Слова живі, не паперові,
але й вони – то тільки звук.
Розмова стихне на півслові.
Цілую губи, пальці рук.
Слова банальні, однотонні
згубили сутність, певний зміст.
Шляхи далекі. Ти у втомі.
У пізню осінь милий гість.
Для тебе все, щоб очі карі,
в цей вечір не були сумні.
Цей інтер’єр, його деталі
і парафінові вогні.
Розвіє вітер сіру мряку,
погасне осені потоп.
Прогнози вірні були Раку,
правдивий, мудрий гороскоп.
Зблизька я бачив очі карі,
не із портрета через скло.
І не важливо, що там далі.
Важливо те, що це було…
08.12.09.

Хіба це так важливо – озирнутись?
Струснути з пліч запитуючий погляд.
Щоби при цьому відчаю всміхнулось:
І впали на бруківку квіти жовті
Бо осінь вже. І квітам час згоряти
Під плескіт хвиль натомленого сонця.
Невже це так важливо – зупинятись,
Помітивши чиюсь пусту долоню?
І похапцем вкладати в неї вірші,
Перш, ніж прощально відвести обличчя?

Так, це важливо. Хай це вчинок Сари.

Бо й озирнутись можна надто пізно.

Пам’яті Н. Давидовської


Ще треті півні сплять на рушниках,
І думка не знайшла зі словом згоди.
Спить дивний Сад у білих пелюстках,
Не знаючи ні сонця, ні негоди.
Час зупинився, лист не шелестить,
І сонце, й вітер в вимірі інакшім.
Блискуча порцелянова блакить:
Земля і Небо – все чуже, не наше.
Тут поєднались Осінь і Весна,
Тут Ніч не поспішає День змінити.
Трикрилий птах не дзьобає зерна,
Не поринає в таїнства блакиті
І не співає, як було колись…
Збулося…
Смерть? А чи початок притчі?
«Трава полинна і зерно гірчичне»,
Бодай хоч десь би соняхи звелись!
Хрестата тінь у мреві між дерев –
Чи ти це?
Очі ж пахли липовім!
Хіба ж так люблять,
Щоб піти на смерть
В Сад Вічності
І стати серед мрев,
Немов стеблина в царстві суховіїв?!
Хіба ж так люблять,
Щоб любов вросла
Корінням в душу і її ятрила,
Та вічним болем таврувала крила
(а в тебе ж і не два, а три крила)?!
Тут тиша «після», ось чому
Мовчиш.
Чи ж слово всує, це уже
Спокуса?
І біль сторукий, і любов стоуста –
Це все у віршах плаче і болить,
І світиться,
І падає дощем,
І міниться веселковим розмаєм,
І висіває в серце тихий щем,
І мукою солодкою карає.
У амфорі, на самім її дні,
Де скрито на віки жіночу сутність,
Горить лампада так, як восени,
Згоряють клени, тихо і разюче,
І… безборонно.
Ти іще гориш,
Ти світиш,
І наповнюєш світінням
Той дивний Сад, що снить
На самоті
Твоїм натхненним чудом воскресіння.
Уже не роз’єднати – Вірш і Сад!
А, може, смерть – життя, не знане
Нами?
Горить свіча, і падає сльоза.
Травою з серця проростає
Пам'ять…

Ти, завмерши, втупишся у вогник
Свічки на Різдвяному столі
І така між вами є безодня.
А здавалось: руку простягни..
Дорости. І стати очевидцем.
Очевидне вічністю горить…
Вогник тихо щось по серцю пише
Але серцю зовсім не болить.
Ніч така.. На всіх зійшло спасіння
Тихо. Без фанфар. І без прикрас
І спокійно дихає прозрінням
Свічечка
Уже у котрий раз.

Почитайте мої вірші,
Вони зіткані з світла і сонця,
Вони в дім незвичайний віконце,
Де живе моя крапля душі.

Увійшовши в мій дім – не ламайте,
Не топчіть все важким черевиком,
Не сподобалось – просто закрийте
Двері в світ, до якого не звикли…

2009р.

Тут центр Всесвіту –
Дитя у ясликах лежить.
А Його Мама тихо спить,
Вона іще всього не знає,
Яка жорстока смерть
Її Дитя колись чекає.
Він виросте і скаже всім,
Що Він Спаситель,
Цар світу і нещасних
Покровитель.
Та не приймуть Його усі,
А лише добрі,
З світлом у душі.

Хто бачив Його чисті очі?
Вони, як сонце проти ночі.
А погляд сильний,
Сповнений любов`ю,
Як можна було
За любов завдати болю?
Як можна було
Йому в очі наплювати?
Як можна було
Його ні за що побити,
Розіп`яти?
Як можна було
Стати натовпом жорстоким
І захотіти знищити
Цей Погляд Одинокий?
Який все міг
Та голову схилив
І дав Себе убити,
Щоб ми могли
В любові вічно жити.

Ісусе, я кладу своє життя
До Твоїх ніг…

2009р.

Магнолії пахнуть
В зеленому парку
І птахи співають
Весняних пісень.
Присів сивий дід
Посидіти на лавку,
Згадати життя,
Пригадати усе…
Він довго зажурено
Міряв очима,
Голубку біленьку,
Що рядом була.
А чорна ворона
ЇЇ все гонила
І гнала подалі,
Бо рядом жила.
Подумалось діду:
«Голубка біленька –
Це перша дружина,
Що Бог мені дав,
Вона була ніжна,
Гарненька, маленька,
Всім серцем любила,
Та я тільки злився –
Її не кохав.
Вона всю війну
Мене дуже чекала,
Молилась, просила
У Бога життя,
За мене ночами
Сльозу проливала,
Боялась, що з пекла
Нема вороття.
Завжди відчувалась
Її дивна сила,
Яку пояснити
Не міг я тоді,
Молитва її була
Сильна, як крила,
Мене захищала
В бою від біди.
.
Вернувсь я із фронту
Живий і здоровий,
А діти маленькі
Уже підросли.
Та я - біс в ребро,
Був такий гоноровий,
Пішов по жінках
Відпочить від війни.
Знедужала жінка
І скоро померла
Не довго за нею
У серці тужив,
Подумав – життя!
Все, мабуть, так і треба,
Собі іншу пташку
Швиденько зловив.
Та пташка давно
Вже за мною дивилась –
Літала, шукала
До мене піхід.
А я, як хлопчисько
У неї влюбився.
Вона ж всередині
Була наче лід.
Красива й холодна,
Жорстока, недобра,
Довбала мене
Своїм дзьобом в висок.
А я все гадав,
Це ворона – чи кобра?
Жахався її
Непростих витівок.
І в мене усе у житті
Шкереберть полетіло,
А сам інвалідом зробився,
Роботи нема,
Ворона моя
Краще жить захотіла,
Від мене швиденько
Назавжди втекла.

Один залишився.
Не знаю як жити.
Дивлюся на білу
Голубку у ніг,
На серці так сумно,
Аж хочеться вити,
Чому я в житті
Зрозуміти не міг
Такі прості речі
Як щастя, як доля,
Чому я, голубко,
Тебе не зберіг…»

2009р.

Знов калюжами відлига
по дорогам розтеклась.
Дітлахи хотіли снігу,
та Зима сказала: «Зась!».

«Зась» морозу і снігам,
грудень знов водою стік,
і Зима шепоче нам:
«Мокрим буде Новий рік...»

Сіро мружаться дахи
на безлико-сіру вись,
поховалися птахи,
навкруги лиш мряка й слизь.

Але серце просить казки,
й, переходячи потік,
прошу Зиму я : «Будь ласка,
хочу снігу в Новий рік!».

“Я є те, що я бачу”.
Петро Гейдек.

Зав’яжіть мені очі, я не можу вже більше дивитись!
Бо чим більше дивлюся, тим більше втрачаю себе.
Зав’яжіть мені очі, своїх візій, як пекла, боюся.
Я художник реальності. Трішки невдалий поет.
Ось колаж моїх бачень шматують очима прохожі,
Все одно їм, що рветься від цього зболіла душа.
Я не можу дивитись на світ, що засліп без любові,
І не хочу любові, яка дотепер не сліпа.
Ці полотна на стінах.. Крізь них пробивається світло.
Це душа моя світить в картинах, тому ще живу.
Я є те, що я бачу, а зовсім не те, що я хочу.
Зрячі руки і серце як хрест я у вічність несу.

Промовляється СЛОВО, щоб бути ПОЧУТИМ!
І з’являються вірші, щоб ранити душі
Байдужим…
Що ж, нехай кровоточать, -
Лиш болем народжують перли.
Хай намистом розсиплються вірші
відверто!
Ми для легких шляхів не придатні
Одвіку.
Було Слово Спочатку.
Не для себе було, а – для світу.
Ще до з’яви поетів світилось
В безодні.
І чекало на зустріч з собою
в поета невИразній мові.

Не карайте самотністю –
Сторицею вам повернеться.
Лиш Любов’ю і Вірою Вічність озветься.
Є незримий зв'язок із несказаним словом
Воскресіть його серцем своїм,
Своїм болем.

Не для себе було, а для світу.
Було слово спочатку
В безодні

Безлико…

(біля портрету Наталії Давидовської роботи Володимира Слєпченка)
Увертюра
На фіолеті,
Як того бажав,
У оксамиті,
Як вона хотіла,
Художник жінку малював.
А храм
Угору простягав
Готичні шпилі.
Він був не тлом –
Окриленим єством.
Її єством!
(вони утрьох це знали)
Сиділа мовчки
Жінка під вікном.
Він малював.
А той готичний храм
У глибині народжував хорали.

Жіночий голос із різними модуляціями
на тлі музики готичного храму.

Прийшла із нівідкіль,
Піду в нікуди –
Загальна доля всіх,
Хто на Землі.
Безперестанку поспішають люди,
Хоч і не знають,
Як і де іти.
І стоси правил, і законів стоси,
І сотні мікрофонів у ефір!
А десь у луках
Перестиглі роси
Очікують давно моїх слідів.
І вірші,
Ненароджені, незрячі,
Іще шукають власних слів, гарячих!
І зміст іще свій знають
Не до дна.
Та б’ються під грудьми,
Немов дитина,
І десь між ними
Пісня лебедина,
В якої і не два,
А три крила!
Можливо, я десь в часі заблукала,
Живуть інакше на Землі жінки.
Мені ж було завжди цього замало!
Мені хотілось більшого завжди!
… «Летюча жінка»…
Кара, а чи знак?
Володарка, а чи жебрак?
Не знаю.
Я крізь торішнє листя проростаю
Стеблом, що стине на семи вітрах.
Я одночасно в небі й на Землі.
Де я своя, а де чужа, - шукаю…
… Спливає час. А там, на полотні,
Інакша жінка. Їй мої пісні
Незнані,
Ось тому і не співає.

(Голос художника на тлі музики портретних фарб)

Таке буває раз на сотні літ,
А може, раз у тисячу,
Щоб двоє
Злилися духом
Й стали світлим болем,
І світлим сяйвом,
Що іде з глибин
Отого дивовижного єства,
Яке Любов’ю здавна називають.
Спливає час,
Та він не має влади
Над Храмом,
Що поринув в небеса.
Ось так і ти –
Мій дивовижний храм,
Буденності і часу не підвладний
Очікувана!
Кликана!
Жадана!
Нетлінний мій,
Мій дивовижний скарб
Ми – понад часом!
Нас любов єднає.
На фіолеті як того хотів,
Я не портрет писав,
А гімн коханню,
Де кожна фарба
Має голос свій.

Пишу я віршики, віршики.
Писаночки, пасочки, крашанки.
Пишу нерозгадану літеру
Яку я знайшов біля мазанки.
Пишу своїх поглядів стрічечки,
Які догорають в ліхтарику.
Замість їх запалюю свічечки
з яких запалають фонарики.
Як шепітом стін я пробуджений,
І обертом в зв'язці ключа,
Мій простір кордоном порушений-
Знов падаю я без плеча.
Безтямно нагріло нам сонечко.
І бродить комаха на гіллі.
Відродженням навпіл побуджений
Збираю квітки на довкіллі.
І стильно малюючи пекло
Залишу я шанс для людей.
Бо як же не вірити в Бога,
І як не співати пісней?

18.04.99

О, як тобі хотілося землі...
Шматок. Окраєць. Щоби син і древо...
І я здирала із долоні лід.
І йшла по сина... Сніжна Королева.

А нині пальму юну обійняв...
І в мене - поступ. Вивільнились руки!
Вкриває діаманти порохня...
Шматком велюру радять пил змахнути.

Нестримна злива пригина зело,
Вернула блиск очам, а трону - барву...

Мені поталанило: літ багно
Уїлося лише в ялину крайню.

Усе замерзне. І лишиться син.
А ти... чому не грієш - з висоти?


2009

----------------------------------
прохання вірш не оцінювати,
коментар при бажанні. :)

Тиша змальовує даль
Над золотавим кленом.
Зеленим
Вітром обласкана осінь.
І золоту пектораль
Використання щоденне
Точно не зносить.
Досить
Наших розмов ні про що,
Краще милуйся дивом.
Злива
Шипшинових ягідних сліз…
День не даремно пройшов,
Листя береза згубила
Серед сестер беріз.
Ліс
Вбраний в багряний шовк
Нас таємничістю кличе.
Обличчям
Грабів, дубів і пожеж.
Наче зубастий вовк
В голову селиться відчай,
Страх без кордонів і меж.
Простеж
Осінь у повній красі,
Листя, що пада з неба
До тебе
В розкриті долоні очей.
Істини наче прості,
Просто прослухати треба
Етюд осінніх речей.
Ось цей.

Зло радить:
„Оспівай тепер Добро -
По зраді ближніх...
Починай!
Зумієш?"
І цьвохка мокре тіло канчуком…
І кожен пошморг посипає сіллю…

А я – Добра скавуче цуценя –
Лижу канчук, просяклий сіллю, кров’ю…

Здійнявся вітер...
Мов кору, зідрав
Зимове хутро.

Дайте кухлик сонця!



2007



------------------------------

Прохання не оцінювати, лише коментар,
якщо є бажання. :)

1

Ось ти й прийшов.
А зарікався: ”Ні,
Ніколи не ступлю на край порогу!”

Заходь у світ лілей, сліпих дощів.
Ледь-ледь не оросила його кров’ю...

Прийшов.
Зірвався з ретязі, джигун?
Із глиною у дзьобі не ширяю.
Навстріч тобі з конівкою не йду:
Калиною
обіч вікна
буяю…

2

Діждися кетягів!
Не варто зеленцем
Розлогий відчай в тиші смакувати.
Я знаю: в жовтні перебродить щем
В сяйну Жагу, що серце твоє спалить.

Тут досить місця.
Падубом зростеш.
Одягнеться пагілля в гостре листя…

Рубель ще тліє в сінях.
І рубець
Пульсує - довгий, ніби маґлівниця...



-----------------------------------------
Прохання не оцінювати вірш, лише коментар при бажанні :)

Підбіг до папи, підбіг до гуру,
Вклонився низько, змінив свою «шкуру»,
Вчора був вовком – сьогодні ягня,
Швидко плодиться народна брехня.
Лета із князем, стрічка з вождем,
Прапор з серпанком, або з вогнем,
Символ оранжевий, синій, червоний,
«хліба й видовищ» – девіз всенародний.
«Втягнути», забрати, щоб стати великим,
Всміхатись чи плакати – бути «дволиким»,
Схопити за «баки» й просити останнє,
Що секта, що партія – все антиморальне...
Одні роблять добре, допоки їм добре,
А інші втішаються з горя у горе.
Без віри, без сили, лиш плоті війна,
Людина – свобода, ілюзія – гра.

Не люди, а вовки. Ми – стадо, поголів’я,
Куди веде вожак, так і йдемо «туди».
Без думки, без ідеї прогнулися на гіллі,
Упали в темну землю, де вік не прорости.
Коріння загубилось і листя полетіло,
Святе для нас буденність, мораль, як не було,
Духовне ніжне серце байдужість охопила,
І горе, як бур’ян, глибоко проросло.
Шляхи пройшли хрестами. Зустріли і забули,
Всміхались і ридали на тому роздоріжжі.
Допоки Всесвіт в стаді, без долі людство буде,
У сутінках надії, застійнім протиріччі.

1

...до тіла Гладіатор путь проклав.
Так прозивали позаочі хлопця,
Що рік щоночі жіночок лякав.

- Крізь шибу в дім заходить... Ще до сонця!
А обира, - шепталися, - красунь...
Не убиває, лише гладить здобич…

Того зухвальця юного боюсь.
Ще бовваніє рук холодний обруч...

Мимо конопель, що збігали в яр,
Йшов
Гладіатор
по дорозі
скісній...
Окрай вікна невидимим стояв -
І споглядав... мене на фоні лілій.

А в рань скуйовдили волосся ті персти,
Що не зривали звізд – в сяйнім екстазі...

Гуло
нажахане
містечко Яготин:
„Кого ж зухвалець обере на завтра?”


2

Потому ми стрічалися не раз:
У сквері, в магазині – випадково.
Юнак хрипів: ”Моєю не була…
Я… шибу виріжу… Мене ти...хочеш?!”

Палав у серці страху буйноквіт.
Забути, не приходити - благала...
І всує марила: коли б посеред віт
Ніч
паладина
вправно
змалювала.




--------------------------------------------------------

паладин - середньовічний лицар.

--------------------------------------------------------------

Прохання не оцінювати вірш, лише коментар при бажанні.

Моя країна – це театр із абсурдом,
Драматургією, людським плачем і сумом,
Забутим пошуком, незрозумілим домаганням,
З людського розуму жорстоке це «знущання».
В моїй країні модні хабарі,
Підлещування, хитрість та мовчання,
Якщо «ми є круті» – то ще «живі»,
А якщо ні, то смерть або страждання.
Моя земля не винна, що її
Заперли в мідь, як чорну невідомість.
Вона любити хоче, та з моря сліз
Ослабла, втратила свою свідомість.

Атака демонів, зациклених невротиків,
Загублених ідей, закритих аксіом.
Так, як Бодлер колись впивався від наркотиків,
Так я шокована від застарілих догм.
Бажаю утекти, щоб Новий Світ побачити,
Де можна вільно жити, любити без образ,
За рух свідомості, прогрес, творцю віддячити,
Боги ж науки проклинають нас.
В очах – ненависть, кинутість, забутість,
Система, вир відірваний від дна.
Ті, що імперську славили могутність,
Тепер майбутньому бажають зла.
І маска маску змінює «еліта»,
Політиканство, ступінь бандитизму,
А ми – ридаємо, ми – молодь не побита,
Що повна «радості» й гіркого критицизму.

Залетіла пташина
В холодну печеру,
Захотіла відчути ТВОРЦЯ атмосферу.
І вдихнула наркотик -
«Богемне життя»,
Як екстаз, як багно,
Смерть, «гламур», каяття.

Нас двоє – я і Мелларме,
Холодний піт біль обмиває,
На вулиці Бодлер шукає
Щось біле, чорне і нове.
Нас двоє, але я одна,
Самотність, мов нектар вечірній
Зриває квіти зла осінні,
І досягає мого дна.
Усі, як одиничний вектор,
Об’єднані в космічний острів,
Ми є незнані світу, гострі,
Новітній для пізнання сектор.
Роздвоєність мистецтва, віри,
Свідомості, думок і дум,
Навіює в поетів сум,
Й краде останні наші сили.
Я, Мелларме, Бодлер і По,
Із горя випили вино,
Що всім нагадує психози,
Марихуани нові дози.
Прості і щирі сподівання,
Як вияв творчих сублімацій,
Де я й Бодлер, там вік вагання
І не прочитаних нотацій.

Нарешті я пізнала, що хотіла,
І зрозуміла колір майбуття...
Відтінок Мій підносить світ на крилах. -
Відтінок Твій під назвою «життя»…
***
Мій погляд став незвичний, мов безсмертник,
Де бачу все – галактику і простір.
Я сплю – цей сон невидимий бешкетник,
Гіпноз чарує дух, але не очі.
***
Проклятий той, хто творить наосліп,
Зриває одяг з безглуздого генія,
Вбирає нечисте, йдучи босоніж,
Для кого система – наступна серія.
***
У авангарду духу виросли крила,
Він схожий на сумного ангела,
Усім до смаку ця незвична сила,
Та не проникнути в дивне марення.

Що таке правда?
Що таке світло?
Два протиріччя,
Темні й помітні,
Дві особливості,
Два кольори.

Правда – стан істини,
Світо – це ти.

Категорія Схід,
З елементами містики,
Де згубився наш слід
І мистецтво політики?
Легко жити, як всі,
Під крилом дядька «Велеса»,
Ніж побачити правду
З піщаного берега….

Найкраще в молитві – свобода,
Забутий в свободі – рух.
Пропала на істину мода,
В повітрі літає пух.
Погасла іскра чутливості,
Знання втратило зір.
Всім знана сила кмітливості
Влилась в хаотичний Вир.
Безодня та істина – поруч,
Рука простягається в вічність.
Як жертву на вірність Богу,
Філософ приносить магічність.

Епідемія – симптом божевілля,
Інкубація з лейбою в носі,
Мозок в «кайфі» від горя й похмілля,
Тіло скорчене в екстреній позі.
Телефон в стані очікування,
Простирадло зволожене потом,
Візуальний метод навіювання,
Лупить нерви злим анекдотом.
Екзистенція в стані піару,
Шторм бактерій, брехні, алегорій,
Епідемія – синтез базару,
Й політично-свинячих теорій.

Коридор білий і день білий,
Більше нічого.
Були колись мрії, пропали сили,
Від згубного золу.
Барикади свідомості, чорної гордості,
Впали на плечі.
Гуде платформа, нова форма,
Першої смерті.
Так довго чекала, віри не мала,
Про вічне світло.
Співом крикливим, трохи ліниво,
Молилась тихо.
Встала на ноги, побила пороги,
Гіркого лукавства.
Зібрала ріки, винайшла ліки,
Від сірого рабства.
Народжені світлом, навіяні вітром,
Жовті світила.
Човном синім, місяцем білим,
Заграли вітрила.
Істина мила, небесна сила,
Стоптала дорогу.
Голосом щирим, внутрішньо чистим,
Привела до Бога.

Самотність - моя спокута,
Побитий життям реалізм,
Сузір’я, прокляття, туга,
З срібла іржавий ніж.
Кохаюсь в самотності, каюсь,
Мов привид блукаю тунелем,
Хапаю надію, читаю
Серця свого бестселер.
На чорному тілі плями,
Щастя одного року.
Видавлюю давні рани,
З плодів чуттєвого соку.
Самотність – напрям у вічність,
Зустріч з самим собою,
Зародок нової сили,
Промоутер мертвої долі.

Аметист – самоцвіт життя,
Зречення, протест без дияволізму,
Брахманічний запал і війна,
З натовпом простого оптимізму.
Циліндричні шматки каміння
Пробивають шкіру до крові,
Каплі червоної фарби – прозріння,
Шлях від смерті до любові.
Аналіз, самозаглиблення, душа,
У руці скляний аметист,
Ниткою спадає з язика,
Білий, дощем помитий лист.
Скинуте з серця брудне каміння,
У потаємному серпантині істини,
Накрилось ковдрою нічне проміння,
З думками про те, у що ми вірили.

Хвороба нового століття – пофігізм,
Нейтрально фарбує білу стелю,
На ній відбиток літер – «гедонізм»,
Відлуння вологості сухої пустелі.
«Тук-тук» енергія серця відгукується,
Душа, як пінопласт розвалюється,
Щирість під ідіотизм маскується,
Любов в тіло стрибати вагається.
Манекени насолоди та бажань тусуються,
Не знаючи суті справ, просвітлення,
На тупій вірі сила світу ґрунтується,
Бога пояснюють, як математичне креслення.
Знаходять мінімум із максимуму,
З бульваром злилась інформація,
Духовність порівнюється з баксами,
Нове слово – свіжа дотація.
Хвороба століття – відсутність світла,
Тотальні прогалини в свідомості людства.
Та сила, що усім здається чиста,
Трансформер нового самогубства.

Не такий як усі, його дух має запах,
Щось таємне та вільне у образі цьому,
Емоційний, дикий по-новому запал,
Уподібнює вітер до сизого грому.
Тут немає депресій, сонного погляду,
Діє сила тяжіння, як поклик вперед,
Знов кордони стабільні знеславлюють владу,
Знов пророки виводять народ із багнет.
Мікрофон біля вуст вибухає гарматою,
Істерично зітхає суспільство забуте,
Гасло рухатись кроком стало порадою,
Ехо слів занурює розум в минуле.
Обпадає листя старої неволі,
Як гвоздикове поле, земне співчуття,
Не такий, як усі – жертва дивної долі,
Генерал піднебесся, людського життя.

І
Аби копійку не втрачати,
Поперлася в село.
Згадала, що просила мати
Кров’янки півкіло.
Придбала моркви, бараболі,
Цибулі, буряків.
Та радо дякувала долі,
Що чоловік зустрів.

ІІ
Ледве виповзла з маршрутки,
Перейшла дорогу,
Чоловік хапає сумки
Та… ламає ногу.
Крок ступив… Зусилля марні.
Платить за машину.
Їдуть на таксі в лікарню
Накладати шину.
Хабара хірургу тика,
Ще за гіпс та плівку.
Стогне жалібно каліка,
Просить на горілку.
«Економила ж раніше, –
Жінку точить думка.
– На цей раз у тричі більше
Коштувала сумка».

Якщо немає бажання жити,
Очі не бачать світла нічного,
Коли стоїш, а хочеться плисти,
Збираєш воду з гирла пустого.
Якщо смерть для тебе народження,
Нова сорочка з загубленим ґудзиком -
Наша віра про нове Відродження
Схожа на смак чаю з бубликом.
Канцероген сумної замріяності,
Про життя, як смерть, а смерть, як життя,
Змінились рамки духовної зрілості,
Відкрився простір нового добра.
Наповнене серце вітамінами щастя,
Істини, знань, структури буття,
Життя стало вічне без плоті й зізнання,
Як сутність умовна гіркого кінця.

Чорно-біла країна, чорно-білі міста,
Цятка Всесвіту синього, життєдайна вода.
У колонії людства поза рамками догм,
Заховалась дитина з свідоцтвом – «любов».
Народилась дивачка з вуст відкритого неба:
Ексцентрична, замріяна, блискавична, весела,
Принесла всім надію - чудодійний нектар,
Що заживлює рани, розриває вулкан.
Розцвітають таланти і мистецтво правління,
Делікатність, довіра, чистосердне сумління.
Вся смарагдами вкрита й позолотою ніжною,
Розтопилась любов в безкорисливій місії.
Все, що чорне є білим, а що біле є чорним,
Де померла любов, там початок неволі.

«Од отця Орія походите, і він в лиху годину знов народжується серед вас…» Велесова книга.


1
Вони штовхали геть драбини куті,
Трощили люто палями щаблі,
А ті все дерлись. Лізли, щоб наткнутись
На гострі окривавлені щаблі.

Три тижні не стихала люта січа,
Відтоді, як Батий привів орду.
Повсюди гук чужинського наріччя,
Верблюди, скрип возів і кінський дух.

Ворота Лядські впали під тараном,
І ринула орда в тісний провал.
Бенкетував Батий! Але зарано:
За ніч узвЕли поруч новий вал.

І знов клекоче бій несамовито!
Та враз хитнувсь, розкинув руки вшир –
Немов силкуючись нукерів зупинити –
І впав на мур останній богатир.

Вогонь і меч вершили дику тризну.
Палали хати, корчились тіла.
І був солодкуватим дим Вітчизни,
І чорна мла на Київ налягла.

Понурий ряд рабів світловолосих,
Дівоче голосіння, хтивий сміх.
І волокли живий товар за коси,
На площі впевнившись в незайманості їх.

А навкруги димілася руїна,
І Десятинні впали куполи.
Підпливши кров’ю, мати-Україна
Своїх дітей тулила до поли.

Захрипли дзвони з горя і розпуки.
Розтерзаний, чорнів іконостас.
Сліпий чернець підняв до неба руки –
О, Господи, за що караєш нас?

Устами Первозваного Андрія
Прорік ти славу, що не відлуна
Й на цих горбах засяє наша мрія ...
Та де ж та ласка Божа? Де вона?

І вдарив грім. Сяйнула блискавиця.
Святий Андрій постав перед старим.
- Не богохульствуй! – І підняв десницю –
Не всі боролись із врагом лихим.

Он, княжі раті відійшли за обрій.
Не помогли. Та мудрий Божий глас.
Ваш праотець, засновник роду, Орій
В смутні часи родИться знов між вас...


2
Я знаю стільки, скільки пам’ятаю.
Сочиться час через піски віків.
І те одвічне „Моя хата скраю”
В кривавих ранах вражих канчуків.

Душа Вкраїни знов кричить від болю
У сутінках неправедних і злих.
Вори в законі вершать наші долі.
Для них ми тільки бидло і козли.

Їм легко правиться в байдужості совковій,
В пітьмі чужих думок, чужих речей.
Та народившись в пелені Дніпровій,
Народ зірвав пов’язку із очей.

Вперед, на площі! Світло оживляє!
Відчули ми, що Бог присутній в нас.
Із нами Правда, що усе здолає!
Прабатьку Орію. Вставай. Прийшов твій час.

Садок колгоспний біля хати ,
Там яблука сусіда рве,
А що не зможе обірвати,
Обов`язково обтрасе.
Ставок колгоспний біля саду,
Сусід сітями риб краде,
А що не зможе сам дістати,
Поглушить все і підбере .
Ось пасіка колгоспна біля саду,
Там бджоли мед собі кладуть,
Сусід і тут зробив засаду,
Та бджоли мед не віддадуть!
Медпункт стоїть біля колгоспу,
Сусід туди щосил біжить,
Його скусали бджоли-оси,
Він дуже хоче бідний жить.
Ще цвинтар є біля медпункту,
Когось туди уже несуть…
Спи, не тривожся прорахунком
Та й мертвим бджоли не гудуть.
А все так гарно починалось.
Природа, сад, плоди ростуть
І може б все іначе склалось,
Якби обрався вірний путь.

2009р.

Смеркає…
Білий світ за вікном
Засинає…
А в хатині матуся
Дитятко мале колихає.
Цілий день працювала
І дуже стомилась.
Над колискою ненька
Тихенько схилилась,
На синочка свого поглядає,
Задумавшись,
Про його щастя гадає.
Яка доля чекає
Маленьку дитину?
Чи підтримає хтось
У нелегку хвилину,
Чи змужніє,
Людиною справжньою
Стати зуміє?
Чи добром його серце
Наллється,
Чи гніздечко щасливе
Сімейне зів`ється?
І заснула, як пташечка
Над пташенятком.
Та й поринула в сон
Із забутим початком,
Де вона сизокрила пташина,
А дитятко – доросла людина,
Самостійно крокує
По білому світі.
А вона голубицею
Сіла на віти,
Заглядає тихенько
У рідне віконце,
Де синок поживає її,
Любе сонце.
А синочок сидить
За столом, п`є горілку,
Лає словом лихим
І не знає зупинку.
А у хаті побито усе
І пропито,
Що батьківською працею
Було нажито.
Б`є безжалісно
Рідну єдину дитину
І мордує нещасну
Змарнілу дружину.
Стрепенулась голубка
На вітах зелених,
А у грудях серденько
Забилось шалено.
І в душі обірвалося щось,
Заболіло.
Від нещастя пташина
Уся затремтіла,
Закричала, заплакала
І розбудилась.
Вся в сльозах, ще не вірить,
Що це все приснилось,
Вже не пташка вона,
А людина
І в колисочці спить,
Посміхається мило дитина.

Розплакалась мати,
Здіймаючи вгору
Зпрацьовані руки:
«Господи! Та за що таке горе,
За що такі муки!»
А Господь із небес
Їй відповідає:
«Бо молитви твоєї за сина,
За долю не має…»

2009р.

Місячна ніч над ставком.
Хвилі тихенько зіркам
Колисковую пісню співають,
Ще й соловейко підспівує
В соннім зеленім гаю.
А зорі, як діти, у хованки
З хмарами грають,
Місяць на хвилях будує
Сріблясту доріжку свою.
Верби стомились за день,
Схилились водиці напитись,
Горді тополі, мов сторожі
Стали у рівний рядок.
Кручі хотіли б водою умитись,
Та більше не можуть схилитись,
Просто стоять і радіють,
Торкаючись хмар і далеких зірок.

2009р.

Над усе люблю читати
й роздивлятися книжки:
щоб про світ багато знати,
розкриваючи дужки
з таємниць землі і неба.
Добираючись до знань,
кожний день читати треба,
і без примусу й вагань.
Наче небо - світ книжковий,
і справжнісінька зоря -
кожна книжка. Лет казковий
за кордони, за моря...
Хто такий Шевченко - знаю,
Гоголь, Пушкін і Франко.
Так, читаючи, й всинаю,
приколисаний рядком.
Не зречуся я читання
нізащо, того не жди...
Книга, правда, не остання
на столі моїм завжди.

2004

...Вітрисько нив під музику чиюсь.
Я плакав за вітчизною по ночах,
Відкривши раптом: смерті не боюсь...
Зі Шляху би Чумацького не збочити…

(Ігор Павлюк. З поеми
«Паломництво характерника»)

…Йой, москалики мої, йой, москалики…
Все ви дивитесь на мя, все ви скалитесь…
Я ж у горленьку у вас колом-кісткою…
Я ж в кошмарних ваших снах з Січі звісткою…

…Йой, москалики мої, що ж ви плачете?
Я ж Петром і Катериною позначений…
Колимою і Бутиркою розбещений,
В тридцять-третім-сорок-сьомім перехрещений…

…Йой, москалики мої, все гукаєте…
Все чатуєте на мя, все шукаєте…
А я в чорному яру сірим вовчиком…
На весільнім рушничку чорним шовчиком…

…Я у синіх Небесах Сонцем-Соколом…
Деревлянським комаром в оба ока вам…
Я в поспілих колосках кров’ю-долею…
В білій хаті круглий рік хлібом-волею…

…Пошукайте ж ви мене… Пошукаєте…
Все кохаєте мене, все не каєтесь…
Зірка впала у Дніпро, значить, збудеться:
Все згадається…
Про все…
Не забудеться…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 23.12.09 р.

небо молочне зависло над нами
не осягнути вшир
чалиться місяць на заячу пам'ять
як усурійський тигр

світить пажерно то світить-муркоче
на озимілих нас
хитро вилискує погляд всеношно
пряжить неначе прас

ми віддаємося в пазурі люті
ми прижилися там
місяць сміється щербато на кутні
лиже свій ратний шрам

дійво горішнє уприсьорби хлебче
лащиться у сліди
він приручив нас у нього ми перші
мусимо поруч йти

2009

(Романс для нас)

…Без зайвих слів, без всяких там образ,
Вона покинула його без зайвих фраз...
І в пам’яті зостався тільки образ –
Неясна тінь, мара, нечіткий обрис...
Слід на піску, який у шторм вода змиває,
Міраж в пустелі, що за обрієм зникає...
Записка на столі: “Прости й прощай...” –
І недопитий кимсь із них зелений чай...

…Без зайвих слів, без всяких там образ,
До нього знов прийшла вона, без зайвих фраз...
І він відчув ще раз в душі цей світлий образ –
Весняну рінь, пера, як скрипки, обрис!...
Слід на піску, котрий її стопа лишає,
Оазис-сад, який за міражем зростає...
Записка на столі: “Ти просто знай!...”
І губ її печать, терпка, як чай...

…Без зайвих слів, без всяких там образ,
Вони гармонію плели без зайвих фраз...
Він малював на полотні прекрасний образ:
Небесну синь, живі вітри, і Сонця обрис...
Й як хвиля слід її з піску у шторм змиває,
І як оазис міражами обростає...
Записка на столі: “Спішу!... Стрічай...”
І двоє душ, що разом п’ють зелений чай...

16.08.2006 року,
м. Хмельницький

На парк уже лягає позолота,
З земним тяжінням бореться каштан
І нерухомий, мов дружина Лота,
Стоїть над річкою туман.
Розлита жовта акварель
Між зелені зів’ялих трав,
Колодязний сумує журавель,
Який у вирій так і не літав.
05.09.2009 р.

…Як добре мати світлу й чисту, білу хату...
Великий, власний, гарний, теплий, рідний дім!
А в хаті тій теплом втішається багаття,
А коло хати – добрі люди – батько й мати,
Красиві, сильні, вправні, молоді...

...А у садку під хатою – криниця,
А в ній – водиці кришталево-срібний дзвін!...
А десь у вербах щось воркує голубиця,
А під зірками душам двом ніяк не спиться –
Кохання тайни пізнають вона і він....

…Йду по стежині… Біля дому пахне димом...
Реве худоба, чути гомін голосів...
Я завше вдома – зримо і незримо –
Усе знайомо тут мені, усе любимо!..
...Загавкав пес...
На комин бузьок сів...

15-18.07.2006 року,
м. Хмельницький

В задумі він спитав: ну як, живеш?
І не почув самотніх обертонів.
Ти ще не вмер!
Коли вже ти помреш?
І так весь час хтось дискутує в скроні.

Немає правд, немає і оман,
Маленька смужка стерлася у часі.
І тільки заворожений Оман
Вдивляється у зорі в білій рясі.

Тепер куди лиш оком кину
Виблискує пожовклий глянець.
І я зажурену калину
Сьогодні запросив на танець.
Вона також була не проти,
Щоб я обняв її за стан.
Ми танцювали, нові ноти
Писав для нас густий туман.
09.09.2009 р.

У лісі, лісі білому
По срібному сніжку
Кружляють на галявині
Звірята у танку.

На дивній тій галявині
Ялинонька стоїть
І радісно, і весело
Вогнями мерехтить.

То зіроньки сніжинками
Упали із небес,
Бо вже настала ніч ясна,
Казкова мить чудес.

Ми з вами до ялиноньки
На танець поспішім,
Бо Казка нині проситься
До кожного у дім.

2009

Я випадаю з твого Всесвіту
І розбиваюсь об асфальт.
Ти на рушник, розшитий хрестиком,
Мої уламки позбирай.

Змалюй мене з асфальтних пустощів,
Бо вже немає світу мрій,
В яких я ніжилась від любощів
І щічки ніжив трепет вій.

Ти випадаєш з мого Всесвіту -
Повільно руку відпущу.
І тільки в серці дрібним хрестиком
Твій візерунок збережу.
24.12.2009