Оставьте меня,
не касайтесь, не надо,
Мой мир состязаться с вашим не может,
Ваши молитвы пустые,
о Боже,
покой ниспошли соловьиному саду,
который во мне так легко расцветает.
Врата не откроются.
Город закрылся,
и ваша осада ему не угроза –
Вино из полыни от жажды спасает...
А голод?
А голод душе не помеха...
...............Расколотым сердцем
тихонько вливаюсь
я в розово озеро
Солнца, что село
................на Запада спину.
Я не погибну,
............и вам не подвластен
мой аутизм
............Мои двери закрыты...
Довольно упрёков,
................довольно укоров,
Я не погибну,
.............я не погибну...

ОРИГІНАЛ

Валентин Лученко
Аутизм

Облиште мене,
не торкайтесь, благаю
Світ мій змагатися з Вашим не може
Ваші молитви порожні,
о Боже
Спокій пошли солов’їному гаю,
Що у мені розквіта щохвилини.
В браму не стукайте.
Місто закрито
Вашій облозі його не скорити –
Спрагу втоплю я вином із полину...
Голод?
По що мені голод...
................Не згине
дух мій химерний...
...............Розколоте серце
кволо ввіллється в рожеве озерце
Сонця, що сіло
.............на Захода спину.
Я не загину
..........і вам не скорити
мій аутизм...
..........Мої двері закриті...
Годі картати,
............годі корити
Я не загину,
...........я не загину...

У старенькій капличці ікони і листя…
Віддзеркалення часу - напроти душі.
Мені тихо і мирно. Золочені птиці
З рушників позлітали у світ і дощі.
На покришених сходах полишені долі,
Хтось молився тут вчора подовгу за нас.
Як востаннє, пронизує дощ парасолю.
І триває життя. І цей вечір не згас…

Ударило громом
о голые ветки
отрезало
.......голову
..............лету
летает в лиловом небе
племяш ноября -
змей
из бумаги.

***
Рвы и овраги,
ложбины и балки
красками вечера
утром играют...
кручи Днепра
цветут померанцем –
канадские клены
с ними сроднились.

***
Растаяли аисты
в небе вечернем,
оставив внучат
зиме на расправу...
Долгая ночь
с равнодушным морозом,
дождусь ли
сирени?

***
Тепло возвратилось
бабьим летом
и снова
божьи коровки
в полете
серебристые нити
на юг потянулись
привет передать
браминам...

***
А Днепр нагоняет
зеленые волны
следы оставляя
в песчаных дюнах
тут мы гуляли
такими юными
тут отдохнем
в ковыле седобровом...
Когда-нибудь,
не сегодня,
сегодня вечер
в литавры ударит,
в цимбалы, в бубны!
Рассыплет наземь
кораллы красны
и черный жемчуг
перламутром...
В напитках хмельных
мы тоску искупаем...
вином игристым
и медом диким
наполним чаши

и странники-души
взметнутся в небо
костровой искрой
в пучину ночи...

Оригінал

Святослав Синявський
Хроніки Паперового Змія

Вдарило громом
об голе віття
відтято
......голову
.............літу
літає в ліловім небі
небіж листопаду-
змій
паперовий

***
Рови і яри,
перeярки і балки
барвами вечора
вбралися зранку...
Кручі Дніпрові
цвітуть помаранчем -
клени канадські
тут стали ріднею.

***
Лелеки розтали
у небі нічному,
лишивши онуків
зимі на поталу...
Довгая ніч
з морозом,
чи стріну
Бузька безом?

***
тепло повернулося
з бабиним літом
лІтають знову оленки
нитки сріблясті
у вирій знялися
з вітанням від нас
до браминів...

***
а Дніпр навертає
зелену хвилю
вирви лишає
в піщаних дюнах
отут ми гуляли
зовсім юні
отут ми спочинемо
в сивім ковилі...
Колись,
не сьогодні,
сьогодні вечір
в литаври вдарить,
в цимбали, в бубни!
Розсипле додолу
коралі червоні
та чорні перли
Ми будем трунком
топити тугу...
Вином грайливим
і медом диким
наповним чаші
і душі дивні
метнуться в небо
як іскри ватри
у темінь ночі...

вогонь натщесерце розкушує дрова
і нічка за п’яти лоскоче хвацько
з мого рамена сумна колискова
у вузлик зв’язала шлях Чумацький

в сорочках нічних діти літають
у небі густому в пошуках казки
а може мами а може тата
аби відчути як це разом

разом на дно дитинства пірнати
де шоколадом замурзані будні
але немає ні мами ні тата
а мали би бути

бути смішними як пісня у вусі
як жовта сніжинка на носі забута
як мамині перса як татові вуса
мали би бути

І коли все пройшло, і немає ні менше, ні більше,
І похмілля щоранку нагадує: досі жива,
Поцілунки сухі, як серпнева пожовкла трава,
Сіра фальш опадає, мов пил, на малюнки і вірші –
Я іду у схвильовану сутінь магічної ночі,
Розмовляти із Місяцем, мудрим нічним казкарем,
Що на струнах осінніх палке затискає баре
І сріблястим промінням знеболене серце лоскоче.

ні острів крит ні критика ні скрута
не забирають влади наді мною –
лише Господень дух стає стіною
і крилами що розривають пута

лише любов душею володіє
і літери освячує в етері
єдиним духом – прочиняє двері
і розчиняє в просторі надії

не припиняю дивуватись диву
і дякувати Богу за науку –
не все що в світі визнали красивим
відповідає голосу і звуку

Нікє Новіковій з вдячністю і любов’ю

П’єро повісився на довгих рукавах
своїх бажань невтілених
Мальвіна перукою блакитною стирає
сухі сліди від сліз вже неживих
що на обличчі білім залишають
напівпунктир [збій_у_системі]

І боги розбились і вмерли, як люди,
а люди богами себе почували. Іуди
жбурляли монетки під ноги зухвалій богемі
і нині, і прісно [збій_у_системі]

Принц данський довго ходить біля ставу
шукаючи серед піску і мулу
корону королівську, що жбурнула
її туди Офелія грайливо ще навесні
а зараз вже і серпень закінчується
й весілля скоро [збій_у_системі]

свято Шерханів, а не Акел
[збій_у_системі]
CNTRL_ALT_DEL

Устав от всеобщей глупости,
От пошлости бессознательной,
Я слышу, как режут лопасти
Отрезок эпохи краденый.
Нас отделяют медленно,
С болью и кровоподтеками,
От пустоты безвременной
Жестами и намеками.
С ревностью и пороками,
С кожей, одеждой, званьями,
С масками и наколками,
Трусов, повес и праведных –
Всех отделяют начисто,
Без эвфемизмов скабрезных,
В непостижимое равенство,
В братство свободы каменной.
Сколько вас, жизнью путаных,
В пыль сапогом впечатанных,
Наскоро в землю вкопанных,
Серым дождем оплаканных?
Братья отнюдь не кровные –
Братья по безысходности.
Равные, рваные, ровные –
Гости из града гордости.

Золоте руно заставлене в ломбарді,
корабель – прокукав за картярський борг…
Ти із моди вийшов, як і бакенбарди,
Не удався з тебе ні герой, ні бог,

Руки мити-не відмити, ех, Ясоне,
До Аїду кличе жінки темна тінь,
Там і діти…Ти в угарі тихо стогнеш,
Винні глеки перетрушуєш пусті…

Давніх почестей напхавши у наплічник,
Суєту мирську покинеш, ніби щур,
Із жалем, що проминуло все величне,
Йдеш на пошук четвергового дощу,

Навздогін регочуть хами-перехожі,
А, було, кричали: світла голова,
І тавром лежить на лобі "вже не зможе".
Ні гроша не вартий. Списаний товар.

Маловіри, бійтесь! Диво може статись,
Зазвучить ім’я у масах в унісон…
Рештки волі - на останню із сенсацій:
«Хтось пливе по небу. Кажуть, се Ясон.»

Та я тебе привабити не зможу,
тож, як осліплий старець і віщун,
сидітиму один на роздорожжу
в хітонах із ранкового дощу.

Щоденно повертатимусь до тебе,
так, як Тіресій до камінних стін
щодень приходив у стобрамних Тебах,
щоби запастись у прадавню тінь.

Допоки не упало веретено
із рук холодних трьох старих сестер,
із Теб - в Атени, із Атен - в Мікени
мій шлях свої сувої розпростер.

І там, де брама здійметься левина,
із сестрами я розірву заклад:
ввійде моя до брами половина,
а інша знов піде шляхом утрат.

Теби - правильно відтворена вимова назви "Фіви"

Ранок починається з латте*
з ароматом нерозкритих таїн,
на кватирці сонце золоте
туго-туго коси заплітає,
лазурово стьожками зав’є,
схопиться за вушко філіжанки
і розправить платтячко своє
рухами манірної міщанки…
«Леле, доле, то не діло, ні…» -
сумно похитаю головою,
стрічки повисмикую чудні,
світло випускаючи на волю.

Спалах…
Альбатроси-голосні
розлетяться, хоч дрімали досі,
і розтане полохлива ніч,
що шукала в темній шафі Хтося.

Як човни, пелюстки на воді -
і з лиця вчорашнє змию миттю;
Обережно день пущу у дім,
щоб хвоста, бува, не прищемити…

*кава з молоком

Сіло літо на крайку суконьки.
У тюльпанів голівки з бархату.
У черешень бордові губоньки.
Твої очі горять від захвату.

Любо м’ятою пахне літечко.
У долонях тремтять метелики.
У волоссі блискучі стрічечки.
Твої очі – як повні келихи.

Хоче скинути літо суконьку,
Оголити голівку з бархату,
Розтулити бордові губоньки.
І рознести
Флюїди
Захвату.
10.06.08

Я вірю всім часткам твого єства
без роздумів і без розумування.
Дасиш отруту — вип'ю без вагання
у певності, що ти і тут права.

А може надаремні сподівання?
Твій погляд від пекельного питва
жагучіший. Чому ж тоді слова —
гірка протиотрута від кохання?

У гру без правил граєш, як вві сні.
Упевнена: омани не порушу.
І я сприймать беззастережно мушу
усі твої застави навісні.
Хто б не програв — скалічиш ти мені
всього лиш серце. А у себе — душу.

Коридорами мозку, де спогад, мов хустка картата
(вся полатана сірим) блукає стооке безсоння,
визираючи радість. Холодні спітнілі долоні
прагнуть доторку. Голос тихенько шепоче: „Не варто”.
Бо напевне не знаєш. І очі порожні, як в риби,
І волосся вростає у постіль. Гармонія тиші
Монотонно диктує на вітрі замішані вірші,
Що із димом густим цигарок налипають на шиби.
Чорносокіл печалі стирає з обличчя усмішку,
Осіда на плече, пазурями вчепившись у шкіру.
Що лишилось? Надія, котра не замінює віру.
Ти продовжуєш гратись із сумом у „Котики-мишки”.

Тебе люблю я білосніжною любов’ю,
Такою ж чистою і ніжною, мов сніг,
Що в зимню пору оксамитом, як мольбою,
Вкриває землю чорну, наче тяжкий гріх.

Немов весну тебе кохаю до нестями:
Цілунок твій – дотик пелюстки, первоцвіт.
Мов сік берези, я п’ю спраглими вустами
Весняний погляд твій, в якому цілий світ.

Своїм коханням я, мов літніми дощами
Проллюся, наче в суху землю, - в твоїм сні.
Північним вітром із шовковими плащами
Для тебе стану я в спекотні ночі й дні.

Листяним килимом встелю твої дороги:
В осіннім вальсі закружляє листопад
І, як любов моя, впаде тобі під ноги.
Кохання щире, наче щедро зродив сад.

А ты молчи…
молчи, пока молчится,
пока секунда продолжает год,
пока слова, готовые излиться,
не обозначат точками исход
с неоскорблённой чистоты
страницы…

Іде на захід помирати
Молох,
на грудях грудам вируділа старість.
Пітьма, мов наречена богомола,
із вечором зійдуться скоро в парі.

В парі програла птаха вітру
крила,
вікно - моє каре, а світ - кіннота.
Мене сьогодні радість недопила
і списом не дістало Дон Кіхота.

Спить істина, де стук. Я - погріб
винний,
у сні бродити часу не зостало.
Тепло спадає спогадами плинно,
на викладені понад серцем шпали.

Нічна Нічлава - колія для
плину -
не вибитись нікому, лишнє - сльози,
безцінні - руки на плечах дитинні,
не втриманий за соломину - розум.

8 Червня 2008

*Нічлава - річка на Тернопільщині

Іду вигулювати дощ під вечір,
а він - тепло ковтає просто з рук,
пускає з вітром вікнам водотечу
та ловить у калюжах кроків звук.

Гримить, паде - коліна неба збиті,
та повні світла - очі ліхтарів.
Чолом-в-чоло мене стрічають миті
і, наче ринвами, стікають з брів.

Волосся вигнулось, мов рибні хащі,
ні ниточки сухої, ані слів...
А тіло - плащ, воно - у ночі пащі.
Та холодно душі - десь плаче Львів,

бо тінь повзе, йому сльози не втерши.
У гривах кам`яних та у хрестах
він став для мене неповторним, першим.
Та доля - птах, а Батьківщина - дах.

6 Червня 2008

Ми не встигли.
Посварилися вітер із лісом,
небо хмари до ставу притисло
і посипались краплі достиглі
прямовисно.
Ми сховали
між вербовими косами пісню,
бо у грудях їй було затісно.
Блискавицями небо палало
понад містом.

А гітара:
"Я ніколи тебе не забуду,
я ніколи тебе не побачу."
Залишилась нездійсненим чудом
наша юність в долонях гарячих.
Все намарно.

Закрутили
безпритульні вітри по дорогах,
зневажаючи перестороги,
між широтами напорошили
перелоги.
Відкарали
ці дороги чужими краями,
стрічку фінішну ми перетяли
на підмостках життєвої драми
манівцями.

Наша лава -
наче зморшки, облуплена фарба,
щось вона нам нагадує звабно,
і пір"їна на скроні сріблява,
безпорадна.
Все минає.
Очі різні у наших онуків.
Рук твоїх мені вже не торкнути,
ти ніколи мене не впізнаєш...
Час спокути.

Вечоровість мій спогад остудить,
проведу його поглядом вдячним.
"Я ніколи тебе не забуду,
я ніколи тебе не побачу."

маленькі долоньки притулиш тихцем до вікна -
між татом і мамою вічна холодна війна,
на мінному полі ти між таборами - одна,

і цілять без промаху леза та кулі – слова,
між зуби проціджені – краплі нескінчених чвар;
мов крейда із дошки, стирається віра в дива,

і дротом колючим зашила вуста німота,
та краще б гриміло-стріляло, та краще би, та…
мов кішку вошиву, тягали б тебе за хвоста;

лиш …надцять минуло - це ж точиться сотнями літ,
податися геть: самокат? пароплав? зореліт?
поволі течуть кольори з олівців на столі,

дешевий частунок чи цяцька - як підлий хабар -
в нотатник товстий переможно запишеться бал…
хай краще… на вулиці топче ногами юрба.

і гнутись тобі, як вербі, доки хтось не зламав;
утрьох веслували в човні – а сьогодні сама;
так мало хотілося,
мало хотілося,
ма…

Омана світла спала із очей –
Нічого не лишилось від кохання...
Лиш, часом, в грудях, щось, однак, пече,
Коли на землю котиться смеркання...

А хід думок все сплутаний такий –
Я заблукала серед них... О, Боже!..
Здається, що кохала я віки, -
А без любові серце жить не може.

Душа на волю веться не дарма...
Вона вже вільна, наче вітер в полі.
Ніщо душі святої не трима -
Тож хай співа - лікується від болю...

Не рятують ні кіно, ні книжка.
І чого тобі тепер не спиться?
Сон-трава у вазі коло ліжка.
Скачуть мрії, мов баскі лошиці,
Гривою лоскочучи лице.

Одягаєш платтячко із ситцю
У дрібний горошок, ех, кобітко!
У палкі сімнадцять всім не спиться!
Кинувши у щастя суму дрібку,
мрієте в дуеті з олівцем...

Ганні Осадко

Залиш на небі блиск агата,
Не всі подолано пороги,
Хіба я так прошу багато? –
Дороги, Господи, дороги!

Опустить Місяць білі роги
У став, де ніжиться латаття,
Коли не вистачить дороги –
Багаття, Господи, багаття!

Вогонь ще вугликом жевріє,
Малює смужки кольорові,
Коли й багаття не зігріє –
Любові, Господи, любові!…

у часової прірви два лиця
бо недаремно сказано – об-личчя
вони оби-два нам з тобою личать
хоч на мені іще личина ця
тутешня – тіло body оболонка
кістки під шкірою і м’язи й жир
і де ти душе? поміж типажів
піди його шукай – отам де тонко…

Віртуальний розлом –
наче батьківський дім покидаєш.
Постаріти в колисці
навпроти жіночих ікон...
І самітником стати:
що думаєш, зрубаний гаю?
Хто сьогодні подбає
про твій великодній вогонь?
У кишені одній
наїжачились віями трави,
в другій – родить пшениця.
І ладу нема поміж них.
І самітником стати,
допоки ще зір нелукавий,
віртуальним розломом назвавши
уроджений гріх.
Нині всі машинерії часу -
як витвір із пилу.
Прокуратор чекає,
а челядь гукає весни.
А пшениця в кишені запахла
христовим тілом.
Віртуальний розлом.
А шукаєм
у проймі стіни...

не помнить зла, не ворошить обид,
обычаем не прикрывать рутины…
а если в сердце скалкою сидит
чужая боль – не делать бледный вид
и не плести защитной паутины!
ты просто жив – ты дышишь и молчишь:
насобиралось слишком много правды,
все названо по сути, не оправдан
ни вор, ни плут, ни даже злой плохиш…

но сколько их! и кажется – хороших
намного меньше: их почти что нет!
не верю, не желаю! смех-горошек
рассыпался по лестнице – за грошик
отдам свой гнев: за розовый рассвет!

Нам соловей
до світання виспівував.
Місто мовчало
під чари співця.
Ґрона духмяні
акації білої
Нам аж до ранку
п’янили серця.

Сад був умитий
весняними зливами.
Зорі блищали
в застиглій воді.
Боже! Якими
наївно-щасливими
Та молодими
були ми тоді.

Роки спливли
сивиною безсилою.
Де вся цнота
тих пелюсток живих?
Тільки зима
завірюхою білою
Душу бентежить
у згадці про них.

Знову під зойки
зими знавіснілої
Кублиться в думці
гадюка-змія:
Ґрона духмяні
акації білої
Вже неповторні (Безповоротні),
як юність моя.

А.М.

Как звук безумного рингтона,
Себя сдавившего до боли,
Как безобразный визг валторны
В оргазме каждой слабой доли,

Я шел по улице короткой,
Таким был, словно не был вовсе,
Хотелось пива или водки,
Тогда мне было двадцать восемь,

И я не ждал в тот летний вечер
Ни встреч, ни поворота судеб,
Тем более, возможной встречи
Я знал, что никогда не будет,

Тогда все было так туманно,
Тогда все было просто плохо,
Но встречей оказалась Анна,
Такой, как я просил у Бога.

Ти вершинами міряєш долю,
руки вгору і груди вітрам.
Я хотів би… і буду з тобою.
Затям.

Сонцесяйна і загадкова,
грає посмішка на вустах –
ані слова, ані півслова
про страх.

І коли відкорковане небо
розливатиме в келихи Бог,
ми з тобою Всесвіт зведемо
для двох.

2008

Стомлено дивишся в вічі вечірньому небу,
Лічиш до ста, після чого вмикається сон.
І не збагнути мені, не відчути потреби
Мовчки молитись до вікон чи, може, ікон?

Вірити? Знати? Чи просто ходити землею?
Кожному інше, мені – особисто моє:
Бачити сонце в калюжах і жити твоєю
Посмішкою чи покарою карих очей.

Сон – забуття, тільки код, згенерований мозком.
Він не віщує нічого. Він сам по собі...
Хочу повірити в це, але скрапує воском
Серце моє, вже підвладне твоїй ворожбі.

Будемо вдвох до загину. До болю. До щему.
До спантеличення. До перевтілення в сон.
Після... По всьому... Тоді, коли ми відійдемо,
Інші молитимуться чи до вікон, чи то до ікон.

2006

Надворі – сутінь, у кімнаті – тиша.
Нас тільки двоє: я і скромна тінь.
А в пам’яті – у видиві цвітінь,
між сонячних сплетінь і миготінь –
блукають вірші.

З твоїм приходом тіней стало дві.
Пісні ельфійські замикають простір.
Так завжди, коли ти приходиш в гості,
коли сміються очі, ноги – босі,
а ми – живі.

Цілуй мене, цілуй застиглу тишу,
хай буде сонце там, де спокій жив.
Я хочу пробудитися із снів
або заснути знов – і поготів –
з тобою лише.

Надворі сутінь. У кімнаті – сни.
Нас двоє: ти і я. Нікого більше.
Над цим усім кружляють тихі вірші.
Лиш тіні ельфів, що зіткали тишу,
ще на стіні.

Та мене не вистачить на усе.
І, мабуть, я істинно жалюгідна.
Бо така розпатлана карусель –
Ніби все, що мені потрібно.

Посидіти, подихати – вечір сирий, як дно
У найглибших, за-Маріанських пустих западин.
І коли накриває, аж видихнути не ладен,
Атмосферні, аж ніби ядерні, перепади,
Як холодне сухе рядно –
От покинути і поїхати в Баден-Баден.
Або ще там кудись. Насправді – усе одно.

Залишити якусь записку або листа.
Подавати про себе звісточки телефонні,
Як платівка на старенькому патефоні:
Все чудово, чудово – такі чарівні міста.
Ці слова усередині рвуться, немов кіста.
Ти така божевільно, невиправлено пуста,
Ніби брязкальце на плафоні.
І скрижаль на твоєму фоні
Така проста.

І говориш у білу слухавку: ти послухай.
Ну який я герой – ніякий, не в тому справа.
Просто скельце, якому надто тісна оправа
І гнута дужка.
Бо коли кожен день – така гамівна вертушка,
Кожен вечір – така нестримна людська заграва
Відпускає великодушно,
Немов Варраву.

В слухавці – глухо.

І тоді ти говориш: я просто – людська істота.
Я не хочу багато – якесь там житло, робота.
І спокій.
І якщо цього мало на твóїй шкалі високій,
То я – не ти.
Я не вмію отак тягти.
І мовчання склепляє рота.

...Лови летючу мить життя...
Олександр Олесь
..............
Перечекаю дощ в оцій кав’ярні,
скраєчку сяду, сумно помовчу.
Забуті мрії, сподівання давні
озвуться під мелодію дощу.
Вся суєта і клопоти щоденні,
буденності набридливий мотив
розтануть, щезнуть маревом непевним.
(А чом би й ні? На світі стільки ж див!)
Самотності холоднувате сяйво
мене огорне трепетним крилом.
Як затишно одній! І чашка кави,
і музика дощу – усе на славу...
Що ж, доля не завжди карала злом.
Чоло гаряче опущу в долоні:
дорогоцінні хвилі забуття.
Але шепочуть краплі монотонні:
немов цей дощ, закінчиться життя...

Таки буде сльоза, таки впáде душа у тишу,
Без віршів, тільки самосвідомості епізоди.
Ломить ранком слова, ловить ранок слова, мов миші,
Тож залежним проміння рятунок несе – свободу.
Таки буде молитва – на серці смарагдом камінь,
Вилий хмари плачем у веселці – не пошкодуєш,
Бо то Муза-дивачка із нами
Гуторить, чуєш?

теплом непевним час іде навскіс
через припухлість губ, дівочість кіс,
через полинність зваб і мідність труб,
через буденність втрат і палкість згуб,
через чиюсь долоню на чолі,
через сухі ромашки польові,
через квадрат заплаканого скла,
в який крихка надія утекла,
і де на хвилях лазурових мрій
гойдається мій човник золотий…

Лечи меня тоске на зло,
ты можешь… можешь... я же знаю…
немые мысли в узелок
свяжи -
я в них дошел до края,
и пусть над лесом сонным и пустым,
горят зарницами тугие стебли
травы - их терпкий сизый дым
мне почему-то кажется целебным…
Лечи меня собой…
собой
закрой пустоты, вырви день у ночи,
меня - у неба и земли,
росой
смочи мне губы. Пусть в груди клокочет
хрип
и голос тускло слаб,
а взгляд напоминает бесконечность,
прошедшую сквозь все слои стекла
от Иерусалима до Предтечи,
я обещаю – буду жив,
лечи меня своим теплом и чаем,
смотри – рассвет уже дрожит,
я буду жить…
я буду…
обещаю.

Задурманило - затуманилось,
задивилось в зіниці совістю,
розійшлося луною з марева,
на папері відбилось повістю.

Відгрішилося - замолилося,
перебралося в кожній кісточці,
стало відьмі чаклунським варивом,
настороженим вухом - вісточці.

Щастя вилилось - букви вивелись
на останній сторінці радості
із чорнила з вагою золота
дні розлуки пускали паростки.

Переплакалось - і ніяково,
і нікому не треба бачити -
як заграва дотліє з холоду,
а годинник насипле втраченість.

Повернулося - пригорнулося
та ударило в струни-здогади -
забриніло весною свіжою
та запало у пам`ять спогадом:

Як дурманило - затуманило
і кидалось в зіниці зливою,
та надіялось - може виживе,
щоби стати комусь ща-сли-во-ю...

22 Травня 2008

Хто ти мені? То дощ, то листопад,
То пізній квіт, то приморозки ранні,
Жаданий берег в золотім тумані,
Дорога, що не вернеться назад.

Ти є мені. Й тебе мені немає.
Бо ти судьби моєї знак і слід.
Те сяйво, що тримає небозвід
І що мене на цій землі тримає.

Лялька

Бо їй не збагнути твоїх божевільних ідей,
Нічного писання, візиту шаленої Музи,
Вона ж бо не знає різниці між реггі та блюзом
І носить на пальці обручку, неначе трофей.

Бо їй не поясниш... Ти ніжно торкаєш клавір.
Для тебе ці клавіші – світ чорно-білих симфоній
Вона ж позіхає і змащує кремом долоні.
І мляво кидає: „Протреш піаніно до дір...”

Вона не для тебе! Їй танців до ранку, кіна,
Пустих серенад, і солодкого чорного чаю,
Ти грою своєю розчулюєш жителів Раю
Маестро... Коханий, невже тобі треба вона?...

Домогосподарка

Двері зачинено, рай на ремонті, а ти
Ліг при дорозі, неначе зацькований цербер.
Завтра з твоїх переламаних, вирваних ребер
Мають дві жінки на втіху тобі прорости.

Одна із них Муза. Бо ж ти іще досі поет.
І пишеш (для другої жінки) свої мемуари,
Вона ж загрібає отримані (всі!) гонорари
І довго читає про дію на долю планет.

Пере скатерини, шкарпетки, готує обід,
І діток (їх шестеро) ніжно виховує матом.
Одягнена завше у капці, совкові халати,
І нею тобі, мій поете, зав’язано світ....

Дівча

Насупилось небо і хмарами вкрито чоло,
І злива лилася, промовисто гаркала громом.
За вікнами потягу швидко минало село,
І губи знайшли порятунок у келішку рому.

І приспана совість мовчала, згорнувшись на дні
Мого перетятого струнами смутку серденька,
І спалося гірко, і снилися скупо мені
Слова на прощання: „Я ще повернуся, маленька!”

Я ще повернуся... До кого? Навіщо? Куди?
До неба чи музи? І пишуться-пишуться вірші...
Бо кажеш ти: „Треба”. А дощ розмиває сліди.
Твої і мої... На пероні... І хочеться тиші...

Великий Одіне! Не дай ось так піти:
Конати безпорадно в тиші сірій.
Дозволь ще раз в житті перемогти
І бути обраним найкращими з Валькірій!

В безумстві Берсерка від бою втіхи
Дозволь хоч на годину взяти меч
Й кресати іскри об чужі доспіхи
А не вмирати під кущем від кровотеч!

Невже це дяка скальду за життя,
Що провойоване в честь Одіна і Тора?
Із прірви Геллю вже не буде вороття,
А мріяв я про Асгарду простори!

Невже так скальду дякуєш за вірші,
Котрі співали ми тобі на славу?
Невже живі за мертвих стали гірші,
Коли ступили на цю путь криваву?

Ми розчинилися у світанковій млі,
Назад з якої вже не прийде жоден.
Тіла героїв ще холонуть на землі,
а душі у Вальгаллі прийняв Одін...

І я відчув смак меду на вустах,
Останнім із живих вступив до бою,
Та сіючи навколо смерть і жах,
Чув пісню рун про зустріч із тобою!

берегись его обидеть,
случайно как-нибудь толкнуть
                  Н. Гумилев

не смій підняти камінь од землі
не смій зайти в оцю таємну залу
і стережись, бо не живуть там, - скніють
садівники небаченого саду

чи той це сад? чи - пастка, пустка, -
чи потороччя з коренів і жил -
воно ще білі нігті в тебе впустить
тоді, коли - навіщо? - скажеш - жив?

о ти, істото, вся закутана у сон,
ти недомовна, ти несправжня, не...
не знаюча, не ждуча, того, - що...
вдивляється в твоє лице із дзеркала...

і що тепер - вугіллям у долонях -
твоїх вогнем - останній твій обол?
знай: мегаліти, ці камінні гори дольмени

сторожкі велети, що ждуть нових облог,
чи то обмов - уже ідуть до тебе
з вином, з водою, з радістю, і з болем

байдуже що

Хочешь, пред образами ночь на коленях выстою,
Здесь час до церкви - успею добраться до темноты,
Тебе ведь хотелось, чтобы я хоть чему-то - истово,
Давай, я готова, - в Бога и рай для таких, как ты.
Хочешь, врача упросим, еще поживем недельку,
Я всех созову, кого ты осипшим басом шепнешь,
Ты дочери скажешь помнить, неловко целуя в темя,
С подушки не поднимаясь - не торопясь - еще...
Ты утешаешь тихо - не брызгай вокруг рассолом,
Эй, я еще не мертвый, не плачь, я вполне живой...
Хочешь, я наконец-то взгляд оторву от пола -
Кто-то, перестаравшись, укрыл тебя с головой.

"И три мадонны Ботичелли
к плетеным стульчикам идут..."
Юля Бро

І нізвідки почується дивна мелодія,
і надибаю сонце в колючому глоді я
і жбурну догори,
де сиріткою журиться вись…
Не повіриш – помчить жовтобоке щодуху, мов рись!
Усміхаюся я – десь далеко, і ти посміхнись
до маляти в пелюшках
чи старця-добродія,

чи то просто задуманого перехожого -
що по бруку ступає обачно, як в ожеледь…
І нестримне нагряне! -
прожогом з обшарпаних стріх
полетить-упаде, ніби сніг,
переливчастий сміх,
наче хлопавка трісне під вухом – і зовсім не гріх,
що десятки сердець мимовіль розтривожено…

І у вічних Тернополі, Львові чи Вінниці
пори року, як завше, картинками зміняться,
і весняні граки поспішать повернутись до гнізд,
і канапка впаде по традиції –
маслом униз…
Я тобі наспіваю тихенько,
а ти посміхнись,
люба сестро,
моя темноока провидице…

Карколомна кароокість.
Кара
Всіх задарма куплених богів.
І звучить натомлено кіфара –
Відголосок із прадавніх снів.

Сипле снігом.
Сипло спів лунає...
Потойбіч очей твоїх зима.
Сонце покотилось короваєм
По краєчку неба.
І пітьма

Увірвалась, вихором вирує,
Кровоточить зранена любов.
Імені твого не смію всує
Промовляти більше.
Ти пішов.

Я пригадала дещо:
Там було дуже тепло.
Крихітний теплий простір –
Вистачило.
В пічці згоряли дрова, –
Пекло у пічці. Пекло
Ти у мені розбурхав –
Вибухнуло.

Вранці збирали уламки
Речей і розмови стрічки…
Від докорів сумління
Вичистили.
Пічка вистигла за ніч.
Останнє тепло із пічки, –
Пекло! – ми ¬– настіж двері –
Випустили.

У відвертість – обличчям
Занурившись… Через хату
Протягом зайвий попіл
Винесло.
Відвертості – через вінця…
Тепла на двох – забагато…
Ти руки мені грієш –
Вимерзло.

Вчера старуха с диагнозом "летальная верность"
жаловалась синице в руке на сплетниц,
а игла ей в ответ - мол, от них никуда не деться,
мы все одним суперклеем мазаны с детства.
А на губах ее пена лопалась, мыльно-бело,
видимо, где-то как-то недоглядели,
было ей, Пенелопе, тридцать девять через неделю,
юбилейных двадцать в палате для крепких телом.
Послезавтра в палату вбежал поседевший мальчик,
то ли Телемак, то ли Одиссей, то ли как иначе,
медсестре над пустой кроватью сдал передачу,
за ненадобностью, скорее, чем на удачу.

Ласка и нега по пальцам струятся,
Нега и ласка,
Сказкою правда желает казаться,
Правдою сказка,
Брызги волос твоих, юноша нежный,
Цвета каштана,
Только попал на висок белоснежный
Отсвет тумана,
Звёзды и солнце душою ласкаешь,
Чтоб не забыли,
Стоя на радуге, соло играешь,
Небыли-были...

Зарухались небесні молотарки –
Всі вітрогонки повні натовкли
Дощами в рам'ї, що для господарки,
Квачами злив, що просто так ішли,
Слиньком туманів, росяним валякою
І гаволовом граду та громів.
Доцабанились, догукались злакові –
На вибір є: хто і чого хотів.
Лиш баглаї-вітри та не поквапляться,
Їм, ласогубим, все дівчат займать...
... а звідки ж узялася крапля ця?

Обережно ступаєш по лезу жорстоких небес
І на вістря дощу ти пульсуюче серце чіпляєш.
Ким дарований шлях - ти напевне ніколи не знаєш,
І обтяжує плечі гріхів неоплачених хрест.

Та, що гуляє небом,
Ніколи не посміхнеться.
Холодно їй без тебе,
Терпне схололе серце.

Ти не янгол, не демон, бо ти - це свобода вітрів.
У волосся русяве щоранку вплітається вічність,
Твої очі – ворота у темну п’янку потойбічність,
Де давно не потрібно ні жестів, ні фальші, ні слів.

Та, що гуляє небом,
Ніколи не посміхнеться.
Холодно їй без тебе,
Терпне схололе серце.

Буде небо ридати і попелом сипати прах.
Ти ідеш у нікуди, прийшовши з сліпого нізвідки.
Зорі світять так тьмяно – німі ненав’язливі свідки.
Поряд з щемом у серце нечутно вливається страх.

Та, що гуляє небом,
Ніколи не посміхнеться.
Холодно їй без тебе,
Терпне схололе серце.

Моїй дружині

Накрило серпанкове покривало,
у кратері очей купався оберіг.
Я вранішню зорю тобі зберіг,
та певен - всесвіту було б замало.

Щоб тішитися подумки в ночах.
І колір стиглий невідомих квітів
загублений у лентах заповітів.
Знов віднайти, як світло у очах.

Крізь терцію доріг до тебе йти.
У тім шляху за мить самодозріти.
У просторі крихких провісних слів

у колі днів за вітром не летіти.
Бо тільки твій. За виднокіл морів
стремлю я знов померти і ожити.