Я пью за разоренный дом,
За злую жизнь мою,
За одиночество вдвоем,
И за тебя я пью,—
За ложь меня предавших губ,
За мертвый холод глаз,
За то, что мир жесток и груб,
За то, что Бог не спас.

27 июня 1934, Шереметьевский Дом

Нет, и не под чуждым небосводом,
И не под защитой чуждых крыл,-
Я была тогда с моим народом,
Там, где мой народ, к несчастью, был.
1961

Вместо предисловия

В страшные годы ежовщины я провела семнадцать месяцев в тюремных очередях в Ленинграде. Как-то раз кто-то "опознал" меня. Тогда стоящая за мной женщина, которая, конечно, никогда не слыхала моего имени, очнулась от свойственного нам всем оцепенения и спросила меня на ухо (там все говорили шепотом):
- А это вы можете описать?
И я сказала:
- Могу.
Тогда что-то вроде улыбки скользнуло по тому, что некогда было ее лицом.

1 апреля 1957, Ленинград

Посвящение

Перед этим горем гнутся горы,
Не течет великая река,
Но крепки тюремные затворы,
А за ними "каторжные норы"
И смертельная тоска.
Для кого-то веет ветер свежий,
Для кого-то нежится закат -
Мы не знаем, мы повсюду те же,
Слышим лишь ключей постылый скрежет
Да шаги тяжелые солдат.
Подымались как к обедне ранней,
По столице одичалой шли,
Там встречались, мертвых бездыханней,
Солнце ниже, и Нева туманней,
А надежда все поет вдали.
Приговор... И сразу слезы хлынут,
Ото всех уже отделена,
Словно с болью жизнь из сердца вынут,
Словно грубо навзничь опрокинут,
Но идет... Шатается... Одна...
Где теперь невольные подруги
Двух моих осатанелых лет?
Что им чудится в сибирской вьюге,
Что мерещится им в лунном круге?
Им я шлю прощальный свой привет.

Март 1940

ВСТУПЛЕНИЕ

Это было, когда улыбался
Только мертвый, спокойствию рад.
И ненужным привеском качался
Возле тюрем своих Ленинград.
И когда, обезумев от муки,
Шли уже осужденных полки,
И короткую песню разлуки
Паровозные пели гудки,
Звезды смерти стояли над нами,
И безвинная корчилась Русь
Под кровавыми сапогами
И под шинами черных марусь.

1

Уводили тебя на рассвете,
За тобой, как на выносе, шла,
В темной горнице плакали дети,
У божницы свеча оплыла.
На губах твоих холод иконки,
Смертный пот на челе... Не забыть!
Буду я, как стрелецкие женки,
Под кремлевскими башнями выть.

[Ноябрь] 1935, Москва


2

Тихо льется тихий Дон,
Желтый месяц входит в дом.

Входит в шапке набекрень,
Видит желтый месяц тень.

Эта женщина больна,
Эта женщина одна.

Муж в могиле, сын в тюрьме,
Помолитесь обо мне.

1938

3

Нет, это не я, это кто-то другой страдает.
Я бы так не могла, а то, что случилось,
Пусть черные сукна покроют,
И пусть унесут фонари...
Ночь.

1939

4

Показать бы тебе, насмешнице
И любимице всех друзей,
Царскосельской веселой грешнице,
Что случится с жизнью твоей -
Как трехсотая, с передачею,
Под Крестами будешь стоять
И своею слезою горячею
Новогодний лед прожигать.
Там тюремный тополь качается,
И ни звука - а сколько там
Неповинных жизней кончается...

1938

5

Семнадцать месяцев кричу,
Зову тебя домой,
Кидалась в ноги палачу,
Ты сын и ужас мой.
Все перепуталось навек,
И мне не разобрать
Теперь, кто зверь, кто человек,
И долго ль казни ждать.
И только пыльные цветы,
И звон кадильный, и следы
Куда-то в никуда.
И прямо мне в глаза глядит
И скорой гибелью грозит
Огромная звезда.

1939

6

Легкие летят недели,
Что случилось, не пойму.
Как тебе, сынок, в тюрьму
Ночи белые глядели,
Как они опять глядят
Ястребиным жарким оком,
О твоем кресте высоком
И о смерти говорят.

Весна 1939

7
ПРИГОВОР

И упало каменное слово
На мою еще живую грудь.
Ничего, ведь я была готова,
Справлюсь с этим как-нибудь.

У меня сегодня много дела:
Надо память до конца убить,
Надо, чтоб душа окаменела,
Надо снова научиться жить.

А не то... Горячий шелест лета,
Словно праздник за моим окном.
Я давно предчувствовала этот
Светлый день и опустелый дом.

[22 июня] 1939, Фонтанный Дом

8
К СМЕРТИ

Ты все равно придешь - зачем же не теперь?
Я жду тебя - мне очень трудно.
Я потушила свет и отворила дверь
Тебе, такой простой и чудной.
Прими для этого какой угодно вид,
Ворвись отравленным снарядом
Иль с гирькой подкрадись, как опытный бандит,
Иль отрави тифозным чадом.
Иль сказочкой, придуманной тобой
И всем до тошноты знакомой,-
Чтоб я увидела верх шапки голубой
И бледного от страха управдома.
Мне все равно теперь. Клубится Енисей,
Звезда Полярная сияет.
И синий блеск возлюбленных очей
Последний ужас застилает.

19 августа 1939, Фонтанный Дом

9

Уже безумие крылом
Души накрыло половину,
И поит огненным вином
И манит в черную долину.

И поняла я, что ему
Должна я уступить победу,
Прислушиваясь к своему
Уже как бы чужому бреду.

И не позволит ничего
Оно мне унести с собою
(Как ни упрашивай его
И как ни докучай мольбою):

Ни сына страшные глаза -
Окаменелое страданье,
Ни день, когда пришла гроза,
Ни час тюремного свиданья,

Ни милую прохладу рук,
Ни лип взволнованные тени,
Ни отдаленный легкий звук -
Слова последних утешений.

4 мая 1940, Фонтанный Дом


10
РАСПЯТИЕ

Не рыдай Мене, Мати,
во гробе зрящия.
___

Хор ангелов великий час восславил,
И небеса расплавились в огне.
Отцу сказал: "Почто Меня оставил!"
А матери: "О, не рыдай Мене..."

1938
___

Магдалина билась и рыдала,
Ученик любимый каменел,
А туда, где молча Мать стояла,
Так никто взглянуть и не посмел.

1940, Фонтанный Дом

ЭПИЛОГ

I

Узнала я, как опадают лица,
Как из-под век выглядывает страх,
Как клинописи жесткие страницы
Страдание выводит на щеках,
Как локоны из пепельных и черных
Серебряными делаются вдруг,
Улыбка вянет на губах покорных,
И в сухоньком смешке дрожит испуг.
И я молюсь не о себе одной,
А обо всех, кто там стоял со мною,
И в лютый холод, и в июльский зной
Под красною ослепшею стеною.

II

Опять поминальный приблизился час.
Я вижу, я слышу, я чувствую вас:

И ту, что едва до окна довели,
И ту, что родимой не топчет земли,

И ту, что красивой тряхнув головой,
Сказала: "Сюда прихожу, как домой".

Хотелось бы всех поименно назвать,
Да отняли список, и негде узнать.

Для них соткала я широкий покров
Из бедных, у них же подслушанных слов.

О них вспоминаю всегда и везде,
О них не забуду и в новой беде,

И если зажмут мой измученный рот,
Которым кричит стомильонный народ,

Пусть так же они поминают меня
В канун моего поминального дня.

А если когда-нибудь в этой стране
Воздвигнуть задумают памятник мне,

Согласье на это даю торжество,
Но только с условьем - не ставить его

Ни около моря, где я родилась:
Последняя с морем разорвана связь,

Ни в царском саду у заветного пня,
Где тень безутешная ищет меня,

А здесь, где стояла я триста часов
И где для меня не открыли засов.

Затем, что и в смерти блаженной боюсь
Забыть громыхание черных марусь,

Забыть, как постылая хлопала дверь
И выла старуха, как раненый зверь.

И пусть с неподвижных и бронзовых век
Как слезы, струится подтаявший снег,

И голубь тюремный пусть гулит вдали,
И тихо идут по Неве корабли.

Около 10 марта 1940, Фонтанный Дом
1935-1940

Двори весною цвітом пишні.
Густа ховає їх листва.
Я до кринички біля вишні
прийду напитись із відра.
Старим дістану із криниці
прозорість вічної води.
Трудами вітру бджіл та птиці
пливуть пелюстки - дар весни.
Пелюстки білі, ніби сукня,
в якій пішла ти на рушник...
Все потемніло - вітром грудня
тепло розвіяло, цвіт зник...
Чи невгамовна моя спрага,
чи долі виклик - знову ти.
Юначий пил, моя наснага,
мій перший дотик до краси.
Ти і в самотності красива,
хоча несеш життя тягар,
сама виховуєш ти сина.
І він для тебе - божий дар.
Вино червоне, запах кави,
чудовий ранок із вікна,
за довгу ніч ми все згадали.
Покірна, ніжна ти моя...
І кожен крок нестерпні муки.
Мій шлях весною - дикий мед.
Я знову йду у світ розлуки -
в кишені є на це білет...

Закохайся у жовтень...

Триватиме опір зимі –
Неминучій, небажаній, що наступає з-за обрію.
І шипіння-пророцтва подібних до зміїв ЗМІ,
Й божевільне метання між храмами й пунктами обміну.

Це – давно. Це – з дитинства: вагання, розмитість мети.
Все б одразу: і мати доляри, і бути спасенним.
І продовжити ніч
натщесерце пригубленим сексом,
І загублений Всесвіт
очима в очах віднайти...

Та, здобувши нарешті жадане
земне і небесне
І уже не лякаючись гріхо-
та гривнепадіння,
Ти промовиш слова,
що в душі твоїй винищать безлад:
“Я люблю тебе, осене. Всю –
від різдва до успіння...”

На очах твоїх березнем п’яним
позбуваюся розсуду горя,
я люблю тебе вітром весняним,
я люблю тебе хвилею моря.

Збожеволів під латами криги,
витік розумом до потепління.
Полюбив тебе небом відлиги,
полюбив тебе сяйвом проміння.

Посвіжів, запалав-загорівся
найбезглуздішими речами.
Закохався, чи то залюбився -
не вернути минулої тями.

А куди повертати? у зиму?
у пору, що на тяму і ловить?
Я люблю в тобі погляду риму.
Я люблю в тобі подиху сповідь.

Це надовго? – надовго, напевно -
доки сила в обіймах тримати.
Я люблю. Так люблю, що не сумно
по краплині тебе відпускати.

2005

Після смерті буде все…
І Плутарх, і Гай Светоній,
Навіть сонце на долоні,
Благородний лавр на скроні
Нам одягне гордий Рим.

Після смерті буде все -
Будуть почесті і квіти,
Буде слава на півсвіту...
Тріумфаторів заритих
Найсильніше любить Рим!!!

Це місто давнє, наче світ.
Це місто дивиться у Вічність.
Воно притягує мене,
воно лякає водночáс.

Неначе сльози, з чорних віт
на землю скрапує магічність.
Повітря біле, аж скляне,
переливається у час.

Ніхто ніколи не питав,
про що мовчать високі стіни
і чи збережені ключі
від тих старих похмурих брам?

...А вітер небом калатав,
де так високо і нетлінно
горіли зорі-втікачі
і світло сипали на храм.

2 січ.“03

Що лишається королеві? Крихта гордості – скалка льоду.
І спокійні – як смерть – покої. І крихка – як крижина – тиша.
Заблукалі вітри обіцяють назавтра погоду.
Ні, напевне, обдурять, як та, що людського роду,
Та, що вкрала у мене єдине - і наймиліше.

Ну, хіба би не був він щасливий моєю зимою?
Я хіба не біліша від снігу щонайбілішого?
Мій він, чуєш? Він – мій. Він найперше украдений мною.
Він же сам захотів, він же сам!.. Не тебе – більшого.

Він же сам вибирав свою вічність, він вибрав сам!
Що ти знаєш про вічність чи вибір, дитино Єви?
Не розказуй мені – я не вірю людським казкам.
Ти йому розкажи і правдивим своїм небесам,
Як судила обох - на догоду своїм зразкам.
І як вкрала кохання у Білої Королеви.

Це наснилося, можливо,
чи привиділось мені,
чи насправді сталось диво
при досвітньому вікні.

Що це діється зі мною?
Хоч немає вороття, -
бачу: стежкою земною
тато йде із небуття.

Тато йде сорокалітній,
і гойдаються поля.
Линуть гуси перелітні,
обертається земля.

Ронять гуси з високості
сизе пір’я на луги.
Видно мамі сивокосій
недосяжні береги.

Пам’ятає небагато
ця стежина з давнини...
Тату, осьде наша хата!
Ти її не промини.

Розвидняється між нами.
Ходять кола по воді.
І в задумі каже мама:
«Ви обидва молоді...»

Мама карточку торкає
і на мене позира.
І чоло моє черкає
тінь гусиного пера.

Це наснилося, можливо,
чи привиділось мені,
чи насправді сталось диво:
тато йде в далечині...

Вдосвіта
впало росами
сяйвом
у травах зосталось
і насвітанку
пуп'янком
вранішнім зав'язалось -

моє кохання...

Ніжно
над плесом
озера
вибухнуло
багаттям
срібними пелюсточками
вузликами латаття -

твоє кохання...

І у вишневих
сутінках
листям
рудого
клену
долею
заплелося
у запашні
гобелени -

наше кохання...

Солнце — одно, а шагает по всем городам.
Солнце — мое. Я его никому не отдам.

Ни на час, ни на луч, ни на взгляд.— Никому. Никогда!
Пусть погибают в бессменной ночи города!

В руки возьму!— Чтоб не смело вертеться в кругу!
Пусть себе руки, и губы, и сердце сожгу!

В вечную ночь пропадет,— погонюсь по следам...
Солнце мое! Я тебя никому не отдам!

Март 1919

Красною кистью
Рябина зажглась.
Падали листья.
Я родилась.

Спорили сотни
Колоколов.
День был субботний:
Иоанн Богослов.

Мне и доныне
Хочется грызть
Жаркой рябины
Горькую кисть.

16 августа 1916

Збираю по складках згадку
Аби Твій голос почути.
Той голос: гойдає кладку
Між мріяти та забути.

Той голос: хрипить і кличе,
Здирає всю неміч крику;
Збиває думки у віче,
А потім вже з пантелику.

То в попіл, то до морозу...
То з леду... і знов до жару.
Встеляє віршами прозу,
Не Божу віщує Кару.

Готує на позір подив,
Засмічена сміхом, щирість.
Полого... Відходять води.
По сладці проходить вирій...

29 Січня 2007

                           Сергею
Вы, чьи широкие шинели
Напоминали паруса,
Чьи шпоры весело звенели
И голоса,

И чьи глаза, как бриллианты,
На сердце оставляли след, -
Очаровательные франты
Минувших лет!

Одним ожесточеньем воли
Вы брали сердце и скалу, -
Цари на каждом бранном поле
И на балу.

Вас охраняла длань Господня
И сердце матери, - вчера
Малютки-мальчики, сегодня -
Офицера!

Вам все вершины были малы
И мягок самый черствый хлеб,
О, молодые генералы
Своих судеб!

- - -

Ах, на гравюре полустертой,
В один великолепный миг,
Я видела, Тучков-четвертый,
Ваш нежный лик.

И вашу хрупкую фигуру,
И золотые ордена...
И я, поцеловав гравюру,
Не знала сна...

О, как, мне кажется, могли вы
Рукою, полною перстней,
И кудри дев ласкать - и гривы
Своих коней.

В одной невероятной скачке
Вы прожили свой яркий век...
И ваши кудри, ваши бачки
Засыпал снег.

Три сотни побеждало - трое!
Лишь мертвый не вставал с земли.
Вы были дети и герои,
Вы все могли!

Что так же трогательно-юно
Как ваша бешенная рать?
Вас злотокудрая фортуна
Вела, как мать.

Вы побеждали и любили
Любовь и сабли острие -
И медленно переходили
В небытие.

26 декабря 1913

***
Відхворію...
Насправді
ностальгія нічного,
нічого,
що місяць
марно замріяний мандрами,
тавром – на танок Творця.

Тільки тіні тенет
титуловані,
перешкоди руйнують реміксами –
зайвий захист від золота,
осені рими – злослів’я, темрява...

Не турбуйте...

***
-------------- мамі

граюсь думками...
чи спокуса – у пазуху –
каменем

зоряна Кармен...
музика – карма –
хай мені...

хай мене, мамо,
лай мене...
пелюстками

зимними,
ніжними,
вкриється пам’ять

тільки мовчання –
неперевершений
злочин

з ночі

Напувала мене ти джерелами мрій,
Чистим небом дбайливо вкривала,
І в безкрайні поля по стежинах надій
У ранкові часи проводжала.

Дарувала знання про далекі краї,
Щире слово у душу вкладала,
І натхненно у очі питливі мої
Ти блакиттю небес поглядала.

І співала пісні старовинні свої,
Щоб душа стала з серцем міцніші
І можливо тому всі прохання твої
Найдорожчі мені, найсвятіші.

Як укласти себе у ребра метафор?
Як себе розмістити у гратах клітин?
Я на лоба чіпляю полатаний прапор,
я прямую до тебе стернею хвилин.

Підперезена криком і долі прокльоном,
моя сила, повія, росою стекла,
покотилась за вітром зубата корона,
...я до тебе іду по огризках тепла.

Небо сіяло круків у кучері поля.
Я ж до тебе по муках, по мрії кістках!
Я ж до тебе крізь хащі брудної сваволі!
у смертельних дірках...

Тільки подих руки, тільки дотик зіниці,
на колінах повзу по щетині доріг,
осінь в жменях тасує заплакані лиця,
я ж до тебе
під ноги
на мокрий поріг...

Натягаю на шию зубату корону,
пришиваю квітки до обпатраних крил,
сонце різками шпарить обпечене лоно.
Я до тебе
з останніх
позичених сил...

Тато хмурився зніміло,
був не майстер на слова.
Усміхався так несміло,
аж ламалася брова.

Та коли сміявся тато,
мама вишнею цвіла.
Усміхалась наша хата,
усміхалось півсела.

Тато був скупий на ласку,
цілуватись не умів.
Клав долоню, наче праску,
на чорнявих пустунів.

Тільки раз, коли в солдати
йшла під марші Слобода,
пригортав нас міцно тато,
і кололась борода.

Тато ніс у смертнім гулі
свій цілунок на вустах.
Обминали тата кулі
у постріляних житах.

Злива рейнського металу
тата вбити не змогла.
Смерть солдата наздогнала
на околиці села.

Голосила наша хата,
билась мати молода.
Цілував я вперше тата,
і кололась борода.

Окропило окропом
і сліди замело.
Покотило в Європу –
за сади, за село.

Відлетіло на захід.
Лиш під грім канонад
над солом’яним дахом
зашумів сливопад.

Засиніло на росах,
на іржавій межі.
Розливається просинь
і пливуть міражі.
Синьосливі шрапнелі.
Сиротина жива...
Мов щетина шинелі,
пахне димом трава.

Чорні очі кари,
тіні мовчазні...
Що мене чекає
в тій далечині?

Цідиться крізь мене
тиша польова.
Дідичу кремезний,
грішна голова!

М’ята перем’ята,
шабля - сторчака.
Профіль азіята.
Посвист канчука.

Над солончаками –
очі навскоси.
Що мене чекає?
Господи, спаси!

Я довго будувати починала
із даху дім.
Розумних чула доводів чимало —
та що у тім!
Широкі східці йшли згори донизу,
і простір жив:
барвисте сяйво падало з карниза
од вітражів…

…Тепер, коли коріння із бетону
між глин лягло,
і креслень всіх, чекань і мрій утому
на мить зняло,
тим підсумки підбивши нелегальній,
смішній добі, —
ні вік вже не завадить, ні вагання, —
кажу собі.
Без даху дім спрямований до неба,
мов ці рядки,
і все, чого мені на світі треба,
на всі роки —
над долею маленька перемога,
рятунок мій.
Зростай мій дім, мов дерево розлоге,
зростай, міцній!
І вдень, і під зірками до світання —
од них не гірш —
мій дім — осінній цвіт, дитя останнє,
найкращий вірш!

Горіла яскраво зірниця
Ти щось говорив таємниче
Під гуркіт свинцевого грому
В моєму похмурому домі
Безслівно, беззвучно, незвично.

А ніч листопадила площі
Ліхтарик тремтів одноокий
Пускаючи стріли в підлогу
Ховаючи крила вологі
Ти знов каламутив мій спокій.

Десь голосно били у дзвони
Прощаючись страшно і грішно
Неначе і справді востаннє
Вбиваючи цвях у Кохання
Нещадно, нестерпно, зловтішно.
31.01.07

Не замовкай – скажи іще півслова.
Скупа розмова,
Хай вона бринить.
Нехай тече засніжено-зимова
Ця добра мить.

А за вікном шумить,
Мов канонада.
В кімнаті пахне свіжий мандарин.
І Новий рік. І ти.
Яка я рада,
Що ти один.

Біжить потік годин –
А може, втома.
Не замовкай – думки твої рясні.
Мені так тепло, затишно,
Як вдома.
Як уві сні…
21.12.04

Я зголодніла на поезії, на звуки.
Мені бракує знавіснілих маскарадів.
А ти стоїш закам’яніло на заваді.
І не даєш мені ні радості, ні муки.

Спітнілі ночі закликають до спочинку,
До екзальтованих учинків і безсоння.
А ти сидиш, як листопад, на підвіконні.
І відбираєш в мене вічності хвилини.

Мовчать уста моїм знесиленим проханням.
Так важко склеїти нерівні половини.
А ти лежиш, як всі закохані мужчини.
І не чекаєш ні розлуки, ні єднання.
20.03.06

розтиснута жменя -
я птаха годую
солодким
і пряним сном
немовби
пшеничним
дозрілим
осіннім
обвітреним
теплим
зерном

в далеку країну
у вирій
у вирій
у лоно
твоєї весни
той птах
віднесе
неначе
у скриню
розніжені
дивні
сни

надвечір, надвечір
сяде спочити
понад
відкритим
вікном
зерно упаде
у теплі
долоні
осіннім
закоханим
сном

розтиснута жменя -
я птаха годую
солодкими
пряними
снами
щоранку
щоранку
я забуваю
про простір
і час
поміж
нами

Біль… і запах свічки у свідомості,
як життя, згорає тільки раз…
Очі загубились в невагомості,
серце заніміло - плаче бас.

Всі колись ми будемо «за Сойкою»,
бо життя земнетрудне – це мить…
Сліз душі не вкриєш парасолькою
і ніколи їх не зупинить.

Баритони - стомлені акордами -
томлять звук неначе із пітьми,
болі серця набігають ордами,
і тікають в заметіль зими.

І гуляє вітер між могилами,
втомиться - присяде біля них,
в роздумах про всіх хто були сильними,
молодими, та й про всіх слабких.

Що йому робить гуляці вільному
на параді жалісних хрестів:
голосити долю божевільную
чи вертати у прийдешність снів.

Повернути в Світ Той не розвіяний,
Утекти ???Нема доріг назад…
Виливають болі з серця хвилями
а хрести лиш слухають й мовчать…


Січень, 2007

Тиша вигукує болем,
Щемом із лівого боку,
Ніби ножем гострим коле
Із середини потоком...

Тиша калатає сумом,
Пульсом відлунює в скронях...
Скільки думок передумав
Тут, на цвинтарному лоні...

Тиша така потойбічна
Мовить простими словами...
Біль, наче паморозь вічна,
Вічністю стала між нами...

Скільки ночей у безсонні
Серцем вгамовував тишу...
Лиш на цвинтарному лоні
Інша вона. Зовсім інша...

Лютий, 2007

* * *
Не дружина, ви і не коханка...
Палить листя осінь за вікном...
Але він не спить як дощ доранку,
Грає в піджмурки у двох зі сном...

Згадує то погляд, то пів слова,
Навіть випадковий дотик рук...
...то провалюється в сон, то знову
мариться давнозабутий звук...

Не дружина, Ви і не коханка...
Вже надії мало на тепло...
Рання осінь... Посивів світанок...
В серці щось від згадки відлягло...

В холоднім струмочку я ніженьки мила,
Зронила в струмочок лавандове мило,
Спустила сорочку,
Купалась в струмочку,
За милим-коханим тужила.

На луках зелених сушила волосся,
І голос вплела в трав багатоголосся,
Убралась в віночок,
Під серцем синочок,
Ти поряд, коханий? Здалося...

* * *
Сальвадор Далі
„Великий мастурбатор”

змінюю день на ніч
новими шкарпетками з шафи
змінюю день на ніч
чашкою чорної кави
змінюю день на ніч
грою з собою в шахи
змінюю день на ніч
боляче та з розмахом
змінюю день на ніч
в суміші днів і чисел
змінюю день на ніч,
але чи є в тім смисл ?

“- Зачароване”… Тільки вуста
на світлині не знають мовчання;
“- Білосніжне”… І спалах листа
не верне мовчазного бажання;
“ - Дивовижне”… І крапка. Слова
залишаються до запитання;
“- Забуття“… Як печаль не нова
суть прощання.

“Я-один”, “ти-одна”... Сивина
нам обом до лиця, до обставин.
“Я - один”, “ти - одна”... Одина -
візерунками талих прогалин
в кожнім кроці, що разом. Дарма,
нам не вийти удвох із гущавин
самоти, о столична зима -
тло віддалин.

І печать снігопаду.
                                    Пора
захмелілих вагань на порозі.
Древніх схилів імла цегляна,
далечінь поховати не в змозі,
бовваніє у криці вікна
за кордоном тепла - дивина,
о незмінно, картинно одна -
та сама пелена.

І столично-безжальна зима,
чарівниця ковзких будуарів,
наші кроки розводить сама
в різні боки одних тротуарів.
І вже завтра нічого нема,
крім вина із води, і причалів
учорашньої ніжності на
дні бокалів.

Здовж обриву, понад прірвою, у самого та краю,
Я коней своїх нагайкою шмагаю, поганяю.
І повітря мені мало – вітер п’ю, туман ковтаю,
Чую в запалі смертельнім: пропадаю, пропадаю.

Повільніше коні, прошу, уповільніться ледь!
Ви невпинну не слухайте пліть!
Та що за коні, о!, попались, завибагливі геть,
Я дожити не встиг, й доспівати не вспіть.

Я коней напою,
Я куплет затягну –
І хоча би ще мить,
Та стою, на краю…

Згину я – мене-пір’їнку ураган змете з долоні,
І саньми мене галопом повезуть снігами зранку, -
Ви на кроки непоспішні перейдіть, о мої коні,
Хоч на трохи путь подовжте до останнього притулку!

Повільніше коні, прошу, уповільніться ледь!
Не укажчики вам пуга й пліть!
Та що за коні-то попались, завибагливі геть,
І дожити не встиг, й доспівати не вспіть!

Я коней напою,
Я куплет затягну –
І хоча би ще мить
Та стою, на краю…

Встигли ми - до Бога в гості не буває невстигання, -
Що там ангели співають надто злими голосами?!
Але може це дзвіночок захлинувся од ридання,
Чи то коням я кричу, щоб не несли так швидко сани?!

Повільніше коні трохи, уповільніться ледь!
Вас благаю, ускач не летіть!
Та що за коні, о!, попались, завибагливі геть -
Як дожити не встиг, доспівати б успіть!

Я коней напою,
Я куплет затягну –
І хоча би ще мить
Та стою, на краю…

Протопи мені баньку, хазяєчко!
Розпечу я себе, розпалю!
На полоці, у самого кра́єчку,
Я вагання свої вгомоню.

Розімлію я до непристойного -
Ківш холодний й позаду усе,
І наколка часів культу синяво
Нашорошить на серці лице.

Протопи!
Протопи!
Протопи ж мені баньку по-білому!
Я од білого світу одвик,
Учадію, й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Скільки віри і лісу повалено,
Скільки звідано горя і трас,
А на грудях, наліво - лик Сталіна,
А направо – Маринка в анфас.

Ех, за віру мою беззавітну та
Стільки літ почивав я в раю! -
Проміняв на життя безпросвітне я
Неприкаяну дурість свою.

Протопи мені баньку по-білому!
Я від білого світу відвик.
Учадію й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Пригадаю, як рано-ранесенько
Брату крикнути встиг - “Пособи!”
І мене два конвойні гарнесенькі
Повезли із Сибіру в Сибір!

А затим в болотах, на кар’єрах, і
Наковтавшись сльози із сирцем,
Біля серця кололи ми профілі
Щоби чув він, як тяжко серцям!

Не топи ж мені баньку по-білому!
Я од білого світу одвик.
Учадію й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Ох, знобить од казання докладного,
Думи пар відігнав од ума,
Із імли крижаного вчорашнього
Поринаю в гарячий туман.

Та помчали думки попід тім’ячком:
вийшло - марно клеймований ним,
і шмагаю березовим віничком
по відбиткові мрячних годин.

Протопи – не топи,
протопи – не топи,
Протопи ж мені баньку по-білому !
Я від білого світу відвик.
Учадію й мені учаділому
пар гарячий розв’яже язик.

Мов по мінному полі ступати тихо.
Не дивитись у бік, щоб хтось в спину не дихав.
Моя посмішка – зрада, кожне слово – постріл
Закипає чи стигне... Не просте, не гостре...
Не навчитись щоб вчасно, продумано гарно,
Заплановано щиро, не дивно й не марно...
Запитати й забути в який бік від болю
Тоді жити й не жити, зіграти ролю.
Проминути слова, що дихали ствітлом.
Чи то сніг чи то попіл навіяло вітром.

Мов по мінному полі ступати тихо...
Замітає сліди. Ніхто в спину не дихав...

Ти прямуєш у небо.
Ти дихаєш вітром. Ти босий.
У долонях несеш
свого серця сяйливий рубін.
Заблищали для тебе
прозорі незаймані роси,
і для тебе росте
сонце, як золотий апельсин.

Ти позбавлений мук,
бо простились маленькі провини,
бо кохання без меж
у Отця. Ти, відправившись в путь,
став легкіший за звук.
Ти смієшся, неначе дитина.
Ти додому ідеш,
залишаючи днів каламуть,

як і тлінну свою
оболонку, що буде віднині
і повік спочивать
ув утробі благої землі.
І немає жалю
до усіх, хто про тебе жаліє.
Бо недовго чекать,
коли прийдуть до тебе твої...

Мовчи... Благаю, тільки не слова,-
Вони так легко можуть вбити.
Ти відчуваєш - тиша ожила,
Я пропоную її разом пити.
У келихи наллю кришталь роси:
Пянкий напій лиш варто пригубити -
Й так хочеться торкнутися краси
Небесної, на крилах полетіти
У сині далі, в кучеряві хмари,
Зіграти вальс на струнах у дощу,
Пірнати у твої відьомські чари,
Стискати руку... А якщо пущу..,
Якщо не грітимеш мої долоні,
Якщо розібється роси кришталь,
То буду жити, як раніш, в полоні
Холодних слів і питиму печаль.

Пнуться двері - завісам звисно,
ключ проникся і підійшов.
Від руки звинній ручці стисло,
дві підошви хідник знайшов.

Переблимують вічком тіні,
і дотримує відстань стук.
Засув склався у провидінні,
відштовхнувши від себе звук.

Переноситься скрип завзято,
перетерши, мов зашморг, вхід...
І чекає обійм кімната,
де черствíє насущний хліб.

2 Грудня 2006

***
Фарби не вистачає
Намалювати зиму,
Намалювати відчай:
Разом щоб охололи
Небо, земля і люди.
Я повертався тричі,
Я й учетверте йтиму
У нескінченнім болі,
Щоб із тобою бути.
Фарби не вистачає
Намалювати біле,
Чисте та непомірне,
Звідси - і до нестями.
Морок зимових храмів
Сніг покримає вміло.
Під почуттів шарами
фарби не вистачає.

Зустрівся випадково у юрбі.
Хапливий поцілунок, пляшка коли.
А знаєш, я пробачила тобі.
Та тільки не скажу про це ніколи.

- Ти став такий солідний.
- Ти – проста.
А скільки ми не бачилися років?!
Довкола метушня і суєта.
Лиш ми з тобою досі одинокі.

- Було колись…
Нічого. Все мине.
Настане край цій зустрічі, розмові.
І більше не згадаєш ти мене.
Втечеш від непотрібної любові.
8.09.06.

Зірвала клаптик серпантину із плечей.
Задула свічку незігрітими губами.
А знаєш, все, що відбувалося між нами
Під феєрверком оксамитових ночей
Я збережу, накрию добрими думками.

Ти пам’ятаєш, як під блиском ліхтарів
Кружляли в танці на святковому майдані?
Ми вільно близько притискалися тілами.
Усі відтінки незбагненних почуттів
Я збережу, накрию добрими думками.

Ти не забудь того, що сталося між нами.
24.01.07

Чотири пори року...
Чотири пори дня...
Аргусом золотооким
Дивиться в небо стерня.

Вітер осінній сердитий
Несе по асфальту сміття.
Родитись. Трудитись. Любити.
Думати про життя.

Земля вже чекає снігу,
Що ляже на тихім світанні.
...Неначе читала книгу,
І от вже сторінки останні.

В лісі, в полі, а чи в городі
Раптом стану, на мить завмерши.
Розчиняюся я в природі,
Мене все менше і менше.

Випромінюються з мого тіла
Здоров’я, врода і сила.
Юність пташкою відлетіла,
А я ж: “Не лишай!” – просила.

Час тече крізь мене рікою,
Розмиває мене, розчиняє,
А я не порушу рукою,
Вже мене взагалі немає.

Тільки вітер зірветься і стишиться,
В небі ангели заспівають,
Тільки щось невидиме залишиться –
Душею його називають.

Ангеле Божий, хоронителю мій!
Бережи мене і вночі, і вдень,
Коли сонце пече і коли сніговій,
Від хижих звірів і злих людей.

Ангеле Божий, Хоронителю мій!
Коли горе чорний день принесе,
Коли сльози пекучі підступлять до вій,
Дай мені силу знести усе.

Ангеле Божий, хоронителю мій!
Над Тобою небо ж таке голубе!
Коли в серці моїм загніздиться змій,
Дай мені силу здолати себе.

Знаю, Отче: не так живу.
Ніби йду навпомацки в темряві.
Не до тих
доторкаюсь
вуст,
Переймаюсь
не тими
темами.

У бадьорі мої пісні
Невеселі вплелися приспіви.
І нерідко липневі дні
Мають присмак зимових присмерків.

У полоні гнітючих дум
Я блукаю в пошуках істин.
Лиш до тебе все не дійду –
Все зростає між нами відстань...

Тільки гори і море. Лиш море та гори...

На хвилину забудеш
про мори та горе.
Теплим вітром розносяться пахощі квітня
По землі, що в задумі сумує за літом
І мрійливо чекає, терпляча та горда...

Тільки гори і море. Лиш море та гори...

Хвилі берег зажурений раптом огорнуть
І, мов пащі чудовиськ, – аж виступить піна –
Покусають за ноги, ковтнувши каміння.

Та залижуть покуси. І рани загоять...

Тільки гори і море. Лиш море та гори...

Тут і мертвий воскресне,
й одужає хворий.
Тут, п’янкого повітря набравши у груди,
Розпускаються квіти, добрішають люди.
Тут образливих слів не почуєш ніколи.
Тільки співи пташині лунають навколо,
Наче свят великодніх
величні акорди.

...Тільки гори і море. Лиш море та гори...

переорюю ніч напухшим безсонням
заливаю свідомість смолою кави
спускається темрява брудним гайворонням
у чорній оправі

простирадло гаптує на шкірі узори
густими складками
ця ніч із нашитими на лобі зорями
моя душокрадка

серце танцює на холодних клавішах
шукає мелодію
сонцем народжену туманно-вранішню
без жовтих пародій

тягну за вуха ліниве натхнення
з-під сонного ліжка
гарцюють по тілі снів олені
мохнатими ніжками

ніч насипає каміння в подушку
вітром лоскоче
душа летить наче світла смужка
із світу скорочень

де лиш голе каміння і вічні сніги -
сонце схоже на кволу амебу
ти титаном стоїш
і тримаєш плечем
білосніжне,
прозоре
небо.

І проходять століття, спливають віки -
беззупинно біжить кудись час
ти - один...і відсутність,
відсутність всього:
сніги - профіль,
а зорі - анфас.

Ти титаном стоїш там, де вічні сніги:
навкруги ані звуку - тиша.
І відсутність, ніхто
не чекає тебе
і листів ніхто
не напише.

Ти - один...І самотня прозора сльоза
мужньо падає снігом в руку.
Ти титаном стоїш
і тримаєш плечем
білосніжну,
безкраю
розлуку.

Зима, неначе тінь себе самої,
Несе сумні безрадісні гостинці.
Ось мертвенно блищить переді мною
Ставок, свинцем заповнений по вінця.

Зима-чаклунка, древня та сердита,
Товче печаль снігів у світі-ступі.
Бурульки як замерзлі сльози літа,
Яке, здається, більше не наступить.

Все заживо поховане неначе
І, наче саван, сніг лежить усюди...
Не чують одне одного й не бачать
Ні стіни, ні дерева, ані люди.

І ти, як небо, сіра й обважніла,
Нечутний плач в собі щохвилі душиш...
У мокрім снігу вирита могила.
І світлу там свою ховаєш душу.

Неоном очі світяться безсонні,
Тоненькі пальці крутиш і бурмочеш...
Твої герані мруть на підвіконні...
Ти ні собі, ні їм не допоможеш.

Дай руку, моя зимна полонянко,
Бо я тепло зберіг в долоні літнє.
Я покажу тобі, що сніжна володарка
Слабка, коли кохання в серці квітне,

Що у сумну і сонну пору року
Ховати себе в сніг не слід дочасно,
Адже під снігом у серцях глибоко
Тепла людського іскра не загасне.

* * *
…ви мій чарівний сон
я вас іще не знаю
хоча надія десь
в душі уже світає…
…ваш смуток і мій жаль
в дорозі не стрічались
лиш поглядів печаль
в юрбі життя торкалась…
…о, як далеко ви,
між нами незнайомство,
дороги і мости,
пісні, листи і тости…
…ви тут, а я ніде
ви там, а я де? – Всюди!
нам сонце не зійде
не нам сміються люди…
…ви стільки років там
я стільки тут без ліку
та все це суєта,
роки, дороги, ріки…
…суєтне все в житті
не вперше й не в останнє
все тоне в суєті.
лиш погляд ваш печальний…