпач не має жити…
А вітер у косах – хвилююче і незвично.
І їй, ненормальній, так треба його вловити.
Собі.
У волосся.
Красиво.
Собі.
Навічно.

Так вузько і страшно.
Ця зірка мозолить око.
Її б рукавами з холодного неба збити…
Міняє світи…
І ніхто не почує кроків.
А з серця її витікає поволі літо…

Мишеняточко у ванні
Куп! Куп!
А довкола хвильки раді
Хлюп! Хлюп!
Милом – лапки, вушка, хвостик
Мий! Мий!
І водичка, наче дощик,
Лий! Лий!
Оченята слід закрити
Жмур! Жмур!
І гарненько чуба вмити
Фур! Фур!
Вже чистенькі мишенята
Чап! Чап!
Тільки з хвостика ще капа
Кап! Кап!
Аж чистіший світ навколо
Гай! Гай!
І підморгує бадьоро
Грай! Грай!

2010

В природі наші виміри відсутні -
Вона не ходить з метром у руці.
Ламають скелю квітів корінці,
Корали творять острови могутні.

Тож неминуче скоро день настане,
Коли світи побачать з торжеством,
Як змореним, скарлюченим єством
У карликах ворушаться титани.

В моїм краю живуть кряжисті сили,
Що рід ведуть із глибини віків.
В моїм краю ще збереглись могили,
Насипані шапками козаків.

В моїм краю в руках підкови гнути
Діди навчали босоногих нас.
( - Ну як тим воликом гарбу тягнути,
Коли її не зрушить і Панас?..)

Тут матері з такою добротою,
Якої ви не знайдете ніде.
Тут велетні з довірою святою -
Їх циганча круг пальця обведе.

Під стріхами красуні чорноброві,
Що мають серце чуле і просте.
В моїм краю чорноземи метрові:
Голоблю посади - і та росте.

А день, мов лицар, підійма забрало,
Склика тополі на старі вали...
В моїм краю вмирали, як орали:
На бій, неначе на роботу йшли.

Земля вертає хлібом сльози бранок,
І жде чогось коріння у гаю...
В моїм краю півні співають ранок.
Півні співають у моїм краю.

Знов насувається зима,
Лягає паморозь на луки.
Давно мені листів нема —
Мовчать сини, мовчать онуки.

Як видно, рід мій нетривкий:
Все рідшає круг мене парість.
За що життя — за гріх який
Мене оголює на старість?

Відірве друга, відбере —
І вже назад не повертає.
Я — ніби дерево старе,
Яке на вітрі облітає.

Лишилась тільки ти одна,
Немов берізка на галяві.
Нас віхола не обмина —
Чи ми у славі, чи в неславі.

Як нам не схибити в житті?
Як вберегти надійну руку,
Де навіть рідні душі — й ті
Одне одному чинять муку?

20.X.80, Мордовія

СПАЛАХ
Уночі по снігах – на Тарасову гору.
Чорна темінь чіплялась, тяглась, як смола.
Тільки ніч. Він давно собі вибрав цю пору.
Вдень гебісти в цивільному шиють діла.

- Здрастуй, Батьку Тарасе! Прости, що тривожу.
Я усе, що замислив, відкрию тобі.
Без надії і віри я жити не можу --
Рідний край ув імлі, а народ у журбі.

Змордували, зросійщили всю Україну.
Тож у кого сьогодні нам долі питать?
Сотні кращих синів хто в Сибіру, хто згинув,
А на тих, що зігнулись – мовчання печать.

Я спалю себе, Батьку! Й піднімуться інші.
Годі плакать! Сатрапи не вірять сльозам.
Мій останній протест, аргумент найсильніший
На алтар незалежності й волі віддам.

…Ніч завмерла від жаху. Принишкли алеї.
Сильний запах бензину. Сірник між долонь.
І живим смолоскипом, вогнем Прометея
Спалахнув він, щоб вічно горів цей вогонь.

Тьмяне сонце червоно зійшло на морози.
В лютім холоді день розповивсь і зачах.
У багрянім промінні льодинками - сльози
Мерехтіли в Шевченкових сивих очах.

А ти так багато мені намовчав, ніби маку насіяв,
Хоч сядь або плач і збирай, але я не твоя попелюшка,
Бо слухати і не почути тебе—це така безнадія,
Що навіть сусідки услід головою хитатимуть скрушно:

„Сердешна, укотре вона помилилася і обпеклася,
Чи так на роду їй написано, чи перекреслено кимось”,
У паспорті не зафіксує ніхто, що породистий красень
Бажав одружитись, але передумав, утративши стимул.

А я переходжу сніги, із глибин відчуваючи магму.
Я так би тебе відчувати хотіла, твою серцевину.
І мелос весільної пісні здіймає уверх діафрагму:
Любив_та_покинув,
Любив_та_покинув,
Любив_та_покинув.

Здається, вони мали рацію, славні кумасі-сусідки:
Уміти сприймати стосунки як чай до сніданку, як звичку.
Та звідки узяти здорового глузду, скажи мені, звідки,
Якщо ти трактуєш мене ніби пару тісних рукавичок.

Це страшно, та твій гіпнотичний перформенс дає результати:
І я, мов застигла у власній безвиході крапля бурштину
Порушую цілу мозаїку чорних і білих квадратів:
Любив_та_покинув,
Любив_та_покинув,
Любив_та_покинув.

Ти будь поетом навіть сто разів,
Поетом будь разів зо триста.
І як би ти високо не злетів,
Подумай : Чи душа у тебе чиста?

Ти будь поетом посеред творців,
А не творцем посеред віршомазів.
Якщо хоч раз купився за гроші,
То ти себе самого просто зрадив.

Хвали себе і підноси до зір,
Не слухаючи , що сказали люди.
Нема ціни у творчості і мір,
Так було вчора і так завтра буде.

Так буде…Й ти поетом будь,
Поетом будь разів зо триста…
У цих словах одна єдина суть –
Душа творця повинна бути чиста!

безликий сум на полотні
стіна свіча стремена на коні
вікно розбите у пітьмі
і сіна гниль і вершники земні
виття і вила

земне усе до забуття
про волю просо і життя
де сон бере мале лоша
і сяє трепетна душа
в очах кобили

свіча згорить стіни впадуть
кобила і лоша помруть
і в нас життя лише одне
і що зробили ми чи не
не так зробили?

2010

Припливи-відпливи.
Хлюпоче вода, набігає
Просіює море між пальцями
Жовтий пісок.
А десь між камінням
Забилася мушля,
Й співає!
І що це за диво:
Дві пісні в один голосок?!
Сіресенька мушля
І прожилки білі по краю
Цілком непомітна,
Простацька, негарна,
А он
Дві пісні у ній оселились, -
І вже ціле море лунає
Як спомин,
Відлуння,
як покрик закоханим вслід
В унісон.

тонкого сну зникоме відображення
на дні ріки - чи доживеш до дна
немов провини порскають ображено
ламкі комахи з білого човна
урізноводь -
любити і прощатися
урізноводь - ламати бильця слів
по котику по китиці по ратиці
по дотику рослини до землі
отак пророчі овиди збуваються
торкнешся сну і кола по воді
і біла піна різьбленої палиці
згортається до кореня слідів
до крил пера просякнутого виміром
до самоти що прогортає плоть
до виводу на крони білих вивірок
яких - у сні - прощає різноводь

Найбільше лихо на землі – духовна бідність,
Яка себе вдягнула в пишні шати.
Сліпої слави милі серцю грати
Підступно вп’ялись в душу – зникла гідність!

Найвища доблесть на землі – прийняти долю,
Якою б не була її сваволя.
Святий завіт ректи усім в недолі,
Нести прощення щире брату – виграв волю!

Найбільше щастя на землі – знайти любов,
Яка зійде зерном справдешнім в серці.
Дарунок Богом нам такий дається,
Аби розквіт стократно – світло в світ поніс!

Із творів Алекси Шантича (Сербія)
Завтра вже свято. Світло своє дивне
Лампада ллє, і вся кімната сяє.
Я сам. Годинник із кута лунає.
Час непомітно і безшумно плине.

Мороз надворі. Гріє піч поволі.
Лежу й мовчу, під головою – руки.
Лиш чую у вікно тихенькі стуки
Гілок горіхових померзлих голих.

Так, давній спогад під дверима наче
Чека і тихо в тужне серце стука,
Як друг, немов чиясь душа у муках
Із болем схлипує й зі мною плаче.

Колись давно, вечірньою порою,
Зима також покров гіллю плела.
Неначе сад кімната ця була,
Де тихе щастя плинуло рікою.

Як і тепер, лилось тоді проміння,
І сяяла ікона від лампади,
Приховував благословення ладан,
І тихо коливались світло й тіні.

Свічки горіли сальні жовтуваті.
Пахтіла ладаном уся кімната.
І, як на вічі, сіли ми, малята,
У захваті, що час у сніжки грати.

Під сивою вуаллю пару й диму
В печі вогонь палає жарко й живо
І смугами блискучо та грайливо
По килиму лягає й ними блима.

В м’якому кріслі батько сів спочити.
В устах у нього люлька задиміла.
І погляд його сонний, добрий, милий
Далеко поблукав цієї ж миті.

А біля нього матінка присіла,
Як символ щастя. Лагідна, бадьора
Сорочки шиє нам на свято скоре
І час від часу поглядає мило.

Кільця почулись стуки за дверима.
«Напевно, Петар це!» – гукає тато. –
«Завжди він любить щось розповідати.
Відкрийте дядьку!» І, як вир нестримний,

Щоб двері відімкнути, ми женем.
Й старий сусід, високий, наче хата,
Обтрушуючи з шапки сніг лапатий,
З’явився на порозі з ліхтарем.

І кожен з нас летить йому в обійми.
І мати його радо зустрічає.
А він іде до батька й всіх вітає,
Розпитує, як живемо усі ми.

І сяє щастям наша вся кімната.
На кожному чолі святе щось, миле.
Закручуючи вус, сусід уміло
Почне старі казки оповідати.

Ковтаємо ми мовчки кожне слово.
В той час як за вікном мороз, метілі,
Серця тремтять від радісної хвилі
Й чекають, чим завершить дядько мову.

А потім тато, ясний, як сонце раннє,
Узяв би гуслі у жилаві руки
Й почав би під зворушливії звуки
Прекрасний спів про Страхинича Бана.

Мені здавалось, пісні кожне слово
Неначе стало ніжною росою,
Що мерехтить, блищить і наді мною
Краплинками зтікає знову й знову.

Які ж далекі дорогі часи ті!
Обличчя рідні, вже давно нема вас!
Пуста кімната… Моє серце – хаос!
Не знав без вас я щастя ані миті…

Лампада й зараз тліє при іконі,
І до Різдва залишились години.
Я – лист зів’ялий, мене криє іній.
В своїй кімнаті-ямі я бездонній.

Дарма чекаю, скутий німотою…
Ані душі. Мовчу, як камінь, сам.
Лише горіх померзлим б’є гіллям
В моє вікно, вітаючись зі мною.

Та доки мука серце мені косить,
Ніби мороз траву на скелі голій,
Із книг моїх, запиленого столу
Зашаруділи наче феї коси.

Поглянь! Вже розгортаються на диво
Старі книжки, сни туги й самоти.
Усе заворушилось, мерехтить.
І падає на мене шуму злива.

Чи все це наяву? Чи все наснилось?
З розгорнутих книжкових сторінок
Легкі птахи злетіли, мов з гілок,
І по кімнаті розгорнули крила…

Всі ніжно-світлі, аж прозорі в русі.
Одна пташина в’ється при лампаді,
А інша проливає сльози градом
Перед портретом мертвої матусі.

Одні птахи біляві, мов лілеї,
Пір’їни в них на грудях золотії,
А інші – сині всі, з рудим на шиї,
Неначе пофарбовані зорею.

Якісь мені на мляве серце впали,
Тріпоче пір’я – шелестять шовки.
А птах один крилом своїм легким
З теплом торкнув моє обличчя в’яле.

Хотів зітерти мого суму тіні.
І слухай! Заспівали всі вони.
Звук голосів чарівних їх дзвенить,
І крізь той спів я чую слів тремтіння:

«Забудь свій біль! Хай він навіки згине!
Твої ми вірші й друзів всіх отих,
Хто гріє душі на зірках ясних.
Всі ми і є жива твоя родина.

Ми криємо усі серця тривожні.
Ми – як роса на одинокім листі.
Мільйонам несемо ми в ніч імлисту
Надії ліхтарі гарячі Божі.

З’єднання душ людських – це наша справа!..
Пов’язуємо мертвих ми з живими.
Якщо ми поряд, завжди будеш з тими,
Яких давно укрили пишні трави!

Ці зграї благодатні обійми ти!..
Й коли тебе накриє смерті хвиля,
Ми теплі сльози на твою могилу
Із сонця золотого будем лити.»

Дзвенить акорд… І промені гарячі
Лампада ллє і кидає на стіни.
Лунає із кута старий годинник.
Закривши очі, я від щастя плачу…
2002

Давні твої коханці лізуть, неначе волосся,
Гніздяться у головáх, ніби бойцуни на стовпі.
Пташата у них ростуть, пташата поживи просять
І скиглять - допоки кволі, і ситі - поки сліпі.

А тільки-но невбачай повипинаються крила
Із перших бруньок у розлогій кроні твоїх ребéр,
Пташата-вже-коршуни ревно та опазуріло
Вискубують пір'я, у тім'я в'ївшися, як у герб.

Їх коронують гучно, із серцем на троні садять
Мої простолюдні, мої ревниві німі думки.
Та ти приходиш - миром - і їх анархічну владу
Скидаєш із трону цілунком обвітреним і палким.

2010

Боже, Ісусе Христе,
Царю Ти наш небесний!
Душа в мене,
може,
розхристана,
може,
далека від істин.

Боже, одного разу
хочу Тебе спитати –
чи важко Тобі
бути Богом?
вічно людей прощати?

Ти поясни мені , Боже,
як це - у серці вмістити
любов- таку величезну,
щоб
ворогів
любити?

Дивись, в цьому світі земному
стільки є сліз і гріхів,
байдужості,
заздрості,
злоби...

Тобі –
лиш церковний спів...

Я так би хотіла бути
мудрою,
доброю,
світлою.
Я так би хотіла здобути
небо в своїх думках!

То як же Ти зміг,
мій Господи, –
пробачити всі провини,
пробачити кров і сльози –
пробачити –
і здолати
перед розп’яттям страх...

Як я повинна іти?
Боже, навчи мене Ти!


2004

Романові Скибі

текст як відмазка - живеш і листаєш
мнешся понуро з ноги до ноги
старість не радість
і радість не старість
все що зосталось
крила й борги

і не відріжу й не відворожу
і не поставлю слухати
де
вечір колише білу сторожу
і загорожу білу пряде

так і залишусь листом осиним
криком совиним привидом
чи
тим хто розріже сонце як диню
і - закричить

і загорнувшись в листя і в сушу
в гори і води
в сад і зело

виригну душу
виплюну душу

все
відлягло

давай заховаємо
неспокій у кімнаті
з відчиненими вікнами
може відлетить
а потім розчинимося
в оксамитовому дотику
протяжного саксофону

час поллється
тоненькою цівкою
піскового годинника
а ми обгорнемося тишею
як теплим коцом
і
будемо вдихати
повітря ніжності

притишимо серця щем
накриємо його сміху
дощем
і разом займемося...

безтурботністю

Якщо залишають сили,
Ти Бога не згадуй всує,
А думай, вкраїнцю милий,
Про те, що Вона – працює!

Коли у шаленім темпі
Інфляція дме у спину –
Згадай, що смугастий Рембо
Іде рятувать країну!

А раптом котроїсь днини
Тебе запосяде скрута –
Утішся, громадянине,
Бо думка твоя – почута!

Кроти завелись між грядок?
Не варто здіймать тривогу!
Бо Він наведе порядок,
Як голос даси за нього.

Якщо ж про свої здобутки
Забудеш, мов ненароком, –
На чинні біг-борди хутко
Ти кинь незрадливим оком!

Коли ж виробництво впало,
Собі не впадай у відчай:
Довірся професіоналу
І силі його чоловічій!

І як тут не буть щасливим,
Коли, наче кашу масло,
Нам будні активно живить
Веселе і влучне гасло?

І що нам з тієї кризи?
Ми чхали на негаразди!
Бо в нас не брудні мармизи
На бордах – а чесні ґазди!

Тож так я скажу вам жваво:
Ні честь, ні життя віддати
Не соромно за державу,
В якої – ТАКІ кандидати!

P.S. Народ має владу, на яку він заслуговує.
Влада має народ, який їй це дозволяє.

2010

я хліб, Боже, ріж мене
я створений саме для їжі
і янголи в зубках ніжних
знесуть мою плоть вище

я сіль, Боже, бий мене
я стовп соляний, я камінь
ти сам мене з нирки вийняв
своїми святими руками

я біль, Боже, збав мене
розмаж мене шаром найтоншим
по кожній душі ослабленій
по стиглому серцю кожному

2009

більше не снись
ти мій сон отруїв
годі карати
вечір умив білі руки свої
як прокуратор
я йому ноги омию нехай
терпнуть коліна
нашепочу аби туга лиха
зм’якла у глину
вечір не зглянеться
сниво дурне
з міхів розсипле
вечір - мій кат - відспіває мене
голосом сиплим
пам’ять затягне шнурок
ув’язнить
вежа мов глечик
діва очей не зімкне ні на мить
коси по плечі
сниво розкраю на сотні судом
кину до схрону
завтра - прощати гоморру й содом
жінко солона
завтра - заклякнути межи стовпів
тихій і ницій
винести
стерпіти будь-що аби
більше не снився

І що не травень – розливає хміль.
І що не думка – то якась химера.
Я вчуся посміхатися крізь біль,
Й мовчати, коли хочеться істерик.

І що не сонце – випалить дотла
Усю траву, не дочекавшись квітів.
Я вчуся не примножувати зла
Хоча би тим, що не берусь судити.

І що не вечір – в’януть кольори:
І жовте, і червоне, і зелене…
Я вчуся не дивитися згори
На тих, хто йде внизу позаду мене.

І що не вірші – на один мотив,
Переспіви заїжджених мелодій.
Я вчуся жити серед власних слів,
Та щось не дуже в мене це виходить…
10.01.10.

Сніг товчеться у вікна
І просить для себе світу.
Надто тісно йому у безрам'ї самотніх шиб.
Душі хочеться змерзнути,
Щоби когось
Зігріти,
Коли холодом болю
Цей час так себе прошив.
Виростають ліси
Біло-інейним сном голгофи
Для розпятих пілатів
В епоху нечистих рук.
І питає історія тихо
Її:
Кого ти
Посилаєш відверто
На цю невідверту гру?
Сніг товчеться камінням,
Лягає у фатум слова.
І конає красиво
Під важкістю теплих ніг.
Крок за кроком –
І все...
І крутитись земля готова
Навіть в інший вже бік
По орбіті своїй сумній.
Тільки б душам, на жаль...
Тільки б мерзнути і мовчати.
Благородніє світ
Від безвидної суєти.
Виростають з-під снігу
Нові і нові пілати,
Що месіям своїм
Через себе кують хрести.