Вже й село колядками голосить,
Вже й упились дальні хутори,
Біла зірка блимає згори,
І бреде по кучугурах босий
Сивий ангел. І несе дари.

Тих дарів – раз-два – і полічити.
Тих жалів – як сірої мишви.
Сипле сніг крізь неба чорні шви.
Народився – отже, мусиш жити.
Чи не мусиш… Ангеле, спіши…

І сніжинок, і гріхів – без ліку…
Хай солодка, аж нудка, кутя
Склеїть забуття і майбуття,
Стулить сину золоті повіки:
Іменинник, пташечка, дитя…

Люлі-бай, приспи Його, малого,
Люлі-лю, у пір’я убери,
Хай злетить над п’яні хутори!
Хай летить – і полотном дорога!
Утікає димом догори!

Понад ці Содоми і Бедлами,
Понад ці зачумлені міста...
...Третя пляшка під столом пуста -
Це допили за здоров"я Мами
Немовляти. Серденька. Христа.

…Знов стару колядку, як спокуту,
За селом п’яничка заведе…
І Синочок пір’ячко бліде
Згубить в небі. Отже – мусить бути,
Нині – тут. А за півроку - де

Ангел на осиковій сопілці
Гратиме… І білі звуки ці
Зникнуть. І розтануть в молоці
Чорна крапка ворона на гілці,
А червона – крові на руці.

останнє мито
цей лист кленовий
на склі запітнілім
долоневий спогад....
осіннє барокко
кантат Йогана
глітвейном
спливає
у срібний келих
меланхолії
спина до спини
сидимо з нею
перебираючи
пелюстки надії
прозорі...

Любострастя віри і покори,
Пронижи мене палким промінням,
Душу занехаяну і хвору
Вбережи од мли гріхопадіння.

Бо химери успіху і слави
Тьмарять видноколо, нечестиві.
Поверни мій всесвіт нелукавий,
Дні мої прості й неметушливі.

Не мені ці заздрощі і кпини,
Здатні почуття закам’янити...
На душі рубці і шкарубини
Довго будуть ще мені ятритись.

Найчистіша чистота чесноти –
Вистраждане мною покаяння:
Якомога далі від пишноти,
Од фальшивих слів і величання.

Любострастя віри і покори,
Пронижи мене палким промінням,
Душу занехаяну і хвору
Вбережи од мли гріхопадіння.

Ходи-ходи
Ходи сюди
Вертай до талої води
Перевертай літа на сон
Не тільки холод –
Твій полон
Не тільки танути –
Пливти
Коли на спині – прапор мрій
Коли за спиною –
Коти
Кричать настирно
Sine kura*
А небо клаптями на крій
Дроти стирчать
З його каптура…



* лат. - Без турботи

Бypeмнe мope б'є мoгyтнi cкeлi,
Ta xтo-ж бaйдyжий кaмiнь cкoлиxнe?
I, мaбyть, мpiя - мapeвo пycтeлi,
I пoчyття, як cпaлax, пpoмaйнe?

He збepeгти в дoлoняx нiжнi квiти,
Poзвiє пeлюcтки бeзмeжний чac.
Ta знoвy й зновy бyдyть xвилi бити
Дoвiчнoю нaдiєю для нac.

Наздоганяти резонанс
Вдаряти словом в ритмі серця
Ніхто не просить грішних нас.

І не заплатять нам сестерцій
За літри крові, що сплила
Зі сторінок чорнилом марним,
Яке поглинула імла.

Своїм екстазом незугарним
Злякаєм ангельські хорú
Й побіжимо алюром славним
Подалі, поки нас тхори
Не засмерділи.

Фіміамом Знесуться в небо молитви
І затанцюють в колі рими.

Наш вірш піде комусь «на ви»,
Комусь постане третім Римом,
Комусь привидиться Содом.

А хтось слідом за пілігримом
За хмари побіжить притьмом.

Хтось, не ховаючись за гримом,
Закине торбу на плече
І, в світ пішовши геть розкислий,
Від світу назавжди втече.

А що ж поет?
Сидить у кріслі, Наздоганяє резонанс
Вдаряє словом в ритмі серця,
У нього з Вічністю альянс
І звуки піднебесних терцій
Йому замінять хліб і сіль,
А радість тисяч породіль
Душевний затамує біль.

Та радість розлилась довкіль –

Вродилось слово!

Кохання кволі крила опустило
і, мов дитя, лягло під серце тихо -
так легко засинає тільки лихо,
а хто приспав його - то й світ немилий.

Як світ нелюбий - там, де очі, плитко,
там день блукає в сорочині сірій,
а віра розплітає коси. В ірій
летять без слів думки та пережитки.

Хід неба сходиться у лойній крапці,
а там, немов сільце, діра чекає -
до неї мчать, мов праведні до раю,
всі хиби, похибки ключем фрустрацій.

А десь поза уявним зріє явне,
величне, вічне та наскрізь прозоре,
стозоресвітле та весною хворе,
там стіни - вікна, там відсутні ставні.

А на порозі спокій п`є наснагу
і насолода тулиться до нього...
Уста твої гріховні та розлогі,
на лінії застигла рівновага.

Я - той мисливець, хто стріляв навмисне,
о, влучний мій, на щастя, вогнестріле...
Із високості криком облетіла,
мов білим пір`ям, лебедина пісня.

19 Грудня 2007

Палахкотіли вогники яскраві,
і раз за разом схлипував вогонь
І тихе щастя, в мускусній оправі,
торкалось ніжно, пошепки, долонь
Сиділи мовчки, просто ткали тишу,
лиш малібу в клітинах вже текло
Я так боялась, як тебе облишу,
від тих думок - всередині пекло
Ти вже сказав, що від’їжджаєш вранці,
мені ж лишалось – кілька днів в раю
Навіщо так мені, кохання бранці,
напоспіх вилив істину свою
І намагалась сліз не скуштувати,
принаймні зараз, у останні миті
Чому ми час не кинемо за грати,
якщо від розпачу давно вже ситі?
Далеко ти: повітрям – дві години,
а суходолом – годі й рахувать
Та досі всі стискаються судини,
морозить душу від гірких заклять.
16.12.07

Дубове листя, терези купців, цигани,
щоденний гамір і щоночі вічні зорі.
Життя, що найтрудніше із мистецтв. Догана
за кожний зайвий день. Жде ніч – суддя суворий.

Уста солодкомовні зрадять. Може, спомин
не лишиться з турбот, що нам орали чола.
Крило плаща із пліч. Крило вітрів над домом,
вузли димів, що в’яжуть небо з міста колом.

Герої, мужоложники, поети, дійсно,
чесноти квіття і на простиралі плями,
дні й ночі, хлопців соромливих солодійство
і жарти шулерів і смутку темні ями.

Десь крекче катеринка, довгі світла смуги
вирують на обличчях, мов павині пера,
а людська доля в дзьобику кривім папуги
колишеться шматком дешевого паперу:
кохання,
подорож,
розлука,
слава,
успіх –
за двадцять сотиків купити можна щастя.
Сплітається і розплітається дня усміх,
папуга, пісня й сонця золоте причастя.

Неждані зустрічі. Оркестри грають в парках.
Проходять сім’ї чесні й на дітей багаті.
Злий вітер, що натхненням людську розпач шарпав,
вже тихне. Карт букети і хмаринок лети.
Тінь долі крил. Крихка тростина й квіття жертви.
І в цифри ловим струм натхнення,
дивну чудність
найменших справ вдягаєм в правди стислі й вперті,
хоч непомильна лиш одна екстази мудрість.

20 травня 1936

Міщанська квартирка у цій провінційній дірі
Собою мені затуляє півсвіту. У вікна
Тече сірий день з білим снігом на срібнім крилі
І стогнуть дерева під вітром і повагом стигнуть.
І ранком трапляється потяг, авто чи літак,
У око втрапляє невчасно мураха чи вія.
Кохати не соромно – каже Марія Ремарк
І плакать від цього також – твердить Еріх Марія.
А я і не плачу, не плачу, не плачу, не пла...
Це так...кругообіг води і джерельна вода,
Це так відчуваєш, як протяг, бажання тепла,
Наосліп собі обираючи вектора руху.
І серце, і руку, і кров віддають задарма,
Прохати не варто - у хвіртку шепоче, у вухо,
Ця відстань – не в просторі і не у світі - зима,
То все - в голові. Як не вмієш почути – не слухай.
У слухавці: морзе, хурделиця, -
...голосу
твого
нема.

треба поспати поки ще можу,
поки ще небо тримає світила.
в цієї вершини - два серця, і кожне
слізьми стікає по згорблених схилах.

треба байдужість зіпхнути додолу,
треба самотність змінити на сталість.
сон перестав бути грішним. я молюсь.
але ж потреба поспати зосталась...

світ, поза тим, не впадає у відчай.
сльози, між иншим, на нього не діють...
він доживає останнє сторіччя:
ява "три шістки". остання дія.

небесна вершина (благо!)- над світом.
з неї (благо!) людей не видно.
має залишитись (виключно!) світло, -
вершина небесна ридає (ридма!)...

світло на подих південніш від мене. -
на внесення точности трачу півночі.
на світлофорах світло зелене, -
для надвершини цей колір неточний.

карого кольору ясність очей твоїх.
позбувшись своїх мозкових амальгам,
добачуюсь думки на диво третьої,
світло - есенція філігранна.

Асфальт умыт,
витринное стекло
от обморока сонного
очнулось,
гром
всхлипывает вдалеке,
вернулась
священная пора
Воды...
и молний белых
нити
сплетаются с дождём
ещё!
.......ещё!!
................ещё!!!
по лицам улиц,
сморщенным от зноя,
по паркам!
...... скверам!
............клумбам!
................. площадям!..

......................
я распахну окно
(как в марте, воздух чист),
впущу
дразнящий запах
свежего арбуза
и ветер
трепетный...
мы будем
вместе пить
холодный
жёлтый
чай
с жасмином...

пишутся повести, пылью пропитаны полки,
пьяный писака поэзией перебесился;
пир продолжался: пиликала пылкая полька,
под проходимцем протоптанный пол провалился

помнят предания, притчи, предавние песни,
правдой порой припугнет престарелый провидец.
пели псалмы, после - пили прохладное пиво,
проседь противная под париком проявилась

против порядка песком пересыпаны перья,
преданный паж пожелтевший пергамент приносит;
после побоища палубу парус покроет,
пулей поверженный пленник пощады попросит

поздно под платаном первой прохладой повеет
по переулкам прозрачно пройдут привиденья
пастор печален, припомнив проклятия предков:
псевдопророк потеряет последнее пенни…

Робко, смущенно, пишу о любви,
строкам вверяю сомнения, дни,
чувства, ошибки, лица и сны,
грустные нотки преддверья весны,
улицы теплые, звуки шагов,
брызги прохладных фонтанов и слов,
песни о чем-то далеком теперь,
смех и улыбки в открытую дверь,
странные танцы и правда в глаза…
Нервно щекой пробежится слеза.
Верно – наивны и слово, и слог;
Жизнь – это пыль уходящих дорог.

Будильник озвався, і ковдру суворо із пліч
цей ранок стягає, як мама, що будить до школи.
Ти млявий - і теплий такий, мов напалена піч -
щось тихо бурчиш і обійми змикаєш навколо

Дві кави зварити. І спішне згадати на день.
Не п’ятниця ще, але настрій такий неробочий.
Колись нас залишать у спокої. Якось і десь.
Із рук вивільняюсь твоїх, аж до сліз неохоче.

Та ні, ще хвилину полежати. Дві. Або п’ять.
Метелик-невдаха вертає в належаний кокон.
Ти очі розплющив. Підвівся? І капці нап’яв?
Я ж нишком під ковдру, як в нірку, зариюсь глибоко.

Та сон не приходить. І, мовби Морфею на зло,
робуста й арабіка ніздрі у парі лоскочуть,
всміхається сік помаранчі крізь матове скло,
а з ним і знайомі лукаво примружені очі.

От пальцями клацнеш – повіє легким вітерцем,
тропічною зеленню вкриється шибка віконна.
Розтріпана, сонна в подушку ховає лице
твоя із юнацьких фантазій білява мадонна.

Папуги барвисті у тебе сидять на плечі,
ти пахощі моря несеш у смугастому збанку
і день особливий, що буднем заледве гірчить,
а ще - невагоме і лагідне «доброго ранку».

Смішне бажання! – Господи, прости –
До тебе, як до неба, прорости
Стеблинкою, травинкою, рукою.
Життя тече – і крутить течія
Дві трісочки. Одна із них – це я,
І ти у вирві крутишся зі мною,

І нас несе! О, як же нас несе!
Хамула буднів – так… ні те ні се:
Химерні ролі, провінційна сцена…
І ґумкою стираються слова,
І ковила натомість, і трава –
Така зелена, Господи, зелена!

І вже вода торкається колін,
І тіло – то слухняний пластилін –
Ліпи мене – подобу Афродіти…
І океану дихання – то сон,
І він живе із нами в унісон,
І ми – його смішні безхвості діти,

Ми ще на суходолі. Всохла путь.
Сухий пайок. Життєва каламуть.
Усе до біса! І стечуть водою
Пусті слова, вечірній макіяж,
Дурні марнички. На пісок приляж,
Немов на біле ліжко – і зі мною

Дивись на зорі – знизу догори…
Мовчи, торкайся тіла, говори
Про все на світі. Світанкова тиша
Підпалить небо – і заснулих двох
Візьме на теплі руці добрий Бог,
І занесе у трави, і залишить…

І серця завмирання золоте,
І ще, і ще… Не думати про те,
Що все – конечне. Залишилась дрібка
Любові, солі, ніжності, плачів…
…І я засну у тебе на плечі.
…У теплих травах.
…І заграє скрипка.

Готується, кипить, вітри на око сиплють зорі
в нічний казан, помішують, здувають пінку хмар
за виднокіл. Не блякнуть на небесному узорі
прозорі крила літепла. Життя, мов каламар.

Бери перо - збентежений записуй серця трепіт
на білий, мов зимою вбраний сад, душі папір.
В думок човні світ пропливає поруч, мов по Леті,
цей човен світла повен, а весло від чорних дір...

А всесвіт заважкий, щоб перелізти вушко часу -
впустити сонце з тріском в динозавряче яйце.
Переповзає на секундах, пожирає ласо
розбите в пам`яті землі натомлене лице.

11 Грудня 2007

Де вітриська зухвалі
І полки дерези,
Ви росли-воювали
Шабельками з лози.

Пустуни чорноброві,
Цвіт душі на порі, –
Вас у світ для любові
Привели матері.

Як же сталось, хлоп”ята,
Ми не зчулись, коли
Ви лозові згубили
І криваві знайшли?..

Плаче мати убога
На краєчку села:
– Чом я в нього малого
Шаблю не одняла?

А навколо дівчатка
Золоті, як зірки,
Годували вінками
Коненят із руки.

Що вам, хлопці, та слава,
Хай у небі літа…
Ось Вам ріки молочні,
Ось медові уста…

Та не слухали хлопці,
Покидали столи.
Смерті в очі заглянуть
На край світа ішли.

…І шумить по могилах
У степу ковила:
Чом ти шабельку, мамо,
В мене не відняла?..

Вино в постели с Джимми,
шуршанье лепестков…
Цветами полевыми
забросанный альков
Хмельное глаз сиянье
и кудрей водопад;
Мы тонем в океане
признаний невпопад
Без шуток: «Ты колдунья?»
«Грешу. Ведь знаешь ты -
со мною в полнолунье
беседуют цветы…»
Всего лишь на мгновенье
ладонь коснется плеч,
и страсти дуновенье
встревожит пламя свеч
…Смешались формы, краски
вверху на потолке,
а ты мне шепчешь сказку
на дивном языке.
В саду на старой вишне
проснулись соловьи,
сквозь чуткий сон услышав
признание в любви…

Зозуля кувала і мама сіяла у лузі, –
Така молоденька – босоніж ішла по квітках…
Несла немовлятко по самім небесному прузі,
Мене пригортала, мене колисала в руках…

Я смерті не відав. І був я тоді іще вічним.
Зозуля кувала на самому денці сльози.
Мені крім любові ділитись було іще нічим,
І чув я тоді ще самої землі голоси…

І я усміхнувся в ромашки, наповнені снами.
І в небо здійнявши, розмаявши полум'я кіс,
І сонцю, і травам, і вітру молилася мама, –
Лелеці над гаєм за те, що мене їй приніс…

Весь світ мене бавив, як мама в роботі лишала, –
І братичок-вовчик, і грізна коза-дереза…
І ті яворята, що з лісу під хату підкралась,
І погляд повсюдний, що нині цвіте в образах…

Пора ненаглядна, пора незабутня настала,
Чогось пригадалось, чогось обізвалось з глибин.
Пливуть за водою безмірного щастя кружала…
І скльовують птахи кровинки замерзлі калин…

Зозуля кувала і мама сіяла у лузі,
– Така молоденька – босоніж ішла по квітках…
Несла немовлятко по самім небесному прузі,
Мене пригортала, мене колисала в руках…

Безсонних сонце, зірко жалібнá!
Твій слізний пломінь криє далина,
Безсилий пітьму він перемогти.
Як на минуле щастя схожа ти!

Отак нам світить відблиск інших днів,
Але не гріє, хоч би як виднів.
Так в ніч сумну минувшина зійшла:
Хоч видна – та здаля, ясна – та без тепла.

(переклад з Джорджа Ґордона Байрона, із книжки:
Григорій Кочур. Третє відлуння: Київ, Рада, 2000. - 551 с.)
*
Sun of the sleepless! Melancholy star!
Thy tearful beam glows tremulously far,
That show`st the darkness thou canst not dispel,
How like art thou to joy remembered well!
So gleams the past, the light of other days,
Which shines, but warms not with its powerless rays;
A night-beam Sorrow watcheth to behold,
Distinct, but distant – clear – but, oh how cold!

G.G.Byron (1788 - 1824)

***
у кожному дотику трави
поминально сумісні краплини
це ти проростаєш в мені
з-під землі оченята дитини

ти було, (був, була) у житті
я не взнаю якої ти статі
я позбулась тебе у собі
не побачиш сніжинки патлаті,
не почуєш як гавкає пес,
не потішишся сонячним ранком...
а мені залишається секс
з кимось з тих, хто неназваний батьком...

поцілую холодну траву
з мене так і не сталось мами
хоч запізно, тебе полюблю
приголублю нехай хоч віршами...
а над містом вже падає сніг
чи змете? чи загубить минуле???
в тебе очі були б голубі
і щічки - рожеві пампулі.....

а нема... нічого нема
просто сніг, холод і сиро
моя внутрішня біла зима
заморожує совість і тіло


***
егоїстично, таки заради себе
виправдань сама вигадуєш слова
говориш, що щось схоже на амебу
вишкріб лікар із твого єства

все забути. Так згорає пам*ять
кров згортається і більше не болить
тільки заміть плоду - тепер камінь
і душа так схожа на граніт
ти не підеш, не поставиш свічку
не замолиш, не зітреш гріхів
лиш мале заплакане обличчя
вже ніколи не покине снів.


***
вбивця!!! надто тихо для вироку
прошепоче неназваний гість
сяде тінню на краю столика
ніби скинутий деревом лист
докорятиме сірим мороком
виливатиме в ніч полин
це могла бути твоя донечка
це міг бути для тебе син

Ненаспівана колискова
до світанку тепер болить
а вночі гість приходить знову
плаче, тулиться і не спить...

Я таку тебе не зустріть не міг,
Болем вишитий твій ласкавий сміх…
Цвітом-тереном коси вінчано,
Степу рідного чар не лічено…

Серцем маминим ти мальована,
Щемом татовим обцілована.
Я нап’юсь краси із твого лиця,
На усі часи, як говориться.

Ти землі моя ясна зіронька,
Голос серденька і говіронька…
Жить без тебе – що і не жить зовсім,
Ти за все мені, ти мені за всіх…

Я нап’юсь краси із твого лиця,
Прийде смерть косить та й загається.
Прийде час, ой, мій, та й задивиться,
На усі віки ощасливитися.

Бо краса твоя – то пісні мої,
В серці тьохкає тонше солов’їв…
Не набридне вік, не замре здаля.
Бо у ній усе, щедра чим земля.

Буду в серці вік ту красу носить.
Мов дві крапельки – наші донька й син.
Як замріємось! Як згадаємо! –
Що є щастячко – не спитаємо…


…Вже і нас он час в полі доганя,
Кажуть, все мина, кажуть, все линя.
Вип’єм болю ми, як горілоньки,
Що воли, як є чорні брівоньки…

Не важка судьба, не страшна мені…
Ти у серці там, де живуть пісні…
Бо краса твоя – то землі листи…
У моїм роду буде сходити…

Бо краси твоя – із вогню й роси…
Буде ті скарби чесний люд просить.
За морями та й океанами,
Брови татові, серце мамине…

Я вдячний тим, хто заважають жити,
Не пробачають слабкостей і втоми
І навіть виднокола мого світу
Затьмарити стараються свідомо.

А вже нікчемний промах чи невдачу
Завважать миттю – і візьмуть на кпини...
Спасибі вам. Давно вже я не плачу,
Давно з розпуки не згинаю спину.

Бо знаю протидію від отрути –
Сильнішу від хандри і від зневіри.
І вам мене до плахи не нагнути,
Де кожна тріска – мов клеймо сокири.

Це ви вселили в мене силу духу –
Покаменований, підводжуся певніше.
Кайданник долі, зневажаю скруху –
Й від того на душі стає світліше.

Якби мені не завдавали втрати,
Не ображали, не чинили глуму,
Хіба сповна я щастя б міг спізнати
Від іскор доброти людського тлуму.

Якби мені не дошкуляли вволю,
У терниках сильце не лаштували,
Хіба навчився б не коритись болю
І мав би я достойні ідеали?

Я вдячний тим, хто заважають жити,
Не пробачають слабкостей і втоми
І навіть виднокола мого світу
Затьмарити стараються свідомо.

Добре душі неполоханій,
Доки не рветься назад.
Світе мій, світе непроханий,
Ти – як на вії сльоза.

Стану-пристою на хвилечку,
В щастя на самій межі…–
Боже, за пам’ять аж винесе,
Навіть за берег душі…

Діти гасають галасвіта,
Їхня пора – від і до…
Двері лишають, і ластівка
В сінцях зліпила гніздо.

Стільки тут зав’язі зв’яжеться…
Вічних питань прошумить…
Вітер і той не наважиться
В хату дверей причинить…

Ходять дорослі – щасливляться,
Бабця – навшпиньках стара,
В вічі їм ластівка дивиться, –
Аж у грудях завмира…

Здрастуй, душа моя, ластонько…
Як же хатам без дверей?
Чом ти, не навчена пастками,
Вічно летиш до людей?

Що ти намислила все-таки?
Що провіщаєш, скажи?
Тісно в дворі і у Всесвіті,
Хочеш у грудях пожить…

Ластонько, літа принцесонько,
Сонячний зайчик душі…
Слід твій записують весноньки
У золоті віражі…

Спіла босенька черешенька,
Хміль оно грушку трясе,
Воду у божому решеті
Хмарка од річки несе.

Старості юність не застує,
Віє Той Світ полином.
Човником вічності ластівка
Тче те усе в полотно.

Заполоч срібною ниткою,
Донечок білі банти,
Півень червоною квіткою,
Ось на порозі й свати…

Як тобі ніколи, ластонько,
Жде жовторотий букет.
Тільки б не впасти, не впастоньки,
Тільки продовжити лет…

Стільки тих літ одкружлялася
У клопітливім танку!
Всім наша хата всміхалася,
Наче стояла в вінку…

Звісно, тому і пускали ми
Дні – мов рікою вінки…
Доки в дворі щебетала ти,
Вічні були ми таки…

Впала грозою обпалена,
Звідки – впізнать не вдалось…
Небо в дворі прихиляла нам,
Стільки в нас неба було!

Крилечка-ручки і ніжечки…
Все – розказать не берусь…
Ткала, як бабця доріжечки,
Пісню життя у обрус…

Сядь же, присядь, моя ластонько, –
Ось і долоня й плече…
Чому нестерпно і часто так
Світу в сльозі гаряче?

Хай що було – не до осуду…
Як же я жив – не тужив? –
Навіть довіри у Господа
Ластівки не заслужив…

Мало в житті неспалимого
Істини мить запита…
З дерева віку незримого
Щебет, як цвіт, обліта…

Я вже заплутавсь прояснювать
Наші родинні зв’язки.
Маю дружиноньку – ластоньку,
Доньки мої – ластівки…

Де іще стільки я знатиму
Ласки, пісень нічиїх…
Може, ти й справді не мати нам,
Ми ж усі – діти твої…

8 березня 2007р.

Кого ж я зраджую із вас?
Коли сліди мої правдиві?
Змішала цноту й сором злива –
Не розберешся водночас
В чиїй розтала я долоні,
Хто отруївся хто сп`янів?
Черкнувся, наче кремінь, гнів,
Спіткнувшись об поріг іронії.
Лиш ніжність ця не на показ,
Ще повні пригорщі у лиха.
І я сміюсь, чи плачу сміхом:
Кого ж я зраджую із нас?

...І таки дочекалися, чуєш? Кохання, весна,
Горобці верещали, дружина несла ахінею.
І сусідська руденька дивилась зі свого вікна,
І я нявкав до неї – неначе молився на неї,

Я ступав підвіконням, так буцім ішов до шлюбу!
Я не бачив межі, я не вірив, що все – зникоме!
…Прибігала учора поетова ніжна згуба,
Цілувались, допоки дружини не було вдома.


Потім він бурмотів через сон: «Я щасливий, Мачо»,
Я дивився у шибку – її не було, не буде…
Це – довічна в’язниця…Я плачу? Коти не плачуть!
Плачуть люди, поете, маленькі, як Всесвіт, люди…

Потім я звар’ював. Як шуліка, злітав до стелі,
Я карнизи зривав, я зривався, я падав долу,
Я цей світ руйнував, наче Бог. І почав з постелі –
Жовті плями на ковдрі. І пір’я спадало кволо,

Осипалось, кружляло, у рот набивалось, билось
Щось у серці. Він потім сказав – каструвати треба.
…Операція. Світло у світі. Та щось змінилось
Може, колір гардини, а може, і колір неба.

Щось таке…Порожнеча побільшала. Все простіше.
Я лежу в завіконні, її ірреальну бачу…
В неї п’ять кошенят. Мій господар поему пише.
Час від часу торкнеться рукою: «Тримайся, Мачо».

Я вже знаю, що світ – трикімнатний, що те кохання –
Це марничка минуща. І що за вікном - байдуже.
Я щасливий. Бо я – досконалий. Лише прохання:
- Називай мене краще Платоном, двоногий друже…

Він сидить за столом. Він у капцях. Бо він – удома.
Він тут вірші складає від ранку. А вже обід.
Він – поет український, собакам усім відомий.
Я лежу біля нього. Бо я – його чорний кіт.

Він годує мене і зове претензійно – Мачо.
Але – будьмо відверті! – ця кличка – одні понти,
Бо усе, що я бачив – а я так негусто бачив! –
Тільки танці пташині з віконної висоти….

Тільки танці пташині… Тоді я ступив – і… випав!
І життя прокрутилось, як стрічка німого кіно:
П’ятий поверх, горобчик, пір’їнка, крислата липа,
Латка неба. Бур’ян. Матіола. Життя – лайно.

Потім довго лежав. У траві. А тоді на ліжку.
Він приносив ковбаску – і клав до покоцаних ніг…
Час минав. Мені снилась руденька сусідська кішка -
А йому – карооке кохання. І перший сніг

Закрутив-забілив, і зиму замутив нехилу,
Дні були однотонні, були кольорові сни,
Так ми жили тоді. Але й файно тоді ми жили!
І чекали любові – як перших слідів весни.

Коли зі скривленого рота VIP-лиця
Летять «перлини» політичного маразму,
Не зрозуміло: чи то задум був Творця,
Чи наслідки невдалого оргазму…

:))

Прости мені, великий Дант, зухвалі спроби
занотувати плин думок високим стилем
твоїх карбованих терцин - важкий той стилос,
що сховано в Равенні, як в утробі.
Але намарно - вірю я, що дух піїта
безсмертний, бо цілований зірками,
у легкім леті над поснулими віками
шукає вибраних і ставить тайні міти.
Сумлінно вчусь, гортаю сиві фоліанти.
Горять у присмерку століть вогні причальні.
Сотають Парки нить з лахміття й діамантів.
Вузлами - вірші - кораблі мої печальні.

Я не бачив зроду маму
І не знаю тата.
Як у Бога – в них повірив… –
Світ не звинуватив.

Гірше голоду і глуму,
І жалінь ворожих.
Сиротіший – на всі думи –
Тільки ти, мій Боже!

Цвіте терен, терен цвіте
Щедро в Україні…
Як волосся посивіле
На малій дитині…

Ту зозулю, що кувала,
В ланцюг закували.
Тих синочків – як листочків –
Голови на палях!

Ой, колиско моя, земле,
Ти мені і мати!
Дай душею пригорнутись,
Душу обійняти.

Дай загоїть голос туги,
Що луна і досі.
По балках і по яругах
України сльози…

Цвіте терен, терен цвіте,
Стежку замітає.
Мов сльозами, білий світе,
Тебе застилає…

Де б не був і де б не жив я –
До небес – рукою…
І по цей бік, і по той бік –
Терен за рікою…

Вже збирається на пісню,
Вже душа – як хмара…
За сльозами – тільки блисне –
Прийде Божа кара!

Що не кажіть, а в кожній музі - жінка
(По-перше жінка, муза - вже по-друге).
З одною одружився, у декреті - друга,
До третьої ще й не топтав стежинку,

А вже вона не поцуралась зради,
До грошей більше, ніж до рими ласа,
Ще й хвицьнула не гірше за Пегаса.
І де мені тепер шукать розради?

І на чиїх би розридатись грудях?
В чию спідницю висякати носа?
...лежить без діла ліра безголоса
І зовсім я зневірився у людях...

Ото й спроможний тільки на халтуру -
Плоджу віршовану макулатуру.
30-31.03.03

Лікарняна журба. У вікні –
Забинтовані рамою хмари.
Тінь далеких дерев на стіні,
Мов у безвість споряджені мари.

Вже розвиднілось. Ніч – як роса:
По шибках зісковзнули краплинки.
Не мені, не мені ця краса...
Задрімати хоча б на часинку...

А ковалики тишу кують
У сумній холодниці палати,
Де недуг і страждань каламуть,
А надій і жадань – ані цяти.

Лікарняна журба. У вікні –
Забинтовані рамою хмари.
Тінь далеких дерев на стіні,
Мов у безвість споряджені мари.

Як побрались ми з Богданом,
Підвелась я рано-рано…
Встала борщику зварити –
Чоловіка покорити.
Та й пішла я по капусту,
А там діток густо-густо:
І окаті, і кирпаті…
Зупинилась я на Каті…
А пішла по бараболю,
Глип, у ній пустує Коля, –
Голосисте, рожевеньке,
Упізнав одразу неньку…
Хниче: “Хочу я до Каті…”–
Зроду всі в нас язикаті…
Щоб на дні збиралась сила,
По буряк я ще ходила.
Був там вибір із Христин,
Не могла не принести…
А як рвала я горох,
Упіймала зразу трьох:
Олю, Йванка ще й Софійку –
Каверзушку-довговійку.
Доки монялася з ними,
Бог послав мені Якима,
А верталась по окріп,
То знайшовся ще й Охрім.
Так допоки борщ варила,
Вісім діточок зловила.
Гей, сідайте всі до столу,
Насипатиму по колу.
Всі ви любі дітки божі,
Ніби з грядочки, пригожі…
– А в сусідів ця примовка
І коротка, і не ловка.
– Так у них же тих дітей –
Лиш Федот, як соловей…
Он в Оверка – то сімейка,
Доки скличе – попогейка.
Наче маку, дитинчат,
Вже імен не вистача…

Грицик, Мицик, два Степани,
Шура, Ліда, Роксолана,
Саша, Маша, три Володі,
Ще Андрії в них у моді:
Батько, прадід з Базавлука,
Люся-баба, Люся-внука,
Галя, Аня, Королина,
Надя, Віта і Ярина,
Гапка, Діна і Мелашка,
Полікарп, Семен і Пашка,
Геть замучили дяка,
Як побачить їх – гика,
Це вже є, а це негоже,
Це – чужинське, це – не Боже…
Кожен рік по три, по п’ять –
Легш родить, ніж називать!
8 березня 2004 р.

...Жрець задоволений. Та почуття
не прийнято являти в цій країні.
Тому його розмова з учнем більше
нагадує строкату пісню вітру,
відомого сухим пустельним жаром.

Але переплітаючись з відлунням,
породжуваним гомінким камінням
і подихом п’янких цвітінь знадвору,
слова звучать із потаємним змістом,
святилищу великому дозвучні,
торкаючись і мудрості глибин,
покладеної у основи храму.

Жрець раптом згадує те відчуття,
так гостро, тонко - він і з ним учитель...
Як радісно вбирати словоспів,
відлуння, мову, значення і обсяг...

Відкрите, що ховалося так довго
у пам'яті, тілесне відчуття -
насичене, яскраве. Та за ним
було і інше, - те, що налякало
тоді, і зараз виринає знову
в багряних полисках огню, чіткіше...

...Могутня і прозора течія,
кружляють знані і незнані форми
живого, раз за разом виринають
украй здивовані людські обличчя...
Ні, не обличчя, наче зсередини
видніються, немов одна їх суть.

Раптово виникають і зникають,
як інше, різне. Наче зміст часів,
відпущених для кожного творіння,
зібрався в ціле, в результат кінцевий,
і дужим виром огортає обсяг,
спиняючись лише побіля ніг
здобулих вічність видатних Рех Хету.

З одними він, бувало, зустрічався,
про декого читав, про когось чув,
а інші - незнайомі, та усі
споглядачі спокійні і глибокі,
воістину Величні, Вищі Духом.

Немов і не померли у свій час,
не зникли, не розвіялися прахом.

Чомусь зійшлися знову коло нього...
Тоді були ледь зримі, нині чітко
осяяні зсередини і ззовні...

Мить - і видіння тане. Тіні вщухли.

Жрець міцно тре долонями обличчя...


2004

(Партія в шахи)

Мої почуття в бандеролях прокурених рим
Давно загубили шляхи до свого адресата.
Зроблюся німою. І серце хай буде німим.
За будь-яку помилку мусить відбутись розплата.
Босоніж по склу... О, прийми цей шалений кан-кан!
Останній бар’єр перед завченим зваженим кроком.
- Хіба він месія?! Та він же не був і пророком!
І права ступня заступила в іржавий капкан…

(Партія в шахи)

Твоя осінь, промерзла до самого мозку кісток,
Затиска моє горло, і вже відчувається подих
Потойбіччя і смерті. І пульс уповільнює крок,
А в очах заклякає останній невпевнений подив.
Твоїм холодом стуляться мушлі тремтячих повік
І зсутуляться плечі, з яких обриватимуть крила.
Східний вітер, мов ляпас, війне по безкровності щік,
Вириваючи з рук парасольки червоне вітрило…
…замри…

Горобенята жовтодзьобі,
зимові заспані тюльпани...
Їм ніч лишає у жалобі
крижинки сліз на целофані.

Мені рішучості забракне
тебе в щоку поцілувати...
Тих пелюсток торкнувшись, як нам
зрадливу ніжність приховати?

Зліта словесна шкаралупа,
мов з алебастру позолота,
і десь між нас очима лупа
підранок-доля жовторота.

Ця апріорна тимчасовість,
Недоотриманих утіх,
І приколисувана совість,
І недовиплеканий гріх...

Все інше просто й тривіально,
Як у дешевому кіні:
Мовчу самотньо і печально,
Бо ти дісталась не мені.
04.07.07

1
Там, де верхівки сосен
сходяться разом,
де велике сонце,
нанизане
на молоді ніжні голки,
розпадається
на тисячі сонечок,
кожне з яких
тягнеться до тебе
по тонких рожевих
стовбурах,
лоскоче, смішить,
заглядаючи прямо в очі:
дивись, дивись на мене!

2
є перехід,
по якому можна пройти,
але краще злетіти
(це ж легко),
і тисячі маленьких сонечок,
що живуть у тобі,
на своїх теплих долонях
віднесуть твою безтілесність,
таку легку
таку невагому
таку прозору
Додому

Ходімо, Єво, ми самі сьогодні -
Так слизько, і півкроку до безодні…
Пальтечко застібни і схаменись,
А ще, на Бога, не дивися вниз!..
Підніжки ставить ожеледь підступна,
Впаде бурулька – просто в серце стукне,
Засяде в ньому скалка крижана
І, як магніт, тягнутиме до дна…

Тримайся, Єво, серце ще пульсує!
Не проклинай, не згадуй долю всує -
Бездушно час мішав до снігу бруд,
Але ж дзеркáла брешуть, як і люд…
Чи нас якась погубить голка з криги?!
Дасть Бог - і ми діждемося відлиги,
Не зупиняйся, серденько, не смій!..

…Розтануть снігу крихти, з довгих вій
Тоненька цівка протече сльозою,
ковзне на щоку. Очі сфінкса – зорі
Нам підморгнуть, але промовчать мудро,
Впаде з обличчя сфінкса біла пудра
і дивом причепурить коси , Єво,
Смішна і ніжна – сніжна королево…

Доказом смерті кружлятимуть чорні грифони
І проростатиме вугільно-чорний барвінок
Післяжиття також матиме вічні закони
Чуєш, як гупає серце через перестінок.

Довгий удар і короткий, як азбука морзе
Після сигналу залишити можна мовчання
Доказом смерті – не бірочка в темному морзі
Наше з тобою взаємне нерозпізнавання...

Найкращі новини – відсутність важливих новин:
Ще день розміняла, в кишеню відсипавши здачу,
Бо все планомірно і вірно. Це, знаєш, неначе
“Італія-Рома – Динамо” – чотири-один!
Так, наші продули! Ти сам здогадався, чи бачив?

Останні новини – в вазоні розцвів молочай,
В неволі розцвів, уявляєш... Бо тепла неволя.
От сніг за вікном пролітає – ти бачиш, поволі,
А я за вікном калатаю у скляночці чай
Сріблястою ложкою долі. Малі ще у школі –

Знання здобувають про добре і вічне, про те
Що варто робити і те, що не варто робити,
Наприклад, уранці шкідливо під каву курити,
А вчити англійську – корисно. Та сніг замете
І перше, і друге. Тому залишається – жити,

Картоплю варити в мундирах, цідити вино,
Купити весняну суконку (це знаково в грудні),
Звикати до тебе, до снігу, до кашлю, до буднів,
Бо це вже – надовго. Бо це, як в задачі – “дано”,
І сума доданків незмінна. І дні каламутні


Птахами летять до бодай середини Дніпра,
Щоб там, помінявшись з напарником, далі летіти,
Аж поки в Тернопіль не вигребе ящером квітень,
(Признаюся чесно, це місто - страшенна діра),
І думка єдина “Хто винен і що з цим робити”

Уже попустила. Найкращі новини – нудні,
Не дивлюсь ТВ, не читаю нічого із преси,
Горілку марную – на грудях вкладаю компреси,
Забувши про дні – де робочі, а де вихідні?
А все, що згадала, іде паровозом – пеесом.

P.S. Повернулись зі школи донька і син.
Найкращі новини - відсутність важливих новин.

Янгольське пір`я накрило - криком знекрилені й холодом,
грілись у серці провісники волі побожних небес.
Тіло думками палили, тліли в душевному голоді
та промовляли молитвою: як... умирав та воскрес.

В пальцях пригублена віра між сторінками завітними
переписалась покорою, вірністю тільки Йому.
Очі - розгублені, сірі, зір посилали за квітнями -
та повертався самітником, вів за собою "чому"...

Світе в Господній долоні - зерня Добра та Незрілості,
в полі родючого Всесвіту дайним стеблом прорости,
викупай колос в осонні, вигойдай муки у милості
і над Вертепом за правдою янгольське пір`я впусти.

30 Листопада 2007

Пастель осіння, подихи розмиті
Тіла сплелись плющем - і під дощем,
Що нас укрив плащем, промоклим вщент,
Губами краплі ловимо, як миті…
Можливо, ми самі у цьому місті
Зосталися? Та листя золоте
Безмовністю бруківку замете…
Владарка у бурштиновім намисті
Куйовдить вітру кучері русяві
І розбишаку тулить до грудей:
"Яке нам діло до отих людей?…"
І заколише в променистім сяйві
Очей-смарагдів…Наша перша осінь
Безцінним скарбом сипле з рукава,
І ми з дощем ковтаємо слова,
Солодкі сльози в мокрому волоссі
Ховаємо.. І прудконогий час
Немов раптово уповільнив кроки…
Тремтить в руці майстерній пензель вогкий,
А дощ все ллє – на радість чи печаль…

Бігцем не ловися за світ у шпарині,
розплющуйся повно, прижмурюйся щиро,
напружуйся зором - проймися в людині,
приймаючи промінь від сонця за миро.

У пошуках світла, дорогою долі
вкладай добру пам`ять і кріпни у втраті,
займайся від віри, лети видноколом,
не спи, не дрімай у годину крилату.

А що недогледиш - то серце підкаже,
заляже, втамує, думки напророчить...
У Правди обличчя кричить макіяжем,
а ти не дивуйся - дивись просто в очі.

28 Листопада 2007

Загубилася у віхолі дорога
Антських і склавинських молитов.
Доле, ми брели кудись, небого,
Навраттям розбурхуючи кров...

Безберега річка білою сагОю,
Підступила до зарінку – до хрестів.
Значить, шлях страждання був лише маною –
Бо ж ріку ніхто не переплив...

Благовіст надії змінять передзвони
Обважнілих оберегів – кладовищ.
І предвічна тиша з неземних амвонів
Осінить божественним: „Облиш...”

Я ішов затято, позбивавши ноги,
Озирнувся – курява і мла...
Загубилася у віхолі дорога,
Не знайти... А чи вона була?

Цитьте, демони стоголосі!
Мені смуток, а вам забава.
Вже, боюся, не маю права
доторкнутись твого волосся.

Я не тямлячи зруйнувала -
і кохання твоє, і віру.
Я б торкнулась твоєї шкіри,
та, боюся, цього замало…

Мені справді цього замало…
Що намріялось - не збулося.
Тіштесь, демони стоголосі,
Кину серце вам на поталу.

Дуже боляче вивертати тобі себе
відвертати тебе від себе
ламаючи кригу,
ламати твоє тіло в ній
Викривати
відкривати
відтинати
щоб нарешті відчути
втрачати, втікаючи від себе
боячись почути: "всеодно люблю"
втрачати надію померти
помирати без надії втратити
і все це казати тобі
захлинаючись від почуття провини
задихаючись від власної недосконалості
зупиняючись від неможливості пробачити собі себе
втрачати себе у тобі
тебе у собі
яка вже різниця для тих, хто нероздільне ціле?
зтискати зубами подушку
від неможливості бути і бути такою, як ти
впиватись пальцями у час,
що провела без тебе і не з тобою
повір, я зможу все виправити
у твоїй неможливості стати слабким

Кволими рухами в темряві
Тулиться тінь до подушки
Стигне матрас на дереві
Діляться сни на смужки

Важкість повіки вдавлює
Струмом лоскоче нерви
Мозок думки перетравлює
Вариво снів – консерви

Вже і не спиться – лупиться
Місяця око в шибу
Ранок за ніч заступиться
День закладе на дибу...