Як тихо тут: земля і сонце!
Уже ліщина попустила
Свої світильники довгасті,
І крихко розцвітає ряст.

Як мирно тут: тобі на руку
Упала скакавка плеската.
В воді озерець джерелянки
Кують задуму лісову.

Прислухайся: десь за горою,
За верховинами дерев,
Облоки ронять краплі світла
В уважні розплески весни.

Побудьмо тут. Тут всі дороги,
Що землю, втомлену любов'ю,
Вели до нас, її найменших.
Побудьмо тут на самоті.

1929

З книги "Поезії"

_______________
Скакавка – жаба; джерелянка – вид жаби; облоки – хмаринки.

відсутність неба перевтома
душа гноїться у бинтах
у павутинні свого дому
ти відчуваєш що не та

бо зовсім ти не із ребра
хіба лише з якогось пальця
для тебе навіть в пеклі рай
з-поміж розпечених коханців

бо ти є нижчою за квіти
годуєш бджіл своїм нектаром
у мороці зашитих вікон
споконвіків чекаєш пару

і поглядом ковзнувши кволо
слідів своєї перемоги
ти спиш мов самка богомола
опісля всього

хмільний мед травня
бузковий п’ятилистник
раптом збудеться?
келих з насолодою
повен бажань незнаних

Не вірити, молитися...
і знову,
Чекаючи бодай якогось слова,
Читати молитовник при свічі,
Коли на мене гостряться мечі
Мого ж безсилля
і чужих невдач,
Твого „люблю” і не твого „пробач”...

Чекати вітер, зливу, зорепад.
Збирати в жмені роси.
Невпопад
Писати довгі і сумні листи,
Любити небо.
Соняхом цвісти.

Присядемо отут біля фонтанів
на хвильку. Глянь - форзиція в цвіту,
мов королівна у весну цю ранню,
у мить оцю прозоро-золоту.
У серці виграє нестримна радість,
попереду - ще вічність без кінця,
ще неможливі ні печаль, ні заздрість,
і щастя ще обом нам до лиця.
Присядемо отут біля фонтанів.
Не поспішай. Уже відцвів бузок,
відмерехтіли свічечки каштанів...
Земля зробила ще один виток
у всесвіті, старому, наче казка,
і юному, як щойно ми були.
Ще все прекрасно. Й жодні ще поразки
надовго нас смутити не могли.
Присядемо отут біля фонтанів.
Погомонім. Журитися не варт.
О Господи, як голову дурманить
акації жагучий аромат...
Зелене листя припадає пилом,
заплутавсь погляд в плетиві гілок.
Вже не здається світ рожевим дивом,
Вже невідчіпний рій гірких думок.
Присядемо отут біля фонтанів.
Спочинемо. Весни остання мить.
Це пух тополі? Чи сивини ранні?
Це час - летить, летить, летить...

пустіть у гарячі точки
на фронт чи в кратер вулкану
не можу я жити мовчки
по цей бік ока екрану

скажу про усе що знала
впродовж всіх реінкарнацій
аb ovo usque ad mala
сидить на плечі Горацій

за дощ і гайда під землю
спускаюсь мов по канату
незатишно й страшно вельми
в сльозах кажу здраствуй тато

озброєна тільки німбом
арена і шквал овацій
годую приречених хлібом
вони відгризають пальці

Я дарую тобi... а чого це я маю дарити?
Я i так щонедiлi таскаю тобi бiлi квiти,
Я i так тобi каву готую, буває й вечерю,
А у вiдповiдь чую одне лиш: хутчеє, хутчеє!

Ти i так володiєш моїми думками, грошима,
Нерухомим, рухомим (будинок, город і машина),
Ти і так у полоні тримаєш і душу, і серце,
Ще дарунків тобі?! – І об стінку нещасне люстерце…

:))

Готуйся: завтра за своїм порогом
Почуєш кроки. Це приходить Хтось,
Кому за тебе стільки довелось
Відповідати строго перед Богом.

Він був тут від сотворення світів
Садівником нестоптаного Раю,
Господарем, - а опинився скраю,
Бо серед нас явитися схотів.

З Його народження-віки навпіл роздерті.
Від його з'яви вшир роздався простір.
Він той, хто йшов до себе наче в гості,
Щоб вмерти і не скуштувати смерті.

Прислухайся: у кожнім його слові
Між Пеклом й Раєм звивиста дорога,
Частина "завтра", шмат хоругви Бога,
Зітхання космосу, киплячий струмінь крові.

З часів, коли богів не обирали,
Коли світало і народжувались раси,
Із віку золота в кальну добу пластмаси
Прийшов - дивується, що не чекали.

Вже завтра ті, хто зрікся марноти
Отримають Його Благословення,
Його Знання, Знамена і Знамення.
На борт ковчега піднялися ми. А ти?

Для тебя – чтобы солнца
........................зной,
Для меня - и свеча
........................свет,
Для тебя - чтобы пир
........................горой,
Для меня - вчерашний
........................обед,
Для тебя - чтобы мир
........................пел,
Для меня - милей
........................тишина,
Для тебя - чтобы конь
........................храпел,
Для меня - восход
........................и волна...

Так и дышим с тобой
........................врозь,
Так и пишем мы свой
........................дуэт,
Друг у друга - как в горле
........................кость,
Друг для друга - как "да"
........................и "нет".

Холодна тиша. Місяцю надламаний,
Зо мною будь і освяти печаль мою.
Вона, як сніг на вітах, умирилася,
Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.

Три радості у мене неодіймані:
Самотність, труд, мовчання. Туги злобної
Немає більше. Місяцю надламаний,
Я виноград відновлення у ніч несу.

На мертвім полі стану помолитися,
І будуть зорі біля мене падати.

1932

Холодна ніч збира з роси коралі.
Хто їх згубив у музиці дощу?
А осінь - далі,
осінь далі й далі...
Усе мовчить, і я також мовчу.

Похмурий день із запахом мигдалю
збирає снів уламки - шле листи...
А осінь - далі,
осінь далі й далі...
А разом з нею далі й далі ти.

Загубить день колись свої печалі
десь у садах, неначе в міражах.
Лиш осінь - далі,
осінь далі й далі...
І я у ній тепер така... чужа...

Коли ти лежиш на піску
І тобі байдуже
Що в мерехтливо мертв’яному світлі
Хвилі омивають холодом ноги

Коли яскравою примарно яскравою плямою
Спалахом у мозку думка про минуле

Коли зоряне небо сльозить
Вуглинками метеорів

А тиша як саван обертає тіло

Коли шовкові руки вбивці-вітру
Ласкаво лоскочуть обличчя
Приховуючи свою силу
Під ніжністю невагомих дотиків
Наближаючи мить повного прозріння

Не поспішай встати
Не поспішай рушити з місця

Відчуй цей світ
І піщиною на березі океану
Спробуй спалахнути
Як один з цих вогників
У хвилях або у небі

І відчуй звільнення від тіла
І прийди до мене хоча б на мить
Щоб залишитись на вічність
Коли ти на межі

І тобі все остогидло...

_____________________________________

ОРИГИНАЛ

Омагодан О

Эзотер-Река

Когда ты лежишь на песке
И тебе все равно
Что мерцая мертвенным светом
Волны омывают твои холодеющие ноги

Когда ярким призрачно ярким пятном
Вспыхивает в мозгу мысль о прошедшем

Когда звездное небо плачет
Вспышками метеоров
Когда тишина как саван обертывает тело

Когда шелковые руки убийцы-ветра
Ласково щекочут лицо
Скрывая свою силу
Под нежностью невесомых прикосновений
Приближая мгновение полного прозрения

Не торопись встать
Не торопись двинуться с места
Ощути этот мир
И песчинкой на берегу океана
Попробуй вспыхнуть
Как один из этих огоньков
В волнах или в небе

И почувствуй освобожденье от тела
И приди ко мне хотя бы на миг
Чтобы остаться на вечность
Когда ты лежишь на холодном песке
И тебе все постыло

...Бо ще не знала. Бо усе було
Непевне, і нездержне, і пророче,
І човник морем човгав неохоче,
Чужинське тіло і чужинські очі...
А я варила зілля. І зело


У казані казилося, і вило,
І змії лізли крізь медвяний сон.
І дзвоником дзвеніло в унісон:
Він тут.
Він твій.
І золотий Ясон
Ступив на берег, увійшовши в тіло.

І ця любов, ця пошесть, ця навала,
Цей тихий безум, це шаленство голе...
Як він орав биками мертве поле,
А смерть вставала, як недремний Голем,
А я кричала...Як же я кричала!

Важкі пологи, і пологий схил,
І шкура Овна, і смертельна втома...
І я – чужа серед чужих – удома,
Солодка відьма, знахарка відома...
Та все зникоме, як байдужий пил

Твого мовчання...І нечулі руки,
Що пестять іншу, гіршу, не мене!
Це чорне божевілля не мине,
А хвилею накотиться – і не
Отямишся на ранок від розпуки

Над попелом коханої! Синів
Не упізнаєш...Місиво криваве!
Яка ж любові золота заграва!
Не загравала, вбила нелукаво –
Не луком, а руками. І згорів

Твій світ, Ясоне!
...Сонне Сонце...
Де я?
У прірві неба, де дракона паща,
Кудись лечу – проклята і пропаща,
Як кинута рукою Бога праща –
Медова кара.
Дівчинка.
Медея.

“І кожен фініш – це, по суті, старт»
Ліна Костенко

Дозволь мені торкнутися, дозволь
до волі обережної причетності
у всесвіті, де нитки наших доль
змережують долоню всепланетну. Ті
не тіла, ті тіні, ті тони,
тонеми тем, нестями темний безум…
м’яке й беззубе безталання лезо
гризе і просить – прози! Обітни
обітниць крила. Геть той трему стрим,
ту музику німу, той погляд наскрізь…
До щогли прив’яжіть! Бетонність м’язів
води… Веди… Нуртує той Гольфстрім,
що поділив на тут, на до і поза…
Краплини Всесвіту на струнах заморозив,
і ноти льодом «Люди, лю!» дзвенять…
О любий, лету літ не перепиниш.
Сміється фініш. Одіссею, фініш!
Гомер сміється: це, по суті, старт…

Будь проклят світ,
що дав його труні,
будь проклят день,
коли його не стало...
Не граймо, браття, на сумній струні,
над мужністю ридати не пристало.
Йому один раз жити, як усім...
Та час по сто літ не шкодує дурням,
а в генія – з якихось сорок сім
забрав третину, перепродав тюрмам.
Смерть ліпшою не стане від прикрас,
якщо вона і генієва навіть.
А люди кажуть: вічний наш Тарас!
Я теж кажу,
і серце не лукавить.
І серце вірить,
що Тарас живе,
ішло із смертю щось від неї дужче,
ішло, мабуть, народження нове,
коли відпало все чуже, минуще.
Коли хльоскі міщанські язики
не посмакують долею поета –
що їв,
що пив,
і скільки пив,
і з ким,
чи не бував крім музи хтось іще там;
коли над ним не скиглить самота,
коли недуга не підкосить ноги,
коли поет народним гнівом став,
і вже народ немислимий без нього.
коли не може цар ані закон
над ним вчинити доблесну розправу;
коли не може п’яний солдафон
крізь стрій прогнати українську славу...
1963

...Моя Вкраїна в мене у крові!
Вона живе у смутку і надії,
вона ридає в кожній удові,
вона у кожній матері радіє!
Все найрідніше в неї перейму:
і мисль Тараса, й голос непокори...
Якщо планету вище підійму –
Вкраїна стане точкою опори...

Коли до губ твоїх лишається півподиху,
Коли до губ твоїх лишається півкроку —
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко.

Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,
Той шепіт мою душу синьо крає.
І забуваю я, що вмію дихати,
І що ходити вмію забуваю.

А чорний птах повік твоїх здіймається
І впевненість мою кудись відмає.
Неступленим півкроку залишається,
Півподиху у горлі застряває.

Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко,
Але до губ твоїх лишається півподиху,
До губ твоїх лишається півкроку.

прокинься благаю дитино міста
півнів напевно марно чекати
хіба лише сила якась нечиста
тобі пролоскоче п’яти
о п’ятій

зупинки будинки вибиті вікна
в яких птахи шукають нічлігу
відкрий-но повіки
у склянці холоне
кава зі снігом

під під’їздом стоїть не твоє БМВ
чи твоє БМВ не стоїть під під’їздом
в наш час не цитують уривки із Вед
випускаючи дим кальяну
крізь ніздрі

на тобі не скінчиться епоха модерну
і сонце має контракт на майбутнє
тебе упізнають на малюнках печерних
смійся на кутні

дитино міста
з Пізанської вежі уже не злізти

візьми з собою хліба окраєць
туди де від голоду духи свищуть
сьогодні не ти а на тебе чекає
автобус до кладовища

1
До дев`ять лічені по тридцять -
то у весни пологи.
Зачата в перших променях
на любо-ложі літа,
коли по стегнах-пелюстках
до лона дів та квітів
заходить соковите щастя
та й на свої пороги.

2
Коли у серці пристрасна любов
душі та тіла
і бути третім
півням перепало насторожі,
у домислах прояснення,
немов плоди, дозріло
і привело
у спільному знаменнику
бездонне,
- Боже...

3
По серцю пізнаю
величність у людини,
а глупоту читаю
я по її устах.
Від сліпоти зайшла
у тяготу причина...
і наслідки виходять,
вниз головою -
в страх.

4
У спазмах небовид,
а хмари - лона,
а з них народжується в громах
злива.
Розплющує налив
дитя циклону
у переспілих в насолоді
сливах.

5
Запну весну на погляд
згаслим первоцвітом,
по краю неба клекоти лелек
знесу пером -
у кардіовірші мені
ураз тремтіти,
мов серця два,
одне в утробі,
інше - під ребром.

6
Іди...
Хай на ніколи
вагітне коло...
А в колі коле,
бо за колом - ТИ.

21 Квітня 2008

Коли вона здирає з мене
Осоружну гамівну сорочку,
Я вже чую
Початок тієї пісні…

Нестор Німцов

Цариці, дівки - у пітьмі
служниці Еро,
супутниці, коханки, хіть,
стрункі гетери!

Фламенко жвавих пальців (ом-м-м!),
зухвалий сміх і –
скуштуй гримучий раціон:
лимон-горіхи.

Відпустить денний параліч –
бажань офорти –
на простирадла хлине Ніч,
як кров з аорти…

ти любиш блукати світами іншими
шукати потойбіч собі подібних
гуляти за руку з птахами пішими
що небо згубили у крихтах хлібних

на шиї дерев намотаний вітер
шепоче на вухо якусь ахінею
переходять дорогу порожні відра –
дорога хиріє старою змією

зсередини небо вкрилося цвіллю
годинник помер заблоковано пам’ять
у крематорії пахне ваніллю
і здобою свіжою навіть

я навіть не знаю як тебе звати
чи любиш ти пестити власне тіло
якої ти статі з якого ти штату
яке мені діло
коли я до біса самотня вовчиця
просвічує серце крізь голі ребра
все-таки може опустиш рушницю
і ми підемо зализувать небо

подружка-зірка
знає звідки безсоння
вогкий слід льоду

:)

подружка-звезда
знает тайну бессониц
влажен след льдинки

хрустально-хрупок
лунный мост притяженья
прилив ли отлив
где-то вдали от меня
ты видишь белые сны

Кофе плещется в плечи стакана,
в каблучный такт, ай, оступился,
кликните Анну, я требую Анну,
скорей отберите у нее спицы,
пусть она вытрет пятно на лацкане,
да что ж это, где же она застряла,
не подтанцовывайте паяцами,
она, должно быть, взялась за пяльцы,
вечно не видит самого важного,
всю жизнь отворачивается упрямо,
слышишь ли, Анна, жена моя, Аннушка,
я здесь крючком начинаю вывязывать
пока ты выходишь из анабиоза,
придумывая очередной праздник,
Анна, Анна, меня же спросят,
почему это я вечно опаздываю,
и что мне ответить? ну где ее носит,
все, не могу ее ждать, убегаю,
кинь мне вон ту пиджачную помесь,
смеяться не будут, она дорогая,
дайте ребенку снотворного в каплях,
ночью из детской доносились крики,
в детстве я тоже, помнится, плакал,
но этот ребенок орал как дикий,
все, я пошел...

1. Venus

She's got it

В Міжгалактичній війні 33 року
я воював в засекречених трійках землян.
Ми захищали Центавру: за Альфу – ні кроку!
Я з вогнеметом, на флангах Петро і Колян.
Битва за битвою нам випадало червоне,
янголам – чорне, а злим бісенятам – zero.
В грудях дзвеніло, та я не хрестився на дзвони,
бо не боявся – зі мною Колян і Петро.

Шізгара!

Небо Галактики вкрите дрібною росою.
Доки тверезий, не котиться долу роса.
А захмелію – приходить бабуся з косою
і прихиляє до мене мої небеса.
В тих небесах вогнеметом пропалено дірку,
ніби для ордена – ротний мені обіцяв.
Ротного вбило… не те щоб без ордена гірко,
сумно за ротного – серце не камінь в бійця.

Шізгара-а!

…Хлопці казали: одразу за Псами Гекати –
різко наліво, а далі весь час навскоси,
за Дивосвіт, де смарагдове небо пихате,
там канцелярія Бога – заходь і проси.
Там зорепад – як мука у надірване сито!..
Тре' поголитися... добре що взяв "Агідель"…
здати трофеї... й тамтешніх когось попросити
мій вогнемет замінити на кращу модель.

Шізгара-а-а!

З Альфи Центаври додому рукою подати.
Наноснаряди порвали плацдарм на ріллю...
Хочу сопілку для мого окопного брата –
Хай перед боєм заграє мені Shocking Blue…
Хочу з макітри вареників… вишкварок… жінку…
хочу відмитися і нагуляти жирок…
чи відіспатись… чи просто упитися в шинку! –
тільки б спочити від цих всюдисущих зірок!

Шізгара-а-а-а!

А на світанку, коли перестало хотітись,
два зорельоти з-за сонця зірвалися вниз.
Ми їх чекали! – й зустріли!! – а бісові діти
лізли і лізли, щоб перетворитися в слиз!
Кляті душмани!.. зелені-коричневі-сині!..
Ввігнуте сонце… неначе моргнуло мені…
(чутно шипіння) …тримайтеся!.. (постріли) …свині!..
…Смерті немає!.. (...ш-ш-ш...)...
…побачимось… (постріли)...
…сніг…



2. Твіст

На розбитому флангові оборони
догорає зранений бронемобіль,
як копиця соломи.
А я тобі
Татуюю в листові сузір’я_грона.
Між рядків сповідаюся про світи,
що раптово відкрились мені на днях,
про розмиту свідомість…
Та це херня
в порівнянні зі всесвітом – Я_і_Ти!

Наливаються грона над полем бою.
В мерехтінні ракети горить танкіст.
Виноградар сумує...
А я з тобою
в довоєнному Львові танцюю твіст...
Чи до вечора вештаєм Стрийським парком,
на очах розгодованих голубів...
Я нервую... вагаюся... мну цигарку...
щось не в тему розказую... сам собі.

Ти любуєшся лебедем... шириш очі
над рябою безоднею скла_води,
де сполохане серце явити хоче
поцяткований птахами
негатив.
На якому байдужий ворожий снайпер
незлобливо мружиться у приціл,
затамовує подих...
А ми у кнайпі
Замовляємо пиво, ікру, млинці...

А цілунок у кулі такий короткий
і такий полум’яний – один на двох,
щоб тобі уявилось:
чотири роти
для походу до Раю шикує Бог...

безнадійні плюсуються Ним до решти...
закатована розвідка – як жива...
ординарець посивів над списком "Рештки",
а вгорі підбивають графу "Жнива"...
нічиєю землею плазують тіні...
захолола піхота блищить в росі...

із пробитої скроні в твої видіння
виноградною цівкою
б’ється
сік.



3. Ча_Ча_Ча

Микита любить займаних дівчат,
бо їм не треба пліснявих історій
про голубків затертої лавсторі,
в якій усі танцюють ча_ча_ча.

Микита – так: прийшов_побачив_взяв.
І є про що у роті розказати,
й ніхто не стане нидіти й писати:
палка пригода вичерпана вся!

Микита – перший_з_перших на війні:
за третю кров поїхав у відпустку,
й привіз назад світлину, вірш і хустку,
тепер мовчить чотири довгих дні.

Микита став ліричним і сумним:
римує вірші, вихуд як небога,
а в кожній пошті довгий лист для нього!
Боєць пропав – тепер не до війни.

Яка ж мораль? Моралі тут нема.
Ржавіє осінь, піниться зима.
Я їх подужав... тільки навесні
до твого дому хочеться й мені.



4. Блюз

ми у штрафбаті, та це не мінус,
бо – побратими, а це вже плюс!
з інших окопів лунає Вінус,
наші окопи тяжіють в блюз.

доля штрафбату – чотири тижні:
розвідка боєм і п’ять атак.
наші серця – перестиглі вишні,
рвуться чужим кулеметам в такт.

з нами комбат у одній землянці.
інші комбати – за м’ясом спин.
ми у фаворі, бо ми у глянці
мокрих окопів їмо і спим.

ми у глямурі локальних боєн,
де характерництво – бренд і стиль!
бо підпираємо тіло воєн,
як саморобний людський костиль!

це арифметика сук із тилу:
в залишку – подвиг, штрафбат – в умі.
тільки б достало на всіх тротилу –
для фотохронік продажних ЗМІ!

як естетично гниє піхота
в світлі софітів нічних ракет!!
з цього не вити мені охота,
а лютувати!.. та це таке...

ті хто не чув за війну в штрафбаті,
і не дивіться мені в лице!
лиш помовчіть на своєму party,
рівно хвилину – хоча б за це.

то блиск то ницість то юрма то сам
то чоловік то звір то богорівний
хоч подумки... то цинік то наївний
ходи до мене – я тобі осан
співати перед Богом не посмію
але живи в мені – як той Месія
хоч подумки... то Він в тобі зачав
жагучу душу і живильну мрію

Кожного ранку, як Лазар – вставай і йди
Кожної ночі вмираєш і знову те саме
Тільки й живеш – мовчазними її молитвами
Не підпускаючи свого Христа до води

В кожному кроці твоєму – гостріння лез
Навіть усміхнений ти пророкуєш біди
Знаю, що це справедлива ціна Феміди,
Щоб після зради ти знову у ній воскрес…

ти скажи що ти чуєш невже ти не чуєш ці дзвони
по мені пом’яни мене звисока наче з амвона
так недбало рядки повишивані чорно-червоним

ніби кара за давні борги переплутані масті
чи ти просто безумний картяр чи то батяр чи майстер
чи книжковий старий що пропив загубив свої снасті

маргарітас омріяні майстрові сняться і море
у мішках пеліканів заховані трупики мойви
і тремтять на піску і дзьобú їхні повні безмовні

не гарчать не гучать переломлено волю надвоє
і перо у ребро не печалься кохана загою
якщо станеш новою мелодія стане новою

на всі боки я каюсь тікають слова тарганами
недолугі правице і серце що буде із нами
не пали кличе клин краще з мене склади орігамі

поки гнеться папір
поки я ще не пил під ногами

Дощове

Розітнулось повітря довкруж і, не стримавши втоми,
Небо впало додолу і вкрило цілунками став.
Хоч цей рік, що минув, не роздав по заслузі нікому,
Він пройшов, безперечно, та тільки колишнім не став.

Крізь озонові діри помалу сочиться прозріння,
Крізь провали у пам"яті дивне чуття вирина...
Чую дихання власне - тихеньке й до болю нерівне
У той бік, де стіна. Де світи розтинає стіна.

16.04.2008

Коли закінчував Господь
Творити Світ-
Як епілог,
На заключну сторінку
Він дивовижний
І фатальний кинув плід:
Клоновану з ребра Адама
Жінку...
Із тих часів
Немало висохло морів,
З тих пір мільйон зірок
На землю впало,
Та найгострішим
Із жіночих відчуттів
Зосталося любові
Скрите жало!

…белые клавиши хромого рояля –
зависимость знака
- вверх диезом,
желтели,
потертость сухую листая
нотного стана.


Грани надрезав:
мелкие точки –
так из синкопы
лилось молоко, словно грудные
железы,
переполняясь,
лопнув,
взорвались,
вытекли
и остыли.


Дальше:
странный такой и длинный -
держал осанку,
в такт волосами
тряс -
старик-пианист;
во, как спину держит!
(женское: «Ах!»)
будто сам и
не старик, но очень юный.


Странно,
а я – молодой -
сутулюсь:
где-то
в спине
лопнули
струны -
музыка –
не поминайте всуе…

Господь дивиться не стільки на наші слабкості чи гріхи, як на нашу любов.
Мирна Назур

Кому потрібне янгольське ниття?
Показуй жало. Чуєш, жінко, жало!!!
Це не тобі талмуди на крижалях,
Це не тобі закон – закону мало,
Коли на кін поставлено життя.

Старезний світ і ти. І хто кого?
Мораль – клеймо, пощо тобі це рабство?
Бо совість нині гірша за нахабство,
Бо рівності нема, правічні касти,
Бо все за плату і за самогон.

Бо справа, слово, думка – гріхота,
Бо все життя – приречена покута
За те, що дихаєш і задом крутиш,
За те, що носиш молочаві груди,
За те, що фігою прикрита нагота.

Та ти – раба – без волі, і якби
Господь в своє дитя зовсім не вірив,
Згорів би день у злочині без міри,
І зорі скам’яніли б на сапфіри,
І лив би дощ достоту без журби...

Гріши і кайся, та найбільш – люби.

Десь там, де палить буйні трави
Із неба скинута зоря,
Де опадає долу листя,
Наскрізь прострелене дощем,
І Осені сумні забави
Прогнали буслів за моря –
Там віднайти не можу місця,
Де виріс мій пекучий щем.

Він там. Так важко колоситься,
Скидає зерна в джерело.
Холодний ранок з неба зліз
Щоб огорнути світ туманом.
Десь виє-молиться вовчиця
І лиже місяця весло.
Зітхає тихо голий ліс,
Заграли шершні злим варганом.

Заслухався і загубив
Сліди непроханої туги.
Ще мить – і знову защемить,
Від цього утікати марно …
І раптом - променів прорив,
Удар високої напруги!
Навколо розлилась блакить,
А я топчу її безкарно.

Я підірвався і лечу
У зашморг мертвої петлі,
Бо наступив коло струмка
на власне серце випадково.
Всі рани сонцем припечу,
Крім однієї на крилі:
Із неї кров така гірка!
...Любов? Якесь знайоме слово…

(Марине Цветаевой)

Руки - вразброс,
Душу - навзрыд,
Лечу под откос,
Позабыв стыд,

Жду - на краю,
Губы - в кровь,
Криком молю -
Мне уготовь

Милость простить
Вся и всех,
Дай пригубить.
Шаг - и вверх...

Він говорив. А ти стояла поруч,
Мовчала. І блискучий, наче німб,
Чи то коштовний королівський обруч,
Висів пихатий місяць понад ним.
А він звивав з любові білий дим,

І, як фіґляр, ним огортав зап'ястя,
І майоріло небо, ніби стяг…
Він говорив – а ти ковтала щастя,
щоб животіння виспіло в життя.
І пахло фіміамом забуття…

Стояла ти і мучилась думками,
які щодуху мчали, як хорти -
Чи ті слова – як філософський камінь -
Чи потече з них струмінь золотий,
Чи з них зростуть небачені світи…

Для танго потрібні двоє.
Ся ніч догорить, як Троя,
Згорнуся тугим сувоєм,
Розкручусь, немов спіраль.
Троянду в губах затисну –
Аж крапелька крові зблисне,
І скотиться вниз намисто,
І птахом злетить вуаль.

І сукня злетить до чорта,
Волосся - як птаха чорна -
Пригорне тебе, огорне
Круг шиї, немов аркан,
Полиновим сном задушить,
Цілунками вийме душу,
І знову стискати змусить
Судомно тендітний стан.

Мій трепетний ніжний мачо,
Міцніше тримай – не плачу!
Це танго, що смерть неначе –
Півкроку, і крок, і мить…
…Паркету слизька арена,
Палає зоря зелена,
Ти кличеш мене: Єлена…
А Троя горить, горить…

Для танго потрібні двоє.
Розділені, як горою,
З тобою, німий герою…
Шаленство вугільних кіс,
І зливи травневий безум,
І ранок, пропахлий безом,
І вигук, відтятий лезом,
Летить через сон: «Паріс»…

літо близьке. це наш відчай лоскоче нам пальчики.
темні балкони. водою підмило сваї.
бузок починається. бузок більше не відпускає.
літо близьке. сублімуємо. плачемо.

хроніки від оріона. комети. затемнення.
сутінь, як плесо, змикається над головою.
білі мережива сну заплітаєш рукою –
іншою куриш. безсоння наснажує темами.

дерева стоять на плотах
дерева гойдає страх
зірки завбільшки з форелей
дрімають у них на руках

нас не вбила війна. нас убила відсутність війни.
вечори. запальнички. сентенції. станції. діти.
літо тремтіло і небом пускало громи,
як пускає цівочки слини старий паралітик

ми в надії кудись подітися їли ґрунт.
що не день, то земля ставала все ближча й більша.
літо важчало. літо вже наступало на груди.
листя ночами шкреблося в пітьмі, як миші.

дерева несуть свої сни
сто років не буде війни
сто років не буде війни
дерева несуть свої сни

ще одне таке літо не пережити, не випити.
розкручується пружинка безвиході в тілі.
хроніки від оріона. будинки білі.
нахиляєшся – пальці деруть цілі жмутки зілля.
море десь поруч глухо гарчить про всяк випадок.

це не літо. це так осінила тебе твоя смертність.
звуки води почалися зі звуків каміння.
все добігало початку. боліли коліна.
небо світлішало. густо тремтіла піна.
птахи дивилися мовчки – сторожко й зверхньо.

тінь набуває обрисів
тінь набуває обрисів світла
це моя тінь набуває обрисів світла
це моя тінь

я маю сказати щось більше ніж маю сказати
мій рот кастаньєти ти пальці ти більше ніж пальці
я сіно у голці мені невідомий твій задум
веди хоч я знаю ці танці давно вже не танці

я брала цей голос я гладила пальцями горло
вивчала на дотик кожнісіньку ноту як рану
веди мене тільки благаю веди мене вгору
ті нижні мене - я просила - до себе не брали

те плем’я тендітних гілок і розбитого льоду
ті діти розлитої ртуті німої кантати
злостиво шептали мовляв я не їхнього роду
що в них і нема таких вуст щоб мене цілувати

що буцім я зліплена зовсім з інакшого тіста
мій рот кастаньєти а їхні давно вже зашито
їм треба залізних зубів щоб мене перегризти
їм треба шипшинову плоть щоб мене залюбити

я гладила горло я з’їла отруєну пісню
я випила смерть із твоїх зеленавих стеблинок
тепер вона в тілі моєму здається їй тісно
тепер вона в тілі моєму здається я гину

я маю сказати я маю розкластися навпіл
на рівновеликі і рівнокриваві потоки
я маю сказати. мені невідомий твій намір
мій рот кастаньєти
поцокай-но мною
поцокай

ріжуть пальці моїм білоручкам, моїм костоправам
з-під червоного шовку не видно засмаглої шкіри
вже тюльпани їх майже з’їли. це гра за правилами
а не знаєш правил – скорись і прийми на віру
їх придумав колись сам найтонший у світі лірик

ріжуть пальці моїм літописцям, моїм чорнокнижникам
моїм хлопчикам. темно, так темно, що мружишся потайки
а розкинуті руки вже гладять щось тепле і ніжне
вони сильні й безсонні, вони свої рани залижуть
вони сильні – найкращі у цій боротьбі за недоїдки

ріжуть пальці. так квіти стинають блакитними лезами
так знімають пасма на постригу. так хірурги
поринають у плоть, розкривають її, розперезують
чи то в пошуках бога, чи, принаймні, його антитези
ріжуть пальці моїм менестрелям, моїм деміургам

ріжуть пальці, до крові розбиті об струни мовчання
об занедбані арфи чудес і об лютні піщані
ріжуть пальці до сказу - і ось він приходить, той сказ

- мої скальди безпалі, пожива мурах і заліза
шовк тече і тече, але все це - намарно, запізно
ви вже чули каміння: воно говорило до вас.

Краю мій карпатський,
світку мій чудесний,
дай тебе любити
за високі весни,
коли сіють небо
по землі лелеки
і скликають зелень
молоді смереки.
Скільки раз тебе нам
народили весни,
краю мій карпатський,
світку мій чудесний!
...........
Краю мій карпатський,
мій високий світку,
дай тебе любити
ще бодай улітку,
коли сонце й на ніч
залишає варту,
запаливши в небі
полонинську ватру.
Світить ватра, світить,
що горіла влітку.
Краю мій карпатський,
мій високий світку!
...........
Краю мій карпатський,
світку стоголосий,
дай тебе любити
ще бодай за осінь,
коли вітер тягне
за собою клени,
а вони палають
і стоять огненні.
То вогнем співає
нашу пісню осінь,
краю мій карпатський,
світку стоголосий!
.........
Краю мій карпатський,
світку невгасимий,
дай тебе любити
ще й за чисті зими,
коли день короткий
і мороз на чатах,
та летить із дітьми
сонце на санчатах.
Дай нам весни й літа,
осені і зими,
краю мій карпатський,
світку невгасимий!

Пластмасові квіти і сміх механічного блазня -
усе, що розрадить. Запаяне тіло в трико.
Оцей балаганчик - тісний і паркий, ніби лазня,
і шкіриться попід завісою маска відразна -
Не грати зі смертю?
Неначе по струнах смичком,

пройти у балетках тонких по жорсткому канату-
тремтить парасолькою в пальцях надія хистка.
І міниться люд унизу, ніби маса брунатна,
шепоче: «Не вдасться…» Злякатися - значить програти,
а гідне падіння не гірше рвучкого стрибка

з-під купола цирку. Останній зі звершених трюків -
бодай би на мить - але захват підійметься з вуст…
Гойдається трос, ніби човен, і веслами руки
повітря голублять . І тиша - як голос розпуки.
І гадка - чи будеш ти поруч,
коли я зірвусь?

Коли, ніби глечик, розломиться натовп умлілий
від жаху і крику - і радості злої такóж,
коли ще з обличчя гримасу поразки не змили,
чи будеш ти…?
Сальто…
І серце утішать зболіле
живі пелюстки
і весела говірка Жако…

Чи ти хворий, чи я закохана,
Чи ти бачиш мої думки?
Чи зізнання оте непрохане...
Всі однакові, й ти такий.

Чи ти дивний, чи я розпещена,
Що не варте - того не жаль.
Тільки тріщини перехрещені
І на вибір - одна педаль,

Щоб наосліп - в підлогу - тиснути,
Лиш молитись: єжи єси...
Ах, які ж-бо ви всі пройдисвіти!
Пригальмуй - або спокуси.

Що ж це - я оживила статую?
Дивний видався день якийсь...
Що задорого - є розплатою:
Неспроможний - не спокусись.

***
В коробці утримую нерви і в тонусі м"язи
І вірю, що варта, аби вартували мене,
І що тільки змусило - чи папільотки, чи стрази
Піти за тобою? Можливо, що хтось дожене...

Ми разом не їли ні солі, ні перцю, ні хрону,
Хоча, на хвилину здалося - знайомі сто літ.
І час - не на користь, і діти, і все - перепони.
Нерівності знак поміж модулів наших стоїть.

У тебе душа маніяка і янгола погляд,
Не кращі за інші ні руки, ні губи твої...
Та хто тебе кличе ночами, що мариш і стогнеш?
Я знаю. Та що тебе змусило зрадить її?

Ігноруючи час,
Нелегально живу,
Зорі падаючі збираю...
Моя Смерть - збожеволіла
Й косить траву
Під скрипучою брамою Раю.

(За мотивами Ганни Осадко і Ніки Новікової)

Я наїлася зимною тишею
(Бо з пінгвінів які борщі!),
Хоч Миколою або Гришею
Прилітай за мною мерщій.

Твої лайки полюють на зайчиків,
І лежать вони на снігу,
Як пухнасті роздерті м’ячики,
Напівянголи, напіврагу*.

Ми впольоване м’ясо заяче
Поласуємо на бігу,
Майже ситі, і нам вже гаряче,
Ти знімаєш повільно дохУ…

ЗапряжЕмо пінгвінів у сани ми,
(Бо не можу я вже без них),
Чорно-білими, фортепіанними
Полетять від цих клятих криг…

І лишаться в снігах скривавлених
Тушки зайчиків (майже бІлок).
Ще колись розкажу про них…
………………………………….
Ранок. Клініка. Понеділок.

* Рядок А. Вознесенського

В пам"ять про Я.С Ю.

В кінці останнього рядка -
багатокрапка...
Недоговореність хитка
тріпоче пташкою в руках
в чеканні ранку.

Блакить світанку над листом
переливалась,
недоговореність хрестом
від незашторених вікон
на стіл лягала.
Ця тінь від рам знайшла листок,
перехрестила,
у небуття і ключ і код
шлях до небачених висот
оповістила.

Це раптом доля розвела
свої долоні.
Життя скотилося. Не знав
у чім була його вина
аж до сьогодні.
У тім, що знав таємний знак
у межислів"ях?
Стікала краплями весна
з його пера, як із весла
на рани сіллю.

На нервах писаний рядок -
кардіограма.
Уривки плутаних думок...
Поміж своїми - не пророк,
ця вічна драма.
Жив, як писав, писав, як жив -
на грані зламу.
Сіяч не дочекався жнив,
і дав би Бог йому сто жил -
було б замало.

Безпросвіття
моєї нації –
три століття
реанімації.
Гнала, гнала – й загнала коня
під Москвою козацька січ.
і нема українського дня,
є лише українська ніч.
А за Чорними – Білі моря.
білі ночі і сни льодові.
Той, хто в душу пускає царя.
видно, жив без царя в голові.
Дивне диво
моєї нації –
приведи їй для коронації
хоч приблудника впівума,
тільки б знали чужі і свої,
що на каторгу йде не сама,
живосилом погнали її.
То чиєсь, а не власне зло,
що до сходу волали ми,
аби сонце і нам зійшло, –
і зійшло воно з Колими.
Сто новацій
моєї нації –
від овацій
до конспірації.
І давно вже її не було б,
коли б раптом. як грім,
не потряс
її сон, її душу і лоб
цар свободи кріпак Тарас.
Невидима наша зоря,
та, єдина на всесвіт увесь,
невідкрита зоря Кобзаря нас чекає у вічності десь.
О химери
моєї нації,–
цілі ери дискримінації.
І не може вона без химер,
мов сама їх у долю зове:
ще Валуєв як слід не помер,
як уже Каганович живе.
Біля них, як мошва, холуї,
і вкраїнець до того вже звик,
що йому і чужі, і свої
виривають віками язик.
Дивна казка
моєї нації –
без розв’язки,
самі кульмінації.
Незвичайний у неї Бог,
що за віру її прирік
на ганьбу всіх людських епох,
на жаский тридцять третій рік.
В нас у моді тепер каяття,
але хто і кому відповість
за той рік, коли мати дитя
в божевіллі голодному їсть.
Ми – ізгої
своєї нації,
як не воєн,
то радіації.
Ти це знаєш і знаєш те,
що не дуже надійний мир.
де повія-історія жде,
а за нею – і час-рекетир.
Та чи суджено знати нам,
що дається в останній раз
Україна своїм синам:
і Карпати, й Дніпро, й Тарас?..
1990.

Живу я знову з музою в союзі,
і вірш новий народиться в добрі.
Але підходять до моєї музи
бувалі лікарі-абортярі
і пропонують спосіб найновіший,
як витвір найгуманніших смертей,
і тільки я почую зойки віршів –
ті зойки ненароджених дітей...
1965.

Хильнімо й ми, брати-поети!
Ачей віддати гроші вдасться,
лишень черкнімо у газети,
що захмеліли ми від щастя.
Бо в нас і рівність, і достаток!
Збратались мудрий і бездумний.
розумний п’є –
щоб дурнем стати,
і дурень п’є –
бо п’є розумний.
1964.

Помежи хмар, між моря і лісів,
Між стогону скривавленого бою
Я вирізняю свій нетихий спів
Й не раз сама себе питаю: хто я?

Імен моїх ніхто не назове,
Та хто ж їх перелічувати просить?
Ні, я не та, не та, що греблі рве,
Я та, що їх будує і підносить.

Не руйнувати — створювати світ,
Його коріння, віти, лист і крону,
Бо я — троянда, я — вишневий цвіт,
Я — яблуко і виноградне гроно.

Я ваша ніч і ваш весняний день,
Наріжний камінь у будівлі храму,
Що із моїх піднесено пісень,
Хоч вашими збудовано руками.

То хто ж я, хто, - себе питаю знов.
Я — та, що світло в темряву приносить.
Бо я — весна, бо я — сама любов,
Я — жінка. І хіба цього не досить?