Вказівка посмикує - здвигами очі,
недоспана ніч заховалась у крані,
трамвай на вібраціях шиби проскоче,
думки заколочені у порцеляні.

Напився натхнення - заповнився ранок,
скарбничка порожня - нема що розбити...
хіба... розігнути на пальцях коханок,
хіба... запитатись: "Котру все ж любив Ти?"

Спадає нелюбом щодруга пелюстка.
Чого тут гадати?.. як серце не слуха.
Недоспана ніч у краплинових згустках -
тремтить в павутинні приречено муха.

24 Квітня 2007

Відбувається день : не збагнути тобі і мені,
не відкрити крізь призму повітря і скла, і льоду...
Тоскно жовкне троянда на глиняному вікні.
Повертається сонце, як завжди, чомусь зі Сходу.
Я вивчаю слова – ті, що відала тисячі літ.
Юні літери слів практикуються з мого недбальства.
І рипить на столі, як папір, недописаний світ.
І стікає вода світових океанів на пальці. –
То за вікнами дощ. Як непрошений свідок чи гість,
притулився волоссям до тіла промерзлого хати,
став і слухає день, наче хтось йому відповість,
звідки все.
Та і нікому відповідати.

В обіймах дощу розчинялося наше літо,
в якому (якщо вже насправді) ми не були.
Ти вчив мене бачити зорі в печерах й квіти,
котрі там ніколи не зріли і не росли.
Ми разом вмилялись небом – на денці кави.
Читали осінні книги, та їх сторінки,
мов листя опале, лягали на пізні трави,
вростали у Землю, як ранні материки.
Блукали дощі на куценьких кудлатих лапах,
і пахли вони нам то морем, то молоком,
бо пахли тобою. І цей одинокий запах
зависнув назавжди між голосом і дзвінком.
Ми жили, як риби – в мовчанні тутешніх істин.
Губились у храмах – із ладану-ковили.
Ми жили, як діти. Як тіні, що нині й прісно –
за вікнами нашого дому, де ми
не були.

Під небом чистим, де зірки
і місяць дивляться ласкаво,
торкаюсь ніжної руки
і падаю в зелені трави.

Цілунком губи затулю,
щоби ніщо не говорили,
бо всі слова – окрім «люблю»
давно вже знаю, моя мила.

Торкнуся до твоїх грудей,
які в напруженні чекають,
котру вже ніч, котрий вже день
від нетерпіння зомлівають.

Все тіло в пристрасті горить
від ніжних доторків й цілунків...
Солодка мить, коротка мить -
найкраща від усіх дарунків.

В напруженні в мільйони вольт
сплелись тіла, думки і руки,
і проситься жагуча плоть
звільнити неповторні муки.

І в завершальний битви час
звучать слова мольби до Бога...
І щастя огортає нас,
як виллється п’янка волога...

Як освЯчу рядком папір -
Зійде Світло Святого Духу.
Хай нап`ється молитви зір,
Та сприйнятливим стане вухо.

Божий Біль я ношу в Собі -
У незгоєних вічним ранах
Він ятрітиме через бій,
Доки серце Моє не стане.

Доки змінює видих вдих,
А у горла є міць кричати -
Все віддам для Любові тих,
Хто її не зазнав, хто втратив...

Де уста - гнеться Правди Шлях,
Без убрáнь час її зустріне.
Дай же, Неба Всесвітній Дах,
Дотримати Надії Стінам.

Дай повірити у слова,
А вже ними себе підняти
Там, де Вічна Любов Жива,
Що з грудей передала мати.

Боже, скільки у Тобі сил -
Стільки ж болю у ранах Сина.
Тільки той, хто хоч раз любив,
Вміє плакати, як дитина.

Там, де Ти - там нема Жалю,
Хай ця Пристрасть життям спалає.
Так, я Вірую, бо Люблю!
А Люблю, бо Ти є, я знаю.

22 Квітня 2007

Скільки літ присудив тобі світ, Дон Жуане?
Скільки раз твою руку стискав кам"яний Командор...
Лід і полум"я, пристрасті тінь, без кохання коханець,
лезом шпаги примножуєш ти неповернутий борг.

Ти без бою ключів від фортечних воріт не приймаєш,
у облозі - терплячий, в атаці - навальний солдат.
Неприступність.У мові твоїй цього слова немає
і під чоботом стогне цнотливість уламками грат.

Чистокровність ідальго, по жилах вогнем голубіє
сік граната, настояний на поцілунках красунь.
Із очима святого - гультяй (пам"ятаєш, Севільє?)
по чужих квітниках оббивав світанкову росу...

Із родинного глека дитя досхочу напивалось
згірклим квасом повчань на мотив материнських чеснот.
У сідлі, чи зі зброєю - вправно, з дівчатами - жваво
тверднув м"яз,а на серці стиралися залишки цнот.

Передчасний засів у дитинстві зерном філософій
опадає у кошики долі цинізму плодом.
Святість уз, наче дим над багаттям утопій
не зупинить,якщо запалився настирливий Дон.

Досконала галантність і вишукане лицемірство-
поряд з ним Мефістофель - жартун і грайливий пустун...
...І розчавлює долі чужі,як піддатливе тісто,
хто наступний? Чекає на вас Дон Жуан на посту!

ДЕНЬ:

Привіт вітрам! Я травень привідкрила.
А кров у скронях б`є, як б`ють копитом коні.
Душа моя – стривожені вітрила,
Стривожено-стриножено червоні.

І буде небо, море і Всевишній,
І я-піщинка, і піщинка-світ.
І мить – на кілька днів, на кілька тижнів:
У Всесвіті моєму квітнуть вишні.
А отже – все буде. Як слід.

Упасти б вгору – де найглибші зорі,
А найгостріша - проштрикне навічно.
І море знатиме. Припливи символічно
Лічитимуть миттєвості прозорі.

А Бог – усюди. Це його хода.
Цей травень і вітрильники, і зливи,
Коли душа солона, як вода,
Прозора вічність кольору оливи.

НІЧ:

Ніщо не вічне. Поготів – любов.
Коли нема для чого і для кого.
І всує! Всує сонми молитов!

Настояна на Часі до гіркого,
Надірвана мелодія трембіти,
Лише одне тепер прошу у Бога:
О, Господи! Не дай мені любити.

Коли нема ні сліз, ані жалю:
Холодний осад – як довічна втома.
Розбито все, що було з кришталю.
Жбурляю сни – іронію ловлю.
Чому я скло? Причина невідома.

Жила як вміла. І не вміла жити.
Сто першу вічність випито до дна.
Звершилося. Не дай мені любити.
Довершена. Довершено одна.

ДЕНЬ:

Сотні тисяч «якби» обплітають порожню долю.
Всі дороги пусті. На дорогах тебе нема.
Я тебе не люблю, мій чарівний червіний королю.
Ну, хіба на свята. Ну, хіба крадькома.

Зав`язати б дороги у вузлики – і усього.
Щоб на пам`ять, чи щастя, чи, зрештою, просто так.
Ти не любиш доріг, перестояних до гіркого.
А мої, калинові, якраз отакі на смак.

Перестояна ніжність, немов навісна оскома.
Не-моя не-любов, пережита у сірі вірші.
Сотні тисяч «якби» - я із ними давно знайома.
Ну, подумаєш, просто буде на кілька більше.

НІЧ:

(пауза на три удари серця)

Любов до зáпиту. На потім. На колись.
А термін вийшов, як виходять з ладу.
Були надії – та перевелись
На цілих кілька плиток шоколаду.

(два удари)

Любов мою до зáпиту
Сухим чеканням зáпито,
Сухим чеканням, як сухим вином.
І падають пробачені
Надії передплачені,
Надії передбачені в геном.

(удар)

Не потрібна. Всього лише. Хлепчу печаль з калюжі.
Видивляюся лиця на когось (на тебе?) схожі.
Я всього лиш щеня. Недолюблене дуже-дуже.
І відтоптують лапи засліплені перехожі.

ДЕНЬ:

І вийшла я в небо – висóко,
Весни до болю упилась,
І кров моя березовим соком
У жилах березових лилась.

А весни небесні линуть, линуть – ждуть,
Витягують душу на журавлине крило-плече,
У венах у мене гаряча солона ртуть
Пече.

І встану я рано озонової пори,
Щоб жити до вічності, дихати - до нестями,
Під шаром сухої потрісканої кори
На серцевині леліяти нові шрами.

І встану я, кану я - каменем, листом, сном,
Хвилиною вічності, вічністю скороплину,
Під акварельним натягнутим полотном
Падаю. Підіймаюся. Лину.


НІЧ:

Пуста і грішна. Ось він – горизонт.
Глухі кути, назад не повертати.
Порозбирати вчинки на цитати,
Де зникнув зміст і вигорів резон.

Живу – і крапка. Це важливо – як?
І дні як дні. Не завжди до лиця.
Гірке безсоння, як старий коньяк.
А «завтра» – нам ніхто не обіцяв.

Все дуже просто: слова облуди –
Мов дим.
Брехати можна і торгувати
Святим.
Холодні губи. Слова любові –
Лиш звук.
Німіє мова очей коханих
І рук.
Все дуже легко у світі фальшу,
Та ти
Мене не зможеш на тому рівні
Знайти.
Зриває вітер холодну маску
Брехні.
Згоріли страхи і всі вагання
В огні.
Вже не боюся чужого болю –
Він мій.
Вже не збираю скалки розбитих
Надій.
Тепер у мене одне спасіння –
Люблю.
Лише ночами усе частіше
Не сплю.

Солодкий мед бажання на вустах,
у серці сполох вúстукала втіха,
усоте дораховував до ста,
уперше зрозумів, що значить "тихо".

Від ранку недокоханого... цвіль
в глухім кутку, омані - панацея.
А біль летить на спогад, наче міль,
щоби згоріти криком: "Панно, це я!.."

Признання довгожданного рядки -
прості до зрозуміння, зшиті збоєм...
і десь, на рівні атому, думки
розщеплені між небом і Тобою.

20 Квітня 2007

Хмільний листопад вбрався у стократе –
Отак воно буває на віку:
Вона тебе згубила у Карпатах,
А я тебе знайшла у кабаку.

Між доль, серветок і рудого чаю,
Між теплих пліток
і нетеплих брів
Ти не повірив дівчинці із плаю,
Але повірив пісні про зайців.

Вчепив усмішку. Слів приміряв лати.
Узяв рахунок.
Недопив вино.
...Останній потяг бродить по Карпатах,
А ми з тобою підемо в кіно.

Тепер я вмію падати з-за хмар,
Ламати крила, кров*ю умиватись;
Я майже знаю хто такий Ікар
І як воно - Ікаром називатись.

Тепер хожу, як решта, по землі -
Ногами довго вчився дибуляти.
Вже не болять криваві мозолі...
(Ходити значно важче ніж літати.)

Тепер я майже свій серед людей -
Навчився випивати і брехати,
Паплюжити, не зводячи очей,
Умію з розрахунку вже кохати.

Тепер я майже вірю, що прожив
На цій землі з народження й до скону.
Та знаю: так нічого не любив -
Як неба позолочену ікону.

Тепер я майже повністю зітлів,
Лишилось тільки вітру зачекати,
Щоб знову в безкінечності світів
Разом із ним хоч попелом літати.

Панночко, гой-ці, не плачте!
Місяць торкається пліч.
Лізе гадюччям ледачим
Потяг в скривавлену ніч.

З олова злитий солдатик —
Біло базякає сніг…
– Панночко, годі ридати…
- Юнкере, як же ти міг…

* Вірш присвячено Т. Г. Шевченку.

Не він один її любив,
віддавна Україну
поети славили в піснях,
немов "красу-дівчину".

Від неї переймали сміх,
і жарти, і таночки,
її байки, немов квітки,
сплітали у віночки.

Той в ній давнину покохав,
той мрію молоденьку.
Він перший полюбив її,
як син кохає неньку.

Хоч би була вона стара,
сумна, змарніла, бідна,
для сина вірного вона
єдина, люба, рідна;

хоч би була вона сліпа,
каліка-недоріка, -
мов рана ятриться в ньому,
любов його велика.

Вкраїна бачила не раз,
як тії закоханці
надвечір забували все,
про що співали вранці,

і, взявши дар від неї, йшли
до іншої в гостину;
вони не знали, що то є
любити до загину.

Він перший за свою любов
тяжкі дістав кайдани,
але до скону їй служив
без зради, без омани.

Усе знесла й перемогла
його любові сила.
Того великого вогню
і смерть не погасила.

"Я, цар царів, я, сонця син могутній,
Собі оцю гробницю збудував,
Щоб славили народи незчисленні,
Щоб тямили на всі віки потомні
Імення"... Далі круг і збитий напис.
І вже ніхто з нащадків наймудріших
Царського ймення прочитать не може.
Хто збив той напис - чи сперечник-владар,
Чи просто час потужною рукою, -
То невідомо. Дивним візерунком
Багато слів написано край нього
Про славу безіменного владаря,
Змальовано царя славетні вчинки:
Он цар сидить високо на престолі,
Народи подолані йдуть з дарами
Коштовними й додолу клонять чола,
А він сидить, немов камінний ідол,
Під опахалами з барвистих пер.
Лице його подібне до Тутмеса,
І до Рамзеса, і до всіх тиранів.
Он далі він, схопивши за волосся
Одразу цілий гурт якихсь повстанців,
Кривим мечем над ними замахнув.
Лице його подібне до Тарака,
До Менефта, як і до всіх тиранів.
З лицем тим самим він левів полює,
Левіафанів ловить, б'є пташок,
І їде полем через людські трупи,
І бенкетує по своїх гаремах,
І на війну жене своїх підданих,
І посилає на роботу люд -
На ту страшну єгипетську роботу,
Що має вславити царське імення.

Іде той люд, мов хвилі в океані,
Без ліку, без числа на бойовисько
І стелиться під ноги коням царським,
А хто живим зостався з того люду,
Той гине на єгипетській роботі;
З його могили хоче цар зробити
Для себе пам'ятник - хай гине раб!
І раб копає землю, теше камінь,
Приносить мул з ріки і робить цеглу,
Виводить мури, статуї великі,
Запрігшись, возить самотужки, й ставить,
І щось будує вічне і величне,
Щось незрівнянне і потужно гарне,
Мальоване, мережане, різьблене;
І кожна статуя, колона, малювання,
Мережечка, різьба і навіть цегла
Незримими устами промовляє:
"Мене створив єгипетський народ!"

Умер давно той цар з лицем тирана,
Зоставсь по ньому - круг і збитий напис.
Співці! не марте, вчені! не шукайте,
Хто був той цар і як йому наймення:
З його могили утворила доля
Народу пам'ятник, - хай гине цар!

28/VIII 1904

Вийти в плащику з капюшоном –
І втопитись у венах вулиць…
Так, по всіх світових законах
Я вже мала тобі забутись.
Я вже мала тобі відснитись –
Адже перша любов – не остання…
…Поможи їй, вона втомилась!
…Пелюшки відкисають у ванній…

Щастя впало на плечі громом,
Зір прошило мільйонами голок.
Мене вигнав під зливу із дому
Невситимий чуттєвий голод.

Щастя ллється густим потоком,
Перекотом гримить надривно,
Прагне надер земних глибоких
Відшукати в кипучих ринвах.

Груди навстіж прозорим стрілам!
Воду обертом п’ють долоні.
Розтікається щастя тілом
І ритмічно пульсує у скронях.

Божевільно закохана, боса,
Замість одягу – мокра пристрасть,
Я кричатиму стоголосо
Серед вулиць старого міста.

Серед каменю, скла й металу,
На перетині ночі й ранку
Я віддамся дощу на поталу,
Обернусь на палку коханку.

І розтану у громі криком,
Розіллюся стрімким потоком,
Аби разом з дощем великим
Щастям впасти й тобі на щоки.

19.04.07.

Вродився Авель. Каїн підростав.
Дитячі гони між весняних трав!
Такі хороші, лагідні хлоп’ята…
А потім знову. Знову. Знову. Знов.
Важкі пологи. Як важка любов.
Згадай, як ти хотіла вибирати!

Що вибрала? Самотність між людей.
Густі думки, тягучі, ніби глей,
І чорні, ніби глей, і беззмістовні.
Відзимувала. Наче віджила.
Вже народила чи не півсела.
Комори, як душа, по вінця повні

Гріхом і криком, холодом і сном…
І вже блукає Каїн під вікном –
Він, кажуть, брата вбив. Та я не вірю…
Таке хороше, лагідне хлоп’я…
Високі трави. А у них – змія.
Ні, Змій. Той самий. В мене на подвір’ї.

Вагітність. Біль. Пологи. Буряки.
Вагітність. Поле. Через всі роки
Така нудотно-дика веремія…
А починалось…Вибір і любов…
А потім знову. Знову. Знов. І знов….
А чи не час покликати нам Змія?

* * *
Ах, ці дати. Ці дати!
Небувалий парад...
Помережаний в грати
Не один Листопад.

Хоч від мене далеко
Було небо сумне,
Ані холод, ні спека
Не спинили мене.

Я до тебе, Вкраїно,
Через темряву й сніг
Поверталась невпинно
Із найдальших доріг.


* * *
Що?
Недругів своїх любить?
А де ж така оказія?
А що, як серце зболене
Не може
Любити ворогів,
Мій Боже?
Навчи і просвіти!..
Ні, не мене,
А дику Азію.


* * *
Лиця квадратові,
Шалики червоні.
А по серцях наших
Копитами коні,
А по серцях наших
Копита, копита.
Кажуть наша правда
В Тайшетах зарита,
Кажуть наша правда
В Мордові, Норільськах,
А тут повсякденно
Наруга, злочинства.
Це кати Шевченка,
Курбаса, Косинки.
Це тавром на лицях
Їх ганебні вчинки.


* * *
(після карцеру в побутовій лікарні)

Дві горстки вати у матрацах,
На коцах бруд чужий і піт,
Стіни в печалі сірих рясах -
Палата з вікнами на дріт.

Сестра та лікар збайдужіли
До болю людського і мук.
Шибки від мату посиніли,
Важке безсилля рук.

Грабіжниця і проститутка,
А поруч весь злодійський рід.
І крутиться життя закрутка
В палаті з вікнами на дріт.

Ірина Сеник. Народилася у Львові 1926р.
Політв'язень 1945-1955 рр. та 1972-1978 рр.
Живе у Бориславі, на Львівщині

…Ну, чоловік. Ну, син. Ну, смертний гріх…
У твому світі, Боже, сипле сніг
Із дня у день... Замерзла твоя глина...
Одна хатинка – мерхла та сумна.
І я у ній – довічна, як зима, -
І перша, і остання, і єдина.

Вогонь і сон, турботи і пісні.
Які ті ночі, Боже, навесні?
Яка ото любов у сповиточку?
Він знову докоряє. Я мовчу.
Думки, мов саван білий торочу…
Ой люляй, люляй, Каїне-синочку…

Малий кота до хати приволік,
Той молоко розляв – і чоловік
Прогнав тварину… Хочеш, упізнаю?
Ха-ха! Він вдався в тебе – Божий син,
Господар світу – на землі – один –
Немов ця халабуда – привид раю!

Немов і я – його, і ще – немов
Цей світ чужий - то неземна любов,
Така ж холодна, Господи, як тіло…
І постіль, як пустеля, і вітри…
Ти бачиш, Боже? Тож сльозу утри…
Я знов вагітна…Себто, залетіла…

***
Всесвіт викохує воїнів,
Здобич багатогранна.
Ті, що позаду, хто вони,
Чим прогнівили хана...

Стріли нерадісно послані...
Передчуття колиски –
Степ, від останньої осені
Змученого Чингіза.

Всесвіт викохує воїнів,
Щоб півстоліття втоми...
Спрагою нагодований
Задля чергової коми.

І четверта сестра порятує від щему у грудях.
Не цілунком - лиш подихом долі... Спинися на мить
І згадай не печаль, не хвилини розлуки й не будні, -
А усмішку закохану й чисту згадай, не журись.

Одпустити минуле і жити сьогодні... для себе
Не судилось мені, бо занадто ця правда гірка...
"Чи брехня?" - не корюся й тривожно запитую в неба.
"Чи, брехня..." надто тихо промовить четверта сестра.

Яка морока – я клялась забути…
Яка печаль – не хочу забуття!
Тікати в ніч – лише б не потонути,
Щоб вранці знову виплисти в життя.

І не забути в косметичці сміху,
Метелик вуст підняти догори,
Щоби стооке і сторуке лихо
У здивуванні кинуло: “Диви!

Диви яка! Ще не минуло й року,
А вже вона не в’яне у журбі…”
…Я засміюся! Голосно. Жорстоко.
З надривом. В сірість погляду – тобі.

Повсинали мости -
у непохить застигли розпинно.
Мов мурахи в мурашник,
по плечах пробігали авто.
Хвилювались від хвиль
і чепурились
небом невпинно
голко-шпилі чуби
хмаросягів.
Їх лискуче манто
перебилось...
і ляг поміж зір
недокупаний місяць,
хто б його не просив -
не сховав
свою наготу
хоч на ріг.
Знов замочену в ніч
німоту,
мов білизну розвісять...
та нехай просихає,
наближаючи сонцерозбіг.
Час відбув
і проник
потаємно
у крок перехожих -
через поспіхи ніг,
під падіння
перевтомлених вій.
І за безцінь пішли...
безпритульного сни та вельможі
за словами,
де шпальти,
роздиралися
вітром подій.

16 Квітня 2007

Не загуби мене на площі многолюдній,
Щоб я, самотній, не поник в журбі.
У дні святочні та в журливі будні
Мої пісні лунатимуть тобі.

Не загуби мене в розбурханому морі
Людських озлоблень і чуттів важких,
Щоб я, самотній, не поник у горі,
Щоб голос мій для тебе не затих.

Не загуби мене, й себе ти не загубиш,
У парі будем довго ще цвісти.
Мене, я вірю, ти вже не розлюбиш,
Без мене з площі шлях не віднайти.

В.Я.
Двері навстіж тобою відчинено -
ти існуєш на протязі протягом
між земними званнями і чинами
Божим полум"ям сили й супротиву.

Карі очі тобою розплющено,
щоб не йти по дорозі з нездарами.
Тільки душу суєтно замучену
не сховати ніяк окулярами.

Моє ж серце згора в небайдужості
і зринають слова-застереження,
щоб не став ти назавжди простудженим
під крихкими елітними вежами...

Якби скласти під себе крила,
як складають про щастя пісню -
я би падав до Твого тіла,
залишався у Тобі киснем.

Пробираючись через горло,
до легенів, у нетрі жилок,
і все ближче, де кров ся горне
та пульсує без тям на живо.

Відчиняй свою кузню, Майстре -
це Любов так шалено хоче
відкуватись в підкові... Най стре
зваба губ Твоїх зрілий почерк.

Я на них відіб'ю своїми
те, що стерти не дай нікому -
"Ти моя! Серце неділиме..."
І я чуюсь, як вдома в ньому.

13 Квітня 2007

І
Спасибі Тобі, мій Друже -
За те, що Тебе нема...
За потиск руки байдужий,
За погляд, що не втрима...

Я вдячний Тобі за Спокій -
За ним Ти вже не прийдеш,
За те, що стояв Ти збоку...
Та "збоку" - не "поруч"... всеж.

Чолом б`ю, знімаю шапку,
Твоя спопелилась від...
Над "і" ставлю лойну крапку -
Та крапка, мов кулі вхід...

Молитва. Душа пробачить...
А серце важке з підков.
Черствію, як хліб... і бачу -
Ти зрадиш в собі Любов.

II
Щоб зрада була багата,
Придбав Ти за неї гріш.
Рука піднеслась у ката,
Та кров обіймала між...

Ховає кишеня дулю,
В усмішці не знайдеш хиб.
Я серця свого не стулю,
Хоч голос душі охрип.

Тупіє краєчок вуха,
Серединка напроліт,
У горлі давно вже сухо,
А глибше - шкребоче кіт.

Той кіт, він як кіт, одначе -
Гуляє сам по собі...
Заплющивши очі, бачу
В передирках сон і біль.

Комусь перейде дорогу,
Що кисню забракне враз.
Нагострена жде тривога...
Як тихо вмирає час.

Запізно кидатись в очі -
Зарано від рани зліг
Твій Син, Милоседний Отче,
За наш Первородний Гріх.

12 Квітня 2007

Що лишається...
Кілька гарних віршів, які він вже не буде читати.
І завісою дощ, що розмив світлі контури свята.
Кілька снів, що розквітли словами, і майже збулися.
І дороги весняні, що хрестом врізнобіч розійшлися.

Що лишається...
Просто життя. Телевізор, робота… буденність.
І терпке відчуття, що любов – це таки нездійсненність.

Що лишається?
Кавовий смак самоти.
І за шибкою дощ.
...Не іди...

12.04.2007

А хочеш правду? – Гріш мені ціна.
Така от, друже, правдонька невтішна:
Комусь – весела, а комусь – сумна,
Комусь – свята, комусь – прадавньо грішна.

Живу собі в палацах розписних,
Багатствами частую своє чрево,
А бідні плачуть... Що мені до них?
Розкішно жити – правда королеви.

В останню путь пішов мій друг і брат,
І день схилився смутком на могилі...
У цей же день фатою на вітрах
Танцюю спритно на дзвінкім весіллі.

Без права прощення, осуджена всіма,
За гріх тілесний вкутана в провину...
- Христос воскрес! А смерті більш нема. –
І правда воскресила Магдалину.

Ще хочеш правди, знятої з хреста?
Облиш! Бо де б її вже не шукав ти,
Своя миліша. Істина проста –
У кожного на все свої є правди.

Висять плакатами обличчя
По стінах повзають фрагменти
І продукує серце
Непотрібні сентименти
Запліснявілі бренди тиснуть очі
Пророками стають усі охочі
До моїх буднів
Прикладати руки
Злітаються поради, ніби круки
Над головою чорний ореол
Осанна людям, значить –
Fuck them all!
Разом зі співчуттям
І фактами науки...

I
Новобранець вартовий
засина на чаті місяць.
Чи то ангел чи чорти
у дорозі серце місять?

Ось вже дім, а ось балкон
темінь ваблять самотою.
Гострить стріли купідон -
ніч на ловах, я з Тобою.

- Ах! Моя Сеньоріто, мерщій
розправляйте крила...
Я підбираю ноти-ключі,
і тріпочу в жилах...

Ми летимо до планети на "Лю..."-
для сердець кінцева...
Я в бокали жадання наллю -
Сеньоріто, де Ви?

II
Зорі, сипані бігцем,
на подолі... наче бісер.
Свічі бавляться лицем -
Ти, мій ангеле, мій бісе,

роздирай на пасма час,
правди і неправди цноти.
Я лиш Твій... все решта - фарс,
незаслужені клейноди...

- Ах! Моя Сеньоріто, пече
коли серце рветься...
Ваш кабальєро, Ваше плече
в поцілунках тнеться.

Ми летимо, бо падаєм в "Лю..."-
для сердець кінцева...
Ах, Моя Примадонно - "Люблю!"
- Сеньоріто, де Ви?

III
Ніч забилася в куток,
тіл тепло сильніш каміну,
ще кохання на ковток,
Ваші ще тремтять коліна...

Ще... і ще... і через ще -
скільки небу відчинятись?
Почуття тримають щем -
як же нам на мить зірватись?

- Ах! Моя Сеньоріто, чому
ніч така коротка?
Ваш кабальєро Любов саму
захова в обмотку...

Нам так хотілось летіти, "Лю...!"-
для сердець кінцева...
Ах, за Вас я гріхи відмолю -
Сеньоріто, де Ви?

11 Квітня 2007

Намалюй мені на грудях безкінечник
Талим воском з ароматом травня,
Звіробоєм набрунатни плечі,
Поклади у зелень різнотрав’я.
Розплескай по тілу зорі-хрéсти,
Най засяє золотом пшеничним.
Заповий в обіймах перевеслом
Стан тонкий із присмаком суничним.
Хай нам вітер заспіва осанну,
Пристрасно волосся розтріпоче,
Мить п’янка... Піднесені і славні,
Зорі проведуть освяту ночі.

Вечір дарує згадку,
Іншим - непевну мрію.
Сльози... Усе спочатку -
Фото в руках лелію.
Вечір заходить в гості,
Щоб запалити свічі,
І на четвертім тості
Думи зігнать на віче.
Вечір вгамує серце,
Змочить покірно скроні...
Блисне зоря в озерці -
Мрія - Твої долоні.

Час небо розібрав...
на пошуки,
карбуючи думки
фрагментами подій.
Ховався голос Твій
у пошепки,
у Божім Храмі, мов
молитви упокій.

Пополотнілих лиць
позначеність -
то страх утерся в них...
як жорнами мука.
Сьогодні "За Любов"
ми страчені...
Оплаченим був кат,
невтримною рука.

9 Квітня 2007

Стукав дощ
Монотонно
Спонтанно
Просвердлював шибки
Нескінченно гриміла
Неспокій носила
Гроза
Помаранчеве тіло
Від люстри вгорі
Мерехтіло
На підлозі блищала
Незаймана ще
Бірюза.

Плакав час
В циферблаті
І цвяхом забитий
В неволі
Шаруділи папери
Знічев’я без діла
В руках
І кортіло позбутись
Як мотлоху
Зайвого болю
Замість сліз
Карбувати кристали
В безмовних очах.
6.04.07

Ранок весняний
Пальцями світла
Брунечку кожну пестить...
Гай підбирає зелену палітру,
Щебетом душу хрестить!
В небі - ні хмарки,
Очі сміються!
Хай буде день погожим!
Дзвони струмочків
Радісно б’ються
Пристрасним СЛОВОМ БОЖИМ...
Друзі! Хай СЛОВО те
Вам не стихає,
Квітне і в пору осінню...
В кожному серці
Нехай запалає
СВІТЛО його Воскресіння!

Твій вітер вже не забиває мені подих,
Уста лиш затуляє поцілунком.
Нахабо і гульвісо!
Ти кожного цілуєш так привітно
І кожную очима проводжаєш.
О квітню, квітню!
Вічноюний звабник!
Що тобі ревнощі мої?! Так, жарти.
Від тебе й саме небо ніби п'яне,
Та чи ж воно любові тої варте?!
Ти однаково ніжно обіймаєш
Й мене, і цю магнолію манірну,
Й гнучку вербу смішну зеленовласку,
Й незграбну стару грушу,
Що у занедбанім садку росте сама...
Кохаєш всіх, каштан свічки тримає.
Від ревнощів пелюстки рожевіють!..
Сміємося. Цей сміх і є весна.

Я прокинувся в серпні
з холодних космацьких отав...
І в багряному Києві як би мені не жилося,
це неспинене місто дитинства твого –
як волосся,
я над росами вгледів
і в росах космацьких зібрав.
Наче буковий ліс,
я під ранок шепочу: “Не плач...”
Я нагадував блазня і сном,
і премудрістю лісу...
А на жовтому склі тебе
знову закутало місто –
все із літер малих,
як гарольд, коли йдеться про плащ.
Теплі камені осені.
Ранок! – на запах, на гул.
Плечі голі, як сіно...
І видно ж тебе – на півсвіта!
Ти на вранішнім вітрі лежиш...
Ти лежиш розповита,
як роса!..
Так лежиш ти одна,
з тих, що знав і забув.
...Та невже не притулю ніколи
до жовтих озер
два листки?..
Все летять,
пропадають у леготах, стуках
на світанку,
коли доростаєм до тих,
що на буках...
ніби вчора...
Ще тепле каміння
плечима повзе.
Що ж, ми в серпні живем.
У повітрі, де кожен згорав.
Тут багато від кожного.
Тільки під ранок не досить...
Втім, це, може, тому,
що душа на світанку попросить...
І такої попросить –
з холодних космацьких отав.

Сонце спалене,
видихся вітер -
поштивніли небесні
вітрила хмарин.
Не витримує тиша.
Летіти
над планетою
вибився з сил
гострий клин.
Скоро сяде...
наразі:
курличе;
серце кличе,
спиня мимоволею
хід;
ріже небо,
мов старість обличчя;
розшиває невпинно
крильми переліт.
І так хочеться
витерти крики,
наче сльози чекання
з лиця матерів...
Вище небо,
рукою каліки
простяглись журавлі
до своїх берегів.

30 Березня 2007

Все частіше я думкою лину
До Кавказу, де скелі юрмляться,
Де живуть іще справжні мужчини,
Які навіть жінок не бояться.

Під прицілами гори і села,
Трубопровід підірвано з газом,
А вони не заклякли в оселях,
І лише згуртувалися разом.

От якби і братів моїх – києм,
Як грузинів: в літак - і додому!
В ешелони - з Москви та на Київ,
Щоб вони не годили чужому.

З Воркути і Тюмені, з Уралу,
Заполяр’я – і ще звідусюди –
От якби журавлями вертали
В Україну найкращії люди!

Щоб докупи – і розум, і руки,
Щоб розхмарили небо до краю,
Почорніле від кібців та круків.
Козаки наші, де ви? Не знаю…
03.2007

Химерна гра моїх думок,
Мов промінь місяця неясний,
Мов тихе сяєво зірок
Крізь яблунь цвіт весняний, рясний,
Химерний сон душі і мрій,
Що тихо мене обгортає,
І рій розбуджених надій -
Ласкаво вас мій дух вітає!
Благословенні будьте ви,
Хай з вами край цвіте коханий,
Мов яблуневий цвіт весни,
Мов думок рій, раніш незнаний.

(1907-1914)?

Проліски білі,
Проліски білі -
Ніжні, як дотик,
Чисті, як іній.
Сонця шукали.
Що вони стріли?
Землю холодну,
Сніг, заметілі.
Візьмеш, як пам’ять,
З лісу додому -
Зразу зів’януть
В теплих долонях.
Ніжні створіння
Звикли до стужі.
Квіти для сильних,
Квіти для мужніх.

Пів-кроку до Твоїх очей...
І сяйва сонячного нитки
Розтануть тепло й непомітно,
І час крізь пальці протече...

Пів-думки до відвертих слів...
І вітер тихо прошепоче:
«Я передати тільки хочу,
Що Він сказати не зумів...»

Пів-погляду ще до тепла
І пів-дороги до любові.
А вітер стих зі мною в змові...
За подих до Твого чола.

29. 03. 2007

МЕЛАНХОЛІЯ

РЕЗИГНАЦІЯ
Марив я в дитинстві про чудні краї,
Змалку в мою душу казка та запала
Про пишноти Сходу, про Сарданапала...
Я творив у думці запашні раї,
Де між арф літали пави злотопері,
Де між хмар витали зореокі пері!
Нині перейшов я той чарівний пруг -
Що ж, життя - наука як-не-як практична;
Знаю, чого варта злуда фантастична,
Та не все ще згладив буднів сірий струг.
Мрій широколетних звужується круг,
Тьмариться уяви гра маєстатична,
Та мені немилі - жінка симпатична,
Небагата рима і обачний друг!

NEVERMORE *
О спогади, мовчіть!.. У млявому осонні
До вирію дрозди летіли напівсонні,
А з лісу, що жарів в осінньому вісоні,
Журилися вітрів фаготи унісонні.
Ми з нею вдвох ішли по стежці польовій,
Волосся і думки тріпав нам вітровій,
І раптом, глянувши на мене із-під вій:
«Скажи мені, який був день найкраший твій?»
Спиталася вона. Я тільки посміхнувся
Й устами вдячними побожно приторкнувся
До білої руки, а серце стало нить.
Ах, ніжні первістки лілей благоуханних,
Як запах ваш п'янить, як солодко бринить
Несміливе «люблю» уперше з уст коханих!
* Ніколи більше (англ.).

ПО ТРЬОХ ЛІТАХ
Я хвіртку відхилив - вона, стара, охоче
Мене впустила знов у цей старий садок;
Тут скрізь іще стоїть ранковий холодок,
На свіжій зелені роса ряхтить-мигоче.
Все, як було. Пройду ж тепер з кутка в куток:
Альтанка світиться, фонтан струмить-дзюркоче,
У вітті горлиця розливисто туркоче,
Стара осичина щось шепче до квіток.
Троянди, як колись, колишуться, лілеї
Пишаються, як перш, у головній алеї,
Пташки знайомі всі - від ціньки до дрозда.
Побачив я й тебе, замислена друїдко,
Із тебе білий тиньк потроху опада.
А резеда пахтить так солодко, аж їдко.

ТУГА
О перші любощі, о серця юнь вразлива!
Корали вуст, лазур очей, вогонь чуттів,
Бентежне відкриття незвіданих світів
І зближень трепетних стихійність боязлива!
Те все пройшло, сплило, немов весняна злива,
Невинний цвіт душі недовго золотів,-
Із півночі життя хтось лютий налетів,
I впала враз зима - тяжка, глуха, нудьглива.
I от я гибію, самотній і смутний,
Немов у склепі мрець, холодний, крижаний,
Гіркий, мов сирота, що без сестри бідує...
О, де ж та втішниця, вся ласка і тепло,
Що знає нас до дна, нічому не чудує
I часом, як дитя, цілує у чоло?

ЗНЕМОГА
Будь лагідна, молю, будь лагідна, як лада,
Ласкава, як сестра! I в розпалі хотінь
Віддання яросне - то влади тільки тінь,
А ніжна відданість - любові справжня влада.
В твоїм голубленні така мені відрада!
Миліш від захватів і пристрасних зомлінь
Цілунку млосного сумирлива теплінь,
Хоч, може, саме в нім близька таїться зрада.
Та в тебе в серденьку, дитино дорога,
Як кажеш ти, сурмить щомить палка жага?
Ти не зважай на ту розвогнену вакханку!
Без дрожі й трепету до мене пригорнись
I, як клялась колись, так і тепер клянись,
I плачмо до зорі удвох, моя коханко!

МАРЕННЯ
Давно мені якась незнана жінка сниться,
Що любить так мене, як я її люблю,
Та образу її ніяк не уловлю -
Щоразу та й не та, щось мусить відміниться.
Відомо їй все те, що іншим таємниця,
Що в серці я таю, що серцем я терплю,
I вміє лиш вона змивать печать жалю
З мого чола слізьми, ласкава жалібниця.
Яка вона на вид, не пригадаю я,
Ім'я не втямлю теж - якесь ясне ім'я,
Як тих улюблених, що рано смерть скосила,
Зір мов у статуї, а голос недзвінкий,
Немов віддалений, притемнений такий,
Як у покійників, що їх забуть несила.

ТОБІ
Тобі цей вірш, тобі, утіхо винозора
З душею чистою і доброю, тобі,
Ласкава мрійнице, у горі і в журбі
Душа моя кричить, від туги непрозора.
Гнітить моє життя немилосердна змора -
Якісь страшні вовки за мною все в гоньбі,
А я кривавлюся і гину у ганьбі,
Палаючий Содом, розвержена Гоморра!
Із раю прогнаний, не так колись страждав
Наш праотець Адам, не так стогнав-ридав,
Як я стогну тепер з глибокої скорботи.
У тебе ж як і є в душі якісь турботи,
То все такі легкі, мов у погожі дні
Юрливі ластівки в лазурній вишині.

ТРИВОГА
Природо, не торка мене твоя краса -
Ані ліси й поля з їх гойними дарами,
Ані веселчасті ранкові панорами,
Ні журних вечорів торжественна яса.
Мені смішні усі мистецтва чудеса,
Поезія, і спів, і древні грецькі храми,
Соборів пишний блиск, їх велеліпні брами,
Й дзвіниці, що стримлять в порожні небеса.
Не вірю в Бога я, глузую із людей,
Все заперечую - знання, мораль, ідеї...
Любов? Не хочу знать тих вигадок старих.
Життям утомлена, пойнята жахом смерті,
Моя душа - мов бриг, що поміж хвиль і криг
Щомиті жде кінця в безжальній круговерті.

ОФОРТИ

ПАРИЗЬКЕ КРОКІ
Вигадливий місяць наводив глазур
На чорні доми,
Із гострих дахів, з димарів-амбразур
Химерно курились вихлясті дими.
Сірів небозвід, а вітер стогнав,
Квилив з гіркоти,
I десь вдалині, між вогких канав,
Відчайно нявчали бродячі коти.
А я йшов і мріяв про день Фермопіл
I про Марафон,
I газове світло з зірками навпіл
Творило для мрій тих блакитнявий фон.

КОШМАР
Снивсь мені баладний рицар
У одній руці іскриться
Голий меч, убивча криця,
А в другій руці блищить
Сталевий щит.
Чорний вершник буйно лине
Через гори і долини,
Через ріки бистроплинні
На червонім скакуні,
Баскім коні.
То не кінь, а чорт безрогий,
Добре знає всі дороги,
Без удила, без остроги
Мчить за вітром удогонь,
Немов огонь!
А з-під каски в поторочі
То заблиснуть ярі очі,
То погаснуть... Серед ночі
Так спалахує-згаса
Рушниць яса.
Мов боривітрові крила,
Мов розіп'яті вітрила,
Що негода завихрила,
Плащ на вітрі лопотить
I тріпотить,
Торс показуючи грубий
I чобіт чудні розтруби,
А у тьмі блискочуть зуби -
Мов грімниця виграва -
Всі тридцять два.

МОРСЬКИЙ ОБРАЗОК
На суворе море,
Що всю ніч шумить,
Місяць ледь струмить
Сяйво, ніби хворе;
В темних небесах
Хмариво безкрає
Раз за разом крає
Блискавки зигзаг;
На скелястий берег
Сунуть орди хвиль,
Їх тривожний квиль
Губиться у шхерах,-
А над цим страшним
Ураганним виром
Роз'ярілим звіром
Громихає грім.

НІЧНИЙ ЕФЕКТ
Ніч. Дощ і темрява. У небо сіре, млисте
Шпилями й вежами стримить готичне місто -
Даль сивим мороком його вже повила.
Рівнина. Скорчені і скрючені тіла
Звисають з шибениць, танцюють; хижі круки
Жадливо шарпають їм голови і руки,
Внизу ж - то вовча з'їдь, як круча - угорі.
Он чорні падуби й тернові чагарі
Колючо їжаться розчухраним пагіллям,
Що мов начеркано по сірому вугіллям;
А там кудись бредуть три в'язні півживі,
Обдерті, босі; їх підгонять вартові,
I леза бердишів так гостро й проразливо
Блищать проти списів розбурханої зливи.

ПОТОРОЧІ
В них батьківські, як кажуть, коні
I тільки й злота, що в очах,
В них вічні мандри у законі
I вічні лахи на плечах.
Розумний любить їх повчати,
Дурний жаліє навісних,
Дітвóра дражнить, а дівчата
Глузують вочевидь із них.
Удень, як тіні ще коротші,
Вони кумедні і смішні,
А проти ночі - поторочі,
Уже урочливі й страшні.
Руками вціпившись до болю
У грифи говірких гітар,
Вони гугнявлять щось про волю,
I кожен згук у них - бунтар.
Любов до вічного сміється
I плаче в вирі їх зіниць,
У них відбилася, здається,
Краса покинутих божниць...
Ідіть же, вічні подорожні,
Блудіть по нетрях, чухраї,
Бо перед вами і порожні
Не відчиняються раї!
Природа теж до вас негречна
(В людей учитись почала),-
Все хоче стерти недоречну
Гординю з вашого чола.
I як неслава вас шельмує
В своїй затятості лихій,
Так раз у раз анафемує
Неутоленна лють стихій.
Вас червні палять, студять грудні,
I скрізь, куди не поверни,
Болючі руки й ноги трудні
Колючі шарпають терни.
А впадете, укриті струпом,
Під листям осені рудим,
То й вовк згордує вашим трупом,
Блідим, безкровним і худим!

СУМНІ ПЕЙЗАЖІ

В ВЕЧІРНЬОМУ ТЛИВІ
Вогні мерехтливі
Лягли на поля,
В вечірньому тливі
Сумує земля.
В вечірньому тливі
Хтось серце люля,
Пісні сиротливі
Співає земля.
I дивнії мрії
Встають, мов сонця,
На заході ж мріє
Початок кінця.
Там привид багріє
Якогось гінця,
I дивнії мрії
Снують без кінця.

МІСТИЧНІ ВЕЧОРОВІ ЗБЛИСКИ
I спогади, і зблиски вечорові
Горять-тремтять на обрії палкім
Надії, що в огнистому покрові
Ховається за муром пломінким,
Де в'ються, викохані хтозна-ким,
Лілеї і тюльпани буйнокрові,
Підносячи пелюстки пурпурові
Із ароматом млосним і важким;
В повітрі розливаються паркім
Ті пахощі отруйні, нездорові;
I серце, й ум немов у сні тремкім -
Мішаються у захваті п'янкім
I спогади, і зблиски вечорові.

СЕНТИМЕНТАЛЬНА ПРОГУЛЯНКА
Захід дотлівав, багряніли хмари,
Вітер колихав білі ненюфари,
Квіти колихав між очеретів,
Над сумним ставком стиха шарудів.
Я бродив один із жалем кривавим
Між похилих верб понад сонним ставом,
Де густий туман уставав з низів,
Де, мов великан, привид чийсь сизів,
Де ридав відчай в тужних криках сойки,
Де плили сичів жалісливі зойки
Між похилих верб, де бродив один
Я з своїм жалем, не лічив годин...
I упала ніч, і погасли хмари,
Мла оповила сонні ненюфари,
Тільки під ставком, між очеретів,
Вітерець сумний стиха шарудів.

КЛАСИЧНА ВАЛЬПУРЖИНА НІЧ
Це вакханалія із «Фауста», а котра -
Класична, друга: це ритмічний веремій,
Ритмічний через край. А сцена - сад Ленотра,
Такий смішний і чарівний.
Але по шнурку, альтани і шпалери,
Газонів чепурних розмірені кружки,
Усюди статуї - Амури і Венери,
Сильвани і морські божки.
Каштани й ясени, тюльпани і нарциси,
Кущі трояндові, гатунків шість чи сім,
А ген - підстрижені трикутниками тиси
I срібний місяць над усім.
Дванадцять вдарило, і хтозна-відки виник
Мотив протяжливий, що й Бога б засмутив,
Неначе зітканий із місячних сяйвинок
«Тангейзера» сумний мотив.
То засурдинені, приглушені валторни
Стривожили нараз спокійну літню ніч,
Тремтіння будячи у грудях неповторне;
I на заманливий той клич
Сплелися в хоровод в химернім мерехтінні
Безплотні привиди, прозоріші за фей,
Опалово-бліді у віт зеленій тіні -
Не то Ватто, не то Раффе!
Завмер здивовано старий каштан листатий,
I журкіт причаїв зчудований фонтан
На той танок примар між мармурових статуй,
Ні, не танок, а тужний тан!
Чи то поетові одчайно-п'яні мари,
Чи то його жалі - хисткі примари ці,
Чи кволого страхи, чи хворого кошмари,
Чи просто-напросто мерці?
Чи то твої думки, від жаху посивілі,
Чи муки совісті судомляться отак,
Чи смутки-упирі у тихім божевіллі
Безгучно відбивають такт?
Всю ніч крутилися, вихалися фантоми,
I, тільки як блідий світанок надоспів,
Вони всі здиміли - чи з ляку, чи з утоми,
Чи тим, що змовк той кличний спів,
I не лишилося після нічного смотра
Анічогісінько, хоч би де слід дрібний,
Анічогісінько... Зоставсь лиш сад Ленотра,
Такий смішний і чарівний.

ОСІННЯ ПІСНЯ
Ячать хлипкі,
Хрипкі скрипки
Листопада...
Їх тужний хлип
У серця глиб
Просто пада.
Від їх плачу
Я весь тремчу
I ридаю,
Як дні ясні,
Немов у сні,
Пригадаю.
Кудись іду
У даль бліду,
З гір в долину,
Мов жовклий лист
Під вітру свист -
В безвість лину.

ВЕЧІРНЯ ЗОРЯ
Червоний місяць звівсь над ожеред,
На сонний луг лягла хвиляста мряка,
У березі самотня жаба кряка
Й шепочеться із вітром очерет.
Мак водяний згортається поволі,
Непевно бовваніють вдалині
Стрункі тополі; цятки світляні
Блудних вогнів мигтять на видноколі;
З дупла свого, збудившись, виліз сич
I полетів беззвучно й тяжкокрило;
В зеніті якось тихо зазоріло.
Венера біла сходить - це вже ніч.

СОЛОВЕЙ
Спогади сумні, спомини непрохані,
Налетіли ви, мов пташки сполохані,
I обсіли вмить з гомоном і гамором
Серця кожну віть - а воно ж то явором
Дивиться в затон Жаль-ріки глибокої,
Що кудись біжить у примарнім спокої...
Довго так мене мучили ті гомони,
Та війнув вітрець, і примовкли спомини,
Лиш один співав жалісно і голосно,
Серце хвилював радісно і болісно.
Трелі заливні, рокоти і клекоти,
Мариться мені: «Люба, десь далеко ти!»
Ах, цей спомин-птах, радий його чути я -
Це ж моя любов, перша, незабутая!
Вже від тих жалів місяць в небі міниться,
I зітхає ніч, сумовита мрійниця,
Тиха літня ніч,- дише млосно, гаряче
I мовчить, мовчить, про незбутнє марячи,
I гойда-люля між тремкими вітами
Пісню солов'я, що весь вік тужитиме.

ПРИМХИ

ПОХМУРА СЕРЕНАДА
То не виє звір, не ридає сич,
То не мрець з могили -
Я тобі крізь ніч шлю мій плач, мій клич,
Вороже мій милий!
Душу відчини, вухо приклони
До моєї пісні:
Це ж тобі бринить кожен зойк струни,
Млосний і зловісний.
Чуєш - славлю я синь твоїх очей,
Сповнену отрути,
Тонь твоїх грудей, сонь твоїх плечей,
Ангеле мій лютий!
То не виє звір, не ридає сич
В розпачі глибокім,-
Я тобі крізь ніч шлю мій плач, мій клич,
Друже мій жорстокий!
Славлю я твоє тіло наливне,
Чари всі жіночі...
О, їх аромат так п'янить мене
У безсонні ночі.
Як забуть мені крила рук твоїх
I жагучі губи?
У цілунку їх стільки мук і втіх,
Демоне мій любий!
Душу відчини, серце приклони
До моєї пісні:
Це ж тобі бринить кожен зойк струни,
Млосний і зловісний.

Так сильно закрутилась голова…
І впали руки жадібні на плечі…
І залунала музика-слова
Про найсолодші, найскладніші речі…
А очі лиш заплющились на мить –
а тут віки…. Коли все почалося?
І серце вже не б'ється й не болить,
а десь упало вниз і полилося…
Ти вже вустами п’єш мої вуста,
Руками неслухняними гортаєш…
То ж випий всю. Хай буду я пуста…
А ти мене заповниш і сховаєш…
Так сильно закрутилась голова…
Диван, підлога, стеля, руки, очі…
Вже стали непотрібними слова…
Лиш тільки три: я хочу тебе… хочу…

І не збулося. Відцвіли каштани.
Весільну сукню точить сіра міль.
Ну не мовчи у трубку, Дон Жуане,
Тобі не личить недоречний біль.

Ти ж сильним був! Ти ж смерті не боявся!
Дороги, шал, пригоди і любов...
Згадай, як в пащу смерті ти сміявся,
Як ніжність сам у собі поборов,

Як марив вітром і жаданим тілом,
Як пестив гейш солоним язиком,
Не обіцяв, не клявся і не вірив
У силу часу, пив піратський ром...

І зник! Ти сам у собі розчинився,
Згорів, відрікся, слабкістю просяк...
І той, на кого стільки літ молилась -
Здитячений, безпомічний юнак...

Ну не мовчи у трубку, бідний брате!
Камінні кроки сповнять коридор...
Бо донна Анна змучилась літати...
Бо їй потрібен справжній Командор...

Так просто: куплю рушницю – і піду на полювання.
І буду стріляти птáхів – літають, а я без крил.
Потрощено посуд. І скалки – як сподівання,
Розбиті слова, як хронометр ділять мовчання
На «до» і «ніколи». На міцність і вись перил.

А ми не стрибаєм, упившись істерик і шансів.
Не виєм на місяць, коли шаленіють повні,
Складаємо пошепки кілька німих романсів,
І - хай йому грець! – а життя – це не тільки ззовні.

І - чорт забирай! – я не вмію красиво жити.
Мені залишається тільки зціпити зуби.
На зламах іронії правду приворожити,
Як непочута, нещасна дочка Гекуби.

І – к бісу! – якби я вміла, то я б ридала,
Не била б душу, а з нею себе і посуд.
А зрештою, надто пізно на суд і розсуд:
Булá, яка бýла, і стала, якою стала.

І – хай йому! – ми не шукаєм легкого раю,
Не удаємо із себе святих/пропащих.
Бо ми помилялись. Бо час помилки витирає.
А той, хто уміє і знає, хай зробить краще.

Ні, знищувати вірші я не стану!
Нехай живуть, живуть своїм життям,
аби у мить (можливо і останню)
знайшовся десь, між купами сміття,
один, та той, що грів куплетом душу…

…І оживуть запилені слова -
кудлатим зубром Біловежі пущу
обходячи (де зріє сон-трава).
Чи полетять під місячні серпанки
сузір”ями наповнених ночей,
коли стрічав, із жайворами, ранки
в озера дивлячись, коханої, очей.

Я знищувати вірші, ні, не стану,
аби жили, між мотлохом колись
собі знайду розраду ту останню,
що проведе поета душу ввись