***
Цей дощ – волоцюга, якого розбещує ніч…
Я майже за бортом.
Роздмухую хмари, бо ж, мабуть, страждати зручніш
із певним комфортом.

Ця ніч обертається деревом, вітром, хрестом.
Налий мені чаю.
Я просто надгробна скульптура, що дихає знов
і скніє печаллю.

Той вихор, що вперто засів у моїй голові
розхристує дверці.
Депресію слід вигрівати у ліжку, в теплі,
схопившись за серце.

Прости мені… просто ця мряка розвінчує міт.
Додому, сьогодні!...
Краса облізає і тіні пірнають умить
В озерця безодні.

Він падав із чорного неба,
такий березневий і пізній,
і знав, що його вже не треба,
як ноти заспіваній пісні.

Задумано і прямовисно
він падав на стомлене місто.
Приспів:

І тільки мереживо сніг наснує,
собі нагадає з ним кожен своє:
хто білий обрус на святковім столі,
хто саван на тілі останніх надій.

Цей сніг не святий і не грішний,
як чиста сторінка ця площа,
на ній епітафію пише
слідами байдужість дівоча.

А сніг засипає і студить
майбутнє, якого не буде.
Приспів:

І тільки мереживо сніг наснує,
Собі нагадає з ним кожен своє:
хто білий обрус на святковім столі,
хто саван на тілі останніх надій.

… громи, погроми, згарища, гонитви.

Час, Боже: мить сумирної молитви,
і павітри торкатимуться тіл,
і проливні періщитимуть рам’я,
і пошепки: „… ще бачитиму Храм я”
(…вино, хлібина, вечоровий стіл…),
і подумки: „… сяйне з-поза туману”,
час: тихий сніг, позанебесну манну,
занурено в розколину пласку,
час, Боже: онде юрмища захланні,
час: онде біла тиша на закланні,
дарована кривавому піску.


8 – 9 березня 2008 р., Київ

Не у хмарі сивого мороку,
а в реаліях сьогодення
мого віковічного ворога
явило мені натхнення.

Не визначило керунку,
в якому тікати. Моліться,
бо ми зведемо рахунки
негайно й на цьому ж місці.

Не на пістолетах — шабля
одвічний козацький звичай.
Не скривджу, не зраджу, не зваблю
тримаймося, чоловіче!

Бо не випадковість кулі —
двобій крицевого гарту
розсудить майбутнє й минуле,
побачимо, хто чого вартий.

І зблиснуло лезо гостро.
Навколо — лиш павутиння
і мороку чорний острів,
і не відкидає тіні

суперник мій. Чорна зала,
й немає лиця в свічаді.
Тож з ким я до бою стала?
У чім його міць? У зраді?

Кому він запродавсь? А може,
й собі за отими скарбами?
І все без зусиль спроможешся
хапать обома руками.

Та що ж воно буде з того
життя а чи животіння,
як зійдеш зі світу святого,
не залишаючи й тіні?

Хай краще війна з вітряками
чи з привидами безтілесними,
зате не терпітиму хаму,
і хай не високо — та чесно.

Я дарую тобі, Золотий, небеса голубі!
Голубів в голубих небесах!
Тільки сонце і небо!!!
Ти не радий? Банально? Небес тобі,
кажеш, не треба?
Ну гаразд, то краватку дарую на свято тобі.

Може, квіти? Злітає душа!!!
(надчуттєвий гіпноз)
До небес (ти у першій строфі
їх відмовився брати)
Аромати бузку і конвалій
влітають до хати!!!!
Що? Зів”януть?
Окей, подарую тобі “Hugo Boss”.

Я дарую тобі, Золотавий, себе - навіки!
Виноград і троянди, красиву,
палку і корисну,
Тільки мругни мені, тільки пальцем кивни, тільки свисни -
І від заздрощів луснуть
довкола усі чуваки!

Що ти кажеш, коханий?
Я знову почула відмову?
Навіки забагато? Не хочеш мене навіки?
Не потягнеш так довго?
Хирлявий народ – мужики...
...Я дарую тобі колєжанку.
Блондинку.
Гумову.

Я добра прокинусь.
Рада.
Цвіркун просюрчить – і втече.
Бо дихає ніч на ладан,
А я – тобі на плече.

І соками винограду
Розбуджена плоть стече…
Бо дихає ніч на ладан.
…А я – тобі на плече…


із "Жіночого аркану"

Як дивоптахи на осонні плит,
сидять, леткі вигойдуючи ритми,
жінки, закутані у золотисту,
хвилясто-ніжну храмову тканину.

На головах прозорі чаші з газу -
із жовтих ден у сяєво проміння
стікає запашна ріка парфумів.

Під монотонні завивання флейти
жінки співають, плещуть у долоні,
хвалу богам возносять, у молитві
посланцям просять доброї дороги, -
гойдаються на хвилі кам'яній,
неначе лине в таїні обряду
флотилія царева кораблів.

Молодші в танці зображають поряд,
як те усе повинно далі бути.
Як у протягнуті богам долоні
безцінні падають дари, і повнять
уміло виконані, вбрані цвітом,
убрані у коштовності чани.

Окрім тонкого поясу й намиста
нічого більше на вабливих дівах.
Густе, розпущене, м'яке волосся,
немов нитками чорне полотно
прострочене небесно-голубим
і білим - у золочених віночках.

Тоненькі пальці, човники долонь,
понад покірним нахилом голів.
Гнучкі, в браслетах золотих, зап'ястя.
Яскраво виділені очі й губи.
Спокусливі, у звабному гойданні,
такі доречні промовлянню тіла,
напружені соски на юних грудях.

Підступна м’якість живота у плавнім,
жаданім оку розмиканні стегон,
поміж якими стрічки течія
блакитно покриває таємничу,
таку, щоразу іншу, вищу звабу.

П'янке кружляння досконалих тіл,
що злагодою руху схожі з плином
у чистих водах Річки зграйки рибок...

- Подобається? І богам також.
За день вони танцюють в храмі тричі.
Завчасно, до світанку, будять бога.
А по обіді різно розважають.
А там і спати ложать - із усім,
що знано і богам - як "ніч і жінка"…
...............................
...............................


2001

Ти роздягаєш поглядом повільно
У напівтемнім просторі кімнати
Звучить гітара так меланхолійно
Що я готова всю себе віддати

Кружляють поміж нами чари ночі
Від пристрасті повітря закипіло
Твої глибокі і вологі очі
Так професійно пестять моє тіло

Гаряча хвиля обпікає груди
І ми з тобою на шляху до раю
Я ще не знаю, що там завтра буде
Але сьогодні я тебе кохаю

Твій погляд проростає
віршем.
У темну ніч світає —
невже?

А може, зблиск — то лезо
ножа?
Чи витрима імпрезу
душа?

А може, ще не вмерла,
а спить?
А може, ще не пізно
збудить?!

Не ріж по половинці
цілу й,
Не гай часу, мій принце, —
цілуй!

...І пташкою заб'ється серце,
До ніг кленовий лист впаде.
В мені звучить осіннє скерцо.
Тебе шукаю я.
А де
Той погляд твій, що гріє душу,
Чи від розлуки не погас?
З яких країв чекати мушу,
Ти де? І з ким?
Минає час.

Міняє одяг ліс зелений,
Сміється райдуга з дощу.
Ідуть роки, а ти без мене
Живеш самотньо.
Я впущу
Тебе у дім. Покличу в долю,
Хоч прийдеш ввечері чи рано.
Давно у часу я в неволі.
Приходь.
Стомилась я, коханий.

Іди слідами, мейлова любов…
Весна – поперед тебе, ти – за нею,
І Змій, що буде все-таки Змією
Покаже шлях…І знімеш портупею
Смішних дуелей…І у мій альков

По-королівськи увійдеш. І так
Щемливо, і нестримно, і байдуже
Я обніму тебе, ласкавий друже…
- Чекала?
- Так.
- А як чекала?
- Дуже…
Лелійне тіло. Губи – теплий мак.

Твоя непевність – грішна. Гріш ціна
Непевним. Бо не хлопчиком, а мужем
Тебе хотіла… Ти вже знаєш – дуже!
І сонечко від сорому примружить
Яскраві очі. Наливай вина

У біле тіло…Амфора пуста…
Пусті розмови зараз недоречні…
Коли зринають порухи сердечні…
Коли є руки, ноги, губи, плечі,
Коли є поряд Жінка Золота.

*
Співай, красуне, схована за ніком,
солодка - голосом, бентежна - віком,
мені ж, до щогли припнутому, лячно,
що раптом виявишся чоловіком.

Чого би ще я оминав мужів -
дуелями і бійками мужнів,
шаную їх - недремних сторожів,
бо з ними справжні ціни у дарів.

**
І ти пропонуватимеш мені
солодкі „так” по щедрій зливі „ні”,
примарності сердечної рідні,
сліди на простирадла полотні...

Сліди найкраще - бо кудись ведуть -
назад-вперед, у них латентна суть,
бо залишаючи їх і в тобі,
собі доводжу, що живу, мабуть.

***
Моя непевність грішна - наче змій
шепоче: не печалься, не радій, -
ніхто не в змозі що-небудь змінити
і ти зречешся будь-яких надій.

Але прекрасна мить, в якій життя,
вихлюпує з такого прийняття,
бо, взнавши жар твоїх обіймів, я
не відаю, красуне, небуття.

2008

Неповергнута примадонно,
Явна квітко,
таємна зірко…
О, Маріє!
Маріє – donno!
Donno,
doamno,
femea –
жінко.

Золотіє твоя корона,
Житня пташечко-перепілко,
Бо святе твоє, donno, лоно –
Найлюбіша Маріє-жінко.

Ти у попіл колись зотлієш
У солодких устах захланних,
Ти – незмінна й о г о пасіє, -
Кров з молоками, біла пані.

А непотріб збере помиї
Чи зіпнеться тебе публічити,
Щоб почути, чи ти відкриєш,
Хто твоїм був героєм вічним.

Не силкуйтеся!
Він – незлічений
Ні у спеку, ні серед студені…

Ми любились – і далі будемо,
Доне… doamnule… чоловіче…


із "Жіночого аркану"

Боже, яка чудна
Раптом зів"яла жінка.
Підстрелена дичина,
Посічена голубінка.

Боже, які меди
Знали ці білі кості!
Майські колись сади –
Майже в чернечім постризі.

Плеса очей – що ніч:
Холодно, та не бійно,
Вже не підпалюють пліч
Гарячі колись обійми.

Натовп довкіл стояв.
Кожен там був апостолом.

…Боже!
Ця жінка – я?!

…Ні третіх півнів, ні шостих…


із "Жіночого аркану"

По ягоди!
На ткані мороги.
До очамрілих в солодощах зрубів,
Де друзі кинуті і ближні вороги –
Лиш афини і малинові губи.

І замш смерек.
І тінь половиків*.
І спека жил у потайному тілі.
І голос предків – наче з надр віків –
На наші душі, попелом осілі.

У нас – по торбі хліба і проблем,
Й далеко не розсудливих сюжетів.
Та ми сьогодні вибрались в Едем.

Дивись!

Я гарна у рожевім платті?

В зеленому –
Із листя і трави?

Воно так весело над нами палахтіло.

…А яструб знов сльозу мою ловив,
Як афину, -
На сонці майже білу.

*Половик (діал.) – яструб.

із "Саду Нетерпіння"

Чи не тому вуста німі,
що душу відвели зимі
в солодких перегрівах тіла?
Бо брали - що душа хотіла,
а віддавали дні одні
та берегли на старість сили.
Та лічить Бог
на часу вервиці за двох
цей безупинний діалог
душі і тіла, дня і ночі.
Від вітру мова затріпоче,
напише тиші некролог.
У кожнім слові яв пророчий...
Я зліг -
пробач, лебідко, що не зміг
уберегти дзвінкий твій сміх
від в серці кривди передзвону
і ти дивилась, мов ікона,
як вітер мів мене, мов сніг
за рамки Божого Закону
у небуття.
Втомилось дихати життя
і настіж двері вороття...,
а за дверима Правди лоно
приймає душі невагомі.
Від невагомості - я стяг,
хвилююся, заходжу в кому.
Уста,
тягніть до сонця нить обав,
нехай згорить, що посплітав
моїм думкам - хмільним драконам
той, хто божився во дні они
перетворити love на став,
а став найпершим Ал Капоне
посеред тьми.
Гріхом ховався між людьми,
дорогу гриз до Колими,
міняв кровицю на кордони
і роздавав катам пардони.
Моя Мадонно, ти слізьми
не перебудиш царство сонне.
З цих рук
по жерлі вилитім із мук
піде на страту, мов на звук,
твоя дитина... і загине
без краплі власної провини.
Скажи мені, Свята, - Чому
на місці ката серце сина?
Далебі
той хрест несеться по тобі
і тінню падає в журбі
на той бік потойбіччя косо,
на смерть чекає безголосу
нестримний рани біль
і проростає світла просом
амінь.

5 Грудня 2008

***
Поділений світ і на стани, й на касти,
Як важко на гідність проходити тест:
В єлеї пошани у чванство не впасти,
У твані зневаги не втратити честь.

Ми ходимо – наче зачумлені віком,
Смішні у манерах і правилах гри,
Над нами базіки й нудні недоріки –
Ще й закамуфльовані під прапори.

Де думка – не думка, – сама мертвечина,
Де миршавець влади ладнає копил,
Собі доведи, що ти, врешті, – людина,
Не збавлена глузду, завзяття і сил.

Нехай над тобою клубочуться хмари,
В яких неможливо свінути зіркам,
Світи-озоряйся крізь тьму і почвари,
Адже непотьмарений промінь – ти сам.

Поділений світ і на стани, й на касти,
Як важко на гідність проходити тест:
В єлеї пошани у чванство не впасти,
У твані зневаги не втратити честь.

Не образою зобов'язання,
Не облудою злої мови,
Ми з тобою навіки зв'язані
Павутинням тонким любові.

Спокусило оте «навіки»,
Та неправда воно, я знаю.
Забуття зловорожі ріки
Пере-пере-перепливаю.

А до берега не дістати.
Димом здиміє димом дане.
Дочекалася Донна Анна
Довгожданого Дон Жуана.

Тримайся
вітру
віро
стримна...

Це не вітер - це туга обпалює скроні.
Жданий янгол сідає і тане в руці.
У повіках зліпається сонне осоння
і викупує Бог небеса в молоці.

А до нього - бажання, незаймані крила,
що вросли у свідомість і склалися там.
Нечепурена думка на слові застигла -
залишаюся з нею в цю мить сам-на-сам.

А на віях утома вколишує радість -
ще півкроку до щастя - і я упаду...
Ще півмиті меті перейтись при параді
і вести поміж втрат перемог череду.

У незримій руці біль земний стане краєм,
а кістки помервіють і бути весні...
Ця любов переллється в безмежне "чекаю",
де немає життя - тільки вічність і сни.

І мене забуватимуть з швидкістю звуку,
що схвилює цей простір... Хвилинами вниз
наступає на ноти прощання розлука
і в сльозі набігає останній каприз.

Кигичу...
Пригорни,
пригорнись,
догори -
догори
горн
кличе...

4 Березня 2008

Доведи, адвокате, мене до оргазму зізнання;
До води у клітинах гарячого влий молока –
Проросте через пори численими спорами рання
Недитяча любов, нерозтрачена, вільна, легка

Перенесено слухання, я підписала невиїзд –
Захищатимеш інших, тепер я вже можу сама.
Непотрібна мені ця суддівська підкуплена милість,
Гірше вироку – ще одна провокаційна зима...

:::

Усі так звані контраргументи
Зависли згустками масними у повітрі
Слова-набої зі старої ленти
Вистрілюють повз спійману мішень
І серцю вже не хочеться горіти
Розпаленому іскрами пісень

Коли б не думка, не було би слова
Взаємо-виключення
Визначення снів
Порубано усі пісні на дрова
Щоби хоч дух наш не закам’янів...

Переплутались вулички, наче волосся,
Пахнуть кава і булочки . Так повелося,
Що торкається ранок струни стоголосся,
І годинник на башті вистукує час,

І бруківка щебече від кожного кроку,
І злітає краплина дощу з водостоку…
Павутину майстерну, невидиму оку,
Позолочений град виплітає із чар

Виривається з горла четверта октава,
І по венах, мов кров, розливається Влтава*,
Білі чайки - уверх, як завіса. Вистава
вечорових вогнів приворожує зір,

І молитва лунає до Яна святого;
Ніби серце уже не бажає нічого…
Тільки леви змигнули очима волого,
І по Ринку** підборів звучить перебір…


*Ріка, на якій розташована Прага
**Площа Ринок у Львові

Ясна весна - у щедре літо міст.
Проснулась флора, все пішло у ріст.
Бажанням пахне скрізь одним - кохати...
Та зась дурним думкам: почався піст.

(Антистрофа:
Горілку, сало й секс забрати в мас -
І цілорічним буде піст у нас.
Бо м'яса не знайти під мікроскопом
Всередині і шинок, і ковбас.)

Природи чар серденько полонив,
І ллються вірші про красу весни.
Якби гнув спину шостий день у полі, -
Не знаю, чи лилися б так вони.

(Антистрофа:
А мій народ-ратай із давнини
Радів приходу красної весни.
Веснянок тільки діточки співали,
Та хтось же ті пісні складав для них!..)

Політ – рух, пересування в повітрі.
Падіння – моральний розпад,
занепад, забуття всіх моральних підвалин.
(Із тлумачного словника)
1
Політ відчути можна і в падінні,
При цьому уявляючи собі,
Що, наче птах, із крилами на спині,
Ти підкорив висоти голубі.
Такий політ тривалим не буває:
Яким гіпнозом ти не володій,
Земля завжди суворо покарає
За самовпевненість і легковажність дій.
2
За самовпевненість і легковажність дій
Платити треба за окремим рахунком.
Розплата – не в монеті золотій
Й не у валюті вищого гатунку,
Ціна помилки – доля і життя…
І добре, якщо тих, хто справді винні!
За їх ілюзії, за їхнє забуття
Платити не повинні покоління!
3
Платити не повинні покоління
За помилки отих “псевдоптахів”,
Що з невластивим для птахів сумлінням
Лиш до барила тягнуть, в теплий хлів!
Та поки що, тут правди ніде діти,
Конкретно і не скажеш, хто крадій.
Доводиться усім за все платити,
При цьому позбавляючись надій.
4
При цьому, позбавляючись надій,
Ми не втрачаємо надії головної:
Є Україна, і знайдуться в ній,
Як в Біблії, достойні власні Ної!
І наш ковчег здолає цю негоду,
Достане працелюбства та освіти,
Терпіння, сили й мудрості в народу,
Щоби підвестися і в висоту злетіти!
5
Щоби підвестися і в висоту злетіти
Ми маємо достатньо вже порад:
Чужі і наші рідні неофіти
Щодня влаштовують ідей парад.
Та не з моделей виростають крила!
Щоб бачити в “населенні” людей –
Це ж люди, а не лиш “робоча сила” –
Не треба модних і гучних ідей!
6
Не треба модних і гучних ідей,
Щоб у людині бачити Людину.
Ні наш, ні закордонний Прометей
Вогонь з Олімпу не несуть на Україну.
А принесуть – напевно згасне без олив,
А як не згасне – що із ним робити?
Щоби вогонь землі не обпалив,
Потрібно просто землю цю любити!
7
Потрібно просто землю цю – любити
Такою, як була, як є, як буде!
На цілий світ цю землю не ганьбити,
Волаючи “Я – патріот!” на повні груди,
А через день, напозичавшись за кордоном,
Ногою човгати: “Все зробимо, о’кей!”
Важливо жити за своїм законом,
Потрібно просто дбати про людей!
8
Потрібно просто дбати про людей?
Читачу, маєш право здивуватись:
“Де логіка вірша? Падіння, Прометей…
Поет, мабуть, хотів похизуватись?
Або незграбно в ерудити пнувся?”
Не гарячкуй, читачу, в нетерпінні.
Є логіка! Вінок думок зімкнувся!
Політ відчути можна і в падінні!

9
Політ відчути можна і в падінні…
За самовпевненість і легковажність дій
Платити не повинні покоління,
При цьому позбавляючись надій.
Щоби підвестися і в висоту злетіти,
Не треба модних і гучних ідей.
Потрібно просто землю цю – любити,
Потрібно просто дбати про Людей!

Листопад 1996

Найважче зруйнувати стіну.
Особливо, коли ця стіна між тобою і твоїм Богом
Хоча, що я кажу — Господь один для всіх
Про це знають усі, навіть Жадан
Який по молодості фарбував Ісуса
у колір комуністичного стягу…

Внутрішню стіну,
яка відмежовує тебе від самого себе
Іноді важче зруйнувати
Ніж бетонну перешкоду
на шляху до земного раю

Інша стіна, яка назовні
Віддаляє суспільство від твого власного «я»
Може впасти, як тоді, у Берліні, у 89-му,
Якщо звичайно постараєшся
І тобі це, справді, потрібно.

Істина каже: «Стукайте і вам відчинять».
Малося на увазі двері
(щонайліпше серця пастви)
Але там нічого не йшлося про стіну,
за якою — інший бік;
про непробивну стіну
людських комплексів і страхів.
Стукайте і вас почують
за стіною. Але пробивати її
доведеться тільки вам

а знаєш
тут львівська кава
з приємним присмаком
степу
де коні пасуться
і пахне маком

тут доня
мабуть уже раз четвертий
іде виглядати
із Січі (чи шахти?)
тата

і нам вже не чути
що шепче цей очерет
у сріблястім жупані
бо зорі падають у Дніпро
щохвилини

загадуй бажання
і ворожи на каві
щоб скіфська баба
не плакала тут щоночі
від того болю
що її розриває
на берег лівий
і берег правий

…Потім це тіло стало піском,
Зернятком яблука,
Запахом хвої…
Потім ми тихо сміялись двоє –
Мов шелестіли вологим ліском.
Потім крізь нас пробігали зайці,
Неполохливі, та хитрі лисиці.
Потім я думала:
Це тільки сниться –
Буковий ліс і сльоза не щоці.
Потім цей ліс огорнувся в туман.
І тумани не розсіялись досі.

…спалює душу безсмертний дурман…

Ну, а все решта…
То досвід…
Лиш досвід…


із "Саду Нетерпіння"

Прости мені оцю відвагу –
не мати смутку ув очах.
Я жінка.
І для мене благо
Отак от жити – на мечах.
Іти по лезах, як по травах,
Сивіти в чорняві ночей,
І відвертать від тебе замах
Чужих очей, чужих очей.
А потім плакать, мов дитина,
Чолом уткнувшись у щоку,
Шептать нехитре і невинне:
"Нащо тобі мене таку…"
І знову думати до рана,
І попеліти від жалю,
Бо ти – моя найглибша рана.

Та – що люблю…


із "Саду Нетерпіння"

Посварився у неділю з жінкою Федотко.
Ну яка ж ти, – каже, – жінко, в мене ідіотка!
А вона ж йому: - Ой, правда-а! Тут ні грама фальші!.
Ось пішла б за генерала – була б генеральша!

- Знову п'яний?! Ну, це все!
Не буду й сваритись!
Нам з тобою, чоловіче, треба розлучитись!
- Пропозиція цікава. Кажучи між нами,
Голосую жінко "за", обома рогами!

Мій дід і батько
З роду гончарів.
І їхні руки
Так любили глину -
Що пестили і гріли.
У майстрів
Був кожен горщик
Любим, як дитина.

Крутився круг.
Лунав батьківський спів.
І барви трав
Цвіли на всіх макітрах.
На горщиках і глечиках
Тих днів
Залишилась
Мелодія нехитра.

А батько
Мружив очі і співав.
І разом з ним
Співав і круг гончарний.
З'являвся глечик,
Вився, виростав,
Неначе стан дівочий,
Ніжний, гарний.

Рука злітала
Над столом,
Як птах.
Він гладив глину,
Наче рідну жінку...
На мисниках
у селах і в містах
Стоять батьківські
Глечики і ринки.

Вже тато інші
Пізнає світи,
Й горнятка
Не лишилося
Од нього.
Та на Сумщині
Можна віднайти
Про батька згадку -
Горщика старого.

Багато літ
Цей горщик
У печі
Варив борщі,
Картопельку і каші.
А поряд з ним -
І хліб, і калачі,
Що годували
Рідні сім'ї наші.

Я бачила - в музеї!
Горщик цвів,
Який прогодував
Усю країну...
То, може, батько мій
Його зліпив,
І в ньому душу залишив
Нетлінну.

У запаху осінніх хризантем
Скорботний відчай марного чекання
І біла паморозь осіннього світання,
Й невиразно-холодний серця щем.
І вечора прозоро-синій сум.
Чом пальці до букета мов приковані?
Тобою повна вщерть, до тебе причарована
Крізь погляди, мов постріли, несу
Ці квіти, не тобою подаровані.

Авторський переклад

И горький запах белых хризантем
Хранит былой любви горчинку где-то.
Хрустальный иней зимнего рассвета
И чист, и бел, и пуст, и полон тем,
От чего сердцу не освободиться.
Сквозь слёзы встреча. Незабвенны лица.
Цветы, цветы…
Не ты
Их подарил…

Тихо-тихо,
рiano-piano
дождь рождался
в объятьях тумана,
долго-долго,
устав возвращаться,
бледный ангел
со мною прощался,
тонко-тонко,
от края ресницы
след от воды
стирает границы,
нежно-нежно,
не видя обмана,
лицо твоё глажу,
piano-piano...

Старенька бабуся просить милості.
Хто радо дає, а хтось неохоче,
А дехто не може дивитись їй в очі.
Ніби боїться, що це його мама,
Що в спину їй протягом дихає брама.
І вітер холодний летить до грудей
Чужий і байдужий, як душі дітей.

Біло

Слухати сутінки.
Мити вікна
Від сліз солоних мокрого грудня.
Назустріч холоду, що не
зникне
набрякне пуп’янком
в білих грудях.


Молитись поночі
а надранок
осколки рим заганяти в шкіру.
Плястерко місяця між туману
немов крижина,
сміється біло.


На перехресті доріг і колій
гублю розгублену
свою душу.
Приношу жертву химерній долі:
промінчик світла
І білу ружу.

Коли гроза не з неба, а з очей.
Коли вогонь не з попелу, а з серця.
Волає натовп: « Крові!» - ще і ще.
І з вітряками відчайдушно б’ється.
Коли під ноги все, що дотепер.
Коли з порогу все, що буде після.
Коли лякають постаті химер
І друг, що гострить лезо, наче ніндзя.
Коли вітрила рвуть на прапори
І розпинають душу край дороги.
Коли бездумно падають згори
Гіркі слова прокляттями під ноги.
Тоді здіймаєш руки до небес,
І молишся так віддано й завзято,
І віриш, що впаде камінний хрест,
Той, на котрому твій народ розп’ятий.
Без розпачу, скорботи і жалю
Ламаєш золоті примарні замки,
Ще не збагнувши, як любов свою
Ти міг тримати на правах коханки.
Коли ж захочеш віднайти себе
У довгім лабіринті задзеркалля,
Побачиш небо сіро-голубе
І глибину духовного провалля.
Чи, може, доторкнувшись до небес.
Піднявши вгору руки занімілі,
Сказати: «Я живий, бо я воскрес»,
І відродитись у душі і тілі.
Вітрила пошматовані знайти.
І друзів у химер відвоювати.
По гострому без остраху пройти,
І хрест важкий на зраду не міняти.
Бо як скінчиться дійство , зазвичай,
Ті, що творили, будуть вже далеко.
Позаду себе залишивши пекло,
А людям так хотілося, щоб рай.

Всю ночь стихи - безумство, право!
Ну, разве ночи для того,
Чтобы рифмованной отравой
По венам пенилось вино,

Чтобы чужого вдохновенья
Ловя дрожащие огни,
Наивно отдалять мгновенья
Ещё не выпитой любви?

И чтобы, опьянев под утро
От недосказанности чувств,
Молчать с тобой светло и мудро
Под сенью дремлющих искусств...

(Дуже куртуазний вірш)
Маркізо! Ваша грація мене
Так само, як і голос, полонила.
А очі чарівним горять вогнем,
Коли дивлюся в них, красуне мила.

Маркізо! Гарна шубка - личить вам.
Направду ви є біла і пухнаста.
А також ніжна й лагідна мадам,
Єдина, краща від усіх - і баста.

Маркізо! Знаю: ви лише моя,
І любите мене - це без химери.
Та попри те... коханець ваш - не я!
Для цього є вправніші кавалери.

Маркізо! Ви не кажете їм "Ні",
Даруєте себе, і це нормально.
А наслідки? Доводиться мені
Топити ваших діточок безжально...

Маркізо! Ось уже і віршу край.
Що, кицю, вперше "викання" почула?
Ще "Віскасу" підсиплю - жуй-ковтай
За те, що так на творчість надихнула.

Не жінка. Тільки контур олівцем
окреслено… Вдоволений художник
відчув себе чи не знаряддям Божим,
наводить пензлем нашвидку: лице
уже чіткіше, хоч іще порожнє..

Змішає кольори, як забагне
натхненно налаштований аматор.
і плями фарби, начебто стигмати,
позначили його долоні… Не
рівнятися на Нього, не вдавати -

не смій!...З напівпустого полотна
принаджує його, мов Галатея -
м’яка, в подобі глиняній, жона,
чи, дотику чекаючи, струна,
ескізна постать. Світла або темна -

вже рішення за ним. Бо майстер – він.
Ні докорів, ні нарікань не чутно -
вона ж - заледве контур, тільки тінь
німа. Забувши, що людське - то тлін,
недбалими мазками пише сутність.

Пригледівся - овва, суцільний ляп...
Марудна праця, образ незугарний...
Полишив, ніби іграшку маля,
пішов. Ридання чується здаля,
і полотном стікають сльози-фарби…

… І тільки контур вогко мерехтить,
просякнувши чеканням невгамовним.
Вона ще вірить, що надійде мить,
і майстер інший, стримуючи хіть,
створити з неї схоче власну Мону.

Коханий, швидше! Ну які ще вірші?!
Які ще Віги і які ще Торі*?
Мерщій в вікно, одягнешся надворі -
Приїхали батьки на день раніше.

Розумний кажеш? Любий, та не дуже...
Якби розумний був - давно би втік.
Хоча який тут досвід на цей вік...
Ну а тепер оглядини, мій друже.

Заручини, весілля (звична річ),
Біленька в чарці і біленька в сукні,
Ну і кохання – сили всемогутнi,
А далі майже перша шлюбна ніч.

* - Віги (ліберали); Торі (консерватори) - політичні партії Великобританії.

(Нахману Критусу присвєчуєсі)

Я проймаюсь глибиною слова "Нах...",
не пройдуть `го посинання певно всує...
Нах... - факір та відправляч чортяк на дах -
На даху я,(в йійках-йойках)
на даху я!

А як з даху подивитись - поросто страх,
мамамія, татамія, анемія...
Нах... тобі:
- Ще крок і буде ті бабах!
Алілуя! На даху я!
Нах... - дубію.

Караули закричав ворона-птах,
а точніше "кракаулів накричала".
Дивиться наш Нах... і шле чортяк на дах,
щоб ворона соловейком заспівала.

27 Лютого 2008

У шкаралупі тихо і безпечно,
і грілкою пашить самообман,
і довгожданий обіймає плечі -
удався зростом і в розмові гречний.
Нарешті ви удвох. А ти - сама,

в обличчя ніби в’їлась одинокість,
лягли поверху гримом почуття
невдало. До ладу і до пуття
ти лицедієш. Та ятрить неспокій…
Розгублене та боязке дитя,

мовчи про те, як велетні безлиці
у світ, який обіцює спочин
і бульбашками мильними іскриться,
мов на ходулях, на залізних спицях
несуться, невідомість несучи…

Кричи…

Життя просте і кругле, мов капуста,
Бо ти – мала. А світ довкола – зимний.
І ти, і час повзете, як резина,
Поміж грядками, всипаними дустом,
І тіло – це довічні каземати,
Бо все по черзі: спати, їсти, спати...

...Іще життя звивається звабливо...
Та літо перебудеться, і дивом
Помітиш раптом кокона лещата...
І голосу забракне завищати,
Бо докором висітиме на вусі,
Немов сережка: “Ти – німа. Ти – гусінь”.

І дикі гуси, і небесна вата
Накриють з головою! Спати… спати...
...І снитимеш, і марево шалене
Таке, як ти – налякано-зелене,
Бо тіло, зледеніле у сувої,
Наполовину буде не тобою.


...Бо з’явиться щось зайве і чуже,
Якого не відрізати ножем,
Яке росте і більшає щомить,
Яке яскраве і яке – болить!
Яке вітрам відкрите, як вітрила –
КРИЛА!!!

…Вросли у сни, і розрослися тілом,
І плечі тягне вниз смертельно-біле
Те Щось – страшне, як неозорі далі…
Так мало місця…
- Налякалась, лялю?
Так мало, мало…Ма! І душить, душить…


…І - розриваєш кокон, ніби душу…

І, як Любов, схиляється до Тебе
Теплом Господнім
Березневе небо.

…Обніме, наче молода бісиця,
В солодкім і глухім малиннику.
І ти перейдеш огненну ріку
Задля обіймів цеї чугайстриці,

Мольфарки,
Злодійки,
Бісиці із бісиць,
Змії,
Голубки –
Жінки золотої.
І запах кіс між сонця і ялиць
Сп"янить, як запах весняної хвої.

І ти затрубиш – олень молодий,
Гукнеш, голодний,
Цю бісицю в трави,
Під небеса,
До чистої води,
Де лиш обійми
й поцілунки правлять.


із "Саду Нетерпіння"

Збирає літо лісові на ніч суниці,
кладеться грим і сонячне рум`яно -
стає у спілих вишнях трунком п`яним,
стуляє небо для повік, котрим не спиться,

вливає зелень в лист, неначе подих в слово,
як міць надії в долю неслухняну.
Землі в дощі цілитимуться рани
та грім із Богом заведе гучну розмову -

про голос неба, про політ та життєдайність,
про ту любов, розділену в краплинах,
про те, що серце б`ється без причини
так часто, пристрасно і так, завчас, печально.

Мов кола по воді - відлуння діалогу,
що, наче поплавцем, веде в незнане.
А серце битися не перестане,
коли ще подих є на слово і дорога...

25 Лютого 2008

Я наїмся варення
помиюся в ванні
докурю сигарету
й нап"юсь у блюз-барі

Об стінку мобільний
в смітник всі платівки
не вийду я з дому
на вас подивитись!

Всі тексти напам"ять
мелодії в тілі
всі ноти знайомі
ті ж клієнти-дебіли...

З дому не вийду
і вуха закрию
пов"язку на очі
і вас всіх НА МИЛО!

Ну як же так можна?
Ніч там на двОрі!
Знову в "Бочку" дзвоню:
- За вхід що сьогодні?

Матом всіх крию
сідаю в таксі
на ваш виступ їду.
Будьте прокляті ви!

Зранку буду я дома,
а варення в серванті..
Чом воно не псується?..
Певно, там консерванти.

Ти таємниця серця мого. Ти –
дарунок щедрий. Весняна офіра
цвітіння – плодові.
Не вір. Сама не вірю.
Так не буває. Золотом руна
впади мені у жадібні долоні.
Безсонність сну.
Невичерпність безсоння.
І дно так близько.
Дно. На дні... Одна.
Шовковий смак плеча.
Ранковий спогад.
Гори мені печаттю на вустах!
Гори печаллю, серця таємнице!
Лютнева ніч,
боли мені так ніжно,
так лагідно і тонко! Постелю
тобі сніги і трави...
Солодко… Молю,
Молю, люби… Медово,
літньо, сонячно, а мед…
Медові соти висотає сон.
Ой люлі-лю… А мед – хіба мені?
Меди – мадоннам, нам –
солодкі сни
і серця потаємні таємниці.

Надихатись. Вдихнути наостанок.
Позаду Орлеан, Турель, Боревуар,
Комп’єн, Руан. Руан… Травневий ранок…
Надихатись… О, зараз буде жар…
Ко… Королю Карле… Лю… Людовіку, дофіне…
Не… покидайте, ні… Ні. Німо… Ні, гуде…
Це хмиз. Надихатись… Хвилину… Стіни, стіни…
Стіна вогню! Королю, де ти, де?
Реве юрба. Чи то давно ревіла
Ти стоголосим «Слава!»? І злизав
Вогонь ганебну сукню… Тіло… Тіло,
Дівоче, юне, непорочне тіло
На глум, на посміх натовпу біліло
Так довго… Та ж гори!
Усе…

Конклав
Не врятував…
Король
Не врятував…
І ти
Не врятував,
Мій лицарю…

Летить душа у простір…
Чекає небо.
Діва вознеслась.
Я так любила вас!
Наосліп і нарозтвір,
На розпач, люди,
Я любила вас!
Реве юрба. Гарячий попіл, значить –
Не діва, не свята, не взначена перстом!
Руан їм не простив. Руан ганьбу позначив
На плитах площі пам’яті хрестом.

Я- Діва. Я – любов. Я – Франція. Я – Жанна.
Легенда, символ, пам’ятник, свята…
Горить вогонь. Надихатись востаннє.
Руан. І дим у ранок відліта.

Я – поле битвы чувства и рассудка,
Здесь пленных не берут – не тот расклад,
В раскаты боя вслушиваюсь чутко,
Читаю партитуры канонад.

Распятая на квадратуре круга,
Не в силах различить, где друг, где враг,
И разум дразнится: «Что нам Гекуба?»,
А эхом слышится: «За что Гекубу так?»

И между мной и мной – огонь с водою,
То сердца, то ума победный клич,
И деться некуда, и горизонт – чертою...
.......................................
Так тонко-тонко
плачет
колокольчик...

Ступила до моря вашої поезії
боязко, —
чого ж бо варте ім'я! —
аби ж не втопитися, пливучи.
Молитовно, обережно —
перший крок, другий,
а далі — чалап, чалап, по морю,
аки по суху,
десь сягнуло по кісточки,
десь було й глибше,
проте вище колін підіймати спідницю
не довелося.
О, страже цноти!
Ані утопилася, ані похлинулася.
Де ж ота обіцяна глибінь слова?
Чи то такий нетямущий з мене читач?

Ти десь там… Де ти, де?
Де твій погляд, твій подих?
Небо висвятить день,
Невагомий на дотик.

Небо – німб, небо – гніт,
Кілометри повітря.
Ми тримаємо світ.
Коли світ – проти вітру.

Де ти? Де я? Руці
Надзусиллям тремтіти.
За обидва кінці
Ми тримаємо вітер.

Люди скажуть – талант,
Людям не зрозуміти…
Та хіба ж ти – атлант?
Чи я – каріатида?

Де я? Де ти? Оці
Кілометри угору…
Люди наприкінці
Скажуть – браво, актори!

Неба німб, неба гніт
На чолі твоїм сяє.
Ми тримаємо світ.
А нас – слово тримає.