Ігноруючи час,
Нелегально живу,
Зорі падаючі збираю...
Моя Смерть - збожеволіла
Й косить траву
Під скрипучою брамою Раю.

(За мотивами Ганни Осадко і Ніки Новікової)

Я наїлася зимною тишею
(Бо з пінгвінів які борщі!),
Хоч Миколою або Гришею
Прилітай за мною мерщій.

Твої лайки полюють на зайчиків,
І лежать вони на снігу,
Як пухнасті роздерті м’ячики,
Напівянголи, напіврагу*.

Ми впольоване м’ясо заяче
Поласуємо на бігу,
Майже ситі, і нам вже гаряче,
Ти знімаєш повільно дохУ…

ЗапряжЕмо пінгвінів у сани ми,
(Бо не можу я вже без них),
Чорно-білими, фортепіанними
Полетять від цих клятих криг…

І лишаться в снігах скривавлених
Тушки зайчиків (майже бІлок).
Ще колись розкажу про них…
………………………………….
Ранок. Клініка. Понеділок.

* Рядок А. Вознесенського

В пам"ять про Я.С Ю.

В кінці останнього рядка -
багатокрапка...
Недоговореність хитка
тріпоче пташкою в руках
в чеканні ранку.

Блакить світанку над листом
переливалась,
недоговореність хрестом
від незашторених вікон
на стіл лягала.
Ця тінь від рам знайшла листок,
перехрестила,
у небуття і ключ і код
шлях до небачених висот
оповістила.

Це раптом доля розвела
свої долоні.
Життя скотилося. Не знав
у чім була його вина
аж до сьогодні.
У тім, що знав таємний знак
у межислів"ях?
Стікала краплями весна
з його пера, як із весла
на рани сіллю.

На нервах писаний рядок -
кардіограма.
Уривки плутаних думок...
Поміж своїми - не пророк,
ця вічна драма.
Жив, як писав, писав, як жив -
на грані зламу.
Сіяч не дочекався жнив,
і дав би Бог йому сто жил -
було б замало.

Безпросвіття
моєї нації –
три століття
реанімації.
Гнала, гнала – й загнала коня
під Москвою козацька січ.
і нема українського дня,
є лише українська ніч.
А за Чорними – Білі моря.
білі ночі і сни льодові.
Той, хто в душу пускає царя.
видно, жив без царя в голові.
Дивне диво
моєї нації –
приведи їй для коронації
хоч приблудника впівума,
тільки б знали чужі і свої,
що на каторгу йде не сама,
живосилом погнали її.
То чиєсь, а не власне зло,
що до сходу волали ми,
аби сонце і нам зійшло, –
і зійшло воно з Колими.
Сто новацій
моєї нації –
від овацій
до конспірації.
І давно вже її не було б,
коли б раптом. як грім,
не потряс
її сон, її душу і лоб
цар свободи кріпак Тарас.
Невидима наша зоря,
та, єдина на всесвіт увесь,
невідкрита зоря Кобзаря нас чекає у вічності десь.
О химери
моєї нації,–
цілі ери дискримінації.
І не може вона без химер,
мов сама їх у долю зове:
ще Валуєв як слід не помер,
як уже Каганович живе.
Біля них, як мошва, холуї,
і вкраїнець до того вже звик,
що йому і чужі, і свої
виривають віками язик.
Дивна казка
моєї нації –
без розв’язки,
самі кульмінації.
Незвичайний у неї Бог,
що за віру її прирік
на ганьбу всіх людських епох,
на жаский тридцять третій рік.
В нас у моді тепер каяття,
але хто і кому відповість
за той рік, коли мати дитя
в божевіллі голодному їсть.
Ми – ізгої
своєї нації,
як не воєн,
то радіації.
Ти це знаєш і знаєш те,
що не дуже надійний мир.
де повія-історія жде,
а за нею – і час-рекетир.
Та чи суджено знати нам,
що дається в останній раз
Україна своїм синам:
і Карпати, й Дніпро, й Тарас?..
1990.

Живу я знову з музою в союзі,
і вірш новий народиться в добрі.
Але підходять до моєї музи
бувалі лікарі-абортярі
і пропонують спосіб найновіший,
як витвір найгуманніших смертей,
і тільки я почую зойки віршів –
ті зойки ненароджених дітей...
1965.

Хильнімо й ми, брати-поети!
Ачей віддати гроші вдасться,
лишень черкнімо у газети,
що захмеліли ми від щастя.
Бо в нас і рівність, і достаток!
Збратались мудрий і бездумний.
розумний п’є –
щоб дурнем стати,
і дурень п’є –
бо п’є розумний.
1964.

Помежи хмар, між моря і лісів,
Між стогону скривавленого бою
Я вирізняю свій нетихий спів
Й не раз сама себе питаю: хто я?

Імен моїх ніхто не назове,
Та хто ж їх перелічувати просить?
Ні, я не та, не та, що греблі рве,
Я та, що їх будує і підносить.

Не руйнувати — створювати світ,
Його коріння, віти, лист і крону,
Бо я — троянда, я — вишневий цвіт,
Я — яблуко і виноградне гроно.

Я ваша ніч і ваш весняний день,
Наріжний камінь у будівлі храму,
Що із моїх піднесено пісень,
Хоч вашими збудовано руками.

То хто ж я, хто, - себе питаю знов.
Я — та, що світло в темряву приносить.
Бо я — весна, бо я — сама любов,
Я — жінка. І хіба цього не досить?

Дощі проходили ходою тихою,
А слідом кралася за ними спека.
Ліпили ластівки гніздо під стріхою.
Чому під стріхою? Бо там безпека.

А ми малесенькі в садочку бавились,
Бабуся лагідна нам куховарила.
Коли? - невчулися, коли? - прогавили,
Дитинство водночас пішло за хмарами.

Літали ластівки все нижче, нижче все,
Тим самим пташечки дощі пророчили.
А ми тягнулися все вище, вище все,
І нахилялися в кімнати входячи.

Зросли, розбіглися в світи віддалені,
Лиш тільки ластівки живуть під стріхою.
А бабця любая із дідом праведним
У вічність рушили ходою тихою.

Ще, здається, усе попереду,
Повен сил я, надій і планів.
Тільки той, хто дивиться з дзеркала
Виглядає чомусь погано.

Ще є порох і є потенція,
Хоч багато всього за плечима.
Тільки в того, хто дивиться з дзеркала
Синій ніс і мішки під очима.

Кров струмує судинами-венами
І бадьорий ще серця стукіт.
Тільки в того, хто дивиться з дзеркала
Трем-тремтять так жахливо руки.

Ще життя ніби все попереду
Бо пожив то всього лиш трошки
Тільки в того, хто дивиться з дзеркала,
Сивина й павутиною зморшки.

Усі жертви можливі принесено
Приз в кишені уже – практично.
Тільки той, хто дивиться з дзеркала,
Посміхається знов скептично.

Ще, здається, усе попереду,
Повен сил я, надій і планів.
Тільки той, хто дивиться з дзеркала
Виглядає чомусь погано.

Ви це знали, чи ви не знали,
Чи не чули кришталю дзвони?
Попід стелею в пишній залі
Всі збувалися забобони.
Звеселілі гриміли звуки,
Тупотіли в підлогу танці,
Пролітали у вікнах луки
І вогні незнайомих станцій.
Швидко-швидко земля крутилась,
Стало гаряче в небі хмарам...
Спало марево і з"явилась
Нездоланна небесна кара.
І здалося відтак, що сходить
Сонце в небі на диво чорне
Й дивнуваті якісь закони,
Й потойбічні моральні норми.

Вертикально
Гніздяться
Рядки,
Загрожуючи
Завалитись.
Я по горло
В тумані,
Де навіть вовки
Не наважуються
Зупинитись.
Отруйна
Вологість
Скальпує,
Вхопивши
За ірокез.
Хуртовина
Зірок
Лютує,
Обдира
Позолоту з небес.
Голова
Мов побитий
Фрукт,
Відірваний
Від Інферно.
Мій зеніт -
Вакуум,
Абсолют;
Мій надир -
Концентрація скверни.
Пекла сивого вал
Наді мною закляк.
Попереду Гора Магомета -
Для ковчегів причал.
Одинокий маяк -
З неба видворена комета.

Я грифонів пасу,
Я не маю часу
Милуватися часу плином.

Чорно заздрять зірки,
Бо у Вирій вовки
Полетіли залізним клином.

Навіть коли
коріння землі
ніжно її розірвуть
на клапті,
навіть коли
ріки вирвуться
з берегів,
очищаючи шлях собі
одночасно,
навіть коли
не залишиться снів
і в хрипі потонуть
слова про щастя,
навіть тоді
вціліє любов,
і це правильно буде
почасти...

Даже когда
корни земли
нежно ее разорвут
на части,
даже когда
реки вырвутся
из берегов,
очищая путь себе
в одночасье,
даже когда
не останется снов
и в хрип уйдут
все слова о счастье,
даже тогда
уцелеет любовь,
и это правильно будет
отчасти…

Не руш ці хвилини, коханий. Вони бездоганні,
Бо стигне отрута у гроні гіркого зізнання...
Та спогади лізуть у двері, як гості незвані ,
І домисли цілять в любові незаймане тло,

Зберуться докупи гріхи і сформують півколо,
І, як в ритуалі, похилять тавровані чола -
А я їм зіграю фальшиве і пристрасне соло,
І виведу далі за місто, немов щуролов .

Закрию ворота, і серце поставлю на чати
З мечем із вогню. Повернуся. І буду мовчати,
І любі вуста затулю поцілунком-печаттю,
Хай пнеться на мур потойбічна і вічна зима.

Ти знаєш, є сила магічна бажання і слова,
Нехай цей зачумлений світ – як дешева столова.
Любове моя, це достоту була передмова -
Поставимо крапку. А зараз почнеться роман,

Позбудемось остраху, ніби шкідливої звички,
І речення поспіль вінчатимуть знаки окличні…
Я сукню легку одягну і нові черевички,
За безцінь пустивши на розі печалі пусті.

Під виспіви літа чи осені-прими рудої,
Варитиму їсти, твою колихатиму доню...
А десь Данаїди-бідачки у чашу бездонну
Спокуту нестимуть, проклявши дощі золоті.

Скиньте з віри безкарність. З розплатою,
за сльозами, за кров`ю пролитою
прийде ангел під чорною плахтою...
Не залити гріхів оковитою.

Розпоясані руки - розковані,
розкидає рогнузданість пагубно,
на устах цих іудо-прихованих
розповзаються кривди, мов пагони.

Оповиті стражданням, наповнені -
розглаголюють шепотом бачене,
бо крізь ребра землі після повені,
пробивається серце у страчених.

Нерозкаяним Каїну канути
у безвічнім багатті розпеченім.
Насолода омани - обманутим.
Нагорода небесна - приреченим.

Із вершини Господньої Пагоди
б`є світило проміннями радості.
Та ні слова про щастя від злагоди,
тільки лискають впадини заздрістю.

Час відлив правду з посту та поступу...
Застигає не кров, а пробачення.
Постаменту не видно, бо ж оступом
опоясане небо утрачене.

10 Березня 2008

Листям пожовклим самотність укриє плечі,
В очі загляне, шукає сумні лимани.
Літо палке - своєрідна така предтеча
Осені. Я меланхолю, лікую рани.

Ця ностальгія – хвороба, повільно точить.
Радість надкушена швидко чорніє, гасне.
Кожне четверте слово твоє – пророче.
Віриш у сни і життя після смерті – власне.

Я ж біля тебе одвічно, немов прокляття,
Так ти мене називаєш (коли тверезий).
Рвеш театрально сорочку свою на шмаття,
Гордо самого себе нарікаєш Крезом.

Все закінчиться банально – вином і ліжком.
Я – на роботу. А ти до своїх знайомих.
Кожен згадає цю ніч і всміхнеться (нишком).
Хочеться крапку, та знову я ставлю кому.

Відцвіли помаранчеві квіти
Листопадової весни.
Що із ними тепер робити?
Як прогнати тривожні сни?

Чим заповню порожню душу,
Що вміщала в собі Майдан?
Де я руки подіти мушу,
Що звільнилися від кайдан?

Що робить охоронцям-янголам,
Котрих Бог нам послав мільйон?
До небесних казарм відлітає
Їх пошарпаний легіон…

Ще відлунюють барабани
В барабанних перетинках вух,
І ятрить помаранчеві рани
На Майдані пробуджений дух.

Я готовий тепер щомиті
Зло долати в кривавім герці.
Революція не закінчиться,
Якщо переможе в серці!

Мов блискавка, захована у хмарі
Він вибухне, він вихлюпне із меж,
Він буде, бо записаний в сценарій,
Той день, коли до мене ти прийдеш.

Достоту, ти - моя остання пісня,
Бо я - тебе знайшов поміж усіх.
Ми - сонця схід, ми - пара, хоч і різні,
Мов плач з бідою, або щастя й сміх.

Хто тому радить: доля, Бог чи люди,
Не зна ніхто, і ти не знаєш теж,
Та буде, конче, неодмінно буде,
Той світлий день - і ти тоді прийдеш.

Не бійся - я не влада над тобою,
Все добре зваж і поклади на карб,
З останньою осінньою любов'ю
Знайдеш свободи неоцінний скарб.

Кохання злет, відомий добре людям,
Іще одна з невидимих пожеж,
Що спалахне, що достеменно буде
В той день, коли до мене ти прийдеш.

Р.S. Часто сперечаюся зі "знатоками"
відносно наголосів у нашій мові:
вони різні в різних кінцях України
і це факт,
а факти - річ уперта. То чи варто
всіх ломати під якийсь один діалект?
Хотілось би діскусію на цю тему.
Це я стосовно "прИйдеш", бо я теж
з дитинства звик до "прийдЕш" .

Зелень древней меди первым звездам крыши лили,
Стены каменные вниз уперлись основательно,
Протыкали небо вечером подсвеченные шпили,
И парил над миром вечный образ Богоматери.

Черный камень на стенАх, где надпись «Soli Deo»,
Выщербленный и хранящий молчаливо тайны города,
Был таков, что только воздух загустел и потемнело,
Стал манить меня суровым зовом холода.

Срезы лет вставали мглой, а над сырой брусчаткой
С грохотом трамвая жизнь затихла перепуганно,
На сетчатке глаз остановилась память отпечатком,
И атланты, бросив здания, слились с подругами.

Жовтий колір — це ваш. Фіолетовий — мій.
Холод холоду мовить і дихає в спину.
Біле коло багать. І пручається змій,
що на нитці моїй, що на нитці із глини.

Запах талого дня. Запах яблук зими.
Біле віття крізь сон обліта сухозлоттям.
Спіле сонце вгорі. Дві холодні хурми.
І здається, що все аж кричить відвороттям.

Кожній зраді розрад, ну а каменю — кров.
Буде ніч сливе день, чорнослив — наче слива.
В око. Анна. Анналів віл. Анна... Оков.
Тінь іде у вогонь, що воскреснув зі зливи.

Обійми мене крилами високо в небі, кохана,
Огорни своїм світлом, наповни любов'ю й теплом,
Мила ластівко, пташко чарівна, іскринко весняна,
Я полину до тебе, змахнувши уявним крилом,
Подолаю між дюнами часу усі перепони,
Лабіринт задзеркалля пройду, пробудившись від сну.
Ми підкоримо небо, як очі, блакитне й бездонне,
І співатимем пісню кохання п'янку й голосну.
Обійми мене крилами... Чуєш, як трепетно б'ється
Моє серце від того, що поряд зі мною є ти,
З нього лагідним сяйвом любові ріка розіллється,
Щоб Божественну радість на хвилях кохання нести.

неначе дощу чекаєш дзвінка у двері
хтось має прийти або ж пролізти у вічко
на когось чекати твоя улюблена звичка
в кулак керамічний кахикає попільничка
і кров'ю стікає в бокал поранена Мері

свідомо змирившись даєш собою погратись
покірний джойстик в руках професійної ночі
прибульці з планети фаянсу також охочі
до тебе в гості або ж до тебе на злочин
свічки розкидають по стінах гадальні карти

не пишеться вірш та й лист до самого себе
і як на зло в акваріумі риби горланять
Гольфстрімом розбуджені немов наркомани
хапають ротом сиве повітря кальяну
й заснути вам не дає місяця лютий Цербер

та й немає коли оголошено ранок
прокинулись із літаргічного сну вулкани
тобі самотньо немов на вершині Монблану
півні таємно вступивши в ряди ку-клукс-клану
ніч розстріляли власним потрійним сопрано

Мов блискавка, захована у хмарі,
Він вибухне, він вихлюпне із меж,
Він буде, він записаний в сценарій,
Той чорний день, коли ти не прийдеш.

Достоту, то — твоя остання пісня,
А я — тебе шукала між усіх.
Ми — ніч і день, вода й вогонь, ми — різні,
Мов щастя і біда, мов плач і сміх.

Хто тому винен: доля, Бог чи люди,
Не зна ніхто, і ти не знаєш теж,
Та буде, конче, неодмінно буде,
Той білий день, коли ти не прийдеш.

Ти так боїшся влади над собою,
Все зважуєш, усе кладеш на карб,
З останньою осінньою любов'ю
Згорить свободи неоцінний скарб.

Іще одна із драм, незнаних людям,
Іще одна з невидимих пожеж,
Що спалахне, що достеменно буде
В той... просто день, коли ти не прийдеш.

Віднайди мене в мушлі погожого літа,
Що пропахло імлою, травою і цвітом.
На левадах цигани лишають вогні,
Мелють долю години в старому млині…

Покуштуємо щастя з гіркого пасльону,
І світитиме сукня лляна в медальйонах…
Хтось співатиме потім. Слова, як прокльон.
Зігріватиме сонце, студитиме - льон.

Твої очі розкажуть усе наостанку.
Вигоратиме день до наступного до ранку.
Перемелеться літо в старому млині,
І зостанеться мливо солодке на дні.

Чекання – бич нелюдської наруги.
Іще момент – і стримуючи шал,
лягають пальці в чорно-білі смуги.
Химерна суміш радощів і туги
тече, мов лава, у принишклий зал.

Захована під образом-вуаллю,
ця жінка, як містерія жива,
на клавішах - стрункій горизонталі
підносить в небо, кидає в провалля,
в туге заплівши ноти і слова.

І править бал рудоволоса панна,
маніакально, віддано без меж
залюблена в єство фортепіано,
і очі, що палахкотіли тьмяно,
займаються загравами пожеж.

Мій янголе сивокрилий,
пораднику безголосий,
де, за якими брамами
приховуєш світлий лик?
Фіранками бавиться осінь,
стікають на блюді сливи,
медвяно струмить повітря
і губиться серед гір…
Ти є? чи ти був? чи будеш?
таке нескладне питання,
навіщо тоді ті знаки
долонями стережу?
твій посміх відлунює вітром,
твій погляд відблискує в ватрі,
твій подих – у першій ноті
тендітного «Summer Time»…

Звиняй, ти, ймовірно, хочеш ребро навпак?
І взагалі – навспак, так? Без дітей.
А я винувата у всьому сама... Ще б пак!
І тріщини в спині я маю тепер за те...

Учора до Авеля мовила кілька слів,
Коліна заклякли, я ледве тепер ходжу.
А ти на повіки йому нагорнув землі
Коли своїм плугом у полі заклав межу.

Сьогодні при Каїні мала безсонну ніч –
Він знову стогнав щось про очі й гарячу кров...
О, що то за плід був, мій сину, скажи мені?
Либонь, десь поблизу змій причаївся знов...

Ось-ось піде дощик, бо ниють старі кістки,
Піду-но збирати яблука, бо ж гниють...
Агов, чи ти знаєш, бувають іще й такі,
Що марять Землею нашою, там в Раю.

5 кв’08р.

Черга. Давно такого не було.
За чергою – плакат: «Все по вісім гривень!»
Це second-hand. Ганчір’я – не фуфло:
американський рівень.

Підхожу, бачу – сорочки
з бавовни і якраз під розмір,
фланель-фламінго, кліточки.
В такій сорочці – теле-Познер.

А цю носив той чоловік,
якій віддав з теплом і хлібом,
щоби зігрітися я зміг,
країна не здавалась хлівом.

До тіла міряю – якраз,
і тіло – брила.
І, певно, я в сорочці – ас.
Чужа душа – мою зігріла.

Лиловость георгин в прозрачной вазе утра,
В подрамнике окна рассвета акварель,
Простились мы с тобой вчера светло и мудро,
Кому поешь теперь, мой милый менестрель?

Чьи ласки до утра теперь ты воспеваешь?
Какой звезде теперь верна твоя строка?
Ты снова так же мил... и так же исчезаешь,
Как утренняя свежесть лилового цветка...

ти жартуєш так мило
і дзвінко
ген відлунюєш як кришталь -
тобі усмішка личить,
жінко,
та й печаль до лиця - на жаль.

веселинки -
пречисті іскринки,
ув очах твоїх,
як в вогні…
закохавсь я сьогодні
в жінку,
що дружиною є мені.

закохавсь,
ніби вперше побачив
і ніколи тебе не чув...
десь глибоко
в темряві наче
запалила нову свічу.

я тебе
не читав ніби книгу,
бо сліпив мене зміст од слів,
та від жартів твоїх
і сміху
врешті решт я таки прозрів.

твої усмішки
ніби сніжинки
чи краплинки святого дощу...
чарівна і усміхмена
ЖІНКО,
будь такою завжди – прошу!

Кохала тихо, несміливо,
Ховала діаманти-очі
Під ТИМ будинком не бродила
Не турбувала опівночі;
Кохала скромно, світло й тепло,
Боялась видати тремтінням...
Пеклася у мовчанні-пеклі,
Гойдалась в липкім павутинні.
Так ненав*язливо кохала
І обминала його всюди
І так божественно вдавала,
Що туга не зжирає груди;
Зникала, розчинялась в вірші,
Неособлива й особлива,
Не найгарніша, не найгірша,
Найщасливіша й нещаслива.
Любила тихо-гучно-страшно -
Незручно-згубно і нервово,
Не подзвонила, бідолашна,
Не написала і півслова.
І не... Отак і "попалилась"
І він залишив її місто.
А їй в ту мить якраз наснилось,
Що розірвалося намисто.
Під ТИМ будинком - слід від зливи.
Над тим будинком ранки й ночі.
Кохала тихо, несміливо,
Ховала діаманти-очі.

Студінь. Стогін.
Стихне гомін.
Сивий спомин лізе в комин,
лиже скроні до судоми,
тіла соломинку ломить,
обживає сни-хороми,
б’є у дзвони…
Ніби сомом,
плине біль - дубовий човен,
розум ловить…
Поміж брови
ріже подив -
Отче, змова?
Та спасення дивне слово -

колискова
пісня мами….
Амен.

А зрештою,
коли в горлянці застрягла осінь
і лоскоче зсередини то листóм, то чужим віршем –
це ще не щем.
Як послухати простаків – живемо при царі Горосі,
а шулік – у пору нікчем.

І коли за вікном – розбивають вікна,
десь когось убивають і щось несуть,
що ти вдієш? Такий залишили вік нам
і таку залишили суть.

На чотири стіни – голосніше звуки,
хай горлає хоч радіо чи ТБ,
і коли пролунає луна базуки –
як же добре, що не тебе.

Обережно вдягатися на імпрезу
(а сказали б колись – на блуд),
на підборах таких – то ідеш по лезу,
як німий на Останній Суд.

Це в сімнадцять – виспівують Марсельєзу,
барикад голосну красу.
Залишаю багатства старому Крезу,
а мені би дорогу мою тверезу,
і Тебе пронести, як одвічну тезу.
І я теж, може, десь там когось спасу.

– Скажи, мій батьку, тільки не мовчи:
Чому згасає в погляді вогонь,
Чому тупіють бойові мечі
І опускаються безсило крила?
Невже героїв лицарів нема,
Котрим ніколи не торкнеться скронь
Байдужості срібляста сивина,
Котрі не проміняють меч на вила?

– Воюй, мій сину, доки молодий,
І доки Старість, лютий ворог твій,
Не виб’є в поєдинку з рук меча
Й не встромить в серце безнадії списа.
Візьми з собою в мандри до зірок
Єдиний спадок – батьківський клинок,
Хай янгол біля правого плеча
Благословить міць Білого Заліза.

Анетт
читає сонет,
Мугикає арію з «Привида опери»
Вступає до руху таємного опору -
Із вуст не почути ні скарги, ні докору.
З буденності сірих тенет
тікає Аннет

Агнесса -
похмура готесса.
Печаллю повіки навік татуйовані,
І очі печуть небезпекою повені,
Ковтає, як ліки, уранішні промені
В бою із надуманим стресом
самотня Агнесса

Марі
зав’язла у грі -
В пітьмі рік за роком тремтить параноїком -
Ховається в крихтах за джемовим слоїком
Від псів, помилок і безжальної логіки,
І мерзне у чорній дірі
Невдаха-Марі

Аліса
з казкового лісу –
Обдерті колінка і нігті обкусані,
Зростає на лекціях мудрої гусені,
Кролів обирає – за пишними вусами,
Що кролик – відомий гульвіса –
Не знає Аліса

І Ванда -
мускат і лаванда…
Розорює сцену уявну пуантами,
Блищить на балах із мундирами-франтами;
І зичимо в неї завжди діаманти ми.
З-під пальців тендітних у Ванди
Звучать сарабанди

Повіриш чи ні -
ці п’ятеро дів у спільноті чудній
віддавна живуть у мені…

Корабель твій забуто і спогади вкрилися пилом.
І Асоль постаріла і більше тобі не кохана.
Капітане мій, Грею, невже пурпурові вітрила
Ти порвав на ганчірки і ними замотував рани?

Звідки рани? Ну звісно, із вітром нерівне змагання.
Від надії і мрій залишилися гострі уламки...
Ти забув про Асоль, що у серці плекала кохання
І з піску будувала тендітні омріяні замки.

А вона так чекала на іншому березі моря
І кохала і снила тобою одним, Капітане.
Тільки їй не судилось зустріти тебе апріорі.
І сусіди сміялись: „дивачка, а ходить як панна”...

Корабель твій забуто і спогади вкрилися пилом.
Все що маєш – то човен, хистку, кособоку хатину.
Ти порвав на ганчірки свої пурпурові вітрила
І в останнім шматку ти на ринок приносиш рибину...

Гондурасу є ніяко
що відкрилась Гватемала,
Гваделупа не догнала -
як Перу - то Тітікака.

Піза - не Адіс-Абеба
і не в кряках Краків поки.
В ефійопів - ба-о-баби,
в нас же - Кобиловолоки.

2 Квітня 2008

Навесні розпускаюся бризом.
А слова, наче крила погоні -
бо скидає душа чорну ризу,
бо життя потомилися коні.

Стигне, страчена стрілами тиші,
насторожено в думці стихія.
Христограму між зорями пише
те, що в правді добром стужавіє.

Тихне стогін, та стуга розрада -
стугоніє приречено враза,
із ладами усе не до ладу,
бо проникливість у метастазах.

На три крапки у долі підказок,
отченаші до ран заяложу -
затираються з віком образи,
пригортається ласкою - божа...

Та нема, як жагою вдихнути,
розчинитися в серці журбою.
Погляд - нетто, у відповідь - брутто.
Я прикутий до неба собою.

2 Квітня 2008

Рада б зняти — не знімається,
бо зрослися половинки.
Моя кара називається —
імідж сильної жінки.
Це тепер називається іміджем:
хоч у бій, хоч на конкурс краси.
Це коли тобі усмішку виріжуть
на обличчі ножем — і носи!
І носи тепер — не знімається,
хочеш кров'ю, а хочеш — помадою
домальовуй, аби гримаса ця
чи була, чи здавалась правдою.
І аби була природною
ця приваблива картинка.
Ой, як мені в ньому холодно,
в цьому іміджі сильної жінки!

Знесилився увесь мій організм,
Неначе ланцюгами скуте тіло
На волю рветься. Впертий егоїзм
З безсиллям б»ється. Вже світило
В кінці тунелю бачиться ясне;
Мов книжки сторінки перед очима
Життя назад гортається. Сумне
Лишається позаду, за плечима.
Лише приємні спогади в цю мить
Витають в голові вже так несміло
І серце вже не чутно стукотить
Й без ланцюгів вже нерухоме тіло.

Зелена Неділя. Дівчата стрічають весну,
Від хати до хати із піснею водять тополю,
Барвисті віночки з квіток лугових, полину,
На воду пустивши, випитують в річеньки долю...

Зітхнула русалка... Ох, як же давно це було.
Я теж так гуляла – струнка, мов тополя, висока.
І жито цвіло і гуляло у святі село.
Віночки на воду... І річка швидка і глибока...

Не милий голубить тепер, а бридкий Водяник.
Розплетені коси, колючий вінок з очерету.
Тут тихо, спокійно я свій вікуватиму вік
У хвилях холодних і зілля густого тенетах.

Сумує русалка і тане, неначе свіча.
Їй чеше волосся велика луската рибина.
І бавить небога маленьке своє потерча...
Ой люленьки-люлі, нехрещена бідна дитино...

Не рань мене місячним сяйвом у серце,
Ти, ноче предивна, – немає вже сил.
Хай кригою вкриє солоне озерце
Тих сліз, що в’їдались у стоптаний пил.

Скрий зоряне небо у мороку хмарнім,
Пісні солов’я – в шумі бурі сховай, –
Душі розіп’ятій цей спокій намарний.
Чого ж вона прагне? – Нічого… Нехай...

Хай бісяться з люті сплюндровані хвилі,
Хай стогне у муках пологів земля –
Моїх почуттів воскресити не в силі
Вони. І ніхто. Вже їх попіл встеля.

Затягнеться серце черешневим ґлеєм –
Не вік же йому провести у журбі.
Лиш того, що було між нами, не склеїм:
Простив я тобі, лиш не можу – собі.

Там ранок був холодний і похмурий,
здавалось – до весни не добрести.
А тут, в долині, геть зима майнула
і сакури наважились цвісти.
У наших горах ще сьогодні зимно,
ще від морозу щуляться бруньки,
сніги повзуть повільно з верховини
і каламутять течію ріки.
А в Ужгороді вже весна квітує!
Душа відвикла за оці роки
від раннього тепла – і ось мовчу я,
збентежена цвітінням пломінким.
Колись отут рожевим ароматом
весна і юність пОвнили буття.
Ми вдвох шукали, наче хіроманти,
в долонях міста лінію життя.
... І знову на побаченні із квітнем
в минуле пам’ять прокладе мости.
Тут лиш для нас ці сакури розквітли, –
так, як ніколи їм вже не цвісти.

"Боялася завжди
Піти і не прийти..."
ЛЕСЯ РОМАНЧУК

Я не хочу, щоб ти зупинялася
Перед вибором і дорогою
Щоб улесливо-добрих боялася
І розлуки вкривала тривогою

Щоб лякалася ночі за вікнами
І примар, що у душу оскомою
І людей, що здавалися рідними
А сьогодні лиш малознайомими

Ще зміїних очей
І паскудних мишей
І загублених снів
І холодних вітрів
І надій
Між роками
Розтрачених нами

Ти не бійся,зумій
На долоні своїй
Стерти лінію долі
І нанести без болю
Шлях без лагідних слів
Без собак, павуків
І без пострілу в спину
Ти не втратиш людину
Між доріг не загубиш
Ти проб’єшся, ти будеш!

Тож іди і не бійся нічого
Хай позаду згорають мости
Бо попереду хресна дорога
Яку з гідністю треба пройти
А боятися – значить упасти
Це , повір мені, гірше
Як вкрасти

«Хліб – всьому голова!» Громадяни, не час
Через ціни на хліб хвилюватись!
Ми пишатись повинні: нарешті і в нас
Голова почала цінуватись!
***
Любовні втіхи не завжди безкарні.
В моїх знайомих розламався вщент диван!
Кінець утіхам? – Сподівання марні!
Не зупинилися ні Галя, ні Іван!
***
З обійм Морфея легко я звільняюсь:
Для мене спати – марнувати час,
В обіймах жінки – не винюсь, не каюсь –
Бувати хочеться за разом раз!
***
Добро повинно бути з кулаками!
Як кулаків міцних не маєш ти,
То наділи своє добро ногами,
Щоб міг при небезпеці утекти!
***
Біжу! Вже сил недостає!
Де ж фініш?! Аби знати,
Що стрічка фінішна не є
„Розтяжкою” гранати...

вбравшись у атлас нічної покрови,
грізний мисливець виходить на лови -
істини зерна добути з полови -
здерши личину з примарного зла,

вкласти до ніжок прекрасної дами,
стати героєм бурхливої драми,
бути шанованим нами і вами,
лаври повік не знімати з чола…

що ж за прийоми - на інші несхожі:
вирвав з корінням палаючі рожі,
перепелине гніздо розтривожив,
постріли сипав із лютим лицем,

далі від істини, близько до краху…
дав звіролов небувалого маху -
трапив до вовчої ями, бідаха.
Нащо ж виходиш на лови…сліпцем?

Я люблю своє місто: клубочок запилених вулиць,
Намистинки капличок, суцвіття околиць і площ.
Здичавілі алеї і парки недбало згорнулись
Під захмареним небом, яке випромінює дощ.

Тут натхнення вирує і музи гуляють за руки
І малюють художники сивий, обвітрений Стир.
Пам’ятає бруківка закоханих радість, розлуку,
Знаю, вірити важко, послухай мене і повір.

Стир - річка, що тече через місто.

"Слово, моя ти єдиная зброє"
Леся Українка
Слово запродане, ти вже не зброя,
слово - ти рабське, примирливе, нице,
формою й суттю розбите надвоє,
слово двозначне, слово дволице.

Голос твій де непідкупний і грізний?
Слово, ти - слово, що в бій підіймало?
Мабуть, брехня, що ти мури ламало -
голос твій зараз фальшивий і слізний.

Люди вже вірять тобі через силу,
навіть коли ти без сумніву щире,
скільки разів ти неправді служило,
скільки довірливим збавило віри?

Слово, а може, ти просто безсильне
душу людську загрубілу пробити,
душу людську, до фальшивості схильну,
може, щирішою вже не зробити?

З горя нап'єшся, п'яним заплачеш.
Слово! Ми гинем з тобою обоє!
Ти - через фальш і примирливість свою,
я ж через те, що так мало ти значиш...

1980

Він ніс свій хрест, не легший, як в Учителя,
І рік, і два, і двадцять. Ще не тут.
Ще не пора, не місце відпочити.
Той хресний шлях, ота хрестова путь.

Він ніс його у холод і у спеку
У синю даль незайманих снігів,
Він ніс хреста і слово так далеко
Від пальмово-оливкових гаїв.

І от — ріка могутні котить хвилі,
До неї в'ється стежкою узвіз.
Отут він зняв хреста з плечей, знесилений.
Звершилося. Скінчилося. Приніс.

Блакитно-біла, синьо-золочена
Дорога, що нам вірою сія,
І в тих кольорах - церква, наречена
Андріївською, на його ім'я.

Моїм стрільцям (Н. Новіковій, Ю. Кондратюку)

Дорога, як вирок, попереду тільки шосе.
Ні вправо ні вліво, до пункту чужого призначення.
Все сплачено, любий і молодість нашу розтрачено
на віскі, на хіть, та і це вже не має значення...
Нас бавить дорога і байк божевільно несе.

Калюжі самотні замучено липнуть до ніг.
Дешеві мотелі – притулок до ранку чи старості.
І світиться сива вахтерка від дивної радості -
Ми платимо щедро... А зорі збісились од заздрості,
Просилися в номер, а ти їх впустити не зміг...