Загоюй кривди нещодавні
І не доводь мене до сліз, –
Всі аромати й барви травня
Тобі під вікна я приніс.
Не нарікай лише на долю,
Не вір у силу віщих снів, –
Небес причаєні приполи
Бояться подувів вітрів.
Іди з відкритою душею
Куди Господь благословля, –
Я довго жду і зву своєю
Тебе одну, любов моя.
І світлі дні, і ночі темні
Зітруть усе сумне й смішне, –
В своїй безгрішності даремно
Ти переконуєш мене.
16.05.23

З мене всі тепер сміються. Бо така вже доля.
Бо на лобі ріг з’явився. Величезна ґуля.
Пару днів я був на рибі. Стріла зла дружина.
І давай кричати, лаять. Нерви, як пружина:
- Вудку вдома ти залишив. Думав, я дурніша?
Я відразу здогадалась! Є у тебе інша!
- Звісно є. А що такого? – кажу їй, сміюся.
А вона як хрясьне здуру. Я, мов гак, зігнувся.
Прикра логіка жіноча. Часом навіть дика!
Скажеш слово, а страждає голова чи пика.
Пояснить не встиг дружині. В тім воно і штука!
Їй здалось, що інша жінка. В мене ж інша вудка!

15.05.2023

Марець спіє. Когут запіява.
Вже народжують Тимофія!

Господи, Господи,
з пильного розсуду,
зсподу, як воду,
дай йому вроду,
волос – ярицю,
душу – криницю!

Дай йому, Боженько,
вибору множенько,
путь – білолицю,
словеса́ – шпицею,
помисли – ягіддя,
мудрості – загодя!

Дай йому, веснонько,
квіту тілесного,
між перелесного –
сіянцю чесного,
лагідну вдачу та
вміння пробачення,
нашим побаченням –
правди і значення!

І мене задля нього зроби дужокрилою,
щоб, як належить, твердо любилам го!
Щоб, скільки моці, при кождім кроці,
хоч порох в оці, – Богу молилася
за його радощі та жалі.
Дай крила дужі, як в журавлів,
жеби те світло, яким володію,
світило доброму Тимофію!

Марець спускається зо свого згину –
Вже народили мені дитину!

18.03.2021

Скільки слів в тобі померло ненароджених від неї,
Скільки подихів зів’яло у блакитнім, синім небі,
Скільки раз птахи злітали у його відкрите лоно
І складалися у вірші чорним вихором. Долоні
Скільки книг читали з серця, скільки в променях спинялась
Мить коли горіло сонце, мить коли вона являлась.
І розходились ненатлі, щедрі поклики любові,
Що в’язали трепет серця до присвяти в кожнім слові,
І здималась від знемоги яви паволока димна,
І знічев’я проявлялись в переписаних картинах
Наші зустрічі любовні, парк в якому грудь колише
Театральну гру де шелест вулиць млосну драму пише.
Тільки ти шукала сцени не закоханого міста,
А блукала вільним серцем, чорним шелестінням лісу.

14.05.2023

я поринаю в вихор чистоти
шукаю таїну в забутому столітті
так , я не янгол - світоч доброти
але й не тіні зрадливе монисто
я не герой... людина... просто так...
крокую день-у-день у неймовірне
можливо й друг тобі , можливо й так
забуте слово - слово заповітне
я сам на сам з незгодами душі
я сам на сам з тривожними думками
чаїним криком - криком таїни
хитким містком між нашими світами
уклін минулим долям і словам
уклін земному притяжінню й волі
я кров і плоть , не лише дух забав
я ціль , мета , завдання , поклоніння
я мить , та мить одвічна і терпка
на присмак - брат гіркого цар-полину
мотив , мелодія - проста , дзвінка
людина , ціль , ідея , мрія , диво...

2007 рік

І знову поїзд. Небо і поля
Малюють прапори на мокрих вікнах.
Чиясь земля – то є чужа земля.
Я тут вже рік, але ніяк не звикну.

Стара Європа – Дрезден, Прага, Рим...
Мости, собори, опери, руїни...
І хто б мені про що не говорив,
Нема у світі краще України.

Де вітер з моря й магія Карпат,
Де ллються дзвони схилами Печерська,
І кожен, хто військовий – наче брат,
Де мова не німецька і не чеська...

Де ти працюєш, не скажу "живеш".
Яке життя, якщо ти там без мене?
І я тут не живу без тебе теж –
Бездомна, все одно, що безіменна.

Розкраєне ракетами життя.
Я не одна, хто каже – "до і після",
Хто утікав за руку із дитям,
Кому в чужій землі бракує кисню.

Ми вернемося, доньки і сини,
З чужих осель до зболеного дому,
Який вціліє в згарищі війни,
Що почалася сотні років тому.

Для мене закінчилася війна,
навіки повертаюся додому…
Не краятиме душу вже вона,
московських залпів не почую грому.

Нарешті спокій! Жаль, але такий,
уже ворожа куля не дістане…
Хоча на сході ще триває бій
і ще надовго нам роботи стане…

Там побратими, ще живі, мої
грудьми боронять Неньку-Україну.
І день, і ніч ідуть тяжкі бої,
а тут кати… допродують країну!

За гратами сидять захисники,
а «лідор» на очах всього народу,
продовжує ялозити байки
і свиті вже вручає нагороди!.

На фронті – пекло, там не до «сватів»,
та у тилу роботи теж не менше…
Бо доки не позбавимось кротів –
війну цю кляту точно не завершим!

Чи довго ще триватиме вона?
Війна – у їх кишенях й наших мізках!
Калиною не змінимо берізки –
чекає нас березова труна!

Я вибір усвідомлено зробив
і ні про що уже не пожалію,
але здійсніть ви заповітну мрію –
складіть у ту труну усіх катів!

Над столицею хмари – висóко,
а у горах – дістати рукою.
Поять весни березовим соком,
наче січень святою водою.

Арештовані кригою ріки
розливаються в травні в моря,
і вуаль з тополиного пуха
одягає зігріта земля.

У симфоніях солов’їних
потонули гаї і сади.
Все живе невгамовно радіє
черговому приходу весни.


15.05.2023 р.

Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваються окремі їхні фрази.
У пристрастях своїх вони такі ж наївні, як і ми,
Такі ж у них і ревність, і тривога.
Чи ж дивина, що бачу їх людьми...
Шкода – порозумітися незмога.
Та коли бачу, як корчують їх
Чи стовбур написом калічать,
Готовий захищать, немов синів своїх,
Бо що ж ми без дерев?
І немічні, й не вічні.

Твоє красиве тіло
Привабливе таке,
Бо завжди сніжно-біле
Й пружинисто-м'яке.
Як виріб ювеліра,
І зваба для очей, -
Оця гладенька шкіра
На горбиках грудей.
А запахи дитині
Від шиї аж до п'ят, -
Вдихати щохвилини
До скону буду рад.
Лиш тільки зараз, люба,
Мене ти не розсердь, -
Дозволь упитись в губи
Розтулені ледь-ледь...
15.05.23

І подув потаємно, й покликав мене: ходи!
І манив повним яблуком, що відбуло морози.
Де гілляка стирчала у полі, як мітка моєї біди,
там здибала його соромливо, листком мімози.

Та й стуляла докупи дві руці, а в них – лице.
Дай же дихати, милий, розверзнися одаль духу!
І встрягало тим яблуком в горлі докірне моє слівце
деревцяті на помсту чи тільки йому на потуху.

Я відслухаю все, що набрешеш зухвало мені тепер, –
тихо-лагідно мовила й ледь відвела долоню.
Він чесав мені коси абияк та пестив дбайливо скроню,
і прибріхував: Гери наступнице, місце тобі – етер!

Ми стояли – направду два прибідні – страчений і сліпа,
і стікали, як фарба з картини, з обійм наших теплі води.
Аж прозрію, дивлюся, а ноги мені обмиває густа ропа.
Та й подув тоді дужче й небесні хитнулись зводи.

Та й подув ще раз дужче, аж витиснув ребра в гладь
чисто-білої шкіри моєї, що ґрати невинному серцю.
Як не візьмеш з собою, то зрадь мене, чуєш, зрадь! –
Так кусала те яблуко з першогріхом в ядерцю.

І не стало ні слуху, ні духу, лиш поле й день,
лиш покручений стовбур без плоду і тінь, мов покруч,
лиш загущене синяве небо, без поруху й одкровень,
лиш закликана й лишена я, вже без клику поруч.

18.03.2021

Заголоси в мені! Заголоси!
Світнеш, мов наголосом пробитий.
Скосом, як сніг березневий, в мені коси
трави, як мито.

З небом відкрито кордони. Мій сон – мій сум.
Пасмуги болю – стрічки сіряво-сині –
падають звивисто з висі. Чи ми просили?
Те, про що ми просили, чи їм по силі?
Не обіцяй почутися по весні,
бо не мені!

З небом домовленість – стрітися по життю.
Шле, кажуть, жовтий – прощальний, букет нагідок.
В сні ж мені шле! З запискою "напослідок..."
Сніг йому – сльози. Сніг мені в судний – свідок.
Сходили трави словом по сум'яттю.
Їх пересіють ті, що настануть після.

Світ йому – мічення. Світ мені – тиха пісня.
Я доспіваю свою і його зачну.
Березню, снігом, коханий, хоч словом – сійся!

15.03.2021

Все в порядку, дівчино, все в порядку! –
ніч влягається кутиком простирадла,
мов дарує улюблену чоколядку
і питається: чом ти мені не рада?

Я кажу їй: ноче, бо ти бездушна!
Повсинали, як зернята в животятах,
у тобі наші душі. Хоч там не руш нас!
Вже історія доста тобою втята.

Все даремно, дівчино, все даремно, –
ніч сідає, мов кіт, на краєчок ліжка
і нашіптує снище жаске у дрему:
ти сама по собі, отже також кішка!

І виводжує вервечки котеняток,
що нанизані густо, мов чорні перли.
Вспію стиснути в жмені ниток з десяток,
решта – сиплються долу, мов щойно вмерли.

І викрикую: ноче, ти – чорна відьма!
Тягнеш хвіст свій, аж рвуться меридіани.
Най вкривають нам очі біленькі більма!
Вже роз'ятрені доста пітьмою рани.

Все минеться, дівчино, все минеться, –
ніч задобрює ту, що лежить під боком.
Аніж серце, як грубе намисто, врветься –
най закотиться в темінь мою глибоко!

12.03.2021

Причепилася ніч-смола
До стремен і мого сідла.
І до того ж кобилка чала
Норовиста була і щодуху мчала.
А чи думав кобили хвіст
Про палкий жеребиний твіст?
Мабуть, так, хоч і шерсть пекла,
Бо та ніч, як смола, по спині текла.
А чи думав я, чи гадав,
Що в коня я кобилку вкрав?
Як бретельки, тріщать загони.
Б'ється там ошалілий коник.
Та між нами і ним простяглися гони.
Буде десь мені щира дівка.
Цій кобилці стрімка мандрівка.
Танцюристу ж твісту -
Конику вороному,
Жевжику молодому ,
Хлопчику запальному -
Від бублика дірка.
Знаю я чоловічий шал,
Що несе, як дев'ятий вал.
Не піддайся, коню, злобі:
Поверну я під ранок кобилку тобі.

Люблю весну за сонце променисте
Що з-за обрію встає вдалечині,
І промінчики свої вогнисті
Пускає по ріднесенькій землі.
Люблю весну за цвіт вишневий
Немов крилаті пташечки
Осіли на деревах
І розсипали квітки.
Люблю весну за ясні зорі ,
Що блищать, он там вгорі.
Люблю весну за неповторність,
за миті ,що даруються мені.

- Чи Зеленого, спитати хочете, я знаю? –
Дід хитренько усміхнувся, - Як його не знати?
Бо ж стояли у Трипіллі поряд наші хати,
Я його іще з малого зовсім пам’ятаю.
Ілько столяром був знаним на усю округу,
Мав дітей з десяток, може, серед них Данила.
Наймолодший був із хлопців, і столяр умілий,
Та погнала його доля на дорогу другу.
Як народ проти царизму вперше збунтувався,
Опинився між есерів молодий Данило.
Через пару літ, здається, парубка зловили
Та й в Сибір аж на три роки в заслання подався.
А, коли вже повернувся, пам’ятаю добре,
То війна розпочалася, його і забрали.
Багатьох тоді з Трипілля на війну послали.
А Данило, говорили, воював хоробро.
Дослуживсь до «охвіцера», звання вже не знаю.
Кажуть, побував, неначе, німецькім полоні.
То не знаю. Та ж казати я не заборо́ню.
Може, й так. Та у житті всяко у людей буває.
Вже в сімнадцятому, наче, приїхав в Житомир
Там на прапорщика вчився, але не довчився,
Бо ж заколот більшовицький в Росії «случився».
Вже було не до навчання Зеленому тому.
Що ж я все кажу Зелений, він же був Терпило.
З діда-прадіда Терпили жили-поживали.
То його уже Зеленим есери прозвали.
Молодий же був, зелений. Так і приліпили.
Як Центральна Рада владу в Києві узяла,
Він вернувся у Трипілля владу лаштувати.
А тут скоро вже й німецькі загули гармати.
Скоропадському гетьма́ном душа забажала.
Може б ми були й не проти, так же він узявся
Землю всю колишню панську панам повертати.
Отоді Данило й взявся загін формувати,
Щоби гетьманові план той так просто не вдався.
Пам’ятаю, ходив в шапці з червоною стрічкой,
Казав, треба владу Радам в країні віддати.
Чисто тобі більшовицький який агітатор.
Потім, правда вже покинув дурну оту звичку.
Коли німці покотились в Німеччину сво́ю,
Встали всі проти гетьма́на і Данило з ними.
Бо ж стараннями, як кажуть, на той час своїми
Дві дивізії Дніпровські мав попід рукою.
В вісімнадцятому, в грудні пішов він на Київ.
Прапори тоді червоні над ним майоріли.
Видавалось, більшовицьке то військо вступило.
А вже ж Київ Муравйова забути не сміє.
Та і хлопці у Данила попали в столицю,
Їм, як вдягнений гарненько – то буржуї, наче.
Узялись бешкетувати, піднялися плачі,
Аж Петлюра наказав їм забиратись звідси.
І не просто забиратись – іти к галичанам.
Та Данило не скорився, повернув додому.
Сказав, що уже не буде коритись нікому,
А свій край від всіх «засланців» захищати стане.
Ледь провідали про теє вожді більшовицькі,
Стали тут же під’їздити «на рябій кобилі».
Стали зманювать до себе…І таки зманили.
Із петлюрівцями з ними взявся разом биться.
Та недовго була «дружба» і з більшовиками.
Ті ж так само захотіли ним покерувати.
Довелось тоді Данилу їх також послати.
Сказав: «Хай їм чорт, робити будем усе са́мі!»
Для Зеленого Трипілля, мов фортеця стала,
Кожна гопа – то склад зброї, в кожній хаті – друзі.
Та й таке ж в селі у кожнім по усій окрузі,
Його, наче свого батька всі люди приймали.
Хоч був він ще молоденький, іще нежонатий.
Та із виду такий гарний – дівчата любили.
Невисокий та кремезний, у руках мав силу.
Як потисне, бува руку – хоч «пробі» кричати…
А тут за більшовиками прийшли продзагони,
Бо їм, бачите, голоту нічим годувати.
Стали шнирити по селах та хліб відбирати,
Та сказав тоді Данило : «То не по закону!»
Знов підняв усе Трипілля та усі околи,
Розігнали продзагони та усі ревкоми.
Побували (ненадовго) в Києві самому.
Не пішов хліб український до їхнього столу.
Розсердились більшовицькі вожді, розізлились,
Бо ж із Києва боялись, навіть, виїздити.
Об’явили отамана злодієм й бандитом.
Та війська супроти нього збирать заходились.
Не тисячу, не дві – двадцять тисяч надіслали,
Ще й по Дніпру кораблями заходились бити.
Щоби хлопців своїх дарма в боях не губити,
Розпустив свої загони, щоб часу чекали.
А сам з Ангелом ( то ще був отаман) подався
За Дніпро на лівий берег, де і зачаїлись.
Що козаки порубали – чутки розлетілись,
А він сидів, пив горілку та над тим сміявся.
І місяця не минуло, як знов повернувся,
Знов червоних розігнали, зібралися хлопці.
В дев’ятнадцятому було то вже, мабуть,році.
В липні місяці, здається, коли не забувся,
В Переяславі Данило зібрав люду купу
І при всіх Переяславську скасував угоду,
Ще підписану Хмельницьким. З неї одна шкода,
Через неї з України москаль шкури лупить.
Вже зібралося в Данило з тридцять тисяч люду.
То вже, вважай, ціле військо мав він під рукою.
Міг змагатися на рівних з самою Москвою.
Хоча гнали більшовицькі армії зусюди.
Й Директорія взялася, й Денікін із півдня.
Скоро вжеДенікін Київ зумів захопити.
Довелося із Данилом Петлюру мирити,
Бо без помочі такої перемог не видно.
Сам Петлюра з Денікіним не воює, наче,
А ті взялись в селян землю знову відбирати.
Як Данилові із ними та й не воювати,
Він наругу над народом панам не пробачить.
Усю осінь того року денікінців били,
Не давали їм і кроку з Києва ступити.
Тут ще й військо більшовицьке взялось їх тіснити.
І в Данила росло військо, набиралось сили.
Хто зна, як би воно далі із Данилом сталось.
Але ж долю не обскачеш на коні нія́кім.
Пішли Канів здобувати, де були вояки,
Що, хоч, наче, українці – денікінці звались.
І було їх там під сотню, й не такі затяті,
Але сплутали Данила із більшовиками.
В перестрілці і попали в отамана прямо.
Довелось його козакам з міста відступати.
Узяли вони Данила ще живого, наче,
Думали, що до Трипілля довезуть такого.
Не довезли. Закінчилась в Стрітівці дорога.
І здригнулись козаченьки від гіркого плачу.
Із тим плачем і привезли тіло у Трипілля,
Поховали так, щоб менше хто могилу бачив.
Бо прийдуть чи ті, чи другі – йому не пробачать,
Відкопають, понівечать, навіть, мертве тіло.
Прожив, як Христос, на світі тридцять і три роки.
Любив неньку-Україну, за неї змагався
Може, в чомусь був неправий, десь і помилявся.
Та згадують його люди лиш з гарного боку.
Дід на тім перехрестився та і мовив строго:
- Бува, що людину брудом довго поливають.
Та до неї бруд не липне, сльозами змиває.
І народ добром, все рівно, згадає про нього.

Матері, матері, матері,
Ми життям вам завдячуєм, рідні.
Прокидаєтесь ви на зорі
Й у турботах проводите всі дні.

Все про діточок дбаєте ви,
Щоби були успішні й здорові,
Зігріваєте ви їх любов"ю,
Прагнете, щоби були Людьми.

То ж матусенькам рідним усім
Вдячність наша безмежна-безмежна,
Берегиням усіх-всіх родин
Щиросердний уклін наш доземний!

2019 р.

Ховаючись за ясністю причин,
з відкритістю і щирістю доводжу,
що в самоті є сенс, що я один,
що це над вами досліди проводжу.

Як сяє в одинокості свіча,
то це омана, їй повітря – спільник.
Це знає той, хто з вогником в очах,
для кого світло – не лише світильник.

Я концентруюся, і мій секретний центр
працює сильно і на пульсі часу.
Моя любов – одна – на кілометр,
де я збираю всю критичну масу.

5 серпня 1995 р., Київ

мені не боляче ввійти до світу ночі
мені не боляче забути назавжди
пекельно-сірі , з голубінню неба очі
гріховно-тяжкі , гіркі молитви
я все пізнала на шляху до воскресіння
я все пізнала в сяєві лампад
прости мені щасливу мить падіння
в ласкавий , ніжний , істинний дурман
я вкрала серце , скроєне з любові
з любові до життя , до світу , до небес
я присяглася в вірності на крові
та тільки тілом... дух же не воскрес
не одізвався на закличний відгук плоті
не полетів в гріховну , темну даль
він на землі лишився забобоном
щоби любов не викрала печаль
та що з того ? ти не повірив долі
ти не повірив пристрасним словам
дух залишився духом , плоть же плоттю
котрій з ненавистю сказали - не права
мені не боляче , нехай стікають сльози
пройде цей час - і спогад лиш вони
але на серці залишиться слід погрози
любові плоті... жаль , що не душі...

2007 рік

На криницю сіра киця
сіла і сидить.
У криниці видно хмари
і неба блакить.
До криниці веде стежка,
далі – осока.
За криницею черемха
біла зацвіта.
Та не зможете напитись
води із криниці,
бо ланцюг з відром украли
місцеві п’яниці.
Здадуть метал за копійку
на металобрухт
і горілки на копійку
їм за це наллють.

14.05.2023 р.

Я не розумію твоїх слів
Твоїх поглядів, твоїх голосів
Твоїх ніжних торкань і смішків
Я не розумію тебе як би я не хотів

Що ти маєш під словом «кохаю»
Що це «кохання» і що воно означає
Саме для тебе, в твоїх душі
Давай наші поняття зустрінуться на межі

Поясни мені як тебе кохати
Як дивитись на тебе, як тебе обіймати
Чи може, для тебе це зовсім інше
Щось нове, щось набагато більше

Щось що не поміститься в одне слово
Чи навіть в життя, чи в усе покоління
Щось неосяжне божим творінням

Таке велике, але я бачу це в твоїх очах
В моєму светрі на твоїх плечах
В кожному листі що ти мені писала
І в кожній посмішці що ти мені дарувала

Я досі не знаю що означає «кохання»
І не дізнаюсь до кінця існування
Але я точно знаю що воно в тобі є
Кохання в тобі, кохання живе

10 квітня, 2023

мені інколи хочеться переселити тебе від себе на далеку відстань
в якесь містечко маловідоме,
яке ти так тепло і любляче називатимеш домом,
з яким не буде прямого сполучення й рідко їздитиме транспорт до мого міста.
мені, їй-бо, інколи дуже хочеться, щоб ти не був досяжним ні фізично, ні телефонно,
щоби було купа справ і не можливо було достукатися
до халупки твоєї особистості без дверей, вікон, ручок,
щоб направду помежи нами були реальні доконано досконалі й видимі, а не вигадані перепони.
мені, часом, до сверблячки у п'ятах прагнеться вже й негайно
твоєї абсолютної відсутності,
щоб в ній якомога довше бути, побути, набутися,
не заходячи на терикони, спільно сотворені, не дотикаючи спільних кордонів ні їх окраїн.
мені, буває, бажається стерти наші спогади, наче вони фальшиві, цілком притомно,
отак вивести значення твого імені, як тату невдале,
наче зроблене воно по юності/дурості, ну, бо клепки мало,
наче проявилося скрізь усередині стигматами, хоча зроблене зовні.
і ті проекції і потенції чаять ризики стати нав'язливими станами,
ідеєю фікс, мрією Маска освоїти космос,
в певні моменти мені навіть шкода нас з тобою дорослих,
тих, що попри усе, стали одне для одного бездоганними.




17.04.2023

Перевернути подушку холодним боком!
Медитувати на штучних цеглин стіну!
Не забувати про суще повсюди око!
Не дозволяти себе засмоктати дну!

Якщо дивитись затемна в діру шкарпетки,
то можна вгледіти всесвіт і глибину.
Я так дивлюся на дивне звання поетки,
як на розраду і радість свою єдну.

У мене вкрали (забрали) та вже й продали.
Мене згубили, (не били) не берегли.
Неперетравні направду часи настали,
які хіба що нам лиґнути до снаги.

Я їх жую, мов рапатий пучок волосся,
а нігтем ріжу по стінах несправжні шви.
З порогу кажуть: що мусило, те й збулося.
Долежуй нині, а завтра вставай, живи!

07.03.2021

Навряд чи колись пострічаєш колишній світ,
у, здається, подібному вимірі вулиць та схожості
дверей, за якими зникають знайомі тобі
лиш модою ледь видозмінені образи й постаті.
Здалеку
все видається незмінним. Чи навпаки,
зблизька:
вікно, що тримає у пам'яті давню зустріч,
відділило тебе від кімнати спаданням ріки,
мінливістю серця із часом яке не злучиш.
І в цьому весь фокус. Як книга, яку давним-
давно прочитав, повертаючись знову і знову;
як вигук нещасного Джері, який все одно
не може повірити у неможливість любові.
Тікай! Забирайся! Стій, книгу свою забери!
Прокляття. Прокляття! Скрадається.
Забирає.
Тікай! І тікає, біжить через струмінь ріки
невпинного часу, що смертю в тобі минає.


18.09.2021

Якби можна було
обирати свою роль в житті.
Я б обрала бути птахом
у безмежному небі.

Що могло б бути краще
за високий політ?
Що могло б стати гірше,
ніж безвихідь людських бід?

Коли птахи здіймать крила,
вони відривають свою душу.
Наповнють легким повітрям
свої крихітні легені.

Птахи можуть зробити те,
про що лиш може мріяти людина.
Люди не здатні бачити цей світ
настільки яскраво, як бачить птаха.

З простягнутими крилами,
злітаючи у вирій.
Якби люди вміли літати,
вони б знищили небо.

Забрали б хмари
і нічні зорі.
Зібрали б дощ
в свої великі чани.

Люди не здатні любити небо
так сильно, як люблять птахи.
Люди люблять світ,
що обертається довкола них.

13.05.2023

А зранку проснуся з дірою в тілі.
За ніч не заштопали, бо не сміли.
Який експонат – голубе на білім!
Сміється, – коли прилетіли?

Та ні, я земна, просто дещо дивна.
Ну викиньте врешті, коли набридну!
Ця посмішка звична, тому й пасивна.
Вдягла її вже завидна.

А ніч в мені, ніч в мені!.. Боже, Боже!
Взиваю намарно, як баба Роза.
Ти дав мені тіло чи дещо схоже,
уклав би ще розум!

Я маю п'ять пальців і ще п'ять пальців.
Я чую, як час по моїх судинах...
Я знаю слова і пишу слова ці:
доросла дитина.

Воістину, їстиму нині їжу,
а завтра – дивитимусь людям в очі.
Коли вже, коли вже мене розріжуть,
щоб розглядали охочі?!

07.03.2021

Помирати щоразу не зразу (разом би з ким?),
бо раба голови своєї.
Не вмирай, а що-небудь роби!

Найгірший день, це мій найгірший день нерішень, де
понарізані ромбами між ребром і ребром
прірва, яма, діра... Рукою торкай!
Там кістка – тверда як вирок: на каторгу! Гууу...

Прикладися мені до грудей, дитино мала!

Прикладися мені до вирви, рани, чужа дитино, руками!
"Ами, ами..."
Бачиш, як з мене тут сходять грами?
В лялі проблеми, а ти не будь як вона,
краще слухайся мами!
Хвостики два – направду антени. Що вони визначають,
німба діаметр?
Прикладися мені до грудей, дитино свята!
Що вони мені шлють до свята?
"Ата, ата... "
Твої оченята?
Спитайся, чим я заслужила такого (якого?) ката?
До восьмого все ж доживу, хоча й зачастила вмирати.
Хай не буде тоді компліментів, тюльпанів, дарів,
перекажи, нехай лишень не збирають по світі моїх боргів!

Сум. Сум у мені. Суму мені! Сум, уме, ні! Але і сумнівам – ні!
Як виживу, розкажіть, чи досі існує гнів?
Чи збагатився хоч хтось моїми смішними втратами?

06.03.2021

ти мій листок , мій чистий папірець
в мені написані рядки чекання
я одинак... а ти душі знавець
ти моя мрія , істина , зізнання
ми сам на сам... а нивою життя
крокують наші душі непомітно
я твоя книга... правдонька твоя
що розквітає весною привітно
цілющий промінь твого почуття
вкарбований словами у століття
а я все йду... все далі... навмання...
бо твоя книга - то моє життя
навіщо , запитаєш , кожен раз
один сюжет відтворюєш недбало
я відповім - настав мій час
мене , нарешті , щастя відшукало
і кожна книга то чиєсь життя
з якого черпаєм своє уміння
і не журись , що йду я навмання
ти лише мить , а книга - покоління...

2007 рік

Роздерте неба полотно
цвяхами пальців.
Було вже все, а все – одно.
Були й слова ці.

Мій профіль – гостре і просте –
носила інша,
і волос – руно золоте,
і срібні кільця.

Пили уже до мене ніч,
як теплу воду,
і витрясали в світлі свіч
зі себе вроду,

і рахували в дзеркалах
родимі плями,
і заплітали в косу страх,
а сміх – вузлами.

Колись уже дивились тут
з душі обломків
на щастя інших, наче Рут
на суд потомків,

пташиним оком сірих стріх
графили кліті,
і пальці нагрібали сніг,
невідігріті.

Моя правиця дре нутро
сирого неба.
Вже так чавили туш ворон,
як сік з-під ребер.

Колись уже заходив Біг
на серця кригу.
Вже так молилися на сніг
і на відлигу.

05.03.2021

Я розчулююсь,
чуєш,
тече поміж нами вода,
брунькування нових сподівань сповіщає:
минулось знечулення.
Недозрілим чуттям ще потрібен
міцний чотар,
бо долоні закриті,
вуста несподівано стулені.
Бо допевне весна ще блукає
у чорнім вбранні,
ще вишпортує з сонних очей
неполузані соняхи,
ще мене обіймає отак,
на зимовий манір,
не вважаючи студінь ні вмисним учинком,
ні огріхом.
І хоча
розговіння несе неминучість утрат,
а зустрічні дороги лякають людьми,
що зозулями,
крадуть місце й тепло
в найпалкіших
зі спільних багать –
я розчулююсь аж до потопу зіниць.
Я розчулююсь!




22.03.2023

Місто в ночі виглядало скам'янілим еквалайзером світла
Над яким от-от різким гулом завиє сирена війни.
Наче старі тополі покосяться і кришкою фортепіано, —
Густими тінями гепнуться
На зорями виструнчену поверхню озера.
І ми оглухнемо з тобою.
Зникнемо хапаючи гортанню радіоактивний пил історії
Захлинаючись застояними водами романтизму
Якому потрібен оновлений ландшафт сущого.
Оглянься. Цей світ, що застиг
Обростає коростою розпанаханого сонця.
Непомітно відлітають книги вдаючи птахів
Залишаючи забальзамовані тіла голубок та куріпок
В бібліотеках.
Наш вітер був леготом від колихання пасм пахучого волосся
Величної діви геометрії, що виростала із пагорбів юності:
Арками, галереями, контрфорсами;
Тягнулась музикою до вкритих патиною куполів
І бронзовіла поетами.
А тепер вона лежить з розбитим тілом, як Колос,
Що поріс мохом у глибоких розколинах.
Рука, ще тягнеться до небес
Силкуючись зловитись за бахрому хмар
Знесилено падає до Чорного лісу —
В лоно старих австрійських полігонів.
Вона крехтить, стогне не маючи сил розтулити уста;
І це не тополі, а її коліно зігнуте,
Скорчене від болю не втримує рівновагу та гепає в озеро!
Оглянься! Там, за тополями, — очі її не прикриті повіками
Дивляться на нас в передсмертній агонії.

18.02.2022

Пробіг вже пів дороги травень,
Весна завершує свій шлях.
Хай буде літечко ласкавим
Й теплим, без пострілів гармат.

Нехай цвітуть ромашки в полі
Та колосяться пшениці,
Щоб було хліба в нас доволі,
Благословився миром світ.

Запаморочливо квітують
Старезні липи край доріг.
А землю-матінку святую
Вкраїнську щоб Господь беріг.

2023 р.

Хоч вологу з огірочків
Вранці вітер обтрусив, –
На стеблинці під листочком
Крапелиночка роси.
Ця краплиночка везуча
І чистенька, мов блакить, –
На огудині повзучій,
Як прив’язана, тремтить.
І дрімає у затишку
В нетривалім пізнім сні,
Бо вчепилась міцно нишком
За стеблинку в метушні…
12.05.23

без промоції сонні дзеркала не витягнуть простір назовні,
не подужають цівкою срібла зродити без світла проекції
не постійних, як сонячні зайчики в листі вазонів,
наших, зваблених рухом, очей. на догоду поетиці

розгортається день білосніжно промінням у тебе на спині –
уночі я писала на ній щось сумбурне без ком і без комплексів –
розгортається день, засинають під боком тварини,
що впізнавано голосно гралися звуками дикими в голосі.

і без певного місця для дому, без спільно означених точок,
до яких запровадять поцуплені риски з маршрутів насмикані,
ми зайців задля сховку тепла вигризаєм з вікон по-вовчи,
зігріваємо ліжко торканням, а стіни збентеженим диханням.



10.05.2023

а хто ж то я ? і де моя дорога ?
для чого народилася на світ ?
і ти , і я - ми доленьки небоги
як таємничий папороті цвіт
ти віриш в тінь , а я в безодню неба
мандрую манівцями в майбуття
ти мов негода . А мені не треба
твого смертельно-палкого чуття
я йду в нове , не боючись тривоги
я посміхаюсь вдячному дощу
переді мною - світлії дороги
і промінь цей навік не відпущу
я знаю - ти завжди зі мною
мій янгол щастя і моя любов
ти не залишиш мене самотою
і обереш для мене долю знов
я як і ти - молю у світла блага
я як і ти - бажаю лиш добра
але як ти - нещастя і омана
я вирішальний крок зроблю сама

2006 рік.

Усе забудеться, як чресла, устя, тать,
Як давній блуд, тщета старих історій,
І буде свій у нас вшетечний ґвалт,
Немаль, до слова, березневих оргій.
І буде став, і лопотання крил,
І згуба з губ, і серце безсердечних,
І в лобизаннях шаткий небосхил,
І плотський шал, що гріх на двох сполечний.
Поневаж юність виглухла до слів,
То лєцтий шум забав наспіх посполу,
Як оказалость висадить на стіл,
А силу інших двигне геть зі столу.


04.09.2021

Із-за гори, з-за Дунаю грізне військо виступає,
Іскандер-паша турецький у Молдову шлях тримає.
Шлях трима, щоб покарати Ляхистан, що мир порушив,
Бо Жолкевський із полками за Дністер до неї рушив.
Рішив уряд Ляхистану йти Габсбургам помагати,
Щоб повсталих угрів, чехів найскоріше подолати.
Ще не висохло чорнило із Портою договору,
А уже тривожні вісті прилетіли. Чи не скоро?
Зібрав паша хутко військо з того, що мав під рукою.
Турків лише кілька тисяч, вже до нього за рікою
Приєднались молдавани та буджаки Кантеміра,
Ще чекав підмогу з Криму, що спішила десь допіру.
Із тим військом він і рушив аби ляхів переймати
І в Молдові укріпитись в котрий раз уже не дати.

А Жолкевський в Могильові, справді військо набирає.
Уже ляхів дев’ять тисяч під рукою собі має.
Запросив було козаків йому в поміч поспішити,
Але здрайці ті сказали, що їм є чого робити.
Розізлився гетьман дуже та став голосно казати:
«З тими Грицями не хочу іти разом воювати.
Хай ідуть орати землю або іще свині пасти!»
За слова ті довелося, врешті й голову покласти.
Були в нього реєстровці, але їх занадто мало.
Серед них були й Хмельницькі. Сотня батькова дістала
Від Жолкевського наказу – тож відмовити не в праві.
Взяв з собою і Богдана, хай повчиться в тій виправі.
Конєцпольського діждавшись і Корецького загони,
Врешті, рушили походом до Дністра. Татари коней
З того боку напували. Тож затриматись прийшлося.
Але скоро всі фортеці прикордонні удалося
Відібрати в турок. Навіть, із Хотина їх прогнали.
Тепер уже шлях відкритий у Молдову вони мали.
Тут примчав і сам господар її Каспер Граціані.
Рішив з Портою порвати. Зупинився в ляськім стані.
Привів, правда, кілька сотень замість тисячного війська.
Та Жолкевський й тому радий, на те зовсім не озлився.
Стали радитися разом, як їм далі поступати.
Граціані радив проти Іскандер-паші рушати
І його розбити в полі, доки ще орди немає.
А тоді вже ляське військо і орду саму здолає.
Та Жолкевський – гетьман битий, зажадав іти на Ясси.
Уже там за міцним муром він би турок не боявся.
От на тому й порішили. Швидким маршем подалися.
Підійшли вже до Цецори, там Жолкевський зупинився.
У старих уже окопах( колись жовніри порили)
Стали табором, возами його добре укріпили.
Гетьман і не сподівався, що до битви дійде справа,
Тож не взявся будувати через Прут він переправу.
А тут й турки нагодились. Згодом підійшли й татари
Зі своїм калга-султаном. Іскандер- паша не вдарив
Зразу по окопах ляських. Спершу гарно роздивився.
А тоді вже ляський табір штурмувати заходився.
З ранку самого ревіли аж до вечора гармати.
Кров струмочками лилася, щоб річками згодом стати.
Бились турки, молдавани, бились ляхи і татари.
Доки й сонечко сховалось, за криваві сіло хмари.
Змовк до ранку гуркіт бою, військо трохи відпочило,
А на ранок знов турецьке військ битись підступило.
І у розпал того бою молдавани піддалися,
Полишили ляські лави і до турок подалися.
Ледве жовніром вдалося свої лави відновити
Та до табору до свого, ледь відбившись, відступити.
Полягло на полі тому дуже жовнірів багато,
Серед них десь і Михайло там поліг – Богданів тато.
Поміж жовнірів панічні раптом настрої взялися.
Серед ночі враз намети , вози з сіном зайнялися.
Пішли чутки, що гетьма́ни з табору вже повтікали.
Граціані, якісь пани, справді вже за Прут помчали,
Слідом жовніри за ними у надії врятуватись.
Не усім вдалось, щоправда, того берега дістатись.
Ті ж, кому то удалося, в руки до татар попали,
Що якраз на них ордою на тім березі чекали.
Ледь Жолкевському вдалося паніку ту припинити.
Взявся з Іскандер-пашею вже про мир він говорити.
Хотів вільного проходу аж до Кам’янця самого,
Бажав щоби Кантемір був у заручниках у нього.
Але туркам то не треба. Їм хотілось перемоги.
Тож Жолкевському прийшлося пробивать собі дорогу.
Як ведмідь, що пси на нього з усіх боків нападають,
Так Жолкевський з військом своїм з-під Цецори відступає.
Йдуть татари й турки слідом, не дають й на мить спочити.
Хочуть оте військо ляське за Дністер не пропустити.
Та Дністер все ближче, ближче, зовсім трохи залишилось.
Тільки в таборі у ляськім колотнеча учинилась.
Що там сталось – не відомо. Але турки не вагались,
В одну мить у ляський табір всіма силами ввірвались.
Почалася різанина, почалась панічна втеча.
Сам Жолкевський не утримав голову свою на плечах.
Пішла голова гетьманська в подарунок до султана.
Пов’язали та побили майже всіх у ляськім стані.
Польний гетьман Конєцпольський, син Жолкевського у ранах,
І Потоцький, І Тишкевич зв’язані були старанно.
Й побрели в Стамбул ясиром. Ще і жовнірів багато.
Серед них Богдан Хмельницький мусив теж ясиром стати.
Так безславно закінчилась під Цецорою та битва.
А не треба без козаків у похід було ходити.

У віршах, що написані рік назад,
у віршах, що написані вік назад,
у віршах, що напишуть життя назад,
годі себе шукати!

Де ріка випускає рукав на схід,
де рука витирає з обличчя піт,
де рокад перетнутих щезає слід –
не полічити втрати.

Вже з гори зіслизає духмяний шовк.
Вже заклин перемерзлих зорин помовк.
Вже без свідків гори, як записки змов!
Час воскресати!

04.03.2021

Наче обійми кволі – б'ється в вікно галуза.
Березень докоряє: дужче бо, молода!
Пише по конденсату пальцем питання муза:
як розтопити серце те, що давно вода?

Витру волоссям скруту склистого поля бою
й хукатиму, допоки ока не змружить ніч.
Вижену мляву музу, станусь сама собою
й вгледжу на власний подив – є хтось мене опріч.

З гойністю сеї стрічі важко держати згоду,
адже либонь не друзі двоє у пастці стін.
Наче обійми кволі – вилиже з ока воду
вмілий гравець абсурду, цей березневий сплін.

04.03.2021

Людина без жодних рис проходила завжди повз,
щоранку в той самий час з-за рогу і далі вниз.
Людину без жодних рис я слухала, мов прогноз:
якщо на відході чхне – чекати службових криз.

Я знала її ходу і мірку широких пліч.
Я вивчила кут руки, що хвацько бере рюкзак.
Я бачила, з ким стоїть, коли заступає ніч,
і чула потужний рик, мов зграю веде вожак.

Людину без жодних рис від мене ховав картуз,
під чорним його крилом чорніла очей діра.
Я вічно з обличчям ниць, мов випав з колоди туз,
здибала цей хід чорнот, на тім і кінчалась гра.

Людина без жодних рис кусала мої шляхи,
втинала мої стежки, вминала мою стопу.
Як зодчий нових істот, брела між старі цехи,
допоки навпроти я вдавала впритул сліпу.

Мені до снаги слова і всі ритуали двох,
що спрощують суть речей, пом'якшують душ тертя,
та те, що вгамує дух, – спричинить переполох
й протест у моїм нутрі, що з вектором на чуття.

Та ось грозового дня з нашестям дощів, плащів –
мій погляд зустрів чужий, що цілився, наче спис.
І він перерізав нить – опору думок-плющів,
котрі цінували лиш людину без жодних рис.

03.03.2021

Розстелю полотно весни.
Зачекалася на дитя.
Ти вже йдеш попри дивосни,
чую тихе серцебиття.

Чутно, голос з морських глибин
свідчить: рибка до вас пливе!
Відповім йому: все чин-чин
буде в нас, бо життя зове!

Вже веснянки плетуть вінок,
бджоли повнять медовий глек.
Мама з татом – чи наш синок? –
Позирають в гніздо лелек.

Зачекалися на любов
й зачерпнули в долоні світ.
Ти – найперший батьків улов.
Я – твій друг на землі. Привіт! 

02.03.2021

Зима – вирвиця.
Ще раз вирветься
та й утопиться
до листопада.
Весна близиться
малям, пижиком.
Зросте, визріє
хутро жнив'яне
в літо спижеве,
й коси росяні,
раз – й підстрижені
серпом серпня.
Аж обважиться
осінь-ризниця,
повна рижого
листу-золота.
Й знову вчується
спів-завійниця
блідолицьої
зими мрійниці.

02.03.2021



***



Зимна вода

"люльчить ласий посвітайночок
потічками злиганої здійняви,
з тим, врешта, трішечки;
бо льодий злам,
ледьсерця – буйче на розтрав,
насправу:
не зважиш часочку –
вже весновиннячко бруняве..." Криптопоэзия Krajzer "Загойдак"

Ледьсерця загойдак
закрайнозвивногірний
похвильнохлюпно стоплює,
щоб в цвєтєнь брунькавиці упувать.
То зимна во́да!
То димні́ люльчать
межзгибні понадбрильні
діди-тумани!
Гойра-гой! –
Ся кланяють діди
пострічним голоногим човнярам.

Ади, яке окілля туто й там! –
Се вже човняр меж хвиль вділяє хвильочку,
замилувавшися,
та й далі покладесь
на загойдак.

23.04.2021

Щось крилате вилетить з мого рота,
сяде онде скраєчку на галузу
і знущається. Боже, чи з'їду з глузду,
Чи припиниться ця нудота?

Хтось без обрису вийде з моєго тіла,
стане збоку і креше, і роздуває.
Пропонує, вдає, що мене не знає.
Не палю, кажу. Стільки й діла.

Десь під вечір вгамується невгамовне
чи прикинеться тихим про людське око.
Все ж вливаю у себе святі молока,
докіль вчую, що серце – повне.

Відживу. Заночую в батьківській хаті,
заколисана дзвоником янголяток.
Зранку вийму щось побгане аж з-під п'яток.
Серце, що ж бо! – Галдять крилаті.

01.03.2021

Завдяки грамотній рекламі
вдягають у штани з дірками,
канцерогенами годують
з десятками шкідливих Е.
Формують смак і стиль, і долю
тих олухів, що сАмі до стодоли
приходять обміняти волю
на розцяцьковане ярмо.


11.05.2023 р.

Всміхається просвітленим умам
мінлива доля… Дійсно, чи не диво?
І у житті дивнішого нема,
аніж планида, діва вередлива.

Вона до змін готова кожну мить,
талан і успіх – явища несталі!
А час минає, променем летить,
попереду лише безмежжя далі…

Вже хати тієї сьогодні нема,
Де я народився і виріс, -
Подвір'я наповнює тиша німа,
Від цегли побитої - сирість.
Спотворені вибухом залишки стін
Оточують комин без грубки, -
Від хати лишилась лежать її тінь
І мотлоху різного купка.
Розноситься гар від руїн наяву
І стелиться в далечі безкраю, -
Здається мені, що я теж не живу,
Побачене смертю лякає...
11.05.23

Ненамолене місто зранку воістину чисте!
Дзеркала калабань для припухлих облич розклало.
Подивися, як дехто, кому необхідно мало,
прикладається пити священного, яко вихрест.

Він не знає за скільки продав би себе, от мав би.
Він не має себе й здивувався б, якщо це взнав би.
Ненаміряне небо, де мрій міріади – мрево.
Все це так міжсезонно й водночас усе ж лютнево.

Озирнеться на вихлоп, мов кашель зими досмертний.
Стане мовити пацяр – зіб'ється на "же єси на..."
Два на шиї висять для безпеки: срібло й осина.
Ці машини страшать його, мов вивергання Етни.

Поруч – ретро кафе сучить спогад, мов крутить вуса.
Вуйко в підраних джинсах колись був завидним хлопом,
та покинув усе й подався у світ автостопом.
З тих часів став подібним до Леннона та Ісуса.

Тож змирися – направду для нього це місто встало.
Домолися за нього від "на небесах" і нижче.
Калабані зугарні відсвічують долі днище –
це готує чоло до сівби міжсезоння рало.

27.02.2021

Ми говоримо про різні з тобою речі:
про зустрічі, музику, — особливо про музику.
Про те, що тобі подобається, а мені необхідне,
про течії красивих мелодій без звучання голосу, —
особливо без голосу.
Мавпуючи час ти його супроводжуєш часом.
Слідкуєш, як скручують нитку в клубок, щоб не сплутати
і не додати до нього початок майбутнього
з’єднавши з минулим занадто тісною спокутою.
Трагедія в тому, що ти відкриваєш двері
з такою безпечною легкістю, сміхом, радістю
неначе шукаєш у новому гріх життєствердності
з одного лабіринту до іншого перебігаючи.
Прокляття у тому, що я сотворив мінотавра, міф,
а ти намагаєшся вбити, скрутивши нитку,
і тільки для того щоб інший, чим швидше зміг, завтра,
для тебе відправити блискучу, нову відкритку.

Ми говоримо про різні з тобою речі.
Як і ти так і я помиляємось, зрештою, в крайностях
віри. Я шукаю у темряві двері для нашої втечі, —
Ти вогонь сірника, для нашої, спільної радості...
у потертій кишені старого, як світ піджака.

25.09.2020

Недовго й зотліє знов,
пожухне, як пелюсток.

Коли ти пером споров
всю голову від кісток
до думки – як butterflies
випурхували слова.
У декотрих ти зав'яз,
а інші – ділив на два.

За лезом Оккама знай,
що все тут було просте,
і спалений в попіл рай,
і місце під друк пусте,
і ставлення до причин,
і наслідків перший збір.
По факту – усе чин-чин.
По вірі – всього лиш вір!

Недовго й зійдуть на штрих
диктанти кардіограм,
відразою до відлиг
заниє надбрівний шрам
і вимовиш щось про лють
з метеликом на губах.

Послухай, якщо по суті, –
в тобі не існує страху!

24.02.2021

Як вперіщить дощ – проросте трава і набрякнуть сни.
Вийде з моди кльош і вернеться знов, встигне до весни.
І впаде гніздо пантрівних лелек й електричний стовп.
І підмочить нас та віршів врожай черговий потоп.

Тільки будь стійким до моїх розмов, до моїх очей!
Час змиває нас плямою з вікна, не їдка ачей.
Я ж люблю тебе, як своє ребро, літаковий хвіст!
Тільки ким ти є, тільки де ти є, – хто мені повість?

Літаковий шлях виріже для нас піднебесся клин.
Тільки будь швидким, бо розтане дим, мов палю полин,
проганяю злих. Тільки ти який? Тільки що – добро?
Та увійде знов мода на каре, прозу і таро.

Я курила б в ніч – тінь попід стіну в сукні з бахроми,
тільки вийми хрип зі своїх легень і в мої встроми!
Час повісить, як парасольний гак, нас у мить ясну
зразу при дверях, бо мине і ця мода на весну.

24.02.2021