І що мені з того?
Мішок кам'яний – і баста..
А це вже клінічне –
Чолом підпираю скло..
А хто обіцяв колись
Мене у мене вкрасти?
Та я й не питаю.
Забудьмо.
Було – загуло…

Тут тільки і правди,
Що біль головний надвечір.
Зупинка.
Праворуч.
Третє вікно згори
І вічний mélange:
Олія трояндова й сеча..
Оббиті клейонкою двері –
початок гри..

[…Now… No…ooow…]

- А де у вас тут
Парадне вікно,
Щоб вийти? -
Картинні обійми – чесно – через поріг…
Воно саме час так жанрово тут зомліти,
Та от не виходить – тане на віях сніг…

[…Hey, Joe…]

Так тягне на світло –
На випите дно коридору, -
На голос, на погляд,
на рідну вологість долонь…
Та чується вишкіл:
тупцюю у передпокої,
І пальці –
На клямці
Чекають
Команди:
«Вогонь!»

[Hey Joe,

where you goin' with that gun in your hand?]

*******
**************
*******

[…Hey Joe, said now

Where you gonna run to now?... ]


І, не озирнувшись,
Униз на чотири прольоти…
Я – кам-інь
Я – перс-тень, затиснутий поміж зубів,
Я снюся Великій Воді, що сідає навпроти
Чекати на дельту
І шлюзи,
І сіль з берегів…


[…I'm goin' way down south…

….Way down where I can be free…]

Це наче вгору бігти на підборах,
Це Львів, бруківка і осінній порох,
Це осінь-парох казання чита.
(Читьє Мінеї, чи Читьє Ганнусі)
І доля – золота сережка в вусі,
І білі будні – квасоляні буси,
І серце – пташка.
І кармін – вуста.

Стара вірменка і вино із бочки,
І білим біла вишита сорочка,
І біль – у вузлик – не забути щоб:
Метелика, тебе, полинну осінь,
Яка триває, як трава, ще досі,
Яка гніздечко звила у волоссі,
Яка – як срібна куля в білий лоб –

Навиліт!
І летіти щоб летіти,
Бо - в’януть квіти, бо - дорослі діти,
Бо - встигнути важливо, бо нема
Нічого більше. Бо бруківка сіра,
Бо ніжність злазить, як зміїна шкіра,
Бо віримо (святиться наша віра)
Бо знаємо – ще день чи два – зима.

Але – не буде – ні зими, ні змісту
Опісля всього. Бог замісить тісто
Наліпить пирогів чи зліпить нас –
Нових, найперших… Сад зустріне радо:
- Моє кохання і моя відрадо…
- Скуштуй-но, серце, цього винограду…
Чи яблука?
Чи слив?
Покаже час.

Смерті ми віддаємо борги,
І моли не моли...
Порожнеча змією повзе
У серця і оселі,
Мов на крилах
здіймаються люди
У небо крізь стелі,
Без конвертів донизу лише
Журавлине “курли”.
Заростають доріжки,
Але я іще впізнаю
Ті місця, де уже
Не лишилося майже нікого.
Світлотінню долаю шляхи
Поміж пилом і Богом,
І зупинки не буде такòж
На самому краю.
То колись... А наразі
Додому іду через гай,
Біля хвіртки, я знаю,
Ніхто вже мене не зустріне.
Все і те, і не те,
Тільки небо таке ж
рідно-синє,
І відмінностей в ньому
не знáйдеш,
Шукай не шукай...

Палить Батурин останні мости.
Брами
зачинено
і засипано.
Назад вороття немає.
Прости нас,
мамо,
Господи,
світе.
Прости за двадцять років покори,
бачить Бог, ми прагнули миру.
Мостили кістками козацькими
берег північного моря —
бо ж як, цар своєї, православної віри.
Шанує Мазепу пишно,
яко шляхтича європейського хОвання,
і топить Вкраїну нишком
у хвилях кривавої повені.
Та годі бо більше витримати,
і рветься рука стареча
зі срібних оков!
Хай старі, та козацькі плечі!
Я що вам, Альошка Меньшиков?
Я — гетьман!
То ж гетьте з землі моєї!
В Батурин упруся туром.
На мури, панове, на мури!
А за Десною — Карл, шведи.
Хай лютерани,
хай менше нас, ніж
московської сили,
та знайте, нащадки,
ми не йшли під ніж,
немов гурт баранів,
ми боронилися, ми їх били!
Ми москалів
наостанок
шаблями
вихрестили,
як татарів колись
наші пращури,
княжі ратники.
Ой тяжко в землі лежати із тавром зрадника...
Та легка мені земля моя,
вона ж бо рідна,
і знає,
що за неї я упав очима до неба.
Я — гетьман Іван Мазепа.

Цей легкий вітерець,
Що навіяв мелодію вальсу,
Ледь торкнувшись руки, запросив на омріяний тур.
Защебнув комірець
І сказав мені: міцно тримайся.
Буревієм поніс, розметавши листи партитур.
Я трималась його
У кружінні заплющивши очі,
Аж судома звела мої пальці на тому плечі,
Розгорався вогонь,
І слова я згадала пророчі:
Не впускай cобі вітру у долю ні вдень, ні вночі…
Я спинила ту мить,
І розпалась вальсуючи пара,
Я упала у сніг, та мене обігрів пілігрим.
Ну а що ж вітерець?
Він і досі кружляє у хмарах,
Не помітивши навіть, що я уже більше не з ним…

Переливание прозы; покой;
Будьте при нем, сестра.

Впредь избегайте, мой дорогой,
Невосполнимых трат.
Больше рубах на груди не рвать
И не рубить с плеча.
Впредь избегайте. Велю позвать
Лечащего врача.
Кто я? Усталость; ключи во тьму;
Наивернеший враг.
Слушайтесь лучше, не то возьму
И уведу во мрак.

Мов зірочки з лілового конвертика,
Під сонцем, що ніколи їх не милує,
Живуть і квітнуть у степу безсмертники,
З якоюсь несподіваною силою,
Сухими паперовими пелЮстками,
Такими гостроверхо – войовничими,
Чи й справді не бажається вам плЮскоту
Дощу й ріки, чи джерела криничного?
Бузковий погляд, мов з-під лоба впертого:
Не боїмося бездощів’я й спеки ми!
Шепочуть тихо степові безсмертники,
Мов давні скіфи мовами далекими.
Лиш вранці над рівниною пологою
Туман зійде , і степом заклубочеться,
торкне на мить щокою їх вологою,
Так і живуть, бо жити дуже хочеться…

Пекельний спомин зиркав у віконце,
Тремтіли крила туги у дверях,
Хмарини з ляку так тікали, як
пухкі баранці-думи на заклання...
Кров дзебеніла, лезо гладив час,
А крапельки в пісок зникали, гнані:
За нас, – од Вас, – до Вас, – про Вас
мовчали. Як? А, так – зціпивши міцно губи,
Як біле Сонце смутком на даху:
Руїни, руни, рими, ритми: танці в клюбі,
Троїсті ріжуть коломийки у-у-ух –
тім краю, де птах краплений знаком,
Філософ Вавілон ХХ вік
Блеяє під ребро встромлений гаком,
Так р-р-р-вався Волі, що здається... в-в-в-тік
од самосебе. Клюб у пустці мліє,
Щербаті стіни шкіряться: − А шо? −
Хтось ту руїну бачить – олігофренія
панує нині, ще й цвіркоче: −Чьо!
Через плєчьйо! – шпана ірже, ґелґоче.
Крізь зуби шмарклі – їх то(-)темний мат.
А у грудях, од споминів лоскоче,
Сталеве лезо хтиво гладить кат.
Очиці в клюбі чорно-синьо-жовті,
Як Сонце в прямокутнику вікні,
Забуті тіні предків на... погості:
за Нас, крізь нас – проміняться у тьмі.

Я душу серед поля покладу,
(Нехай її брудну омиють роси),
А сам піду, в далекий край піду,
Як наймит стомлений і босий.

Зіб”ю в дорозі ноги до крові...
(В чужім краю ніхто не приголубить)...
Які ще муки видумать нові
Тому, хто сам себе не любить?

Весь час питать: навіщо я живу?
А може просто- плюнути і жити?!
Упасти в свіжоскошену траву,
Чи птахою у небеса злетіти...

Не в чужині, а тут, не на біду,
На радість всім, хто в серці зла не носить,
Я душу серед поля покладу
(Нехай її брудну омиють роси).

Ти - моя музика…
Час,що минає так кволо:
Крутиться коло й по небу іде
В темряві, де
Сумно звучить самоти невибагливе solo.

Ти – моя музика…
Паузи довгі,мов дні.
Тільки мені залишається відзвук на piano
Тихо і тьмяно
Так тіні ідуть по стіні…

8.06.07

Речі міняють пелюшки, стать і місце прописки
Речі затягують паски,
чистять чоботи
топчуть обійстя
Непереможні нічим і ніким, завжди недоречні –
речі народжують і називають речі.

Я питаю любий, у світі оцих речей –
хто із нас нам нічий,
а хто володар ночей
хто кому з нас вина, хто серед нас вино –
хліб,
чи наріжний камінь,
ножиці чи папір...

Чорні гелікоптери. Небо стерлось до дір.

... і доки російські солдати виносять наше останнє
Доки збивають прикладами сонце
доки
розкладають по ранцях
роздерте зіжмакане –
колись дороге – й невпізнанне,

МИ з тобою - закладинка в літі
між серпнем і серпнем
ми неприпнуте руно
позбавлені всього,
сповнені лиш собою
луна один одному,
плюскіт весла за водою...

Сховай виноград в патронташі,
бо ж у мене нема набоїв.
Але пальці зімкнулися наші
і нехай хоч одна із речей
цього світу скаже
що любов
не така
досконала
зброя.

Вона ластовинна спочатку, а далі темна і тьмава
Ось, знаю, проїде потяг – й вона за хвостом зімкнеться.
Опустиш туди яку-небудь руку, для прикладу праву.
А витягнеш – шуйцю, оту, що поближче до серця.

Бо знаєш, вода рівнобіжно-примхлива у трьох своїх станах,
Та радше не льоду-пари, а мабуть, Отця і Сина -
І б’ють поїзди затонулі в серце моє хвостами
Лоскоче повітря зябра, луска огорта коліна.

А ми згубилися – два яблучка – ранети
З одного саду і з одної гілки.
До різних кошиків нас позбирали – гірко,
Що я не знаю: як ти, хто ти, де ти…

І ти не знаєш, я сьогодні вища
За біль і сльози, за сусідську вишню,
За наше затаранькане горище,
За нас, колишніх.

І вже я не дівча з червивим серцем, -
Той місяць-молодик мені в цеберці
Щодня приносить радощів по вінця -
Коханій жінці.

У мене свій павук (своя кімната),
Отак собі живу – життям багата,
І тільки в час, як яблука збирати,
Сумую, брате...

Дівчинко-серце, на шиї коралі –

Біла квасолька і сині боби,

Що буде потім, що буде далі –

Довга дорога, чорні педалі,

Дивна дорога у димне «якби»…

І голуби – будуть ще голуби –

Дах-черепиця-тополя-із пухом…

Дівчинко-серце, нікого не слухай,

Дівчинко-доле, як вмієш - роби,

Крок чи півкроку – куди чи до кого?

Крок уперед, і назад, і дорога,

Знову дорога – така дорога…

Вересень.

Верес.

А ще – пилюга.

Бабине літо, де пил і марнота,

Слово-не птах вилітає із рота,

Не відлітає, на груди впаде,

Звично склює перестиглу квасолю –

Шворка коралів – як шворочка долі –

Трісла…і впала…і де вона…де…

Де намистинки – квасоля з бобами?

Що ж тобі, Боже, з твоїми ділами,

Видно-не видно, шкода-не шкода?

А на чолі – чи то ранка, чи ґулька…

Верес і вересень. Ніжно і мулько.

Дівчинко-серце, дитино-зозулько…

Біле безсоння.

І чорна вода.

застарівають ритми і рядки
відволічешся – шамкають беззубо
сердечні рани і душевні згуби
затисши межи пальцями руки
отак стирчать – жоднісіньких надій
загоєння наснаження спокою
на вибір – сміх і сльози – кров з лускою
сюжет і розмисл – учень і водій
в одній нежиттєрадісній особі
де графоманство з генієм зійшлось
в банально- (чи „в брутально-„?)му колосі
і що йому хвороба ваша млость
і біль зубний і стрільбище в суглобі
поезію заїли (не секрет то!)
якісь там цикли тропи (рецидиви)
вона старіша від старої діви
(не до любові з молодим поетом!)

Падало небо периною зливи. Ми –
З дерева листя. Отак летимо... Кудись.
Ще пам’ятаю, ми також були людьми.
Так ми кохалися, вірили і клялись.
З дерева листя... Дві гілочки – дві душі.
Як не забути, не втратити вічність (мить),
Нас розлучають не потяги, ні, – дощі
Й вітер, що нас підхопивши на схід летить.
Прожилки-вени, у них вже не кров – вода.
Тихо вальсуємо, пошепки раз-два-три.
Дихаєш, плачеш? Та ж горе нам не біда.
Сльози-росинки легенько з щоки зітри.

Як і чим тепер дух оновиш,
мій русине? Не твій сезон.
Був у тебе співець Духнович.
аби ти не впадав у сон.
Був у тебе поет-будитель,
аби ти розв’язав язик.
Спів його у твою обитель
не проник – чи проник і зник?
Не як син ти – як надмогильник
на могилі його застиг.
Не будитель – поет-будильник
прогримів і до днесь не стих.
Той поет за життя грабастав
більше слави, як інший сліз.
Ще надворі епоха рабства,
а він дзвонить про комунізм.
Як і чим тепер дух оновиш?
Серп – до горла, на лоб – обух,
і ніякий отець Духнович
у тобі не пробудить дух.
Бо який панотець-добродій
нам потрібен
чи навіть Бог,
коли з нами отець народів,
коли з нами отець епох?!
І в душі не шукаймо сховищ!
Зве будильник-поет у даль,
і навіщо нам дух-Духнович,
де явив себе Сталін-сталь.
І навіщо небесні храми,–
знайде рай на землі народ.
Остограм себе, остограми,
а спаливши церкви – вперьод!
Ще яку тобі треба віру?
В небі кожна зоря сліпа.
Всіх Духновичів – до Сибіру,
від поета і до попа!
В кого ще там анкета чиста?
А чого не помер від куль?
Не поліг – то служив фашистам,
а з нужди не помер – куркуль.
Рік за роком – і спад за спадом.
На кислотнім стою дощі.
Де Хрущов прогудів над садом,
не гудуть нам уже й хрущі.
І не кожен той пес, хто бреше.
Мов новий нам привито ген.
Із медалей, що сипав Брежнєв,
ллється світло у сто рентген.
Та й тепер, як я бачив змалку,
ніби впав я у вічний сон,–
їде, їде русинська валка
у Примор’я, Сибір, Херсон.
Сяє зірка п’ятипромінна,
а на ній, за яку борюсь,–
вицвітає вже вся Вкраїна,
а не тільки Карпатська Русь.
Все ж обіцянки далі щедрі,
вказівний не зігнувся перст.
І закинутий мною в нетрі,
знов приймаю на плечі хрест.
Чим же іншим свій дух оновиш?...

Не було ні дротів, ні зон...
просто нас не збудив Духнович,
і триває кошмарний сон.
1990

я заклеюю ранок
я зашторюю світло
теплий дощ на сніданок
і мовчання охрипле
суміш радості й щему
у тонкій порцеляні
залишаюсь удома
до нового світання
тиша грає у лови
розставляє капкани
ходять тіні без слова
наче гості незвані
до цеглини цеглина
простір замкнутий стеля
тіло з білої глини
самота як пустеля
безгоміння навколо
душу наче ікону
дощ розписує сонний
розмиваючи кола

Колись, коли я був іще дитиною,
Я посміхався щиро дітлахам…
Аж раптом – виріс… (Думав: став людиною)…
Прийшов «у люди»… (Де там…) «падла», «хам»…

А ще: «казьол», «придурок», «сволоч кончена»,
«Ацтой», «дебіл», «тигляньнуцевабще»…
А ще: «цебе», «трупарня азабочена»,
І – «конь в пальті», і «алкашня в плаще»…

А ще, я взнав, що нас («лахов») «нємєряно»,
Багато нас, а ось вона – «адна»,
І через те, що стільки нас - «патєряних»,
Вона не має «жизьні ніхрена».

- Музчина! Шо ви тут всьоврємя ходітє?!
Вам сказано, шоб ви прішол «наднях»!
Всєм нада! Шо-шо-шо??? Багато хочетє!
У нас без вас работи… Проста – жах!

І я поцокав стомлено підковами,
Минаючи забрьохані авто…
Пішов полями, травами шовковими…
Рвонув галопом… І згубив пальто.

Згадав дитинство, коли ми - «босота»,
До пасіки навідались гуртом
І пригощав нас дядько медом в сотах,
А ми «гигикали» від щастя повним ротом
Закушуючи свіжим огірком.

А за садком цвіло гречане поле
І, наче вулик, бджолами гуло…
(Де вештався ти сорок літ, соколе???)
Здається мить минула…Доле, доле…
Де те дитинство?! Де ті бджоли?! Де село?!

Я в сотий раз кажу собі: «Віднині
Почну нове життя!»… Та все одно
За звичкою вклоняюся рутині,
В грязюці борсаюся, як сусідські свині
І бісер засіваю у багно.

А замість «медовухи» – терпке зілля,
«Шмурдяк» і каламуть – дурман-трава
І кожен день новий – нове весілля,
І душі, задурманені похміллям…
А, так потрібна світла голова!..

Щоби себе спитати: де ти, хто ти?
Хоч раз вернутись до того села
І, плюнувши на суєтні турботи,
Із висоти бджолиного польоту
Побачити як гречка зацвіла.

Сіру фарбу видушує Осінь сумна
На палітру, ущент розграбовану Літом.
Вересневих дощів непроглядна стіна,
Як наруга над тихо вмираючим світом.

Гасять жар у моїх постарілих очах
Вогким диханням ночі безмежні тумани.
Своє серце шукаю у твоїх речах
Під невпинні і вперті дощу барабани.

Треба йти… Щось ніяк не народиться день.
За вікно проганяю відлуння пісень,
Пообрізую струни, спалю свої ноти.

Закінчилась для тебе мелодія ця.
Зніму стомлено маску обману з лиця,
Ще один поцілунок – і йду...Ти не проти?

Лагун лазурний лик -
Лілове лоно липня
Ласк летаргійний лік,
Лінивий лепет липи.
Любистковим лісам
Лелітками леліти,
ЛестИтися лозі
Лиш легкокрилим літом

ЛІЧИЛКИ, СКОРОМОВКИ
***
Краля Килина,
Кетяг калини,
кулька - кульбабка,
крапелька - крапка.

***
Серпень – соня,
Сонце – сонях,
Сливи – стиглі,
Сурми - стихли.

***
Сів соловейко серед саду,
Співає соло серенаду

***
Сіра сойка серед сосен-
сняться сойці сінокоси.

Настояна тиша. Їй місце і час, і дія –
О пів на четверту по зорях в будинку навпроти зізнань.
Я знала ту панну. Її довгорукі вії
могли обійняти Всесвіт,
могли увібрати Всесвіт до самого-самого дна.

Я знала її самотню по вінця, по небо в спицях
дощу, як вона, хмільного,
дощу, як вона, німого, що лив повз усе невлад.
І часто мені здавалось, в зелених її зіницях
чорти на пустій шахівниці безсовісно ставили мат.

Я знала її грайливу – казковий нічний метелик
літав понад сном і містом за лічений гонорар.
Бувало, метелик плакав чорнильно на білій стелі,
Коли прибивали капцем із вигуком на «ура!».

Я знала її байдужу, як вітер-гуляй-хвостатий,
Босячку-підбите-око з рогатки щоденних мрій.
Я знала, вона насправді без імені і без статі,
Коли не шукають матір, а є лиш ребро і змій.

Я знала її… і тиша. Їй місце і час, і дія –
Сьогодні ховають жінку в будинку навпроти зізнань.
Ви знали її? – Напевно. Її довгорукі вії
могли обійняти Всесвіт,
могли увібрати Всесвіт до самого-самого дна.

Коли Ви прийдете вдруге,
я можу не впізнати Вас.

С. Пасічник «Голгофа»


Послабить ніч усі попруги,
сповільнить метушливий час.
Коли Ви прийдете удруге,
я можу не впізнати Вас.

Вода всесвітнього потопу
відхлине, залишивши мул,
і Зевс пливтиме по Європу,
і янгол дутиме в сурму.

Доба п’ятитисячолітня
як ніч бурхлива промайне,
і доки небо не розквітне,
Ви не згадаєте мене.

Румовища і попелища
зрівняє зваженість пустель,
і не кажіть мені, навіщо
колись тут пальма проросте.

Усе пройшло. Шумерська глина
не зберегла ні плач ні спів.
Отак і я усе спалила...
Крім слів.

на http://www.stihi.ru/poems/2004/01/07-1382.html

перекладіть із лівої у праву,
в клинописи, печерною, в санскрит,
берестяною запишіть, державною,
мотузяною в вузлики плетіть

перекладіть мене, переведіть -
через майдан, через долину жаху
в місця пустельні, з полум'я на дим,
на менестрельську, в нескінченну сагу.

на вилиски у темряві чеснот,
на збубнявілість світовибудови,
на інфра і на ультра всіх частот
парканної, на вихаркану з кров'ю.

перекладіть на злами всіх гілок,
у нетрини і хащини, у пащі,
на вигуки із натовпу "зело",
на без'язике, безсердечне в защем.

перекладіть на їжачка в тумані,
на лемент птахів і на царські лови
на хрип у суїцидному аркані,
в останнє слово

Hande aus den Broten
Рільке


Долоні - майже хліб, це те колихке море,
Що тягнеться до нього з всіх сторін.
Бо він - той ніж, що розтинає морок
В якому нам стояти на колінах.

В якому нам ставати новим сном.
Йому ж вдивлятися в твої порожні очі,
в стіґійську ніч твоїх лемурів сонм
в затінене, безвістне і безсонне

У пустоту фантомів і фонем -
(блаженні ниці, що цього не знають)
Вони ростуть у ньому, це - дерева
Вони тремтливу плоть його одеж зривають

Бо він тепер - щось більше, аніж хліб.
І дивляться на нього як в незриме -
(Він будучи в одній кімнаті з ними)
все більше віддаляється


від них.

Поцілунки – терпке вино, що тече безсоромно тілом.
Причини-но вікно бо трохи я соромлюсь німих зірок.
Щоб не заздрили, нам – шаленим, не світили промінням білим.
Поміж сном і міфічним щастям – ми з тобою хисткий місток...

Дотик – вибух палких фантазій. Шовк обіймів спадає. Більше
Не пручаюся... Що ти, що ти! Забирай і до дна спивай.
Десь за вікнами вітер свище. Дощ любовно на вікнах пише,
І римує тебе до мене, і відходить за небокрай.

В Горі - горе. Ридають гори,

гори ранами розверзлися.

Знову бомбами до покори

закликає Москва Тбілісі.



Знову танками брат на брата,

У полоні старих химерій

у столітні кордони убгати

всі колишні уламки імперії.



І усе знайоме до відчаю

по Іраку й Афганістану.

Миротворці, що мир засвідчують,

засвітивши пожежі фану...



У вогні імперських ілюзій

вже за мить запалає Грузія.

І так близько Свята Софія...

Боже праведний, зупини їх!

Мандруємо з Іванком автостопом
Нас до кордону віз якийсь камаз,
Тепер на Раву Руську і в Європу,
А там ЄС загинути не дасть…
В Італію! До Риму, чи у Ніццу.
Я хворих доглядатиму бабусь,
Іванко мій розвозитиме піццу,
Я жодної роботи не боюсь.
Куплю собі рожеві черевички,
Панчохи з пояском а ля Париж,
Забудемо жебрацтво й давню звичку
Дорогами ходити босоніж…
Та раптом зник Івась! Куди подівся?
Де брат стояв – тепер автомобіль..
І чую голос: «Я води напився,
з калюжі, де проїхав цей дебіль…»
Отак перетворився він на прадо…
Хто пожаліє сиротинок, нас?
Але ж сльозами горю не зарадиш!
Тож за кермо, натиснула на газ!
Проїхала по трасі метрів двісті…
Вбік занеслО, буксую у багні…
А тут ДАІшник з криком: стій на місці!
Міліціянти, допити, Стогній…

Б есцельно ПЕРЕКРЁСТКИ УЛИЦ
Л овить и ладить в КРЕСТИКИ ПРИЦЕЛА,
А укать, чтобы ПОУТРУ ПРОСНУЛИСЬ,
Г олубить, нежить И ТЕПЕРЬ ВСЕЦЕЛО
О твергнуть: нет, не МНЕ ПРИНАДЛЕЖАТ,
Р азочарован. В МУСОРНЫЕ БАКИ -
О тселенные СЕРДЦА ЗАКОУЛКИ -
Д обра искать поЛЕЗУ, КАК СОБАКА
Н е для того ли, ЧТОБЫ В НЕДРАХ ГУЛКИХ
О твергнутые ЧУВСТВА РАЗГРЕБАТЬ
М охнатолапо? ТОЛЬКО ОТЧЕГО-ТО,
У силив эхо, ГОРОД МОЙ ПУСТУЕТ
П од шорох слов "I BELIEVE I GOTTA…"
И дальше "…KILL MYSELF". ВПУСТУЮ
Р аскаянье, где ВПРОЧЕМ, ВСЕ СЛОВА -
А нтимиры для истин. КОРОНОВАН СНОВА
Т ираном - САМ СОБОЙ - НА ВЛАСТЬ Я.
У молчаньем ли (и ТОЛЬКО?) ЗАШИФРОВАН
неразрешимый РЕБУС В СЛОВЕ "СЧАСТЬЕ"
тоскою не по МНЕ?.. НЕ РАЗГАДАТЬ.
_____________________
* правая часть строк (большими буквами)
- это теперь удаленное автором
со стихи.ру (Вэльд)
стихотворение "Город" (другие стихи
автора находятся на странице
http://www.stihi.ru/author.html?tormento)

Заплющив очі степ, у ковилу сповитий,
Повітря аж пашить від полинів гірких,
А у траві сюрчить цвіркун несамовито,
І поринають в сон старезні вітряки.
Їм сняться байдаки у межиріччі Буга,
Козацькі курені, полковницький пернач,
Багаття у степу, копит далекий стугін,
Забутої доби жіноча пісня – плач…
А як зайде у степ ранкова прохолода,
І схлипнуть від роси блакитні васильки,
Розвіє сни гіркі той вітерець - заброда,
Що у забудьках спить за вигином ріки…

*забудьки - степова трава з дрібними жовтими квітами (чорнобил, нехворощ)

Ми різні люди? Ні, не вірю,
Хоч стільки літ отак живу:
Рахую зорі у сузір'ях,
А ти чомусь — лише траву.

Сімейній злагоді загроза?
Та вихід знайдено. Авжеж!
Нам треба поміняти позу,
І ти зірки побачиш теж!

Лівійський виноград рабині міднолиці
І цівкою солодкою шербет
Без умислу на плечі в ноги жриці
Уяви позирк подих тет-а тет
Рисунок гіменеєвих тенет
Короткої туніки половини
Іспанський ритм нахабних кастаньєт
Нарешті курс нової бригантини
Атол де крик де зграєю пінгвіни.

Устала играть, утомилась всего лишь девочка. С такими же «долго и счастливо» и чтобы потом «в один день». Что с тобой делать, о щенячья великая нежность от которой коньячный сплин, мыслесплав и мозги набекрень?
Если это была ступень на пути к пониманию важного-нужного, вышло: долго и слишком держалась на ней. Остальная лестница давно отправилась дальше блуждать в мироздании, собирать своих, настоящих парней.
И такая жалость возникла, жалясь. Ты хотел промолчать, не болело чтобы.. да чего уж там…всё равно теперь - говори. Слава всем святым тебе далеко до глобы и вообще до синоптиков, скептик мой, просто живи и не ври.
Кто из нас в пути задержал другого, как конвой полночный, дневной дозор? Кто из нас двоих не желал плохого, а с хорошим – хренушки, - форс-мажор? Кто из нас из себя первым выйдет, и первым за спичками с солью вернётся кто? Кто понять успеет, что всё синхронно, зеркально, точно на целых сто?

Відкрив я двері Золотим ключем,
Зайшов у вільний і новий театр,
А через тиждень дах уже тече,
І треба кошти, щоб перекривати.
А через місяць – застарів дизайн,
Старі лаштунки вийшли вже із моди,
І треба кошти віддавати за
Нові стільці, куліси та комоди.
А через рік новітній Карабас
Зробив заяву про права на власність,
І хлопці в масках захопили нас,
Бо ми ж ляльки, не наш закон і гласність.
І ось тепер ми знову висимо:
Той на гачечку, інший на гвіздочку,
І наш хазяїн, цілковите чмо,
Пускає наші речі з молоточка.
І просто на очах широких мас
Експлуатує наш талант і працю,
А папа Карло в цей трагічний час
Піариться на фотках папараці…

Ніч важка. Аж видавлює шиби і проситься в дім.
На мовчання зривається крик. Не приходь. Не пущу.
У порожніх кімнатах без вітру без втрати і змін
Не молюся, німію і прагну затято... Дощу.
Не приходь. Мої рани іржавіють. Небо палке.
Воно рветься на хмари і падає клаптями вниз.
Я – земля. Я – трава. Я ловлю це натхнення терпке.
Я стою на межі, де між мною і болем – карниз.
Де між мною і небом – стрімке роздоріжжя вітрів.
Я торкаюся скронь, я тамую вогонь і блакить,
Що по жилах бурхливим потоком тече і напів
Розривається колір. На чорне і біле. Дощить....

Блакитними крильцями щастя тріпоче… поклич

Не в небо – до себе. Бо небо покличе уранці.

Повітряні діти, смішні перелітні коханці,

Утворимо сонце із двох половинок облич,



Не сон це, а сонях! І ніжністю в теплій траві

Видзвонює тиша, а нею – як ковдрою – двоє

Накрились, стулились тілами, згорнулись сувоєм…

Світає, коханий.

І ми – посміхнися – живі.


…………………………………………………

А згодом – прозріння. А слідом - буденності герці.

І ранок, і вечір, і грудою випав грудень….

…А раптом згадаєш – метелик приліг на груди…

…А потім відчуєш - медовий пилок у серці.

Допоки чоловік потужно і надривно
Співає свій шансон, і не тамує біль,
Він ідол і герой, пісні його нестримно
Стікаючи зі струн, зникають у юрбі.
А він дає шансон до хрипоти у нервах,
До болю у серцях, до льоду у крові,
І у безсонні сон шукає безперервно,
А у вві сні любов знаходить візавІ,
Він був, і він пішов, та зовсім недалеко…
В найближчій із хмарин -лиш подивись довкруж.
Хтось думав, що його вдалося просто спЕкать,
А він лишився тут, хоч як очей не мруж.

приглянь за мною, Мати-Діво,
передчуває серце лихо,
громаді зле, спокуса гніву
на часі по спокусі пихи.

та полиши мені не надто
хисткий місток на темну воду.
сусіда зводить підлий наклеп
на мою дівчинку свободу,

подвір'я поминає родич,
шукає ворога наразі
молодший син, ховає очі, -
що, потураючи образі,

синів не пригортає мати,
в свята стола не стелить білим,
ніхто не доглядає саду,
ніхто не прибирає пилу.

чи ж божа ласка - наша воля...
благай за рід святого Сина!
я зачекаю
в чистім полі.
твоя до смерті
Україна

Коли пилок
несе в потоп весен -
у соло - гомін, німо голосу.
Тут
тіло п`є політ,
а воло - полова
радує. Удар,
я і долемелодія -
он, де дно.
Оте дно - онде то
маровидиво рам.

4 Серпня 2008

*ПАЛІНДРОМ, -а, ч., літ. Слово або словосполучення, що однаково читається і з початку і з кінця, напр.: кабак, око.

Дивишся в дзеркало, врода давно не та.
Погляд ясний, що не знав ані сліз, ні диму.
Пишеш про вічне, чіткі добираєш рими.
Майже безгрішна і мабуть таки свята.

Так і несеш (чи то тягнеш) крізь все життя
Цноту. Скажи, чи була ти колись щаслива?
З тілом непещеним сорокарічної діви
Досі не зваблена й чиста немов дитя.

Графіком строгим, безжальним календарем
Ти витісняла любов – заборонену зону.
Хоч ти й любила вітчизну, батьків, Кобзона
Шалу не знала, самотність була тягарем.

Губи неспиті, у ліжку завжди одна.
Руки, що пестили тільки себе і струни.
Досі тримаєшся? Брешеш собі: „Не сумно,
Маю усе, самотність лиш данина

Богу, собі і комусь там іще". А чи
Варта ця гордість щасливих очей і сміху?
Що ж ти не плачеш? В кімнаті до болю тихо.
Дзеркало в друзки. Воно ж бо німе – змовчить.

…безнадія – це те, що мені лишається, коли у тебе лишаються діти.
Так, все правильно: сама хотіла, ну от і маєш.
Це як зараз пам`ятки інків чи тих же майя –
Хто знає, для чого? Я, наприклад, не знаю.
То що мені? Жити, кликати Адоная.
Могла би, до речі, за тебе хоч порадіти.
Прости вже якось – дурна я.

Усе мені правильно: все, що не маю і маю.
Все, що не маю – більше. На те причини.
Ще би мені життів, як оті личини:
Що потерплю, а решту – передрімаю.

Раз прожити, як є: у кімнаті-келії,
Серед книжок і тиші, відлюдькувато.
Дихати тонко та різко – гелієм,
Відкувати, відвікувати
Своє-чуже
Словами і тим, що глибше.
Повертатися, вивертатися, як вужем,
Із якого шкури – на пів овчини.
І коли ультразвук відійде віршем,
Стискати комп`ютер, як руку свого мужчини.

А решту прожити ліпше.

*
Обійму монітор: ну, друже, і ми з тобою зосталися.
Як і завше – наприкінці.
Опісля титрів, опісля болю та бою.
Наодинці, лигнувши того, що хоча би сталося.
Що не сталося – то розмазали по лиці.
З Богом, любий. І Бог з тобою.

Переосмислення вічності завжди в серцях знаходить пристанок.
Навіть, коли ти самотньо ступаєш на край.
Тільки останній, пробуджений півнями твій невиспаний ранок
мовить тобі: "Чекай".

Знову, натрапивши на ще не випитий чай тобою сьогодні,
я повертаюсь у дійсність, а дійсність сумна:
адже захмарене небо, і сонця нема, лиш душа іще прагне мелодій —
... обірвалась струна.

А я піду
шукати сонце на свою біду...
А як знайду,
тебе з собою, мила, заберу.

Люди ідуть попри нас. Люди — інші, а ми з тобою тим часом
прагнемо бути удвох і ділити на двох усе
навіть, коли буде боляче, або якщо повернеться із темряви раптом
недоятрений щем —

будемо вірити в сонце, чекати дощів, збирати у жмені
вітер полів і жарини розпечених зір.
Я повернуся тоді, як розтоплю льоди і ти знову захочеш до мене.
Захотівши — повір.

А я піду
шукати сонце на свою біду...
А як знайду,
тебе з собою, мила, заберу.

3 лютого 2003 р.

куплю собі ослика
назву його Павликом
пісок пахне островом
кораловим

ми будемо їздити
в траві спантеличеній
де одуди з гніздами
і змії з обличчями

де скіфи з румунами
морили Овідія
орфеями струнами
і винами «Лідія»

я бороду вирощу
білішу від берега
торбиночку випущу
ягнятком у верески

куплю собі ослика
поїдем під хмарами
і що ми попросимо –
те нам і примарами

а з тебе вийшла би непогана черниця
віри немає але є обличчя біле
але є ім’я легке і коротке як чорна птиця
і є ще те що ми вдвох залишитись не зуміли

краще Богові аніж наприклад шулявському лоху
твої губи і складені разом долоні
в тебе вийде – я вірю – молитись за цю епоху
і ще трохи за мене коли мої руки тобі схолонуть

і у келії тихій серед української тихої ночі
одну книгу де хрест замість назви
у тебе вийде читати…
…а повітря як одяг знятий довгий
і чорний тріпоче
коли ти на кухню вночі за цигарками
виходиш з кімнати…

передозування спогадами
вид на вчора з твого балкона
і нічого не важить мода і
вікові перегони
невагомі кульбабки вимислу
півжиття у напівбожевільні
не милуйся минулим – змилуйся
над майбутнім спільним
де країна твоя – не мрія чи
ірреальність само-пародій
хай там де – на півдні на півночі –
житимеш коли-небудь сьогодні

Впусти мене! Хай серце стане птахом!
Розвій мій сум, стринож мою печаль!
Розкрийся небом чи зімкнися дахом,
Прилинь до мене, підійди, причаль.
Зігрій мене терпким настоєм сосен,
Солодким вітерцем торкнися губ,
Залоскочи у травах ноги босі,
І над озерцем синім приголуб.
Я вся твоя сьогодні до останку,
До німоти найменшої з клітин,
Щоб ти мене сповідував до ранку,
Сказавши потім : «Пташечко, лети!»

Сьогодні день зіпсувався зрання:
Пропав мій кіт, не прийшов з гуляння.
Сумую дуже і тихо плачу.
Пропало щастя моє котяче.
Мій ніжний Персик. Пухнасте диво.
Мені казали, коти зрадливі!
Але ніколи, ніколи, чуєш,
Я не питала, де ти ночуєш!
Лежить порожній твій килимочок,
Чекає марно тебе до ночі,
І твій сніданок, твоя котлета,
Застигла поруч із кіті кетом.
А я сумую і тихо плачу.
Вертайся, щастя моє котяче…

Г.О., Н.Н., Н.Аф., В.Н., В.Ч.

...і коли у відьміну хащу
ти потрапиш – така пропаща,
вона поглядом рани змаще:
ось шолом тобі і “шалом”,

і заварить чайку із м”яти:
– так, сестричко, важко кохати,
та солдатки ми, ати-бати..
стінка в небо, а ми – чолом...

і в долонях своїх відьмачих
заколише тебе, гарячу...
відьми теж ніколи не плачуть –
відьма теж велике дівча...

і хатинка на курячих лапах
сотні літ берегтиме запах,
хай на крила той віск накапав,
ти лети собі... ти... хоча б...

Це дихання відчути, а тоді
Пливти листочком жовтим по воді,
Що гоїть, гой-я, гоїть і колише,
Несе на хвилях у дрімотну тишу,
Де спить, сховавшись в мушельку, душа –
Шааааа...


Де шепіт, де шовковиця шовкова,
Де ні про що (про все) тече розмова,
І річка, і слова течуть, і ми,
Як ідоли, пливемо до зими...
А врешті – і зима колись зникома.
Кома.


А після коми – повінь! І вода
Шалено крутить – сильна, молода!
І заливає душу, потім тіло,
Сміється: ну, кортіло ж бо, кортіло?
Аж раптом - ти. А за усім відтак –
Так!


І оксамити, і шарлати неба
Розчулено притуляться до тебе:
- Не треба...
Літо – як щедроти духу.
І пух летить – і все нам буде пухом:
Земля, вода і золоті вогні –
Ні...

Цій осені синіють крила. Вітер
Хустиною слова і сльози витер,
Останній крок, і перший сніг, і – каррр!
То ворон із горіха, мов Ікар,
Злетів між хуртовинних веремій.
Мій.