Храм Соломонів змістився з землі,
там торгували...
оптом і вроздріб ринок вели,
також мінялись рабами.

- Хто наказав споруду знести?
Каменю з каменя впасти?
- Цар, що приїхав сюди на ослі,
здали його римській власті.

- Де царював? - Царював у душі
всього хрестового люду.
- Ранку не ждали? - Прийшли уночі,
зрадник там був, то Іуда!

- За що продав? - За срібляки.
- Був задоволений? - Здався!
Здався Іуда, висів на гіллі,
Сором у серце закрався.

- Стався вже суд? - Так, Понтійський Пилат
вів керівництво процесом!
Жінки не слухав. Іроду брат,
знався з народним конгресом.

- Де багряниця? - На посміх пішла.
Терен у кров помастили.
- Люди, у чому його є вина?
Нащо серця очорнили?

- Вийшов Варрава? - Раділи усі!
Інший прийняв сі хреста -
Цар,що приїхав сюди на ослі,
Вівці розпнуть пастуха!

- Йдіть на Голгофу! - Там сльози рясні,
небо о шостій гниє
чорною цвіллю у кожній душі!
- Царю, скажи, де ти є?

- Що ж ти, Пилате, сад Гетьсиманський
не справедливо плюндруєш?
- За що розп'яв ти Дух християнський?
Серця свого чом не чуєш?

* * *
- Третього дня Вам спасіння дано!
Вівці, розкрийте же очі!
Ви ж не дарма хліб і вино
пили в четвер всі охоче!

Похмурість змилась смаком вишні
Терпкість у легенях
Болить, коли відкриваю очі
Сині квіти уже не мої
Стоптані підсніжники
Залиті отрутою
Мені лишили розриту могилу
А вона не осипається
Проте осиплеться
Земля лиш сховає рани
Минуле не повернеш
Майбутнього не дочекаюсь
Ти…
Абсурдність залізла у мозок
Шизофренія
Бажання бути не собою
Некомфортність рідного міста
Вбиває
Болючість нерідного
Породжує бажання повернутись
І лишитись
Але очі краще тримати заплющеними
Бо інакше
Пц
І я зникну
Розчинюсь у тому
Що так ненавиджу

2008

На сирих закапелках вулиць
Відчуваються краплини часу
Кам’яні стіни та вузькі межі
Дзвіниці, собори та зруйнований замок
Мощені бруківкою вулиці
Торкаються холодом
Може оці почування
Й називаються голодом?
Картинки сірого неба
Зблискувані у проміжках башт
Флігель у вигляді…
Півника?
Дивитися униз на кладовище
На пов’язані смертю дерева
На червоних привидів та на папороть у місячному світлі
Ще лежати поруч із запахом кави
Пестити твоє волосся
Споглядаючи вікно крізь шибку
Твоя шкіра від холоду ніжиться
От лиш би зіграти на струнах твоєї душі
Проте ти сховав ноти на сьогодні
Зігрівати тебе диханням і цілувати ніжні вії
Місто скочується під ноги дощем
Небо тримається на стовпах диму
Простирадла все ж такі холодні за межами
Подерти б оту подушку, що у твоїх обіймах
Або повністю або ніяк, знаєш?
А вікно споглядає спокійно і холодно
Росою зібраний сум в долоні
Квітка заплетена у воду в склянці
Годинник спинився ще на початку
Стрілка, здається, померла із заздрості
Дихання ледь чутно колише твоє тіло
Колискова твого голосу спить стомлена
І очі не дивляться на мене із глибини суті
Струмочок витікає із серця і розносить життя
І ім’я йому…
Тінь перебирається подалі від світла
Небо сірим покривалом сховало дахи
Фантастика перебування поряд і неймовірності
Дороги ж перетинаються на чорному
Крики стогони шепіт шурхіт слова поцілунки скрипи шкіра сльози Сплелися у пульсуючий клубок тиші
Дзвони у моїх вухах
Морок ковтає промені
Погляд пророка затуманений і обернений геть
Не мА змоги могти
Усе просто розсипалося
Системи і реальності пестяться і любляться
Існує лише хаос
І кімната
На горішньому поверсі
Із вікном
І запах шкіри
І простирадла мальовничо пожмакані
І краєвид неминучості
І сіра шибка
І твоя присутність
І усвідомлення…
Бо це не скінчиться
вір


2009

місто за вікном лептопа
існує?
почуття на межі страху
сковують
розчарування прибили цвяхами
до асфальту
пошуковування чогось власного
скінчилися на порозі прірви
крок завис між подихами
десь там, де нема
тепер усе таке сіре
закрити бруд дверима
лишитися лише з підлістю
фальш прориває всі межі
захлинання музикою
квіти затоптані у моєму альбомі
фіолетовийфіолетовийфіолетовий
туман обов"язків
позбавляє чіткості
куди бігти/кого бити????
де знайти втрачене
де зрозуміти незнане
де згадати забуте
де стати собою
собакою
совістю
людиною
свідомість втекла
цигарка згоріла
...
чого все так
як завжди?
і нема краєвиду відображених зірок
і всьо
річка висохла
його очі погасли
я загубила його голос у шумі поїзда
вологі сліди дощу на його обличчі
згубитися у безмежжі міста
щоб повернутися назавжди
тиша
небо
зорі
дощ
монотонне бурмотіння снів
що таке оте...?


2007

Нас літаки розносять крізь тумани,
і потяги під нами стугонять.
Та білі плями ми шукаєм марно,
в науці вже нема таких понять.

Стомився світ народжувати диво,
бо примхи розуму не мають меж.
Ми знов женем коней понад обривом
і прагнем екстремальностей. Та все ж

ні шал новин, ускладнення застуди
вже не страшать. У плетиві доріг
боюсь хвилин байдужості до чуда
народження ранкової зорі.

Пиячив, плакав однаково –
важко. Важко…
Відшкріб душу від накипу…
не свою – Вашу…

Білим цвіте каштан.
Дощі – скажуть…
Так гарно! Плаче душа:
жити страшно…

Гріхи по венам течуть; течуть
краплі – зі стебел…
Щодуху тікав від дощу,
наче від себе…

Лепешняк став над водою,
Птаха спів до Бога лине.
Перед Трійцею Святою
Кожне зІгнеться коліно.

До Отця, до Сина й Духа
Величання вознесімо.
Перед Трійцею, послухай,
Кожне зІгнеться коліно.

Січень

В шубі гарній та новій
Січень йде ген, сніговій,
Часу місяць цей не гає,
у кришталь річки вдягає.

Лютий

Місяць Лютий з Вітром грає,
заметілями лякає,
Та, чим більш сніжку надворі,
тим розкішніше в коморі.

Березень

Яскравіше сонце сяє,
грак додому повертає,
Місяць Березень усюди
до життя природу будить.

Квітень

Як надходить місяць Квітень,
зеленіють ніжно віти,
З борозни зерно дрібненьке
виглядає дощ рясненький.

Травень

От і Травень - місяць квіту,
вже взялося в полі жито,
В річці, лісі та у лузі
молодняк пустує, друзі.

Червень

Червень фарбою малює
вишні та суниці,
Льон до неба все мандрує,
підросла пшениця.

Липень

Липень жнець є працьовитий,
збіжжю час прийшов радіти,
А в городі під листочком
зріють гарні огірочки.

Серпень

Ґазда Серпень кукурудзи
косить поле неозоре,
Яблука достигли, груші,
гарбузові, помідори...

Вересень

Відряджає Вересень птаху вже у вирій,
над ліловим вересом - хмари блідо-сірі.
Павутинки осені вітер розвіває,
На ланах картОпляних - свято урожаю.

Жовтень

Лист червоний, золотавий,
Мов жар-птах, усе кружляє,
Грибників до лісу й гаю
Жовтень барвний проводжає.

Листопад

Листопад свій дощик сіє,
Холодом проймає,
Їжачка та мишку сіру
В нірки заганяє.

Грудень

Грудень дощик обертає
На зірки-сніжинки,
Нетерпляче всі чекають
На Різдво й ялинку.

Дрельване в сиропі – консерви з кохання
(Чекає десерту в новий рік зима).
Вином не заграє та буде солодким
Цілунок якщо я не згіркну сама...

Терпкий вечір затамуй у сні холоднім
З натяком на у колінах різкий щем.
Не упала ще нам суть-роса на скроні
Й квилить ніч перед зажуреним дощем.

Простягає дим патлато-сиві лапи
У обійми втис він задубілий ліс.
Вічності туманів цілий вік тривати
Й не шепоче ранок десь поміж беріз.

Копи солом’яні мрій по під горою
Пожирає, звиклий до чужого, час –
В попіл що не гріє в усміх що не гоїть
Ніч фантоми віє не доречних фраз.

Обірвані сни у неповний місяць.
Сповідь подушці. Ковдра сповзла.
Небо немов хто посипав рисом,
МарА під вікном все наводить лад.

Я вмію терпіти - признаюсь чесно:
(У свідках - Місяць-кокаїніст)
Такі б мені завжди - безсонні весни,
Таку би щоденно - безсилу злість!

Ця місячна ніч - пілігриму проща,
Що жадібним сонцем обличчя спік.
Обірвані сни коштують дорожче,
Недоспана ніч - ніби цілий рік.

Більшає там, на долонях, ритвин,
У звивинах пам'ять шукає хід...
Місяць, безсоння - іспанська бритва,
Ніч, що проходить, - не шрам, а слід.

Моя нетерплляча хандра недільна!
Ніч: срібний дискос!
Ніч: пора!
Безсоння - коротким важким видінням
Лиши мені в мозку не слід, а шрам!

Обірвана ніч в незастелене ліжко.
Місяць (як друг і до ранку - брат)
Виставив підлі, нагострені ріжки.
- Боляче ж, брате. Сховай назад.

Море. Хвилі шалені.
Музика. Берег.
Двоє танцюють танго.
У волоссі пісок,
ноги по мушлях.
Крок, ще крок...
У світі їх двоє!
Їм не потрібен ніхто!
Ось востаннє
сплелися руки.
Поцілунок
торкнувся шиї,
йому час іти...
Вдома дружина, діти.
Серце ж належить тій,
з якою можна
про все забути
Та разом їм
не судилось бути

Лебедю, мій коханий!
з тобою я буду завжди
з тобою мрію життя прожити,
голубе, мій сизокрилий!
Без тебе і небо не миле,
без тебе і зорі, як сльози,
без тебе душа кам'яніє,
і я стаю схожа
на всохлу гілку жасмину...
Чекаю тебе, як дощу!
Навіки твоя,
на тисячу років ЛЮБЛЮ!!!

Ходить, смотреть.
Не жить - жалеть.
Упасть - ползти,
А встать, увы,
нету сил.
Ты сам, один,
никто не подаст руки.
И в этом твоя вина.
Ты предал любовь,
она ведь одна.
Дождь плюётся в лицо,
и ветер срывает кепку.
Тебе всёравно -
дома не ждёт никто!

Обійми, поцілунки і квіти...
Люблю!!!Він кричить
Не лишай мене, мила,
ти моя єдина,
без тебе душа зальодить!
Ні, я піду, ти набрид.
Не кохаю давно вже тебе!
І гордо пішла по-англійськи,
прощай!!!
Не лишай, благаю!!
Вона вже не чула, пішла.
На столі букетик квітів,
на щоці колись поцілунок...
Похитнувся стілець...
затяглася на шиї мотузка...
Блакитні очі навки, як небо...
і клаптик паперу в мертвій руці...
Кохатиму вічно й на тому світі.
Прости мене, мила!
Забути тебе не зумів.

Погладить гілочка вербова
личко, як долонька.
Прикрасить листя
чорні коси
золотим віночком.
Осінній вітерець дмухне -
осушить сльози.
А той, хто ображав тебе-
пробачення попросить.
Не плач, дівчино,
зірко ясноока.
Прийде кохання -
стукне у віконце.
На ліжко кине
оберемок квітів,
холодними ночами
буде гріти.
Запестить щічки
пір'ям голубиним.
Освітить душу
сонячним промінням.
Дощем рясним
мелодію заграє.
Їй скаже хтось:
"Тебе одну кохаю!!!"

Хтось відлітає,
а хтось повертається.
Та рідко бува вороття,
лісами густими
помилки розростаються,
і цупко тримає гілля.
За все необхідно платити:
за зраду,насмішки і біль.
Ще вчора такий гонористий,
сьогодні - ганчірка для ніг.
Ще вчора ходив ти по трупах,
сьогодні - жертовне ягня.
Не бекай, ніхто не поможе -
у яму потрапив ти сам!!!!!!!!!!!!

Дихати дайте!.. Дихати вільно!..
Геть заберіть надоїдливі руки!..
Дружні обійми тиснуть так сильно –
Чую сердець ваших заздрісні стуки…

Дайте повітря – амбіцій і волі –
Я вже сама відчиню своє небо…
Чи боїтеся?.. Я сильна – ви кволі!
Я – переможець… І фактів не треба!

Уносит ночь печали и мечты,
Но все горит в душе пожар разлуки,
Я вспоминаю, как смеешься ты,
Твой нежный взгляд, неистовые руки.

Твои прикосновения, слова,
Признания, манящие надежды…
И так в истоме кружит голова,
Ведь ты – единственный и самый нежный!

С тобою в этом мире мы одни,
Мы перепутали века и годы…
Мне снятся звезд далекие огни,
Но тяготит величие свободы…

Порою мне так пусто без тебя…
Душа, как странник, не найдет покоя.
Но я живу, воспоминания храня,
Люблю тебя, дышу я лишь тобою!

2005

Моя самотність чорнокрилим птахом
Не лине з вуст, не б’ється пульсом… ні!
Вона принишкла, оповита жахом,
Приспана болем, слухає пісні…

Вона зсередини закрила книгу:
Душі літопис і мого буття…
Не буду я чекати на відлигу,
Мене вже більш не крають почуття!

Засни! Помри! О… сіра моя доле!
Вкраду твій подих і продам твій крам!
Це краще, ніж нічне холодне поле,
Ніж знати те, що він уже не сам!

2005 р.

Вгорі холодне небо, втомлене і сиве,
Готується до сну, гойдає день…
А я живу під ним, чекаючи на диво,
І дихаю теплом його легень.

Лежати горілиць, вдихати цю свободу,
Сприймати сум крізь призму золоту…
А небо все ще ллє оту живильну воду,
І плаче старістю, клянучи самоту…

Коли заблукає у місячнім світлі дорога до тебе,
Коли зникнуть зорі у темному небі і згаснуть вогні -
Поклич мене тихо і лагідно, мов та зозуля, до себе,
Що в саду моєму так ніжно кує уночі...

Поклич - і прийду я... У добру й недобру годину,
Якщо навіть буду я в зовсім далеких краях,
Та й там, все одно, я до тебе, голубко, полину
І буду співати з тобою у теплих полях...

листопад 2003 р.

Я відчуваю тихі кроки в срібній тиші,
Ловлю твій подих теплий, блиск очей…
У небо падати, здійматися все вище:
До зір смарагдових, бурштинових ночей…

У скронях ніжний шепіт пульсом б’ється,
Твоя душа живе в моїх думках,
І мріями в ударах мого серця
Злітає щастя легкокрилий птах…

11.02.2009 р.

Я так устала падать в эту бездну,
Где только тьма, страдания и мрак,
И если хочешь… Хочешь, я исчезну?
Шепни на ухо, дай мне только знак…

Уйди за поворот, в тумане растворись,
Закрой мои глаза и дай покой…
Ведь так никчёмна эта злая жизнь:
Пусть станет без тебя она пустой!

О, эти раны все не заживают,
Осколками любовь вонзилась в плоть –
Так боль реальна, но они не знают,
Как нам помочь все это побороть…

Я попытаюсь все стереть, любимый…
Поверить, что ушел ты навсегда!
Но ты со мной, ты памятью хранимый,
Ты – мой, но я… по-прежнему одна…

11.02.2009 г.

Мы лишь люди… глупы, как всегда…
Строим замки на кладбище снов,
Растираем во прах города,
Убиваем осколками слов...

Мы не звери! До них далеко!
Мы хитры, безрассудны и злы…
Мы засорены так глубоко,
Что чернее угля и золы…

Чувства близких для нас – это тень,
Наша выгода – вот самоцель!
Мы во тьму обращаем наш день,
Обменяв все глубины на мель…

Немає слів… ні, є! Та, все ж, немає…
Холодна, невимовна глибочінь…
Як палко хтось когось і десь кохає,
Вдивляючись в очей безмежну синь…

Сьогодні ця любов настільки сильна,
Міцне, паралізуюче чуття.
А завтра – ти одна, ти зовсім вільна…
З нуля розпочинається життя…

Зітреш солодкий присмак поцілунку,
Фотоальбом свідомості зітреш.
Нова… Людина вищого ґатунку:
Готова ти до всього і без меж.

То що ж любов, l'amur… оте кохання?..
Пішло? Згадаєш? Ні… Чого мовчиш?!
Ти топиш в склянці горе й безталання.
Навіщо?! У минулому залиш!

Любила, сподівалася, клялася…
То й що? Допомогло? Звичайно ж, ні!
Без нього все ж на ноги ти звелася,
Ти ж сильна… Сильні лиш в самотині…

А може і нема її, любові?
Брехлива пустка, твій адреналін…
Усе й нічого у єдинім слові,
Одна асоціація – це він.

Пройшли роки… та знову ти кохаєш!
Не спиш, на зорі дивишся сумні…
Страждаєш, плачеш… від усіх тікаєш…
Чому ж ти не повірила мені?..

Над нами мешкали зимні зорі,
І знизу ми їм віддавали честь.
Снували, засновували та існували...
І час дозволяв зупиняти миті.
Світи наші липли безмежно-просторі
У центрах збагачених в сні перехресть.
Ми пили до дна, що життя нам давало,
Й п'яніли до смерті - молодо й сито.

Ми мали ту ніч у кожній клітині,
Слова шліфували терпке піднебіння.
Дві спини й розмова. Два серця й мовчання.
Волога дорога халвою здавалась.
І кожному дано було по драбині,
Хоча вгору важко тягнути каміння.
Ми дряпались в небо пізнати кохання,
І там ти дізнався, що я ... зірвалась.

Ти мене за руку
Ніжно біло тихо
Взяв…..
Ти повів так високо
Тепло і ласкаво
Відкривав
Ти тримав так солодко
Місячно до болі обіймав
Ти так несподівано
Різко і байдуже відпускав…..
Підніми
По-новому дивною весною
Ти мене знайди
І з тобою я до ночі
Таємничо рівно сонно обережно
Буду йти…

2009

Як сонце може бути холодним
Весною?
Як можна бути щасливим
Зі мною!!!
Солодке – гірке
А я лише у снах
Разом з тобою (
Тихий страх
Повтору............?

2009

Ми заснули вчора о шостій
Ми довго йшли
Із дерев нам грало сонце
Арию «Смотри»

Розгубились слова у тостах
Потонули очі у вині
Танцювали дивно і доросло
У диму
Минуле на воді…

Повернулося світло спиною
Напівгуби
Метал
Сліди

По дорозі пустій і темній
Ішли двоє
Я і ти

Ми загрались до ночі святої
Одягались
Торкались межі
Небезпечно за руки тримались
Врятувались о першій

Дежавю тепер в мене
Іди…
Я не буду більше так пити….

2009

Сьогодні накривав нас сніг
Він падав мокро… дрібно-дрібно
Котився стомлений до ніг
І по щоках так тік повільно

І розтавав в губах до сліз
Горів світився божевільно
Такий весною теплий сніг
Він зникне – завтра буде дивно

2009

У перший день весни
Дарують квіти
А я тобі не подарую
Дай мені!

У перший день весни
В сонця похмілля
А ми з тобою не пили
Пиши мені!

У перший день весни
Прощають
А я тебе не відпущу
Прости мені!

У перший день весни…
У перший день весни……
У перший день весни?....!

2009

Крик музики
І вибух в голові
Тиск серця губиться
В смертельній тишині
Твоїх пустих очей
Я знову вільна
Але я твоя
Тобою зачарована
А може то не я?...?
На темних сходах Вілії
На лавці у дворі
Між пивом і сиропом
В терпкій брудній воді
У дощ і знов під ковдрою
Покинута одна
Десь в парку метро Дарниця
І на травi країни мрій
Мене там теж нема???
Я так згубилася
Згубилася в собі
Тоді я сіла в човен
А не було води

2008

Над горою
золотим серпанком
зійде ніч.
Камінчиком вигнутим
повисне місяць.
Дерева затихнуть
в сяйві теплої ночі.
Ти лежиш і дивишся
в небо.
Падаєш в круговертя
зоряних світів.

Я як сосулька
Ранком весняним
Всміхаюсь сонечко до тебе
Й плачу

В несамовитій суєті- суєт,
Завжди брак часу вчасно підвестися.
Ой, не лети ж так швидко, схаменися,
бо, може, то падіння, а не лет...
Коли ж встигати жити на льоту?
Аж, птахи - й ті перепочить сідають,
А нам роки і миті полишають,
наповнену чеканням пустоту.
Викрешує галактика вогні,
круг нашого мізерного возіння.
Ніяково стає від невезіння,
та нерозважливої метушні.
Пружина галактична крутить час,
дарує шанси на життя, відчутні.
Будьмо достойні! Будьмо самобутні!
Доки земні долоні носять нас...
зима 2001р.

*
До обрію
Небесний океан
Приніс на хвилях хмар перлину сонця.
На березі печальнім
Жду тебе.

Твої очі мене лякають
Твій погляд мені болить
Твоя плоть біля мене лягає
Твоя жінка з тобою спить

Ти не дивишся в мою душу
Ти штовхаєш себе услід
Я твій спокій не порушу
Я не вб’ю кохання лід

Твої диски мене співають
Твої сльози із мене течуть
Моя кров у тобі засихає
Мій вогонь у тобі кричить

Ти ніколи не будеш поряд?
Я не буду більше в тобі?
Задихаюсь… так дивно знову
Я згораю.. А ти – живи..

2008

Коли ламає вже без тебе
Беру цигарку теплу в руку
Глибоко втягую розлуку
Стук твого серця чую в себе
Горю і падаю
Вмираю
В диму твій запах обіймаю

Згорає – попіл на землі
З недопалком лишаюсь в темноті…
Скільки ще цигарок у пачці??

2008

На початку серпня я зійду з розуму
А може в кінці
Але зійду

Зійду бо не буде тебе
А будуть інші
Але не ти

Сьогодні я думаю так
А не хочу
Але думаю

Знаю що побачу тебе
А коли... не знаю
Але знаю

Люблю тебе до смерті
А не розумію до пекла
Але люблю

Завжди бачу нас разом
А ти напевно ні
Але ми разом... бачиш??

Ми стоїмо поряд
Ти тримаєш мене
За руку і за талію і
За язик за душу
Я обіймаю твої плечі
І голову і ноги і губи
І серце

Ми в центрі великого міста
Міста планети
Міста всесвіту

Ти любиш мене
Сон
Кінець
Лише початок

2008

Із давніх часів, коли бігав у гаю
Шмаркатим малечею,
Єдине, що ясно в собі пам'ятаю –
Мій дух заперечення.

В усьому я каверзу, підступ шукаю,
У кожному реченні.
І вперто усі перешкоди долає
Мій дух заперечення.

До біса романтику – сили немає.
Та все ж як приречений,
Крізь вітер і хвилі краплини ковтаю.
Й гребу проти течії.

Он з берега хтось про доцільність гукає –
Мене убезпечує.
Послухати б дурню, та в спину штовхає
Мій дух заперечення.

Я жив би де легше, в Канаді чи в Штатах,
А може в Німеччині.
Та міцно тримає у рідних пенатах
Мій дух заперечення.

Тож дякую Богові за цей мій статок –
Мій дух заперечення.

(убитому Максимові Чайці, так як відчуваю)

Можна не розділяти поглядів,
але судити за Бога – найбільший гріх.

Як голос пробиває з гніву,
то не дає любов йому рости
гріхом у небо в день крикливий.
Пробач їм, Господи, й мене – прости,

бо я із тих, що серце крають
але собі, не на біду комусь.
Вони ж – безлюдні, псяча зграя,
несуть, з піною в роті, Колиму,

що до кісток мене проймає.
Де розуму бракує – плаче Бог
за тих, кому не заспівають
ні півні зранку, ні поета блог.

А запах, як душа подохла,
кишить брехнею, а як б`є – втікай,
але рука, вона не всохла
без права править, ій вбивати в кайф.

Мій син – Максим, а той був Чайка,
котрий не встиг звести гнізда собі.
.....................................................

Не потайки кигичу, ви – вникайте,
бо вкоєне пройде по шпальтах,
але не дінеться...
і рідним стане біль.

14 Травня 2009

Да простит меня Господь

Согласно купленным билетам
Садитесь и ждите меня,
Как не бывает снега летом
Как нету дыма без огня
Так нету смысла в то не верить
Что не спущусь на крыльях, я
Лишь, для того чтобы проветрить,
От грязи. Пыли. Ведь земля
Достигла пика эгоизма
Моим крестом все машут так,
Что звон покатиться от тризны
Темнеет свет, белеет мрак
Пробитые мои суставы
Теперь еще сильней болят
Когда павлин идет без павы.
Тигрица плачет без тигрят!

Под видом их хочу сказать
Что на кресте я зря распят.......
©В. Дудка

За золотом всегда летим,
Не видя, и не чувствуя преград,
И был бы бес скорее рад
Как мы попасть к нему хотим.

Изо всех сил по головам,
Друзей, знакомых и родни
Не видя пред собой пути.
Одни лишь мысли ,, Мы хотим''!

И каждый с замыслом таким
С ума как будто посходили,
- Пусть буду, трижды не любим.
Зато я с золотом в могиле!

С такой идеей нет преград,
Детей безглавых равнодушно,
Передушили б безоружно.
И пусть себе трубит набат

И на алтарь людских эмоций,
Никто молитву не несет,
А жертв невинных больше порций,
Богатства "жажда" их кладет.

Мы предаемся эгоизму,
Предательство бурлит в груди,
И нет ни света, нет ни тьмы,
Хрустальный звон алмазный взгляд,
И затрубит опять набат.

А люди что ступенью ниже
В конвульсиях у твоих ног,
Хотят подсунуться чуть ближе,
А ты в них видишь только блох,

Что скачут по собаке дикой
Облезлой шавке у дороги,
Которая грызет за ноги,
Себя, чтоб сдохнуть поскорей.

Такая участь и людей.
Парализованных системой
На классы разделился мир,
Как гной сочится с желтых дыр,
Что на "лице" родной вселенной .

Вот так живем мы, жили, будем
Боясь смотреть на свою тень,
Которую рождает день.
А ночью тихо мы помрем
И мир наполнится огнем,
От искр последних у надежды!
© В. Дудка

Ты устремлен, ты полон силы,
Ты можешь лжи найти конец
И пусть народ встает на вилы,
Пусть льет расплавленный свинец.

Держись своих идей. Правдиво
На все вопросы отвечай
Пусть слабаки гудят сопливо
Ты обойди их невзначай.

Послушай всех, но все равно
Как сердце размышляет,
Пусть крутит жизнь веретено
И нас на ниточки мотает.

Твои идеи прямо встык
Идеям власти против.
Упрись рогами же, как бык
Сильнее будь, будь проворотлив.

На эшафоте палачи
Секиры камнем точат,
Священник к Божеству кричит
Пророки людям бред пророчат.

Отец святой в широкой рясе
За медяки еретиком,
Назовт тебя. И к серой массе
Склоняются что пред крестом

Воскликнет Божие слова
И те как мыши позорливо
В своих безмозгих головах
Лишь делают, вранье, правдивым

Рев площади в твоих ушах
Лишь настроение поднимет
Ченец глупее палача
Палач секиру вскинет

Ты устремлен, ты полон силы,
Ты можешь лжи найти конец
Священнику и медяка хватило
Из ада вылетел птенец…
©В. Дудка

Колись отак для інтересу
Взяв почитать я жовту пресу.
А там написано таке!
Що сніг у Африці іде,
Що в Кенії дітей їдять
На полюсі пів року сплять.
Перегорнув сторінку і дивуюсь
В парламенті чини пустують
І одіяла не поділять
Та матюки у білий білять.
Народ „Козлами” обзивають
Їх в депутати обирають.
Давай тоді читать я далі
В газеті жовтій що писали,
„Здоров`я”- ну думаю отут
Спокійніше писать почнуть.
Коли дивлюсь і розумію
Що без дієти я худію,
Бо способів уже таких
Як нам позбутися гладких
Та скільки способів є різних
Щоб білу одбілить білизну,
Та як нам витравить жуків
Аж матюкнутися схотів.
А заголовки з половину
Не нашими, а на латині
Немов вже слів своїх нема
Пишуть англійськії слова.
Чи розуміють бабусі,
Що „шопери”- це продавці,
Нема уже Діда Мороза
Олені в санях Санту возять
Не під ялинку, а в шкарпетки,
Не через двері, а в димар
Побачили б це наші предки!
Що є москіт, а не комар.
А мужики вже в “pocker” грають
І правил в дурня не згадають
Один закон в нас тільки діє
Горілку пить, аж серце мліє
Якби традицію оцю
Прогнать, як з двору волоцюг
Від цього, бач, чогось не лічать
Бо ми дурні....
© Дудка В.Р.

Птаха
Стоять осики під сулою
На „Лисій” вітер свище
І на одинці сам з собою
Замріяний. А вище,
По небі котяться пухнасті
Приймають різні форми:
Одні строкаті, ті кулясті
Нема хмаринкам норми.

Але ж про що я? – от згадав!
Сиджу собі тихенько,
На Сулу-річку поглядав
Та мріяв солоденько.

Отак намріявши, дотямив
Що добре в світі жити,
Якщо не гнатись за рублями
І з брата кров не пити.
Про кров із брата не даремно
Писать почав без страху,
Бо я сиджу собі тут чемно
Пишу вірша – Про „птаху”.
Що рознесла по всіх усюдах
Діток своїх спесивих
Які добра не бачать в людях
Безоких, юродивих.
Вони ж з`їдять нас, і не знають
Хто був їм рідним татом
Бо недоторканість, секретність
Належить депутатам.

Оце я „Птахою” зову
Парламентські ті лиця
Які без страху й сорому
Брехати і дивиться
Прямо у очі научились
Не йме їм люд довіри
Вони вже каялись і бились
В парланетській могилі
Та чорта лисого добиться
Тепла в одній сорочці
Верховна рада в Україні
Як ложка дьогтю в бочці
Яка ламає до коліна
Всі інтереси і смаки
Вся Україна чорно-біла
Не побратаються брати.
Колись за куни нігті рвали
Тепер за гривню по плече
Через одного катували
Їм не болить і не пече
У тому серці що з заліза
У тих, у кам’яних тілах
Бо хто в карман до них полізе
Зітруть негайно в попіл, в крах

(Для чого ж орган цей потрібен
На шибеницю що веде
По білому, що пише білим
Що падає і не впаде).

Зате у них одне заняття
Майдан збирають що доби
Розпалять люди там багаття
Із людських душ живі сади.
По серед Києва на площі
Чинам є чим себе занять
Одноклітинним в день по ложці,
Або собак з цепів спускать.

А люди ж думають так треба
Бо там розумні зібрались!
Та вони знімуть шкуру з тебе
Тільки один раз помились.
*****
А загалом у світі добре
Нема ні смутку ні проблем
І не болить і не коробле
Якщо не гнатись за рублем!

© Дудка В.Р.

Антоніо Вівальді

Добридень, Майстре! Як же це незвично:
Зустрітись з Вами через сотні літ.
Яке у Вас осяяне обличчя!
Хіба такі бувають на Землі?!
Я так хвилююсь. Вибачте, будь ласка.
Ви, мабуть, найвеличніший з усіх
Творець гармоній і маестро казки,
І чарівник скрипічних голосів!
Це дивовижно! Навіть і не мріяв...
І ось – отримав неповторний шанс.
В нас обмаль часу? Звісно, розумію...
На Вас уже чекає диліжанс.

Розповідати, певно, що не треба,
Яку пошану відчуває світ:
Вам підкорились лаври бога Феба
І Вас кохають сотні Афродіт.
Та що там сотні – тисячі, мільйони
Несуть любов у відданих серцях,
За музики чарівність невимовну:
За посміх сонця, подих вітерця...

Одне питання: „ Вже багато часу
Творіння Ваші сповивають світ,
Неначе вічну юності окрасу,
На сході сонця в ранішній росі.
Переплелись чотири „Пори року”:
Цвітуть дерева, листя обліта...
В них суть життя – буденна і глибока,
Безмежно мудра і така проста.
Як Ви зуміли? Чим Ви надихались?
Хто дав Вам мудрість розуміти суть?
У чім секрет?!
Ми так і не пізнали...
Чи наші душі зможуть, осягнуть?!"

Моє питання проковтнула тиша,
Відкривши пащу, зажадала ще,
Але Маестро відповів неспішно –
Легка усмішка блиснула з очей.
– Глянь навкруги, не квапся. Що ти бачиш?
– Птахи, дерева, квіти у траві.
– А що іще? Лише відчуй, юначе,
Як світ живе, пульсує у тобі!
Лише послухай: листя щось шепоче,
А ось метелик – квіточка жива,
Співає жайвір про любов охоче
І мліє залоскотана трава.
А он дівчата, мов пташина зграя,
Плетуть віночки із юнацьких мрій,
Дівочу щирість в коси заплітають.
Біжи до них – кохай і шаленій.
Шукай свою, вдивляючись у очі, –
В єдинім ритмі зіллються серця
І розлучатись більше не захочеш,
А бути поряд
з нею
до кінця.
Ідіть удвох, вдивляючись у зорі,
Хай діточки прикрасять ваші дні.
Цей час настане – він же зовсім поряд.
Поглянь уважно.
Бачиш – в далині!..


* Антоніо Вівальді (1678 – 1741) – видатний італійський композитор, скрипаль-віртуоз.

* „Пори року” – найвідоміший інструментальний концерт А.Вівальді, популярний і нині.

*Феб - Аполон – в грецькій міфології бог – покровитель мистецтв, цілитель, віщун,

*Афродіта – в грецькій міфології богиня вроди і кохання.

Спитай мене,
Як я живу,
Якщо тобі цікаво,
Учора падали в траву
З очей перлини сліз.
Я ще, можливо, оживу
У твоїх мріях-планах,
Але сьогодні ще не час,
І чути стук коліс,
І рейок стук,
І вітру свист,
І завивання долі...
Я їду в ніч
Сумну-важку,
Одна, чи стане сил?
Мене ти залишав на мить -
Але душа до болю
Інтуїтивно відчува -
Навіки залишив.
Я втомлено сплету вінок
Із перших сонць кульбаби,
І обцілую кожну мить,
Де ми були разом,
А пам*ятаєш, як колись
Сміявся ти яскраво,
І клявся бути поруч ти,
Поки нуртує кров
Гаряча в жилах, стугонить,
І пристрасть розливає,
Тоді, напевно, не було
Суперників тобі,
А як мене ти цілував?
І слів не вистачає,
Щоб описати на словах,
Фантазії політ.
Спитай мене,
Як я живу,
Розповідати буду,
Як не цікаво -
Не питай, я промовчу,
Однак...Як я хотіла
Зберегти любов,
Хто відав, люди?
Що буду в ніч сама іти
По самоти стежках.

Загоїть спiв покраяну блакить –
Синички всiлись на струнi свiтання.
А я всю нiч виплескую в кохання,
Яке пiд осiнь веснами сурмить.
А на зорi невiдворотній вiдчай
Вiдшукує омрiянi шляхи,
I видихнуть потомленi дахи
Передосiннiй сум в лелечi вiчi.
Оце i все, вiдструнило, щемить,
То Божий гнiв спиває плиннiсть часу.
У пустцi цiй метеликом щомить
Згораю i народжуюсь вiдразу.
Дихне зима на згарище надiй,
I побiлiють мої довгi коси.
А я боюсь згубить ранковi роси,
Що випадково, лиш менi однiй,
Колись на щастя дарувала осiнь.
Вони блищать на кiнчику пера,
Мов дiаманти, душу зiгрiвають.
Оце i все, що у життi я маю:
Моє кохання i моя жура,
Якi в менi щоосенi свiтають.