Анатолію Горчинському

Поза межею нинішніх реалій,
століття переплутавши повік,
співав у переповненому залі
немолодий вже хворий чоловік.

Співав про вічне — мамину черешню,
вертайтесь, діти, батьківських домів...
Ставало слово щирим і справдешнім,
оце він, Богу дякувати, вмів.

Без фонограми, під живу гітару,
відсунувши подалі мікрофон.
Літали залом лебеді у парі,
і червонів трояндами перон.

Здіймались звуки радісні і горді,
та вчувся стук ранкових поїздів,
і пальці помилилися в акорді,
і голос так зрадливо затремтів.

І в залі сміх... О публіко жорстока!
Ти, наче звір приборканий, авжеж,
тебе приборкать — то нелегко й довго,
а помились хоч в ноті — загризеш!

А потім возридаєш! Та запізно...
О публіко! Коли б тобі знаття,
що хворе серце прошива наскрізно
така тендітна ниточка життя!

Нема пророка, так було і буде,
вгамуймо ж гнів, роздратування, злість,
бо він нам не навіки даний, люди,
він в нашім місті тимчасовий гість.

Любім його, бо ж ми брати і сестри
супроти вічності однині і щодня.
Ні, ви не янгол, сивий наш маестро,
ви свої крила віддали пісням.
15 березня 1998

Як замело, як замело вас, тату,
немов на тій далекій Колимі!
Ви тут самі. І ми без вас самі.
Вам сниться новорічний сон тридцятий
Під цим гранітним дубом, в темній хаті,
в обіймах ніжних вічної зими.
Які сніги! Які сніги глибокі!
Мов спокій, мов одвічність, мов печаль.
Дзвенить високим і святим кришталь
снігів всечистих.
Лагіднеє око,
призри на мя!
Долаю ті сніги...

1.01.2002.

Я, друзі, слів банальних не боюсь,
Бо, врешті, все банальне в цьому світі.
Банально сто віків сміються діти,
А у старих в очах банальний сум.
Банальна думка, що життя – лиш мить,
Навіки ж нам даються тільки втрати.
і я не знаю, що тут ще сказати.
Банально? Правда!
А душа болить...

До мене охолола? В серці лід?
Любов'ю розтоплю його, єдина.
Хто... що без тебе я? Чи інвалід,
Чи взагалі лиш тіла половина.

Ага - одна рука, одна нога,
Півголови, півсерця, півпечінки...
В мого життя журналі, дорога,
Без тебе більше - жодної сторінки.

І знаєш - припини цю дивну гру:
"Збирай негайно речі, їдь до мами!"
Без тебе, люба, серцем я помру,
А небо нас обох поб'є громами.

В життя журналі тьма репортажів
Без жодних перебільшень з поля бою.
Мабуть, уже і тілом я б не жив,
Якби Усеблагий не звів з тобою.

Відкрив я дещо із таємних знань -
І це для мене нині аксіома:
Не мав би звершень, перемог, долань,
Якби з походів ти не ждала вдома.

А хто зліпив з невдахи всіх мастей
Своєї долі суперчемпіона?
Кохана, мила! Я - твій Галатей,
Ти - золота моя Пігмаліона.

30.01.2008

Мамо моя, вітром битая сивая птахо,
Досить порад, краще дай мені долю нову,
Мамо, невже я, невже я останній невдаха?
Мамо, невже я марно на світі живу?!

Глянь мені в очі, ти бачиш, там пусто, аж свище,
День догорів, листопад заступила зима.
День поза день, і сніги заметуть попелище,
Рік поза рік - і сліду по людині нема.

Кляті думки зводять холодом тіло і душу.
Ніч промайне, знову сонце зимове встає.
Я ще не спав, ще не спав, а вставати вже мушу..
Холодно, мамо, лиш слово зігріє твоє.

І друзі прийдуть, і нам чарку по вінця наллють,
Залишать на плитах, свої ж ледве-ледве пригублять.
І стануть в зажурі, і слово печальне складуть.
Чому за життя нас так міцно, так вірно не люблять?

Бо шана посмертно і слава посмертна ніщо
Для тих. хто в життя вже не вернеться ні на хвилину.
Нащо їм граніту і мармуру холод, нащо?
То людство спокутує перед живими провину.

Та все ж упадемо на сотні, мільйони колін,
щоб погляд відсутніх очей зверху падав і нас зігрівав.
І все ж покладемо жоржин і ромашок уклін
До тих, хто так ніжно любив нас, хоч зовсім не знав.

1989

Ти лиши мені ранок, надію на спокій і тишу,
У погоні за вітром зносилися крила душі,
Назбирала добра, але втратила все-таки більше,
Та і те, що надбала - вартує мізерні гроші.

Півжиття чи півкроку? - Назад оглянутися страшно, -
Із образ і провин заплітався терновий вінець,
А коли на шляху зустрічалась невинна ромашка,
Я її обривала, питавши, чи люблять мене.

Всі дари за любов і любов, як найбільший дарунок -
Круговерть, кругоплоть... Та і зрештою - замкнений круг.
Ти лиши мені, Боже, цей ранок чи дай мені трунок,
Як надію на спокій і тишу із підписом "Друг".

Ви, за потреби, зупиняли снігопади?
Привчали ожеледицю до ніг?
Тайфунів Ви приймаєте паради?
Змиваєте дощами пил з доріг?

Ви вгамували хоч один торнадо?
Ви перенесли на Волинь Ельбрус?
Можливо, запросили щиро й радо
До себе в гості дружній землетрус?

Якщо на ці незвичні запитання
Відповісте одноманітним “Ні!”,
То Ви – не Бог, і марні сподівання
На право диктувати щось мені!

22 грудня 2003 р.

Розминка

Не в позі щастя?
Підозрілі лінощі
Твої... Вже зрадив?!

Закляк чекати?
І постіль вже зігріта
Тобою, милий?
І... ким ще, любий, ще ким?!
Ревнива, так, де й правди діти...:(

За мною в постіль,
Немов у ту маршрутку -
Й діловито так!...:)

Основні вправи

За мною в постіль –
Відчинені всі вікна! -
Місяць перетік.
Яке ж на смак це срібло?
Осяяна – чекаю...

Закляк чекати,
А водоспад вже поруч -
Руку простягни!
Тож простягни, коханий,
Без тебе я не дійду...

За мною в постіль
Пірнув, немов у море:
Я - рибка, любий,
Руками не впіймаєш!
Рибалко, де ж твій гачок?!

«Не в позі щастя...»
Кобітами з резини
Вже мариш, любий?

Відновлюємо дихання

Закляк чекати -
Світанок за хвилину:
Ось зорі, люба,
Без остраху лови їх!...
Самотньо падають вниз...

- Не в позі щастя ...
- Повіджимався й досить?!
- Ми ж не на арені...

За мною в постіль?
Я щось не зрозуміла:
А ванна, кухня,
А вітальня, врешті решт?!
Лише розминка?!:Р

И чёрных клавиш грусть,
................и белых клавиш нежность
Впиши в свой нотный стан,
................маэстро-неизбежность,
Бессонницу любви,
................прощенья мёд гречишный,
Излучины реки
................упрёк почти неслышный,
Ромашек сарафан
................на голом теле лета,
И страхи по ночам,
................и жажду света, Света...
По нотам пробегу,
................совсем не зная броду,
Играй Судьбу, играй,
................замедли только коду

Моїй кухні...
Я знаю, ты скучала без меня,
Но я примчался – трезвый и свободный.
Давай устроим на подмостках дня
Междусобойчик звано-бутербродный,
Ведь знаю – ты скучала без меня…

И ты не злись, и глупо не ревнуй.
Весь мир – бардак, все бабы… любят Вовку.
Ты лучше вспомни робкий поцелуй
В твою слегка остывшую духовку.
Так что не злись и глупо не ревнуй…

Пусть лучше так – за окнами туман,
Висит Мак-Дак с осоловелым взглядом,
Сидят друзья, еще никто не пьян,
Но «Арктику» уже завозят на дом…
Пусть лучше так – за окнами туман…

Я утром выйду, растворюсь в толпе
Насиловать свой охмелевший разум
И, может быть, забуду о тебе –
А ты смахни слезу с дверного глаза,
Ведь не совсем я растворюсь в толпе…

Пусть лучше дверь на счастье щелкнет мне
И я вернусь сквозь беды, снег и воду,
И мы с тобой повоем при луне
Под тихую бесшумную погоду -
И снова дверь на счастье щелкнет мне…
2000 р.

***
виклик

не в позі щастя!
не мудруй, коли мила
у млосній позі

закляк чекати -
доки встанеш, мов сонце…
прокинься, друже!

за мною в постіль
заскочить самурай-сан
прудким гепардом
вважай, не антилопа -
дика кішка чекає

за мною в постіль,
як на темне дно морське,
пірнеш у млості
мене смертельно палко
залоскочи, русалко!..

за мною в постіль
ти привів іншу гейшу??
свистить катана…

***
високе

не в позі щастя
не фізкультура в ліжку
а пісня двох тіл

за мною в постіль
ти вляглася спокійно
жінка-Фудзіяма

***
чекання (сучасне)

закляк чекати
маршрутки в час вечірній
не спи кохана!..

закляк чекати
зарплату лічить жінка
чи заслужив я?..

закляк чекати
в такій незручній позі
бо твій самурай
так невчасно вернувся -
вигнанець на балконі

Діоптрії твоєї сліпоти
Не вилікує жодна терапія -
Розгледів би хоч літо серед злив!
Доводити тобі уже несила
Пахучу синь осінньо-спілих слив.
Громи і співи, тінь старого дуба
Ховала нас від дійсності дощу...
Для чого? Щоб цідити через зуби
Слова відпущення?
Коли ж не залишу?

Що буде?
Може, ти одягнеш шкельця?
Закриєш очі? Голову в пісок?
І хтось таки зів’є тобі кубельце,
Народить двійко файних діточок.
Люби себе сліпим, навіщо сливи,
Коли у серці вічний полонез?
Мені мабуть таки забракне сили –
На плечі давить вся вага небес -

Це нетто правди,
Брутто почуттів.
Беру тебе на вістря гострих слів,
Сама в собі не викликаючи довіри,
Та не до правди вже мені і не до міри –
Мій час обмежений падінням стиглих слив...

Я все пам’ятаю...
Я душу загою,
Віддам все, що маю,
Залишусь з собою,
Я все розумію...
Я біль заколишу,
Бери собі мрію,
Залиш мені тишу

***
не в позі щастя
погодилась камбала
були б діточки...

***
закляк чекати
поки кімоно скинеш
добре туземцям

***
за мною в постіль
тягнеться шал парфумів
твоїх, кохана...

1
На гострім зламі осені і літа
Навалу часу не перепиню.
Чи я кого зумію обігріти
Раптовим зблиском давнього вогню?

Римовано-віршовано-гладенько,
Так лагідно — ні пір’я, ні смоли.
Ти є у мене, серденько-серденько?
Якщо ти є, то зглянься, заболи!

Бо так мені ні зимно, ані тепло,
Бо так мені ніяк, що хоч кричи!
Чи є десь рай, не знаю, а от пекло,
Напевно, починається вночі.

О, антиподе раю загадковий,
О, символе одвічності страхіть!
Чорти, чи як вас там, таж майте совість,
Не ледарюйте, дрова підпаліть!

Хоч ви мені зігрійте думи вперті!
Обсіли душу вічнії сніги.
Зігрійте зараз, бо, боюсь, по смерті
Мене до вас не пустять за гріхи.

2
Хто має чим — платіть.
Мені платити нічим.
У серці — люта їдь, жалі і полини.

Хто має чим — горіть,
Хто душу не скалічив,
Чекайте з неба зір і сонця восени.

Хто ще пливе — пливіть,
Хто має силу — стійте
На свому на загин, до решти, до кінця.

На злам тисячоліть,
О мій чудовий світе,
Навіщо ти прибрав тернового вінця?

Флібустьєре моєї останньої пристрасті,
Кораблі твоїх рук зачекались на пристані,
І тенета думок у ваганні розхристанім
Оповили рамена важких якорів.

Командоре моєї зимової ніжності,
Не губися в омані феєрії сніжної, -
Сторінки, що розкриє тобі чорнокнижниця,
Розбентежать у тілі незгасний порив.

Адмірале флотилій моєї жіночності,
Еполети вінчатиму лаврами почестей,
Упірни у шаленство, що статтю наврочене,
Увійди войовниче в мої сто морів…

По широкому полю,
Як душа – навпростець
Їхав хлопець-махновець
Та й до Батька гінець…

Їхав з дального Дону
В гуляйпільські краї.
А назустріч червоні –
Як вовки-кураї.

Помолився на землю,
Та земля не схова…
Аж до обрію темно –
Од копит курява…

Не торгуйся, козаче,
Бог ще з неба не зліз!
Наша Доля не плаче,
Вже нема в неї сліз…

Я живий їм не дамся,
Буде радісна січ.
Заспівав-розсміявся
Та й поїхав навстріч!

Будем білих ми бити –
Хай красніють ущерть!
Будем красних губити,
Хай біліють усмерть!

Й біля самого сонця,
На порозі в Творця
Порубали махновця,
Погубили гінця.

Та відкрився для нього
В небі Господа лик.
І взяла його пісня
На безсмерний рушник.

А на ранок додому
Вірний коник прийшов
Та й привіз голівоньку
Без його підошов…

Ой, привіз голівоньку
Та дві рани в очах.
Там, де мали буть плечі –
Дві сльози на плечах…

Там, де мали буть груди,
Там гуляли вітри.
Затужила матуся
І чотири сестри.

І коли положили
Голівоньку у гріб,
І коли відтужили
І тополі старі,

Мов остання розплата,
Аж із краю села,
Із хреста, наче, знята
Наречена прийшла…

– Я ношу його сина,
Буду з ним не сама…
Повінчайте нас, тату,
Повінчайте нас, ма…

Хай росте, як і тато,
Хай гуляє в степи.
Я зумію кохати,
Доки милий мій спить…

Обняла перед Богом, –
Навіть обрій поник…
– Я вінчаюсь до нього,
Я не маю вини…

По широкому полю,
Як душа – навпростець
Їхав хлопець-махновець
Та й до Батька гінець…

Будем білих ми бити –
Хай красніють ущерть!
Будем красних губити,
Хай біліють усмерть!

***
не в позі щастя
облиш акробатику
своїх фантазій
Камасутрі не треба
на роботу о восьмій

Не бачу снів, то лиш примари,
І це не сон, бо я не сплю,
Жахливий злочин - моя кара,
Яскраве марево в кутку.

Ви чули шепіт? - Ні, це вітер.
- Але я чую тихий спів!
- Якщо це спів, то він без літер!
- ....Я відчуваю подих слів...

Це лиш ліхтар, нічого вільше,
Немає ватри, то мара,
- Ти де? Чомусь не бачу більше...
- Спалила очі?
- Ні, це гра...

Невідворотність володіння
і спраглість пошуку і не-
уклінність стерплого сумління
і небо вічності сумне
і незавбачення початку
у непохитності кінця
звогнілих вуст п'янка печатка
на тимчасовості вінця

не-логичность
типичности,
не-созвучие
ряда,
после не-возвращения
возвращаться
не надо,
вспоминая не-встречи,
помню только
разлуки,
не напьюсь
нынче вечером
разве только
от скуки

Мій вірш - дірявий незатишний дім,
Відкритий всім вітрам людської долі,
Вітрам, що в серці, і вітрам, що в полі,
Вітрам, що свищуть над життям моїм.

Мені вітри приносять звіддаля
Минущий запах щастя, запах горя,
Солоний і стійкий, мов запах моря.
Я слухаю, як дихає земля.

Мій вірш відкритий птахам з верховіть,
Відкритий для знедолених, бездомних,
Для надто добрих і для надто скромних,
Він без замків. Заходьте і живіть.

Мені б міцніший дім побудувати
За стінами надійними й товстими,
За сімома засувами глухими,
Щось радісне й домашнє заспівати.

Але закриє затишна садиба
Людей і світ, вітри і ранні грози,
Забуду я, що хтось ковтає сльози
Частіше, як шматок черствого хліба.

***
День - тільки світло.
Вечір - у сутінках запах.
Ніч - тільки звуки.

***
Ночі пружина
туго напне тобі лук
вибухне гейзер

***
Свічка погасла
гаряче м'яко мокро
розчарування

2.02.2008

Твої руки пронизливо й гірко
Пахнуть травами скіфського степу.
Яничарською шаблею зирка
Хижий погляд розкосих очей.

О нащадку Батиєвих орд,
Не креши блискавиці, не треба,
Опусти ятаган, дай коневі води,
Упаду на могутнє плече.

Ти мене звоював, забирай у ясир,
Прощавайте, кохані криниці.
Не втечу по дорозі, бо очі твої —
То міцніше, ніж пута з сириці.

Любий вороже мій, я до тебе лечу,
Дай снаги мені, зораний лане.
Покорюсь. Не втечу. І кохати навчу,
Як уміють лише роксолани.

я Родину продал за жвачку
за трёпаный негром котон
за "Спид за Инфо" -
                        за болячку
за: "вимкніть йому мікрофон"
какая была...
                    но взрастила
(смаля сигареткой в зубах)
и мама там полная силы
отец - с козырями в руках

и жили
                и жил не жалея
всё верили в то чего нет
и пух тополиный в алеях
ложился на туфелек след
и в юбки залазил к "мадоннам"
и ныне кружится в душе
когда молодые долдоны
орут: "ты не жил вообще"

страна та была перебором
по всем направленьям грехов
и жили под вкрадчивый шорох
и шёпот среди лопухов
но было хорошее
                     знаю
июньские те тополя
где мама, отец... и сгораю
от первой влюблённости я

уже ли всё кануло в лету
и прав я одетый в котон
за жвачку ту Родину предав
за: "вимкніть йому мікрофон"?

Ти ладуєш світ на свій копил.
На розпадках – розгалуззях часу
Стримуєш наляканих кобил,
Так, як я укоськую Пегаса.

А свавільний пращур-голоштан,
Усмиривши напівдику волю,
По тобі звіряє свій талан –
Недомисну лиходійку-долю.

Ти йому надій не пантелич
На рипких котурнах провидіння...
Хай твій гнів пом’якшує терлич, –
Наче заводь, заволікши рінню.

Ти ладнаєш вік на свій олтар,
Звідусіль – суцільна заволока.
Може б, десь подітись, та чагар
Виднокруг стискає за півкроку...

Ти ладуєш світ на свій копил
На розпадках – розгалуззях часу.
Власне, то й не час, а тільки пил
При останніх гуках парастасу.

Даремно чекаєш, лютий,
від мене спокути,
ні дня не віддам, ні ночі,
це – тайни жіночі,
залиш собі сніжне зілля,
моє божевілля
занадто для тебе гаряче,
не твОя вдача,
лечу крізь морозні грати
любити,
........кохати,
.................жадати

Жизнь упала, как зарница,
Как в стакан воды - ресница.
Изолгавшись на корню,
Никого я не виню.

Хочешь яблока ночного,
Сбитню свежего, крутого,
Хочешь, валенки сниму,
Как пушинку подниму.

Ангел в светлой паутине
В золотой стоит овчине,
Свет фонарного луча -
До высокого плеча.

Разве кошка, встрепенувшись,
Черным зайцем обернувшись,
Вдруг простегивает путь,
Исчезая где-нибудь.

Как дрожала губ малина,
Как поила чаем сына,
Говорила наугад,
Ни к чему и невпопад.

Как нечаянно запнулась,
Изолгалась, улыбнулась -
Так, что вспыхнули черты
Неуклюжей красоты.

Есть за куколем дворцовым
И за кипенем садовым
Заресничная страна,-
Там ты будешь мне жена.

Bыбрав валенки сухие
И тулупы золотые,
Взявшись за руки, вдвоем,
Той же улицей пойдем,

Без оглядки, без помехи
На сияющие вехи -
От зари и до зари
Налитые фонари.

Хоч горять край шляху явори,
Небеса і світ такі сумирні…
Я хотів би тільки восени
Відлетіти у Господній вирій.

Так, як відлітають журавлі
Крізь тумани й дощові накрапи.
Залишивши денник на столі
І в останнім реченні три крапки…

Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

24.12.1962

Капітане Грею, як вам спиться?
Як вам історична ваша роль?
Сивіють в очікуванні принца
Тихі неприкаяні Ассоль.

Сивіють звичайні їхні Джони —
Їм не стало шовку для вітрил.
І уперто не цвіте червоним
Сірий непривітний небосхил.

І мина життя. Не у палаці —
У тісному безладі квартир.
Тільки мрії — сукні, квіти, танці.
Лиш роман, зачитаний до дір.

Еполети, ордени, мундири...
Скільки ви понівечили доль!
Грей, повірте, усього лиш “сірий”!
Решту ти домислила, Ассоль!

Вивільнись із сірого полону!
Скільки того щастя на віку?
Тихий, непомітний, вірний Джоне,
Поцілуй поморщену щоку!

Спи, моя дитино золота,
Спи, моя тривого кароока.
В теплих снах ідуть в поля жита,
І зоря над ними йде висока.

Спи, моя гіллячко голуба,
Тихо в моїм серці і щасливо.
За вікном хлюпочеться плавба
Твоїх літ і долі гомінливої.

Спи, моя дитинко, на порі.
Тіні сплять і сонна яворина…
Та як небо в нашому Дніпрі,
Так в тобі не спить хай Україна.

Хай вона не спить в тобі повік,
Бо вона — для тебе і для світу…
Люлі, мій маленький чоловік,
Капле сон сріблястий з верховіту…

1963

Ти не навмисно, знаю,
просто зійшлося так,
просто ступити маю
на зледенілий дах,
просто дзвонар кульгає
крізь кольорові сни,
просто відлік триває
до чергової весни...

Від золотої лихоманки п’яна,
Упала юна осінь на стерню,
Та вже зима, як орди Чингісхана,
Шикується на лінії вогню.
Настренчена, так важко й хижо дише,
Аж полотніє злякана трава.
Ще мить – і трісне каламутна тиша,
Як тріскає напнута тятива.
І здибляться скажені коні-змії,
Замиготять і схрестяться шаблі,
І в білій схарапудженій стихії
Закрутиться все суще на землі.
Але і все зінакшиться невдовзі
І будуть навіть милувати зір
Високі перемети на дорозі
І білизна, чистіша за папір.
І цей навальний, невідпорний натиск
Так зворохобить душі та уми,
Що буде навіть легко визнавати
Імперію тотальної зими.
І навіть стане терпко до нестями
Здаватися в її цупкий полон,
Хоч нас, як сіроманців, прапорцями
Обложить частоколом заборон.

Дими зими – це не дими осінні,
Це тіні веж,
Це діти хмар у першім поколінні
І в другім теж.

Вони усе – ідилія і смута,
Вторішній мох,
Ненатлий крик і пам’ять незабута
Важких епох.

Вони – як душі і вони – як діти
Прудкіш води,
Але вони не з тих, кому летіти
Абикуди.

Це вільний дух, що вирвався з-під гніту
Земних почвар.
Вони тербичать біль і пізьму світу
До Божих хмар.

"Стара" їй отпадний блузончик купила,
Шикарний відак притащив їй "папан"...
А дівчинці жодна приємність не мила:
Сумніша, сердешна, за сто Несміян.

В подушку солоно викрапує туга.
У клітці грудній, мов на полюсі, лід.
Нестерпно недобре без вірного друга
В 13 джульєтно-тинейджерських літ.

Спокійно, красуне! Не плач, синьоока!
Радій дискотекам, всміхайся весні.
Той хлопець - бо ж доля твоя не жорстока! -
Тебе не забув у чужій стороні.

Ти краща за всіх - тільки так він вважає.
Повір: прийде знову щаслива доба!
Все марно: втішань цих дівча не сприймає,
І в неї безкрая, як море, журба.

І крається болем нещасне серденько,
І фіфонька цідить "Капєц!" та "Ой, блін!":
Улюблений... любар тепер далеченько,
А інші - не вміють кохати, як він...
1999

Тут вічність по вінця душу наллє
Безсмертної сили…
Яке ти красиве село моє
З Морозенкової могили.
Від захвату п’яний, стою, молюсь.
Клени – зелені знамена.
Ось вона Богом цілована Русь!
Ось вона – благословенна!
Тільки тому я на світі живу,
Що ти в моїм серці й слові,
Що натщесерця мну цю траву
І п’ю цю красу натщекрові,
Що десь далеко чужі міста
Нічого мені не говорять,
Що над тобою щодня проліта
Тисячолітня історія,
Що чую як землю розкраює плуг,
Як свищуть татарські стріли,
Як воскресає козацький дух
З Морозенкової могили.
Від захвату п’яний, стою, молюсь,
Кленів корогви й знамена.
Ось вона – Богом цілована Русь!
Стражденна й благословенна!
Грицівці, 21.08.

Не розпалена ватра
померла
Бо несила теплом
прорости
Крізь туман і невидимий дощ
Крізь вологе галуззя
Між намоклих гілляк
Між поламаним трухом
кори
Зашкарубла рука
Не знайшла бодай жоден сірник

А де ж те скіфське золото?
В землі
справдешня золота ріка розлита,
чи відвезли у безвість кораблі,
грузькі трієри ольвіополіта,
просяяні пластини золоті
та пекторалі сонячну осяяність?
Чи їх забрали шторми на путі,
що мореплавцям дарував Гіпаніс?
А де ж ті скіфи-вої?
Де вони?
Чи їхнє сім’я звіяно до крихти?
Переловили їхні табуни
жахних століть залізнодзьобі грифи...
А де золотоносні ковалі?
В ярмі століть мої душа і вия.
Непам’ять і розор моїй землі
від Дарія до туменів Батия.
Розорений, розораний курган...
По пектораль прийшов сюди ізнов я,
чи захопив столітній ураган
безпам’ятства, безіменства, безмов’я?
Подарували нам залізну кліть,
Не золоту – під вічним зодіаком.
І вся моя історія стоїть
одним суцільним запитальним знаком.
Де Скіфія?
А кажуть, що була?
Де золото?
В космічній потерусі
Дзвенить під серцем золота стріла,
Дзвенить сережка золота у вусі...

Коротка розповідь.
Замріяне лице.
Усмішка тиха.
Погляд мудреця.
Малюнок дива,
зроблений митцем.
Стрілою час.
Недовго до кінця.
Останній штрих.
Застиглий крок юрби.
В руках каміння.
Острах у очах.
Спокійна констатація:
«раби».
Нестримна лють.
Убивство.
Темінь.
Тиша.
Жах.

Металева киця грається клубочком,
металева киця тулиться до ніг.
Мовчазний хазяїн одягнув сорочку –
гострої сокири віднайти не зміг.

Металева киця дивиться лукаво,
металева киця топче перший сніг.
А її господар випив чашку кави –
гострої сокири віднайти не зміг.

Металева киця у кутку злоститься,
хитро мружить очі і гризе поріг.
Пану господарю знов, чомусь, не спиться –
гострої сокири віднайти не зміг.

Та коли закриє сном хазяїн очі,
киця спом`янеться, киця зашипить,
тихо зблисне лезо в прохолоді ночі...
Міцно спить хазяїн, дуже міцно спить!

Густий туман дощу
Шукає в річці броду,
Ми гріємось в хатах,
І світимо свічки,
А в полі під кущем
Обтрушеного глоду
Язичники сидять
І ловлять дрижаки.
Їх очі, як зірки
Від холоду незрячі,
Але немає в них
Ні болю, ні тривог,
Вишіптують уста
Слова такі гарячі,
Що не почути їх
Не може добрий Бог.
Але хтозна коли
Цю хмару волохату
Відсуне він за пруг
І висушить цей лан,
Тож запросити б їх
У нашу теплу хату,
Але вони від нас
Ховаються в туман.

Нечутна фальш у розвитку подій
Іржею роз'їдає сірі днини,
І мій єдиний вже такий не мій,
І я сама - далеко не єдина...
Стерильні поцілунки межать дні -
Суха приправа до життя пісного...
Мій світ впаде навколішки: "Візьми!"
Перед будь-ким від відчаю чи втоми...
Чужі світи - мідяк в базарний день!
Пройдуть повз нас роки і перехожі,
І привид раю зробить тихе "дзень!"
На дні очей моїх таких порожніх...

“Після смерті вашої вибуде ще більше
і, може, ще за життя вашого
діти ваші вже не будуть вашими.”
М.Смотрицький


Ніч прийшла у Дермань,
Як прочанин голодний,
Принесла, як вериги, туман;
Одягла власяниці на дзвони холодні,
Сповила монастир у дрімотний дурман.

Тільки гавкіт собак
У розорених селах
Долітає крізь мжичковий мак...
Віковічний вітряк скоро муку домеле,
Бо життя вже змолов той безкрилий вітряк.

Залишилася ніч
І остання вже свічка...
Відцуралися Київ і Січ...
Я сьогодні піду, моя Мамо, у вічність, -
Вже душа моя чує чаїний сей клич.

Сповідаюсь Тобі,
Моя Нене єдина.
На одрі я у скруті й журбі.
Причасти і прости, Мамо, блудного сина, -
Не шукав у світах я розкошів собі.

Я спасення шукав.
Не собі, а народу,
Що сліпцем серед зрячих блукав.
Я в освіті його бачив ключ до свободи, -
Тож, себе ув`язнивши, “Граматику” склав.

Для Литви і Руси,
Для Поділля, Волині, Вкраїни,
Для братів, які гризлись, мов лютії пси,
Для сиріт і старчат на безкраїй руїні
Я надію шукав на прийдешні часи.

Був колись я Максим...
Вже Мелетій в сивинах...
Де мій Смотрич, Острог, а де Єрусалим?
Знав я польську і грецьку, й латину,
Та за Тебе молився лиш словом своїм.

Причасти і прости,
Мамо, блудного сина, -
Бо ж не був я безгрішним святим, -
Та коли тяжкий хрест свій несла Батьківщина,
Я підставив плече, щоб його донести.

Київським друзям – живим і мертвим –
Юркові Гудзю,Валерію Іллі, Іванові Царинному,
Миколі Мірошниченку, Василеві Трубаю,
Нілі Зборовській, Петрові Коробчуку.


Поїдеш у місто Вія, та не зустрінеш Юру,
Тінь його незникома тільки майне на пероні...
Не почитаєш вірші, і не нап’єшся здуру,
І не скупаєшся разом в теплому Княжім Затоні.
Тихо у цьому місті, глибоко зяє рана.
Вже весняні барикади хтось розібрав на ложе.
Як це немає Юри?
Як це нема Івана?
Як це мене не стане? Хто це сказати може?
Допитуйся – не допитуйся, тиша одна навколо,
Тільки очі колючі, тільки на чолах тучі....
Сумно у цьому місті, але ще живе Микола,
І є ще Петро і Ніла, й Василь приїжджає з Бучі...

Білі вірші схожі на білих псів,
На білі зими.
На стіни глибокі білих палат,
На білі свічі.

Бредуть натужно, як білі воли,
Путь їх неісходима.
Їм не відоме це диво, коли
Вистрілює рима!

Вічність в очі мої солоні
Зазирає жажденно-яра.
Я у тілі, як в Божій Долоні,
І не відаю – дар це чи кара.
Видихають слова легені
Вже знекровлені та прозорі.
Не тримай мене, Боже, в жмені,
Відпусти журавлем підзорі.

Промацав кишеню, зайшов у крамницю,
з потилиці вичухав чуйність біди.
Грошей - кіт наплакав (тож видно по пиці),
нашкробав півлітру, зварив баланди.

Та кум, як ДАІ, чує градус за милю -
співає мобілка: "Па-пі-па-пу-па",
-Альо, шо там, Зеню? -(три слова...), Василю!
-Ну в баню - так в баню, а де Ти пропав?

І як ти хвоста не рубай - відростає,
а кільки є кілька..., а перець на дні.
Мій кум сизооким орлом підлітає,
а риба з ведельцем за зуб забігає,
згубивши, мов цноту, томатний гарнір.

29 Січня 2008

В чиїсь слова, холодні, як вужі,
Що лізуть в душу без жалю і міри,
Що ми з тобою вже навік чужі -
Не вірю я. Не вірю їм. Не вірю!

Земну молитву кожен день творю,
Щоб свічечка кохання нам горіла.
В твою любов і вірність, як в зорю,
Я завжди вірила. І вірю. Вірю. Вірю!