Рибалки витягали з сітей рибу.
Вона ж так мовчки билася об лід
До крові...
І дихала... Дихала...

А в хаті помирав сторічний дід.
Теж мовчки.
У очах погасли істини,
Вже в Бога про прощення відмолив.
Хотів ще поглядом зміряти
кожну мить проминулих днів.
Кожну мить...

(А рибалки радісно
Вже ділили багатий улов.)
Небо плакало
чорними фарбами.
І молилось на сотнях мов.

......... М.Ф.Опаленик
Той не бачив батечка, ну, а в того батечко
вимагає чуйності до свого синка.
Стоїте, розгублена, у дешевім платтячку,
ще струнка для дзеркала, для села – тонка.
В нас тонкі ламаються. Смерками й смереками
все в минуле вигнано, що було слабе.
Наші очі спинені – то єдине дзеркало
у якому прийдеться бачити себе.
Зашарілись маково? Це красиво – маково.
Говоріть – потерпимо сорок п’ять хвилин.
Ми не проти, вчителько, захопитись Мавкою,
та коли вже свататись – тільки до Килин.
А Килину все-таки звуть у нас Калиною.
А чого це, вчителько, очі повні сліз?
Де Калина з присілка? Нас і вас покинула.
Вже її посватано. Ось і реалізм.
Гори вчать ізмалечку бути реалістами,
то лише здаля вони – мрій апофеоз.
Вам у класі холодно? А надворі лізтиме,
в саму душу лізтиме грубіян-мороз.
У лісах смерекових промені заплутались
і ніяк не зглянуться на крихкі сади.
А смерекам байдуже. В темну думу вкутались.
Звідки ж це калинонька забрела сюди?
І мороз калиноньці кісточки виламує,
щоб нікого ваблячий кетяг не зігрів...
Добре було, вчителько, затулятись мамою
від нахабних поглядів і крутих вітрів.
Потім доля-мачуха наше серце вклинює
в щастя, здавна визнане, але нам – чуже.
А калина все-таки не стає Килиною
і під серцем потайки вогник береже.
Так лишіться, вчителько, як вона, красивою,
скільки б досвід мудрості вам не позичав.
Федорівно, знаєте, вже і сам я сивію,
а калини сивої зроду не стрічав.
Молодіє там вона, де дороги здибились,
за які вхопилися ваші Лукаші.
Де вони спинилися? Всі кудись та вибились:
у митці, начальники, вчені, торгаші.
Он за тою брамою, де собака тявкає,
в неприступнім палаці двієчник Іван.
Та не тим караємось – тужимо за Мавкою,
правда в ній – невидимій. Видиме – обман.
Нас рости щасливими вчили ви однаково:
і синка начальника, і дочку вдови.
А чи хтось подякував? Може, хтось і дякував,
та забув спитатися, чи щасливі ви.
...Ви ж мене питаєте, що було причиною,
коли я трагедії сам собі шукав.
Був тоді великим я. Біля вас хлопчиною
знов стою, ховаючи цигарки в рукав.
Мабуть, часто грубо я, мабуть, часто мілко я
у щоденні борсався... Це для вас – не я,
а мене зустрінете, хлопчика з сопілкою,
в школі під калиною, вчителько моя.
1986

В океан горілиць впали материки…
мертві води рвуть дамби і греблі…
тихо точиться космос крізь чорні дірки,
що прострілені дюзами в небі…
в рятувальне UFO ритуальних меншин
Маргаритою втягнутий Майстер…
бог закинутих в безум розумних машин
поправляє за спиною бластер,
запускаючи вслід за машинами й їх
в край комп‘ютерних песиголовців…
у космічних двобоях нема нічиїх…
Втім, так само, як і переможців.

Відлунням слів стоять на чатах знаки,
Думок провальних онімілий привид
Мережить шибу промінь одинаком,
Немов шукає потаємний привід.

Сумирна муза, наче на фуршеті,
В зловіснім колі ритуальних танців.
Пошерхлих вуст її порочний шепіт
Нагадує, що розколовся панцир.

Усе — лише не це! Не ці спокійні дні,
Де всі слова у барвах однакових,
Думки, мов нероздмухані вогні,
Бажання — в запорошених оковах.

Якогось вітру, сміху чи злоби!
Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати,
Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби —
І варто буде жити чи вмирати!

Не бійся днів заплутаних вузлом,
Ночей безсонних, очманілих ранків.
Хай ріже час лице добром і злом!
Хай палять серце найдрібніші ранки!

Ти в тінь не йди. Тривай в пекучій грі.
В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться —
Лише по спеці гряне жданий грім
І з хмар сковзне — багнетом — блискавиця.

Д.Д.

Наближається спогадів повінь...
В. Сосюра

Незнаний нам початок і кінець,
Не розуміємо таємну міру,
Коли життя сплітає у вінець
В незнаній черзі віру і зневіру.

На світлий день спадає чорна тінь
Зловіщих хмар, мов жалобний серпанок,
А зимну ніч, безсилу від тремтінь,
Бере в обійми полум'яний ранок.

Залізну силу, що не має меж,
Дихання Бога в сльози перетопить
І скрутить бич безжалісних пожеж
З маленьких іскор, схованих у попіл.
***
Але, буває, крізь вогонь межі
Минулі дні вертаються, як спогад.
Ми завтра знов не будемо чужі,
Цей світлий дар приймаючи від Бога.

/Василеві Куриленкові/

Зловіщий брязкіт днів, що б'ються на кавалки,
І жах ночей, що затискають плач.
Ти, зраджений життям, яке любив так палко,
Відчуй найглибше, але все пробач.
Здається, падав сніг? Здається, буде свято?
Розквітли квіти? Зараз, чи давно?
О, як байдуже все, коли душа зім'ята,
Сліпа, безкрила — сунеться на дно.
А ти її лови, тримай, тягни нагору!
Греби скоріше і пливи, пливи!
Повір: незнане щось у невідому пору
Тебе зустріне радісним — живи!
Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти
І підповзуть, мов нитка провідна.
Ти приймеш знов життя і так захочеш жити,
Його пізнавши глибоко, до дна.

Більярдними кулями яблука
Києм ганяє серпень
В тому саду, де я блукав
З очорнобривленим серцем.

Брови – два чорних гаки –
Наче Байду, мене розіп’яли.
Біль поміж ребер іржаво скрипить,
Труйна кров зсередини палить.

Гріш поцілунку на денці –
Милостиня зажурі.
Слів рятівних індульгенції
В багаття пожбурив.

Заніміли обпалені рани, затерпли,
Сполиніли цукрові ілюзії.
…Влучний удар у серпня!
Яблуко в лузі.

Душица, и полынь, и ковыли...
Доковыляла? – славь немедля Бога!
Быть может здесь – последняя дорога,
А вдоль неё - деревьев костыли.
Угольями ложатся в воду дни,
Днесь воскресает Слово в каждом слове.
Я возвращаюсь, как рыбарь с уловом:
Что ни скажи теперь – стихи одни.
Ложится мой алтын на твой алтарь,
Земля святая, светлая. Светает.
Долину плотью солнце облекает,
Уходит босоногая Агарь.
Гордячка, пересмешница, девчонка,
Смутившая обители покой,
Куда направишь слабою рукой
На удивленье утлую лодчонку?
Спустившись с гор к серебряной воде,
К закатным цаплям в сполохах тумана,
Уверена: затеплится лампада,
Подобная негаснущей звезде,
Когда, канон читая покаянный,
Молитвенник попросит о тебе.

Tи майстер писати півподихом вірш про ніщо,
вдягти манекена, знайти йому місце на неті,
де вірусні бурі, де драйв - хардолобий віщун
та гасла доступні для пітерів, педро, чи петів.

Підсісти на слово, неначе на голку, і кайф -
зливати по-клавішно бітами в нет бормотуху,
зібрати ватагу таких же попсових хай-фай,
хвалитись навзаєм - тягнути ведмедів за вуха.

Лишається серце - куди ж ним на люди без "ах"
і що воно може, коли під одежею пластик?
Для гуру - блукати і спамити по вірт-світах.
Даремно занулив - тобі моє серце не вкрасти.

Хай вірш проколує, за пальцем по мишці збіжить
та виловить око читацьке, на риму примхливе,
і слава чіплятиме, бравами благо-словить,
нагнувши для ракурсу модно рядочки курсивом.

Красиво, мов крашанка, блиском любуються всі,
хто хоче-не-хоче, бо пальцем затикають зразу.
Тут стільки емоцій, сентенцій, що Боже спаси
останнього гнаного струмом на дріт словомаза.

8 Січня 2009

мрії навиліт лягають шрамами
як олов’яний солдатик плавишся
жменя вогню
балерина спалена
двоє вчимося у казку бавитись

ти як по сходах ступаєш нотами
пишеш під руку з дочкою Пам’яті
дим і туман у легені всотуєш
благословляєш дощі на паперті

ніби китайкою вкриті воїни
шаблями пестять замерзлі сутінки
римами навіть земля напоєна
навіть на пару словами скуті ми

ми не Антеї бо важко пішими
кроками день причастили тихо так
хочеш я стану до тебе більшою
хочеш навчу перед смертю дихати

Говори, любимый, говори...
Говори, хоть я и не согласна.
Замолчишь - и ленточкой атласной
Оборвется чаянье внутри.

Говори, любимый - подожду,
На себя тянуть канат не буду,
А неперебитую посуду
Cпрячу в угол, оттолкнув беду.

Говори, мой сладкогубый змей,
Семечки от яблока - в землицу.
С берегами позабыв проститься,
я плыву на голос твой во тьме.

ми часто наспіх розірвавши руки
дверима грюкнувши
йдемо назовсім
ти – як мисливець за стрілою лука
а я як завжди кидаюсь під осінь
немов під смертоносну електричку
до біса всі страховки і Оранту
у нас з тобою зовсім різні звички
тобі Емануель
мені ж І.Канта

нехай з’їдять до дна дощі голодні
увесь мій біль
що равликом у тілі
спливли образи мов човни підводні
яких колись помітить не хотіли

у друзки скло богемське
люстри
посуд
розсипано і сіль морську і сльози
а за вікном незмінно той же постер
вампірша-ніч врожай дощі венозні

один... два... три...
між нами надцять метрів
до спини спина
ша!
дуель мовчанням
іще живі і начебто вже мертві
повз нас щасливі дні немов прочани

ніхто не був мудрішим щоб сказати
пробач за все
почнемо все спочатку

хоч як би не хотіли буде завтра

і руки-вдови

і на серці латка

Вітер січе, у кишені дірка.
Боже, не треба палаців – сховища!
Хай – в несерйознім вірші Лазірко,
Дай заховатись від Януковича.

Били мене, бачиш, пика заюшена?
Я не прошу заступатись за мене.
Дай мені, Боже, укритись від Ющенка.
Хоч у рядочку Лазірка зеленім.

Господи! Світ! Голуби: гулі-гулі…
Кришить дитина їм булку й сміється.
Боже, сьогодні, ні крихти від Юлі.
А у Лазірка й горілочка ллється.

А у Лазірка нарізка астралу,
Пляшка плероми і мама Ідея.
Милий мій Боженько, я і без страви
Ладен забути: хто я і де я…

Нічка мине, і мене ніби з люльки
Викине з віршика к бісу хазяїн.
До Януковича, Ющенка, Юльки.
Ті – не поети… Образ не прощають.

І ночі іншої найперша мить - не вдома,
і теплі дотики з того кінця безмежжя,
і спалах "я" твого, і пам’яті зникома -
зійшлись у болю, крику, первістку, людині,
у днях, якими невмолимо і всевишнє
вестиме по пустельній серцевині
тебе Зоря оця - майбутнє і колишнє.


2009

мимо Мекки и Рима…
И. Бродский

Повз шестикрилий подих
серафимів,
повз атлантиди і падіння
римів,
і тінь розп’ятого
на першому хресті,
і крик дівочий
з першого багаття,
і попіл рідний –
рештки від закляття,
що шкода кинути
і важко так нести,
повз кістяки в пронафталінених
шухлядах,
і сало з перцем
(краще в шоколядах),
повз замурованих
у камені мерців,
повз «наші-ваші», цукерню
лестиву міді
і недосяжність
vici, veni, vidi
бредуть в майбутнє
Брейгеля сліпці...

........ Залишайте себе на Землі!
------------- Г. Лютий
і виринеш нарешті з небуття
вдих видих Боже світ який солодкий
вдихнеш іще
і знов реальності жаскі лещата
вичавлюють із тебе все людське
вдихнеш іще
і лиш одне-однісіньке благання
прорветься крізь космічну скрижанілість
о Господоньку порятуй від болю
вдихнеш іще?..

Вже давно, хлопчаком, задивився на вроду.
І земля – в небеса, і додолу – душа…
І її відпустили, згори, на свободу.
А його огорнула долина чужа.

А при мачусі ж як: поспішив – не доїхав,
Розгубив – не надбав. Не ступив на поріг.
У чужому саду частували горіхи.
І незримий із боку хтось душу стеріг.

Лиш у снах… Лиш у снах, ще так щемко літалось,
І в долину «курли» долинало з небес.
І приходив, аж двічі, щоб долею стала
Та розгорнута книга прозорих словес.

А коли натрусили на голову снігу
Пустуни снігурі – світ мов кров з молоком –
Вийшла з хати вона, і – додолу вериги…
Задивися на душу – хлопчак хлопчаком.

Знаєш, моя хороша – тяжко носити, а страшно не донести:
Розплескати на дрібнички і на завулки, де кроки гулко,
Тільки всередині обривається нитка, немов струна.
І хотілося би заплакати: бо не встиг -
Тільки як і коли не ковтаєш свої пігулки,
Розумієш, що це – труна.

Не та, що в землю – а та, що облізлістю позолоченого руна.

І так – із усіх Ітак, із усіх атак, із усіх тих міфів, всієї Трої -
Хто доніс і мармуром не застиг,
Обернувшися на святі герої?

Величаві на титули, щедрі на похвалу
І на злі язики, на пусті язики багаті, -
У такому багатті – на дев`ятому, остаточному вже валу -
Догорають проводирі основних фрегатів.

І якщо це їм – отака пустодзвонна муть,
То тебе вже точно не обминуть.

Тільки все це лишається прикусом на зубах,
Остаточним явищем, шумом-фоном.
Ніби десь у церкві лунає органом Бах
І судомиться зламаним мікрофоном:
Впізнаєш мелодії певний тон,
А колінам болить бетон.


І якщо побудовано все – і світ цей -
То куди вже жалітися, ваша ласка.
Із моєї дзвінниці, і навіть звідси
Видно тільки Богову водолазку:

Блакитна пряжа, хмари плетуть узір -
А глянеш вище – поріжеш до неба зір.


І якщо не пройти усього путі:
Залиши мені ношу – блаженні ті.

У молоко рум’яно-сонячне
Береза сережку вмочила по мочку вуха,
бо замріялась…
О Ноче, пророча зорегрива кобило,
діжа суничним світанням задню…
Яка ж велетенська стоїть на колінах
сила
і молиться дню, життю, матері:
сонячно-прощено…
дощисто-пречисто…
Мов сповідь Зими перед Весною:
(о диво!) вивертає душу догори сподом,
а там – проліски:
дзвінковеснять-веснодзвонять : «помилуй…»
Плачем немовля – богословиться…
В нім Бог до серцелюдяності молиться…

Знесуть на Голгофу ще хрест не один
І тереном зранять чоло не одне.
На землю стражденну вже хто не ходив –
Хто з тихим молінням, а хто і з вогнем.

І крові, і поту краплини солоні
Спадатимуть долу, росою неначе.
Навіщо ж Ти, Боже, нас лишив в полоні?
Яку ще Ти кару людині назначиш?

Зневіришся в Ньому – ой буде ж гойдати
Тебе по безмежній курявій дорозі…
Он бачиш лихого? – ні взяти, ні дати
Це той, хто зневірився в Ньому, у Бозі.

Хвалити без міри чи в міру любити
Чи, може, одразу кістки на алтар?!
А треба Йому та пожертва забита?!
Він Сам Собі агнець і кат, і митар…

Прости… Вже в червоне затерлись коліна –
Хотів собі місце купити в раю.
Молитись! Молитись? Життя скороплинне,
Цілую святую правицю твою!..

Голгофа. Вже скоро. Колоди навхрест
Вже збиті. Застигла в чеканні юрба.
Ведуть он. До кого ж похилиться перст?
Ну що ж ви? Радійте – розп’яли раба…

Для мене світ став затісний,
Малий та дріб’язковий,
Пожовкли дні, не ваблять сни
У мареві обнови.
Панує мізер над усім,
Нікчемні забаганки
Танок виводять на красі,
Під зарево світанку.
Байстрята чорта в казино
Святі жбурляють кості,
Жахливий принцип доміно
Запрошує у гості.
Ані зими, ані весни,
Ані війни, ні миру,
Для мене світ став затісним
І я його розширив.

Ще з одним я прощаюся роком,
і прощатися зовсім не жаль.
Він до мене ходив лжепророком,
піп-розстрига чи просто мужлан.
Все прекрасне обмежене строком,
ба,й по цвіту посиплеться град.
Ще з одним зустрічаюся роком –
і стрічатися зовсім не рад.
Він гряде, починає бенкети,
лиш родився, а вже одурів.
Моє небо діравлять ракети,
крім космічних, – на честь гендлярів.
Єсть у мене сьогодні держава,
вірю в неї, немов маніяк,
та якась ця держава іржава,
що не зрушить із місця ніяк.
І стоїть, як машина без тяги.
Вже я вірю, здається, марі:
розбрелись по світах роботяги,
навкруги – лайдаки й крамарі.
Викидаю останні купюри,
де їдять однодумці і п’ють...
І ніхто вже мене не купує.
А мене продають. Продають...
із 31.12. 2006 на 1. 12. 2007
Ужгород

Всміхайтеся! Радійте! Новий Рік,
вдягнувши землю у пухнасті шати,
Дарунків повний міх несе до хати!
Мені ж дозвольте скромно побажати,
аби в здоров’ї Ви прожили вік!
Нехай щастить! Не звідайте Зими!
Любові Вам! Гармонії зі світом!
Весни у серце, а у душу – Літа,
Аби той світ зуміли Ви зігріти!
Хай Ангел захищає Вас крильми
і вчить літати стрімко і високо!
Натхнення Вам! Достатку! З Новим Роком!

На спільній тризні їхнього кохання
Замовить він по келишку мартіні.
І небо виглядатиме погано:
Ні сонця, ні промінчика, ні тіні.
А потім дні покотяться клубками,
З них не зв’язати й шалика на душу.
Хирляві зорі з жовтими боками
Не упадуть, хоч як їх не обтрушуй.
І міжсезоння перейде у вічність,
А вічність перейде у міжсезоння,
Між ними відстань стане межиріччям,
Далеким, як від Бугу до Гудзону.
І їхні душі поступово згуснуть,
Від нескінченних переохолоджень,
Ліхтар навпроти дому - просто лусне
Жбурне в пітьму човни самотніх лоджій.
Анабіоз триватиме, аж доки
Їм не всміхнеться зустріч - благовістя.
Із келишком вина іскристооким
Й морозивом в суничному намисті...

Не озирайся. Йди. Чіткіше крок.
Ми трохи засиділись в цьому колі.
Я просто стану сотнею зірок
І зорепадом випаду поволі.

Тобі дорога буде золота.
У пригорщі збирай ті теплі скельця.
Лиш не питай, куди поділась та,
Якій ти словом виклював півсерця.

...Нема тих слів – у сонячних краях
Сіренькі гороб’ячі гріють крила.
Під страхом смерті й на семи судах
Я не зізнаюсь, як тебе любила.

І як мені впеклось твоє „прощай”.
На сто віків перехопило подих...
Не перечитуй, а гортай, гортай
Цю повість про обох занадто гордих.

Усе мине... Ніхто не дасть порад.
Ти зрозумієш. Серце не гранітне...
Я не прийду в твій пізній листопад,
Що так шалено першим снігом квітне

Відпусти у політ, у високий політ,
Щоби стріли намарно попадали долу,
Щоби злісно бряжчали мечі і шаблі
На далекій землі,
Що із серця мого тягне ниточку долі.

На землі ми жили, що й серця у землі,
Шар землі на душі, хоча руки відмиті.
Сонце мудре, в його кучерявім теплі
Ми крилатіли духом, осяяні миттю.

Відпусти, і нехай не обірветься нить,
І осяяна мить
Покладе на обидва плеча знаки Сонця.
Твоя ніжна рука
Нитку долі торка.
Земля-серце-любов – непорушний покон цей.

17.07.08.

Так мелодійно джодассениться
Блакитна хвиля вечорова.
Ікринка Сонця – згусток крові
Морського демона. Есенція

Бузково-перська димним контуром
Розписує кімнату в’яззю
Письмен Корану і Хайяма.
Та скалки світла теракотові

В глибинах ночі потонули всі.
Застигнув день розлитим чаєм.
Квітневу дівчину, мов чайку,
Прибій несе крізь пінну вулицю.

24.09.08.

Не вір, коли кажу: журба
десь причаїлась за дзиґариком,
як миша з тріснутим сухариком,
трясе згасаючим ліхтариком
на віражах крутих гарба...

не вір, коли дивлюсь на скло
так довго, тупо-зацікавлено,
що тишею, здається, зваблено
і світлофорами скривавлено
у каві тепле молоко...

не вір, коли мовчу про те,
що снами все уже оплачено,
і нами світ наївний втрачено,
і Птаха чарівного страчено –
не вір мені, не вір... Проте...

а я не кажу тобі що кохаю
бо ти - вода повітря і вірші
ти той хто повів за собою зграю
поетів у тур небесно-піший
бо знаєш для нас таки цікавіше
зривати зі шкури міста афіші

можемо впасти в калюжу по плечі
й гребти навздогін байдаркам осіннім
бо в нас одні на двох речі
і очі одні на двох сині
а тільки у місто завалиться вечір
ти на мені мов собака на сіні

а я не кажу тобі що кохаю
бо я - вода повітря і вірші
щоранку з твого життя вислизаю
на інші планети в площини інші
а потім знову вертаюсь у зграю
і йду за тобою в похід піший

туди де є майстер і первісна глина
туди де дають почуття і розум
немов за рецептом укол інсуліну
і хоч я давно вже не можу без дози
ти кішку мені не клади на коліна

бо я не домашня
я вільна

Для П.Н.

"Гіркоти солодкавої дим наколисує спогад
світлоокої жінки у закутку темного бару.
На столі філіжанки висвічуються жовтобарвно,
на трояндах прозорить слізьми вечорова волога."
Пасічник Наталя.

Це було вже - і розчин густий диму, дива і звуків
разом з кавою б'є хвилепульсом по скронях і венах,
і розносить по залі пелюстки фантазій Шопена
блідочолий маестро, розкинувши крилами руки.

За вікном - довгогривий Адам і розкрилений ангел
сотню літ не зійдуться ціною за бронзову ліру.
Засинаючий день посилає останню офіру -
усміхається їм, поки день поміж зір не розтане.

...А рука неуважно клопочеться над пелюстками,
стигне кава. Для погляду сутінки стін - не завада.
Недалеко на схід - і вже друга зоря понад ставом,
руки сонного лісу в обіймах палких листопаду.

Місто - самозакоханий красень на полі терновім,
п'є кохання-вино, наче спраглий спекотного літа.
Тут навчилось дівча і його і любов розуміти,
і гармонію музики слів на віршованій мові.

За прощаннями - зустрічі - калейдоскопом на сцені,
що було - те було, вже не зміниш і не заперечиш.
Пригадалось колишнє, можливо, тепер недоречне:
"Залишилaсь барокова сутність лише на Музейній".

я не стільки кохаю тебе,
як вважаю своїм
дивознайденим світлом
у сутінку
вічноворожім,

і не стільки тримаюсь тебе,
як стою на сторожі,
аби нас оминули
блудливі гріхи-подорожні,
аби тільки
безкровно скінчилися денні
бої

я не знаю напевне,
та небо шепоче:
се він...

загортаюсь в обійми
і млію в оцій несвободі -
у залізного лицаря
золото чисте на споді:

ти зумів дочекатися,
поки жалі
перебродять,
і зумів одшукати мене
ще до перших сивин.

Очі їх калинового полиску,
А сліди хрестаті, корінні.
В них по ночах березневих проліски
Щось танцюють, п’яні і сумні.

Шерсть трави іскриться попід зорями,
Як весілля вовче, гонить сум.
І пульсує венами прозорими
Вовчий світ – невидимий, мов струм.

Тільки що вони убили оленя,
Тільки-но учили вовченят
Рани як зализувать оголені,
Як на Місяць вити чорним голосом
І жаліть крилатого коня.

Вітер і ріку любити ребрами
І минати, як чортів, людей.
Золотіти восени із дебрями
І біліти там, де сніг іде.

Кланялись дуби на захід сонячний,
Як перед іконою ченці.
Димкою, різким крилом воронячим –
Крові калинові прапорці.

Вовчий бог стояв над лісом праведним
І мисливські кулі відвертав
Тих, плитких, що хочуть світом правити
Для забав.

Мов намисто з вовчих ікол шабельних,
Клавіші комп’ютерні блистять.

А вовків – нема…
Лиш очі жаб’ячі…

І Париж…

І – сита благодать.

Цикламенами пахнуть надвечір осінні хмари.
Шурхотять по землі небеса і підбурюють вітер.
Чорнокнижно молюся думкам і зорі, що згори
Ім’я Бога мого виплітає з задимлених літер.

Чорнокнижно молюся туманам, що входять у дні.
Забуваю себе, запустіло забувши про тебе.
І пливуть каравели листів вже на самому дні
Там, де вчора було іще серце, а нині – вже небо.

Бачиш, осене, рать твоя чорно вростає між літ.
Йде за спиною військо. Те військо – з лляними мечами.
Я розп’ята мовчаннями… Листям вкривається слід,
Й мого Бога ім’я сповивається всує речами.

Злива стріл прошугнула між золотим тихих гілляч…
Тіні давніх трипільців гугукають на полюванні…
Голосіння весільні, а чи Ярославни то плач
Підпирають хмари з цикламеновим присмаком раннім?

Я розп’ята мовчаннями… Вітер проходить наскрізь.
Шурхотять небеса. Ймення світу душа забуває…
Й під бруківкою міста земну не намацати вісь,
І не гріє сорочка лляна, як і меч – не рубає…

…неначе хворий чоловік,
який відчув наближення кончини –
і з ліжка на підлогу переліг
(жаріє в грудях, нутрощі горять),
спекотний День росою впав на землю…

Господи, не любити Твоїх людей – то страшенний гріх,
А любити...
І коли усередині пусто, окрім кори, Ти
Береш моє тіло – старезний голем-горіх –
І на лобі Твоє ім’я шелестить івритом.


Я посиджу, Господи, очі не затулю
Ані тінню повік, ні сну золотою млою,
Доки вітер волосся вичеше до гілляк.
Не любити Твоїх людей – як ото малою
Обривати крила білому мотилю.
А любити, Господи, Ти ж бо вже знаєш як.

Мої рубаї (не Хайям)

***
Кажуть, я мовчазний, відсторонений тип.
Дорікають оті, хто від крику охрип.
Кажуть, був би базіка й молов без розбору,
То мене вже давно в депутати взяли б.

***
Слово мовлю – і чую зневажливе: «Цить!»
Обступив частокіл кожен крок мій і мить.
То найбільш безпардонний брехун і падлюка
Все повчає мене, як по совісті жить.

***
Я, можливо, простак, та не дегенерат.
Це не я лиходію довірив мандат.
То чому ж він, подавши улесливо руку,
У гноярку мене зіштовхнув, супостат?

***
Я у поті чола свій виорюю лан,
Не безрідний ховрах, не іван-покиван…
Не повинен, їй-богу, я падати в ноги
Будь-кому: президент він, прем’єр чи “пахан».

я знав тебе завжди
тільки цього замало
мить вирішує поз-(бути?)-ся
останнього порятунку
народжений у муках
дарує світло
проте життя немає
від нього
але-вже-без-неї

Сім промовлянь і сім кроків - по слову на крок.
Ноги важкі, наче гріх, та ні краплі покути.
Знаєш, так важко не спати, ще важче - заснути,
Там де до радості прірва, до тиші - стрибок.

Я не забуду. Бо я - це минуле і струм.
Ти не минаєш. Німіють без дотику руки.
Падає сніг, ледве-чутно торкаючись бруку.
Тиша густішає. Сум трансформується в дум.

Небо втомилося від показних молитов.
Небо таке всюдисуще. Таке незбагненне.
Надто банально - потяти загачені вени.
Значно банальніше - грати з тобою в любов.

Як грав скрипаль в метро у Будапешті!
Нанизуючи душу на струну.
І серце тихо тьохкало:'Нарешті,
Я повертаюсь в рідну сторону!'

Було кохання,наче срібна нитка,
Що в лабіринті вказувала шлях,
І вже на обрій прямувала зірка
Не в Вифлеємі - в рідних Чернівцях!

ти на вулиці вросла в осінь
на зап’ястях уламки зими
кожне дерево кисню просить
падолистовими
крильми

так буває шукання сповідь
сиво блудиш
заплетена в час
щось прадавнє в тобі говорить
щось придушує місто-поліс
місто-Парнас

шепіт кроків твоїх тривожить
ніч
яку розстріляли дощі
й кожен вірш – пульсування Боже
на горлянці
твоєї душі

через густі римовані кущі
на волю знову рветься першослово,
як це не ново, як же це не ново...
які оманливі грудневі ці дощі,
як попелюшки в золотих каретах,
і вітер, що гуляє в очеретах,
ще пам’ятає запахи весни...
.................................
куди ж поділися всі кольорові сни?

Коли до тебе буде відстань
У сто листів чи одне море –
На вищій ноті голос трісне
Й потоне в тиші, мов у хорі.

І блискавка окреслить коло,
За колом ти, вогонь і пристрасть.
У спину кпини люто колють,
Та під ногами в мене присок.

Крок… Ще… І раптом – сяйво синє.
Твій голос ллється з високості.
Повисла мить на волосині.
Не смію… Даленіє постать,

Відлунням вигасає пісня.
Пекельний вітер. Небо в шорах.
До тебе простяглася відстань
У сто листів чи одне море…

3.04.08.

Там пишуться нові сюжети –
між стін, каміння і трави.
Моя ти втомлена плането,
ще скільки слави і хули
для тебе має перебути
і перейти, переплисти,
через спіймати чи забути,
дороги, колії, мости
і через потиск рук гарячий.
Обпалені твої слова.
Серед облич пустих й незрячих
ти загубилася сама.
Де бите скло, графіті, протяг,
Мадонни образ на стіні.
У нікуди рушає потяг.
В Дитяти очі голубі.
5-6.V.07

Танцюй, Міньон, танцюй своє фанданго!
І хай пульсують жили кастан’єт,
і шаленіє в прочуванні танку
цей вечір - виночерпій Ганімед.
Гітара стогне, зваблена, мов жінка,
і тіла напинається струна,
смагляві перса, яблук половинки,
вино спокуси випите до дна.
Ні, не тобою, діво-невакханко,
а тими, хто в полоні танцю - сну
очима з тебе п’є свою коханку.
Їх так багато - п’ють тебе одну...
У вирі танцю - веремія звуків,
плоть почуттів, цнотлива кров душі,
гірке спасіння і солодка мука,
На чистій, не затоптаній межі.
Танцюй, Міньон, свою жагу і долю,
Тремтливим станом одганяй жалі-
богиня танцю у земній юдолі.
І босі ніжки на жорсткій землі.

I.
Adelante mi amigo, adelante!*
Тісно у нічнім сомбреро зорям-песо,
для сеньйора Viento*, мачо-музиканта,
злива - оплески, а в них фієсті гранти,
струни - хвилі биті, а гітара - плесо.

Білі ноти соль - пролиті сльози майя -
в`ються по піску, немов гримучі змії.
У поривах - пісня Viento пробирає -
на косі - кокоси, пеліканну зграю,
сольне джерело висушує на віях.

II.
Рівнодення змолодило Чічен-Іцу* -
з El Castillo* вчора скинуто півроку -
линька світла й тіні, та святий з каплиці
виглядає індіанцем смуглолицим,
в парафіні подорожнім гріє око.

З віку вибилась дорога. В пончо Панчо,
підіймай століття в куряві ледачій,
відливай обличчя пращура на сонці -
короля кориди, Кукулькана* з ранчо.
Курява лягає, дощ за нею плаче.

III.
Мінівен, мов оселедців повна банка,
де за-долар-вдень набито aldeanos*,
а ви їжте-пийте до незмоги янкі,
на cervez-у* стане та текіли склянку
та на дрібку солі - сипати на рану.

Ой важкий той ранок (пильний погляд знизу).
Adelante mi amigo, adelante!
Приготуй для сходу сонця білі ризи,
а для янкі ніжну усмішку без хизи -
ніби ти не вдома, наче емігрант ти.

IV.
Не приймач, та відбираю хвилі чайці,
з Острова Свободи виловив дух рому,
п`ю кигичне реге (я - не на Я-майці),
висохли соль-ноти - натрій з них та кальцій,
Viento на таблетках - мікс ваягри й брому.

Небосхил, мов кома - Команданте слідом,
скручений тютюнно, тягне дим сліпучий,
а країна - сальса, виношено їде,
відчайдушно рветься в "чайках" на Флориду,
лущиться Гаванно та чекає бучі.

V.
То Марії та її Хуана речі -
все що з рук прийшло - в скоробленім пікапі,
горобців немов - у кузові малечі,
в цвіркотінні безперервнім хлебчуть leche*,
з борту - тільки очі та песячі лапи.

І неначе Дон Кіхота шкапа - доля,
дивиться на божий шлях, де справ - немає,
ні "adios"* тобі, ні "como siempre - hola"*,
кукурудзи міх, а два - для бараболі,
усмішка жовтіє від мого "how are you?"

VI.
Доторкаюсь хвилі, а вона - ляклива,
кроки залишаю, а вони - зникомі.
Viento вийшов пальмам розчесати гриви,
і відро з собою взяв набрати зливи,
щоб не порошило, змилося додому...

Музика - з кориди, з тіла - сонце злазить,
я лечу, де холод лізе під колеса,
тут лишаю літу всі дороговкази,
а собі на пам`ять запах миромазий,
де на мапі серця десять в морі песо.

19 Грудня 2008

*Adelante mi amigo, adelante! - Давай мій друже, вперед!
*Viento - Вітер
*Чічен-Іца - давнє місто майя
*El Castillo - головна піраміда, де у час рівнодення
світло і тінь створюють ілюзію змії, котра сповзає з піраміди.
*Кукулькан - бог майя, що ніби то сходить з El Castillo
*aldeanos - селяни
*cerveza - пиво
*leche - молоко
*адіос - допобачення
*como siempre - hola - як завжди - привіт

Відкрий мене – сторінка номер п’ять, абзац останній зліва попід серцем.
Читай впівголосу, допоки те хлоп’я, що у тобі, зі мною не зживеться.
А потім – помовчи, дивись, як сплю,
і уві сні метеликів ловлю:
мені – синенький, а тобі –як літо –
лимонно-оксамитово-прогріте.

А хочеш, упіймаю крокодила…
А хочеш, поведу, де ходить диво…
А хочеш, хочеш… ну, усе, що хочеш!
Бо все для нас у цьому світі, хлопче:

ці айстри як продовження до пальців,
а пальці, як продовження душі,
і ця веселка, що Господь пошив
для всепрощаючих під небом танців,
і цей кораблик з України в New Волошки,
де ти мене любитимеш хоч трошки,
де будемо обоє диваками,
бо всі будуть інакшими – не нами,
бо всі кудись спішитимуть, а ми
чекатимемо звістку від зими.

А поки ти читай мене і слухай,
як слон слонисі шепчеться на вухо,
як щастя зветься – забери й не дмухай,
як я люблю тебе –
дощинками по шкірі…

Віриш?

***
слов много
смысла мало
потому слушаю музыку

***
верные враги!
ценю постоянство
поступков и помыслов

***
муравей ползет
камушка гора
заслонила солнце

***
белка ест с руки
так ее и поймали
голод доверчив

***
абрикос зацвел
агония холода
рождает тепло

***
чайки кричат так,
словно последнюю жизнь
волне отдают

***
тело устало
душу держать
на весу

***
руку протяну
и дотронусь до неба
своей печали

***
твои глаза не лгут,
когда ты спишь,
любимый...

Осінній хлопчик у вікні осіннім
Закутаний у татів теплий шарф
і листя кволе у бою нерівнім
Окрилене від forte вітру арф

У пуделя зіпсовано перуку
дзеркалить дощ мережку фіранок
Складає Світ осінньо-довгу злуку
і часу заповільнюється крок

Що блукаєте, ваша величносте, поміж горбками
поховань недосягнутих цілей, уламків надій?
Що посіяли ви, те й пожали своїми руками,
а стерня буде тільки стерня, як би не нарікали,
хоч і квилить душа, не загоєна після падінь.

Пане Ліре! Ви так захотіли зрівнятися з Богом,
(лиш йому підкоряється світ без фортець і багатств.)
Та з пустими руками ви попанували не довго -
залишилась дитяча любов неоплаченим боргом,
і посіяне зло, як відлуння, вернулось до вас.

Для душі ви, у розладі з нею, знайшли порятунок -
скаламутивши розум, ви стали мудрішим стократ.
Як офіра від долі, всемилостивий подарунок,
як для невиліковного хворого - трунок,
мить - і звільнення від непосильних умовностей - грат.

Ваші гени в нащадках успішно витримують іспит
на двуличний танок на костях благородних ідей.
Ані біль від недуг, ні ворожожахаючі вісті,
не порушать здорового глузду в уявах батьківських,
як байдужа колодка на душах у власних дітей.