сокиру в руці не догледиш – вона не сама,
їй ближче до неба на ідиш отари і трави.
стискаючи губи, вивищуєш в кутиках славу,
і тиша гіркава, як пава, по небу сплива.

судома не втримає знічену крихту держави,
що – тінь морова – з волохатих колін вирива.
губи її щиро, щоб жниця не стерла слова,
бо з губ золотистих уже тятива кучерява.

коруючи в простори – мощі чи моці в шлеї, –
уривками ранку – над степом, над возом, над мозком
окрилює лоскіт – вертаються з поля рої.

над колосом хльостко, над білим бердичевим хльостко.
рубай поворозки, з розмаху – рубай поворозки…
до стертої млості утримуй в долонях її

цей час – як обростання хвилями.
по колу ширяться тіла.
і лиш деревами похилими
відпочиває омела.

стікають крильцями до кореня
хіба мурахи золоті
і засинають, упокорені,
в непокорованій воді.

підеш по горло в темінь ликаву.
як дріж холодний по спині,
канонізовано великими
здаються кратери на дні.

опалені або відламані
сліди отетеріють вглиб,
де відобразились на камені
гортанні силуети риб.

ще мить, і вал накриє голову, –
і я не знаю наперед,
чи відкладусь у цьому колові,
чи допливу до тих дерев.

і буду в омелі зманіженій
надію важити малу,
допоки хвилі не піднімуться
і не накриють омелу

Осінь знов натякає мені про своє повернення,
То дощем посіче, цвіркунам розладнає скрипки,
Згірклий дим понесе і раптово в обличчя оберне ним,
То листком пожовтілим пожбурить прямісінько в шибку.

Я читаю її послання поміж калюжами,
Намагаючись кожного разу минути Post Skryptum.
Я люблю тебе, осене, гостру, бурхливу, застуджену,
Але дай ще два тижні потішитись бабиним літом.

Спиваються художники, божеволіють поети.
Муза грає митцями в шахи.
Янголе-охоронцю, відгукнися, де ти?
Порятуй від жаху.

У свої ховаюсь недоліки.
Думаю, що, як це випадково?
Але ми таки алкоголіки.
Алкоголіки слова.

Малиновий ґудзик…і пахне весною.
І кава на кухні холодно-гірка.
А сонце гаряче, а ти не зі мною.
Мелодію вітру хоч чуєш зрідка?

Фарфорові ляльки, повітряні кульки,
Намети і зорі в книжкових лотках.
Закінчились в мене цілющі пігулки,
Що світ кольоровим робили у снах.

Меланхолійно, боязко, невпинно,
Штовхаю сіре небо подалі на схід
І мрію в формаліні сховати невинно
Сердечні рани всім людям на сміх.

Малиновий ґудзик…заплутані вії,
Знов у нестерпній легкості життя
Згубились думки, закінчилися мрії,
Невже це і є незбагненність буття?

Увесь той бруд, смердюче-чорний гуталін її емоцій,
шо терновим гадом уподОблює її Горгоні,
шо навмисне жалить і болить її саму,
увесь той біль, шо розтирається долонями в кишенях,
шо крихтами старого тютюну засипА її коліна,
уся безпомічність і гоноровість, вся безпорадність
і "Кому в табло?"
усе, шо лайновИм компостом
закрива її гортань на людях,
шо змушує давитись власним язиком,
старою сукою(собакою)смішити небо
гливким жалЕм
КОЛИ увесь той хлам, уся та емпатична дупа,
усе те, шо колись прорветься-протече
прозорим, мілілітровим етилом
скрапає, скрапотить їй на обличчя кислотою,
і засмердить паленим м"ясом та солодко-кров"ю,
лиш тоді
вона.
назве.
тебе.
любов"ю.

Засумували
Раптом дерева довкруж.
Час роздягання.

Знають, що вабить
Всіх не завжди нагота.
Барви найдужче.

Сукні пошиті з листків
Землю прикрасять –
Довгі, рясні з декольте
Й міні спіднички.

& 6 &

І не дивись на мене, мов чужинця,
Бо люба серцю рідна сторона.
Ти знаєш – тут дідів свята землиця,
Й могили предків береже вона.

З очей духовних спала пелена,
І сліпить душу – думка-блискавиця.
Пісень княгине! Їхня вишина
Чарує нас, як райдуга-дивниця.

Який цілющий цей п’янкий розмай!
Мабуть, не дочекається світлиця,
Щоб хтось бодай хоч квіточку приніс.

Як тільки засумуєш, то гукай
На повен голос і підхопить ліс:
“Ти чуєш, весно?! Принеси гостинця!”

Ловити осінь крізь прочинене вікно
І вітер відбивати від оголених грудей,
Міцне злизати й випити вино,
Від тебе заховавшись й від людей…

І смакувати тишу з білих стін,
І запалити довгі ароматні папіроси,
Для мене вірші наче кофеїн,
Для тебе кучерява, а в житті простоволоса.

І не чекаючи тебе ковтати рими,
Навколо шиї хустку обв’язати,
До потемніння у очах, і пілігримом
В молочному тумані заблукати…

Податись поміж дощ і листопад,
Мовчанням проводжати чиїсь кроки,
Дістати із кишені шоколад,
А потім – у всі боки, у всі боки…

Обоє знаємо, що це – уява,
Навіяна бажанням забуття.
А ти цілуй і пригортай ласкаво
На цій межі реальності буття.

Хоч я легеньким порухом руки
Спинитись намагаюся востаннє,
Та порух той зневірено-леткий –
Зникає у достиглому бажанні.

2009

Панове присяжні і пане суддя
За що звинуватили Осінь?
За те, що дощами ридає вона?
А крізь що їй пройти довелося…
Спочатку зібрала вона смакоти,
Наче Яків єдиного сина, у жертву
Готова була без вагань принести,
Віддала все й зробилась як мертва.
Скориставшись цим вітер-маніяк
До кісток обідрав її бідну. Зомліла…
Панове присяжні, засудимо як?
За те, що в душі наболіло?

Дайте щось від життя собачого,
щоб не вити від самоти,
щоби щось в цьому світі значити,
щоби мати до кого піти,
щоб не злитись від грошей нестачі,
від розпуки не різати вен...
Дайте щось від життя собачого,
Або просто – гематоген.

Зіниці море. Світу береги.
Коли ясніє – Богу вільно
відспіви бгати за покійних,
лоліт вкладати з краю берегинь

і робу емігранту одягти.
У цій кімнаті ти не перший,
хто голод никотинний з верші
затуплює вином до сліпоти.

До правоти доказуєш, що ти
був господом собі і сином
для матері, для світу – клином.
Те журавлине не візьмуть чорти

і скільки би не начертив – люби
себе, де батьківщина тихо
дається знатися на лиху,
на дзвонах щастя, рівчаках журби.

Її сльозою ти не розгубив.
Позастигала, наче магма,
як гріш, стиснула діафрагму,
дала впійматися коли знобить.

А що болить – то янгол встереже.
Прибережи серцеву пристань
на цю розмову якористу,
де на питання "ще?" холодне "вже".

Невже? Авжеж – цей берег полонить.
Невже те "вже" вартує ждати,
не знати як дотліє матір,
терпцем урвати родовиту нить.

Мов крики чайок, виплески тривог.
Коли видніє – божевільно
не відспівати за покійних,
аби нам вибгав трохи серця Бог.

11 Листопада 2009

Слабкий порух тіла.
Здригаюсь в фіналі.
Плекала. Хотіла.
А маю, що маю.
Описую коло.
Подвійне.В повітрі.
Німою рукою.
До когось.Нізвідки.
Де чорна безодня
вдивляється пильно
розвернутим дулом
на тебе. Повільно.
Болючим цілунком
у скроню прощаюсь.
В твоїх обладунках
з тобою вінчаюсь.
Кричіть! Панікуйте!
На всьому навчайтесь!
В«яжіть і лікуйте —
я більш не пручаюсь…

Заховались від шалу в простинь
Запізнілі зізнання в прозі
У багряних панчохах осінь
Пише казку на двох одну.

Я і досі вплітаю в коси
Запах слів і нічних морозів
Скрегіт снів на твоїй підлозі
Всі прощання і всі “люблю”.

Запізнілі зізнання в прозі
Заховались від шалу в простинь
Наш останній нервовий постріл
У голодну густу пітьму.
9.11.09

Чаклунка одягла свої обнови,
Ясного сонця стишила ходу,
Старанним пензлем обвела діброви,
І вже смакує грушами в саду.

Розсипала бурштинове намисто —
І на м’яких шовкових моріжках,
Під таємничий шепіт падолисту
Добродій-жовтень ходить по стежках.

Відсвічують багрянцем дивні чари,
Тремтять на листі крапельки роси,
І сонце нишком супиться крізь хмари
На тихі приворожені ліси.

Перегортає землю сивий леміш,
Мов сотні раз прочитані томи,
І сіє смуток з радістю впереміж...
Надворі осінь стріпує крильми.

Предивний сон!
Такий чудний спочатку:
Був день ясний,
І річка чиста-чиста.
І я, малий,
Стрімляв у воду рученятка,
І обіймала їх
Вода іскриста.

Та враз роки
Димами промайнули,
І та вода вже
Обпікає руки.
Бо в ній сліди
Чорнобильського мулу.
Бо в ній важкі
Ціанисті сполуки.

Я плакав у ві сні
Від того болю,
В отруті
Захлинаючись поволі.

Чужий подорожній,
туман спозарана,
до вікон чагар.
В кімнаті порожній,
мов пам'яті рана -
затихлий дзиґар...

(2009)

Смерть була у волосі, у голосі.
Дóлів з кóня. Це не з оперет.
Переблиснув, наче спиці в колесі,
Сріберний - із черню - той поет.

Сріберний - неначе в осокора
Вітром позавернуті листки.
Хай доп'є душа короткозора
Панахид осінні коньяки.

Що стоять, високі і повільні,
Між дерев, спрозорілих до дна.
Тіні всі похмільні - та в промінні.
Кожна друга жінка - неземна.

Неземна.... І він за видноколом,
Між промінь пливе на Божий згук...
Гасне осінь. Плине Римарук,
Темряву і плоть здмухнувши долу.
...................................................
Фук. Фук. Фук. Фук.


2008

Віриться не вітрові – стіні.
Сивині – по лíтах і по зимах.
Але ж ніч!.. А в ніч течуть вогні,
Скришуючи розпачі на згинах.

Наслухай: дотлілу оболонь
Живить гул зі сподів незатвердлих.
Невловимо - так, як біля скронь
Завитками в’ються кращі з мертвих.

І вустами куль і межиріч
Шепотять.
А луни – у крові нам.
Адже Україна… Адже ніч...
Невловимо?
Дарма.
Україна.

2007

Прийшов і станув морок зусібіч.
І ти стоїш у мене під повіками.
Зчорніле місто дивиться на ніч
Густими помаранчевими вікнами.

Під синє небо сніг так біло ліг,
Набившись густо світу в плоть залізну.
А світ отой і вичахлий наш гріх
Хтось розгляда через небесну лінзу.

У світі цім нам холодно обом.
Чужі слова, шляхи і підприємства.
Та, кажуть, щось міняється, бо он
Зіходить зірка. Кажуть – віфлеємська.

1997

Трішки ще і рік Новий
Прийде до нас спокійною ходою.
І ще пручатись буде той, старий,
І не даватиме душі спокою.

Тривожить буде спогадом серця
І з теплим щемом приходити зранку,
Та по-новому вже співатиме душа.
Це буде вже нова співанка.

І новорічна ніч запалить десь
Надії щирої тендітну свічку,
І з’явиться новий вже день.
А буде так тривати вічною

Мінятимуться день за днем
І рік за роком проходити будуть,
А в серці той тривожний щем
Ворушить буде душу людям.
17. 12. 2003 р.

І дні сирі, як розмокле листя.
І ми чужі, мов на себе не схожі.
Тікають повз осінь сумні перехожі,
Над ними небо - тонким батистом.

Над нами довге, важке мовчання
І почуття наші всі - на порох.
О, гордість, гордість - одвічний ворог,
Що першопричиною є страждання.

Прибите листя дощів цвяхами.
Пролита радість із необачності.
Тут осінь знову ячить птахами,
А кожен подих, - що крок до вічності.

Листя осіннє
Золотом чистим ряхтить.
Сонце сміється.

Листя опале
Сріблом холодним тремтить.
Місяць зітхає.

Милій своїй принесу
Золото й срібло,
І бурштинові разки.
Гарне намисто.

прийшли без сірника
і свічі з воску не горіли
годинник вгнав тоненькі стріли
у ранній світ; вони прийшли і на

високих шафах скуштували пил
і два рази по-новому варили каву
принесли мармелад (він якось моросив
на спогади замріяність ласкаву)

зі смаком повномісяця-і-первня
із каблуків жовтневих до прикраси червня
над церквою святого Миколая

прийшли без сірника - та не потрібно світла
емоція і без вогню до пуп"янка розквітла
про дві загадки існування...тут завмираю...
2009

Намалюєш мені себе –
на заплаканім склі віконнім
постать поміж дерев? Сьогодні
намалюєш мені себе?
Заспіваєш на гарний сон
колискову по телефону?
Щоб тулила його до скроні
і до вуха. Ото музон!
Посміхнешся мені? Бодай
жовтим смайликом з монітора...
Ми не бачились, мабуть, скоро,
дев’ять місяців. Пригадай.
Мо’, напишеш мені? П’ять слів.
Та хоч три! Я сама допишу.
Я за двох наскладаю віршів...
Тільки б ти малювати вмів
постать поміж дерев в дощі
і приходити хоч у свято...
Мало ніби. А так багато
для світанку в одній душі...

дід-алкоголік
зірвав із неба велику мандарину
як холодне завмерле сонце

що ще хотіло трохи пожити;
дід закрив під ланцюг у коморі
пронісши під рукою куфайки

діти заглядали в щілину
крізь двері як там сьогодні
мандарина чи не вмерла

мандарина боролась
із останніх сил тускло
освітлювала стіни

мандарини панічно
до пепреляку і до божевілля
бояться вогкості темноти і алкоголізму

за кілька днів
якось люто сказилась
харкала кров"ю і густим слизом

а одного разу добряче цапнула
гострими зубами
діда за рукав

мандарина не зуміла не могла
повільно згасала
боки узяла зеленувата пліснява

почала розкладатись
і - недоживши до св.Миколая -
мандарина як після важкої недуги
вмерла
2009

хочеться вірити – плачеш а не
віриш (чому саме так?)
переміряє в душі сонет –
досвідом – самота

надто багато роз’єднує нас
(а більше не бачу причин)
платиш за воду – отримуєш квас
родзинки – замість перчин…

         Иду, иду… Чуть звякает нога. 
         Снега – снега… Снега – снега – снега… 
                І. Северянин, «На Сіріусі» (грудень 1909 р.) 

сніги сніги сніги сніги сніги
іду іду рипить із-під ноги
ні то не сніг – то спогади крислаті…
під ноги! – плаче текст без берегів

іду іду іду іду іду
рипить рипить читай читай читай
крижинку сенсу кинуто – на чай
нетанучий відбиток на льоду…

листопад 2009 р.

ці ранки грудневі холодні як крига вершин далеких
ти мариш світами які не відкриті Колумбом
а ранки безсніжні і так мало часу до смерку
щоб бути щасливим і може навчитися танцю румба

а може попити кави у першій кав'ярні за рогом
побачити там метисів що розмовляють про покер
сорочки у них блакитні краватки зав'язані строго
і я попрошу крім кави іще шоколадку з соком

а потім узяти плеєр і слухати групу Бітлз
в Європі давно відкритій шукати щось невідоме
я тут ненадовго і тут недалеко звідси
країна одна є де я почуваюсь вдома

де ранки грудневі засніжені і пахнуть узваром й зіллям
де стільки екзотики що і не снилось Колумбу
вертепи гаївки купала обжинки весілля
жінки у тернових хустках із ікон посміхаються сумно

це терра інкогніта схована в центрі Європи
між мною і нею не більше й не менше грудень
я мрію про неї і дивлюсь у вікна навпроти
там відблиски вечора серце тріпоче у грудях

ходи, покажу тобі місто
будинки зі скла й бетону
перекупок й вуличні твісти
будь тут і не їдь додому

поглянь на вогні ліхтарні
хіба не вогні Парижа?
і довгі шумні бульвари
провулків зловісна тиша

мости через річку Сену
над нею рибацькі тіні
дарма, що ріка зелена
і риби сховались в ріні

дарма, що ріка не Сена
б’ють дзвони вже на вечірню
між голих осінніх кленів
згубилися наші тіні

зотліли із листя ватри
у серці ховаю втому
не треба «як ляже карта»
будь тут і не їдь додому

Кроки. Вулиця.
Обернись назад!
Може статися,
Обманулася...
І хотіла ще
Погляд упіймать...
Просувайсь!Вперед!..
Кроки.Вулиця.
Дома чай і мед.
Спогади вкладуть
В сон, солодкий сон,
І нам-(мріється),
Як були разом...
Рахували путь
Від землі до зір...
Так, відмінниця
Ти була тоді.
Вірила в дива,
І духмяний дим
Вився травами...
Проминулось – вир
Буднів упіймав,
На свій лад змінив
Коми – крапками.

Милим

И-и…и…

Лискучим

Осердям

Спересердя

Е-е…е…

Рястом

Для серця

Я стану


2009

Одержав від товариша листа.
З міста, де я жив недавно.
Пише, що Наталя вже не та.
Ах, се не гарно.

Грав на віоліні їй так красно.
Кохав поезно так її пурпуруста.
І кинув її я, кинув я так вчасно…
Вона ж не та!

Дідько, се ти послав мені листа!
Я так кохав її недавно…
Вона все та – послухай! – та, все та…
…А може марно?
Київ. 1914.

Безмежні сни,
немов світи
молочно просяться
у вени
бракує в серці
лиш весни,
яку віддав
заради неба.
2009

Детство

северный полюс
ангины

к ноге прижался
теплый тюлень
грелки

голову сжали
наушники

земных полушарий

термометр
вынутый из-под мышки
показывает

температуру
океана

Фигуру моей души
не могло передать мое тело

Тело моей любви
не найти на фресках Помпеи

Фигура моей любви
не сплетение
не слияние
не нанизывание
не поедание
это не действие
это маленький вакуум
образующийся в горле

Проходят годы
и молодеют
лица на фотографиях

Голубить сонце жовтаве листя
Своїм проміння,
Стікають барви до падолиста
Німим молінням.

Минає літо, триває осінь,
А я чекаю...
Прихильно небо дарує просинь -
Ворота раю...

Маленьку мушлю в руках тримаю -
Вона зігріє:
Кому розрада у дні одчаю,
Кому – надія.

Мінус двадцять. Серце обпікає біль-спогад
І давній мороз проходить по тілу.
Я зустріла тебе в якомусь дивному барі,
Де не була вже купу років.
Ти сп’янілий від горя потягуєш
Через трубочку якусь отруту,
А з очей іде безнадійний дим сп’янілого серця.
Коли побачила тебе в такому вигляді,
Мені здалося, що я сплю, але це була правда.
Чорні синці під очима,
Як сині маяки хвиль сповістили мене про
Лиховісний шторм у твоєму серці.
Я розчулилась, але все ж
Трималася від тебе подалі.
Спершу ти мене не впізнав,
Але через деякий час по інерції
Вирішив дізнатися хто ця чарівна незнайомка
З губами кольору цикламену.
А я сиділа із розпеченими від морозу щоками
І збирала сльози своєї душі.
Мені хотілося кричати, але я знала
Що мене ніхто не почує.
Ти підійшов, немов вчорашнього кохання дим,
І тихо, так звично прошепотів моє ім’я,
Що всі довкола обернулися, аби
Дивитися на виставу «Ромео і Джульєтта».
Все збігається, лише ти в цьому випадку
Не Ромео, а хтось інший із печальною
Повістю життя.

Пожовкла троянда, мов пережиток минулих літ,
подарована іншим,
знов нагадає мені про тебе.
Про першу в моєму житті троянду,
Котру я засушила і довго-довго зберігала
в оселі своєї душі.
ЇЇ вже давно немає,
Але вона завжди зберігатиметься в моїй
пам’яті,
як перший пуп’янок мого нерозквітлого кохання.
Я знову сама…
Літній дощик грайливо стукотить у моє віконце.
У свічаді днів я помічаю порожнечу.
Тебе тут немає, але ти завжди поруч.
Я це знаю.
Пам’ятаєш, я колись писала тобі дурні
листи про троянди,
про те, що ти повинен відповідати
за тих, кого приручив…
Для чого все це?..
Капсула часу все розставила на свої місця.
Скоро вже не буде кому перевернути клепсидру,
аби знову розпочати відлік.
Забудь про це.
Ти вже, мабуть, давно викинув ті листи
і спалив мої фотографії.
Вони тепер зайві у твоєму фотоальбомі.
Там уже інші обличчя.
Незадоволені та бридкі.
Але після завтра знову все зміниться.
Там уже будуть нові обличчя…
Та єдине, що залишається незмінним –
це твоє серце,
у якому назавжди я залишила свій слід.

Так важко просто бачити цю мить,
Я вже не можу все так чітко уявляти.
Напевно легше і не думати й не відчувати,
Коли вже навіть неба не зловить.

Десь під ногами хлюпає вода,
А зорі падають із тихим криком долі.
І просто дике прагнення до волі
Вже розриває жили й я не та.

Полином сповнене повітря навкруги,
А дощ стікає наче краплі болю.
Дізнатись, що стіна перед тобою,
Ще гірше ніж що друзі – вороги.

У гаї мого серця певно вже зима –
З дерев тихенько поопало листя.
І навіть небо там так прохолодно-чисте,
Та сонця щастя в нім давно уже нема.

Дивлюся на зорі і шукаю шлях.
Крізь терен днів, похмуре сьогодення.
Нехай лиш вітер принесе натхнення –
Зробити ще раз подвиг для невдах.

А можна я залишусь жити?
Простіть мені, будь ласка, всі гріхи.
Неначе сонце, зірване з руки,
Яке несилу було просто відпустити.

А я любила так дивитись в небо,
У цю холодносиню дивну вись.
Щоб вихри спогадів миттєво пронеслись
І зринув висновок: нікому я не треба.

Можливо досі це заважко – просто знати.
І усвідомлюю намарність усього:
Немов стою я серед натовпу глухого –
Ніхто не чує та й несила вже кричати.

Я хочу розчинитись в небутті.
Щоб зникнути кудись навіки й зразу.
Мене вже витерли, немов якусь заразу
Затерли ліками мій слід у цім житті…



2006

Я так ненавиджу свої думки
Вони чомусь такі слабкі та сміховинні
І ось – поріз торкнувся до руки
Чому я знов поводжусь, як дитина?

Скажіть, навіщо все це знов мені?
Куди й коли скотилися всі ночі?
Давно згубилась свічка у пітьмі
Уже мій вітер знов свободи хоче.

Всі ці слова, слова, слова…
То все – бездумний водопад із літер,
Звикайте – вмерла, вмерла, померлА
Усе побачила і вирішила зникнути

Чомусь ті губи згіркли вже давно
Твої ж пожухли квіти у пробірці
Давно згоріла плівка у кіно
Чого ж не знав, що можеш ти згоріти?

Туман так тихо стелиться землею
І дощ опівночі – ілюзія весни
Ніхто не йшов, не біг, не жив за мною
Навколо плутаються лиш ці трикляті сни…



2008

*
Причалили до берега листочки,
Бо скоро
Крига річечку скує.
Голісінька
стрічає їх Вербівна...

Так, між нами початку немає,
Як у всіх на землі доріг.
Де розпечено – там палає.
Де затягнуто – там на сніг.

Де наврочено – все на долю.
Де намолено – жар вогнів.
У мені вже немає болю.
І печалі нема в мені.

Так спокійно і так… порожньо.
Мов прийшов переддень зими.
І надія в сніжинці кожній –
Не для нас. Бо вже ми – не ми.

Бо думки твої всі – наскрізні.
Що для тебе любов моя?
Так, - слова із чужої пісні:
«До», «до», «сі» і «сі», «до», і «ля».
11.11.09.

Галявина на схилі в нетрях лісу.
В спекотному повітрі запах хвої,
Розморено дрімає різнотрав’я,
Спада без вітру тополиний пух.

Поміж дерев від сонця світлі плями.
Завмерла над поляною теплінь.
Тремтить повітря.

Злетів із квітки чорно-жовтий джміль,
Подався вбік, над іншою зависнув.
Весь сам в собі, не в змозі він порушить
Дня літнього ліниву непорушність…

Метелик невагомо промайнув.

З блискучим пір’ям на боках і спині
Усілась зграя сойок на ялині
безцеремонно.
І верещать!

Та ось знялися сойки й полетіли,
Вернулась тиша.

. . . . .

Не ліпиться розбита ваза,
Мовчить зашторене вікно,
Не чуються бездумні фрази,
Не виліковує вино.

Безсило погасають квіти,
Обірвані із клумб завчас.
Що ще хотів би зрозуміти
У мій не мій безчасний час?..

… Все усвідомиться по всьому.
Чи зокрема, чи взагалі…
Марудить світом невідоме
В обіймах неба і землі.

1993р.

Нічний ліхтар в сумній далечі
В сонливу мряку світло тче.
Ти йдеш до нього, а на плечі
Темрява збурена тече.

Ти йдеш до світла. З кожним кроком
Все ближче й ближче до мети.
А ніч моргає чорним оком,
Шле легковії дрімоти.

Ти йдеш, минаючи примани
Розсипаних по світу снів
Туди, де сонячні фонтани,
Бурлять. Де любо заяснів

Жаданий день, де благоденство
Проймає щастям кожну мить,
І Правди вічне верховенство
Над всім, без винятку, царить.

Небо спочило на горах рожево-блакитних,
Сонце, зів’явши, скотилось у гущу лісів.
Спокій, здавалося, лився зі скель непохитних
В місячний обшир крізь відзвуки чар-голосів.

Капала ніч блідим світлом на скошені трави,
Кликала в сни, зазивала у свій хоровод.
Зоряна вись у мигтінні сяйної оправи
Канула стрімко у товщу дрімаючих вод.

Мирне сновиддя сьогодні пройшло мимо мене,
Не окропивши покоєм солодким душі.
Тіні муругі, окутавши листя зелене,
Краяли буйне, немов обопільні ножі.

Серце жадало проникнути в суть загадкову,
Ніч осідлати, немов бойового коня.
Але дарма… Відпустивши свій шлях під підкову,
Не донесешся учвал до минулого дня.

Може колись, при відході останнього літа,
З гір пурпурових повіють гарячі вітри,
І, як в дитинстві, світанки розбудить трембіта,
Зору явивши початок Нової Пори.

Може земля в безконечнім своїм обертанні,
Визріє рясно красою святих молитов.
Світ одягнувши у шати квітково-весняні,
Знявши на віки буденщини сірий покров.

Відпусти, я так більше не можу.
Відпусти, я забуду тебе.
Знаєш, все це на казку не схоже,
Тільки плачу й жалію себе.

Відпусти, я не хочу так жити.
Я давно не кохаю тебе.
Наші спогади хвилею змито,
Я піду, ти забудеш мене.

Відпусти, я тікаю від тебе.
Я іду. Прощавай і лети.
А вгорі плаче зорями небо.
Плаче небо. Мене відпусти.


2008