Сіло літо на крайку суконьки.
У тюльпанів голівки з бархату.
У черешень бордові губоньки.
Твої очі горять від захвату.

Любо м’ятою пахне літечко.
У долонях тремтять метелики.
У волоссі блискучі стрічечки.
Твої очі – як повні келихи.

Хоче скинути літо суконьку,
Оголити голівку з бархату,
Розтулити бордові губоньки.
І рознести
Флюїди
Захвату.
10.06.08

Я вірю всім часткам твого єства
без роздумів і без розумування.
Дасиш отруту — вип'ю без вагання
у певності, що ти і тут права.

А може надаремні сподівання?
Твій погляд від пекельного питва
жагучіший. Чому ж тоді слова —
гірка протиотрута від кохання?

У гру без правил граєш, як вві сні.
Упевнена: омани не порушу.
І я сприймать беззастережно мушу
усі твої застави навісні.
Хто б не програв — скалічиш ти мені
всього лиш серце. А у себе — душу.

Коридорами мозку, де спогад, мов хустка картата
(вся полатана сірим) блукає стооке безсоння,
визираючи радість. Холодні спітнілі долоні
прагнуть доторку. Голос тихенько шепоче: „Не варто”.
Бо напевне не знаєш. І очі порожні, як в риби,
І волосся вростає у постіль. Гармонія тиші
Монотонно диктує на вітрі замішані вірші,
Що із димом густим цигарок налипають на шиби.
Чорносокіл печалі стирає з обличчя усмішку,
Осіда на плече, пазурями вчепившись у шкіру.
Що лишилось? Надія, котра не замінює віру.
Ти продовжуєш гратись із сумом у „Котики-мишки”.

Тебе люблю я білосніжною любов’ю,
Такою ж чистою і ніжною, мов сніг,
Що в зимню пору оксамитом, як мольбою,
Вкриває землю чорну, наче тяжкий гріх.

Немов весну тебе кохаю до нестями:
Цілунок твій – дотик пелюстки, первоцвіт.
Мов сік берези, я п’ю спраглими вустами
Весняний погляд твій, в якому цілий світ.

Своїм коханням я, мов літніми дощами
Проллюся, наче в суху землю, - в твоїм сні.
Північним вітром із шовковими плащами
Для тебе стану я в спекотні ночі й дні.

Листяним килимом встелю твої дороги:
В осіннім вальсі закружляє листопад
І, як любов моя, впаде тобі під ноги.
Кохання щире, наче щедро зродив сад.

А ты молчи…
молчи, пока молчится,
пока секунда продолжает год,
пока слова, готовые излиться,
не обозначат точками исход
с неоскорблённой чистоты
страницы…

Іде на захід помирати
Молох,
на грудях грудам вируділа старість.
Пітьма, мов наречена богомола,
із вечором зійдуться скоро в парі.

В парі програла птаха вітру
крила,
вікно - моє каре, а світ - кіннота.
Мене сьогодні радість недопила
і списом не дістало Дон Кіхота.

Спить істина, де стук. Я - погріб
винний,
у сні бродити часу не зостало.
Тепло спадає спогадами плинно,
на викладені понад серцем шпали.

Нічна Нічлава - колія для
плину -
не вибитись нікому, лишнє - сльози,
безцінні - руки на плечах дитинні,
не втриманий за соломину - розум.

8 Червня 2008

*Нічлава - річка на Тернопільщині

Іду вигулювати дощ під вечір,
а він - тепло ковтає просто з рук,
пускає з вітром вікнам водотечу
та ловить у калюжах кроків звук.

Гримить, паде - коліна неба збиті,
та повні світла - очі ліхтарів.
Чолом-в-чоло мене стрічають миті
і, наче ринвами, стікають з брів.

Волосся вигнулось, мов рибні хащі,
ні ниточки сухої, ані слів...
А тіло - плащ, воно - у ночі пащі.
Та холодно душі - десь плаче Львів,

бо тінь повзе, йому сльози не втерши.
У гривах кам`яних та у хрестах
він став для мене неповторним, першим.
Та доля - птах, а Батьківщина - дах.

6 Червня 2008

Ми не встигли.
Посварилися вітер із лісом,
небо хмари до ставу притисло
і посипались краплі достиглі
прямовисно.
Ми сховали
між вербовими косами пісню,
бо у грудях їй було затісно.
Блискавицями небо палало
понад містом.

А гітара:
"Я ніколи тебе не забуду,
я ніколи тебе не побачу."
Залишилась нездійсненим чудом
наша юність в долонях гарячих.
Все намарно.

Закрутили
безпритульні вітри по дорогах,
зневажаючи перестороги,
між широтами напорошили
перелоги.
Відкарали
ці дороги чужими краями,
стрічку фінішну ми перетяли
на підмостках життєвої драми
манівцями.

Наша лава -
наче зморшки, облуплена фарба,
щось вона нам нагадує звабно,
і пір"їна на скроні сріблява,
безпорадна.
Все минає.
Очі різні у наших онуків.
Рук твоїх мені вже не торкнути,
ти ніколи мене не впізнаєш...
Час спокути.

Вечоровість мій спогад остудить,
проведу його поглядом вдячним.
"Я ніколи тебе не забуду,
я ніколи тебе не побачу."

маленькі долоньки притулиш тихцем до вікна -
між татом і мамою вічна холодна війна,
на мінному полі ти між таборами - одна,

і цілять без промаху леза та кулі – слова,
між зуби проціджені – краплі нескінчених чвар;
мов крейда із дошки, стирається віра в дива,

і дротом колючим зашила вуста німота,
та краще б гриміло-стріляло, та краще би, та…
мов кішку вошиву, тягали б тебе за хвоста;

лиш …надцять минуло - це ж точиться сотнями літ,
податися геть: самокат? пароплав? зореліт?
поволі течуть кольори з олівців на столі,

дешевий частунок чи цяцька - як підлий хабар -
в нотатник товстий переможно запишеться бал…
хай краще… на вулиці топче ногами юрба.

і гнутись тобі, як вербі, доки хтось не зламав;
утрьох веслували в човні – а сьогодні сама;
так мало хотілося,
мало хотілося,
ма…

Омана світла спала із очей –
Нічого не лишилось від кохання...
Лиш, часом, в грудях, щось, однак, пече,
Коли на землю котиться смеркання...

А хід думок все сплутаний такий –
Я заблукала серед них... О, Боже!..
Здається, що кохала я віки, -
А без любові серце жить не може.

Душа на волю веться не дарма...
Вона вже вільна, наче вітер в полі.
Ніщо душі святої не трима -
Тож хай співа - лікується від болю...

Не рятують ні кіно, ні книжка.
І чого тобі тепер не спиться?
Сон-трава у вазі коло ліжка.
Скачуть мрії, мов баскі лошиці,
Гривою лоскочучи лице.

Одягаєш платтячко із ситцю
У дрібний горошок, ех, кобітко!
У палкі сімнадцять всім не спиться!
Кинувши у щастя суму дрібку,
мрієте в дуеті з олівцем...

Ганні Осадко

Залиш на небі блиск агата,
Не всі подолано пороги,
Хіба я так прошу багато? –
Дороги, Господи, дороги!

Опустить Місяць білі роги
У став, де ніжиться латаття,
Коли не вистачить дороги –
Багаття, Господи, багаття!

Вогонь ще вугликом жевріє,
Малює смужки кольорові,
Коли й багаття не зігріє –
Любові, Господи, любові!…

у часової прірви два лиця
бо недаремно сказано – об-личчя
вони оби-два нам з тобою личать
хоч на мені іще личина ця
тутешня – тіло body оболонка
кістки під шкірою і м’язи й жир
і де ти душе? поміж типажів
піди його шукай – отам де тонко…

Віртуальний розлом –
наче батьківський дім покидаєш.
Постаріти в колисці
навпроти жіночих ікон...
І самітником стати:
що думаєш, зрубаний гаю?
Хто сьогодні подбає
про твій великодній вогонь?
У кишені одній
наїжачились віями трави,
в другій – родить пшениця.
І ладу нема поміж них.
І самітником стати,
допоки ще зір нелукавий,
віртуальним розломом назвавши
уроджений гріх.
Нині всі машинерії часу -
як витвір із пилу.
Прокуратор чекає,
а челядь гукає весни.
А пшениця в кишені запахла
христовим тілом.
Віртуальний розлом.
А шукаєм
у проймі стіни...

не помнить зла, не ворошить обид,
обычаем не прикрывать рутины…
а если в сердце скалкою сидит
чужая боль – не делать бледный вид
и не плести защитной паутины!
ты просто жив – ты дышишь и молчишь:
насобиралось слишком много правды,
все названо по сути, не оправдан
ни вор, ни плут, ни даже злой плохиш…

но сколько их! и кажется – хороших
намного меньше: их почти что нет!
не верю, не желаю! смех-горошек
рассыпался по лестнице – за грошик
отдам свой гнев: за розовый рассвет!

Нам соловей
до світання виспівував.
Місто мовчало
під чари співця.
Ґрона духмяні
акації білої
Нам аж до ранку
п’янили серця.

Сад був умитий
весняними зливами.
Зорі блищали
в застиглій воді.
Боже! Якими
наївно-щасливими
Та молодими
були ми тоді.

Роки спливли
сивиною безсилою.
Де вся цнота
тих пелюсток живих?
Тільки зима
завірюхою білою
Душу бентежить
у згадці про них.

Знову під зойки
зими знавіснілої
Кублиться в думці
гадюка-змія:
Ґрона духмяні
акації білої
Вже неповторні (Безповоротні),
як юність моя.

А.М.

Как звук безумного рингтона,
Себя сдавившего до боли,
Как безобразный визг валторны
В оргазме каждой слабой доли,

Я шел по улице короткой,
Таким был, словно не был вовсе,
Хотелось пива или водки,
Тогда мне было двадцать восемь,

И я не ждал в тот летний вечер
Ни встреч, ни поворота судеб,
Тем более, возможной встречи
Я знал, что никогда не будет,

Тогда все было так туманно,
Тогда все было просто плохо,
Но встречей оказалась Анна,
Такой, как я просил у Бога.

Ти вершинами міряєш долю,
руки вгору і груди вітрам.
Я хотів би… і буду з тобою.
Затям.

Сонцесяйна і загадкова,
грає посмішка на вустах –
ані слова, ані півслова
про страх.

І коли відкорковане небо
розливатиме в келихи Бог,
ми з тобою Всесвіт зведемо
для двох.

2008

Стомлено дивишся в вічі вечірньому небу,
Лічиш до ста, після чого вмикається сон.
І не збагнути мені, не відчути потреби
Мовчки молитись до вікон чи, може, ікон?

Вірити? Знати? Чи просто ходити землею?
Кожному інше, мені – особисто моє:
Бачити сонце в калюжах і жити твоєю
Посмішкою чи покарою карих очей.

Сон – забуття, тільки код, згенерований мозком.
Він не віщує нічого. Він сам по собі...
Хочу повірити в це, але скрапує воском
Серце моє, вже підвладне твоїй ворожбі.

Будемо вдвох до загину. До болю. До щему.
До спантеличення. До перевтілення в сон.
Після... По всьому... Тоді, коли ми відійдемо,
Інші молитимуться чи до вікон, чи то до ікон.

2006

Надворі – сутінь, у кімнаті – тиша.
Нас тільки двоє: я і скромна тінь.
А в пам’яті – у видиві цвітінь,
між сонячних сплетінь і миготінь –
блукають вірші.

З твоїм приходом тіней стало дві.
Пісні ельфійські замикають простір.
Так завжди, коли ти приходиш в гості,
коли сміються очі, ноги – босі,
а ми – живі.

Цілуй мене, цілуй застиглу тишу,
хай буде сонце там, де спокій жив.
Я хочу пробудитися із снів
або заснути знов – і поготів –
з тобою лише.

Надворі сутінь. У кімнаті – сни.
Нас двоє: ти і я. Нікого більше.
Над цим усім кружляють тихі вірші.
Лиш тіні ельфів, що зіткали тишу,
ще на стіні.

Та мене не вистачить на усе.
І, мабуть, я істинно жалюгідна.
Бо така розпатлана карусель –
Ніби все, що мені потрібно.

Посидіти, подихати – вечір сирий, як дно
У найглибших, за-Маріанських пустих западин.
І коли накриває, аж видихнути не ладен,
Атмосферні, аж ніби ядерні, перепади,
Як холодне сухе рядно –
От покинути і поїхати в Баден-Баден.
Або ще там кудись. Насправді – усе одно.

Залишити якусь записку або листа.
Подавати про себе звісточки телефонні,
Як платівка на старенькому патефоні:
Все чудово, чудово – такі чарівні міста.
Ці слова усередині рвуться, немов кіста.
Ти така божевільно, невиправлено пуста,
Ніби брязкальце на плафоні.
І скрижаль на твоєму фоні
Така проста.

І говориш у білу слухавку: ти послухай.
Ну який я герой – ніякий, не в тому справа.
Просто скельце, якому надто тісна оправа
І гнута дужка.
Бо коли кожен день – така гамівна вертушка,
Кожен вечір – така нестримна людська заграва
Відпускає великодушно,
Немов Варраву.

В слухавці – глухо.

І тоді ти говориш: я просто – людська істота.
Я не хочу багато – якесь там житло, робота.
І спокій.
І якщо цього мало на твóїй шкалі високій,
То я – не ти.
Я не вмію отак тягти.
І мовчання склепляє рота.

...Лови летючу мить життя...
Олександр Олесь
..............
Перечекаю дощ в оцій кав’ярні,
скраєчку сяду, сумно помовчу.
Забуті мрії, сподівання давні
озвуться під мелодію дощу.
Вся суєта і клопоти щоденні,
буденності набридливий мотив
розтануть, щезнуть маревом непевним.
(А чом би й ні? На світі стільки ж див!)
Самотності холоднувате сяйво
мене огорне трепетним крилом.
Як затишно одній! І чашка кави,
і музика дощу – усе на славу...
Що ж, доля не завжди карала злом.
Чоло гаряче опущу в долоні:
дорогоцінні хвилі забуття.
Але шепочуть краплі монотонні:
немов цей дощ, закінчиться життя...

Таки буде сльоза, таки впáде душа у тишу,
Без віршів, тільки самосвідомості епізоди.
Ломить ранком слова, ловить ранок слова, мов миші,
Тож залежним проміння рятунок несе – свободу.
Таки буде молитва – на серці смарагдом камінь,
Вилий хмари плачем у веселці – не пошкодуєш,
Бо то Муза-дивачка із нами
Гуторить, чуєш?

теплом непевним час іде навскіс
через припухлість губ, дівочість кіс,
через полинність зваб і мідність труб,
через буденність втрат і палкість згуб,
через чиюсь долоню на чолі,
через сухі ромашки польові,
через квадрат заплаканого скла,
в який крихка надія утекла,
і де на хвилях лазурових мрій
гойдається мій човник золотий…

Лечи меня тоске на зло,
ты можешь… можешь... я же знаю…
немые мысли в узелок
свяжи -
я в них дошел до края,
и пусть над лесом сонным и пустым,
горят зарницами тугие стебли
травы - их терпкий сизый дым
мне почему-то кажется целебным…
Лечи меня собой…
собой
закрой пустоты, вырви день у ночи,
меня - у неба и земли,
росой
смочи мне губы. Пусть в груди клокочет
хрип
и голос тускло слаб,
а взгляд напоминает бесконечность,
прошедшую сквозь все слои стекла
от Иерусалима до Предтечи,
я обещаю – буду жив,
лечи меня своим теплом и чаем,
смотри – рассвет уже дрожит,
я буду жить…
я буду…
обещаю.

Задурманило - затуманилось,
задивилось в зіниці совістю,
розійшлося луною з марева,
на папері відбилось повістю.

Відгрішилося - замолилося,
перебралося в кожній кісточці,
стало відьмі чаклунським варивом,
настороженим вухом - вісточці.

Щастя вилилось - букви вивелись
на останній сторінці радості
із чорнила з вагою золота
дні розлуки пускали паростки.

Переплакалось - і ніяково,
і нікому не треба бачити -
як заграва дотліє з холоду,
а годинник насипле втраченість.

Повернулося - пригорнулося
та ударило в струни-здогади -
забриніло весною свіжою
та запало у пам`ять спогадом:

Як дурманило - затуманило
і кидалось в зіниці зливою,
та надіялось - може виживе,
щоби стати комусь ща-сли-во-ю...

22 Травня 2008

Хто ти мені? То дощ, то листопад,
То пізній квіт, то приморозки ранні,
Жаданий берег в золотім тумані,
Дорога, що не вернеться назад.

Ти є мені. Й тебе мені немає.
Бо ти судьби моєї знак і слід.
Те сяйво, що тримає небозвід
І що мене на цій землі тримає.

Лялька

Бо їй не збагнути твоїх божевільних ідей,
Нічного писання, візиту шаленої Музи,
Вона ж бо не знає різниці між реггі та блюзом
І носить на пальці обручку, неначе трофей.

Бо їй не поясниш... Ти ніжно торкаєш клавір.
Для тебе ці клавіші – світ чорно-білих симфоній
Вона ж позіхає і змащує кремом долоні.
І мляво кидає: „Протреш піаніно до дір...”

Вона не для тебе! Їй танців до ранку, кіна,
Пустих серенад, і солодкого чорного чаю,
Ти грою своєю розчулюєш жителів Раю
Маестро... Коханий, невже тобі треба вона?...

Домогосподарка

Двері зачинено, рай на ремонті, а ти
Ліг при дорозі, неначе зацькований цербер.
Завтра з твоїх переламаних, вирваних ребер
Мають дві жінки на втіху тобі прорости.

Одна із них Муза. Бо ж ти іще досі поет.
І пишеш (для другої жінки) свої мемуари,
Вона ж загрібає отримані (всі!) гонорари
І довго читає про дію на долю планет.

Пере скатерини, шкарпетки, готує обід,
І діток (їх шестеро) ніжно виховує матом.
Одягнена завше у капці, совкові халати,
І нею тобі, мій поете, зав’язано світ....

Дівча

Насупилось небо і хмарами вкрито чоло,
І злива лилася, промовисто гаркала громом.
За вікнами потягу швидко минало село,
І губи знайшли порятунок у келішку рому.

І приспана совість мовчала, згорнувшись на дні
Мого перетятого струнами смутку серденька,
І спалося гірко, і снилися скупо мені
Слова на прощання: „Я ще повернуся, маленька!”

Я ще повернуся... До кого? Навіщо? Куди?
До неба чи музи? І пишуться-пишуться вірші...
Бо кажеш ти: „Треба”. А дощ розмиває сліди.
Твої і мої... На пероні... І хочеться тиші...

Великий Одіне! Не дай ось так піти:
Конати безпорадно в тиші сірій.
Дозволь ще раз в житті перемогти
І бути обраним найкращими з Валькірій!

В безумстві Берсерка від бою втіхи
Дозволь хоч на годину взяти меч
Й кресати іскри об чужі доспіхи
А не вмирати під кущем від кровотеч!

Невже це дяка скальду за життя,
Що провойоване в честь Одіна і Тора?
Із прірви Геллю вже не буде вороття,
А мріяв я про Асгарду простори!

Невже так скальду дякуєш за вірші,
Котрі співали ми тобі на славу?
Невже живі за мертвих стали гірші,
Коли ступили на цю путь криваву?

Ми розчинилися у світанковій млі,
Назад з якої вже не прийде жоден.
Тіла героїв ще холонуть на землі,
а душі у Вальгаллі прийняв Одін...

І я відчув смак меду на вустах,
Останнім із живих вступив до бою,
Та сіючи навколо смерть і жах,
Чув пісню рун про зустріч із тобою!

берегись его обидеть,
случайно как-нибудь толкнуть
                  Н. Гумилев

не смій підняти камінь од землі
не смій зайти в оцю таємну залу
і стережись, бо не живуть там, - скніють
садівники небаченого саду

чи той це сад? чи - пастка, пустка, -
чи потороччя з коренів і жил -
воно ще білі нігті в тебе впустить
тоді, коли - навіщо? - скажеш - жив?

о ти, істото, вся закутана у сон,
ти недомовна, ти несправжня, не...
не знаюча, не ждуча, того, - що...
вдивляється в твоє лице із дзеркала...

і що тепер - вугіллям у долонях -
твоїх вогнем - останній твій обол?
знай: мегаліти, ці камінні гори дольмени

сторожкі велети, що ждуть нових облог,
чи то обмов - уже ідуть до тебе
з вином, з водою, з радістю, і з болем

байдуже що

Хочешь, пред образами ночь на коленях выстою,
Здесь час до церкви - успею добраться до темноты,
Тебе ведь хотелось, чтобы я хоть чему-то - истово,
Давай, я готова, - в Бога и рай для таких, как ты.
Хочешь, врача упросим, еще поживем недельку,
Я всех созову, кого ты осипшим басом шепнешь,
Ты дочери скажешь помнить, неловко целуя в темя,
С подушки не поднимаясь - не торопясь - еще...
Ты утешаешь тихо - не брызгай вокруг рассолом,
Эй, я еще не мертвый, не плачь, я вполне живой...
Хочешь, я наконец-то взгляд оторву от пола -
Кто-то, перестаравшись, укрыл тебя с головой.

"И три мадонны Ботичелли
к плетеным стульчикам идут..."
Юля Бро

І нізвідки почується дивна мелодія,
і надибаю сонце в колючому глоді я
і жбурну догори,
де сиріткою журиться вись…
Не повіриш – помчить жовтобоке щодуху, мов рись!
Усміхаюся я – десь далеко, і ти посміхнись
до маляти в пелюшках
чи старця-добродія,

чи то просто задуманого перехожого -
що по бруку ступає обачно, як в ожеледь…
І нестримне нагряне! -
прожогом з обшарпаних стріх
полетить-упаде, ніби сніг,
переливчастий сміх,
наче хлопавка трісне під вухом – і зовсім не гріх,
що десятки сердець мимовіль розтривожено…

І у вічних Тернополі, Львові чи Вінниці
пори року, як завше, картинками зміняться,
і весняні граки поспішать повернутись до гнізд,
і канапка впаде по традиції –
маслом униз…
Я тобі наспіваю тихенько,
а ти посміхнись,
люба сестро,
моя темноока провидице…

Карколомна кароокість.
Кара
Всіх задарма куплених богів.
І звучить натомлено кіфара –
Відголосок із прадавніх снів.

Сипле снігом.
Сипло спів лунає...
Потойбіч очей твоїх зима.
Сонце покотилось короваєм
По краєчку неба.
І пітьма

Увірвалась, вихором вирує,
Кровоточить зранена любов.
Імені твого не смію всує
Промовляти більше.
Ти пішов.

Я пригадала дещо:
Там було дуже тепло.
Крихітний теплий простір –
Вистачило.
В пічці згоряли дрова, –
Пекло у пічці. Пекло
Ти у мені розбурхав –
Вибухнуло.

Вранці збирали уламки
Речей і розмови стрічки…
Від докорів сумління
Вичистили.
Пічка вистигла за ніч.
Останнє тепло із пічки, –
Пекло! – ми ¬– настіж двері –
Випустили.

У відвертість – обличчям
Занурившись… Через хату
Протягом зайвий попіл
Винесло.
Відвертості – через вінця…
Тепла на двох – забагато…
Ти руки мені грієш –
Вимерзло.

Вчера старуха с диагнозом "летальная верность"
жаловалась синице в руке на сплетниц,
а игла ей в ответ - мол, от них никуда не деться,
мы все одним суперклеем мазаны с детства.
А на губах ее пена лопалась, мыльно-бело,
видимо, где-то как-то недоглядели,
было ей, Пенелопе, тридцать девять через неделю,
юбилейных двадцать в палате для крепких телом.
Послезавтра в палату вбежал поседевший мальчик,
то ли Телемак, то ли Одиссей, то ли как иначе,
медсестре над пустой кроватью сдал передачу,
за ненадобностью, скорее, чем на удачу.

Ласка и нега по пальцам струятся,
Нега и ласка,
Сказкою правда желает казаться,
Правдою сказка,
Брызги волос твоих, юноша нежный,
Цвета каштана,
Только попал на висок белоснежный
Отсвет тумана,
Звёзды и солнце душою ласкаешь,
Чтоб не забыли,
Стоя на радуге, соло играешь,
Небыли-были...

Зарухались небесні молотарки –
Всі вітрогонки повні натовкли
Дощами в рам'ї, що для господарки,
Квачами злив, що просто так ішли,
Слиньком туманів, росяним валякою
І гаволовом граду та громів.
Доцабанились, догукались злакові –
На вибір є: хто і чого хотів.
Лиш баглаї-вітри та не поквапляться,
Їм, ласогубим, все дівчат займать...
... а звідки ж узялася крапля ця?

Обережно ступаєш по лезу жорстоких небес
І на вістря дощу ти пульсуюче серце чіпляєш.
Ким дарований шлях - ти напевне ніколи не знаєш,
І обтяжує плечі гріхів неоплачених хрест.

Та, що гуляє небом,
Ніколи не посміхнеться.
Холодно їй без тебе,
Терпне схололе серце.

Ти не янгол, не демон, бо ти - це свобода вітрів.
У волосся русяве щоранку вплітається вічність,
Твої очі – ворота у темну п’янку потойбічність,
Де давно не потрібно ні жестів, ні фальші, ні слів.

Та, що гуляє небом,
Ніколи не посміхнеться.
Холодно їй без тебе,
Терпне схололе серце.

Буде небо ридати і попелом сипати прах.
Ти ідеш у нікуди, прийшовши з сліпого нізвідки.
Зорі світять так тьмяно – німі ненав’язливі свідки.
Поряд з щемом у серце нечутно вливається страх.

Та, що гуляє небом,
Ніколи не посміхнеться.
Холодно їй без тебе,
Терпне схололе серце.

Моїй дружині

Накрило серпанкове покривало,
у кратері очей купався оберіг.
Я вранішню зорю тобі зберіг,
та певен - всесвіту було б замало.

Щоб тішитися подумки в ночах.
І колір стиглий невідомих квітів
загублений у лентах заповітів.
Знов віднайти, як світло у очах.

Крізь терцію доріг до тебе йти.
У тім шляху за мить самодозріти.
У просторі крихких провісних слів

у колі днів за вітром не летіти.
Бо тільки твій. За виднокіл морів
стремлю я знов померти і ожити.

(При желании можно напевать) :)

Cладковатый привкус яда –
райских яблок полон сад,
заработана награда
много лет тому назад.

Разлетелась на осколки –
то ли в сердце, то ли в глаз,
те осколки были колки –
никого никто не спас.

Был один осколок – мальчик,
а другой – его сестра,
чертит слово тонкий пальчик
между завтра и вчера.

И служила правде вера,
только чья же тут вина,
что любовью стала мера,
одиночеством – цена.

Эй, родные, чьи вы, где вы,
неужели «Аз воздам»?
помнишь: первой была Ева,
помнишь: первым был Адам…

(Останнє прохання старого лiрника)

Переведiть мене через майдан,
Туди, де бджоли в гречцi стогнуть глухо,
Де тиша набивається у вуха.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан,
Де все святкують, б'ються i воюють,
Де часом i себе й мене не чують.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан,
Де я спiвав усiх пiсень, що знаю.
Я в тишу увiйду i там сконаю.
Переведiть мене через майдан

Переведiть мене через майдан,
Де жiнка плаче, та, що був я з нею.
Мину її i навiть не пiзнаю.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан
З жалями й незабутою любов'ю.
Там дужим був i там нiкчемним був я.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан,
Де на тополях виснуть хмари п'янi.
Мiй син тепер спiває на майданi.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть...
Майдану тлумне тло
Взяло його у себе i вело ще,
Коли вiн впав у центрі тої площi,
А поля за майданом не було.

1971 р.

А може, не треба по вістрю між ребра,
по лезу по жилах, від краю за млість? -
добу вполювати, як левами зебру,
на миті роздерти її десь у дебрях,
а голос гострити об злидні та злість.

І ситим, крізь сито - крізь ситцеву сутінь
вбирати питоме питання, - кому? -
між зуби цідити слова болем куті
та станути пусткою в кут при покуті,
не видавши серцю й тугому уму -

де доля сльозами життя напоїла,
як сонце лягало на плаху землі,
як вроки знімали рокам переспілим,
а круки ходили по чорному тілу
протруплої холодом наскрізь ріллі.

І хочеться зміряти слів невагомість,
розбити склади, мов на щастя фужер,
та падати віршем у вічність, у кому,
лишаючи голосу линь та утому,
а погляду "далі" - "минуле" й "тепер".

І б`ються склади, а скалки - просто в груди,
а ті безупинням виліплюють стук
до неба, до Бога - до їх Робінгуда,
що цілиться в душу стрілою із чуда
і силу всиляє до немічних рук.

Та десь ходить крук
і виглядує очі.
Наш Отче,
покута -
то звук?

8 Травня 2008

На тлі безсоння – тіло і оливи,
Бажання – як гарячка, хворобливе,
А лікуватись пізно, ніч уже,
І спогади розкраяні ножем,
І джем любові (яблука та сливи)
На хліб спливають золотим вужем.

На дні мовчання – днів німа когорта,
Кагор шумує у Дніпрі аорти,
А далі – де пісок-чортополох,
У чорній тиші – тепла ніч на двох,
І тих, що їм було усе до чорта,
Благословляє на світанку Бог…

час кульбабок.. забудеш вдягнути білизну, виходячи з дому,
і сукня підкреслює вдало нюанси ландшафту,
ніким не відкриті і навіть йому невідомі…
на вдих… задивляються хлопці, мов на доколумбові землі,
та байдуже…сотні кульбабок на клумбах і хто їм станцює?
ну, хто як не я і качучу, і сальсу, і… вальсом…
і хто їх ,як я, націлує
до жовтого носу і шалу, й метеликів?…знову вдих
і хтось на півслові затнеться, і збуджена вежа хитнеться
у сквері-у центрі-у місті, як повз пробіжить час кульбабок
із квітами в пальцях брудних.

Кохайтеся, чорнобриві, скільки того літа,
Пролетить і не помітиш. Золота Лоліта,
Як леліточка ласкава, леститься, лоскоче
Свого Леля молодого, і в лестиві очі

Зазирає, і лепече, і леліє з любим,
І цілує, і милує легковажні губи,
Як лебідонька до нього тулиться, лягає
На леваді, і ласкавець ладно обнімає.

Ластовиннячко із личка ласочки легенько
Виціловує лякливо, щоб не чула ненька,
Біла льоля з льон-травиці мокра, хоч знімати –
В теплих росах намочила. Як іти до хати?

Як із літепла любові повертати в зиму?
Лазурово, кольорово ніч пливе над ними,
Світить місяць, як лампадка, серед липоцвіту.
Та й поснули, обійнявшись… Скільки того літа…

вони недбало спльовують вони твої анатоми
вони ідуть і нехтують перилами газонами
піди візьми рушницю ні піди візьми гранату
і виверни цю вулицю зсередини назовні

найбільшого ефекту щонайменшими зусиллями
вони ідуть на запах твій вони твої апостоли
маленький хлопчик грається в велике божевілля
усім маленьким хлопчикам це просто просто просто

всі зайві речі зайві всі прості щораз простіші
твій кожен вигин тіла їхня лють завчила миттю
їм серед нас незатишно їм так смакує тиша
вони ідуть на запах твій вони тебе ще вип’ють

ти любиш їхні дотики і доти доки здатен ще
тримаєш їх у фокусі на мушці свого „хто вони?”
вони тебе уб’ють або ти сам помреш від заздрощів
лежатимеш тонкий такий дивись який здивований

я знаю їхнім пальчикам таки пасують ножики
руків’я мов звірки сухі долоні гріють тільцями
але ж їм нудно – божечки! – а присмерк ріже м’ятою
а місто захлинається прибульцями тубільцями

ти сядь ось твоя кава ось твоя велика гра
як бачиш я не знаю її правил менше з тим
ти скажеш я не бачу далі цих сталевих ґрат
ти скажеш я слабка і я боюся з вами йти

ти сядь ось твоя кава ось твій дім ось твоя музика
ось знак мого лиця через тонку завісу диму
ось те що нас уб’є я просто хочу цю ілюзію
ілюзію тебе хоч трохи під ребром потримати

тонкий сталевий ранок всі так міцно сплять сполохано
прощайтеся з дзеркалами вони слабкі і кволі
о ці маленькі хлопчики вбивають так закохано
о ці маленькі хлопчики не виростуть ніколи

Тепло у роті, терпко, небо – рядно старе,
Болю іржава терка горло дере, дере.
Гірко у серці, гірко; кличе клечальний клин,
де не гора, а гірка, сивий полин, полин.
Голосу довгу шворку, не загуби, веди
В ніжні, як ти, отави; в дикі, як я, меди.
Дивом і димом дишем, дивом і димом, де
Сонно цілує тишу твоє лице бліде.
Кола водою, кола, колеться білий світ,
Колива зле «ніколи» - наче кілок в живіт.
Сливи сливе′ як доля, чорна слив’янка губ,
Лунко лунає воля ієрихонських труб,
Богові, сонце, Боже; спалиш – сама згориш,
Місто впаде під ноги: камінь, пісок, спориш…
Серце злетить над світом, чаша пелюсток повна,
Будь мені білим цвітом, сестро отруйнокровна.

Метель до самого рассвета
И бусы чёток на руке,
И полумесяц минарета
Кривой улыбкой в темноте.

И будет всё, как было прежде,
Но перемешаны мазки,
Где чёрный - цвет моей одежды,
А белый - цвет твоей реки...

похрещено сонце
заховано крижму
і сонячні зайчики
мов окупанти
увірвались до вас
крізь вікно з Парижу
коли ви лежали
милі як панда

волосся стікає
гірською рікою
по ваших плечах
і немає рятунку
жіночій тіні
що прикрила рукою
вираз обличчя
із криком Мунка

ви ще гарніші
без макіяжу
буз штучно посаджених вій
як ялинки
без атавізмів
без жодного ґанджу
а те що в дзеркалі
Янус дволикий
нічого не значить
ви просто друзі
та час від часу
зростає напруга
коли у грудях
дрейфують медузи
щоб вжалити руки
якогось хірурга

Як тихо тут: земля і сонце!
Уже ліщина попустила
Свої світильники довгасті,
І крихко розцвітає ряст.

Як мирно тут: тобі на руку
Упала скакавка плеската.
В воді озерець джерелянки
Кують задуму лісову.

Прислухайся: десь за горою,
За верховинами дерев,
Облоки ронять краплі світла
В уважні розплески весни.

Побудьмо тут. Тут всі дороги,
Що землю, втомлену любов'ю,
Вели до нас, її найменших.
Побудьмо тут на самоті.

1929

З книги "Поезії"

_______________
Скакавка – жаба; джерелянка – вид жаби; облоки – хмаринки.