Твій золотий, сліпучий ювілей
Припав якраз
На перший бал достиглих полуниць -
І стільки фраз
Крізь гущу квітів!.. Я упав би ниць
Перед юрбою внуків і дітей,
Що не мої...
Та я вертаюсь - що то доля зла! -
У ті краї,
Де втричі менше ягід і тепла,
Де втричі більше снів і добрих фей,
Де тільки ти
Могла всьому на світі дати лад!
Але... Прости,
Я мав прийти ще двадцять літ назад...

Мені в долоню стукало дитя,
Воно мені давало знак: Я є!
О Господи! Благослови життям
Оте створіння крихітне твоє.

Бо така у мене робота -
Любити ваших майбутніх мам
І у їхніх круглих животиків
Стетоскопом запитувать: як ви там?

Мені в долоню стукало дитя...

Як ви там, малесенькі, чуєте?
Як ти там, ангелятко безкриле?
А у відповідь раптом: «Рятуйте!
Моя мама мене розлюбила!

Вона більше мене не хоче.
Ні, вони мене більше не хочуть.
А у мене блакитні очі.
Ви скажіть їй, я — син, я — хлопчик.

Я на старість її догляну,
Буду добрим, ніжним, уважним,
Я — ваш син. І мене не стане?
Мені страшно, матусю, страшно.»

Мені в долоню стукало дитя...

Хоч воно й не театр, а драма.
Що я можу сказати жінці,
Що п е р е д у м а л а бути мамою,
А намірилась стати вбивцею.

Що їй Бог? Вони з Богом на ти.
Що їй люди — лиш свідки злочину.
Що я можу? Лиш вірші. Прости
Нас усіх, ненароджений хлопчику.

Мені в долоню ще стукало дитя...

Ганьбиш мене за шумовиння слів,
Що буцімто до мови не дотичні.
Але ж таких я вигадать не вмів,
Були б вони кощаві й рахітичні.

На лузі споглядаєш квіточки,
Не знавши, що стокротки то – їй-право!
А на ставку – тобі це невтямки –
Не зілля, а клечається купава.

Й вільшанка – це ж таки не горобець,
І гаїчки – лиш на загал синиці.
Й трава – не все трава, бо є щирець,
Є череда, могар і є мітлиця...

І віхола, завія, заметіль
З метелицею й хугою сліпою –
В поезії таки не самоціль,
Бо є ще хуртовина із курою,

І хвища, й завірюха, і пурга,
Зав’юга, шквиря, курява зі снігу,
Оруга і буран, як пилюга,
Поземок, хурія, охиза і хурдига...

Здавалося б, то зайве нам, – прецінь
Є втіха навертати в діалекти.
Без слів таких життя було б мов тінь –
І не спасли б „гламури” та „респекти”.

Ганьбиш мене за шумовиння слів,
Що буцімто до мови не дотичні.
Але ж таких я вигадать не вмів,
Слова це всі народні й поетичні.

Дай Боже,
щоб розгледіти зумів
Обранець твій
крізь морок гострих слів
твою таку палку та ніжну душу,
яку самотність п'є...

Щоб поруч не пройшов, бува...
І щоб зненацька очі
не засліпили йому слова
порожні, злопророчі

О,Боже, поможи!

Фіолетовий захід блакитних очей, —
ваші руки, що в'ються, неначе лілеї,
ваші губи, ваш погляд, — не знають лакеї,
скільки випили очі ці смутку з ночей.
Самотинно луна від похилого смерку
огортає диван, а на ньому — портрет,
незабутнього маршала пристрасний лет,
ну і ви, що вдивляєтесь собі в люстерко.
Холод теплих долонь, наче листя трави,
він рукам надає запашної принади.
От і все, я зриваю ці грона бравади
і іду собі в ніч, на добраніч... Лови

– Посуньтесь, куме, – він сказав і ліг, –
Віки зоріти нам під яворами.
І буде низько нахилятись глід,
Але він буде нам – як за горами…

Посуньтесь, куме. Вважте ще хоч раз.
Я розкажу останні всі новини.
Розквітла дітьми Гайчура гора,
І перейшла з городу в двір калина…

Посуньтесь, куме. Я би Вас прийняв.
Вступив би й неба клапоть між гілками…
Ці небеса навіки нам рідня,
Цей запах сліз жасминово-гіркавий…

Звиняйте, я нічого не приніс.
Гостинці всі в дорозі відібрали…
Не говоріть образливого “ні”,
Помирить нас трава під яворами…

Така золота, що нема зупину.
Така буйна - нема вороття.
В останніх коників, що завтра загинуть,
Вчуся ставленню до життя.

1968

Щасливим буде той, кому удасться
себе навчити тішитись малим.
Колись давно було у мене щастя,
і я тепер пригадую, коли.

Намріялось: в перловому намисті,
в єдвабах килимами ідучи...
А щастя сонно дихало в колисці,
а щастя часом плакало вночі.

А щастя ще приходило з роботи,
любило борщ і чисті сорочки,
а щастя часом пахло навіть потом,
і так було не день, не два — роки.

І ми вбулися, звикли, і здавалось,
все буде так довіку, далебі.
Ходила світом чорнорота заздрість
і щастя уподобала собі.

Так швидко — оком не змигне —
Дістало щастя частку "не".

І сонце оповила хмара сива,
воно вже не всміхалося весні,
і стало щастя синьооким дивом,
бо гріх і горе — корені одні.

Гірке й солоне, наче море,
гріх одного — другому горе.

А гріх і горе замісили тісто
накруто. Сліз не бракувало в нім,
і залишило щастя місце й місто,
і пусткою зостав наш теплий дім.

У свому місті не бува пророка,
і зміна стала добра, не лиха,
рядками простелилася дорога,
що виросли із горя і гріха.

А що сумні мої рядки —
солоне тісто — хліб гіркий.

Дістало диво килими й єдваби
і марш-парад на білому коні,
та блиск приваб уже чомусь не вабив,
і щастя не побільшало мені.

Щасливим буде той, кому удасться
себе навчити тішитись малим.
Колись давно було у мене щастя,
і я тепер пригадую, коли...

Запрошу фройлін Дуську на каву -
Пропущу спорттівішний хокей.
Забабурить у ніздрі ласкаво
Ароматом дешевий "Жокей".

Запрошу фройлін Дуську на каву,
Дам цукерок у синім кульку.
Перевірю, що краще для пави -
"З перцем" альбо "Сампром" до смаку.

Запрошу фройлін Дуську на каву -
Море втіхи їй буде тоді.
Певен, медхен цій дуже цікаво
Подивитись новий DVD.

Запрошу фройлін Дуську на каву -
Так, на каву її запрошу!
Знов запалить у ліжку - їй-право:
Об сідницю "ЕЛЬ-ЕМ" погашу.

2008

Невдячність вікон, вдягнених в безсоння,
Незрілість плоду, вицвілого в тлінь,
Незбутність мрій, зав’ялих на осонні,
Невідворотність віщих сновидінь.

Похмура вічність зазирає в вічі,
Зникає сон між сонмами облич –
Навісний вищір знов віщує віче
Та душить душу віри параліч.

Сліпий невіглас вчить митця творити,
Сп’яніла муза зраджує з дільцем.
І замість щоби жити й не тужити,
Ти віртуалом труїшся тихцем.

Переплелись поклони і прокльони,
Нещира вдячність й щирість невдячна.
Бо хто ми є? – Хіба невдалі клони.
Хто править нами? – Примха маячна.

Я не люблю брутальних слів,
Невігластва цураюсь,
Не дуже вірю в силу снів,
Як завиню – караюсь,
На напівзігнутих ногах
«Наверх» я не вчащаю –
Ні, я не відчуваю страх,
Я сором відчуваю!
За себе сором і за них –
Тих, що над нами стали:
Серед порожніх слів рясних
Вони вже заблукали!
Хто їх «керманичами» зве,
Того не поважаю:
Керманич знає щось нове,
Таке, що я не знаю!
Тому і має право він
Керманичем вважатись,
А не нагадувати дзвін,
Що звик сяк-так хитатись!
Хитнувся – бомкнув раз і два,
Бездумно звук лунає –
Яка ж у дзвона голова?!
Дзвін голови не має!
А скільки ж є у нас голів
По всій по Україні!...
......................
Я не люблю брутальних слів,
Але вони єдині
Спроможні чітко, без «ля-ля»
У далечінь послати
Тих, хто на тямить ні чорта*,
А лізе керувати!

*Читач може підібрати вдалішу риму...
04.12.2007

1
Стомилися срібні орли,
Посивіли центуріони,
До берега моря дійшли
Безсмертні твої легіони.

Тріумфи гучних перемог
Над воїнами і жінками
Війни і ненависті бог
Вже звично квітчає вінками.

В зеніті воєнної слави, —
А заздрять — то ж вічне, нехай!
Луна все частіш «Цезар, аве!»
До болю подібне на «Хайль!».

І вже не одміряне завтра,
Цей вечір — останнє, що є.
Ще вип'є вино Клеопатра,
І ти іще вип'єш своє.

Останню дорогу пройти,
І рану останню прийняти,
Й здивовано друга спитати:
«І ти?..»

2
В історію так просто увійти
Чи уповзти у когось на хвості.
Бо хто був Цезар?
Знаєм — слава Риму!
Так просто нам згори судить минуле.
А хто ж то Брут?
Він був, здається, з тими,
Що вбили Цезаря?
Ну, звісно, чули, чули...

До оскоми кришу коми на зубах
В нас не може бути пауз і зупинок
Я тобі поставила зарах
Це у мене вища із оцінок
І тепер за лінію тире
Не ступлю нізащо
Там безодня
Де пояснень сірий трафарет
І нудне двокрапкове сьогодні

Знаки оклику ногами догори
Щоб емоцій жодних на папері
Ти до мене просто говори
Без оцих-своїх-усіх матерій
І без крапок
Натяків
Рядків
Всі зв’язки твої лише підрядні
Маєш те, що мати не хотів?
Знаєш,
А у мене все нормально...

Так незатишно,
небезпечно, мов
в серпентарії,
в серпентарії...
Стільки пнулися,
а виходить знов
solo aria,
solo aria

Суті обмаль, а
налили води,
як в акваріум,
як в акваріум.
Не перебреди,
так бува завжди -
solo aria,
solo aria

А принюхатись -
пахне зовсім як
не в розарії,
не в розарії...
От в житті воно
і виходить так -
solo aria,
solo aria

Січень-лютий, грип-вітрянка, до весни два тижні, милий,
Цятка-цятка, риска-риска... Спить кумедний Чингачгук...
До якого бойовища ти готуєшся невміло,
Мій малий Великий Зміє, як береш пігулку з рук?

Кисло? Кисло. Гірко? Гірко. Це усе мине-минеться,
(Там де тонко – там і рветься)...Це, синочку, не тобі.
У вікні сумна ворона чорним лобом вперто б’ється
В зимну землю чорноземну, а над нею – голубі

Небеса. Вони далеко. Там живе Господь із Сиром.
Там із Вирію лелеки щось комусь кудись несуть,
Там ширяє попід хмари білий голуб – символ миру...
Січень-лютий, грип-вітрянка і життєва каламуть

Каламутить-колобродить, білий котик колом ходить
Біля ліжка, де зелений, як вазон, собі ростеш...
Риска-риска, цятка-цятка...Сніговиця хороводить.
До весни два тижні, милий. І вона буде, як фреш –

Свіжа-свіжа, ніжна-ніжна...Чингачгуку мій хоробрий,
Гірко? Гірко. Кисло? Кисло. Спи, малий, довірся сну...
Чай холоне. І ворона – чорно-сіра, як хвороба,
Риє дзьобом мерзлу землю. А Господь дає весну.

Пісня перша:
День І
Рада богів. Афіна наставляє Телемаха

Пісня друга:
День другий і ранок третього дня
Збори ітакійців. Телемахів од'їзд

Пісня третя:
День третій і четвертий до вечора п'ятого дня
у Пілосі

Пісня четверта:
Вечір п'ятого дня і день шостий
У Лакедемоні

Пісня п'ята:
День сьомий і далі до кінця тридцять першого дня
Пліт Одіссеїв

Пісня шоста:
Тридцять другий день
Прибуття Одіссея до феаків

Пісня сьома:
Вечір тридцять другого дня
Одіссеїв прихід до Алкіноя

Пісня восьма:
День тридцять третій
Одіссеєве перебування у феаків

Пісня дев'ята:
Вечір тридцять третього дня
Розповідь Алкіноєві. Пригода у кіклопа

Пісня десята:
Вечір тридцять третього дня
Пригоди в Еола, у лестригонів і у Кіркеї

Пісня одинадцята:
Вечір тридцять третього дня
Жертви для виклику померлих

Пісня дванадцята:
Вечір тридцять третього дня
Сирени, Скілла і Харібда, бики Геліоса

Пісня тринадцята:
Тридцять четвертий день і ранок тридцять п 'ятого
Відплиття Одіссея із країни феаків і прибуття до Ітаки

Пісня чотирнадцята:
День тридцять п'ятий

Пісня п'ятнадцята:
Тридцять п 'ятий і тридцять шостий день; ранок тридцять сьомого
Прибуття Телемаха до Евмея

Пісня шістнадцята:
День тридцять сьомий
Упізнання Одіссея Телемахом

Пісня сімнадцята:
День тридцять восьмий
Повернення Телемаха на Ітаку

Пісня вісімнадцята:
День тридцять восьмий
Бій Одіссея із Іром навкулачки

Пісня дев'ятнадцята:
Вечір тридцять восьмого дня
Зустріч Одіссея і Пенелопи. Умивання ніг

Пісня двадцята:
Ніч із тридцять восьмого на тридцять дев'ятий день. Уранці і опівдні тридцять дев'ятого дня
Перед убивством женихів

Пісня двадцять перша:
День тридцять дев'ятий
Лук Одіссеїв

Пісня двадцять друга:
День тридцять дев'ятий
Побиття женихів

Пісня двадцять третя:
Вечір тридцять дев'ятого і ранок сорокового дня
Пенелопа упізнає Одіссея

Пісня двадцять четверта:
Сороковий день

CЛОВНИК. МІФОЛОГІЧНІ ІМЕНА ТА ГЕОГРАФІЧНІ НАЗВИ

Мені зовсім не вас називати судилось коханим,
Мені зовсім не вам обігріти судилось життя,
Та чому попри все мов на сповіді я перед вами,
І ридає душа, недолюблене кволе дитя.

Нас водило обох манівцями химерно без ліку,
Перетнулись дороги, немов у двобої шаблі.
Перший погляд, і ми зрозуміли одразу й довіку —
Поодинці немає нам місця на нашій землі.

Ви для мене тепер, наче острів у синьому морі,
Ви надія і захист наївних червоних вітрил.
Нам літати обом в синім небі моїм неозорім,
Чи упасти обом у безодню поламаних крил.

Я трояндою вам упаду у гарячі долоні,
Я наповню вам душу незвіданим досі вогнем,
Я кохатиму вас, зігріватиму ваше безсоння,
Я дарунок небес, тільки ви упізнайте мене.

Тихо плачуть скрипки у фіналі то форте, то піано,
Виливаючи срібно мої фіалкові жалі.
Я з майбутнього гостя, я ваша єдина, кохана,
Поодинці немає нам місця на нашій землі.

Анатолію Горчинському

Поза межею нинішніх реалій,
століття переплутавши повік,
співав у переповненому залі
немолодий вже хворий чоловік.

Співав про вічне — мамину черешню,
вертайтесь, діти, батьківських домів...
Ставало слово щирим і справдешнім,
оце він, Богу дякувати, вмів.

Без фонограми, під живу гітару,
відсунувши подалі мікрофон.
Літали залом лебеді у парі,
і червонів трояндами перон.

Здіймались звуки радісні і горді,
та вчувся стук ранкових поїздів,
і пальці помилилися в акорді,
і голос так зрадливо затремтів.

І в залі сміх... О публіко жорстока!
Ти, наче звір приборканий, авжеж,
тебе приборкать — то нелегко й довго,
а помились хоч в ноті — загризеш!

А потім возридаєш! Та запізно...
О публіко! Коли б тобі знаття,
що хворе серце прошива наскрізно
така тендітна ниточка життя!

Нема пророка, так було і буде,
вгамуймо ж гнів, роздратування, злість,
бо він нам не навіки даний, люди,
він в нашім місті тимчасовий гість.

Любім його, бо ж ми брати і сестри
супроти вічності однині і щодня.
Ні, ви не янгол, сивий наш маестро,
ви свої крила віддали пісням.
15 березня 1998

Як замело, як замело вас, тату,
немов на тій далекій Колимі!
Ви тут самі. І ми без вас самі.
Вам сниться новорічний сон тридцятий
Під цим гранітним дубом, в темній хаті,
в обіймах ніжних вічної зими.
Які сніги! Які сніги глибокі!
Мов спокій, мов одвічність, мов печаль.
Дзвенить високим і святим кришталь
снігів всечистих.
Лагіднеє око,
призри на мя!
Долаю ті сніги...

1.01.2002.

Я, друзі, слів банальних не боюсь,
Бо, врешті, все банальне в цьому світі.
Банально сто віків сміються діти,
А у старих в очах банальний сум.
Банальна думка, що життя – лиш мить,
Навіки ж нам даються тільки втрати.
і я не знаю, що тут ще сказати.
Банально? Правда!
А душа болить...

До мене охолола? В серці лід?
Любов'ю розтоплю його, єдина.
Хто... що без тебе я? Чи інвалід,
Чи взагалі лиш тіла половина.

Ага - одна рука, одна нога,
Півголови, півсерця, півпечінки...
В мого життя журналі, дорога,
Без тебе більше - жодної сторінки.

І знаєш - припини цю дивну гру:
"Збирай негайно речі, їдь до мами!"
Без тебе, люба, серцем я помру,
А небо нас обох поб'є громами.

В життя журналі тьма репортажів
Без жодних перебільшень з поля бою.
Мабуть, уже і тілом я б не жив,
Якби Усеблагий не звів з тобою.

Відкрив я дещо із таємних знань -
І це для мене нині аксіома:
Не мав би звершень, перемог, долань,
Якби з походів ти не ждала вдома.

А хто зліпив з невдахи всіх мастей
Своєї долі суперчемпіона?
Кохана, мила! Я - твій Галатей,
Ти - золота моя Пігмаліона.

30.01.2008

Мамо моя, вітром битая сивая птахо,
Досить порад, краще дай мені долю нову,
Мамо, невже я, невже я останній невдаха?
Мамо, невже я марно на світі живу?!

Глянь мені в очі, ти бачиш, там пусто, аж свище,
День догорів, листопад заступила зима.
День поза день, і сніги заметуть попелище,
Рік поза рік - і сліду по людині нема.

Кляті думки зводять холодом тіло і душу.
Ніч промайне, знову сонце зимове встає.
Я ще не спав, ще не спав, а вставати вже мушу..
Холодно, мамо, лиш слово зігріє твоє.

І друзі прийдуть, і нам чарку по вінця наллють,
Залишать на плитах, свої ж ледве-ледве пригублять.
І стануть в зажурі, і слово печальне складуть.
Чому за життя нас так міцно, так вірно не люблять?

Бо шана посмертно і слава посмертна ніщо
Для тих. хто в життя вже не вернеться ні на хвилину.
Нащо їм граніту і мармуру холод, нащо?
То людство спокутує перед живими провину.

Та все ж упадемо на сотні, мільйони колін,
щоб погляд відсутніх очей зверху падав і нас зігрівав.
І все ж покладемо жоржин і ромашок уклін
До тих, хто так ніжно любив нас, хоч зовсім не знав.

1989

Ти лиши мені ранок, надію на спокій і тишу,
У погоні за вітром зносилися крила душі,
Назбирала добра, але втратила все-таки більше,
Та і те, що надбала - вартує мізерні гроші.

Півжиття чи півкроку? - Назад оглянутися страшно, -
Із образ і провин заплітався терновий вінець,
А коли на шляху зустрічалась невинна ромашка,
Я її обривала, питавши, чи люблять мене.

Всі дари за любов і любов, як найбільший дарунок -
Круговерть, кругоплоть... Та і зрештою - замкнений круг.
Ти лиши мені, Боже, цей ранок чи дай мені трунок,
Як надію на спокій і тишу із підписом "Друг".

Ви, за потреби, зупиняли снігопади?
Привчали ожеледицю до ніг?
Тайфунів Ви приймаєте паради?
Змиваєте дощами пил з доріг?

Ви вгамували хоч один торнадо?
Ви перенесли на Волинь Ельбрус?
Можливо, запросили щиро й радо
До себе в гості дружній землетрус?

Якщо на ці незвичні запитання
Відповісте одноманітним “Ні!”,
То Ви – не Бог, і марні сподівання
На право диктувати щось мені!

22 грудня 2003 р.

Розминка

Не в позі щастя?
Підозрілі лінощі
Твої... Вже зрадив?!

Закляк чекати?
І постіль вже зігріта
Тобою, милий?
І... ким ще, любий, ще ким?!
Ревнива, так, де й правди діти...:(

За мною в постіль,
Немов у ту маршрутку -
Й діловито так!...:)

Основні вправи

За мною в постіль –
Відчинені всі вікна! -
Місяць перетік.
Яке ж на смак це срібло?
Осяяна – чекаю...

Закляк чекати,
А водоспад вже поруч -
Руку простягни!
Тож простягни, коханий,
Без тебе я не дійду...

За мною в постіль
Пірнув, немов у море:
Я - рибка, любий,
Руками не впіймаєш!
Рибалко, де ж твій гачок?!

«Не в позі щастя...»
Кобітами з резини
Вже мариш, любий?

Відновлюємо дихання

Закляк чекати -
Світанок за хвилину:
Ось зорі, люба,
Без остраху лови їх!...
Самотньо падають вниз...

- Не в позі щастя ...
- Повіджимався й досить?!
- Ми ж не на арені...

За мною в постіль?
Я щось не зрозуміла:
А ванна, кухня,
А вітальня, врешті решт?!
Лише розминка?!:Р

И чёрных клавиш грусть,
................и белых клавиш нежность
Впиши в свой нотный стан,
................маэстро-неизбежность,
Бессонницу любви,
................прощенья мёд гречишный,
Излучины реки
................упрёк почти неслышный,
Ромашек сарафан
................на голом теле лета,
И страхи по ночам,
................и жажду света, Света...
По нотам пробегу,
................совсем не зная броду,
Играй Судьбу, играй,
................замедли только коду

Моїй кухні...
Я знаю, ты скучала без меня,
Но я примчался – трезвый и свободный.
Давай устроим на подмостках дня
Междусобойчик звано-бутербродный,
Ведь знаю – ты скучала без меня…

И ты не злись, и глупо не ревнуй.
Весь мир – бардак, все бабы… любят Вовку.
Ты лучше вспомни робкий поцелуй
В твою слегка остывшую духовку.
Так что не злись и глупо не ревнуй…

Пусть лучше так – за окнами туман,
Висит Мак-Дак с осоловелым взглядом,
Сидят друзья, еще никто не пьян,
Но «Арктику» уже завозят на дом…
Пусть лучше так – за окнами туман…

Я утром выйду, растворюсь в толпе
Насиловать свой охмелевший разум
И, может быть, забуду о тебе –
А ты смахни слезу с дверного глаза,
Ведь не совсем я растворюсь в толпе…

Пусть лучше дверь на счастье щелкнет мне
И я вернусь сквозь беды, снег и воду,
И мы с тобой повоем при луне
Под тихую бесшумную погоду -
И снова дверь на счастье щелкнет мне…
2000 р.

***
виклик

не в позі щастя!
не мудруй, коли мила
у млосній позі

закляк чекати -
доки встанеш, мов сонце…
прокинься, друже!

за мною в постіль
заскочить самурай-сан
прудким гепардом
вважай, не антилопа -
дика кішка чекає

за мною в постіль,
як на темне дно морське,
пірнеш у млості
мене смертельно палко
залоскочи, русалко!..

за мною в постіль
ти привів іншу гейшу??
свистить катана…

***
високе

не в позі щастя
не фізкультура в ліжку
а пісня двох тіл

за мною в постіль
ти вляглася спокійно
жінка-Фудзіяма

***
чекання (сучасне)

закляк чекати
маршрутки в час вечірній
не спи кохана!..

закляк чекати
зарплату лічить жінка
чи заслужив я?..

закляк чекати
в такій незручній позі
бо твій самурай
так невчасно вернувся -
вигнанець на балконі

Діоптрії твоєї сліпоти
Не вилікує жодна терапія -
Розгледів би хоч літо серед злив!
Доводити тобі уже несила
Пахучу синь осінньо-спілих слив.
Громи і співи, тінь старого дуба
Ховала нас від дійсності дощу...
Для чого? Щоб цідити через зуби
Слова відпущення?
Коли ж не залишу?

Що буде?
Може, ти одягнеш шкельця?
Закриєш очі? Голову в пісок?
І хтось таки зів’є тобі кубельце,
Народить двійко файних діточок.
Люби себе сліпим, навіщо сливи,
Коли у серці вічний полонез?
Мені мабуть таки забракне сили –
На плечі давить вся вага небес -

Це нетто правди,
Брутто почуттів.
Беру тебе на вістря гострих слів,
Сама в собі не викликаючи довіри,
Та не до правди вже мені і не до міри –
Мій час обмежений падінням стиглих слив...

1
На гострім зламі осені і літа
Навалу часу не перепиню.
Чи я кого зумію обігріти
Раптовим зблиском давнього вогню?

Римовано-віршовано-гладенько,
Так лагідно — ні пір’я, ні смоли.
Ти є у мене, серденько-серденько?
Якщо ти є, то зглянься, заболи!

Бо так мені ні зимно, ані тепло,
Бо так мені ніяк, що хоч кричи!
Чи є десь рай, не знаю, а от пекло,
Напевно, починається вночі.

О, антиподе раю загадковий,
О, символе одвічності страхіть!
Чорти, чи як вас там, таж майте совість,
Не ледарюйте, дрова підпаліть!

Хоч ви мені зігрійте думи вперті!
Обсіли душу вічнії сніги.
Зігрійте зараз, бо, боюсь, по смерті
Мене до вас не пустять за гріхи.

2
Хто має чим — платіть.
Мені платити нічим.
У серці — люта їдь, жалі і полини.

Хто має чим — горіть,
Хто душу не скалічив,
Чекайте з неба зір і сонця восени.

Хто ще пливе — пливіть,
Хто має силу — стійте
На свому на загин, до решти, до кінця.

На злам тисячоліть,
О мій чудовий світе,
Навіщо ти прибрав тернового вінця?

Флібустьєре моєї останньої пристрасті,
Кораблі твоїх рук зачекались на пристані,
І тенета думок у ваганні розхристанім
Оповили рамена важких якорів.

Командоре моєї зимової ніжності,
Не губися в омані феєрії сніжної, -
Сторінки, що розкриє тобі чорнокнижниця,
Розбентежать у тілі незгасний порив.

Адмірале флотилій моєї жіночності,
Еполети вінчатиму лаврами почестей,
Упірни у шаленство, що статтю наврочене,
Увійди войовниче в мої сто морів…

По широкому полю,
Як душа – навпростець
Їхав хлопець-махновець
Та й до Батька гінець…

Їхав з дального Дону
В гуляйпільські краї.
А назустріч червоні –
Як вовки-кураї.

Помолився на землю,
Та земля не схова…
Аж до обрію темно –
Од копит курява…

Не торгуйся, козаче,
Бог ще з неба не зліз!
Наша Доля не плаче,
Вже нема в неї сліз…

Я живий їм не дамся,
Буде радісна січ.
Заспівав-розсміявся
Та й поїхав навстріч!

Будем білих ми бити –
Хай красніють ущерть!
Будем красних губити,
Хай біліють усмерть!

Й біля самого сонця,
На порозі в Творця
Порубали махновця,
Погубили гінця.

Та відкрився для нього
В небі Господа лик.
І взяла його пісня
На безсмерний рушник.

А на ранок додому
Вірний коник прийшов
Та й привіз голівоньку
Без його підошов…

Ой, привіз голівоньку
Та дві рани в очах.
Там, де мали буть плечі –
Дві сльози на плечах…

Там, де мали буть груди,
Там гуляли вітри.
Затужила матуся
І чотири сестри.

І коли положили
Голівоньку у гріб,
І коли відтужили
І тополі старі,

Мов остання розплата,
Аж із краю села,
Із хреста, наче, знята
Наречена прийшла…

– Я ношу його сина,
Буду з ним не сама…
Повінчайте нас, тату,
Повінчайте нас, ма…

Хай росте, як і тато,
Хай гуляє в степи.
Я зумію кохати,
Доки милий мій спить…

Обняла перед Богом, –
Навіть обрій поник…
– Я вінчаюсь до нього,
Я не маю вини…

По широкому полю,
Як душа – навпростець
Їхав хлопець-махновець
Та й до Батька гінець…

Будем білих ми бити –
Хай красніють ущерть!
Будем красних губити,
Хай біліють усмерть!

Не бачу снів, то лиш примари,
І це не сон, бо я не сплю,
Жахливий злочин - моя кара,
Яскраве марево в кутку.

Ви чули шепіт? - Ні, це вітер.
- Але я чую тихий спів!
- Якщо це спів, то він без літер!
- ....Я відчуваю подих слів...

Це лиш ліхтар, нічого вільше,
Немає ватри, то мара,
- Ти де? Чомусь не бачу більше...
- Спалила очі?
- Ні, це гра...

Невідворотність володіння
і спраглість пошуку і не-
уклінність стерплого сумління
і небо вічності сумне
і незавбачення початку
у непохитності кінця
звогнілих вуст п'янка печатка
на тимчасовості вінця

Мій вірш - дірявий незатишний дім,
Відкритий всім вітрам людської долі,
Вітрам, що в серці, і вітрам, що в полі,
Вітрам, що свищуть над життям моїм.

Мені вітри приносять звіддаля
Минущий запах щастя, запах горя,
Солоний і стійкий, мов запах моря.
Я слухаю, як дихає земля.

Мій вірш відкритий птахам з верховіть,
Відкритий для знедолених, бездомних,
Для надто добрих і для надто скромних,
Він без замків. Заходьте і живіть.

Мені б міцніший дім побудувати
За стінами надійними й товстими,
За сімома засувами глухими,
Щось радісне й домашнє заспівати.

Але закриє затишна садиба
Людей і світ, вітри і ранні грози,
Забуду я, що хтось ковтає сльози
Частіше, як шматок черствого хліба.

***
День - тільки світло.
Вечір - у сутінках запах.
Ніч - тільки звуки.

***
Ночі пружина
туго напне тобі лук
вибухне гейзер

***
Свічка погасла
гаряче м'яко мокро
розчарування

2.02.2008

Твої руки пронизливо й гірко
Пахнуть травами скіфського степу.
Яничарською шаблею зирка
Хижий погляд розкосих очей.

О нащадку Батиєвих орд,
Не креши блискавиці, не треба,
Опусти ятаган, дай коневі води,
Упаду на могутнє плече.

Ти мене звоював, забирай у ясир,
Прощавайте, кохані криниці.
Не втечу по дорозі, бо очі твої —
То міцніше, ніж пута з сириці.

Любий вороже мій, я до тебе лечу,
Дай снаги мені, зораний лане.
Покорюсь. Не втечу. І кохати навчу,
Як уміють лише роксолани.

я Родину продал за жвачку
за трёпаный негром котон
за "Спид за Инфо" -
                        за болячку
за: "вимкніть йому мікрофон"
какая была...
                    но взрастила
(смаля сигареткой в зубах)
и мама там полная силы
отец - с козырями в руках

и жили
                и жил не жалея
всё верили в то чего нет
и пух тополиный в алеях
ложился на туфелек след
и в юбки залазил к "мадоннам"
и ныне кружится в душе
когда молодые долдоны
орут: "ты не жил вообще"

страна та была перебором
по всем направленьям грехов
и жили под вкрадчивый шорох
и шёпот среди лопухов
но было хорошее
                     знаю
июньские те тополя
где мама, отец... и сгораю
от первой влюблённости я

уже ли всё кануло в лету
и прав я одетый в котон
за жвачку ту Родину предав
за: "вимкніть йому мікрофон"?

Ти ладуєш світ на свій копил.
На розпадках – розгалуззях часу
Стримуєш наляканих кобил,
Так, як я укоськую Пегаса.

А свавільний пращур-голоштан,
Усмиривши напівдику волю,
По тобі звіряє свій талан –
Недомисну лиходійку-долю.

Ти йому надій не пантелич
На рипких котурнах провидіння...
Хай твій гнів пом’якшує терлич, –
Наче заводь, заволікши рінню.

Ти ладнаєш вік на свій олтар,
Звідусіль – суцільна заволока.
Може б, десь подітись, та чагар
Виднокруг стискає за півкроку...

Ти ладуєш світ на свій копил
На розпадках – розгалуззях часу.
Власне, то й не час, а тільки пил
При останніх гуках парастасу.

Даремно чекаєш, лютий,
від мене спокути,
ні дня не віддам, ні ночі,
це – тайни жіночі,
залиш собі сніжне зілля,
моє божевілля
занадто для тебе гаряче,
не твОя вдача,
лечу крізь морозні грати
любити,
........кохати,
.................жадати

Жизнь упала, как зарница,
Как в стакан воды - ресница.
Изолгавшись на корню,
Никого я не виню.

Хочешь яблока ночного,
Сбитню свежего, крутого,
Хочешь, валенки сниму,
Как пушинку подниму.

Ангел в светлой паутине
В золотой стоит овчине,
Свет фонарного луча -
До высокого плеча.

Разве кошка, встрепенувшись,
Черным зайцем обернувшись,
Вдруг простегивает путь,
Исчезая где-нибудь.

Как дрожала губ малина,
Как поила чаем сына,
Говорила наугад,
Ни к чему и невпопад.

Как нечаянно запнулась,
Изолгалась, улыбнулась -
Так, что вспыхнули черты
Неуклюжей красоты.

Есть за куколем дворцовым
И за кипенем садовым
Заресничная страна,-
Там ты будешь мне жена.

Bыбрав валенки сухие
И тулупы золотые,
Взявшись за руки, вдвоем,
Той же улицей пойдем,

Без оглядки, без помехи
На сияющие вехи -
От зари и до зари
Налитые фонари.

Хоч горять край шляху явори,
Небеса і світ такі сумирні…
Я хотів би тільки восени
Відлетіти у Господній вирій.

Так, як відлітають журавлі
Крізь тумани й дощові накрапи.
Залишивши денник на столі
І в останнім реченні три крапки…

Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

24.12.1962

Капітане Грею, як вам спиться?
Як вам історична ваша роль?
Сивіють в очікуванні принца
Тихі неприкаяні Ассоль.

Сивіють звичайні їхні Джони —
Їм не стало шовку для вітрил.
І уперто не цвіте червоним
Сірий непривітний небосхил.

І мина життя. Не у палаці —
У тісному безладі квартир.
Тільки мрії — сукні, квіти, танці.
Лиш роман, зачитаний до дір.

Еполети, ордени, мундири...
Скільки ви понівечили доль!
Грей, повірте, усього лиш “сірий”!
Решту ти домислила, Ассоль!

Вивільнись із сірого полону!
Скільки того щастя на віку?
Тихий, непомітний, вірний Джоне,
Поцілуй поморщену щоку!

Спи, моя дитино золота,
Спи, моя тривого кароока.
В теплих снах ідуть в поля жита,
І зоря над ними йде висока.

Спи, моя гіллячко голуба,
Тихо в моїм серці і щасливо.
За вікном хлюпочеться плавба
Твоїх літ і долі гомінливої.

Спи, моя дитинко, на порі.
Тіні сплять і сонна яворина…
Та як небо в нашому Дніпрі,
Так в тобі не спить хай Україна.

Хай вона не спить в тобі повік,
Бо вона — для тебе і для світу…
Люлі, мій маленький чоловік,
Капле сон сріблястий з верховіту…

1963

Від золотої лихоманки п’яна,
Упала юна осінь на стерню,
Та вже зима, як орди Чингісхана,
Шикується на лінії вогню.
Настренчена, так важко й хижо дише,
Аж полотніє злякана трава.
Ще мить – і трісне каламутна тиша,
Як тріскає напнута тятива.
І здибляться скажені коні-змії,
Замиготять і схрестяться шаблі,
І в білій схарапудженій стихії
Закрутиться все суще на землі.
Але і все зінакшиться невдовзі
І будуть навіть милувати зір
Високі перемети на дорозі
І білизна, чистіша за папір.
І цей навальний, невідпорний натиск
Так зворохобить душі та уми,
Що буде навіть легко визнавати
Імперію тотальної зими.
І навіть стане терпко до нестями
Здаватися в її цупкий полон,
Хоч нас, як сіроманців, прапорцями
Обложить частоколом заборон.

Дими зими – це не дими осінні,
Це тіні веж,
Це діти хмар у першім поколінні
І в другім теж.

Вони усе – ідилія і смута,
Вторішній мох,
Ненатлий крик і пам’ять незабута
Важких епох.

Вони – як душі і вони – як діти
Прудкіш води,
Але вони не з тих, кому летіти
Абикуди.

Це вільний дух, що вирвався з-під гніту
Земних почвар.
Вони тербичать біль і пізьму світу
До Божих хмар.

"Стара" їй отпадний блузончик купила,
Шикарний відак притащив їй "папан"...
А дівчинці жодна приємність не мила:
Сумніша, сердешна, за сто Несміян.

В подушку солоно викрапує туга.
У клітці грудній, мов на полюсі, лід.
Нестерпно недобре без вірного друга
В 13 джульєтно-тинейджерських літ.

Спокійно, красуне! Не плач, синьоока!
Радій дискотекам, всміхайся весні.
Той хлопець - бо ж доля твоя не жорстока! -
Тебе не забув у чужій стороні.

Ти краща за всіх - тільки так він вважає.
Повір: прийде знову щаслива доба!
Все марно: втішань цих дівча не сприймає,
І в неї безкрая, як море, журба.

І крається болем нещасне серденько,
І фіфонька цідить "Капєц!" та "Ой, блін!":
Улюблений... любар тепер далеченько,
А інші - не вміють кохати, як він...
1999

Тут вічність по вінця душу наллє
Безсмертної сили…
Яке ти красиве село моє
З Морозенкової могили.
Від захвату п’яний, стою, молюсь.
Клени – зелені знамена.
Ось вона Богом цілована Русь!
Ось вона – благословенна!
Тільки тому я на світі живу,
Що ти в моїм серці й слові,
Що натщесерця мну цю траву
І п’ю цю красу натщекрові,
Що десь далеко чужі міста
Нічого мені не говорять,
Що над тобою щодня проліта
Тисячолітня історія,
Що чую як землю розкраює плуг,
Як свищуть татарські стріли,
Як воскресає козацький дух
З Морозенкової могили.
Від захвату п’яний, стою, молюсь,
Кленів корогви й знамена.
Ось вона – Богом цілована Русь!
Стражденна й благословенна!
Грицівці, 21.08.