Отак і я, обличчям до стіни
Стою навшпиньки, ліктями наврозкид.
Нове безсилля з присмаком вини
Сухим лушпинням сиплеться на постіль.
Ой, слухай… ні? А як же це? А ти..?
Gosh, як тремтить зрадливе підборіддя,
Акробатично вигнуті хребти,
І дивно-терпко ти відгониш міддю..
Я викурю, я виблюю, облиш..
Мене ще буде на таких з півсотні,
Гай, велетню, лети, якщо летиш
Над затишком привітної безодні.
Я достою, їй-богу достою,
Веселки спочиватимуть на чреслах,
І шкіру цілуватимуть мою
З очиць німих пророслі едельвейси.
Бо так і я навшпиньки, мов хребет,
В мою безодню мідь летить лушпинням,
Так винувато, ліктями врозліт,
Так незугарно,
Так невчасно…

Вже падолист
Гойдається
На вітах,
І пахне гірко
Тиша золота.
Горять яскраво
Пишні пізньоцвіти,
Як в передзим'ї
Жінка розцвіта

Лягає в коси
Золото кленове
І сяє сонце
В бабині літа.
О, як пасує
Золото діброві,
Хоч до зими
Вже послано
Листа.

Так і живемо на різних півкулях раю...
Я тут зимую, складаю сніжинки-миті,
Воду ношу у благенькім небеснім ситі.
Ти як і завжди русалок кадриш на Криті,
Вже лоскотань не боїшся. А я не знаю...

Більше не можу, а менше давно не вмію.
Вічна риторика: нащо, відколи, хто ти?
Смішно до болю тебе забувати всоте.
Зерна любові у жорнах життя молоти.
Сили немає та й руки німіють. Мрію

Про зорепади, пісні. Мов кришталь, – у друзки,
Ніч розіб’ю і туманом накрию рану.
Вічна ілюзія, феє моя, Моргано,
Легко ламаєш мої божевільні плани:
Жити-чекати. У серці безмежно вузько.

Скучила дуже... Ненавиджу Крит і море.
Слухай, коханий, а може таки спочатку?
Біс з ним, навчуся в’язати тобі краватку!
Хтось (ще маленький) тебе буде звати: „Татко”.
Відповідь – в пляшці записка: „Втопився, sorry”.

Розімлілі вишні – при надії,
гаснуть вже, пришерхують бузки.
Я, бігме, не відаю, що дію…
Як змія – шосейки світ вузький.
Звузився до погляду, до жесту,
Рисочки поміж упертих брів,
слова, що не вимовив, як пестив,
згадки, що самотньо перебрів…
Звузився до променя, що може
прозирнути гори крем’яні.
Я б по ньому, як по линві, Боже!
Тільки лезом линва та мені.

• "Яка відрада -
через літню річку
Убрід іти з сандалями в руці..."
Забути хоч на мить
шкідливі звички,
І не давити прищик на лиці,
Не колупати в носі,
не палити,
Не гризти нігті! Щастя - ось воно!
Не зловживати вебом,
і не пити
Міцнющу каву, пиво і вино.
Вночі не зависати
на Контактах,
Не забивати смачно косяка,
Не піклуватись
про безпечні акти,
не перейматись точністю кийка.
Не програвати гроші
в автоматах,
Не рипатися більше в казино,
Не марнувати часу
і зарплати
На бари, дискотеки і кіно.
Позбутись фобій,
комплексів і маній,
що дошкуляють як гірке й лихе,
і не хропіти більше
на дивані
яке то щастя, справді е- хе -хе!
Отак би ніс
оті сандалі доти,
Аж поки сніг не ляже на вікно,
Тримати у руках би їх,
не проти,
Із річки, навіть, вийшовши давно.
Отак і відчував би
пятой точкой,
Що можеш пронести їх до весни,
І стати сандалістом,
между прочім,
Реальний кайф, насправді, пацани!

Ні легкості пера, ні легкості доріг…
Незграбна, ніби коцур у чоботях,
збираєш кожен гріх у буйволячий ріг,
плетеш вінок зі слів – колючий оберіг,
бо так веліла матінка-скорбота,

що смикає тебе щосили за живе,
як ближче підбираєшся до істин.
Дістанешся до меж - замкне у крайній з веж -
чи Іф, чи Алькатрас, чи як собі назвеш –
з якої ані вилізти, ні злізти…

Скорбота – вірний страж – і запал, і кураж
пригасить… І, на зло, залишить жити.
Продовжується гра – зове новий міраж.
Та не ввійти у раж, не вийти у тираж,
Зависнувши над прірвою у житі.

напувала
з криниці срібної
коня жовтого
коня білого
і зміїлися
гриви світляні
і на небо
лягали тінями
то волошками
то ожинами
хвилювалось
зелене озеро
на долонях
у вітру
погляди
зосенілих
очей ромашкових

Л. С.

Поплачемо, сестро,
з невірою в сльози й слова.
Згадаємо потай про те,
як збуваються вірші.
Найперші. Останні.
Єдині. Гіркіші. І гірші.
Розірветься небо
і злива впаде на жнива.

Все бачено, сестро, –
засуджено й страчено нас.
І сповіді наші
так личать Дракону і Змію.
Не буде кордонів.
Залишиться “вірю” й “не вірю”.
Покотися сонце достигле,
мов яблуко в Спас.

Час втрачено, сестро...
За нами ховається страх.
Ми втрачені часом
і спалені вогнищем листя.
І вир, ніби вирій.
І заповідь перша: “Не бійся!”
Покотиться сонце
і яблуком стане в руках.

Це як втратити розум чи може цноту,
Це як звістка про страту у день весілля.
Посипаю кохання, як рану сіллю,
Щоб боліли у спогадах дні скорботи,
Щоб не сміла забути, або простити.
Ти давно не коханий, а я не люба,
Почуття почорніли, як хворі зуби,
Тільки серце – могила, та й то розрита.
Замилую дощами спітнілі трави,
По самісінькі груди ввійду у жито.
Скільки нами прожито, убито, спито?
Але досі не знаємо: Бог, лукавий
Посилає нам радощі, горе? Гори
Догоряють у світлі заграви. Хочеш? -
Повернуся до тебе, як сон чи пошесть,
В цю блаженну (чи прокляту?) жовту пору.

я настільки мовчу, що зриваюсь на крик.
встановити зв’язок, проковтнути язик.
зупинившися, з жахом намацати стіну.
як завжди, я поставила все. як завжди,
все пропало. ну що ж – піднімайся, іди
і плати свою ціну.

я гадала, що руки не брешуть, якщо
навіть брешуть вуста. я гадала, ніщо
неспроможне закреслити дику взаємність тремтіння.
але я помилилася: наші тіла
нам чужі, і якщо навіть я і була
на межі – ти не креслив цих ліній.

виявляється, зраджують слина і піт.
виявляється, вихід там само, де вхід.
я лечу, як болід, я тремчу, як старий паралітик.
ти пішов, не забравши нічого. тоді
що ж я марю? ходжу, як у темній воді,
неспроможна ні плакати, ані як слід захворіти.

втім, це слабкість – а слабкість пасує не всім.
і земля, що кружляє навколо осі,
не зупиниться, скільки її не гамсель кулаками.
тож не варто аж надто молитись на дим
чи на пам’ять. збираймо пожитки, ходім:
кожен з нас – за своїми зірками.

світло ріже, бо світло – це скалки дзеркал.
подивіться – я радісна, я говірка!
я пишу – отже, щось у мені ще від мене зосталось!
тільки пальцями страшно торкатись лиця,
бо не знаю, хто з нас – справжня я, а хто ця,
що всім вам посміхалась.

слів бракує. і там, за словами, – пітьма.
чули голос мій, скажете? ні, я – німа.
щонайбільше – відлуння, а може й гудіння антени.
мої смисли колись ще розчавлять мене.
ти правий, що крапки розставляєш. я – не
та, котра доведе божевільні твої теореми.

слів бракує. лишились одні цигарки.
я ще буду півночі латати дірки
на своїй усезнаючій, всепам’ятаючій шкірі.
кожен подих – поріз, кожен дотик – це шрам,
але навіть у цій хірургії всім нам
ще воздасться – залежно від нашої віри.

тож я вірю: у справжність імен і знамень.
через силу я вірю у завтрашній день,
в те, що коло – не коло, а дещо подібне спіралі.
в те, що кожен кінець – ще не зовсім кінець,
що у жилах штовхається кров – не свинець.
в те, що всі ми живі – хоч би скільки разів помирали.

тільки тут моя віра – блазнівський ковпак.
і дзеркала сміються, що все це не так.
і у роті – цей смак: райських яблук, а може - блювоти.
та хоча й не спрацьовує Пісня Пісень
в наші дні, все одно – я б віддала усе
за один твій украдений дотик.

Повірте, з гілляки не вчора я зліз.
Тож знаю, що в нашій культурі
Була вже ідейність, був соцреалізм,
Партійність у літературі…

Розмови, дискусії, гасла-пташки…
Аби у словесному глеї
Не порпатися, припинить балачки, -
Які ще потрібні ідеї?

Аби побратимів не брати на сміх
І поїдом ближніх не жерти,
Аби поважати сусідів своїх, -
Потрібні які такі жертви?

Аби не топити у ложці води
Знайомого, брата чи друга,
Аби не радіти з чужої біди –
Яка тут потрібна потуга?

Аби лихослів’я здавалося нам
Дикунським і протиприродним,
І в спадок його не лишати синам, –
Потрібні дотації, фонди?

Щоб знало нормального батька дитя,
І мужа дбайливого – мати,
А сам він тверезо дививсь на життя, -
Потрібні кредитні витрати?

Аби не лежало усюди сміття, -
В дворах, на узліссях, у полі,
Аби припровадити все до пуття, -
Валюти бракує чи волі?!

Між чвар і конфесій, взаємних погроз,
Прощаючий, мудрий, привітний
Єдиний у краї син Божий – Христос!
Що треба, щоб це зрозуміти?

Тож опам’ятаймося, будьмо людьми.
Свого не цураймось, не гудьмо.
Як хочемо бути народом і ми,
То – станьмо,
Гуртуймося,
Будьмо!

Дивилась ніч холодними очима
В твоє вікно. Стелила мокрі коси
На плечі вулиць… Пасмами густими
Розсипала дощу пругке волосся
На щоки стін у пітьмі шелестливій,
На вікон порозмивані квадрати.
Твій тихий сад був тим уже щасливий,
Що міг собі дрімати біля хати
З тобою поруч, хоч і за стіною…
Спізнившись на побачення, відтак
Я змок під вишнею на лаві.
А за мною
В кубельці під калиною їжак
Вовтузився й сопів, неначе клопіт
Великий мав і думав про своє…
Постукував десь потяг на Тернопіль,
Якому серце вторило моє.
Ще спали перші півні, другі й треті,
А я в саду від злості знемагав:
«За що платню бере сільський електрик?
Чом нАрід спати рано так ляга?»
Зринає в серці, напливає в слові
Далека ніч з дощами на виду,
Коли я щиро заздрив… їжакові,
Що жив тоді у тебе у саду…

На все пора –
на яблука червоні,
на слово,
що втікає з-під пера,
на гнів і страх,
на вигуки погоні,
лише на сумнів,
брате, не пора.

На все пора, -
на злото листопаду,
на сніг сивин,
що кожного кара,
на сміх Історії
крізь правду і неправду.
лише на розпач,
брате, не пора.

На все пора, -
на віру і зневір’я…
Бо що життя?
Падінь і злетів гра.
Жар-птиця губить
по Вкраїні пір’я,
тож нам вмирати,
брате, не пора!

Збираю скалки світлих вітражів.
Ховаю закривавлені долоні.
Гуляють степом потойбічні коні
І коники в траві чекають снів.

Запалять світляки сріблястий мох.
Блукає вогник у терпкій ожині.
І на іконі в срібнім павутинні
Стьмяніли барви. Зажурився Бог.

Мій кіт пішов. Дощами вкрились віти
Десь за межею охоронних веж.
А небо вже втомилося горіти -
Лише вдихає дим чужих пожеж.

Гербарій світла – спомини про квітень.
Пожовкле сонце травами повзе.
У мене тут свічок ніхто не світить.
Лиш мишеня рукописи гризе.

У полоні небес вільний птах.
Серце в клітці тісній завмирає.
Ластівки — ноти вітру на мокрих дротах:
Я, здається, мелодію знаю.

Дощ кружляє, летить, заколисує.
Небо плаче останньою піснею.
На дроти хтось краплинки нанизує.
Тільки осінь залишиться пізньою.

Хтось мені присвятив цілий дощ.
Я сховалась у ньому від себе.
Білі блискавки різали вздовж
Темно-сіре налякане небо.

Зачаруй і зігрій, і зваб мене
Білим сонцем, холодним листям.
Зупини мене, сестро-яблуне,
Десь далеко за передмістям.

Дні ступають ногами босими.
Сни шукають легкої здобичі.
Ясени вже умились росами
І тремтять у зеленім вогнищі.

Тінь свою на землі залишу я
І дощем увійду в криниченьку,
Та й полину до моря тишею –
Захисти мене, сестро-річенько.

Обнімав тебе, кохану,
уві сні, як наяву,
потім клав, коханням п'яну,
на шовковисту траву.

І тіла здригались наші
наяву чи уві сні?
Прокидався... Боже, краще б
ти не снилася мені!

***
Запросив тебе на каву.
Сам собі не признаюся,
як я вечора чекаю!
Як я вечора боюся!

***
За любов платити треба гроші!
Досі якось це ігнорував.
Всі, кого задурно цілував,
вибачте мені, мої хороші!

Оті гуси, що пасла, не брали мене на крилята…
І глибокий мій жаль був глибкішим брикульських криниць.
Я не знаю, котра ще дитина так хтіла до тата!
Не на цвинтар ішла, сповідалась тобі горілиць.
Бо так певна була, що ти тужиш за мною на небі.
Тобі зимно й самотньо, а Ілю не любить ніхто…
Татку, татоньку мій, вже ніхто й не любив після тебе!
Лиш би так не разили душі, лиш би так не разили – і то…
Щоб пізнати тебе – я збирала усе по крихтині,
Бо ж нічого ніде, крім кількох фотографій, нема.
Хоч би лист із тюрми, хоч би річ, хоч би що з одежини!
Ой, ревниво твій слід замела та нещадна зима.
Залишилася – я. Гиля, гусоньки, в небо. Та ж гиля!
І хоч я не Телесик, вас Бог не скарає за те.
Твої лагідні руки мене у сукеночці білій
До люстерка підносять: «Чиє ж то дитя золоте?!»
А чиє ж то дитя? Хто б так щиро утішився мною?
Не живу, як живеться. Надсаджую серце щораз.
Ти привчив до любові! Якою б то я ворожбою
За світами-віками уздріла поєднаних нас!

Вона прийде
І скаже
Не твоя
І вразить серце слова згубний трунок
В ту мить втікатиме кудись з-під ніг земля
В ту мить гірчитиме прощальний поцілунок

Вона пройде
Всміхнеться
Не тобі
І каву питиме ранкову не з тобою
В ту мить ти не повіриш сам собі
Що вчора ви лиш гралися з любов’ю

Вона зайде
З трояндами
Не ти
Їй вибирав сьогодні ніжні квіти
Розвіє вечір спалені мости
Щоб зміг ти наодинці шаленіти

Вона піде
А все ж могло
Не так
Не так буденно, звично, тривіально
Якби любив не тільки у віршах
Якби хотів не тільки віртуально

Не люблю я ні куті, ні меду.
Знаю – вічність треба заслужить.
Я пишу історію моменту,
У якому довелося жить.

Час нещадно знищує клітини.
Я спішу, він також поспіша!
Я пишу історію людини,
У якій живе моя душа.

Не озирайся. Лотова жоно,
Чи ти гадаєш, що вони останні,
Оті Содом з Гоморрою захланні?
Жалем тут не зарадиш все одно…

Їм блуду, злата й крові не доволі.
Змілів Дніпро. Чумацький шлях тавром
Міжбрів’я неба випік. Чи ж добром
хто зло попрати зміг у цій Юдолі?

Чень, спершу гріх, немов п’янке вино…
Та що тобі до подруги чи брата?
Було б їм манівцями не блукати…
Не озирайся, Лотова жоно!

Не озирайся, глянь на свого Лота.
Він завше знає, як йому чинить.
Клубок у Бога, ну а в Лота – нить.
Його не засмоктало те болото.

Ти прощена! Ликуй, благочестива!
Якби не муж, то хтозна-що було б…
Утішся! Потечуть, немов сироп,
Дні в домі Лотовім. Ні спеки, ані зливи…

Народиш діток. Любо, крізь вікно
Те споглядатимеш, у чім немає скверни.
Ні ружі не колотимуть, ні терни…
Не озирайся, Лотова жоно.

Рятуйся: працею, любов’ю чи вином
Причастя… Вирятовуйся од болю.
Бо хліб не родить там, де надмір солі,
А мусим землю засівать зерном.

Йди хоч сновидою. Побійся мсти!
Від порошні сльозиться око Боже…
Ця мить, як вічність. Ще обрати можеш:
Чи остовпіти, а чи далі йти.

Вже не гарячка розуму і тіла,
уже гарячкуватість проминань:
не встигла, не об’ємлю… Не зуміла
уникнути ні злиднів, ні змагань…
Свободи! Найціннішого у світі –
Свободи. Все, крім неї – каламуть:
і пристрасті, й обов’язки, і міти,
що душу не звеличують, а гнуть.
Гармонії зі світом, що не хижий!
Любові, що народжує пісні!
…Та ж був потоп. І хтось опісля вижив,
а всі чесноти погноїв на пні.
Та й наплодилось… Годі, годі, годі!
Слова – полова. Ранять остюки.
Є замисел якийсь у кожній з лодій.
Ступну в останню й не збагну – який…

На полонині тирличі розквітли,
без нас природа вершить свій закон,
і світ зове, світанки не поблідли,
і кріпне крок під новим рюкзаком.
Бувай, химерна, холена еліто
мужів томливих, товариських дам.
Веде стежинка в полонинське літо,
хоч доля світу твориться не там.
внизу шумлять дороги бистроплинні,
жінки щебечуть, плодоносить сад.
Та вгору ми, назустріч полонині,
хоча рюкзак тягнутиме назад.
Природа – як їй глянути у вічі:
удень засліпить,
скриється вночі...
Та годі вже палити ретросвічі –
на полонині світять тирличі.
Угору –
крок за кроком,
метр за метром,
де зір хорали і дзвінки отар
звучать сучасно, а не в стилі ретро,
де не старіє вітер-трембітар.
Відчуємось нарешті багачами,
успадкувавши видиво земне
із ключ-травою,
цими тирличами,
вогонь котрих із нами не мине.
При ньому грітись предкам
не судилось,
у путь скарби їх кликали не ті:
далеке світло з-під землі цідилось –
то очищались гроші золоті.
Верхи – скарбів примарних осередки...
Які ж високі нажили горби
і скільки гір перекопали предки,
шукаючи приховані скарби!
Тепер, звичайно, всяк із нас філософ
і всяк своєму світу голова.
Ми те світіння спишемо на фосфор
і на відсталість спишемо дива.
А де скарби – ми знаємо сьогодні,
сама природа подає нам знак.
Лиш одного позбутися не годні:
не впхнути жмуток дива у рюкзак.
Ох, путь до гір – як за кордон, далека!
Пройшов начальник ситий, мов гора,
йому природа вже лишень аптека:
підводить серце, схуднути пора.
А в того щось неясно з апетитом,
а в того гірше – і казати стид...
Не так за ліки прийдеться платити
ціну ганебну, як за апетит...
У того все красиве і корисне
на продаж –
діловитий чоловік...
Та золото, що в нього в домі зблисне,
вже більше не очиститься повік...
А той красу підріже для науки,
до серця їй шукаючи ключів...
І скільки їх уже нагріли руки
на полум’ї високих тирличів!
Лягла у небо спати полонина,
лиш ватра з втром бореться вночі.
Та прийде знов і запитає днина:
що вам наснилось, любі тирличі?
А що могло їм доброго наснитись?
Нема від нас їм спокою ніде.
Хіба з легенди прийде світлий витязь,
від них пожадну руку відведе.
Щоб світ і завтра засвітився щедро,
не зводячи багатство до гроша...
Та витязі – це теж із моди ретро.
А в нас рюкзак місткіший чи душа?
У кого як. Тягар страждань повергши,
ми возвелись, що й гори нам малі.
По горах путь. І вже рюкзак полегшав.
Та ще душа нас пригне до землі.
Природа – як їй глянути у вічі,
як їй досерця віднайти ключі?..
Шукаємо... Згоряють ретросвічі.
І тирличі нам світять – тирличі...
1992

Подаруй мені стелю, коханий, а неба не хочу,
Тільки стіни міцні – і не треба просторів земних,
У недбалім узорі цеглин упізнаю твій почерк,
Наготу прикриваючи клаптями вицвілих снив.

Подаруй мені літери, милий, бо слів - забагато,
Як вервечку, торкатиму їхні байдужі тіла,
І молитимусь ревно до сонць на вітрилах фрегату,
Що тебе понесе крізь неспокій, немов криголам.

Подаруй тихі кроки свої на порозі неждано -
Їх відлуння миліше пасажів космічних музик.
Тільки мить сонцесяйну даруй, адже вічність – омана,
Я сповию цей промінь у спомин ,
допоки не зник.

І чому в мого тіла така коротесенька пам’ять?
Забуваю цілунки і пристрасть юнацьких обіймів,
Як тіла заплітались у вузлик до надцятих півнів,
Але мабуть так краще... Бо спогади надто вже ранять.

Ми заручники болю, що нами ж придуманий. Вічно
Ілюзорно-пісочні у мріях будуємо замки
Лиш для того, щоб їх зруйнувати та їхні уламки
Берегти біля серця - леліяти радість міфічну.

Трагіфарс на дві дії. Тож смійся, і годі істерик!
Бо таких не згинають, не ставлять таких на коліна.
Ми з тобою із тих, хто плекав виноград на руїнах.
Ми з тобою із тих, що відкрили півсотні америк.

Плаче дівчина-з-горіха-луска,
Бо її зернятко зеленіє,
Бо від щонайменших землетрусів
В нього відбруньковуються мрії.
Так не можна!
Так вона не вміє!

Квилить дівчина-з-горіха-плиска,
Бо її зернятко десь побігло,
Вже в корінні камінець затисло,
Щоб таємне викопати лігво.
Археолог
В нього вчитись міг би.

Квітне дівчина-з-горіха-брунька.

холодом не здивуєш шкіру
як не здивує небо сонця схід
мороком перемажу вміру
лагідний твій прихід.
Кригою на зап’ястя
Я накладаю шви
Пахнуть водою долі
Живих і напівживих.
Кроки збудили мертву
Тишу вчорашніх мрій
Міцно своєю рукою
Рота мені закрий...

Ти крові випивши склянку
Облизуєш пристрасно губи
Чи варто прожити до ранку
Якщо ти вже більше не любиш.
Брунатними барвами листя
Мов нутрощі вбитого вітру
Злітає додолу – дивися,
Як пристрасть міняє палітру.
Летюча прозорість у ліжку
Не пристрасть, а класика жанру
І гордість розпродана трішки
Дозволить впадати в нірванну.
Безпристрасно зварена кава
Налита в надтріснуту чашку
І я не така вже й цікава
Мене забувати не важко.
І море безводної тиші
Наповнене присмаком неба.
Що кожен про себе напише?
Що пристрасть, без мене й без тебе?

Істину годі вилущити з горіха:
Нігті ламаєш - тихо рушає стріха.
Мама казала: досить будити лихо,
Годі будити - люляй, дитинко, спи…

Простоволоса, шляхом ступала просто:
Папороть хижа, трави людського зросту,
Все, що у серці – потім покаже розтин,
Тільки й скарбів надбала, що сірий пил.

Ах, золотий бамбіно – солодкий мачо…
Прудко тікає м’ячик – а я не плачу,
Час – видатний голкіпер у цьому матчі
Зловить – і вправно виб'є на поле м’яч,

Болем зацідить в лоба, а потім - в груди.
Гепнешся ниць - і вимастиш льолю брудом.
Плач, сивокоса, з болем приходить мудрість,
Сльози – перлинки,
ну ж бо, дитинко, плач…

з презирством
з презирством
з презирством
велю я
не чути твоїх доріг
змалюю обличчя краю
фарбами втіх
картиною відшліфую
оленячий ріг
проб'ю я
проб'ю я
зневаги міх
і зерна на землю не впущу
не виросте хліб насущний
презирства
з-під
твоїх
ніг

В якій криївці заховалася любов,
Ота, що не розгублена батьками,
Що крізь тортури й страх вставала знов,
Збирала юнь на битву з ворогами,
Щоб вирватися із тяжких оков.
В якій криївці заховалася любов?

В яку годину огорнув нас страх,
Уївся хробом у невинні душі,
Вчив доносити, знищував у снах,
Складав відзнаки у товсті папуші,
Робив із нас рабів послушних на очах.
В яку годину огорнув нас страх?

Як сіяли байдужість в душі нам?
Оту що без зерна росла незримо,
Що на догоду нашим ворогам,
Зробила українців тут чужими,
Віддала владу грошовим мішкам.
Як виполоть лиху байдужість нам?

Ти – мовчазний і тихий,
Я – серед літа сніг.
Ти – моя ніжна втіха,
Я – твій найтяжчий гріх.
Каятись будеш завтра,
То ж не шкодуй, люби!
Впала хрестова карта,
Мов данина юрби.
Погляди. Злість. До біса!
Знаю одне: люблю.
Гостряться срібні списи
Заздрощів і жалю.
Бог ти чи демон? Милий...
Бачу в твоїх очах:
Янгол полоще крила.
Тане прогірклий страх.
Буду вогнем чи річкою,
Холодом чи теплом,
Тільки не буду звичкою,
Тільки не буду сном.
Вітром у мушлі, маревом,
Стрілками, що на схід.
Буду відьомським варивом,
Пити, котре не слід.
Буду гіркою вишнею,
Буду терпким вином,
Буду святою, грішною...
Тільки не буду сном...

"Лети. Тебе ж не втримаєш, мій вітре,
А я люблю..." - "Облиш. Банально. Це мине.
Ну не руками! Ось хустинка. Витри.
Тримай себе в руках. І годі про сумне.

Розказуй-но про плани, про роботу.
І як там син? Здоровий вже? Привіт йому.
А я... Я поряд. В асьці. Я ж не проти...
Не треба, не дзвони. І не питай, чому.

То як ти далі?" - "Далі?.. Якось буде.
Занурюсь у роботу, грошей нагребу.
Бо гроші треба. Ну хоча б для блуду.
Та ні. Не питиму. Бо син. Тому - табу.

Чи навпаки - подамся в депутати
Але брешу: всеж не настільки допекло...
Ще може вірші спробую писати.
А що? І я борщі хлебчу не постолом!

От напишу: "люблю... - Облиш, банально"
І надішлю кудись. Напевно, в Самвидав.
Хоч вийде щось, напевно, п'ятибальне
Чи "п'ять і п'ять". А що, Майстерні, я вгадав?

І натякну, що вільний, що самотній
Так ненав'язливо... Можливо, у "P.S."
Е-мейл лишу... Тож певно біля сотні
Листів прийде від молоденьких поетес"

Один амбітний Олівець,
Загострений завжди, як жало,
Казав: «Я світлий острівець
У морі Олівців недбалих!
Бо в органайзері, поміть,
Усі Тупі і ще Тупіші,
Тож, лише мною кожну мить
Бос користується та пише…»
І кожен день тиради ці
Він проголошував амбітно,
Аж доки серед Олівців
Не став опецьком непомітним.
А потім Олівця не стало.
Його до краю вже списали.
..............................
Не в дивину робота на кумира
Але й жертовність вимагає міри…

І.О.

Луна хоралів…Каберне…
не відверне, не охолонить…
не нами знаки на долонях
написані,
не нам сльозить
їх шлях незнаний і зникомий,
шукати в крапках
привид ком…
безсоння мідним п’ятаком
перекотилось через луки,
за обрій, де гонець розлуки
готує чарівне вино
кленове,
де не спить давно
і марить серед гір і звуків,
і креслить кола по журбі,
хоч точно знає,
що не ті,
не з тими, не тоді…
та й годі
годити світові цьому
під щем нечуваних
мелодій…

А вуста забуття і тремкі, і солоні, мов зрада.
Чи отрута, чи зілля спасенне – різниці нема -
я його поцілункам готова віддатися радо:
кіноплівка всихає, неначе лоза винограду,
і викурює кадри із пам’яті пряний дурман.

Сивий доктор у збанок журби домішає лакриці –
руки звикли до контурів душ і до контурів тіл –
і підносить ланцет і шепоче мені: «підкорися».
А думки норовливі між скронями носяться риссю:
маргаритки засушені, Фаусте, пахнуть, як пил….

І слова шурхотять, і летять-тріпотять махаони,
прилипають рухливим декором до білих шпалер ,
і всередині колби - дін-дон! - озиваються дзвоном…
І у зачіску змій укладає Медуза-горгона,
бо чекає її за вікном кам’яний кавалер.

Вікно готельне розчиню у дощ –
зіщулився старий каштан навпроти.
Пташками випущу усі турботи,
нехай летять над вигинами площ.
Без мене їм незатишно, либонь,
кружляти над струмками мокрих вулиць...
Чи не просити їх, щоб повернулись
у прихисток натомлених долонь?..
За рогом дзеленчить старий трамвай,
мов хоче мені знову нагадати,
що я тут – гостя, і пора в Карпати,
вже час сказати Києву: – Прощай.
В імлі дощу Андріївський узвіз,
вже сутеніє. День спочити хоче.
А дощ невпинно ллється і хлюпоче,
змива з душі сліди прощальних сліз...

Розгойдай мене на вітах помаранчевих історій, -
Я на мить торкнуся неба, наче сонце-апельсин.
Хтось подумає, напевно, ми з тобою – двоє хворих, –
На утіху чубатуркам щічку сонця надкуси.
І проступлять з мене соки життєдайною росою,
Жовтосяйним діамантом через серце навпростець.
Хтось повториться удруге – ну, погляньте – хворих двоє,
І запишуть двом діагноз в лікарняний папірець.
Тільки сонцю клітки мало, щоб сидіти, як папуга,
У шпиталевих палатах підвіконня занизьке -
Зістрибнути і чкурнути у небес блакитну смугу,
Назбиравши парасольок розкульбаблений букет.
Розгойдай мене на вітах помаранчевих історій,
А як тільки гримне зверху блискавицею дверцят,
Перепинять хмари сонце на небеснім світлофорі,
Нам на згадку лишить сонце на обличчі сонценят.

Горілиць лежу. Наче диким горошком,
Тобою душа обів’ється. Густе
Волосся корінням униз проросте,
Бо липень, і в склянці лишилося трошки
Вина із кульбаби. Міцне, золоте.

Це перше причастя – як щастя. І бджоли
Гудуть, і гудінням стікають світи,
І хлопчик-горобчик – солодкий, як ти,
Корівку рябу випасає спроквола
Та травам наказує вгору рости.

А голос сопілки вигойдує, лине
Над луки, над руки, над пащі яскинь,
І ластівка легко пірнає у синь,
І липнуть пелюстки до білої спини
Пахучої квітки люби-не покинь.

Світ, одвічний і трухлявий, наче пень,
Поминальних понатикує свічок,
А я знову переходжу через день,
Як по кладці калиновій потічок

Переходжу через осінь навпрошки,
Перестрибую з розгону навмання,
Розлетілося життя на черепки
І півцарства вже замало за коня,

Бо від себе не сховатись, не втекти,
Пам'ять вистрілить у спину навздогін -
На дорозі до найвищої мети
Я до скону залишаюся один,

І до скону не втомлюся від пісень,
Хоч позаду тихо клацає курок –
Бо я знову переходжу через день,
Як по кладці калиновій потічок…

Ми – мов ягнята чужих пожертовних заклань
З правом мовчати, коли заговорять ножі,
Нас поховає земля і пі(тьма)таракань
Стане над нами на цьому святім рубежі.

Пісної правди наївшись, немов калачів,
Кров’ю відхаркуєм неба досвітню зорю,
Бог не пробачить того, хто боявся і млів,
В час, коли треба виходити в поле на прю,

В час, коли ґвери вже просяться нам до руки,
Вічність лягає на плечі, мов краплі роси,
Через не наші німі і скорботні віки –
Виведи, Господи Боже, якщо ти єси!

Виведи, Боже, а ми уже не підведем -
Виріжем нечисть під корінь, немов бур’яни,
Трупом поляжем за цей споконвічний Едем,
Навіть якщо він не вартий такої ціни…

…а когда отстоналось отвылось отпилóсь отмолчалось
он рисовал её профиль на рисовой тонкой бумаге
аккуратные стопки лежали от пола до люстры
только профиль чтобы глаз не видеть миндалины
отвечал на вопросы: как будет по вашему море? а любовь?
а как назовем ребенка?..
потом перестал и только тупо спрашивал Бога
почему он тем летом не жил в Хиросиме…

Він цілував отруєні уста,
хоча й не знав, що то таке – отрута.
Він був у неї, як в ланци, закутий,
коли прийшли у чорному біда
й спокута.

Його любов була убита СНІДом.
Він був самотній, хоч і не один:
була сім’я і друзі, були сни,
в яких і в нього є дружина, діти,
пісні.

Повз душу, переповнену дощами,
прокотять лунко грози і громи,
і ти один. І знову до мети
залишилось терновими кущами
іти.

Кохання – скарб, а от твоє – безодня.
Хоч донедавна все було, як слід,
і всі жінки твої були б, якби ...
Ти ж вилив душу – змайстрував самотність
собі.

Тепер довіку цей тягар на плечах.
На знак біди схили терези днів.
На гнів не перетворюй власний спів.
І від ганьби тепер одна лиш втеча –
у сни,…

…де все не так, де радість на обличчі:
там щастя, там навіки дні ясні,
і сонце, і кохання, і пісні…
Там любі очі,
що принесли СНІД.

березень 2000 р.

Там, де Лета, витікає з Полтви,
де бруківкою прогулюються сни,
і поети досі вірять слову,
де іще нестворені пісні
вже звучать. І їх мелодій дивних
не збагне допоки ще ніхто,
раз на вік відгулює весілля
сивий дух посивілих епох.
Він відкине костур, стрепенеться,
поплює на свої мозолі
і у танці дикім понесеться
по закаменованій землі,
щоби знов у вічності розтати
і прийти тоді, як ув очах
всіх, хто ще чекатиме розплати
згасне страх.

2 листопада 2003 р.

Я Вас любив. На білих простирадлах
залишивши від любощів сліди.
Я Вас любив. І сніг нам не завадив
іти удвох між сонця і води.

Коли зі сну прокинувшись невчасно
я допиваю каву з Ваших вуст,
знаходжу щастя, справжнє вічне щастя,
позбавлене облуди чи розпуст.

Я Вас любив, і з Вами бути мушу,
інакше — тільки тіні за вікном,
яке забите навхрест. Не порушу
своїм холодним словом цей огром.

Прийдуть наступні, перекреслять "нині",
спростують час і створять свій, новий.
Я вірю. Ні, я хочу, щоби зміни
не зачепили наших спільних мрій.

Їх залишивши нам обом навіки,
щоб кожен раз, коли приходить день
Вам цілувати скроні і повіки,
співати Вам улюблених пісень.

Я Вас любитиму, аж доки не здригнеться
у Вашім серці стомлене "прощай",
я Вас чекатиму, а раптом повернеться
в моє життя передзимовий рай.

11.10.2002

Я на першому з’їзді Руху
Мов побачив розпластане зло.
А колеги побігли щодуху
За посадами. Їм повезло.
Не одному такому поету
За словесну трибунну вендету
Дуже добре дали під аршин:
Від центрального комітету
До бюджетного комітету,
І прославились на планету
Табунами халявних машин.

Усміхалися кривоусті,
Безголосі ревли до звізд.
І поділені стали у Хусті:
Став стозвіздим карпатський з’їзд.
І з’явилася правда гола,
Що не треба її, лиш бренд...
Не оплакуйте Чорновола:
Не робіть із мерців легенд.
Ніби створюють під комету
Вічне небо, а ждуть її...
Але вигнали з комітету
Чорновола таки свої.
Отаманщина загуляла
Під парламентський кулуар.
Але першою так і не стала
Та звізда, що злетіла до хмар.
Крутиш мати – пішов в дипломати,
В демократи гребе сексот...
Але й нині посміли зламати
Ми неправду, бо ми - народ!
Ті, які на трибуни влізли,
Поділили і місяць, і звізди,
Але й це нам дано було...
Наче видко: Дніпро – не Вісла,
І сто партій поділять крісла,
І заплачуть: не повезло.
Не трибуни – церковні клироси
У Верховній Раді тепер.
Але діти давно вже виросли
І свободи дух ще не вмер.
Страху піт із лиця утерши,
Козаками стає дітвора.
Так колись піднімалися перші,
Як піднятись прийшла пора.
Тільки десь погубились поети
На розпуттях великих доріг.
Златоусти ідуть в комітети,
А літкритики ділять бюджети,
І країні вже не до книг.
Але знову встають із туману
Ті, найперші, здолавши страх.
І свобода іде з Майдану
На вітрах, на семи вітрах.
Українці – красива нація,
Нам чужа затрапезна стагнація,
Рве до бою великий дух,
Оживає великий рух...
І мальована асигнація
Не замаже утрат і скрух.
Наші діти від ранньої рані
Доростуть іще до зими,
А не ті, що були на Майдані
Після ордена від Кучми...

На відстані дотику небо сурмить,
Гармонія ночі й холодного світла.
Ти чуєш мене, ти зігрітий в золі
Останнього в цьому столітті боліда.

Сліди – наче птах, б’ють на сполох, коли
Розхристане серце, а дім - під вербою.
Та оливо мчить, залишаючи слід
У тілі, що попелом стане й водою.

Прокляття землі. Безпорадність імли
Штовхає у море квіток променади.
Кого залишати збираємось ми
Де небо – на сполох, а ми – на заваді?

2000 р.

твій поцілунок – не серпневий ранок
теплом зігрітий скошеного сіна
повітрям заколисані дерева
на тлі ліанових сплетінь
твій поцілунок – щось казкове
як гра джаз-банду із чикаґо
на місяць зболене волання
збирати сік солоних вуст
чи справді звичний поцілунок
як зорепад поспілих яблук
твій сад духмяний як екстракти
давно вже зібраних медів
але невтримний шлях до сонця
не будь-коли
лише у серпні
й вуста налиті як сто яблук
і твій прощальний поцілунок

1998 р.

Мені колись наснилися вовки,
Які бредуть холодними стежками.
Я ж – у човні, й весни життя роки,
Пречиста сутність танців під зірками.

Зимових днів ововченість доби
Несе до хати несвободу слова.
О Господи, врятуй і відведи
Від ранку долі зголоднілі лови.